ЧОМУ МИ ПРОГРАЄМО?

Мене завжди дратує, коли наші журналісти й політологи хапаються обговорювати тактичні дії урядів інших країн, і особливо – тих, які хотіли б бачити Україну у сфері свого впливу. Я не бачу тут негативу. Тим більше, коли ці наміри не приховуються.

По-перше, це означає, що ми того варті, бо ми і як країна (територія), і як народ (людські ресурси) є ласим шматком, з якого зацікавлені суб’єкти хочуть поживитися. Адже вільних земель уже давно немає – усе захоплено, і тепер мова може йти лише про перерозподіл.

Якщо так, то нам треба пишатися з того, що Бог віддав нам те, що приберігав для себе (пригадуєте анекдот?). Справді, Україна багата на все! Біда тільки в тому, що ми не можемо розпорядитися ні своїми матеріальнимм, ні своїми інтелектуальними цінностями.

І це, між іншим, – одна із причин споконвічного інтересу до нас з боку чужинців.

Є над чим замислитися?

По-друге, у мене особисто кожна “нова тактика Кремля” викликає захоплення. Мені не подобається, що і як робить той же Путін, його образ викликає в мене огиду, але я дуже поважаю його як супротивника. У нього є стратегія розбудови Росії як імперії, він володіє стратегічним мисленням, і кожна “нова тактика Кремля” ефективно працює на реалізацію цієї стратегії.

Інакше кажучи, Путін дбає про інтереси своєї країни і докладає до цього усі свої сили. Хіба за це він не заслуговує поваги? Звичайно, ви хотіли б, щоб він поставив інтереси України над чи перед інтересами очолюваної ним країни? З якої статі?!

Так само чинять стратегічно мислячі лідери будь-якої потужної держави – США, Німеччини, Великобританії… Це – їхній обов’язок. За це вони давали клятву, вступаючи на посаду. Отже, з якої речі у стосунках з тією ж Україною вони повинні перейматися нашими інтересами в ущерб своїм?

Їхнє завдання, їхній обов’язок полягає в тому, щоб у стосунках з Україною набути максимум для своєї країни. У цьому є щось погане і за це їх треба зневажати й ненавидіти? Не думаю. Вони ж не нападають на нас зненацька з усіх кінців (ще чого б?), а сідають за стіл переговорів і намагаються переконати нас у вигодах співпраці. Зрештою, формально таке ж відбувається навіть тоді, коли український президент чи прм’єр їде до Москви, Берліна чи Вашингтона.

Звичайно, на переговорах буває, як і на війні. Тільки кулі не свистять. Але більше виграє на переговорах не той, у кого фізичні переваги, а той є, у кого наміри і аргументи сильніші.

І от тепер варто замислитися, чому Україна, як правило (язик не повертається сказати – завжди), програє – більше втрачає, ніж набуває, у взаєминах з іншими державами, особоиво – такими потужними, як Росія, США та ін. Потім це дає підстави не тільки обивателям, а й серйозним фахівцям та політикам високого рангу посипати голови попелом і лаяти та звинувачувати інші країни за їхню агресивність по відношенню до України, за їхню грабіжницьку природу тощо.

Ви не замислювалися над тим, що у такий спосіб ми не просто визнаємо свою поразку – ми по суті розписуємося у власній неспроможності, у нашій слабості, у нашій безпомічності? Авжеж, так воно насправді і є.

У чому ж тоді проблема?

А проблема в тому, що ми шукаємо причини нашої бідності й наших поразок не у себе, ба навіть не в собі, а зовні: так просто зручніше списати на когось свої невдачі.

У цьому ми такі не одні. Ця “хвороба” точить і потужніші країни. Та ж Росія, як ви напевно, зауважили ніяк не може спокійно жити й розвиватися без образу ворога на покуті: вічно їм хтось заважає, вічно на них хтось зазіхає, і ворог номер один для них – “американський імперіалізм”, хоч імперіалізм “гніє” собі, мало уваги звертаючи на Росію (в усякому разі, в американських ЗМІ немає такої істерії щодо Росії, як це спостерігаємо в російських проти США).

До речі, й Америка також час від часу пускає сльозу: ну, чому їх то там, то там не люблять? Хоча, зрештою, чому хтось когось повинен любити? Якщо хлопець любить дівчину, а вона його – ні,чи це її вина? Це проблема хлопця – змінися так, щоб вона тебе полюбила.

Втім, повернімося до наших баранів – до причин наших програшів у співпраці з партнерами, з сусідами. Тут, звичайно, є зачароване коло. Чому ми такі бідні? Бо дурні. Чому ми такі дурні? Бо бідні. Так то воно так, але і не так. Якби ми були справді бідні й дурні, ми не були б ласим шматком і ніхто б не зазіхав ні на наші землі, ні на наші людські ресурси. Отже, причина в чомусь іншому.

Зараз я розкрию вам цей секрет. Він очевидний, він у нас перед носом – аж волає до нас. Тому ми його й не бачимо. Не здогадалися? Тоді я мушу вдарити вас фейсом об стіл, потовкти писком у ту шкоду, яку ми завдаємо самі собі і своїй країні.

За приклад буду використовувати ту ж Росію, той же Кремль, бо заідти нам найбільше шкоди, звідти нам найбільше заважають, вони роблять усе, щоб не випустити Україну з лабет своїх інтересів.

Усі ми знаємо, навіщо Україна потрібна Росії. Звісно ж, Росія хоче зберегти себе як імперію, і без України ця імперія просто неможлива. І не в просторах тут діло – Росія й без України є за територією найбільшою країною світу. Без України до 1723 року навіть назви такої – Росія – не було. Петрові І спочатку треба було згноїти в казематі Петро-Павлівської фортеці останнього легітимного гетьмана України Павла Полуботка (зверніть увагу на збіг імен), а потім уже видати указ з проголошенням відомої тепер усьому світові назви – Росія, Російська імперія.

Мало кому відомо, що у такий спосіб відбулося рейдерське захоплення нашої назви. О, ні, я не маю на увазі назву “Русь”. Русь – то було і є набагато ширше поняття. То – ціла древня цивілізація, традиції якої йдуть у глибину навіть не століть, а тисячоліть, аж у Гіперборею. І Русь була не одна. Була Русь Новгородська (тепер – Біла Русь, Бєларусь). Була Русь Червона (тепер це на території Польщі). І була Русь Київська, знана за давніми документами як Рутенія або… Русія. Київські князі розширили свій вплив далеко на північний схід, де виникали то Володимиро-Суздальське, то Московське, то інші князівства, які могли прибирати й іншу назву. Наприклад, Московська Русь, і нічого в тому поганого й не було. Історії лише бракувало.

Отож, щоб закласти в підмурки нової імперії історичну тяглість і вдихнути в неї сакральне єство, потрібне було щось на зразок такого, як апостольська традиція рукоположення при висвяченні єпископа. Хоч як не вмовляв Петро І Павла Полуботка на таке рукоположення, а той уперся: “Бог розсудить Петра і Павла”. З відходом Полуботка руки в Петра були розв’язані: “Русія” дісталася йому. Русія трансформувалася в Росію, хоча в іноземних мовах так і залишилося по-нашому: Russia.

19 серпня 1991 року почала розпадатися створена Петром І імперія. Україна стала незалежною державою. Білорусія – Біла Русія – Бєларусь закріпила за собою прадавню назву. Без претензій на традиції Великого Новгорода. Це, зрештою, проблеми білоусів.

А от що стосується нас, України, мусимо замислитися. Навіть правильне написання іноземними мовами нашої сучасної назви залишилося законодавчо не закріплене, і по світу гуляє, спотворене колись німцями: Ukraine, хоч мало б бути Ukraina, ба навіть Ukraïna. Чому ми не скористалися моментом і не відновили історичну справедливість і повернули собі свою ж історичну назву – Русь чи Русія? Чому не домоглися, щоб Росія передала нам вивезені свого часу в Москву та Петербург козацькі клейноди та інші не просто національні, а й сакральні символи (чи не найважливіший із них – “шапка Мономаха”)?

Знаю, скажете: та хіба ж Росія віддала б?!

Це вже питання другого порядку. В першу чергу, ніхто цю тему навіть не порушував: ні Верховна Рада, ні президент Кравчук, ні еліта (наукова громадськість)..

От і маємо першу складову відповіді на наше ключове запитання: чому ми програємо? І відповідь ця проста – БЕЗІНІЦІАТИВНІСТЬ влади, еліти, суспільства. Інакше кажучи, Україна просто проморгала розгляд такого надзвичайно важливого питання. Звичайно, його ніколи не пізно порушити, але і гострота моменту, і обставини уже не ті. Про це треба було починати розмову ще 1991 року у Бєловежскій пущі. Тоді шанси для успіху були дуже високі.

Зрештою, як сказав тодішній президент, маємо те, що маємо. Задоволені?

Другий важливий нюанс, який заважає Україні відстоювати свої інтереси, – брак стратегічної мети й національної ідеї. У нас кожен президент веде країну в інший бік: Кучма запам’ятався як багатовекторний лідер. Ющенко – орієнтований на захід, Янукович – на схід, а Кравчук – умінням пройти між краплями дощу і не намокнути (очевидно, це якийсь особливий різновид векторноств або щось на зразок того, як на шаховій дошці паресувається королева). Тобто ми не знаємо, куди ми йдемо, чого ми прагнемо і яку країну будуємо. Чому так?

Загалом відповідь можна прочитати вище. Справді, яку ідентичність може мати суб’єкт, який не переймається справжньою історичною традицією, а всю енергію витрачає на суто декоративні атрибути у вигляді вишиванок і шароварів чи борщу з варениками й галушками, вивітривши з них сакральний смисл? Легковажачи в цьому, ми даємо привід для того, щоб над нами іронізували й насміхалися. А хто розбишак-козарлюг, які окрім “Гопака” нічого не можуть, буде сприймати як серйозних партнерів у політиці чи бізнесі, а їхню країну як серйозного гравця на міжнародній арені? Та нас же затюкати – раз плюнути!

От, наприклад, дістався нам у спадок від СРСР ядерний потенціал третьої чи четвертої потуги в світі. Пообіцявши нам золоті гори з гарантіями, нам запропонували роззброїтися. Недовго думаючи (власне, взагалі не думаючи), ми взяли і роззброїлися. А можна ж було хоча б поторгуватися – щось би виторгували. А так – ні золотих гір, ні гарантій.

Безумовно, Україні треба було націоналізувати Чорноморський флот (бази на території України), але це не було зроблено, і марно. Росія це тоді проковтнула б, і тепер ми не мали б тієї мороки, яку ми маємо в Криму.

Словом, ми розтриньками колосальний мілітарний потенціал, який сам плив нам у руки при розпаді Радянського Союзу.

Чим пояснити таку легковажність і президента, і уряду, і Верховної Ради?

Одна частина відповіді дуже проста, як валянок: браком СТРАТЕГІІ розвитку України, браком СТРАТЕГІЧНОГО мислення у президента. Всі наші президенти керували і керують країною без будь-якого заглядання у майбутнє – вони жили й живуть сьогоднішнім днем, розтринькували й розтринькують націопальні багатства. Замість того, щоб примножувати їх. Це, безумовно, нелегка справа навіть для таких економік, як США. Там було в десять разів більше президентів, ніж в Україні, але тільки один (Клінтон) передав країну наступникові з позитивним балансом. Але ж можна бодай старатися. Але й старання будуть марні, коли не знаєш, куди ідеш і чого шукаєш.

А президент Росії чи США знає, куди і задля чого веде свою країну. Так, вам може не подобатися імперська політика цих президентів, вони дбають про “русский мир” чи “американські цінности”, від цього немає користі й навіть зле стає Україні. Але ж лідери цих держав і не працюють для України, а для своїх країн, і це задовольняє інтереси їхніх народів. Це нас не влаштовує? А чому вони взагалі повинні працювати для нас?

Ми обираємо свого президента й свій парламент, формуємо свій уряд, і їхнє пряме завдання якраз і в полягає в тому, щоб захищати і задовольняти інтереси своєї країни, свого народу, хай навіть і в ущерб інтересам інших народів (нам на їхні інтереси начхати). Яке взагалі нам діло до інтересів далеких і близьких країн, коли наше завдання – щастя свого народу?

Але ж ні! Ми такі добрі, що заради інтересів іншого народу ми ладні поступатися інтересами власного народу.

Назвіть мені, будь ласка, приклад із світової історії усіх часів і всіх континетів, щоб голова уряду якоїсь країни коли-небудь заявляв щось таке: “Ми хочемо, щоб наші російські друзі були у виграші…” і т.д. Навіть не старайтесь – не назвете. А прем’єр-міністр України таке може зморозити і раз, і двічі, і тричі. Так може йому й треба бути прем’єром саме російського уряду, звільнивши крісло голови уряду для людини, яка буде думати про інтереси своїх співвітчизників, а про інтереси сусідів хай клопочеться очільник їхнього уряду?

А подивіться, скільки депутатів з трибуни Верховної Ради відкрито й зухвало захищають інтереси сусідньої держави, хоча формально представляють у парламенті інтереси відповідних територіальних частин України й українського народу. Наголошую: я звертаю увагу на суто формальні, зовнішні ознаки, які вже тягнуть на кримінальні статті. А якщо до цього долати ще лобіювання (тобто проплачену діяльність) на користь іноземної держави і можливу наявніть прихованого громадянства іноземної держави… Втім, це вже тема іншої розмови.

Ми досі говорили про наші поступки на рівні верхнього ешелону влади. Але ми проявляємо непотрібну лояльність до іншої держави й на рівні пересічних громадян.

Наведу нетиповий, але дуже промовистий приклад. Колись мені довелося провести кілька годин у офісі газети “New York Times” із скандально відомим Миколою Мельниченком. Йшлося про предмет його основного і єдиного зацікавлення – записи розмов у кабінеті президента Кучми. Мельниченко селективно демонстрував фрагменти своїх записів. І на якомусь етапі, коли для розуміння контексту мені треба було почути більше, він відмовився розширити фрагмент запису, мотивуючи тим, що там іде мова про секрети… Росії. Така лояльність до іноземної держави навіть у ситуації з бажанням вивести на чисту воду президента своєї країни, звичайно, вражає. Ну, хіба справжній патріот України буде перейматися захистом секретів явно недружньої країни? Складалося таке враження, що Мельниченко має контракт з Росією і давав підписку про нерозголошення російських таємниць. Інакше з якого бодуна так перейматися захистом державних інтересів чужої країни?

Знову ж таки, беру тільки формальну сторону справи. Отже, наше уміння й бажання зробити добре суб’єктові іншої країни або самій цій країні обертається програшем для своєї рідної країни і свого ж роду. Очевидно, що основою основ переможної ходи вперед може і повинне стати послідовне відстоювання інтересів України й українського народу. Усе інше – другорядне.

І останнє. Практично всі, хто вибиваються в лідери дуже погано володіють мовою. Можливо, точніше навіть буде сказати – вони не володіють мовою. В кращому разі спостерігаємо потоки свідомості, коли людина говорить багато і майже “як по писаному”, але в цьому говорінні – одно словоблуддя, один словесний понос. Така людина може заговорити співбесідника, але переконати ніколи. В гіршому разі спостерігаємо нечленороздільне мичання, коли людина не може стулити докупи пару фраз або хоча б одну більш-менш осмислену фразу.

Під володінням мовою я розумію не тільки знання лексики, граматики і синтаксису, не тільки уміння правильно говорити й писати. За знанням мови криється така надзвичайно важлива функція головного мозку, як здатність мислити, а отже і здатність вмикати інші засоби – логіку, інтуїцію та ін.

Замолоду мені довелося кілька років працювати помічником у ректора Київського університету, фізика за фахом, який зробив свою і наукову, і політичну кар’єру (був головою Верховної Ради УРСР) підлабузництвом, завдяки якому затесався навіть в особисті друзі до В. Щербицького. Цей діяч вирізнявся дивовижною недорікуватістю (по-російськи – косноязычием), що жах брав морозом. Хоч його рідною мовою була українська (був він вихідцем із села), але він надавав перевагу у спілкуванні російській (принаймні, він був певний, що спілкується російською). Зрештою, у нього були серйозні проблеми з обома мовами, і на цьому ґрунті у мене з ним були безкінечні недопозуміння (йому б просто покластися на мій професійний досвід і знання).

Одно із таких непорозумінь сталося в присутності півсотні людей, переважно дуже освічених і культурних. Моє тоді було зверху, бо мене підтримав короткою фразою “Він правий!” перший проректор академік П. Богач. Потім, обговорюючи ту ситуацію зі мною, Петро Григорович сказав мені, що як фізіолог багато роздумував над зв’язком фізіології та мовлення у людини й дійшов висновку, що у людини, яка має проблеми з мовою, “така ж каша в голові” з погляду суто фізіологічних процесів.

У світлі щойно прочитаного прислухайтеся, що і як говорять президент, прем’єр-міністр, народні депутати й міністри, лідери партій і громадських організацій, які напрошуються вам у лідери або вже є такими, й робіть висновки. Чи здатні вони з таким рівнем мислення захищати ваші інтереси, інтереси народу, інтереси України? Чи ви хочете, щоб ці люди захищали ваші інтереси, інтереси народу і України?

Якщо ваша відповідь категорична і однозначна – “Ні!”, – тоді чи треба винуватити у наших програшах Путіна, Обаму, Маркель та інших знаних у світі лідерів, які роблять усе можливе для захисту інтересів своїх народів? Чи будуть вони поступливими на переговорах з тими лідерами, яких ви до них посилаєте від свого імені й від імені України?

…Можна собі тільки уявити, якою мовою говорить Путін до Януковича, коли вони зустрічаються наодинці.

Підсумовуємо:
1. Стратегії немає і не передбачається.
2. Стратегічно мислячого лідера немає і не передбачається.
3. Оскільки святе місце порожнім не буває, там і розквартирувалися зовсім випадкові люди.

23 – 24 січня 2014 р. 

Published by Dr Volodymyr Ivanenko | Д-р Володимир Іваненко

Entrepreneur, Professor & Scholar | Підприємець, професор, учений

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google photo

You are commenting using your Google account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

Connecting to %s

%d bloggers like this: