ПРО ПРАВЕ КРИЛО В УКРАЇНСЬКОМУ ПОЛІТИКУМІ

Спроба розібратися, де “ліво” і де “право” в Україні, похвальна сама по собі. Тому вітаю цю спробу від Vitaly Portnikov. Але!

Стежачи за політичним ярмарком України, на якомусь етапі я раптом піймав себе на думці: а чи існує взагалі на українському політичному видноколі правий рух як такий? В принципі.

Називати себе правим, звичайно, можна. Але це зовсім не означає, що так є насправді.

Усі ми розуміємо, що правим крилом українського політикуму (і це випливає з тексту В. Портникова) вважають різного роду націоналістів. Насправді воно так не є.

Придивіться до ідеології, програм, методів, тактики “Свободи” чи “Правого сектору”. Чим, крім кольорів прапорів та подеколи лозунгів, вони відмінні від радикалів Олега Ляшка, “фронтовиків” Яценюка або опоблоківців-регіоналів Бойка з Шуфричем?

Як на мене, то нічим. Однакова риторика. Один почерк у діях і вчинках. Суцільне лівацтво. Чому? Та тому, що всі вони вийшли з рукава однієї шинелі – КПРС та створеного під її ідейним керівництвом тоталітарно-авторитарного режиму.

З цієї традиції тягнуться як лівацькі замашки, так і персоналізація партій і рухів. Уся ідеологія в них зводиться до імені й поглядів чи уподобань лідера. Як у В. Маяковського: “Партія і Лєнін – блізнєци-братья. Кто матері-історії болєє ценєн? Ми говорим “партія”, а подразумєваєм “Лєнін”, ми говорим “Лєнін”, а подразумєваєм “партія”.

Щоб не заморочуватися з ідеологією, партії та блоки в Україні асоціюють з ім’ям або й називають ім’ям лідера.

Ага, ви скажете, що націоналіістичні “Свобода” й “Правий сектор” асоціюються більшою мірою з іменем С. Бандери, а не Тягнибока та Яроша. А ви уявляєте собі “Свободу” БЕЗ Тягнибока і “Правий сектор” БЕЗ “візитівок Яроша”? Звісно, що ні.

Я вже нагадував про те, що “Правий сектор” – “правий” не тому, що він є правим крилом ідеологічного спектру. Він “правий” тому, що вийшов із правого сектору… стадіону.

Методи дій та чину цих політичних сил практично не відрізняються від лівацького радикалізму політичної сили Ляшка.

І традицію націоналізму вони успадкували саме від Бандери також зовсім не випадково. Чим бандерівці відрізняються від своїх попередників та мельниківців? Пригадуєте, що стояло біля абревіатури ОУН того крила, яке очолив Бандера? “Р”! Тобто “революційна”, а інакше – радикальна за своїми діями й чином організація, яка діяла виключно лівацькими методами.

Інакше вона й не могла діяти. В силу історичних обставин. Тому не будемо ставити це бандерівцям на карб і вважати це негативом. Було як було. Доконаний історичний факт. Крапка.

Що було, то було. І ніхто оуняівців взагалі та бандерівців зокрема не називав правою силою. Правда, й лівими вони формально не були. Націоналісти та й усе.

Але що було колись, не означає, що так має бути завжди і зокрема тепер, коли в незалежній Україні виникли умови для багатопартійності.

Багатопартійність означає не розмаїття імен лідерів партій та блоків, а розмаїття, а краще – певний спектр, набір ідеологій, які сповідували б певні принципи й відображали б інтереси тих прошарків суспільства, які додержують саме цих принципів.

Слава Богу, кордони відкриті, інформаційний простір завдяки інтернету також не має меж. Отже, є всі можливості для того, щоб на українському чорноземі посіялися, проросли й заколосилися ідеологічно закроєні політичні партії й рухи.

І тут якраз і місце нагадати, з якого зерна і на якому грунті може й повинен проростати правий сектор (з малоої літери й без лапок) – праве крило ідеологічного спектру.

Так-от, основою основ правого політичного руху чи партії може й повинен бути КОНСЕРВАТИЗМ.

Консерватизм – це передусім прив’язка до традицій і звичаїв, це збереження й розвиток традицій і звичаїв.

Очевидно, що за таких умов ідеологія націоналізму не зводиться до участі в парадах вишиванок, волання про необхідність захисту української мови і под.

Отже, націоналізм як ідеологія має проявитися:

– чітко визначеною й мудро сформульованою національною ідеєю;

– добре продуманим й науково аргументованим теретико-методологічним ученням;

– комплексно й системно структурованою стратегією реалізації ідеології й досягнення мети (реалізації ідеї);

– відповідною добре вмотивованою й спланованою тактикою;

– належними організаційно-управлінськими рішеннями та ін.

Усі зусилля націоналізму за таких умов будуть спрямовані на піднесення національної свідомості й громадянської відповідальності кожного учасника руху і відтак усього суспільства, на відродження й розвиток національних традицій і звичаїв тощо.

Чільне місце в стратегії українського націоналізму не може не займати програма системної поетапної українізації України.

Стратегічно націоналізм – єдина, цілісна ідеологія консервативного типу. Але тактично націоналізм може й повинен варіюватися. Як на мене, оптимально мати три течії (напрями) в націоналізмі: (1) консервативний націоналізм (праве крило); (2) соціально орієнтований націоналізм (ліве крило) та (3) поміркований націоналізм (центр).

На жаль, на сьогодні в Україні немає жодної націоналістичної партії, яка відповідала б цим критеріям.

Та й суспільні науки (зокрема, філософія, політологія, соціологія, історія та ін.) не постаралися осмислити націоналізм взагалі й український націоналізм зокрема як явище.

Очевидно, традиція компартійно-радянського й тоталітарно-авторитарного сприйняття українського націоналізму усе ще виходить нам боком. Тому й маємо те, що маємо.

Поки ми не вирвемося з пазурів цієї традиції, скільки не правішала б українська політика, їй не вдасться позбутися лівацтва, хоч як себе не називай.

* * *

За описаних тут умов партійного будівництва на ідеологічній основі, навряд чи була б реальна можливість для ситуацій типу тієї, яка сталася з реєстрацією партії М. Саакашвілі.

Персоніфікація політичного проекту за своєю природою – спонука для клону.

Володимир Іваненко

Український Університет

21 жовтня 2017 р.