ЩО КРИЄТЬСЯ ЗА РАДИКАЛІЗМОМ ОЛЕГА ЛЯШКА?

Формально Олег Ляшко має рацію. Біда тільки в тому, що по суті усе це є агресивна популістська риторика.

В Україні ще так багато людей, які вірять у Ляшка, вибачають йому гріхи (навіть не намагаючись вникнути у їхню суть), вірять його персонізованій Радикальній партії Олега Ляшка (не заглядаючи в її програму) і т.ін.

Запитання, винесене в заголовок, я вже задавав щодо партій «Свобода», «Батьківщина», «Самопоміч», Руху Нових Сил… Сказане там однаковою мірою стосується і О. Ляшка та його Радикальної партії.

Деякі тези з цих та інших нотаток, очевидно, тут варто нагадати у формі прямих запитань як до членів Радикальної партії, так і до симпатиків партії та лідера:

1. Як Радикальна партія бачить українську національну ідею?

2. Яку ідеологію сповідує Радикальна партія і якою мірою ця ідеологія відображає українські національні традиції і звичаї, а відтак сподівання українського народу?

3. Як Радикальна партія бачить стратегію розвитку українського суспільства та української держави? Куди партія та її лідер хочуть привести Україну через десять, двадцять, п‘ятдесят років?

4. Чи замислюється Радикальна партія (або хоча б її інтелектуальна еліта) над питанням зміни соціального устрою в Україні, тобто переходу від устрою, нав’язаного російсько-імперським та радянським пануванням, до устрою, який базувався б на українських національних традиціях і звичаях?

5. Чи замислюється Радикальна партія (або хоча б її інтелектуальна еліта) над питання зміни системи урядування в Україні, тобто переходу від старої радянської системи до нової, яка базувалася б на українських національних традиціях і звичаях?

6. Чи думає Радикальна партія над проблемами українізації України, причому не в плані банального поширення української мови, а в плані українізації сутнісної через повернення до національних традицій і звичаїв, які включають і певні морально-етичні норми, одна із яких – жити по совісті?

7. Яку позицію займає Радикальна партія та її лідер щодо агресії Росії проти України? Це – далеко не останнє запитання, на яке має шукати відповідь кожен, хто збирається йти вибори президента, народних депутатів чи депутатів місцевих рад.

В Україні звикли так: з-поміж двох зол вибирати менше. Замість того, щоб відразу безпомильно налаштовуватися на добро. При цьому рішуче й категорично відмежовуватися від чужого і чуждого.

Розмову про те, яких змін потребує Україна, ведемо тут: https://m.facebook.com/Ukraine-System-Change-%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B0-%D0%97%D0%BC%D1%96%D0%BD%D0%B0-%D0%A1%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B5%D0%BC%D0%B8-135393920538991/. Запрошуємо до участі!

Володимир Іваненко

Український Університет

18 грудня 2017 р.

https://www.facebook.com/volodymyr.ivanenko/posts/1941528305860501

ЩО ЗА «НАЦІОНАЛЬНИМ КОРПУСОМ»?

Інтерв‘ю Соні Кошкіної з Андрієм Білецьким обговорено багато як загальних, так і окремих питань діяльності самого нардепа, його проектів – полку «Азов», «Національних дружин», політичної сили «Національний корпус», а також взаємин з іншими націоналістичними організаціями, зокрема – з об‘єднаннями «Свобода» й «Правий сектор» (див.: https://lb.ua/news/2018/02/21/390730_andriy_biletskiy_parlament_treba.html).

Основну увагу в цій розмові зосереджено на перезавантажуванні парламенту, яке А. Білецький вважає найактуальнішим.

С. Кошкінам нагадала співрозмовникові програмні засади Маніфесту націоналістичних сил, в яких перетрушування ВРУ не згадується, зате говориться про створення Балто-Чорноморського союзу, повернення ядерного статусу, вільне володіння зброєю для населення та створення єдиної помісної церкви.

А. Білецький пояснив, як йому уявляється відновлення ядерного потенціалу України та створення єдиної помісної церкви.

Деталізації зачеплених в інтерв’ю окремих тем досить, щоб зрозуміти, наскільки несистемно, ба навіть фрагментарно-ситуативно дивиться молодий політик на перспективи України і наскільки нетривка його ідеологія, яку він визначає як націоналістичну, будучи щиро переконаним у тому, ні його політична сила, ні «Свобода» та «Правий сектор» не вдаються до суто лівацьких радикальних дій і вчинків.

Це при тому, що один тільки полк «Азов» не раз уславився радикалізмом явно не традиціоналістського штибу, а марш «Національних дружин» є класичним проявом лівацтва, яке в кращому разі нагадує компартійно-комсомольські «народні дружини», а в гіршому – бойові загони націонал-соціалістів (прикметно, що ні одні, ні другі не були націоналістичними).

Я вже не раз писав про те, що Всеукраїнське об‘єднання «Свобода» так само позиціонує себе як націоналістичну політичну силу. ЗМІ також сформували в українському суспільстві уявлення про «Свободу» як радикальну націоналістичну партію. «Свободівці» активно послуговуються іменем Степана Бандери, червоно-чорним прапором та іншими атрибутами націоналістичного характеру. Своїми деклараціями і своїми діями «Свобода» демонструє лівацькі, ліво-радикальні настрої, які з націоналізмом мають спільне тільки одно – риторику.

У такий же спосіб проявився в українському суспільстві й «Правий сектор».

Отже, «Національний корпус», який, як і «Свобода» та «Правий сектор», вдається до націоналістичної риторики, посилається на імена Д. Донцова, Ю. Липи, М. Сціборського чи С. Бандери, з великою натяжкою можна віднести до справді націоналістичних, справді консервативних і справді традиціоналістстких політичних рухів.

Націоналізм – ідеологічна течія консервативного, традиціоналістського спрямування. Відтак і спектр політичних рухів так чи інакше має базуватися передусім на національних традиціоналістських підходах. Хай це буде націоналізм правого (консервативний націоналізм), націоналізм лівого (соціально орієнтований націоналізм) чи націоналізм центристського (поміркований націоналізм) спрямування.

Як і «Свобода», «Національний корпус» – політична сила з ліво-радикальними настроями, і тому він не вписується навіть у націоналізм соціально орієнтованого спрямування.

У Соні Кошкіної була можливість допомогти нам розібратися в політичній орієнтації народного депутата А. Білецького і його «Національного корпусу». Але вона цього не зробила.

Тим часом варто було б це зробити, спробувавши дістати від пана Білецького відповіді на наступні запитання:

1. Як він і «Національний корпус» бачить українську національну ідею?

2. Яку ідеологію сповідує «Національний корпус» і якою мірою ця ідеологія відображає українські національні традиції і звичаї, а відтак сподівання українського народу?

3. Як «Національний корпус» бачить стратегію розвитку українського суспільства та української держави? Куди партія та її лідер хочуть привести Україну через десять, двадцять, п‘ятдесят років?

4. Чи замислюється «Національний корпус» (або хоча б його інтелектуальна еліта) над питанням зміни соціального устрою в Україні, тобто переходу від устрою, нав’язаного російсько-імперським та радянським пануванням, до устрою, який базувався б на українських національних традиціях і звичаях?

5. Чи замислюється «Національний корпус» (або хоча б його інтелектуальна еліта) над питання зміни системи урядування в Україні, тобто переходу від старої радянської системи до нової, яка базувалася б на українських національних традиціях і звичаях?

6. Чи думає «Національний корпус» над проблемами українізації України, причому не в плані банального поширення української мови, а в плані українізації сутнісної через повернення до національних традицій і звичаїв, які включають і певні морально-етичні норми, одна із яких – жити по совісті?

Цих запитань було б досить, щоб побачити, наскільки україноцентричним є А. Білецький, а відтак і його новий політичний проект – партія «Національний корпус». Це також теми, які мали б бути висвітлені на сайті «Національного корпусу» (див.:

http://nationalcorps.org/).

В Україні звикли так: з-поміж двох зол вибирати менше. Замість того, щоб відразу безпомильно налаштовуватися на добро. При цьому рішуче й категорично відмежовуватися від чужого і чуждого.

Розмову про те, яких змін потребує Україна, ведемо тут: https://m.facebook.com/Ukraine-System-Change-%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B0-%D0%97%D0%BC%D1%96%D0%BD%D0%B0-%D0%A1%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B5%D0%BC%D0%B8-135393920538991/. Запрошуємо до участі!

Володимир Іваненко

Український Університет

22 лютого 2018 р.

ЩО ЗА «САМОПОМІЧЧЮ»?

Всеукраїнське об‘єднання «Свобода» позиціонує себе як націоналістична політична сила. ЗМІ також сформували в українському суспільстві уявлення про «Свободу» як радикальну націоналістичну партію. «Свободівці» активно послуговуються іменем Степана Бандери, червоно-чорним прапором та іншими атрибутами націоналістичного характеру.

У своїх статтях я не раз звертав увагу на те, що «Свобода» і своїми деклараціями, і своїми діями демонструє лівацькі, ліво-радикальні настрої, які з націоналізмом мають спільне тільки одно – риторику.

Націоналізм – ідеологічна течія консервативного спрямування. Відтак і спектр політичних рухів так чи інакше має базуватися передусім на національних традиціоналістських підходах. Хай це буде націоналізм правого (консервативний націоналізм), націоналізм лівого (соціально орієнтований націоналізм) чи націоналізм центристського (поміркований націоналізм) спрямування.

Як політична сила з ліво-радикальними настроями, «Свобода», однак, не вписується навіть у націоналізм лівого, соціально орієнтованого спрямування.

Осмислення декларацій і дій Руху Нових Сил спонукало мене скласти невеликий запитальник для тестування політичних партій і рухів в Україні на предмет їхньої відповідності сподіванням українського суспільства.

Учора-позавчора ці запитання я поставив перед членами й прихильниками партії «Баттківщина».

Один свободівець своїм коментарем спонукав мене перефразувати ці ж запитання членам та симпатикам всеукраїнського об‘єднання «Свобода».

1. Як «Свобода» бачить українську національну ідею?

2. Яку ідеологію сповідує «Свобода» і якою мірою ця ідеологія відображає українські національні традиції і звичаї, а відтак сподівання українського народу?

3. Як «Свобода» бачить стратегію розвитку українського суспільства та української держави? Куди партія та її лідер хочуть привести Україну через десять, двадцять, п‘ятдесят років? (Історія «Свободи» досить тривала – чверть століття, – щоб простежити, як наміри партії втілюються в життя і яких результатів домагається.)

4. Чи замислюється «Свобода» (або хоча б її інтелектуальна еліта) над питанням зміни соціального устрою в Україні, тобто переходу від устрою, нав’язаного російсько-імперським та радянським пануванням, до устрою, який базувався б на українських національних традиціях і звичаях?

5. Чи замислюється «Свобода» (або хоча б її інтелектуальна еліта) над питання зміни системи урядування в Україні, тобто переходу від старої радянської системи до нової, яка базувалася б на українських національних традиціях і звичаях?

6. Чи думає «Свобода» над проблемами українізації України, причому не в плані банального поширення української мови, а в плані українізації сутнісної через повернення до національних традицій і звичаїв, які включають і певні морально-етичні норми, одна із яких – жити по совісті?

7. Яку позицію займає «Свобода» та її лідер щодо агресії Росії проти України? Це – далеко не останнє запитання, на яке має шукати відповідь кожен, хто збирається йти вибори президента, народних депутатів чи депутатів місцевих рад.

В Україні звикли так: з-поміж двох зол вибирати менше. Замість того, щоб відразу безпомильно налаштовуватися на добро. При цьому рішуче й категорично відмежовуватися від чужого і чуждого.

Розмову про те, яких змін потребує Україна, ведемо тут: https://m.facebook.com/Ukraine-System-Change-%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B0-%D0%97%D0%BC%D1%96%D0%BD%D0%B0-%D0%A1%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B5%D0%BC%D0%B8-135393920538991/. Запрошуємо до участі!

Володимир Іваненко

Український Університет

15 жовтня 2017 р.

ЩО ЗА «СВОБОДОЮ»?

Всеукраїнське об‘єднання «Свобода» позиціонує себе як націоналістична політична сила. ЗМІ також сформували в українському суспільстві уявлення про «Свободу» як радикальну націоналістичну партію. «Свободівці» активно послуговуються іменем Степана Бандери, червоно-чорним прапором та іншими атрибутами націоналістичного характеру.

У своїх статтях я не раз звертав увагу на те, що «Свобода» і своїми деклараціями, і своїми діями демонструє лівацькі, ліво-радикальні настрої, які з націоналізмом мають спільне тільки одно – риторику.

Націоналізм – ідеологічна течія консервативного спрямування. Відтак і спектр політичних рухів так чи інакше має базуватися передусім на національних традиціоналістських підходах. Хай це буде націоналізм правого (консервативний націоналізм), націоналізм лівого (соціально орієнтований націоналізм) чи націоналізм центристського (поміркований націоналізм) спрямування.

Як політична сила з ліво-радикальними настроями, «Свобода», однак, не вписується навіть у націоналізм лівого, соціально орієнтованого спрямування.

Осмислення декларацій і дій Руху Нових Сил спонукало мене скласти невеликий запитальник для тестування політичних партій і рухів в Україні на предмет їхньої відповідності сподіванням українського суспільства.

Учора-позавчора ці запитання я поставив перед членами й прихильниками партії «Баттківщина».

Один свободівець своїм коментарем спонукав мене перефразувати ці ж запитання членам та симпатикам всеукраїнського об‘єднання «Свобода».

1. Як «Свобода» бачить українську національну ідею?

2. Яку ідеологію сповідує «Свобода» і якою мірою ця ідеологія відображає українські національні традиції і звичаї, а відтак сподівання українського народу?

3. Як «Свобода» бачить стратегію розвитку українського суспільства та української держави? Куди партія та її лідер хочуть привести Україну через десять, двадцять, п‘ятдесят років? (Історія «Свободи» досить тривала – чверть століття, – щоб простежити, як наміри партії втілюються в життя і яких результатів домагається.)

4. Чи замислюється «Свобода» (або хоча б її інтелектуальна еліта) над питанням зміни соціального устрою в Україні, тобто переходу від устрою, нав’язаного російсько-імперським та радянським пануванням, до устрою, який базувався б на українських національних традиціях і звичаях?

5. Чи замислюється «Свобода» (або хоча б її інтелектуальна еліта) над питання зміни системи урядування в Україні, тобто переходу від старої радянської системи до нової, яка базувалася б на українських національних традиціях і звичаях?

6. Чи думає «Свобода» над проблемами українізації України, причому не в плані банального поширення української мови, а в плані українізації сутнісної через повернення до національних традицій і звичаїв, які включають і певні морально-етичні норми, одна із яких – жити по совісті?

7. Яку позицію займає «Свобода» та її лідер щодо агресії Росії проти України? Це – далеко не останнє запитання, на яке має шукати відповідь кожен, хто збирається йти вибори президента, народних депутатів чи депутатів місцевих рад.

В Україні звикли так: з-поміж двох зол вибирати менше. Замість того, щоб відразу безпомильно налаштовуватися на добро. При цьому рішуче й категорично відмежовуватися від чужого і чуждого.

Розмову про те, яких змін потребує Україна, ведемо тут: https://m.facebook.com/Ukraine-System-Change-%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B0-%D0%97%D0%BC%D1%96%D0%BD%D0%B0-%D0%A1%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B5%D0%BC%D0%B8-135393920538991/. Запрошуємо до участі!

Володимир Іваненко

Український Університет

15 жовтня 2017 р.

ЩО ЗА «БАТЬКІВЩИНОЮ»?

В Україні ще так багато людей, які вірять у Юлію Тимошенко, вибачають їй гріхи (навіть не намагаючись вникнути у їхню суть), вірять її партії «Батьківщина» (не заглядаючи в її програму) і т.ін.

Свідченням такої віри в ЮВТ є позиція очільника «Батьківщини» в Києві пана В. Бондаренка (https://www.facebook.com/V.D.Bondarenko/posts/908011906022853).

Я відстежую активність ЮВТ відтоді, коли вона ще займалася популярним свого часу відеобізнесом (з демонстрацією в відеосалонах порнофільмів). Відтоді й дотепер у кар‘єрі нашої героїні є чимало «світлих» сторінок, над якими мало хто бодай пробує замислитися…

Ґуґл вам у поміч – тепер усе в нетрях світової павутини доступне кожному, хто може набирати на клавіатурі компа чи смартфону відповідні імена, назви, ключові слова…

Але не обов‘язково заглиблюватися аж так далеко. Є сайт політичної сили під назвою «Батьківщина», і на тому сайті – програмні документи приватної партії ЮВТ. Відділивши зерно (чин) від полови (обіцянки), можна доволі легко розібратися, що до чого і хто є who.

Я не певен, чи писатиму про це окрему статтю, але є у мене публікації, які так чи інакше згадують партію «Батьківщина» та її (партії) амбіції.

Нижче, після цього запису на цій же сторінці перепощено мої нотатки про М. Саакашвілі та його Рух Нових Сил. Сказане там однаковою мірою стосується і Ю. Тимошенко та її партії «Батьківщина».

Деякі тези з цих та інших нотаток, очевидно, тут варто нагадати у формі прямих запитань як до членів партії «Батьківщина», так і до симпатиків партії та лідера:

1. Як «Батьківщина» бачить українську національну ідею?

2. Яку ідеологію сповідує «Батьківщина» і якою мірою ця ідеологія відображає українські національні традиції і звичаї, а відтак сподівання українського народу?

3. Як «Батьківщина» бачить стратегію розвитку українського суспільства та української держави? Куди партія та її лідер хочуть привести Україну через десять, двадцять, п‘ятдесят років? (Історія «Батьківщини» досить тривала, щоб простежити, як наміри партії втілюються в життя і яких результатів домагається.)

4. Чи замислюється «Батьківщина» (або хоча б її інтелектуальна еліта) над питанням зміни соціального устрою в Україні, тобто переходу від устрою, нав’язаного російсько-імперським та радянським пануванням, до устрою, який базувався б на українських національних традиціях і звичаях?

