СИСТЕМНІСТЬ ЯК ФАКТОР СУТНІСНОЇ УКРАЇНІЗАЦІЇ

Фізик (зараз це суттєво) Андрій Карбівничий запропонував перепостити у нашій групі свій запис (https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=398500650595706&id=100013073223394). Дозволяючи перепост, я не мав би змоги написати необхідне у даному випадку застереження. Тому я перепощую його запис сам. Суть цього запису – мовне питання й нагальність запровадження української мови в усіх сферах життя України. І про це говорить нам, наголошую, ФІЗИК.

У чому тут проблема? Учора ми активно обговорювали позицію мовознавця за фахом, і не просто мовознавця, а доктора наук і професора ІринФаріон, яка бачить українізацію виключно через шкельця агресивного, сиріч примусового поширення української мови на всі сфери українського життя. Приблизно так само, як уявляє собі це пан Карбіаничий.

На жаль, конструктивної дискусії не вийшло – вона перетворилася на базар, у якому найбільше лементу наробили свободівці – однопартійці пані Фаріон.

Наголошую ще раз: я ЗА поширення української мови на всі сфери життя українського державного й суспільного життя, за винятком хіба що родинного середовища та меншинних громад. Я про це пишу давно й послідовно. І буду це робити надалі.

Але я ПРОТИ ситуативного, несистемного підходу, коли мовне питання виривають із комплексу системних заходів, розглядають як самоціль і намагаються розв‘язати поза іншими, не менш важливими, сутнісними чинниками, які складають комплекс завдань, що їх можна і треба вирішувати у процесі широкомасшабної українізації.

Зараз я запрошую тих, хто надає перевагу логіці, увімкнути логіку, а тих, хто надає перевагу образно-асоціативному мисленню, – активізувати свою уяву.

Отже, уявіть собі, що ви прислухалися до філолога Фаріон і до фізика Карбівничого й спонукали населення (саме так!) України заговорити вишуканою українською літературною мовою чи верхньонаддністрянським її діалектом. Усе населення, включно з тими неукраїнцями в Україні, що десь там усамітнилися під однією ковдрою.

Уявили? А тепер уявіть собі, що вони слухають і про що говорять. У когось грає Висоцький, а в когось «Мурка». Хтось регоче з витребеньок Зеленського чи Данилка. Хтось як дивився російські серіали, так і дивиться…

Так, вас обслуговують на касі в супермаркеті та за столом у ресторані українською. Українською ж виступають депутати усіх рівнів. І чиновники від президента до секретаря сільради в російськомовному колись Криму чи Донбасі говорять до вас солов‘їною…

Ви задоволені й щасливі від того, що скрізь чуєте українську і що живете нарешті в українській Україні. Аякже! Ефект Фаріон, ефект Карбівничого чи ефект когось іншого (підставте знайоме вам ім‘я) запрацював.

Ви навіть не зауважили, що внутрішній голос виказав вам цю радість голосом ненависного вам українофоба Олега Табакова через кота Леопольда з московського мультфільму: «Заработало!»

(Теоретично це цілком можливе. Якщо до влади в Україні прийде диктатор з поглядами, як у пані Фаріон.)

Звичайно ж, в екстазі задоволення ви навіть не запідозріли, що ввічливий касир подумки побажав вам усього найгіршого, що офіціант тричі плюнув у кожне з принесених вам блюд, що депутат чи чиновник таємно віддав свій голос за погіршення вашого добробуту або зробив усе, щоб вам краще не стало…

Поки ви осмислюєте сказане мною вище, зверну вашу увагу на реальні зміни в суспільному житті України й українського суспільства, уже здійснені з добрими намірами, але які дали частковий (навіть не половинчастий) ефект. За позірною значущістю акції суттєвих змін у суспільстві не спостерігаємо.

Йдеться про декомунізацію, головним героєм якої є Володимир В’ятрович (Volodymyr Viatrovych). Він справді провів грандіозну роботу. Знищено майже всі пам‘ятники тоталітаризму. Перейменовано майже всі населені пункти й вулиці, які несли на собі мітку авторитарно-тоталітарного устрою й адміністративно-командної системи урядування.

Чи принесли ці заходи сутнісні зміни в українське суспільство й українське державотворення? Чи зруйнували вони залишки авторитарно-тоталітарного устрою й адміністративно-командної системи урядування, які успадкувала Україна від УРСР?

Запитання риторичні. Совковість як була, так і залишається становим хребтом українського суспільства й українського державотворення. Система освіти не зазнала сутнісних змін, незважаючи на спроби реформувати її. Система ЗМІ також не зазнала сутнісних змін: український інформаційний простір залишається під монополією Москви. Духовне життя українського суспільства не позбавилося впливу Московського патріархату: «русскій мір» лізе з усіх щілин.

Чому? Дехто вважає, що зосередитися треба було не на декомунізації, а на дерусифікаці чи на розросійщенні (пропонують масу термінів, не замислюючись навіть над їхнім сенсом).

Як це не називай, а декомунізація була й залишається спробою змінити ціле через зміну окремого, ба навіть вплинути на сутнісне через зміну форми, не зачіпаючи навіть нематеріальних – ідеологічних, світоглядних складових. Інакше кажучи, мав місце ситуативний підхід до явища, яке вимагає сутнісних змін – заміни авторитарно-тоталітарного устрою й адміністративно-командної системи урядування новими, питомими для українського суспільства ладом та системою урядування.

Фізики мали б розуміти й усвідомлювати це краще, набагато краще, ніж історики й філологи. Але українські фізики, схоже, заражені фрагментарністю мислення не менше, ніж українські історики й філологи.

Я нікому не нав‘язую свої погляди і свою концепцію. Я хочу спонукати вас замислитися над причинами й наслідками при розв‘язанні тих завдань, які ми ставимо перед собою.

Поширення української мови на всі сфери державного, суспільного й навіть родинного життя, як і реальні декомунізація, дерусифікація, деолігархізація тощо, стане можливим і природним явищем, коли ми будемо просувати її через системні, комплексні сутнісні зміни.

Очевидно, що це можливо й необхідно роботи щонайменше у трьох напрямах водночас і у якнайтіснішому взаємозв‘язку стратегічних і тактичних заходів на кожному з цих напрямів.

Перший напрям – системна українізація усієї системи освіти (від дитсадка до вишу) і просвіти (з тривкою українознавчо-світоглядною основою), і не лише через запровадження української мови як мови навчання, а через українізацію ідеології, методології та інших аспектів ідейно-тематичного спрямування, змісту освіти, завдяки яким українська як мова викладання стає природною функціональною формою усього процесу.

За таких умов, маючи на вході до дитсадка уявних Мішу чи Альону, на виході із середньої школи чи тим більше вишу ми матимемо україноцентричних і стовідсотково україномовних навіть у побуті Михайла чи Олену.

Другий напрям – системна українізація інформаційного простору й створення україноцентричної системи ЗМІ, захист інформаційного суверенітету. Знову ж ідеться не лише про запровадження української як панівної мови телерадіомовлення й текстових (друкованих та віртуальних) ЗМІ. Йдеться про українізацію ідейно-тематичного спрямування усього інформаційного простору, за якої українська мова стане природною і єдино можливою формою функціонування інформації в суспільстві.

За таких умов якісна за змістом і вишукана за формою україноцентрична інформаційна сфера виконуватиме конструктивну націєтворчу, державотворчу та й розважальну функції в українському суспільстві, утримуючи його імунітет до чужинських впливів на належному рівні.

Третій напрям – українізація духовної сфери, що є, можливо, найважчим, найскладнішим із завдань, які постають перед українським суспільством і українською державою. Не стільки тому, що ця сфера є найделікатнішою, скільки тому, що вона вона заполітизована більшою мірою, ніж освіта й інформаційна сфери. Це – фантом якраз того суспільного устрою і тієї системи урядування, що їх Україна зберегла, не позбулася після розпаду СРСР, в якому церкви та інші релігійні об‘єднання були не так формою організації духовного життя людей, як інструментом у руках спецслужб.

За українізацію цієї сфери борються україноцентричні спектри різних традиційних і нетрадиційних релігій. Очевидно, що першочерговим завданням у цій сфері є створення єдиної Української помісної церкви християнського обряду, яка змогла б витиснути з українського духовного простору Московський патріархат з його «русскім міром».

Так само очевидним є і те, що в Україні активізувалися й дохристиянські, рідновірівські та псевдорідновірівські форми організації духовного життя, які в масі своїй не є україноцентричними. Тому й тут особливо важливо відділити зерно від полови.

Як і в інших сферах, тут не можна українізацію зводити до окремих, хай і суттєвих аспектів – того ж мовного питання чи українськості в природі християнства чи рідновірства.

Зрозуміло, що лише україноцентричні освіта, просвіта та інформаційно-роз‘яснювальна робота ЗМІ можуть відіграюти ключову роль в українізації сутності духовної сфери на перших етапах українізації релігійного життя. Але це – не кінцева мета українізації.

Зараз уже заговорили про перспективи виникнення сутнісно нового явища в духовній сфері українського суспільства, яке поєднає науку, філософію і релігію і відтак із часом замінить собою традиційні релігії.

Така «нова релігія» напевно відіграє вирішальну роль у вихованні «нового українця» з високим рівнем національної свідомості й громадянської відповідальності.

Отож українізацію годилося б розглядати як широкомасштабний проект, успішність якого може забезпечити лише системний підхід, який дозволить трансформувати суспільство в цілому і кожного його члена зокрема на ментальному рівні. Тільки тоді ми переможемо совковість і зможемо змінити суспільний устрій та систему урядування на такі форми, які відповідатимуть традиціям і звичаям українського народу і які дадуть усі можливосиі для розбудови України як успішної держави.

Володимир Іваненко

Український Університет

26 січня 2018 р.

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=1970415969891112&id=1921232904809419

ПРО ВАЖЛИВІСТЬ УКРАЇНОЦЕНТРИЗМУ В ПОЧАТКОВІЙ ШКОЛІ

Говорячи про філософію освіти в Україні, ні журналістка, ні радниця міністра освіти й науки навіть не згадали про україноцентричність та українознавчу складову початкової освіти.

Україноцентризм має стати засадничим принципом освіти в Україні й основою патріотичного виховання: національно свідомий і громадянськи відповідальний громадянин починається з дошкільного й початкового навчання.

З розмови випливає, що МОН у процесі випрацювання філософії початкової освіти активно вивчав досвід різних країн.

Так-от, щоб ви знали, американоцентричність є основою основ дошкільної й початкової шкільної освіти в США. Дитячі садки й початкова школа закладають дуже тривкий фундамент патріотизму, особливо – в тих випадках, коли цього не роблять батьки (наприклад, зосереджуючись на етнічному вихованні чи через свою байдужість).

Думаю, якби МОН в Україні дбало про це, рівень національної свідомості й громадянської відповідальності українського суспільства був би незрівнянно вищим, а прошарок «какаяразніца» був би маргіналізований.

Для реалізації цього принципу, очевидно, годилося б подбати про українознавчу підготовку вчителів початкових класів, заохочуючи усіма засобами україноцентричних учителів і позбуваючись українобіжних (українофобам та україноненависникам не повинно бути місця у початковій школі).

Володимир Іваненко

Український Університет

13 березня 2018 р.

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=1993984357534273&id=1921232904809419

ПАМ‘ЯТІ АНАТОЛІЯ ПОГРІБНОГО

Валерій Ясиновський нагадав мені, що я ще не виконав свого обов‘язку перед пам’яттю Анатолія Погрібного – один час одного з моїх найближчих друзів і багаторічного колеги у науково-педагогічній роботі на факультеті журналістики «Київського КДУ». Треба таки написати, бо є про що.

* * *

Перш за все засвідчу панові Валерієві, що Анатолій Погрібний замолоду писав і вірші. В роки нашої найближчної дружби він читав мені десятка півтора своїх поезій – переважно це була лірика, і його поезія була цілком зрілою.

Щось, здається, появлялося друком у райгазеті (Носівській?), щось трималося в рукописах. Не знаю, що там могло зберегтися в його архіві – час від часу він нещадно чистив шухляди свого столу і, звичайно, міг викинути в макулатуру й свій поетичний доробок. Галина Григорівна, його дружина, думаю, також щось може сказати з цього приводу.

* * *

Наше знайомство почалося заочно, коли А. Погрібний ще працював у редакції газети «Друг читача» і куди я надіслав поштою своє оповідання про перебування Т. Шевченка в моїх рідних краях «Ой по горі роман цвіте», яке й було там опубліковане під рубрикою «Історія одного твору».

Пізніше уже на замовлення редакції (з подачі, до речі, тичинознавця Станіслава Тельнюка) я написав для тієї ж рубрики уже літературно-критичний твір про поему П. Тичини «Похорон друга» (написаний за матеріалами архіву поета та розповідями його вдови Лідії Петрівни)…

Не пригадую, коли і за яких обставин відбулася наша перша особиста зустріч. Пам‘ять зберегла запрошення на захист кандидатської дисертації Анатолія, яку він захищав в один день із Ярославом Боровським.

Коли я був редактором відділу мистецтвознавства в журналі «Народна творчість та етнографія», і відтак був у штаті ІМФЕ імені М. Рильського, довелося мені запізнатися з Ларисою Мороз-Погрібною, але я навіть не підозрював, що то була Анатолієва дружина.

По-справжньому ми заприятелювали з А. Погрібним, коли я прийшов на викладацьку роботу в університет, і він сам знайшов мене на кафедрі стилістики й запропонував дружбу. Думаю, він тоді дуже самотнім почувався на факультеті журналістики, і моя поява дала йому надію на зустріч із спорідненою душею.

І справді, наші приятельські стосунки дуже швидко переросли в дружбу. Я орендував помешкання неподалік від нього на вулиці Бойченка біля станції метро «Комсомольська».

Одного вечора він зайшов до мене і каже: «Нічого тобі тут квартирувати. Лариса від мене пішла, коли я працював у Загребі. Збирай свої пожитки й гайда до мене». Отак якийсь час він і ділив зі мною свою однокімнатну квартирку на Лісовому масиві.

Сюди приїздила вгості моя мати, і Анатолій знайшов у ній цікаву співрозмовницю, про що я згадую у своїх нотатках «Право на поради».

Не раз ми їздили з Погрібним у його рідне Мочалище, і я запізнався з його матір‘ю.

З Анатолієвих країв був начальник тресту цукрових заводів Київщини (не пригадую його прізвище), який став героєм Радянського Союзу як командир партизанського загону на Чернігівщині – єдиного мобільного партизанського угрупування часів Другої Світової. Пригадую, як ми з Погрібним та його земляком-героєм їздили на якісь партизанські урочистості.

Через рік чи два по тому колишнього партизанського командира було позбавлено звання героя. Він справді очолював наймобільніший партизанський загін, який тримав у напрузі німецьку окупаційну владу. Але радянцям знадобилося понад тридцять років, щоб розібратися, що вони дали героя ватажкові не радянських партизанів, а українського національного спротиву.

Коли А. Погрібний одружився удруге, ми навіть покумувалися.

Очевидно, у мої спогади увійдуть чимало цікавих сюжетів із життя факультету журналістики, деканату, окремих кафедр і окремих персонажів.

Зараз я тут зупинюся на одному епізоді, пов‘язаному з науково-дослідною роботою факультету. Працюючи на різних кафедрах і приятелюючи, ми з Анатолієм змагалися за перше та друге місця у цій царині за кількістю публікацій упродовж звітного року.

Обидва активні й продуктивні літературні критики й науковці, ми були далеко попереду усіх інших наших колег не тільки за кількістю, але і за якістю публікацій: Анатолієві та мої статті, розвідки, огляди, рецензії регулярно виходили друком у товстих республіканських і всесоюзних часописах, а також у неперіодичних виданнях.

Звичайно, конкуренції між нами не було, оскільки у кожного з нас була своя сфера творчих і наукових інтересів, які практично не пересікалися. Тому навіть не виникала ідея бодай щось написати у співавторстві…

Тривале перебування на компартійній роботі зазвичай псувало людей. Секретарювання в партбюро факультету упродовж років не могло не позначитися й на Погрібному. Це зауважує у своєму спогаді й В. Ясиновський.

Десь на тому етапі почала спадати й температура нашої з Анатолієм дружби.

У другій половині 80-х, коли горбачовська перебудова була в розповні, Погрібний примкнув до так званої «Демократичної платформи» в КПРС перед тим, як вийти з партії. Потім він був зайнятий у відродженні «Просвіти», у створенні товариства української мови імені Т. Шевченка…

На переломі 80-х – 90-х років, коли добігав кінця час моєї роботи в університеті, і особливо – коли Україна проголосила свій державний суверенітет, була у мене низка розмов з А. Погрібним та іншими колегами, які дружно покинули лави КПРС і так само дружно перелицьовувалися в націонал-демократів.

Мій посил як людини, яка не була в комуністах, був такий: було б добре створити сильну ініціативну групу для просування в суспільство ідеї переконати комуністів добровільно відмовитися від влади, відійти убік і дати дорогу тим, хто своєю кар‘єрою не був пов‘язаний із компартією. Приклад нам показував наш чеський колега Вацлав Ґавел.

В університеті серед учорашніх партійців виявилося лише двоє прихильників моєї ідеї – Б. Черняков та А. Коваль. Більшість поставилася до цього з байдужістю (вислухали, не проявили жодних емоцій і забули).

Анатолій Погрібний був серед тих кількох осіб, у кого моя ідея викликала не просто заперечення, а справжнє обурення. Уперше за роки нашого знайомства він тоді на мене розсердився, якийсь час навіть не розмовляв зі мною…

Ну, а потім було зроблено так, щоб я пішов з університету, і мені таки довелося піти, але ця історія власне до А. Погрібного жодного стосунку не має (у ній уже задіяні з відомих мені С. Гуренко, В. Скопенко, О. Ситник та ін.; «черні» для пліток підкинули відповідний компромат з фотолабораторії факультету).

Як і в подібних ситуаціях із студентами, про що пише В. Ясиновський, мій приятель і колега Погрібний, ні підтримки, ні співчуття мені не виказав.

Уже після розпаду СРСР, коли траплялося нам пересікатися то в Спілці письменників, то на масових літературно-мистецьких заходах, ми обмежувалися суто формальними вітаннями.

* * *

За великим рахунком, безумовно, я щасливий з того, що упродовж доброго десятиріччя Анатолій Погрібний був мені одним із найближчих друзів.

Володимир Іваненко

23 грудня 2017 р.

https://www.facebook.com/UkrainaJournal/posts/134991957194034

ПРО ЗАХИСТ УКРАЇНСЬКОГО ДУХОВНОГО СУВЕРЕНІТЕТУ І ПРОСТОРУ

Фейсбук нагадав про чиюсь ідею щодо ініціювання заборони Московського патріархату. Як ви розумієте, ініціатива ця – суто фейсбучна і, відтак, на фейсбучному цвинтарі й похована. А шкода…

Я давно – ще з початку 90-х років – уявляю ту неділю, коли українці дружно не пішли в церкви УПЦ МП. Але таке не трапляється. Процес, звичайно, іде, і російська агресія його прискорила, але все одно не так швидко, як хотілося б.

Очевидно, прискорити процес витіснення Московського патріархату з теренів України можна було б за допомогою широкого національного громадського руху не так проти УПЦ МП, як за створення єдиної Помісної церкви.

Це має бути не суто релігійний рух, який може лише загострювати протистояння між конфесіями, а загальногромадянський, який охопив би й ті сфери взаємин між церквами та суспільством (або суспільством та церквами), які виходять далеко за межі суто конфесійного життя.

Справа в тому, що йдеться не тільки про те, яку шкоду приносить Україні й українському суспільству Російська православна церква. Йдеться й про інші релігійні організації, які активно працюють в Україні на шкоду українському суспільству.

Я вже писав про те, що “русскій мір” впритул підійшов до захоплення давніших за християнство традицій і звичаїв українського народу. За роки незалежності в Україні постали численні рунвірівські й рідновірівські рухи.

Між цими рухами й християнством мають місце усякого роду тертя. І не тільки суто релігійного характеру, але й політичного.

З одного боку, спостерігаємо, як Московія взалася активно перетягувати рідновірство на себе, видаючи за свої традиції та звичаї, які там навіть не ночували, а також вигадуючи як питомо російські висмоктані з пальця єрідновірські” псевдовчення.

З другого боку, ці рідновірські й панславістичні проекти під різними соусами зайшли в Україну. Судячи з публікацій в інтернеті, ними активно опікуються спецслужби РФ. Деякі з цих проектів вельми успішно пристосувалися до українського життя – настільки успішно, що їх навіть важко запідозрити в неукраїнськості.

Таким чином, маємо два ворожих фронти, стратегічною метою яких є заволодіння душами українців і загальною душею українського народу (суспільства).

Православний фронт вибрав тактику наглого утримання в Україні того, що йому дозволила завоювати колоніальна політика Російської імперії й СРСР.

Рідновірівський фронт вдається до тактики м’якої дії, просочуючись у відповідні українські рунвірівські й рідновірівські організації й потаємно завойовуючи їх ізсередини.

Я не маю готових рецептів щодо того, як налагодити спротив Московії на духовному фронті. З огляду на принцип відокремлення церкви від держави, влада – навіть якби вона була стовідсотково україноцентричною – мало що може зробити в цій сфері. УПЦ МП ще можна прищучити за відверту антиукраїнську діяльність, а от другий фронт…

Найефективнішим поступком держави з цього погляду буде випрацювання й запровадження широкомасшабної Національної програми українізації України.

Однозначно, що головну роль у справі захисту українського духовного простору має взяти на себе українське суспільство через незалежні від держави освітньо-просвітницькі громадські інститути.

Тим часом вітаю усіх, хто святкує, з Різдвом Пресвятої Богородиці.

Володимир Іваненко

Український Університет

21 вересня 2017 р.

ПРО НАГАЛЬНІСТЬ РОЗВІНЧАННЯ РОСІЙСЬКОГО ІСТОРИЧНОГО МІФУ (Нотатки з росієзнавства)

Я написав залучений пост англійською на своїй англомовній сторінці як реакцію на запис одного із моїх ФБ друзів і, до речі, реальних знайомих – генерала Пітера Звека.

Мій текст є не так спростуванням написаного генералом Звеком (до речі, чудовим знавцем Росії, який – знаю з особистих розмов з ним – здатен зрозуміти природу речей), як одну із моїх численних спроб пояснити людям за межами України, що «тисячолітня історія» Росії є не що інше, як міф.

* * *

Моя боротьба на історичному полі почалася понад двадцять років тому як реакція на одну вельми цікаву публікацію журналу «National Geographic» про татаро-монгольське нашестя, у якій історичні, географічні, культурні й інші факти, події та явища було розглядалися з використанням одного-єдиного означення – Russian (російський, російська, російське, російські).

Я написав тоді досить злий лист-спростування до редакції журналу, нагадавши, що теперішня назва Росії появилася в історії «завдяки» Петрові І 1723 року, коли він здумав себе імператором всього, чого зумів на той час пригребти до свого Московського царства і своїм указом проголосив Російську імперію. Йшлося в листі про історію, вкрадену Московією в Русі-України.

Прикметно, що редакція журналу «National Geographic» у листі-відповіді погодилася зі мною щодо «stolen history» (вкраденої історії), але виправдала свою «правоту» тим, що їм так «convenient» (зручно, значить). [Коли я розшукаю цей лист у своєму архіві, я оприлюдню його фотокопію.]

* * *

На превеликий жаль, історики не поспішають розвінчувати російські історичні міфи. Скорше, навпаки підтримують і поширюють їх, зокрема, з легкої руки відомого історика з середовища «російської еміграції» Ґеорґія Вернадського – сина славетного нашого вченого і першого президента Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН) Володимира Вернадського.

Не спромігся на це навіть Орест Субтельний, видатний історик в зарубіжжі і автор чи не кращої історії України «Ukraine: A History».

Розвінчування російських історичних міфів стало предметом зацікавлень істориків-аматорів, які завдяки своїм напрацюванням стають авторитетними істориками-фахівцями. Найбільше зробив у цій царині Володимир Білінський, склавши тритомну працю «Країна Моксель, або Московія».

Ми зараз думаємо над тим, ЯК би здійснити переклад цієї праці англійською мовою і зробити її доступною для світу. Це – праця, яка є особливо актуальною у зв‘язку з агресивними амбіціями Росії щодо цілого світу.

Тим часом ми сподівалися, що історики в Україні й історики України та Росії на заході нарешті запропонують популярну працю, в якій було б розвінчано російський історичний міф, який пояснює і прояснює історичну природу сучасної російської агресії щодо цілого світу, а передусім – щодо України, без історичної спадщини (legacy) якої імперські амбіції, й «вєлєчіє» Московії, її претензії на використання історичної назви Русі-України розсипаються на порох.

На жаль, цього не сталося і не стається, хоч я постійно капаю на мізки професійних істориків – особливо в останні роки.

Цим текстом я ще раз звертаюся до істориків підставити свої плечі нашому задумові підготувати й видати компактне популярне видання (на 150 – 200 сторінок) з метою розвінчування й пряснення московського історичного міфу, до творення якого доклали рук і низка корумпованих Москвою українських учених-малоросів. Таке видання може й повинне стати бестселлером.

* * *

Прохання до істориків, які бажають узяти участь у проекті, зголошуватися в приват або на елетронну пошту: dr.volodymyr.ivanenko@gmail.com.

* * *

Тут один «русскоміровскій» історик з Харкова намагався в коментарях до цього тексту придратися неточностей в датах (зрештою, я писав цей текст, посилаючись на дати з пам‘яті) і відтак перевести стрілки з дискусії по суті порушеної мною теми на деталі. (Він уже забарикадувався від мене, але може бути доступним іншим.)

Звертаю на це увагу, щоб нага дискусія не збивалася на деталі й відтак на манівці, а фокусувалася на суті порушеної мною теми – нагальності розвінчування історичного міфу, експлуатованого Росією для свого возвеличення.

МИ НЕ МОЖЕМО ПРОДОВЖУВАТИ ГРАТИ В МОВЧАНКУ.

Володимир Іваненко

Український Університет

27 травня 2018 р.

http://hvilya.com/news/culture/rozvinchannia-rosiiskoho-istorychnoho-mifu.html

HOW FOREIGNERS HELPING RUSSIA TO CLAIM ITS MADE UP ANCIENT HISTORY (Russian studies notes)

This is one of simple examples how people from outside of Russia support and spread around the world a tale about a millennium Russian history made up in Moscow to show the ‘Greatness’ of this country as world power.

Please, be advised that Russia with its current name came into existence in 1721 (exactly!) by the order of Moscow tsar Peter the First (aka Peter the Great), and before that it was widely known as Moscow Kingdom (Tsarstvo).

Historic Velikiy Novgorod used to be a sovereign state Novgorod Rus (read: Roos’) until a Moscow tsar Ivan IV, known as the Terrible, went to the war and annexed it make a part of Moscow Tsarstvo.

Even after that annexation, the name Moscow Tsarstvo remained in existence until Moscow decided to put its eyes on Ukraine. They started with making a union with Ukrainian Cossack Hetman Bogdan Khmelnytsky against Poland (1654), and later on after defeating Ivan Mazepa, a Ukrainian Cossack Hetman (1709, the ‘Poltava battle’ when Peter the First actually did not fight Swedish King Karl XII, but just killed 900 Ukrainian Cossack high ranking officers) and putting in jail one of the next Ukrainian Cossack Hetman Pablo Polubotko (by the way appointed by Peter the First himself), who he still afraid of until his death. After P. Polubotko’s death in Peter and Paul Fortress (St Petersburg, 1724), Moscow tsar Peter the First actually completed annexation of Ukraine and proclaimed Russia as an empire and himself as a Russian emperator (emparor).

Moscow needed Novgorod Rus and Ukraine (Kievan Rus) to claim itself as a millennium empire, because Moscow kingdom (created by the way as a remote colony by one of Great Kievan princes for one of his sons) had no history in those wild woods (forests) when Moscow appeared on the earth in 1147 or even later (some historians suggest that officially Moscow was established in 1272 by… Tataro-Mongols).

Now, let’s go back to Gen. Peter Zwack Facebook entry.

Historic Velikiy Novgorod by the time the Cathedral of Saint Sophia, claimed as ‘the oldest church (1045 AD) in Russia’, was built was a part of the largest and one of the most powerful state in Europe named Rus’ (read: Roos’) with the capital in Kyiv; later on Moscow historians of German origin will name it ‘Kievan Rus’ – to legitimize existence of other kingdoms named also ‘Rus’, including ‘Moscow Rus’.

The Prince Vladimir (Volodymyr) of Rurik (Viking) was a Great Kyiv (Kiev) prince when actually St Sophia cathedral in Novgorod was built to mark Christianization of Rus-Ukraine (988). Founded in 862 AD and now claimed as ‘the first great city of Russia’, Novgorod, as I said, was annexed by Moscow tsar Ivan IV the Terrible (Grozny).

…Because Russia is loosing Ukraine as a part of empire legitimizing Russia as an empire with ancient (millennium) history, after annexation of Crimea in 2014, Moscow privatized the Great Prince Vladimir (Volodymyr) of Kyiv as the one who brought Christianity to… Moscow and started talking about ruins of Khersones, Crimea, where their Christianity is coming from.

Prof. Dr. Vladimir Ivanenko

Ukrainian University

May 27, 2018

ДО ПИТАННЯ ПРО ВЕЛИЧ І УНІКАЛЬНІСТЬ РОСІЙСЬКОЇ КУЛЬТУРИ (Нотатки з росієзнавства)

Трапилося тут мені ув’язатися в дискусію з одним громадянином України, але переконаним і послідовним апологетом “русского міра”.

Мав він нахабство наїхати на “кириленків та нищуків”, які, на його переконання, спричинилися до приниження в Україні великої російської культури й уподібнилися фашистам, які спалювали книжки.

Як найпереконливіший аргумент на користь російської мови в Україні коментатор послався на той факт, що російська є однією з шести робочих мов ООН.

Дуже цікавим вийшов діалог, вартий того, щоб оприлюднити його як окремий запис.

Ось що я йому відповів:

>> Шановний добродію, крім російської, офіційними в ООН визнано ще п’ять мов. Чому на захист і про популяризацію їх у Вас жодного слова? А для нас, українців, російська є і має бути лише ОДНІЄЮ ІЗ ШЕСТИ, але не єдиною, як Вам хочеться.

Про справжню велич російської культури я прочитав би для Вас особисто цілий цикл лекцій. Як фахівець, який, до речі, закінчив Московський університет і мав дуже мудрих професорів.

На превеликий жаль, у своїй позиції Ви мало чим відрізняєтеся від кириленків та нищуків, яких уподібнюєте до фашистів, навіть уявлення не маючи про те, що книги палили нацисти, але аж ніяк не фашисти.

Шкода, що зневага до української у Вас на стопінці аж зашкалює. Що поганого вона Вам особисто зробила?

> Отказываться от русского языка будет величайшей глупостью, равно как и от любого другого! На свій захист скажу лише одне: мене особисто аніхто й ніколи не навчав розмовляти, читати та писати українською. Захочеш – вивчиш, а ні – із кнутом не заставиш.

>> А хто Вас примушує отказиваться? Всякому слово – своє місце. До всякого слова – належна повага. В Московії – до російського. В Америці – до англійського. В Україні – до українського. Легке правило – щоб додержувати. І буде Вам щастя. І люди Вас поважатимуть. І самі себе людиною відчуватимете стільки разів, скільки мов поважаєте. Одномовність російська породжує два споріднених явища – чванство і хамство. У цьому, на жаль, біда і всіх одно(російсько)мовних, і всієї російської культури, і самої вєлікодєржавної імперії.

> Жаль, что МГУ не стал для Вас школой уважения к русской культуре, а жизнь в Москве не открыла сокровища оперного искусства, балета, живописи, характерной архитектуры. Патриот любит свою страну, нацист – ненавидит чужую (А. Стругацкий).

>> Чому Ви думаєте, що у мене немає уваженія до російської культури? У мене, смію думати, поваги до цієї культури значно більше, ніж у Вас. Життя в Москві відкрило мені такі скарбниці, які Вам, можливо, й не снилися.

А от А. Стругацького Ви процитували невпопад. Як патріот, я особисто люблю свою Батьківщину і з повагою ставлюся до інших, за винятком ситуацій, коли ці інші чинять зло моїй Батьківщині.

Ви ж ратуєте за чужу країну й так відверто виказуєте неповагу до своєї. Гидко якось стає від такого дивного сум’яття почуттів у, здавалося б, освіченої людини. Це – все одно, що ходити під себе, і вважати це нормальним.

* * *

Кінець розмови. Прєдставітєль вєлікой культури забанився.

Сподіваюся, цей діалог буде повчальним для тих, хто здатен прокинутися, протерти очі й усвідомити ложність своєї зацикленості на унікальності й величі культури, яка є лише однією не те, що із шести, а із принаймні двохсот культур світу. Не гірша і не краща. Одна з!..

Володимир Іваненко

9 січня 2017 р.

КОМУ ЦЕ ВИГІДНО? (Нотатки з росієзнавства)

Що не кажіть, а мати в друзях представників протилежних політичних поглядів та уподобань – справжній фан.

Убивство російського посла в Туреччині – яскраве підтвердження цього.

Розважливий аналіз того, що сталося, й спроба осмислити можливі наслідки (Vitaly Portnikov) викликала шквал коментарів і поширень. На його переконання, це – початок епохи великого терору.

Прокремлівські уболівальники (Viktor Medvedchuk) висловлюють глибоке співчуття родині загиблого й закликають до посилення боротьби із світовим тероризмом на чолі з… США. Коло їхнє вузьке – це засвідчують лише декілька коментарів.

Серед усього гамору прозвучало навіть припущення, що це убивство є початком (?) цивілізаційної війни між мусульманнським і християнським світами.

Деякі професійні дипломати намагаються відстояти “честь мундира”, наполягаючи на тому, що дипломатів убивати не можна (Bohdan Yaremenko).

Багато коментаторів пророкують убивства й переслідування московитів по всьому світу: “спасайся, кто может”.

Ясна річ, чимало таких, хто висловлює злорадство: так, мовляв, їм і треба.

Хтось один звернув увагу на те, що убитий посол не втратив жодної краплі крові.

Ну, а хтось зауважив, що убивець посла – його ж… охоронець.

У цьому зв’язку згадується один розлогий коментар, складений кимось із цитат: “він потонув”, “його там не було” і т.ін.

Ключове запитання: кому вигідне це убивство?

Коли спаде пилюка пристрастей навколо події, коли аналітики осмислять реакцію офіційних кіл бодай ключових країн світу, ми матимемо відповідь і на це запитання.

Як на мене, цілком вірогідним призвідцем цієї трагічної ситуації може виявитися сам Кремль, а вбивство його ж посла назвуть сакральним.

В усякому разі історія Московії підтверджує саме це. По-перше, історично московити зазвичай не церемонилися з послами, убиваючи як чужих дипломатів, так і своїх. По-друге, Російська імперія – батьківщина індивідуального політичного терору, а СРСР – масового, тотального.

Кому зараз найбільше потрібне убивство окремо взятого московського посла? Америці? Німеччині чи Франції? Ізраїлеві чи Палестині? Самій Туреччині?.. Звичайно ж, ні.

Володимир Іваненко

20 грудня 2016 р.

СНОХАЧЄСТВО В СЕРЕДОВИЩІ РОСІЙСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ: Росієзнавство

Не так давно в мережах широко обговорювалися публікації про снохачєство як явище російського соціального устрою (див.: “Снохачество” on @Wikipedia:

https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BD%D0%BE%D1%85%D0%B0%D1%87%D0%B5%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE?wprov=sfti1. Більше тут: снохачество – Google Search

https://www.google.com/search?q=снохачество&ie=UTF-8&oe=UTF-8&hl=en-us&client=safari).

Роздуми над інтерв‘ю Вячеслава ІвАнова спонукали мене згадати декого із моїх поофесорів з Московського унівеоситету. Відтак спливло на поверхню пам‘яті ім‘я професора Владіміра Алєксандровіча Архіпова (див.: Архипов Владимир Александрович | Летопись Московского университета

http://letopis.msu.ru/peoples/3705, – а також тут: Архипов Владимир Александрович

http://www.hrono.ru/biograf/bio_a/arhipov_va.html; АРХИПОВ Владимир Александрович

http://yourdomain.com/critics/Arxipov.html).

Професор Архіпов читав нам лекції з історії російської літератури середини і другої половини 19-го століття і був одним із найкращих лекторів (див.: Профессор Архипов Владимир Александрович. Воспоминания Игоря Александровича Галкина

http://www.vadimgalkin.pp.ru/papiny_vospominaniya/professor_arhipov_vladimir_aleksandrovich/). Вирізнявся крутим характером і вільнодумством, за яке дев‘ять років провів у сталінських таборах.

Коли я вже був на четвертому курсі й вивчав наступні періоди розвитку російської літератури й журналістики, над професором Архіповим раптом заклубочилися якісь хмари.

Усю кафедру історії російської літератури й журналістики, завідувачем якої він був, щось ворохобило, але до нас, студентів, не діходили навіть плітки. Партком факультету проводив якісь засідання без участі студентів-комуністів.

Через роки, їздивши в Москву уже як викладач київського факультету журналістики, я нарешті довідався, що тоді сталося з В. Архіповим.

…У роки мого студентства професор Архіпов жив в одній квартирі із своїм сином. Закінчивши аспірантуру, Архіпов-молодший одержав призначення на посаду викладача якогось інституту в Казахстані…

З виїздом за розподілом виникла проблема: його дружина, невістка мого професора, категорично відмовлялася їхати з чоловіком до Казахстану.

Коли у неї вичерпалися усі формальні аргументи і далі вже нічим було аргументувати свою вперту відмову, виявилося, що вона була коханкою свого свекра, і цей роман давав їй більше втіхи, ніж життя з чоловіком.

Цей зв‘язок тривав досить довгий час, і я не думаю, що Архіпов-молодший не знав про це. Архіпов був родом з російської глибинки, де напевно побутувало снохачєство.

Я пишу про це на підтвердження того, що снохачєство було поширене не тільки в дєрєвєнському середовищі, а й серед інтелігенції, себто інтелектуальної еліти російського суспільства.

Очевидно, є й інші описані випадки снохачєства в російському елітному середовищі, і рано чи пізно ми матимемо не поодинокі випадки, а статистику.

Володимир Іваненко

Український Університет

8 жовтня 2017 р.

ІДЕЯ-ФІКС М. СААКАШВІЛІ В КОНТЕКСТІ МОЖЛИВОСТЕЙ І РЕАЛІЙ

Мене не перестають дивувати досвідчені (!!!) професійні (!!) політики (!) з дипломами юриста (!!!) кількох (!!) вітчизняних і зарубіжних (!) університетів своїм безумством і невіглаством. [Перепрошую за вибух емоцій.]

Очевидно, що за багатьма критеріями оцінки діяльності як президента Петро Порошенко підпадає під статтю про імпічмент, згадану в Конституції України. Як не крути можливість прямої дії Основного Закону, у цій ситуації стаття про імпічмент залишається лише свистом, оскільки в Конституції не прописана процедура імпічменту, яка має регламентуватися окремим законом.

Отже, уявіть собі, що у ВРУ назбирали необхідну кількість голосів (https://www.pravda.com.ua/rus/news/2018/05/16/7180422/), щоб у порядок денний було внесено питання про імпічмент президента, і це питання вносять у порядок денний.

Що має стати наступним кроком? Правильно! – прискорене ухвалення закону про імпічмент президента. Чинного президента. Який напевно знайде тисячі причин (проволочки не рахуємо), щоб накласти вето на ухвалений закон. ВРУ доведеться долати це вето, якщо буде з ким: половина з тих нардепів, що проголосували за закон з різних причин можуть «змінити свою думку» (який нардеп не має на це права?)…

Справа про імпічмент або зайде в глухий кут, або розтягнеться до безкінечності.

Уявіть навіть собі, що ВРУ подолала вето, ухвалила закон про імпічмент і навіть почала процедуру імпічмену, спеціальний прокурор підготував своє подання і сесійна зала ВРУ перетворилася на зал суду…

Я добре пам‘ятаю імпічмент Біла Клінтона – скільки те забрало часу й наскільки паралізувало роботу Конгресу, щоб потім закінчитися нічим. Можна було й не починати. І це при тому, що в США все було продумано до дрібниць, і президент-демократ (і неолігарх) не заважав процесові…

Навіть за ідеальних умов в Україні втілювати в життя ідею імпічменту на останньому році каденції президента означало б автоматичне продовження його повноважень. Адже поки йде судовий розгляд справи, ви не можете заміщувати посаду, яку обіймає звинувачений, постійним працівником. Хтось може лише тимчасово виконувати обов‘язки. Хто? Голова ВРУ, яка якраз у ролі судової колегії слухає справу про імпічмент президента.

Очевидно, що президентські вибори можуть бути перенесені на невизначений строк. Уявляєте, що скаже на це Путін, який, можливо, й зацікавлений, щоб втягнути Україну у вир цього безумства.

…П. Порошенко – не перший і, боюся, не останній президент України, якого ті ж, хто за нього голосував, тепер ладні заімпічити. І розв’язання проблеми впиралося, впирається і буде впиратися в примітивне невігластво тих політиків (і президенти серед них), які із зрозумілих причин не хотіли, не хочуть і не хотітимуть потрапити під дамоклів меч імпічменту.

Це – головна причина, чому за всі роки незалежності ВРУ такиі не спромоглася випрацювати відповідне законодавство.

Не думайте, що такі закони легко проходять через парламенти демократичних країн, зокрема – через Конгрес США.

Щоб полегшити подолання цього бар‘єру, америкпнські законодавці використовують дуже простий і ефективний прийом – вони не поширюють дію особливо важливого закону на чинного президента та членів чинного складу Конгресу.

Оскільки такий закон спрямований у майбутнє і стосуватиметься нового складу Конгресу, у нинішнього і Палати представників, і Сенату знайдеться більше голосів, щоб ухвалити закон.

Оскільки такий закон спрямований у майбутнє і стосуватиметься нового нового президента, є гарантія того, що чинний президент напевно підпише закон, ба навіть буде активним промоутером закону на стадії його підготовки.

…Якби президент Л. Кравчук був людиною із стратегічним баченням, ще на початках незалежності України він міг і повинен був закласти тривкі підвалини справжнього націєтворення й державотворення. На жаль, усі його наступники чим тільки не займалися, але не націєтворенням і державотворенням.

На превеликий жаль, і українська інтелектуальна еліта була й залишається інертною, продовжуючи «славні традиції» трудової робітничо-селянської радянської інтелігенції і навіть не намагаючись чинити бодай якийсь вплив на політичні й законотворчі процеси, а також на суспільство, яке в масі своїй є інфантильним, з низьким рівнем національної свідомості й громадянської відповідальності.

На цю інертну масу, очевидно, й розраховані оці недолугі в усіх відношеннях акції штибу ідеї імпічмента президента на останньому році його каденції, коли і простіше, і мудріше зосередитися на підготовці до виборів.

* * *

Хто читав мої нотатки про феномен М. Саакашвілі, можливо, пригадує мої версії щодо його ролі в політичній кар‘єрі П. Порошенка. Одно із моїх припущень: конфлікт між цими двома діячами може виявитися добре розіграним спектаклем.

Ця ідея-фікс Михайла Саакашвілі як людини з добротною освітою й досвідченого політика не дає мені змоги відмовитися від цієї, збоку глянути, безглуздої версії.

Володимир Іваненко

Український Університет

16 травня 2018 р.