ДЕРУСИФІКАЦІЯ ЧИ УКРАЇНІЗАЦІЯ?

ГРОМАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ НЕ БУДЕ, якщо:

1) президент, уряд, ВРУ та органи влади і державного управління на місцях мудро поведуть політику пріоритетного статусу державної мови й україніізації життя України;

2) система освіти й просвіти виконуватиме свої функції з виховання національної свідомості й громадянської відповідальності українців;

3) система ЗМІ перелаштується на рейки українізації, монополізує інормаційний простір України й послідовно виконуватиме належні їй функції.

Я спокійно сприйняв термін “декомунізація”, але ставлюся з насторогою до вжитого паном Volodymyr Viatrovych (Володимир В’ятрович) терміну “дерусифікація”. Сергій Оснач вживає навіть слово “знеросійщення”.

Справа в тому, що “декомунізація” переслідує досить конкретну і обмежену вузькими часовими рамками мету переважно матеріального характеру: знесення пам’ятників та заміну назв тоталітарного минулого. Ширше питання не ставиться, хоч і можна було б це зробити.

Вживаючи термін “дерусифікація” (чи “знеросійщення”), ми свідомо чи несвідомо обмежуємо себе завданням – здихатися наслідків кількасотлітнього процесу русифікації, яка зачепила не тільки і не стільки матеріальну, скільки нематеріальну сферу життя України й українського народу.

При цьому мова йде не тільки про поширення вживання української мови, а й про трансформацію свідомості українців, про очищення ментальності й національної ідентичності, зрештою – про повернення до своїх традицій і звичаїв.

Усе це явно не вписується в поняття “дерусифікація”. Ну, дерусифікувалися чи знеросійщилися, а далі що?

Тому я наполягаю на послідовному використанні ширшого, стратегічно важливішого поняття, означеного терміном “УКРАЇНІЗАЦІЯ”.

Користуючись нагодою, хочу підказати очільникові Інституту національної пам’яті необхідність включення в сферу першочергових завдань інституту вивчення досвіду українізації 20-х років минулого століття.

Ясна річ, сподіваємося й на плідну співпрацю.

Володимир Іваненко

Український Університет

https://apostrophe.ua/ua/article/society/2016-10-12/derusifikatsiya-v-ukraine-vedet-li-eto-k-grajdanskoy-voyne/7698

*

12 жовтня 2017 р.

ЧИ МОЖЛИВЕ ВІДРОДЖЕННЯ СЕЛА БЕЗ УКРАЇНІЗАЦІЇ УКРАЇНИ?

Не знаю, наскільки можна радіти чи печалитися з такого цікавого повороту подій. Партія “Батьківщина” Юлії Тимошенко вирішила зайнятися українським селом (див.: https://www.economics-prorok.com/2016/10/blog-post_575.html). Там уже стирчать вила Радикальної партії Олега Ляшка… Будуть і інші ініціативи такого типу.

Звичайно, село потребує пильної уваги й підтримки. Не було б українського села з його нивами та присадибними й дачними городами, не було б і України. Український народ виживає завдяки овочам, фруктам та іншим продуктам з отих дядьківських городів.

В українському селі ще зберігається українська мова, українська культура, українські традиції, українські звичаї. В українському селі закопаний пуп українського етному. Там наша святая святих – генетичний код нації.

Українське село почали знищувати давно. Найбільше воно постраждало в роки Голодоморів, найбільшим з яких був Голодомор 1932 – 1933 років. Ну, і, звичайно, від колективізації.

Після Другої Світової радянська влада заповзялася буквально стирати з лиця землі хутори – найменші соти адміністративно-територіального поділу, пов’язані з родовими традиціями й землеробським звичаєм. Ця акція сягла апогею у 60-ті роки минулого століття. Невдовзі по тому і саме поняття “хутір” змили з географічних мап України.

Я пам’ятаю масове переселення людей з хуторів до великих сіл і хуторів з населенням понад 100 родин. Переселяли людей, не питаючи їхньої згоди, зносили хати й господарські споруди, викорчовували садки й дерева на обніжках – територію хутора розорювали й доточували до прилеглих полів.

Хутірські цвинтарі потім ще бовваніли якесь десятиліття – друге посеред колгоспних ланів, заростали чагарями, а потім і через них пішли п’яти-й-десяти-лемішні плуги. Не стало тоді хуторів Хорол, Руський, Тирло і багатьох інших.

Я виростав також на хуторі Помірки, якому пощастило вижити, бо кількість подвір’їв на час мого дитинства й отроцтва сягала двох сотень. Початкова школа, якою, був час, завідував мій ще зовсім молодий батько, підросла навіть до семирічки, але восьмирічкою стати їй не судилося.

В Помірках – земля, яка належала моїм прадідам, моєму родові по материнській лінії. З численних десятин ми з сестрою успадкували півгектара… Сестра пише мені, що нашої дідівської хати давно вже немає – Помірки наші здичавіли, позаростали бур’янами, а з двохсот дворів залишилося лише декілька. Не сьогодні – завтра зникнуть з лиця землі й вони.

Підуть у небуття Помірки, а з ними – й пам’ять історії, про яку можуть і не згадати історики Полтавської битви 1709 року, біографи Івана Мазепи й Павла Полуботка. Бо звідки їм буде знати про Побиванку – урочище, в якому Петро І вирізав тисячу українських козацьких старшин.

…Українське село ятрить, як незагойна рана, ще й з іншої причини. Знищуване як українська Україна, воно висилало своїх синів і дочок ув інший світ, до якого селяни, а надто – селюки, не були підготовлені, – у зплоретаризовані та зрусифіковані міста. В чужий для них світ, наче в іншу цивілізацію.

Ті, хто виходив у люди, творили українську наукову, літературну, мистецьку та іншу інтелігенцію – творчу еліту. З неї вийшли шістдесятники. Вона підтримувала вогонь у горнилі надій на світле майбутнє України як суверенної держави. Хоч були серед них і такі, що сприяли зросійщенню й подальшому поневоленню Москвою.

Про останніх мій друг Станіслав Тельнюк написав колись чудовий вірш “Забувайте українську мову”, який люди переписували від руки або друкували на машинці, щоб зберегти для себе й передати іншим. Потім у такий же спосіб знаходив читача “Інтернаціоналізм чи русифікація” Івана Дзюби. Більше ви знаєте…

Основна ж маса селян, покидаючи села заради пошуку щастя, до міста так і не доїжджали. Про них ви можете прочитати в геніальних оповіданнях Григора Тютюнника. Над ними кепкували Микола Сом, Павло Глазовий та інші поети-гумористи.

Ні, вони не гинули в дорожніх аваріях і їх не забирали інопланетяни. Гинули їхні душі, русифікація перетворювала їх на бидло, зневажене й принижене.

Вони не принесли в зросійщені міста ні українську мову, ні українські традиції, ні українські звичаї. Вони вибрали інший шлях – пристосовництва до усталеного в урбанізованому середовищі порядку, терпеливості до статусу меншовартісних городян і переродження з українців на малоросів.

Традиційно толерантні, вони пристосовувалися до умов зплоретаризованих і зросійщених міст і досить швидко – буквально за покоління – перетворювалися на обізлену, агресивну масу манкуртів і яничар.

Вони стали російськомовними совками, щоб відтак множити собі подібних, і в своїй запопадливості й вірності ідеалам “русского міра” дали фору навіть “старшому братові”.

На цьому тлі та частина спільноти, що підпадає під означення “какаяразніца”, є, мабуть, чи не найприхильнішою до наших українських традицій і звичаїв. В усякому разі вони не проти, бо їм… байдуже.

Їм байдуже, що відбулося з їхнім рідним (конкретним!) хутором чи селом, з їхніми (конкретними!) родовими й національними традиціями і звичаями, з їхньою рідною українською мовою, перевагу перед якою вони віддали… суржикові.

Думаю, не треба вас переконувати, що відродження українського села, і не тільки в сенсі його соціальних та економічних перетворень, прямо пропорціонально залежить від трансформації свідомості усіх українців, і в першу чергу – тих, що належать тепер до категорії “російськомовних”.

Тільки українізація України врятує село.

Чи під силу це політичним партіям – “Батьківщині”, Радикальній партії та іншим, які навіть не думають про нагальність українізації?

Володимир Іваненко

Український Університет

31 жовтня 2016 р.

І ВДОМА, І ЗАМУЖЕМ

Прочитав черговий текст пані, пардон – госпожі Olena Ksantopulos, заглянув у коментарі… Хльостко написано! Як завжди у нашої авторки виходить.

Не можна не погодитися з кожною висловленою думкою. Не можна не розділити праведний гнів… Усе так. Якщо брати в цілому. За великим рахунком. З погляду усього людства.

Якщо ж вчитатися і вдуматися в текст, прислухатися до його тональності, раптом ловиш себе на думці: А УКРАЇНА ДЕ?! Так, Україна тут згадується. Згадується навіть «українізація». У лапках. З прив‘язкою до ліво-радикальних псевдонаціоналістів. І з жовчю!

Не болить авторці Україна. Не болить… Бо хочеться їй бути і вдома, і замужем. Щоб і Україна Україною називалася, але щоб і «русскій мір» душу грів…

Я довго думав, що госпожа Olena Ksantopulos росте над собою. Порадів, коли вона почала постити свої тексти українською. Правда, у перекладах, зроблених чужою рукою. Випускниця філфаку «київського КДУ» якимось дивним чином не спромоглася вивчити українську.

Хоч я точно знаю, що кафедра російської мови університету досконало володіла українською. Навіть чистокровний росіянин професор Макаров, який на початку 90-х переїхав на Росію. «Незатишно мені тут тепер. Вирішив переїжджати…» – казав він мені вишуканою українською.

Сьогодні коментарі підказали розгадку. Наша авторка проявилася саме в коментарях. Посиланнями для підтвердження своєї правоти на сайт strana.ua, відомий своєю антиукраїнською спрямованістю. Не так давно мережі бурхливо обговорювали московські зв‘язки засновника сайту…

От тобі й маєш!

Уже сьогодні хтось у коментарях напише, що я – порохобот, як це вже робилося не раз, а російський графоман з Санкт-Ленінграду з довжелезним «журналістським» стажем слатиме мені в приват матюки, звинувачуючи мене в… шовінізмі.

Сама ж Olena Ksantopulos у дискусії зі мною не вступає. Не коментує й не вподобує мої записи, хоч я чимало разів поширював її нотатки. Не висловлює гніву на мене. Очевидно, не зреагує й на цей запис. Що ще раз засвідчить: вона – «дєвушка сєбє на умє» і знає, чиї завдання виконує.

Напевно вона вже давно записала мене до сонму націоналістів. Хай буде! Мушу лише відмежуватися від «ліваків». Погоджуся на ярлик, на якому буде означено: «поміркований націоналіст». Як на мене, такими мають бути щонайменше 50% українців, 25% хай будуть консервативними націоналістами (правими, значить), а ще 25% – соціально орієнтованими націоналістами (тобто лівими). Як французи, німці, поляки, литовці…

Це – цілком реальні речі. Треба лише підвищувати національну свідомість і громадянську відповідальність суспільства. Тоді не треба буде стрибати на інший бік історії. Вона у нас одна. Її тільки треба очистити від накипу московських міфів.

Володимир Іваненко

Український Університет

17 жовтня 2017 р.

ЧИ МОЖНА ВИМИКАТИ УКРАЇНОЦЕНТРИЗМ?

“Я не верю в рассвет этой страны. Мы будем логичным продолжением рассвета глобального, если только к тому времени успеем заложить нужный фундамент в стране. А фундамент должны заливать все, можно начинать с любимого подъезда и себя.

Выключайте свой украиноцентризм, поздно думать масштабами страны, это можно было позволить себе в 2004. Нужно стратегировать как часть прогрессивного мира, который диктует перемены, иначе мы не успеем вообще никуда”, – це цитата із нотаток Марії Крючок (Maria Kriuchok), написаних як відгук на нотатки Юлії Мостової у “Дзеркалі тижня”, що стали однією з топових тем останніх днів

(https://www.facebook.com/kriuchok.m/posts/1831095676917192).

Заклик вимикати україноцентризм і орієнтуватися на глобалізм від молодої особи породжує тривогу.

Насторожує те, що ці рядки належать випускниці Києво-Могилянської академії, яка, схоже, зійшла з курсу, обраного на час свого відродження, і орієнтує своїх випускників на глобалізм, закладаючи в їхніх душах українобіжні устремління.

Молодим, незміцнілим особистостям невтямки, що “стратегувати як частина прогресивного світу” жодна країна не може до тих пір, поки вона залишається об’єктом світової політики.

На жаль, Україна залишається об’єктом світової політики. Відтак спочатку їй треьа стати успішним в усіх відношеннях суб’єкт світової політики.

Щоб стати успішним суб’єктом світової політики, Україна має позбутися постколоніальної меншовартості, а українське суспільство – постгеноцидного й пострадянського синдрому. А це можливо лише через самоусвідомлення, переосмислення своєї ідентичності й свого місця та ролі у сучасному світі, повернення до національних традицій та звичаїв та ін.

Усе це грунтується на україноцентризмі, але аж ніяк не на українобіжності. Українобіжність ніколи не зробить Україну світовим гравцем – це шлях у болото “русского міра”, з трясовини якого Україна ніяк не може виборсатися.

Успішний вихід України на глобальний простір здійсниться лише через українізацію. Шкода, що випускники Києво-Могилянської академії не спроможні це усвідомити.

* * *

Чесно кажучи, мене дуже насторожує те, що російськомовні українські “глобалісти” поспішають “заложіть нужниц фундамєнт в странє”. І добре, якщо то буде “ізбушка на кур’їх ножках”.

Володимир Іваненко

Український Університет

22 серпня 2017 р.

ПРОЕКТ “МАЛОРОСІЯ”: НЕ БУЛО Б ТАК СМІШНО, ЯКБИ НЕ БУЛО ТАК СУМНО

Стверджують, що пост Антіна Мухарського про “Малоросію” (http://viche.net.ua/index.php/blohy-2/item/ant%D1%96n-muharskij-2) набирає популярності у Мережі. Можливо.

Мою увагу в цьому записі привернула цікава згадка про те, що українізація Донбасу (і Криму) могла б убезпечити від того, що там відбувається тепер. Це – справді так!

Якби президенти Кравчук, Кучма, Ющенко переймалися питаннями, Донбас і Крим були б українськими або принаймні “какаяразніца”, не прийшов би до влади Янукович і не було б того, що маємо на сьогодні.

Але я хочу звернути вашу увагу на інше. І Мухарський, і всі інші, хто писав про “виступ” Захарченка як “глави ДНР”, поставилися до озвученої ідеї надто легко, ба навіть легковажно.

Можна, звичайно, скільки завгодно іронізувати й збиткуватися з недоумка Захарченка (Юрій Луканов навіть стьоб написав) і розганяти по мережах найдошкульніші пости.

Натомість краще було б уважно прослухати відеозапис виступу Захарченка і глибоко замислитися над тим, що він прочитав. А прочитав він текст, написаний у Москві. І ви навіть уявити собі не можете, наскільки серйозний цей текст, якщо поставити його в контекст нинішніх реалій.

Я сподівався, що бодай хтось запропонує серйозні роздуми і остудить гарячі голови тих українських жартівників, яких розвеселив озвучений Захарченком текст. Такий аналіз мені поки що не трапився. Тому тезисно запропоную вам свій погляд.

Справді, можна було б кепкувати над ідеєю Захарченка, як проект “Малоросія” комусь бачиться і святкувати перемогу, ЯКБИ!

ПЕРШЕ. Якби АТО була виконала своє завдання і ЗСУ вийшли на східний кордон України, українські прикордонники готували до вкопування свіжі синьо-жовті кордонні стовпи, орли Авакова наводили порядок на звільнених землях, а СБУ з прокуратурою розбиралися із зрадниками та воєнними злочинцями…

На жаль, цього не спостерігаємо. Навпаки – із зони бойових дій надходять тривожні повідомлення про загострення, хоч загалом очевидно, що масштабних боїв уже не буде. Московія зрозуміла, що війною Україну не візьмеш. Та й президент США Трамп закликає до миру.

Ми не знаємо, що Трамп із Путіним підготували нам на “десерт”. Але схоже, що Путін іде назустріч Трампу, але й не відмовляється від своєї стратегічної мети щодо України, кардинально змінюючи лише тактику.

ДРУГЕ. Якби Україна мала українізований інформаційний простір, утримувала інформаційний суверенітет і контролювала систему ЗМІ, можна було б пожартувати над наївним Захарченком і перетворити “його” ідею “Малоросії” на дотепний анекдот, з якого реготало б усеньке українське суспільство.

Проблема, однак, у тому, що половину (якщо не більше) цього суспільства складають, як не дивно… малороси – українці з синдромом меншовартості, одну частину яких складають російськомовні, а іншу частину – “какаяразніца”, і співвідношення між ними не має значення.

Оскільки інформаційний простір України монополізований Кремлем і вся система ЗМІ контролюється російськими або проросійськими олігархами, російській пропаганді нічого не вартуватиме навішати громадянам України з низьким рівнем або зовсім позбавленим національної свідомості локшини на вуха про те, що мир краще війни, що він – в інтересах “малих українців” (тобто малоросів), нації і держави…

З телевізорів, радіоточок та інтернету полинуть до вас навіть медові голоси україномовних докторів і кандидатів наук, професорів і доцентів, відомих політологів і журналістів, в патріотизмі яких ви навіть не сумнівалися… Ну, можливо, часом закрадався сумнів…

Історики вам доведуть, що Малоросія – Мала Русь – це круто: це – як політбюро в ЦК КПРС, мала рада у великій раді Руху, тобто вершки суспільства…

Політичний бомонд України навіть опрацьовувати через ЗМІ не треба: нардепи, урядовці та й сам пан президент, можливо, вже давно готові до цього. Приклад гетьманів та козацьких старшин надихає. Та й договірняки виключати не можна.

“Малоросія” у цьому відношенні справді привабливий проект, і недооцінювати його не можна.

Бо що може Україна протиставити науково-освітньо-пропагандистському катку, змайстрованому давним-давно у Москві, який продовжує кататися вздовж і впоперек по українському суспільству?

За чверть століття НАНУ, вища школа і вся освіта України укупі з “Просвітою” та Товариством “Знання” так і не спромоглися переорієнтувати свідомість громадян України й усього українського суспільства на україноцентричне сприйняття дійсності.

Про журналістику і ЗМІ взагалі нема чого говорити. Не спромігся колишній завідувач відділу пропаганди і агітації ЦК КПУ, пересівши в крісло президента України, задати силу інерції україноцентризмові “четвертої влади”. Отож Москва й розпорядилася інформаційним полем України по-своєму, обробляючи його як малоросійське.

Тому-то Україна й стала на прю з російською агресією без належного інформаційного супроводу – без пропаганди, контрпропаганди і спецпропаганди.

На превеликий жаль, рідна А. Мухарському естрада також не допоможе Україні вистояти. Українець В. Сліпак загинув на фронті, а для малороса С. Вакарчука якраз, можливо, й гряде час його тріумфу.

ТРЕТЄ. Якби в Україні була сприятлива релігійна ситуація – єдина помісна церква, пошана до національних традицій і звичаїв тощо. Але ж українську душу не просто крають релігійними чварами.

В Україні працює потужна армія “русского міра” в рясах УПЦ МП, яка тримає в своїх цупких “братніх” обіймах ту частину суспільства, яка сприймає світ лише через віру в Бога, і цей Бог проповідує до неї через служителів “православної армії” Московського патріархату, які носять під рясами автомати Калашникова.

Українське суспільство знає про цю небезпеку, але терпить її на теренах України, а УПЦ МП навіть не приховує своїх намірів і спокійно жде свого часу.

Але є ще одна духовна сфера, на яку практично не звертає уваги національно свідома й громадянськи активна частина суспільства, зосереджуючись на загрозі виключно з боку УПЦ МП.

Лише поодинокі автори говорять про ризики у цьому сегменті духовного життя. Це – рідновірство, де точаться не менші баталії, ніж у християнстві, і “рука Москви” впадає у гостре око.

Ця сфера, у свою чергу, тісно взаємодіє із козацтвом, яке також не є однорідним, яке заграє і з християнством, яке не проявило себе у боротьбі з російськими агресорами і яке може також підіграти проектові “Малоросія”, а то й проявитися в ньому не найблагороднішим чином.

ЧЕТВЕРТЕ ЯКБИ лежить у площині суто ідеологічній. Ми вже давно розчарувалися в українських націоналістах, підмітили в них лівацькі замашки, хоч націоналісти мали б бути консервативними, а часом запідозрюємо в їхніх діях зовнішні, геть неукраїнські впливи. На жаль, вороги України знаходять можливості тримати під системним контролем або справляти бодай ситуативні впливи на політичні сили, які позиціонують себе як націоналістичні й праворадикальні.

Якби в Україні був справжній і впливовий україноцентричний політичний рух – націоналізм, напевно достатньо велика частина суспільства належала б до нього, і цей рух в особі однієї, двох чи трьох політичних партій зміг би протистояти просуванню на український політичний ринок такого нікчемного проекту, як “Малоросія”.

У нинішньому ж становищі з націоналістами може статися так, що лементу й провокацій буде хоч відбавляй, і тоді в цій каламутній воді можна буде ловити будь-яку рибу.

Не забувайте також і про те, що є ще й такий рух, як “Український вибір”, і багато чого подібного до нього. Навіть Рух Нових Сил М. Саакашвілі через необізнаність може клюнути на “Малоросію”. Можливо, під цю нагоду готується й проект “Правда-info” та колишні регіонали збиваються в групу з прикметною назвою “Любімая русскоязичная Украіна”…

П’ЯТЕ. Якби в Україні був мінімально допустимий рівень корупції, також можна було б сподіватися, що суспільство відторгне ідею, привнесену ззовні ворожими силами.

Оскільки корупція пронизує усі прошарки українського суспільства, і для неї не існує навіть лінії фронту, це означає, що підозри відносно певних попередніх закулісних домовленостей між формально ворогуючими сторонами мають реальне підгрунтя.

Отже, цілком можливо, що і проект “Малоросія” міг бути попередньо узгоджений сторонами, які про людське око воюють одна проти одної. З чим чорт не жартує?..

Усе в цьому світі можливе…

На цій ноті я ризикую бути звинувачений у згущенні фарб і перебільшенні значення факторів, які не є першорядними. Хотілося б помилятися…

Чи є реальні можливості для виходу із цього становища й для розгрому ідеї “Малоросії”?

1. Інтелектуальна еліта України має бути мобілізована на невідкладну підготовку наукових публікацій, масованих освітніх і просвітницьких програм для озброєння всіх громадян України україноцентричними знаннями, які прищеплять їм несприйняття чужорідних ідей і концепцій і які піднесуть національну свідомість і громадянську відповідальність суспільства.

2. Невідкладне випрацювання Національної програми українізації України, яка передбачатиме українізацію усіх сфер суспільного й державного життя, освіти і культури.

3. Українізація інформаційного простору, налагодження україноцентричної пропагади, контрпропаганди та спецпропаганди.

4. Зміна системи урядування в Україні відповідно до національних традицій і звичаїв.

5. Реальна боротьба з корупцією і зведення її до мінімально допустимого рівня.

Чого я побоююся найбільше, так це коли спаде напруга висміювання Захарченка, і ідея “Малоросії” потихеньку вживлюватиметься в підсвідомість інфантильних українців за допомогою 25-го кадру та інших способів маніпулювання свідомістю.

Володимир Іваненко

Український Університет

20 липня 2017 р.

ПРО ЛОЯЛЬНІСТЬ ДО КРАЇНИ І СУСПІЛЬСТВА (Із спостережень за життям у США)

Працюючи над останніми нотатками з питань українізації, я намірився було вставити в текст один вельми промовистий приклад, але зрозумів, що опис його забере багато місця, а от окремим записом ця історія буде вельми повчальною.

Як ви вже зрозуміли із заголовка, йдеться про лояльність індивіда до суспільства й країни перебування.

Так-от, багато років тому прибився тут до мене один клієнт – молодий і підприємливий білорус. В США він опинився через одруження з юною американкою, з якою він познайомився в Бєларусі, де вона перебувала, здається, як учасниця Корпусу миру.

На час одруження й виїзду до Америки наш амбітний герой був у себе на батьківщині вельми заможною людиною. Розповідав мені, що з розпадом СРСР заснував він із товаришем компанію для надання сантехнічних послуг. За дуже короткий час фірма швидко виросла й налічувала 300 сантехніків. Для полегшення управління вони розділили її на дві юридичні особи.

І от цей успішний білоруський підприємець опиняється в США і намагається облаштуватися в нових умовах. Цілком природно, він улаштовується на роботу в аналогічну американську компанію, приглядається до тутешніх особливостей роботи сантехніків і мріє почати власний бізнес.

На цей момент і припало наше знайомство. Тому й було чимало розмов.

Поки мололий білорус працював в американській фірмі, все в нього складалося: мав хороший заробіток, радів стосункам з дружиною, будував плани…

З переходом на власне підприємництво у білоруса почалися проблеми. Підозрюю, що в нього не склалося з маркетингом послуг. Можливо, він вдався до некоректного переманювання до себе клієнтів фірми, для якої працював. Можливо, спрацювали і якісь інші чинники, що він не зміг утовпитися на досить залюднений ринок сантехнічних послуг.

Невдачі в підприємництві спричинилися до конфліктів із дружиною, а відтак до розпаду шлюбу.

Пару разів я бачився й розмовляв з чоловіком, коли він уже працював неповний робочий день продавцем у велосипедному магазині й мешкав на приватній квартирі, орендуючи кімнату в будинку, де жили такі ж, як він сам, бідаками.

У таких “гуртожитках” одинаки-бідаки, зайняті на роботі неповний день, мають багато часу для пива й балачок. Нашому героєві ці умови дозволяли розслабитися й вилити душу…

Гоноровий і гострий на слово білорус, однак, не замислювався над тим, що перебуває не вдома, а в гостях. Тому в суперечках із своїми співмешканцями на політичні теми почав аж надто критично висловлювати своє ставлення до країни свого перебування.

Місцеві одинаки-бідаки не стали вдаватися до радикальних методів розв’язання міжнародних конфліктів і захисту своєї батьківщини. Хоч могли б білорусові й морду набити. Судячи з його розповідей, я зрозумів, що він активно на таке напрошувався.

Політично толерантні американці знайшли спосіб не тільки пригасити антиамериканський запал новоявленого приходька, а й у непрямий спосіб вказати йому на двері.

Що вони зробили зухвальцеві? Хтось із співмешканців нашого героя тихо забрав (викрав) і, можливо, викинув у сміття його документи: “зелену картку”, американське водійське посвідчення, білоруський паспорт… Словом, білорус залишився без документів.

Звичайно, американські доменти можна було відновити. Водійське посвідчення – досить швидко. “Зелену картку” – за кілька місяців… Вердикт білоруського ж посольства був суворішим: будете їхати додому, ми видамо вам довідку!

Розчарований і зневірений в усьому, мій знайомець вирішив вертати домів.

Якщо на початку нашого знайомства він мав плани переправляти в Бєларусь джипи базової моделі (він був просто залюблений у них), то залишати США йому довелося з… велосипедом, придбаним замвигідну ціну в крамнмці, де він останнім часом працював.

* * *

Ця історія особливо цікава й повчальна на тлі численних розповідей українців, зневажених у своїй рідній країні і в своєму суспільстві з боку україноненависників, українофобів або просто “декласованих елементів” в особах усяких там офіціантів, касирів у супермаркетах, водіїв автобусів та ін.

Ситуація в Україні виправиться на краще лише в процесі українізації (див.дет.тут: https://www.facebook.com/groups/771863622990043/permalink/841000912742980/). І тоді представники цього прошарку суспільства самі стануть поборниками й захисниками України й українських цінностей. Так само, як американські бідаки з цієї історії.

Володимир Іваненко

РЕФОРМАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА І ПЕРСПЕКТИВИ УКРАЇНІЗАЦІЇ

Яку проблему нинішньої України ми не обговорювали б, так чи інакше вона впирається в незрілість, ба навіть інфантильність, українського суспільства та його хронічні хвороби, спричинені тривалим життям в умовах імперії, голодоморами, переслідуваннями за мовно-культурними й іншими етнічними ознаками, а відтак комплексом меншовартості.

Звідси – причини безперервних поразок і невдач у творенні сучасної української політичної, у державному будівництві, у стосунках етнічними меншинами та ін.

Отже, щоб перестати наступати на одні й ті ж граблі, українське суспільство має вирости, подорослішати, змужніти, заматеріти і відтак трансормуватися в нову якість.

Ця трансформація стане можливою за умови, що домінуючою й інтегруючою силою станують україномовні українці, а російськомовні українці рішуче повернутися до своїх коренів. Так сформується та потуга, яка визначатиме стратегію розвитку й динаміку руху усього суспільства вперед.

Ми свідомі того, що призвідцем переважної більшості проблем України й українського суспільства є агресивно налаштована проти України частина російськомовних українців та етнічної російської меншини, у різні способи заангажоована Московією (завербовані російськими спецслужбами як агентура або просто задурені кремлівською пропагандою).

Оскільки держава, на жаль, повільніше виходить з-під впливу Москви, ніж суспільство (хоч мало б бути навпаки), інтелектуальна еліта українського суспільства має подбати про те, щоб критична маса російськомовних українців повернулася до своїх національних коренів. Для цього мають бути випрацювані привабливі освітньо-просвітницькі програми.

Це стане поштовхом до трансформації російської етнічної меншини. Росіяни в Україні мають стати УКРАЇНСЬКИМИ росіянами й інтегруватися в українське суспільство, не забуваючи про свої корені, але поважаючи традиції і звичаї країни, в якій вони живуть.

Їхній приклад наслідуватимуть інші етнічні меншини, стаючи УКРАЇНСЬКИМИ татарами, угорцями, поляками, греками і т.д.

Українське суспільство й українська держава повинні були це зробити ще на початках незалежності, але раз вони не зробили цього раніше, хай вони активно почнуть робити тепер:

(1) безоплатні курси українознавства й української мови. “Просвіта” може й повинна очолити цей рух за інтеграцію етнічних меншин в українське суспільство;

(2) відділення етнічного життя меншин від держави: створення шкіл з мовою навчання меншин має стати справою самих меншин, держава може надавати лише податкові та інші пільги, надавати часткове фінансування у тих випадках, коли існування меншини як такої загрожене. У світовій практиці є критерії, за якимм визначають ступінь такої загрози;

(3) держава також повинна встановити межі втручання в життя меншин із закордону – з країн, де народи, з якими етнічно пов’язані меншини, мають свої етнічні держави. Фінансова підтримка етнічних меншин в Україні з боку цих держав має бути унормована двосторонніми міжнародними угодами, які гарантують аналогічні умови для життя українських менших у цих країнах;

(4) тим представникам етнічних меншин, які не мають бажання інтегруватися в українське суспільство й додержувати законів України, держава повинна дати можливість і допомогти переселитися на свою історичну батьківщину. Очевидно, це повинно бути також унормовано двосторонніми міжнародними угодами;

(5) українська держава повинна перестати бути надто толерантною до тих, хто приймає українське громадянство, й вимагати від них знання української мови на робочому рівні, знання української історії та брати від них зобов’язання щодо захисту цілісності й суверенітету України. Якщо кандидат у громадяни не хоче брати на себе такі зобов’язання, йому немає чого робити в Україні;

(6) українське суспільство й українська держава повинні відмовитися від толерування тих іноземних громадян, які ведуть антиукраїнську діяльність і видворяти їх з території України. “Чемодан – вокзал – відповідна країна” мають стати засадничим принципом для відвертих ворогів України. Ці засади в принципі також мають бути обумовлені в двосторонніх міжнародних угодах з відповідними країнами;

(7) очевидно, має бути випрацюване законодавство про засади національної політики української держави щодо етнічних меншин, в якому мають бути прописані справедливі для всіх правила співжиття етнічних меншин в Україні, виходячи з традицій і звичаїв українського народу;

(8) за прикладом США, в Україні має бути ухвалений закон, який передбачає кримінальне переслідування за прояви ненависті між людьми (hate crime). Такий закон остудить голови тим, хто звик жити в ненависті до інших.

* * *

З метою вивчення становища українців на українських етнічних територіях, які перебувають у складі інших країн (Росія, Бєларусь, Польща, Словаччина, Угорщина, Румунія), а також у країнах компактного проживання української діаспори (Канада, США, ЄС, Австралія та ін.) Україна мала б спорядити спеціальні наукові експедиції у складі країнознавців, етнографів, соціологів, правознавців, соціолінгвістів та інших фахівців.

Завданням таких експедицій мають стати польові дослідження реального становища українців, їхнього етнічного життя в умовах відповідних країн – з одного боку, а також політики, ставлення держави, корінних народів, умов забезпечення прав, свобод і культурних потреб етнічних меншин взагалі й українців зокрема – з другого боку.

Такі дослідження Україна ніколи не проводила. А результати їх були б тривким підгрунтям для випрацювання вітчизняного законодавства щодо життя своїх меншин та адекватного налагодження їхнього інтегрування в українське суспільство.

Такі дослідження напевно проводять у різних країнах, але ми про них не знаємо, оскільки вони можуть мати закритий характер з огляду на їх стратегічну важливість для тієї чи іншої країни.

У відкритому доступі можна знайти дослідження такого характеру, здійснені в середовищі світового єврейства, завдяки якому, власне, виникла така галузь науки, як діаспорознавство, або діаспорологія.

В силу історико-політичних обставин дослідження життя української діаспори було заполітизоване до крайньої межі й переслідувало єдину мету боротьби з “українським буржуазним націоналізмом” в інтересах окупаційного російського комуністично-радянського режиму.

За роки незалежності України українська наука поки що так і не спромоглася на серйозні наукові студії над життям української діаспори, над українською діаспорою як частиною української спільноти і над світовим українством як явищем чи феноменом.

В Україні досі не думали і не поспішають задуматися над діаспорою як інтегративною частиною українського суспільства. Так, як про це думають, наприклад, поляки або литовці. Хоча в цьому відношенні краще було б наслідувати приклад євреїв, досвід яких у цьому відношенні просто неймовірно корисний і повчальний.

Не маючи ні традиції, ні досвіду діаспорознавчих студій в Україні, ми не можемо відзначити серйозних діаспорознавчих студій, здійснених інтелектуалами йі самої діаспори. Концентруючи свою увагу на різних ділянках українознавства (історія, політологія, літературознавство, мовознавство, етнонафія тощо), українські вчені в діаспорі мало звертали уваги на середовище, в якому вони жили й творили.

Найбільше наукове досягнення діаспори – Енциклопедія Української Діаспори, поява якого безумовно знакова, хоч видання і не є науково довершеним і вичерпним. Бо здійснювалося воно практично завдяки ентузіазму невеличкої групи людей.

Я свідомий того, що Україна за нинішніх умов не спроможна спорядити комплексні наукові експедиції в країни компактного проживання українців для вивчення становища української діаспори та її взаємин з місцевими суспільствами та державами. На те немає ні коштів, ні науковців, спроможних це зробити.

Звичайно, базову інформацію можуть зібрати посольства, особливо – якщо серед їхнього персоналу є фахівці з досвідом роботи у відповідних царинах.

Основну ж ношу може взяти на себе діаспора, серед якої знайдеться достатньо кваліфікованих людей, які могли б здійснити базові дослідження за методиками, які ми можемо запропонувати, заодно взявши не себе й координацію проекту та підготовку кінцевого навкового продукту, необхідного для випрацювання новітнього національного є законодавства для унормування життя етнічних меншин в Україні та націоннальної програми сприяння їхньому розвиткові, яка враховуваала б світовий досвід (зокрема й відношення до українців) та була позбавлена вибірковості (на користь певних меншин) і будь-якого волюнтаризму.

Такий підхід буде корисним і для зміцнення взаємин між Україною та діаспорою, що важливо для інтеграції діаспори в українське суспільство і без чого українізація та успішний поступ Української держави залишатимуться проблематмчними.

Якщо ви підтримуєте нашу ідею й хотіли б прилучитися до участі в такому проекті, просимо згуртовуватися навколо сторінки Diaspora Studies – Діаспорознавство (https://m.facebook.com/UkrainianDiasporaStudies/) та зголошуватися до співпраці приватними повідомленнями на цій же сторінці.

Володимир Іваненко

Український Університет

27 – 28 червня 2017 р.

ПРИГОДА З НАЙЄМОМ У КОНТЕКСТІ НАГАЛЬНОСТІ СИСТЕМНИХ ЗМІН

У ці дні надзвичайно багато пишуть з приводу історії, в яку вляпався нардеп Мустафа Найєм.

Як крайньо ліберальний представник консервативного й далекого від європейських цінностей Сходу, Найєм, очевидно, ніколи не зробить системних висновків ні з цієї ситуації, ні із свого життя-буття в Україні. Звичайно, він тактично дуже відрізняється від «гражданіна Украіни» Арфуша, але стратегічно – вони одного поля ягоди. З якого боку не візьми.

Обговорення пригоди з Найємом засвідчують, що й самі українці або, скажемо так – громадяни України за народженням, не намагаються зазирнути углиб до «коріння зла», яке симптоматично ударило рикошетом по молодому політикові, який здумав провчити мажорів, які зухвало повелися на дорозі. Втім, не можна ігнорувати й кимось озвучену версію, що це була спланована провокація проти народного депутата, якщо він наступив на мозоль комусь із тих, хто вдається до відплати вендеттою, і це може бути лише сигнал попередження.

У залученому тексті звернуто увагу на реакцію суспільства. Мордобій відбувся серед білого дня, у велелюдному місці, серед очевидців напевно було багато людей, які справді могли проявити свою громадянську згуртованість і відповідальність. Пишуть, що поліцію викликав сам потерпілий. Отже, ніхто з публіки не сподобився зробити навіть це.

Alexandr Kochetkov, осмислюючи ситуацію, сподівається, що з подальшого перебігу подій (він прогнозує пару варіантів) ми зрозуміємо, яка в Україні влада – українська чи проросійська. Отже, йдеться про встановлення самого факту україноцентричності чи українобіжності влади. Та, власне, не так і влади, як окремо взятих урядовців та політиків.

Є аксіома: народ (суспільство) має таку владу, якої заслуговує. Я пишу про відповідальність суспільства і за себе, і за владу. Визначальними в цьому відношенні є рівень національної свідомості й громадянської зрілості та відповідальності.

На місці події, як зауважено й вище, було багато глядачів-спостерігачів, але не було зрілих і відповідальних громадян. Про національну свідомість краще промовчати. І не тому, що там могли бути присутні ліворадикальні «націоналісти» з перегрітими від головами, які могли зловтішатися з того, як представники однієї ненависної національної меншини дубасять представника іншої.

Питання національної свідомості зринає тут в іншому плані, і цей план сподівано передбачуваний. «Какаяразніца» обернулася до нас протилежним боком. Ви помітили, що навіть в обговоренні цієї вельми характерної для сучасної України ситуації ті, хто ідентифікують себе націоналістами, бандерівцями і всякими іншими «правими», не проявляються.

Здавалося б, яка можливість якщо не діями, то словами (заявами) зреагувати тим же «національним дружинам», усяким там «народним месникам», які, коли треба, «з-під землі» дістають якогось гострого на язик зухвальця і часом аж надто активно проявляються там, де стриманість була б доречнішою.

Я не закликаю до міжетнічних розборок і помсти. Йдеться про необхідність не тільки і не стільки адекватного реагування українського суспільства щодо зухвалої поведінки чужинців на території України, про створення суспільством таких вимог і таких умов для приходьків, щоб вони поважали національні традиції й звичаї української землі, народу, який впустив їх на цю землю, у свою хату.

Це можливе було б за умови, якби українці, громадяни України за народженням самі поважали свої традиції й звичаї, свою культуру, свою мову. Тоді й натуралізовані громадяни, і зайди відчували б не тільки не необхідність, а й потребу поводитися адекватно. Зухвальці ж побоювалися б наразитися на активну позицію високосвідомого й громадянськи зрілого суспільства.

У цьому контексті ще раз зверну вашу увагу на тезу Алєксандра Кочєткова про те, що наслідки й висновки з цього епізоду покажуть нам, яка влада в Україні – українська чи проросійська. Відзначу, що це – малесенький крок до спроби системного осмислення явища.

Біда лиш у тому, що ми уже знаємо відповідь: формально влада в Україні ідентифікує себе як українську, фактично ж – навіть за формальними ознаками – вона є проросійською. При цьому я свідомо відкидаю наявність у владі російських агентів і агентів російського впливу з числа українців. Просто уявімо ситуацію, що «руки Москви» немає.

Що маємо у висліді? Тут згадано міністра внутрішніх справ України, який за час своєї каденції не проявився як український державник і – зауважте! – жодного слова не вимовив державною мовою. Він, мабуть, нею й не володіє і не хоче володіти: «і так поймут».

А скільки є політиків і урядовців, які вільно або досконало володіють державною мовою, але послуговуються переважно або й виключно мовою сусідньої держави. І Сергій Лещенко з постраждалим М. Найємом – яскраві приклади такої практики. Будь-яке тестування засвідчує, що і формально, і фактично влада в Україні якщо й не проросійська, то a la російська однозначно.

Як я вже не раз казав: влада в Україні є продуктом українського суспільства. Отже, будь-який політик і урядовець є дзеркалом не тільки свідомості, але й підсвідомості українського суспільства. Зверну вашу увагу на приклад, який видає це явище з потрошками.

Олег Ляшко, як відомо, позиціонує себе україноцентричним українським радикалом, і вила тому зайвий доказ. Ідеологічно він себе не визначив (принаймні мені це не трапилося). Один із найближчих і найвірніших його соратників – Ігор Мосійчук – у зв‘язку саме з активно обговорюваною тепер пригодою з Найємом назвав себе «націоналістом». Отже, десь поблизу цієї ідеології, мабуть, знайшов своє місце й Ляшко. Ну, а що він соромиться про це сказати вголос, це випливає з його впертого небажання відповісти на сім моїх, не приховую, провокативних запитань.

Диявол, як відомо, криється в дрібницях. Аналітикові, уважному й уважливому до деталей, неодмінно впаде в око надзвичайно цікава подробиця, яка видає особливості підсвідомості О. Ляшка. Ви знаєте, що він любить співати й викладає відеозаписи із своїм вокальним перформансом. Таким чином, у вас є чудова можливість одержати насолоду від його цілком пристойого співу. Зверніть особливу увагу на репертуар: не стовідсотково, але на 80-90% це – російські пісні із репертуарів відомих російських же мастєров естради.

«Пісня – душа народу». Звісно, і його окремих представників.

Тепер ще один приклад того, коли член українського суспільства своїм чином, реальними діями демонструє стремління бути і вдома, і замужем. Це – автор залученого запису Alexandr Kochetkov. Ірина Фаріон, Лариса Larysa Nitsoi або Ірина Магрицька тут би придралися: а чому не Oleksandr?!

Я робив своєму пропонентові закиди, коли він був членом Нацради з телебачення й радіомовлення і сподівався на адекватну фахову реакцію, але не діждався. Мене це не здивувало. Справді, на що сподіватися, коли мої запити проігнорувала інший член цієї ж ради і колись одна з кращих моїх студенток – Ольга Герасим‘юк.

Йдеться про журналістику і ЗМІ, її роль у суспільстві й рушійну силу «четвертої вдади» – влади громадської думки. Яка у нас система ЗМІ – українська чи проросійська? Що робили і що зробили члени Нацради з ТБ і РМ, щоб ця система ЗМІ була українською, україноцентричною і відповідним чином справляла вплив як на суспільство, так і на владу?

Судячи з глухої байдужості до проблеми і з формальних ознак – функціональної форми і фахової діяльності, і спілкування тут у мережах, можна легко зробити висновок про те, що від повторювання «укрАінскій» чи навіть «украІнскій» стан суспільства і формованої цим суспільством влади не стає украЇнським.

Навіть свідомо не бажаючи бути проросійським, підсвідомо й у реальних діях це суспільство і ця його ж влада є проросійськими. Отак самі собі стають ворогами, щоб наївно тішити себе надією: «згинуть наші воріженьки, як роса на сонці». Ну, який ще народ на світі проявляє таку вражаючу лагідність щодо ворогів?!

* * *

Знаю, що багатьом із вас я набрид. Що ж, «не любо – не слухай!» У кожного є вибір: читати чи не читати мої писання, бути серед моїх друзів чи не бути (можна вийти з друзів, а можна ще й забанитися від мене). Багато хто терпить мої інвективи, дехто навіть погоджується з моїми думками й ідеями, але нічого не робить для їх втілення в життя.

Дуже багато чого можна і треба зробити для СИСТЕМНИХ ЗМІН в Україні. Без «революцій, бунтів і повстань» (В. Симоненко) – масованою україноцентричною освітою й просвітою, інформаційно-роз‘яснювальною роботою через широкомасштабну УКРАЇНІЗАЦІЮ можна й треба замінити успадковані Україною від УРСР/СРСР авторитарно-тоталітарний суспільний устрій та адміністративно-командне урядування на суспільний лад та урядування, засновані на НАЦІОНАЛЬНИХ ТРАДИЦІЯХ І ЗВИЧАЯХ, які колись спричинилися до виникнення європейської цивілізації і робили нас найбільшою потугою Європи.

Безумовно, для когось справді «Чечня – круто». Он скільки куражів дозволяють собі приходьки, знаючи що чого вони не натворили б, усе зійде їм з рук, бо інфантильне українське суспільство з паралітичною байдужістю спостерігатиме за шабашами і в печальній надії сподіватиметься на прихід Спасителя, який принесе їм у торбі щастя.

А вони приходять і просто роблять своє діло. Найєм, Арфуш, Кісєльов, Шустер, Мураєш, Ахмєтов, Аваков… Чим, власне, найімпозантніші з них кращі від оцих чеченських пацанів чи фірташівських пасинків? Ви ж їм самі дозволили нехтувати вашими традиціями і звичаями, а відтак і сісти вам на шию, зневажаючи вас як людей.

Час уже увімкнути національну свідомість, громадянську відповідальність і людську гідність.

Володимир Іваненко

Український Університет

2 травня 2018 р.

https://www.facebook.com/volodymyr.ivanenko/posts/2094965143850149

УКРАЇНОЦЕНТРИЗМ ЯК ТЕСТ ДЛЯ ПОЛІТИКА

В успішних країнах світу в політику впускають людей, які вирізняються особливо високим рівнем патріотизму, національної свідомості, громадянської відповідальності, а також наявністю ідей, проектів/програм і прагнення змінити свою батьківщину на краще. В США про таких людей кажуть: «very American» (букв.: дуже американський).

Оцінка діяльності (рейтинг) українських політиків, чи точніше – політиків в Україні, є марною й нікчемною справою, якщо в основу аналізу й оцінки не покладено засадничий критерій – УКРАЇНОЦЕНТРИЗМ.

Ми склали перелік запитань, відповіді на які годилося б сподіватися від кожного з тих в Україні, хто йде у велику політику чи претендує на урядовця загальнонаціонального рівня. Кандидати на президента й голови Уряду мають бути готові до цього тесту без будь-яких винятків.

Ось цей перелік запитань:

1. Як кандидат уявляє собі українську національну ідею?

2. Яку ідеологію сповідує кандидат і якою мірою ця ідеологія відображає українські національні традиції і звичаї, а відтак сподівання українського народу?

3. Як кандидат бачить стратегію розвитку українського суспільства та української держави? Куди він хоче привести Україну через десять, двадцять, п‘ятдесят років?

4. Що думає кандидат про нагальність зміни соціального устрою в Україні, тобто переходу від устрою, нав’язаного російсько-імперським та радянським пануванням, до устрою, який базувався б на українських національних традиціях і звичаях?

5. Що думає кандидат про необхідність зміни системи урядування в Україні, тобто переходу від старої радянської системи урядування до нової, яка базувалася б на українських національних традиціях і звичаях?

6. Що думає кандидат про українізацію України, причому не в плані банального поширення української мови, а в плані українізації сутнісної через повернення до національних традицій і звичаїв, які включають і певні морально-етичні норми, одна із яких – жити по совісті?

7. Як кандидат уявляє собі шляхи піднесення рівня національної свідомості й громадянської відповідальності українського суспільства, що є надзвичайно важливим для втілення в життя ідей, закладених у перелічених вище запитаннях?

Нині надзвичайно важливим чинником є й погляди кандидата на агресію Росії проти України, його бачення перспектив перемоги України в цій війні та повоєнної розбудови України як успішної держави.

Якщо ці запитання виборці почнуть задавати кандидатам у депутати різних рівнів, уже на цьому етапі ці запитання стануть важливим фактором української політики.

Уявіть собі, якщо перелічені вище запитання стануть настільними у виборчих комісіях, які вирішуватимуть питання допуску претендентів до участі у виборах, і зазвучать у комітетах та сесійній залі Веоховної Ради при обговоренні й затвердженні на посадах членів уряду.

Обговорюємо тему україноцентризму тут: https://m.facebook.com/%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%BE%D1%86%D0%B5%D0%BD%D1%82%D1%80%D0%B8%D0%B7%D0%BC-Ukrainocentrism-163665321089791/.

Володимир Іваненко

Український Університет

3 травня 2018 р.

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КОЗАЦЬКИЙ РУХ

Збираємо цю групу на Фейсбуці (https://m.facebook.com/groups/799507953572472) не як громадське об‘єднання, а як платформу для обговорення самої ідеї Всеукраїнського Козацького Руху, його мети, завдань та ін.

Учасниками цієї групи відтак можуть стати усі, хто бажає і кому цікаво те, що тут буде обговорюватися. Якщо вас записали до групи, а вам тут нецікаво, відпишіться.

Сам Рух, на моє переконання, має будуватися за становою ознакою. Тому я бачу три категорії членства:

> козацька старшина (аристократія, шляхта, дворянство);

> вільне козацтво;

> прихильники козацтва.

Для нас має бути важливим відродження, оновлення й плекання нової української еліти на аристократичних і шляхетних засадах.

Виокремлення нащадків старшинських козацьких родів я розглядаю як відправну точку. Це не означає, що ця категорія не буде поповнюватися новими членами з числа родовитих козаків, а потім і нових козаків.

Сподіваюся, суворий добір членів у цю категорію допоможе нам не допустити сюди ряжених «генералів», «гетьманів» та «отаманів», які не мають родового козацького коріння.

Основою Руху, безумовно, мають стати родовиті козаки, які затримали, зберегли Дух козацтва і здатні розвивати, осучаснювати козацькі традиції і звичаї.

В цю категорію можуть, думаю, потрапити й деякі з ряжених «генералів», «гетьманів» та «отаманів», які мають родове козацького коріння, неправедним способом набули посад і звань, публічно визнали свої помилки й готові почати свій шлях до старшинства відповідно до козацьких традицій і звичаїв.

Знову ж таки, ця категорія поповнюватиметься новими козаками з числа прихильників нашого Руху, якщо вони успішно пройдуть кандидатський стаж.

Якщо дійде до діла створювати Всеукраїнський Козацький Рух як громадську організацію, думаю, що найдоцільніше починати знизу, як створюються в цивілізованих країнах еіективні організації (grassroots).

Такими низовими організаціями можуть бути ОСЕРЕДКИ, створені трьома родовитими козаками, які ми почнемо реєструвати в робочому порядку.

Осередки можуть формувати СОТНІ за територіальним принципом та обирати собі СОТНИКА, який має бути нащадком козацьких старшин або родовитим козаком.

Очевидно, сотні й стануть тими громадськими об‘єднаннями, які треба буде легалізувати (реєструвати) на рівні місцевих органів влади в Україні чи й діаспорі.

Із належним чином сформованих сотень можна буде утворювати організації вищого рівня – курені, коші тощо.

Але тема вищих рівнів організації потребує глибшого осмислення. Як на мене, для будівництва й розвитку Всеукраїнського Козацького Руху як громадського об‘єднання, а в перспективі – й громадсько-політичної потуги не варто орієнтуватися на традиційний для козацтва військово-адміністративний поділ (зокрема, скажімо, на полки).

Тому я виношу це на обговорення як окрему тему, щоб ми спільними зусиллями знайшли недражливі відповідні форми і назви.

Зараз важливішим є замислитися над тим, на яких ідеологічних засадах має будуватися цей Рух, щоб він міг виконав свою місію – через відродження національних традицій і звичаїв зробив би усе можливе для піднесення національної свідомості й громадянської зрілості українського суспільства і став рушійною силою системних змін в Україні – заміщення залишків авторитарно-тоталітарного устрою й адміністративно-командного способу урядування якісно іншихюми, заснованими на національних традиціях і звичаях суспільним ладом та способом урядування, – й відтак очолити процеси націєтворення та державотворення з метою будівництва успішною України як країни вільних людей.

Прикладом, який варто нам наслідувати як такий, що найбільшою мірою відповідає нашим національним традиціям і звичаям, а також сучасним устремлінням ще незрілого українського суспільства, є Швейцарія.

Справжню незалежність України, її державний суверенітет і національну безпеку може гарантувати лише «щвеццарська модель», яка, власне, і є виіленням нашого традиційного козацького устрою й урядування.

Разом із такою системою національної безпеки Україна може успішно адаптувати й розвинути і економічний досвід Швейцарії, ставши, якщо хочете, «офшорною зоною», привабливою для інвесторів усього світу.

Я вже пару разів висловлював цю ідею, але – на відміну від оборонної теми – ця ідея не привернула уваги ні загалу, ні фахівців. Сподіваюся, у цій групі ми нарешті зможемо обговорити цю тему.

Нарешті, Швейцарія має чудовий досвід розв‘язання етнічних і культурних проблем. Її традиції доволі близькі до традицій українського козацтва, яке було відкритим до етнічних меншин і легко уживалося і співпрацювало з ними, додержуючи при цьому наших національних традицій і звичаїв.

Очевидно, що і ця тема буде тут предметом широкого обговорення, особливо – у зв‘яку з обговоренням участі й ролі козацтва в широкомасштаьній українізації України. Наголошую, що йдеться про сутнісну, глибинну українізацію усіх сфер життєдіяльності суспільства і держави, а не про примітивно- примусове поширення української мови.

Зрештою, хто, як не козацтво, має очолити Рух за системну

українізацію України?

Словом, нам є про що поговорити на сторінці цієї групи, яка буде, звичайно, модеруватися, щоб не перетвормтися на інформаційний смітник (перепощування без висловлення власної думки не вітаються) відкритою для всіх.

Тим часом група «Українська аристократія» залишатиметься закритою.

Володимир Іваненко

Український Університет

Україна, Інк

Міжнародна Фундація Лідерства

26 травня 2018 р.