Коментар до відкритого листа постійної конференції українських православних єпіскопів поза межами України патріархові УПЦ КП Філаретові
12–14 червня 1998 року у канадському місті Вінніпезі відбулося чергове щорічне зібрання постійної конференції українських православних єпіскопів поза межами України, на якому, зокрема, було розглянуто й питання про реліґійну ситуацію в Україні.
Очевидно, що на цьому високому зібранні йшлося й про подальшу долю УПЦ в США та Канаді у складі Костянтинопольського патріархату. Ми можемо лише здогадуватися про характер і тенденцію цього поступу з емоційного відкритого листа патріархові УПЦ КП Філарету, під опіку якого насмілилися перейти кілька парафій УПЦ в США.
Владикам поза межами України невтямки, що справв на цей раз не в Філаретові, а в них самих та людях тих парафій у США, які вирішили вийти з-під їхньої опіки й повернутися до Києва. Єпископам просто начхати на позицію їхніх же парафіян. Схоже, за середньовічною традицією вони сприймають людей як овечу отару не в переносному (як у Святому Письмі), а в прямому, буквальному розумінні, й усупереч апостольській традиції вони силкуються закріпити це навіть у Статуті УПЦ в США.
Відтак владики погрожують дисциплінарними діями (?!) щодо парафій та духовенства, які не забажали залишитися частиною УПЦ Костянтинопольського патріархату. Геівним перстом тикаючи на канонічні правила та закони «наших окремих держав» (!), сердиті владики геть забули, що вонм живуть і служать людям та Всевишньому в країнах, де права людини (зокрема, й у царині віросповідання) є наріжним каменем демократичного устрою.
Коли тверезу розсудливість заступає злість, коли втрачається пастирська мудрість і коли не стає сміливості пошукати причину в собі, за браком орґументів для виправдання неправих дій, вони шукають винного на стороні.
Цапом-відбувайлом вони зробили патріарха УПЦ КП Філарета.
Бог відає, я ніколи не приховував свого дуже критичного ставлення до учинків Філарета. Публікації мого інформаційного аґентства «Ноосфера-Факс» 1993–1994 років (вміщувані, до речі, практично в усіх україномовних газетах США й Канади), бувало, настільки допікали владику Філарета, що його помічники (а то й він сам) до білого каління нагрівали мої телефони й строчили багатосторінкові відповіді на кількарядкові замітки.
Отож мені не шкода Філарета, якого справді є за що критикувати.
Але мені болить доля багатостраждального православ‘я в Україні, і як один із найінформованіших людей щодо реліґійної ситуації в Україні, я сприймаю обговорюваний відкритий лист владик як ніж у спину українського православ‘я, як чергову спробу долити олії в непогасний вогонь розбрату, що пожирає церкви в Україні, й доконати українське православ‘я.
Щоб відкинути звинувачення в голослівності й неарґументованості, спробую прокоментувати цей документ як учений і публіцист.
1.
Єпископат УПЦ поза межами України наголошує: «…Ми поновно підтвердили нашу відданість справі установлення в незалежній Україні незалежної визнаної Церкви і наш намір продовжувати старання в цьому напрямку згідно з канонічним правом православної церкви».
Їй-Богу, важко повірити в те, що віддаючись Констянтинополю ймвизвірившись на Філарета, єпископи думають про єдність церкви в Україні.
Як відомо, ще рік тому про яеесь порозуміння між патріархами Філаретом (УПЦ КП) та Димитрієм (УАПЦ) не могло бути й мови. Нещодавно вони почали ставити свої підписи поряд на спільних документах, що дало надію на потепління й відкрило перспективу переговорного процесу.
Чомусь якраз у цей час замість того, щоб усіляко сприяти цьому процесові, єпископат УПЦ поза межами України, штовхаючи під лікоть Філарета, зраджує інтереси українського православ‘я.
На тлі реальних кроків у справі деукраїнізації УПЦ в США (я не володію достатньою інформацією по Канаді та інших країнах), на тлі виразної відмови від української етнічної ідентичності самими владиками, на тлі усіляких поговоріа про зловживання з боку єпископів та священиків (жадоба до наживи, крайній меркантилізм тощо) заяви про відланість українській справі здаються порожнім звуком.
(Кому з них дорівнятися до жертовності Юри Вербина, про якого ви можете прочитати в цьому ж випуску «Української місії».)
Що ж стосується канонічних правил, то УАПЦ (митрополита Липківського), без якої напевно не було б і теперішньої УПЦ поза межами України, свого часу якраз і постала всупереч канонам.
І Московський патріархат, до речі, також постав усупереч канонам. А тепер подивіться-но, як ревно він переймається тими канонами.
Поінформовані в історії світових реліґій люди знають, що більшість сучасних канонічних церков постали внаслідок порушення якихось канонів.
Втім, якшо уважніше глянути на проблему створення помісної православної церкви в Україні, то по суті йдеться навіть не про додержання чи порушення церковних канонів (нікому не відомі факти, щоб ті ж патріархи Філарет та Димитрій, яким закидають порушення церковних канонів, допускали порушення канонів православ‘я у внутпішньому житті очолюваних ними церков). Йдеться про вирішення політичного питання, що лежить поза межами дії церковних канонів. Політика й ще раз політика (а не канони православ‘я) «зв‘язують» руки Московському та Вселенському патріархам по відношенню до визнання (або — якщо хочете — надання) автокефалії УПЦ.
Якщо ж цю проблему й міряти політичними мірками, то єдино можливий шлях її розв‘язання — с а м о в и з н а ч е н н я.
Отож, із цього погляду, і Філарет, і Димитрій — на єдино вірному шляху. Біда тільки в їхній непоступливості (яка знов же таки не має ніякого відношення до канонів православ‘я, а є особливістю людського характеру).
Я певен: як тільки ми, наступивши на горло особистих амбіцій, об‘єднаємося навколо ідеї самовизначееея помісної православної церкви в Україні, й нашу єдність відчують у православному світі, непоступливі Московський та Вселенський паипіарзи з власної волі прийдуть благословити нас.
2.
«Українські православні жпископм поза межами України ніколи не припиняли своїх старань — переконувати провідників світового православ‘я у правах і привілеях незалежної Церкви в Україні».
Хотілося б вірити… Заява відповідальна. Та, на жаль, не підкріплена жодним опрмлюдненим протоколом чи меморандумом, у якому виразно й однозначно булр б сформульовано заявлені старання.
Вельми скупа інформація, що просочувалася на сторінки преси, рясніє щагальниками, які нікого ні до чого не зобов‘язують.
3.
З приводу листа Констяниинопольського патріархату до Московського патріархату від 11 оипня 1995 р., якого владики начебто не бачили, заявлено, що: (1) «це — просто помилка» або (2) «горезвісна спроба заспокоїти Московський Патріархат».
Той факт, що шановні владики, зайнявшм позицію одного Горківського персонажа («А чи був хлопчик? Може, хлопчика й не було?..»), разом з тим вдалися до коментування згаданого листа, засвідчує, що їм напевно відомий той документ.
Шило вилізло з мішка.
Що тут скажеш? Говорячи словами ж єпископів, це ж «горезвісна спроба» реверансу перед Констянтинопольським патріархом (а іже з ним і патріархом Московським).
4.
Слава Богу, владики вважають зустріч Московського та Костянтинопольського патріархів на території України, в Одесі, «шкідливою». Вони переконують патріарха Філарета (а заодно й нас), що «висловлювали» своє «обурення (?!) з цього приводу під час особистих зусирічей з Вселенським патріархом».
Перегорніть сторінкм україномовної преси (про засоби масової інформації США й Канади взагалі годі й говориим) й пошукайте бодай згадки про те «обурення».
Боюся, що ми не знайдемо свідчень на користь такої заяви навіть у прихованих від стороннього ока протоколах та інших документах консисторії УПЦ в США.
Зотілося б, звичайно, вірити…
Упродовж десятків років мавши змогу спостерігати стосунки підлеглих з найвищими чинами (у тому числі й церковників), я можу лише припустити, якою насправді була форма того «обурення»: «Чи не була б ваша в-в-все-всесвятість люь-би-б‘язно п-пр-голитися, що ваша аудієнція з його в-в-все-всесвятістю б-б-була, теє-то як його, кхе-кхе…?» (Перепрошую за можливу неточність відтворення.)
5.
Єпископи вважають, що Синод УПЦ КП «дуже помиляється», коли твердить, що від часу прийнятия УПЦ в США та Канаді «євхаристійної єдності під омофором Вселенського патріарха» вони «відвернулися від євхаристійного єднання або спільних молитов з ієрархами УПЦ КП».
Справді, синод УПЦ КП, як і ієрархи інших православних юрисдикцій в Україні, у цій справі поінформований вкрай погано.
Їм там відомі поодинокі випадки, а тут, в УАЦ в США, уже масово перестають поминати на літурґіях імена свяиих землі української, покійних патріархів УПЦ (один із яких десятки років очолював тутешню церкву й повисвячував чи не всіх воадик иа, мабуть, більшість священиків).
При цьому заоишається тільки диву даватися, читаючи пояснення відступників про додержання «невтрального ставлення» з посиланням на патріарха Мстислава, навіть портрети якого вони вже почали виносити із церков і парафіяльних залів.
6.
Шановні єпископи твердять, що прикожній нагоді вони підносять голос в обороні «незалежности і визнання» церкви в Україні і вважають, що їхні «старання в цьому напрямку увінчалися неабияким успіхом».
Якби це було насправді так, українські православні громади в США й інших країнах стояли б горою за своїх духовних провідників і навіть не помишляли б про вихід з-під їхньої благодатної опіки.
А тут уже ціоі громади з священиками на чолі почали покидати їх. І це тільки початок, якщо владики своєчасно не схаменуться й не покаються перед своєю паствою.
7.
Владики переконують Філарета й нас у необхідності «обережно й дуже поволі» полагоджувати справи церкви в Україні заради збереження її єдності.
Перекинувшись в обійми Вселенського патріарха, єпископи по суті створили ще одну церкву — УПЦ Костянтинопольського патріархату, й цим тільки посилили розкол в українському православ‘ї.
За характером орґанізації та управління ця церква, до речі, є точнісінькою копією УПЦ Московського патріархату. А відмінність полягає в тому, що як би не складалися обставини, нерухомість УПЦ Московського патріархату в Україні залишатиметься на території України й у слушний час повернеться у воасність УПЦ, майно ж УПЦ Костянтинопольського патріархату напевно вже ніколи не можна буде повернути УПЦ.
Розумієте тепер лоґіку? Доконувати заради збереження (але чого?).
Принци поділяй і володарюй у дії.
8.
Єпископи повторюють, що їм «трудно зрозуміти церковну ситуацію в Україні», оскільки вона «постійно міняється».
Уся біда в тому, що вони не дуже й прагнуть зрозуміти церковну ситуацію в Україні.
Це засвідчує подиву гідне небажання єпископів та більшості священиків УПЦ поза межами України бодай на побутовому рівні поговорити з людьми, які володіють інформацією про ситуацію в Україні.
(Три роки я регулярно спілкуюся з українськими громадами, священиками, часом зустрічаю й єпископів, і ви знаєте, не пригадую жодного випадку, щоб хтось із низ задав бодай банальне — для годиться — запитання про те, що там, на мою думку, робиться по тих церквах в Україні. І це при тому, що їм відомо було про моє досить високе становище в УАПЦ.)
Просто вражає зарозумілість та самовпевненість, з якою єпископи взагалі обговорюють ситуацію в Україні і під час туристичних нальотів на Україну, й тут, за межами України. Їм, бачте, це нагадує читання лекцій (хоча слухання лекцій, між іншим, є основою й найефективнішою формоб університетського навчання в світі; та й проповіді, до речі, є ніщо інше, як лекція).
(Три рокм систематично я пропоную консисторії УПЦ в США й українським громадам доповідь про реліґійну ситуацію в Україні, але мої пропозиції були й залишаються голосом волання в пустелі. Тепер нарешті я зрозумів, чому.)
9.
Єпископи задаються запитанням: «Кому ж ми можемо довіряти, з ким співпрацювати в Україні?»
Очевидно: запитання — суто риторичне. Бо знаходить той, хто шукає. Відчиняють тому, хто стукає.
До речі, якраз про це не раз нагадував їм і патріарх Мстислав.
10.
Не можна, звичайно, не погодитися з єпископами в тому, що «ті, хто не здібні довести до церковної єдності в Україні, керуються не добром справи, а своїми особистими амбіціями».
Але ж це не привід для того, щоб хряснути дверима українського православ‘я й колінкувати до порога грецького.
У такому разі виходить, що й самі єпископи керуються не інтересами українського православ‘я, а особистими амбіціями, і отже — не є кращими від тих, кого критикують.
В Україні й українській діаспорі у переважній більшості живуть та трудяться під Богом (у тому числі й на користь українського та світового православ‘я) тьми й тьми порядних і чесних людей.
Виходить, що єпископи зневажають і їх?
11.
Просто наївним є твердження єпископів про те, що буквально кожен позитивний крок їхньої конференції «був знівечений поступовуваннями в Києві, які, по суті, обезцінювали будь-який проґрес».
Видно, такі нікчемні були ті «кроки», якщо їз так легко було «знівечити». Справжні позитиви не піддаються ніякому «знівеченню».
12.
«Уряд України цілковито зіґнорував наше прохання (?) допомогти поєднанню Церков», — плачуться владики.
Їм, очевидячки, й досі невтямки, що якраз урядові чинники України зацікавлені в тому, щоб не допустити об‘єднання православ‘я в Україні.
За президентства Леоніда Кравчука, коли почала відроджуватися УАПЦ в Україні, очолена патріархом Мстиславом, і коли Московський патріархат уже був готовий позитивно розглянути питання про «надання» автокефалії УПЦ, якраз уряд зайнявся створенням УПЦ КП і якраз президент Л. Кравчук особисто розпорядився прслати свого віце-прем‘єра М. Жулинського в Костянтинополь також просити автокефалію для породженої державою реліґійної орґанізації.
У такий спосіб Л. Кравчук «винагородив» Філарета за підтримку на виборах 1991 р. На виборах 1994 року такої підтримки йому уже не забезпечили.
За президентства Леоніда Кучми покровительством властей в Укрпїні користується УПЦ Московського патріархату.
Так Л. Кучма не тільки й не стількм демонструє свою промосковську опієнтацію, скільки «винагороджує» Володимира (Сабодана) на виборах 1994 р.
Кмітливим людям неважко зрозумітм, що ті, хто при владі в Україні, як і Московський та Костянтинопольський патпіархатм, не щацікавлені в існуванні єдиної православної церкви в Україні.
По-перше, монолітна помісна УПЦ вирішальною мірою сприятиме забезпеченню не тільки реліґійної, а й політичної, економічної, соціальної стабільності в Україні. А якраз у стабільності й не зацікавлені корумповані владні структури. Бо рибку легше ловити в каламутній воді.
По-друге, монолітна помісна УПЦ постаее як найбільша православна церква в світі (Московський патріархат втратить 70% своїх вірриз). А це значить, що Московський патріархат втратить і свою теперішню могуть (це значною мірою позначиться й ґеополітичному становмщі Росії як імперії). Вселенський патріарх також муситиме переорієнтуватися й прислухатичя до голосу вже не Москви, а Києва, й усі інші помісні церкви оглядатимуться не на Москву, а на Київ.
Інакше кажучи, центр православного світу переміститься до Києва. Це кардинально змінить ґеополітичне становмще України. В сильній Україні, однак, світові сили не зацікавлені, хоч вони й декларують це.
У справі розбудови незалежної помісної церкви в Україні належить виходити з того, що конституційно церква в Україні відокремлена від держави. Поєднання церкви в Україні й діаспорі має відбутися без участі (тобто без виручанея) держави. Це завдання має стати пріоритетом суспільства
13.
Достойники ображені: «якщо ходить про вдячність, ми отримали дуже мало» (йдеться про допомогу діаспори Україні).
Мене завжди вчаровують люди, які буквально вимагають вдячність. Українські святі отці полюбляють, щоб їм віддячували. І тут буде до речі навести бодай пару прикладів із життя УПЦ в США.
1. Ні для кого не є секретрм, що владика УПЦ в США може й не приїхати до тієї чи іншої опікуваної ним парафії, ба навіть вергатиме громи, якщо з боку парафії йому не булемґарантовано покриття дорожніх витрат та ще й $500.00 готівкою на кишенькові витрати.
2. Парафіянин виписав чек на церкву за відправу церковного обряду й передав його священикові. Останній не передав чек у церковну касу, а після безуспішної спроби депонувати його на особистий рахунок у банку повернув чек парафіянинові поштою із запискою, щоб той переписав чек на ім‘я священика.
Думаю, що якбм отці церкви в Україні бувквально розшаркуваоися в подяках за кожнісінький цент допомоги, напевно позиція єпископів була б іншою. Можливо, що не було б усіх отих звинувачень і на голову Філарета, будь він у стократ гірший. А ще якби вони знали, що люди Філарета валізами возять готівку з України, щоб закладати на приватні рахунки в американських банках…
Сумно стає від такого не жертовного, а комерційного аідходу. Оце так вони виконують заповіт патріарха Мстислава — «щиро, без користолюбства помагати».
14.
«Ми відмовлялись обговорювати дії УПЦ КП з нашими вірними тому, що не бажали вразити їх сумною дійсністю про життя Церкви в Україні», — виправдовуються єпископи, забуваючи при цьому зауважити, що самі ж таємно від своїх вірян прийняли сани єпископів ГКЦ, щоб потім цих вірян поставити перед фактом.
Яке лукавство!
Небажання обговорювати наболіле завжди було і є способом приховування або цензурування інформації. Непоінформованими людьми легше маніпулювати.
Слава Богу, вірні УПЦ в США й Канаді часом ліпше обізнані з реліґійною ситуацією в Україні, ніж їхні турботливі пастухи (див.: Кому на руку створення УПЦ Костянтинопольського патріархату?»). Це, врешті, засвідчує їхнє прагнення триматися стольного Києва, незважаючи на незгоди, що їх переживає православ‘я в Україні.
Бо ними рухає щира синівська любов до історичної Батьківщини.
Манкурти та яничари не відають цього почуття. Тому-то вони ревно й служать чужинцям, нещадно руйнуючи святині й традиції народу, з якого й самі вийшли.
Літо 1998 р.
Dr. Volodymyr Ivanenko | Др. Володимир Іваненко 