Культура і політика. Культура vs політика

Останнім часом на сайті журналу «Україна» ми опублікували три тексти відомого українського журналіста і співака Анатолія Матвійчука: «Під кригою», «Не так швидко»та «Культура важливіша за політику».

«А що ж у нас в Україні? А тут ми перетворюємось на якихось еміґрантів, людей другого сорту, яких поступово дискримінують за культурними ознаками. Тобто, на перший погляд ідуть якісь процеси, але українцям від того стає тільки гірше. Незрозуміла позиція держави, котра, відчувається, не має ніякої осмисленої і послідовної культурної політики, як гуманітарної основи розвитку країни. Цю її пасивність радо компенсують олігархічні канали, які під брендом ніби то “європейських стандартів” активно наповнюють інформаційний простір сучасним шоу-бізнесовим квазіпродуктом, позбавленим ознак будь-якої духовності і пов’язаності з традиційною культурою народу», — пише А. Матвійчук у першому тексті.

Звернімо увагу на два ключові поняття: «традиційна культура народу» і «культурна політика». Ми повернемося до них пізніше.

А ось цитата з другого тексту:

«У нас ніхто нікого не слухає, зате всі ставлять миттєві діагнози, не вчитавшись, не напружуючись, не співставивши факти, не поміркувавши, як слід. А можливо, коли ви згадаєте, як воно – мислити самостійно, то зрозумієте, що назвавши правильну причину хвороби, ви вже частково стали на шлях її лікування. А заодно збагнете, що ті проблеми, які закладалися десятиліттями, не можна вилікувати одним Законом, прийнятим на Верховній Раді або одним бажанням Президента. Тому що існують вищі закономірності, які й отримали назву законів у широкому сенсі слова».

Нарешті, з третього тексту:

«…що мене особисто тривожить і непокоїть – це те, що в обговоренні питання деолігархізації медійногоо простору повністю ігнорується культурний аспект проблеми. Поясню докладніше. Планується, зокрема, обмежити вплив олігархів на формування новинного контенту, а також на формування політичного порядку денного української держави. Але при тому дозволяється олігархам і далі утримувати канали культурного спрямування».

«Культура важливіша за політику!» — волає наприкінці автор.

До кого волає? До держави!

«Турбота держави про культуру» — типово радянська традиція, коли більшовики поставили собі за мету підкорити культуру й поставити її на службу спочатку «диктатурі пролетаріату», а потім — втіленню в життя примарної ідеї будівництва комунізму.

Одним із складників більшовицького наступу була «культурна революція», і поняття «культурний фронт», яке використовує в одному із текстів Матвійчук, — з її інструментарію. Завданням тієї «культурної революції» було руйнування Культури як системи традицій і звичаїв з метою заміщення останніх сурогатом заідеолоґізованих обрядів і ритуалів та перетворення культури на «привідний пас» політики.

…Як ковток свіжого повітря згадує А. Матвійчук гастролі по країнах Заходу. Але він не замислюється над тим, чому це так. А там все просто! В жодній цивілізованій країні світу культура навіть не розглядається як об‘єкт державної політики і тим більше — як елемент політики.

У країнах Заходу усе навпаки: тут культура визначає характер і параметри політики. Тому в США, наприклад, письменники, кіношники чи музиканти не б‘ють чолом до президентів і Конгресу. Зате політики (зокрема, кандидати на президента) сплять і мріють про підтримку (endorsement) відомого кіноактора чи режисера, письменника чи співака. Те саме стосується і ЗМІ.

Занепад культури спричинює й визначає негативні тенденції, а відтак і закономірності в політиці.

Яскравим прикладом є ті ж США, де культура, як і реліґія, відділена від держави. Тут немає й ніколи не було міністерства культури, а втручання держави у діяльність ЗМІ заборонене Конституцією

На прикладі США ми можемо пересвідчитися, як спроби тиску на ЗМІ з боку політиків (найсвіжіший приклад — досвід Д. Трампа) обертається політичною поразкою.

Досвід США ж показує нам, як занепад культури створює кризові ситуації в політиці й, зрештою, спричинює незворотність неґативних процесів у політиці, причому на тривалу перспективу.

Саме у появі так званої «масової культури» у 50-х — 60-х роках треба шукати причини того, що відбувається з Демократичною та Республіканською партіями США.

Поширення «масової культури» на інші країни не могло не спровокувати руйнівні процеси в цих країнах. Прихід «масової культури» на терени СРСР наштовхнувся на «культуру», породжену згаданою вище «культурною революцією».

Прикметно, що тоталітарний монстр виявився неспроможним витримати натиск «масової культури», яка вирішальною мірою спричинилася до колапсу СРСР.

Це можна було б розглядати як позитивний результат, але біда була в тому, що ця «масова культура» замістила «радянську культуру» й, не зазнавши опору з боку українських традицій і звичаїв, осіла іржею на українському націєтворенні й державотворенні в незалежній Україні.

Радянська творча інтеліґенція, самовідтворюючись уже в незалежній Україні, за доброю радянською традицією звертає свої взори догори з надією й сподіваннями, що влада й політики подбають про культуру й займуться «реновацією» національних традицій і звичаїв, як уявляє собі й Матвійчук.

Особливо вчаровує апелювання українських діячів культури до першої особи в державі, тобто до президента.

При цьому не беруть до уваги, що ще перший президент України (Л. Кравчук), компартійний ідеолог (отже, і головний культурник) за досвідом попередньої діяльності, і не думав у своєму президентстві спиратися на українську національну культуру та ініціювати й підтримувати створення україноцентричної системи ЗМІ, а останній президент (В. Зеленський) до приходу в політику як медійник займався руйнуванням української культури й був чужим і чуждим самій ідеї україноцентричності культури в цілому й медійної системи зокрема.

Був між першим і останнім один президент (В. Ющенко), який є пристрасним колекціонером старожитностей, але до розуміння устроєвого, системотворчого значення культури так і не піднявся.

Отже, культурі в особі культурних діячів навряд чи й варто апелювати до політики в особі президента, парламенту чи уряду. Якщо культура важливіша за політику, то вона має бути самодостатньою і бути здатною справляти свій вплив на політику. Тому завдання діячів культури (і науки в тому числі) полягає в тому, щоб згуртовувати інтелектуальну еліту суспільства, налагоджувати роботу із суспільством, піднімати рівень його національної свідомості й громадянської зрілості, відновлювати національні традиції і звичаї, формувати і зміцнювати становий хребет суспільства як середовище, в якому народяться якісно нові і — що важливіше — україноцентричні політичні сили, спроможні ініціювати і втілити в життя системні зміни в Україні.

Для цього в Україні немає жодної об‘єктивної перешкоди. Зате є одна суб‘єктивна — інертність. На початку 1990-х років саме інертність («Не на часі!») завадила навіть обговоренню ідеї системних змін та перспектив розвитку незалежної України після розпаду СРСР.

«Не так швидко», — вторить націонал-демократам через тридцять років А. Матвійчук, наполягаючи, що культура важливіша від політики, і тут же апелюючи до політики. Народний артист України Матвійчук — один із небагатьох, хто озвучує цю думку. Але за ним криються сонми тих, хто занишк в очікуванні й вичікуванні, що хтось в особі українобіжних або українобайдужих політиків зробить за них те, що вони мають робити самі.

3 червня 2021 р.

Published by Dr Volodymyr Ivanenko | Д-р Володимир Іваненко

Entrepreneur, Professor & Scholar | Підприємець, професор, учений

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google photo

You are commenting using your Google account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

Connecting to %s

%d bloggers like this: