ІСТОРИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ НАРОДУ

В одному з коментарів генерал Олександр Скіпальський написав про Україну та українців: “Нещасний народ і держава”.

Я не погодився. Ось моя відповідь:

“Щодо держави – погоджуся. Щодо народу – ні. Народ (суспільство) – творець своєї держави і відповідальний за неї. Тому доречніше буде підібрати якесь інше, точніше слово. Наприклад, безвідповідальний народ. У безвідповідального народу держава може бути нещасною”.

* * *

Мені доводиться багато писати про низький рівень національної свідомості й громадянської відповідальності (йдеться по суті про громадянську безвідповідальність) українського суспільства. 

Усі погоджуються з відомою сентенцією, що народ чи суспільство має таку владу, якої він/воно заслуговує. Але не всі погоджуються з тим, що змінювати треба не владу (владні інститути), а саме суспільство, народ.

Аргумент у моїх опонентів простий, як голобля: народ є такий, який він є, і таким його й треба сприймати. Інакше кажучи, народ є щось таке незмінне, що на нього не впливають ні зовнішні, ні внутрішні чинники, а отже – як не старайся…

Як на мене, це зовсім не так. І наш, і світовий досвід свідчить про те, що народ можна і треба змінювати.

Невже український народ залишається незмінним упродовж цілих століть і тисячоліть?

А придивіться до історії й зіставте, яких змін зазнавали ті частини нашого народу, які упродовж тривалого часу перебували чи й продовжують перебувати під владою інших народів і держав. Ми маємо багатющий історичний матеріал про взаємодію українського народу з поляками, кримськими татарами й турками, московитами, хазарами та ін. Але ця тема залишається поза увагою народознавців.

Цікавий матеріал для аналізу подає нам формування нових народів на теренах теперішньої Російської Федерації та Північної Америки.

Як відомо, до 1723 року не було ніякої Росії (у теперішньому розумінні назви) і відповідно – росіян. Утвердившись як імперія, Московія досить швидко заявила про існування нового “етносу” – “великоросів” (росіян), і змогла за відносно короткий строк домогтися помітного результату, змішуюючи докупи етнічні групи й народності різного походження за рахунок повного знищення менших і відкушуючи шматки від більших народів і народностей.

Продовжуючи цю традицію на відмінних принципах, Радянський Союз проголосив створення “єдіной общності – совєтского народа”. І створив би, якби не зазнав краху.   Наслідки цього експерименту ми спостерігаємо в совковій ментальності численних представників різних народів на всьому пострадянському просторі. Особливо проявилася вона на теренах України в Криму та на Донбасі.

Заглянемо тепер на американський континент, де упродовж якихось двосот років сформувалися два успішних народи – американський та канадський, при чому навіть не на етнічній основі. Незважаючи на останнє, етнічні групи мають усі можливості для задоволення власних потреб.

Українські географи, етнографи, народознавці, наскільки мені відомо, не поспішають замислитися над цим феноменом. 

Московити ж давно тримають своє пильне на цьому явищі. Над цим працює цілий інститут академічний США і Канади, в університетах викладають відповідні країнознавчі дисципліни. Результат: Russia Today, Sputnik та інші спецпропагандистські структури успішно роблять своє чорне діло, успішно впливаючи на суспільні процеси в названих країнах.

Тут до речі буде нагадати, що Московія успішно продовжує справляти вирішальний вплив на український народ, українське суспільство, ефективно гальмуючи процеси піднесення його національної свідомості й гідності, громадянської відповідальності. Найдієвішим є принцип “поділяй і володарюй”, благо українська ментальність легко надається саме до цього методу.

Індивідуалістичні за своєю природою,  завдяки ефективному московському впливові українці більшою мірою проявляють споживацький бік свого індивідуалізму (особиста вигода, моя хата скраю тощо), ніж підприємницький (персональна відповідальність за власну долю і долю свого народу, своєї країни й держави).

Понад півстоліття тому президент США Джон Кеннеді сказав американцям: “Не питайте, що країна може зробити для вас. Запитайте, що ви можете зробити для країни”. Кращого нагадування про відповідальність народу в цілому і кожного громадянина зокрема придумати неможливо. Американці добре пам’ятають цей заклик.

Прикметно, що саме такий принцип діяв в Україні століття тому. Читаємо у Івана Котляревського: “Де общеє добро в упадку, // Забудь отця, забудь і матку, // Лети повинеість ісправлять!” Прикметно, що ці рядки за радянської влади юні українці вивчали напам’ять у школах. Цікаво, чи роблять це у школах незалежної України?

* * *

Отже, напрошується висновок про те, що народ несе історичну відповідальність за свою долю і за долю кожного окремо взятого члена спільноти зокрема, за свою країну і за свою державу.

Тому перш за все нам належить нести освіту і просвіту в народ, підносити його національну свідомість і громадянську відповідальність, і якраз це стане запорукою створення потужної нації й будівництва успішної держави.

Освітою й просвітою може і повинна зайнятися пасіонарна частина народу/суспільства, а очолити цей рух має інтелектуальна еліта – учені, діячі літератури й мистецтва, викладачі вишів і вчителі шкіл. 

