ЗАКОНИ ПРО МОВУ Й НАГАЛЬНІСТЬ СИСТЕМНОЇ УКРАЇНІЗАЦІЇ

Ще вчора, слухаючи відеозапис обговорення мовного закону у Верховній Раді, я мав намір висловити свою думку, але заніколилося. Схоже, що в тому був Божий промисел. Щоправда, за цей час і відеозапис розгляду поправок зник; залишився лише запис куценького вступного слова М. Княжицького (https://youtu.be/6DO0k2pFmfc).

За добу мали змогу висловитися ті із моїх ФБ друзів, які є палкими прихильниками захисту української мови і для яких вирішення мовного питання є пріоритетом. Для них важливо, щоб уся Україна заговорила українською і все.

Мені також цього хотілося б. Але мені не хочеться, щоб і мені, і вам, і будь-кому іншому плювали в борщ, догідливо обслуговуючи вишуканою українською мовою. А учитель щоб з любов‘ю прищеплював україноцентризм кожному своєму учневі. А також щоб…

Хто слухав обговорення поправок до проекту закону, напевно звернув увагу на те, що нардеп Німченко (і не тільки він із російськомовних «по жизні») говорив цілком пристойною українською. Н. Шуфрич говорить українською ще краще…

Ці люди і багато таких, як вони, говорять українською, але в глибині душі вони є малоросами, які в кращому разі додержуються принципу «какаяразніца», а в гіршому є україноненависниками, на тлі яких Аваков і йому подібні відпочивають.

Багато хто щиро захоплюється тим, що українська мова стала частиною рекламної тріади «Армія! МОВА! Віра!» П. Порошенка. Ви вірите у щирість цього мотто, особливо – після скандалу з Укроборонпромом?

Вхожі в родинне середовище Порошенків знають, що перша леді звертається до чоловіка «Пьотр Алєксєічь». Я сам це чув, і я не думаю, що за півтора десятиліття щось змінилося у подружжя з кількадесятилітнім досвідом.

Звісно, це їхнє право спілкуватися в побуті звичною для них мовою. Мова тут про щирість у ставленні до української мови та до ідеї українізації України, а відтак і усвідомлення мовного питання.

І тут ми підходимо до проблеми, яка, власне, пояснює і прояснює ризики ситуативного розв‘язання мовного питання в умовах пострадянської і все ще РАДЯНСЬКОЇ України, коли питання мови не є лише мовним питанням. Воно є складовою частиною цілого клубка проблем, розмотати який ситуативними способами просто неможливо.

Ядром цього клубка є екзистенційна проблема двох непримиренних цивілізацій, двох світів. Одна цивілізація – агресивна, зухвала, нагла – усіма можливими способами, які стають усе вишуканішими, упродовж століть системно і систематично поборює іншу – неагресивну, високої культури й історично високих моральних стандартів.

Ця друга цивілізація веде проти першої затяжну справедливу оборонну війну, яка за великим рахунком є окопною війною не тільки на фронті мілітарного протистояння, але й на всіх інших фронтах, намагаючись перемогами у ситуативних боях локального характеру виграти цілу війну, не маючи стратегії й тактики перемоги.

Одним із стратегічних напрямів цієї цивілізаційної війни є бої за мізки представників поборюваної цивілізації – за історичну пам‘ять, за традиції й звичаї, за культуру, за духовність, тобто за все, з чого проростає менталітет, усвідомлення себе і свого народу, ідентичність.

Мова є проявом і проявленням усього цього як функціональна форма, і тому вона здається найважливішим чинником для пересічного її носія, який не замислюється над суттю, над змістом того, що рядиться в мовні шати.

Вишиванка – лише красиво й майстерно оздоблена сорочка як для індивіда з Голівуду, так і для будь-кого в Україні чи в українській діаспорі, хто не має уявлення про звичаєво-обрядову функціональність вишиванки. Навіть ті, хто багато говорять про сакральність вишивки взагалі й вишитої сорочки зокрема, не усвідомлюють того, що ця вишиванка з її сакральністю є частиною цілого, окремішним проявом загального.

Так і з мовою, коли навіть фахівці абсолютизують її, навіть не усвідомлюючи того, що мова, як і вишивка, – лише зовнішній прояв українськості, і цей прояв може бути нещирим, ложним, фальшивим.

Звісно, мова у суспільстві є не тільки і не стільки проявом ідентичності чи ментальності, але й фактом і фактором комунікативним, тобто інструментом спілкування окремих індивідів, взаємодії цілих інститутів та ін. Тому цілком закономірним є те, що і суспільство, і створена ним держава обирають мову як обов‘язкову функціональну форму.

У зрілих суспільствах з цим вибором немає проблем: високий рівень національної свідомості й громадянської зрілості роблять цей вибір просто by default (за замовчуванням). Історично так було і в Русі-Україні: ні вірмени, ні євреї, ні греки, ні інші етнічні меншини не вимагали перетворення своїх мов ув інструменти спілкування на рівні цілого суспільства та ведення діловодства на державному рівні.

Мовне питання в Україні впирається в одну-єдину проблему – експансію й закріплення панування російської мови «нарівні» з українською. Тому адепти Москви робили, роблять і продовжуватимуть робити все, щоб мовне питання залишалося фактором дестабілізації українського суспільства.

Події у Криму й на Донбасі, які переросли у гарячу війну, явили багато випадків катування і вбивства людей лише за те, що вони розмовляють українською мовою. При цьому, як ви напевно звернули увагу, при обговоренні мовного питання у Верховній Раді адептів «русского міра» найбільше непокоїло, щоб закон про державну мову не передбачав навіть адміністративного покарання за вживання «мов меншин» (тобто передусім російської) там, де вживання державної мови є обов‘язковим.

