Фізик (зараз це суттєво) Андрій Карбівничий запропонував перепостити у нашій групі свій запис (https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=398500650595706&id=100013073223394). Дозволяючи перепост, я не мав би змоги написати необхідне у даному випадку застереження. Тому я перепощую його запис сам. Суть цього запису – мовне питання й нагальність запровадження української мови в усіх сферах життя України. І про це говорить нам, наголошую, ФІЗИК.
У чому тут проблема? Учора ми активно обговорювали позицію мовознавця за фахом, і не просто мовознавця, а доктора наук і професора ІринФаріон, яка бачить українізацію виключно через шкельця агресивного, сиріч примусового поширення української мови на всі сфери українського життя. Приблизно так само, як уявляє собі це пан Карбіаничий.
На жаль, конструктивної дискусії не вийшло – вона перетворилася на базар, у якому найбільше лементу наробили свободівці – однопартійці пані Фаріон.
Наголошую ще раз: я ЗА поширення української мови на всі сфери життя українського державного й суспільного життя, за винятком хіба що родинного середовища та меншинних громад. Я про це пишу давно й послідовно. І буду це робити надалі.
Але я ПРОТИ ситуативного, несистемного підходу, коли мовне питання виривають із комплексу системних заходів, розглядають як самоціль і намагаються розв‘язати поза іншими, не менш важливими, сутнісними чинниками, які складають комплекс завдань, що їх можна і треба вирішувати у процесі широкомасшабної українізації.
Зараз я запрошую тих, хто надає перевагу логіці, увімкнути логіку, а тих, хто надає перевагу образно-асоціативному мисленню, – активізувати свою уяву.
Отже, уявіть собі, що ви прислухалися до філолога Фаріон і до фізика Карбівничого й спонукали населення (саме так!) України заговорити вишуканою українською літературною мовою чи верхньонаддністрянським її діалектом. Усе населення, включно з тими неукраїнцями в Україні, що десь там усамітнилися під однією ковдрою.
Уявили? А тепер уявіть собі, що вони слухають і про що говорять. У когось грає Висоцький, а в когось «Мурка». Хтось регоче з витребеньок Зеленського чи Данилка. Хтось як дивився російські серіали, так і дивиться…
Так, вас обслуговують на касі в супермаркеті та за столом у ресторані українською. Українською ж виступають депутати усіх рівнів. І чиновники від президента до секретаря сільради в російськомовному колись Криму чи Донбасі говорять до вас солов‘їною…
Ви задоволені й щасливі від того, що скрізь чуєте українську і що живете нарешті в українській Україні. Аякже! Ефект Фаріон, ефект Карбівничого чи ефект когось іншого (підставте знайоме вам ім‘я) запрацював.
Ви навіть не зауважили, що внутрішній голос виказав вам цю радість голосом ненависного вам українофоба Олега Табакова через кота Леопольда з московського мультфільму: «Заработало!»
(Теоретично це цілком можливе. Якщо до влади в Україні прийде диктатор з поглядами, як у пані Фаріон.)
Звичайно ж, в екстазі задоволення ви навіть не запідозріли, що ввічливий касир подумки побажав вам усього найгіршого, що офіціант тричі плюнув у кожне з принесених вам блюд, що депутат чи чиновник таємно віддав свій голос за погіршення вашого добробуту або зробив усе, щоб вам краще не стало…
Поки ви осмислюєте сказане мною вище, зверну вашу увагу на реальні зміни в суспільному житті України й українського суспільства, уже здійснені з добрими намірами, але які дали частковий (навіть не половинчастий) ефект. За позірною значущістю акції суттєвих змін у суспільстві не спостерігаємо.
Йдеться про декомунізацію, головним героєм якої є Володимир В’ятрович (Volodymyr Viatrovych). Він справді провів грандіозну роботу. Знищено майже всі пам‘ятники тоталітаризму. Перейменовано майже всі населені пункти й вулиці, які несли на собі мітку авторитарно-тоталітарного устрою й адміністративно-командної системи урядування.
Чи принесли ці заходи сутнісні зміни в українське суспільство й українське державотворення? Чи зруйнували вони залишки авторитарно-тоталітарного устрою й адміністративно-командної системи урядування, які успадкувала Україна від УРСР?
Запитання риторичні. Совковість як була, так і залишається становим хребтом українського суспільства й українського державотворення. Система освіти не зазнала сутнісних змін, незважаючи на спроби реформувати її. Система ЗМІ також не зазнала сутнісних змін: український інформаційний простір залишається під монополією Москви. Духовне життя українського суспільства не позбавилося впливу Московського патріархату: «русскій мір» лізе з усіх щілин.
Чому? Дехто вважає, що зосередитися треба було не на декомунізації, а на дерусифікаці чи на розросійщенні (пропонують масу термінів, не замислюючись навіть над їхнім сенсом).
Як це не називай, а декомунізація була й залишається спробою змінити ціле через зміну окремого, ба навіть вплинути на сутнісне через зміну форми, не зачіпаючи навіть нематеріальних – ідеологічних, світоглядних складових. Інакше кажучи, мав місце ситуативний підхід до явища, яке вимагає сутнісних змін – заміни авторитарно-тоталітарного устрою й адміністративно-командної системи урядування новими, питомими для українського суспільства ладом та системою урядування.
Фізики мали б розуміти й усвідомлювати це краще, набагато краще, ніж історики й філологи. Але українські фізики, схоже, заражені фрагментарністю мислення не менше, ніж українські історики й філологи.
Я нікому не нав‘язую свої погляди і свою концепцію. Я хочу спонукати вас замислитися над причинами й наслідками при розв‘язанні тих завдань, які ми ставимо перед собою.
Поширення української мови на всі сфери державного, суспільного й навіть родинного життя, як і реальні декомунізація, дерусифікація, деолігархізація тощо, стане можливим і природним явищем, коли ми будемо просувати її через системні, комплексні сутнісні зміни.
Очевидно, що це можливо й необхідно роботи щонайменше у трьох напрямах водночас і у якнайтіснішому взаємозв‘язку стратегічних і тактичних заходів на кожному з цих напрямів.
Перший напрям – системна українізація усієї системи освіти (від дитсадка до вишу) і просвіти (з тривкою українознавчо-світоглядною основою), і не лише через запровадження української мови як мови навчання, а через українізацію ідеології, методології та інших аспектів ідейно-тематичного спрямування, змісту освіти, завдяки яким українська як мова викладання стає природною функціональною формою усього процесу.
За таких умов, маючи на вході до дитсадка уявних Мішу чи Альону, на виході із середньої школи чи тим більше вишу ми матимемо україноцентричних і стовідсотково україномовних навіть у побуті Михайла чи Олену.
Другий напрям – системна українізація інформаційного простору й створення україноцентричної системи ЗМІ, захист інформаційного суверенітету. Знову ж ідеться не лише про запровадження української як панівної мови телерадіомовлення й текстових (друкованих та віртуальних) ЗМІ. Йдеться про українізацію ідейно-тематичного спрямування усього інформаційного простору, за якої українська мова стане природною і єдино можливою формою функціонування інформації в суспільстві.
За таких умов якісна за змістом і вишукана за формою україноцентрична інформаційна сфера виконуватиме конструктивну націєтворчу, державотворчу та й розважальну функції в українському суспільстві, утримуючи його імунітет до чужинських впливів на належному рівні.
Третій напрям – українізація духовної сфери, що є, можливо, найважчим, найскладнішим із завдань, які постають перед українським суспільством і українською державою. Не стільки тому, що ця сфера є найделікатнішою, скільки тому, що вона вона заполітизована більшою мірою, ніж освіта й інформаційна сфери. Це – фантом якраз того суспільного устрою і тієї системи урядування, що їх Україна зберегла, не позбулася після розпаду СРСР, в якому церкви та інші релігійні об‘єднання були не так формою організації духовного життя людей, як інструментом у руках спецслужб.
За українізацію цієї сфери борються україноцентричні спектри різних традиційних і нетрадиційних релігій. Очевидно, що першочерговим завданням у цій сфері є створення єдиної Української помісної церкви християнського обряду, яка змогла б витиснути з українського духовного простору Московський патріархат з його «русскім міром».
Так само очевидним є і те, що в Україні активізувалися й дохристиянські, рідновірівські та псевдорідновірівські форми організації духовного життя, які в масі своїй не є україноцентричними. Тому й тут особливо важливо відділити зерно від полови.
Як і в інших сферах, тут не можна українізацію зводити до окремих, хай і суттєвих аспектів – того ж мовного питання чи українськості в природі християнства чи рідновірства.
Зрозуміло, що лише україноцентричні освіта, просвіта та інформаційно-роз‘яснювальна робота ЗМІ можуть відіграюти ключову роль в українізації сутності духовної сфери на перших етапах українізації релігійного життя. Але це – не кінцева мета українізації.
Зараз уже заговорили про перспективи виникнення сутнісно нового явища в духовній сфері українського суспільства, яке поєднає науку, філософію і релігію і відтак із часом замінить собою традиційні релігії.
Така «нова релігія» напевно відіграє вирішальну роль у вихованні «нового українця» з високим рівнем національної свідомості й громадянської відповідальності.
Отож українізацію годилося б розглядати як широкомасштабний проект, успішність якого може забезпечити лише системний підхід, який дозволить трансформувати суспільство в цілому і кожного його члена зокрема на ментальному рівні. Тільки тоді ми переможемо совковість і зможемо змінити суспільний устрій та систему урядування на такі форми, які відповідатимуть традиціям і звичаям українського народу і які дадуть усі можливосиі для розбудови України як успішної держави.
Володимир Іваненко
Український Університет
26 січня 2018 р.
https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=1970415969891112&id=1921232904809419
Dr. Volodymyr Ivanenko | Др. Володимир Іваненко 