ЧИ МОЖЛИВЕ ВІДРОДЖЕННЯ СЕЛА БЕЗ УКРАЇНІЗАЦІЇ УКРАЇНИ?

Не знаю, наскільки можна радіти чи печалитися з такого цікавого повороту подій. Партія “Батьківщина” Юлії Тимошенко вирішила зайнятися українським селом (див.: https://www.economics-prorok.com/2016/10/blog-post_575.html). Там уже стирчать вила Радикальної партії Олега Ляшка… Будуть і інші ініціативи такого типу.

Звичайно, село потребує пильної уваги й підтримки. Не було б українського села з його нивами та присадибними й дачними городами, не було б і України. Український народ виживає завдяки овочам, фруктам та іншим продуктам з отих дядьківських городів.

В українському селі ще зберігається українська мова, українська культура, українські традиції, українські звичаї. В українському селі закопаний пуп українського етному. Там наша святая святих – генетичний код нації.

Українське село почали знищувати давно. Найбільше воно постраждало в роки Голодоморів, найбільшим з яких був Голодомор 1932 – 1933 років. Ну, і, звичайно, від колективізації.

Після Другої Світової радянська влада заповзялася буквально стирати з лиця землі хутори – найменші соти адміністративно-територіального поділу, пов’язані з родовими традиціями й землеробським звичаєм. Ця акція сягла апогею у 60-ті роки минулого століття. Невдовзі по тому і саме поняття “хутір” змили з географічних мап України.

Я пам’ятаю масове переселення людей з хуторів до великих сіл і хуторів з населенням понад 100 родин. Переселяли людей, не питаючи їхньої згоди, зносили хати й господарські споруди, викорчовували садки й дерева на обніжках – територію хутора розорювали й доточували до прилеглих полів.

Хутірські цвинтарі потім ще бовваніли якесь десятиліття – друге посеред колгоспних ланів, заростали чагарями, а потім і через них пішли п’яти-й-десяти-лемішні плуги. Не стало тоді хуторів Хорол, Руський, Тирло і багатьох інших.

Я виростав також на хуторі Помірки, якому пощастило вижити, бо кількість подвір’їв на час мого дитинства й отроцтва сягала двох сотень. Початкова школа, якою, був час, завідував мій ще зовсім молодий батько, підросла навіть до семирічки, але восьмирічкою стати їй не судилося.

В Помірках – земля, яка належала моїм прадідам, моєму родові по материнській лінії. З численних десятин ми з сестрою успадкували півгектара… Сестра пише мені, що нашої дідівської хати давно вже немає – Помірки наші здичавіли, позаростали бур’янами, а з двохсот дворів залишилося лише декілька. Не сьогодні – завтра зникнуть з лиця землі й вони.

Підуть у небуття Помірки, а з ними – й пам’ять історії, про яку можуть і не згадати історики Полтавської битви 1709 року, біографи Івана Мазепи й Павла Полуботка. Бо звідки їм буде знати про Побиванку – урочище, в якому Петро І вирізав тисячу українських козацьких старшин.

…Українське село ятрить, як незагойна рана, ще й з іншої причини. Знищуване як українська Україна, воно висилало своїх синів і дочок ув інший світ, до якого селяни, а надто – селюки, не були підготовлені, – у зплоретаризовані та зрусифіковані міста. В чужий для них світ, наче в іншу цивілізацію.

Ті, хто виходив у люди, творили українську наукову, літературну, мистецьку та іншу інтелігенцію – творчу еліту. З неї вийшли шістдесятники. Вона підтримувала вогонь у горнилі надій на світле майбутнє України як суверенної держави. Хоч були серед них і такі, що сприяли зросійщенню й подальшому поневоленню Москвою.

Про останніх мій друг Станіслав Тельнюк написав колись чудовий вірш “Забувайте українську мову”, який люди переписували від руки або друкували на машинці, щоб зберегти для себе й передати іншим. Потім у такий же спосіб знаходив читача “Інтернаціоналізм чи русифікація” Івана Дзюби. Більше ви знаєте…

Основна ж маса селян, покидаючи села заради пошуку щастя, до міста так і не доїжджали. Про них ви можете прочитати в геніальних оповіданнях Григора Тютюнника. Над ними кепкували Микола Сом, Павло Глазовий та інші поети-гумористи.

Ні, вони не гинули в дорожніх аваріях і їх не забирали інопланетяни. Гинули їхні душі, русифікація перетворювала їх на бидло, зневажене й принижене.

Вони не принесли в зросійщені міста ні українську мову, ні українські традиції, ні українські звичаї. Вони вибрали інший шлях – пристосовництва до усталеного в урбанізованому середовищі порядку, терпеливості до статусу меншовартісних городян і переродження з українців на малоросів.

Традиційно толерантні, вони пристосовувалися до умов зплоретаризованих і зросійщених міст і досить швидко – буквально за покоління – перетворювалися на обізлену, агресивну масу манкуртів і яничар.

Вони стали російськомовними совками, щоб відтак множити собі подібних, і в своїй запопадливості й вірності ідеалам “русского міра” дали фору навіть “старшому братові”.

На цьому тлі та частина спільноти, що підпадає під означення “какаяразніца”, є, мабуть, чи не найприхильнішою до наших українських традицій і звичаїв. В усякому разі вони не проти, бо їм… байдуже.

Їм байдуже, що відбулося з їхнім рідним (конкретним!) хутором чи селом, з їхніми (конкретними!) родовими й національними традиціями і звичаями, з їхньою рідною українською мовою, перевагу перед якою вони віддали… суржикові.

Думаю, не треба вас переконувати, що відродження українського села, і не тільки в сенсі його соціальних та економічних перетворень, прямо пропорціонально залежить від трансформації свідомості усіх українців, і в першу чергу – тих, що належать тепер до категорії “російськомовних”.

Тільки українізація України врятує село.

Чи під силу це політичним партіям – “Батьківщині”, Радикальній партії та іншим, які навіть не думають про нагальність українізації?

Володимир Іваненко

Український Університет

31 жовтня 2016 р.