ПРАВО НА ПОРАДИ

«Не майте гніву до моїх порад» 

(Максим Рильський)

Ідея мого блогу «Не майте гніву до моїх порад» народилася як наслідок моїх численних записів на ФБ з приводу дискусій на теми мови і мовлення. І от мені подумалося, що зібрані докупи в одному місці мої записи можуть бути цікаві й корисні кожному користувачеві мови (а це – ми всі), особливо ж – журналістам, літераторам, блогерам, учителям.

На відкриття мого блогу, назвою для якого я взяв рядок із вірша Максима Рильського про мову, хотілося б пояснити, за яким правом я беруся давати поради з питань культури мовлення, практичної стилістики, редакторської й перекладацької майстерності. 

Хто мені дав це право?

Я – не мовознавець, не лінгвіст, і я не збираюся тут учити людей писати правильно, тобто відповідно до правил і без помилок. Я виходжу з того, що кожен, хто закінчив середню школу, повинен уміти це робити. Тим більше це стосується людей з філологічною освітою. Хоча, на жаль, усі ми – далекі від ідеалу: я знав одного професора, доктора філологічних наук, декана філологічного факультету, який у доповідній записці в півтори сторінки від руки на ім’я ректора умудрився зробити понад дюжину граматичних помилок.

Отже, я – не мовознавець, але мова й мовлення є наріжним каменем моєї фахової підготовки, і я пройшов такий вишкіл у цій царині, що дай Боже кожному. Найвищою нагородою для мене було визнання пріоритету моїх знань і вмінь з боку моїх учителів, яким я безмежно вдячний за науку, за те, що подарували мені можливість стати на їхні плечі, й вибутися на статус словознавця. У свою чергу, я радію успіхам моїх учнів, які пішли далі й піднялися вище за мене.

 

Отже, дозвольте мені відрекомендувати вам моїх учителів.

Українська мова – моя рідна, материнська мова, і відтак у першу чергу мені належить подякувати за науку моїй матері Антоніні Федорівні, з молоком якої я всотав любов до української мови, і ця мова була й залишається для мене першою навіть тоді, коли я жив у Москві, чи тепер, коли я живу у Вашингтоні. Мати моя мала неповносередню освіту, але мова її була соковитою й колоритною.

Пригадую, як мій друг і прекрасний знавець української мови Анатолій Погрібний після розмов з моєю матір’ю довго смакував почуте від неї слово “підшанувати” (“підшанували теля”, здається, вона сказала у розмові з ним, маючи на увазі “підгодували”).

Другим моїм учителем азів української, безумовно, була моя баба Настя (Анастасія Денисівна), яка нарозказувала мені напевно сотні казок. Набувши досвід у фольклористиці, я пробував розшукати варіанти її казок серед опублікованих записів і не знайшов нічого навіть подібного. Шкода, на той час бабина пам’ять уже не могла відтворити бодай дещиці з тих казок.

Що я зумів зробити, так це записати з голосу баби й матері понад сотню народних пісень. Тексти їх збереглися в моєму архіві, а от фонозаписи, на жаль, загублено в Кабінеті музичної фольклористики Київської консерваторії, де їх мали перевести на ноти для публікації. Варіанти цих пісень я знайшов лише серед записів з Поділля, що підтверджує краєзнавчі висновки про заселення Слобожанщини переселенцями з Правобережної України. До речі, туди ж, на південне Поділля тягнеться своїм корінням і старовинний старшинський козацький рід Іваненків.

І тут якраз упору сказати про роль мого батька Григорія Васильовича. Мій батько був учителем, і в роки, коли закладалися мої мовні пріоритети, він викладав… російську мову. Пригадую, як через чиєсь головотяпство у наше глухе й стовідсотково україномовне село завезли підручники, які виявилися не тільки з чорно-білими ілюстраціями, а й… російськомовними. Поїхав тоді батько в район сваритися. Для всього класу потрібних підручників не добув, але вибив один – україномовний і з кольоровим друком. Так по тому моєму підручнику цілий рік наш клас і вчився. Дуже принциповим був мій батько у виборі мови.

Опосередковано, але має відношення до мого й мовного вишколу, переписування шкільних зошитів. Батько мій був, як тепер сказали б, перфекціоністом і з мене ліпив такого ж. Відтак примушував мене переписувати цілий зошит, якщо я зробив якусь помилку або поставив кляксу на передостанній сторінці.

Цю батькову учительську жорстокість я по-справжньому оцінив уже дорослим, коли зрозумів, наскільки важливим для вигострення пера є переписування текстів. Будь-яких текстів, особливо ж – класичних. Пригадуєте Шевченкове: “…та й списую Сковороду”? Не було б Кобзаря без того списування.

Пощастило мені й на шкільних учителів з мов, які були вельми грамотні й вимогливі, хоч і дали мені менше, ніж дав мені батько як учитель.

Але найважливішу для мене школу з української мови я пройшов під час виробничих практик та роботи у відділі публіцистики редакції газети “Літературна Україна”, де моїми навчителями були завідувач відділу Олексій Дмитренко та літературні працівники Іван Білик і Микола Шудря (усі вони, до речі, згодом стали лауреатами Шевченківської премії).

Тут я мав можливість спостерігати три відмінних методики редагування авторських рукописів: від просто виправлення помилок, щоб “дурість автора було видно” (І. Білик) до по суті переписування тексту на свій лад (О. Дмитренко). Я став прибічником вдумливого аналізу й оцінки рукопису, на основі якого потім робилися найпростіші виправлення або, коли треба, переписування окремих частин твору. Цей підхід сповідував М. Шудря, якого призначено було опікуватися мною як практикантом.

Микола Архипович був дуже вимогливим учителем. Перший нарис він примусив мене переписувати двадцять два рази! В “Літературній Україні” я захопився словниками Бориса Грінченка й Володимира Даля. Там же… Коли мене запитували, в якому університеті я навчався, у присутності одного із згаданих вище старших колег, мене випереджали з відповіддю: “В “Літературній Україні”!” І це була правда.

Втім, формальну вищу освіту я здобував на факультеті журналістики Московського університету імені М. Ломоносова, і моїм найважливішим учителем у відношенні до обговорюваної теми був професор Дітмар Ельяшевич Розенталь – найавторитетніший фахівець у царині стилістики російської мови. Якщо сказати: усіх часів, – це не буде перебільшенням.

Професор Розенталь, можна навіть сказати, визначив мою долю на старті мого професійного життя. Поїхавши вступати до МДУ, я по суті вперше в житті мав говорити російською мовою, та ще й складати з неї вступний іспит. Можете собі уявити, як я хвилювався, хоч теоретично й знав російську мову цілком достатньо. 

Іспит приймали у мене дві жінки-викладачки, тепер я сказав би, молодшого віку. Під час моєї відповіді в аудиторію зайшов невисокого зросту, худорлявий і дуже скромний у рухах чоловік старшого віку. Мої екзаменаторки попідскакували зі своїх місць, вітаючи явно дуже впливову особу. Прибулець сів на звільнене для нього очільне місце й попросив продовжувати. “Допит” тривав…

По кількох хвилинах дідок тихим голосом запитав ув екзаменаторок, що вони про мене думають. Наче змовившись, з обох боків прозвучало в унісон, що мої відповіді тягнуть на тверду “трійку”. “Ну, что вы, коллеги, этот молодой человек вполне заслуживает хорошей оценки”, – сказав старий. Та одиничка й дозволила мені подолати вступний рубіж.

Пізніше я довідався, що вершителем моєї абітурієнтської долі й був знаменитий професор Розенталь – либонь, найшанованіша особистість на всьому великому факультеті.

Там же, в МДУ, мені пощастило на вчителів і з англійської мови. Хоч я англійську в школі не вивчав, на першому курсі мені трапилося брати уроки у викладачки, завдяки яким через рік я пройшов відбір у спецгрупу в якій зібралися випускники спецшкіл з посиленим вивченням англійської і досвідом проживання в англомовних країнах. А в тій спецгрупі заняття вела Олександра Георгіївна Єлисєєва, в самій Великобританії визнана одним із кращих знавців англійської, тобто – свого роду Розенталь у цій царині.

Після закінчення університету мені довелося кілька місяців попрацювати в газеті “Радянська Україна”, де я зіткнувся з дуже повчальним для мене досвідом негативного характеру. Здавши до друку свій матеріал, я поїхав у відрядження, а після повернення був дуже розчарований тим, як обійшлися з моїм текстом. Я поцікавився у завідувача відділу, чому від мого тексту залишилися лише ріжки та ніжки. Він сказав мені, що мій текст йому сподобався і він віддав його до друку практично без змін, претензії ж треба висувати до… мовностилістичного відділу.

Мовностилістичним відділом у “Радянці” завідував дехто по імені Всеволод Дашкевич, солідності й авторитету якому додавало звання… члена-кореспондента АН України (дуже цікавий персонаж). Отож я підійшов до майже академіка й попросив хоча б пояснити його маніпуляції з моїм текстом. “А я не бачив, щоб так було де-небудь написано, і тому виправив текст”, – з наївною простотою пояснив стилістичний начальник головної компартійної газети республіки. Я зрозумів, що завідувач відділу з ученими регаліями нічого, крім своєї газети, не читає, далі свого стола не бачить, ну, і мислить відповідно.

Зате згодом я продовжив добру науку в редакції журналу “Народна творчість та етнографія”, де заступником головного редактора був Юрій Григорович Костюк – вихованець школи, сказати б, класичної української мови, спаплюженої пізніше кількома реформами, спрямованими на зближення з російською. А поряд зі мною на аналогічній посаді редактора відділу працював надзвичайно скромний і безмежно ерудований поцінувач мови Іван Маркович Власенко.

А потім мені запропонували очолити відділ культури англомовної газети “News from Ukraine”, де мені пощастило кілька років попрацювати ще з одним знавцем уже англійської мови Ґледіс Еванс – чудовим стилістом й талановитою перекладачкою української поезії на англійську. 

Знання із стилістики російської та англійської мов допомогло мені осягнути глибини й багатство української мови.

І ось на цьому етапі мого фахового зростання доля привела мене на кафедру стилістики факультету журналістики Київського університету імені Т. Шевченка. Спочатку мене попросили підготувати для студентів курс теорії і практики перекладу, а потім мені передали й курс “Літературне редагування”, який я докорінно реформував. Останнє змусило мене серйозно відстудіювати ще й логіку, яку я “проходив” під час навчання в університеті, мав нагоду навіть бачити “наживо” зубра радянської логіки Валентина Фердинандовича Асмуса, але аж тепер я осягнув її настільки, що й сам міг би викладати.

Робота на кафедрі стилістики на десять років звела мене з професором Аллою Петрівною Коваль – сказати б, українським аналогом професора Розенталя, – у якої я також дуже багато чому навчився і завдяки якій почав нарощувати й свої власні м’язи, свій авторитет у галузі. Особливо приємно й знаково було почути визнання з боку самої Алли Петрівни, яка й до сьогодні – після відходу у кращий світ – залишається авторитетом над авторитетами галузі.

Пригадую такий випадок: А. Коваль попросила мене скласти якийсь документ, що його мусила б підготувати сама, але не знала, з якого боку підступитися. Я їй: “Алло Петрівно, ви ж – автор книжки з культури ділового мовлення. То хіба ви не можете?” А. П. примружила в усмішці очі: “Так то ж теорія! А на практиці краще, ніж у вас, ні в кого не виходить”.

Відтак пішло… Виступаю з лекціями й оглядами перед журналістами й письменниками, виступаю з доповідями й повідомленнями на конференціях… Мені телефонують колеги з інших міст – порадитися…

Завдяки якраз знанням і досвідові у цій галузі мені вдалося здійснити дослідження справді комплексного характеру: “Майстерність і новаторство Лесі Українки як літературного критика і публіциста” (1983), “Критика перекладу: Теорія, методологія, майстерність”(1979), “Журналістикознавство: Теорія, методологія, організація наукових досліджень” (1989), – та, зрештою, й усього іншого написаного мною за десятки років творчої й наукової праці (дуже багато залишається неопублікованим, але доступним для дослідників у моєму архіві в ЦДАМЛМ України).

Думаю, мої вчителі й мій досвід і є запорукою мого права давати поради, навчати і… повчати.

Як би там не було, я укупі з моїми порадами не є істиною в останній інстанції. Тим більше, що стилістика, редакторський аналіз і оцінка тексту, та й перекладознавство не є нормативними дисциплінами. Вони не встановлюють правил. Вони мають рекомендаційну природу.

Отже, якщо ви можете запропонувати вдаліші, доречніші, точніші слова, фрази, вирази, – дерзайте!

(с) Володимир Іваненко

Вашингтон,

8 жовтня 2015 р.

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

Connecting to %s

%d bloggers like this: