ЕСТРАДА ЯК АВАНГАРД УКРАЇНІЗАЦІЇ

Концертно-виконавська діяльність завжди була одним із найважливіших засобів популяризації високого мистецтва й впливу його на широкі маси населення. Класичне мистецтво відтак мало змогу діходити до тих верств суспільства, які перед тим задовольнялися лише мисиецтвом народним – фольклором.

Симбіоз професійного класичного концертування й самодіяльної творчості не так давно породив естраду як окріндустрію, внаслідок якої постала масова культура.

Як і будь-який інший ширпотреб, естрада зосередила свою увагу на задоволення не найвитонченіших смаків заради максимально можливого розширення аудиторії з метою одержання якомога більших… прибутків.

Якщо з цього погляду сприймати усі оті ситуації, про які тут пише Кокотюха Андрій, то нічого дивного немає у цьому явищі. Очевидно, що митці, які розмінюють свої таланти виключно на бабло й не думають про високу місію свого мистецтва, цілком заслуговують того, ставлення, яке демонструє по відношенню до них їхня потенційна аудиторія.

Склалася така ситуація в суспільстві, що споживачі естрадного мистецтва переросли своїх кумирів рівнем своєї національної свідомості й громадянської відповідальності.

А це означає, що час споживацького ставлення до мистецтва пройшов і що новий етап розвитку суспільства вимагає повернення мистецтва до виконання тих завдань і тієї місії, яку мистецтво історично виконувало в житті людини, народу і всього людства.

Українська пісня і українська музика напевно ж повинні відповідати потребам сучасного етапу розвитку суспільства, а самі митці – виказувати якомога вищий рівень національної свідомості й громадянської відповідальності та вести за собою суспільство.

І ось тут я вбачаю виняткову, ключову роль естрадного мистецтва в українізації України, у відродженні наших традицій і звичаїв.

Заичайно, мова не йде про механічне повернення на сцену народних пісень чи інструментальної музики, хоч нові, модерні аранжування й виконавські інтерпретації годилося б тільки вітати.

Климент Квітка колись писав, що композиторові не обов’язково класти в основу своїх творів народну мелодику чи використовувати фрагменти народної пісні чи музики. Йому досить лише активно вивчати національні музичні традиції, і вони опосередковано проявляться у його творчості.

Отже, у нинішніх майстрів естради немає іншого шляху, як повертатися до свого народу, відроджувати його традиції й творити нове мистецтво, на яке спрагле сьогодні українське супільство.

Відтак естрада стане авангардом українізації України.

* * *

Тут мені підказують:

“Доки не буде у влади програми відновлення і популяризації, фінансування і підтримки української культури – можна про це все забути.”

Іншими словами, українська естрада не тільки не стане авангардом українізації України й українського суспільства, а отже і держави, і влади, та й сама українізується лише за умови, що влада буде їй ще й платити за це.

З цього логічно випливає, що до задоволення бажань нашої рідної естради вона провжуватиме працювати на популяризацію в Україні “русского міра”, який, треба думати, й надаватиме нашій естраді так жадані їй підримку й допомогу (фінансову, ясна річ).

Отож мені й радять “про це все забути”.

Але як я можу забути свою мрію про естраду як авангард українізації, коли мені перед очима стоїть такий фантастично заманливий досвід американської естради в консолідації американського суспільства?!

За всю історію США уряд (влада) ніколи не мав програм державного утримання культури взагалі й естради зокрема. Підтримка ж зводиться до податкових пільг для некомерційних проектів та часткової грантової підтримки. Жодних почесних звань та премій.

Іншими словами, американський уряд не творить національну культуру, зокрема – й естраду. Тут навіть міністерства культури чи якогось іншого державного агентства для управління культурою або обслуговування культури немає. Часом можна навіть подумати, що влада взагалі не дбає (don’t care) про культуру.

Але культура про владу дбає. Вона справляє потужний вплив на суспільство, а відтак на політичні партії та уряд.

Естрада, зокрема, є уособленням американської мрії. Майстри естради стають американськими “іконами”, образом Америки й американського способу життя.

Елвіса Преслі й Майкла Джексона увесь світ сприймає як символів США. У них не було ні зарплат, ні звань, ні премій від уряду. Більше того – вони навіть мали проблеми з законом.

Але вони були обласкані всенародною славою й справляли великий вплив на суспільство і на владу. Підтримка з боку когось із знаменитостей забезпечувала перемогу не одному політикові.

Звичайно, серед митців траплялися зрадники американських ідеалів. Згадаю тут двох, зачарованих комуністичною ідеєю (“русскім міром”). Я бував на їхніх концертах десятки років тому і вчаровувався їхніми талантами. Це – Пол Робсон та Дін Рід.

Один час поцікавився, наскільки вони були знані в США. Опитав силу-силенну людей, зокрема й митців. Хтось один пригадав Д. Ріда як учасника якоїсь акції протесту.

Більше знають про П. Робсона. Люди старшого покоління кажуть: дуже активний був комуніст-екстреміст із задатками терориста. А як співака? Не знаємо… Начебто по ресторанах співав…

Кілька років тому розговорилися зі мною пару афро-американців. Один із них виявився приятелем сина П. Робсона (мешкає в Нью-Йорку). Як почули, що я бував на концертах Робсона, так заповажали… Тільки й радості.

Про що говорять ці приклади? Про те, зневага митця до своїх національних цінностей і традицій обертається зневагою і забуттям. Отож і доводиться їм купатися в славі на чужих обширах, а вдома потерпати.

Що тут поробиш, коли рівень національної свідомості й громадяської відповідальності, м’яко кажучи, залишають бажати кращого?

Володимир Іваненко

13 червня 2017 р.