Володимир Ткачук (Volodymyr Tkachuk пише з приводу статті філософа Сергія Дацюка (http://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/5a61bc4d5f7f6/): «Напрям думки вірний, але автор статті Сергій Дацюк пропустив іншу архаїчну групу, яка діє в суспільстві із схожою ментальністю, а це США, а саме групу батьків-засновників. Саме наявність батьків-засновників, починаючи з пасажирів Мейфлауера, авторів Декларації Незалежності та Конституції є умовою американського світового лідерства.
В нас це князі Островські, князі Вишневецькі, зокрема засновник Січі Байда Вишневецький і його внучатий племінник Ярема, батько і син Немиричі, наставник Локка та Вольтера і друг Коменського, Спінози та ін. Андрій Вишоватий, Петро Могила та ін., тобто всі ті, які сприяли формуванню української шляхетської демократії, що і є в основі українства як такого. Інтелектуальна спадщина українських батьків – засновників і є тим фундаментом, на якому можна будувати країну» (https://www.facebook.com/volodymyr.tkachuk.5/posts/1488624897922761) цей нагадав свій запис в одному з коментарів до мого запису.
Це спонукало Василя Луця (Vasyl Luts) поцікавитися, чому «саме наявність батьків-засновників є умовою американського світового лідерства».
І тоді В. Ткачук перевів стрілки на мене: «пане Василю, я попрошу відповісти вам людину, яка знає про це дуже багато», – з проханням пояснити, «чому в США такий важливий інститут батьків-засновників». І далі: «Я читав, що деякі зірки Голівуду є прямими нащадками тих, хто в 1620-х прибув на американський континент на Мейфлауері».
Моя відповідь у коментарі була короткою, хоч тема американської традиції (American legacy), безумовно, заслуговує окремої розмови. Історичні символи, батьки нації зокрема, відіграють величезну роль в історії, у соціальному поступові США, у потузі цієї країни.
Там, у коментарі, я звернув, зокрема, увагу на постать Томаса Джеферсона – мого фаворита серед батьків-засновників США, який є справді однією із найзнаковіших фігур американської історії.
Україномовна Вікіпедія подає коротку статтю про Т. Джеферсон, яка якраз наголошує на тому, про що й завели мову мої коментатори (див.: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D1%81_%D0%94%D0%B6%D0%B5%D1%84%D1%84%D0%B5%D1%80%D1%81%D0%BE%D0%BD?wprov=sfti1).
Тому, хто володіє англійською, раджу заглянути в англомовну версію Вікі (https://en.wikipedia.org/wiki/Thomas_Jefferson?wprov=sfti1).
Нижче подаю мої нотатки, пов’язані з цим іменем і написані в 2014 та 2017 роках:
*
Заслуги сильних світу цього й – особливо – політиків по-справжньому оцінюються через їхнє ставлення до освіти. У цьому відношенні взірцем для мене був і залишається Томас Джефферсон – автор Декларації про незалежність США, губернатор Вірджінії, перший державний секретар (міністр закордонних справ), другий віце-президент і третій президент США. Я спеціально перелічив заслуги, з якими він увійшов ув американську й світову історію. Сам же Т. Джефферсон найбільшою своєю заслугою вважав заснування університету, знаного тепер як університет Вірджінії. Так написано в епітафії.
Я досить критично ставився і ставлюся до пост-радянських лідерів, серед яких одним із найодіозніших є президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв. Сьогодні я заповажав його після того, як довідався від юної казашки – цьогорічної випускниці Джорджтаунського університету, що Назарбаєв подбав про те, щоб створити в Астані якісно новий університет із залученням фахівців з усього світу.
Браво, Назарбаєв! Дав фору своїм колегам: політичні сторінки історії рано чи пізно буде перегорнуто, а Назарбаєвський університет куватиме нові кадри для Казахстану.
Задумаймося тепер над тим, з чим увійдуть в історію президенти України? У Л. Кравчука був шанс асоціюватися з відродженням Києво-Могилянської академії, але, схоже, цей університет волів би не асоціюватися з іменем Кравчука. Ну, а про інших президентів України в плані їхнього ставлення до освіти краще взагалі промовчати, а то як страшний сон спливе “проФФесор”.
Отакі от думки спровокувала у мене зустріч із юною казашкою.
* * *
З бібліотеки Т. Джеферсона, до речі, почалася найбільша в світі й Бібліотека Конгресу США.
Від певного часу кожен колишній президент США залишає по собі бібліотеку-архів, яка зазвичай стає солідним науково-дослідним і просвітницьким центром.
Спробував собі лише уявити персональні бібліотеки-архіви Кравчука, Кучми, Ющенка, Януковича, Порошенка… Яку проблематику можна було б серйозно студіювати в цих центрах?
15 травня 2014 р., 15 травня 2017 р.
*
На завершення цих нотаток скажу: півтора десятка років тому пару українських університетів цікавилися, чи не міг би я приїхати прочитати курсу лекцій з американознавства. На жаль, далі розмов тоді діло не пішло…
Зараз бачу, що реалізація такої ідеї мала б сенс і стимулювала б мене написати давно задуману книжку «Вступ до американознавства».
20 січня 2017 р.
Dr. Volodymyr Ivanenko | Др. Володимир Іваненко 