Група народних депутатів начебто зініціювала законопроект про українізацію. Я ще цей документ не бачив, тому по суті його говорити не можу. Буду вдячний тим, хто допоможе з ним ознайомитися.
Дивує те, що законопроект ініційовано без проведення наукових досліджень і обговорень, без будь-якого проекту більш-менш обгрунтованої програми, а також без будь-яких інформаційно-пропагандистських заходів. Здумали – зробили.
Як тут не згадати: постав дурня молитися, то він і лоб поб’є?
Закрадається думка, що це робиться з явно провокативною метою, щоб дискредитувати саму ідею українізації України.
Зверніть увагу на реакцію в мережах і подивіться, хто включився в обговорення цієї “ініцівтиви”. Реакція – дуже, аж надто симптоматична.
Прибічники ідеї українізації, навіть найактивніші, ба навіть найагресивніші, мовчать. Немає ні спалахів підтримки, ні спроб розважливо почати розмову.
Не бачу й реакції з боку “русского міра”, якому навіть сама така ініціатива – удар під дих.
Активізувалися російськомовні українці, які пишуть в мережах як російською (переважно), так і українською (меншою мірою), щоправда безграмотно (обома мовами).
Так-от, саме вони – хто мав би стати ініціатором і рушійною силою українізації, – залементували про загрозу революції й громадянської війни.
І це – якраз те, що має нас занепокоїти.
Можливо, що найбільшим противником українізації, відтак і ворогом України є не так Московія з усіма її агресіями, не так “русскій мір” з його п’ятою колоною, а саме російськомовні (точніше – суржикомовні) українці з їхнім “какаяразніца”.
З холодною байдужістю споглядаючи за всім, що відбувається в Україні й навколо України, часом навіть проявляючи симптоми патріотизму – аж до готовності віддати здоров’я і навіть життя за “територіальну цілісність України”, – вони таки не готові і не мають навіть наміру повертатися домів – відроджувати національні традиції і звичаї.
Очевидно, що ситуацію можна переломити на користь українізації за умови, якщо відомі російськомовні українці (письменники, вчені, митці, ділові люди та ін.) почнуть показувати приклад своїми власними вчинками: активною підтримкою ідеї українізації, переходом на українську мову в публічному спілкуванні та ін.
Тут важливо, щоб це було щиро й послідовно. А не так, як сталося з Олексієм Арестовичем, який різко й демонстративно, без належної навіть підготовки, перейшов на українську, а потім під приводом дійти й до “зарубіжної аудиторії” почав здавати назад, а світоглядно взагалі нічого не змінив у своїх підходах.
Думаю, що такі підходи не є продуктивними – вони шкідливі.
До речі, українізацію 20-х років минулого століття ініціювали й очолювали діячі науки та культури, які в родинно-побутовому житті були переважно… російськомовними.
Тим часом нагадую про наш науково-дослідний проект з українізації України й запрошую до співпраці. Більше тут: http://facebook.com/Ukrainization4Ukraine. А також тут: Українізація України: Проект програми – Український Університет:
Володимир Іваненко
Український Університет
22 січня 2017 р.
https://www.facebook.com/volodymyr.ivanenko/posts/1569042026442466
Dr. Volodymyr Ivanenko | Др. Володимир Іваненко 