ПЕТРО ТРОНЬКО, ЛЕБЕДИН, ВАСИЛІВКА ТА ПОЛУБОТКО

Сьогодні, в день народження мого батька Григорія Іваненка, перепощую свій текст, написаний п‘ять років тому, у якому згадую і свого батька як краєзнавця.

На ФБ появилася сторінка “Академік Тронько”. Дуже приємно, що появилася така сторінка. Спливли спогади… Написалося…

…Я можу сказати, що якийсь час знав Петра Тимофійовича досить близько.

Познайомився я з ним ще бувши студентом Московського університету на якихось днях України в Москві. То було, ясна річ, шапочне знайомство, хоч я був власкором “Літературної України”.

Ближче й тісніше знайомство, із щирими розмовами, відноситься до того періоду мого життя, коли вже в Києві я працював у редакціях газет і журналу, спеціалізуючись на висвітленні питань культури, літератури та мистецтва. Отож журналістські справи не раз і не два заводили мене в будинок Уряду до профільного заступника голови Ради міністрів УРСР.

У ті часи “пробитися” до заступника голови уряду не було проблеми: досить було пред’явити на вході з Садової вулиці журналістське посвідчення, а потім узяти ліфт на відповідний (здається, п’ятий) поверх. Не пригадую, щоб у П. Тронька навіть приймальня була: до нього можна було зайти, минаючи приймальню, через двері його кабінету, що вииходили прямо в коридор. Часто вони були навіть не причинені. Дуже доступний і демократичний був цей, сказати б по-сучасному, віце-прем’єр.

Особливо, ризикну сказати, заприязнилися ми з П. Троньком під час поїздки по місцях Г. Сковороди з нагоди одного великого юввлею. У Лохвиці на Полтавщині відкривали пам’ятник і саджали дубовий гайок. У селі Сковородинівці на Харківщині відвідали могилу найвидатнішого українського філософа… Петро Тимофійович мав при собі службову представницьку “Волгу” – вона була  частиною нашого антуражу, зобов’язувала автоінспекторів давати нам “зелене світло” й була важливим атрибутом церемоніальних зустрічей на кордонах областей з місцевим начальством, – але до кінця кількаденної подорожі так нею й не скористався. Лише насамкінець, попрощавшись з нами, сів у машину й поїхав собі у справах. А то весь час їхав разом із нами, членами ювілейного комітету й журналістами, в автобусі, співаючи з нами пісень під орудою знаменитого співака Сергія Козака, чий голос був потужніший за всі наші разом узяті (укупі з досить бадьорим Троньковим) голоси.

“Заходь, заходь, земляче!” – заохочував мене Петро Тимофійович, помітивши мене краєм ока крізь напіввідчинені двері й продовжуючи переглядати папери на столі: – “Що там нового в наших краях?” – запитання було до мене, наче не я прийшов узяти коротке інтерв’ю (тоді не було прийнято, щоб особи такого рангу, як мав П. Тронько роздавали інтерв’ю наліво-направо, і ми скорше брали їх не так для друку, як для внутрішнього редакційного вжитку).

Ну, так, ми ж із П. Троньком були земляки. Справа в тому, що до війни Петро Тимофійович працював у моєму Лебелинському районі на Сумщині секретарем райкому комсомолу і там у нього народилася й дочка (є вона серед моїх друзів тут на ФБ). Він знав і моє село…

Цікаво: багато було переговорено з Петром Тимофійовичем, але не пригадую, щоб бодай зачіпалася тема історії міст і сіл України – напевно найважливішого наукового й культурного доробку Тронька, завдяки якому його й було обрано на академіка. Пригадую, точилися тривалі розмови й про створення в системі Академії наук інституту краєзнавства, але далі балачок до діла так і не дійшло.

Інші справи приводили мене до заступника голови уряду з культури. Та й мені якось невтямки було ініціювати якусь розмову про історію міст і сіл. Уже потім я пошкодував, що не поговорив з Петром Тимофійовичем на цю тему. Було ж про що! З-поміж багатьох аспектів державного проекту і досі тривожить мене один організаційний аспект: участь тисяч, а то й десятків тисяч учителів з усіх-усюд України, яким було спущено завдання зайнятися збиранням матеріалів з історії свого хутора, села, селища, містечка чи міста.

У тому проекті, очевидно, був задіяний і мій батько. Пригадую, як він скрупульозно збирав і описував топоніміку й гідроніміку, занотовував спогади старожилів. Усі зібрані ним матеріали пішли “в район”, а відтак і далі. Не знаю, чи то був батьків недогляд, чи така вказівка була, але у батька не залишилося навіть чернеток. Незважаючи на те, що він мав звичку зберігати архів: за роки й роки він зберігав свої щоденники спостереження за погодою, частина яких тепер знаходиться на державному зберіганні в моєму архіві в ЦДАМЛМ України. Його ж краєзнавчі накопичення як у воду впали.

Я розумію: подавати в історії міст і сіл України повний перелік учасників проекту коштувало б додаткових витрат, але ж бодай гуртова згадка про вчителів не була б зайвою.

Із важливого для мене, що я точно обговорював з Петром Тимофійовичем, було занесення в державний реєстр, а отже – й забезпечення державної охорони надзвичайно цінного історичного пам’ятника, який вивищувався у моєму селі на крутому березі Груньки.

Це був кількаметровий чотирикутний стовп цегляної кладки старих часів у два обхвати (за переказами, для стійкості стовпа вседині було використано спалений дуб, тривко укорінений у землю). Увінчувала стовп бляшана куля, уже добряче поїдена ржею. На двох боках стовпа вгорі я ще пригадую дві букви “П”. Батько мій довідався від старих мешканців села, що тих букв було чотири: по букві на кожному боці. Ті букви мали певне значення і, за легендою, розшифровувалися так: Павло Полуботок – Петрові Першому. Отже, очевидно, пам’ятник відносився до часів гетьманування П. Полуботка й царювання Петра І, тобто до того, як Петро згноїв Павла у фортеці в Петербурзі, яку ми знаємо як Петропавлівську.

Чому цей пам’ятник було встановлено саме в моєму селі Василівці? Це – частина однієї з найтрагічніших сторінок в історії України. 

Справа в тому, що в тих околицях відбувалися вирішальні події так званої Полтавської битви, і місцева топоніміка зберегла про це пам’ять (Побиванка, Розгуляй тощо). Кажу “так званої”, оскільки, за деякими джерелами, ця “битва” тривала лише півгодини, тобто битви як такої фактично не було. Але жорстоке побоїще було. 

Як відомо, під Лебедином, а точніше – в селі Михайлівці, знаходилася ставка Петра І (нам, школярам, показували старезний дуб у центрі Михайлівки, під яким Петро “відпочивав”). Там навколо нього й крутилися головні історичні події. 

Після “зради” І. Мазепи значна частина козацьких старшин залишилися вірними московському цареві, за що, власне, й поплатилися (дет.див., напр., тут: http://history.sumynews.com/xvii/1677-1708-rozkvit-kozatskoji-derzhavnosti/item/729-lebedyn-skilky-sumnykh-spomyniv-vyklykaie-se-imennia.html). На тій же хвилі вивищився й Павло Полуботко, який став промосковським гетьманом.

Пізніше Полуботко усвідомить свою помилку, а тоді Петро щедро нагородив Павла. Легенда гласить, що цар сказав новоявленому гетьманові: “Скільки за день конем обскачеш, усе – твоє!” От і наскакав собі Полуботко у неозорих слобожанських степах (ще дід мій пам’ятав ці степи неораними; на сьогодні там залишилося 211 га незайманого степу – заповідник “Михайлівська цілина”, 6 км від батьківської хати). Отак Полуботко й набув собі мою рідну Василівку, Михайлівку й низку слобід, заселених переселенцями з Поділля.

Невдовзі по тому, за легендою, Михайлівку він віддав у посаг дочці, яку видав заміж за Капніста, і з тієї родини пізніше виішов відомий поет Василь Капніст. Мою ж Василівку Полуботко віддав у посаг дочці, яка вийшла заміж за Миклашевського, – ця родина згодом володіла знаменитими порцеляновими фабриками, а також давала імперії й вояків.

У саду біля маєтку Миклашевських і було встановлено той пам’ятний стовп, про який сказано вище.

Мистецькою цінністю стовп, ясна річ, не був, але історично щось таки значив. Проте з неясних для мене причин той пам’ятник до державного реєстру пам’яток історії та культури не потрапив. Тому я й вирішив обговорити це питання з П. Троньком.

Петро Тимофійович, як з’ясувалося, пам’ятав той стовп, але від обговорення питання про внесення його в державний реєстр, м’яко кажучи, ухилився: “З тим пам’ятником є проблема… Колись поговоримо…” Що завадило взяти під державну охорону той пам’ятний стовп Полуботка я так і не довідався, а моя ініціатива не знайшла підтримки і залишилася нереалізованою. 

Час же брав своє. З тими посадовцями, що прийшли після Тронька, взагалі було марно говорити.

…На переломі 20-го й 21-го століть моя сестра, яка мешкає у Василівці, повідомила мені в Америку, що наш полуботківський стовп розвалився. Не від часу й негоди, а від місцевих алкоголіків-зловмисників, яким хтось сказав, буцімто під стовпом закопано скарб. Ну, вони якоїсь ночі й докопалися, що пам’ятник не встояв і розсипався.

Ясна річ, злочинців ніхто й не шукав. Відновлювати пам’ятник ніхто й не намагався. Величезне колись село, що претендувало навіть на роль райцентру (якраз біля того пам’ятника за мого дитинства проводилися масові районні заходи), зубожіло. Замість чотирьох колгоспів, знаного в СРСР племзаводу й потужного маслосирзаводу, в селі, з дозволу сказати, господарює якась незрозуміла агрофірма, очолювана чужими людьми. Син приятеля мого дитинства й досвідчений агроном, який позаторік возив мене з Києва у Василівку, а потім і назад до Києва, казав мені, що не витримав наруги над землею і перекваліфікувався на водія маршрутки.

7 липня 2015 р.

Вашингтон, США

ЗєКоманда цензурує Фейсбук

Під трьома записами за відповідною темою було розміщено як коментар таке:

Бачили очі, ЩО вибирали…

ВЛАДІМІР ЗЄЛЄНСКІЙ І ПЕРСПЕКТИВИ «ОБНУЛЮВАННЯ» ТА «ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ» 

https://volodymyrivanenko.com/2019/03/01/владімір-зєлєнскій-і-перспективи-об/

«СЛУҐА НАРОДА» ЯК ФЕНОМЕН – https://www.facebook.com/story.php?story_fbid=2716900464989944&id=100000100524358

***

Цей коментар негайно вилучався, а в повідомленнях появилося те, що бачите на доданому скріні.

ЗєКоманда, схоже, цензурує Фейсбук.

При цьому вони не зважають навіть на те, що перша поправка до Конституції США захищає моє право висловлювати свою думку.

***

Тут мені підказують, що, за інформацією американських джерел, з 20 американських членів найвищої наглядової ради Фейсбуку, які очолюють процеси “редагування, виявлення недостовірної інформації, тощо”, 18 осіб представники фірм і товариств, власником яких є Джордж Сорос. «До соросят в Україні просто зобов’язаний належати “наш хароший мальчік” В.Зеленський. КРУГОВА ПОРУКА!» — пише коментатор.

26 серпня 2020 р.

ТРОХИ ХОЛОДНОЇ ВОДИ НА ГОЛОВИ УКРАЇНЦІВ НАПЕРЕДОДНІ ДНЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

1.

Розганяють у мережах звернення відомих українцям людей, які свого часу були активними в Народному Русі України за Перебудову, а відтак і в українській політиці (а деякі й досі ще активні в політиці), до преЗЄдента України, сподіваючись привести його до тями (див.: Арсен Зінченко – Зєльоному вже вказали на його ганебну роль — https://www.facebook.com/story.php?story_fbid=3184020491717640&id=100003291604838).

Прикметно, що жоден із підписантів навіть не намагався розібратися в причинно-наслідкових зв‘язках між тим, що відбувалося в Україні тридцять років тому, упродовж трьох десятиліть поспіль і відбувається тепер, а отже —вивчити власні уроки.

Волаючи до Зє, націонал-демократичні мудреці, схоже, не усвідомлюють, що Зеленський — вирок не тільки Порошенкові, Януковичу, Ющенкові, Кучмі, Кравчукові, але й кожному з них самих. Кожному з тих, хто з проголошенням Декларації про державний суверенітет України, не замислився над тим, яку Україну годилося б будувати, який суспільний лад встановлювати на її теренах, як готувати для цього суспільство і т. ін.

«Не на часі!» – відмахувалися вони від тих, хто закликав і спонукав їх до системних змін, тобто до повної ліквідації радянського суспільного устрою і встановлення якісно нового ладу, заснованого на українських національних традиціях і звичаях. Їм не стало розуму усвідомити це й за тридцять років, що минули відтоді.

Вони зробили все можливе, щоб зберегти радянську владу в Україні. Більше того, їхнім добре озвученим тоді гаслом було побудувати «таку Україну, в якій євреям буде жити краще, ніж в Ізраїлі, росіянам — краще, ніж в Росії», і т. д. (цитую з пам’яті багаторазово заявлене Іваном Драчем як головою НРУ). Про себе самих вони навіть не думали, вважаючи, очевидно, це самозрозумілим («за замовчуванням»). Як мені підказують, що запрограмували, висловлюючи свої наміри, те й збулося.

Спрацювали озвучені наміри. Ці наміри активно втілювали в життя Кравчук—Кучма—Ющенко—Янукович—Порошенко… Так чого ж ви хочете від Зє, який справно виконує запрограмоване на початках незалежності?!

***

Ніколи не пізно вчити уроки історії. Ніколи не пізно вчитися на власних помилках, осмислювати й переосмислювати зроблене. Ніколи не пізно увімкнути здоровий глузд і братися за виправлення власних помилок.

Тоді Кравчук не був би наслідком чийогось безголів‘я, Кучма не був би наслідком безголів‘я Кравчука, Ющенко — Кучми, Янукович — Ющенка, Порошенко —Януковича, Зеленський — Порошенка… Інакше кажучи жоден наступник не був би вироком попереднику.

Радянський спосіб життя народив традицію, успадковану від Російської імперії, — бити чолом до вищих, іще вищих і найвищих сановних осіб з надією, що звідтам зійдуть (краще — снізойдут) до інтересів посполитих і дадуть їм те, чого просять, або ж — ще безглуздіше сподівання — прислухаються до волань і виконають волю чи бодай бажання прохачів. Наївні!

А от щоб звернутися до суспільства, покаятися у власних гріхах (помилках), прийти з освітою і просвітою, з україноцентричним словом Правди і Науки, підносити рівень національної свідомості й громадянської зрілості своїх же співвітчизників, згуртувати їх навколо ідеї системних змін, очолити підготовку і втілення в життя цих змін, — цього у наших мудреців немає навіть на думці.

Людям Честі й Гідності ніколи не пізно це зробити. Але нашим підписантам виходить на краще принизитися, опуститися на коліна і благати про пощаду, про милість та про що завгодно ще. Який сором!

Більше тут:

СУВЕРЕННА УКРАЇНА: ДОСВІД І ПЕРСПЕКТИВИ До тридцятиріччя ухвалення Декларації про державний суверенітет України [Заключна стаття збірки «Системні зміни — перспектива для України. — Вашинґтон, 2020. — 393 с.] —https://volodymyrivanenko.com/2020/07/15/%d1%81%d1%83%d0%b2%d0%b5%d1%80%d0%b5%d0%bd%d0%bd%d0%b0-%d1%83%d0%ba%d1%80%d0%b0%d1%97%d0%bd%d0%b0-%d0%b4%d0%be%d1%81%d0%b2%d1%96%d0%b4-%d1%96-%d0%bf%d0%b5%d1%80%d1%81%d0%bf%d0%b5%d0%ba%d1%82%d0%b8/.

І тут:

ЗВЕРНЕННЯ ПРОВОДУ УКРАЇНОЦЕНТРИЧНИХ СИЛ УКРАЇНИ ТА ДІАСПОРИ – Ukrainian University Club — http://ukrainianuniversity.club/2019/05/05/звернення-проводу/.

2.

Мої нотатки (див. першу частину) сподівано-несподівано викликали різку реакцію з боку одного із підписантів звернення відомих українських діячів до президента України В. Зеленського.

Тим, хто розкип‘ятився з приводу мого тексту, став Арсен Зінченко, завдяки якому я, власне, й довідався про обговорюване звернення (див. тут: Арсен Зінченко — Пане Володимире Іваненко! Після Вашого… | Facebook — https://www.facebook.com/story.php?story_fbid=3185892758197080&id=100003291604838).

Симптоматично, що А. Зінченко не зважив за можливе чи доцільне подати посилання на мої нотатки, що важливо для тих, хто читатиме текст А. Зінченка, не знаючи, про що, власне, йде мова.

Відповідати на інвективи пана Зінченка означало б виправдовуватися перед ним та його однодумцями, серед яких є й шановані мною люди. Зрештою, що можна і чи варто відповідати на зливу емоцій, образ і жовчі, коли людина з ученим ступенем доктора наук не задумується навіть над вибором слів. Йдеться ж бо про події тридцятирічної давності, учасником яких були майже всі підписанти нинішнього звернення до президента України, і Арсен Зінченко — один із них.

Тридцять років — термін, встановлений законодавством США для оприлюднення документів, які створювалися як таємні або для службового користування. Тридцять років — це мінімальний історичний строк, коли суспільство (і передусім науковці й публіцисти) починає критично осмислювати й переосмислювати зроблене в недалекому минулому, щоб розібратися в помилках, вивчити уроки і скорегувати подальший поступ. Історія не може і не повинна бути лише хлонологією звитяг, позбавленою виявлення причин того, що завадило вийти на шлях успішного розвитку і що вивело країну на манівці прогресу.

Я дуже розумію моїх сучасників і учасників тих подій, які не хотіли б ворушити старе, а тим більше —визнавати свої помилки. Це — їхнє право. Разом з тим, це не означає, що цього права — аналізувати й оцінювати, а отже і обговорювати минуле — автоматично позбавлені інші.

Вам це не подобається? Вступайте в дискусію, але з переконливими аргументами і без емоційних надривів. Це допоможе вам і самим замислитися. Зрештою, можете залишитися при своїй думці, з упевненістю у своїй правоті. Чи буде від того користь Україні, нашій спільній справі — то вже інше питання.

Цих людей можна зрозуміти. Адже обговорення болючих питань виносить на поверхню і актуалізує факти, події і явища, які можуть бути дражливими для учасників подій, з висоти часу виявляти і проявляти те, що вони воліли б не ворушити, викреслити із свого життя й забути. Адже не кожному дано усвідомити свої помилки, визнати їх і, хай із запізненням, спробувати виправити.

Уже не раз я звертав увагу моїх читачів на те, що за десятиліття, які минули від часів ухвалення Декларації про державний суверенітет та проголошення незалежності України, жоден президент України, жоден лідер політичної сили, жоден активний свого часу громадсько-політичний діяч не зайнявся осмисленням і переосмисленням, аналізом і оцінкою того, що було зроблено за його президентства, за його керівництва партією або ним особисто.

Цікаво, що бракує свідчень про етапні події в становленні української незалежності навіть у вигляді самовихваляння. Американські президенти, для прикладу, закінчивши свою каденцію, першим ділом пишуть книжки, в яких осмислюють і підбивають підсумки свого президентства. Жоден із президентів України цього не зробив. Нічим похвалитися? Нічого сказати? Скорше — боязнь визнати свою непродуктивність.

Зверніть увагу й на те, що українські науковці й публіцисти не запропонували суспільству свій аналіз і оцінку діяльності президентів України. Ну, є по одній книжці про Л. Кучму (автор Юрій Луканов) чи В. Януковича (автор Сергій Лещенко), написаних поспіхом або із заглибленням в конкретну тему. А от осмислення президентства ім‘ярек як явища немає. Так само і з політичними силами чи окремими знаковими політичними діячами. Науковці й публіцисти не зацікавлюються ними як явищами. А скільки тут матеріалів для дисертаційних досліджень!..

Так сталося, що я спричинився до створення в мережах групи, присвяченої В‘ячеславу Чорноволу як явищу української історії та політики. Дискусії на сторінці групи актуалізували чимало надзвичайно цікавих фактів, подій і явищ, що допомогло відстороненим оком глянути не тільки на постать В. Чорновола, але й на громадсько-політичні сили, учасником яких він був, а також на те, що відбувалося й відбувається в Україні і з Україною.

Так появилася збірка моїх статей і нотаток «В’ячеслав Чорновіл як явище української історії й політики» (Вашинґтон, 2019. 196 с. — http://www.ukrainainc.com/news-views-новини-огляди/в-ячеслав-чорновіл-як-явище-української-історії-й-політики), які за інших обставин я навряд чи й написав би. Прикметно, що в обговоренні моїх статей і нотаток активну участь брали переважно люди, які з Чорноволом навіть не пересікалися, але які були зацікавлені в аналітичному (критичному) осмисленні всього, що було пов‘язане з ім‘ям Чорновола.

Ніхто із тих, хто був у вирі подій, в яких був і Чорновіл, не взяв участь в обговоренні. Єдиним, кого мені вдалося втягнути в дискусію, був мій колишній студент і прес-секретар В. Чорновола Д. Понамарчук. Його участь звелася до емоційних випадів. Приблизно такого характеру, як оце тепер продемонстрував А. Зінченко.

Я добре розумію, чому Арсена Леонідовича так зачепили мої нотатки і чому вони не протверезили його, а навпаки — додали йому злості й злостивості. Загляньте у Вікіпедію, яка докладно описує життя і діяння пана Зінченка. «Член КПРС (1975–1999), член партбюро історичного факультету Вінницького педагогічного ігституту, член парткому інституту», а потім зненацька — «член НРУ, делегат установчого з’їзду НРУ» (https://uk.wikipedia.org/wiki/Зінченко_Арсен_Леонідович). Крутий віраж, чи не так? Це — те явище, про яке я кажу: лягли спати переконаними комуністами, а прокинулися націонал-демократами.

Звичайно, ми розуміємо: НРУ закроювався ініціаторами його стаорення як Народний Рух України ЗА ПЕРЕБУДОВУ. Мій найближчий друг також був секретарем партбюро факультету і членом парткому університету, активним у «Демплатформі КПРС», у НРУ та його сателітних організаціях. Він був значно впливовішим, ніж пан-товариш Зінченко, і я через нього намагався просунути в публічний простір ідею наслідування чеського прикладу (тим більше, що мій друг зустрічався колись із В. Ґавелом).

Йшлося про те, щоб зробити все для того, щоб українські націонал-комуністи, як їх почали називати, відмовилися від участі в українському державотворенні і дали змогу проявити свої таланти тим, хто не був забруднений членством в КПРС. Моя пропозиція обурила мого друга. Він сказав мені, що без їхнього, націонал-комуністів, досвіду побудова незалежної України неможлива. Цією розмовою закінчилася й наша двадцятирічна дружба.

Пишу про це, не називаючи імені (хоч його дуже легко вирахувати; тут важлива суть, а не персоналії), щоб підкреслити, наскільки складним і болючим є усе, що пов‘язане з НРУ.

А. Зінченко в цьому контексті цікавий ще й тим, що, як пише Вікіпедія, «з серпня 1992 по жовтень 1994 р.» він був головою Ради у справах релiгiй при Кабiнетi Мiнiстрiв Украïни. Якраз у ті ж роки мені трапилося бути прес-секретарем УАПЦ і очолювати громадське об‘єднання «Всеукраїнський комітет захисту свободи совісті і прав віруючих» (про останній пан Зінченко, можливо, навіть і не знає). В моєму архіві, який зберігається в ЦДАМЛМ України, можна ознайомитися з масою матеріалів про регіональні релігійні битви. Наші активісти надсилали їх до мене з різних областей України. Яке було ставлення до тих боїв у пана Зінченка, я не знаю, та й сенсу в обговоренні цього питання не бачу.

А от на ключових подіях у столиці України, до яких однозначно був причетний голова Ради у справах релiгiй при Кабiнетi Мiнiстрiв Украïни, застановлюся. Йдеться про те, як ще за життя патріарха УАПЦ Мстислава почалася боротьба за впливи між різними течіями в українському православ‘ї і як перемога в тій боротьбі дісталася релігійним «націонал-демократам» на чолі з митрополитом Філаретом.

Як відомо, владика Філарет не знайшов порозуміння з патріархом Мстиславом (той не хотів навіть спілкуватися з колишнім функціонером РПЦ МП) і відтак вирішив піти іншим шляхом, ініціювавши скликання наради за участю представників УПЦ МП, яка на той час уже розкололася на «київських» (Філарет) і «харківських» (Володимир Сабодан), та УАПЦ з метою начебто обговорення перспектив налагодження мирного духовного життя України.

Нарада була досить конструктивною, її учасники ухвалили навіть меморандум і спокійно роз‘їхалися у свої єпархії та парафії. А буквально наступного дня митрополит Філарет оголосив, що то була не нарада, а… об’єднавчий собор, на якому начебто було ухвалено рішення про створення Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП).

Керуючий справами УАПЦ митрополит Антоній, який очолював на тій нараді делегацію УАПЦ (не маючи благословення патріарха Мстислава), перекинувся на бік митрополита Філарета, передавши йому Статут і печатку патріархії УАПЦ (пізніше Антоній повернувся в лоно РПЦ, дістав призначення на Алтай і там закінчив свій недовгий життєвий шлях). Провідні учасники наради від УАПЦ, які підписали меморандум наради, похопилися й відкликали свої підписи.

Відтак протистояння різних православних юрисдикцій в Україні лише загострилося. До реєстрації УПЦ КП із Статутом… УАПЦ підключилися президент Л. Кравчук і Уряд в особі віце-прем‘єра М. Жулинського, який написав лист-розпорядження Раді у справах релігій зареєструвати УПЦ КП. Так появилася юридична особа «УПЦ КП», а УАПЦ втратила свій юридичний статус, патріархом УПЦ КП став митрополит Володимир (Романюк), для опіки над яким було вигадано унікальний для церковного устрою статус «заступника патріарха» (в особі владики Філарета).

Тим часом у Канаді зустрівся з Богом патріарх Мстислав. За два тижні до його упокоєння я встиг переслати йому факсом документи про те, що боротьба за права УАПЦ перейшла в юридичну площину. Помісний собор УАПЦ обрав на патріарха єпископа Димитрія (Ярему). Судова справа за відновлення юридичного статусу УАПЦ пройшла усі щаблі правосуддя і дійшла до Верховного Суду України. Там і сплив на поверхню циркуляр, підписаний Жулинським, про реєстрацію УПЦ КП. Я його бачив на власні очі, гортаючи справу під час перерви в судовому засіданні.

Події 1992–1994 років справили вирішальний вплив на подальший перебіг релігійного життя і релігійних правовідносин в Україні. Цікаво було б тоді обговорити цю тему з найвизначнішим на той час релігієзнавцем України професором Іваном Бражником — найпершим головою Ради у справах релігій при РМ УРСР, потім завідувачем сектору наукового атеїзму ЦК КПРС, а потім доцентом наукового атеїзму Московського та професором Київського університетів, генералом КДБ і особистим приятелем владики Філарета. На жаль, тоді це не прийшло мені на думку…

Згадка про І. Бражника тут невипадкова. Іван Іванович справляв величезний вплив на Філарета, і, можливо, його втручання пом‘якшило б напругу в українському православ‘ї, яка триває й досі. Очевидно, до цієї напруги додав свою лепту і А. Зінченко, який тепер, звісно, не зацікавлений у тому, щоб його рухівські діяння були критично осмислені й переосмислені. Отож і маємо в українському православ‘ї те, що маємо: хотіли як краще — виходить як завжди.

Перепрошую, що я занадто багато уваги приділив діяльності пана Зінченка. Він сам на це напросився і це заслужив, тим більше, що я шаную його таланти як історика і письменника. А от читачем моїх писань він виявився кепським.

Дякую А. Зінченкові за те, що похвалив мене за «багато корисних позицій і узагальнень», які, на його думку, «мають бути обов’язково взяті до уваги при виробленні національної стратегії українського уряду», хоч мої напрацювання адресовані не урядові, а українському суспільству, зокрема — його інтелектуальній верстві.

Неуважне й неуважливе читання моїх текстів, правда, спричинилося до того, що мої концептуальні пропозиції мій критик перевів у категорію банальностей. Узяти хоч би й ідею «якогось там» Всеукраїнського козацького руху. Читачі моїх текстів на теми козацтва (статті й нотатки про козацтво складають окрему збірку, яку я ближчим часом запропоную вашій увазі) знають, як я ставлюся до «всіляких ряджених козацьких полковників і генералів», що я пишу про «блиск і ницість» і як оцінюю роль козацьких організацій, зокрема — і «в опорі москалям», та ін.

Ключовими у моїх поглядах на козацтво є стаття «Чи не час по-новому поглянути на козацтво?» (2015; спричинена якраз тим, що я не побачив козацьких полків чи хоча б сотень серед добровольчих сил у боях на Донбасі) та моє Звернення до нащадків і спадкоємців генеральної козацької старшини, козацької старшини та українських козаків в Україні й поза межами України сущих (2018; https://www.facebook.com/story.php?story_fbid=1093103710829345&id=514419862031069).

З огляду на козацьку домінанту в українському менталітеті і осмислюючи козацтво як становий хребет українського суспільства, я ініціюю не якусь там банальність, а створення якісно нового громадського об‘єднання — Всеукраїнського козацького руху, завданням якого буде очищення українського козацтва від усього наносного, зокрема — від «шароварщини» й «генеральщини», відродження козацького Духу, національних традицій і звичаїв, які стануть основою якісно нового суспільного ладу, що прийде на зміну радянськиму суспільному устроєві, і якісно новому способові урядування. Саме козацька традиція уможливить зміцнення національної безпеки і оборони, приклад якої демонструє нам Швейцарія.

Біда в тому, що професор історії Зінченко дивиться на козацтво як на феномен далекої уже історії України, з одного боку, і сучасного видовищно-розважального мистецтва — з другого. Ув‘язати ж Дух козацтва з перспективами українського націєтворення й державотворення за такого підходу йому просто не дано.

Так само спрощено й примітивізовано деякі колишні компартійно-радянські номенклатурники та їхні виучні сприймають і мою ідею системної українізації України.

І останнє. Доктор історичних наук Зінченко ставить під сумнів системність і взагалі науковість моїх підходів до явищ, про які я пишу, і концепцій, які пропоную. Це — чи не перший такого роду закид на мою адресу як людині, яка віддала науці десятки років життя, яка написала ряд системних праць з теорії, методології й організації наукових досліджень, яка викладала основи наукових досліджень в університеті і яка упродовж років була заступником декана факультету з наукової роботи і координатором наукових досліджень в цілій галузі при Держосвіти СРСР. На відміну від А. Зінченка, у моїх колег та вчителів, які висували мене на роль координатора, не було сумнівів у моїй науковості й системності (професор Зінченко вигадав навіть таку нісенітницю, як «позасистемність»).

