ВОЖДИЗМ ЯК ТРАДИЦІЯ І ЯК З ЦИМ БОРОТИСЯ

Є в українській політиці “поющій ректор”. Тепер-от появився ще й “поющій лідєр” політичної партії (на відео не сходить с картинки відповідний напис). А в коментарях хтось написав:

“Пам’ятаю в Чернігові, коли приїздили на 9 травня, цю пісню співали. Великий Вождь – Великої країни” (https://www.facebook.com/O.Liashko/posts/1402641003137826).

Цей епізод навіює роздуми про вождизм у політиці… І як з цим боротися.

* * *

Я не історик політичних партій і рухів. Мій набір знань у цій царині початки цього явища пов’язує з іменем Леніна, якого почали називати вождем. Як більшовиків (радикального крила російських соціал-демократів та їхніх союзників), так всього світового пролетаріату. Саме цей вождизм опоетизував В. Маяковський у поемі про Леніна: “Партія і Лєнін – блізнєци-братья”…

Другим спливає на поверхню Муссоліні, який, як і Ленін, розчарувався в традиційній європейській соціал-демократії, відтак підхопив і втілив у життя ідеї Ґабріеле д’Аннунціо (про нього, до речі, писала наша Леся Українка), створивши й очоливши фашистську партію.

Третє місце цілком заслужено діляють між собою Сталін (про якого говорили, що він – “Лєнін сєгодня”, і який сам себе, за свідченням О. Довженка, любив називати вождем) і Гітлер – засновник і фюрер (вождь, значить) націонал-соціалістичної партії Німеччини.

Потім у світовій практиці були й інші прояви і назви вождизму, і поняття “кормчий” (Мао) – серед них. Хтось мені нагадає про Кастро та інших латиноамериканців. Та й азіатів.

Московія із своїм вождизмом вивищується над усіма. Жоден генсек не мав щеплення проти цієї хвороби (навіть “прораб пєрєстройкі” Горбачов). Про Єльцина, а особливо про Путіна може бути навіть окрема розмова.

Вождизм, як свідчить досвід Північної Кореї, може бути спадковим, що споріднює його з монархією – причому, з абсолютною формою монархії.

Аналогічний випадок накльовується в Азербайджані, де син успадкував пост президента від батька, а потім ще й дружину возніс у статус віце-президента.

Хоч вождизм є, очевидно, найпоширенішою формою урядування в тоталітарно-авторитарних сусаільствах, я не став би його плутати з диктатурою.

Більшість вождів, безумовно, є диктаторами. Але не всі диктатори набувають образу вождів. Наприклад, іспанський Франко був диктатором, але вождем так і не став. Так само й чілійський диктатор Піночет не сподобився стати вождем.

Що відрізняє вождів від диктаторів? Диктатор спокійно наводить порядок, використовуючи на це скільки треба часу, і спокійно самостійно сходить з політичної сцени.

Вожді схильні до слави, до культу особи, а відтак без піару й самопіару вони обійтися не можуть. Кінохроніка й відеозаписи виступів вождів дають нам силу-силенну прикладів. Рідко який вождь не демонструє епатажності.

Ну, чим закінчують вожді, також неважко відстежити…

З відходом тоталітарно-авторитарного суспільного устрою в історію, вождизм дрібнішає, маліє. У перехідних суспільствах, як і наше українське, вождизм проявляє себе в олігархічних, персоніфікованих партійках і рухах, коли навіть ім’я вождя, чи то пак лідера, є частиною назви самої партії: БЮТ, БПП, УДАР Кличка, РП Ляшка і т.ін.

Чим небезпечні й шкідливі модерні вождистські (лідерські) партії?

Перш за все, тим, що одразу впадає в око. Це – безмежний піар і самопіар вождя (лідера) і, звичайно, надмірний популізм. Вождь, ясна річ, не може не видавати бажане за дійсне.

Друге, що проявляється невдовзі після зазвичай успішної (завдяки першому) виборчої кампанії, – жадоба до влади. Для вождя головне – дорватися до влади, а відтак заспокоїтися й спочити на лаврах або ж скористатися владою для самозбагачення.

Третє – те, до чого виборець (суспільство) з локшиною на вухах (перед виборами) й зливами обурень і проклять (після виборів) ніколи не додумується навіть докопатися. Це – те, з чим вождь напрошується суспільствові в керманичі.

Кількість “кроків назустріч людям”, перелік заходів на перші тижні ув офісі та інші подібні обіцянки можуть бути ефективними під час передвибочої кампанії, але коли ти уже на посаді… Це стає розчаруванням для суспільства й головним болем для самого вождя.

І тут ще раз повернуся до феномену диктатора. На відміну від вождя, диктатор не стане напускати туману в вічі суспільству своїми обіцянками-цяцянками. Він просто бере на себе усю повноту влади (і відповідальності) і твердою рукою наводить порядок відповідно до своїх уявлень про справедливість для суспільства і спрямовує державу до сприятливих умов для встановлення та формування демократичного устрою.

ФрАнкові в Іспанії треба було кілька десятиліть для того, щоб підготувати підгрунтя для повернення демократичної монархії. Піночет передав владу демократично обраному президентові за кілька років…

Вождизм, особливо з претензією на спадковість, для України чужий. Руси навіть князів обирали і могли скинути з престолу за рішенням віча. Те саме було і з гетьманством. Випадки, коли сина обирали на гетьмана після батька, не є аргументом на користь монархізму, як хочеться тим, хто хотів звести на “престол” онука (!) гетьмана Скоропадського.

Україна – країна з найдавнішими традиціями устрою вічового, демократично-республіканського.

Отже, маючи належні для урядування на національному рівні лідерські чесноти і бажання самовіддано зробити для суспільства і держави добре діло, політик з амбіціями має перш за все винести на всенародне обговорення не якісь нікчемні обіцянки, а свою концепцію стратегічних перспектив розвитку України.

Користуючись нагодою, хочу нагадати (я про це писав уже), що лідер політичної партії як кандидат на президента України, на моє переконання, має запропонувати українському суспільству своє бачення:

– національної ідеї;

– ідеології націєтворення й українізації України;

– ідеології державотворення й розбудови успішної держави;

– стратегії розвитку України на далеку перспективу (на 25 – 50 років);

– тактичних перспектив реалізації стратегічного плану;

– засад урядування та взаємодії усіх гілок влади;

– концепції інформаційного суверенітету України й засад функціонування ЗМІ як “четвертої влади” і фактора формування громадської думки й об’єднання суспільства.

Якщо кандидат не спроможний зробити це власними силами (в ідеалі) або хоча б за допомогою групи експертів, йому немає чого й рипатися на посаду очільника держави.

Гріш ціна в базарний день і політконсультантам та політтехнологам, які навіть не додумуються підказувати ці обов’язнові речі своїм політклієнтам.

Високий рівень національної свідомості й громадянської відповідальності суспільства є запорукою того, що найвищою посадовою особою в державі стане особистість, яка гідна цієї посади, яка знає дорогу і яка не схибить на цьому шляху.

Володимир Іваненко

Український Університет

17 серпня 2017 р.

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

Connecting to %s

%d bloggers like this: