НА ПІДСТУПАХ ДО УКРАЇНСЬКОГО ДІАСПОРОЗНАВСТВА

Ця книжка Миколи Тимошика, яку ви тримаєте в руках, є знаковою і проривною для сучасного українознавства, і не тільки тієї царини, яка стосується українського книгознавства, але й діаспорознавства.

Книгознавче значення цієї праці полягає в тому, що автор привертає увагу до тих фактів і факторів історії та сучасних проблем книговидання, які в силу політичних обставин принципово замовчувалися або ж були жертвами упередженого дослідницького підходу, бо розглядалися як ворожі для української культури, української традиції, української справи.

Гортаючи сторінки історії українського друкарства і української книги, автор застановлюється на маловідомих явищах, актуалізація яких спонукає до переосмислення багатьох фактів, подій і явищ українського книгарства й відновлення історичної справедливості через повернення Україні культурних цінностей, які належать їй і тільки їй.

Відновлення історичної справедливості через уроки історії – ось шлях, яким пішов автор, щоб відстежти витоки національного книгодрукування й розвиток української книжної традиції. На цьому шляху йому доводиться долати відверто вороже наставлення до всього українського, розбиратися в суті нав’язаної воріженьками ж антиукраїнської полеміки, захищати книгознавчу фаховість і наукову порядність.

Переосмислення історичних фактів, подій і явищ з погляду сьогодення дає авторові змогу запропонувати новітнє бачення і витоків українського книгодрукування, і долі та розвитку української книги під гнітом московитського панування. Автор переконливо доводить, що заборона й нищення українського друкованого слова в Російській імперії були спрямовані на знищення українського етносу й української культури.

Два серцевинні розділи книжки М. Тимошика присвячені розглядові українського книговидання за межами українських етнічних земель – за місцями компактного проживання Українців у країнах Європи та Америки, де часто-густо українська книжка почувалася вільніше, ніж на рідних землях, і де появлялися видання, яким просто неможливо було появлятися ні за умов Російської імперії, ні за умов СРСР.

Навіть після розвалу Радянського Союзу й проголошення незалежності України в українському книговиданні залишається багато невирішених проблем, коріння яких тягнеться в авторитарно-тоталітарне минуле і розв’язання яких упирається в живучість совкових традицій та низький рівень національної свідомості й громадянської відповідальності усього українського суспільства, не кажучи вже про окремі державні інституції та окремих представників галузі.

За таких обставин і сама українська книга, і українська видавнича справа нагадує долю падчериці, коли держава в особі органів влади одну з найважливіших галузей національної культури, освіти та просвіти штурхає з одного кутка в інший, віддаючи книгу, видавничу справу й книгознавство на поталу некомпетентних відомств та осіб.

Професор Тимошик як один із провідних учених з редакційно-видавничої справи висловлює слушні думки й пропозиції щодо того, як можна і варто було б вивести українську книгу, українську видавничу справу й українське книгознавство з глибокої кризи. Добре було б, якби його почули й прислухалися до нього.

х х х

Як уже було наголошено на початку, є у цієї книжки знаного науковця й друга місія. Це – її місце й роль в українському діаспорознавстві.

Діаспора завжди була й залишається terra incognita для українського суспільства в Україні. Упродовж десятиліть на теренах УРСР радянська пропаганда культивувала образ діаспори як українських буржуазних націоналістів, а отже – найлютіших ворогів українського народу. Більш-менш позитивним було ставлення до так званої «трудової еміграції», в середовищі було багато членів компартій відповідних країн.

Свого часу мені довелося присвятити чимало часу й зусиль студіюванню періодичної преси української еміграції, а на першому конгресі Міжнародної асоціації україністів у Києві виступити з доповіддю про важливість і завдання наукових досліджень української зарубіжної періодики (статтю за матеріалами цієї доповіді було опубліковано в журналі «Журналіст України»). Це була, либонь, перша спроба позитивно й неупереджено заговорити про пресу діаспори на теренах тоді ще радянської України.

Незважаючи на те, що після розпаду СРСР увага українських дослідників до різних аспектів життя українців у розсіянні посилилася (відкрилася в Києві бібліотека діаспори, виникли цілі науково-дослідні підрозділи з інтересом до української еміграції та ін.) упередження українського суспільства щодо діаспори мало змінилося на краще за роки незалежності України. Незважаючи на відкритість кордонів і масової міграції заробітчан.

