ЩЕ РАЗ ПРО ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКИХ УЧЕНИХ

Пан О. Крамаренко провокує мене темою, яка для мене є однією з ключових і пріоритетних.

Цілком поділяючи його обурення неадекватними діями влади і його занепокоєння долею української науки (і вищої освіти), дозволю собі сказати тут таке, що може бути надто дражливим для декого з моїх колег науковців-професорів-доцентів в Україні.

Можливо, що такий неадекватний (чи несиметричний?) крок влади є свого роду «платою» українській науці та вищій освіті за її низький рівень національної свідомості й громадянської відповідальності, за її науково-освітню відданість традиціям радянської науки і освіти, за її інертність і пасивність упродовж цілої чверті століття незалежності України.

Українська наука й вища освіта, здавалося б, мала стати ініціатором і авангардом системних перетворень в Україні ще на початку 90-х років минулого століття, обгрунтувавши необхідність і нагальність зміни суспільного устрою, зміни системи урядування та широкомасштабної українізації України.

Українське суспільство було готове до таких перетворень. Економічне становище України як однієї із світових потуг (здається, дев‘яте місце у світі) було тривкою базою для таких перетворень…

На превеликий жаль, вирощена й випестувана в умовах авторитарно-тоталітарного устрою й керована командно-адміністративною системою урядування, українська наука й вища школа виявилася денаціоналізованою, деморалізованою й дезорганізованою в умовах, коли сама історія давала їй свободу для злету думки.

Завмерши в очікуванні директив згори, українська наука й вища школа упала в летаргічний сон, і все ніяк не може прокинутися й усвідомити свою місію.

* * *

Розумію, з яким гнівом насипляться на мене ті, кого зачепило сказане мною.

Постривайте. Я сприйму ваш гнів як праведний, коли замість емоційних заперечень мені у коментарях ви будете подавати повні вихідні дані монографічних видань і збірок наукових статей та розвідок (письменницьку публіцистику не пропонувати) за такими темами:

> українська національна ідея;

> українська національна ідеологія (зокрема, націоналізм);

> україноцентризм як основа націєтворення;

> суспільний устрій (лад) для розбудови успішної України;

> система урядування як фактор українського державотворення;

> стратегія розвитку України;

> українізація як повернення до національних традицій і звичаїв;

> шляхи й можливості українізації освіти;

> захист інформаційного суверенітету, українізація інформаційного простору, розбудова україноцентричної системи ЗМІ;

> шляхи й можливості створення української помісної церкви, викриття підривної, антиукраїнської ролі чужинських впливів;

> природа корупції в Україні та шляхи й можливості подолання цього явища тощо.

Я вже не кажу про те, що за чверть століття НАНУ та галузеві академійки, об‘єднавши зусилля, могли б (і повинні були) розвінчати історичні міфи й захистити українську історичну спадщину від ворожих зазіхань.

Цей перелік можна продовжувати. Але марно сподіватися на те, що ми укладемо тут пристойний бібліографічний довідник україноцентричних наукових студій.

Навіть найвідоміші українські вчені, які могли б проявитися у перелічених царинах, продовжують тирлуватися в російському інформаційному полі, залишаються апологетами радянської ідеології й методології або ж займаються якимись дріб‘язковими темами.

Тема Голодоморів залишається предметом уваги зацікавлення ентузіастів. Декомунізація звелася до знесення пам‘ятників та перейменування населених пунктів і вулиць.

Українознавча освіта і просвіта не виходить із приміщень декількох інституцій не тільки у широкі народні маси, а навіть у середовище учителів, викладачів вишів, журналістів та бодай лідерів політичних партій і рухів.

Російськомовний сегмент українського суспільства, здається, взагалі відданий на відкуп «русскому міру».

Одна із останніх дискусій, у яку мені довелося втягнутися, засвідчує, що українським інтелектуалам усе ще дуже подобається усвідомлювати «трудовою радянською інтелігенцією» (див.: https://www.facebook.com/volodymyr.ivanenko/posts/1962938207052844).

Філософ Сергій Секундант сказав газеті «День», що інтелігенція є найреакційнішою частиною українського суспільства (http://m.day.kyiv.ua/uk/article/den-planety/shlyah-filosofiyi-zdorovogo-gluzdu)

Очевидно, саме ця «робітничо-селянська інтелігенція» й не задоволена тим, що влада зухвало обійшла науковців та професуру, піднявши заробітну плату вчителям.

Я не здивуюся, якщо невдоволені зберуться на науково-професорський Майдан.

* * *

Тим часом нагадую запрошення до співпраці тим науковцям і викладачам вишів, які щиро уболівають за майбутнє України і готові пристати до нашого коша.

Володимир Іваненко

Український Унівеоситет

11 січня 2018 р.

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=1963422303923812&id=1921232904809419

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google photo

You are commenting using your Google account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

Connecting to %s

%d bloggers like this: