ПРИГОДА З НАЙЄМОМ У КОНТЕКСТІ НАГАЛЬНОСТІ СИСТЕМНИХ ЗМІН

У ці дні надзвичайно багато пишуть з приводу історії, в яку вляпався нардеп Мустафа Найєм.

Як крайньо ліберальний представник консервативного й далекого від європейських цінностей Сходу, Найєм, очевидно, ніколи не зробить системних висновків ні з цієї ситуації, ні із свого життя-буття в Україні. Звичайно, він тактично дуже відрізняється від «гражданіна Украіни» Арфуша, але стратегічно – вони одного поля ягоди. З якого боку не візьми.

Обговорення пригоди з Найємом засвідчують, що й самі українці або, скажемо так – громадяни України за народженням, не намагаються зазирнути углиб до «коріння зла», яке симптоматично ударило рикошетом по молодому політикові, який здумав провчити мажорів, які зухвало повелися на дорозі. Втім, не можна ігнорувати й кимось озвучену версію, що це була спланована провокація проти народного депутата, якщо він наступив на мозоль комусь із тих, хто вдається до відплати вендеттою, і це може бути лише сигнал попередження.

У залученому тексті звернуто увагу на реакцію суспільства. Мордобій відбувся серед білого дня, у велелюдному місці, серед очевидців напевно було багато людей, які справді могли проявити свою громадянську згуртованість і відповідальність. Пишуть, що поліцію викликав сам потерпілий. Отже, ніхто з публіки не сподобився зробити навіть це.

Alexandr Kochetkov, осмислюючи ситуацію, сподівається, що з подальшого перебігу подій (він прогнозує пару варіантів) ми зрозуміємо, яка в Україні влада – українська чи проросійська. Отже, йдеться про встановлення самого факту україноцентричності чи українобіжності влади. Та, власне, не так і влади, як окремо взятих урядовців та політиків.

Є аксіома: народ (суспільство) має таку владу, якої заслуговує. Я пишу про відповідальність суспільства і за себе, і за владу. Визначальними в цьому відношенні є рівень національної свідомості й громадянської зрілості та відповідальності.

На місці події, як зауважено й вище, було багато глядачів-спостерігачів, але не було зрілих і відповідальних громадян. Про національну свідомість краще промовчати. І не тому, що там могли бути присутні ліворадикальні «націоналісти» з перегрітими від головами, які могли зловтішатися з того, як представники однієї ненависної національної меншини дубасять представника іншої.

Питання національної свідомості зринає тут в іншому плані, і цей план сподівано передбачуваний. «Какаяразніца» обернулася до нас протилежним боком. Ви помітили, що навіть в обговоренні цієї вельми характерної для сучасної України ситуації ті, хто ідентифікують себе націоналістами, бандерівцями і всякими іншими «правими», не проявляються.

Здавалося б, яка можливість якщо не діями, то словами (заявами) зреагувати тим же «національним дружинам», усяким там «народним месникам», які, коли треба, «з-під землі» дістають якогось гострого на язик зухвальця і часом аж надто активно проявляються там, де стриманість була б доречнішою.

Я не закликаю до міжетнічних розборок і помсти. Йдеться про необхідність не тільки і не стільки адекватного реагування українського суспільства щодо зухвалої поведінки чужинців на території України, про створення суспільством таких вимог і таких умов для приходьків, щоб вони поважали національні традиції й звичаї української землі, народу, який впустив їх на цю землю, у свою хату.

Це можливе було б за умови, якби українці, громадяни України за народженням самі поважали свої традиції й звичаї, свою культуру, свою мову. Тоді й натуралізовані громадяни, і зайди відчували б не тільки не необхідність, а й потребу поводитися адекватно. Зухвальці ж побоювалися б наразитися на активну позицію високосвідомого й громадянськи зрілого суспільства.

У цьому контексті ще раз зверну вашу увагу на тезу Алєксандра Кочєткова про те, що наслідки й висновки з цього епізоду покажуть нам, яка влада в Україні – українська чи проросійська. Відзначу, що це – малесенький крок до спроби системного осмислення явища.

Біда лиш у тому, що ми уже знаємо відповідь: формально влада в Україні ідентифікує себе як українську, фактично ж – навіть за формальними ознаками – вона є проросійською. При цьому я свідомо відкидаю наявність у владі російських агентів і агентів російського впливу з числа українців. Просто уявімо ситуацію, що «руки Москви» немає.

Що маємо у висліді? Тут згадано міністра внутрішніх справ України, який за час своєї каденції не проявився як український державник і – зауважте! – жодного слова не вимовив державною мовою. Він, мабуть, нею й не володіє і не хоче володіти: «і так поймут».

А скільки є політиків і урядовців, які вільно або досконало володіють державною мовою, але послуговуються переважно або й виключно мовою сусідньої держави. І Сергій Лещенко з постраждалим М. Найємом – яскраві приклади такої практики. Будь-яке тестування засвідчує, що і формально, і фактично влада в Україні якщо й не проросійська, то a la російська однозначно.

Як я вже не раз казав: влада в Україні є продуктом українського суспільства. Отже, будь-який політик і урядовець є дзеркалом не тільки свідомості, але й підсвідомості українського суспільства. Зверну вашу увагу на приклад, який видає це явище з потрошками.