У цьому контексті книжка Миколи Тимошика, зосереджена на студіюванні книжкових видань української діаспори, здійснених найбільшою мірою двома її хвилями після революційною (20-ті – 30-ті роки минулого століття та після Другої Світової війни у 40-ві – 60-ті роки), є проривною, і мені думається, що вона допоможе українському суспільству по-новому поглянути на діаспору як явище й належним чином оцінити значення й роль світового українства у розвиткові книговидавництва, належним чином не поцінованого в самій Україні.

Зверніть увагу на географію побутування української книги на світових обширах. Чехословаччина, Польща, Італія, Німеччина, Франція, Великобританія – в Європі, США й Канада – в Північній Америці… А ще – (поки що) неохоплені поглядом автора Аргентина й Бразилія – в Південній Америці, а також – Австралія… Прага, Варшава, Рим, Мюнхен, Лондон, Нью-Йорк, Стемфорд, Торонто й інші міста ставали центрами українського книговидання й осередками живучості української книжки, якій сутужно жилося або й узагалі не було життя на Батьківщині.

Написана у жанрі переважно дорожніх нарисів, ця книжка захоплює цікавими епізодами з історії українського зарубіжного книговидання, розповідаючи то про осередки книгопродукування, то про авторів, то про окремі книжкові з‘яви, які ставали раритетами невдовзі після їхньої появи на світ.

А ще М. Тимошик застановлюється на тих історико-культурних осередках у різних країнах світу, які стали місцями збереження не тільки періодики й книжкових видань, але й архівних фондів та унікальних музейних експонатів, що їх авторові пощастило відвідати і яким може позаздрити Україна. Завдяки діаспорі збережено багато чого з того, що в Україні послідовно знищувалося неукраїнськими режимами.

х х х

Періодична преса (газети, журнали, інформаційні бюлетені-обіжники) й книговидання, багатющі колекції архівів українського зарубіжжя – чудова джерельна база для діаспорознавчих студій.

Хоч українська діаспора й створювала наукові й науково-освітні заклади (Українську вільну академію наук і мистецтв, Український вільний університет, цілу низку інститутів, наукові товариства тощо) за межами України, робота цих закладів, як і випуск періодичних та неперіодичних видань, зводилися до студіювання України й української спадщини. Власне, українці в розсіянні робили те, що мало було б робитися, але неможливо було зробити в підневільній Україні.

Прикметно, що учені, журналісти й письменники були настільки заклопотані справами України, що їм руки не діходили досліджувати й саму діаспору як явище, як феномен.

Вони сподобилися на кілька фундаментальних видань інформаційно-довідкового характеру. Це – енциклопедії діаспори, які вийшли друком як солідні видання, хоч і вельми обмеженими накладами.

Неоціненними є також збірки статей і розвідок про життя українців в окремих регіонах тих чи інших країн або окремих, переважно релігійних, громад. Зазвичай вони виходили друком з нагоди ювілеїв і надзвичайно малими накладами.

На відміну від євреїв, які мають кількісно меншу, ніж українці, діаспору, але для яких розсіяння було основним способом існування, завдяки чому вони активно досліджували себе саме в цій формі буття й відтак створили діаспорознавство як цілу науку, яка охоплює либонь увесь спектр наукових дисциплін, українці до такої науки ще тільки підступають.

Як я вже зауважив, в Україні почали з‘являтися осередки вивчення діаспори. Діаспора стає частиною українознавчих студій. Але українська діаспора як явище, як феномен ще не зацікавила академічну науку. Маю на увазі передусім такі галузі науки, як історія, етнографія, демографія, мовознавство, літературознавство, культурологія, етнопсихологія та інші.

Поки що можемо лише мріяти про те, щоб українська діаспора стала об‘єктом і предметом спеціальних комплексних і системних досліджень. Але до цього вже йде, і я певен, що ми таки створимо цю науку – українське діаспорознавство. Книжка професора М. Тимошика є однією з тих тривких цеглин, які надійно лягають у підмурівок цієї науки.

Володимир Іваненко

Український Університет

Вашингтон, США

30 березня – 20 квітня 2018 р.

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

Connecting to %s

%d bloggers like this: