IN DEFENSE OF FREEDOM OF SPEECH AND MEDIA

Everyone who reads my posts on social media, especially in Ukrainian segments, knows how critical I am regarding Donald Trump, his political views and his policies.

Now, we came to a point and to issues when I have step in and as an expert in the field to defend Trump’s rights as a citizens of this country and to defend the First Amendment to the Constitution of the United States.

Let me remind you the First Amendment:

“Congress shall make no law respecting an establishment of religion, or prohibiting the free exercise thereof; the freedom of speech, or of the press; or the right of the people peaceably to assemble, and to petition the Government for a redress of grievances”.

The Constitution doesn’t say that any person or any legal entity (corporation) has a right and can limit or prohibit “the freedom of speech, or of the press”. If it doesn’t say it, it means that my and anybody’s rights someone else can limit or prohibit.

For over centuries the First Amendment worked and actually helped to develop a strong American civil society and a great American media system. 

We remember as D. Trump himself after becoming a President was trying to put pressure on the American media and demanded that some media had to be shut down because they were too critical about his political views, his actions as a President and him personally. 

Thanks to the Construction of the United States, it didn’t happen. Fortunately, “the freedom of speech, or of the press” survived despite Trump’s willingness to shut up media he didn’t like or hated.

Now, we are witnessing attempts of American corporations that came into existence and became social media, and an instrument of exercising civil rights for “the freedom of speech, or of the press”, to silence the President of the United States, no matter good or bad, using their ability to ban, suspend or delete his account on their platforms.

This is a type of censorship when corporations take on the role of censors, i.e. bodies of totalitarian state power, using their technological and technical capabilities to limit opportunities of all those who do not suit them with their political views, likes and dislikes, their position, etc.

Trump is a person of such level, whose actions on the part of social media owners are gaining wide publicity. Something like this — deleting individual posts, blocking, suspending and deleting profiles, etc. — happens every day to each of us who is socially active on social networks.

Facebook, Twitter or other social media decide what and how has to be limited or prohibited in exercising our rights for “the freedom of speech, or of the press”. That’s why it our civil duty and responsibility to act respectfully to put our pressure on Facebook, Twitter and other social media and to force them to respect “the freedom of speech, or of the press”. 

We have to remind social media corporations founders and executives that their corporations were founded to provide us a possibility to exercise our rights for “the freedom of speech, or of the press”, and make money and gain profit nobody makes and gains in other business fields.

So, they are gone too far, and we — American society and societies of other free countries— unite to stop this corporate totalitarianism. One of the way to fight for our rights and to defend our freedom of the speech and freedom of the press (including social media) is to file massive class actions. 

January 10, 2021.

It’s my belief that social networks, which in recent years have taken over a lot from the mass media, especially the function of forming public opinion and expression of public opinion, should behave in the society according to the rules established for the media.

Some lawyers remind me that social networks are private companies, and therefore, they say, freedom of speech does not apply to them. This is a wrong position. After all, the media are also private legal entities. A newspaper may not publish your letter to the editor, but a newspaper or magazine, including an online one, allows you to publish texts whose content may not match the position of the owner, publisher, or editorial office, as stated in the publication’s source data. This is how the principle of freedom of speech and freedom of the press works. This is how social media should behave as well.

Of course, not everything can and should be published, but this is not a reason to ban and block the author, who is often ordered to do so by social networks, making it impossible to publish other, even loyal to the resource, texts. So, we have a situation where the owners or management of social networks went too far, establishing totalitarian control over their users, turning from a service provider into a kind of “slave owners” of minds, thoughts and views, which is typical of authoritarian-totalitarian regimes.

This is something that society needs to think about, and the government needs to look at this phenomenon in terms of antitrust law. But this is another topic for discussions.

Prof. Volodymyr Ivanenko,

PhD in Journalism and Mass Media, Master in American studies,

Ukrainian University Club

January 12, 2021.

СИСТЕМНІ ЗМІНИ ТА ІНВЕНТАРИЗАЦІЯ ВЛАСНОСТІ

Останнім часом усе частіше в мережах порушують питання власності. У зв‘язку з цим я вирішив актуалізувати свою статтю, написану майже два роки тому.

Юрій Луканов (Yuriy Lukanov) звернув увагу на явище:

«Останнім часом трапляються мені молоді люди, які думають не про те, як створити бізнес і заробити, і примножити, а як “відновити справедливість”, перерозподілити власність “на користь народу”. На скільки це явище типове для молодих? Просто цікавлюся. чи стануть такі ідеї домінуючими?»

Совковість московського розливу з ментального рівня проникла на рівень генетичний.

Відібрати в одних і віддати (роздати) іншим чи націоналізувати (забрати у власність «народу») – один із засадничих принципів більшовизму з його «диктатурою пролетаріату» (люмпенів), що його було покладено в основу авторитарно-тоталітарного устрою в СРСР.

Адміністративно-командний спосіб урядування через компартійно-радянську освіту та пропаганду, за допомогою «батога й пряника» (жорстоких репресій та вишуканих заохочень) за декілька десятиліть таки спромігся створити «єдину спільність – радянський народ» (по-теперішньому – «совок»).

Тепер ми бачимо, що совок таки здатний до самовідтворення, і він буде самовідтворюватися доти, поки Україна продовжуватиме жити в радянській системі координат. Лише СИСТЕМНІ ЗМІНИ можуть трансформувати суспільну свідомість, зокрема – і через якісно нові освіту та просвіту, а також україноцентричні ЗМІ.

За нового суспільного устрою/ладу не повинно бути місця й для олігархату, у який переродилася компартійно-радянська номенклатура.

Цілком резонним є запитання: як же бути з тими, хто в неправедний спосіб надбав мультимільйонні й мільярдні (у доларах) статки?

Очевидно, було б нерозумним наслідувати приклад більшовиків і вчиняти черговий перерозподіл власності.

Перш за все тому, що це спонукало б перегляд кримінального розслідування порушень прав власності більшовиками, що можливо лише частково, та й те забрало б багато часу, коштів і людських ресурсів.

Отже, хоч я й хотів би повернути собі й своїм дітям те, що більшовики відібрали у моїх дідів-прадідів (а це – десятки й десятки гектарів землі, нерухомість, засоби виробництва, моральні втрати тощо), я розумію, що це просто непосильна робота.

Звичайно, відносно простіше розібратися з олігархатом, якому – як олігархатові – лише три десятиліття. Лише за допомогою Ґуґла можна з‘ясувати, як той чи інший олігарх з «нікого» став «усім», але такі розслідування не спонукають багатіїв добровільно відмовитися від неправедно набутого добра, та й для конфіскацій навряд чи дадуть достатньо підстав.

У чому тут проблема? А в тому, що після розвалу СРСР в Україні ніхто навіть не думав здійснити інвентаризацію усієї власності й належним чином оцінити її. Щось, звичайно, відповідні органи державної влади роздавалося (приватизувалося) контрольованим, але волюнтаристським способом.

Але набагато більше приХватизовувалося, розкрадалося, віджималося, захоплювалося по-рейдерському… При цьому не обходилося без корупційних операцій та бандитських розборок, у яких пролито чимало крові і вчинено чимало убивств.

За великим рахунком, агресія Московії, анексія Криму й війна на Донбасі – це також частини того ж ланцюга.

Отже, частиною підготовки СИСТЕМНИХ ЗМІН має стати й тотальна інвентаризація власності.

Цікавим, як на мене, має бути історичний розділ цієї інвентаризації, який – хай неповною мірою – покаже, що Україна втратила безповоротно.

Головним же завданням цієї інвентаризації буде дослідити процеси переходу власності з рук у руки, способи карколомного збагачення олігархів та наслідки цих процесів.

У ході такої інвентаризації напевно будуть виявлені зловживання й злочини, які стануть предметом кримінальних розслідувань та судових розглядів. Очевидно, що суди матимуть підстави для конфіскації незаконно набутого права власності й повертатимуть конфіскати у власність держави, яка повинна буде виставляти вилучену судами власність на аукціони.

Звісно, що внаслідок такої інвентаризації та судових розглядів «герої» процесів «розподілу» майна УРСР поділяться, за моїми припущеннями, на три групи.

До першої групи відношу тих олігархів, чиє збагачення пов‘язане із убивствами й каліченням людей, шахрайством особливо великих масштабів та іншими кримінальними злочинами, які відкривають лише одні двері – у в‘язницю. На різні терміни ув‘язнення (від пожиттєвого до кількох років) і з повною конфіскацією майна.

Друга група сформується з осіб, які за рішенням суду втратять усе неправедно нажите майно, відбудуться умовними строками або просто переляком і відтак підуть працювати по найму, почавши знову з чистого аркуша.

Ну, а третю групу напевно складуть ті, хто матимуть право взяти участь в аукціоні. Комусь із них, можливо, навіть пощастить викупити те, за що раніше вони не вважали потрібним сплатити належну суму.

Усе це стане можливим я вислід СИСТЕМНИХ ЗМІН. Останні ж здатне буде здійснити українське суспільство з високим рівнем національної свідомості й громадянської зрілості/відповідальності.

Більше тут: ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ ФРОНТ СИСТЕМНИХ ЗМІН – єдиний шлях розбудови України (https://www.facebook.com/2194892174170188/posts/2194913770834695/).

Ініціюйте створення Фронту і Рухів, запропонованих нами!

9 лютого 2019 р.

МИКОЛА ЧУБАТИЙ. ОГЛЯД ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВА

Український Університет оголошує збір коштів на перевидання книжки професора Миколи ЧУБАТОГО “ОГЛЯД ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВА: Огляд джеред та державного права”.

Перше видання було здійснено 1994 року і давно стало раритетом. Як нам відомо, цю книжку використовують виші України у навчальному процесі підготовки майбутніх правників. 

У зв’язку з цим ми сподіваємося, що викладачі юридичних навчальних закладів України стануть першими замовниками книжки, внісши посильну передоплату, а також допоможуть нам поширенням цієї інформації та збором коштів на видання.

Державні виші України, можливо, не зроблять попередніх замовлень на цю книжку для своїх бібліотек у такій кількості, щоб забезпечити попит на неї серед студентів-юристів.

У зв’язку з цим ми розраховуємо на фінансову підтримку успішних україноцентричних юристів-практиків, які стануть спонсорами цього видання і зроблять спонсорські внески та пожертви, які покриють витрати на двадцять-тридцять-сорок-п’ятдесят примірників, які ми надішлемо до бібліотеки того вишу, який вони свого часу закінчили. Повний перелік спонсорів буде оприлюднено у виданні.

Рекомендований мінімальний внесок за один примірник: $10.00—$15.00 (десять-п’ятнадцять доларів США).


Зробити передоплату, спонсорський внесок чи пожертву на видання “Огляду історії українського права” можна, перейшовши за посиланням на сайті Українського Університету: http://ukrainianuniversity.org/support/

Після цього надішліть свої ім‘я-прізвище та вкажіть призначення платежу на електронну пошту: mailto:ukrainianuniversity@yahoo.com.

Вихідні дані першого видання книжки: Чубатий Микола. Огляд історії українського права: Історія джерел та державного права / За редакцією доцента Володимира Іваненка— Мюнхен–Київ, 1994. — 224 с. Її можна знайти в наукових та державних книгозбірнях України. 

ЗБІРКИ СТАТЕЙ ВОЛОДИМИРА ІВАНЕНКА – НА ПІЛЬГОВИХ УМОВАХ

Український Університет отримав ексклюзивне право на поширення на пільгових умовах електронних версій збірок статей і нотаток Володимира Іваненка:

Володимир ІВАНЕНКО. УКРАЇНІЗАЦІЯ ЯК ФАКТ І ФАКТОР СИСТЕМНИХ ЗМІН: Статті, нотатки. — Вашинґтон, 2019. —230 с.

Володимир ІВАНЕНКО. СВІТОВЕ УКРАЇНСТВО — РУШІЙНА СИЛА СИСТЕМНИХ ЗМІН В УКРАЇНІ: Статті, нотатки. — Вашинґтон, 2020. — 309 с.

Володимир ІВАНЕНКО. УКРАЇНОЦЕНТРИЗМ, ЖУРНАЛІСТИКА І СИСТЕМА ЗМІ: Статті, нотатки. — Вашинґтон, 2020. — 449 с.

Володимир ІВАНЕНКО. СИСТЕМНІ ЗМІНИ — ПЕРСПЕКТИВА ДЛЯ УКРАЇНИ: Статті, нотатки. — Вашинґтон, 2020. — 393 с.

Володимир ІВАНЕНКО. В’ЯЧЕСЛАВ ЧОРНОВІЛ ЯК ЯВИЩЕ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ Й ПОЛІТИКИ: Статті, нотатки. — Вашинґтон, 2019. — 196 с.

Володимир ІВАНЕНКО. БУДАПЕШТСЬКИЙ ФОРМАТ: Статті, нотатки. — Вашингтон, 2019. — 290 с.

Володимир ІВАНЕНКО. КОЗАЦТВО ЯК СТАНОВИЙ ХРЕБЕТ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА: Статті, нотатки. — Вашинґтон, 2020 (буде готова трохи пізніше).

Щоб одержати одну збірку, зробіть пожертву на Український Університет у розмірі $5.00. Усі збірки може отримати той, хто зробить пожертву у розмірі $25.00 або більше.

Щоб зробити пожертву на Український Університет, відкрийте посилання: http://ukrainianuniversity.org/support/.

Файл чи файли будуть надіслані вам упродовж трьох-п‘яти робочих днів.

19 грудня 2020 р.

«СЛУҐА НАРОДА» ЯК ФЕНОМЕН

Статтю «‚Слуга народА‘ як феномен» було опубліковано у червні 2019 року в мережах. Дивним чином та публікація зникла, а отже — зникли і її поширення. Знайти її можна лише на сайтах, які перепубліковували мій текст (напр., на сайті «Хвиля Десни». Зникнення статті із соцмереж засвідчує її актуальність, і тому я перепубліковую її тут.

«Слуга народу» (точніше, за версією Дмитра Разумкова, – «Слуга народА») – це справді «не бренд», хоч упродовж кількох років із нього творили «торгову марку», яка свою першу маркетологічну місію успішно виконала. Чи виконає другу, покаже час.

«Слуга народу» – це образ, авторське право на який викарбуване на скрижалях радянської історії. Авторство належить вождю всіх народів і генералісімусу Йосифу Сталіну. А прив‘язаний цей образ до таких явищ, як «диктатура пролетаріату», «демократичний централізм», «влада рад» і «найдемократичніший у світі радянський лад», який увійшов у світову історію як один із найжорстокіших авторитарно-тоталітарних устроїв, панування якого спричинило тектонічні зсуви в розвитку людської цивілізації, війни, голодомори, загибель сотень мільйонів людей.

Отже, «слуга народу» – це політичний символ, маркер такого ж характеру, як і могили самих «слуг народу» біля чи поблизу бастіонів радянської влади (цвинтар біля кремлівської стіни в Москві або біля Верховної Ради в Києві).

Вибір такої назви для політичної партії в Україні являє собою свідоме або несвідоме декларування вірності «славним революційним традиціям та ідеалам трудящих».

Якщо це був підсвідомий вибір такої символічної назви для модерної політичної сили в незалежній Україні, то це є свідченням того, наскільки важкі ці вериги, наскільки радянськими (совковими) залишаються в Україні освіта, просвіта, інформаційна діяльність ЗМІ, що молоді люди, чиє становлення відбулося в уже незалежній Україні, залишаються зачарованими зловісною символікою страшного минулого.

Це означає, що марними можуть виявитися мрії прихильників Зє і ЗєКоманди про «глибинні зміни», про подолання корупції, про «диґиталізацію» і все інше, над чим намірилися попрацювати сучасні «слуги народу» як «нові обличчя» в українській політиці.

Якщо ж вибір назви-символу був усвідомлений, тоді це справді є світоглядним явищем, і преЗЄдент не помилився у своєму визначенні: «Це – наш світогляд». А от чи допоможе це Україні «встановити іншу систему», – це ще питання. «Слуги народу» запевняють нас, що вони налаштовані «не перезавантажити стару, а встановити нову систему».

Ні Зє, ні ЗєКоманда поки що не розкрили своє тлумачення поняття «система», не деталізували й своє розуміння «глибинних змін». Найкатегоричніше, що ми почули від Д. Разумкова як лідера партії «Слуга народА», так це: «Якщо не ми, то ніхто. Якщо не зараз, то ніколи».

Якщо йдеться про такий рішучий намір глибинної зміни політичної системи, тобто політичних підходів до способу урядування, і при цьому не робиться навіть натяку на зміну суспільного ладу, то це означає, що задумані «Слугою народу» «глибинні зміни» насправді глибинними не є, а от справжньою головною метою партії з такою символічною назвою є збереження «радянської системи», і для синів та дочок компартійно-радянської номенклатури, онуків і правнуків більшовиків, чекістів-енкаведистів-кадебістів – це, можливо, останній шанс, останній бій за збереження радянської влади, радянського устрою.

Хотілося б помилитися, але процес «обнулювання», про який я писав раніше як про можливість, набирає обертів. Перехоплена від нас і підкреслено задекларована під час першого візиту Зє за кордон ідея «системних змін» обіцяє залишитися лише риторикою з черговими реформами.

10 червня 2019 р.

ВІД УКРАЇНСЬКОЇ СВІТОВОЇ ІНФОРМАЦІЙНОЇ МЕРЕЖІ

Нагадуємо українському сегменту соціальних мереж, що Українська Світова Інформаційна Мережа (УСІМ) є оператором таких груп:

— Українська Світова Інформаційна Мережа

— Українська Діаспора: Вчора, Сьогодні, Завтра

— Всеукраїнський Козацький Рух

— Всеукраїнський Фронт Системних Змін

— Рух за Українізацію України

— Рух Світового Українства

— Українська Національна Ідея та Ідеологія Націоналізму

— Budapest Format for Ukraine

— Ukrainian Diaspora in Washington D.C.

— Ukrainian Scholars Association

Просимо мати на увазі, що засновники цих груп у Правилах застерігають, на яких умовах і як можна пропонувати записи або брати участь у дискусіях.

Узагальнено ці правила можна звести до таких вимог:

1. У названих вище групах публікуються лише оригінальні авторські записи за темами, визначеними назвами груп.

2. Тексти записів мають бути фахово написаними і суспільно важливими для українського суспільства й діаспори.

3. Робочою мовою груп є українська, а в діаспорних групах як робоча мова використовується також англійська. З метою додержання культури публікацій записи іншими мовами не допускаються.

Ми нагадуємо про це, щоб ви не витрачали свій час на бездумні механічні перепощування, які ми розглядаємо як засмічування наших груп і марнування часу наших адмінів на видалення з груп сміття.

Разом з тим, ми зацікавлені в тому, щоб створити і згуртувати навколо наших ресурсів якомога більшу кількість кореспондентів і блогерів з різних регіонів України та країн компактного проживання української діаспори.

Для тих, хто хоче оволодіти базовими журналістськими знаннями і навичками, Український Університет пропонує відповідні курси з журналістської й редакторської майстерності:

КУРСИ З ЖУРНАЛІСТИКИ І БЛОҐЕРСТВА – Ukrainian University | Український Університет (http://ukrainianuniversity.org/курси-з-журналістики-і-блоґерства/).

УСІМ відкрита для співпраці на користь Україні й світовому українству (українському суспільству, мешканцям українських етнічних земель за межами України й українській діаспорі).

Дякуємо за розуміння!

Українська Світова Інформаційна Мережа

Сайт: Ukrainainc.Net

Ел.пошта: UkrainaInc@gmail.com

12 серпня, 10 грудня 2020 р.

„ВІЧНА ЗАГАДКА ЛЮБОВІ”

Пам’яті Григора Тютюнника

„Немає загадки таланту. Є вічна загадка Любові”. (Григір Тютюнник. Коріння.)

У ці дні в Україні вшановують пам”ять Григора Тютюнника з нагоди 80-річчя від дня його народження. Йому не судилося дожити три десятиліття до цього віку, але неопалима творчість його живе й житиме – роки й десятиліття.

