ДО СТОРІЧЧЯ ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ АКАДЕМІЇ НАУК

Столітній президент НАНУ академік Борис Патон привітав очолювану ним Академію із сторіччям. Прихильниця гетьмана Павла Скоропадського Лариса Івшина з цієї нагоди зробила таке застереження:

«ПРЕКРАСНЕ СПІВПАДІННЯ — 100 ЛІТТЯ академіі і іі Президента . І вітання гарне . АЛЕ … ОДНЕ АЛЕ. НЕ було б Академіі без волі і розуму Гетьмана Скоропадського. ЧАС це чесно визнати всім».

Багаторічний член ЦК КПРС і ЦК КПУ Б. Патон гетьмана Скоропадського у своєму привітанні не назвав. І для Патона, і для автора чи авторів підписаного ним тексту Скоропадський напевно залишається й залишиться одним із ворогів українського народу.

А от академіка Володимира Вернадського як першого президента Академії назвав, бо В. Вернадського компартійно-радянська влада не могла не шанувати. Дарма, що його син Ґеоргій набував собі наукового авторитету як історик на еміґрації.

Втім, повернімося до історії Академії і подивімося, що ми нині святкуємо.

Так, П. Скоропадський узаконив заснування Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН). Так склалося. Але це зовсім не означає, що гетьман справді став засновником Академії.

Робота над створенням ВУАН велася ще за Центральної Ради. В архіві Академії збереглися документи, які свідчать про це.

Історично можна стверджувати, що ВУАН почалася ще 1914 року, коли в Києві було створене Українське Наукове Товариство (УНТ). Члени його й ініціювали створення ВУАН.

Біда тільки в тому, що у Центральної Ради, очолюваної головою УНТ Михайлом Грушевським, до створення Академії руки так і не дійшли.

Спасибі П. Скоропадському, який офіційно запустив цей процес і який не просто так пропонував М. Грушевському очолити Академію. Але ж як Грушевський міг прийняти таке запрошення від свого ідеологічного противника, який, до того ж, усунув його від влади?

Михайло Грушевський все одно став одним із перших дійсних членів ВУАН, яка формально припинила своє існування якраз у рік смерті Грушевського, тобто 1934 року.

Тут можна було б також вигукнути: «Прекрасне співпадіння», але двічі сумним є цей, можливо, й невипадковий збіг у часі.

Так, М. Грушевський помер 1934 року в Кисловодську, але є підозри, що більшовики вкоротили йому віку.

ВУАН же більшовики почали знищувати, починаючи з так званого «процесу СВУ», у список якого потрапили близько 200 українських інтелектуалів, і більшість у цьому списку складали академіки, члени-кореспонденти, старші й молодші (не в теперішньому розумінні понять) наукові співробітники ВУАН.

За трагічною закономірністю (оце вже не СПІВПАДІННЯ!) ВУАН була практично знищена якраз у той час, коли українське село більшовики виморювали Голодом.

На руїнах розваленої ВУАН, яка за півтора десятиліття свого існування набула авторитету у світі, 1934 року постановою радянського уряду й було засновано АН УРСР, останнім президентом якої став потім і академік Борис Патон.

АН УРСР ніколи не вважала себе спадкоємицею ВУАН, хоча, за радянською традицією, приписувала часом собі заслуги знищеної ВУАН.

В інформаційних бюлетенях та в архіві президії АН УРСР мені трапилося читати страшні доноси псевдовчених, які робили свої наукові кар‘єри на знищуванні не просто своїх славних попередників – СВОЇХ УЧИТЕЛІВ!

АН УРСР була тим середовищем, у якому народилися й набули свого розквіту номенклатурна наука, наукова недоброчесність, заавторство і цинічний плагіат, а відтак і моральна деградація інтелектуалів, для яких «довгий рубль» і місце біля владного корита стали важливішими за наукову істину.

***

Щоб показати вам, які люди працювали в ВУАН, розповім вам епізод з історії останніх виборів до ВУАН 1929 року. Того року на академіка було висунуто уже добре відомого в міжнародних наукових колах нашого етномузиколога Климента Квітку, чоловіка Лесі Українки. Одним із тих, хто запропонував його кандидатуру надійсного члена ВУАН був академік М. Кравчук.

Учений надзвичайної сумлінності й інтелектуал такої ж скромності, К. Квітка не прагнув посад і звань. В уряді Центральної Ради він відмовився обійняти посаду міністра юстиції, але, погодившись на посаду товариша (заступника) міністра, мусив бути якийсь час в.о. міністра.

Не хотів К. Квітка іти і в академіки. До його відмовлянь ніхто не прислухався, і йому «загрожувало» обрання на дійсного члена ВУАН проти його волі. І тоді засновник української і один із піонерів світової етномузикології публікує в газетах відкритого листа, в якому публічно відмовляється від звання академіка і натомість пропонує обрати на академіка Філарета Колесу, мотивуючи це тим, що членство в ВУАН допоможе львівському вченому, який жив і працював, на переконання Квітки, в гірших умовах.

Так Ф. Колеса став академіком ВУАН. А Квітка як один із тих, хто проходив у справі СВУ, невдовзі вимушений був покинути Україну. Але йому все одно не вдалося уникнути репресій. Саме в рік смерті ВУАН і появи на світ АН УРСР («співпадіння»?!) сталінська репресивна машина запроторила Квітку в концтабір у Казахстані, де професор Московської консерваторії викладав латину на курсах медсестер.

У казахських степах біля Караганди закінчили своє життя чимало вчених, чия наукова діяльність була пов‘язана з ВУАН. К. Квітці пощастило. Його колега по Московській консерваторії Надія Брюсова (сестра відомого російського поета) була вхожа в дім тодішнього генерального прокурора СРСР А. Вишинського.

Мені пощастило наткнутися в архівах на чернетку листа Н. Брюсової до А. Вишинського з клопотанням за К. Квітку. Думаю, спрацювало й те, що Вишинський особисто знав Квітку від часу навчання на юридичному факультеті Київського університету. Отже, його було випущено з ГУЛАГу, але дозволено жити на сто першому кілометрі від Москви.

Я був у тому будинкові (типова російська ізба) в Алєксандрові, Владімірская область. Звідти Квітка їздив на роботу до консерваторії: чотири години в поїзді в один бік, а потім чотири в другий. Коли почалася війна і поїздки стали майже неможливими, учений нелегально жив якийсь час у племінниці, а потім йому було виділено половину кімнати, перегородженої шторою, безпосередньо в приміщенні консерваторії.

На цю адресу 1943 року директор ІМФЕ АН УРСР Максим Рильський надіслав К. Квітці листа з проханням заповнити додану анкету і балотуватися на члена-кореспондента АН УРСР. Професор Квітка не зреагував на те запрошення. В його архіві збереглося декілька телеграм від Рильського з проханнями прискорити оформлення документів, але вчений проігнорував ті наполягання.

І тут починається інший цікавий епізод з історії уже не ВУАН, а АН УРСР, який засвідчує, що між ВУАН і АН УРСР практично немає нічого спільного.

Як відомо, святе місце порожнім не буває. Відмова К. Квітки заповнити вакансію член-кора примусила М. Рильського шукати іншого кандидата на академічну посаду. І він його знайшов у себе в інституті.

Якраз на той час після поранення на фронті на роботу в ІМФЕ повернувся ще молодий науковець Всеволод Дашкевич, якому через брак авторитетніших кадрів було довірено очолити відділ. Саме статус завідувача відділу й уможливив обрання Дашкевича на члена-кореспондента АН УРСР.

Далі події розгорнулися так, що В. Дашкевич втратив посаду завідувача відділу, роботу в інституті й саму можливість займатися наукою. А от звання члена-кореспондента АН УРСР не втратив. Як так?

Якимось чином В. Дашкевич умудрився в обхід Головліту видати якийсь словник: без дозволу цензури книжку було надруковано в якій друкарні на Житомирщині. Коли цю справу розслідували і Дашкевича вигнали з ІМФЕ, постало питання і про позбавлення його членства в АН УРСР.

Тут виявилося, що членство в Академії є пожиттєвим: можна зайти, але вийти з неї не можна. Але ЦК КПУ хотіло наказати В. Дашкевича й позбавленням його членства в АН УРСР. І тоді Л. Каганович звернувся за порадою до Й. Сталіна. Вислухавши Кагановича, Сталін начебто сказав так: «Ми нє можєм попірать акадємічєскіє свободи із-за какого-то одного дурака».

Так В. Дашкевич залишився членом-кореспондентом АН УРСР. Це додавало йому авторитету як завідувачу мовно-стилістичного відділу редакції газети «Радянська Україна», де мені трапилося з ним пересіктися. Крім того, він був автором різних ювілейних текстів, які поширювало РАТАУ для публікації в обласних і районних газетах. Люди старшого покоління напевно пам‘ятають ті тексти з підписом: «В. Дашкевич, член-кореспондент АН УРСР».

Належну йому академічну стипендію В. Дашкевич, мабуть, не одержував. В колись рідному йому інституті про нього просто забули. Згадали в ІМФЕ ученого як непересічну особистість уже через роки після його смерті. У якомусь виданні одна моя колишня колега по інституту бідкалася, що їм не відомо навіть, коли Дашкевич помер і де похований.

Підозрюю, що ніхто їм в ІМФЕ не підказав, що буквально через дорогу від інституту в Київській організації СЖУ напевно є інформація, якої забракло науковцям тепер уже НАНУ – Національної Академії Наук України, яка цьогоріч святкує несвій сторічний ювілей і яка через свою вірність традиціям компартійно-радянської науки не сподобилася стати інтелектуальним флагманом незалежної України.

Таких історій, як я вам розповів при цій нагоді, в історії ВУАН і АН УРСР – НАНУ напевно дуже багато. Серед них чимало й набагато печальніших. І тому, як науковець, я волів би, щоб НАНУ як продовжувачка традицій АН УРСР, заснованої 1934 року, зазнала кардинальних системних змін або і взагалі зійшла з наукової сцени.

Натомість годилося б відродити традиції ВУАН з урахуванням досвіду академій наук розвинутих країн світу. Можливо, що саме це стане поштовхом для успішного розвою української науки.

Володимир Іваненко

Український Університет

27 листопада 2018 р.

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ ФРОНТ СИСТЕМНИХ ЗМІН

Агресія Росії проти України, яка набирає нових обертів, і події останніх днів є частиною цього процесу, з одного боку, і активізація антиукраїнських сил (зокрема, п‘ятої колони) в українському суспільстві – з другого, свідчать про те, що вороги України планомірно й системно роблять усе можливе для знищення України й українського народу.

За умов, які складаються в Україні й навколо України, надзвичайно актуальним стає питання про нагальність СИСТЕМНИХ ЗМІН, тобто зміни авторитарно-тоталітарного устрою й адміністративно-командного урядування, які є живильним грунтом для олігархату, корупції та інших видів кримінальної злочинності.

Українська влада й громадсько-політичні сили, наявні в Україні, які входять і які не входять у владні структури, зациклені на реформах, тобто на змінах, що є несистемними – ситуативними або частково системними і відтак не передбачають системних перетворень. В кращому разі вони прагнуть зміни політичної системи або державних інститутів через зміну політичної еліти.

Жодна із цих сил не переймається піднесенням рівня національної свідомості й громадянської зрілості/відповідальності українського суспільства в цілому і кожного його члена зокрема. У зв‘язку з цим ніхто навіть не думає про освітньо-просвітницьку та інформаційно-роз‘яснювальну роботу.

Так само жодна із цих сил не замислюється над важливістю і можливістю пробудження внутрішньої потуги українського суспільства. Одні прагнуть реформувати (ремонтувати) систему, успадковану Україною від СРСР. Інші бачать перспективу у механічному перенесенні в Україну політичного, правного, економічного, безпекового чи іншого досвіду інших країн, ігноруючи українські національні традиції і звичаї та сподіваючись, що чужий досвід запрацює в Україні.

Тим часом лише перехід до суспільного устрою та способу урядування, заснованих на національних традиціях і звичаях, уможливить успішний поступ України, зокрема, і з урахуванням адаптованого до умов України зарубіжного досвіду.

Саме тому ми переконані, що наша концепція системних змін є чи не єдиною перспективою для України. З цією метою ми розпочали роботу над кількома проектами, які можуть стати базовими для випрацювання та втілення в життя комплексу програм системних змін.

З метою розгортання такої роботи в масштабах українського суспільства й світового українства ми ініціюємо формування ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ФРОНТУ СИСТЕМНИХ ЗМІН як громадсько-політичного об‘єднання громадян України й світового українства. Сторінки на ФБ: https://www.facebook.com/UkraineSystemChange/ та https://www.facebook.com/All-Ukrainian/Front-for-Systemic-Changes-2194892174170188/, а також група на ФБ: https://www.facebook.com/groups/292465654712914.

Мета, місія і завдання цього Фронту – стати парасольковою організацією для ідеологічного, методологічного і організаційного об‘єднання, згуртування україноцентричних громадських, політичних, професійних і ділових сил в Україні та діаспорі навколо ідеї системних змін та її реалізації.

Опорними підрозділами Фронту мають стати уже запропоновані нами на обговорення громадські об‘єднання як середовища для випрацювання і втілення в життя окремих базових проектів-програм.

Ми ініціюємо, зокрема, створення таких громадських і професійних об‘єднань:

1. Рух за Українізацію України. Мета цього Руху – широкомасштабна системна українізація України. Сторінка на ФБ: https://www.facebook.com/Ukrainization4Ukraine/, група на ФБ: https://m.facebook.com/groups/771863622990043.

2. Всеукраїнський Козацький Рух. Мета цього Руху – системне відродження національних традицій і звичаїв, а також організація на основі традицій і звичаїв системної трансформації політичної, безпеково-оборонної, економічної, культурної та інших сфер життя українського суспільства. Сторінка на ФБ: https://www.facebook.com/Ukrainske.Kozatstvo/, група на ФБ: https://m.facebook.com/groups/799507953572472.

3. Рух Світового Українства. Мета цього Руху – системна трансформація української діаспори та взаємодії українського суспільства із світовим українством у процесах націєтворення й державотворення в Україні. Сторінка на ФБ: https://www.facebook.com/WorldUkrainians/, група на ФБ: https://m.facebook.com/groups/399072523927826.

4. Всеукраїнський Жіночий Рух. Мета Руху – об‘єднання, консолідація і активізація конструктивних зусиль жінок України та української діаспори як особливої рушійної сили системних перетворень. Сторінка й група на ФБ будуть сформовані пізніше.

5. Українська Світова Інформаційна Мережа. Мета цієї Мережі – створення й налагодження ефективного функціонування україноцентричної системи ЗМІ в Україні, українізація інформаційного простору й захист інформаційного суверенітету України. Сторінка на ФБ: https://www.facebook.com/UkrainianWorldwideInformationNetwork/, група на ФБ: https://m.facebook.com/groups/204403929583822. Веб сайт: http://www.ukrainainc.net.

6. Всеукраїнська Академія Наук. Мета ВУАН – згуртування україноцентричних учених в Україні та діаспорі навколо ідеї системних змін, створення наукових колективів та інституцій для випрацювання проектів системних перетворень, а відтак і формування нових підходів до організації та управління наукою. Сторінка на ФБ: https://www.facebook.com/All-Ukrainian-Academy-of-Sciences-134658910728361/, група на ФБ: https://m.facebook.com/groups/170979119605101.

7. Ініціатива Будапештського Формату. Мета Ініціативи – об‘єднання зусиль українського суспільства й світового українства для актуалізації міжнародних гарантій безпеки України, а також системних змін у сфері безпеки і співробітництва в Європі і в усьому світі. Сторінка на ФБ: https://www.facebook.com/BudapestFormatInitiative/, група на ФБ: https://m.facebook.com/groups/1745244575766624.

8. Український Університетський Клуб. Мета Клубу – об‘єднання зусиль інтелектуалів та громадсько-політичних діячів/. активістів для організації широкого обговорення проблем підготовки та втілення в життя системних змін. Сторінка на ФБ: https://www.facebook.com/UkrainianUniversityClub/. Веб сайт: http://www.ukrainianuniversity.club.

Наукове, ідеологічне й методологічне забезпечення, а також координацію організаційних заходів до завершення формування координаційного центру Всеукраїнського Фронту Системних Змін та окремих названих вище рухів і ініціатив беруть на себе Міжнародна Фундація Лідерства (http://www.leadership-foundation.org; сторінка на ФБ: https://www.facebook.com/leadership.international.foundation/) та Український Університет (http://www.ukrainianuniversity.org; сторінка на ФБ: https://www.facebook.com/UkrainianUniversity/).

Ми сподіваємося на плідну співпрацю з усіма україноцентричними громадянами України й представниками української діаспори. Нам потрібні ентузіасти з чистою совістю, люди честі, особистості без подвійних стандартів і готові натхненно іти до мети, незважаючи на те, яким важким не був би наш шлях.

Нам не по дорозі з тими, хто любить неконструктивно критикувати, роздавати вказівки, вимагати результатів без участі в нашій роботі, обговорювати особистості замість предметного обговорення ідей і концепцій, просто базарувати.

Якщо таланти не дозволяють вам прилучитися до безпосередньої участі в нашій роботі, ви завжди можете вставити свою копійку чи свій цент у буквальному сенсі слова, підтримавши наші проекти. Як це зазвичай і роблять меценати й жертводавці, які люблять Україну «до глибини своєї кишені» (Євген Чикаленко).

Пожертви на Міжнародну Фундацію Лідерства та Український Університет як неприбуткові освітні й науково-дослідні організації можна відтягувати з податків.

Зробити пожертву на Міжнародну Фундацію Лідерства можна тут:

https://paypal.me/leadershipintl.

Зробити пожертву на Українськмй Університет можна тут:

http://www.paypal.me/UkrainianUniversity.

Дякуємо всім, хто приєднується до наших лав, хто допомагає нам і хто підтримує нас у будь-який спосіб.

Слава Україні!

Володимир Іваненко

Міжнародна Фундація Лідерства

Українська Світова Міжнародна Мережа

Український Університет

***

Контактна інформація:

Електронна пошта

> Міжнародна Фундація Лідерства

leadership.foundation@yahoo.com

> Український Університет

ukrainianuniversity@gmail.com

Контактуйте також з нами через поштові скриньки на тематичних сторінках.

26 листопада 2018 р.

НА ПІДСТУПАХ ДО УКРАЇНСЬКОГО ДІАСПОРОЗНАВСТВА

Микола Тимошик:

УКРАЇНСЬКА КНИГА І СВІТ: АМЕРИКАНСЬКО-УКРАЇНСЬКИЙ ПРОЄКТ

 

Щойно з друкарні – сигнальний примірник ось цієї моєї нової праці. Тут увічнені результати муравлиних, воістину історчиних, старань українських відчайдухів – книго- і пресотворців, які стверджували свій дух на чужині і боролися за Українську Україну, – в США, Канаді, Німеччині, Великій Британії, Італії,Франції, Польщі та ін. Завдяки небайдужим до цієї теми і моєї творчості пощастило пройтися мені цими далекими дорогами нашої не пізнаної ще еміграції, доторкнутися до тих скрабів, що за радянщини були заборонені…

Особливість книжки у тому, що це – спільний проєкт Українського університету у Вашингтоні, США (УУ) і КНУКІМу, де працюю.Передмову написав Президент УУ професор #Volodymyr Ivanenko – колишній мій, молодий ще тоді, навчитель на київському журфаці. Ілюстрована, резюме англ., нім., франц. і польск. мовами, ім. пок., бібліогр. Обсяг – 520 стор. Сердечно дякую всім, хто допомагав мені здійснювати упродовж останніх років цей важливий задум.

НА ПІДСТУПАХ ДО УКРАЇНСЬКОГО ДІАСПОРОЗНАВСТВА

(Передмова до книжки)

Ця книжка Миколи Тимошика, яку ви тримаєте в руках, є знаковою і проривною для сучасного українознавства, і не тільки тієї царини, яка стосується українського книгознавства, але й діаспорознавства.

Книгознавче значення цієї праці полягає в тому, що автор привертає увагу до тих фактів і факторів історії та сучасних проблем книговидання, які в силу політичних обставин принципово замовчувалися або ж були жертвами упередженого дослідницького підходу, бо розглядалися як ворожі для української культури, української традиції, української справи.

Гортаючи сторінки історії українського друкарства і української книги, автор застановлюється на маловідомих явищах, актуалізація яких спонукає до переосмислення багатьох фактів, подій і явищ українського книгарства й відновлення історичної справедливості через повернення Україні культурних цінностей, які належать їй і тільки їй.

Відновлення історичної справедливості через уроки історії – ось шлях, яким пішов автор, щоб відстежти витоки національного книгодрукування й розвиток української книжної традиції. На цьому шляху йому доводиться долати відверто вороже наставлення до всього українського, розбиратися в суті нав’язаної воріженьками ж антиукраїнської полеміки, захищати книгознавчу фаховість і наукову порядність.

Переосмислення історичних фактів, подій і явищ з погляду сьогодення дає авторові змогу запропонувати новітнє бачення і витоків українського книгодрукування, і долі та розвитку української книги під гнітом московитського панування. Автор переконливо доводить, що заборона й нищення українського друкованого слова в Російській імперії були спрямовані на знищення українського етносу й української культури.

Два серцевинні розділи книжки М. Тимошика присвячені розглядові українського книговидання за межами українських етнічних земель – за місцями компактного проживання Українців у країнах Європи та Америки, де часто-густо українська книжка почувалася вільніше, ніж на рідних землях, і де появлялися видання, яким просто неможливо було появлятися ні за умов Російської імперії, ні за умов СРСР.

Навіть після розвалу Радянського Союзу й проголошення незалежності України в українському книговиданні залишається багато невирішених проблем, коріння яких тягнеться в авторитарно-тоталітарне минуле і розв’язання яких упирається в живучість совкових традицій та низький рівень національної свідомості й громадянської відповідальності усього українського суспільства, не кажучи вже про окремі державні інституції та окремих представників галузі.

За таких обставин і сама українська книга, і українська видавнича справа нагадує долю падчериці, коли держава в особі органів влади одну з найважливіших галузей національної культури, освіти та просвіти штурхає з одного кутка в інший, віддаючи книгу, видавничу справу й книгознавство на поталу некомпетентних відомств та осіб.

Професор Тимошик як один із провідних учених з редакційно-видавничої справи висловлює слушні думки й пропозиції щодо того, як можна і варто було б вивести українську книгу, українську видавничу справу й українське книгознавство з глибокої кризи. Добре було б, якби його почули й прислухалися до нього.

х х х

Як уже було наголошено на початку, є у цієї книжки знаного науковця й друга місія. Це – її місце й роль в українському діаспорознавстві.

Діаспора завжди була й залишається terra incognita для українського суспільства в Україні. Упродовж десятиліть на теренах УРСР радянська пропаганда культивувала образ діаспори як українських буржуазних націоналістів, а отже – найлютіших ворогів українського народу. Більш-менш позитивним було ставлення до так званої «трудової еміграції», в середовищі було багато членів компартій відповідних країн.

Свого часу мені довелося присвятити чимало часу й зусиль студіюванню періодичної преси української еміграції, а на першому конгресі Міжнародної асоціації україністів у Києві виступити з доповіддю про важливість і завдання наукових досліджень української зарубіжної періодики (статтю за матеріалами цієї доповіді було опубліковано в журналі «Журналіст України»). Це була, либонь, перша спроба позитивно й неупереджено заговорити про пресу діаспори на теренах тоді ще радянської України.

Незважаючи на те, що після розпаду СРСР увага українських дослідників до різних аспектів життя українців у розсіянні посилилася (відкрилася в Києві бібліотека діаспори, виникли цілі науково-дослідні підрозділи з інтересом до української еміграції та ін.) упередження українського суспільства щодо діаспори мало змінилося на краще за роки незалежності України. Незважаючи на відкритість кордонів і масової міграції заробітчан.

У цьому контексті книжка Миколи Тимошика, зосереджена на студіюванні книжкових видань української діаспори, здійснених найбільшою мірою двома її хвилями після революційною (20-ті – 30-ті роки минулого століття та після Другої Світової війни у 40-ві – 60-ті роки), є проривною, і мені думається, що вона допоможе українському суспільству по-новому поглянути на діаспору як явище й належним чином оцінити значення й роль світового українства у розвиткові книговидавництва, належним чином не поцінованого в самій Україні.

Зверніть увагу на географію побутування української книги на світових обширах. Чехословаччина, Польща, Італія, Німеччина, Франція, Великобританія – в Європі, США й Канада – в Північній Америці… А ще – (поки що) неохоплені поглядом автора Аргентина й Бразилія – в Південній Америці, а також – Австралія… Прага, Варшава, Рим, Мюнхен, Лондон, Нью-Йорк, Стемфорд, Торонто й інші міста ставали центрами українського книговидання й осередками живучості української книжки, якій сутужно жилося або й узагалі не було життя на Батьківщині.

Написана у жанрі переважно дорожніх нарисів, ця книжка захоплює цікавими епізодами з історії українського зарубіжного книговидання, розповідаючи то про осередки книгопродукування, то про авторів, то про окремі книжкові з‘яви, які ставали раритетами невдовзі після їхньої появи на світ.

А ще М. Тимошик застановлюється на тих історико-культурних осередках у різних країнах світу, які стали місцями збереження не тільки періодики й книжкових видань, але й архівних фондів та унікальних музейних експонатів, що їх авторові пощастило відвідати і яким може позаздрити Україна. Завдяки діаспорі збережено багато чого з того, що в Україні послідовно знищувалося неукраїнськими режимами.

х х х

Періодична преса (газети, журнали, інформаційні бюлетені-обіжники) й книговидання, багатющі колекції архівів українського зарубіжжя – чудова джерельна база для діаспорознавчих студій.

Хоч українська діаспора й створювала наукові й науково-освітні заклади (Українську вільну академію наук і мистецтв, Український вільний університет, цілу низку інститутів, наукові товариства тощо) за межами України, робота цих закладів, як і випуск періодичних та неперіодичних видань, зводилися до студіювання України й української спадщини. Власне, українці в розсіянні робили те, що мало було б робитися, але неможливо було зробити в підневільній Україні.

Прикметно, що учені, журналісти й письменники були настільки заклопотані справами України, що їм руки не діходили досліджувати й саму діаспору як явище, як феномен.

Вони сподобилися на кілька фундаментальних видань інформаційно-довідкового характеру. Це – енциклопедії діаспори, які вийшли друком як солідні видання, хоч і вельми обмеженими накладами.

Неоціненними є також збірки статей і розвідок про життя українців в окремих регіонах тих чи інших країн або окремих, переважно релігійних, громад. Зазвичай вони виходили друком з нагоди ювілеїв і надзвичайно малими накладами.

На відміну від євреїв, які мають кількісно меншу, ніж українці, діаспору, але для яких розсіяння було основним способом існування, завдяки чому вони активно досліджували себе саме в цій формі буття й відтак створили діаспорознавство як цілу науку, яка охоплює либонь увесь спектр наукових дисциплін, українці до такої науки ще тільки підступають.

Як я вже зауважив, в Україні почали з‘являтися осередки вивчення діаспори. Діаспора стає частиною українознавчих студій. Але українська діаспора як явище, як феномен ще не зацікавила академічну науку. Маю на увазі передусім такі галузі науки, як історія, етнографія, демографія, мовознавство, літературознавство, культурологія, етнопсихологія та інші.

Поки що можемо лише мріяти про те, щоб українська діаспора стала об‘єктом і предметом спеціальних комплексних і системних досліджень. Але до цього вже йде, і я певен, що ми таки створимо цю науку – українське діаспорознавство. Книжка професора М. Тимошика є однією з тих тривких цеглин, які надійно лягають у підмурівок цієї науки.

Володимир Іваненко

Український Університет

Вашингтон, США

30 березня – 20 квітня 2018 р.