Я свідомо використовую категорію “інтелектуальна еліта”, категорично відмовившись від звичного вам поняття “інтелігенція”. І ось чому.

Поняття “інтелігенція” виникло у 19-му столітті і є продуктом російської імперської ментальності. Більшовики зауважили “гнилість” інтелігенції й спочатку знищили її, а на рештках її створили новий класовий елемент як прошарок між пролетаріатом та селянством – “робітничо-селянську інтелігенцію”, яка пізніше здобула назву “радянська інтелігенція”.

“Українська радянська інтелігенція” замістила майже повністю винищену або перековану на радянський лад українську інтелектуальну еліту. І це є поясненням слабкості кадрового потенціалу нинішньої науки, освіти, просвіти і культури України. 

Тому нам треба кувати якісно нові україноцентричні кадри науковців, освітян і просвітян, літераторів та митців, які складуть ядро нової української інтелектуальної, яка, будемо сподіватися, швидко нарощуватиме свої сили і спроможна буде ефективно стимулювати зміни в українському суспільстві й відтак сприятиме якісним змінам у народі в цілому.

* * *

Для кожного суб’єкта Бог визначив різні рівні відповідальності. Окремі особи чи група осіб несуть за свої дії і вчинки персональну цивільну (громадянську), кримінальну, адміністративну чи моральну відповідальність. Голови держав чи урядів, самі уряди й політичні партії (групи) несуть політичну відповідалтність, якщо на них не поширюється персональна відповідальність, означена вище.

Народи несуть історичну відповідальність і часто розплачуються за помилки своїх урядів як матеріально, так і кров’ю.

Американський народ ще наприкінці 19-го століття мав сміливість визнати свою провину перед північноамериканськими тубільцями (індіанцями), потім і перед афроамериканцями за рабство.

Внаслідок розв’язаної нацистським режимом Другої Світової війни Німеччина й німецький народ взяли на себе історичну відповідвльність, платять за рахунками і докорінно змінили себе.

Радянський Союз як співініціатор цієї війни ухитрився опинитися серед переможців і не відповів за свої злочини перед людством, і ми тепер маємо нагоду спостерігати історичну безвідповідальність країни, яка проголосила себе спадкоємцем СРСР, і її народу, який не хоче змінюватися, але здумав себе і свою країну Росію як “останню надію Бога на землі”.

Росія і росіяни продовжують розглядати загарбання чужих земель як “добровільне приєднання”, не визнають вчиненого ними Голодомору, своєї участі в розпалюванні численних воєн в різних місцях планети і т.ін.

* * *

Але повернімося до свого дому й погляньмо на відповідальність українського народу з історичної перспективи. Чим було підірвано міць свого часу найпотужнішої держави Європи – Русі? Розбратом, громадянською безвідповідальністю не тільки тих, хто був при владі, але й посполитих, тобто усього народу.

З якої причини кількісно більший український народ ставав здобиччю менших, але агресивніших і згуртованіших поляків, московитів, кримських татар? Передусім, через нездатність згуртуватися і взяти відповідальність за свою ж історичну долю на себе.

З-поміж усіх виборних і наказних гетьманів Польської, Московської й Ханської Україн трапився тільки один, який усвідомлював можливість і необхідність повної незалежності України. Не поспішайте називати ім’я І. Мазепи чи П. Орлика…

Сто років тому ми знову мали шанс побудувати могутню й успішну державу з чисельно найбільшим народом. Знову можна причини поразки шукати у внутрішніх розбратах та агресивності чисельно менших сусідів. Але причина невдачі була в іншому: народ відмовився брати на себе відповідальність за свою ж долю.

Плата навіть за поразку була надзвичайно високою. Нам винищили інтелектуальну еліту. Наше селянство зморили Голодом. Ми стали об’єктом колосальної війни двох союзників, які невдовзі зійшлися на прю один з одним, наслідки якої відбилися на долях багатьох народів світу.

Агресор, який не був наказаний за наслідками Другої Світової війни і не відмовився від глобальних амбіцій, спираючись на нашу історію, робить уже двадцять якусь спробу стерти нас з лиця Землі, а ми в більшості своїй продовжуємо вважати його “братнім народом”, свідомо чи несвідомо підтримувати його “русскій мір” або – в кращому разі – з холодною байдужістю спостерігати за його бешкетуванням у нашій хаті. 

“Какаяразніца”?! Оце і є історична безвідповідальністт народу, який сам же накликає на себе чужинців, віддає їм владу над наївно сподівається, що вони вибудують вимріяну ним вільну, незалежну і успішну державу.

…Одна коментаторка написала мені з докором: “ми були, є і будемо ВЕЛИКОЮ нацією”. Так, наче я намагаюся довести щось протилежне. Підсилю тут свою думку словами В. Симоненка: “Мало великим себе уявляти – треба великим буть!”

Щоб довести своє історичне право на великість, ми повинні відчути і усвідомити свою відповідальність як перед своїми славними предками, так і перед тими поколіннями, які прийдуть після нас. 

Володимир Іваненко

Український Університет

25 вересня 2017 р.