НАВКОЛО СИТУАЦІЙНОЇ КІМНАТИ

Топовою новиною стало зникнення модерного комп‘ютерного обладнання з т.з. ситуаційної кімнати.

Хтось має привід для зловтіхи. Хтось має нагоду посипати голову попелом. Хтось лає адміністрацію попереднього президента. А хтось висуває претензії уже до нинішньої…

Парадоксальність ситуації в тому, що зникнення виявили (чи про нього надумали повідомити?) на десятий день після вступу на посаду нового президента – Зє. 

Отже, таке враження, що упродовж цілої декади у ту надзвичайно важливу для оборони і безпеки кімнату (війна ж!) ніхто не заходив. Турчинов пішов, Данилюк ще не прийшов…

Тим часом зникнення стратегічно важливого (і це – не сарказм) обладнання обростає легендами (чи плітками?). Експрезидент По стверджує, що він його позичив і мусив віддати власникові. 

Турчинов стверджує, що те нещасне обладнання нікуди не поділося і що воно в надійних руках. Я вірю. І навіть можу висловити підозру щодо того, до якого ОЦ воно могло потрапити. 

Данилюк у розпачі. Його бос Зє з цього приводу мовчить (поки що?). Хоч йому можна поспівчувати: мусив чоловік терміново вилітати в зону бойових дій і так поспішав, що офісну сорочку на обов‘язковий (Польовий статут зобов‘язує) камуфляж не мав часу поміняти. За належним чином налагодженої роботи преЗЄдент країни у стані війни мав би щонайменше раз на день заглядати до тієї кімнати. Не заглядав. Не цікавився?

Ситуаційна кімната – приміщення, в яке доступ обмежений. Не знаю, як зараз, а в 60-ті роки в США навіть віце-президент (друга особа в державі!) не мав туди доступу. Про це писав у своїх спогадах Л. Джонсон, який після вбивства Кеннеді перебрав на себе повноваження президента і перше, що він зробив після повернення з Техасу до Вашингтону, – попросив, щоб йому показали ситуативну кімнату, до якої допіру він не був вхожий.

До чого я веду? Та до того, наскільки серйозно годилося б ставитися до таких, повторюю, стратегічно важливих речей.

На жаль, в Україні з цим повний бардак, що є свідченням аматорства і безвідповідальності будь-якої влади. Це аматорство й безвідповідальність відомі мені особисто відтоді, як ЦК КПУ стало АПУ.

Було так. Петро Рубан, мій американський бізнес-партнер, привіз мені із США для налагодження видавничої справи комп‘ютер, українізований іншим моїм партнером Юрієм Блонаровичем. І був він у моєму повному розпорядженні. 

Під час чергового приїзду до Києва П. Рубан розпорядився, щоб комп‘ютер був задіяний в одному з проектів АН України, і перевіз його в академічний інститут в районі ВДНГ, куди й мусила їздити моя співробітниця для виконання наших робіт. Відповідальним за комп‘ютер став чоловік на прізвище Ткачук.

Після обрання на президента Л. Кравчука Ткачук перейшов з АН на роботу в АП і прихопив з собою наш комп‘ютер. Мене запевнили, що доступ до комп‘ютера не зазнає обмежень. Кілька разів так воно й було, а потім наш комп‘ютер надійно забарикадували в АП.

Оскільки ввезення комп‘ютера в Україну висіло на моїй шиї, я мусив вирішувати формальності з митницею. Лише після спілкування з тодішнім головою митної служби, який зрозумів мою ситуацію, митниця зняла з мене той тягар. Подальша доля того нещасного комп‘ютера мені невідома. Як невідома й доля згаданого Ткачука.

Очевидно, таких випадків із технічним забезпеченням діяльності президента України ви можете згадати тисячі.

На пам‘яті в мене також інформація про те, що комп’ютери АПУ завжди працювали й напевно продовжують працювати на піратському, тобто краденому, програмному забезпеченні.

Був серед персоналу президента Порошенка спец на прізвище Шимків – перед тим повноважний представник самого Б. Ґейтца в Україні. Чим тільки він не займався, а от навести порядок у технологічному забезпеченні АП так і не спромігся. З того, як він прокоментував обговорювану тему (див. посилання в коментарях), в АП нічого не змінилося за чверть століття після історії з моїм комп‘ютером.

Зараз у ЗєКоманді активність проявляє молодший і енергійніший, ніж Шимків, молодик. Поживемо – побачимо, що народять його амбіції: його увага прикута до технологічного забезпечення не АП, а до цілої України. Дивним чином його діяльність синхронізована уже не з Майкрософтом, а з диджителізацією РФ та СНГ.

Втім, відсунемо вбік комп‘ютерні технології й звернімо увагу на технології соціально-політичні, державотворчі. Маю на увазі технологію передачі владних повноважень від одного президента до іншого, тобто банальну процедуру передачі справ.

Україна залишається вірною «славній радянській традиції», коли зміна керівництва нагадує ураган або війну, що зносить усе на своєму шляху, залишаючи після себе руїну, на якій переможець вибудовує щось своє, тимчасове. Тому орендоване, позичене цілком уписується в таку «доктрину». 

Є, звісно, диваки, які власним коштом роблять «євроремонт» у своєму офісі, щоб відчувати себе там, як удома, і сподіватися, що залишатимуться там пожиттєво. Згадайте, наприклад, офіс Клюєва, «успадкований» спочатку Парубієм, потім Турчиновим (саме він нам його показав), а тепер Данилюком. Попередник Данилюка, треба сподіватися, звідти нічого не прихопив.

Завдяки відеохроніці ми були свідками першого захОду Зє в кабінет президента України (досі репортажних зйомок, здається, з цього кабінету не було – були тільки аудіозаписи Микола Мельниченко). Отож ми бачимо, що По, схоже, залишив усе як було. 

На пам‘яті у більшості з нас інше – обіцянка По, що він чи не вперше в історії України цивілізовано передасть владу своєму наступникові, і стенання ЗєКоманди й самого Зє стосовно затягування інавгурації.

Зволікання з визначенням дати інавгурації ще два тижні тому було такою ж топовою темою, як оце тепер зникнення комп’ютерів із ситуативної кімнати. 

А уявіть собі, якби замість базару з датою інавгурації належним чином було організовано роботу transition team, тобто перехідної команди, то напевно не сталося б того, що сталося, і передача справ не була б таким посміховиськом, яке спостерігаємо тепер.

Оце хіба не доказ того, наскільки важливими для України є системні зміни?

29 травня 2019 р.