Regarding International Scholars Appeal on the Situation in Belarus

Ukrainian University Club Statement

Regarding International Scholars Appeal on the Situation in Belarus

***

Заява Українського Університетського Клубу

Про звернення міжнародних науковців відносно ситуації в Бєларусі

Ukrainian University Club — http://ukrainianuniversity.club/2020/08/16/regarding-international-scholars-appeal-on-the-situation-in-belarus/

СВЯТОСЛАВ ВАКАРЧУК ЯК ПОЛІТИЧНИЙ ПРОЕКТ

Andrij Pavlyshyn своїм записом викликав у мережах надзвичайно жваву дискусію навколо політичного феномену Святослава Вакарчука та створеної ним партії «Голос» і підштовхнув мене перепостити мою давню вже статтю, публікація якої була втрачена «завдяки» гакерам, що завалили мій профіл і низку прв‘язаних з ним сторінок. Я не певний, що ця стаття остудить гарячі голови вчарованих «Голосом» С. Вакарчука, але багатьох спонукає замислитися.

До речі, і сам Вакарчук, і його «Голос» являє собою переспів ідей, згенерованих професором Ф. Фукуямою, моє бачення якого можна прочитати у двох моїх статтях, об’єднаних назвою «ЧИ ДОПОМОЖЕ ФУКУЯМА УКРАЇНІ?»

***

АМЕРИКАНСЬКИЙ СЛІД У ПРЕЗИДЕНТСЬКИХ АМБІЦІЯХ ВАКАРЧУКА

Телеведуча Наташа Влащенко намагається вийти на зв‘язок із Святославом Вакарчуком, але їй це не вдається: «плотниє ряди піарщіков прікривают єґо тєло» (див.: Установить контакт с Вакарчуком невозможно. Плотные ряды пиарщиков прикрывают его тело • Портал АНТИКОР – https://antikor.com.ua/…/202224-ustanovitj_kontakt_s_vakarc…).

Тут же сказано, що під час її (Влащенко) останнього інтерв‘ю з Юлією Тимошенко вони зійшлися на тому, що «Вакарчука амеріканци такі готовят в презідєнти».

Ось перелік запитань, на які тележурналістка хотіла б дістати відповіді від самого Вакарчука (подаю в транскрипції оригіналу):

1. «Никого не смущает, что он уже был в парламенте и его мнение всегда совпадало с мнением главной на то время политсилы?»

2. «Никого не смущает, что никакого таланта к политике он не обнаружил, а ушел не столько из-за угрызений совести, сколько из-за того, что не знал, чем ему там заниматься <…>?»

3. «Никого не смущает, что он до сегодняшнего дня не занимается практически политикой?»

4. «Никого не смущает, что установить с ним контакт уже сегодня невозможно ни в соцсетях, ни по телефону?»

5. «И наконец: почему нам украинского президента должны выбирать американцы?!»

В цитованому тексті Н. Влащенко особливо наголошує на двох аспектах, повторюючи їх.

По-перше, вона аж надто занепокоєна, що піарщики не дають їй доступу до тіла Вакарчука. Чому саме піарщики, чиє завдання є якраз протилежним, з‘ясовувати не будемо. Для нашої розмови це не суттєве.

По-друге, пані Влащенко повідомляє, що «Вакарчука амеріканци такі готовят в презідєнти» і уже в запитанні обурюється, «почєму нам украінского прєзідєнта должни вибірать амєріканци».

На останньому мені й хотілося б застановитися, пошукати американський слід у президентських амбіціях Вакарчука, а відтак і вам допомогим розібратися, що тут і до чого.

* * *

Про те, що Вакарчук може балотуватися на президента і що його готують до цього, пишуть давно.

Ось, що підказав мені Ґуґл:

1. «Вакарчука готовят в Президенты Украины | Новости – МИР» (https://iamir.info/47300-vakarchuka-gotovjat-v-prezidenti-…/).

2. «Вакарчук – кандидат в президенты Украины – The Экономист» (https://economistua.com/perehodim-na-muzykantov-vakarchuk-…/).

3. «Социологи назвали Святослава Вакарчука конкурентом Порошенко на выборах — Телеканал новостей 24» (https://24tv.ua/…/neozhidanno_sociologi_nazvali_potencialno…).

Обговорюють відтак і шанси Вакарчука стати президентом України (дет. див.: «Станет ли Святослав Вакарчук президентом Украины | РИА Новости Украина» – https://rian.com.ua/…/1028994996/stat-Vakarchuk-president-U…).

За бажання, ви можете видобути з надр інтернету більше інформації на ці теми.

Зверніть увагу, що названі мною джерела – російськомовні і, здається, всі з України.

Сам Вакарчук про намір балотуватися не заявляв. Тим часом соціологічні опитування обіцяють йому третє місце, якби вибори були зараз (див.: http://www.bbc.com/ukrainian/features-41892403).

* * *
Я запросив у Ґуґла інформацію англійською мовою і в прив‘язці С. Вакарчука до США і ось що одержав: 

Svyatoslav “Slava” Vakarchuk | Yale Greenberg World Fellows (https://worldfellows.yale.edu/svyatoslav-slava-vakarchuk). 
Це – 2015 рік. На сайті університету немає й натяку про можливу політичну перспективу Вакарчука як стажиста.

FSI | CDDRL – Sviatoslav Vakarchuk joins Stanford as a visiting scholar this fall (https://cddrl.fsi.stanford.edu/…/sviatoslav-vakarchuk-joins…).
Це вже – 2017 рік. На сайті Стенфордського університету інформують, що Вакарчук у них буде займатися дослідницькою роботою й виступатиме з лекціями. Про можливу політичну перспективу знову ж ні слова.

Не знаю, хто спонсорував Вакарчука у кожному з цих випадків. Ні Державний департамент, ні жодне афілійоване з ним державне агентство, які можна було б запідозрити як силу у просуванні Вакарчука на президента України (а саме державні агенції можуть бути тим колективним суб‘єктом, що про нього можна сказати: «Вакарчука амеріканци такі готовят в презідєнти») ніде не спливають.

Та й від поінформованих людей, вхожих в урядові структури США, з якими мені періодично доводиться спілкуватися, навіть у формі чуток чи пліток нічого подібного чути не доводилося.

Ось тут є інформація, яка проливає світло на те, як влаштована програма при Стенфорді, в якій є імена можливих спонсорів та розмір стипендії на кожного учасника (PressReader.com – Connecting People Through News — https://www.pressreader.com/…/kyiv…/20170203/281621010068462).

* * *
Тут до речі буде привернути вашу увагу до запису, що його зробив сьогодні ж (змовився з Н. Влащенко?) професор Валерій Бебик на сторінці своєї групи «РАБИ СВОБОДИ». Наводжу його повністю:

«С. ВАКАРЧУК В ЧАСИ В.ЯНУКОВИЧА ПРОВОДИВ СВОЇ РЕПЕТИЦІЇ В БУДИНКУ КУЛЬТУРИ СБУ…

Вакарчук-молодший є достойним сином Вакарчука-старшого, який, перебуваючи на посаді міністра освіти і науки, викинув політологію і соціологію з навчальних планів ВНЗ.- А навіщо ж окупаційній владі політично грамотні українці?..

Нині непоганий, в принципі, співак С.Вакарчук (якого дбайливий татко зробив кандидатом фіз.-мат. наук) пнеться в політику за прикладом Т.Повалій (№2 в Партії регіонів імені В.Януковича). І заявляє, що “це не його війна”, говорячи про російську інтервенцію в Україну…

Напевно, краще було все-таки співати за бабло на Майдані, роблячи собі імідж “українського патріота”.

До, речі, напевно, не всі знають, що коли регіонали пресингували С.Вакарчука, йому для репетицій безкоштовно давали приміщення в будинку культури СБУ. Але коли його попросили виступити на концерті перед співробітниками СБУ (на професійне світо), він зажадав грошей…

Такий ось, євро-молдавський “бєссрєбрєннік”… Це, дійсно, не його війна…» (https://www.facebook.com/…/raby…/permalink/1533036603416207/ ).

У контексті цього запису спробуймо відповісти на останнє запитання Н. Ващенко аж двома своїми зустрічними запитаннями:

1. Чи могли пройти поза увагою Держдепу і спецслужб США співпраця або принаймні загравання Вакарчука з режимом Януковича, та ще й з огляду на підтримку Вакарчука як кандидата в президенти?

2. Чи є сенс американцям витрачатися на підготовку Вакарчука до участі в президентських виборах, якщо за ним водиться такий грішок?

Зараз усе, у будь-який спосіб пов‘язане з Януковичем, знаходиться в американців під мікроскопом. І не тільки у зв’язку з Манафортом. «Чи співпрацювали ви з режимом Януковича?» – таке запитання зараз є обов‘язковим під час інтерв‘ю в іміграційній службі для тих, хто хоче одержати «зелену картку».

Зрештою, Вакарчукові бракує будь-яких лідерських чеснот і будь-якого управлінського досвіду – якостей, що їх американці дуже цінують у політиках.

* * *
З нагоди четвертої річниці початку ЄвроМайдану в українському Фейсбуці появилася публікація «10 музикантів-патріотів, які стояли пліч-о-пліч з українцями на Майдані».

У цьому десятку знаходимо й ім’я безумовно талановитого співака Вакарчука.

Характерним у контексті обговорюваної теми є коментар Тетяни Нємцевої (Tetyana Nyemtseva) з Монреалю (Канада):

«…а потім Славік Вакарчук поїхав на гастролі в Монреаль, співпрацюючи з росіянами. І дуже нервувася, коли його намагалися запитати, чому він вважав за краще співпрацювати з росіянами, фінансуя таким чином війну. Він так і не відповів. Виступати на Майдані було легше, ніж зробити вибір, який стосувався власної кишені. І саме після цих гастролей він поїхав навчатися, щоб висунути свою кандидатуру на президенські вибори. Збіг? Чи москалі ідею підкинули?» (https://www.facebook.com/UkrayinskiyFeysbuk/posts/1999436607005368).

* * *

А тепер повернімося знову в Америку. Ґуґл подає ще одну прив‘язку С. Вакарчука до США. Третя інституція, з якою афілійований Вакарчук як експерт (sic!) з освіти, Росії, Євразії та України, називається Міжнародним центром для науковців імені Вудро Вільсона, коротше – центр Вільсона (див.: Svyatoslav Vakarchuk | Wilson Center -https://www.wilsoncenter.org/person/svyatoslav-vakarchuk).

Конкретніше – Святослав Вакарчук фігурує тут як доповідач інституту Кеннана, який є структурним підрозділом центру Вільсона.

Щоб пересвідчитися, куди веде американський слід Вакарчука, раджу вам передусім ознайомитися з біографією людини, чиє ім‘я носить названий вище інститут.

Хто такий був Дж. Ф. Кеннан, див. тут: «Джордж Фрост Кеннан» on @Wikipedia (https://uk.wikipedia.org/…/%D0%94%D0%B6%D0%BE%D1%80%D0%B4%D…).

Що являє заснований ним інститут, можна прочитати тут: Кennan Institute – Wikipedia (https://en.wikipedia.org/wiki/Kennan_Institute).

Мої уявлення про інститут Кеннана спочатку формувалися з розповідей людей з України та Росії, які приїздили сюди на стажування. Серед них були Ілько Кучерів, Наталія Мусієнко, Оксана Нестеренко та ін.

На якомусь етапі я підписався на розсилку інформації як з центру Вільсона, так і зокрема з інституту Кеннана.

Час від часу я ходив на заходи інституту за участю гостей з України або ж присвячені Україні. Траплялося це надзвичайно рідко й, щиро кажучи, нудно.

Після Майдану 2013 – 2014 року і з початком агресії Росії проти України я сподівався, що інститут Кеннана візьметься активно обговорювати відповідну проблематику й залучати до обговорення солідних експертів з незалежними поглядами.

Захід, присвячений річниці Майдану за участю доцента Володимира Дубовика з Одеси, виявився поверховим і нецікавим. Це мене зачепило, і я мав дуже серйозну розмову з директором інституту М. Рожанським, сподіваючись спонукати його звернути більше уваги на найактуальнішу українську тематику.

На своє виправдання містер Рожанський сказав мені, що вони і так багато уваги приділяють Україні й навіть мають відділення інституту в Києві.

Обурюваний безкінечними суто російськими заходами далеко не пешого ряду (наприклад, обговорення становища сіл в Сибіру), я написав низку листів на адресу директора.

Зрештою вдалося добитися певних результатів: кількість заходів, присвячених Україні помітно зросла. Але актуальність і гострота обговорень не змінилися.

Я звернув увагу, що інститутські доповідачі послідовно уникають навіть згадувати агресію Росії щодо України, не осуджують анексію Криму, не обговорюють роль РФ у розпалюванні війни на сході України та інші дражливі для Москви теми (див., напр.: http://www.kennan-focusukraine.org/ukraine-four-years-afte…/).

Цікаво, правда? Американський мозковий центр, заснований хрещеним батьком американської політики щодо СРСР періоду «холодної війни» і, здаввлося б, покликаний до серйозного осмислення зухвалої войовничої поведінки Московії на світовій арені, уникає будь-яких критичних розмов. Цікаво – не те слово!

Отож я почав копати далі. І тут Бог послав мені людину із стажистів інституту Кеннана, яка стала випадковим свідком зустрічі директора інституту Рожанського з двома російськими олігархами, які явилися інститутові, ясна річ, не як учені-візитери, а як грошові мішки.

Мені не вдалося встановити імена цих людей. Але підтвердити факт російського фінансування інституту пощастило. З розмови із співробітниками центру Вільсона, які не пов‘язані з інститутом Кеннана, я довідався, що з цілком відомих причин американці різко скоротилм пожертви на інститут.

Так інститут Кеннана продався Москві і тепер є одним із найактивніших, якщо не сказати – найагресивніших, агентів впливу Кремля в США. Розквартирований цей інститут буквально за два квартили від Білого Дому.

* * *
Нагадую із сказаного вище, що:

1. Тему президентських амбіцій С. Вакарчука в Україні розкручують російськомовні ЗМІ.

2. Вакарчук вважає, що війна України за незалежність від Московії – це не його війна, і він готовий до будь-яких компромісів.

3. Вірогідно, що Кремль робить усе для того, щоб просунути його на президента України як проамериканського кандидата, і не шкодує для цього коштів.

Не тільки на нього самого, але й на піарівців-тілоохоронців, щоб навіть «какаяразніца» з українського телебачення не докучала йому недоречними запитаннями.

21 листопада 2017 р.

***

ПІСЛЯСЛОВО

З верхів‘я часу, після перемоги на президентських виборах В. Зєлєнского, бачимо, що С. Вакарчук як проект розкручувався паралельно з проектом Зє і «Слуґі народА». Очевидно, що будь-який із цих проектів (один – відверто проросійський, другий – позірно проукраїнський, але виразно ліберальний) мав бути безпрограшним. Кращим і ефективнішим виявився Зє із «Слуґой народА»; на нього й поставили. Зауважте, що і для Зє, і для Ва політика виявляється важкою ношею, тягарем.

7 серпня 2020 р.

З ПРИВОДУ ЗАПИСУ СТЕПАНА ХМАРИ

Майже стовідсотково поділяю позицію С. Хмари. Можливо, це – один із його найкращих текстів останніх років. Степан Ількович наводить докази на підтвердження думок про помилки Кравчука та Кучми, які я не раз висловлював у своїх статтях. Зокрема, і в тій, яку ви можете прочитати, перейшовши за посиланням нижче.

Є в записові С. Хмари й момент, який мене бентежить. Не знаю, лукавить він, соромиться сказати чи з вершини свого віку вважає несуттєвим. Обговорюючи «націоналізм» Кравчука, Степан Ількович веде мову про ідею «відриву від Москви», якої прагнули націонал-демократи. 

Єдино можливим способом «відриву від Москви» була й залишається повна ліквідація радянського суспільного устрою і встановлення нового суспільного ладу, заснованого на українських національних традиціях і звичаях. Такої стратегії ні Рух, ні УРП, ні ДемПУ, ні жодна інша політична сила не мала. Як член групи, яка переймалася такою ідеєю, я говорив про це 1990-1991 року з членами «Народної ради» Юхновським, Павличком, Драчем, Лук‘яненком, Мовчаном, Осадчуком та іншими. Знаєте, що вони мені казали? «НЕ НА ЧАСІ!» 

Це «не на часі» триває ось уже тридцять років. За ці десятиліття я вже й однодумців своїх розгубив. Полохало, Сікора, Черняков відійшли у кращий світ, деякі (не хочу називати імена) стверджують, що йшлося лише про відродження «Могилянки» (цікаво, як можна підмінити предмет обговорення?), а інших я уже й не пам‘ятаю.

Я не пригадую, щоб пан Хмара виношував ідею повної ліквідації радянської влади, стратегію встановлення питомого для України суспільного устрою і т.ін. І це при тому, що він був одним із радикально налаштованих політиків. Усе, на що він спромігся, так це – розкол і без того слабкої УРП, після якого УРП і «консервативна партія» Степана Ільковича перетворилися на маргінальні політичні сили, які так і не запропонували стратегії повного відриву України від Москви, зате разом із Рухом та іншими партійками фактично допомогли компартійно-радянській номенклатурі трансформуватися в олігархію.

Більше тут:
СУВЕРЕННА УКРАЇНА: ДОСВІД І ПЕРСПЕКТИВИ. До тридцятиріччя ухвалення Декларації про державний суверенітет України [Заключна стаття збірки «Системні зміни — перспектива для України. — Вашинґтон, 2020. — 393 с.]

3 серпня 2020 р.

ЗАЯВА УКРАЇНСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТСЬКОГО КЛУБУ

Велика група української культурної та наукової спільноти звернулася до президента України Володимира Зеленського щодо меморіалізації Бабиного Яру в Києві (див.: Звернення української культурної та наукової спільноти щодо меморіялізації Бабиного Яру, Оля Гнатюк, Ярослав Грицак, Володимир Єрмоленко | КРИТИКА).

Українська інтеліґенція, як і велося ще за радянської влади, сподівається на те, що її звернення до першої особи в державі буде почуто і відповідним чином втілене в життя. При цьому українська культурна й наукова спілнота не враховує того, що в незалежній Україні ефективність таких звернень має тенденцію до зниження, тобто стремить до нуля. Це звернення, як і попередні з інших приводів, напевно залишиться непочутим або почутим у спосіб, вигідний для інституції, до якої апелюють культурні й наукові діячі. 

Очевидно, що потугу української культурної й наукової спільноти доцільніше було б спрямувати на сприйняття ідеї системних змін в Україні, випрацювання і просування в суспільство концепцій таких змін, піднесення рівня національної свідомості й громадянської зрілості українського суспільства, внаслідок чого Україна зможе змінити радянський суспільний устрій і адміністративно-командний спосіб урядування на питомий суспільний лад та спосіб урядування, оперті на національні традиції й звичаї.

На превеликий жаль, ідея системних змін залишається чужою для української інтелігенції, народженої й вихованої радянським суспільним устроєм, яка продовжує самовідтворюватися в умовах пострадянської, і, отже, все ще радянської, незалежної України.

Проф. Др. Володимир Іваненко,
голова Українського Університетського Клубу.

1 серпня 2020 р.

ТЕРОРИЗМ У ЗАКОНІ ЯК ЧИННИК РАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬНОГО УСТРОЮ

Анатолій Матвійчук написав просто чудові нотатки на тему, яка болить багатьом, і обговорення його запису є свідченням цього (https://www.facebook.com/photo.php?fbid=3408131795872374&id=100000267629109&set=a.202717306413855).

Проблема лише в тому, що і автор цього запису, і його коментатори бідкаються над цим явищем, але не бачать, не спроможні його бачити чи й не хочуть (sic!) його бачити у ширшому історичному контексті.

Тероризм у законі, сиріч державний тероризм є породжений більшовиками і ліг в основу суспільного устрою, встановленого після жовтневого перевороту 1917 року.

Предтечею тотального більшовицького тероризму був народжений на теренах Російської імперії терирозм індивідуальний, до якого вдавалися озлоблені на царську владу або й на окремо взятого царя індивіди.

Як відомо, після страти старшого брата (по матері) Олександра, який був сином царя і який вдався до терористичного акту, щоб помститися своєму батькові за відмову від нього, сімнадцятирічний Владімір Ульянов начебто видав таку сентенцію:

«Нє такім путьом надо ідті. Ми пойдьом другім путьом».

Відтак він поставив собі за мету і став творцем явища, яке почалося з бандитизму, грабіжництва і рейдерства (є чудовий відеофільм про те, як Сталін і компанія добували гроші для фінансування більшовицької партії, примусивши навіть Нобеля платити їм данину).

Тотальний терор більшовики почали на початку 1918 року, коли за вказівкою Леніна із царських в‘язниць було випущено сто тисяч (sic!) кримінальних злочинців (при цьому політичні в‘язні залишилися в ув‘язненні), більшість яких стали співробітниками створеної того ж року ЧК, яку очолив Дзержинський і яка з часом трансформувалася в ОГПУ, а потім в НКВС-МДБ і вершиною досконалості якої став КДБ СРСР.

Тотальне й цілеспрямоване винищення аристократії, інтелектуалів і духовенства у 1918—1932 роках, переросло у винищення селянства, апогеєю якого став Голодомор 1932-1933 року в Україні, а також репресії другої половини 1930-х років.

Апофеозом тотального терору проти цілого людства стала Друга Світова війна, запалена тими ж більшовиками-комуністами разом із нацистами.

«Ми на горє всєм буржуям міровой пожар раздуєм!» – було їхнім мотто.

А під час Першої Світової війни, до речі, вони закликали «просто пєрєстать стрєлять». Іншими словами, правда. Тому на теренах Російської імперії Перша Світова війна переросла в значно жорстокішу й кривавішу Громадянську війну.

Ідея світової революції, сиріч світового панування, була ідеєю-фікс Кремля упродовж усієї історії існування СРСР. Радянський Союз щедро фінансував не тільки тоталітарні режими, а й терористичні організації навколо всього світу.

Так само і всередині країни Кремль поводився з громадянами як терорист. Поза тим, що сама влада була корумпована, ця влада була тісно пов‘язана і з злочинним світом.

Мій приятель поет Леонід Горлач якось познайомив мене з Ігорем Книшем (літературний псевдонім – Ігор Рощук) – письменником, який писав детективні повісті й романи. Перед тим, як прибитися до літературного берега, цей чоловік був злодієм у законі і контролював кримінальний світ цілої європейської частини СРСР.

Шкідлива злочинна діяльність коштувала йому видалення однієї легені, і він після операції залишив злочинний світ і став письменником. Ігор Леонтійович не без гордості розповідав, що перебував у дружніх стосунках із міністром внутрішніх справ СРСР генералом Щолоковим і ногою відкривав двері до його кабінету. Щолоков, до речі, був приятелем Л. Брежнєва, і тому саме до нього Леонід Ілліч прилаштував у заступники свого зятя, який невдовзі став «героєм» кримінальної справи.

Цнотлива Вікіпедія соромливо замовчує «героїчне минуле» І. Л. Рощука (Книша), зауважуючи лише, що він «працював кіномеханіком, електромонтером, радіотехніком» (див.: (Рощук Ігор Леонтійович — Вікіпедія – https://uk.wikipedia.org/wiki/Рощук_Ігор_Леонтійович).

Очевидно, що радянське минуле приховує багато сторінок такого штибу. Так був влаштований «радянський спосіб життя». З розпадом СРСР практично нічого не змінилося в Україні…

***

Лише системні зміни могли убезпечити Україну після розпаду СРСР від тероризму в законі, але радянський суспільний устрій в Україні було збережено. Завдяки і старанням націонал-демократів…

Старші покоління пам‘ятають розбої, грабіжництво, рекет та ін. на початку 1990-х рокі в під час президентства Кравчука.

Рекет, рейдерство і індивідуальний терор з убивствами політиків і бізнесменів ознаменував президентство Кучми, внаслідок чого і постала ненависна вам олігархія.

Ющенкове «Бандитам тюрми!» залишилося лише словами. Реальним наслідком президентства Ющенка стало Януковичеве «Всьо будєт Донбас!».

Саме на Донбасі сталися знакові терористичні акти. Саме на Донбасі найбільшою мірою народження олігархії проявилося через терор. Тому невипадково, що Донбас став слабким місцем, куди спрямувала свою агресію Росія, назвавши цю загарбницьку війну… громадянською.

Більшовицьке рейдерство на державному рівні проявилося і в окупації Криму. Таких ситуацій могло бути більше: терор у законі появив себе в Одесі, в Харкові, у Києві… Терористичні акти були і індивідуальними, і груповими. І ще будуть…

Звісно, в цьому зацікавлена РФ, але щоб тероризувати Україну й українське суспільство, вона задіює не тільки свої засоби.

Україна кишить нащадками більшовиків-чекістів і комуністів-кадебістів, які зацікавлені не так у тому, щоб допомогти Московії загарбати Україну, як у тому, щоб зберегти себе, захистити свою історичну спадщину і убезпечити своє майбутнє.

Свідомо чи несвідомо, але саме ради цього прийшли до влади «зелені більшовики», найактивніші і найагресивніші з яких проявляються у своєму україноненависництві та українофобстві.

Україноненависництво їхнє цілком природнє, і дивуватися йому не треба. Ненависть до всього українського, власне, й привела їхніх предків в Україну. Інакше вони й не прийшли б сюди або, прийшовши, адаптувалися б і стали б частиною українського етносу, як це робили упродовж століть і тисячоліть їхні попередники-завойовники.

Українофобство ж їхнє частково пов‘язане з їхнім україноненависництвом, але не меншою мірою воно обумовлене їхнім страхом за те, що коріння їхньої ненависті буде відстежено й виявлено. Зокрема, буде виявлено, якого лиха їхні діди-прадіди наробили в Україні й українцям, як вони заселяли звільнені від розстріляних, виморених голодом і засланих у сибіри українців чи тих же кримських татар…

Зрештою, їм є що втрачати, і вони робитимуть все, щоб не зазнати матеріальнх і нематеріальних втрат. Вони це робили, роблять і робитимуть не тільки своїми руками. Більшою мірою вони це робитимуть чужими руками, і таких чужих рук вони знаходили, знаходять і знаходитимуть на порядок більше, ніж їхніх власних.

Свого часу це були руки пролетаріату й сільської злидоти, обманутої й використаної їхніми дідами-прадідами. Тепер вони ставлять на маргіналів – наркоманів, алкоголіків та інші знедолені прошарки українського суспільства, але найбільшою мірою на те суспільне болото, що його ми називаємо “какаяразніца”.

Ця болотяна “більшість”, яка забезпечила “зеленим більшовикам” перемогу на президентських і парламентських виборах і, можливо, сприятиме їхньому успіхові на виборах місцевих і регіональних, на жаль, влючає в себе не тільки маргіналів, але й формально людей з пристойною вищою освітою і навіть з ученими ступенями і академічними званнями. Останні — “трудова інтелігенція”, вихована й зрощена російсько-більшовицькою й компартійно-радянською за своєю суттю колоніальною владою.

З терору вони починали, терором вони перемагали, і тому вони ніколи не відмовляться від терористичних методів завоювання і утримання своєї влади і себе при владі.

Єдиним способом порятунку і убезпечення України від цих бід є СИСТЕМНІ ЗМІНИ через системну українізацію України, через відновлення українських національних традицій і звичаїв, через залучення до націєтворення й державотворення світового українства, через створення україноцентричної системи ЗМІ й, зрештою, заміни радянського суспільного ладу якісно новим суспільним ладом, заснованим на національних традиціях і звичаях.

Біда наша в тому, що в українському суспільстві не знаходиться бодай невелика група фанатиків системних змін, навколо яких почали б гуртуватися притомні сили суспільства, з яких почали б проростати Рух за українізацію, Всеукраїнський козацький рух, Рух світового українства, україноцентрична система ЗМІ та Всеукраїнський Фронт Системних Змін, з якого, у свою чергу, народилися б якісно нові україноцентричні ідеологічні політичні партії, що змогли б перемогти на президентських та парламентських виборах і ініціювати підготовку та забезпечити скликання Всеукраїнськиї Установчих Зборів.

На превеликий жаль, від багатьох вельми освічених, талановитих і знаних в українському суспільстві людей доводиться чути крититичні закиди про “захмарні мрії”. Замість того, щоб просувати ідею системних змін у суспільство бодай поширенням матеріалів на цю теми, вони не тупо не сприймають її, а відтак не підтримують, сподіваючись, що хтось (із діаспори чи якийсь олігарх розкошелиться) прийде і зробить це для них.

Мережеві філософи й експерти звинувачують нас у бракові конкретики (хоча конкретики в наших концепціях та проектах більше ніж досить), нагадують про свої напрацювання, але жоден із них не зміг представити для ознайомлення посилання на виклад своєї концепції (то йому немає часу копатися в інтернеті, то концепція була викладена на якихось давніх форумах та в коментарях при обговоренні якихось там публікацій) – текстів ні на комп’ютерах, ні на папері, виявляється, не збереглося…

Тим часом у реальному житті й мережах не припиняються протести, мітинги й просто базари з приводу найрізноманітніших проблем, а передусім — навколо “мовного питання”. Зачаровані у цих танцях глухарів, вони не чують або не хочуть чути будь-яких аргументів на користь безперспективності тих заходів, які вони захищають. Системна українізація як можливість незворотного розв’язання “мовного питання” їх взагалі не цікавить.

Пара інтелектуалів договорилася навіть до того, що ідея українізації — це взагалі винахід більшовиків, а отже наш проект – робота на користь Москви. Тоді дивно, що “зелені більшовики” не вчепилися за цю ідею, бо, на відміну, від україноцентричних представників інтелігенції, вони відчувають справжню загрозу для більшовизму піднесення саме через українізацію рівня національної свідомості й громадянської зрілості українського суспільства. А це — і загроза їхньому існуванню.

Зачаровані окремими подіями, акціями, обговореннями безглуздих агіток із проханням “ставити плюси, якщо ви підтримуєте…”, наші мудрагелі в масі своїй не звернули увагу на ювілей Декларації про державний суверенітет України, з приводу якого з’явилося дуже мало публікацій. Сталося по суті те саме, що сталося з недавнім ювілеєм В’ячеслава Чорновола… (див.: СУВЕРЕННА УКРАЇНА: ДОСВІД І ПЕРСПЕКТИВИ / До тридцятиріччя ухвалення Декларації про державний суверенітет України [Заключна стаття збірки «Системні зміни — перспектива для України. — Вашинґтон, 2020. — 393 с.] (https://volodymyrivanenko.com/2020/07/15/%d1%81%d1%83%d0%b2%d0%b5%d1%80%d0%b5%d0%bd%d0%bd%d0%b0-%d1%83%d0%ba%d1%80%d0%b0%d1%97%d0%bd%d0%b0-%d0%b4%d0%be%d1%81%d0%b2%d1%96%d0%b4-%d1%96-%d0%bf%d0%b5%d1%80%d1%81%d0%bf%d0%b5%d0%ba%d1%82%d0%b8/).

Ніхто не хоче осмилювати й вивчати уроки. Але ж якщо їх не вивчати, то негативні процеси активізуватимуться і поглиблюватимуться. А це значить, що індивідуальний терор ставатиме масовим і масованим, як це вже упродовж років спостерігається щодо такого явища, як рейдерство. Рано чи пізно це все може перерости у справжню громадянську війну. Якщо притомні сили в Україні не увімкнуть здоровий глузд і не озброяться конструктивними ідеями, українська справа може й програти.

Ви цього хочете? На підсвідомому рівні — очевидно, так.

22 липня 2020 р.

“УКРАЇНІЗАЦІЯ ЯК ФАКТ І ФАКТОР СИСТЕМНИХ ЗМІН”

“УКРАЇНОЦЕНТРИЗМ, ЖУРНАЛІСТИКА І СИСТЕМА ЗМІ”

https://www.facebook.com/story.php?story_fbid=3054283511292752&id=886755711378887

“СИСТЕМНІ ЗМІНИ — ПЕРСПЕКТИВА ДЛЯ УКРАЇНИ”

https://www.facebook.com/story.php?story_fbid=1618234518338350&id=553404758154670

«СУВЕРЕННА УКРАЇНА:

ДОСВІД І ПЕРСПЕКТИВИ

До тридцятиріччя ухвалення Декларації про державний суверенітет України»

[Заключна стаття збірки «Системні зміни — перспектива для України. — Вашинґтон, 2020. — 393 с.]

https://volodymyrivanenko.com/2020/07/15/%d1%81%d1%83%d0%b2%d0%b5%d1%80%d0%b5%d0%bd%d0%bd%d0%b0-%d1%83%d0%ba%d1%80%d0%b0%d1%97%d0%bd%d0%b0-%d0%b4%d0%be%d1%81%d0%b2%d1%96%d0%b4-%d1%96-%d0%bf%d0%b5%d1%80%d1%81%d0%bf%d0%b5%d0%ba%d1%82%d0%b8/.

«В’ЯЧЕСЛАВ ЧОРНОВІЛ як явище української історії й політики»

В’ЯЧЕСЛАВ ЧОРНОВІЛ

В’ЯЧЕСЛАВ ЧОРНОВІЛ
як явище української історії й політики

Україна, Інк презентує книжку Володимира Іваненка В’ячеслав Чорновіл як явище української історії й політики” (Вашинґтон, 2019. 196 с.)

Життя і смерть В’ячеслава Чорновола залишаються в центрі уваги української (і не тільки української) громадськості. Це дає підстави для обговорення його політичного й публіцистичного досвіду, його ролі в громадсько-політичному житті України, обставин його загибелі. Ця збірка статей і нотаток має на меті привернути увагу до постаті В. Чорновола та його місця в українській історії й політиці, а відтак і до вивчення уроків сучасного українського націєтворення й державотворення.

На даний час книжка доступна в електронному форматі. Сподіваємося, що ближчим часом вирішиться питання й паперової версії.

Електронну версію книжки, можна замовити безпосередньо в компанії Україна, Інк, сплативши $11.99 за посиланням: https://paypal.me/ukrainainc. Після підтвердження оплати на електронну пошту ukrainainc@gmail.com, у відповідь видавництво компанії Україна, Інк надішле вам електронну версію у форматі .pdf.

***

VYACHESLAV CHORNOVIL
as Phenomenon of Ukrainian History & Politics

Ukraina Inc Publishing represents a book by Volodymyr Ivanenko “Vyacheclav Chornovil as Phenomenon of Ukrainian History & Politics” (Washington, 2019. 196 p. Ukrainian language).

Vyacheslav Chornovil’s life and death remain the focus of the Ukrainian (and not only Ukrainian) public. This gives grounds for discussing his political and journalistic experience, his role in the social and political life of Ukraine, the circumstances of his death. This collection of articles and notes is intended to draw attention to V. Chornovil’s personality, his place in Ukrainian history and politics, and thus to learning lessons of modern Ukrainian nation formation and statehood building.

At this time the book is available in the electronic format only. We hope that very soon it will be available in a paper version as well.

The electronic version of the book can be ordered directly from Ukraina Inc Publishing by paying $11.99 at: https://paypal.me/ukrainainc. Upon confirmation of payment by e-mail to ukrainainc@gmail.com, Ukraina Inc Publishing will send you an .pdf version in response.

Українізація як факт і фактор системних змін

fullsizeoutput_20f3

УКРАЇНІЗАЦІЯ
як факт і фактор системних змін

Україна, Інк презентує книжку Володимира Іваненка «Українізація як факт і фактор системних змін» (Вашингтон, 2019. 230 с.).

Збірка вміщує статті й нотатки, присвячені ідеї українізації України як факту і фактору піднесення рівня національної свідомості й громадянської зрілості українського суспільства, а відтак системних змін, метою яких має стати заміна авторитарно-тоталітарного радянського суспільного устрою й адміністративно-командного способу урядування новим суспільним ладом та способом урядування, заснованих на українських національних традиціях і звичаях. 

На даний час книжка доступна в електронному форматі. Сподіваємося, що ближчим часом вирішиться питання й паперової версії.

Електронну версію книжки, можна замовити безпосередньо в компанії Україна, Інк, сплативши $12.99 за посиланням: https://paypal.me/ukrainainc. Після підтвердження оплати на електронну пошту ukrainainc@gmail.com, у відповідь видавництво компанії Україна, Інк надішле вам електронну версію у форматі .pdf.

fullsizeoutput_20f5.jpeg
***

UKRAINIZATION
as Fact and Factor of Systemic Changes

Ukraina Inc Publishing represents a book by Volodymyr Ivanenko “Ukrainization as Fact and Factor of Systemic Changes” (Washington, 2019. 230 p. Ukrainian language).

The collection contains articles and notes on the idea of Ukrainization of Ukraine as a fact and a factor of bringing up level of national consciousness and civil maturity of Ukrainian society, and hence systemic changes, aimed at replacing the authoritarian- totalitarian Soviet social order and the administrative-command mode of governing by a new social system and the way of governing based on Ukrainian national traditions and customs. 

At this time the book is available in the electronic format only. We hope that very soon it will be available in a paper version as well.

The electronic version of the book can be ordered directly from Ukraina Inc Publishing by paying $12.99 at: https://paypal.me/ukrainainc.  Upon confirmation of payment by e-mail to ukrainainc@gmail.com, Ukraina Inc Publishing will send you an .pdf version in response.

fullsizeoutput_20f6.jpeg

ІСТОРІЯ ОДНОГО ЗАПИСУ НА ФЕЙСБУЦІ

Це – мій текст, написаний сьогодні вранці:

Хвацько написано! До цього треба додати, що ЖОДЕН ПРЕЗИДЕНТ УКРАЇНИ НЕ СПОДОБИВСЯ НАВІТЬ ЗАГОВОРИТИ ПРО НАГАЛЬНІСТЬ СИСТЕМНИХ ЗМІН. Не до цього їм було. А по тому, як трансформується обличчя новообраного преЗЄдента («мужніє» на очах!), можна зробити висновок, що він уже іде «вєрной дорогой» своїх «папєрєдніков».

***

А це – текст мого колеги Михайла Наєнка:

ЧЕРГОВА РІЧНИЦЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ ВІДІЙШЛА В ІСТОРІЮ

На відзначення її вперше потрапили в кадр п’ятеро президентів: Кравчук, КУчма, Ющенко, Порошенко, Зеленський. А треба, щоб було “шість з половиною”: немає на знімку втікача-проффесора і половинки в/о турчинова

В нашій історії вони залишили (і залишають) такі сліди:

1. Кравчук – найбільший грабіжник України: ліквідував у паспортах графу про національність, здав за безцінь ядерну зброю і відправив у кремлядський банк усі наші заощедження – понад 100 мільярдів тамтих рублів.. У наслідку ми стали не нацією, а горохом при дорозі: хто не йде – то й скубне. Східний сусід відскуб уже Крим і Донбас, західні (крім Болгарії) готові відскубти бажану їм територію будь-якої миті. Можемо залишитися тільки з Крачуковим головним винаходом – кравчучкою.

2. Кучма – при ньому “кравчучка стала кучмовозом” (І. Драч). Перестріляв усіх можливих суперників та ненависних журналістів (Гонгадзе, Чорновіл, Кирпа, Кравченко й ін.), зате економіку країни опустив до такого рівня, що розжився на дуже промовистий лозунг: “Кучму – геть!”. А накрав у держави стільки, що організував свій фонд і з нього (як з корита) буде апетитно жерти до самої смерти…

3. Ющенко – пустив країну на самплив, а в свою кишеню нагріб стільки всяких нерухомостей, що сумарно вони перевершують навіть золоті батони й унітази Межигірського втікача. Так, принаймні, недавно оголосила прокуратура і відкрила кримінальне провадження (по-нашому – судочинство)

4. Порошенко – найбільший ненажера і злодій серед злодіїв. Так, принаймні, сказав недавно Кравчук, забувши згадати і свою хатинку в Швейцарії, і розкрадений флот, і чемодан зелених від ізраїльського Зв’ягільського і ще про дещо. Порошенко, правда, не тільки для себе крав: його подружка Гонтарева вивезла до Англії та інших країн незліченні мільярди, а про дружків типу Свинарчуків з Оборонпрому вже й говорити нічого…Як і про те, що не без його благословення здавався Турчиновим Крим і Донбас, які він і не збирався повертати Україні протягом усіх років президентства.. Бо ж домовлено було з кремлядським Путлером, що він підтримає його на президентських виборах у 2014 р.

Як сказав би Тарас Григорович, “От бачите, які у нас. // Сидять на небі! “. “А ми дивились, та мовчали, Та мовчки чухали чуби. Німії, подлії раби”,

Нинішньому (шостому) президенту, є в кого і чому навчитися…Сохрани й помилуй…

Михайло Наєнко

***

До цього тексту професор М. Наєнко додав фотографію п‘яти президентів України на вчорашніх подіях на Майдані, опубліковану на сайті «Лєвий бєрєг» (див. фото).

Друге фото – скрін з моєї сторінки, на якому видно мій вступний текст, але замість тексту М. Наєнка і фото президентів бачимо повідомлення Фейсбуку, що «контент на даний час недоступний».

Хто і як видалив запис із сторінки М. Наєнка, автор не знає. Можна лише здогадуватися, хто має можливість втручатися в чужі тексти в українському сегменті соціальних мереж.

На нашій сторінці «Ukraine Presidential Elections» мій запис адміністратор може побачити (див. фото), але редагувати запис неможливо, про що й повідомляє ФБ (див. фото).

Прикметно, що приблизно в цей час, як відбувалися перипетії з цим записом М. Наєнка, на сторінку Міжнародної Фундації Лідерства хтось від імені адміністратора сторінки поширив запис із сторінки Леоніда Кравчука про книжку О. Донія, і останній поспішив уподобати цей запис.

Дива та й годі!

Володимир Іваненко

25 серпня 2019 р.

ЗВЕРНЕННЯ ПРОВОДУ україноцентричних сил України та діаспори

Увечері 21 квітня було оприлюднено Звернення Проводу україноцентричних сил України та діаспори. Як співавтор цього документу, розміщую його на своєму персональному сайті, щоб зробити його доступним для якомога ширшого кола читачів.

Президентські вибори 2019 року завершилися. У другому турі перемогу здобув Владімір Зєлєнскій – представник молодшої генерації громадян України й «нових сил», які об‘єднують значну частину тих, кого ми називаємо «какаяразніца» та хто вичікував слушного часу для того, щоб по-своєму розпорядитися долею України.

Перемога В. Зєлєнского справді стала вироком для П. Порошенка, який за п‘ять років не зміг згуртувати навколо себе українське суспільство, захопився реформами замість ініціювання системних змін і став гарантом збереження «радянського устрою» та подальшого «розквіту» корупції.

Цим не могли не скористатися українобіжні й українобайдужі сили, які обіцянками «зламати систему» за допомогою олігархічних ЗМІ й проросійської та російської пропаганди спромоглися зіграти на емоціях інфантильного українського суспільства і здобути рішучу перемогу.

«Ми робимо це разом» – ключове гасло кампанії ЗєКоманди, і це означає лише одно: «конституційна більшість» громадян України стала співучасником проекту «Феномен Зєлєнского», отож відповідальність за все, що відбуватиметься наступні п‘ять років в Україні на три чверті лягає на ошукане українське суспільство і тільки на чверть – на тих, хто це суспільство ошукав або залишився осторонь.

Ці вибори мали протестний характер, хоч значна частина виборців пішлися на популізм Зє. Війна, спротив зовнішній агресії з боку Росії залишилися десь на периферії і не зачепили інтересів усього українського суспільства так, як дістав внутрішній ворог – тотальна корупція, яка виявилася сильнішою за зовнішнього ворога і яка стала екзестенційною проблемою і фактором виживання народу передусім. Зрештою, якби не було корупції, то напевно не було б і зовнішньої агресії.

Це означає, що українське суспільство більшою мірою стурбоване внутрішнім ворогом – тотальною корупцією, і тому відсунуло на другий план зовнішні загрози і навіть узяло в союзники свідомі чи несвідомі українобіжні або принаймні українобайдужі сили, представником і висуванцем яких є В. Зєлєнскій.

Звісно, що це не могло не вселити антиукраїнським, проросійським силам надію на реванш і на повернення України в орбіту Кремля. Такий розворот можливий, якщо українське суспільство в цілому і кожен його член зокрема не докладе зусиль для подолання внутрішнього ворога, який сидить всередині кожного громадянина України. Йдеться передусім про подвійні стандарти та про подвійну мораль як один із чинників тотальної корумпованості суспільства.

Внутрішній ворог – це передусім віддзеркалення сукупної ментальності, свідомості, психічного стану соціуму. Без очищення свідомості, справжньої (само)люстрації сподіватися на перемогу над внутрішнім ворогом – марна справа. Це можливо за умов, коли феномен Громадянина з високим рівнем національної свідомості й громадянської зрілості/відповідальності буде спроможний подолати в собі егоцентричні мотивації та наміри щодо суспільного та приватного майна, привести внутрішній, духовний стан у «відповідність до фантастичних досягнень в царині матеріального розвитку» (П. Рассел). Тоді українському народові навіть в умовах перманентної війни не доведеться виказувати свій протест у такий єдино можливий спосіб, як недалекозоре «виборче самогубство». Адже саме через ментальність індивід проявляє свою політичну поведінку.

Корупція, звичайно, робить державу не тільки слабкою, але й привабливою для зовнішніх зазіхань. Але гальмом у процесах націєтворення й державотворення в Україні є ще й інший чинник, який водночас є й живильним грунтом для корупції. Це – «радянський устрій», який Україна успадкувала від СРСР/УРСР.

Заклики та обіцянки «зламати систему», до яких вдаються кандидати на президента та громадсько-політичні сили, в основному обмежуються уявленнями про «політичну систему» або «систему державних інститутів», але не зачіпають устроєвих засад. Наміри «зламати систему» призводять до чергової руїни, а будь-які спроби реформування стають причинами чергових невдач, бо не можна вибудувати нову «політичну систему» чи «нові державні інститути» на старому фундаменті.

Отже, для того, щоб здійснити «квантовий стрибок», Україна потребує устроєвих, системних змін. І новий устрій/лад має спиратися передусім на національні традиції та звичаї, враховувати одвічні сподівання українського народу, а вже потім запозичувати досвід інших народів і держав.

Без опертя на власний історичний досвід неможливе ефективне запозичення чужого досвіду й успішне майбутнє, мінімалізація функцій держави, її впливу на індивіда, а відтак і національного й етнічного протистояння.

Жоден із попередніх президентів України не продемонстрував системних підходів до націєтворення й державотворення, повернення України й українців до самих себе, футурологічної, стратегічної візії перспектив розвитку України на десятиліття вперед.

Нинішні протестні президентські вибори виштовхнули нагору не просто новачка в політиці, але й особистість, яка не вирізняється україноцентризмом, не має уявлення про українські національні традиції і звичаї і яка не запропонувала національну ідею, стратегію і тактику системних змін в Україні. Отже, перед Україною лежить ще одна п‘ятирічка чергових «спроб і помилок».

Прикметно, що під час цих президентських виборів громадсько-політичні сили, які позиціонують себе як національно-демократичні й націоналістичні засвідчили свою повну неспроможність і які мають відійти в історію.

З огляду на ситуацію, що склалася, Провід україноцентричних сил України та діаспори звертається до українського суспільства й світового українства із закликом негайно розпочати підготовку до президентських виборів 2024 року, прийнявши за основу напрацювання, уже здійснені Міжнародною Фундацією Лідерства та Українським Університетом.

З метою розгортання такої роботи в масштабах українського суспільства й світового українства ми підтримуємо ініціативу формування ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ФРОНТУ СИСТЕМНИХ ЗМІН як громадсько-політичного об‘єднання громадян України й світового українства.

Мета, місія і завдання цього Фронту – стати парасольковою організацією для ідеологічного, методологічного і організаційного об‘єднання, згуртування україноцентричних громадських, політичних, професійних і ділових сил в Україні та діаспорі навколо ідеї системних змін та її реалізації.

На базі Всеукраїнського Фронту Системних Змін та окремих його Рухів у перспективі мають сформуватися дві-три україноцентричних ідеологічних партії, лідери яких будуть підготовлені для змагання за пост президента України на виборах 2024 року.

Опорними підрозділами Фронту мають стати громадські об‘єднання як середовища для випрацювання і втілення в життя окремих базових проектів-програм. Зокрема, ми підтримуємо створення таких громадських і професійних об‘єднань:

1. Рух за Українізацію України. Мета цього Руху – широкомасштабна системна українізація України.

2. Всеукраїнський Козацький Рух. Мета цього Руху – системне відродження національних традицій і звичаїв, а також організація на основі традицій і звичаїв системної трансформації політичної, безпеково-оборонної, економічної, культурної та інших сфер життя українського суспільства.

3. Рух Світового Українства. Мета цього Руху – системна трансформація української діаспори та взаємодії українського суспільства із світовим українством у процесах націєтворення й державотворення в Україні.

4. Всеукраїнський Жіночий Рух. Мета Руху – об‘єднання, консолідація і активізація конструктивних зусиль жінок України та української діаспори як особливої рушійної сили системних перетворень.

5. Українська Світова Інформаційна Мережа. Мета цієї Мережі – створення й налагодження ефективного функціонування україноцентричної системи ЗМІ в Україні, українізація інформаційного простору й захист інформаційного суверенітету України.

6. Всеукраїнська Академія Наук. Мета ВУАН – згуртування україноцентричних учених в Україні та діаспорі навколо ідеї системних змін, створення наукових колективів та інституцій для випрацювання проектів системних перетворень, а відтак і формування нових підходів до організації та управління наукою.

7. Ініціатива Будапештського Формату. Мета Ініціативи – об‘єднання зусиль українського суспільства й світового українства для актуалізації міжнародних гарантій безпеки України, а також системних змін у сфері безпеки і співробітництва в Європі і в усьому світі.

8. Український Університетський Клуб. Мета Клубу – об‘єднання зусиль інтелектуалів та громадсько-політичних діячів/. активістів для організації широкого обговорення проблем підготовки та втілення в життя системних змін.

Наукове, ідеологічне й методологічне забезпечення, а також координацію організаційних заходів до завершення формування координаційного центру Всеукраїнського Фронту Системних Змін та окремих названих вище рухів і ініціатив покладаються на Міжнародну Фундацію Лідерства та Український Університет.

Ближчим часом Міжнародна Фундація Лідерства та Український Університет випрацюють і оприлюднять докладніший план заходів та методичних рекомендацій.

Ми сподіваємося на плідну співпрацю з усіма україноцентричними громадянами України й представниками української діаспори. Нам потрібні ентузіасти з чистою совістю, люди честі, особистості без подвійних стандартів і готові натхненно іти до мети, незважаючи на те, яким важким не був би наш шлях.

Дякуємо всім, хто приєднується до наших лав, хто допомагає нам і хто підтримує нас у будь-який спосіб.

Слава Україні!

***

Контактна інформація:

Електронна пошта

> Міжнародна Фундація Лідерства

leadership.foundation@yahoo.com

> Український Університет

ukrainianuniversity@gmail.com

Контактуйте також з нами через поштові скриньки на тематичних сторінках.

21 квітня 2019 р.

ПІДСУМКИ МІСЯЦЯ

Врятуймо садибу Миколи Леонтовича:

ПІДСУМКИ МІСЯЦЯ

Місяць тому ми відкрили сторінку «Врятуймо садибу Миколи Леонтовича» (https://www.facebook.com/MykolaLeontovychMemorial/), ініціювавши міжнародний проект відбудови садиби Миколи Леонтовича в селі Шершні на Вінничині.

Першим нашим кроком був лист-звернення до громадськості України підтримати нашу ініціативу та приєднатися до неї.

Приємно відзначити, що негайно на наше звернення відгукнулися саме на Вінничині. Голова обласної письменницької організації Вадим Вітковський з групою активістів здійснив поїздку до Шершнів, ознайомився із ситуацією і погодився очолити робочу групу нашої ініціативи на Вінничині.

Ми звернулися із спеціальним листом до міністра культури України Євгена Нищука (https://www.facebook.com/Yevhen.Nyschuk/). Міністерство культури України поки що не висловило свого ставлення до нашої ініціативи, фактично проігнорувавши наш лист. Це – свідчення того, що міністерство культури України не стурбоване станом садиби М. Леонтовича і не зацікавилося нашою ініціативою.

Поки що нам не вдалося знайти музично-культурного діяча в Києві, який згуртував би і очолив робочу групу нашої ініціативи в Києві для координації роботи на національному рівні.

На наш лист до ІМФЕ НАНУ відгукнулася музикознавець і публікатор спадщини М. Леонтовича Валентина Кузик. Активне спілкування з панею Кузик поки що не налагоджено.

Одержавши інформацію про те, що Фонд гуманітарного розвитку України оголосив конкурс на аохітектурні рішення для реставрації садиби М. Леонтовича, ми звернулися до ФГРК з проханням повідомити нам про статус їхнього проекту. Фонд не відповів на наш лист.

Таким чином, складається враження, що в Україні ні держава в особі міністерства культури, ні широка громадськість по суті не переймаються станом садиби українського генія світової слави і не зацікавлені у збереженні його садиби та перетворенні її на потужний музично-культурний центр.

З огляду на це, очевидно, нам доведеться зосередити увагу на співпраці з громадськістю та органами регіональної й місцевої влади Вінничини.

Варто також наголосити й на тому, що наша ініціатива не знаходить підтримки і в діаспорі.

Від світового українства ми сподіваємося передусім на допомогу у збиранні коштів у країнах компактного проживання українців, причому не так у середовищі самої діаспори, як серед широкого загалу шанувальників «Щедрика» та комерційних структур, які використовують «Щедрик» під час Різдвяних святок.

Зважаючи на важливість цієї роботи, ми готові з метою заохочення виплачувати активістам фандрейзингу певний відсоток від зібраних коштів. Проекти угод і з активістами, і з потенційними спонсорам наразі випрацьовуються.

Якщо ви бажаєте підтримати нашу ініціативу спонсорським внеском або пожертвою, ви можете зробити це уже зараз, перейшовши за посиланням: http://paypal.me/UkrainianUniversity.

Зв‘язатися з нами можна через електронну пошту: ukrainainternational@gmail.com або ukrainianuniversity@gmail.com.

Володимир Іваненко

Український Університет

8 лютого 2019 р.