ГОЛОДОМОРИ, СУЧАСНИЙ СТАН ТА ЗАВДАННЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Голодомори 1921 – 1923, 1932 – 1933 та 1946 – 1947 років були спланованими акціями тоталітарного режиму, встановленого більшовиками на чолі з Леніном, а потім Сталіном. Особливо цинічним і страшним був Голодомор 1932 – 1933 року.

Хоча названі голодомори є історично встановленими фактами і подіями, як явища вони ще мало досліджені, і напевно було б доцільним навіть створення в Україні Інституту Голодомору – науково-дослідної структури, завданням якої було б зосередитися на студіюванні цих злочинів більшовицько-комуністичного режиму в СРСР.

Хоч пострадянська Україна й продовжує жити в умовах тієї ж радянської влади, яка є становим хребтом авторитарно-тоталітарного устрою й адміністративно-командного способу урядування, скорочення кількості й зубожіння населення за роки незалежності в Україні, безумовно, має якийсь зв’язок з тенденціями розвитку постгеноцидного суспільства, але навряд чи можна ці тенденції ставити виключно у пряму залежність і в один ряд із подіями вказаних вище часових відтинків.

Справді, в останні чотири роки темпи скорочення населення і його зубожіння прискорилися. Ця тенденція є закономірним явищем процесів, про які я нещодавно написав у нотатках «Хто винен? Що робити?» (див.: ХТО ВИНЕН? ЩО РОБИТИ? – https://volodymyrivanenko.com/2018/10/24/%d1%85%d1%82%d0%be-%d0%b2%d0%b8%d0%bd%d0%b5%d0%bd-%d1%89%d0%be-%d1%80%d0%be%d0%b1%d0%b8%d1%82%d0%b8/).

Упродовж усіх років незалежності, власне, починаючи від найвищого за всю історію України прояву свободи слова і свободи зібрань (1989 – 1992 роки) і закінчуючи нинішніми, зокрема – свободою переміщення (безвізовий виїзд до ЄС та Канади), українське суспільство має достатньо можливостей для консолідації здорових сил для усвідомлення, осмислення можливостей і випрацювання шляхів із того становища, в якому опинилася Україна.

Якби ці сили проявилися, згуртувалися й набрали критичну масу, взялися за піднесення національної свідомості й громадянської зрілості/відповідальності усього суспільства, запропонували широкому загалові програму системних змін, Україна напевно вийшла б із кризи через демократичні виборчі процеси.

Такий шанс був ув України у 2004 – 2005 та 2013 – 2014 роках. Але ні перший, ні другий Майдан не став поштовхом до системних змін, як не стали й події 1989 – 1991 років.

Голодомори початку 20-х і 30-х та середини 40-х років були наслідком невдалих спроб українського державотворення 1917 – 1921 років. Озираючись назад в історію, ми маємо достатньо підстав вважати себе жертвами зовнішніх чинників.

За нинішніх умов багатомільйонній нації продовжувати позиціонувати себе як жертву зовнішніх чинників є безглуздям. Зверніть увагу на справді разючу відмінність: сто років тому Україна не змогла протистояти натискові з боку Росії і була завойована, поневолена й виморена Голодоморами. Чотири роки тому, незважаючи на такі ж несприятливі обставини, Україна зупинила агресора й досить міцно тримає оборону.

Отже, щось таки змінилося і змінюється в українському суспільстві. В Україні зареєстровані сотні політичних партій і напевно тисячі й тисячі громадських організацій і рухів. Свободу зібрань і свободу слова формально ніхто не обмежує: збирайтесь мітингуйте чи дискутуйте, створюйте нові ЗМІ чи роздавайте листівки і т.ін. Головне ж – громадяни України мають повні права й достатньо можливостей проявити свою волю під час виборів.

Звичайно, є в Україні сили, які діють не в інтересах суспільства, що відбивається на становищі пересічних громадян. Проблема не в тому, що ці сили узурпували владу й господарюють в економіці країни, висотуючи з населення усе, що можна висотати.

