Чи був хлопчик, як на мене, питання не стоїть. Був! Дякую пані Валентині, що підтвердила.
А от чи був цензор або хто виконав роль цензора, – це питання актуальне.
Запис зроблено 1993 року, тобто через пару років після розвалу СРСР. Уже на той час цензури не було: кінець 80-х і початок 90-х – період найбільшого розвою свободи слова. Повірте мені як дослідникові, як практикові і, зрештою, авторові першого закону України про пресу та інші ЗМІ (так він тоді називався).
Обговорюваний запис могли вилучити:
(1) сам Олесь Гончар (що малоймовірно або просто неможливо);
(2) видавництво (якщо не редактор книжки, то завідувач редакції або головний редактор чи директор видавництва).
Я шукав би винуватця події у видавництві. По-перше, зацікавлена особа (комусь це було вигідно). По-друге, “перестраховщик” (у наших видавництвах практично працюють лише “перестраховщики”).
З мого редакторського погляду, вилучення будь-якої частини тексту без згоди автора (або комісії зі спадщини) є фаховим злочином.
Це – що стосується одного аспекту справи.
Другий аспект: мене непокоїть сам факт стенання за самим “втраченим” фрагментом щоденника відомого письменника.
Є така гарна приказка: втративши голову, за волоссям не плачуть. Цей “загублений” фрагмент із Гончаревого щоденника для мене – пучечок отого волосся.
Ну, скільки можна, товариство, мусолити цей факт?!
Третій, і останній, аспект стосується найголовнішого – змісту написаного Олесем Гончарем.
На цю тему я вже висловлювався (можете знайти запис на моїй сторінці), але мушу повторитися і висловитися, можливо, трохи інакше, ніж я писав раніше. Суть моєї позиції залишається незмінною:
Олесь Гончар написав явну дурницю, і виправданням йому є те, що писав він це в похилому віці й після інсульту. Написалося, як написалося. Отже, прочитали, поговорили й закрили тему. Ні, ми продовжуємо обговорювати й робити з нього пророка.
Пан Володимир Яворівський, як і більшість із вас, добре знає біографію Олеся Гончаря, який сподобився звання славетного українського радянського письменника (він справді був прекрасним майстром слова) з усіма можливими регаліями.
Упродовж декількох десятиліть Олесь Гончар входив до тієї частини партійно-номенклатурної еліти радянської України, ба навіть усього СРСР, яка мала усі можливості справляти вплив на перебіг багатьох процесів, передусім на теренах України.
Я певен, що Дніпропетровщина й Херсонщина (Таврія) два роки тому не повторили долю Донбасу не стільки завдяки зусиллям олігарха Коломойського, а скільки й передусім тому, що свого часу той же Олесь Гончар багато уваги приділяв цьому краєві і український дух, хай і Гончарівського штибу, витає там і досі.
Олесеві Гончареві, на жаль, не було діла до Донбасу. Туди він практично не їздив. Подивіться, як він ставився до В. Сосюри, І. Дзюби й В. Стуса (беру тільки три імені). Він не став на бік Сосюри 1947 року, а став проти нього, і це стало початком його злету. Він не скористався своїми можливостями для захисту Дзюби та Стуса. Правда, він не критикував їх, як Сосюру чи Шевельова. Він номенклатурно промовчав.
Кажуть, буцімто він ходив у ЦК і вів там якісь розмови… З ким конкретно? Якого змісту?.. Усе ж відбувалося за зачиненими дверима, і висліди тих походів-розмов були нікчемні. Десятиліття минули, багато перешкод кануло в Лету, а на поверхню так нічого й не спливло… І в щоденниках своїх на цю тему він був аж надто скромним…
Як довголітній голова Спілки письменників України, Гончар не переймався справами письменницьких організацій на Донбасі, не підтримував україномовних письменників і не намагався сприяти перетворенню відділень СПУ на Донбасі на впливову силу українізації Донбасу. А письменники, як відомо, скрізь були впливовою силою у місцях свого проживання.
Прочитайте доповіді Гончара як голови СПУ, і ви побачите там нахвалювання якраз тих прозаїків та поетів краю, які фактично сприяли якщо не русифікації Донбасу, то його бандитизації, криміналізації. Ви думаєте, що пролетарський поет Павло Безпощадний став улюбленим поетом таких, як Янукович і Ко, знічев’я? Це культивувалося. І до культивування доклав рук не тільки Ілля Стебун, а й керівництво СПУ.
Зрештою, як член ЦК КПРС та КПУ, як депутат Верховних рад СРСР та УРСР, як голова СПУ, як напевно найвідоміший український радянський письменник і публіцист, Олесь Гончар ніколи, за жодних обставин і за жодної нагоди не замислився над долею Донбасу як частини України, ніколи й словом не обмовився про його проблеми.
Ви думаєте, що Олесь Гончар не знав, що Донбас – прадавня українська земля, частина знаменитого Лугу й того Великого Степу, що його він опоетизовував у своїх романах і повістях? Ви думаєте, він не читав повісті Григора Тютюнника про Донбас, коли писав про нього своє “Наш український Шукшин”? (До речі, уловлюєте синдром меншовартості у назві?)
Знав! Не міг не знати! Бо читав і Бориса Грінченка (без Грінченкового Словника не було б Гончара-стиліста) , і Володимира Сосюру (розгромлене молодим Гончарем “Любіть Україну” не могло не справити на нього враження), і інших славних вихідців із Донбасу.
Було йому з тим Донбасом, як пороблено. Немає жодного сумніву. Ну, а потім на старості років дозволено було ляпнути дурницю, над якою ми тепер ламаємо списи.
Володимир Іваненко
20 жовтня 2016 р.
Володимир Явлрівський:
БАГАТО ХТО СУМНІВАЄТЬСЯ (скажімо Рост. Демчук), ЩО ОЛЕСЬ ГОНЧАР СПРАВДІ ЗАПИСАВ У СВОЄМУ ЩОДЕННИКУ, У ЧЕРВНІ 93-ГО ПРО ДОНБАС: ЩО ЙОГО ТРЕБА ВКИНУТИ В ПЕЛЬКУ ІМПЕРІЇ, БО УКРАЇНА МАТИМЕ З НИМ ВІЧНІ ПРОБЛЕМИ, ЩО НАС НА ТРИ МІЛЬЙОНИ СТАНЕ МЕНШЕ, АЛЕ ЦЕ БУДЕ УКРАЇНА…
ЗАПИС СПРАВДІ РАДИКАЛЬНИЙ І ЙОГО СПРАВДІ НЕМАЄ У ТРИТОМНИКУ ЩОДЕННИКОВИХ ЗАПИСІВ ГОНЧАРА. Я ЩОЙНО ЗАПИТАВ ЙОГО ДРУЖИНУ ПАНІ ВАЛЕНТИНУ, ЧИ ДІЙСНО БУВ ТАКИЙ ЗАПИС І ЧИ СПРАВДІ ЙОГО ВИЛУЧИВ ЦЕНЗОР, КОЛИ ГОТУВАЛОСЯ ВИДАННЯ?
ВОНА ВІДПОВІЛА, ЩО ТАКИЙ ЗАПИС ДІЙСНО ЗРОБИВ ГОНЧАР І ЩО ДІЙСНО ПЕРЕЛЯКАНИЙ ЦЕНЗОР, БЕЗ ДОЗВОЛУ ЯКОГО КНИГА Б НЕ ВИЙШЛА – ВИРІЗАВ ЦЕЙ ЗАПИС.
Dr. Volodymyr Ivanenko | Др. Володимир Іваненко 