ПАМ’ЯТІ ДМИТРА ГНАТЮКА

Ці нотатки було написано щойно по смерті Дмитра Гнатюка, 29 квітня 2016 року.

Сьогодні з сумом довідався про те, що відлетіла у вічність пісня Дмитра Гнатюка.

Ще молодий Гнатюк став моїм улюбленим співаком, коли я навчався в школі й під супровід власної гри на баяні співав пісні з його репертуару. Потім так склалося, що Гнатюк увійшов у моє життя цілою родиною. З його дружиною Галиною Макарівною довелося пересікатися під час роботи в АН УРСР на Кірова, 4 (тепер – Грушевського, 4). Його син Андрій упродовж років викладав французьку на факультеті журналістики…

Правда, почалося з того, що ще до нашого особистого знайомства я трохи попрацював для Дмитра Гнатюка. Це було тоді, коли я був кореспондентом відділу літератури й мистецтва «Вечірнього Києва». Викликає мене редактор І. Семенець і каже: «Підеш у міськком компартії до завідувачки відділу Феодосії Захарівни Пантелеєнко. Вона скаже, що робити…»

Пішов… Пантелеєнко сказала мені, що треба написати текст виступу для Д. Гнатюка. Не пригадую вже, на якому заході і з якої нагоди. На столі для засідань уже лежала купка газет, журналів і роздрукованих на машинці текстів. З тими паперами й залишила вона мене у своєму кабінеті на дві чи три години.

Написаний мною текст їй сподобався. Читаючи його за приставним столиком, вона висловила пару побажань, які я тут же перетворив у речення, які було додано до тексту.

Мені не довелося бути на тому заході, де Д. Гнатюк озвучував мій текст. Не знаю, чи той виступ потрапив на радіо, телебачення чи в кінохроніку. До мене лише дійшли чутки, що Гнатюків виступ сподобався і йому самому, і тій аудиторії, перед якою він виступав.

З Дмитром Михайловичем приязні стосунки склалися з першої зустрічі, коли я прийшов до нього брати інтерв’ю як завідувач відділу культури газети “News from Ukraine”. Відбулася тоді надзвичайно цікава розмова і про його гастролі в Америці, і про ситуацію в театрі опери та балату, і про багато що інше, що виходило далеко за межі редакційного завдання.

Д. Гнатюк, який годився мені в батьки, напевно відчув у мені сподіваного співрозмовника, бо розщирився переді мною (очевидно, наболіло йому) про такі речі, які вихлюпнеш не на кожного співрозмовника. Йшлося, зокрема, про атмосферу в Київській опері й зокрема – про поведінку Євгенії Мірошниченко та Анатолія Солов’яненка, які були в повні своїх талантів.

Припускаю, що на схилі віку, спостерігаючи за подіями на Донбасі й навколо Донбасу, Дмитро Михайлович не міг не згадувати цих двох своїх колег – вихідців із тієї частини України, яким забракло якраз українськості у своїй діяльності, і цей брак, цей рівень національної свідомості у першу чергу таких людей значною мірою спричинився до того, що сталося і з Кримом, і з Донбасом.

За десятиліття нашого знайомства, ясна річ, у мене було багато зустрічей і розмов з Дмитром Гнатюком. Були ситуації, коли я не міг потрапити в театр на якийсь аншлаг, і добре знайомий мені головний адміністратор безпомічно розводив руками. Тоді я дзвонив Гнатюкові й полагоджував справу з квитками…

Останній раз я бачився з Гнатюком незадовго до від’їзду до США навесні 1995 року. Дуже хотілося мені повести свого зарубіжного гостя на знакову виставу в оперному театрі. Ажіотаж був ще той – квитків немає. Пощастило перехопити квитки в Інтуристі, де їх випадково притримували для якогось високого гостя.
Приходимо до театру, і тут біля бічного входу вітає нас своїми розкриленими руками Дмитро Гнатюк власною персоною. Вітаємося. Розказую йому про перипетії з квитками. “Так чого ж ви не зателефонували мені?!” – наче дорікає мені Гнатюк, і оте “чого” звучить мені, як у тій знаковій пісні з його репертуару.

…Тут, в Америці, зібрав я собі невеличку колекцію касет і компакт-дисків із записами пісень у виконанні Дмитра Гнатюка. Їдеш у далеку дорогу, увімкнеш запис, і знайомий баритон співає тобі про Україну, і в тобі оживає те, що являє в тобі українця, на якому кінці планети ти не був би.

Насамкінець ще три епізоди, які стосуються постаті Дмитра Гнатюка і його місця в українській культурі.

Робота журналіста-культуролога здружила мене з багатьма майстрами оперної сцени й естради. Свого часу я був у приязних стосунках із Сергієм Козаком, також знаменитим співаком і, за іронією долі, сливе головним конкурентом Гнатюка в київській опері. Сергій Давидович володів могутнім голосом (помітно потужнішим, ніж у Гнатюка). Різнилися вони й манерами співу. Козак мав, як сказали б фахівці, мажорний настрій (наголос на останньому складі) у своєму співі. Гнатюків спів – більше мінорний. На це Козак і звернув мою увагу, коли ми гуляли з ним по вулиці в Лохвиці, а з вуличних динаміків лився на нас спів Гнатюка… З такою ревністю сказав…

Другий епізод, цікавий перш за все своєю кумедністю, – свідчення популярності Дмитра Гнатюка в народі. Епігони тому й кумедні, що вони – епігони, наслідувачі свого кумира. Як відомо, багато епігонів було у Тараса Шевченка, але ніхто з них не став Шевченком. В Америці ось уже десятиліття поспіль спостерігаю за епігонами Елвіса Преслі…

Так-от, одного разу мені довелося повезти якусь американську чи канадську делегацію до Шевченка в Канів. У якомусь ресторані чи клубі нам влаштовано було грандіозний обід, який супроводжувався досить пристойним концертом. Сидячи в сам-кінці залу, на гальорці, зайнятий обідом і спілкуванням із своїми сусідами за столом, я не дуже звертав увагу на те, що там робилося на “сцені”.

І раптом я чую Гнатюка! Його голос відірвав мене від тарілки. Мій погляд ліг на знайому постать, очі пізнавали знайомі жести, одяг… І поведінка співака на “сцені”, і репертуар, і тебр голосу, і манера виконання… Все до найменших деталей було справді майстерним повторенням Дмитра Гнатюка. Це – справді було щось!

Мені не трапилося тоді нагоди розповісти про цей випадок Дмитрові Михайловичу. Сподіваюся, це зробив хтось інший… Наявність епігонів – свідчення величі таланту того, кого наслідують.

І останнє. Під час того першого інтерв’ю для газети “News from Ukraine” Гнатюк з гіркотою в голосі розповідав мені, як на концертах в США та Канаді на сцену, на якій він виступав з Євгенією Мірошниченко, летіли помідори й яйця. Так українська діаспора “вітала” тоді митців із Радянської України. Я відчував тоді, що мій співрозмовник чогось не договорює… Але чого?!.

Дмитро Гнатюк – один із найпопулярніших українських співаків серед світового українства. “Пісня про рушник”, “Черемшина”, “Два кольори” та інші пісні у його записах повсякчас чую на українських фестивалях та інших масових заходах. Так що слава його світова!
Вічная пам’ять Великому Співакові! Вічне життя пісням, з якими він залишив з нами свою Душу!

І тут, в Америці, якось мені трапилося обговорювати гастролі Д. Гнатюка з низкою людей, які були на його концертах. Я й нагадав їм про помідори та яйця. Один із моїх співрозмовників усміхнувся: “Ну, так ми ж у такий спосіб викоказували свій протест проти політики совєтів! А після концерту ми забирали гостей з України до себе й вітали у своїх помешканнях. Був Гнатюк і в моїй хаті! Не побоявся… А Мірошниченко відмовилася…”

29 квітня 2016 р.

Published by Dr Volodymyr Ivanenko | Д-р Володимир Іваненко

Entrepreneur, Professor & Scholar | Підприємець, професор, учений

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google photo

You are commenting using your Google account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

Connecting to %s

%d bloggers like this: