Найбільший в американскій історії ураган “Ірма” натворив лиха та й пішов собі далі, зменшуючи до нуля свою міць.
Курява ж, піднята черевиками політичних прихильників і політичних же противників Міхо Саакашвілі, ніяк не спадає, хоч сподіваного урагану, обіцяного Рухом Нових Сил на осінь, здається, уже не буде.
І все, мабуть, тому, що обидві сторони перестаралися на старті, витративши аж надто багато зусиль спочатку на очікування переходу (“Ти надто ждеш. Не треба ждати надто. Як не вбива – знесилює ждання”, – писала колись поетеса), а потім – на сам перехід.
Гора народила мишу. Можна навіть сказати, що дві гори народили одну мишу. Чи одного Мишу?
Два політики, які здумали себе великими, насправді продемонстрували свою політичну незрілість, своє хлоп’яцтво і зрештою – свою ницість.
Я нічого тут не буду говорити про президента України, хоч мені і є що про нього сказати. З часом, можливо, висловлю своє бачення П. Порошенка як явища української історії і політики.
Зараз мені видається цікавішим феномен Саакашвілі в українському контексті, оскільки він цікавий не тільки сам собою, але і як дзеркало українського суспільства взагалі та українського політикуму зокрема (з президентом Порошенком включно).
М. Саакашвілі для України – приходько, чужинець, хоч значна частина його життя і була пов’язана з Україною. Від початку його статус в Україні був непевний.
Одні стверджують, що він приїхав в Україну на запрошення президента Порошенка. Інші подейкують, що він з’явився на берегах Дніпра за намовою американського керівництва. Ну, а хтось вважає його політичним біженцем…
Очевидно, є й інші версії. Але з якого боку не глянь, Саакашвілі явно не надається ні на роль Слави Стецько (яка повернулася в Україну, щоб утверджувати її незалежність), ні навіть на Романа Зварича (поклик предків якого був спонукою до пошуку можливостей кращої самореалізації, ніж у себе на батьківщині в США).
Саакашвілі явився Україні як особистість, яка вже реалізувалася, яка набула помітної ваги й авторитету на світовому рівні і яка справді могла бути вельми корисною як дорадник, посередник і навіть спецпредставник президента України.
У такий спосіб екс-президент Грузії не тільки зберіг би своє добре ім’я, але й примножив би свої чесноти. Але сталося не так, як гадалося…
Жага влади, схильність до популізму і ще якісь глибинно-сутнісні речі відігралися на панові Саакашвілі повною мірою.
Йому б не треба було йти на посаду очільника Одеської обласної адміністрації. Кожен випускник “київського КДУ” має розуміти: не можна змінити підсистему, не змінюючи усієї системи, тобто побороти корупцію в окремо взятій частині дуже корумпованого цілого.
Він же пішов. Щоб спалитися без очевидного позитивного результату. Хіба що Божий промисел був у тому, щоб Саакашвілі й Порошенко упевнилися в щирості й надійності своєї дружби. Що ж, кожен із них пізнав, наскільки міцною була їхня дружба. Ошуканими виявилися обоє. Правда, кожен по-своєму…
На цьому можна було поставити крапку. Взагалі. Або перевести протистояння з учорашнім другом в іншу площину. Наприклад, виступаючи в ролі радника тих сил, які мають більше можливостей, щоб змінити на краще і колишнього друга, і Україну.
М. Саакашвілі укупі з групою так само зневажених своїх земляків-грузинів вирішив кинутися у вир української політики і заснував свою політичну партію – Рух Нових Сил.
Сам він стверджує, що жодних політичних амбіцій у нього немає і що він просто хоче допомогти постати, проявитися й зрештою прийти до влади в Україні “новим силам”.
Чудовий намір. Але навіщо тоді самому очолювати цей РНС? Чи не розумніше поставити на його чолі представників отих “нових сил”?
На жаль, ці запитання – риторичні. Немає ніяких “нових сил”, і це видно неозброєним оком навіть з Америки. Ну, які “нові сили” з тих грузинів та українців, хто посидів у чиновницьких кріслах урядових структур і кого витиснули з тих крісел сильніші прибічники Системи?
Тим більше, до “нових сил” явно не віднесеш хай і переважно молодих, але чинних народних депутатів Заліщук, Лещенка, Найєма, Слободяника, Чумака та ін., не кажучи вже про Садового та Тимошенко, які також примкнули до РНС, які є плоттю від плоті чинної влади і які просто стали в позу щодо останньої.
Збоку глянути, так РНС є ніщо інше, як спосіб перегрупування сил для боротьби за владу. В чинній Системі. Навіть без зміни її “координат”. Для тих, хто зараз знаходиться на борту владної яхти (човен для них не надається), оця вся котовасія з Рухом Нових Сил, безумовно, є “розхитуванням ситуації”. Навіть якби й війни не було…
Парадокс тут тепер ще й у тому, що на чолі РНС як політичної сили країни стоїть, як за великим рахунком – іноземець, як за малим – особа без громадянства, що є щонайменше нонсенсом. Навіть будучи громадянином України (із щойно набутим громадянством), з погляду здорового глузду, навряд чи є сенс влазити в політику країни, яка не є твоєю природною батьківщиною (тим більше – Батьківщиною).
Щонайменше дві причини мали б стримати Саакашвілі (а також інших таких, як він, – того ж Найєма).
Перша й головна – знання традицій і звичаїв. Просто не уявляю собі, ЯК можна набиватися в політичні лідери у суспільстві, традиції й звичаї якого не є частиною твого єства і про які ти не маєш навіть рожевого уявлення. Тим більше, коли ти ставиш перед собою за мету зміну системи урядування.
Другою я назвав би морально-етичну причину. Тут передусім ідеться про те, гоже чи негоже лізти із своїм уставом в чужий монастир. Ми ж не рипаємося до сусіда наводити порядок у його родині. Навіть у хаті брата чи сестри ми почуваємося все-таки гістьми, а не господарями.
Я свідомий того, що політика – царина, в якій мораль та етика, а відтак знання й досвід, відсуваються на задній план. Але все ж таки бодай якісь гальма мають спрацьовувати!
І отут до речі переключити регістр і перейти на розмову про українське суспільство як факт (об’єкт) і фактор (умова) для такого феномену, як Саакашвілі (або Найєм, або ще хтось із приходьків).
Українське суспільство має таку природу, що воно чомусь просто не хоче (чи й не здатне?) самоорганізовуватися й самоурядуватися. Ну, не може воно без “варягів”. Традиція запрошення чужинців до урядування, очевидно, й спричинилася до вироблення у нашій ментальності синдрому меншовартості, а відтак і недовіри до власних лідерських талантів.
Не бажаючи брати на себе відповідальність за долю суспільства й України, ми ладні віддати владу над собою чужинцям, аби тільки вона не дісталася своїм. У цьому є одна перевага: у разі прорахунків влади, ми легко звалюємо всю вину на євреїв, росіян, поляків, грузинів та інших інородців і волаємо про засилля чужинців у владі та про те, що влада не дбає про наші інтереси.
Ясна річ, чому приходькам не скористатися дарованою можливістю для реалізації своїх інтересів? Приходять і беруть усе, що погано лежить.
М. Саакашвілі запевнює, що він хоче для України й українців лише добра. У програмі Руху Нових Сил він написав, що буде зроблено за перші сімдесят днів після приходу РНС до влади. А що буде з Україною й українцями через сімдесят років, його програма замовчує. Так само, як замовчує саму потребу збереження національних традицій і звичаїв, не кажучи вже про ідеологію, яка надихатиме на подвиги його колаборантів переважно з числа малоросів та таких же приходьків, як і він сам.
Інфантильно-ревниве й знервоване негараздами українське суспільство, принаймні значна його частина, з надією дивиться на тих, хто обіцяє добробут і щастя. Тут і зараз. Імпортоване з землі обіцяної, з Кавказьких гір чи з “тайожного союзу”. Аби тільки не свого.
Є попит – буде й пропозиція. “Я прийшов дати вам волю!” – каже Саакашвілі, і значна частина українського суспільства, якій з різних причин не по дорозі з Порошенком чи Ляшком, тут же дружно: “Міхо, ми з тобою!”
…В українському сегменті ФБ пошук дає пару дюжин груп, в які згуртовуються симпатики грузинського екс-президента, завбачивши в ньому ледве не месію й спасителя. Одні бачать у нім майбутнього прем’єра, інші – навіть президента, дарма що він не може претендувати на цю посаду.
Отже, хоч сам Міхо й повторює, що ні на що не претендує і що робить все лише для блага України й українського народу, але ж спокуса сама проситься йому в руки. І якщо знедолених українців добре нагріти, то й виборів не треба чекати – благо, майданні технології відпрацьовані до досконалості, а влада й радикали лише готові підлити олії в полум’я чергової революції.
*
Як і варто було сподіватися, політична зоря М. Саакашвілі почала стрімке падіння. Нерозумні вчинки, необачність остудили запал прибічників та симпатиків і розчарували політрартнерів з-поміж нових/ненових опозиційно-неопозиційних політиків – Є. Соболєва, С. Лещенка, С. Заліщук, М. Найєма (https://newsstand.google.com/articles/CAIiENhAYsKfN0smquBZYj37LvcqGQgEKhAIACoHCAowsOyhCTDVmZcCMJe8vgM).
