ФЕНОМЕН МІХО СААКАШВІЛІ Й УКРАЇНСЬКІ ПОЛІТИЧНІ РЕАЛІЇ

Найбільший в американскій історії ураган “Ірма” натворив лиха та й пішов собі далі, зменшуючи до нуля свою міць.

Курява ж, піднята черевиками політичних прихильників і політичних же противників Міхо Саакашвілі, ніяк не спадає, хоч сподіваного урагану, обіцяного Рухом Нових Сил на осінь, здається, уже не буде.

І все, мабуть, тому, що обидві сторони перестаралися на старті, витративши аж надто багато зусиль спочатку на очікування переходу (“Ти надто ждеш. Не треба ждати надто. Як не вбива – знесилює ждання”, – писала колись поетеса), а потім – на сам перехід.

Гора народила мишу. Можна навіть сказати, що дві гори народили одну мишу. Чи одного Мишу?

Два політики, які здумали себе великими, насправді продемонстрували свою політичну незрілість, своє хлоп’яцтво і зрештою – свою ницість.

Я нічого тут не буду говорити про президента України, хоч мені і є що про нього сказати. З часом, можливо, висловлю своє бачення П. Порошенка як явища української історії і політики.

Зараз мені видається цікавішим феномен Саакашвілі в українському контексті, оскільки він цікавий не тільки сам собою, але і як дзеркало українського суспільства взагалі та українського політикуму зокрема (з президентом Порошенком включно).

М. Саакашвілі для України – приходько, чужинець, хоч значна частина його життя і була пов’язана з Україною. Від початку його статус в Україні був непевний.

Одні стверджують, що він приїхав в Україну на запрошення президента Порошенка. Інші подейкують, що він з’явився на берегах Дніпра за намовою американського керівництва. Ну, а хтось вважає його політичним біженцем…

Очевидно, є й інші версії. Але з якого боку не глянь, Саакашвілі явно не надається ні на роль Слави Стецько (яка повернулася в Україну, щоб утверджувати її незалежність), ні навіть на Романа Зварича (поклик предків якого був спонукою до пошуку можливостей кращої самореалізації, ніж у себе на батьківщині в США).

Саакашвілі явився Україні як особистість, яка вже реалізувалася, яка набула помітної ваги й авторитету на світовому рівні і яка справді могла бути вельми корисною як дорадник, посередник і навіть спецпредставник президента України.

У такий спосіб екс-президент Грузії не тільки зберіг би своє добре ім’я, але й примножив би свої чесноти. Але сталося не так, як гадалося…

Жага влади, схильність до популізму і ще якісь глибинно-сутнісні речі відігралися на панові Саакашвілі повною мірою.

Йому б не треба було йти на посаду очільника Одеської обласної адміністрації. Кожен випускник “київського КДУ” має розуміти: не можна змінити підсистему, не змінюючи усієї системи, тобто побороти корупцію в окремо взятій частині дуже корумпованого цілого.

Він же пішов. Щоб спалитися без очевидного позитивного результату. Хіба що Божий промисел був у тому, щоб Саакашвілі й Порошенко упевнилися в щирості й надійності своєї дружби. Що ж, кожен із них пізнав, наскільки міцною була їхня дружба. Ошуканими виявилися обоє. Правда, кожен по-своєму…

На цьому можна було поставити крапку. Взагалі. Або перевести протистояння з учорашнім другом в іншу площину. Наприклад, виступаючи в ролі радника тих сил, які мають більше можливостей, щоб змінити на краще і колишнього друга, і Україну.

М. Саакашвілі укупі з групою так само зневажених своїх земляків-грузинів вирішив кинутися у вир української політики і заснував свою політичну партію – Рух Нових Сил.

Сам він стверджує, що жодних політичних амбіцій у нього немає і що він просто хоче допомогти постати, проявитися й зрештою прийти до влади в Україні “новим силам”.

Чудовий намір. Але навіщо тоді самому очолювати цей РНС? Чи не розумніше поставити на його чолі представників отих “нових сил”?

На жаль, ці запитання – риторичні. Немає ніяких “нових сил”, і це видно неозброєним оком навіть з Америки. Ну, які “нові сили” з тих грузинів та українців, хто посидів у чиновницьких кріслах урядових структур і кого витиснули з тих крісел сильніші прибічники Системи?

Тим більше, до “нових сил” явно не віднесеш хай і переважно молодих, але чинних народних депутатів Заліщук, Лещенка, Найєма, Слободяника, Чумака та ін., не кажучи вже про Садового та Тимошенко, які також примкнули до РНС, які є плоттю від плоті чинної влади і які просто стали в позу щодо останньої.

Збоку глянути, так РНС є ніщо інше, як спосіб перегрупування сил для боротьби за владу. В чинній Системі. Навіть без зміни її “координат”. Для тих, хто зараз знаходиться на борту владної яхти (човен для них не надається), оця вся котовасія з Рухом Нових Сил, безумовно, є “розхитуванням ситуації”. Навіть якби й війни не було…

Парадокс тут тепер ще й у тому, що на чолі РНС як політичної сили країни стоїть, як за великим рахунком – іноземець, як за малим – особа без громадянства, що є щонайменше нонсенсом. Навіть будучи громадянином України (із щойно набутим громадянством), з погляду здорового глузду, навряд чи є сенс влазити в політику країни, яка не є твоєю природною батьківщиною (тим більше – Батьківщиною).

Щонайменше дві причини мали б стримати Саакашвілі (а також інших таких, як він, – того ж Найєма).

Перша й головна – знання традицій і звичаїв. Просто не уявляю собі, ЯК можна набиватися в політичні лідери у суспільстві, традиції й звичаї якого не є частиною твого єства і про які ти не маєш навіть рожевого уявлення. Тим більше, коли ти ставиш перед собою за мету зміну системи урядування.

Другою я назвав би морально-етичну причину. Тут передусім ідеться про те, гоже чи негоже лізти із своїм уставом в чужий монастир. Ми ж не рипаємося до сусіда наводити порядок у його родині. Навіть у хаті брата чи сестри ми почуваємося все-таки гістьми, а не господарями.

Я свідомий того, що політика – царина, в якій мораль та етика, а відтак знання й досвід, відсуваються на задній план. Але все ж таки бодай якісь гальма мають спрацьовувати!

І отут до речі переключити регістр і перейти на розмову про українське суспільство як факт (об’єкт) і фактор (умова) для такого феномену, як Саакашвілі (або Найєм, або ще хтось із приходьків).

Українське суспільство має таку природу, що воно чомусь просто не хоче (чи й не здатне?) самоорганізовуватися й самоурядуватися. Ну, не може воно без “варягів”. Традиція запрошення чужинців до урядування, очевидно, й спричинилася до вироблення у нашій ментальності синдрому меншовартості, а відтак і недовіри до власних лідерських талантів.

Не бажаючи брати на себе відповідальність за долю суспільства й України, ми ладні віддати владу над собою чужинцям, аби тільки вона не дісталася своїм. У цьому є одна перевага: у разі прорахунків влади, ми легко звалюємо всю вину на євреїв, росіян, поляків, грузинів та інших інородців і волаємо про засилля чужинців у владі та про те, що влада не дбає про наші інтереси.

Ясна річ, чому приходькам не скористатися дарованою можливістю для реалізації своїх інтересів? Приходять і беруть усе, що погано лежить.

М. Саакашвілі запевнює, що він хоче для України й українців лише добра. У програмі Руху Нових Сил він написав, що буде зроблено за перші сімдесят днів після приходу РНС до влади. А що буде з Україною й українцями через сімдесят років, його програма замовчує. Так само, як замовчує саму потребу збереження національних традицій і звичаїв, не кажучи вже про ідеологію, яка надихатиме на подвиги його колаборантів переважно з числа малоросів та таких же приходьків, як і він сам.

Інфантильно-ревниве й знервоване негараздами українське суспільство, принаймні значна його частина, з надією дивиться на тих, хто обіцяє добробут і щастя. Тут і зараз. Імпортоване з землі обіцяної, з Кавказьких гір чи з “тайожного союзу”. Аби тільки не свого.

Є попит – буде й пропозиція. “Я прийшов дати вам волю!” – каже Саакашвілі, і значна частина українського суспільства, якій з різних причин не по дорозі з Порошенком чи Ляшком, тут же дружно: “Міхо, ми з тобою!”

…В українському сегменті ФБ пошук дає пару дюжин груп, в які згуртовуються симпатики грузинського екс-президента, завбачивши в ньому ледве не месію й спасителя. Одні бачать у нім майбутнього прем’єра, інші – навіть президента, дарма що він не може претендувати на цю посаду.

Отже, хоч сам Міхо й повторює, що ні на що не претендує і що робить все лише для блага України й українського народу, але ж спокуса сама проситься йому в руки. І якщо знедолених українців добре нагріти, то й виборів не треба чекати – благо, майданні технології відпрацьовані до досконалості, а влада й радикали лише готові підлити олії в полум’я чергової революції.

*

Як і варто було сподіватися, політична зоря М. Саакашвілі почала стрімке падіння. Нерозумні вчинки, необачність остудили запал прибічників та симпатиків і розчарували політрартнерів з-поміж нових/ненових опозиційно-неопозиційних політиків – Є. Соболєва, С. Лещенка, С. Заліщук, М. Найєма (https://newsstand.google.com/articles/CAIiENhAYsKfN0smquBZYj37LvcqGQgEKhAIACoHCAowsOyhCTDVmZcCMJe8vgM).

Як політикові, М. Саакашвілі навряд чи вдасться піднятися навіть з допомогою таких пристрасних прихильників, як О. Ксантопулос та Л. Богуцкая.

Що ж тоді далі? Якщо таки відбудеться розмова з П. Порошенком, на яку буцімто напрошується Саакашвілі, то це може означати, що свою місію Саакашвілі виконав, вистава закінчилася і можна опускати завісу.

Якщо ж розмова не відбудеться, це буде означати, що примирення давніх друзів не відбулося: Петро використав Міхо уповні, і останній йому уже не потрібен.

Який подальший життєвий шлях вибере тепер екс-президент Грузії та екс-голова Одещини, уже немає значення.

* * *

Де ж та сила, яка нагадає українцям, що вони – українці, про їхні славні традиції й звичаї, про те, що лише через піднесення власної національної свідомості й громадянської відповідальності можна змінити і себе, і Україну?

Я маю відповідь на те запитання, але не маю аудиторії, яка готова була б почути мою відповідь. Сподіваюся, поки що.

Володимир Іваненко

Український Університет

12 – 13 вересня 2017 р.

* * *

ТАК ЧИ ЗМІНИТЬ УКРАЇНУ М. СААКАШВІЛІ ТА ЙОГО РУХ НОВИХ СИЛ?

Перепетії з поверненням Михеїла Саакашвілі в Україну збурили справжній ураган емоцій в українському суспільстві, сподівану реакцію по обидва боки політичних барикад…

У цьому лементі переважно ярмаркового характеру практично не прозвучало бодай чогось схожого на здоровий глузд. Лише кілька моїх ФБешних френдів відбулися короткими репліками. Навіть знані й поважані журналісти, схоже, пережживають сум’яття почуттів. Феномен М. Саакашвілі запудрив мізки навіть українській еліті. Ніхто не хоче подивитися на це явище системно.

Рівень національної свідомості й громадянської відповідальності суспільства в цілому і кожного його члена зокрема, а отже – і політиків та урядовців (і президента також), знаходяться у прямо пропорціональній залежності від рівня національної свідомості й громадянської відповідальності системи ЗМІ, усього журналістського корпусу й кожного журналіста зокрема.

Спостерігаю, як одні відомі політики прилаштовуються хто у фарватер Руху Нових Сил Саакашвілі, щоб його вітер підхопив і їхні пошарпані попередніми політичними штормами вітрила, а інші – згуртовуються не так для наступу, як до кругової оборони від бурі, яка зворохоблю суспільство, набирає сил і створює їм серйозну загрозу.

З обох боків барикад лунають вигуки “Слава Україні!” й “Героям Слава!”, але сама Україна залишається зневаженою й забутою.

Тим часом не втрачають своєї актуальності нотатки, якими я хотів би докричатися до українського суспільства або хоча б до його інтелектуальної еліти:

Не хотілося б спостерігати чергові танці глухарів.

* * *

Обговорення ситуації post-factum проявляє більше здорового глузду й народжує численні пропозиції, але…

Практично ніхто навіть не згадує про жахливий стан українського суспільства, про низький рівень його національної свідомості й цілковиту громадянську безвідповідальність.

Відтак бракує пропозицій якраз щодо того, ЩО і ЯК годилося б робити і зробити, або ситуація в Україні поліпшувалася.

* * *

Популярність оцих моїх нотаток, звичайно, радує, але водночас наштовхує й на невтішні думки. Люди надто поверхово читають написане мною і зовсім не застановлюються на порушених мною проблемах.

Лідер однієї з політичних партій написав мені в приват: “Правильно! Хоча є з чим посперечатися щодо”, ясна річ, очолюваної ним політсили.

Тим часом мене задоволили б такі аргументи: ось моє й моєї партії бачення національної ідеї, ось – стратегії розвитку України на півстоліття наперед, а ось – проект програми українізації України.

На жаль, таких аргументів немає. Тоді “з чим сперечатися”?

Зрештою, мені більше болить не так позиція того чи іншого політика, як стан українського суспільства, на перелогах якого ці політики проростають, виростають і стають відстоєм, а люди все одно готові давати їм шанс, бо ж “він не святий” чи “вона не свята”.

Авжеж, не святі й горшки ліплять. Але чомусь не всі підряд беруться ліпити горшки. У політику ж лізуть усі, кому не лінь, і в першу чергу – чомусь це люди несовісні, нещирі й нечисті на руку. І якраз суспільство мало б відфільтровувати їх. Не відфільтровує…

Володимир Іваненко

Український Університет

10 – 12 вересня 2017 р.

https://www.facebook.com/volodymyr.ivanenko/posts/1838411659505500

*

НА ПІДСТУПАХ ДО УКРАЇНСЬКОГО ДІАСПОРОЗНАВСТВА

Ця книжка Миколи Тимошика, яку ви тримаєте в руках, є знаковою і проривною для сучасного українознавства, і не тільки тієї царини, яка стосується українського книгознавства, але й діаспорознавства.

Книгознавче значення цієї праці полягає в тому, що автор привертає увагу до тих фактів і факторів історії та сучасних проблем книговидання, які в силу політичних обставин принципово замовчувалися або ж були жертвами упередженого дослідницького підходу, бо розглядалися як ворожі для української культури, української традиції, української справи.

Гортаючи сторінки історії українського друкарства і української книги, автор застановлюється на маловідомих явищах, актуалізація яких спонукає до переосмислення багатьох фактів, подій і явищ українського книгарства й відновлення історичної справедливості через повернення Україні культурних цінностей, які належать їй і тільки їй.

Відновлення історичної справедливості через уроки історії – ось шлях, яким пішов автор, щоб відстежти витоки національного книгодрукування й розвиток української книжної традиції. На цьому шляху йому доводиться долати відверто вороже наставлення до всього українського, розбиратися в суті нав’язаної воріженьками ж антиукраїнської полеміки, захищати книгознавчу фаховість і наукову порядність.

Переосмислення історичних фактів, подій і явищ з погляду сьогодення дає авторові змогу запропонувати новітнє бачення і витоків українського книгодрукування, і долі та розвитку української книги під гнітом московитського панування. Автор переконливо доводить, що заборона й нищення українського друкованого слова в Російській імперії були спрямовані на знищення українського етносу й української культури.

Два серцевинні розділи книжки М. Тимошика присвячені розглядові українського книговидання за межами українських етнічних земель – за місцями компактного проживання Українців у країнах Європи та Америки, де часто-густо українська книжка почувалася вільніше, ніж на рідних землях, і де появлялися видання, яким просто неможливо було появлятися ні за умов Російської імперії, ні за умов СРСР.

Навіть після розвалу Радянського Союзу й проголошення незалежності України в українському книговиданні залишається багато невирішених проблем, коріння яких тягнеться в авторитарно-тоталітарне минуле і розв’язання яких упирається в живучість совкових традицій та низький рівень національної свідомості й громадянської відповідальності усього українського суспільства, не кажучи вже про окремі державні інституції та окремих представників галузі.

За таких обставин і сама українська книга, і українська видавнича справа нагадує долю падчериці, коли держава в особі органів влади одну з найважливіших галузей національної культури, освіти та просвіти штурхає з одного кутка в інший, віддаючи книгу, видавничу справу й книгознавство на поталу некомпетентних відомств та осіб.

Професор Тимошик як один із провідних учених з редакційно-видавничої справи висловлює слушні думки й пропозиції щодо того, як можна і варто було б вивести українську книгу, українську видавничу справу й українське книгознавство з глибокої кризи. Добре було б, якби його почули й прислухалися до нього.

х х х

Як уже було наголошено на початку, є у цієї книжки знаного науковця й друга місія. Це – її місце й роль в українському діаспорознавстві.

Діаспора завжди була й залишається terra incognita для українського суспільства в Україні. Упродовж десятиліть на теренах УРСР радянська пропаганда культивувала образ діаспори як українських буржуазних націоналістів, а отже – найлютіших ворогів українського народу. Більш-менш позитивним було ставлення до так званої «трудової еміграції», в середовищі було багато членів компартій відповідних країн.

Свого часу мені довелося присвятити чимало часу й зусиль студіюванню періодичної преси української еміграції, а на першому конгресі Міжнародної асоціації україністів у Києві виступити з доповіддю про важливість і завдання наукових досліджень української зарубіжної періодики (статтю за матеріалами цієї доповіді було опубліковано в журналі «Журналіст України»). Це була, либонь, перша спроба позитивно й неупереджено заговорити про пресу діаспори на теренах тоді ще радянської України.

Незважаючи на те, що після розпаду СРСР увага українських дослідників до різних аспектів життя українців у розсіянні посилилася (відкрилася в Києві бібліотека діаспори, виникли цілі науково-дослідні підрозділи з інтересом до української еміграції та ін.) упередження українського суспільства щодо діаспори мало змінилося на краще за роки незалежності України. Незважаючи на відкритість кордонів і масової міграції заробітчан.

У цьому контексті книжка Миколи Тимошика, зосереджена на студіюванні книжкових видань української діаспори, здійснених найбільшою мірою двома її хвилями після революційною (20-ті – 30-ті роки минулого століття та після Другої Світової війни у 40-ві – 60-ті роки), є проривною, і мені думається, що вона допоможе українському суспільству по-новому поглянути на діаспору як явище й належним чином оцінити значення й роль світового українства у розвиткові книговидавництва, належним чином не поцінованого в самій Україні.

Зверніть увагу на географію побутування української книги на світових обширах. Чехословаччина, Польща, Італія, Німеччина, Франція, Великобританія – в Європі, США й Канада – в Північній Америці… А ще – (поки що) неохоплені поглядом автора Аргентина й Бразилія – в Південній Америці, а також – Австралія… Прага, Варшава, Рим, Мюнхен, Лондон, Нью-Йорк, Стемфорд, Торонто й інші міста ставали центрами українського книговидання й осередками живучості української книжки, якій сутужно жилося або й узагалі не було життя на Батьківщині.

Написана у жанрі переважно дорожніх нарисів, ця книжка захоплює цікавими епізодами з історії українського зарубіжного книговидання, розповідаючи то про осередки книгопродукування, то про авторів, то про окремі книжкові з‘яви, які ставали раритетами невдовзі після їхньої появи на світ.

А ще М. Тимошик застановлюється на тих історико-культурних осередках у різних країнах світу, які стали місцями збереження не тільки періодики й книжкових видань, але й архівних фондів та унікальних музейних експонатів, що їх авторові пощастило відвідати і яким може позаздрити Україна. Завдяки діаспорі збережено багато чого з того, що в Україні послідовно знищувалося неукраїнськими режимами.

х х х

Періодична преса (газети, журнали, інформаційні бюлетені-обіжники) й книговидання, багатющі колекції архівів українського зарубіжжя – чудова джерельна база для діаспорознавчих студій.

Хоч українська діаспора й створювала наукові й науково-освітні заклади (Українську вільну академію наук і мистецтв, Український вільний університет, цілу низку інститутів, наукові товариства тощо) за межами України, робота цих закладів, як і випуск періодичних та неперіодичних видань, зводилися до студіювання України й української спадщини. Власне, українці в розсіянні робили те, що мало було б робитися, але неможливо було зробити в підневільній Україні.

Прикметно, що учені, журналісти й письменники були настільки заклопотані справами України, що їм руки не діходили досліджувати й саму діаспору як явище, як феномен.

Вони сподобилися на кілька фундаментальних видань інформаційно-довідкового характеру. Це – енциклопедії діаспори, які вийшли друком як солідні видання, хоч і вельми обмеженими накладами.

Неоціненними є також збірки статей і розвідок про життя українців в окремих регіонах тих чи інших країн або окремих, переважно релігійних, громад. Зазвичай вони виходили друком з нагоди ювілеїв і надзвичайно малими накладами.

На відміну від євреїв, які мають кількісно меншу, ніж українці, діаспору, але для яких розсіяння було основним способом існування, завдяки чому вони активно досліджували себе саме в цій формі буття й відтак створили діаспорознавство як цілу науку, яка охоплює либонь увесь спектр наукових дисциплін, українці до такої науки ще тільки підступають.

Як я вже зауважив, в Україні почали з‘являтися осередки вивчення діаспори. Діаспора стає частиною українознавчих студій. Але українська діаспора як явище, як феномен ще не зацікавила академічну науку. Маю на увазі передусім такі галузі науки, як історія, етнографія, демографія, мовознавство, літературознавство, культурологія, етнопсихологія та інші.

Поки що можемо лише мріяти про те, щоб українська діаспора стала об‘єктом і предметом спеціальних комплексних і системних досліджень. Але до цього вже йде, і я певен, що ми таки створимо цю науку – українське діаспорознавство. Книжка професора М. Тимошика є однією з тих тривких цеглин, які надійно лягають у підмурівок цієї науки.

Володимир Іваненко

Український Університет

Вашингтон, США

30 березня – 20 квітня 2018 р.

КОЛИ СИСТЕМНУ ПРОБЛЕМУ ХОЧУТЬ РОЗВ’ЯЗАТИ БАЗАРНИМ МЕТОДОМ

Спроби ситуативного розв‘язання мовного питання, як бачимо, дають тільки зворотний ефект.

Здавалося б, українізатори типу Ірини Фаріон мають рацію. Наступаючи на «мозолі» українського суспільства, вони, однак, досягають зворотного результат і лише збурюють суспільство.

Це, власне, це якраз є причиною того, що їм важко зрозуміти просту річ: якщо не спрацьовує один метод, його треба замінити іншим, ефективнішим. Ефективним методом у цій справі може бути лише СИСТЕМНИЙ ПІДХІД.

Тільки широкомасштабна системна українізація через сутнісну українізацію освіти й просвіти, засобів масової інформації принесе бажаний результат на функціональному рівні, тобто у мовному питанні.

Ситуативники ж не хочуть навіть обговорювати теми системної українізації, що свідчить про виразно провокаційний (не плутати з провокативністю) характер їхніх емоційно наснажених акцій.

Коли домінують емоції, а не розум, ситуативники не замислюються над тим, що рівень національної свідомості й громадянської зрілості українського суспільства занадто низький для того, щоб отак апелювати до нього й сподіватися на бажаний результат.

ТАК ВИХОДИТЬ ЗАВЖДИ, КОЛИ СИСТЕМНУ ПРОБЛЕМУ ХОЧУ РОЗВ’ЯЗАТИ БАЗАРНИМ МЕТОДОМ. І ТАК БУДЕ ДОТИ, ПОКИ НАШІ СИТУАТИВНИКИ НЕ ОСТУДЯТЬ СВОЇ ГОЛОВИ І ВІЗЬМУТЬСЯ ЗА СПРАВУ З ГАРЯЧИМ СЕРЦЕМ, АЛЕ З ХОЛОДНИМ РОЗУМОМ.

* * *

Відповідь одному з коментаторів:

Щоб ті мільйони задумалися над проблемою, до них треба прийти з освітою та просвітою, з притомною інформаційно-роз‘яснювальною роботою.

Освіта і просвіта за своєю суттю залишаються совковими, ЗМІ – монополія Москви. Замість того, щоб українізувати освіту, просвіту і ЗМІ (не тільки в плані банального переходу на українську мову, а сутнісно, ментально), й вмикати всі важелі україноцентричного впливу на суспільну свідомість, ви намагагаєтеся докричатися до національно несвідомої й громадянськи безвідповідальної маси з вимогою негайно заговорити українською мовою.

Такий підхід викликає лише негативну реакцію, посилює спротив вашим старанням і, за великим рахунком, є провокаційною роботою на користь ворога.

Це – те, що й роблять люди, які ідентифікують себе «націоналістами», але не можуть навіть пояснити суть своєї ідеології, яка очевидно не має нічого спільного з національними традиціями і звичаями.

* * *

Приєднуйтеся до випрацювання проекту Національної програми українізації України (https://m.facebook.com/Ukrainization4Ukraine/).

Творіть Рух за українізацію України (https://m.facebook.com/groups/771863622990043) і включайтеся в системну роботу.

Володимир Іваненко

Український Університет

4 травня 2018 р.

https://www.facebook.com/volodymyr.ivanenko/posts/2096923700320960

МОВНЕ ПИТАННЯ В СУДІ Й ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ НАУКИ

Висновки, яких я особисто дійшов, прослухавши уважно цей відеозапис:

1. Цей відеозапис треба поширити максимально на всіх можливих ресурсах. Професор Гриценко має рацію в тому, про що я говорю й пишу упродовж десятиріч: в Україні немає російської мови як такої, а люди, які здумують себе як російськомовні, послуговуються або пародією на російську, або суржиком.

2. Такі події, як це засідання Конституційного Суду, мали б демонструватися на державному телеканалі так, як іде пряма трансляція із зали Верховної Рвди.

Зверніть увагу: засідання КС відбулося місяць тому, а запис оприлюднюється тільки тепер.

3. Те, про що говорить на засіданні КС директор Інституту української мови НАНУ, мало б бути предметом не тільки засідань відділів та вченої ради інституту, поодиноких інтерв’ю директора, а повсякденної популяризаторської роботи усіх науковців інституту.

Це – до теми про пасивність академічних установ і вишів України в державотворчому процесі, в українізації України.

4. Постає відтак питання про національну свідомість, громадянську активність і громадянську відповідадальність учених, ширше – усіх інтелектуалів і ще ширше – усього суспільства.

Професор Гриценко і своєю промовою, і своїми відповідями на запитання учасників слухань, зауважуючи про краще становище з мовою за радянської влади та про поїздку з Л. Кравчуком у Крим на зустріч із Януковичем, підтвердив, що наша наука, освіта й просвіта так і не вилізли з болота командно-адміністративної системи: накажуть – виконаємо, не накажуть – промовчимо, але ініціативи проявляти не будемо.

5. Інститут української мови НАНУ, який вважає себе наступником Правописної та Термінологічної комісій ВУАН, досі не сподобився опрацювати й тим більше видати матеріали згаданих комісій, вивчати й популяризувати досвід українізації 20-х років минулого століття.

Я не певен, що в цьому відношенні можна кивати на Кравчука чи Януковича або на закон Ківалова-Колєснічєнка. Але я певен, що останнього просто не було б за більшої активності й відповідальності учених.

6. Правда, що народ має такий уряд, якого заслуговує. Відтак уряд в Україні ще той. Ясна річ, такий, кому наплювати на науку з високої президентської, урядової чи парламентської трибуни. Але!

За більшої дослідницької й популяризатрпської активності учені мужі й професори могли б донести др широкої громадськості, а отже – і політичної та урядової “еліти”, чимало повчальних і корисних фактів.

Узяти хоча б такий: у роботі і Правописної, і Термінологічної комісій ВУАН дієву й практичну (не формальну!) участь брали й члени уряду УНР. Зокрема в.о.міністра юстиції К. Квітка (він був в.о. тому, що відмовився бути міністром, але погодився на посаду товариша, тобто заступника, міністра).

Сучасна ж урядова практика звелася до того, що очільники міністерств і відомств навіть на побутовому рівні не володіють державною мовою та й у мові своїй окупантськіц вони, говорячи тією ж мовою, “косноязичні”. Людською мовою це означає: недорікуваті. Де вже їм дбати про серйозні справи?

Володимир Іваненко

9 січня 2017 р.

https://www.facebook.com/volodymyr.ivanenko/posts/1555757421104260

З ПРИВОДУ ЗАКОНОПРОЕКТУ ПРО УКРАЇНІЗАЦІЮ

Група народних депутатів начебто зініціювала законопроект про українізацію. Я ще цей документ не бачив, тому по суті його говорити не можу. Буду вдячний тим, хто допоможе з ним ознайомитися.

Дивує те, що законопроект ініційовано без проведення наукових досліджень і обговорень, без будь-якого проекту більш-менш обгрунтованої програми, а також без будь-яких інформаційно-пропагандистських заходів. Здумали – зробили.

Як тут не згадати: постав дурня молитися, то він і лоб поб’є?

Закрадається думка, що це робиться з явно провокативною метою, щоб дискредитувати саму ідею українізації України.

Зверніть увагу на реакцію в мережах і подивіться, хто включився в обговорення цієї “ініцівтиви”. Реакція – дуже, аж надто симптоматична.

Прибічники ідеї українізації, навіть найактивніші, ба навіть найагресивніші, мовчать. Немає ні спалахів підтримки, ні спроб розважливо почати розмову.

Не бачу й реакції з боку “русского міра”, якому навіть сама така ініціатива – удар під дих.

Активізувалися російськомовні українці, які пишуть в мережах як російською (переважно), так і українською (меншою мірою), щоправда безграмотно (обома мовами).

Так-от, саме вони – хто мав би стати ініціатором і рушійною силою українізації, – залементували про загрозу революції й громадянської війни.

І це – якраз те, що має нас занепокоїти.

Можливо, що найбільшим противником українізації, відтак і ворогом України є не так Московія з усіма її агресіями, не так “русскій мір” з його п’ятою колоною, а саме російськомовні (точніше – суржикомовні) українці з їхнім “какаяразніца”.

З холодною байдужістю споглядаючи за всім, що відбувається в Україні й навколо України, часом навіть проявляючи симптоми патріотизму – аж до готовності віддати здоров’я і навіть життя за “територіальну цілісність України”, – вони таки не готові і не мають навіть наміру повертатися домів – відроджувати національні традиції і звичаї.

Очевидно, що ситуацію можна переломити на користь українізації за умови, якщо відомі російськомовні українці (письменники, вчені, митці, ділові люди та ін.) почнуть показувати приклад своїми власними вчинками: активною підтримкою ідеї українізації, переходом на українську мову в публічному спілкуванні та ін.

Тут важливо, щоб це було щиро й послідовно. А не так, як сталося з Олексієм Арестовичем, який різко й демонстративно, без належної навіть підготовки, перейшов на українську, а потім під приводом дійти й до “зарубіжної аудиторії” почав здавати назад, а світоглядно взагалі нічого не змінив у своїх підходах.

Думаю, що такі підходи не є продуктивними – вони шкідливі.

До речі, українізацію 20-х років минулого століття ініціювали й очолювали діячі науки та культури, які в родинно-побутовому житті були переважно… російськомовними.

Тим часом нагадую про наш науково-дослідний проект з українізації України й запрошую до співпраці. Більше тут: http://facebook.com/Ukrainization4Ukraine. А також тут: Українізація України: Проект програми – Український Університет:

http://ukrainianuniversity.com/portfolio/%d1%83%d0%ba%d1%80%d0%b0%d1%97%d0%bd%d1%96%d0%b7%d0%b0%d1%86%d1%96%d1%8f-%d1%83%d0%ba%d1%80%d0%b0%d1%97%d0%bd%d0%b8/.

Володимир Іваненко

Український Університет

22 січня 2017 р.

https://www.facebook.com/volodymyr.ivanenko/posts/1569042026442466

УКРАЇНІЗАЦІЯ: ЯК ЦЕ ЗРОБИТИ

Тарас Марусик написав у коментарях до одного з моїх записів щодо ідеї українізації та формування Руху за Українізацію України:

«Добра ідея, але треба знайти механізми її втілення. Сказати “системні зміни” встокрот легше, аніж запропонувати адекватний ідеї план. І я не вважаю, що Мінкульт – окремо взяте Міністерство, бо саме воно є єдиним центральним органом виконавчої влади, на який покладено функції регулювання державної мовної політики і, зокрема, забезпечення конституційного поширення української мови».

Українізація – основа основ системних змін.

Оскільки держава в Україні цупко тримається за стару й неефективну систему координат – залишки авторитарно-тоталітарного устрою й адміністративно-командної системи урядування, – покладати надії на українізацію й системні зміни «згори» немає сенсу. Це – безнадійна справа.

Українізацію й системні зміни за цих умов можна і треба здійснювати силами українського суспільства: спочатку згуртовуючи його активну, пасіонарну частину, а потім через піднесення національної свідомості й громадянської відповідальності мобілізовувати потенціал усього суспільства.

Унаслідок такого підходу українське суспільство своїми силами трансформує суспільний устрій та систему урядування, тобто змінить і державу.

Ось тезисно моє бачення, ЯК це можна зробити:

1. Засновуйте й формуйте РУХ ЗА УКРАЇНІЗАЦІЮ.

В кожному місті, містечку й селі знайдуться люди, які вітають цю ідею.

Організовуйтеся й пояснюйте спочатку своїм (членам організації), що:

– українізація полягає не в тому, щоб примусити офіціантів, касирів, вахтерів та ін. заговорити українською мовою;

– українізація й не в тому, щоб поширити українську мову на всі сфери життя.

Українізація – це:

– пробудження національної свідомості й громадянської відповідальності українського суспільства;

– перехід до суспільного устрою (ладу), заснованого на національних традиціях і звичаях;

– перехід до системи урядування, заснованої на національних традиціях і звичаях.

2. Організовуйте мережу українознавчих гуртків, семінарів, шкіл, університетів, які через освіту й просвіту доноситимуть українознавчі знання і українську мову до широких мас.

Підпорядковуйте Рухові й трансформуйте для його потреб «Просвіту», мережу товариства «Знання» та інші просвітницькі мережі.

Прийдіть у школи. Не через структури МОНу, а неформально – через учителів та батьківські комітети.

При цьому не піддавайтеся впливам радикалів, але й не потакайте українобайдужим.

Радикалів-провокаторів треба викривати й позбуватися. Енергію україноцентричних радикалів треба спрямовувати у потрібне русло.

3. Засновуйте україноцентричні ЗМІ, об‘єднуйте їх у систему, здатну забезпечувати ефективну інформаційно-роз‘яснювальну роботу, українізувати інформаційний простір, підносити національну свідомість і громадянську відповідальність суспільства. Робіть усе для того, щоб система ЗМІ стала ефективним інструментом формування україноцентричної громадської думки як «четвертої влади».

4. Налагоджуйте україноцентричний вплив на релігійні громади через своїх членів і прихильників.

Тим часом Рух за Українізацію стане грунтом, на якому проростуть:

1. Проект широкомасшабної програми українізації.

2. Українська національна ідея.

3. Україноцентричні ідеологічні платформи.

4. Дві – три україноцентричні ідеологічні партії.

5. Стратегія розвитку України на десятиліття вперед.

І багато чого ще важливого й корисного для успішного розвитку України, а відтак і можливості для втілення тих окремих ідей, уже народжених розумом багатьох талановитих українців.

За умови ефективного об‘єднання зусиль і результативної роботи років через п‘ять із середовища Руху за українізацію через згадані вище україноцентричні партії появляться й достойні кандидати на президента (чи гетьмана) та на інші державні посади, за яких вам не буде соромно.

Володимир Іваненко

Український Університет

20 лютого 2018 р.

РИЗИКИ СИТУАТИВНОЇ, ФОРМАЛЬНОЇ УКРАЇНІЗАЦІЇ ЗМІ

Ось вам – результат, якого можна досягти заходами ситуативної, формальної (на мовному рівні) українізації ЗМІ: http://m.gordonua.com/ukr/publications/korogodskij-dumaju-osnovna-dijucha-osoba-majdanu-firtash-miljon-drugij-doklav-kolomojskij-banalna-zmina-elit-ale-na-zhal-na-krovi-228475.html.

Ви відкриваєте сайт Гордона, і вам впадає в око україномовний текст інтерв‘ю знаної української журналістки із знаним ізраїльським, тобто неукраїнським бізнесменом…

«Круто!» вигукуєте ви, радіючи несподіваній українізації раніше російськомовного і більшою мірою проросійського чи принаймні українобіжного, хоч власник і наголошує на україноцентричності, ресурсу.

Зрештою, чому на таке й не сподіватися? Адже Дмітрій Гордон – український журналіст, який вільно володіє українською мовою. Хоч і не є насправді україноцентричним. Скорше він належить до тієї частини інтелектуальної еліти України, яка формує ідеологічну базу й культивує живучість і відтворення такого величезного сегменту українського суспільства, як «какаяразніца».

Тому не дивуйтеся, коли відкривши відео для перегляду, ви почуєте, ну, не зовсім «чістєйшій», але все одно «вєлікій і могучій»…

Втім, уявіть собі, що й відеозапис ви чуєте сподіваною мовою: журналістка говорить чудовою українською, а гість її говорить чудовим івритом, який з волі вправного тлумача виливається на вас чудовою українською…

Треба буде – Гордон вам і це забезпечить. Питання тільки в тому, чи українізується Гордон як ЗМІ за своєю суттю.

Прийнявши україномовну форму інформаційного товару за цілком фахову, спробуймо розібратися в ідейно-тематичному спрямуванні, у змісті, у смисловому навантаженні, у суті запропонованого нам продукту.

Я міг би зробити для вас найдокладніший журналістикознавчий аналіз цього твору й переконати вас у його нікчемності в контексті інтересів українського суспільства. На жаль, це забере багато часу й місця. Воно цього не варте.

Одна прибічниця ситуативної українізації справедливо звернула увагу на, либонь, найсуттєвіший нюанс цього інтерв‘ю – на його, можна сказати, родзинку.

Цією родзинкою є намір гостя студії відмовитися від ізраїльського громадянства, прийняти (чи повернути?) українське громадянство, щоб зайнятися бізнесом, а потім і політикою в Україні. Політична мета нашого героя – вибитися в мери Києва і «змінити його» (Київ, звісно).

Тут би журналістці й присікатися до гостя із запитаннями: змінити на чию користь? Чи збирається відновити в Києві магдебургське право? Що він знає про традиції і звичаї українського народу? Як він має намір українізувати Київ? Ну, й таке інше.

Нічого навіть подібного у розмові не трапилося. Україна й українські справи зведено до картярських зацікавлень колишнього президента та окремих політиків…

Чи треба бути Айнштайном, щоб допетрати, що до Гордона навідався не україноцентричний ізраїльтянин, а екстравагантно вбраний шулер?

Україноцентричний, національно свідомий і громадянськи відповідальний журналіст припер би картяра до стінки, показав би нутро зайди своїм співвітчизникам… Цього не сталося…

Нагадаю: текст інтерв‘ю оприлюднено українською мовою.

Володимир Іваненко

Український Університет

26 січня 2018 р.

СИСТЕМНІСТЬ ЯК ФАКТОР СУТНІСНОЇ УКРАЇНІЗАЦІЇ

Фізик (зараз це суттєво) Андрій Карбівничий запропонував перепостити у нашій групі свій запис (https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=398500650595706&id=100013073223394). Дозволяючи перепост, я не мав би змоги написати необхідне у даному випадку застереження. Тому я перепощую його запис сам. Суть цього запису – мовне питання й нагальність запровадження української мови в усіх сферах життя України. І про це говорить нам, наголошую, ФІЗИК.

У чому тут проблема? Учора ми активно обговорювали позицію мовознавця за фахом, і не просто мовознавця, а доктора наук і професора ІринФаріон, яка бачить українізацію виключно через шкельця агресивного, сиріч примусового поширення української мови на всі сфери українського життя. Приблизно так само, як уявляє собі це пан Карбіаничий.

На жаль, конструктивної дискусії не вийшло – вона перетворилася на базар, у якому найбільше лементу наробили свободівці – однопартійці пані Фаріон.

Наголошую ще раз: я ЗА поширення української мови на всі сфери життя українського державного й суспільного життя, за винятком хіба що родинного середовища та меншинних громад. Я про це пишу давно й послідовно. І буду це робити надалі.

Але я ПРОТИ ситуативного, несистемного підходу, коли мовне питання виривають із комплексу системних заходів, розглядають як самоціль і намагаються розв‘язати поза іншими, не менш важливими, сутнісними чинниками, які складають комплекс завдань, що їх можна і треба вирішувати у процесі широкомасшабної українізації.

Зараз я запрошую тих, хто надає перевагу логіці, увімкнути логіку, а тих, хто надає перевагу образно-асоціативному мисленню, – активізувати свою уяву.

Отже, уявіть собі, що ви прислухалися до філолога Фаріон і до фізика Карбівничого й спонукали населення (саме так!) України заговорити вишуканою українською літературною мовою чи верхньонаддністрянським її діалектом. Усе населення, включно з тими неукраїнцями в Україні, що десь там усамітнилися під однією ковдрою.

Уявили? А тепер уявіть собі, що вони слухають і про що говорять. У когось грає Висоцький, а в когось «Мурка». Хтось регоче з витребеньок Зеленського чи Данилка. Хтось як дивився російські серіали, так і дивиться…

Так, вас обслуговують на касі в супермаркеті та за столом у ресторані українською. Українською ж виступають депутати усіх рівнів. І чиновники від президента до секретаря сільради в російськомовному колись Криму чи Донбасі говорять до вас солов‘їною…

Ви задоволені й щасливі від того, що скрізь чуєте українську і що живете нарешті в українській Україні. Аякже! Ефект Фаріон, ефект Карбівничого чи ефект когось іншого (підставте знайоме вам ім‘я) запрацював.

Ви навіть не зауважили, що внутрішній голос виказав вам цю радість голосом ненависного вам українофоба Олега Табакова через кота Леопольда з московського мультфільму: «Заработало!»

(Теоретично це цілком можливе. Якщо до влади в Україні прийде диктатор з поглядами, як у пані Фаріон.)

Звичайно ж, в екстазі задоволення ви навіть не запідозріли, що ввічливий касир подумки побажав вам усього найгіршого, що офіціант тричі плюнув у кожне з принесених вам блюд, що депутат чи чиновник таємно віддав свій голос за погіршення вашого добробуту або зробив усе, щоб вам краще не стало…

Поки ви осмислюєте сказане мною вище, зверну вашу увагу на реальні зміни в суспільному житті України й українського суспільства, уже здійснені з добрими намірами, але які дали частковий (навіть не половинчастий) ефект. За позірною значущістю акції суттєвих змін у суспільстві не спостерігаємо.

Йдеться про декомунізацію, головним героєм якої є Володимир В’ятрович (Volodymyr Viatrovych). Він справді провів грандіозну роботу. Знищено майже всі пам‘ятники тоталітаризму. Перейменовано майже всі населені пункти й вулиці, які несли на собі мітку авторитарно-тоталітарного устрою й адміністративно-командної системи урядування.

Чи принесли ці заходи сутнісні зміни в українське суспільство й українське державотворення? Чи зруйнували вони залишки авторитарно-тоталітарного устрою й адміністративно-командної системи урядування, які успадкувала Україна від УРСР?

Запитання риторичні. Совковість як була, так і залишається становим хребтом українського суспільства й українського державотворення. Система освіти не зазнала сутнісних змін, незважаючи на спроби реформувати її. Система ЗМІ також не зазнала сутнісних змін: український інформаційний простір залишається під монополією Москви. Духовне життя українського суспільства не позбавилося впливу Московського патріархату: «русскій мір» лізе з усіх щілин.

Чому? Дехто вважає, що зосередитися треба було не на декомунізації, а на дерусифікаці чи на розросійщенні (пропонують масу термінів, не замислюючись навіть над їхнім сенсом).

Як це не називай, а декомунізація була й залишається спробою змінити ціле через зміну окремого, ба навіть вплинути на сутнісне через зміну форми, не зачіпаючи навіть нематеріальних – ідеологічних, світоглядних складових. Інакше кажучи, мав місце ситуативний підхід до явища, яке вимагає сутнісних змін – заміни авторитарно-тоталітарного устрою й адміністративно-командної системи урядування новими, питомими для українського суспільства ладом та системою урядування.

Фізики мали б розуміти й усвідомлювати це краще, набагато краще, ніж історики й філологи. Але українські фізики, схоже, заражені фрагментарністю мислення не менше, ніж українські історики й філологи.

Я нікому не нав‘язую свої погляди і свою концепцію. Я хочу спонукати вас замислитися над причинами й наслідками при розв‘язанні тих завдань, які ми ставимо перед собою.

Поширення української мови на всі сфери державного, суспільного й навіть родинного життя, як і реальні декомунізація, дерусифікація, деолігархізація тощо, стане можливим і природним явищем, коли ми будемо просувати її через системні, комплексні сутнісні зміни.

Очевидно, що це можливо й необхідно роботи щонайменше у трьох напрямах водночас і у якнайтіснішому взаємозв‘язку стратегічних і тактичних заходів на кожному з цих напрямів.

Перший напрям – системна українізація усієї системи освіти (від дитсадка до вишу) і просвіти (з тривкою українознавчо-світоглядною основою), і не лише через запровадження української мови як мови навчання, а через українізацію ідеології, методології та інших аспектів ідейно-тематичного спрямування, змісту освіти, завдяки яким українська як мова викладання стає природною функціональною формою усього процесу.

За таких умов, маючи на вході до дитсадка уявних Мішу чи Альону, на виході із середньої школи чи тим більше вишу ми матимемо україноцентричних і стовідсотково україномовних навіть у побуті Михайла чи Олену.

Другий напрям – системна українізація інформаційного простору й створення україноцентричної системи ЗМІ, захист інформаційного суверенітету. Знову ж ідеться не лише про запровадження української як панівної мови телерадіомовлення й текстових (друкованих та віртуальних) ЗМІ. Йдеться про українізацію ідейно-тематичного спрямування усього інформаційного простору, за якої українська мова стане природною і єдино можливою формою функціонування інформації в суспільстві.

За таких умов якісна за змістом і вишукана за формою україноцентрична інформаційна сфера виконуватиме конструктивну націєтворчу, державотворчу та й розважальну функції в українському суспільстві, утримуючи його імунітет до чужинських впливів на належному рівні.

Третій напрям – українізація духовної сфери, що є, можливо, найважчим, найскладнішим із завдань, які постають перед українським суспільством і українською державою. Не стільки тому, що ця сфера є найделікатнішою, скільки тому, що вона вона заполітизована більшою мірою, ніж освіта й інформаційна сфери. Це – фантом якраз того суспільного устрою і тієї системи урядування, що їх Україна зберегла, не позбулася після розпаду СРСР, в якому церкви та інші релігійні об‘єднання були не так формою організації духовного життя людей, як інструментом у руках спецслужб.

За українізацію цієї сфери борються україноцентричні спектри різних традиційних і нетрадиційних релігій. Очевидно, що першочерговим завданням у цій сфері є створення єдиної Української помісної церкви християнського обряду, яка змогла б витиснути з українського духовного простору Московський патріархат з його «русскім міром».

Так само очевидним є і те, що в Україні активізувалися й дохристиянські, рідновірівські та псевдорідновірівські форми організації духовного життя, які в масі своїй не є україноцентричними. Тому й тут особливо важливо відділити зерно від полови.

Як і в інших сферах, тут не можна українізацію зводити до окремих, хай і суттєвих аспектів – того ж мовного питання чи українськості в природі християнства чи рідновірства.

Зрозуміло, що лише україноцентричні освіта, просвіта та інформаційно-роз‘яснювальна робота ЗМІ можуть відіграюти ключову роль в українізації сутності духовної сфери на перших етапах українізації релігійного життя. Але це – не кінцева мета українізації.

Зараз уже заговорили про перспективи виникнення сутнісно нового явища в духовній сфері українського суспільства, яке поєднає науку, філософію і релігію і відтак із часом замінить собою традиційні релігії.

Така «нова релігія» напевно відіграє вирішальну роль у вихованні «нового українця» з високим рівнем національної свідомості й громадянської відповідальності.

Отож українізацію годилося б розглядати як широкомасштабний проект, успішність якого може забезпечити лише системний підхід, який дозволить трансформувати суспільство в цілому і кожного його члена зокрема на ментальному рівні. Тільки тоді ми переможемо совковість і зможемо змінити суспільний устрій та систему урядування на такі форми, які відповідатимуть традиціям і звичаям українського народу і які дадуть усі можливосиі для розбудови України як успішної держави.

Володимир Іваненко

Український Університет

26 січня 2018 р.

ЩЕ РАЗ ПРО ШКОДУ СИТУАТИВНИХ ПІДХОДІВ ДО ПИТАНЬ УКРАЇНІЗАЦІЇ

Час від часу в мережах розганяють відеозаписи з висловлюваннями Ірини Фаріон…

Мені дуже імпонує її принциповість, і я поділяю більшість висловлених нею думок, якщо підходити до них як деталей, як окремого, як частин чогось цілого.

Біда пані Фаріон у тому, що вона, як і абсолютна більшість борців ПРОТИ російської мови чи ЗА українську мову, мислить ситуативно, будучи упевнена в тому, що через зміну окремого чи частини можна змінити ціле.

Втілити в життя те, про що мріють І. Фаріон, Л. Ніцой і багато інших українців, можна лише через СИСТЕМНУ УКРАЇНІЗАЦІЮ, але вони, на превеликий жаль, цього не розуміють і розуміти не хочуть.

Більше тут:

Українізація України

https://m.facebook.com/Ukrainization4Ukraine/

Рух за українізацію України

https://m.facebook.com/groups/771863622990043

Зміна Системи

https://m.facebook.com/UkraineSystemChange/

Неусвідомлення інтелектуальною елітою України системних речей заганяє активних її представників у становище провокаторів, які збурюють пристрасті в суспільстві, але по суті жодною мірою не сприяють конструктивному розв‘язанню проблем, що їх самі ж і порушують.

Тоді на чий млин вони ллють воду своїми пристрасними висловлюваннями і неконструктивними вчинками?

* * *

Мої коментатори, схоже, недалеко відкотилися від І. Фаріон – мусують виключно мовний аспект і з тих же позицій.

Прикметно, що мовна проблема застує їм і усвідомленя намірів Московії по відношенню до України.

Тому мушу особливо наголосити: мовне питання («захист російськомовних» чи под.) – жупел, який Кремль використовує для прикриття своїх істинних намірів.

Усе, що потрібне Москві, – це стерти з карти землі Україну і українців, щоб повністю приватизувати українські сторичні цінності й традиції. Тоді «всьо будєт Россія». І вони не заспокояться доти, поки залишатиметься хоч один українець, який стверджуватиме свою ідентичність.

Тому, якщо ви хочете перемогти у цій справді цивілізаційній гібридній війні, треба:

– проводити системну українізацію через сутнісну (не лише за мовою викладання) українізацію освіти, просвіти й інформаційно-роз‘яснювальну діяльність системи україноцентричних ЗМІ;

– підвищувати рівень національної свідомості й громадянської відповідальності українського суспільства;

– змінювати залишки авторитарно-тоталітарного устрою й адміністративно-командної системи урядування на суспільний лад та систему урядування, які базувалися б на українських національних традиціях і звичаях.

Тільки реалізація цих завдань зробить Україну успішним суб‘єктом світової політики, а відтак і переможцем у війні з Московією.

Поза цим навряд чи Україна й українське суспільство переможуть у цій справді страшній війні.

Володимир Іваненко

Український Університет

24 січня 2018 р.

https://www.facebook.com/groups/onischenko.ludmila/permalink/382039165540445/

*

УКРАЇНІЗАЦІЯ VS ДЕРУСИФІКАЦІЯ До питання про понятійно-категоріальний апарат

Час від часу активісти соціальних мереж закидають мені неправомірність використання мною категорії «українізація», наполягаючи на необхідності використання натомість поняття «дерусифікація».

Прикметно, що ці закиди належать не фахівцям (жоден із фахівців не висловився критично), а людям з освітою, яка не дозволяє їм взагалі зрозуміти співвідношення термінів, понять і категорій у їхньому смисловому та системному взаємозв‘язку.

Час від часу я відповідав короткими репліками, ігнорував, а часом і блокував тих, хто по-хамському демонстрував свою «єрундицію».

Нещодавно чимало шуму наробив своїми не вельми толерантними записами (особливо щодо жінок) Роман Лунь (Ronan Loun).

Знаючи мене особисто понад двадцять років, пан Лунь, не вельми добираючи вислови, написав в одному з коментарів:

«Пане Володимире ! Не бійтесь вживати слово ДЕРУСИФІКАЦІЯ ! Ви хочете вживати * українізацію України* – це абсурд ! Україну РУСИФІКУВАЛИ століттями і вам це добре відомо. Не вийшло ! Тому не бійтесь і не лякайтесь терміну ДЕРУСИФІКАЦІЯ України ! Бо ніколи не буде україньської держави поки не буде проведена ДЕРУСИФІКАЦІЯ України !»

Відповідаючи на пораду Романа Луня, я фактично написав текст, який має бути цікавим усім, кому муляє термін «українізація».

* * *

…А я й не боюся вживати слово «дерусифікація», як і «дерадянизація», «декадебізація» та ін. Я їх вживаю там, де їх належить вживати за контекстом. У монографії, над якою я працюю, буде окрема глава про понятійний арарат.

На даний час у мене щодо «українізація» vs «дерусифікація» vs “українізація» є окрема публікація. Приводом для неї була фахова публікація Volodymyr Viatrovych’а як історика (див. тут: Дерусифікація чи українізація? -https://www.facebook.com/volodymyr.ivanenko/posts/1448375828509087).

Я не тримаюсь за свою консервативність, як вош кожуха, і можу змінити своє бачення проблеми після ПЕРЕКОНЛИВОЇ (з неспростовними аргументами) критики з боку ВИЗНАНОГО ФАХІВЦЯ у цій царині.

На даний час мої Вчителі вже не мають змоги разом зі мною обговорити цю тему, а з-поміж моїх авторитетних колег та студентів поки що не знайшлося жодного, хто спробував би переконати мене в помилковості мого вибору.

На жаль, я належу до дуже й дуже вузького кола науковців, які вздовж і впоперек опрацювали опубліковані й архівні джерела періоду УКРАЇНІЗАЦІЇ 1918 – 1933 років.

Дитячий лемент та «кухонні» аргументи нефахівців, які сунуть свій писок у неприступну для їхнього розуміння взаємодію термінів, понять та категорій і які, до того ж, не контролюють культуру своєї мови (чого тільки вартий ваш «абсурд»!), мене не цікавить.

Розумній логічно мислячій людині неважко зрозуміти, що українізація не зводиться до дерусифікації (деполонізації, дерумунізації, деугоризації – у деяких регіонах). Вона включає в себе і декомунізацію, декадебізацію та інші заходи щодо ліквідації наслідків зовнішніх імперських впливів та авторитарно-тоталітарного суспільного устрою й командно-адміністративної системи урядування. Це – перше.

Друге. Дерусифікація – це лише перший, початковий, частковий і короткотерміновий етап українізації, яка триватиме має набрати інерції постійного розвитку й підтримувати життя України й українського суспільства на десятиліття й століття вперед.

* * *

Згаданий Р. Лунь не забарився відгукнутися на мою відповідь до його коментаря й наробив такого смороду… З перебріхуванням тексту, що лежить прямо перед очима, з відвертим хамством і таким щирим невіглаством ув очевидних речах…

* * *

Мої публікації, спільні з моїми однодумцями напрацювання для проекту широкомасшабної поетапної програми українізації України відкриті для якнайширшого і якнайсерйознішого обговорення.

Але нам непотрібна некваліфікована, неконструктивна, непродуктивна критики того, що ми робимо. Не подобається те, що ми робимо, – зробіть самі і краще за нас. Альтернативні проекти можуть також виявитися корисними.

Нам більше хотілося б, щоб до нашої роботи приєднувалися нові – як досвідчені, так і зовсім молоді – сили. Це ж бо робота не на один день, тиждень, місяць, ба навіть рік.

Ми також розраховуємо на посильну матеріальну підтримку з боку тих, хто не може підключитися до проекту безпосередньо як науковець, але має бодай якусь змогу прискорити роботу над проектом в інший спосіб, наприклад, спонсорськими внесками чи пожертвами (див. тут: http://www.paypal.me/UkrainianUniversity).

Володимир Іваненко

Український Університет

1 січня 2018 р.