ЧИ МАТИМЕ УКРАЇНА СВОГО АДАМКУСА?

Про роль “американців” у розбудові України

Час від часу в Україні навіть серед патріотів знаходяться не тільки отруєні кремлівською пропагандою, але й щирі патріоти України, які незадоволені співпрацею України з США, проамериканськими іноземцями в уряді й узагалі “підступністю американського імперіалізму”.

Проігноруємо антиамериканістів з російським душком. Російський антиамериканізм взагалі заслуговує окремої розмови, але не тут і не зараз.

Мені зараз цікаві доморощені антиамериканісти, які не хочуть бачити Україну під російським впливом, але й американського впливу вони жахаються, як чорт ладану.

Я їх розумію. Я також за те, щоб Україна була незалежною від будь-кого, самодостатньою, успішною й багатою. Як та ж Швейцарія.

На жаль, це не реально. Принаймні поки що. І не тільки тому, що ще не здобута перемога над зовнішнім ворогом. Є ще й ворог внутрішній, і перемогти його набагато важче.

І тут без зовнішньої допомоги не обійтися. Якщо ми воюємо із тими, що нав’язують Україні “допомогу” із зброєю в руках, то, ясна річ, мудріше — сподіватися на допомогу з іншого боку, від тих, хто не примушує приймати допомогу. “Ви хоч щось та робіть, і ми тоді вам поможемо”, — кажуть Україні американці.

А українцям у тому вже мерещаться зазіхання на їхню свободу, на їхні землі й води. І вже вони бояться то Катерини Чумаченко (вона ж Ющенко), то її “сестри” Наталії Яресько (я особисто уточнював у пані Катерини, чи Яресько справді доводиться їй сестрою; виявляється — поговір, та ще й припечалений невідворотною втратою). Ну, а як же — американки. І байдуже, що вони обидві — українського походження і, за великим рахунком, етнопсихологічно й ментально практично не відрізняються від пересічного українця. Досвідом життєвим лише відрізняються. І це — те, чим Н. Яресько цінна в уряді України. Я її тут не захищаю, не відбілюю, бо не знаю її ні особисто, ні за ділом. Зрештою, кожен із нас відповідає за свої неправедні вчинки — якщо не перед людьми, то перед Богом.

Наскільки участь американських українців (не всіх, звичайно, а найуспішніших) може бути цінна й корисна, покажу на прикладі… Литви.

Литва, як відомо, першою проголосила свій державний суверенітет і показала дорогу на вихід із СРСР іншим республікам. Рушійною силою в цьому, як потім і в проголошенні незалежності Литви, був “Саюдіс”. Це — таке саме, як Народний рух України. Лідером “Саюдіса”, а потім і Литви був Вітаутас Ландсбергіс, про якого більшість людей у Литві й за її межами думали як про запеклого литовського націоналіста.

Насправді Ландсбергіс націоналістом не був. Він був космополитом і хизувався своїм оонівським паспортом, зокрема, й перед невеликою групою гостей, серед яких був і я. Отже, знаю, про що говорю. І все ж Ландсбергісові вдалося відірвати Литву від Москви.

В Україні також був свій “Саюдіс” — Народний рух. І очолювали його не космополити, а притомні українські патріоти. Я так думаю, бо жодного разу не бачив, щоб хтось із них хизувався оонівським паспортом. Але цим патріотам чомусь не вдалося відірвати Україну від Москви — вона сама відпала завдяки ГКЧП. На відміну від Ландсбергіса, лідерами України рухівці не стали — першим президентом України став їхній політичний опонент. Історія й досі не розбереться, чому так вийшло.

Втім, і в Литві у “Саюдіса” не склалося — з часом до влади повернувся колега українського президента по КПРС. А от потім… Подібності закінчилися: Литва й Україна пішли різними шляхами.

І найважливіша відмінність між Литвою та Україною полягає в тому, що Литва вийшла із Радянської імперії з гордо піднятою головою, Україна ж випала на ходу з поїзда, який щойно зійшов з рейок чи з корабля, який уже тонув — кому яке порівняння до вподоби.

Тенденції й етапи розвитку “незалежної” України легко відстежуються за каденціями її президентів: Кравчук передав владу Кучмі, Кучма — Ющенкові, Ющенко — Януковичу… Після Януковича владну булаву перехопив Порошенко; втім, багатьом небезпідставно здається, що Янукович передав владу Порошенкові. Ми добре знаємо, хто є who. Україна завдяки цим флюгерам опинилася на семи вітрах, особливо розриваючись між Європою та Росією. Тотальна совковість і корупція змагаються між собою по сей день. Власть імущі й олігархи розпродують і розтягують усе, що можна, а народ їм навіть допомагає. Палають шини й гинуть люди уже не тільки на Майдані, а й на фронтах справжньої війни з Росією. І все одно практично нічого не змінюється…

Маленька й тендітна Литва також проявляє тенденції й етапи свого розвитку через каденції своїх президентів. Але вона не стала тричі випробовувати свою долю (у народі недарма кажуть: не випробовуй свою долю тричі!) й… виписала собі з Америки не першу леді й навіть не міністра-члена уряду — президента! Він не жив у Литві не те що останні 5 років — він не жив у Литві останні 45 рокіа! І литовці його обрали як досвідченого менеджера (піднявся до високого рангу державного службовця в одному з міністерств), людину з досвідом проживання у вільній країні та ще й — що дуже важливо! — першокласного фахівця із захисту (очищення!) довкілля.

Симптоматично те, що він обирався на посаду президента прямо із США. Очевидно, литовці надали йому перевагу, швидко допетравши, що від перетягування канату між місцевими совками добра не діждешся.

Прийшовши до влади, президент Валдас Адамкус вніс у життя Литви чимало свіжих змін, і, як справжній санітар, вдався й до очищення ментальності литовців: однією із кардинальних змін було відкриття архівів КДБ. Жоден президент на пострадянському просторі і досі не відважився на такий крок, і не скоро відважиться. А він відважився!

І тут виявилося, що знаменитий литовський націоналіст і демократ — зовсім не націоналіст і не демократ, а агент КДБ із двадцятирічним стажем і що “Саюдіс” — проект КДБ. Інакше кажучи, виявилося, що “Саюдіс” створювався для того, щоб випустити пар, але кадебісти не втримали ситуацію, і вона вийшла з-під їхнього контролю. Правда підняла дух литовців і згуртувала націю. Вони вибачили підлість Ландсбергісу й навіть дозволили йому репрезентувати Литву в Європарламенті.

І де тепер Литва? У Євросоюзі. Чи втратила Литва свою самобутність, незалежність, свої багатства? Ні, Литва випросталася на повний зріст, наче її ніколи й не ставили на коліна. І керує нею харизматична Жінка, успішному президентству якої може позаздрити будь-який світовий лідер чоловічої статі.

І хто найбільшою мірою відстоює інтереси України в Євросоюзі, з одного боку, й найсміливіше вишкірює зуби на Росію, захищаючи Україну, – з другого? Маленька країна Литва та її прекрасний лідер Даля Грибаускайте! Литва, виходить, — найнадійніший союзник України від часів середньовіччя. Що Україна робила б і де Україна була б без Литви?

А все було б інакше, якби Литва не обрала на президента американця.

…Кілька років тому я одержав листа від київського політолога, в якому була й така жартівлива фраза: “Повертайтесь, пане Володимире, в Україну — будемо робити з Вас президента”. Я підіграв тоді у відповідь: внесіть відповідні зміни до Конституціі, і таке стане можливим.

Справді, за межами України живуть десятки мільйонів українців. Діаспора багата на потужні таланти, високої освіти й культури особистостей, досвідчених менеджерів і політиків високого рангу, порядних людей і справжніх патріотів України. Далеко не останніми їхніми чеснотами є також те, що у них є щеплення від корупції. Звичайно, є поміж нами зваричі, які намагаються скористатися можливостями, але все-таки більше серед нас таких, як блаженної пам’яті Слава Стецько — самовідданих, жертовних і готових працювати на ентузіазмі.

Одна тільки біда стає нам на перешкоді і разюче різнить нас від литовців: українці і в Африці українці — де збираються два українці, неодмінно з’являється три партії. Класичний приклад з історії ОУН: бандерівці, мельниківці, “двійкарі”. Або ще: українські католики ніяк не можуть знайти спільну мову із православними. Події останнього часу підняли температуру проукраїнських настроїв серед традиційно космополітичних і відтак інертних українських юдеїв, мусульман та протестантів. Національна самосвідомість останніх продовжує бажати кращого… Тому ми й зараз такі розмежовані, коли йдеться про об’єднання в етномережі, світові українські спільноти: кожному ініціаторові єднання кортить бути гетьманом якогось чергового віртуального гетьманату. При цьому ми впритул не бачимо й не хочемо навіть помічати поміж нас справжніх природних лідерів, здатних мислити стратегічно. Й поготів — якщо вони живуть і працюють за межами України.

29 серпня 2015 р.

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google photo

You are commenting using your Google account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

Connecting to %s