Можна погодитися з фразою «Янукович не винен», яку око вириває з контексту, коли читаєш дуже емоційний запис відомого українського радянського журналіста та українського пострадянського політика (https://www.facebook.com/100005689125694/posts/957712311095064/).
За великим рахунком, Януковича було цинічно використано, і Януковича можна було б розглядати як жертву, хоч і одно, й друге ніяк не знімає з нього і політичної, і моральної, і кримінальної відповідальності. Але тоді значна доля відповідальності лягає на ту частину українського суспільства, до якої належав і завдяки якій зробив свою професійну кар‘єру і той, хто в емоційному пориві по суті заявляє про невинуватість Януковича.
Втім, давайте заглянемо в суть проблеми, про яку я пишу понад чверть століття.
Йдеться про те, як сприйняла розпад СРСР компартійно-радянська номенклатура – становий хребет авторитарно-тоталітарного устрою й адміністративно-командного способу урядування, а відтак і «генофонд» еліти радянського суспільства та племінний майданчик корупції, тобто зрощення влади з криміналом, яке офіційно декретом вождя світового пролетаріату відбулося ще на початку 1918 року.
Горбачовська перебудова сприяла тому, щоб номенклатура перегрупувала свої лави, розслабилася й підтренувалася у приватньому бізнесі. Пригадуєте масовий кооперативний рух? Поцікавтеся, хто і як створював перші кооперативи… Номенклатура подбала й про майбутнє. Нагадаю вам про молодіжні «творчі» (підприємницькі) колективи і, звісно, ж кооперативи.
З часом «старші» одержують «інвестиції» (вливання) з компартійних грошей, а «молодші» – з комсомольських. За радянської влади ті, що стали першими пострадянськими багачами, були не високопосадовці ЦК та обкомів, а непримітні функціонери навіть не райкомів, а партійних і комсомольських комітетів підприємств або установ. Двоє відомих мені почали з парткому (один) та комітету комсомолу (другий) «київського КДУ».
Відповідно до законів марксистсько-ленінської діалектики, матерія не зникає, а переходить з одного стану в інший. З розпадом СРСР не зникла й номенклатура – вона мімікрувала й по-різному пристосувалася до нових умов у незалежній Україні й у «ринковій» економіці.
***
Мене найбільшою мірою вразили ті, хто увечері лягли спати ортодоксальними комуністами, а вранці прокинулися націонал-демократами й навіть… націоналістами. Вони склали кістяк Народного руху України за перебудову та інших організацій. Незаангажовані безпартійники, відверті антирадянщики і, звісно ж, дисиденти становили меншість у керівних органах, а в масі своїй стали статистами (хай часто й вельми активними).
Найстарші уже відійшли або відходять, середнє покоління допрацьовує свій ресурс, а молодше вже навіть забуло про своє номенклатурне походження, але намагається зберігати й продовжувати традицію, залучаючи до співпраці покоління, що народилося в роки незалежності.
Я не певен, що Народний рух України відродиться як потужна політична сила й поверне до ВРУ фракцію типу «Народної ради». Не можна наливати нове вино у старі міхи.
…Повну протилежність цій групі являє собою група тих ортодоксальних комуністів-комсомольців, що увірували в правильність та вірність учення класиків марксизму-ленінізму. Для них комуністична ідеологія залишається антиподом нацистської та фашистської ідеологій. Вони не вірять у кримінальне минуле більшовиків-ленінців-стілінців, чекістів-енкаведистів-кадебістів і в кримінальну природу радянської влади. Вони ностальгують за радянським способом життя.
Це – група, яка поступово вимирає. Частина – в буквальному сенсі. Частина – розчаровується й переходить у пасив. Лише дещиця залишається відданою своїм ідеалам. Активна більшість мігрує до панівної групи.
***
Панівною і найпотужнішою силою стала та частина номенклатури, що проголосувала за незалежність, за синьожовтий прапор і за тризуб як державні символи, але зберегла на своїх партійних знаменах різні відтінки червоного кольору. У ВРУ вони були представлені як «Група 239», тобто кількісно самодостатня для того, щоб проводити потрібні їм рішення й законопроекти, а також обирати на президента одного із своїх і формувати свій уряд.
Якщо перші орієнтувалися й опиралися на ентузіазм сп‘янілих від свободи мас, то ці мали набагато тривкіше опертя: Український союз промисловців і підприємців (об‘єднання представників великих підприємств, відомих як «червоні директори»), Спілку орендарів і підприємців (переважно середні «бізнеси») та Спілку кооператорів (малі «бізнеси»), яка з часом трансформувалася у Спілку малих, середніх і приватизованих підприємств.
Якщо в середовищі перших не було тих, кому дісталися компартійні чи комсомольські грошики, то в середовищі других таких людей було багато. Поки перші мітингували, другі активно освоювали ринкові відносини, інвестували й примножували капітали, набували досвіду, нагулювали апетити, об‘єднували свої зусилля з новими поколіннями криміналітету й ставали середовищем, з якого постав новий бренд номенклатури – олігархія.
Той, хто вважає Леоніда Кучму за батька корупції й олігархії, глибоко помиляється. За президентства Кучми відбулися перегрупування сил, перерозподіл капіталів і, звісно, відбулася зміна назви: «нове життя нового прагне слова». Номенклатура стала олігархією.
Ця група потім розділилася на кілька більш-менш потужних партій формально різних, часом антагоністичних за риторикою, але однакових за лівацькими методами ідеологічних спрямувань і в такий спосіб завоювала широкі верстви суспільства на різних його щаблях. Що і уможливило представникам саме цієї групи монополізувати або контролювати економіку, освіту, науку, інформаційний простір, культуру та й інші сфери життя українського суспільства, а отже – й процеси націєтворення та державотворення.
Оскільки своєю ідеологією ця група вибрала різні види лібералізму, це допомагає їй утримувати бажаний баланс суспільних противаг, мати надійний прихований чи й відкритий контакт із Московією, триматися «русского міра» і, звичайно ж, робити усе для того, щоб зберігати суспільний устрій і спосіб урядування, в умовах яких номенклатура виникла й переросла в олігархію і які є живильним середовищем для корупції, бандитизму і навіть воєн.
Як і в кожному злочинниму середовищі, в олігархічній системі утворюються ситуативні групи (коаліції), які нагадують з‘єднані між собою ємності, що уможливлююють переливання рідини з однієї ємності в іншу, і які з такою ж легкістю можуть переходити із стану тісної і плідної співпраці у стан непримиренної війни за перерозподіл сфер впливу.
Кланово-мафіозні війни не мають пощади до будь-кого, і передусім – до своїх учорашніх ситуативних партнерів. Хитрість, підлість і цинізм є найпомітнішими методами, які уможливлюють перемогу одного клану над іншим. Хай навіть тимчасову.
Янукович якраз і став тим, кого вознесли і рознесли одні й ті ж люди: які привели його до влади і які підтримували його, поки він не переходив межі «дозволеного», не перебрав міру. А тримався б скромніше, напевно дві президентських «ходки» відбув би і продовжував би наживати добра… Як Кучма, наприклад.
Зверніть увагу на динаміку переходу влади з одних рук ув інші: від Кравчука до Кучми, від Кучми до Ющенка, від Ющенка до Януковича, від Януковича до Порошенка. За цією динамікою неважко побачити закономірність. І ця закономірність така, що далі справді може бути ще гірше…
***
Попри усі ті позитивні досягнення П. Порошенка на радість значній частині українського суспільстві, зокрема і з числа отієї першої групи, ентузіазм і потенціал суспільства, як і раніше, витрачається на емоції, пов‘язані переважно з черевним страхом (синдром виживання) та випусканням пару (свисток). Рівень же національної свідомості й громадянської зрілості/відповідальності українського суспільства залишається надзвичайно низьким.
Навіть патріотично налаштовані націонал-демократи і націоналісти не бачать потреби в тому, щоб цей рівень піднімати й відтак згуртовувати суспільство для системних змін. А що вже говорити про панівну групу номенклатурно-олігархічної більшості, інтерес якої зводиться до того, щоб залишати все як є?
Декомунізація звелася до знесення пам‘ятників тоталітарного минулого та перейменування населених пунктів і вулиць. Змін у свідомості й тим більше у підсвідомості громадян України, тобто ментальних зрушень, декомунізація не принесла. Свідченням тому – портрети Дзержинського у кабінетах силовиків України.
Тепер декомунізатори пропонують протидіяти «русскому міру» за допомогою спеціального закону. От ударимо законом по «русскому міру», і він розсипеться на порох, і МінСтецю не треба буде напружуватися. УІНП усе за нього зробить. А от чи підніметься від цього рівень національної свідомості й громадянської зрілості українського суспільства, дуже сумнівно.
***
Якщо так триватиме і надалі, то упродовж життя одного покоління громадян України українське суспілььство деградує до тієї межі, за якою процеси націєтворення і державотворення будуть неможливими. Відпаде навіть можливість обирати між тотальною корупцією й танками ворога – альтернатива, в якій уже віддав перевагу «рідній корупції» відомий український журналіст і медіаексперт.
Ніякі реформи не перетворять авторитарно-тоталітарний устрій і адміністративно-командне урядування на демократичну й успішну ліберальну систему, яка зробить життя людей щасливим. Увесь досвід існування СРСР, як і досвід незалежної, але все ще радянської, України доводять це.
Лише СИСТЕМНІ ЗМІНИ можуть зупинити негативні процеси в українському суспільстві і стати запорукою успішного націєтворення і державотворення, а відтак економічного й культурного розквіту України.
Ми свідомі того, що та частина українського суспільства, на якій тримається олігархія, не зацікавлена в будь-яких системних змінах. Більше того, вона чинитиме таким змінам шалений опір.
Мало у нас надії й на націонал-демократів та тих, хто ідентифікує себе націоналістами, але є націоналістами позірними. Втім, ця частина українського суспільства не є безнадійною. Вона не проявляє інтересу до ідеї системних змін, але може зацікавитися нею і підтримати її, коли побачить перспективність і безальтернативність системних змін.
На час розпаду СРСР прибічників ідеї системних змін були одиниці, що збиралися в невеличкій аудиторії. Зараз про нагальність системних змін говорить більша кількість людей, хай і говорять вони «різними мовами» та демонструючи різні підходи.
Тому ми бачимо своє завдання в тому, щоб зібрати ентузіастів цієї ідеї, звести їх під одним дахом і згуртувати їхні зусилля. Ставши ядром, ця група інтелектуалів і громадських активістів, безумовно, буде швидко зростати, а коли маса цієї групи стане критичною, тоді ідея системних змін почне оволодівати суспільством у цілому.
На наше переконання, сам процес підготовки системних змін може стати позитивним, благодатним і продуктивним для українського суспільства як самодостатньої націєтворчої й державотворчої потуги. Він має складатися з кількох фронтових ліній, які взаємодіятимуть між собою і які підготують грунт для швидкого й безболісного переходу від одного устрою до іншого і від одного способу урядування до іншого.
Ось ці фронти-напрямки:
1. Широкомасштабна глибинна (сутнісна) УКРАЇНІЗАЦІЯ УКРАЇНИ через освіту й просвіту, а також інформаційно-роз‘яснювальну роботу.
З огляду на те, що влада в Україні контролюється незацікавленими в українізації політичними силами і роль державної системи освіти в кращому разі може бути ситуативною, потрібно розгорнути широку мережу суспільних/громадських освітньо-просвітницьких закладів, які виконають і ту роботу шкіл та вишів. Громадська перепідготовка й просвіта серед учителів зробить їх рушієм українізації в державній системі освіти.
Українізація стане найпростішим способом піднесення національної свідомості й громадянської відповідальності українського суспільства.
Усю роботу може взяти під свою опіку спеціально створений для цього громадський Рух за українізацію України.
Більше тут: https://www.facebook.com/Ukrainization4Ukraine/.
2. Складнішим, але також вирішуваним без участі держави, є ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ТРАДИЦІЙ І ЗВИЧАЇВ.
Якщо питання українізації намагаються вирішити через поширення вживання української мови, то інтерес до національних традицій та звичаїв на офіційному (державному) рівні зведено до маленької групи фольклористів та етнографів у кількох відділах академічних інститутів.
Разом з тим, існує сила-силенна козацьких товариств, рідновірівських та рунвірівських громад, які на аматорському рівні щось там відновлюють і популяризують. Одні зайняті цим цілком серйозно, але несистемно. Другі на доступних їм залишках традицій і звичаїв розбудовують індустрію розваг. Треті вдаються до неприхованих банальних профанацій…
Ніхто не розглядає відродження національних традицій і звичаїв як спосіб піднесення національної свідомості й громадянської відповідальності українського суспільства, і тим більше – як основу основ суспільного ладу та способу урядування.
Очевидно, що на цій тематиці мають бути зосереджені наукові зусилля істориків, етнографів, народознавців та інших фахівців. Напевно є сенс у створенні цілих науково-дослідних інститутів (центрів) вивчення і осмислення національних традицій і звичаїв.
Усю практичну роботу в цій царині може взяти під свою опіку спеціально створений для цього громадський Всеукраїнський козацький рух.
Більше тут: https://www.facebook.com/Ukrainske.Kozatstvo/.
