СИТУАТИВНА БІЛЬШІСТЬ, СИТУАТИВНА ОПОЗИЦІЯ І КОНСТРУКТИВНІСТЬ КРИТИКИ

Євген Якунов (див.: …огульная критика) зачепив нині тему, яка для мене має тривалу історію: відстежую її від 1990 року і час від часу так чи інакше зачіпаю у своїх публікаціях. Згадана публікація спонукає мене ще раз висловитися на цю тему.

У заголовок я виніс, зокрема, й поняття «конструктивна критика», яке Є. Якунову не подобається. Він так і написав: «нє нравітся». Як відомо, подобається чи не подобається – це справа смаку, і я думаю, що автор не заперечує права на існування різновидів критики: «конструктивна», «огульна», «голобельна» та ін., – серед яких «конструктивна критика» є різновидом (якщо не синонімом) науково обгрунтованого агалізу й оцінки явища. Застановлююся на цьому тому, що нижче я до цього ще повернуся.

Зовсім невипадково я виніс у заголовок і поняття «ситуативна більшість» і «ситуативна опозиція», яку точніше було б назвати «ситуативна меншість».

Справа в тому, що фракцію «Слуґа народА» інакше, як «ситуативною більшістю» я назвати не можу, при тому що ця фракція має монопартійну більшість у Верховній Раді і її цілком справедливо називають «більшовиками» (можливо, точніше було б «слуг народА» називати необільшовиками).
Більшовизм чи необільшовизм Зє, ЗєКоманди і ЗєДепутатів проявляється у методах дій, у нахрапах, у керуванні доцільністю, у нігілізмі і багато в чому іншому. Часто це обумовлено низьким рівнем освіти, освіченості, культури, моралі та ін. Їх можна зрозуміти – інакше їм не втриматися, не перемогти, не досягти мети, яку вони перед собою поставили.

За великим рахунком, мету й їхні наміри ми не знаємо. Президентська програма Зє складалася із того, що накидав йому в поштову скриньку «народ», внаслідок чого бачимо загальники, начинені чистої води еклектикою, без концепиуального, стратегічного бачення перспектив поступу України, про що я писав напередодні другого туру виборів.

Партія «Слуга народА» також не запропонувала концептуальної програми свого походу у владу. Пропозиції (законопроекти), з якими виходять на люди Зє, ЗєКоманда, ЗєДепутати, є виключно ситуативними, не мають системного характеру, не проявляють навіть натяків на стратегію. Як наслідок – безальтернативний кандидат на прем‘єр-міністра очолив уряд України з благими намірами, але із передбачуваним результатом – як ряба вивезе. 

Отже, загалом монопартійна більшість у ВРУ, як і в цілому в нинішній владі України, є ситуативною. Так склалося.

І саме цією ситуативністю наші необільшовики програють своїм дідам-прадідам. Як відомо з історії КПРС, справжні більшовики-ленінці не були більшістю на з‘їзді РСДРП, на якому вони взяли гору над «меншовиками». Їм вдалося не просто захопити владу у величезній Російській імперії й здійснити епохальний переворот, а й створити суспільний устрій, який формально протримався три чверті століття, а фактично залишається непорушним і тепер. Їм це вдалося тому, що у Леніна й Сталіна були концепції, добре продумана стратегія тощо. 

Необільшовики ж стихійно прийшли до влади, кидаються від одних крайнощів до інших, хапаються за одно чи друге, але не мають жодного уявлення для чого і ради чого вони це роблять.

У цьому є позитив – вони проявляють те, що має розбудити українське суспільство, передусім інтелектуальну еліту, щоб нарешті замислитися над нагальністю системних змін через українізацію, відродження національних традицій і звичаїв та зміну суспільного устрою.

Негатив же в тому, що енергію необільшовиків використають у своїх інтересах зовнішні сили, які не зацікавлені в становленні й успішному розвиткові самостійної України. Такі тенденції простежуються. І тут важливо, наскільки потужною буде опозиція.

Відтак переходимо до опозиції, яку я також назвав ситуативною. Чому? Придивіться, які сили ми бачимо в опозиції. 

З одного боку, це партія «Європейська солідарність», очолювана екс-президентом П. Порошенком. Цю партію перевів ув опозицію програш на президентських і парламентських виборах. Отже, цією партією рухає образа, прагнення помсти і бажання реваншу, тобто суто емоційні стимули, за якими маячить ідея євроінтеграції. П’ятирічний досвіду президентства По нагадує нам про півтори сотні кількість реформ, жодна з яких не була ефективною і незворотною, оскільки всі реформи були ситуативними. По, БПП, а тепер і ЄС не думали й не думають про важливість системних змін для України.

З другого боку, в опозицію до владної партії стала доволі потужна відверто проросійська політична сила, очолювана такими одіозними людьми, як Бойко, Медведчук, Рабинович та ін. Крім відкритого цілеспрямованого курсу на інтеґрацію з Росією, ця опозиція також є ситуативною. Вона не має ні чітко випрацюваної концепції, ні стратегічного бачення успішного розвитку України, хай і в орбіті інтересів Кремля. Звісно, що про конструктивність такої опозиції не може бути й мови, а от шкоди…

Тепер давайте подивимося на цікавий трикутник у ВРУ: ситуативна більшість і дві ситуативних опозиції. Двох опозицій не повинно бути, хіба не так? Отже, хтось із кимось ітиме на співпрацю, яка матиме тимчасовий, ситуативний характер і переслідуватиме ситуативну мету.

Судячи з того, що члени нинішніх опозиційних фракцій в минулому мали спільні інтереси приватного, партійного чи суспільного характеру, теоретично об‘єднання цих опозицій в одну не виключене, якими антагоністичними їхні нинішні позиції не були б.

Другий варіант – можливість співпраці фракції ЄС із фракцією СН. Теоретично її виключати не варто. Це стане можливим, якщо курс більшості концептуально стане привабливим для порошенківців, якщо лідер фракції ЄС перехворіє особистими образами або якщо По відійте від керівництва ЄС (що не виключено). Я не бачу в цьому негативу, оскільки кращі україноцентричні сили в ЄС могли б справляти конструктивний вплив на більшість. 

Третій варіант – це можливість співпраці фракції «опозиційної платформи» (чи як там її?) з СН. Аж надто багато політичних, світоглядних, культурних та інших чинників характері як для членів «опозиційної платформи», так і для «слуґ народА». За теоретично можливої співпраці цих двох політичних сил промосковські опозиціонери здатні будуть справити на необільшовиків деструктивний вплив.

Ви напевно пам‘ятаєте, що більшість в усіх скликаннях ВРУ утворювалася виключно ситуативними перегрупуваннями фракцій, окремих депутатських груп і окремих депутатів. При цьому обговоренні немає значення, робилося це за переконаннями, під тиском чи підкупом. 

Нинішня ситуація мені нагадує першу демократично сформовану ще 1990 року Раду, яка з Верховної Ради УРСР трансформувалася у Верховну Раду України. Саме тоді у ВРУ верховодила так звана «група 239», яка складалася переважно з ортодоксальних комуністів. Опозиційною силою була фракція НРУ, яка називала себе «Народною радою» і мала у своєму складі 125 депутатів. Це була, либонь, найпотужніша опозиція в історії українського парламентаризму, яка, на превеликий жаль, не змогла на повну силу реалізувати свої можливості.

Поки що мені не трапилося на очі наукове дослідження, в якому було б зроблено бодай спробу розібратися, чому маючи 27% голосів у ВРУ, НР виявилася недостатньо ефективною і не змогла утворити більшість навіть після проголошення незалежності України й заборони КПРС 1991 року.

Мені часто доводилося бувати на зібраннях «Народної ради» і спостерігати за подіями у сесійній залі ВРУ з ложі преси й по телевізору, а також обговорювати свої спостереження із близькими мені нардепами.

Ось яка картина вимальовувалася. Комуністи із «групи 239» трималися купи й були добре орґанізовані передусім тому, що прагнули відстояти те, що мали. У них не було концепції, стратеґії розвитку України як суверенної держави у складі «оновленого Союзу» (на час декларації про державний суверенітет). Не було їх і після проголошення незалежності. Голова ВРУ, а потім президент України Л. Кравчук також не мав навіть рожевого уявлення, що він хоче побудувати в Україні. І він сам, і його фракція були банальними ситуативниками.

НРУ із своєю «Народною радою» були такими ж ситуативниками. «Народна рада» перенесла в сесійну залу ВРУ емоційну стихію майданних і вуличних мітинґів. Ейфорія зашкалювала, емоції брали гору над здоровим ґлуздом. Увесь конструктив НРУ тоді уміщувався у відому заяву І. Драча про майбутню Україну, в якій росіянам житиметься краще, ніж в Росії, полякам – краще, ніж у Польщі, євреям – краще, ніж в Ізраїлі, і т.д. 

А що ж «Народна рада»? Фракцією керував академік І. Юхновський – талановитий учений, але слабкий політик і орґанізатор. Зібрання фракції інакше, як базаром, не можна було назвати. Зрештою, якимось чином фракція випрацьовувала проект, який визначений представник «Народної ради» озвучував з трибуни. Невдовзі по тому під час обговорення до трибуни неодмінно виходив інший представник опозиції й заявляв, що оголошеної позиції фракції він не поділяє і що в нього є інша думка. 

У мене було кілька спроб обговорити цю проблему, можливо, з десятком знайомих мені членів «Народної ради». Юхновський погодився з моїми спостереженнями, але з досадою махнув рукою і пішов. Подібне сталося з Драчем, Лук‘яненком, Осадчуком, Павличком… У тривалішу розмову мені вдалося втягнути Мовчана. І знаєте, що він мені сказав? «Ну, а що ми можемо зробити, коли нас лише двадцять чотири проценти?!» 

На той час із американського посольства в Москві (у києві дипмісії США ще не було) я одержував журнал «Америка» і реферативний часопис (назву не пригадую), в якому російською мовою друкувалися найцікавіші статті з різних періодичних видань. В одному з чисел цього журналу було опубліковано статтю науковця, який відстудіював і узагальнив досвід діяльності опозиції в парламентах різних країн світу. Одним із ключових питань тієї статті була ефективність опозиції. Автор переконливо доводив, що опозиція може бути ефективною, маючи в парламенті лише 3% (три відсотки!) місць.

Наскільки я пам‘ятаю, висновки дослідника зводилися до таких точок:
1. Опозиція має бути організованою і конструктивною.
2. Опозиція повинна пропонувати такі законопроекти, які більшість не може не прийняти для обговорення і які буде обговорювати конструктивно.
3. Опозиція має бути спроможною конструктивно критикувати законопроекти більшості й переконувати більшість у необхідності тих чи інших змін на користь опозиції.

Доволі просто, чи не так? Як бачите, тут спливло поняття «конструктивна критика», яке виявилося не до смаку Є. Якунову.

Конструктивність важлива не тільки і не стільки для критики. Вона важлива для будь-яких дискусій і обговорень взагалі. Але найбільшою мірою конструктивність необхідна як основа концепцій, стратегій, світоглядів. 

Конструктивність – запорука системних, комплексних підходів до осмислення й розв‘язання проблем. Брак системного, комплексного мислення, зрештою, й спричинює ситуативні підходи, ситуативні намагання розв‘язати завдання чи проблеми системного характеру. Ну, а де віддають перевагу ситуативним рішенням, там, звісно, не обходиться без емоцій і волюнтаризму, характерного, між іншим, авторитарно-тоталітарному мисленню, і байдуже – це більшовизм чи необільшовизм, який, до речі, може одягатися і в вишиванки.

4 вересня 2019 р.

Published by Dr Volodymyr Ivanenko | Д-р Володимир Іваненко

Entrepreneur, Professor & Scholar | Підприємець, професор, учений

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google photo

You are commenting using your Google account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

Connecting to %s

%d bloggers like this: