ПАМ‘ЯТІ ВАСИЛЯ ЦВІРКУНОВА

Згадався мені Василь Васильович Цвіркунов, коли цими днями думав над текстом до дня народження Ліни Костенко, але так і не придумав, як би й про чоловіка її там згадати.

І ось сьогодні такий привід сам приплив у руки – на моїй стрічці новин висвітилося знайоме обличчя із чиїмось записом.

Так, чоловік Ліни Василівни був справжнім українцем, і я можу стверджувати це, бо був з ним краще знайомий особисто, ніж із самою поетесою.

Мої приязні стосунки з Василем Васильовичем зав’язалися, коли він був директором Київської кіностудії імені О. Довженка, а я – кореспондентом відділу літератури та мистецтва в газеті “Вечірній Київ”. Він був моїм найважливішим джерелом кіношної інформації, коментарів і просто порад. Я міг забігати до нього без попереджень…

Поділюся тут одним цікавим спогадом про те, як В. Цвіркунов запросив мене поїхати з ним, а куди – не сказав. “Буде цікаво і для тебе, і для “Вечірки”, – загадково усміхнувся він.

Виявилося, що їду я не тільки з ним, а з цілою групою (режисер, оператор, пару акторів) – повний мікроавтобус. “Рафік” узяв курс на північ від Києва, і через півтори-дві години ми вже були на березі річки, з величезним “полем” чистого піску (як у пустелі), яке прасували бульдозери, екскаватори своїми великими ківшами викопували величезні заглиблення правильної прямокутної форми… Явно готувався майданчик для якогось грандіозного будівництва. То починалося будівництво Чорнобильської атомної електростанції.

Нас радо там привітали, зробили коротеньку екскурсію, а вже звідти ми поїхали до будинку культури в Чорнобилі (місто Прип’ять ще було в стадії будівництва), де відбулася зустріч кіношників з будівельниками та демонстрація привезеного нами фільму.

Після цього заходу розбилися ми на дві чи три групки й пішли погуляти по Чорнобилю. Зайшли ми з Василем Васильовичем до місцевої книгарні, а там такий вибір літератури, про який у Києві й мріяти не можна було.

Я навідкладав собі чималий стосик книжок, а коли підійшов до каси, щоб розрахуватися, виявилося, що у мене бракує декількох карбованців, щоб оплатити усі відібрані книжки. Мусив перебирати свій стосик удруге й утретє, щоб відмовитися від якихось книжок і вкластися в ту суму, що в мене була в кишені, але завдання було надважким…

В. Цвіркунов, ще копаючись у книжках, краєм ока спостерігав за моїми муками і по якійсь миті кинув мені чи касирці: “Скільки там не вистачає? Я доплачу”… Я був радий, що проблема вирішилася так просто.

Наступного тижня, бувши на кіностудії, я зайшов до Василя Васильовича й поклав перед ним гроші. “Це ще що?” – запитав він. “Повертаю вам борг із вдячністю за те, що виручили мене в Чорнобилі”, – сказав я. “Я тобі нічого не позичав”, – сказав Цвіркунов і запхнув мої карбованці у кишеню мого піджака…

Пересікалися ми потім і в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії імені М. Рильського АН України: В. Цвіркунов там працював у відділі кінознавства, а я був редактором відділу мистецтвознавства в журналі “Народна творчість та етнографія”.

PS. У коментарях додаю фото В. Цвіркунова, яким він мені найбільше запам’ятався.

22 грудня 2017 р.

Із книги спогадів про Д. М. Прилюка

ВСЕ, ПОВ‘ЯЗАНЕ З НИМ, ЗГАДУЮ З ТЕПЛОТОЮ
(С. 81–95)

Кремезний, дебелий дядько з часто червоним загривком, з якого проростала масивна й часто упріла голова, він уявляється більше головою колгоспу, аніж деканом другого за величиною факультету журналістики на теренах СРСР, а отже – і знаним на всій його території авторитетом у царині підготовки журналістів. Таким запав і мені в пам’ять професор Дмитро Михайлович Прилюк.

Вихідець із віддаленого подільського села, він називав себе селюком. Я не певний, чи говорилося те з гумором, чи всерйоз: професор журналістики Прилюк не завжди був чутливий до слова, і професор стилістики Алла Петрівна Коваль, очевидно, мала підстави саме таким, селюком, його і вважати. Я й сам зауважував, що Дмитро Михайлович не завжди відчував тонкощі мови, не вникав у відмінності між значеннями слів. Наприклад, він повсякчас плутав слова уява та уявлення, і це при тому, що вони були ключовими поняттями у його лекційному курсі з теорії і практики журналістської творчості.

Коли я почав викладати для майбутніх журналістів курс теорії і практики перекладу, мій друг Микола Шудря підказав мені приклад буквального, скорше – буквалістського чи буквалістичного, перекладу винесеного в заголовок газетного матеріалу фразеологізму про людське око на російську – о человеческом глазе (замість для отвода глаз), що мав місце у двомовній газеті „Колгоспне село” (пізніше – одномовна газета „Сільські вісті”), коли там головним редактором був… Дмитро Прилюк.

Очевидно, навчаючись журналістики у передвоєнні роки в Харкові, молодий Прилюк недостатньо засвоїв уроки свого вчителя Юрія Шевельова – одного з найкращих українських мовознавців. До речі, на відміну від Олеся Гончара, Д. Прилюк прихильно згадував Шевельова. Парадокс: Гончар, який сам став прекрасним стилістом, осквернив свого вчителя, а Прилюк, бач, – ні.

…Дехто з моїх колег-журналістів, які були студентами Д. Прилюка, закидають мені, що я вибілюю людину, яка на початках своєї викладацької діяльності, а потім – і свого декантства переслідувала інакомислячих колег (ідеться, зокрема, про історію із М. Шестопалом) і була сяка-така по відношенню до студентів (тут вам розкажуть уже десятки жахливих історій). Як ви вже побачили, я далекий від ідеалізації Дмитра Михайловича: він був непростою людиною й суперечливою особистістю, – але все пов’язане з ним згадую з теплотою. Навіть коли прискіпуюся до його недоліків.

До мого приходу на факультет журналістики (восени 1974 року) я взагалі не був знайомий із Д. Прилюком. Я не був його студентом. Я взагалі не навчався на очолюваному ним факультеті, і з цієї причини у мене немає власних спостережень, а отже – власних симпатій чи антипатій та думок, з приводу того, що відбувалося на факультеті журналістики Київського університету за десятиріччя до того, як я туди потрапив. Переказувати ж чужі враження – не є завданням будь-чиїх спогадів. Учасники й очевидці тих подій самі розкажуть, що відбувалося, чому і як. Скажу тільки, що серед моїх найближчих друзів і знайомих від початку моєї фахової кар’єри було чимало тих, хто потерпіли за свої погляди чи симпатії під час навчання на цьому факультеті. Лише один чи два з них виміщували свій гнів на Прилюкові. Усі ж решта згадували Дмитра Михайловича без злості або не згадували взагалі, а причину всього, що сталося, покладали на карб Системи.

Як і Д. Прилюк, я викладав і виконував певні адміністративно-управлінські функції на факультеті журналістики. Отже, я сприймав Дмитра Михайловича як старшого колегу і як керівника; а був період, коли (працюючи помічником ректора) і я був для доцента Прилюка „начальством” (хоча, за великим рахунком, яке там начальство – помічник ректора). За півтора десятка років спільної роботи на ниві журналістської науки та освіти між нами не виникало напруження, яке спричинювало б конфлікти, хоча непорозуміння траплялися, і не раз. І в тому немає нічого дивного: ми належали до різних поколінь, у нас були ідеологічні розходження і ми могли мати відмінні погляди на проблему, яка потребувала розв’язання.

Як декан, Дмитро Михайлович, здається, порадувався тому, що з моїм приходом кафедра стилістики нарешті дістала викладача з базовою журналістською освітою (до того на кафедрі працювали лише філологи). Слава Богу, і А. П. Коваль, як завідувачка кафедри, і інші викладачі рахувалися з моєю думкою. Алла Петрівна погодила з деканом моє призначення на свого неформального заступника (формально такої посади не існувало). За десять років моєї роботи на кафедрі стилістики було багато зроблено для наближення викладання не тільки основ редакторської майстерності, а й усіх мовних дисциплін до потреб журналістської професії.

Відпрацювавши кілька років у ректораті, я повністю зосередився на викладацькій роботі, і декан Прилюк призначив мене своїм заступником з міжнародних зв’язків (мій попередник на цьому терені М. І. Скуленко став заступником декана з навчальної роботи).

Які були міжнародні зв’язки у період так званого застою, можна тільки уявити. Усе, з чого ми могли радіти на факультеті, так це те, що Д. Прилюк був членом редколегії польських «Зошитів пресознавчих». Ну, а я опублікував якусь замітку в аналогічному болгарському виданні (і то там прізвище моє було перекручено). 1983 року мені було запрошення на симпозіум у Західну Німеччину: Дмитро Михайлович підписав відповідне подання до ректорату, міжнародний відділ ректорату включив мою поїздку до плану закордонних відряджень, але в міністерстві вищої освіти вирішили, що, цитую мовою оригіналу, «командирование нецелесообразно». Навіть пізніше, уже в роки перебудови, міжнародні зв’язки з близьким зарубіжжям було непросто налагоджувати, а що вже говорити про далеке…

Як на мене, окремої розмови заслуговує тема «Д. Прилюк як організатор журналістської науки і освіти». Організація й управління навчальним і науковим процесом на факультеті – найперший і найголовніший функціональний обов’язок декана. Можливо, знайдеться молода людина, яка обере цю тему предметом окремого дослідження: досвід Дмитра Михайловича заслуговує такої уваги, тим більше що саме в часи його декантства серйозні зміни відбувалися в усій радянській системі підготовки й перепідготовки журналістських кадрів. Отож там є до чого придивитися.

«Київська школа» досить успішно конкурувала з «московською школою». Можу це стверджувати з певністю, оскільки сам я був, з одного боку, – виучень «московської школи», а з другого – учасник колективу «київської школи». До того ж, буваючи в МДУ на конференціях, я не раз обговорював цю тему із своїми московськими вчителями-колегами.

Не буду тут вдаватися до описування того, як на факультеті працювали над навчальним планом, як кроїли його й перекроювали після «погоджування» в ЦК Компартії України, у міністерстві вищої освіти й т.д. Про це краще напишуть безпосередні учасники цього процесу.

Думаю, мені з руки більше сказати про Д. Прилюка як організатора й керівника української науки про журналістику, оскільки з часом, уже при новому деканові факультету журналістики, мені довелося сім років працювати на посаді заступника декана з наукової роботи. Не можу стверджувати, що Дмитро Михайлович особливо яскраво проявив себе у цій царині. Якось воно склалося так, що як науковець він вивищувався над усіма іншими професорами, доцентами й викладачами, але не стільки плідністю і якістю своїх досліджень, скільки підкресленою важливістю того, що він робив на дослідницькій ниві особисто. Особисті ж наукові пристасті його були зосереджені на студіюванні й узагальненні складових журналістської майстерності. На основі цих студій він підготував два томи навчального посібника (який так і не набув статусу підручника) й дисертацію на здобуття вченого ступеня доктора філологічних наук, про що я скажу трохи нижче.

Поточним керівництвом науково-дослідної роботи на факультеті за деканства Д. Прилюка на моїй пам’яті займався заступник декана з наукової роботи, доцент кафедри телебачення й радіомовлення В. Я. Миронченко – людина педантична й залюблена у сферу своїх власних досліджень. Звуженість наукових інтересів (а отже – й недостатнє розуміння усього розмаїття наукових інтересів колег з інших кафедр) доцента Миронченка й значною мірою пасивне ставлення декана до організації наукових студій на факультеті були причиною того, що за результативністю наукових досліджень факультет журналістики з року в рік займав передостанні місця по університету.

Ніхто цим і не переймався. І я напевно також обійшов би увагою цю проблему, якби мені, працюючи в ректораті, не довелося разом із проректорами з наукової роботи аналізувати, зводити докупи й редагувати (по суті переписувати) щорічні звіти про наукову роботу усіх факультетів та науково-дослідних інститутів і лабораторій університету, які подавалися до мінвузу. Це спонукало мене до роздумів і послужило серйозним стимулом для виступів на різних факультетських конференціях про необхідність активізації та піднесесення ефективності наукових досліджень.

Ну, я й довиступався до того, що новий декан факультету журналістики А. З. Москаленко, ледве заступивши на посаду, запропонував мені стати його заступником з наукової роботи й почав підтримувати усі мої ініціативи. Призначення мене, на той час викладача без ученого ступеня й звання, було сприйнято на факультеті неоднозначно. Потужну хвилю обурення викликало воно з боку таких ретроградів, як професор В. А. Рубан. Дмитро Михайлович прихильно сприйняв моє призначення; думаю, що А. Москаленко радився з ним перед тим, як запросити мене на розмову й запропонувати посаду заступника декана з наукової роботи. Ще за життя Д. Прилюка за підтримки з боку декана А. Москаленка мені вдалося добитися такого пожвавлення науково-дослідної діяльності кафедр факультету, що буквально через пару років факультет піднявся вгору у першу п’ятірку, а один чи два рази займав навіть друге місце серед структурних підрозділів університету.

Повертаючись до особи Д. Прилюка, хочу наголосити, що однією із його заслуг у царині організації наукових досліджень було започаткування міжвідомчого наукового збірника «Журналістика: Преса. Телебачення. Радіо», який виходив двічі на рік і який відкривав можливості для публікації статей і розвідок за матеріалами досліджень викладачів, аспірантів і студентів факультету журналістики. До того у розпорядженні професорсько-викладацького складу була відповідна тематична серія наукових записок університету, яка, з одного боку, об’єднувала журналістику з філологією, а з другого – виходила від випадку до випадку тоненьким зошитом, і надрукуватися в тій серії було практично неможливо. Від початку видання збірника «Журналістика» її редактором-упорядником і відповідальним секретарем редколегії був доцент В. Миронченко. Ставши заступником декана з наукової роботи, потім ці функції я перебрав на себе.

І ще в одному відношенні хочу віддати належне Д. Прилюку. Я вже писав про це колись у статті пам’яті професора Прилюка, але хочу повторити і тут: саме Дмитро Михайлович у своїх виступах на наукових конференціях і засіданнях ученої ради факультету науку про журналістику почав називати «журналістикознавством». Якось так склалося, що Д. Прилюк ніколи не вжив цей термін у своїх друкованих працях і, ясна річ, навіть не пробував його обгрунтувати. Мене ж праця на посаді заступника декана з наукової роботи спонукала до занурення у фундаметальне дослідження «Журналістикознавство: теорія, методологія та організація науки про журналістику», яке я мав намір захистики як докторську дисертацію. Робота практично була завершена, за її матеріалами було опубліковано цілу низку статей, але до захисту діло не дійшло. У цій праці запропонований Д. Прилюком термін став ключовим поняттям і знайшов свою обгрунтування. Тут же додам, що на основі цього дослідення було випрацювано всесоюзну програму з координації наукових досліджень у галузі журналістики.

У цьому контексті тепер є сенс сказати докладніше про Д. Прилюка як науковця й повернутися до його студій з теорії і практики журналістської майстерності. На моїй пам’яті відбувалися перипетії із захистом докторської дисертації Д. Прилюка, основою якої, як я вже сказав, став його двотомний навчальний посібник з теорії і практики журналістської творчості. Оскільки після смерті Дмитра Михайловича мені було доручено читати лекції за програмою створеного ним курсу для студентів факультету журналістики, я простудіював той посібник уздовж і впоперек. Забігаючи наперед скажу, що у своєму лекційному курсі я відійшов від концепції свого попередника, підсиливши курс елементами психології, логіки й методології.

Докторську дисертацію Д. Прилюка я лише переглянув, зауваживши, що структурно вона по суті не відрізняється від навчального посібника. Мені не довелося бути свідком обговорення дисертації Дмитра Михайловича на очолюваній ним кафедрі. Знаю, що обговорення було досить бурхливим, але кафедра дисертацію схвалила до захисту. Читали ту дисертацію й завідувачі більшості кафедр факультету, а також провідні викладачі. Знаю, що досить критично поставилася до дисертації Прилюка професор А. Коваль, і вона відверто висловила дисертантові свої думки. А от Анатолій Погрібний свої погляди висловив стриманіше. Відгуки останніх по суті збігалися із моїми враженнями від наукового доробку Д. Прилюка: його дослідженню бракувало серйозної теоретико-методологічної основи, що зрештою робило його працю емпіричною й такою, яка явно не тягла на «відкриття нового напрямку в науці» чи заснування нової «наукової школи» (основна вимога до докторських дисертацій).

Єдиним місцем для захисту докторської дисертації з журналістики на той час була рада при факультеті журналістики Московського унівесритету. Що там і як там усе відбувалося, в Києві не знали. Мені ж про це трохи розповідав професор Я. М. Засурський – декан факультету журналістики МДУ, голова тієї ради й один із моїх професорів. Ясен Миколайович сказав мені, що, звичайно, дисертація Прилюка на докторську не тягне – там і науки як такої практично немає, і вони в раді зробили йому поблажку, прийнявши роботу до захисту і зрештою ухвалили рішення присвоїти Д. Прилюкові вчений ступінь доктора філологічних наук.

І справді, праця Д. Прилюка являла собою узагальнення журналістського досвіду у виборі тематики, накопиченні й осмисленні фактів, виборі форми (жанру) та ін. саме в тому ключі, як уявлялося Дмитрові Михайловичу «суспільне призначення журналістського твору» (так, власне, називалася його докторська дисертація). Понятійно-категоріальний апарат був слабкий і суперечливий (а яким він ще міг бути, якщо дисертант не відчував відмінностей між уявою й уявленням?), у роботі переважали емпіричні методи дослідження (тобто методологія дослідження кульгала) і в роботі не було нічого такого, що давало б підстави вважати дисертанта зачинателем нового напряму в науці про журналістику. Єдине, чим вигравала робота, так це те, що ця праця була чи не першою з цього предмету, але не настільки солідною, щоб її можна було через переклад на російську запровадити в навчальний процес на факультетатх і відділеннях інших університетів Радянського Союзу, на яких готували журналістів. А професор Прилюк мріяв про таке.

Перипетії з дисертацією розтяглися на довгі місяці. Вища атестаційна комісія надіслала працю Д. Прилюка на зовнішнє рецензування, і дисертація наче в воду впала: її не могли знайти упродовж цілого року. Цілком випадково дисертацію було потім таки знайдено. На тій кафедрі, куди ВАК відправила її на рецензування, лаборантка використовувала як підвищення на своєму стільці, щоб їй було зручніше працювати на друкарській машинці. Відтак процес затвердження було зрушено з місця, і Дмитро Михайлович буквально світився від радості.

Коли вже все було «на мазі», Д. Прилюк ініціював розмову з професором А. Погрібним, який на той час був секретарем партійного бюро факультету журналістики. Як розповідав мені Погрібний, Дмитро Михайлович сказав йому буквально таке: «Толя, як тільки з ВАКу повідомлять, що мою дисертацію затверджено, не чекаючи поки прийде диплом доктора наук, ви мене подавайте на професора». При тій же розмові Д. Прилюк зауважив, що як тільки він стане професором, він одразу ж складе з себе повноваження і декана, і завідувача кафедрою – піде на пенсію.

Звичайно, і посаду, і звання професора Д. Прилюк дістав за прискореною процедурою. Але з посади декана йому довелося піти не за власним бажанням, а під тиском згори.

…Так склалося, що за сімнадцять років роботи на факультеті я практично не стикався із Д. Прилюком як викладачем. Так що навіть не можу сказати, наскільки цікавим він був як викладач, як навчитель. Сподіваюся, про це розкажуть його колишні студенти й колеги, які бували на його відкритих лекціях. Натомість розкажу про цікаві моменти, коли ми пересіклися як викладачі, і то скоріше формально.

Десь наприкінці 70-х років на факультеті міжнародних відносин і міжнародного права виникла проблема з працевлаштуванням радянських випускників. Справа в тому, що фактично цей факультет готував фахівців для країн, які розвиваються. З певною метою цей контингент розбавляли радянськими студентами: вони складали приблизно 15 відсотків студентів факультету. Оскільки їхнім завданням було наглядати за прибульцями з інших країн та доповідати куди треба, ці студенти проходили спеціальний відбір. По закінченню факультету деяким з них щастило влаштуватися на дипломатичну роботу, вже після розвалу СРСР попит на них виріс в рази: Україна потребувала дипломатичних кадрів.

На той час більшість цих студентів розподілялися в райкоми та обкоми партії й комсомолу, де вони працювали переважно лекторами-міжнародниками. І от настав час, коли виникла проблема перевиробництва цих лекторів. Відтак було зроблено спробу допомогти їм набути додаткову фахову підготовку й у такий спосіб розширити можливості для працевлаштування. Вибір упав на журналістику: розрахунок був на те, що вони знайдуть собі застосування у міжнародних відділах редакцій газет, журналів, телебачення та радіо. Після досить докладного обговорення на ключових кафедрах та на раді факультету було вирішено, що факультет журналістики запропонує міжнародникам два курси. Д. Прилюк прочитав студентам-міжнародникам свій курс з основ журналістської майстерності, а я – основи редакторської майстерності. З-поміж наших студентів-міжнародників жоден не запалився бажанням присвятити себе журналістиці, і я більше ніж певен, що іновація була безрезультатною. Експеримент тривав лише рік, і продовження йому не було.

Другий момент був набагато цікавішим. Був якраз той період, про який жартували тоді, що ми виконали п’ятирічку за три генсеки. Через збіг обставин (череда конфліктів із керівництвом університету, тертя між кафедрами та й пенсійний вік) Д. Прилюк втратив посаду декана (обов’язки декана виконував його заступник з навчальної роботи О. Мукомела). Факультет жив у чеканні нового декана, і ніхто не знав, буде це своя людина чи пришлють когось зі сторони. Пригадую, з-поміж своїх умовляли на посаду декана А. Погрібного, але він категорично відмовився. Відтак пішли чутки про стороннього кандидата. Дмитро Михайлович щось знав про це, і загадково так говорив, що «здогадується», хто прийде, і що це – «хороша людина».

Восени 1983 року на посаду декана факультет журналістики прийшов А. Москаленко. Він не був чужим для факультету: свого часу він тут навчався, тут навчалися і його діти. Але не був він і частим гостем факультету: я не пригадую, щоб він брав участь у накових конференціях, які проводилися на факультеті, або бодай приходив поцікавитися, як навчаються його син та дочка. Із сином Віталієм проблем не було, а от дочка Олена… Кафедра-куратор намагалася подіяти на зухвалу дівчину через батька, але з того нічого не виходило.

Обійнявши посаду декана, А. Москаленко запропонував мені не тільки посаду заступника декана з наукової роботи, про що я писав вище, а й запросив на свою кафедру теорії і практики радянської преси, яку формально все ще очолював Д. Прилюк. Передавши курси, які я викладав на кафедрі стилістики, своїм асистентам – В. Різуну та В. Моренцю, я почав викладати курс аналітичних жанрів, зокрема – статті, а з відходом Д. Прилюка саме мені було доручено читати його курс теорії і практики журналістської майстерності.

Хтось тут напевно згадає Дмитра Прилюка як письменника й публіциста. Тому зауважу тільки одну річ, про яку мені розповідав сам Дмитро Михайлович. Ідеться про його повість, написану ще на самісінькому початку 60-х років, яка двадцять років пролежала у шухляді, оскільки радянська цензура не пускала її до друку, і лише в часи перебудови Д. Прилюкові нарешті пощастило її опублікувати. А цікава ця повість тим, що вона суголосна з оповіданням О. Солженіцина „Один день Івана Денисовича”, яке було написане черед кілька років після повісті Прилюка, але якому судилася багато щасливіша доля, ніж повісті українського письменника. Сподіваюся, історики літератури належним чином поцінують цей твір Дмитра Михайловича.

…Звичайно, хотілося б кілька слів сказати про професора Д. Прилюка як людину. Людські якості Дмитра Михайловича проявлялися по-різному, і головною рисою його характеру більшість напевно назвуть його селянську впертість. Часом він проявляв, я сказав би, волячу впертість. І вона однаковою мірою могла проявлятися як по відношенню до підлеглих, так і по відношенню до начальства.

Упертість Д. Прилюка по відношенню до колег і підлеглих не була абсолютною. Звичайно, він мав право і міг одноосібно ухвалювати якісь рішення як декан (досить часто так і чинив), але його можна було переконати (не до протилежного, звичайно), і я не раз був свідком того, як хтось із завідувачів кафедр доводив Дмитрові Михайловичу свою правоту, і той мусив з цим миритися. Але я пригадую немало випадків, коли та ж А. П. Коваль скаржилася, що декан уперся рогом і переконати його з того чи іншого питання не вдалося. Це не означає, що він зовсім не радився із своїми колегами, розв’язуючи ті чи інші проблеми факультетського життя.

Такою ж мірою упертість і наполегливість Д. Прилюка спрямовувалася і вгору. Мені доводилося спостерігати його у стосунках із ректором університету М. У. Білим та проректорами, причому у порівнянні з тим, як у таких же ситуаціях поводилися декани інших факультетів, і мушу сказати, що Дмитро Михайлович вигідно вирізнявся. Після бойових походів у ректорат він повертався на факультет, як правило, упрілий і розчервонілий, з чолом і шиєю густо всипаними краплями поту.

Одним із доволі частих приводів для баталій у ректораті були, скажемо так, «проблемні студенти» факультету журналістики. Маю на увазі тих студентів, які привертали до себе увагу Комітету державної безпеки. Мало хто знає, що університетом опікувався спеціальний відділ у складі щонайменше трьох офіцерів. Керівник цього відділу ледве не щоранку зустрічався з ректором університету. Більш-менш регулярно ці офіцери зустрічалися з деканом, а в нагальних випадках у разі відсутності декана – із його заступником (переважно з навчальної роботи), а вже потім працювали із самими студентами. У моїй пам’яті як помічника ректора і як заступника декана затрималося багато таких ситуацій. Згадаю тут випадок із студентом, чиє ім’я як десидента, либонь, найбільш знане – Сергій Набока.

Сергій був скромним, мовчазним і мав хворобливий вигляд, коли він був моїм студентом. Зірок з неба він не знімав, навчався посередньо і, як кажуть, не висовувався. Як його викладач, я навіть і не підозрював, що він перебуває під наглядом КДБ, і до мене дійшли чутки про це, коли вже постало питання про його відрахування, а суть його справи так і залишилася для мене невідомою. Так-от, мушу сказати, що перед тим, як відрахувати його з факультету, Д. Прилюк зробив усе можливе, щоб захистити хлопця і залишити на факультеті, хоч на нього давили і ректор та проректор, і офіцери КДБ. Очевидно, Дмитро Михайлович мав не одну розмову і з самим Набокою. Пригадую, як пару разів декан шкодував, що Сергій до нього не прислухався і що йому по-батьківському шкода юнака.

Пізніше С. Набока, як відомо, був одним із організаторів Українського культурологічного клубу. Пригадую, як офіцери КДБ збилися з ніг, шукаючи на факультеті журналістики студентів, з допомогою яких вони могли б одержувати інформацію з засідань клубу, коли його учасники збиралися ще невеликим колом. „Дався вам той культурологічний клуб”, – сказав якось я одному з них, намагаючись переключити нашу розмову на Народний рух та інші громадські ініціативи, які вже накочувалися широкою хвилею. Оскільки моя репліка не викликала жодної реакції з боку кадебіста, я зробив для себе висновок, що то були їхні ж проекти, і з часом це підтвердилося. УКК ж залишався незалежним і закритим: КДБ, здається, так і не змогло туди проникнути, аж поки клуб не став масовим. Мені не давало спокою запитання: чому так?

Відповідь я дістав у зовсім несподіваній ситуації. Навідався я якось до друзів, які працювали в редакції журналу „Україна”. Сидимо, балагуримо… Аж тут зайшла Катерина Зеленська й почала розказувати, що її син Сергій Набока видобувся на волю, показувала фотографії й хвалилася активністю Сергія в українському національному русі… Прямий і гострий на слово Олександр Гижа не стримався: „Катерино, так ти ж єврейка! До чого тут український національний рух?” Зеленська спокійно кинула у відповідь: „Так тепер же це МОДНО!”

…Ректор КДУ Михайло Улянович Білий недолюблював Прилюка і ставився до нього не без огиди й презирства – сам був людиною непростого характеру, а становище ректора, статус ветерана 18-ї армії (тієї, де начальником політвідділу був Л. Брежнєв), стосунки з найвищими посадовцями (він був дружній із В. Щербицьким) наче освячували його право на це. У цьому відношенні промовистим є один дуже цікавий епізод.

Частину відпустки я завжди проводив у батьків на Сумщині. Того літа мій дід відібрав на своїй пасіці рамку всуціль залиту стільниковим медом і дав мені як гостинець для мого начальника. Я привіз ту рамку до Києва і в перший же день приніс на роботу, щоб передати Михайлові Уляновичу. Вибравши момент, коли у приймальні нікого ще не було, з тією рамкою заходжу до ректора, вітаюся й кажу, що ось привіз йому гостинця від мого діда. Михайло Улянович почав відмовлятися, і я сказав йому, що якщо йому незручно возитися з моїм гостинцем, я передам його водієві, і той відвезе додому. Але ректор категорично відмовлявся, вигукуючи: «Це що – хабар?», – утікаючи від мене поза столом для засідань. «Ну, не викидати ж мені це», – сказав я, засмучений тим, що мені цю рамку й зберігати ніде. «А ви віддайте гостинець своєму деканові, – сказав Білий. – Він бере хабарі, візьме й це».

Отож в обідню перерву я поволік дідів гостинець на факультет. Дмитро Михайлович вислухав мою розповідь про реакцію Білого, розсміявся й охоче прийняв мій подарунок. Чи брав він хабарі, як стверджував ректор, судити не беруся. Чутки такі ходили, як і про інших деканів, але підтвердити хабарництво Прилюка можуть хіба що тільки ті, хто з допомогою хабаря став студентом очолюваного ним факультету. Траплялося, що студенти приносили викладачеві пляшку вина, але це було звичайною практикою радянського способу життя і хабарем не вважалося. У будь-якому разі мої стосунки із Д. Прилюком після вручення йому дідового гостинця не змінилися.

Був один епізод у моїх стосунках із Д. Прилюком, про який я ніколи не забуду. В середині 70-х я прийняв запрошення на роботу в ректораті тому, що мені було обіцяно квартиру готельного типу в університетському будинку, який якраз будувався. Але обіцянки залишилися обіцянками, і мені довелося житло купувати за власні кошти (точніше – за кошти моїх батьків). Так склалося, що мені бракувало 500 карбованців до тієї суми, яку треба було заплатити за половину хати. Я оббігав усіх своїх відомих, маловідомих і невідомих друзів і знайомих: у перспективі мені гроші обіцяли, але на даний момент розводили руками. Моя безпосередня начальниця А. П. Коваль сказала мені: вільних грошей у неї немає, а заради 500 карбованців вона не піде ворушити строковий рахунок на десять тисяч карбованців…

Я не тішив себе надією, коли йшов із своїм клопотом у кабінет до декана Д. Прилюка. Дмитро Михайлович якраз перебирав якісь папери на столі для засідань. Не дослухавши мою розповідь, він запитав: «Скільки треба?» Я сказав. «Почекайте трохи, я звільнюся, і ми сходимо в ощадкасу», – сказав він. Невдовзі я мав на руках суму, якої мені бракувало.


Окремої розмови, безумовно, заслуговує історія із захистом моєї кандидатської дисертації. Взагалі мушу сказати, що із тими дисертаціями мені не щастило. У мене був шанс ще на початку 70-х років захистити дисертацію з історії фольклористики за матеріалами дослідження життя й діяльності Климента Квітки, але це було мені заказано: формальною забороною був брак у мене музикознавчої освіти, а фактичною – те, що К. Квітка був міністром юстиції в уряді Центральної Ради. Потім мені було перейдено дорогу в аспірантуру з мистецької критики, і то через те, що мій безпосередній начальник, з одного боку, і вчений, до якого я йшов в аспірантуру, – з другого, виявилися одвічними ворогами й пакостили один одному, використовуючи інших людей як «розмінну монету».

Уже викладаючи в університеті, я написав дисертацію з критики перекладу. Це була друга робота такого характеру в цілому світі, і чотири ради з захисту дисертацій (дві в Києві і дві в Москві) відмовилися приймати роботу до захисту через брак фахівців, здатних оцінити моє дослідження. Одну із цих рад за місцем моєї роботи очолював Д. Прилюк. Мій колишній професор і завідувавач кафедри літературної критики й публіцистики МДУ А. Бочаров після безуспішної спроби вивести мене на захист через свою кафедру сказав мені: «Вам же простіше написати нову дисертацію для конкретної ради й під конкретних опонентів і за темою, про яку не скажеш, що бракує фахівців».

Я прислухався до тієї поради і, поки їхав у поїзді з Москви до Києва, сформулював собі тему і продумав концепцію нової дисертації – «Майстерність і новаторство Лесі Українки як літературного критика і публіциста». Коли затверджувалася тема на факультеті, говорилося навіть, що я беруся до «заяложеної теми». Мене підтримав, спасибі йому, професор П. М. Федченко, якого я попросив стати моїм формальним науковим керівником: «У будь-якій темі можна сказати нове слово». Рівно через рік дисертація була готова, пройшла обговорення на двох кафедрах і рекомендована до захисту. Рада із захисту дисертацій, очолювана Д. Прилюком, прийняла дисертацію до захисту, визначила провідну організацію та призначила опонентів. І тут один із моїх «доброзичливців», якого я зачепив критичним словом в одній із своїх рецензій, накатав на ім’я ректора університету скаргу про те, що результати моїх дисертаційних досліджень, мовляв, недостатньою мірою опубліковані, і це при тому, що я вже був визнаним авторитетом із життя й творчості Лесі Українки. Дмитро Михайлович умовляв мене зняти дисертацію з захисту. Декан А. Москаленко сказав, що знімати не треба. Ясна річ, очолювана Д. Прилюком рада відклала захист до публікації результатів дослідження.

Коли дисертацію було задепоновано як монографію, а кілька розділів опубліковано у вигляді журнальних статей («Українська мова та література в школі», «Вітчизна» та ін.), дисертацію було винесено на захист. Захист проходив блискуче, висловлювалися навіть пропозиції щодо присвоєння мені одразу вченого ступеня доктора філологічних наук. Ну, а потім було таємне голосування й затяжна перерва: Д. Прилюк довго сидів на телефоні з ВАКом. Мені нічого не говорили. Нарешті зібрали після перерви раду й оголосили, що забракло лише чверті голоса, щоб винести позитивне рішення щодо моєї дисертації. Дуже швидко й шило вилізло із мішка: п’ять членів ради на чолі з професором В. Рубаном змовилися проголосувати проти (пару з них потім навіть хвалилися тим, що їх попросили проголосувати проти, і вони радо погодилися). За наслідками цієї ситуації у мене відбулася розмова з Д. Прилюком та А. Москаленком. Зійшлися на тому, що краще всього, коли я сам, бувши в Москві, зайду до ВАКу.

Через якийсь час, я так і зробив. Оскільки як заступник декана з наукової роботи я був вхожий до ВАКу, щойно я переступив поріг кабінету, начальник відділу філологічних наук вигукнув мені назустріч: «Ну, що там у вас у Києві робиться?!» Ми сіли й докладно обговорили мою ситуацію. Було два варіанти розв’язання проблеми. Перший варіант: ВАК може зайнятися розслідуванням того, що відбулося на захисті, виявить порушення процедури (змову щодо голосування проти) і призначить повторний захист. «Це забере багато часу й нервів», – пояснив мені співрозмовник і порадив вибрати другий варіант: почекати якийсь час і вийти на захист дисертації повторно.

Я так і зробив: перечекавши рік чи півтора, я замінив у дисертації лише титульну сторінку (поставивши новий рік захисту), не змінивши ані титли в самому тексті (і це незважаючи на те, що якраз за цей час відбулася навіть зміна генеральних секретарів ЦК КПРС), і повторно вийшов на захист. На цей раз мій захист проходив, скажемо так, прискореним темпом, і що цікаво – рада винесла одностайне рішення про присвоєння мені вченого ступеня кандидата філологічних наук. «За» проголосував навіть той член ради, який повинен був би голосувати «проти». Після засідання ради професор Д. Прилюк, який рідко коли вдавався до гострого чи нецензурного слова, вітаючи мене, щось там дуже нецензурне сказав на адресу того псевдонаукового кодла, яке вирішило позбиткуватися наді мною.

* * *

Смерть професора Д. Прилюка була наглою й несподіваною. Його дружина, досвідчений лікар-кардіолог за фахом, дуже потім жалкувала, що щось таки вона прогавила… Віра Григорівна не була частим гостем на факультеті за життя Дмитра Михайловича. А з його відходом зачастила, і чомусь чи не найбільше часу проводила у розмовах зі мною. Під час цих розмов я й спонукав її передати архів покійного чоловіка до Центрального державного архіву-музею літератури та мистецтва України (ЦДАМЛМУ), куди вже на той час я передав значну частину свого власного архіву. Із свого боку, я мав відповідну розмову і з завідувачкою фондів архіву-музею. Наскільки мені відомо, Віра Григорівна так і вчинила, і я дуже радий, що спадок мого старшого колеги професора Дмитра Михайловича Прилюка закладено для довічного зберігання і є доступним для дослідників його життя й творчості.

Вашингтон, США

14 червня 2015 року

СУСПІЛЬНИЙ УСТРІЙ І КОНСТИТУЦІЙНИЙ ЛАД

Історик Тарас Чухліб у грайливій формі пише:

«Конституційна криза у кожній державі світу завжди призводила до зміни конституційного ладу цієї держави».

Вважаючи це історичною аксіомою, історик задає співвітчизникам запитання:

«Дорогі мої земляки, яким Ви особисто бачите майбутній змінений конституційний устрій нашої країни — ми будемо Республікою, Олігархатом, Монархією, Конституційною Монархією чи Гетьманатом? Га? Чи вам усе похрін?»

Перелічені автором як «конституційні устрої» Республіка, Олігархат, Монархія, Конституційна Монархія чи Гетьманат, за великим рахунком, устроями не є.

Це скорше за все форми організації державних інститутів, способи урядування, які можуть використовуватися по суті за будь-якого суспільного устрою. Перелічені «конституційні устрої», до того ж, накладаються один на інший.

Очевидно, що «конституційний лад» чи «конституційний устрій» як спосіб урядування є породженням або частиною чогось більшого, що склалося природним чином, поза волею людей і є вічною цінністю для кожного окремого народу.

Таким може бути СУСПІЛЬНИЙ ЛАД, СУСПІЛЬНИЙ УСТРІЙ, який обумовлює психотип того чи іншого народу, його менталітет, особливості взаємовідносин між людьми та ін.

Офіційна історія визначає рабовласницький лад, феодалізм, капіталізм, соціалізм та ін. і на основі цього розглядає способи і форми державотворення, а отже й інститутів держави.

Прикметно, що рабовласницький лад дає нам приклади як республіканського, так і монархічного способу урядування.

Так само і феодалізм був грунтом, на якому розвивалися не тільки абсолютна чи конституційна монархія, але й республіканські форми урядування. В умовах феодалізму, зокрема, проявилася й така республіканська за природою форма урядування, як гетьманат.

На зміну феодалізмові прийшов капіталізм, за якого в багатьох країнах цілком успішно розвиваються як республіканські, так і монархічні способи урядування. Більше того, деякі країни повернулися до «конституційних монархій».

Соціалізм же, який, здавалося б, формально надається до республіканського способу урядування, насправді проявився як авторитарно-тоталітарний устрій, явивши адміністративно-командний спосіб урядування і породивши диктатуру якщо не окремої особи (як за абсолютистської монархії), то групи людей (політичної партії, олігархату).

Українська традиція організації суспільного життя не вписується в жодну із цих концепцій. Мабуть, саме тому на теренах України не було рабовласництва, феодалізм мав свої особливості, капіталістичні відносини практично обійшли українців стороною, а от соціалізм пройшовся по українському народові неймовірно важким катком, забравши десятки мільйонів життів і майже повністю зруйнувавши те, що залишалося від традиційного для нас укладу життя…

Останнім часом цікаві до історичних глибин автори підказують нам, що до визнаного офіційною історичною наукою рабовласницького суспільного устрою на теренах України існував не якийсь там «первісно-общинний лад», а добре структурований розвинутий суспільний устрій.

Традиції і звичаї, закорінені в тому устрої, зберігалися упродовж тисячоліть, унеможливлювали панування рабовласництва, робили «м‘яким» феодалізм, уберегли від «молоха» капіталізму і зазнали серйозних втрат лише за авторитарно-тоталітарних соціалістичних режимів, які поставили за мету повне знищення України й українців як унікального явища.

Ці традиції і звичаї характерного саме для нас суспільного устрою роблять українців «бездержавною нацією», оскільки українці в принципі не мають потреби у державі в такому вигляді, як вона склалася в умовах суспільних устроїв, які апріорі є чужими для нас.

Очевидно, що з розв‘язання саме цього питання і треба починати, а потім уже говорити про «конституційний устрій» як спосіб урядування та гетьманат як інструмент цього урядування.

1 листопада 2020 р.

UKRAINIAN WASHINGTON

UKRAINIAN WASHINGTON / Compiled & Edited by Dr. Volodymyr Ivanenko. –Washington: Ukraina Inc Publishing, 2020. – 80 p.

The book consists of a brief digression into the history of the Greater Washington Ukrainian community, as well as materials on existing Ukrainian and Ukrainian American institutions and organizations, collected by the compiler from books, newspapers, magazines, and internet sources.

The book is intended for everyone who is interested in the Ukrainian community in the U.S. capital and its suburbs.

You can order the book directly from Ukraina Inc Publishing by paying $4.99 + $3.00 mailing via: https://paypal.me/ukrainainc. Upon confirmation of payment by e-mail to ukrainainc@gmail.com, Ukraina Inc Publishing will mail you your copy of the book. So, please, provide us with your mailing address.

Ukrainian Washington is available in the electronic format as well. To order the electronic version of the book, please, pay $3.99 can be ordered via: https://paypal.me/ukrainainc. Upon confirmation of payment by e-mail to ukrainainc@gmail.com, Ukraina Inc Publishing will e-mail you your .pdf copy of the book.

ТРАНСФОРМАЦІЙНА МІСІЯ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА

Тема козацтва є надзвичайною важливою при обговоренні ідеї й концепції системних змін для України. Як уже не раз наголошувалося в попередніх статтях, козацтво традиційно було провідною верствою, власне становим хребтом українського суспільства. Якраз у ролі станового хребта суспільства українське козацтво й покликане стати головною рушійною силою системних змін. Без відродження козацтва як станового хребта українського суспільства самостійна, суверенна, незалежна і успішна Україна не відбудеться.

Українізація, піднесення рівня національної свідомості й громадянської зрілості українського суспільства, відродження національних традицій і звичаїв просто неможливе поза відродженням українського козацтва як станового хребта. Це пояснюється тим, що саме козацька домінанта визначає український менталітет. Про це знають навіть тібетські лами-мудреці.

Саме на козацтво зав’язане таке явище, як характерництво, а останнє, в свою чергу, обумовлює такі засадничі для української культури, українських національних традицій і звичаїв, а отже для організації суспільства, встановлення суспільного ладу, способу урядування та процесів націєтворення й державотворення чинники, як Воля, Дух, Духовність, Лицарство, Шляхетність і Аристократизм.

Українська національна ідея, до формування якої найближче підійшов Тарас Шевченко («В своїй хаті своя правда, і сила, і воля»), також пов’язана із козацтвом. Втілення в життя цієї ідеї може забезпечити лише відродження козацтва як носія національних традицій і звичаїв.

Суверенітет українського народу, обраного ним суспільного устрою/ладу/порядку, способу урядування, національна безпека і оборона чи не найбільшою мірою залежить саме від козацьких традицій.

Засади українського «державотворення» передусім обумовлені козацькими традиціями. «Бездержавність», тобто самобутній, унікальний спосіб організації життя й урядування в українському суспільстві, що її наші супротивники вважають слабкістю, нездатністю до державотворення української нації, історично трималася, тримається, а отже — й буде триматися лише на козацьких традиціях.

Звичай (з великої букви) як основний закон буття, як конституція українського народу, історично визначав традиції, звичаї і обряди, і носієм Звичаю задовго до появи історичної козацької державності XVI—XVII століть було козацтво. Історичну козацьку державність дуже добре охарактеризаував Броніслав Фастівець, який пише:

«Всі найбільш відомі у писаній історії українські гетьмани були вихованцями христової церкви. Тому їхній сформований церковною освітою світогляд і переконання є феодальними. Це завжди суперечило одвічним традиціям вільного способу життя і самоурядування нашого рідного народу. З електоральної довіри козацького товариства вони користали переважно заради реалізації власних амбіцій. Лише якась частина їхнього сумління була почерпнута впливами виховання у традиціоналістичному етнокультурному середовищі рідного народу, і лише у цій частині вони можуть бути авторитетами для національно-визвольного прозріння українського суспільства» (див.: https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=779924096157044&id=100024183816340).

Тому має рацію Б. Фастівець, наголошуючи, що «в принципі маємо покладатись лише на збережений у надрах Національної козацької Віри і Звичаєвості одвічний традиціоналізм вільного способу життя і самоурядування, який маємо видобути із питомих, і тому священних передань Історії рідного народу».

***

В іншому своєму тексті ось як Б. Фастівець пише про появу українського козацтва як явища в період, визначений істориками як доба феодалізму, через яку пройшли практично всі народи Євразії:

«Феномен українського козацтва – це потужна спроба відродження прадавньої старожитної дорабовласницької Руси після загибелі ранньофеодальної державності варязької династії киїських князів в обставинах панування світового феодального ладу.

Дивовижну картину спостерігаємо у світовій історії на зламі раннього і середнього середньовіччя: У всьому світі, здавалось би безроздільно, панує брутально-насильницький феодальний громадсько-політичний лад, добігає свого кінця ранньофеодальна загарбницька державність продажної варязької династії київських князів, а традиціоналістична давньочеркаська Русь-Україна робить потужну спробу відродження в обставинах домінуючого дрімучого феодалізму, вже забутих у світі, традицій свого питомого, ненасильницького по відношенню до корінних народів, дорабовласницького державного ладу і відично-православного варново-родоладового суспільства звичаєвих самоврядних громад з копною правосвідомістю і вічовим народоправством під політичним і збройним захистом національної добровольчої військової верстви, суверенного права рідного народу творити свій питомий громадсько-політичний лад за власними уподобаннями. Це і є феномен руської козаччини та її унікальної державності, відомої під назвою Війско Запорозьке».

Звісно, що історичне українське козацтво середньовіччя виникло не на порожньому місці. Воно явило себе світові як продукт русів-українців як етносу, його традицій і звичаїв, суспільного устрою і способу господарювання нашого народу. Зовсім невипадково це сталося тоді, коли почали формуватися держави у теперішньому розумінні державного будівництва і державного права. І це була досить успішна спроба опору русів-українців тим державотворчим процесам, які наприкінці XVII та у XVIII столітті спричинилися до повного контролю держави над громадянином, індивідом, а потім спричинилися до виникнення авторитарно-тоталітарних устроїв у 20-му столітті з диктаторськими режимами.

Поява козацтва як спроба зберегти традиції самоорганізації суспільства, безумовно, непокоїла ті держави, які формувалися за рубежами козацької вольниці з її суто республіканськими формами правовідносин, урядування, безпеки та оборони. Отож ті, хто упродовж віків контролював або намагався контролювати Україну, передусім ставив собі за мету приборкати і контролювати українське козацтво.

Польща вигадала таке явище, як «реєстрове козацтво». Подібні підходи до приборкання козацтва демонструвало Кримське ханство як колись могутній політичний гравець у причорноморському регіоні. Московія спробувала різні способи приборкання українського козацтва, які виявилися неуспішними. І тоді вона пішла на знищення козацтва, на руйнацію козацьких «місць сили».

Завойовуючи Русь-Україну, Московія прагла спочатку знайти спільну мову з українським козацтвом, потім приборкати його і зрештою знищити. Це було успішно зроблено упродовж другої половини XVII — XVIII століття, тобто менше, ніж за півтори сотні років. Кінець XVIII й усе ХІХ століття пішло на те, щоб підкупити козацьку старшину, надавши їй дворянські титули й звання, а отже й високий статус у російському імперському суспільстві. Більшість рядових козаків купилися на участь у спеціальних козацьких воєнізованих формуваннях, які стали складовою частиною імперських збройних сил.

Внаслідок саме такої руйнації Московії вдалося не тільки приборкати козацтво, але й використати войовничість козацького духу на свою користь через створення псевдокозацьких формувань, на що й купилися численні нащадки українських козаків, пішовши на службу російському царатові. Козацькі полки й дивізії стали частиною імперської воєнної машини, яка завойовувала Москві нові території. Тепер це псевдокозацтво Москва використовує у своїй війні проти України, причому по обидва боки фронту.

Відродження українського козацтва в незалежній Україні не вийшло за рамки дозволеного російсько-радянською імперською владою. Етнографізм став визначальним фактором численних козацьких товариств і організацій. Мілітарна ж потенція українського козацтва не пішла далі масової моди на виникнення безлічі «отаманів», «полковників», «генерал-хорунжих», «гетьманів» без власне козацького війська, полків, куренів чи сотень. Звичайно ж, таке «козацтво», свого часу дозволене російською імперською, а потім і компартійно-радянською ідеологією, яке знайшло для себе живильний ґрунт і в незалежній, але все ще радянській Україні, апріорі не може стати становим хребтом українського суспільства й силою, здатною очолити системні зміни в Україні.

Саме тому ми закликаємо до створення якісного нового Всеукраїнського Козацького Руху, який поставить за мету відродження українського козацтва через очищення його від «шароварщини» і «генеральщини», через відродження Духу, Віри і Звичаєвості та одвічного традиціоналізму вільного способу життя і самоврядування, про які нам нагадує Б. Фастівець, закликаючи освоювати спадщину Григорія Сковороди, Івана Котляревського, Тараса Шевченка, І. С. Нечуя-Левицького, Івана Франка, Юрія Федьковича, Лесі Українки та інших провідників нашої духовної культури, зокрема й тих наших сучасників, які докопуються до першоджерел.

На сьогодні найбільшою перешкодою для успішного українського націєтворення й державотворення є радянський суспільний устрій з його авторитарно-тоталітарними порядками й адміністративно-командним способом урядування, нав’язаний Україні Московією.

Б. Фастівець справедливо наголошує, що на відміну від Російської імперії та й інших країн Заходу, «Русь-Україна ніколи не мала аутентичного рабовласницького, феодального, капіталістичного і тоталітарно-комуністичного ладу, хіба що під гнітом іноземного поневолення». Він же нагадує нам, який суспільний лад найбільшою мірою відповідає інтересам і устремлінням українського народу: «Питомий звичаєвий громадсько-політичний лад Руси-України – родоладово-варнова республіка звичаєвих самовряних громад з копною правосвідомістю і вічовим народоправством під політичним і збройним захистом добровольчої національної військової верстви».

Звідси пан Фастівець підводить і до думки про те, який спосіб урядування найбільшою мірою відповідав би прагненням волелюбного українського суспільства: «Старожитна руська держава справді існувала як ненасильницька по відношенню до власного народу, родоладово-варнова, відично-православна, і ніяким чином не феодально-християнська, держава звичаєвих самоврядних громад з копною правосвідомістю і вічовим народоправством, політично і збройно захищена добровольчим аутентичним лицарством. Звідси ж і шукаємо відповіді на питання яким саме має бути справжній гетьман Руси-України».

До речі, професор Микола Чубатий у книжці «Огляд історії українського права» (Київ, 1994), аналізуючи середньовічні першоджерела та державне право Русі-України, наголошує на засадничому значенні звичаєвого права у суспільному устрої життя українського народу.

Українське національне відродження, як воно проявилося упродовж ХХ століття, незважаючи на його переважно стихійний характер, дає нам кілька важливих явищ:

Українська революція 1917-1921 років мала кілька спроб державотворення: УНР з Центральною Радою на чолі, Гетьманат Павла Скоропадського, Директорію Симона Петлюри і анархістську республіку Нестора Махна. Звернімо увагу на те, що республіка Н. Махна сформувалася на теренах, колись контрольованих Запорозькою Січчю, і протрималася довше, ніж будь-яка інша спроба українського державотворення. При цьому, республіка Махна не ідентифікувала себе козацькою, але за природою своєю була козацькою. Гетьманат Скоропадського, формально оголошений як козацька традиція, насправді був спробою утвердження класичної монархії та диктатури і по суті не мав нічого спільного з козацтвом.

Друга Світова війна також відкрила вікно можливостей для прояву феномену козацтва. Звичайно, були традиційні ще для Російської імперії козацькі військові формування як у складі Червоної армії, так і німецького Вермахту. Але традиції справжнього українського козацтва проявилися в організації Поліської Січі під проводом Тараса Бульби (Боровця), які стала предтечею Української Повстанської Армії. Поліська Січ упродовж досить тривалого часу контролювала кілька адміністративних районів на Волині. Сталося, однак, так, що козацьку традицію витіснила україноцентрична за своїм духом, але авторитарно-тоталітарна за своїм характером Організація Український Націоналістів. У цьому нічого дивного немає: Друга Світова війна по суті була війною між авторитарно-тоталітарними режимами, і українська ідеологія, яка протистояла їм, не могла бути нетоталітарною. Отож можемо лише констатувати, що козацька ідея не спрацювала.

Крах комуністичної ідеології наприкінці 20-го століття спричинився до втрати монополії КПРС і відтак до розпаду СРСР з його авторитарно-тоталітарним компартійно-радянським режимом. Ухвалення Деклараціїї про державний суверенітет, а потім і проголошення Акту про державну незалежність України створили умови для виникнення численних козацьких товариств і організацій, завдяки яким наплодилося чимало гетьманів, генерал-хорунжих, полковників, отаманів, кошових та інших козацьких чинів, що в масі своїй, за великим рахунком, не мають відношення до устроєвих традицій справжнього українського козацтва. Водночас козацтво активізувалося і як видовищно-розважальний бізнес, який певною мірою виконує освітньо-просвітницьку функцію, репродукує обрядово-ритуальні дійстава, але практично не виконує ні націєтворчої, ні державотворчої місії, оскільки козацтво не усвідомлює себе становим хребтом сучасного українського суспільства.

Очевидно, цю ситуацію можна виправити через свого роду перепис нащадків козацьких родів, через обнулювання (перезаснування, перереєстрацію, переформатування) існуючих козацьких товариств і організацій, перелічених вище звань та посад, і формування якісно нового Всеукраїнського Козацького Руху. Хай у цей громадський Рух спочатку прийдуть нащадки українських козацьких старшинських та звичайних родів, які засвідчать свою зацікавленість у відновленні й розбудові козацького стану в українському суспільстві. Коли ж сформується ініціативне ядро цього Руху, очевидно, буде сенс створити свого роду приймально-ревізійну комісію, яка розгляне можливість прийняття до Руху тих чинних козацьких товариств та організацій, які очистяться від «шароварщини» й «генеральщини» та готові будуть до втілення в життя місії і завдань українського козацтва як станового хребта українського суспільства.

Очевидно, саме тоді реалізується й ідея безполкового і безсотенного козацького полковника Б. Фастівця, задекларована ним у такий спосіб:

“Цим феноменом народ Руси-України дієво протестує і застерігає проти глобального ідеологічного блуду у вигляді нових авторитарних світових релігій і гуманітарного громадсько-політичного збочення людських спільнот на користь режимів брутального політичного насильства, одночасно пропонуючи світовій спільноті національних Вітчизн самостійно творити і прокладати свої самобутні шляхи сталого безкризового розвитку. Ось таким є один з потужних реальних виявів Всесвітньоісторичної місії народу Руси-України, та його національного характеру. Чи не варто уважно придивитись і прислухатись до голосу національного традиціоналізму корінного народу Руси-України з його одвічними традиціями відичного світогляду, Віри-Звичаю та вільного способу життя, артільного господарювання, виробництва та нехрематистичної економіки і самоурядування під політичним і збройним захистом добровольчої національної військової верстви?!”

Це — той напрямок, у якому має розвиватися і наукова думка українських інтелектуалів, яка поки що обмежується збиранням козацьких артефактів та констатацією історичних фактів, подій і явищ без актуалізації історичного досвіду й випрауювання концепцій побудови успішної України, а також та царина української науки, яка забезпечить історико-теоретичну, методологічну й організаційно-управлінську підготовку українського суспільства до системних змін, втілення цих змін у життя через створення потужного громадського Всеукраїнського Козацького Руху. Цей Рух разом із Рухом за Українізацію України, Рухом Світового Українства та інших якісно нових громадських об’єднань об’єднаються у Всеукраїнський Фронт Системних Змін, у надрах якого народяться якісно нові україноцентричні ідеологічні політичні партії, здатні очолити втілення в життя ідеї системних змін через підготовку Всеукраїнських Установчих Зборів, випрацювання концепції нового ладу, нової Конституції України й установлення нового способу урядування.

31 липня — 13 жовтня 2020 р.

ЧИ МАТИМЕ УКРАЇНА СВОГО АДАМКУСА?

Про роль “американців” у розбудові України

Час від часу в Україні навіть серед патріотів знаходяться не тільки отруєні кремлівською пропагандою, але й щирі патріоти України, які незадоволені співпрацею України з США, проамериканськими іноземцями в уряді й узагалі “підступністю американського імперіалізму”.

Проігноруємо антиамериканістів з російським душком. Російський антиамериканізм взагалі заслуговує окремої розмови, але не тут і не зараз.

Мені зараз цікаві доморощені антиамериканісти, які не хочуть бачити Україну під російським впливом, але й американського впливу вони жахаються, як чорт ладану.

Я їх розумію. Я також за те, щоб Україна була незалежною від будь-кого, самодостатньою, успішною й багатою. Як та ж Швейцарія.

На жаль, це не реально. Принаймні поки що. І не тільки тому, що ще не здобута перемога над зовнішнім ворогом. Є ще й ворог внутрішній, і перемогти його набагато важче.

І тут без зовнішньої допомоги не обійтися. Якщо ми воюємо із тими, що нав’язують Україні “допомогу” із зброєю в руках, то, ясна річ, мудріше — сподіватися на допомогу з іншого боку, від тих, хто не примушує приймати допомогу. “Ви хоч щось та робіть, і ми тоді вам поможемо”, — кажуть Україні американці.

А українцям у тому вже мерещаться зазіхання на їхню свободу, на їхні землі й води. І вже вони бояться то Катерини Чумаченко (вона ж Ющенко), то її “сестри” Наталії Яресько (я особисто уточнював у пані Катерини, чи Яресько справді доводиться їй сестрою; виявляється — поговір, та ще й припечалений невідворотною втратою). Ну, а як же — американки. І байдуже, що вони обидві — українського походження і, за великим рахунком, етнопсихологічно й ментально практично не відрізняються від пересічного українця. Досвідом життєвим лише відрізняються. І це — те, чим Н. Яресько цінна в уряді України. Я її тут не захищаю, не відбілюю, бо не знаю її ні особисто, ні за ділом. Зрештою, кожен із нас відповідає за свої неправедні вчинки — якщо не перед людьми, то перед Богом.

Наскільки участь американських українців (не всіх, звичайно, а найуспішніших) може бути цінна й корисна, покажу на прикладі… Литви.

Литва, як відомо, першою проголосила свій державний суверенітет і показала дорогу на вихід із СРСР іншим республікам. Рушійною силою в цьому, як потім і в проголошенні незалежності Литви, був “Саюдіс”. Це — таке саме, як Народний рух України. Лідером “Саюдіса”, а потім і Литви був Вітаутас Ландсбергіс, про якого більшість людей у Литві й за її межами думали як про запеклого литовського націоналіста.

Насправді Ландсбергіс націоналістом не був. Він був космополитом і хизувався своїм оонівським паспортом, зокрема, й перед невеликою групою гостей, серед яких був і я. Отже, знаю, про що говорю. І все ж Ландсбергісові вдалося відірвати Литву від Москви.

В Україні також був свій “Саюдіс” — Народний рух. І очолювали його не космополити, а притомні українські патріоти. Я так думаю, бо жодного разу не бачив, щоб хтось із них хизувався оонівським паспортом. Але цим патріотам чомусь не вдалося відірвати Україну від Москви — вона сама відпала завдяки ГКЧП. На відміну від Ландсбергіса, лідерами України рухівці не стали — першим президентом України став їхній політичний опонент. Історія й досі не розбереться, чому так вийшло.

Втім, і в Литві у “Саюдіса” не склалося — з часом до влади повернувся колега українського президента по КПРС. А от потім… Подібності закінчилися: Литва й Україна пішли різними шляхами.

І найважливіша відмінність між Литвою та Україною полягає в тому, що Литва вийшла із Радянської імперії з гордо піднятою головою, Україна ж випала на ходу з поїзда, який щойно зійшов з рейок чи з корабля, який уже тонув — кому яке порівняння до вподоби.

Тенденції й етапи розвитку “незалежної” України легко відстежуються за каденціями її президентів: Кравчук передав владу Кучмі, Кучма — Ющенкові, Ющенко — Януковичу… Після Януковича владну булаву перехопив Порошенко; втім, багатьом небезпідставно здається, що Янукович передав владу Порошенкові. Ми добре знаємо, хто є who. Україна завдяки цим флюгерам опинилася на семи вітрах, особливо розриваючись між Європою та Росією. Тотальна совковість і корупція змагаються між собою по сей день. Власть імущі й олігархи розпродують і розтягують усе, що можна, а народ їм навіть допомагає. Палають шини й гинуть люди уже не тільки на Майдані, а й на фронтах справжньої війни з Росією. І все одно практично нічого не змінюється…

Маленька й тендітна Литва також проявляє тенденції й етапи свого розвитку через каденції своїх президентів. Але вона не стала тричі випробовувати свою долю (у народі недарма кажуть: не випробовуй свою долю тричі!) й… виписала собі з Америки не першу леді й навіть не міністра-члена уряду — президента! Він не жив у Литві не те що останні 5 років — він не жив у Литві останні 45 рокіа! І литовці його обрали як досвідченого менеджера (піднявся до високого рангу державного службовця в одному з міністерств), людину з досвідом проживання у вільній країні та ще й — що дуже важливо! — першокласного фахівця із захисту (очищення!) довкілля.

Симптоматично те, що він обирався на посаду президента прямо із США. Очевидно, литовці надали йому перевагу, швидко допетравши, що від перетягування канату між місцевими совками добра не діждешся.

Прийшовши до влади, президент Валдас Адамкус вніс у життя Литви чимало свіжих змін, і, як справжній санітар, вдався й до очищення ментальності литовців: однією із кардинальних змін було відкриття архівів КДБ. Жоден президент на пострадянському просторі і досі не відважився на такий крок, і не скоро відважиться. А він відважився!

І тут виявилося, що знаменитий литовський націоналіст і демократ — зовсім не націоналіст і не демократ, а агент КДБ із двадцятирічним стажем і що “Саюдіс” — проект КДБ. Інакше кажучи, виявилося, що “Саюдіс” створювався для того, щоб випустити пар, але кадебісти не втримали ситуацію, і вона вийшла з-під їхнього контролю. Правда підняла дух литовців і згуртувала націю. Вони вибачили підлість Ландсбергісу й навіть дозволили йому репрезентувати Литву в Європарламенті.

І де тепер Литва? У Євросоюзі. Чи втратила Литва свою самобутність, незалежність, свої багатства? Ні, Литва випросталася на повний зріст, наче її ніколи й не ставили на коліна. І керує нею харизматична Жінка, успішному президентству якої може позаздрити будь-який світовий лідер чоловічої статі.

І хто найбільшою мірою відстоює інтереси України в Євросоюзі, з одного боку, й найсміливіше вишкірює зуби на Росію, захищаючи Україну, – з другого? Маленька країна Литва та її прекрасний лідер Даля Грибаускайте! Литва, виходить, — найнадійніший союзник України від часів середньовіччя. Що Україна робила б і де Україна була б без Литви?

А все було б інакше, якби Литва не обрала на президента американця.

…Кілька років тому я одержав листа від київського політолога, в якому була й така жартівлива фраза: “Повертайтесь, пане Володимире, в Україну — будемо робити з Вас президента”. Я підіграв тоді у відповідь: внесіть відповідні зміни до Конституціі, і таке стане можливим.

Справді, за межами України живуть десятки мільйонів українців. Діаспора багата на потужні таланти, високої освіти й культури особистостей, досвідчених менеджерів і політиків високого рангу, порядних людей і справжніх патріотів України. Далеко не останніми їхніми чеснотами є також те, що у них є щеплення від корупції. Звичайно, є поміж нами зваричі, які намагаються скористатися можливостями, але все-таки більше серед нас таких, як блаженної пам’яті Слава Стецько — самовідданих, жертовних і готових працювати на ентузіазмі.

Одна тільки біда стає нам на перешкоді і разюче різнить нас від литовців: українці і в Африці українці — де збираються два українці, неодмінно з’являється три партії. Класичний приклад з історії ОУН: бандерівці, мельниківці, “двійкарі”. Або ще: українські католики ніяк не можуть знайти спільну мову із православними. Події останнього часу підняли температуру проукраїнських настроїв серед традиційно космополітичних і відтак інертних українських юдеїв, мусульман та протестантів. Національна самосвідомість останніх продовжує бажати кращого… Тому ми й зараз такі розмежовані, коли йдеться про об’єднання в етномережі, світові українські спільноти: кожному ініціаторові єднання кортить бути гетьманом якогось чергового віртуального гетьманату. При цьому ми впритул не бачимо й не хочемо навіть помічати поміж нас справжніх природних лідерів, здатних мислити стратегічно. Й поготів — якщо вони живуть і працюють за межами України.

29 серпня 2015 р.

ПЕТРО ТРОНЬКО, ЛЕБЕДИН, ВАСИЛІВКА ТА ПОЛУБОТКО

Сьогодні, в день народження мого батька Григорія Іваненка, перепощую свій текст, написаний п‘ять років тому, у якому згадую і свого батька як краєзнавця.

На ФБ появилася сторінка “Академік Тронько”. Дуже приємно, що появилася така сторінка. Спливли спогади… Написалося…

…Я можу сказати, що якийсь час знав Петра Тимофійовича досить близько.

Познайомився я з ним ще бувши студентом Московського університету на якихось днях України в Москві. То було, ясна річ, шапочне знайомство, хоч я був власкором “Літературної України”.

Ближче й тісніше знайомство, із щирими розмовами, відноситься до того періоду мого життя, коли вже в Києві я працював у редакціях газет і журналу, спеціалізуючись на висвітленні питань культури, літератури та мистецтва. Отож журналістські справи не раз і не два заводили мене в будинок Уряду до профільного заступника голови Ради міністрів УРСР.

У ті часи “пробитися” до заступника голови уряду не було проблеми: досить було пред’явити на вході з Садової вулиці журналістське посвідчення, а потім узяти ліфт на відповідний (здається, п’ятий) поверх. Не пригадую, щоб у П. Тронька навіть приймальня була: до нього можна було зайти, минаючи приймальню, через двері його кабінету, що вииходили прямо в коридор. Часто вони були навіть не причинені. Дуже доступний і демократичний був цей, сказати б по-сучасному, віце-прем’єр.

Особливо, ризикну сказати, заприязнилися ми з П. Троньком під час поїздки по місцях Г. Сковороди з нагоди одного великого юввлею. У Лохвиці на Полтавщині відкривали пам’ятник і саджали дубовий гайок. У селі Сковородинівці на Харківщині відвідали могилу найвидатнішого українського філософа… Петро Тимофійович мав при собі службову представницьку “Волгу” – вона була  частиною нашого антуражу, зобов’язувала автоінспекторів давати нам “зелене світло” й була важливим атрибутом церемоніальних зустрічей на кордонах областей з місцевим начальством, – але до кінця кількаденної подорожі так нею й не скористався. Лише насамкінець, попрощавшись з нами, сів у машину й поїхав собі у справах. А то весь час їхав разом із нами, членами ювілейного комітету й журналістами, в автобусі, співаючи з нами пісень під орудою знаменитого співака Сергія Козака, чий голос був потужніший за всі наші разом узяті (укупі з досить бадьорим Троньковим) голоси.

“Заходь, заходь, земляче!” – заохочував мене Петро Тимофійович, помітивши мене краєм ока крізь напіввідчинені двері й продовжуючи переглядати папери на столі: – “Що там нового в наших краях?” – запитання було до мене, наче не я прийшов узяти коротке інтерв’ю (тоді не було прийнято, щоб особи такого рангу, як мав П. Тронько роздавали інтерв’ю наліво-направо, і ми скорше брали їх не так для друку, як для внутрішнього редакційного вжитку).

Ну, так, ми ж із П. Троньком були земляки. Справа в тому, що до війни Петро Тимофійович працював у моєму Лебелинському районі на Сумщині секретарем райкому комсомолу і там у нього народилася й дочка (є вона серед моїх друзів тут на ФБ). Він знав і моє село…

Цікаво: багато було переговорено з Петром Тимофійовичем, але не пригадую, щоб бодай зачіпалася тема історії міст і сіл України – напевно найважливішого наукового й культурного доробку Тронька, завдяки якому його й було обрано на академіка. Пригадую, точилися тривалі розмови й про створення в системі Академії наук інституту краєзнавства, але далі балачок до діла так і не дійшло.

Інші справи приводили мене до заступника голови уряду з культури. Та й мені якось невтямки було ініціювати якусь розмову про історію міст і сіл. Уже потім я пошкодував, що не поговорив з Петром Тимофійовичем на цю тему. Було ж про що! З-поміж багатьох аспектів державного проекту і досі тривожить мене один організаційний аспект: участь тисяч, а то й десятків тисяч учителів з усіх-усюд України, яким було спущено завдання зайнятися збиранням матеріалів з історії свого хутора, села, селища, містечка чи міста.

У тому проекті, очевидно, був задіяний і мій батько. Пригадую, як він скрупульозно збирав і описував топоніміку й гідроніміку, занотовував спогади старожилів. Усі зібрані ним матеріали пішли “в район”, а відтак і далі. Не знаю, чи то був батьків недогляд, чи така вказівка була, але у батька не залишилося навіть чернеток. Незважаючи на те, що він мав звичку зберігати архів: за роки й роки він зберігав свої щоденники спостереження за погодою, частина яких тепер знаходиться на державному зберіганні в моєму архіві в ЦДАМЛМ України. Його ж краєзнавчі накопичення як у воду впали.

Я розумію: подавати в історії міст і сіл України повний перелік учасників проекту коштувало б додаткових витрат, але ж бодай гуртова згадка про вчителів не була б зайвою.

Із важливого для мене, що я точно обговорював з Петром Тимофійовичем, було занесення в державний реєстр, а отже – й забезпечення державної охорони надзвичайно цінного історичного пам’ятника, який вивищувався у моєму селі на крутому березі Груньки.

Це був кількаметровий чотирикутний стовп цегляної кладки старих часів у два обхвати (за переказами, для стійкості стовпа вседині було використано спалений дуб, тривко укорінений у землю). Увінчувала стовп бляшана куля, уже добряче поїдена ржею. На двох боках стовпа вгорі я ще пригадую дві букви “П”. Батько мій довідався від старих мешканців села, що тих букв було чотири: по букві на кожному боці. Ті букви мали певне значення і, за легендою, розшифровувалися так: Павло Полуботок – Петрові Першому. Отже, очевидно, пам’ятник відносився до часів гетьманування П. Полуботка й царювання Петра І, тобто до того, як Петро згноїв Павла у фортеці в Петербурзі, яку ми знаємо як Петропавлівську.

Чому цей пам’ятник було встановлено саме в моєму селі Василівці? Це – частина однієї з найтрагічніших сторінок в історії України. 

Справа в тому, що в тих околицях відбувалися вирішальні події так званої Полтавської битви, і місцева топоніміка зберегла про це пам’ять (Побиванка, Розгуляй тощо). Кажу “так званої”, оскільки, за деякими джерелами, ця “битва” тривала лише півгодини, тобто битви як такої фактично не було. Але жорстоке побоїще було. 

Як відомо, під Лебедином, а точніше – в селі Михайлівці, знаходилася ставка Петра І (нам, школярам, показували старезний дуб у центрі Михайлівки, під яким Петро “відпочивав”). Там навколо нього й крутилися головні історичні події. 

Після “зради” І. Мазепи значна частина козацьких старшин залишилися вірними московському цареві, за що, власне, й поплатилися (дет.див., напр., тут: http://history.sumynews.com/xvii/1677-1708-rozkvit-kozatskoji-derzhavnosti/item/729-lebedyn-skilky-sumnykh-spomyniv-vyklykaie-se-imennia.html). На тій же хвилі вивищився й Павло Полуботко, який став промосковським гетьманом.

Пізніше Полуботко усвідомить свою помилку, а тоді Петро щедро нагородив Павла. Легенда гласить, що цар сказав новоявленому гетьманові: “Скільки за день конем обскачеш, усе – твоє!” От і наскакав собі Полуботко у неозорих слобожанських степах (ще дід мій пам’ятав ці степи неораними; на сьогодні там залишилося 211 га незайманого степу – заповідник “Михайлівська цілина”, 6 км від батьківської хати). Отак Полуботко й набув собі мою рідну Василівку, Михайлівку й низку слобід, заселених переселенцями з Поділля.

Невдовзі по тому, за легендою, Михайлівку він віддав у посаг дочці, яку видав заміж за Капніста, і з тієї родини пізніше виішов відомий поет Василь Капніст. Мою ж Василівку Полуботко віддав у посаг дочці, яка вийшла заміж за Миклашевського, – ця родина згодом володіла знаменитими порцеляновими фабриками, а також давала імперії й вояків.

У саду біля маєтку Миклашевських і було встановлено той пам’ятний стовп, про який сказано вище.

Мистецькою цінністю стовп, ясна річ, не був, але історично щось таки значив. Проте з неясних для мене причин той пам’ятник до державного реєстру пам’яток історії та культури не потрапив. Тому я й вирішив обговорити це питання з П. Троньком.

Петро Тимофійович, як з’ясувалося, пам’ятав той стовп, але від обговорення питання про внесення його в державний реєстр, м’яко кажучи, ухилився: “З тим пам’ятником є проблема… Колись поговоримо…” Що завадило взяти під державну охорону той пам’ятний стовп Полуботка я так і не довідався, а моя ініціатива не знайшла підтримки і залишилася нереалізованою. 

Час же брав своє. З тими посадовцями, що прийшли після Тронька, взагалі було марно говорити.

…На переломі 20-го й 21-го століть моя сестра, яка мешкає у Василівці, повідомила мені в Америку, що наш полуботківський стовп розвалився. Не від часу й негоди, а від місцевих алкоголіків-зловмисників, яким хтось сказав, буцімто під стовпом закопано скарб. Ну, вони якоїсь ночі й докопалися, що пам’ятник не встояв і розсипався.

Ясна річ, злочинців ніхто й не шукав. Відновлювати пам’ятник ніхто й не намагався. Величезне колись село, що претендувало навіть на роль райцентру (якраз біля того пам’ятника за мого дитинства проводилися масові районні заходи), зубожіло. Замість чотирьох колгоспів, знаного в СРСР племзаводу й потужного маслосирзаводу, в селі, з дозволу сказати, господарює якась незрозуміла агрофірма, очолювана чужими людьми. Син приятеля мого дитинства й досвідчений агроном, який позаторік возив мене з Києва у Василівку, а потім і назад до Києва, казав мені, що не витримав наруги над землею і перекваліфікувався на водія маршрутки.

7 липня 2015 р.

Вашингтон, США

ЗєКоманда цензурує Фейсбук

Під трьома записами за відповідною темою було розміщено як коментар таке:

Бачили очі, ЩО вибирали…

ВЛАДІМІР ЗЄЛЄНСКІЙ І ПЕРСПЕКТИВИ «ОБНУЛЮВАННЯ» ТА «ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ» 

https://volodymyrivanenko.com/2019/03/01/владімір-зєлєнскій-і-перспективи-об/

«СЛУҐА НАРОДА» ЯК ФЕНОМЕН – https://www.facebook.com/story.php?story_fbid=2716900464989944&id=100000100524358

***

Цей коментар негайно вилучався, а в повідомленнях появилося те, що бачите на доданому скріні.

ЗєКоманда, схоже, цензурує Фейсбук.

При цьому вони не зважають навіть на те, що перша поправка до Конституції США захищає моє право висловлювати свою думку.

***

Тут мені підказують, що, за інформацією американських джерел, з 20 американських членів найвищої наглядової ради Фейсбуку, які очолюють процеси “редагування, виявлення недостовірної інформації, тощо”, 18 осіб представники фірм і товариств, власником яких є Джордж Сорос. «До соросят в Україні просто зобов’язаний належати “наш хароший мальчік” В.Зеленський. КРУГОВА ПОРУКА!» — пише коментатор.

26 серпня 2020 р.

ТРОХИ ХОЛОДНОЇ ВОДИ НА ГОЛОВИ УКРАЇНЦІВ НАПЕРЕДОДНІ ДНЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

1.

Розганяють у мережах звернення відомих українцям людей, які свого часу були активними в Народному Русі України за Перебудову, а відтак і в українській політиці (а деякі й досі ще активні в політиці), до преЗЄдента України, сподіваючись привести його до тями (див.: Арсен Зінченко – Зєльоному вже вказали на його ганебну роль — https://www.facebook.com/story.php?story_fbid=3184020491717640&id=100003291604838).

Прикметно, що жоден із підписантів навіть не намагався розібратися в причинно-наслідкових зв‘язках між тим, що відбувалося в Україні тридцять років тому, упродовж трьох десятиліть поспіль і відбувається тепер, а отже —вивчити власні уроки.

Волаючи до Зє, націонал-демократичні мудреці, схоже, не усвідомлюють, що Зеленський — вирок не тільки Порошенкові, Януковичу, Ющенкові, Кучмі, Кравчукові, але й кожному з них самих. Кожному з тих, хто з проголошенням Декларації про державний суверенітет України, не замислився над тим, яку Україну годилося б будувати, який суспільний лад встановлювати на її теренах, як готувати для цього суспільство і т. ін.

«Не на часі!» – відмахувалися вони від тих, хто закликав і спонукав їх до системних змін, тобто до повної ліквідації радянського суспільного устрою і встановлення якісно нового ладу, заснованого на українських національних традиціях і звичаях. Їм не стало розуму усвідомити це й за тридцять років, що минули відтоді.

Вони зробили все можливе, щоб зберегти радянську владу в Україні. Більше того, їхнім добре озвученим тоді гаслом було побудувати «таку Україну, в якій євреям буде жити краще, ніж в Ізраїлі, росіянам — краще, ніж в Росії», і т. д. (цитую з пам’яті багаторазово заявлене Іваном Драчем як головою НРУ). Про себе самих вони навіть не думали, вважаючи, очевидно, це самозрозумілим («за замовчуванням»). Як мені підказують, що запрограмували, висловлюючи свої наміри, те й збулося.

Спрацювали озвучені наміри. Ці наміри активно втілювали в життя Кравчук—Кучма—Ющенко—Янукович—Порошенко… Так чого ж ви хочете від Зє, який справно виконує запрограмоване на початках незалежності?!

***

Ніколи не пізно вчити уроки історії. Ніколи не пізно вчитися на власних помилках, осмислювати й переосмислювати зроблене. Ніколи не пізно увімкнути здоровий глузд і братися за виправлення власних помилок.

Тоді Кравчук не був би наслідком чийогось безголів‘я, Кучма не був би наслідком безголів‘я Кравчука, Ющенко — Кучми, Янукович — Ющенка, Порошенко —Януковича, Зеленський — Порошенка… Інакше кажучи жоден наступник не був би вироком попереднику.

Радянський спосіб життя народив традицію, успадковану від Російської імперії, — бити чолом до вищих, іще вищих і найвищих сановних осіб з надією, що звідтам зійдуть (краще — снізойдут) до інтересів посполитих і дадуть їм те, чого просять, або ж — ще безглуздіше сподівання — прислухаються до волань і виконають волю чи бодай бажання прохачів. Наївні!

А от щоб звернутися до суспільства, покаятися у власних гріхах (помилках), прийти з освітою і просвітою, з україноцентричним словом Правди і Науки, підносити рівень національної свідомості й громадянської зрілості своїх же співвітчизників, згуртувати їх навколо ідеї системних змін, очолити підготовку і втілення в життя цих змін, — цього у наших мудреців немає навіть на думці.

Людям Честі й Гідності ніколи не пізно це зробити. Але нашим підписантам виходить на краще принизитися, опуститися на коліна і благати про пощаду, про милість та про що завгодно ще. Який сором!

Більше тут:

СУВЕРЕННА УКРАЇНА: ДОСВІД І ПЕРСПЕКТИВИ До тридцятиріччя ухвалення Декларації про державний суверенітет України [Заключна стаття збірки «Системні зміни — перспектива для України. — Вашинґтон, 2020. — 393 с.] —https://volodymyrivanenko.com/2020/07/15/%d1%81%d1%83%d0%b2%d0%b5%d1%80%d0%b5%d0%bd%d0%bd%d0%b0-%d1%83%d0%ba%d1%80%d0%b0%d1%97%d0%bd%d0%b0-%d0%b4%d0%be%d1%81%d0%b2%d1%96%d0%b4-%d1%96-%d0%bf%d0%b5%d1%80%d1%81%d0%bf%d0%b5%d0%ba%d1%82%d0%b8/.

І тут:

ЗВЕРНЕННЯ ПРОВОДУ УКРАЇНОЦЕНТРИЧНИХ СИЛ УКРАЇНИ ТА ДІАСПОРИ – Ukrainian University Club — http://ukrainianuniversity.club/2019/05/05/звернення-проводу/.

2.

Мої нотатки (див. першу частину) сподівано-несподівано викликали різку реакцію з боку одного із підписантів звернення відомих українських діячів до президента України В. Зеленського.

Тим, хто розкип‘ятився з приводу мого тексту, став Арсен Зінченко, завдяки якому я, власне, й довідався про обговорюване звернення (див. тут: Арсен Зінченко — Пане Володимире Іваненко! Після Вашого… | Facebook — https://www.facebook.com/story.php?story_fbid=3185892758197080&id=100003291604838).

Симптоматично, що А. Зінченко не зважив за можливе чи доцільне подати посилання на мої нотатки, що важливо для тих, хто читатиме текст А. Зінченка, не знаючи, про що, власне, йде мова.

Відповідати на інвективи пана Зінченка означало б виправдовуватися перед ним та його однодумцями, серед яких є й шановані мною люди. Зрештою, що можна і чи варто відповідати на зливу емоцій, образ і жовчі, коли людина з ученим ступенем доктора наук не задумується навіть над вибором слів. Йдеться ж бо про події тридцятирічної давності, учасником яких були майже всі підписанти нинішнього звернення до президента України, і Арсен Зінченко — один із них.

Тридцять років — термін, встановлений законодавством США для оприлюднення документів, які створювалися як таємні або для службового користування. Тридцять років — це мінімальний історичний строк, коли суспільство (і передусім науковці й публіцисти) починає критично осмислювати й переосмислювати зроблене в недалекому минулому, щоб розібратися в помилках, вивчити уроки і скорегувати подальший поступ. Історія не може і не повинна бути лише хлонологією звитяг, позбавленою виявлення причин того, що завадило вийти на шлях успішного розвитку і що вивело країну на манівці прогресу.

Я дуже розумію моїх сучасників і учасників тих подій, які не хотіли б ворушити старе, а тим більше —визнавати свої помилки. Це — їхнє право. Разом з тим, це не означає, що цього права — аналізувати й оцінювати, а отже і обговорювати минуле — автоматично позбавлені інші.

Вам це не подобається? Вступайте в дискусію, але з переконливими аргументами і без емоційних надривів. Це допоможе вам і самим замислитися. Зрештою, можете залишитися при своїй думці, з упевненістю у своїй правоті. Чи буде від того користь Україні, нашій спільній справі — то вже інше питання.

Цих людей можна зрозуміти. Адже обговорення болючих питань виносить на поверхню і актуалізує факти, події і явища, які можуть бути дражливими для учасників подій, з висоти часу виявляти і проявляти те, що вони воліли б не ворушити, викреслити із свого життя й забути. Адже не кожному дано усвідомити свої помилки, визнати їх і, хай із запізненням, спробувати виправити.

Уже не раз я звертав увагу моїх читачів на те, що за десятиліття, які минули від часів ухвалення Декларації про державний суверенітет та проголошення незалежності України, жоден президент України, жоден лідер політичної сили, жоден активний свого часу громадсько-політичний діяч не зайнявся осмисленням і переосмисленням, аналізом і оцінкою того, що було зроблено за його президентства, за його керівництва партією або ним особисто.

Цікаво, що бракує свідчень про етапні події в становленні української незалежності навіть у вигляді самовихваляння. Американські президенти, для прикладу, закінчивши свою каденцію, першим ділом пишуть книжки, в яких осмислюють і підбивають підсумки свого президентства. Жоден із президентів України цього не зробив. Нічим похвалитися? Нічого сказати? Скорше — боязнь визнати свою непродуктивність.

Зверніть увагу й на те, що українські науковці й публіцисти не запропонували суспільству свій аналіз і оцінку діяльності президентів України. Ну, є по одній книжці про Л. Кучму (автор Юрій Луканов) чи В. Януковича (автор Сергій Лещенко), написаних поспіхом або із заглибленням в конкретну тему. А от осмислення президентства ім‘ярек як явища немає. Так само і з політичними силами чи окремими знаковими політичними діячами. Науковці й публіцисти не зацікавлюються ними як явищами. А скільки тут матеріалів для дисертаційних досліджень!..

Так сталося, що я спричинився до створення в мережах групи, присвяченої В‘ячеславу Чорноволу як явищу української історії та політики. Дискусії на сторінці групи актуалізували чимало надзвичайно цікавих фактів, подій і явищ, що допомогло відстороненим оком глянути не тільки на постать В. Чорновола, але й на громадсько-політичні сили, учасником яких він був, а також на те, що відбувалося й відбувається в Україні і з Україною.

Так появилася збірка моїх статей і нотаток «В’ячеслав Чорновіл як явище української історії й політики» (Вашинґтон, 2019. 196 с. — http://www.ukrainainc.com/news-views-новини-огляди/в-ячеслав-чорновіл-як-явище-української-історії-й-політики), які за інших обставин я навряд чи й написав би. Прикметно, що в обговоренні моїх статей і нотаток активну участь брали переважно люди, які з Чорноволом навіть не пересікалися, але які були зацікавлені в аналітичному (критичному) осмисленні всього, що було пов‘язане з ім‘ям Чорновола.

Ніхто із тих, хто був у вирі подій, в яких був і Чорновіл, не взяв участь в обговоренні. Єдиним, кого мені вдалося втягнути в дискусію, був мій колишній студент і прес-секретар В. Чорновола Д. Понамарчук. Його участь звелася до емоційних випадів. Приблизно такого характеру, як оце тепер продемонстрував А. Зінченко.

Я добре розумію, чому Арсена Леонідовича так зачепили мої нотатки і чому вони не протверезили його, а навпаки — додали йому злості й злостивості. Загляньте у Вікіпедію, яка докладно описує життя і діяння пана Зінченка. «Член КПРС (1975–1999), член партбюро історичного факультету Вінницького педагогічного ігституту, член парткому інституту», а потім зненацька — «член НРУ, делегат установчого з’їзду НРУ» (https://uk.wikipedia.org/wiki/Зінченко_Арсен_Леонідович). Крутий віраж, чи не так? Це — те явище, про яке я кажу: лягли спати переконаними комуністами, а прокинулися націонал-демократами.

Звичайно, ми розуміємо: НРУ закроювався ініціаторами його стаорення як Народний Рух України ЗА ПЕРЕБУДОВУ. Мій найближчий друг також був секретарем партбюро факультету і членом парткому університету, активним у «Демплатформі КПРС», у НРУ та його сателітних організаціях. Він був значно впливовішим, ніж пан-товариш Зінченко, і я через нього намагався просунути в публічний простір ідею наслідування чеського прикладу (тим більше, що мій друг зустрічався колись із В. Ґавелом).

Йшлося про те, щоб зробити все для того, щоб українські націонал-комуністи, як їх почали називати, відмовилися від участі в українському державотворенні і дали змогу проявити свої таланти тим, хто не був забруднений членством в КПРС. Моя пропозиція обурила мого друга. Він сказав мені, що без їхнього, націонал-комуністів, досвіду побудова незалежної України неможлива. Цією розмовою закінчилася й наша двадцятирічна дружба.

Пишу про це, не називаючи імені (хоч його дуже легко вирахувати; тут важлива суть, а не персоналії), щоб підкреслити, наскільки складним і болючим є усе, що пов‘язане з НРУ.

А. Зінченко в цьому контексті цікавий ще й тим, що, як пише Вікіпедія, «з серпня 1992 по жовтень 1994 р.» він був головою Ради у справах релiгiй при Кабiнетi Мiнiстрiв Украïни. Якраз у ті ж роки мені трапилося бути прес-секретарем УАПЦ і очолювати громадське об‘єднання «Всеукраїнський комітет захисту свободи совісті і прав віруючих» (про останній пан Зінченко, можливо, навіть і не знає). В моєму архіві, який зберігається в ЦДАМЛМ України, можна ознайомитися з масою матеріалів про регіональні релігійні битви. Наші активісти надсилали їх до мене з різних областей України. Яке було ставлення до тих боїв у пана Зінченка, я не знаю, та й сенсу в обговоренні цього питання не бачу.

А от на ключових подіях у столиці України, до яких однозначно був причетний голова Ради у справах релiгiй при Кабiнетi Мiнiстрiв Украïни, застановлюся. Йдеться про те, як ще за життя патріарха УАПЦ Мстислава почалася боротьба за впливи між різними течіями в українському православ‘ї і як перемога в тій боротьбі дісталася релігійним «націонал-демократам» на чолі з митрополитом Філаретом.

Як відомо, владика Філарет не знайшов порозуміння з патріархом Мстиславом (той не хотів навіть спілкуватися з колишнім функціонером РПЦ МП) і відтак вирішив піти іншим шляхом, ініціювавши скликання наради за участю представників УПЦ МП, яка на той час уже розкололася на «київських» (Філарет) і «харківських» (Володимир Сабодан), та УАПЦ з метою начебто обговорення перспектив налагодження мирного духовного життя України.

Нарада була досить конструктивною, її учасники ухвалили навіть меморандум і спокійно роз‘їхалися у свої єпархії та парафії. А буквально наступного дня митрополит Філарет оголосив, що то була не нарада, а… об’єднавчий собор, на якому начебто було ухвалено рішення про створення Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП).

Керуючий справами УАПЦ митрополит Антоній, який очолював на тій нараді делегацію УАПЦ (не маючи благословення патріарха Мстислава), перекинувся на бік митрополита Філарета, передавши йому Статут і печатку патріархії УАПЦ (пізніше Антоній повернувся в лоно РПЦ, дістав призначення на Алтай і там закінчив свій недовгий життєвий шлях). Провідні учасники наради від УАПЦ, які підписали меморандум наради, похопилися й відкликали свої підписи.

Відтак протистояння різних православних юрисдикцій в Україні лише загострилося. До реєстрації УПЦ КП із Статутом… УАПЦ підключилися президент Л. Кравчук і Уряд в особі віце-прем‘єра М. Жулинського, який написав лист-розпорядження Раді у справах релігій зареєструвати УПЦ КП. Так появилася юридична особа «УПЦ КП», а УАПЦ втратила свій юридичний статус, патріархом УПЦ КП став митрополит Володимир (Романюк), для опіки над яким було вигадано унікальний для церковного устрою статус «заступника патріарха» (в особі владики Філарета).

Тим часом у Канаді зустрівся з Богом патріарх Мстислав. За два тижні до його упокоєння я встиг переслати йому факсом документи про те, що боротьба за права УАПЦ перейшла в юридичну площину. Помісний собор УАПЦ обрав на патріарха єпископа Димитрія (Ярему). Судова справа за відновлення юридичного статусу УАПЦ пройшла усі щаблі правосуддя і дійшла до Верховного Суду України. Там і сплив на поверхню циркуляр, підписаний Жулинським, про реєстрацію УПЦ КП. Я його бачив на власні очі, гортаючи справу під час перерви в судовому засіданні.

Події 1992–1994 років справили вирішальний вплив на подальший перебіг релігійного життя і релігійних правовідносин в Україні. Цікаво було б тоді обговорити цю тему з найвизначнішим на той час релігієзнавцем України професором Іваном Бражником — найпершим головою Ради у справах релігій при РМ УРСР, потім завідувачем сектору наукового атеїзму ЦК КПРС, а потім доцентом наукового атеїзму Московського та професором Київського університетів, генералом КДБ і особистим приятелем владики Філарета. На жаль, тоді це не прийшло мені на думку…

Згадка про І. Бражника тут невипадкова. Іван Іванович справляв величезний вплив на Філарета, і, можливо, його втручання пом‘якшило б напругу в українському православ‘ї, яка триває й досі. Очевидно, до цієї напруги додав свою лепту і А. Зінченко, який тепер, звісно, не зацікавлений у тому, щоб його рухівські діяння були критично осмислені й переосмислені. Отож і маємо в українському православ‘ї те, що маємо: хотіли як краще — виходить як завжди.

Перепрошую, що я занадто багато уваги приділив діяльності пана Зінченка. Він сам на це напросився і це заслужив, тим більше, що я шаную його таланти як історика і письменника. А от читачем моїх писань він виявився кепським.

Дякую А. Зінченкові за те, що похвалив мене за «багато корисних позицій і узагальнень», які, на його думку, «мають бути обов’язково взяті до уваги при виробленні національної стратегії українського уряду», хоч мої напрацювання адресовані не урядові, а українському суспільству, зокрема — його інтелектуальній верстві.

Неуважне й неуважливе читання моїх текстів, правда, спричинилося до того, що мої концептуальні пропозиції мій критик перевів у категорію банальностей. Узяти хоч би й ідею «якогось там» Всеукраїнського козацького руху. Читачі моїх текстів на теми козацтва (статті й нотатки про козацтво складають окрему збірку, яку я ближчим часом запропоную вашій увазі) знають, як я ставлюся до «всіляких ряджених козацьких полковників і генералів», що я пишу про «блиск і ницість» і як оцінюю роль козацьких організацій, зокрема — і «в опорі москалям», та ін.

Ключовими у моїх поглядах на козацтво є стаття «Чи не час по-новому поглянути на козацтво?» (2015; спричинена якраз тим, що я не побачив козацьких полків чи хоча б сотень серед добровольчих сил у боях на Донбасі) та моє Звернення до нащадків і спадкоємців генеральної козацької старшини, козацької старшини та українських козаків в Україні й поза межами України сущих (2018; https://www.facebook.com/story.php?story_fbid=1093103710829345&id=514419862031069).

З огляду на козацьку домінанту в українському менталітеті і осмислюючи козацтво як становий хребет українського суспільства, я ініціюю не якусь там банальність, а створення якісно нового громадського об‘єднання — Всеукраїнського козацького руху, завданням якого буде очищення українського козацтва від усього наносного, зокрема — від «шароварщини» й «генеральщини», відродження козацького Духу, національних традицій і звичаїв, які стануть основою якісно нового суспільного ладу, що прийде на зміну радянськиму суспільному устроєві, і якісно новому способові урядування. Саме козацька традиція уможливить зміцнення національної безпеки і оборони, приклад якої демонструє нам Швейцарія.

Біда в тому, що професор історії Зінченко дивиться на козацтво як на феномен далекої уже історії України, з одного боку, і сучасного видовищно-розважального мистецтва — з другого. Ув‘язати ж Дух козацтва з перспективами українського націєтворення й державотворення за такого підходу йому просто не дано.

Так само спрощено й примітивізовано деякі колишні компартійно-радянські номенклатурники та їхні виучні сприймають і мою ідею системної українізації України.

І останнє. Доктор історичних наук Зінченко ставить під сумнів системність і взагалі науковість моїх підходів до явищ, про які я пишу, і концепцій, які пропоную. Це — чи не перший такого роду закид на мою адресу як людині, яка віддала науці десятки років життя, яка написала ряд системних праць з теорії, методології й організації наукових досліджень, яка викладала основи наукових досліджень в університеті і яка упродовж років була заступником декана факультету з наукової роботи і координатором наукових досліджень в цілій галузі при Держосвіти СРСР. На відміну від А. Зінченка, у моїх колег та вчителів, які висували мене на роль координатора, не було сумнівів у моїй науковості й системності (професор Зінченко вигадав навіть таку нісенітницю, як «позасистемність»).

Але то таке… Я не хотів би уподібнюватися професорові Зінченку та ще деяким професорам в Україні, які в суперечках зі мною вдаються до емоційно-оціночних висловлювань, що межують із звичайнісіньким хамством. Зазвичай так роблять лише особи, яким бракує будь-яких переконливих аргументів — фактів або логіки.

Звичайно, мені не хотілося б витрачати час на оці з‘ясування стосунків з моїми опонентами й критиками. Краще б я закінчив ще одну статтю про трансформаційну місію українського козацтва або написав ще один параграф у книжку для англомовного читача… Але в цій суперечці також «щось є» позитивне: тішу себе надією, що, можливо, хоч через скандал (ну, не можуть наші люди без скандалу!) вдасться спонукати наших інтелектуалів хоч потроху тверезіти й замислюватися над тим, що ж не так у нашій славній Україні, у нашому українському суспільстві, яке багато хто давно уже здумав громадянським.

20–21 серпня 2020 р.

Regarding International Scholars Appeal on the Situation in Belarus

Ukrainian University Club Statement

Regarding International Scholars Appeal on the Situation in Belarus

***

Заява Українського Університетського Клубу

Про звернення міжнародних науковців відносно ситуації в Бєларусі

Ukrainian University Club — http://ukrainianuniversity.club/2020/08/16/regarding-international-scholars-appeal-on-the-situation-in-belarus/