5. Чи замислюється «Батьківщина» (або хоча б її інтелектуальна еліта) над питання зміни системи урядування в Україні, тобто переходу від старої радянської системи до нової, яка базувалася б на українських національних традиціях і звичаях?

6. Чи думає «Батьківщина» над проблемами українізації України, причому не в плані банального поширення української мови, а в плані українізації сутнісної через повернення до національних традицій і звичаїв, які включають і певні морально-етичні норми, одна із яких – жити по совісті?

7. Яку позицію займає «Батьківщина» та її лідер щодо агресії Росії проти України? Це – далеко не останнє запитання, на яке має шукати відповідь кожен, хто збирається йти вибори президента, народних депутатів чи депутатів місцевих рад.

В Україні звикли так: з-поміж двох зол вибирати менше. Замість того, щоб відразу безпомильно налаштовуватися на добро. При цьому рішуче й категорично відмежовуватися від чужого і чуждого.

Розмову про те, яких змін потребує Україна, ведемо тут: https://m.facebook.com/Ukraine-System-Change-%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B0-%D0%97%D0%BC%D1%96%D0%BD%D0%B0-%D0%A1%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B5%D0%BC%D0%B8-135393920538991/. Запрошуємо до участі!

Володимир Іваненко

Український Університет

15 жовтня 2017 р.

ФЕНОМЕН МІХО СААКАШВІЛІ Й УКРАЇНСЬКІ ПОЛІТИЧНІ РЕАЛІЇ

Найбільший в американскій історії ураган “Ірма” натворив лиха та й пішов собі далі, зменшуючи до нуля свою міць.

Курява ж, піднята черевиками політичних прихильників і політичних же противників Міхо Саакашвілі, ніяк не спадає, хоч сподіваного урагану, обіцяного Рухом Нових Сил на осінь, здається, уже не буде.

І все, мабуть, тому, що обидві сторони перестаралися на старті, витративши аж надто багато зусиль спочатку на очікування переходу (“Ти надто ждеш. Не треба ждати надто. Як не вбива – знесилює ждання”, – писала колись поетеса), а потім – на сам перехід.

Гора народила мишу. Можна навіть сказати, що дві гори народили одну мишу. Чи одного Мишу?

Два політики, які здумали себе великими, насправді продемонстрували свою політичну незрілість, своє хлоп’яцтво і зрештою – свою ницість.

Я нічого тут не буду говорити про президента України, хоч мені і є що про нього сказати. З часом, можливо, висловлю своє бачення П. Порошенка як явища української історії і політики.

Зараз мені видається цікавішим феномен Саакашвілі в українському контексті, оскільки він цікавий не тільки сам собою, але і як дзеркало українського суспільства взагалі та українського політикуму зокрема (з президентом Порошенком включно).

М. Саакашвілі для України – приходько, чужинець, хоч значна частина його життя і була пов’язана з Україною. Від початку його статус в Україні був непевний.

Одні стверджують, що він приїхав в Україну на запрошення президента Порошенка. Інші подейкують, що він з’явився на берегах Дніпра за намовою американського керівництва. Ну, а хтось вважає його політичним біженцем…

Очевидно, є й інші версії. Але з якого боку не глянь, Саакашвілі явно не надається ні на роль Слави Стецько (яка повернулася в Україну, щоб утверджувати її незалежність), ні навіть на Романа Зварича (поклик предків якого був спонукою до пошуку можливостей кращої самореалізації, ніж у себе на батьківщині в США).

Саакашвілі явився Україні як особистість, яка вже реалізувалася, яка набула помітної ваги й авторитету на світовому рівні і яка справді могла бути вельми корисною як дорадник, посередник і навіть спецпредставник президента України.

У такий спосіб екс-президент Грузії не тільки зберіг би своє добре ім’я, але й примножив би свої чесноти. Але сталося не так, як гадалося…

Жага влади, схильність до популізму і ще якісь глибинно-сутнісні речі відігралися на панові Саакашвілі повною мірою.

Йому б не треба було йти на посаду очільника Одеської обласної адміністрації. Кожен випускник “київського КДУ” має розуміти: не можна змінити підсистему, не змінюючи усієї системи, тобто побороти корупцію в окремо взятій частині дуже корумпованого цілого.

Він же пішов. Щоб спалитися без очевидного позитивного результату. Хіба що Божий промисел був у тому, щоб Саакашвілі й Порошенко упевнилися в щирості й надійності своєї дружби. Що ж, кожен із них пізнав, наскільки міцною була їхня дружба. Ошуканими виявилися обоє. Правда, кожен по-своєму…

На цьому можна було поставити крапку. Взагалі. Або перевести протистояння з учорашнім другом в іншу площину. Наприклад, виступаючи в ролі радника тих сил, які мають більше можливостей, щоб змінити на краще і колишнього друга, і Україну.

М. Саакашвілі укупі з групою так само зневажених своїх земляків-грузинів вирішив кинутися у вир української політики і заснував свою політичну партію – Рух Нових Сил.

Сам він стверджує, що жодних політичних амбіцій у нього немає і що він просто хоче допомогти постати, проявитися й зрештою прийти до влади в Україні “новим силам”.

Чудовий намір. Але навіщо тоді самому очолювати цей РНС? Чи не розумніше поставити на його чолі представників отих “нових сил”?

На жаль, ці запитання – риторичні. Немає ніяких “нових сил”, і це видно неозброєним оком навіть з Америки. Ну, які “нові сили” з тих грузинів та українців, хто посидів у чиновницьких кріслах урядових структур і кого витиснули з тих крісел сильніші прибічники Системи?

Тим більше, до “нових сил” явно не віднесеш хай і переважно молодих, але чинних народних депутатів Заліщук, Лещенка, Найєма, Слободяника, Чумака та ін., не кажучи вже про Садового та Тимошенко, які також примкнули до РНС, які є плоттю від плоті чинної влади і які просто стали в позу щодо останньої.

