ЧИ ЗМІНИТЬ УКРАЇНУ М. СААКАШВІЛІ Й РУХ НОВИХ СИЛ?

Публікую статтю, написану і опубліковану в соцмережах ще 2017 року, коли постав Рух Нових Сил. Здається, вона не втратила своєї актуальності, ба навіть стає злободеннішою у зв’язку з новою хвилею суспільної уваги до постаті М. Саакашвілі.

Інтерв’ю М. Саакашвілі для “Української правди” визначає лінію фронту на внутрішньому політичному полі України. Ми ще не знаємо деталей, але в загальних рисах можемо бачити, з яких боків здіймаються вітри, який вихор вони можуть створити і які наслідки можна спрогнозувати.

Перед тим, як висловити припущення (не ризикую вживати тут “передбачення” чи “прогноз”), давайте оглянемося на історичну тенденцію.

Від часу розвалу СРСР я писав про те, що Україна незалежість фактично не виборювала – незалежність упала на українське суспільство, як гроза з ясного неба, і воно не спромоглося належним чином цією незалежністю розпорядитися.

Стартові шанси в України були просто чудові: третя ядерна потуга у світі, наймогутніший економічний потенціал у Європі, найвищий рівень загального освітнього рівня 50 мільйонів населення і величезний науковий потенціал тощо. Годі вже й казати про те, що дала сама природа: вигідне географічне положення, благодатний клімат і найродючіші у світі чорноземи. Додайте до цього те, що я випустив з уваги.

Як Україна скористалася цією унікальною можливістю?

На час проголошення незалежності в Україні було практично дві політичні сили, які змагалися за можливість повести Україну в майбутнє: комуністи на чолі з Л. Кравчуком, які залишалися при владі, і національно-демократичні сили (Народний Рух, Республіканська, Демократична та інші партії), провідним лідером яких був В. Чорновіл.

Ні комуністи, ні націонал-демократи не мали, та й не прагнули випрацювати ідеологію, стратегію й тактику розвитку незалежної України. Не було навіть розмов на ці теми. Єдине, про що трохи поговорили, так це про національну ідею, якої так і не спромоглися сформулювати. Про українізацію, яка просилася сама, навіть не заїкалися.

Потім прийшов до влади Л. Кучма. Не запропонувавши ні ідеології, ні стратегії й фактично закривши й тему національної ідеї. Багатовекторність політики Кучми спричинилася до встановлення в Україні кланово-олігархічного режиму, зцементованого тотальною корупцією, й монополізації інформаційного простору Московією.

Хоч В. Ющенко та Ю. Тимошенко й мали кілька років на те, щоб випрацювати свої варіанти ідеології й стратегічного бачення перспектив розвитку України, але прийшли до влади непідготовленими й усю каденцію витратили на міжусобиці та ситуативні союзи з антиукраїнськими силами. Етнографізм – єдине, що відрізняло правління Ющенка від попередників. “Помаранчева революція” так революцією й не стала.

Цілком логічно, що після президентства Ющенка до влади повернулися антиукраїнські сили, народжені в час президентства Кравчука й випестувані за правління Кучми. У В. Януковича хоч і не було чіткої ідеології й стратегії розвитку України, була “національна ідея” – “Всьо будіт Донбас”. Розгул корупції, бандитизму, відкрита здача національних інтересів України Москві й відмова від євроінтеграції цілком закономірно спричинилася до чергового Майдану.

Як і Майдан 2004 року, ЄвроМайдан 2013 року, який переріс у “Революцію гідності” 2014 року, був стихійним і, ясна річ, в принципі не міг запропонувати ні ідеології, ні стратегічного розвитку України. Там навіть спроб не було замислитися над цими засадничими речами й організуватися в нову силу, здатну вивести Україну із кризи.

Не дивно, що стихію Майдану використали опозиційні до Януковича й Партії регіонів сили, щоб дорватися до влади. У жодної з тих політичних сил, які прийшли до влади після цього Майдану, немає ні ідеології, ні стратегічного бачення розвитку України. Ясна річ, вони навіть не заїкаються про нагальність зачищення інформаційного простору й українізації України.

Нагадаю також, що головною ознакою усіх нинішніх політичних сил України є не ідеологія й відповідне бачення перспектив розвитку України, а персоніфікація: більшість партій навіть у назвах зазначають імена своїх лідерів (Кличка, Ляшка, Порошенка, Тимошенко, Ярош), а ті, що формально й не мають такої ознаки, все-одно асоціюються з лідерами (Громадянська позиція = Гриценко, Народний фронт = Яценюк, Свобода = Тягнибок і т.д.).

Жоден із лідерів не опублікував бодай тоненьку брошурку з викладом свого бачення національної ідеї, ідеологічних засад і програми своєї партії, стратегічного бачення перспектив розвитку України, тактики й організаційно-управлінських рішень у випадку приходу до влади і т.ін. Жоден.

Натомість популізм зашкалює: “як я стану президентом”, “коли ми прийдемо до влади”, “наша команда” тощо. Ну, а ті, хто наразі при владі, обіцяють реформи (косметичний ремонт наскрізь прогнилої Системи, яка залишилася у спадок від радянської влади) і видають бажане за дійсне. На цьому тлі йде ситуативна боротьба з корупцією (вірніше з її наслідками) та боротьба за українізацію (вірніше з окремими наслідками зросійщення).

Такою виходить картинка президентства П. Порошенка, який навіть не намагався продемонструвати своє бачення української національної ідеї, свою ідеологію для України й своє бачення стратегії і тактики розвитку України на перспективу (а не до 2020 року). Як і всі його попередники, він демонструє ситуативні підходи до розв’язання стратегічних завдань і намагається урядувати в ручному режимі, консолідуючи всю повноту влади у своїх руках, наслідком чого і є топтання на місці, розгул копупції, видавання бажаного за дійсне. Питання системної українізації, звісно, навіть не обговорюються.

…І ось на політичній арені з’являється Рух Нових Сил колишнього грузинського президента і колишнього вже одеського “губернатора” М. Саакашвілі. В тому, що амбітну політичну силу очолює людина з-зовні, приходько, нічого нового немає. Світова історія знає чимало таких прикладів (я їх наводити не буду).

Звернімо увагу на суттєвіші речі. Що нового в українську політику і в українське суспільство взагалі вносить М. Саакашвілі і очолений ним Рух Нових Сил? Ми не знаємо, хоч мали б уже знати, оскільки і сам Саакашвілі, і його соратники, і його прибічники, і увесь цей Рух Нових Сил розгорнули активну роботу по всій Україні. Ця активність не може не турбувати правлячий режим, оскільки саме президентству Порошенка цей Рух Нових Сил і несе нацбільшу загрозу.

Яка ідея об’єднує учасників Руху Нових Сил? Чи мають ця новонароджувана політична сила та її лідер своє бачення української національної ідеї? Ми не маємо жодного уявлення.

Якою ідеологією М. Саакашвілі озброює Рух Нових Сил і якою мірою ця ідеологія може прислужитися українському суспільству для його консолідації й сприяння приходові цього Руху Нових Сил до влади? Ми не маємо навіть загального уявлення, яка ідеологія допоможе цій силі об’єднати навколо себе необ’єднувані прошарки суспільства й у такий спосіб прийти до влади, побороти олігархат, корупцію, утвердити незалежність і забезпечити подальший розвиток України. Ми навіть не знаємо, щоб хтось у цьому Рухові працював над цим.

Яке стратегічне бачення для України має М. Саакашвілі? Яку стратегічну програму може запропонувати Рух Нових Сил, щоб після приходу до влади у ближчій чи віддаленій перспективі негайно прчати втілення її в життя? Чи має Рух намір ініціювати зміну системи урядування? Ми також нічого про це не знаємо. Як не знаємо й того, чи почав лідер Руху та його найближчі соратники створювати “мозкові групи” чи співпрацювати в цьому відношенні з науково-дослідними центрами.

І останнє. Чи усвідомлює необхідність і нагальність українізації України М. Саакашвілі? Чи є прибічники самої ідеї українізації в середовищі Руху Нових Сил і чи спроможні вони випрацювати проект системної українізації, добитися включення його в ідеологію й стратегію Руху, а потім і реалізації його після приходу до влади? Жодних відомостей про це ми також не маємо. Саакашвілі, його найближчі соратники та й будь-хто з Руху Нових Сил навіть не згадують цю тему.

Мої однодумці і я, звичайно, могли не все й зауважити. Якщо хтось із читачів цих нотаток знає публікації з перелічених вище питань або має доступ до ще не оприлюднених документів, будьте ласкаві запостити посилання на них у коментарях.

Тим часом звертаю вашу увагу на те, що типологічно і за змістом, і за формою Рух Нових Сил, як і лідер Руху Саакашвілі, за всіма можливими критеріями дуже нагадують будь-яку іншу політичну силу на карті України: персоналізація, популізм, радикалізм гасел і вчинків, розмови про реформи, обіцянки знищити корупцію тощо.

Як і будь-яка наявна в Україні політична сила, Рух Нових Сил орієнтується на численно найбільшу, аморфну масу населення, яке за роки незалежності України не спромоглося позбутися “совковості”, не усвідомило себе самодостатньою нацією, на підсвідомому рівні тримається “русского міра” і вірить у те, що хтось прийде і змінить їхнє життя на краще.

Прихильники Порошенка вірять у таку місію свого лідера. Радикали вірять у таку місію Ляшка. Тимошенківці не втрачають надії на Тимошенко. Свободівці не уявляють себе без Тягнибока. Ну, а тепер певна частина українського суспільства такі ж надії покладає на Саакашвілі.

Якщо Рух Нових Сил так нагадує інші політичні сили, то який тоді сенс у його створенні? Очевидно, у тому, щоб привести до влади тих, хто або опинився за бортом нинішньої політики, або тих, хто мріє про прихід до влади, але не бачить можливостей для самореалізації в чинних партіях і рухах.

От тільки Україна й українське суспільство залишаються поза їхньою увагою. Тим часом тануть чи скорочуються природні, економічні, людські, культурні, духовні ресурси країни, землі й народу. Бо ніхто не дбає про піднесення національної свідомості й громадянської відповідальності, про повернення українського суспільства до себе – своїх традицій і звичаїв, які тільки й можуть забезпечити успішність політики й урядування, економічного поступу та гідне місце у світовому співтоваристві.

29 липня 2017 р.