Як політикові, М. Саакашвілі навряд чи вдасться піднятися навіть з допомогою таких пристрасних прихильників, як О. Ксантопулос та Л. Богуцкая.
Що ж тоді далі? Якщо таки відбудеться розмова з П. Порошенком, на яку буцімто напрошується Саакашвілі, то це може означати, що свою місію Саакашвілі виконав, вистава закінчилася і можна опускати завісу.
Якщо ж розмова не відбудеться, це буде означати, що примирення давніх друзів не відбулося: Петро використав Міхо уповні, і останній йому уже не потрібен.
Який подальший життєвий шлях вибере тепер екс-президент Грузії та екс-голова Одещини, уже немає значення.
* * *
Де ж та сила, яка нагадає українцям, що вони – українці, про їхні славні традиції й звичаї, про те, що лише через піднесення власної національної свідомості й громадянської відповідальності можна змінити і себе, і Україну?
Я маю відповідь на те запитання, але не маю аудиторії, яка готова була б почути мою відповідь. Сподіваюся, поки що.
Володимир Іваненко
Український Університет
12 – 13 вересня 2017 р.
* * *
ТАК ЧИ ЗМІНИТЬ УКРАЇНУ М. СААКАШВІЛІ ТА ЙОГО РУХ НОВИХ СИЛ?
Перепетії з поверненням Михеїла Саакашвілі в Україну збурили справжній ураган емоцій в українському суспільстві, сподівану реакцію по обидва боки політичних барикад…
У цьому лементі переважно ярмаркового характеру практично не прозвучало бодай чогось схожого на здоровий глузд. Лише кілька моїх ФБешних френдів відбулися короткими репліками. Навіть знані й поважані журналісти, схоже, пережживають сум’яття почуттів. Феномен М. Саакашвілі запудрив мізки навіть українській еліті. Ніхто не хоче подивитися на це явище системно.
Рівень національної свідомості й громадянської відповідальності суспільства в цілому і кожного його члена зокрема, а отже – і політиків та урядовців (і президента також), знаходяться у прямо пропорціональній залежності від рівня національної свідомості й громадянської відповідальності системи ЗМІ, усього журналістського корпусу й кожного журналіста зокрема.
Спостерігаю, як одні відомі політики прилаштовуються хто у фарватер Руху Нових Сил Саакашвілі, щоб його вітер підхопив і їхні пошарпані попередніми політичними штормами вітрила, а інші – згуртовуються не так для наступу, як до кругової оборони від бурі, яка зворохоблю суспільство, набирає сил і створює їм серйозну загрозу.
З обох боків барикад лунають вигуки “Слава Україні!” й “Героям Слава!”, але сама Україна залишається зневаженою й забутою.
Тим часом не втрачають своєї актуальності нотатки, якими я хотів би докричатися до українського суспільства або хоча б до його інтелектуальної еліти:
Не хотілося б спостерігати чергові танці глухарів.
* * *
Обговорення ситуації post-factum проявляє більше здорового глузду й народжує численні пропозиції, але…
Практично ніхто навіть не згадує про жахливий стан українського суспільства, про низький рівень його національної свідомості й цілковиту громадянську безвідповідальність.
Відтак бракує пропозицій якраз щодо того, ЩО і ЯК годилося б робити і зробити, або ситуація в Україні поліпшувалася.
* * *
Популярність оцих моїх нотаток, звичайно, радує, але водночас наштовхує й на невтішні думки. Люди надто поверхово читають написане мною і зовсім не застановлюються на порушених мною проблемах.
Лідер однієї з політичних партій написав мені в приват: “Правильно! Хоча є з чим посперечатися щодо”, ясна річ, очолюваної ним політсили.
Тим часом мене задоволили б такі аргументи: ось моє й моєї партії бачення національної ідеї, ось – стратегії розвитку України на півстоліття наперед, а ось – проект програми українізації України.
На жаль, таких аргументів немає. Тоді “з чим сперечатися”?
Зрештою, мені більше болить не так позиція того чи іншого політика, як стан українського суспільства, на перелогах якого ці політики проростають, виростають і стають відстоєм, а люди все одно готові давати їм шанс, бо ж “він не святий” чи “вона не свята”.
Авжеж, не святі й горшки ліплять. Але чомусь не всі підряд беруться ліпити горшки. У політику ж лізуть усі, кому не лінь, і в першу чергу – чомусь це люди несовісні, нещирі й нечисті на руку. І якраз суспільство мало б відфільтровувати їх. Не відфільтровує…
Володимир Іваненко
Український Університет
10 – 12 вересня 2017 р.
https://www.facebook.com/volodymyr.ivanenko/posts/1838411659505500
*
Dr. Volodymyr Ivanenko | Др. Володимир Іваненко 