3. Повне ВКЛЮЧЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ В ПРОЦЕСИ НАЦІЄТВОРЕННЯ І ДЕРЖАВОТВОРЕНЯ в Україні.
Упродовж десятиліть у підрадянській Україні культивувалося негативне ставлення до української діаспори. Радянська пропаганда десятиліттями вдовбувала в голови українців, що українські націоналісти – вороги українського народу.
У незалежній Україні цей стереотип втратив свою ідеологічну основу, але не змінив упередженого, ворожого ставлення українського суспільства до тих, хто з тих чи інших причин опинився на чужині.
Так само й на офіційному рівні мало що змінилося у взаєминах України із світовим українством. Якщо за радянської влади Україна підтримувала й розвивала зв‘язки з «прогресивною українською діаспорою», то ця вибірковість стала практикою і в пострадянській Україні. Номенклатурно-олігархічний підхід призвів до того, що «прогресивну українську діаспору» замістили ті представники світового українства, яких можна умовно назвати «номенклатурною діаспорою».
Формально Україна начебто активніше співпрацює із світовим українством (величні конгреси, нагородження закордонних українців орденами і медалями тощо), але залучення світового українства в процеси націєтворення й державотворення (як це роблять литовці, поляки, євреї) залишається лише мрією.
Очевидно, що такий порядок речей треба змінювати. З огляду на сказане вище, годі сподіватися, що влада в Україні піде на це.
Тому ми бачимо вихід у тому, щоб реструктурувати самоорганізацію світового українства відповідно до викликів і технологічних можливостей сьогодення, і відтак налагодити й посилити співпрацю української діаспори безпосередньо з українським суспільством.
Очевидно, для реалізації таких завдань на часі створення якісно нового громадського Руху світового українства.
Більше тут: https://www.facebook.com/WorldUkrainians/.
4. Створення УКРАЇНОЦЕНТРИЧНОЇ СИСТЕМИ ЗМІ в Україні.
У суспільстві з високим рівнем національної свідомості й громадянської зрілості, крім добре збалансованих виконавчої (перша влада), законодавчої (друга влада) та судової (третя влада) влад, велику роль відіграє влада громадської думки (четверта влада).
Дієвим інструментом влади громадської думки є засоби масової інформації (ЗМІ), що їх зазвичай і ідентифікують як «четверту владу».
Номенклатурно-олігархічна традиція, монополізувавши систему ЗМІ в Україні і зловживаючи принципами лібералізму, не передбачає очищення інформаційного простору України від ворожої пропаганди, зміцнення інформаційної безпеки й захист інформаційного суверенітету.
Тому на часі створення україноцентричної системи ЗМІ, яка стала б рушійною силою українізації інформаційного поостору України. Цим також може і має зайнятися суспільство в особі передусім журналістів та медіаменеджерів з високим рівнем національної свідомості й громадянської зрілості.
Так, було б добре мати у своєму розпорядженні великі кошти: пару мільярдів доларів було б достатньо, щоб витиснути з інформпростору України кремлівський і прокремлівський треш, яким олігархи засмічують мізки українців.
У нас таких грошей, звісно, немає. Але перевірений і випробуваний десятиліттями світовий досвід успішного функціонування суспільного, громадського та й приватного телерадіомовлення, а останнім часом і ресурсів, базованих виключно в інтернеті, дає достатно аргументів для того, щоб починати з малого і підніматися до великого.
Велика кількість малих ресурсів, організована в добре структуровану мережу, відкриває і можливості, і перспективи. В усякому разі, це набагато краще, ніж нічого не робити.
Виходячи з цього ми запропонували вже одну з таких платформ, яка вже готова стати осердям україноцентричної мережі ЗМІ. Це – Українська Світова Інформаційна Мережа (http://www.ukrainainc.net).
5. Україзація та упорядкування РЕЛІГІЙНОГО ЖИТТЯ суспільства
Хочемо ми того чи не хочемо, але релігія відігравала й відіграє важливу роль у житті суспільства, у націєтворчих і державотворчих процесах, хоча в сучасних країнах церква й відділена від держави. Вона відділена від держави, але не відділена від суспільства. У суспільстві вона виступає як консолідуючий чинник, і тому суспільство має перейматися підтримкою церкви, яка сприяє піднесенню рівня національної свідомості й громадянської відповідальності своєї пастви.
Але це вже є предметом іншої розмови.
Володимир Іваненко
Український Університет
23 – 24 жовтня 2018 р.
Dr. Volodymyr Ivanenko | Др. Володимир Іваненко 