Але то таке… Я не хотів би уподібнюватися професорові Зінченку та ще деяким професорам в Україні, які в суперечках зі мною вдаються до емоційно-оціночних висловлювань, що межують із звичайнісіньким хамством. Зазвичай так роблять лише особи, яким бракує будь-яких переконливих аргументів — фактів або логіки.

Звичайно, мені не хотілося б витрачати час на оці з‘ясування стосунків з моїми опонентами й критиками. Краще б я закінчив ще одну статтю про трансформаційну місію українського козацтва або написав ще один параграф у книжку для англомовного читача… Але в цій суперечці також «щось є» позитивне: тішу себе надією, що, можливо, хоч через скандал (ну, не можуть наші люди без скандалу!) вдасться спонукати наших інтелектуалів хоч потроху тверезіти й замислюватися над тим, що ж не так у нашій славній Україні, у нашому українському суспільстві, яке багато хто давно уже здумав громадянським.

20–21 серпня 2020 р.

Regarding International Scholars Appeal on the Situation in Belarus

Ukrainian University Club Statement

Regarding International Scholars Appeal on the Situation in Belarus

***

Заява Українського Університетського Клубу

Про звернення міжнародних науковців відносно ситуації в Бєларусі

Ukrainian University Club — http://ukrainianuniversity.club/2020/08/16/regarding-international-scholars-appeal-on-the-situation-in-belarus/

ЕКЛЕКТИКА І ПОЗІРНИЙ НАЦІОНАЛІЗМ

Ця стаття складається з трьох частин, об‘єднуючи в одно ціле мої нотатки, написані ще 2018 року і оприлюднені в соціальних мережах. Можливо, я й не вдавався до цієї публікації, якби мої нотатки залишалися доступними в мережах.

На жаль, деякі з них були пропали, коли гакери завалили мій профіль на Фейсбуці, а заодно з ним і тематичні сторінки, пов‘язані з тим профілем. Отож посилання на них не відкриваються.

Спроба поширити посилання на одні з нотаток, які збереглися в мережах наражається на фейсбуківську перешкоду: мовляв, поширення посилання суперечить правилам цієї мережі.

Отож, щоб зробити публічним моє бачення Р. Ташбаєва як явища, я зважив за доцільне перепостити мої нотатки на своєму сайті. Ці нотатки можна також знайти у моїх нових збірках статей і нотаток «Системні зміни» та «Світове українство» (Вашинґтон, 2020), докладнішу інформацію про які можна знайти, перейшовши на сторінку «Journalism | Публіцистика».

1.

ПРО МАРНІСТЬ СТАРАНЬ РУСТАМА ТАШБАЄВА

Трапилося оце подивитися й послухати чергову відеолекцію Rustam Tashbaev’а.

Багато цікавих і розумних спостережень і думок висловлює наш відеолектор.

У чомусь він щирий і правдивий, а в чомусь явно лукавить, видаючии свою нещирість мимовільними, але промовистими жестами.

На тлі пересічних фейсбуківців пан Ташбаєв, безумовно, є помітним мислителем модерного національного руху, прикладом борця за справедливість і т.ін.

У чому його слабке місце? У тому, що він мріє про реформи спецслужб (передусім СБУ) та міністерства внутрішніх справ України (ба навіть не проти того, щоб стати міністром).

Загалом наш відеолектор має рацію, але, як і всі реформатори в будь-яких інших сферах (економіка, освіта, корупція тощо), він далі реформ мало що бачить. Відтак те, що він і бачить, не надається до реформ.

Критично наставлений до радянської системи (як він стверджує, з юних літ), Р. Ташбаєв нічого не говорить про зміну суспільного ладу та системи урядування, без яких просто неможливе реформування правоохоронних органів та спецслужб, зокрема – про декадебізацію.

Я пробував зав‘язати контакт із паном Ташбаєвим приватно, але він не зважив за доцільне відповісти. Очевидно, вершиною його устремлінь є не так добитися кардинальних змін в Україні, скільки своїми відео намотати собі реноме такого собі ментора, який своїми відеопроповідями самотужки зможе розвернути мізки українців у потрібному напрямку.

Україна справді потребує системних змін. Для цього нам треба об‘єднувати зусилля людей, які несли б у маси освіту і просвіту, займалися б налагодженням інформаційної роботи на системному рівні. Тоді й матимемо потрібні результати.

Більше тут:

НАГАЛЬНІСТЬ СИСТЕМНИХ ЗМІН

ЩЕ РАЗ ПРО НАГАЛЬНІСТЬ СИСТЕМНИХ ЗМІН

ПОЛІТИЧНА КРИЗА В УКРАЇНІ: ПРИЧИНИ ТА НАСЛІДКИ

З ЧОГО І ЯК ПОЧАТИ?

1 січня 2018 р.

2.

БЛАГИМИ НАМІРАМИ…

Наскільки можливі Установчі збори?

Рустам Ташбаєв (Rustam Tashbaev) щойно звернувся «відносно необхідності проведення Першого Національного Українського Конгресу до майбутніх делегатів та всього українського суспільства» (див.: https://www.facebook.com/russ.tash/videos/1609253709192113/).

Перш за все мушу сказати, що Р. Ташбаєв – не перший і, на жаль, не останній, кому кортить з наскоку щось та змінити в Україні на краще.

На початках української незалежності питання про скликання Установчих зборів (а саме це, очевидно, й має на увазі пан Ташбаєв) обговорювалося досить активно, але далі балачок діло так і не дійшло.

Час від часу воно спливає на поверхню й тепер, але так само далі закликів діло не просувається. Отож і ініціатива Ташбаєва, як активно він не просував би її в маси, далі лементу не піде.

Спробую пояснити, чому я дивлюсь на такі ініціативи вельми скептично. Усі відомі мені ініціативи – мрії романтиків, аматорів, дилетантів.

Якщо Народний рух України з цілою групою інтелектуалів на чолі не спромігся реалізувати цю ідею, то якого висліду можна сподіватися від якогось там Ташбаєва, ідею якого вислухали сім чи скільки там тисяч осіб?

Уявіть собі навіть, що Ташбаєву вдалося скликати «конгрес». У палаці «Україна» в Києві. Ну, вислухають «майбутні делегати» повчальний монолог українського американця та й роз‘їдуться домів з нічим. Сама ж ідея продовжуватиме припадати пилом, поки інший ініціатор не струсить той порох і не нагадає про ту ідею.

У чому ж причини безперспективності таких романтично-аматорсько-дилетантських ініціатив?

Їх три.

ПЕРША. Це – проблема достойного ініціатора. За нинішніх умов скликання Установчих бборів в Україні формально могли б ініціювати: президент, парламент, політична партія чи коаліція громадських і політичних сил.

Жоден із названих суб‘єктів за роки незалежності України з ініціативою скликання Установчих зборів не проявився. Щоб таке сталося, очевидно, над цим треба ще добре попрацювати.

Можливо, найкращим варіантом має бути створення такої політичної сили, яка поставить собі за мету підготовку і скликання Установчих зборів і виконає взяте на себе зобов‘язання.

Відтак матимемо сівача, але тут виникає запитання: а з чим він вийде в поле?

ДРУГА причина – підготовка посівного матеріалу. Йдеться про наукове обгрунтування нагальності й шляхів реалізації системних змін, випрацювання проектів документів, які можуть бути винесені на обговорення Установчих зборів: концепції суспільного устрою й системи урядування, Конституції, стратегії розвитку України та ін.

Ідеально було б такий пакет документів мати у двох чи й трьох варіантах, та ще й доступних не тільки для експертного (фахового), але й публічного обговорення. До того, як вони потраплять на розгляд Установчих зборів.

А це вже справа інтелектуальної еліти – через співпрацю з політичною силою, про яку сказано вище, або з власної ініціативи.

Ми не знаємо, коли в Україні з‘явиться політична сила, яка запросить до співпраці інтелектуалів. Разом з тим, не видно, щоб академічні інститути й університети проявили активність ув осмисленні системних змін для Укрраїни.

Є окремі невеликі групи ентузіастів, які почали щось робити в цій царині. Наша група – одна із таких, і я можу стверджувати, що запрошення до участі в наших проектах, на жаль, не знаходить сподіваного відгуку.

Українські інтелектуали залишаються інертними, байдужими до ідеї системних змін. Отже, поки що посівне зерно не готове.

ТРЕТЯ причина – готовність грунту під посів, тобто готовність українського суспільства до сприйняття ідеї системних змін.

На превеликий жаль, доводиться констатувати, що за рівнем національної свідомості й громадянської зрілості українське суспільство не готове до сприйняття ідеї системних змін.

Інфантильний стан українського суспільства по суті й обумовлює пасивність його інтелектуальної еліти, а також брак хоча б однієї прлітичної сили, яка здатна була б ініціювати й очолити системні зміни.

Усі три причини взаємопов‘язані і взаємообумовлені. Тому непросто визначити, з чого варто починати.

Очевидно, є сенс в міру можливостей «лупати сю скалу» на всіх рівнях. Але, як на мене, робота із українським суспільством є найактуальнішою, і її годилося б провадити щонайменше у двох напрямках: освітньо-просвітницька діяльнічть та інформаційно-роз‘яснювальна робота.

Освітньо-просвітницька діяльність може здійснюватися через розгалужену мережу українознавчих гуртків, семінарів, лекторіїв, університетів та ін.

Інформаційно-роз‘яснювальна роботу може забезпечити незалежна система україноцентричних ЗМІ та блогів.

Наша робота буде успішною за умови, якщо ми консолідуватимемо, об‘єднуватимемо наші зусилля та координуватимемо свою діяльність.

Більше тут:

НАГАЛЬНІСТЬ СИСТЕМНИХ ЗМІН

ЩЕ РАЗ ПРО НАГАЛЬНІСТЬ СИСТЕМНИХ ЗМІН

ПОЛІТИЧНА КРИЗА В УКРАЇНІ: ПРИЧИНИ ТА НАСЛІДКИ

З ЧОГО І ЯК ПОЧАТИ?

13 березня 2018 р.

3.

ЕФЕКТ РУСТАМА ТАШБАЄВА: МОЛОДЕ ВИНО У СТАРИХ МІХАХ

Стратегічна мета Рустама Ташбаєва (https://www.facebook.com/100003224982124), ким би він не був і що б на нього не навішували, безумовно, заслуговує на підтримку. Справді-бо, що поганого є у прагненні (якщо воно щире) й наполегливому стремлінні (якщо воно щире) допомогти українському суспільству та Україні подолати труднощі й будувати успішну державу? (Див. Звернення «Конгресу» – https://www.facebook.com/FirstNationalUkrCongress/posts/1930192490344643).

Тактика, яку вибрав пан Ташбаєв, на жаль, має слабкі місця.

Одним із них є те, що він хоче перемогти зло тими ж методами, якими це зло поїдає й проїдає Україну й українське суспільство, мотивуючи свої наміри тим, що зло має бути наказане і що перемогу треба здобувати будь-якими засобами. Не будемо осуджувати Ташбаєва та його прихильників: вони діють в межах свого розуміння становища, в якому опинилися пострадянська Україна і її зневірене й емоційно заряджене населення, яке ніяк не спроможеться стати народом. Цю помилку Р. Ташбаєва зауважують чимало критиків його концепції.

Найслабшим же в концепції Рустама Ташбаєва є те, що він не усвідомлює й не розуміє ситуативності своїх дій: «точкові удари» по окремих, конкретних злочинцях у владі (при цьому увагу зосереджено на середньому й нижчому її ешелонах) Руслан і його однодумці розглядають як «системні дії», очевидно, виводячи розуміння «системності» з ідеї поборювання «злочинної Системи».

Панові Ташбаєву невтямки, що задумані й виношені ним та возведені в «закон» «Першим Національним Українським Конгресом» «Народний Трибунал», «таємна екзекутива» тощо є інструментами такої ж ситуативної боротьби не з самим злом, а з його наслідками, як і дії інших борців з корупцією, зокрема – НКЗК, САП та НАБУ.

Відмінність задуму й чину Ташбаєва та його послідовників від дій команд Холодницького та Ситника полягає в тому, що Ташбаєв і Ко своїми «Народним Трибуналом» і «таємною екзекутивою», навіть не бажаючи того, можуть запалити громадянську війну в Україні. Адже «таємна екзекутива» може обернутися у чиємусь виконанні банальною помстою, а в чиємусь – і диверсійними діями справжніх ворогів України, які можуть видавати себе за «народних месників» Ташбаєва. Та навіть і само «месництво» – засіб давно минулих днів і чужих звичок.

Тим часом зло так і залишатиметься непобореним, і може наступити навіть момент істини, коли Ташбаєв усвідомить свої методологічні помилки, але процес може вийти з-під контролю, і його вже ніщо не зможе зупинити.

«Перший Національний Український Конгрес», узявши курс на таємні маленькі бої з такими ж хай і численними, але маленькими проявами зла, разом з тим проголосив злочинними цілі міністерства (у Ташбаєва – особлива ненависть до МВС і водночас бажання його очолити в уряді уже призначеного «Конгресом» майбутнього «Народного Президента») та Верховну Раду України (див.: https://www.facebook.com/FirstNationalUkrCongress/posts/1923989790964913).

Щоправда, кандидата на голову Парламенту, як і на голову Уряду, «Конгрес» висувати не став. Та й Адміністрацію Президента разом з Президентом делігімитизовувати не став. І в тому є добре обметикований сенс. Р. Ташбаєв стоїть на тому, що «революцію» в Україні треба робити «згори» і тому покладає всі надії на «Народного Президента» Івана Бубенчика, який прийде на Банкову і одним-двома-трьома указами наведе порядок в Україні (виступ І. Бубенчика на «Конгресі» див.тут: https://youtu.be/X2j_5T0Wp5s).

Правда, тут виникає «неув‘язочка»: перед тим, як зайти на Банкову й розчерком пера побороти «злочинну Систему», І. Бубенчикові треба буде скласти президениську присягу на сесії ВРУ, а Парламент уже делігімитизований «Конгресом» Ташбаєва. Сама ж «злочинна ВРУ» і скаже Бубенчикові: ми не можемо вас легітимізувати, позаяк ми нелегітимні.

Що тоді робити? Скликати черговий «Конгрес» в екзилі, щоб повернути легітимний статус ВРУ, щоб вона легітимізувала новообраного «Народного Президента» Бубенчика, щоб потім уже легітимний Бубенчик перейшов пару кварталів на Банкову і уп‘ять делігімитизував ВРУ, а під затвердження Ташбаєва на міністра МВС уп‘ять же временно її легітимізував…

Думаю, ви розумієте мій сарказм. Бо мені шкода «чесного й порядного» майданівця Івана Бубенчика, на плечі якому Ташбаєв із своїм «Конгресом» звалили лантух із явно непосильною ношею. Про це я вже писав у нотатках «ЩО В АКТИВІ «НАРОДНОГО КАНДИДАТА» НА ПРЕЗИДЕНТА ІВАНА БУБЕНЧИКА» (https://www.facebook.com/UkraineSystemChange/posts/247323519346030).

Відповіді на мої стандартні запитання від І. Бубенчика, звісно, ми не отримали. Опосередковано на закиди щодо готовності Бубенчика брати участь у президентських перегонах відповів сам Р. Ташбаєв. Він нічого злого не бачить у тому, що у його «Народного Президента» немає ні ідей, ні думок (про стратегічну візію промовчимо), -намалюємо йому програму та ще й затвердимо у лютому наступного року на черговому «Конгресі».

Що там буде намальовано в тій Бубенчиковій програмі, можна уявити, прослухавши низку «етерів» пана Ташбаєва: як не крути його тези, виходить усе те ж намагання змінити Систему ситуативними методами, причому властивими авторитарно-тоталітарному устроєві й адміністративно-командному способові розв‘язання проблем, та ще й поставивши на капітанському містку корабля під назвою «Україна» майданівця з ментальністю Устима Кармелюка.

«Суспільна система» втягла Р. Ташбаєва в суперечку про те, хто з них першим випустив із пляшки джина під назвою «Народний Трибунал». Ташбаєв з «документом» на руках застерігає за собою пальму першості. Дарма що навіть Ґуґл засвідчує: хто тільки не використовує словосполучення «народний трибунал» і в Україні, і в Росії, особливо популярне воно в ДНР-ЛНР. Напевно було воно популярне ще в роки «народного президента» В. Ющенка, який на Майдані 2004 року обіцяв «бандитам – тюрми».

Разом з тим, треба віддати належне «Суспільній системі», яка завдяки Віктору Шишкіну напрацювала засадничі принципи (http://ss-ukr.net/docs/10-pryntsypy-narodnoho-trybunalu.html), які можуть і повинні бути корисними і для ташбаєвського «Народного Трибуналу», тим більше що пан Ташбаєв навряд чи створить щось юридично вишуканіше.

Мене в цій суперечці тривожить ще одно – її нікчемність. Нікчемність суперечки у тому, що «трибунал», будь він тричі народним, відгонить тоталітаризмом, а значить і причетністю його ініціаторів до тоталітарних методів розв‘язання проблем. Тому нам має бути байдуже, хто в кого поцупив назву.

Важливо, як це вписується ідею СИСТЕМНИХ ЗМІН, до яких Р. Ташбаєв прагне інтуїтивно, а «Суспільна система» свідомо ставить за мету, але несвідомо ставить воза попереду коня. За нинішніх суспільного устрою й стану суспільної свідомості обидва «народні трибунали» залишатимуться спробами ситуативного розв‘язання системних проблем, і їхня ефективність буде близькою до нульової.

Тут доречно буде зауважити, що Р. Ташбаєв зплагіатив форму свого руху, заявивши про себе як про епігона ОУН-УПА, начебто «перезаснувавши» «Закордонні частини ОУН-УПА» і навіть – серйозно чи жартома – видаючи накази, підписані «Провідник ОУН(т)-УПА – Друг «Вервольф».

Пробачимо панові Ташбаєву плагіат і не зовсім обгрунтоване намагання позиціонувати себе як продовжувача оунівських та упівських традицій (при тому, що є прямі спадкоємці цих організацій). Справжня помилка Ташбаєва не в цьому: зрештою, ОУН і організації ветеранів УПА можуть у судах довести неправомірність примазування його до ОУН та УПА.

Більша помилка новоспеченого «провідника ОУН(т)-УПА в тому, що він заливає нове, молоде вино у старі міхи. Організація діяльності, методи, форми, засоби тощо, якими користувалися онунівці та упівці три чверті століття тому в умовах авторитарно-тоталітарних устроїв, навряд чи можуть бути ефективними у першій чверті 21-го століття, коли рівень розвитку суспільства (яким інфантильним українське суспільство не було б), а особливо – технологій комунікацій та організації громад є разюче відмінним від того, що було колись.

Увесь світ став іншим. Змінилися обставини. Набуло інших якостей і зло, з яким ми боремося. Тому «нове життя нового прагне слова», як сказав поет.

Рустама ж Ташбаєва раптом потягло в минуле. Що виходить з того, якщо копирсатися в минулому, позиціонувати себе бандерівцями й не розвивати свою ідеологію, повторюючи, як мантри, постулати столітньої давності, дуже добре ми бачимо на прикладі ВО «Свобода». Більшовизмом у вишиванках назвав я цю партію в одній із своїх недавніх публікацій.

Схоже, що Р. Ташбаєв із своїми «Закордонними частинами ОУН(т)-УПА», відкочується ще далі назад у порівнянні з тією ж «Свободою». Про ОУН та КУН уже й говорити нічого.

***

Ми були б навіть раді, якби для програми «Народного Президента» Івана Бубенчика пан Ташбаєв зплагіатив у нас ІДЕЮ СИСТЕМНИХ ЗМІН для України. Беріть і видавайте за своє! Хоч справедливо було б узяти з посиланням на джерело (у нас права офіційно застережені).

Але тут виникає проблема іншого характеру: і автор(и) «темника», і той, з чиїм ім‘ям буде асоціюватися ідея й концепція її реалізації, повинні досконало володіти методологією. Судячи з того, що пан Ташбаєв плутає окреме і загальне, частину і ціле, підсистему і систему, наша ідея системних змін цьому панству може бути не по зубах.

Щоб звернутися ж до експертів, «конгресменам» треба буде наступити на горло власній пісні й визнати свою неспроможність. Тому, по всьому, із мрії про «народне президентство» Бубенчика вийде пшик. Перемігши у «праймеріз» на «Конгресі», Бубенчик навряд чи спроможеться послати в нокдоун таких «асів» популізму, як Ляшко та Тимошенко. Останнім, на жаль, народні маси повірять більше, ніж Бубенчикові як частині цих мас. Немає пророка у своїй вітчизні!

Чим можна було б завалити усіх кандидатів на президента від сучасного політичного бомонду, так це налагодженням широкої освітньо-просвітницької мережі й україноцентричної системи ЗМІ, за допомогою яких через українознавчу просвітницьку й інформаційно-роз‘яснювальну роботу можна за вельми короткий строк підняти на належний рівень національну свідомість і громадянську відповідальність українського суспільства.

Паралельно варто було б створювати й розбудовувати україноцентричний громадсько-політичний рух, на основі якого утворилося б дві – три україноцентричні ідеологічні партії, в середовищі яких виросли б якісно нові лідери, здатні прийди до влади, ініціювати й очолити системні зміни.

За ідеально організованої й налагодженої роботи це можна було б здійснити до президентських виборів 2024 року. Замість провітрювання мізків українського суспільства, пани Ташбаєв та Бубенчик хочуть випробувати ефективність прихованого мордобою. Це означає, що перемога «Народному Президентові» 2019 року не світить, загострення внутрішнього становища неминуче, а перспектива системних змін відсувається до межі 2030 року або й далі.

Є в діяльності Рустама Ташбаєва і його «Конгресу» один ефект, який гріє мені душу. Вони йдуть перед нами, готуючи суспільство для сприйняття нашої

ІДЕЇ СИСТЕМНИХ ЗМІН для України: можуть сказати йому те, від чого ми утримуємося, і так бодай повол і піднімають рівень його національної свідомості. Гарно, емоційно наснажено й справедливо допікає він своїм слухачам настановами братися за розум, учитися, дорослішати й ставати нацією (https://www.facebook.com/russ.tash/videos/1698795576904592/).

***

Р. Ташбаєв, до речі, непрямо запрошував мене на свій Конгрес, делікатно цікавлячись через приват, чи не маю я наміру бути в Європі у другій половині травня. Я відповів, що не маю…

Очевидно, якби мене хотіли бачити на «Конгресі» з годинною лекцією про нагальність системних змін в Україні й запрошували офіційно, можливо, за сприятливих умов, я поїхав би в Прагу й спеціально. Радикально налаштована аудиторія напевно була б цікавою.

4 червня 2018 р.

Ці нотатки написано після прослуховування таких відезаписів Р. Ташбаєва:

> Офіційна церемонія закриття Першого Національного Українського Конгресу. Прага, Чехія, 26.05.2018. (ВИДЕО)

http://ua-news.zzz.com.ua/index.php/categories/first-national-congress-of-ukrainian/item/403-ofitsiina-tseremoniia-zakryttia-pershoho-natsionalnoho-ukrainskoho-konhresu-praha-chekhiia-26052018

> Закон», ухвалений «Конгресом»

https://cdn.fbsbx.com/v/t59.2708-21/33066126_1753295988085345_6556249650150506496_n.docx/%D0%94%D0%9B%D0%AF-%D0%9A%D0%9E%D0%9D%D0%93%D0%A0%D0%95%D0%A1%D0%A3-%D0%9F%D0%BE%D0%BF%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%BA%D0%B8-%D0%9F%D0%9D%D0%A3%D0%9A-%D0%B4%D0%BE-%D0%9A%D0%9A-%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8-%D1%80%D0%B5%D0%B4.-2.docx?_nc_cat=0&oh=917ffb4e9322acc72f39d2ef5f70db66&oe=5B15CE6F&dl=1

> Підсумки Першого Національного Українського Конгресу. Відповіді на найбільш популярні запитання.

> Практики і теоретики. Відповідаю на деякі непорозуміння.

А ЩО ТАМ, В БЄЛАРУСІ?

1.

Новинна стрічка кожного особистого профілю в українському сегменті Фейсбуку заповнена записами про те, що робиться в Бєларусі після виборів, які відбулися минулої неділі, 9 серпня…

Обговорюють поведінку Росії, О. Лукашенка, його головної опонентки Тихановської, висловлюють слова підтримки учасникам протестів у різних містах Бєларусі…

Ще зовсім недавно з таким же запалом українці обговорювали події на Далекому Сході РФ, у Хабаровську, висловлюючи підтримку протестувальникам і смакуючи обумовленість протестів українськими генами у населення регіону… Байдуже, що те переважно українське населення під час протестів лише зрідка згадувало агресію Росії проти України й не вельми активно засуджувало її…

Як події в Хабаровську, так і події в Бєларусі вимили з мережевого мейнстріму обговорення становища в Україні і з Україною. Таке враження, що жалісливі українці більшою мірою переймаються долею росіян з колись україномовного краю та сябрів-бєларусів, ніж своєю власною.

Можна було б обговорювати, як події в Бєларусії відгукнуться на перебіг подій в Україні, на пробудженні й трансформації українського суспільства, спричинюючись до системних змін в Україні…

Але ж ні, йдеться більше про те, як, мовляв, Україна своєю пасіонарною активністю впливає і на Зелений Клин, і на сусідню Бєларусь…

Серйозно?! Це при тому, що відверто проросійський опонент Лукашенка втік від переслідування в своїй рідній Бєларусі не до Московії, а до України, звідки волав «Путін, ввєді войска в Бєларусь!» і звідки майнув у США шукати підтримки у проросійських американських політиків…

Прикметно, що його перебування в США американські ЗМІ практично не помітили, а українські раді старатися… Аякже, ледве не головна подія в Конгресі США!

Хоча насправді в американському Конгресі головною темою є протистояння з Трампом щодо виплати американцям другого траншу допомоги у зв‘язку з пандемією коронавірусу.

Президент США, знехтувавши тим, що Конгрес є розпорядником коштів американської казни, тобто платників податків, хотів власним волюнтаристським рішенням розіслати своїм співгромадянам другу порцію кризової допомоги… В акурат перед президентськими виборами. Тобто фактично підкупити виборців… Не вийшло…

Втім, повернемося до України. Там преЗЄдент відбув дводенний вояж на лінію фронту, щоб особисто проконтролювати режим додержання тиші. І тиша там справді була. Як на замовлення. Прихильники Зє смакували деталями поїздки, поки противники й розчаровані були зайняті розв‘язанням бєларуських проблем…

…Тим часом Україна чекає системних змін…

2.

Я не мав наміру висловлювати своє бачення того, що відбулося в Бєларусі перед президентськими виборами, під час та після виборів. Власне, події стають усе драматичнішими. Багато поранених і покалічених. Кажуть, що є й убиті…

Не вдаючись до подробиць і не прискіпуючись до програмам суперників О. Лукашенка на виборах, можу висловити хіба що своє загальне враження, і воно таке: змагалися (якщо ці вибори в принципі можна назвати змаганням) між собою кандидати відверто проросійські й трохи проросійські, і чинний президент десь посередині.

Виразна ознака президентської кампанії Лукашенка — будь-якою ціною утриматися при владі, точніше навіть — якомога довше утримати при собі посаду президента. І в нього це вийшло. Краще, ніж виходило в попередні п‘ять разів. Але й дров він наламав, здається, більше, ніж за всі п‘ять попередніх разів разом узятих.

З усього видно, що в Лукашенка справи кепські. Кремль він уже не влаштовує. Однозначно. Захід, з яким у нього потроху почав налаштовуватися діалог, ці «вибори» уже не визнає. Чи визнають там перемогу Тихановської і чи вимагатимуть повторних і прозорих виборів — це ще питання, яке не має однозначного і прогнозованого розв‘язання.

Що спостерігається в таборі чи таборах супротивників або опонентів Лукашенка? Яке обличчя має бєларуська опозиція?

Збоку глянути, це невиразна політична сила. Усе найпомітніше — це, як сказано вище, відверто проросійська й більше або менше проросійська або бєларусобайдужа орієнтація. І не тільки тому, що Москва старається замінити Лукашенка керованішою особою. Лукашенко — зубр, і він може дозволити собі упертися рогом, коли щось його не влаштовує у намірах Путіна. Інша справа — молода вчителька, нуль у політиці й дуже далеко не «залізна леді». Можливо, що вона влаштувала б Кремль.

Багато більше значить те, що Лукашенко за чверть століття свого президентства зумів утримати, зміцнити й довести до вишуканої досконалості на теренах Бєларусі радянський суспільний устрій з його авторитарно-тоталітарними традиціями й адміністративно-командним способом урядування. Якщо Путін в РФ здумав себе монархом, і його піддані повірили в це аж до іконопоклонництва, то Лукашенко витворив із себе диктатора і встановив диктатуру, з якою не може конкурувати навіть абсолютна монархія. Не випадково ж його зарахували до сімки «найвидатніших» диктаторів сучасного світу.

У цих умовах радянського способу життя в Бєларусі й формувалася опозиція, для якої біло-червоний стяг і погоня — лише символи, відмінні від Лукашенкових, і не більше. Отже, і боротьба за владу іде скорше за принципом: аби тільки не Лукашенко.

Звідси — ситуативність програмних гасел і брак помітної системної роботи з суспільством, яке на двадцять сьомому році президентства Лукашенка почало себе проявляти як емоційна, а отже — стихійна, некерована сила. Події останніх днів, зокрема — зіткнення з міліцією та військовими, багато в чому нагадують епізоди з київського Майдану 2013-2014 року. Піснеспіви, кураж сміливців перед шеренгами озброєних до зубів правоохоронців тощо — те, що робить мінські протести схожими на київський Майдан.

І є ще один момент, який уподібнює бєларуських протестантів до українських і бєларуську опозицію до української. Це — брак сильних бєларусоцентричних лідерів, брак брак бєларуської національної ідеї, брак стратегічної візії (і мети), брак усвідомлення нагальності системних змін…

Українська демокатія цікава тим, що пару сотень політичних партій окучують українське суспільство і менше десятка приватних чи приватизованих політичних сил умудряються задурювати суспільству мізки, щоб видобуватися у Верховну Раду і навіть окуповувати посаду пркзидента. Зміна фігур на шахівниці на якийсь час задовольняє ситуативну більшість. Поки не настає чергове розчарування. Наступання на граблі стало нормою чи й традицією. Але навіть інтелектуали не хотять замислитися, а чому так.

Те, що відбувається в пострадянській Бєларусі, наступанням на граблі по-українському, звичайно, не назвеш. Там з перемогою Лукашенка на перших президентських виборах визначилася чітко зрозуміла тенденція, яка дуже швидко стала закономірністю, і диктатура однієї особи на майже три десятиліття визначила долю Бєларусі й бєларусів.

Здавалося б, у досить численного народу мали б знайтися пасіонарні інтелектуали, які зрозуміли б, у чому суть диктатури Лукашенка, а отже — поволі, зсередини і ззовні, почали б готувати бєларуське суспільство до системних змін. «Стабільність» Лукашенківського режиму створювала для цього сприятливіші умови, ніж турбулентна багатопартійність і багатовекторність української демократії.

Але ж ні! Професор С. Шушкевич, програвши Лукашенкові, не осмислив і не переосмислив своїх помилок і промахів. Бєларуське суспільство так і на народило жодної особи, яка заволала б так, як оце ми волаємо до українського суспільства, про нагальність піднесення рівня національної свідомості й громадянської зрілості свого суспільства, про нагальність системних змін.

Тому нинішні протести, навіть з їхніми трагічними наслідками, звучать мені голосом Янки Купали: «А хто там іде? Бєларуси. Чого вони хочуть? Людьми зватись…» Не більше! На жаль…

У цьому — уся бєларуська печаль.

Хотілося б, щоб сябри бєларуси вивчили і свої власні історичні уроки, і досвід українського набивання синяків на лобах, та й почали готуватися до системних змін.

11 серпня 2020 р.

Посилання:

Віддати владу: чому Лукашенко та інші пострадянські лідери на це нездатні — https://www.radiosvoboda.org/a/chomu-lukashenko-ne-vidae-vladu/30776482.html

Радіо Свобода — Акції по всій Білорусі продовжуються Ефір… | Facebook — https://www.facebook.com/story.php?story_fbid=768105167274034&id=359429071842

Хто така Світлана Тихановська і що насправді сьогодні відбувається в Білорусії? —https://www.facebook.com/328374018038305/posts/594845458057825/?d=n

ВСЯ ПРАВДА о старших сыновьях Лукашенко — Инсайдер — https://youtu.be/Fd7APjj2KAY

СВЯТОСЛАВ ВАКАРЧУК ЯК ПОЛІТИЧНИЙ ПРОЕКТ

Andrij Pavlyshyn своїм записом викликав у мережах надзвичайно жваву дискусію навколо політичного феномену Святослава Вакарчука та створеної ним партії «Голос» і підштовхнув мене перепостити мою давню вже статтю, публікація якої була втрачена «завдяки» гакерам, що завалили мій профіл і низку прв‘язаних з ним сторінок. Я не певний, що ця стаття остудить гарячі голови вчарованих «Голосом» С. Вакарчука, але багатьох спонукає замислитися.

До речі, і сам Вакарчук, і його «Голос» являє собою переспів ідей, згенерованих професором Ф. Фукуямою, моє бачення якого можна прочитати у двох моїх статтях, об’єднаних назвою «ЧИ ДОПОМОЖЕ ФУКУЯМА УКРАЇНІ?»

***

АМЕРИКАНСЬКИЙ СЛІД У ПРЕЗИДЕНТСЬКИХ АМБІЦІЯХ ВАКАРЧУКА

Телеведуча Наташа Влащенко намагається вийти на зв‘язок із Святославом Вакарчуком, але їй це не вдається: «плотниє ряди піарщіков прікривают єґо тєло» (див.: Установить контакт с Вакарчуком невозможно. Плотные ряды пиарщиков прикрывают его тело • Портал АНТИКОР – https://antikor.com.ua/…/202224-ustanovitj_kontakt_s_vakarc…).

Тут же сказано, що під час її (Влащенко) останнього інтерв‘ю з Юлією Тимошенко вони зійшлися на тому, що «Вакарчука амеріканци такі готовят в презідєнти».

Ось перелік запитань, на які тележурналістка хотіла б дістати відповіді від самого Вакарчука (подаю в транскрипції оригіналу):

1. «Никого не смущает, что он уже был в парламенте и его мнение всегда совпадало с мнением главной на то время политсилы?»

2. «Никого не смущает, что никакого таланта к политике он не обнаружил, а ушел не столько из-за угрызений совести, сколько из-за того, что не знал, чем ему там заниматься <…>?»

3. «Никого не смущает, что он до сегодняшнего дня не занимается практически политикой?»

4. «Никого не смущает, что установить с ним контакт уже сегодня невозможно ни в соцсетях, ни по телефону?»

5. «И наконец: почему нам украинского президента должны выбирать американцы?!»

В цитованому тексті Н. Влащенко особливо наголошує на двох аспектах, повторюючи їх.

По-перше, вона аж надто занепокоєна, що піарщики не дають їй доступу до тіла Вакарчука. Чому саме піарщики, чиє завдання є якраз протилежним, з‘ясовувати не будемо. Для нашої розмови це не суттєве.

По-друге, пані Влащенко повідомляє, що «Вакарчука амеріканци такі готовят в презідєнти» і уже в запитанні обурюється, «почєму нам украінского прєзідєнта должни вибірать амєріканци».

На останньому мені й хотілося б застановитися, пошукати американський слід у президентських амбіціях Вакарчука, а відтак і вам допомогим розібратися, що тут і до чого.

* * *

Про те, що Вакарчук може балотуватися на президента і що його готують до цього, пишуть давно.

Ось, що підказав мені Ґуґл:

1. «Вакарчука готовят в Президенты Украины | Новости – МИР» (https://iamir.info/47300-vakarchuka-gotovjat-v-prezidenti-…/).

2. «Вакарчук – кандидат в президенты Украины – The Экономист» (https://economistua.com/perehodim-na-muzykantov-vakarchuk-…/).

3. «Социологи назвали Святослава Вакарчука конкурентом Порошенко на выборах — Телеканал новостей 24» (https://24tv.ua/…/neozhidanno_sociologi_nazvali_potencialno…).

Обговорюють відтак і шанси Вакарчука стати президентом України (дет. див.: «Станет ли Святослав Вакарчук президентом Украины | РИА Новости Украина» – https://rian.com.ua/…/1028994996/stat-Vakarchuk-president-U…).

За бажання, ви можете видобути з надр інтернету більше інформації на ці теми.

Зверніть увагу, що названі мною джерела – російськомовні і, здається, всі з України.

Сам Вакарчук про намір балотуватися не заявляв. Тим часом соціологічні опитування обіцяють йому третє місце, якби вибори були зараз (див.: http://www.bbc.com/ukrainian/features-41892403).

* * *
Я запросив у Ґуґла інформацію англійською мовою і в прив‘язці С. Вакарчука до США і ось що одержав: 

Svyatoslav “Slava” Vakarchuk | Yale Greenberg World Fellows (https://worldfellows.yale.edu/svyatoslav-slava-vakarchuk). 
Це – 2015 рік. На сайті університету немає й натяку про можливу політичну перспективу Вакарчука як стажиста.

FSI | CDDRL – Sviatoslav Vakarchuk joins Stanford as a visiting scholar this fall (https://cddrl.fsi.stanford.edu/…/sviatoslav-vakarchuk-joins…).
Це вже – 2017 рік. На сайті Стенфордського університету інформують, що Вакарчук у них буде займатися дослідницькою роботою й виступатиме з лекціями. Про можливу політичну перспективу знову ж ні слова.

Не знаю, хто спонсорував Вакарчука у кожному з цих випадків. Ні Державний департамент, ні жодне афілійоване з ним державне агентство, які можна було б запідозрити як силу у просуванні Вакарчука на президента України (а саме державні агенції можуть бути тим колективним суб‘єктом, що про нього можна сказати: «Вакарчука амеріканци такі готовят в презідєнти») ніде не спливають.

Та й від поінформованих людей, вхожих в урядові структури США, з якими мені періодично доводиться спілкуватися, навіть у формі чуток чи пліток нічого подібного чути не доводилося.

Ось тут є інформація, яка проливає світло на те, як влаштована програма при Стенфорді, в якій є імена можливих спонсорів та розмір стипендії на кожного учасника (PressReader.com – Connecting People Through News — https://www.pressreader.com/…/kyiv…/20170203/281621010068462).

* * *
Тут до речі буде привернути вашу увагу до запису, що його зробив сьогодні ж (змовився з Н. Влащенко?) професор Валерій Бебик на сторінці своєї групи «РАБИ СВОБОДИ». Наводжу його повністю:

«С. ВАКАРЧУК В ЧАСИ В.ЯНУКОВИЧА ПРОВОДИВ СВОЇ РЕПЕТИЦІЇ В БУДИНКУ КУЛЬТУРИ СБУ…

Вакарчук-молодший є достойним сином Вакарчука-старшого, який, перебуваючи на посаді міністра освіти і науки, викинув політологію і соціологію з навчальних планів ВНЗ.- А навіщо ж окупаційній владі політично грамотні українці?..

Нині непоганий, в принципі, співак С.Вакарчук (якого дбайливий татко зробив кандидатом фіз.-мат. наук) пнеться в політику за прикладом Т.Повалій (№2 в Партії регіонів імені В.Януковича). І заявляє, що “це не його війна”, говорячи про російську інтервенцію в Україну…

Напевно, краще було все-таки співати за бабло на Майдані, роблячи собі імідж “українського патріота”.

До, речі, напевно, не всі знають, що коли регіонали пресингували С.Вакарчука, йому для репетицій безкоштовно давали приміщення в будинку культури СБУ. Але коли його попросили виступити на концерті перед співробітниками СБУ (на професійне світо), він зажадав грошей…

Такий ось, євро-молдавський “бєссрєбрєннік”… Це, дійсно, не його війна…» (https://www.facebook.com/…/raby…/permalink/1533036603416207/ ).

У контексті цього запису спробуймо відповісти на останнє запитання Н. Ващенко аж двома своїми зустрічними запитаннями:

1. Чи могли пройти поза увагою Держдепу і спецслужб США співпраця або принаймні загравання Вакарчука з режимом Януковича, та ще й з огляду на підтримку Вакарчука як кандидата в президенти?

2. Чи є сенс американцям витрачатися на підготовку Вакарчука до участі в президентських виборах, якщо за ним водиться такий грішок?

Зараз усе, у будь-який спосіб пов‘язане з Януковичем, знаходиться в американців під мікроскопом. І не тільки у зв’язку з Манафортом. «Чи співпрацювали ви з режимом Януковича?» – таке запитання зараз є обов‘язковим під час інтерв‘ю в іміграційній службі для тих, хто хоче одержати «зелену картку».

Зрештою, Вакарчукові бракує будь-яких лідерських чеснот і будь-якого управлінського досвіду – якостей, що їх американці дуже цінують у політиках.

* * *
З нагоди четвертої річниці початку ЄвроМайдану в українському Фейсбуці появилася публікація «10 музикантів-патріотів, які стояли пліч-о-пліч з українцями на Майдані».

У цьому десятку знаходимо й ім’я безумовно талановитого співака Вакарчука.

Характерним у контексті обговорюваної теми є коментар Тетяни Нємцевої (Tetyana Nyemtseva) з Монреалю (Канада):

«…а потім Славік Вакарчук поїхав на гастролі в Монреаль, співпрацюючи з росіянами. І дуже нервувася, коли його намагалися запитати, чому він вважав за краще співпрацювати з росіянами, фінансуя таким чином війну. Він так і не відповів. Виступати на Майдані було легше, ніж зробити вибір, який стосувався власної кишені. І саме після цих гастролей він поїхав навчатися, щоб висунути свою кандидатуру на президенські вибори. Збіг? Чи москалі ідею підкинули?» (https://www.facebook.com/UkrayinskiyFeysbuk/posts/1999436607005368).

* * *

А тепер повернімося знову в Америку. Ґуґл подає ще одну прив‘язку С. Вакарчука до США. Третя інституція, з якою афілійований Вакарчук як експерт (sic!) з освіти, Росії, Євразії та України, називається Міжнародним центром для науковців імені Вудро Вільсона, коротше – центр Вільсона (див.: Svyatoslav Vakarchuk | Wilson Center -https://www.wilsoncenter.org/person/svyatoslav-vakarchuk).

Конкретніше – Святослав Вакарчук фігурує тут як доповідач інституту Кеннана, який є структурним підрозділом центру Вільсона.

Щоб пересвідчитися, куди веде американський слід Вакарчука, раджу вам передусім ознайомитися з біографією людини, чиє ім‘я носить названий вище інститут.

Хто такий був Дж. Ф. Кеннан, див. тут: «Джордж Фрост Кеннан» on @Wikipedia (https://uk.wikipedia.org/…/%D0%94%D0%B6%D0%BE%D1%80%D0%B4%D…).

Що являє заснований ним інститут, можна прочитати тут: Кennan Institute – Wikipedia (https://en.wikipedia.org/wiki/Kennan_Institute).

Мої уявлення про інститут Кеннана спочатку формувалися з розповідей людей з України та Росії, які приїздили сюди на стажування. Серед них були Ілько Кучерів, Наталія Мусієнко, Оксана Нестеренко та ін.

На якомусь етапі я підписався на розсилку інформації як з центру Вільсона, так і зокрема з інституту Кеннана.

Час від часу я ходив на заходи інституту за участю гостей з України або ж присвячені Україні. Траплялося це надзвичайно рідко й, щиро кажучи, нудно.

Після Майдану 2013 – 2014 року і з початком агресії Росії проти України я сподівався, що інститут Кеннана візьметься активно обговорювати відповідну проблематику й залучати до обговорення солідних експертів з незалежними поглядами.

Захід, присвячений річниці Майдану за участю доцента Володимира Дубовика з Одеси, виявився поверховим і нецікавим. Це мене зачепило, і я мав дуже серйозну розмову з директором інституту М. Рожанським, сподіваючись спонукати його звернути більше уваги на найактуальнішу українську тематику.

На своє виправдання містер Рожанський сказав мені, що вони і так багато уваги приділяють Україні й навіть мають відділення інституту в Києві.

Обурюваний безкінечними суто російськими заходами далеко не пешого ряду (наприклад, обговорення становища сіл в Сибіру), я написав низку листів на адресу директора.

Зрештою вдалося добитися певних результатів: кількість заходів, присвячених Україні помітно зросла. Але актуальність і гострота обговорень не змінилися.

Я звернув увагу, що інститутські доповідачі послідовно уникають навіть згадувати агресію Росії щодо України, не осуджують анексію Криму, не обговорюють роль РФ у розпалюванні війни на сході України та інші дражливі для Москви теми (див., напр.: http://www.kennan-focusukraine.org/ukraine-four-years-afte…/).

Цікаво, правда? Американський мозковий центр, заснований хрещеним батьком американської політики щодо СРСР періоду «холодної війни» і, здаввлося б, покликаний до серйозного осмислення зухвалої войовничої поведінки Московії на світовій арені, уникає будь-яких критичних розмов. Цікаво – не те слово!

Отож я почав копати далі. І тут Бог послав мені людину із стажистів інституту Кеннана, яка стала випадковим свідком зустрічі директора інституту Рожанського з двома російськими олігархами, які явилися інститутові, ясна річ, не як учені-візитери, а як грошові мішки.

Мені не вдалося встановити імена цих людей. Але підтвердити факт російського фінансування інституту пощастило. З розмови із співробітниками центру Вільсона, які не пов‘язані з інститутом Кеннана, я довідався, що з цілком відомих причин американці різко скоротилм пожертви на інститут.

Так інститут Кеннана продався Москві і тепер є одним із найактивніших, якщо не сказати – найагресивніших, агентів впливу Кремля в США. Розквартирований цей інститут буквально за два квартили від Білого Дому.

* * *
Нагадую із сказаного вище, що:

1. Тему президентських амбіцій С. Вакарчука в Україні розкручують російськомовні ЗМІ.

2. Вакарчук вважає, що війна України за незалежність від Московії – це не його війна, і він готовий до будь-яких компромісів.

3. Вірогідно, що Кремль робить усе для того, щоб просунути його на президента України як проамериканського кандидата, і не шкодує для цього коштів.

Не тільки на нього самого, але й на піарівців-тілоохоронців, щоб навіть «какаяразніца» з українського телебачення не докучала йому недоречними запитаннями.

21 листопада 2017 р.

***

ПІСЛЯСЛОВО

З верхів‘я часу, після перемоги на президентських виборах В. Зєлєнского, бачимо, що С. Вакарчук як проект розкручувався паралельно з проектом Зє і «Слуґі народА». Очевидно, що будь-який із цих проектів (один – відверто проросійський, другий – позірно проукраїнський, але виразно ліберальний) мав бути безпрограшним. Кращим і ефективнішим виявився Зє із «Слуґой народА»; на нього й поставили. Зауважте, що і для Зє, і для Ва політика виявляється важкою ношею, тягарем.

7 серпня 2020 р.

З ПРИВОДУ ЗАПИСУ СТЕПАНА ХМАРИ

Майже стовідсотково поділяю позицію С. Хмари. Можливо, це – один із його найкращих текстів останніх років. Степан Ількович наводить докази на підтвердження думок про помилки Кравчука та Кучми, які я не раз висловлював у своїх статтях. Зокрема, і в тій, яку ви можете прочитати, перейшовши за посиланням нижче.

Є в записові С. Хмари й момент, який мене бентежить. Не знаю, лукавить він, соромиться сказати чи з вершини свого віку вважає несуттєвим. Обговорюючи «націоналізм» Кравчука, Степан Ількович веде мову про ідею «відриву від Москви», якої прагнули націонал-демократи. 

Єдино можливим способом «відриву від Москви» була й залишається повна ліквідація радянського суспільного устрою і встановлення нового суспільного ладу, заснованого на українських національних традиціях і звичаях. Такої стратегії ні Рух, ні УРП, ні ДемПУ, ні жодна інша політична сила не мала. Як член групи, яка переймалася такою ідеєю, я говорив про це 1990-1991 року з членами «Народної ради» Юхновським, Павличком, Драчем, Лук‘яненком, Мовчаном, Осадчуком та іншими. Знаєте, що вони мені казали? «НЕ НА ЧАСІ!» 

Це «не на часі» триває ось уже тридцять років. За ці десятиліття я вже й однодумців своїх розгубив. Полохало, Сікора, Черняков відійшли у кращий світ, деякі (не хочу називати імена) стверджують, що йшлося лише про відродження «Могилянки» (цікаво, як можна підмінити предмет обговорення?), а інших я уже й не пам‘ятаю.

Я не пригадую, щоб пан Хмара виношував ідею повної ліквідації радянської влади, стратегію встановлення питомого для України суспільного устрою і т.ін. І це при тому, що він був одним із радикально налаштованих політиків. Усе, на що він спромігся, так це – розкол і без того слабкої УРП, після якого УРП і «консервативна партія» Степана Ільковича перетворилися на маргінальні політичні сили, які так і не запропонували стратегії повного відриву України від Москви, зате разом із Рухом та іншими партійками фактично допомогли компартійно-радянській номенклатурі трансформуватися в олігархію.

Більше тут:
СУВЕРЕННА УКРАЇНА: ДОСВІД І ПЕРСПЕКТИВИ. До тридцятиріччя ухвалення Декларації про державний суверенітет України [Заключна стаття збірки «Системні зміни — перспектива для України. — Вашинґтон, 2020. — 393 с.]

3 серпня 2020 р.

ТЕРОРИЗМ У ЗАКОНІ ЯК ЧИННИК РАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬНОГО УСТРОЮ

Анатолій Матвійчук написав просто чудові нотатки на тему, яка болить багатьом, і обговорення його запису є свідченням цього (https://www.facebook.com/photo.php?fbid=3408131795872374&id=100000267629109&set=a.202717306413855).

Проблема лише в тому, що і автор цього запису, і його коментатори бідкаються над цим явищем, але не бачать, не спроможні його бачити чи й не хочуть (sic!) його бачити у ширшому історичному контексті.

Тероризм у законі, сиріч державний тероризм є породжений більшовиками і ліг в основу суспільного устрою, встановленого після жовтневого перевороту 1917 року.

Предтечею тотального більшовицького тероризму був народжений на теренах Російської імперії терирозм індивідуальний, до якого вдавалися озлоблені на царську владу або й на окремо взятого царя індивіди.

Як відомо, після страти старшого брата (по матері) Олександра, який був сином царя і який вдався до терористичного акту, щоб помститися своєму батькові за відмову від нього, сімнадцятирічний Владімір Ульянов начебто видав таку сентенцію:

«Нє такім путьом надо ідті. Ми пойдьом другім путьом».

Відтак він поставив собі за мету і став творцем явища, яке почалося з бандитизму, грабіжництва і рейдерства (є чудовий відеофільм про те, як Сталін і компанія добували гроші для фінансування більшовицької партії, примусивши навіть Нобеля платити їм данину).

Тотальний терор більшовики почали на початку 1918 року, коли за вказівкою Леніна із царських в‘язниць було випущено сто тисяч (sic!) кримінальних злочинців (при цьому політичні в‘язні залишилися в ув‘язненні), більшість яких стали співробітниками створеної того ж року ЧК, яку очолив Дзержинський і яка з часом трансформувалася в ОГПУ, а потім в НКВС-МДБ і вершиною досконалості якої став КДБ СРСР.

Тотальне й цілеспрямоване винищення аристократії, інтелектуалів і духовенства у 1918—1932 роках, переросло у винищення селянства, апогеєю якого став Голодомор 1932-1933 року в Україні, а також репресії другої половини 1930-х років.

Апофеозом тотального терору проти цілого людства стала Друга Світова війна, запалена тими ж більшовиками-комуністами разом із нацистами.

«Ми на горє всєм буржуям міровой пожар раздуєм!» – було їхнім мотто.

А під час Першої Світової війни, до речі, вони закликали «просто пєрєстать стрєлять». Іншими словами, правда. Тому на теренах Російської імперії Перша Світова війна переросла в значно жорстокішу й кривавішу Громадянську війну.

Ідея світової революції, сиріч світового панування, була ідеєю-фікс Кремля упродовж усієї історії існування СРСР. Радянський Союз щедро фінансував не тільки тоталітарні режими, а й терористичні організації навколо всього світу.

Так само і всередині країни Кремль поводився з громадянами як терорист. Поза тим, що сама влада була корумпована, ця влада була тісно пов‘язана і з злочинним світом.

Мій приятель поет Леонід Горлач якось познайомив мене з Ігорем Книшем (літературний псевдонім – Ігор Рощук) – письменником, який писав детективні повісті й романи. Перед тим, як прибитися до літературного берега, цей чоловік був злодієм у законі і контролював кримінальний світ цілої європейської частини СРСР.

Шкідлива злочинна діяльність коштувала йому видалення однієї легені, і він після операції залишив злочинний світ і став письменником. Ігор Леонтійович не без гордості розповідав, що перебував у дружніх стосунках із міністром внутрішніх справ СРСР генералом Щолоковим і ногою відкривав двері до його кабінету. Щолоков, до речі, був приятелем Л. Брежнєва, і тому саме до нього Леонід Ілліч прилаштував у заступники свого зятя, який невдовзі став «героєм» кримінальної справи.

Цнотлива Вікіпедія соромливо замовчує «героїчне минуле» І. Л. Рощука (Книша), зауважуючи лише, що він «працював кіномеханіком, електромонтером, радіотехніком» (див.: (Рощук Ігор Леонтійович — Вікіпедія – https://uk.wikipedia.org/wiki/Рощук_Ігор_Леонтійович).

Очевидно, що радянське минуле приховує багато сторінок такого штибу. Так був влаштований «радянський спосіб життя». З розпадом СРСР практично нічого не змінилося в Україні…

***

Лише системні зміни могли убезпечити Україну після розпаду СРСР від тероризму в законі, але радянський суспільний устрій в Україні було збережено. Завдяки і старанням націонал-демократів…

Старші покоління пам‘ятають розбої, грабіжництво, рекет та ін. на початку 1990-х рокі в під час президентства Кравчука.

Рекет, рейдерство і індивідуальний терор з убивствами політиків і бізнесменів ознаменував президентство Кучми, внаслідок чого і постала ненависна вам олігархія.

Ющенкове «Бандитам тюрми!» залишилося лише словами. Реальним наслідком президентства Ющенка стало Януковичеве «Всьо будєт Донбас!».

Саме на Донбасі сталися знакові терористичні акти. Саме на Донбасі найбільшою мірою народження олігархії проявилося через терор. Тому невипадково, що Донбас став слабким місцем, куди спрямувала свою агресію Росія, назвавши цю загарбницьку війну… громадянською.

Більшовицьке рейдерство на державному рівні проявилося і в окупації Криму. Таких ситуацій могло бути більше: терор у законі появив себе в Одесі, в Харкові, у Києві… Терористичні акти були і індивідуальними, і груповими. І ще будуть…

Звісно, в цьому зацікавлена РФ, але щоб тероризувати Україну й українське суспільство, вона задіює не тільки свої засоби.

Україна кишить нащадками більшовиків-чекістів і комуністів-кадебістів, які зацікавлені не так у тому, щоб допомогти Московії загарбати Україну, як у тому, щоб зберегти себе, захистити свою історичну спадщину і убезпечити своє майбутнє.

Свідомо чи несвідомо, але саме ради цього прийшли до влади «зелені більшовики», найактивніші і найагресивніші з яких проявляються у своєму україноненависництві та українофобстві.

Україноненависництво їхнє цілком природнє, і дивуватися йому не треба. Ненависть до всього українського, власне, й привела їхніх предків в Україну. Інакше вони й не прийшли б сюди або, прийшовши, адаптувалися б і стали б частиною українського етносу, як це робили упродовж століть і тисячоліть їхні попередники-завойовники.

Українофобство ж їхнє частково пов‘язане з їхнім україноненависництвом, але не меншою мірою воно обумовлене їхнім страхом за те, що коріння їхньої ненависті буде відстежено й виявлено. Зокрема, буде виявлено, якого лиха їхні діди-прадіди наробили в Україні й українцям, як вони заселяли звільнені від розстріляних, виморених голодом і засланих у сибіри українців чи тих же кримських татар…

Зрештою, їм є що втрачати, і вони робитимуть все, щоб не зазнати матеріальнх і нематеріальних втрат. Вони це робили, роблять і робитимуть не тільки своїми руками. Більшою мірою вони це робитимуть чужими руками, і таких чужих рук вони знаходили, знаходять і знаходитимуть на порядок більше, ніж їхніх власних.

Свого часу це були руки пролетаріату й сільської злидоти, обманутої й використаної їхніми дідами-прадідами. Тепер вони ставлять на маргіналів – наркоманів, алкоголіків та інші знедолені прошарки українського суспільства, але найбільшою мірою на те суспільне болото, що його ми називаємо “какаяразніца”.

Ця болотяна “більшість”, яка забезпечила “зеленим більшовикам” перемогу на президентських і парламентських виборах і, можливо, сприятиме їхньому успіхові на виборах місцевих і регіональних, на жаль, влючає в себе не тільки маргіналів, але й формально людей з пристойною вищою освітою і навіть з ученими ступенями і академічними званнями. Останні — “трудова інтелігенція”, вихована й зрощена російсько-більшовицькою й компартійно-радянською за своєю суттю колоніальною владою.

З терору вони починали, терором вони перемагали, і тому вони ніколи не відмовляться від терористичних методів завоювання і утримання своєї влади і себе при владі.

Єдиним способом порятунку і убезпечення України від цих бід є СИСТЕМНІ ЗМІНИ через системну українізацію України, через відновлення українських національних традицій і звичаїв, через залучення до націєтворення й державотворення світового українства, через створення україноцентричної системи ЗМІ й, зрештою, заміни радянського суспільного ладу якісно новим суспільним ладом, заснованим на національних традиціях і звичаях.

Біда наша в тому, що в українському суспільстві не знаходиться бодай невелика група фанатиків системних змін, навколо яких почали б гуртуватися притомні сили суспільства, з яких почали б проростати Рух за українізацію, Всеукраїнський козацький рух, Рух світового українства, україноцентрична система ЗМІ та Всеукраїнський Фронт Системних Змін, з якого, у свою чергу, народилися б якісно нові україноцентричні ідеологічні політичні партії, що змогли б перемогти на президентських та парламентських виборах і ініціювати підготовку та забезпечити скликання Всеукраїнськиї Установчих Зборів.

На превеликий жаль, від багатьох вельми освічених, талановитих і знаних в українському суспільстві людей доводиться чути крититичні закиди про “захмарні мрії”. Замість того, щоб просувати ідею системних змін у суспільство бодай поширенням матеріалів на цю теми, вони не тупо не сприймають її, а відтак не підтримують, сподіваючись, що хтось (із діаспори чи якийсь олігарх розкошелиться) прийде і зробить це для них.

Мережеві філософи й експерти звинувачують нас у бракові конкретики (хоча конкретики в наших концепціях та проектах більше ніж досить), нагадують про свої напрацювання, але жоден із них не зміг представити для ознайомлення посилання на виклад своєї концепції (то йому немає часу копатися в інтернеті, то концепція була викладена на якихось давніх форумах та в коментарях при обговоренні якихось там публікацій) – текстів ні на комп’ютерах, ні на папері, виявляється, не збереглося…

Тим часом у реальному житті й мережах не припиняються протести, мітинги й просто базари з приводу найрізноманітніших проблем, а передусім — навколо “мовного питання”. Зачаровані у цих танцях глухарів, вони не чують або не хочуть чути будь-яких аргументів на користь безперспективності тих заходів, які вони захищають. Системна українізація як можливість незворотного розв’язання “мовного питання” їх взагалі не цікавить.

Пара інтелектуалів договорилася навіть до того, що ідея українізації — це взагалі винахід більшовиків, а отже наш проект – робота на користь Москви. Тоді дивно, що “зелені більшовики” не вчепилися за цю ідею, бо, на відміну, від україноцентричних представників інтелігенції, вони відчувають справжню загрозу для більшовизму піднесення саме через українізацію рівня національної свідомості й громадянської зрілості українського суспільства. А це — і загроза їхньому існуванню.

Зачаровані окремими подіями, акціями, обговореннями безглуздих агіток із проханням “ставити плюси, якщо ви підтримуєте…”, наші мудрагелі в масі своїй не звернули увагу на ювілей Декларації про державний суверенітет України, з приводу якого з’явилося дуже мало публікацій. Сталося по суті те саме, що сталося з недавнім ювілеєм В’ячеслава Чорновола… (див.: СУВЕРЕННА УКРАЇНА: ДОСВІД І ПЕРСПЕКТИВИ / До тридцятиріччя ухвалення Декларації про державний суверенітет України [Заключна стаття збірки «Системні зміни — перспектива для України. — Вашинґтон, 2020. — 393 с.] (https://volodymyrivanenko.com/2020/07/15/%d1%81%d1%83%d0%b2%d0%b5%d1%80%d0%b5%d0%bd%d0%bd%d0%b0-%d1%83%d0%ba%d1%80%d0%b0%d1%97%d0%bd%d0%b0-%d0%b4%d0%be%d1%81%d0%b2%d1%96%d0%b4-%d1%96-%d0%bf%d0%b5%d1%80%d1%81%d0%bf%d0%b5%d0%ba%d1%82%d0%b8/).

Ніхто не хоче осмилювати й вивчати уроки. Але ж якщо їх не вивчати, то негативні процеси активізуватимуться і поглиблюватимуться. А це значить, що індивідуальний терор ставатиме масовим і масованим, як це вже упродовж років спостерігається щодо такого явища, як рейдерство. Рано чи пізно це все може перерости у справжню громадянську війну. Якщо притомні сили в Україні не увімкнуть здоровий глузд і не озброяться конструктивними ідеями, українська справа може й програти.

Ви цього хочете? На підсвідомому рівні — очевидно, так.

22 липня 2020 р.

“УКРАЇНІЗАЦІЯ ЯК ФАКТ І ФАКТОР СИСТЕМНИХ ЗМІН”

“УКРАЇНОЦЕНТРИЗМ, ЖУРНАЛІСТИКА І СИСТЕМА ЗМІ”

https://www.facebook.com/story.php?story_fbid=3054283511292752&id=886755711378887

“СИСТЕМНІ ЗМІНИ — ПЕРСПЕКТИВА ДЛЯ УКРАЇНИ”

https://www.facebook.com/story.php?story_fbid=1618234518338350&id=553404758154670

«СУВЕРЕННА УКРАЇНА:

ДОСВІД І ПЕРСПЕКТИВИ

До тридцятиріччя ухвалення Декларації про державний суверенітет України»

[Заключна стаття збірки «Системні зміни — перспектива для України. — Вашинґтон, 2020. — 393 с.]

https://volodymyrivanenko.com/2020/07/15/%d1%81%d1%83%d0%b2%d0%b5%d1%80%d0%b5%d0%bd%d0%bd%d0%b0-%d1%83%d0%ba%d1%80%d0%b0%d1%97%d0%bd%d0%b0-%d0%b4%d0%be%d1%81%d0%b2%d1%96%d0%b4-%d1%96-%d0%bf%d0%b5%d1%80%d1%81%d0%bf%d0%b5%d0%ba%d1%82%d0%b8/.

«В’ЯЧЕСЛАВ ЧОРНОВІЛ як явище української історії й політики»

СУВЕРЕННА УКРАЇНА: ДОСВІД І ПЕРСПЕКТИВИ

До тридцятиріччя ухвалення Декларації про державний суверенітет України

Виповнюється тридцять років відтоді, як 16 липня 1990 року Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки ухвалила Декларацію про державний суверенітет України. Це була подія, яка стала поворотним пунктом в історії України і яка, можливо, є більш значною, ніж проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року.
Акт проголошення незалежності України являє собою короткий документ, у якому Верховна Рада УРСР “урочисто проголошує та створення самостійної української держави – УКРАЇНИ” з огляду на “смертельну небезпеку, яка нависла була над Україною в зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року”, “продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні”, “виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами” і “здійснюючи [втілюючи в життя. – В. І.] Декларацію про державний суверенітет України”. У цьому ж Акті Верховна Рада проголосила територію України “неподільною і недоторканою”, задекларувавши, що “віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України”. Окремою постановою Верховна Рада всі військові формування, дислоковані на території України підкорядкувала Верховній Раді України, утворила Міністерство оборони України і доручила Урядові України “приступити до створення Збройних Сил України, республіканської гвардії та підрозділу охорони Верховної Ради, Кабінету Міністрів і Національного банку України”.
Отже, засадничим правним документом незалежності України залишалася Декларація про державний суверенітет України, ухва-лений Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 року. У цьому документі Верховна Рада УРСР визначила як суб’єкт “народ України”, а себе як виразник його волі “народу України” з прагненням “створити демократичне суспільство, виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, шануючи національні права всіх народів, дбаючи про повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток народу України, визнаючи необ-хідність побудови правової держави, маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України”. Відтак було проголошено “державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах”.
Першим гаслом Декларації стало “Самовизначення української нації”, яке було деталізовано так: “Українська РСР як суве-ренна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення. Українська РСР здійснює захист і охорону національної державності українського народу. Будь-які насильницькі дії проти національної державності України з боку політичних партій, громадських організацій, інших угруповань чи окремих осіб переслідуються за законом” (виділення мої. – В. І.).
Другим гаслом законодавець визначив “Народовладдя”, за-декларувавши що “громадяни Республіки всіх національнос-тей становлять народ України. Народ України є єдиним джерелом державної влади в Республіці. Повновладдя народу України реалізується на основі Конституції Республіки як безпосере-дньо, так і через народних депутатів, обраних до Верховної і місцевих Рад Української РСР. Від імені всього народу може виступати виключно Верховна Рада Української РСР. Жодна політична партія, громадська організація, інше угруповання чи окрема особа не можуть виступати від імені всього народу України” (виділення мої. – В. І.).
Третє гасло визначає поняття “Державна влада”, деталізація якого наголошувала, що “державна влада в Республіці здійснюється за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу та судову. Найвищий нагляд за точним і однаковим виконанням законів здійснюється Генеральним прокурором Української РСР, який призначається Верховною Радою Української РСР, відповідальний перед нею і тільки їй підзвітний”.
Четверте гасло визначає “Громадянство Української РСР”, яке було витлумачено так: “Українська РСР має своє громадянство і гарантує кожному громадянину право на збереження громадянства СРСР. <…> Всім громадянам Української РСР гарантуються права і свободи, які передбачені Конституцією Укра-їнської РСР і нормами міжнародного права, визнаними Українською РСР. Українська РСР забезпечує рівність перед законом усіх громадян Республіки незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, освіти, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин. Українська РСР регулює імміґраційні процеси. Українська РСР виявляє турботу і вживає заходів щодо охорони і захисту інтересів громадян Української РСР, які перебувають за межами Республіки”.
П’яте гасло застерігає “Територіальне верховенство”, яке УРСР “здійснює верховенство на всій своїй території”. “Територія Української РСР в існуючих кордонах є недоторканою і не може бути змінена та використана без її згоди. Українська РСР самостійно визначає адміністративно-територіальний устрій Республіки та порядок утворення національно-адміністративних одиниць”.
Шосте гасло – “Економічна самостійність”. Економічна са-мостійність України була обгрунтоване наміром самостійно визначати свій економічний статус і закріплювати його в законах. При цьому наголошується, що “народ України має виключне право на володіння, користування і розпорядження національним багатством України. Земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території Української РСР, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, весь економічний і науково-технічний потенціал, що створений на території України, є власністю її народу, матеріальною основою суверенітету Республіки і використовуються з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її громадян. Українська РСР має право на свою частку в загальносоюзному багатстві, зокрема в загальносоюзних алмазному та валютному фондах і золотому запасі, яка створена завдяки зусиллям народу Республіки”.
Оскільки державний суверенітет України розглядався в рамках потенційного “нового союзного договору”, ідею якого просував М. Горбачов, Верховна Рада УРСР застерегла, що “вирішення питань загальносоюзної власності (спільної власності всіх республік) здійснюється на договірній основі між республіками — суб’єктами цієї власності”, передбачивши унормування окремими законами права на розміщення на території УРСР підприємств, установ, організацій та об’єктів інших держав і їхніх громадян. Деклапація також застерігала за УРСР право самостійно створювати “банкову (включаючи зовнішньоекономічний банк), цінову, фінансову, митну, податкову системи”, формувати державний бюджет, а “при необхідності впроваджувати свою грошову одиницю”. Вищою кредитною установою УРСР оголошено Національний банк України, підзвіт-ний Верховній Раді Української РСР. Також передбачено, що “під-приємства, установи, організації та виробничі одиниці, розташо-вані на території Української РСР, вносять плату за використання землі, інших природних і трудових ресурсів, відрахування від ва-лютних надходжень, а також сплачують податки до місцевих бюджетів”, а УРСР “забезпечує захист всіх форм власності”.
Сьоме гасло – “Екологічна безпека” — очевидно, було обу-мовлене наслідками аварії на Чорнобильській АЕС, з якої, власне, й розпочався процес розпаду СРСР. Декларація застерігає за УРСР право самостійно встановлювати “порядок організації охорони природи на території Республіки та порядок використання природних ресурсів”, мати “свою національну комісію радіаційного захисту населення”, “заборонити будівництво та припинити функціонування будь-яких підприємств, установ, організацій та інших об’єктів, які спричиняють загрозу екологічній безпеці”, дбати “про екологічну безпеку громадян, про генофонд народу, його молодого покоління”, а також “на відшкодування збитків, заподіяних екології України діями союзних органів”; остання теза фактично убезпечувала Москву від матеріальної відповідальності за вже скоєні зло-чини проти України.
Восьме гасло – “Культурний розвиток” — резервувало за Україною право самостійно вирішувати питання “науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації”, гарантувало “всім національностям, що проживають на території Республіки, право їх вільного національно-культурного розвитку”, забезпечення національно-культурного “відродження українського народу, його історичної свідомості і традицій, національно-етнографічних особливостей, функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя”, “піклування про задоволення національно-культурних, духовних і мовних потреб українців, що проживають за межами Республіки”. Національні, культурні та історичні цінності на території УРСР оголошено виключною “власністю народу Республіки”. Було також задеклароване право УРСР “на повернення у власність народу України національних, культурних та історичних цінностей, що знаходяться за межами Української РСР”.
Дев’яте гасло – “Зовнішня і внутрішня безпека” — декларувало право Українська РСР на власні Збройні Сили, внутрішні війська та органи державної безпеки, підпорядковані Верховній Раді Української РСР, а відтак і визначення порядку проходження військової служби громадянами Республіки. Окремо було наголошено, що “громадяни Української РСР проходять дійсну військову службу, як правило, на території Республіки і не можуть використову-ватись у військових цілях за її межами без згоди Верховної Ради Української РСР”. Тут же було урочисто проголошено про намір УРСР “стати в майбутньому постійно нейтральною держа-вою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї” (виділення мої. – В. І.).
Десяте, і останнє гасло, — “Міжнародні відносини”. Ук-раїнська РСР проголошувала себе “як суб’єкт міжнародного права” і намір здійснювати “безпосередні зносини з іншими державами”, укладати з ними договори, обмінюватися “дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами”, брати “участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для ефективного забезпечення національних інтересів Республіки у політичній, економічній, екологічній, інформаційній, науковій, технічній, культурній і спортивній сферах”, виступати “рівноправним учасником міжнародного спілкування”, активно сприяти “зміцнен\ню загального миру і міжнародної безпеки”, безпосередньо брати “участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах”. УРСР заявила про визнання переваги “загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм між-народного права перед нормами внутрішньодержавного права”.
Оскільки Верховна Рада ухвалювала Декларацію в контексті “нового союзного договору”, в документі спеціально наголошено, що “відносини Української РСР з іншими радянськими республіками будуються на основі договорів, укладених на принципах рівноправності, взаємоповаги і невтручання у внутрішні справи” і що “Декларація є основою для нової Конституції, законів України і визначає позиції Республіки при укладанні міжнародних угод. Принципи Декларації про суверенітет України використовуються для укладання союзного договору”.
Дослідники Декларації про державний суверенітет України звертають увагу на те, що Верховна Рада ухвалювала документ у період фактичного “розпаду СРСР”, коли “міжнаціональна напруга в азійських і кавказьких республіках подекуди виплеснулася у криваві міжетнічні сутички”, коли Литва вже проголосила свою незалежність від СРСР, а Латвія й Естонію “активно готували віднов-лення незалежності”. Та й “на вулицях українських міст Українська міжпартійна асамблея вже вела реєстрацію громадян Української Народної Республіки”. Ухвалення Декларації, власне, було реакцією на результати всесоюзного референдуму “про збереження СРСР” (17 березня 1991 р.). Під час цього референдуму за наполяганням Народного Руху України за перебудову в Україні було проведено “консультативне опитування” із запитанням: “Чи згодні ви, щоб Україна була у складі Союзу Суверенних Республік на підставі Декларації про суверенітет України?”. Понад 80% учасників цього опитування відповіли за запитання позитивно. Дослідники також звертають увагу на те, що за “змістом питання не тільки не збігалося з питанням союзного референдуму, а й навіть заперечувало його”. Крім того, “з тексту українського [за]питання ‘випало’ критично важливе для КПРС слово ‘соціалізм’”. До того ж, у запитанні звучала зовсім інша назва союзної держави: не Союз Радянських Соціалістичних Республік, а Союз Суверенних Респуб-лік. Нарешті, Декларація визначала перевагу Конституції й законо-давства України над законодавством нової союзної держави.
Як справедливо наголошують дослідники, Декларація про дер-жавний суверенітет УРСР Верховна Рада ухвалювала фактично на виконання резолюції “Про державний суверенітет України”, ухваленої XXVIII з’їздом Компартії України “під тиском суспільних настроїв”, і тому текст Декларації треба розглядати як компромісний. Разом з тим, остаточний текст Декларації ключає зміни й доповнення, внесені народними депутатами від Руху, завдяки яким українська Декларація “далеко випередила декларації Росії і прийняту на з’їзді КПУ”. Вважають, що “це фактично була програма побудови незалежної держави”. Декларація справді “надала поштовх і напрямок процесу утворення незалежної держави”. Адже “практично всі положення Декларації суперечили чинній на той час Конституції УРСР”, а її принципи мали бути “використані для укладення нового союзного договору”.
Аналітики наголошують, що в українському суспільстві Декларація “була сприйнята неоднозначно”. Як приклад, мусують позицію згаданої уже Української міжпартійної асамблеї, “яка вже вела реєстрацію громадян Української Народної Республіки” і яка “сприйняла її як пропагандистський акт КПУ”. Справді, в першій статті Декларації “УРСР подана як ‘суверенна національна держава’, хоч за чинною в той час конституцією вона була союзною республікою з обмеженим суверенітетом”, “не мала власних збройних сил, не мала дипломатичних стосунків з країнами поза радянським блоком, не мала права самостійно визначати соціальний лад”, а “за офіційною ідеологією вона була інтернаціональним утворенням. Для конституювання УРСР як держави їй бракувало своїх громадян і суверенної влади”.
Якщо, пишуть дослідники, “Четвертий Універсал Центральної Ради проголосив Українську Народну Республіку державою українського народу, то в Декларації український народ посідає маргінальне становище. Він згадується окремо від ‘всіх національностей, що проживають на території Республіки’. Якщо ‘всім національностям’ Декларація гарантує вільний національно-культурний розвиток, то українцям УРСР лише ‘забезпечує національно-культурне відродження’. Але гарантії вільного розвитку не передбачено”. І далі: “Єдиним джерелом влади в УРСР Декларація проголосила народ України. А народ України визначений як громадяни республіки всіх національностей. На час прийняття Декларації Конституція УРСР була чинною. Отже, УРСР не мала свого громадянства. Її територію всуціль заселяли громадяни СРСР, відтак народу України не існувало. Джерелом влади при прийнятті Де-кларації була КПУ, але не як самостійна партія, а як регіональний підрозділ КПРС. Проте прийнятий документ не одержав статусу конституційного акта. Українська РСР залишалася у складі СРСР, тому міжнародні організації та країни світу не визнали її державну незалежність. Причиною цього стало відсутність у Верховної Ради УРСР повноважень на ухвалення рішення про вихід республіки зі складу Радянського Союзу, тобто на проголошення незалежності Української РСР. Відповідно до вимог Конституції СРСР і Української РСР, тільки народ Української РСР, як володар всієї повноти влади в республіці, мав право приймати таке рішення на референдумі. Чинні норми міжнародного права також зобов’язували Верховну Раду Української РСР провести республіканський референдум”.
І все ж, Декларація про державний суверенітет України через рік стала наріжним каменем Акту проголошення незалежності України, який був підтриманий всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 року, і була визначена як “правовий фундамент для Конституції, законів України, визначення позиції республіки при укладанні міжнародних угод”.
Критики Декларації про державний суверенітет, якщо ви звер-нули увагу, зауважують, що Україна як суб’єкт Союзу РСР “не мала права самостійно визначати соціальний лад”. Це справді так. І ні в тексті Декларації, ні пізніше в тексті Акту проголошення незалежності навіть згадки про право визначати суспільний лад немає. Це невипадково, і зовсім не тому, що на перешкоді стояли комуністи, які становили конституційнну більшість у Верховній Раді, які були зацікавлені у збереженні радянського суспільного устрою і які готові були будувати в умовах цього ладу Україну, проголошену суверенною, самостійною, незалежною.
Справа в тому, що і “Народна рада” — фракція Народного руху України за перебудову, яка мала майже 28% голосів у Верховній Раді (125:450), також не мала наміру здійснювати устроєві зміни в Україні. “Народна рада” як фракція і громадсько-політичні сили, що їх вона репрезентувала, на жаль, не мали своєї концепції устроєвих змін і стратегії розвитку суверенної, самостійної, незалежної України. Усе, що вони мали у своєму резерві, так чи інакше було реалізовано в Декларації про державний суверенітет, а потім і в Акті проголошення незалежності України.
Тим часом Декларації про державний суверенітет відкривала можливості замислитися над ідеєю устроєвих змін, випрацювати концепцію заміни радянського авторитарно-тоталітарного суспільного устрою й стратегію розвитку України на тривалу перспективу. Ініціатори таких змін на той час були. Хтось із них був учасником Народного руху, хтось був членом “Демократичної платформи” в КПРС, а хтось був україноцентричним, але цілком незалежним від будь-яких політичних сил. Це була невелика група ентузіастів, до якої належав і я і яка збиралася для обговорення ідеї системних змін то в Будинку вчених, то в Будинку літераторів, то в Київському університеті. Ця група мала певні напрацювання. Звісно, що ми не могли розраховувати на підтримку “Демократичної платформи” в КПРС, члени якої, за винятком її представників у нашій групі, категорично відкинули наші пропозиції. Прикметно, що пропозиції щодо підготовки устроєвих змін не прийняло й керівництво Народного руху. Я особисто обговорював цю ідею з рядом лідерів “Народної ради”, які прямо заявили, що це питання “не на часі”.
Отже, навіть Народний рух України влаштовував радянський суспільний устрій, і саме в умовах цього устрою й способу урядування Рух готовий був будувати Україну, в якій, як заявляв голова Проводу НРУ Іван Драч, росіяни житимуть краще, ніж в Росії, а євреї – краще, ніж в Ізраїлі. Розмови на тему системних змін відтак було вичерпано. Ініціативна група розпалася, і після проголошення незалежності Україна залишилася радянською. Суто формальні зміни було внесено у спосіб урядування: було створено інститут президентства, який фактично зберіг за собою структуру, функції і повноваження ЦК КПУ з усією вертикаллю влади. На довгі десятиліття розвитку незалежної України було закладено бомбу уповільненої дії, яка фактично унеможливлює успішність процесів націєтворення й державотворення.
Жоден президент, починаючи від Леоніда Кравчука і закінчуючи Володимиром Зеленським, заступаючи на посаду, не мав своєї концепції системних змін і хоч якоїсь стратегії розвитку України. Авторитаризм і адміністративно-командне управління визначили характер урядування в Україні, спричинюючи аж надто часті випадки ручного управління. Так само жодна із численних політичних партій заходила у Верховну Раду та Кабінет Міністрів України, не маючи своєї концепції системних змін і бодай якоїсь стратегії розвитку України.
За роки незалежності в Україні появилася величезна кількість громадських організацій та “мозкових центрів”, але так само жодна із цих організацій і жоден із цих “мозкових центрів” не запропонували українському суспільству ідею системних змін через заміну авторитарно-тоталітарного радянського суспільного устрою і адміністративно-командного способу урядування якісно новими суспільним ладом і способом урядування, заснованих на національних традиціях і звичаях. Не проявили ініціативи й численні академічні інституції та виші України.
Це спонукало мене, як учасника ініціативи системних змін від часу становлення української незалежності, взяти на себе нелегку ношу випрацювання концепції системних змін і просування її в українське суспільство, заручившись підтримкою невеличкої групи однодумців в Україні та діаспорі. Результат моїх тридцятирічних роздумів, опертий на напрацювання моїх однодумців, вилився в численні статті й нотатки, опубліковані переважно в інтернетних ресурсах і тепер виходять на люди у вигляді збірок статей. У цих статтях і нотатках поки що лише тезово окреслено пропоновані напрямки й комплекс заходів для популяризації ідеї системних змін у суспільстві, наукового осмислення самої ідеї й випрацювання концепцій та проектів системних змін.
Перший напрямок я визначаю як популяризацію самої необхідності системних змін в українському суспільстві. На цьому етапі дуже важливо придивитися, який суспільний устрій і який спосіб урядування нам дісталися від СРСР і чому вони не працюють у незалежній Україні. Чому в державотворенні українці наступають на одні й ті ж граблі? Чим обумовлений ментальний розкол в українському суспільстві, як його подолати і розв’язати проблеми націєтворення. Як вилікувати суспільство і зробити його сильним? Які складові формування і згуртування українського суспільства нової якості можна і треба задіяти? Чому потрібно випрацювати національну ідею, національну ідеологію та формувати політичні партії нового типу? Інтелектуальна еліта і її роль у створенні нової політичної та культурної еліт… Це – лише дещиця з того, що треба осмислити і переосмислити.
Другий напрямок нашої уваги має бути зосереджений на проблемах і перспективах розвитку освіти й просвіти. Чому освіта і просвіта мають відіграти вирішальну роль? Ми маємо повернути національну історію через створення грунтовних досліджень та переконливе розвінчання російської імперської історіографії. Необхідна популяризація нових історичних, етнографічних та інших знань. Українознавчі студії мають стати основою національно-патріотичного виховання. Українознавство як дисципліна має виконувати функції, аналогічні тим, які в СРСР виконували основи марксизму-ленінізму або те, що від них залишилося. Потрібна широко розгалужена мережа шкіл українознавства. Українознавство має стати основою основ у системі дошкільного виховання й загальної шкільної освіти. У цьому зв’язку особливої ваги набуває масової підготовки й перепідготовки вчителів українознавства. Українознавство повинне стати обов’язковим складником системи вищої освіти. Особливу увагу годилося б приділяти післядипломним українознавчим студіям і підготовці кадрів вищої кваліфікації. Нарешті, українознавство має зайняти належне місце у просвітницькій діяльності серед дорослих. Товариства “Просвіта” та “Знання” мають стати лідерами в цій царині. Актуальним залишається й створення нових структур для просвіти — наприклад, мережі університетів українознавства…
Третій напрямок — інформаційний простір і ЗМІ. Чому інформаційний простір і система ЗМІ важливі для системних якісних змін у суспільстві? Нагальним є завдання зачищення українського інформаційного простору від радянських традицій та монопольного панування російської й проросійської пропаганди та надійний захист інформаційного суверенітету Украхни. Інформаційний суверенітет України і надійний захист інформаційного простору — запорука успіху як процесів українізації, такі і невідворотності системних змін. Тому нам необхідно зайнятися реструктуризацією національного інформаційного простору, зробити все можливе для того, щоб переорієнтувати і спрямовувати діяльність чинної системи ЗМІ, не обмежуючи при цьому свободи слова. Особливу увагу належить приділтити створенню системи контрпропаганди і спецпропаганди, яку так і не було розгорнуто після початку агресії Росії проти України. У цьому зв’язку особливого значення набуває українознавча підготовка і перепідготовка журналістських кадрів нової якості. Нові завдання постають перед українським журналістикознавством і журналістською освітою та просвітою. Нарешті, нагальною залишається проблема створення добре структурованої громадської або приватної україноцентричної системи ЗМІ, здатної відвоювати інформаційний простір і забезпечувати його захист, інформаційний суверенітет України.
Четвертий напрямок — утвердження національної духовності. Становище в духовно-релігійній сфері України залишається складним і проблемним. Створення Православної церкви України поки що не розв’язало пролему розколу у церквах православного обряду. УПЦ Московського патріархату не ліквідована і її юридичний статус в Україні не змінено. Не без її участі спровоковано бунт перестарілого патріарха УПЦ КП Філарета. Надзвичайної ваги набуває питання духовного єднання України й діаспори, передусім з огляду на те, що за наданим їй Томосом ПЦУ обмежена у своїй пастерській місії лише територією України. Ніхто серйозно не займався таким сегментом духовного простору України, як рідновірство. В Україні воно проявлене різними течіями, і не всі ці течії є україноцентричними. Багато центрів рідновірства засновані російськими центрами або знаходяться під впливом російського імперського впливу. Насторожує поява нового “духовного руху” під назвою “Аллатра”, який нагадує нам про “Біле братство” як давній проект спецслужб. Особливої значення набуває міжконфесійна співпраця україноцентричних релігійних організацій, духовна освіта і просвіта поза межами церков і релігійних об’єднань, самопізнання як дорога до Бога і духовного зростання. Нарешті, актуалізується й ідея творення якісно нової релігії майбутнього на основі синтезу релігії, філософії і культури.
П’ятий напрямок — організаційні питання підготовки системних змін. Стан численних українських політичних партій та рухів, громадських об’єднань викликає серйозне занепокоєння через їхню українобіжність та українобайдужість, їхню неспроможність і небажання піднімати рівень національної свідомості й громадянської зрілості українського суспільства та об’єднувати і згуртовувати його на розв’язання актуальних проблем і підготовки до системних змін. Нагальною стає потреба у створенні якісно нових україноцентричних ідеологічних партій і рухів та україноцентричних громадських об‘єднань за інтересами. Учені звертають увагу на потребу піднесення політичної культури на основі українознавчих студій. Обов’язковими елементами програм політичних партій, рухів і громадських об’єднань мають стати бачення національної ідеї, чітке обгрунтування ідеології, стратегічне бачення розвитку України на десятиліття наперед, методологія тощо. Робота з місцевими громадами, grass root рухи, спроможні швидко організувати суспільство і в максимально короткі строки висунути із своїх лав лідерів і кандидатів на урядування залишаються поки що лише мрією. У процесах націєтворення й державотворення залишаються незадіяними можливості діаспорних організацій та об’єднання зусиль світового українства як рушійної сили системних змін в Україні.
Шостий напрямок — еволюційна зміна суспільного устрою і способу урядування. Одніїю з найактуальніших є проблема перетворення або й ліквідація старих політичних партій та рухів, які не здатні підготувати суспільство до революційних змін або еволюційних трансформацій. Одні вдаються до насилля, нав’язуючи суспільству приватні інтереси й реалізацію політичних амбіцій своїх лідерів. Другі просувають реформи, спрямовані на косметичний ремонт існуючої системи, або вдаються до популізму, щоб захопити і утримати владу. Як одні, так і другі доводять суспільство до того чи іншого ступеня деградації. Тим часом суспільство потребує трансформації й вивільнення його енергії для поступального саморозвитку через піднесення національної свідомості й громадянської відповідальності, а також духовного й культурного зростання кожної особи, кожного окремо взятого члена суспільства. Трансформація суспільства — факт і фактор еволюційних системних змін. У зв’язку з цим особливого значення набуває роль національної еліти, завдання якої через освіту й просвіту за допомогою партій і рухів очолити самотрансформацію українського суспільства і прищепити йому здатність до самоорганізації. На кожних наступних виборах національно свідоме й громадянськи відповідальне суспільство приводитиме у владні структури нових, національно свідомих і громадянськи відповідальних людей і зрештою створить умови для зміни суспільного устрою, а відтак і способу урядування шляхом приведення до влади президента, парламенту та уряду, які будуть здатні ініціювати і запустити механізм системних змін.
Сьомий напрямок — налагодження нового суспільного устрою і способу урядування. Всеукраїнські Установчі Збори за участю української діаспори є єдино можливою формою еволюційної зміни суспільного устрою і способу урядування в Україні. Для цього важливо налагодити активну науково-дослідну, освітньо-просвітницьку, інформаційно-пропагандистсько-агітаційну, організаційно-управлінську роботу.
Етапи реалізації системних змін. Підготовка і втілення в життя системні зміни потребують значних витрат зусиль і, звичайно, поетапного втілення в життя. Нижче я подаю розраховані нами оптимальні строки для кожного етапу, за умови, що будуть виконані всі рекомендації, буде задіяно максимально можлива кількість людських ресурсів і не буде шаленого спротиву з боку тих сил, які не зацікавлені в системних змінах. У разі спротиву з боку держави, політичних сил антиукраїнського спрямування та потужних зовнішніх впливів, розраховані терміни реалізації доведеться подво-ювати.
Першим етапом втілення в життя системних змін, безумовно, має стати українізація України, складовими якої будуть дерусифікація, дерадянизація, декомунізація, деколонізація та інші заходи, на яких наполягають ті, хто упереджено ставляться до українізації як такої. Мета українізації — піднесення національної свідо-мості й громадянської зрілості українського суспільства; перелічені вище складові з префіксом “де-“ самі по собі цю мету досягти не можуть, і досвід декомунізації останніх років це підтверджує. Засобами реалізації ідеї українізації мають стати Всеукраїнський рух за українізацію, Всеукраїнський козацький рух, Рух світового українства, які будуть здатні створити альтернативну мережу українознавчої науки, освіти й просвіти, а також підтримати формування україноцентричної системи ЗМІ. За ідеальних умов мету можна досягти за 2–5 років. Перші рік – два підуть на формування названих рухів, а наступні роки – на роботу цих рухів із суспільством і досягнення бажаного результату.
Другий етап — підготовка зміни суспільного устрою і спо-собу урядування. Мета – підготовка, організація і проведенння Всеукраїнських Установчих Зборів. Засобами реалізації мають стати Всеукраїнський рух за українізацію, Всеукраїнський козацький рух, Рух світового українства та інші рухи, об’єднані у Всеукґраїнський Фронт Системних Змін. У надрах цього Фронту як громадсько-політичної організації мають народитися і сформуватися три україноцентричних ідеологічних політичних партії: правоконсервативна (традиціоналістська), центристська і соціальнно орієнтована. Ці партії випрацюють відповідні концепції системних змін в Україні й запропонують свої програми стратегічного розвитку України на тривалу перспективу. Лідери цих партій стануть основними кандидатами на посаду президента України, і перемога будь-кого з них уможливлюватиме ініціювання системних змін на державному рівні. Відтак будуть створені Організаційні Комітети та Комісії для напрацювання трьох проектів Декларації Установчих Зборів про зміну суспільного устрою, нової Конституції України й Стратегії розвитку України. На встілення в життя завдань другого етапу потрібно приблизно 5–7 років, п’ять із яких ми резервуємо на підготовку і формування партій для гарантованого виграшу лідера однієї з них на президентських виборах, а решту часу на за-пуск процесу підготовки системних змін.
Третій і останній етап — Всеукраїнські Устанорвчі Збори (Всеукраїнський Установчий Конгрес або Конвент). Мета – повна і остаточна ліквідація залишків авторитарно-тоталітарного радянського суспільного устрою і адміністративно-командного способу урядування, проголошення якісно нових суспільного ладу та способу урядування, заснованих на українських національних традиціях і звичаях, ухвалення нової Конституції України, рішення про проведення виборів президента (гетьмана) та вищого законодавчого органу, формування Центральної Виборчої Комісії, утворюють Тимчасовий уряд на чолі із наказним президентом (гетьманом), який заміщує чинну систему урядування, забезпечує функціонування державних органів на перехідний період та трансформацію способу урядування відповідно до ухвали Установчих Збо-рів. Запуск нової системи урядування і налагодження нового уст-рою. Цей етап може зайняти 7–10 років.
За нашими підрахунками загалом на здійснення системних змін в Україні потрібно 15–20 років. Якщо цими змінами зайнятися негайно, то до 2035–2040 року Україна здійснить незворотні систе-мні зміни й вийде на шлях успішного розвитку. Зволікання із си-стемними змінами цю перспективу лише віддалятиме. Якщо Україна не розпочне ці зміни до 2030 року, стагнація поглиблюватиметься, і тоді Україну жде руїна, внаслідок якої українці щезнуть як народ, розчинившись серед інших народів, а територію України спустошать ті, хто перетворять (і вже перетворюють) її на пустелю. Хотілося б помилитися і щоб до 2050 року Україна стала однією з найпотужніших країн світу.
Отже лише від нас усіх — українського суспільства в Україні й світового українства — залежить, бути чи не бути Самостійній Україні.
3–4 липня 2020 р.