ЧИ МОЖНА «ЗМІНИТИ СИСТЕМУ», НЕ ВДАЮЧИСЬ ДО СИСТЕМНИХ ЗМІН?

«Суспільна Система» – далеко не перший і напевно не останній проект «зміни системи», який активно експлуатує ідею «народовладдя», не обгрунтовуючи при цьому його системотворчий потенціал, але штучно ув‘язуючи його з Майданом і Революцією Гідності, під час яких навіть не декларувалася ідея «зміни системи» і тим більше – ідея системних змін (див.: https://www.facebook.com/100012805173205/posts/601068130330021/).

Неосмислене запозичення чужих ідей і концепцій без належної теоретико-методологічної підготовки неминуче зводить нанівець будь-які благі наміри й дискредитують саму ідею системних змін.

Максистсько-ленінська філософія наказала довго жити, але філософію взагалі й логіку зокрема ніхто не відміняв. Співвідношення загального і окремого, цілого і частини, системи і підстстеми тощо продовжують допомагати нам розуміти й осмислювати природу речей, а відтак вибудовувати тривкі теорії, концепції, моделі.

Нехтування цими знаннями якраз і є причиною спроб ситуативними методами розв‘язувати системні завдання, а обговорення фактично перетворювати на демагогію.

Кожен із нас напевно володіє якимось пакетом таланту, освіти й досвіду для ефективного виконання відповідних завдань. Там, де закінчується компетенція одного з нас, починається компетенція іншого. Об‘єднуючи свої потенціали, ми стаємо потужною силою, здатною вершити великі справи.

Однією з грандіозних справ, яку нам належить здійснити, є системні зміни в Україні, тобто перехід від авторитарно-тоталітарного устрою та адміністративно-командного урядування до суспільного ладу й способу урядування, заснованих на національних традиціях і звичаях.

Активно мусоване «народовладдя» є лише одним із способів урядування, тобто лише частиною другого (не першого!) порядку в системі урядування, яке, своєю чергою, є підсистемою суспільного устрою/ладу/порядку як системи.

Хай буде відомо промоуторам ідеї «народовладдя», що власне й поняття «народовладдя» є витвором компартійно-радянської ідеології. Його ідея була втілена більшовиками через ленінське гасло «Вся влада – радам!». Що з цього вийшло в умовах авторитарно-тоталітарного устрою, опертого на «диктатуру пролетаріату» й «демократичний централізм», підтверджує сімдесятип‘ятирічний досвід СРСР.

Що з цього виходить у пострадянськиму просторі, прекрасно демонструє чвертьстолітній досвід усе ще радянської України.

У цьому історичному контексті будь-які розмови про народовладдя без навіть натяку на устроєві зміни, не кажучи вже про піднесення рівня національної свідомості й громадянської зрілості/відповідальності суспільства, приречені бути лише демагогією.

Справді-бо, навіть відклавши вбік тему суспільного ладу, про яке народовладдя може йти мова взагалі, якщо більшість у суспільстві складають ті, кого ми тепер називаємо «какаяразніца» і хто демонструє цілковиту громадянську безвідповідальність. Народовладдя можливе лише у національно свідомому й громадянськи відповідальному суспільстві.

І як цю проблему можна залагодити, якщо цих засадничих речей не розуміє чи не хоче розуміти як політична, так і – що печальніше – інтелектуальна еліта України, я не знаю.

***

Є ще одна проблема, тісно пов‘язана з обговорюваною темою і симптоматична щодо всього суспільства, а отже і щодо кращої частини українського суспільства, тобто тих, хто покликаний бути прикладом і вести за собою. Йдеться про подвійні стандарти та подвійну мораль що зазвичай нівелюють, зводять на пси найблагородніші ідеї.

Відстежуючи народження й розвиток ідеї «зміни системи» чи «зміни політичної системи», ви звернете увагу не на еволюцію самої ідеї у її взаємозв‘язку з явищами вищого і нижчого порядку. Як уже було сказано вище, ця ідея в контексті системних змін так і не проявилася.

Впадає в око інше: метаморфози з намаганнями авторів і носіїв ідеї «зміни системи» чи «зміни політичної системи» прилаштувати дитя своїх теоретичних і методичних напрацювань. Кому тільки вони не пропонували ці напрацювання! Автори й носії ідеї пробували сторгуватися, мабуть, з представниками усіх політичних спектрів в Україні сущих.

Нічого з того так і не вийшло. Ідея і пропоновані способи її втілення не зацікавили ні великі, ні малі, ні стартові політичні сили. Але окремі елементи напрацювань наших теоретиків так чи інакше проявилися в програмах і «нових курсах» навіть таких потужних партій, які могли б оплатити цілком оригінальну розробку. Звісно, без посилання на авторів ідеї. Так само, як і самі автори, запозичуючи щось ув інших, не вважають неетичним чи аморальним цупити щось ув інших.

Справді-бо, навіщо визнавати чийсь пріоритет чи авторство, коли можна пристосувати під свої уявлення або перекрутити-переінакшити. І дарма, що риторика й суперечності в понятійно-категоріальному апараті видають несамостійність мислительного результату.

Такий-от прояв подвійних стандартів, подвійної моралі не тільки вихолощує зміст, а й спричинює дискредитацію самої ідеї системних змін.

Ідейна й ідеологічна неохайність ідеологів «зміни [політичної] системи» обростає й іншими поступками перед совістю, але це вже тема й іншої розмови.

Ви всі бачите, наскільки совковою залишається «українська інтелігенція», наскільки безнадійно відстаютт від викликів часу українські суспільні науки і наскільки наукова недоброчесність залежить від тотальної корумпованості усього суспільства.

***

Між ідеєю системних змін і Майданами з Революцією Гідності на десерт зв‘язок таки є, і це – причинно-наслідковий зв‘язок.

На час набуття незалежності України першим, над чим мала замислитися українська інтелектуальна й політична еліти, мала стати ідея системних змін. Звісно, що компартійно-радянській номенклатурі жодні системні зміни не були потрібні. Тому вона й зробила все, щоб зберегти статус-кво і трансформуватися в олігархат.

На превеликий жаль, ідеєю системних змін не перейнялися й національно-демократичні сили. Ні НРУ, ні новостворені партії, ні бодай один із їхніх лідерів (зокрема, й дисидентів) – ніхто не виступив з ініціативою системних змін в Україні.

Була невелика група ентузіастів, до якої входили декілька рухівців, декілька представників «демократичної платформи» в КПРС, а також чимало політично незаангажованих, безпартійних фахівців (серед останніх був і я), яка обговорювала тему системних змін і просувала в суспільство ідею скликання Установчих зборів.

Ішов 1990-й рік. Україна проголосила Декларацію про державний суверенітет, і був сприятлливий час для того, щоб подумати над тим, яким шляхом мала б піти суверенна Україна.

«Група 239» (фракція комуністів у ВРУ) не могла бути нашим союзником апріорі. Ми покладали надію на підтримку «Народної ради» (фракції НРУ). «Не на часі», – сказали мені під час розмов Юхновський, Лук’яненко, Павличко, Драч…

Деякі рухівці вважали, що раз ми, безпартійні, не з ними, то проти них. Тому влітку 1990 року мені завадили обратися у ВРУ комуністи. Рухівці могли б допомогти, але не допомогли, виступивши ситуативними союзниками комуністів. Відтоді ми не раз пересвідчилися, що радянський устрій їх цілком влаштовує: жодна з партій, які вийшли з НРУ, у своїй програмі не задекларувала ідею системних змін.

Отже, шанс дати старт системним змінам на початку незалежності не було використано.

«Україна без Кучми», а потім і Майдан 2004 року з Помаранчевою революцією були наслідком того, що Україна не здійснила системних змін. Ті події водночас давали другий шанс для системних змін, і суспільство сподівалося, що Ющенко зініціює їх. Але Ющенко не виконав навіть того, що наобіцяв. Як свідчить Рибачук, він і не думав змінювати систему.

Майдан 2013 – 2014 року, відомий як ЄвроМайдан/Революція Гідності, був передусім наслідком нереалізованості попередніх можливостей для системних змін. Водночас цей Майдан був ще одним, уже третім шансом, яким Україна не скористалася – ні для початку системних змін, ні для «перезавантаження влади».

Тому в «Суспільній Системі» лукавлять, коли виводять свою ідею «зміни системи» з традиції ЄвроМайдану та Революції Гідності. Уже самі означення стояння на Майдані 2013 – 2014 року показують, що цей Майдан не мав нічого спільного ні із «зміною системи», ні тим більше – із системними змінами.

Я досить уважно відстежував перебіг подій на Майдані, і відтак не пригадую жодного виступу зі сцени і жодної публікації чи інтерв‘ю бодай когось із лідерів Майдану, хто озвучив би саму ідею системних змін. Навіть «зміна системи» у риториці майданівців не відстежується.

Правда, у ЗМІ чи в інтернеті проявився один із майданівців, який стверджував, що він був членом Ради Майдану і що ця Рада буцімто випрацьовувала якийсь програмний документ. Наразі мені не відомо, чи фігурує там «зміна системи» хоча б номінально, хай навіть у ситуативному розумінні.

Тим часом поняття «зміна [політичної] системи» та «народовладдя» стають частиною політичної тріскотні президентської кампанії, яка вже нараховує рекордну кількість тих, хто має намір висувати (або вже й висунули) свої кандидатури на посаду президента України. Жонглюючи словами, вони, правда, не пропонують своїх концепцій системних змін. Яку конструктивну концепцію може запропонувати той, хто не бачить відмінностей між змістами понять «система», «системний» і «систематичний»?

Найбільшою активністю в цьому відношенні проявилася Ю. Тимошенко, організувавши цілу низку форумів із брендом «Новий курс». І що ж там нового? Еклектичний набір запозичених ідей (зокрема, й у нас), перекрученої й перебріханої риторики та штампів (зокрема, і з використанням поняття «система»). На системні зміни немає й натяку.

Зараз аж надто часто й багато виступають перед різними дость людними аудиторіями П. Порошенко, О. Ляшко та інші учасники майбутніх президентських перегонів, що фактично вже почалися. Ну, звісно ж, поняття «система» і часом «зміна системи» не сходять з їхніх язиків. Але системні зміни вони навіть ініціювати не обіцяють.

***

Третій Майдан навряд чи можливий, і не тільки тому, що суспільство втомилося від «революцій, бунтів і повстань» (В. Симоненко). Він навряд чи можливий передусім тому, що ці форми соціальних трансформацій уже давно себе вичерпала. Отож навіть якщо цей Майдан і станеться, системні зміни також не будуть у центрі його увагу, навіть за умови, що знайдеться хтось такий, хто озвучить концепцію системних змін з його сцени.

Ідея, а тим паче концепція системних змін – це не предмет для майданно-мітингових подій. Це – предмет для серйозних передусім інтелектуальних розмислів та обговорень, а потім для просування в політикум і аж потім – через ЗМІ – у широкі маси українського суспільства. І саме над цим нам і треба працювати.

Володимир Іваненко

Український Університет

12 грудня 2018 р.

Завершити Майдан: знищити олігархічну систему та встановити владу Українського Народу – https://www.facebook.com/notes/суспільна-система/завершити-майдан-знищити-олігархічну-систему-та-встановити-владу-українського-на/324629964799519/

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google photo

You are commenting using your Google account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

Connecting to %s

%d bloggers like this: