Юрій Дорошенко (Yuriy Doroshenko) спровокував дискусію про Степана Бандеру й бандерівців у їхніх стосунках з мельниківцями. Volodymyr Viatrovych (Володимир В’ятрович) став на захист свого кумира (див.: https://www.facebook.com/100000100524358/posts/2514772535202739?sfns=mo).
Думаю, оцього протистояння в поглядах на С. Бандеру не було б, якби не один надзвичайної ваги чинник, про який я вже не раз писав, але мушу сказати ще раз.
Широкий загал може мати діаметрально протилежні погляди на будь-яку історичну постать, позаяк люди сприймають факти, події та явища не так розумом, як серцем – емоційно.
Інша справа – фахівці. Мене завжди дратує, коли історики (у нашій ситуації) ідеалізують якогось історичного персонажа, в кращому разі зауважуючи, що в того могли бути й вади (мовояв, «немає людини без гріха»).
Звертаючи на це увагу, я веду не до того, щоб дослідження неодмінно збалансовувати позитивами й негативами (50:50), хоч це й варто було б робити. Я про те, що історикам годилося б не виривати предмет своїх симпатій з історичного контексту.
Чим, зокрема, спричинена сучасна ідеалізація Бандери? Та тим, що він вирваний із історичного контексту: дослідники чомусь «забувають», що Бандера як явище був об’єктом (породженням) і суб‘єктом авторитарно-тоталітарної епохи. Отже, все – як він жив і що він робив – об‘єктивно неможливо розглядати поза цим контекстом.
Зверніть увагу на те, що Бандера післявоєнного часу – дуже відмінний від того, яким він був до війни й під час війни.
Мені трапилося спілкуватися з багатьма живими учасниками подій за участю Бандери, Мельника, Шухевича, Боровця, Петренка та інших. Усі вони неодмінно наголошували на необхідності зважати на те, в які часи і в яких умовах їм доводилося творити історію.
Для нас важливі передусім уроки цієї історії, а в цих уроках вивчення помилок має не менше (якщо навіть не більше) значення, ніж романтизація одних історичних персонажів, соромливе замовчування других і нищівна критика третіх.
Чим обернулося фокусування, ба навіть зациклення на постаті С. Бандери? Не тільки тим, що інші (не менше знакові!) постаті в історії націоналістичних рухів і націоналізму залишаються належним чином не поцінованими.
Проблема в тому, що цей вибірковий підхід спричинився до того, що розкол і непорозуміння в націоналістичному русі не були подолані на час розпаду СРСР і навіть постання незалежної України не об‘єднало націоналістів.
Воєнний історик генерал-лейтенант Володимир Федько свідчить, що наприкінці 80-х років Григорій Приходько ініціював створення потужної націоналістичної партії, але на заваді цьому стало саме агресивне небажання бандерівців до примирення та об‘єднання заради розбудови нації і держави (див.: https://www.ar25.org/node/41415).
Бандерівці домінували й продовжують домінувати в діаспорі. Бандерівці домінували в Народному Русі України. Бандерівці оточили щільним кільцем Леоніда Кравчука ще як голову Верховної Ради, а потім і як президента України. Саме з їхньої подачі державним прапором України став не жовтоблакитний, а синьо-жовтий прапор.
Ототожнення націоналізму лише з іменем С. Бандери підсилюють і численні ліворадикальні громадсько-політичні об‘єднання, які позиціонують себе бандерівцями й послуговуються націоналістичною риторикою, але за суттю своєю не є націоналістичними. Фактично ми спостерігаємо профанацію націоналістиного руху й націоналістичної ідеології.
Можливо, що саме в цьому криються причини того, що націоналістична думка у своєму теоретичному й методологічному вираженні зупинилася на рівні 50-х років минулого століття й не набула сподіваного розвитку та розквіту на час проголошення незалежності України.
Ось напевно чому ми не маємо належним чином осмисленої й структурованої націоналістичної ідеології, а відтак, зокрема, і національної ідеї. Ось чому ми не маємо жодної справді ідеологічної націоналістичної партії консервативного або традиціоналістського типу, яка спиралася б на українські національні традиції й звичаї.
Володимир Іваненко
Український Університет
12 лютого 2019 р.
Dr. Volodymyr Ivanenko | Др. Володимир Іваненко 