ЯК УКРАЇНА АПЕЛЮВАЛА ДО КРАЇН — ПІДПИСАНТІВ БУДАПЕШТСЬКОГО МЕМОРАНДУМУ

У зв‘язку з тим, що зараз активізувалися розмови про Будапештський меморандум, вважаю за доцільне перепублікувати тут мою статтю 2018 року про те, як Україна апелювала до країн — підписантів Будапештського меморандуму. Стаття увійшла мо збірки моїх статей і нотаток «БУДАПЕШТСЬКИЙ ФОРМАТ» (Вашинґтон, 2020. – 294 с.).

Народний депутат України Ігор Мосійчук (Радикальна партія) передав нам копію листа від МЗС України, одержаного у відповідь на його запит щодо ініціювання Україною зустрічі у форматі Будапештського меморандуму після збройного захоплення Росією українських суден в акваторії Керченської протоки.

Зміст листа та додатку до нього із викладом основної частини із звернення МЗС України свідчать про те, що:

1) Україна просила про зустріч представників країн – підписантів Будапештського меморандуму лише для «консультацій» відносно листопадового інциденту у Чорному морі поблизу Керченської протоки на рівні представників зовнішньополітичних відомств;

2) Велика Британія, США і Франція формально начебто поставилися до ініціативи МЗС України позитивно, але фактично не змогли взяти участь у консультаціях через перешкоди внутрішньополітичного характеру у своїх країнах;

3) РФ повідомила МЗС України, що не бачить підстав для будь-яких консультацій…

Ці документи пояснюють позицію спеціального представника США Курта Волкера, яку він висловив раніше, буцімто наголосивши, що Будапештський формат неможливий без участі Росії.

Проблема тут у тому, що Україна, маючи достатньо доказів порушення Росією Будапештського меморандуму від часу анексії Криму та початку війни на Донбасі, не поспішала апелювати до країн – підписантів меморандуму, і тому напевно є якісь причини.

Звернення МЗС Українм до країн – підписантів меморандуму лише після незначного епізоду в Чорному морі викликало, на нашу думку, адекватну реакцію – інакше напевно й не могло статися.

Реакція Росії також є цілком очікуваною – іншої реакції й не могло бути за будь-яких умов.

Те, що висловив з цього приводу К. Волкер, навряд чи можна вважати серйозним і переконливим аргументом проти скликання самміту чи навіть консультацій на рівні очільників зовнішньополітичних відомств. Це може бути його суб‘єктивною думкою, висловленою по гарячих слідах.

РФ як агресор і порушник умов меморандуму, безумовно, буде проти будь-яких спроб актуалізувати тему Будапештського меморандуму.

І консультації на рівні зовнішньополітичних відомств, і самміт у форматі Будапештського меморандуму можливі і необхідні незалежно від того, яку позицію висловлює Росія і візьме чи не візьме вона участь у цих заходах. Тому ці заходи мають проводитися навіть без участі РФ.

При цьому не треба розглядати Будапештський меморандум як самодостатній документ і шукатив ньому те, чого в ньому немає. Досить уже того, що він підписаний главами ядерних держав як реакція на відмову України від ядерної зброї і є частиною комплексу документів про нерозповсюдження зброї масового ураження.

Але тут є ще й інша складова, на яку чомусь не звертають увагу фахівці. Порушивши Будапештський меморандум, Росія як один із підписантів також порушила Гельсінсткі угоди, зокрема Договір про безпеку і співробітництво в Європі. Анексія Криму є порушенням передусім цього важливого і повноцінного документу.

Тому скликання самміту у форматі Будапештського меморандуму має стати першим кроком до аналізу й оцінки цієї ситуації (тим більше що ОБСЄ має свою місію на Донбасі) і на шляху до Гельсінки-2. А це вже набагато серйозніша тема.

Очевидно, що Україна повинна стати ініціатором цих заходів і наполягати на скликанні самміту у форматі Будапештського меморандуму.

Що мене найбільше тривожить у цій ситуації з Будапештським меморандумом, так це подвійність стандартів тих українських політиків, які розуміють важливість цього чинника, але разом з тим докладають максимум своїх зусиль до продовження мінських посиденьок, усвідомлюючи безперспективність і нікчемність переговорів у Мінську, які відбуваються за сценарієм Кремля.

25 грудня 2018 р.