Мій фейсбучний друг Святослав Стеценко вирішив узяти участь у змаганні за посаду президента України на чергових президентських перегонах. Можна було б побажати йому успіхів та перемоги на фініші.
Перечитаймо доданий текст пана Стеценка і зважмо на те, з чим, власне, наш кандидат має намір вийти на старт, пробігти виборчу дистанцію й перемогти на фініші (https://www.facebook.com/sostecenko/posts/1951813391559155).
С. Стеценко вірить у те, що «скоро відбудуться великі зрушення, які приведуть нас до великих змін». Він переконаний:
«Ми створимо на нашій землі нову країну, країну вільних людей, і житимемо в новій Україні.
Змістом економіки буде реалізація підприємницьких можливостей активних громадян – підприємців і створення достатніх умов для добробуту всіх громадян.
Змістом освіти буде розкриття талантів і здібностей кожної людини.
Ми житимемо в здоровому суспільстві і в здоровій природі.
В Україну приїжджатимуть не ті, хто шукає роботу, а ті, хто прагне самореалізації в бізнесі і в творчості, ті, хто прагне волі і готовий брати на себе відповідальність.
Я не хочу писати, якими будуть податки, наука, медицина, галузі господарства, соціальне забезпечення. В нас достатньо фахівців, які зроблять це краще за мене».
Треба думати, що наступні «фундаментальні підвалини» і є тими декількома гаслами, на яких зосереджується наш кандидат:
«1. Відповідальність громадянина і право громадянина захищати себе, свою родину і свою країну починається з права на збройний самозахист, яке буде закріплене конституційно.
2. Ми мусимо або бути мілітарним суспільством, або нас не буде. Воєнна загроза залишатиметься десятиріччями. Без гарантованого збройного захисту країна і суспільство розвиватися не зможуть.Кожен громадянин – захисник країни! – це наше гасло. Хто не спроможний захищати зброєю, допомагає захищати в інший спосіб. Кожен отримує для цього належну підготовку і засоби.
3. Повна люстрація трьох вищих ланок державного управління, всієї правопохоронної системи.
4. Виборні судді і суди присяжних, виборні шерифи. Без цього нам не здолати нинішнє болото.
5. Максимально сприятливі умови для чесного бізнесу – дрібного, середнього, великого, зокрема податкові і митні. Кращі, ніж в усіх сусідніх країнах. Вкладати гроші в бізнес має бути вигідно всім – і внутрішнім, і зовнішнім інвесторам».
Пан Стеценко упевнений, що «досягнення цих п’яти завдань є необхідною умовою для будь-яких інших позитивних змін». У цьому він бачить запоруку Перемоги і для цього й має намір «брати владу», оскільки «лише влада дає можливість втілити зміни».
С. Стеценко апелює до притомних сил в українському суспільстві й розраховує на їхню підтримку. При цьому він «готовий особисто брати на себе відповідальність», але ця відповідальність чомусь має свою межу: «за написане».
Звичайно, найпростішим було б закинути авторові, що його передвиборна платформа відмінна від передвиборних обіцянок інших кандидатів лише риторикою.
Сказалося так, як сказалося: десь у підсвідомості автор цих «квітневих тез» сумнівається в реальності своїх пропозицій, а то й не ризикує брати на себе повну відповідальність за ризики та можливі негативні наслідки втілення в життя своїх ідей.
Оскільки я багато в чому поділяю визначене в тезах пана Стеценка, хотілося б замислитися над суттю озвученого в контексті співвідношення бажаного й можливого.
Повернімося до перших двох тез, ключовою думкою яких є «швейцарська модель», а власне повернення до козацької традиції. Я є прибічником такої ідеї, але, на відміну від пана Стеценка, я не бачу можливостей для її реалізації. Принаймні дві проблеми стають тут на перешкоді.
Перша з них – інфантильність українського суспільства. Тут мало сказати про низький рівень національної свідомості й громадянської зрілості/відповідальності. Йдеться про рівень культури й мінімальної відповідальності взагалі.
Ризик громадянської війни був би неминучий, і то ще, даруйте за цинічність, півбіди: громадянська війна допомогла б нарешті визначитися тим, кого ми називаємо «какаяразніца».
Справжня біда була б у тому, що з перепою чи просто здуру українці перестріляли б один одного, застосовуючи зброю для розв‘язання громадських, ділових, родинних і всяких інших проблем. Прикладів цього – сила-силенна.
Друга проблема: авторитарно-тоталітарний устрій та адміністратично-командна система урядування апріорі виключають можливість озброєння суспільства, щоб воно раптом не здумало змінювати суспільний устрій і систему урядування збройним способом
Збройна зміна устрою та влади, можливо, також була б благом, але це неможливо з огляду на першу проблему – низький рівень національної свідомості й громадянської зрілості українського суспільства.
Тому мрія С. Стеценка про «швейцарську модель» нв сьогодні є fata morgana, хоч у віддаленій перспективі – на другому етапі системних змін – цілком можлива і необхідна.
Наступні дві тези нашого кандидата стосуються «повної люстрації трьох вищих ланок державного управління, всієї правопохоронної системи», а також виборності «суддів і судів присяжних» та «виборних шерифів».
Нагадаю вам, що спроби люстрації у тих же правоохоронних органах уже були і формально вони, здається, й тривають. Два Майдани, останній із яких навіть заюшився кров‘ю, не спричинилися до реальної люстрації.
Навіть декомунізація, яку формально було зведено до фізичного знесення символів авторитаризму-тоталітаризму та заміни топоніміки, яка нагадувала про авторитарно-тоталітарний устрій, практично не змінила рівня національної свідомості й громадянської зрілості українського суспільства.
Якщо внаслідок цього в менталітеті українців і відбудуться якісь зміни, то лише у віддаленій перспективі, система ж координат, яку успадкувала Україна від УРСР/СРСР, залишилася й залишатиметься незмінною.
За цих умов будь-які реформи правоохоронних органів, а тим більше виборність судів, присяжних, шерифів чи кого там ще не матимуть перспективи.
Авторитарно-тоталітарний устрій та адміністративно-командне урядування запрограмовані таким чином, що будь-які реформи перетворюються на косметичні ремонти, а вибори – на таку собі формальність. Згадайте їхнє правило: важливо не як голосують на виборах, а як підраховують голоси.
Отже, пан Стеценко обіцяє ситуативні розв‘язання проблем, які мають системний характер і які, звісно, поза системними змінами розв‘язати просто неможливо.
І останнє. С. Стеценко обіцяє створити умови для вільного розвитку бізнесу. Як прибічник «швейцарської моделі», і в цьому відношенні я узяв би за взірець Швейцарію й перетворив би Україну на офшорну зону, про що, до речі, я не раз писав. Але!
Ми знаємо, що корупція в Україні має тотальний характер і охоплює всі прошарки українського суспільства, але боротьбу з нею ведуть лише на визому рівні, і то вибірково, ситуативно, безсистемно.
Здавалося б, формально в Україні багато чого робиться для подолання копупції: настворювали спеціальних органів (уже є усілякі комітети й комісії, САП та НАБУ), тепер он іде боротьба за створення антикорупційних судів.
Марні справи! Іде боротьба з наслідками, але ніхто навіть не замислюється над причинами, над природою корупції в Україні.
А природа тотальної корупції в Україні в тому, що вона є породженням ще авторитарно-тоталітарного устрою й адміністративно-командного урядування, коріння якого заглибнене в абсолютистську традицію російського монархізму, а потім компартійно-радянського «демократичного централізму», функціонування яких було можливим лише на основі корупційної складової.
Отже, подолання корупції й створення сприятливих умов для вільного розвитку підприємництва можливе лише за умови зміни суспільного устрою та системи урядування, що їх успадкувала Україна від УРСР/СРСР.
І тут зринає питання про те, який суспільний устрій і яка система урядування були б природними й продуктивними для України й українського суспільства.
Очевидно, що такими для українського суспільства можуть бути такий устрій та така система урядування, які відповідають історичним традиціям і звичаям українського народу.
Системні зміни уможливлять і вибір конкретних моделей націотворення й державотворення.
У зв‘язку із сказаним вище й виникає потреба поставити перед Святославом Стеценком ряд запитань, відповіді на які нам і покажуть його готовність кандидувати на президента України.
1. Як С. Стеценко бачить українську національну ідею?
2. Яку ідеологію сповідує С. Стеценко і якою мірою ця ідеологія відображає українські національні традиції і звичаї, а відтак сподівання українського народу?
3. Як С. Стеценко бачить стратегію розвитку українського суспільства та української держави? Куди він хоче привести Україну через десять, двадцять, п‘ятдесят років?
4. Чи замислюється С. Стеценко над питанням зміни соціального устрою в Україні, тобто переходу від устрою, нав’язаного російсько-імперським та радянським пануванням, до устрою, який базувався б на українських національних традиціях і звичаях?
5. Чи замислюється С. Стеценко над питання зміни системи урядування в Україні, тобто переходу від старої радянської системи до нової, яка базувалася б на українських національних традиціях і звичаях?
6. Чи думає С. Стеценко над проблемами українізації України, причому не в плані банального поширення української мови, а в плані українізації сутнісної через повернення до національних традицій і звичаїв, які включають і певні морально-етичні норми, одна із яких – жити по совісті?
7. Яку позицію займає С. Стеценко щодо агресії Росії проти України? Це – далеко не останнє запитання, на яке має шукати відповідь кожен, хто збирається йти вибори президента, народних депутатів чи депутатів місцевих рад.
Нарешті цікаво також було б довідатися, якою що С. Стеценко робить для того, щоб піднести рівень національної свідомості й громадянської відповідальності українського суспільства.
Конкретні, докладні й добре аргументовані відповіді на поставлені вище запитання складуть тривку програму С. Стеценка як кандидата на президента і стануть тією благою звісткою, яку справді треба поширювати.
Володимир Іваненко
Український Університет
23 квітня 2018 р.
Dr. Volodymyr Ivanenko | Др. Володимир Іваненко 