Яку проблему нинішньої України ми не обговорювали б, так чи інакше вона впирається в незрілість, ба навіть інфантильність, українського суспільства та його хронічні хвороби, спричинені тривалим життям в умовах імперії, голодоморами, переслідуваннями за мовно-культурними й іншими етнічними ознаками, а відтак комплексом меншовартості.
Звідси – причини безперервних поразок і невдач у творенні сучасної української політичної, у державному будівництві, у стосунках етнічними меншинами та ін.
Отже, щоб перестати наступати на одні й ті ж граблі, українське суспільство має вирости, подорослішати, змужніти, заматеріти і відтак трансормуватися в нову якість.
Ця трансформація стане можливою за умови, що домінуючою й інтегруючою силою станують україномовні українці, а російськомовні українці рішуче повернутися до своїх коренів. Так сформується та потуга, яка визначатиме стратегію розвитку й динаміку руху усього суспільства вперед.
Ми свідомі того, що призвідцем переважної більшості проблем України й українського суспільства є агресивно налаштована проти України частина російськомовних українців та етнічної російської меншини, у різні способи заангажоована Московією (завербовані російськими спецслужбами як агентура або просто задурені кремлівською пропагандою).
Оскільки держава, на жаль, повільніше виходить з-під впливу Москви, ніж суспільство (хоч мало б бути навпаки), інтелектуальна еліта українського суспільства має подбати про те, щоб критична маса російськомовних українців повернулася до своїх національних коренів. Для цього мають бути випрацювані привабливі освітньо-просвітницькі програми.
Це стане поштовхом до трансформації російської етнічної меншини. Росіяни в Україні мають стати УКРАЇНСЬКИМИ росіянами й інтегруватися в українське суспільство, не забуваючи про свої корені, але поважаючи традиції і звичаї країни, в якій вони живуть.
Їхній приклад наслідуватимуть інші етнічні меншини, стаючи УКРАЇНСЬКИМИ татарами, угорцями, поляками, греками і т.д.
Українське суспільство й українська держава повинні були це зробити ще на початках незалежності, але раз вони не зробили цього раніше, хай вони активно почнуть робити тепер:
(1) безоплатні курси українознавства й української мови. “Просвіта” може й повинна очолити цей рух за інтеграцію етнічних меншин в українське суспільство;
(2) відділення етнічного життя меншин від держави: створення шкіл з мовою навчання меншин має стати справою самих меншин, держава може надавати лише податкові та інші пільги, надавати часткове фінансування у тих випадках, коли існування меншини як такої загрожене. У світовій практиці є критерії, за якимм визначають ступінь такої загрози;
(3) держава також повинна встановити межі втручання в життя меншин із закордону – з країн, де народи, з якими етнічно пов’язані меншини, мають свої етнічні держави. Фінансова підтримка етнічних меншин в Україні з боку цих держав має бути унормована двосторонніми міжнародними угодами, які гарантують аналогічні умови для життя українських менших у цих країнах;
(4) тим представникам етнічних меншин, які не мають бажання інтегруватися в українське суспільство й додержувати законів України, держава повинна дати можливість і допомогти переселитися на свою історичну батьківщину. Очевидно, це повинно бути також унормовано двосторонніми міжнародними угодами;
(5) українська держава повинна перестати бути надто толерантною до тих, хто приймає українське громадянство, й вимагати від них знання української мови на робочому рівні, знання української історії та брати від них зобов’язання щодо захисту цілісності й суверенітету України. Якщо кандидат у громадяни не хоче брати на себе такі зобов’язання, йому немає чого робити в Україні;
(6) українське суспільство й українська держава повинні відмовитися від толерування тих іноземних громадян, які ведуть антиукраїнську діяльність і видворяти їх з території України. “Чемодан – вокзал – відповідна країна” мають стати засадничим принципом для відвертих ворогів України. Ці засади в принципі також мають бути обумовлені в двосторонніх міжнародних угодах з відповідними країнами;
(7) очевидно, має бути випрацюване законодавство про засади національної політики української держави щодо етнічних меншин, в якому мають бути прописані справедливі для всіх правила співжиття етнічних меншин в Україні, виходячи з традицій і звичаїв українського народу;
(8) за прикладом США, в Україні має бути ухвалений закон, який передбачає кримінальне переслідування за прояви ненависті між людьми (hate crime). Такий закон остудить голови тим, хто звик жити в ненависті до інших.
* * *
З метою вивчення становища українців на українських етнічних територіях, які перебувають у складі інших країн (Росія, Бєларусь, Польща, Словаччина, Угорщина, Румунія), а також у країнах компактного проживання української діаспори (Канада, США, ЄС, Австралія та ін.) Україна мала б спорядити спеціальні наукові експедиції у складі країнознавців, етнографів, соціологів, правознавців, соціолінгвістів та інших фахівців.
Завданням таких експедицій мають стати польові дослідження реального становища українців, їхнього етнічного життя в умовах відповідних країн – з одного боку, а також політики, ставлення держави, корінних народів, умов забезпечення прав, свобод і культурних потреб етнічних меншин взагалі й українців зокрема – з другого боку.
Такі дослідження Україна ніколи не проводила. А результати їх були б тривким підгрунтям для випрацювання вітчизняного законодавства щодо життя своїх меншин та адекватного налагодження їхнього інтегрування в українське суспільство.
Такі дослідження напевно проводять у різних країнах, але ми про них не знаємо, оскільки вони можуть мати закритий характер з огляду на їх стратегічну важливість для тієї чи іншої країни.
У відкритому доступі можна знайти дослідження такого характеру, здійснені в середовищі світового єврейства, завдяки якому, власне, виникла така галузь науки, як діаспорознавство, або діаспорологія.
В силу історико-політичних обставин дослідження життя української діаспори було заполітизоване до крайньої межі й переслідувало єдину мету боротьби з “українським буржуазним націоналізмом” в інтересах окупаційного російського комуністично-радянського режиму.
За роки незалежності України українська наука поки що так і не спромоглася на серйозні наукові студії над життям української діаспори, над українською діаспорою як частиною української спільноти і над світовим українством як явищем чи феноменом.
В Україні досі не думали і не поспішають задуматися над діаспорою як інтегративною частиною українського суспільства. Так, як про це думають, наприклад, поляки або литовці. Хоча в цьому відношенні краще було б наслідувати приклад євреїв, досвід яких у цьому відношенні просто неймовірно корисний і повчальний.
Не маючи ні традиції, ні досвіду діаспорознавчих студій в Україні, ми не можемо відзначити серйозних діаспорознавчих студій, здійснених інтелектуалами йі самої діаспори. Концентруючи свою увагу на різних ділянках українознавства (історія, політологія, літературознавство, мовознавство, етнонафія тощо), українські вчені в діаспорі мало звертали уваги на середовище, в якому вони жили й творили.
Найбільше наукове досягнення діаспори – Енциклопедія Української Діаспори, поява якого безумовно знакова, хоч видання і не є науково довершеним і вичерпним. Бо здійснювалося воно практично завдяки ентузіазму невеличкої групи людей.
Я свідомий того, що Україна за нинішніх умов не спроможна спорядити комплексні наукові експедиції в країни компактного проживання українців для вивчення становища української діаспори та її взаємин з місцевими суспільствами та державами. На те немає ні коштів, ні науковців, спроможних це зробити.
Звичайно, базову інформацію можуть зібрати посольства, особливо – якщо серед їхнього персоналу є фахівці з досвідом роботи у відповідних царинах.
Основну ж ношу може взяти на себе діаспора, серед якої знайдеться достатньо кваліфікованих людей, які могли б здійснити базові дослідження за методиками, які ми можемо запропонувати, заодно взявши не себе й координацію проекту та підготовку кінцевого навкового продукту, необхідного для випрацювання новітнього національного є законодавства для унормування життя етнічних меншин в Україні та націоннальної програми сприяння їхньому розвиткові, яка враховуваала б світовий досвід (зокрема й відношення до українців) та була позбавлена вибірковості (на користь певних меншин) і будь-якого волюнтаризму.
Такий підхід буде корисним і для зміцнення взаємин між Україною та діаспорою, що важливо для інтеграції діаспори в українське суспільство і без чого українізація та успішний поступ Української держави залишатимуться проблематмчними.
Якщо ви підтримуєте нашу ідею й хотіли б прилучитися до участі в такому проекті, просимо згуртовуватися навколо сторінки Diaspora Studies – Діаспорознавство (https://m.facebook.com/UkrainianDiasporaStudies/) та зголошуватися до співпраці приватними повідомленнями на цій же сторінці.
Володимир Іваненко
Український Університет
27 – 28 червня 2017 р.
Dr. Volodymyr Ivanenko | Др. Володимир Іваненко 