ПРИ ВСІЙ ПОВАЗІ ДО КЛАСИКА…

Я вже писав з приводу того, що не варто навіть поширювати цю нісенітницю українського класика, який мав змогу чимало зробити для того, щоб Донбас не став “раковою пухлиною”, але не зробив (і навіть не пробував), а на старості років раптом таким мудрим вирішив себе показати. Та й то не публічно, а в щоденнику, сиріч самому собі (див.: http://press-centr.com/ua/news/Ukranskiy-klasik-peredbachiv-viynu-na-Donbasi-za-20-rokiv-do–pochatku).

* * * 

Дискусія навколо сказаного вище набирає обертів, на мене дехто навішує таке, чого я на думці не мав, і я мушу додати дещо тут: 

Мені прикро, що люди беруться встрявати в суперечку й критикувати, не розібравшися в історії сучасної України взагалі й української літератури зокрема.

Я не став би ототожнювати Донбас лише з тими, хто заполонив зараз Київ чи інші регіони України, замість того, щоб злиняти в Рашку. Останнє свідчить, що вони – таки українці, хай і з мізками набакир. Вони такими стали тому, що українська радянська еліта з такими, як Олесь Гончар, на чолі в чомусь не допрацювали.

Поводять себе нечемно? Так вас же більшість! Не давайте їм розслаблюватися й нагліти. Ставтеся до них вимогливо, з гідністю, яка вартує заздрощів. 

Бог їх послав вам на перевиховання, і ви маєте шанс зробити їх (хто піддасться, звичайно) притомними українцями. Отож при кожній нагоді нагадуйте їм, що Україна – це не Донбас, але Донбас – це Україна.

Для мене Донбас – це передусім Алчевські, Борис Грінченко й Ганна Барвінок, В. Сосюра, І. Дзюба, В. Стус… А ще – казах-шахтар, який заговорив до мене українською мовою у Нижній Кринці, на околиці Макіївки. Серед моїх кращих друзів завжди були якщо не вихідці з Донбасу, то такі, що пройшли через Донбас. 

Олесь Гончар багато міг зробити для українського Донбасу, але не зробив. Придивіться до його біографії, перечитайте його публічні виступи.

Він був депутатом ВР СРСР багатьох скликань – за Сталіна, Хрущова, Брежнєва та ін. Він був знаний і авторитетний насамгорі й начебто опікувався українським словом, але ніколи не переймався тим, що робилося на Донбасі. 

Очолюючи Спілку письменників України у роки національного пробудження, він не дбав про вирощування українського красного письменства на Донбасі. Його там цілком влаштовували графомани пролетарського походження типу Павла Безпощадного (автора перлів “Донбас не встанєт на колєні”, “Донбас порожняк нє гоніт” та ін.).

Ще творчо активний згаданий мною Іван Дзюба (і в нього ще можна запитати) та й мої старші колеги-літератори укупі з моїми ровесниками підтвердять: Олесь Гончар ніколи (sic!) публічно не ставав на захист І. Дзюби, В. Стуса, ба навіть В. Марченка.

Кажу “ба навіть”, бо Олесь Терентійович приятелював із Валерієвим дідом-істориком і особисто працевлаштовував Валерія в редакцію “Літературної України”. Якраз тоді я працював у редакції й потоваришував з Марченком.

Олесь Гончар, на жаль, був типовим націонал-номенклатурником. А починав він своє сходження на верховини літературної слави з ганебного вчинку. Тим вчинком був його перший публічний виступ на письменницькій нараді 1947 року за участю Кагановича – виступ, у якому він облив брудом Яновського, Рильського, Тичину… І, звичайно ж, славного донбасівця Сосюру, якого тоді переслідували за вірш “Любіть Україну”.

Якраз за цей мерзенний виступ буквально наступного дня за особистою вказівкою Сталіна Гончареві було видано Сталінську премію. Формально – начебто за першу книгу роману “Прапороносці”, рукопис якого буквально переписав згаданий вище Яновський як редактор. 

Мені відомі ці факти від письменників старшого покоління, які були присутні на згаданій нараді за участю Кагановича та які працювали в журналі “Вітчизна” за редакторства там Яновського. 

Як дослідник, я дорого дав би за фотокопії (1) повної стенограми тієї сумнозвісної наради з Кагановичем (скорочену не пропонувати) та (2) рукопису “Прапороносців” з редактурою Яновського. Перша, можливо, ще знайдеться, а от друге… Подейкували, що Олесь Терентійович завбачливо той рукопис знищив.

Звичайно, тепер ми маємо доступ до Гончаревих щоденників, яким він довіряв те, що боявся, не хотів чи не міг з якоїсь іншої причини висловити публічно. У такий спосіб ми начебто виправдовуємося перед історією. 

І все одно це було не так, як у Довженка: той говорив неприємні речі вождеві у вічі, ризикуючи не повернутися з прогулянки, а вже потім занотовував свої думки у щоденник.

…Моє критичне наставлення до Олеся Гончара спонукає деяких моїх колег і друзів сприймати мене як ненависника класика. 

Зовсім ні. Я дуже високо ціную Олеся Гончара як неперевершеного стиліста (він таки узяв належні уроки від Шевельова та Яновського), хоч і вважаю його письменником середньої руки (у романах він слабкіший за того ж Яновського та Стельмаха, а в новелістиці – від Головка та Григора Тютюнника). 

Дочка письменника Людмила разом з її чоловіком Ю. Покальчуком, з якими я був у приязних стосунках, поділяли мої погляди і намагалися бодай якось “демократизувати” Олеся Терентійовича. Безнадійно. Навіть опала не опритомила його і не перетворила на опозиціонера. 

Полуда спала Гончареві з очей лише 1990 року, коли його онука Леся голодувала на граніті (на той час навіть ортодоксальніші комуністи уже давно покинули КПРС). Спочатку він, здається, подався до голодуючих студентів, щоб умовити дівчину піти з Майдану. Але тендітна дівчина виявилася твердішою за кавалера бойових орденів Слави. Відтак він припинив своє членство в компартії і став… “совістю нації”.

Пишу я це не для того, щоб очорнити нашого класика. Ніхто не очорнює нас більше, ніж ми самі себе, – словом, ділом чи думкою. І Олесь Гончар – не виняток. 

Мені хотілося б, щоб його просто не ідеалізували, не робили з нього ідола, не творили кумира. Він був плоть від плоті Системи, за якої він жив і до розбудови якої доклав і своїх зусиль.

Чи не найбільшою його цеглиною в цій споруді є роман про “визвольну місію радянської армії”, з якого він годувався усе своє життя і який так і не був заступлений “Собором” періоду шістдесятництва – позірно сміливий публіцистично, але набагато слабший від усього написаного письменником художньо. 

І якби Гончар у “Соборі” не наступив на особистий мозоль високому партійному босові (той упізнав себе в одному з негативних персонажів), хто зна, чи був би той роман помічений і рознесений у пух і прах компартійною критикою і чи опинився б автор в опалі.

Отже, декомунізація має відбутися і в цій, можна сказати, духовній сфері. І це не означає, що все треба піддавати нищівній критиці, на все треба накладати заборону й створювати новітні “спецхрани”. Просто до всього треба ставитися об’єктивно і висвітлювати явище усебічно. Не зачаровуватися тим, що згодом може дуже розчарувати.

Володимир Іваненко

Український Університет

27 червня 2016 р.

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

Connecting to %s

%d bloggers like this: