Осмислюю вшанування пам’яті Георгія Гонгадзе з нагоди 15-річчя його загибелі й думаю ось про що.
Хоча я знайомий із Мирославою Гонгадзе і часом буваю в її помешканні, я жодного разу не зачіпав тему загибелі її чоловіка: знаю, наскільки це вразлива тема для неї та її дітей. Так само, як і для матері Георгія.
Я стою на тому, шо вкрай неетично з боку ЗМІ у різні способи мусолити цю тему, зачіпаючи родину загиблого, але так і не похованого журналіста. Це ж все одно, що сипати сіль на рани. Замість того, щоб допомогти їм, а заодно й собі, реальними діями.
Яким чином? Давайте подумаємо разом.
Звичайно, це добре, що журналісти поминають свого колегу як жертву кучмівського режиму і спонукають до цього суспільство. Акції на Майдані в Києві, по областях і районах, безумовно, зворушують, але ефективність їх залишає бажати кращого.
Навіть якщо мати на увазі суто просвітницьку та виховну функції. Ну, скажіть, будь ласка, наскільки підвищилася національна й громадянська самосвідомість хоча б самих журналістів (про суспільство взагалі навіть мова не йде) внаслідок цих акцій?
Задаючи це суто риторичне запитання, я зовсім не хочу сказати, що акції пам’яті Г. Гонгадзе не треба проводити і що не треба перевидавати його твори. Більше того, я думаю, що давно на часі видати повне зібрання журеалістського доробку Гонгадзе: його статті – окремою книжкою і його телевізійні сюжети – окремим відеоальбомом. Або чи бодай хтось перейнявся укладанням біо-бібліо-відеографії Г. Гонгадзе? Це ж зовсім неважко зробити.
Понад десять років тому, як у США вперше з’явився Микола Мельниченко і до його записів проявила інтерес New York Times, я мав розмову з Мельниченком у вашингтонському відділенні редакції знаної у світі газети. Я радив йому оприлюднити усі свої записи і в такий спосіб дати можливість суспільству розібратися із ситуацією і навколо смерті Г. Гонгадзе, і того злочинного, що взагалі відбувалося в кабінеті президента України. У Мельниченка чи того, хто за ним стоїть, звичайно, були свої наміри, але аж ніяк не встановлення справедливості. І де тепер Мельниченко?
На моє ж переконання, публікація розшифровок (текстів) записів з додатком аудіозаписів у повному обсязі й максимально можливим накладом було б одним із найкращих пам’ятників Гонгадзе й іншим журналістам, які поклали свої життя за право суспільства знати Правду. Чи ЗМІ й “четверта влада” в Україні бодай спробували добути й оприлюднити “записи Мельниченка” в повному обсязі?
Певен, що колеги покійного журналіста задовольнялися дозованою, підчищеною інформацією, яку їм постачав, поки була потреба, сам Мельниченко.
Поміж тим, “четверта влада” в Україні могла за роки незалежності випростатися й зміцніти настільки, щоб ефективно демонструвати свої м’язи і першій, і другій, і третій владі.
Маємо, однак, цілком протилежну ситуацію.
Перша влада (особливо – АП) крутить журналістами, як циган сонцем. І державні, і приватні ЗМІ стогнуть, плачуться, прогинаються, але в єдиний фронт боротьби за піднесення національної й громадянської свідомості, а отже – й проти корупції та інших негативних явищ не єднаються.
Друга влада через свій профільний комітет, наповнений переважно вчорашніми журналістами щось там обговорює, без опертя на наукові дослідження чи бодай здоровий глузд доповнює, переписує й перелицьовує на догоду першій владі закони про свободу слова, інформацію, ЗМІ тощо. Замість того, щоб ухвалити одну-єдину зміну до Конституції України, аналогічну першій поправці до Конституції США, яка гласила б, що “четверта влада” в Україні вільна від будь-якого втручання держави в її функціонування і що законодавець відмовляється ухвалювати будь-які закони, спрямовані на регулювання свободи слова й ЗМІ.
Але, о, диво! Прихильники свободи слова й невтручання в журналістську діяльність, щойно ставши нардепами або чиновниками в уряді чи АП, круто змінюють і вектор своїх власних поглядів.
Те саме стосується і взаємин “четвертої влади” з судовою. Журналістика і ЗМІ активно обговорюють конкретних суддів та конкретні судові вироки, обурюються корупцією в судах та залежнвстю судів від виконавчої влади (особливо – від кожного чергового президента), але практично нічого не роблять для того, щоб наростити власні м’язи, мобілізувати усі свої можливості й зусилля для тотального наступу на систему судочинства в Україні, на зміну самої природи третьої влади.
Зрештою, сильна й самодостатня “четверта влада” спроможна самостійно, без активної участі держави, ефективно захищати інформаційний суверенітет і контролювати інформаційний простір своєї країни. Це видно з досвіду передусім США, де держава по суті практично не переймається цими питаннями, а також інших цивілізованих країн.
Словом, як не крути, а все в Україні зараз упирається в одно: допоки журналістика і ЗМІ не стануть реальною й потужною “четвертою владою”, поки громадська думка не опиратиметься на високу національну й громадянську свідомість, Україні не бачити тисячу разів обіцяних реформ, і тим більше – зміни Системи, яка засмоктує і державу, і суспільство в невилазиме болото.
Журналістам і ЗМІ зручніше й затишніше почуватися в суспільстві, коли їх називають продажними? Тоді чому ви, колеги, продаєтеся так дешево? Виставляйте вищу ціну. Не продавайтеся за срібняки. Нехай ваші спонсори й інвестори розкошеляться, вивернуть свої кишені. Навіть це піде на користь.
Кращі журналісти, як і кращі вояки, не віддають свої життя задарма, і доля Георгія Гонгадзе – тому переконливий доказ.
18 вересня 2015 р.