І вони на цьому не зупиняться. Чекайте ще більших баталій при обговоренні проекту закону про мови корінних народів і меншин. Чому? Та тому, що більшість в українському суспільстві належить до категорії «какаяразніца», не кажучи вже те, що значна частина цих людей є свідомими чи несвідомими прихильниками «русского міра». Ця більшість і є тією силою, на підтримку яку розраховують вороги України.

Хтось із них (старші покоління) – продукт «радянського способу життя», а хтось (молодші покоління) – продукт «реформованої» системи освіти та просвіти, а ще більшою мірою – жертви російської пропаганди й проросійської олігархічної системи ЗМІ України.

Але всі вони – і продукт, і жертва власної безпорадності й безвідповідальності, наслідком якої є змарновані десятиліття незалежності, а відтак і націєтворення та державотворення.

З погляду мовного питання, якщо когось і треба звинувачувати, так не нікчемних опоблоківців, які відпрацьовують свої кремлівські срібняки, а ту частину української інтелектуальної еліти, яка мала б усвідомити, що мовне питання можна і треба було давно вирішити не воланням про захист української мови, а комплексом реальних заходів СИСТЕМНОЇ УКРАЇНІЗАЦІЇ.

Як могла б і може спрацювати системна українізація? Назву три найсуттєвіших складники.

Перший – українізація системи освіти, як державної, так і приватної. Йдеться не лише про запровадження української як мови викладання. Мова викладання – це всього лиш функціональна форма освіти. Йдеться про українізацію суті (змісту) освіти як певної суми знань і навичок, яка могла стати базовою для рівня національної свідомості й громадянської зрілості україноцентричного громадянина України, здатного відповідально реалізовувати свої права і обов‘язки щодо суспільства та держави. Зрозуміло, що мовою викладання в такій системі освіти була б і буде українська.

Другий – українознавча просвіта. Тут скажу так: якби товариство «Просвіта» було таким ефективним, як «Просвіта» кінця 19-го – початку 20-го століття, ситуація в Україні була б інакшою. Думаю, і Крим не був би анексований, і «русскій мір» не приніс би війну на Донбас. Українознавчі курси, семінари, лекторії провітрили б мізки затурканих радянською владою українців, а курси української мови навчили б української тих, кого жахало її незнання. Відроджена «Просвіта» вибрала інший шлях, потративши тридцять років на лемент про необхідність захисту та утвердження української мови.

Однією з ефективних компартійно-радянських форм просвіти серед дорослого населення була мережа т.з. університетів марксизму-ленінізму. Мережа такого типу з українознавчих шкіл/університетів може значно піднести рівень національної свідомості й громадянської зрілості українців. Український Університет готовий запропонувати концепцію й примірні навчальні плани для такої мережі. Чи знайдуться ті, хто готовий узяти на себе організацію і проведення самих занять?

Третій – україноцентрична система ЗМІ. Мені довелося очолювати початок процесу трансформації компартійно-радянської системи ЗМІП і бути керівником робочої групи, яка підготувала проект першого закону України про пресу та інші ЗМІ (1990 р.). Звісно, комуністи чинили опір тій трансформації усіма можливими способами. Прикметно, що націонал-демократи вирішили пустити творення системи ЗМІ незалежної України на самоплив. Зрештою, ця галузь стала здобиччю проросійської олігархії. Відтак маємо те, що маємо.

Я не перестаю просувати в українську спільноту ідею створення україноцентричної системи ЗМІ. Нарешті ми запропонували платформу (див.: http://www.ukrainainc.net), на основі якої можна починати творення такої системи, але схоже, що зацікавлених суб‘єктів – україноцентричних журналістів і блогерів – немає. Звісно, є бажаючі працювати за зарплату (продатися), але творити і водночас робити гроші – на превеликий жаль… Симптоматично, що й уже чинні ЗМІ та блогери не поспішають координувати свої зусилля з іншими.

Тим часом, інформаційний простір України залишається монополією тих же проросійських олігархів, які тримають під своїм контролем українських політиків та українську політику. При цьому україноцентричні політики, зокрема – й ті, що позиціонують себе націоналістами, охоче ходять на телеефіри виразно українобіжних та навіть і відверто антиукраїнських телеканалів і почуваються там цілком комфортно.

Таким чином, названі три чинники не тільки не працюють на користь України, але й шкодять їй. За цих умов ухвалення будь-якого закону, пов‘язаного з функціонуванням державної мови в Україні є нікчемною ситуативною спробою лише продемонструвати наміри, щоб потім був привід виправдатися: ми ж старалися.

Лише широкий громадський Рух за українізацію України (https://m.facebook.com/groups/771863622990043?ref=share) може зрушити проблему з місця і в майбутньому дати бажані і сподівані результати. Коли процес системної українізації охопить усе українське суспільство, можна буде вважати, що пройдено перший етап системних змін в Україні (більше про проект тут: https://www.facebook.com/Ukrainization4Ukraine/).

…Висхідною точкою для цієї статті я взяв характерний запис молодого україноцентричного автора Андрія Смолія (https://www.facebook.com/100000834337338/posts/2126069947430796?sfns=mo). Прочитавши його і мій тексти, ви зрозумієте мій задум. Сподіваюся, що покоління А. Смолія відгукнеться на мій посил, і ми таки дамо поштовх процесові системної українізації України.

Володимир Іваненко

Український Університет

13 березня 2019 р.

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google photo

You are commenting using your Google account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

Connecting to %s

%d bloggers like this: