ЗАЯВА УКРАЇНСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТСЬКОГО КЛУБУ

Велика група української культурної та наукової спільноти звернулася до президента України Володимира Зеленського щодо меморіалізації Бабиного Яру в Києві (див.: Звернення української культурної та наукової спільноти щодо меморіялізації Бабиного Яру, Оля Гнатюк, Ярослав Грицак, Володимир Єрмоленко | КРИТИКА).

Українська інтеліґенція, як і велося ще за радянської влади, сподівається на те, що її звернення до першої особи в державі буде почуто і відповідним чином втілене в життя. При цьому українська культурна й наукова спілнота не враховує того, що в незалежній Україні ефективність таких звернень має тенденцію до зниження, тобто стремить до нуля. Це звернення, як і попередні з інших приводів, напевно залишиться непочутим або почутим у спосіб, вигідний для інституції, до якої апелюють культурні й наукові діячі. 

Очевидно, що потугу української культурної й наукової спільноти доцільніше було б спрямувати на сприйняття ідеї системних змін в Україні, випрацювання і просування в суспільство концепцій таких змін, піднесення рівня національної свідомості й громадянської зрілості українського суспільства, внаслідок чого Україна зможе змінити радянський суспільний устрій і адміністративно-командний спосіб урядування на питомий суспільний лад та спосіб урядування, оперті на національні традиції й звичаї.

На превеликий жаль, ідея системних змін залишається чужою для української інтелігенції, народженої й вихованої радянським суспільним устроєм, яка продовжує самовідтворюватися в умовах пострадянської, і, отже, все ще радянської, незалежної України.

Проф. Др. Володимир Іваненко,
голова Українського Університетського Клубу.

1 серпня 2020 р.

ЧИ ЗМІНИТЬ УКРАЇНУ М. СААКАШВІЛІ Й РУХ НОВИХ СИЛ?

Публікую статтю, написану і опубліковану в соцмережах ще 2017 року, коли постав Рух Нових Сил. Здається, вона не втратила своєї актуальності, ба навіть стає злободеннішою у зв’язку з новою хвилею суспільної уваги до постаті М. Саакашвілі.

Інтерв’ю М. Саакашвілі для “Української правди” визначає лінію фронту на внутрішньому політичному полі України (http://www.pravda.com.ua/rus/articles/2017/07/29/7150823/). Ми ще не знаємо деталей, але в загальних рисах можемо бачити, з яких боків здіймаються вітри, який вихор вони можуть створити і які наслідки можна спрогнозувати.

Перед тим, як висловити припущення (не ризикую вживати тут “передбачення” чи “прногноз”), давайте оглянемося на історичну тенденцію.

Від часу розвалу СРСР я писав про те, що Україна незалежість фактично не виборювала – незалежність упала на українське суспільство, як гроза з ясного неба, і воно не спромоглося належним чином цією незалежністю розпорядитися.

Стартові шанси в України були просто чудові: третя ядерна потуга у світі, наймогутніший економічний потенціал у Європі, найвищий рівень загального освітнього рівня 50 мільйонів населення і величезний науковий потенціал тощо. Годі вже й казати про те, що дала сама природа: вигідне географічне положення, благодатний клімат і найродючіші у світі чорноземи. Додайте до цього те, що я випустив з уваги.

Як Україна скористалася цією унікальною можливістю?

На час проголошення незалежності в Україні було практично дві політичні сили, які змагалися за можливість повести Україну в майбутнє: комуністи на чолі з Л. Кравчуком, які залишалися при владі, і національно-демократичні сили (Народний Рух, Республіканська, Демократична та інші партії), провідним лідером яких був В. Чорновіл.

Ні комуністи, ні націонал-демократи не мали, та й не прагнули випрацювати ідеологію, стратегію й тактику розвитку незалежної України. Не було навіть розмов на ці теми. Єдине, про що трохи поговорили, так це про національну ідею, якої так і не спромоглися сформулювати. Про українізацію, яка просилася сама, навіть не заїкалися.

Потім прийшов до влади Л. Кучма. Не запропонувавши ні ідеології, ні стратегії й фактично закривши й тему національної ідеї. Багатовекторність політики Кучми спричинилася до встановлення в Україні кланово-олігархічного режиму, зцементованого тотальною корупцією, й монополізації інформаційного простору Московією.

Хоч В. Ющенко та Ю. Тимошенко й мали кілька років на те, щоб випрацювати свої варіанти ідеології й стратегічного бачення перспектив розвитку України, але прийшли до влади непідготовленими й усю каденцію витратили на міжусобиці та ситуативні союзи з антиукраїнськими силами. Етнографізм – єдине, що відрізняло правління Ющенка від попередників. “Помаранчева революція” так революцією й не стала.

Цілком логічно, що після президентства Ющенка до влади повернулися антиукраїнські сили, народжені в час президентства Кравчука й випестувані за правління Кучми. У В. Януковича хоч і не було чіткої ідеології й стратегії розвитку України, була “національна ідея” – “Всьо будіт Донбас”. Розгул корупції, бандитизму, відкрита здача національних інтересів України Москві й відмова від євроінтеграції цілком закономірно спричинилася до чергового Майдану.

Як і Майдан 2004 року, ЄвроМайдан 2013 року, який переріс у “Революцію гідності” 2014 року, був стихійним і, ясна річ, в принципі не міг запропонувати ні ідеології, ні стратегічного розвитку України. Там навіть спроб не було замислитися над цими засадничими речами й організуватися в нову силу, здатну вивести Україну із кризи.

Не дивно, що стихію Майдану використали опозиційні до Януковича й Партії регіонів сили, щоб дорватися до влади. У жодної з тих політичних сил, які прийшли до влади після цього Майдану, немає ні ідеології, ні стратегічного бачення розвитку України. Ясна річ, вони навіть не заїкаються про нагальність зачищення інформаційного простору й українізації України.

Нагадаю також, що головною ознакою усіх нинішніх політичних сил України є не ідеологія й відповідне бачення перспектив розвитку України, а персоніфікація: більшість партій навіть у назвах зазначають імена своїх лідерів (Кличка, Ляшка, Порошенка, Тимошенко, Ярош), а ті, що формально й не мають такої ознаки, все-одно асоціюються з лідерами (Громадянська позиція = Гриценко, Народний фронт = Яценюк, Свобода = Тягнибок і т.д.).

Жоден із лідерів не опублікував бодай тоненьку брошурку з викладом свого бачення національної ідеї, ідеологічних засад і програми своєї партії, стратегічного бачення перспектив розвитку України, тактики й організаційно-управлінських рішень у випадку приходу до влади і т.ін. Жоден.

Натомість популізм зашкалює: “як я стану президентом”, “коли ми прийдемо до влади”, “наша команда” тощо. Ну, а ті, хто наразі при владі, обіцяють реформи (косметичний ремонт наскрізь прогнилої Системи, яка залишилася у спадок від радянської влади) і видають бажане за дійсне. На цьому тлі йде ситуативна боротьба з корупцією (вірніше з її наслідками) та боротьба за українізацію (вірніше з окремими наслідками зросійщення).

Такою виходить картинка президентства П. Порошенка, який навіть не намагався продемонструвати своє бачення української національної ідеї, свою ідеологію для України й своє бачення стратегії і тактики розвитку України на перспективу (а не до 2020 року). Як і всі його попередники, він демонструє ситуативні підходи до розв’язання стратегічних завдань і намагається урядувати в ручному режимі, консолідуючи всю повноту влади у своїх руках, наслідком чого і є топтання на місці, розгул копупції, видавання бажаного за дійсне. Питання системної українізації, звісно, навіть не обговорюються.

…І ось на політичній арені з’являється Рух Нових Сил колишнього грузинського президента і колишнього вже одеського “губернатора” М. Саакашвілі. В тому, що амбітну політичну силу очолює людина з-зовні, приходько, нічого нового немає. Світова історія знає чимало таких прикладів (я їх наводити не буду).

Звернімо увагу на суттєвіші речі. Що нового в українську політику і в українське суспільство взагалі вносить М. Саакашвілі і очолений ним Рух Нових Сил? Ми не знаємо, хоч мали б уже знати, оскільки і сам Саакашвілі, і його соратники, і його прибічники, і увесь цей Рух Нових Сил розгорнули активну роботу по всій Україні. Ця активність не може не турбувати правлячий режим, оскільки саме президентству Порошенка цей Рух Нових Сил і несе нацбільшу загрозу.

Яка ідея об’єднує учасників Руху Нових Сил? Чи мають ця новонароджувана політична сила та її лідер своє бачення української національної ідеї? Ми не маємо жодного уявлення.

Якою ідеологією М. Саакашвілі озброює Рух Нових Сил і якою мірою ця ідеологія може прислужитися українському суспільству для його консолідації й сприяння приходові цього Руху Нових Сил до влади? Ми не маємо навіть загального уявлення, яка ідеологія допоможе цій силі об’єднати навколо себе необ’єднувані прошарки суспільства й у такий спосіб прийти до влади, побороти олігархат, корупцію, утвердити незалежність і забезпечити подальший розвиток України. Ми навіть не знаємо, щоб хтось у цьому Рухові працював над цим.

Яке стратегічне бачення для України має М. Саакашвілі? Яку стратегічну програму може запропонувати Рух Нових Сил, щоб після приходу до влади у ближчій чи віддаленій перспективі негайно прчати втілення її в життя? Чи має Рух намір ініціювати зміну системи урядування? Ми також нічого про це не знаємо. Як не знаємо й того, чи почав лідер Руху та його найближчі соратники створювати “мозкові групи” чи співпрацювати в цьому відношенні з науково-дослідними центрами.

І останнє. Чи усвідомлює необхідність і нагальність українізації України М. Саакашвілі? Чи є прибічники самої ідеї українізації в середовищі Руху Нових Сил і чи спроможні вони випрацювати проект системної українізації, добитися включення його в ідеологію й стратегію Руху, а потім і реалізації його після приходу до влади? Жодних відомостей про це ми також не маємо. Саакашвілі, його найближчі соратники та й будь-хто з Руху Нових Сил навіть не згадують цю тему.

Мої однодумці і я, звичайно, могли не все й зауважити. Якщо хтось із читачів цих нотаток знає публікації з перелічених вище питань або має доступ до ще не оприлюднених документів, будьте ласкаві запостити посилання на них у коментарях.

Тим часом звертаю вашу увагу на те, що типологічно і за змістом, і за формою Рух Нових Сил, як і лідер Руху Саакашвілі, за всіма можливими критеріями дуже нагадують будь-яку іншу політичну силу на карті України: персоналізація, популізм, радикалізм гасел і вчинків, розмови про реформи, обіцянки знищити корупцію тощо.

Як і будь-яка наявна в Україні політична сила, Рух Нових Сил орієнтується на численно найбільшу, аморфну масу населення, яке за роки незалежності України не спромоглося позбутися “совковості”, не усвідомило себе самодостатньою нацією, на підсвідомому рівні тримається “русского міра” і вірить у те, що хтось прийде і змінить їхнє життя на краще.

Прихильники Порошенка вірять у таку місію свого лідера. Радикали вірять у таку місію Ляшка. Тимошенківці не втрачають надії на Тимошенко. Свободівці не уявляють себе без Тягнибока. Ну, а тепер певна частина українського суспільства такі ж надії покладає на Саакашвілі.

Якщо Рух Нових Сил так нагадує інші політичні сили, то який тоді сенс у його створенні? Очевидно, у тому, щоб привести до влади тих, хто або опинився за бортом нинішньої політики, або тих, хто мріє про прихід до влади, але не бачить можливостей для самореалізації в чинних партіях і рухах.

От тільки Україна й українське суспільство залишаються поза їхньою увагою. Тим часом тануть чи скорочуються природні, економічні, людські, культурні, духовні ресурси країни, землі й народу. Бо ніхто не дбає про піднесення національної свідомості й громадянської відповідальності, про повернення українського суспільства до себе – своїх традицій і звичаїв, які тільки й можуть забезпечити успішність політики й урядування, економічного поступу та гідне місце у світовому співтоваристві.

Володимир Іваненко

Український Університет

29 липня 2017 р.

ПРАВО НА ПОРАДИ

«Не майте гніву до моїх порад» 

(Максим Рильський)

Ідея мого блогу «Не майте гніву до моїх порад» народилася як наслідок моїх численних записів на ФБ з приводу дискусій на теми мови і мовлення. І от мені подумалося, що зібрані докупи в одному місці мої записи можуть бути цікаві й корисні кожному користувачеві мови (а це – ми всі), особливо ж – журналістам, літераторам, блогерам, учителям.

На відкриття мого блогу, назвою для якого я взяв рядок із вірша Максима Рильського про мову, хотілося б пояснити, за яким правом я беруся давати поради з питань культури мовлення, практичної стилістики, редакторської й перекладацької майстерності. 

Хто мені дав це право?

Я – не мовознавець, не лінгвіст, і я не збираюся тут учити людей писати правильно, тобто відповідно до правил і без помилок. Я виходжу з того, що кожен, хто закінчив середню школу, повинен уміти це робити. Тим більше це стосується людей з філологічною освітою. Хоча, на жаль, усі ми – далекі від ідеалу: я знав одного професора, доктора філологічних наук, декана філологічного факультету, який у доповідній записці в півтори сторінки від руки на ім’я ректора умудрився зробити понад дюжину граматичних помилок.

Отже, я – не мовознавець, але мова й мовлення є наріжним каменем моєї фахової підготовки, і я пройшов такий вишкіл у цій царині, що дай Боже кожному. Найвищою нагородою для мене було визнання пріоритету моїх знань і вмінь з боку моїх учителів, яким я безмежно вдячний за науку, за те, що подарували мені можливість стати на їхні плечі, й вибутися на статус словознавця. У свою чергу, я радію успіхам моїх учнів, які пішли далі й піднялися вище за мене.

 

Отже, дозвольте мені відрекомендувати вам моїх учителів.

Українська мова – моя рідна, материнська мова, і відтак у першу чергу мені належить подякувати за науку моїй матері Антоніні Федорівні, з молоком якої я всотав любов до української мови, і ця мова була й залишається для мене першою навіть тоді, коли я жив у Москві, чи тепер, коли я живу у Вашингтоні. Мати моя мала неповносередню освіту, але мова її була соковитою й колоритною.

Пригадую, як мій друг і прекрасний знавець української мови Анатолій Погрібний після розмов з моєю матір’ю довго смакував почуте від неї слово “підшанувати” (“підшанували теля”, здається, вона сказала у розмові з ним, маючи на увазі “підгодували”).

Другим моїм учителем азів української, безумовно, була моя баба Настя (Анастасія Денисівна), яка нарозказувала мені напевно сотні казок. Набувши досвід у фольклористиці, я пробував розшукати варіанти її казок серед опублікованих записів і не знайшов нічого навіть подібного. Шкода, на той час бабина пам’ять уже не могла відтворити бодай дещиці з тих казок.

Що я зумів зробити, так це записати з голосу баби й матері понад сотню народних пісень. Тексти їх збереглися в моєму архіві, а от фонозаписи, на жаль, загублено в Кабінеті музичної фольклористики Київської консерваторії, де їх мали перевести на ноти для публікації. Варіанти цих пісень я знайшов лише серед записів з Поділля, що підтверджує краєзнавчі висновки про заселення Слобожанщини переселенцями з Правобережної України. До речі, туди ж, на південне Поділля тягнеться своїм корінням і старовинний старшинський козацький рід Іваненків.

І тут якраз упору сказати про роль мого батька Григорія Васильовича. Мій батько був учителем, і в роки, коли закладалися мої мовні пріоритети, він викладав… російську мову. Пригадую, як через чиєсь головотяпство у наше глухе й стовідсотково україномовне село завезли підручники, які виявилися не тільки з чорно-білими ілюстраціями, а й… російськомовними. Поїхав тоді батько в район сваритися. Для всього класу потрібних підручників не добув, але вибив один – україномовний і з кольоровим друком. Так по тому моєму підручнику цілий рік наш клас і вчився. Дуже принциповим був мій батько у виборі мови.

Опосередковано, але має відношення до мого й мовного вишколу, переписування шкільних зошитів. Батько мій був, як тепер сказали б, перфекціоністом і з мене ліпив такого ж. Відтак примушував мене переписувати цілий зошит, якщо я зробив якусь помилку або поставив кляксу на передостанній сторінці.

Цю батькову учительську жорстокість я по-справжньому оцінив уже дорослим, коли зрозумів, наскільки важливим для вигострення пера є переписування текстів. Будь-яких текстів, особливо ж – класичних. Пригадуєте Шевченкове: “…та й списую Сковороду”? Не було б Кобзаря без того списування.

Пощастило мені й на шкільних учителів з мов, які були вельми грамотні й вимогливі, хоч і дали мені менше, ніж дав мені батько як учитель.

Але найважливішу для мене школу з української мови я пройшов під час виробничих практик та роботи у відділі публіцистики редакції газети “Літературна Україна”, де моїми навчителями були завідувач відділу Олексій Дмитренко та літературні працівники Іван Білик і Микола Шудря (усі вони, до речі, згодом стали лауреатами Шевченківської премії).

Тут я мав можливість спостерігати три відмінних методики редагування авторських рукописів: від просто виправлення помилок, щоб “дурість автора було видно” (І. Білик) до по суті переписування тексту на свій лад (О. Дмитренко). Я став прибічником вдумливого аналізу й оцінки рукопису, на основі якого потім робилися найпростіші виправлення або, коли треба, переписування окремих частин твору. Цей підхід сповідував М. Шудря, якого призначено було опікуватися мною як практикантом.

Микола Архипович був дуже вимогливим учителем. Перший нарис він примусив мене переписувати двадцять два рази! В “Літературній Україні” я захопився словниками Бориса Грінченка й Володимира Даля. Там же… Коли мене запитували, в якому університеті я навчався, у присутності одного із згаданих вище старших колег, мене випереджали з відповіддю: “В “Літературній Україні”!” І це була правда.

Втім, формальну вищу освіту я здобував на факультеті журналістики Московського університету імені М. Ломоносова, і моїм найважливішим учителем у відношенні до обговорюваної теми був професор Дітмар Ельяшевич Розенталь – найавторитетніший фахівець у царині стилістики російської мови. Якщо сказати: усіх часів, – це не буде перебільшенням.

Професор Розенталь, можна навіть сказати, визначив мою долю на старті мого професійного життя. Поїхавши вступати до МДУ, я по суті вперше в житті мав говорити російською мовою, та ще й складати з неї вступний іспит. Можете собі уявити, як я хвилювався, хоч теоретично й знав російську мову цілком достатньо. 

Іспит приймали у мене дві жінки-викладачки, тепер я сказав би, молодшого віку. Під час моєї відповіді в аудиторію зайшов невисокого зросту, худорлявий і дуже скромний у рухах чоловік старшого віку. Мої екзаменаторки попідскакували зі своїх місць, вітаючи явно дуже впливову особу. Прибулець сів на звільнене для нього очільне місце й попросив продовжувати. “Допит” тривав…

По кількох хвилинах дідок тихим голосом запитав ув екзаменаторок, що вони про мене думають. Наче змовившись, з обох боків прозвучало в унісон, що мої відповіді тягнуть на тверду “трійку”. “Ну, что вы, коллеги, этот молодой человек вполне заслуживает хорошей оценки”, – сказав старий. Та одиничка й дозволила мені подолати вступний рубіж.

Пізніше я довідався, що вершителем моєї абітурієнтської долі й був знаменитий професор Розенталь – либонь, найшанованіша особистість на всьому великому факультеті.

Там же, в МДУ, мені пощастило на вчителів і з англійської мови. Хоч я англійську в школі не вивчав, на першому курсі мені трапилося брати уроки у викладачки, завдяки яким через рік я пройшов відбір у спецгрупу в якій зібралися випускники спецшкіл з посиленим вивченням англійської і досвідом проживання в англомовних країнах. А в тій спецгрупі заняття вела Олександра Георгіївна Єлисєєва, в самій Великобританії визнана одним із кращих знавців англійської, тобто – свого роду Розенталь у цій царині.

Після закінчення університету мені довелося кілька місяців попрацювати в газеті “Радянська Україна”, де я зіткнувся з дуже повчальним для мене досвідом негативного характеру. Здавши до друку свій матеріал, я поїхав у відрядження, а після повернення був дуже розчарований тим, як обійшлися з моїм текстом. Я поцікавився у завідувача відділу, чому від мого тексту залишилися лише ріжки та ніжки. Він сказав мені, що мій текст йому сподобався і він віддав його до друку практично без змін, претензії ж треба висувати до… мовностилістичного відділу.

Мовностилістичним відділом у “Радянці” завідував дехто по імені Всеволод Дашкевич, солідності й авторитету якому додавало звання… члена-кореспондента АН України (дуже цікавий персонаж). Отож я підійшов до майже академіка й попросив хоча б пояснити його маніпуляції з моїм текстом. “А я не бачив, щоб так було де-небудь написано, і тому виправив текст”, – з наївною простотою пояснив стилістичний начальник головної компартійної газети республіки. Я зрозумів, що завідувач відділу з ученими регаліями нічого, крім своєї газети, не читає, далі свого стола не бачить, ну, і мислить відповідно.

Зате згодом я продовжив добру науку в редакції журналу “Народна творчість та етнографія”, де заступником головного редактора був Юрій Григорович Костюк – вихованець школи, сказати б, класичної української мови, спаплюженої пізніше кількома реформами, спрямованими на зближення з російською. А поряд зі мною на аналогічній посаді редактора відділу працював надзвичайно скромний і безмежно ерудований поцінувач мови Іван Маркович Власенко.

А потім мені запропонували очолити відділ культури англомовної газети “News from Ukraine”, де мені пощастило кілька років попрацювати ще з одним знавцем уже англійської мови Ґледіс Еванс – чудовим стилістом й талановитою перекладачкою української поезії на англійську. 

Знання із стилістики російської та англійської мов допомогло мені осягнути глибини й багатство української мови.

І ось на цьому етапі мого фахового зростання доля привела мене на кафедру стилістики факультету журналістики Київського університету імені Т. Шевченка. Спочатку мене попросили підготувати для студентів курс теорії і практики перекладу, а потім мені передали й курс “Літературне редагування”, який я докорінно реформував. Останнє змусило мене серйозно відстудіювати ще й логіку, яку я “проходив” під час навчання в університеті, мав нагоду навіть бачити “наживо” зубра радянської логіки Валентина Фердинандовича Асмуса, але аж тепер я осягнув її настільки, що й сам міг би викладати.

Робота на кафедрі стилістики на десять років звела мене з професором Аллою Петрівною Коваль – сказати б, українським аналогом професора Розенталя, – у якої я також дуже багато чому навчився і завдяки якій почав нарощувати й свої власні м’язи, свій авторитет у галузі. Особливо приємно й знаково було почути визнання з боку самої Алли Петрівни, яка й до сьогодні – після відходу у кращий світ – залишається авторитетом над авторитетами галузі.

Пригадую такий випадок: А. Коваль попросила мене скласти якийсь документ, що його мусила б підготувати сама, але не знала, з якого боку підступитися. Я їй: “Алло Петрівно, ви ж – автор книжки з культури ділового мовлення. То хіба ви не можете?” А. П. примружила в усмішці очі: “Так то ж теорія! А на практиці краще, ніж у вас, ні в кого не виходить”.

Відтак пішло… Виступаю з лекціями й оглядами перед журналістами й письменниками, виступаю з доповідями й повідомленнями на конференціях… Мені телефонують колеги з інших міст – порадитися…

Завдяки якраз знанням і досвідові у цій галузі мені вдалося здійснити дослідження справді комплексного характеру: “Майстерність і новаторство Лесі Українки як літературного критика і публіциста” (1983), “Критика перекладу: Теорія, методологія, майстерність”(1979), “Журналістикознавство: Теорія, методологія, організація наукових досліджень” (1989), – та, зрештою, й усього іншого написаного мною за десятки років творчої й наукової праці (дуже багато залишається неопублікованим, але доступним для дослідників у моєму архіві в ЦДАМЛМ України).

Думаю, мої вчителі й мій досвід і є запорукою мого права давати поради, навчати і… повчати.

Як би там не було, я укупі з моїми порадами не є істиною в останній інстанції. Тим більше, що стилістика, редакторський аналіз і оцінка тексту, та й перекладознавство не є нормативними дисциплінами. Вони не встановлюють правил. Вони мають рекомендаційну природу.

Отже, якщо ви можете запропонувати вдаліші, доречніші, точніші слова, фрази, вирази, – дерзайте!

(с) Володимир Іваненко

Вашингтон,

8 жовтня 2015 р.