Олег Ляшко, як відомо, позиціонує себе україноцентричним українським радикалом, і вила тому зайвий доказ. Ідеологічно він себе не визначив (принаймні мені це не трапилося). Один із найближчих і найвірніших його соратників – Ігор Мосійчук – у зв‘язку саме з активно обговорюваною тепер пригодою з Найємом назвав себе «націоналістом». Отже, десь поблизу цієї ідеології, мабуть, знайшов своє місце й Ляшко. Ну, а що він соромиться про це сказати вголос, це випливає з його впертого небажання відповісти на сім моїх, не приховую, провокативних запитань.

Диявол, як відомо, криється в дрібницях. Аналітикові, уважному й уважливому до деталей, неодмінно впаде в око надзвичайно цікава подробиця, яка видає особливості підсвідомості О. Ляшка. Ви знаєте, що він любить співати й викладає відеозаписи із своїм вокальним перформансом. Таким чином, у вас є чудова можливість одержати насолоду від його цілком пристойого співу. Зверніть особливу увагу на репертуар: не стовідсотково, але на 80-90% це – російські пісні із репертуарів відомих російських же мастєров естради.

«Пісня – душа народу». Звісно, і його окремих представників.

Тепер ще один приклад того, коли член українського суспільства своїм чином, реальними діями демонструє стремління бути і вдома, і замужем. Це – автор залученого запису Alexandr Kochetkov. Ірина Фаріон, Лариса Larysa Nitsoi або Ірина Магрицька тут би придралися: а чому не Oleksandr?!

Я робив своєму пропонентові закиди, коли він був членом Нацради з телебачення й радіомовлення і сподівався на адекватну фахову реакцію, але не діждався. Мене це не здивувало. Справді, на що сподіватися, коли мої запити проігнорувала інший член цієї ж ради і колись одна з кращих моїх студенток – Ольга Герасим‘юк.

Йдеться про журналістику і ЗМІ, її роль у суспільстві й рушійну силу «четвертої вдади» – влади громадської думки. Яка у нас система ЗМІ – українська чи проросійська? Що робили і що зробили члени Нацради з ТБ і РМ, щоб ця система ЗМІ була українською, україноцентричною і відповідним чином справляла вплив як на суспільство, так і на владу?

Судячи з глухої байдужості до проблеми і з формальних ознак – функціональної форми і фахової діяльності, і спілкування тут у мережах, можна легко зробити висновок про те, що від повторювання «укрАінскій» чи навіть «украІнскій» стан суспільства і формованої цим суспільством влади не стає украЇнським.

Навіть свідомо не бажаючи бути проросійським, підсвідомо й у реальних діях це суспільство і ця його ж влада є проросійськими. Отак самі собі стають ворогами, щоб наївно тішити себе надією: «згинуть наші воріженьки, як роса на сонці». Ну, який ще народ на світі проявляє таку вражаючу лагідність щодо ворогів?!

* * *

Знаю, що багатьом із вас я набрид. Що ж, «не любо – не слухай!» У кожного є вибір: читати чи не читати мої писання, бути серед моїх друзів чи не бути (можна вийти з друзів, а можна ще й забанитися від мене). Багато хто терпить мої інвективи, дехто навіть погоджується з моїми думками й ідеями, але нічого не робить для їх втілення в життя.

Дуже багато чого можна і треба зробити для СИСТЕМНИХ ЗМІН в Україні. Без «революцій, бунтів і повстань» (В. Симоненко) – масованою україноцентричною освітою й просвітою, інформаційно-роз‘яснювальною роботою через широкомасштабну УКРАЇНІЗАЦІЮ можна й треба замінити успадковані Україною від УРСР/СРСР авторитарно-тоталітарний суспільний устрій та адміністративно-командне урядування на суспільний лад та урядування, засновані на НАЦІОНАЛЬНИХ ТРАДИЦІЯХ І ЗВИЧАЯХ, які колись спричинилися до виникнення європейської цивілізації і робили нас найбільшою потугою Європи.

Безумовно, для когось справді «Чечня – круто». Он скільки куражів дозволяють собі приходьки, знаючи що чого вони не натворили б, усе зійде їм з рук, бо інфантильне українське суспільство з паралітичною байдужістю спостерігатиме за шабашами і в печальній надії сподіватиметься на прихід Спасителя, який принесе їм у торбі щастя.

А вони приходять і просто роблять своє діло. Найєм, Арфуш, Кісєльов, Шустер, Мураєш, Ахмєтов, Аваков… Чим, власне, найімпозантніші з них кращі від оцих чеченських пацанів чи фірташівських пасинків? Ви ж їм самі дозволили нехтувати вашими традиціями і звичаями, а відтак і сісти вам на шию, зневажаючи вас як людей.

Час уже увімкнути національну свідомість, громадянську відповідальність і людську гідність.

Володимир Іваненко

Український Університет

2 травня 2018 р.

https://www.facebook.com/volodymyr.ivanenko/posts/2094965143850149

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google photo

You are commenting using your Google account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

Connecting to %s

%d bloggers like this: