ЯК ВИРВАТИСЯ З ГЛУХОГО КУТА

Специфіка моїх фахових інтересів та контингенту моїх друзів визначає змістове наповнення моєї стрічки у Фейсбуці.

Ось уже кілька днів поспіль ця стрічка заповнена обговореннями однієї особи, однієї події із життя цієї особи, але – що прикро – ніхто не бачить чи й не хоче бачити ЯВИЩЕ, що його уособлює і ця особа, і ця подія.

Мова про ЗУРАБА АЛАСАНІЮ та його звільнення з посади, яку він допіру обіймав.

Мені не шкода З. Аласанії, про що я й написав щойно довідавшись про його звільнення і ще не знаючи подробиць. Тим більше мені не шкода його й тепер, коли відкрилися куліси.

Мені не шкода й тих, хто обурюється порушеннями законодавства, контракту, угоди чи чого там ще, тиском з боку адміністрації президента чи самого П. Порошенка, черговим наступом цензури та ін.

Мені шкода УКРАЇНСЬКОЇ журналістики, яка за десятиліття незалежності не спромоглася створити й розбудувати УКРАЇНОЦЕНТРИЧНУ СИСТЕМУ ЗМІ та стати реальною ЧЕТВЕРТОЮ ВЛАДОЮ в Україні.

***

Я спробував за допомогою Ґуґла знайти бодай щось із того, що зробив у своєму житті Зураб Аласанія як УКРАЇНСЬКИЙ журналіст та УКРАЇНОЦЕНТРИЧНИЙ медіа менеджер, і не знайшов НІ-ЧО-ГО!

Гаразд, колеги! Ґуґл може чогось і не знати. Тому, якщо хтось із вас знає бодай щось, розкажіть про це в коментарях.

Аргумент типу «Аласанія – нє укрАінєц і у нєго дажє фамілія…» не приймається. Одним із моїх найближчих побратимів у боротьбі за українську журналістику ще 1990 року був Валерій Басиров, народжений на Уралі кримський татарин, якого радянська влада переслідувала за… український націоналізм. Ґеорґій Ґонґадзе також мав неукраїнське прізвище.

Отже, не маючи (поки що?) будь-яких доказів будь-якого внеску З. Аласанії в українську журналістику та в розбудову україноцентричної системи ЗМІ, можна сказати:

І СЛАВА БОГУ, ЩО ЙОГО ЗВІЛЬНИЛИ! Успіхів йому у пошуку нової роботи за межами української журналістики!

***

Тепер давайте поговоримо про законність та незаконність звільнення З. Аласанії чи будь-кого іншого в системі ЗМІ в Україні. Це – надзвичайно цікава тема, і особливо – з погляду апелювання до Закону за умов його тотального порушення, або скажемо делікатніше – недодержання.

Щоб попередити закиди в некомпетентності, нагадаю вам, що перший закон України про пресу та інші ЗМІ, як і Статут Спілки журналістів України (1990) були написані очолюваними мною групами експертів (журналістів та юристів), а трохи пізніше в Українському Вільному Університеті в Мюнхені я працював над докторатом з масовокомунікаційного права (робочі матеріали можна знайти в моєму архіві – ЦДАМЛМ України, ф. 1111).

Отже, цілком компетентно я можу стверджувати, що журналістика і ЗМІ в Україні, на превеликий жаль, ніколи не функціонували й не функціонують у повній відповідності із Законом, а про додержання фахових морально-етичних норм і принципів не доводиться навіть говорити.

Власне, й сам Аласанія став жертвою того, що він вибудовував своєю фаховою діяльністю і своєю безпринципністю, хай що там не говорили про його «послідовну принципову позицію» у якомусь ілюзорному протистоянні з президентом України чи кого там ще серед тих, хто були над ним.

Людина з низьким рівнем національної свідомості й громадянської відповідальності зазвичай живе за поняттями, але не за Законом.

***

Фаховий рівень – окрема тема, бо є одним із фактів і факторів того, що сталося в цьому окремо взятому випадку і що відбувається в українській журналістиці та системі ЗМІ України взагалі.

Якість української журналістики давно залишає бажати кращого. У ЗМІ України давно вже перестали дбати про якість. Якість як засаднича категорія зникла навіть з риторики, тих хто мав би обстоювати якість і закладати устремління до якісного показника в майбутнє української журналістики.

А що ви хочете, коли професор журналістики майже щодня українсько-російським суржиком просторікує либонь на всіх проросійських або принаймні українобайдужих телеканалах і хвалиться тим, що його «знают і слушают міліони».

В Україні стало несоромно творити апріорі неякісну журналістику, і саме тому, на моє переконання, тут шукають собі фахову гавань такі, як Шустер чи Кісєльов (я писав про обох).

Зверніть увагу: останній вирізнявся своїм непересічним талантом у себе вдома в Росії, але примітивізувався і опустився рівнем своєї майстерності, щойно переїхавши в Україну. У мене цьому є лише одно пояснення: у рідному для себе середовищі талановитий журналіст підтягує аудиторію до свого рівня, а в чужому – шукає звичної йому аудиторії, що в Україні явилася Кісєльову у вигляді відрижки совка.

Цей приклад пояснює нам і феномен Аласанії як журналіста й медіа менеджера, який через свою профнепридатність помилився країною і поліз не в своє діло.

Про некомпетентність Аласанії та багатьох його колег говорить, зокрема, той факт, що їм забракло знань розібратися, у чому ж відмінність між суспільним/громадським мовленням, з одного боку, та державним або комерційним (приватним) – з другого.

Кілька разів я намагався пояснити це на прикладі того, як працюють PBS та NPR, але, судячи з обговорень, навіть до найпросунутіших «суспільників» в Україні так і не дійшло, в чому ж проблема, в чому суть їхніх невдач.

***

Зрештою, облишмо Аласанію та йому подібних з усім сонмом «журналюг» і «журнашлюх», які, розперезавшись, правлять бал в інформаційному просторі України. Увільнені з одного місця, вони знаходять застосування в іншому й залишаються незнищенною кастою до тих пір, поки наш інфопростір залишатиметься монополією Москви.

З огляду на це, марно волати й до тих, хто вражений синдромом меншовартості і хто з малоросійською заповзятливістю та запопадливістю свідомо або несвідомо служить чи прислужує імперській ідеї Кремля або з холодною байдужістю споглядає перебіг процесу – «какаяразніца».

Моє слово – до УКРАЇНСЬКИХ журналістів з достатньо (хоча б!) високим рівнем національної свідомості й громадянської зрілості/відповідальності.

***

Колеги! Упродовж років і десятиліть я ратую за творення УКРАЇНСЬКОЇ журналістики високої проби, здатної відвоювати у ворога й захистити інформаційний суверенітет України, створити УКРАЇНОЦЕНТРИЧНУ систему ЗМІ і українізувати інформаційний простір України, а відтак стати дієвою силою піднесення національної свідомості й громадянської зрілості/відповідальності українського суспільства, чинником формування і вираження УКРАЇНСЬКОЇ громадської думки як ЧЕТВЕРТОЇ ВЛАДИ й інструментом вирішального впливу на першу (виконавчу), другу (законодавчу) та третю (судову) влади.

Думаю, ми всі свідомі того, що цього можна досягти за умови втілення в життя кардинальних СИСТЕМНИХ ЗМІН в Україні. Пародоксальність ситуації, однак, у тому, що здійснення цих системних змін неможливе без дієвої участі УКРАЇНОЦЕНТРИЧНОЇ системи ЗМІ.

Напевно, ми всі також розуміємо, що українізувати олігархічну систему ЗМІ, як вона склалася в Україні, неможливо навіть теоретично, оскільки в Україні немає жодного проукраїнського, не кажучи вже про питомого українського, та ще й з високим рівнем національної свідомості й громадянської зрілості/відповідальності олігарха, здатного вийняти із своєї кишені пару мільярдів доларів чи бодай десяту частину.

Отже, чекати й сподіватися на те, що хтось такий появиться і проявиться в майбутньому, також марна справа. Але!

Усе велике починається з малого, ба навіть з дуже малого. Либонь найбільша в історії і найпотужніша інформаційно-пропагандистська машина СРСР, на інерції якої продовжує ефективно працювати нинішня російська пропаганда, починалася з нікчемної більшовицької газетки «Іскра». «Із іскри розгориться полум‘я», – був упевнений творець авторитарно-тоталітаргого устрою, якого й досі не може спекатися Україна.

***

Ми запропонували алгоритм створення УКРАЇНОЦЕНТРИЧНОЇ системи ЗМІ для України й світового українства, на основі якого через об‘єднання, консолідацію й координацію зусиль малих і зовсім маленьких українських інформаційних та інформаційно-аналітичних ресурсів (ЗМІ, сайтів і блогів) можна створити потужну Українську Світову Інформаційну Мережу, з якої проросте і якісно нова україноцентрична система ЗМІ в Україні.

Серед засадничих принципів організації цієї мережі/системи одне з чільних місць займає і справді суспільне/громадське мовлення (інформування).

На сьогодні я не знаю жодного іншого УКРАЇНОЦЕНТРИЧНОГО інформаційного проекту, який пропонував би кращий вихід із того глухого кута, в який УКРАЇНСЬКУ журналістику й УКРАЇНСЬКІ ЗМІ загнали україноненависні та українобайдужі Аласанії й олігархи.

Наша сила – не в кількості, і тому «нас багато – нас не подолати» не може бути нашим гаслом. Наша сила – в якісній консолідації й високофаховій координації зусиль.

Вирвемося?

***

Ознайомитися з проектом та умовами участі в УСІМ можна на сайті: http://www.ukrainainc.net.

Володимир Іваненко

Український Університет

Українська Світова Інформаційна Мережа

2 лютого 2019 р.