Проблема в тому, що активна частина суспільства усе ще наївно сподівається на реформування, на ремонт тих механізмів функціонування суспільства й держави, які упродовж десятиліть радянської влади засвідчували свою неефективність, витрачають зусилля на явно ситуативні підходи до розв‘язання проблем, які повсякчас засвідчують свою непродуктивність.

Візьміть боротьбу з корупцією. Усі зусилля і суспільства, і влади (держави) спрямовані виключно на боротьбу з наслідками, а про викорінення причин ніхто навіть і не думає.

Візьміть декомунізацію. Усі зусилля і суспільства, і держави спрямовані на знищення пам‘ятників та зміни топоніміки часів тоталітарного минуло, але про викорінення радянщини із ментальності, свідомості й підсвідомості громадян України ніхто й не думає.

Нарешті, візьміть мовне питання. Скільки енергії і суспільства, і держави витрачено й витрачається на захист і поширення застосування української мови (чого варті, наприклад, боротьба з російськомовними маргіналами та закони про освіту й квотування в телерадіомовленні), але ніхто не хоче думати про здійснення глибинної, сутнісної українізації.

З якого боку і до якого аспекту життя суспільства, процесів націєтворення й державотворення не підійти, стає очевидним, що УКРАЇНА ПОТРЕБУЄ СИСТЕМНИХ ЗМІН (див.: https://www.facebook.com/UkraineSystemChange/). Номенклатура, яка трансформувалася в олігархію, як я вже писав, безумовно, не зацікавлена в таких змінах, і вона робила, робить і буде робити усе для того, щоб утриматися на командних висотах і контролювати суспільство й визискувати народ.

Але це не повинно бути причиною і приводом проголошення суспільства, народу жертвою зовнішніх чинників та апелювати до ООН чи світового співтовариства про захист від тих, кого це суспільство само ж і приводить до влади, кожних п‘ять років продовжуючи наступати на одні й ті ж граблі.

Притомному прошарку українського суспільства час уже усвідомити й зрозуміти НАГАЛЬНІСТЬ СИСТЕМНИХ ЗМІН і зайнятися осмисленням ідеї, випрацюванням проектів та підготовкою до втілення в життя цих системних змін.

Дехто закидає мені, що я закликаю до революції чи навіть перевороту, які зазвичай призводять до масових жертв. Будучи прихильником і промоутером ідеї системних змін упродовж десятків років – від часу горбачовської перебудови й розпаду СРСР, я ніколи жодним навіть жартома не обмовився про можливість чи доцільність силової зміни системи, бо я свідомий того, що це дорога в нікуди. Інша справа – захист уже досягнутих результатів успішних змін і успішного розвитку.

Нам ніщо не заважає створити рух за українізацію, всеукраїнський козацький рух (рух за відродження національних традицій і звичаїв), рух світового українства, україноцентричну мережу ЗМІ, а відтак і потужну політичну силу, яка очолить підготовку і реалізацію системних змін.

Але для початку нам потрібно створити ініціативні групи інтелектуалів та громадських активістів, які розуміють важливість системних змін і які можуть невідкладно узятися до роботи. Без емоцій, без демагогії, без політичної тріскотні і, звичайно ж, без позиціонування себе як жертви.

Ми можемо системно змінити Україну без «революцій, бунтів і повстань» (В. Симоненко) і, ясна річ, без допомоги ООН, інших зовнішніх сил чи спортлото, як оце пропонує Анатолій Трофименко (Анатолій Трофименко : Звернення до Генерального Секретаря ООН Антоніу Гутерріш з приводу створення штучного голодомору і геноциду в сьогодняшній Україні – https://sveola.blogspot.com/2017/04/blog-post_10.html), а СИСТЕМНОЮ РОБОТОЮ.

Небайдужих просимо зголошуватися.

Володимир Іваненко

Український Університет

Міжнародна Фундація Лідерства

Українська Світова Інформаційна Мережа

27 жовтня 2018 р.

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

Connecting to %s

%d bloggers like this: