Зазвичай я не публікую чужі тексти на моєму особистому сайті. Сьогодні я відступаю від правила, розміщуюючи тут дуже цікавий матеріал Бориса Ткаченка. Для цього є три причини: (1) розвідка присвячена діяльності «Просвіти» на рідній мені Лебединщині; (2) у тексті згадано село Василівка, де я народився і (3) особистість самого автора. З Б. Ткаченком мене пов‘язують приязні стосунки ще з часу мого отроцтва. Він бував у нашій хаті, з якої до його музею перекочували деякі речі моїх діда Федора та баби Насті. Звісно, уже дорослим, буваючи в Лебедині, я не раз бував у гостинній хаті Ткаченків, на стелі якої було зухвало викарбуване Шевченкове «В своїй хаті своя правда, і сила, і воля».
«Наша багата південно – руська, мелодійна, співуча мова, якою розмовляє не 200 тисяч, а 14 мільйонів народу, на якій існує така народна література, якою не може похвалитися жоден з народів, на якій ще недавно співав Шевченко, виганяється зі школи, мов якась чума».
(К. Ушинський)
У 1910 році указом міністра внутрішніх справ Столипіна було закрито всі українські культосвітні товариства, заборонено читання українською мовою лекцій у навчальних закладах. Навіть невеличкі однокласні школи з українською мовою викладання, засновані з патріотичних міркувань прогресивними людьми, було ліквідовано. (с. Куземин, с. Лука, с. Василівка..) В 1913 році в Лебедині був розгромлений так званий ‘’Шевченківський гурток’’ серед гімназистів. Їхня провина – читали вірші Шевченка та співали українських народних пісень. В 1914 році була заборонена українська газета ‘’Рада’’. Слова ‘’Україна’’, ‘’український’’ було заборонено вживати навіть в російській пресі. Перші гуртки ‘’Просвіти’’ також були погромлені. Доходило до абсурду. Пісню ‘’Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці1’’ дозволялось співати як ‘’Ах не хаді, Грішка, ти на пікнік’’. Микола Карпович Садовський згадував, що коли в програму концерту Лисенка включили пісню ‘’Дощик, дощик капає дрібненький’’, то дозволили співати її тільки французькою – ‘’Ля плюі, ля плюі, дрен, дрен, дрен, дрен, дрен, дрен.’’
У 1917 році лебединці знову взялися за просвітництво. До цієї доброї справи долучився навіть заможній прошарок повіту – граф Василь Олексійович Капніст, голова Лебединської управи М.О. Кононенко, міщанка Варвара Кузьмівна Демченко, лікар Кадиш Сендерович Зільберник . Осердям гуртка були освітяни – П.І . Духно, М. П. Запорожець, М.А. Грищенко, син поета Михайла Петренка Борис,. Видавець І.В. Солодовник. А ще міщани – Лойченко, Мелешко, Сивоконь , Одарченко, Гладков., Гальковський… Зільберник і Демченко були почесними членами ‘’Просвіти’’. Кімната для зібрань просвітян спершу знаходилась в будинку парафіяльної школи по вулиці Петропавлівській, згодом – біля церкви Вознесіння.
Влітку 1918 року, на виконання розпорядження українського уряду просвітяни організували курси з вивчення української мови для вчителів початкових шкіл повіту. Керував курсами завідувач відділом освіти повітового земства просвітянин Микола Андрійович Грищенко.
Народився Микола Андрійович в хуторі Штепина Гребля Лебединського повіту. По закінченні Харківської духовної семінарії вступив до Дерптського університету. За участь в українському патріотичному гуртку ”Союзний совєт” був репресований , сидів в одиначці. Згодом закінчив Харківський університет, працював юридичним консультантом губернського земства у Харкові. Потім завідував шкільною та позашкільною освітою в в повітовому земстві в Лебедині, очолював місцеву ”Просвіту”. Розпорядженням харківського губернатора за пропаганду національної ідеї був висланий за межі повіту (1914 р.), жив під негласним наглядом в с. Вільшана. В жовтні 1917 року повернувся до Лебедина і обійняв посаду секретаря земства. Очолювана ним ”Просвіта” в червні 1918 року порушила питання про утворення музичної та лекційної секцій про створення духового оркестру, а в липні організувала курси вчителів початкових шкіл з вивчення української мови. Проходили вони в Народному будинку (Нині ”Будинок учителя”), число курсистів -близько 150. Після молебня присутніх привітав повітовий староста М.Н. Стасюлевич, голова управи А.М. Мокшицький та священик О. А. Солофненко. Уроки з української мови читав учитель П.І. Духно, історію України та мистецтво Слобожанщини вели запрошені Грищенком з Харкова Гнат Мартинович Хоткевич та Стефан Андрійович Таранушенко . Стараннями Грищенка при курсах була організована виставка української старовини- малярство, вишивка, народний одяг, побут, килимарство, історичні реліквії. Все це на виставку було передано графом В. Капністом, поміщиком А. Красовським, міщанкою Варварою Демченко та іншими небайдужими земляками. В лебединській друкарні Когана був виданий каталог виставки. За ініціативою Грищенка було організовано кілька екскурсій в старовинні храми Лебединщини та в маєтки славних родів. Про ці курси похвально відкнулись газета ”Южний край” та журнал ”Наше минуле”…
.Спочатку радянська влада до ”Просвіти” поставилась байдуже, що не заважало просвітянам у роботі. Ось деякі відомості з Лебединщини за 1920 – й рік: в Лебедині були поставлені п”си ”Не по – товариськи” та ”Вова – пристосуванець”, було влаштовано кілька концертів на допомогу бідним. У селі Марківка кілька разів були поставлені п”єси ”Ніч під Різдво” та ”Панська хворість”. В селі Михайлівка ставили навіть оперу Гулака-Артемовського ”Запорожець за Дунаєм” та п”єсу ”Наталка Полтавка. Головні ролі виконували вчителька Валентина Іванівна Мороз та шофер графа Капніста Павло Мороз. В Штепівці ставилась п”єса ”Батраки”. В Бишкіні просвітяни облюбували п”єсу ”Не співайте півні, не вбавляйте ночі”. Караванська ”Просвіта” за виставу зібрала 121375 карбованців і передала їх голодуючим Донбасу. ( До речі, на сьогодні в Каравані проживає тільки вісім душ глибоких пенсіонерів. А при земстві була і школа, і хата – читальня І гуральня, і цегельна , і ставок, і людей на 1926 рік проживало аж чотири сотні.) На лебединській сцені тоді виступали пізніш відомі в світі співаки Борис Романович Гмиря та Іван Никифорович Стешенко.
Коли радянська влада зміцніла і вже не потребевала в людській лояльності , вона й занесла меч над ”Просвітою”. Всі , хто засвітився в українському русі, були репресовані. Миколу Грищенка кілька разів арештовували а остаточну розправу вчинили в 1937 році. Звинувачення: вдома зберігав книжечки ”Що таке ”Просвіта” (автор М. Плевако) та ”Більшовики в Києві” (автор С. Єфремов). А найбільше зло – в кучі дров чекісти знайшли жовтоблакитний прапор з написом: «Нехай живе самостійна Україна’».А ще ”…большое количество дел быв. Земской управы Лебединского уезда (переписки, диограмы\, списки членов управы и проч.)’’На арештованого тут же накинулись ”землячки- патріоти”. Бухгалтер дитячого будинку заявив, що Грищенко в голодному 1933 – му році в черзі за хлібом сказав: ”Хліба в державі досить, а створюються такі умови…”. Завідуючий архівом засвідчив, що Грищенко (він раніше працював в архіві) зберігав у архіві справи земства та ”Просвіти”. Лебединська міська рада злочин Грищенка побачила в тому, що він квартирує разом з братом попом. Зайшовся і такий бедзвін, який злочин Грищенка побачив у тому, що той у базарній черзі за кролячими головами назвав ті голови баранячими. На допитах Грищенко тримався мужньо і гідно. Ось його слова: ” Я дійсно говорив… про те, що хліб у держави є, але внаслідок поганої розпорядливості влади відчувається нехватка хліба”. ”Жовтоблакитний прапор… зберігав як пам”ять про існуючу раніше владу… і як історичний матеріал, який для мене має цінність”. ”В 1917 році я брав участь в організаціїї ”Просвіти”. А після розвалу, вірніше ліквідаціїї ”Просвіт” в націоналістичних організаціях не перебував”. ”Прошу ”Просвіту” не рахувати націоналістичною організацією, а українською…бо ця організація контрреволюційної мети не мала. А тільки ставилось питання про відокремлення України від Росії і досягнення самостійності управління.” ”Хто проводить контрреволюційну роботу в Лебедині, не знаю.” Документ архіву засвідчує, що розстріляли Миколу Андрійовича в Сумській тюрмі о 12-ій годині ночі 26 листопада 1937 року . Тоді ж було понищено багатьох просвітян краю: Свирида Лісовицького з Будилки, Степана Цикала з Червленого , Івана Горбенка з Михайлівки (хай легенько гикнеться на тім світі оббріхувачу на прізвище Любивий) і десятки й десятки порядних людей Лебединщини. З їхнім відходом край полонили невіра і острах.
Примітка: Никанор Онацький був розстріляний у Полтавсьокій тюрмі. А згадуваний нами Гнат Хоткевич – у Харківській, Стефана Андрійовича Таранушенка влада нагородила п”ятирічним ув”язненням.
Dr. Volodymyr Ivanenko | Др. Володимир Іваненко 