Збоку глянути, так РНС є ніщо інше, як спосіб перегрупування сил для боротьби за владу. В чинній Системі. Навіть без зміни її “координат”. Для тих, хто зараз знаходиться на борту владної яхти (човен для них не надається), оця вся котовасія з Рухом Нових Сил, безумовно, є “розхитуванням ситуації”. Навіть якби й війни не було…

Парадокс тут тепер ще й у тому, що на чолі РНС як політичної сили країни стоїть, як за великим рахунком – іноземець, як за малим – особа без громадянства, що є щонайменше нонсенсом. Навіть будучи громадянином України (із щойно набутим громадянством), з погляду здорового глузду, навряд чи є сенс влазити в політику країни, яка не є твоєю природною батьківщиною (тим більше – Батьківщиною).

Щонайменше дві причини мали б стримати Саакашвілі (а також інших таких, як він, – того ж Найєма).

Перша й головна – знання традицій і звичаїв. Просто не уявляю собі, ЯК можна набиватися в політичні лідери у суспільстві, традиції й звичаї якого не є частиною твого єства і про які ти не маєш навіть рожевого уявлення. Тим більше, коли ти ставиш перед собою за мету зміну системи урядування.

Другою я назвав би морально-етичну причину. Тут передусім ідеться про те, гоже чи негоже лізти із своїм уставом в чужий монастир. Ми ж не рипаємося до сусіда наводити порядок у його родині. Навіть у хаті брата чи сестри ми почуваємося все-таки гістьми, а не господарями.

Я свідомий того, що політика – царина, в якій мораль та етика, а відтак знання й досвід, відсуваються на задній план. Але все ж таки бодай якісь гальма мають спрацьовувати!

І отут до речі переключити регістр і перейти на розмову про українське суспільство як факт (об’єкт) і фактор (умова) для такого феномену, як Саакашвілі (або Найєм, або ще хтось із приходьків).

Українське суспільство має таку природу, що воно чомусь просто не хоче (чи й не здатне?) самоорганізовуватися й самоурядуватися. Ну, не може воно без “варягів”. Традиція запрошення чужинців до урядування, очевидно, й спричинилася до вироблення у нашій ментальності синдрому меншовартості, а відтак і недовіри до власних лідерських талантів.

Не бажаючи брати на себе відповідальність за долю суспільства й України, ми ладні віддати владу над собою чужинцям, аби тільки вона не дісталася своїм. У цьому є одна перевага: у разі прорахунків влади, ми легко звалюємо всю вину на євреїв, росіян, поляків, грузинів та інших інородців і волаємо про засилля чужинців у владі та про те, що влада не дбає про наші інтереси.

Ясна річ, чому приходькам не скористатися дарованою можливістю для реалізації своїх інтересів? Приходять і беруть усе, що погано лежить.

М. Саакашвілі запевнює, що він хоче для України й українців лише добра. У програмі Руху Нових Сил він написав, що буде зроблено за перші сімдесят днів після приходу РНС до влади. А що буде з Україною й українцями через сімдесят років, його програма замовчує. Так само, як замовчує саму потребу збереження національних традицій і звичаїв, не кажучи вже про ідеологію, яка надихатиме на подвиги його колаборантів переважно з числа малоросів та таких же приходьків, як і він сам.

Інфантильно-ревниве й знервоване негараздами українське суспільство, принаймні значна його частина, з надією дивиться на тих, хто обіцяє добробут і щастя. Тут і зараз. Імпортоване з землі обіцяної, з Кавказьких гір чи з “тайожного союзу”. Аби тільки не свого.

Є попит – буде й пропозиція. “Я прийшов дати вам волю!” – каже Саакашвілі, і значна частина українського суспільства, якій з різних причин не по дорозі з Порошенком чи Ляшком, тут же дружно: “Міхо, ми з тобою!”

…В українському сегменті ФБ пошук дає пару дюжин груп, в які згуртовуються симпатики грузинського екс-президента, завбачивши в ньому ледве не месію й спасителя. Одні бачать у нім майбутнього прем’єра, інші – навіть президента, дарма що він не може претендувати на цю посаду.

Отже, хоч сам Міхо й повторює, що ні на що не претендує і що робить все лише для блага України й українського народу, але ж спокуса сама проситься йому в руки. І якщо знедолених українців добре нагріти, то й виборів не треба чекати – благо, майданні технології відпрацьовані до досконалості, а влада й радикали лише готові підлити олії в полум’я чергової революції.

* * *

Накльовується ще один розділ до моїх нотаток, хоч і пов’язаний із М. Саакашвілі, але стосується виключно стану українського суспільства.

Цікаво, чи відстежують це явище соціологи. Опитування 112-го каналу, гостем якого був Саакашвілі, показало, що його підтримують 84% аудиторії цього каналу. Цифра ситуативна, але промовиста.

Те, що я скажу, грунтується на приблизно такій же вибірці, але на цей раз уже з моєї сирічки, і цифр у мене немає.

Впадає в око дуже потужна підтримка Саакашвілі з боку російськомовних українців, і це мало б занепокоїти суспільство. Думаю, що першу скрипку тут грають “какаяразніци” завдяки популізмові політика.

Хоч моя стрічка переважно україномовна, зауважу, що підтримка Саакашвілі з боку моїх ФБ друзів є, і вона досить потужна, але не вирішальна.

Очевидно, ці україномовні також належать до категорії “какаяразніца”, оскільки їм байдуже, що в тому, що пропонує і що активно просуває на політичний ринок Саакашвілі Україна існує лише формально – у іменах та назвах.

Як заявив Саакашвілі на телеканалі, його мета завести у ВРУ “триста спартанців”, які конституційною більшістю зможуть крутити Україною, як циган сонцем. Оскільки по суті України в програмі РНС немає, то “трьомастами спартанцями” можуть стати й добре замасковані під російськомовних патріотів та дуже небажані елементи.

І тут є над чим подумати україномовним громадянам України, і передусім україномовним прихильникам Саакашвілі. А україноцентричним політологам варто було б увійти в РНС, щоб справити бодай якийсь вплив на політичне орієнтування його лідера на українську справи.

* * *

Мені роблять закиди навіть україномовні українці, які горою стоять за М. Саакашвілі, що я помиляюся і що відтак автоматично стаю на бік української влади.

Я нічого не маю проти Саакашвілі як особистості і як політика: він є таким, як він є. І дай Бог, щоб він виправдав сподівання тих, хто покладає на нього надії.

Є однак нюанси, які насторожують і примушують замислитися.

Перший: в інтернеті мусується припущення, що все пов’язане із Саакашвілі є не більше, ніж гра, добре зрежисована П. Порошенко та ним. Вони ж то були дуже близькими друзями, але навіть розійшовшись по різні сторони барикад, не стали лютими ворогами. Інакше Саакашвілі було б арештовано і ув’язнено під будь-яким формальним приводом, а приводів – достатньо. Це повинно бодай насторожити тих, хто бачить в особі Саакашвілі спасителя України.

Другий: Д. Гордон стверджує, що Саакашвілі використовують в Україні американці як таран для руйнування кланово-олігархічної системи й приборкання корупції. Це також цілком можливо, і президент України напевно в курсі. Ясна річ, що в цьому випадку Саакашвілі на повну силу використовує свій популістський талант і реалізує ліберальну програму. Якщо це так, тоді україноцентричні сили можуть і повинні підіграти йому для досягнення мети. Але це має бути усвідомлений вибір. У цьому разі Саакашвілі стає дуже вигідним попутником.

Третє: ні перше, ні друге не робить колишнього грузинського президента україноцентричним політиком. М. Саакашвілі міг би таким стати, якби він:

– спирався на україноцентричні сили в українському суспільстві;

– формував Рух Нових Сил як україноцентричну політичну силу;

– ініціював випрацювання україноцентричної ідеології РНС;

– шукав, вирощував і підтримував не абстрактних “триста спартанців”, а україноцентричних козаків;

– узяв курс на українізацію України і т.ін.

Нічого цього у Саакашвілі немає. Усе, що пропонує нашій увазі його сімдестиденна (!!!) програма, так це захоплення влади у бариг, але не має навіть натяку на стратегію і тактику розбудови України на роки й десятиліття вперед.

Так, Саакашвілі не є етнічним українцем. Ну, і що? Родини Косачів і Драгоманових не мали українського етнічного коріння, а он як прислужилися Україні й українській справі. В’ячеслав Петр і Анатангел Кримський також не були етнічними українцями, але закінчили свій шлях як українські націоналісти. Зрештою, прикладом для Саакашвілі мав би стати один із найвидатніших українців усіх часів – Іван Кавалерідзе.

* * *

Де ж та сила, яка нагадає українцям, що вони – українці, про їхні славні традиції й звичаї, про те, що лише через піднесення власної національної свідомості й громадянської відповідальності можна змінити і себе, і Україну?

Володимир Іваненко

Український Університет

12 – 13 вересня 2017 р.

* * *

ТАК ЧИ ЗМІНИТЬ УКРАЇНУ М. СААКАШВІЛІ ТА ЙОГО РУХ НОВИХ СИЛ?

Перепетії з поверненням Михеїла Саакашвілі в Україну збурили справжній ураган емоцій в українському суспільстві, сподівану реакцію по обидва боки політичних барикад…

У цьому лементі переважно ярмаркового характеру практично не прозвучало бодай чогось схожого на здоровий глузд. Лише кілька моїх ФБешних френдів відбулися короткими репліками. Навіть знані й поважані журналісти, схоже, пережживають сум’яття почуттів. Феномен М. Саакашвілі запудрив мізки навіть українській еліті. Ніхто не хоче подивитися на це явище системно.

Рівень національної свідомості й громадянської відповідальності суспільства в цілому і кожного його члена зокрема, а отже – і політиків та урядовців (і президента також), знаходяться у прямо пропорціональній залежності від рівня національної свідомості й громадянської відповідальності системи ЗМІ, усього журналістського корпусу й кожного журналіста зокрема.

Спостерігаю, як одні відомі політики прилаштовуються хто у фарватер Руху Нових Сил Саакашвілі, щоб його вітер підхопив і їхні пошарпані попередніми політичними штормами вітрила, а інші – згуртовуються не так для наступу, як до кругової оборони від бурі, яка зворохоблю суспільство, набирає сил і створює їм серйозну загрозу.

З обох боків барикад лунають вигуки “Слава Україні!” й “Героям Слава!”, але сама Україна залишається зневаженою й забутою.

Тим часом не втрачають своєї актуальності нотатки, якими я хотів би докричатися до українського суспільства або хоча б до його інтелектуальної еліти:

Не хотілося б спостерігати чергові танці глухарів.

* * *

Обговорення ситуації post-factum проявляє більше здорового глузду й народжує численні пропозиції, але…

Практично ніхто навіть не згадує про жахливий стан українського суспільства, про низький рівень його національної свідомості й цілковиту громадянську безвідповідальність.

Відтак бракує пропозицій якраз щодо того, ЩО і ЯК годилося б робити і зробити, або ситуація в Україні поліпшувалася.

* * *

Популярність оцих моїх нотаток, звичайно, радує, але водночас наштовхує й на невтішні думки. Люди надто поверхово читають написане мною і зовсім не застановлюються на порушених мною проблемах.

Лідер однієї з політичних партій написав мені в приват: “Правильно! Хоча є з чим посперечатися щодо”, ясна річ, очолюваної ним політсили.

Тим часом мене задоволили б такі аргументи: ось моє й моєї партії бачення національної ідеї, ось – стратегії розвитку України на півстоліття наперед, а ось – проект програми українізації України.

На жаль, таких аргументів немає. Тоді “з чим сперечатися”?

Зрештою, мені більше болить не так позиція того чи іншого політика, як стан українського суспільства, на перелогах якого ці політики проростають, виростають і стають відстоєм, а люди все одно готові давати їм шанс, бо ж “він не святий” чи “вона не свята”.

Авжеж, не святі й горшки ліплять. Але чомусь не всі підряд беруться ліпити горшки. У політику ж лізуть усі, кому не лінь, і в першу чергу – чомусь це люди несовісні, нещирі й нечисті на руку. І якраз суспільство мало б відфільтровувати їх. Не відфільтровує…

Володимир Іваненко

Український Університет

10 – 12 вересня 2017 р.

ПАМ‘ЯТІ ПЕТРА ОСАДЧУКА

Вічная пам‘ять! У молоді літа я радий був бути з Петром Осадчуком у приятельських відносинах. Він був одним із небагатьох, хто по-дружньому підтримував мене. З розумінням.

Згадаю тут один епізод. Ходив я якийсь час без роботи. Коли Петро довідався про це, запросив зайти до нього в ЦК комсомолу (він там сектором преси завідував).

Приходжу. Петро заштовхує мене в кабінет до секретаря з ідеології Г. Максименка: «Я вже говорив з ним про тебе. Він хоче з тобою поспілкуватися. Закінчиш – зайди відзвітуй».

Розмова з Максименком була досить тривалою. Назадававши мені запитань, він запропонував мені досить високу посаду в газеті «Комсомольскоє знамя» й малював привабливі перспективи. Я сказав йому, що подумаю…

«Ну, як?» – запитав мене Петро. «Максименку я сказав, що подумаю, хоч тут і думати нічого. В «Молодь» я пішов би, а в «КоЗу» – ні за які гроші!» Осадчук усміхнувся: «Я так і знав. Тримайся. Дам тобі знати, як буде щось підходяще…»

Тим часом мене взяли у «Весірку». А Петро якось при нагоді сказав: «Максименко дорікнув мені, що ти довго думаєш». Не так багато було бажаючих працювати в «КоЗі».

1 грудня 2017 р.

ЯК ПОДОЛАТИ АГРЕСИВНЕ НЕВІГЛАСТВО

За великим рахунком, Vitaly Portnikov, безумовно, має рацію. Біда тільки в тому, що він киває на невігластво окремих особистостей, зокрема й автора «Сватів». Проблема ж у низькому рівні освіченості й поінформованості суспільства в цілому.

За чверть століття незалежності українське суспільство так і не вирвалося з тенет совкового мислення й прищепленої йому ненависті до «класових ворогів».

Освіта й просвіта так і залишаються в радянській системі координат. І хоч історія КПРС та марксизм-ленінізм залишили шкільні класи й вишівські аудиторії, ідеологія й методологія освіти й просвіти залишаються незмінними.

Усе було б інакше, якби освіта й просвіта перейшли сутнісну українізацію, а українознавчі дисципліни замінили названі вище компартійно-радянські предмети.

Натомість реформу освіти зведено виключно до мови викладання. Та й учителі та професори залишилися такими ж, як і були за СРСР, відтворюючись у середовищі «кримінального хаосу».

Друга складова – журналістика і система ЗМІ – справляє ще гнітючіше враження. Тут править бал совок у тозі «русского міра». Інформаційний простір монополізований Московією, і ЗМІ роблять усе можливе й неможливе для дезорієнтації споживачів свого продукту, і «Свати» – не єдиний приклад.

Навіть україномовні ЗМІ, за окремими винятками, ідеологічно й методологічно не є україноцентричними.

На який наслідок у суспільному поступі можна сподіватися від такої інформаційної сфери.

Третє середовище, яке сприяє принаймні вихованню любові до ближнього, – церква. В Україні продовжує діяти РПЦ під «ніком» УПЦ МП, яка виховує лише ненависть до тих, хто не є «своїм», «русскоміровскім» (якраз у дусі сьогоднішньої Євангелії). Але чи тільки УПЦ МП каламутить воду в духовному житті українського суспільства і сіє ненависть до всього українського?

Отже, відповідальність за все, про що пише сьогодні колега Портников, несе не так влада й політична псевдоеліта, як інтелектуальна, творча й духовна еліта України.

Нам би об‘єднувати зусилля, позбуватися прихованих агентів ворожого впливу й робити все можливе для українізації суспільства, піднесення його національної свідомості й громадянської відповідальності.

Здійснивши ці завдання, ми підготуємо суспільство до виконання наступних завдань – заміни старих совкових суспільного устрою й системи урядування новими україноцентричними суспільним ладом та системою урядування, які є питомими для українських традицій і звичаїв.

Володимир Іваненко

Український Університет

26 листопада 2017 р.

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=1943185309280845&id=1921232904809419

ЩЕ РАЗ ПРО ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКИХ УЧЕНИХ

Пан О. Крамаренко провокує мене темою, яка для мене є однією з ключових і пріоритетних.

Цілком поділяючи його обурення неадекватними діями влади і його занепокоєння долею української науки (і вищої освіти), дозволю собі сказати тут таке, що може бути надто дражливим для декого з моїх колег науковців-професорів-доцентів в Україні.

Можливо, що такий неадекватний (чи несиметричний?) крок влади є свого роду «платою» українській науці та вищій освіті за її низький рівень національної свідомості й громадянської відповідальності, за її науково-освітню відданість традиціям радянської науки і освіти, за її інертність і пасивність упродовж цілої чверті століття незалежності України.

Українська наука й вища освіта, здавалося б, мала стати ініціатором і авангардом системних перетворень в Україні ще на початку 90-х років минулого століття, обгрунтувавши необхідність і нагальність зміни суспільного устрою, зміни системи урядування та широкомасштабної українізації України.

Українське суспільство було готове до таких перетворень. Економічне становище України як однієї із світових потуг (здається, дев‘яте місце у світі) було тривкою базою для таких перетворень…

На превеликий жаль, вирощена й випестувана в умовах авторитарно-тоталітарного устрою й керована командно-адміністративною системою урядування, українська наука й вища школа виявилася денаціоналізованою, деморалізованою й дезорганізованою в умовах, коли сама історія давала їй свободу для злету думки.

Завмерши в очікуванні директив згори, українська наука й вища школа упала в летаргічний сон, і все ніяк не може прокинутися й усвідомити свою місію.

* * *

Розумію, з яким гнівом насипляться на мене ті, кого зачепило сказане мною.

Постривайте. Я сприйму ваш гнів як праведний, коли замість емоційних заперечень мені у коментарях ви будете подавати повні вихідні дані монографічних видань і збірок наукових статей та розвідок (письменницьку публіцистику не пропонувати) за такими темами:

> українська національна ідея;

> українська національна ідеологія (зокрема, націоналізм);

> україноцентризм як основа націєтворення;

> суспільний устрій (лад) для розбудови успішної України;

> система урядування як фактор українського державотворення;

> стратегія розвитку України;

> українізація як повернення до національних традицій і звичаїв;

> шляхи й можливості українізації освіти;

> захист інформаційного суверенітету, українізація інформаційного простору, розбудова україноцентричної системи ЗМІ;

> шляхи й можливості створення української помісної церкви, викриття підривної, антиукраїнської ролі чужинських впливів;

> природа корупції в Україні та шляхи й можливості подолання цього явища тощо.

Я вже не кажу про те, що за чверть століття НАНУ та галузеві академійки, об‘єднавши зусилля, могли б (і повинні були) розвінчати історичні міфи й захистити українську історичну спадщину від ворожих зазіхань.

Цей перелік можна продовжувати. Але марно сподіватися на те, що ми укладемо тут пристойний бібліографічний довідник україноцентричних наукових студій.

Навіть найвідоміші українські вчені, які могли б проявитися у перелічених царинах, продовжують тирлуватися в російському інформаційному полі, залишаються апологетами радянської ідеології й методології або ж займаються якимись дріб‘язковими темами.

Тема Голодоморів залишається предметом уваги зацікавлення ентузіастів. Декомунізація звелася до знесення пам‘ятників та перейменування населених пунктів і вулиць.

Українознавча освіта і просвіта не виходить із приміщень декількох інституцій не тільки у широкі народні маси, а навіть у середовище учителів, викладачів вишів, журналістів та бодай лідерів політичних партій і рухів.

Російськомовний сегмент українського суспільства, здається, взагалі відданий на відкуп «русскому міру».

Одна із останніх дискусій, у яку мені довелося втягнутися, засвідчує, що українським інтелектуалам усе ще дуже подобається усвідомлювати «трудовою радянською інтелігенцією» (див.: https://www.facebook.com/volodymyr.ivanenko/posts/1962938207052844).

Філософ Сергій Секундант сказав газеті «День», що інтелігенція є найреакційнішою частиною українського суспільства (http://m.day.kyiv.ua/uk/article/den-planety/shlyah-filosofiyi-zdorovogo-gluzdu)

Очевидно, саме ця «робітничо-селянська інтелігенція» й не задоволена тим, що влада зухвало обійшла науковців та професуру, піднявши заробітну плату вчителям.

Я не здивуюся, якщо невдоволені зберуться на науково-професорський Майдан.

* * *

Тим часом нагадую запрошення до співпраці тим науковцям і викладачам вишів, які щиро уболівають за майбутнє України і готові пристати до нашого коша.

Володимир Іваненко

Український Унівеоситет

11 січня 2018 р.

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=1963422303923812&id=1921232904809419

ПЕЧАЛЬНІ НОТАТКИ З ПРИВОДУ СТОРІЧЧЯ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

Це – єдине, чим сучасне українське суспільство згадує століття революції?!. (https://www.facebook.com/volodymyr.viatrovych/posts/10211045658356870).

Знайдуться, звичайно, такі, що стверджуватимуть: добре, що хоча б це.

Ясна річ: добре! Але ж мало б бути інакше.

Мали б бути масові заходи на офіційному державному рівні.

Мали б бути масові заходи на громадському рівні.

Мали б бути масові заходи на рівні науково-освітніх інституцій:

– наукові конференції за всіма науковими напрямками діяльності НАНУ;

– наукові конференції в університетах;

– освітні заходи в школах;

– просвітницькі заходи громадських організацій…

Мали б бути масові культурні заходи в системі міністерства культури:

– музеї;

– бібліотеки;

– естрада…

Це ж скільки втрачають можливостей нагадати українцям про своє минуле, про досягнення і втрати, про уроки історії, про візію сучасного й майбутнього у контексті історії…

* * *

Прикметно, що аналогічну ситуацію спостерігаємо і в діаспорі, хоч ще лише одно покоління назад усе було б інакше…

Мовчить УВАН, мовчить НТШ… Не чути про те, щоб планували бодай якісь заходи громадські організації діаспори…

* * *

Завдяки ініціативі діаспорі вшанування жертв Голодомору 1932 – 1933 років стало традицією і в Україні, хай й надто формалізованою.

Нинішній ювілей міг би стати доброю нагодою усвідомити, що ГолодоморИ 1921, 1932 – 1933 та 1946 – 1947 років були на-слід-ком поразки української революції, століття якої відзначаємо.

Перебіг революційних подій, перемоги й поразки, причини і наслідки того, що відбувалося сто років тому, що з того вийшло і на що треба сподіватися у майбутньому і т.ін., – ось над чим мають замислитися сучасні покоління.

Тим більше, що йде війна, якп значною мірою повторює події столітньої давності.

Наглість, зухвалість агресора стає усе витонченішою. Історі волає нам, що не можна програти у цій війні, інакше наслідки поразки будуть значно тяжчими й невідворотними.

* * *

Втім, що ви хочете, коли 80-річчя В. Чорновола не стало приводом для пошанування людини, яка стала символом сучасної боротьби за незалежність України, а відтак і для серйозного осмислення та обговорення сучасних досягнень і втрат…

Сумно…

Подивимося, як НАНУ відзначатиме сторіччя від заснування ВУАН, без якої просто не було б НАНУ.

Подивимося, як відзначатимуть сторіччя українізації і багато чого іншого та визначального для нас теперішніх.

* * *

Сумно констатувати, але це і є наслідок того, що українська інтелектуальна еліта, пардон – робітничо-селянська інтелігенція, виявилася найреакційнішим прошарком українського суспільства.

PS. Застереження для тих коментаторів, які будуть нагадувати мені про важке життя населення в Україні, про низькі зарплати, про високі комунальні платежі, про погані дороги, про олігархів та бариг, про… Що там ще?

КРАЩЕ ПОМОВЧІТЬ! ЦЕ ВСЕ – НАСЛІДКИ ПОРАЗОК МИНУЛОГО Й НЕБАЖАННЯ БРАТИ УРОКИ В ІСТОРІЇ.

Володимир Іваненко

Український Університет

19 січня 2018 р.

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=1966619663604076&id=1921232904809419