Не знаю, як кому, а мені здається, що він, Григір Тютюнник, є однією з вершин української літератури ХХ століття, поступаючись хіба що Василеві Стефаникові. Я вірю, прийде той час, коли нашумілі в офіціозі визнань і наглянцьовані свого часу імена українських „інженерів людських душ” другої половини ХХ століття, будуть лише тлом, з якого уже вивищується мені постать цього „непродуктивного” (по кілька оповідань на рік), але вимогливого до слова й відтак скупого на слова майстра слова, образу, характеру…

Це ж із його творчості пізнали ми типаж нашого сучасника, який із села виїхав, а до міста так і не доїхав. Здається,  так ніхто й не замислився над наслідками такої міграції української душі другої половини ХХ століття, але ж саме вона й спричинилася до всіх тих негараздів, які переживає незалежна Україна.

…Комусь Григір Тютюнник запам”ятався, як неговіркий, замкнутий, ба навіть похмурий тип – наче завжди напідпитку. Було, звичайно, – страждав Тютюнник такою пристрастю, і – якби не ця пристрасть – можливо, й не наклав би на себе руки. Це – тільки припущення, бо хто знає, як би воно обернулося, якби… Історія, як відомо, умовного способу не визнає.

Мені й самому, коли я вперше зустрів Григора Тютюнника на порозі редакції газети „Літературна Україна” у другій половині 60-х років, він показався людиною непривітною, принаймні занадто стриманою, коли спостерігав його у спілкуванні із його ж ровесниками чи земляками-полтавцями. Будучи своїм у нашому спільному із Тютюнником оточенні, я досить довго залишався у стосунках із ним на рівні „шапочного знайомства”: вітаємося, перекидаємося словом-другим, а глибші контакти так і не зав”язуються. Навіть брати участь у „водінні кози” за участю Григора мені не довелося…

Аж десь у середині 70-х сталося щось таке, що раптом зблизило нас навдивовижу. Я тоді вже викладав і працював на адміністративній роботі в Київському університеті. Отож пригадую, як спустився бульваром Шевченка до Бесарабки, щоб по Кругло-Університетській дістатися до Будинку літераторів на якийсь із численних заходів, що там проводилися. Не пригадую вже, що то був за захід, та це, зрештою, й не має значення. Як правило, при таких переходах по дорозі ще хтось траплявся, і ми прямували до Спілки письменників удвох, утрьох, а то й більшою групою.   

Того надвечір”я на розі Бесарабської площі й Кругло-Університетської мені в попутники й трапився Григір Тютюнник, який працював тоді у видавництві „Веселка” на вулиці Басейній і який, ясна річ, також чимчикував на вулицю Орджонікідзе, 2. Цікаво, що того разу з ним не було нікого із його колег-товаришів (наприклад, Петра Засенка, з яким я його, як правило, часто бачив на цих перехрестях). Отже, нам випала нагода піднятися узвозом удвох і поспілкуватися – скільки дозволять ті хвилин десять, яких було цілком досить, щоб дістатися до місця нашого походу.

Щойно привітавшись, Григір Тютюнник поцікавився в мене, чи я вже прочитав повість Василя Шукшина „До третіх півнів”, щойно опубліковану, здається, в московському журналі „Наш современник”. Я стежив за цим часописом і читав, як правило, найцікавіше з того, що в ньому публікувалося, з невеликим запізненням, бо користувався примірниками, які надходили передплатою моєму другові й колезі Анатолієві Погрібному. Отже, я знав, що повість уже вийшла друком, але ще не читав. „Ні, ще не читав”, – відповів я Григорові. Тютюнник сказав, що це – просто геніальна річ, і тут же почав переповідати мені зміст повісті Шукшина.

Переповідав він для мене повість Шукшина з такими подробицями, наче читав з пам”яті цілі шматки тексту. Кожних декілька кроків він зупинявся й, жестикулюючи, наче розігрував діалоги з повісті, різними голосами відтворював характери літературних героїв, які оживали під пером Шукшина у нічній тиші бібліотеки. Отак ми й ішли до Будинку літераторів і добулися туди вже на розбір шапок – захід, на який ми „поспішали”, наближався до завершення, коли ми увійшли до зали. Шлях, який зазвичай, як я вже сказав, долався за якихось десять хвили, забрав у нас півтори години.

Відтоді, коли я читав уперше, а потім і перечитував повість „До третіх півнів”, вона так і звучить мені у вухах глухуватим голосом Григора Тютюнника.

Той спільний перехід від Бесарабки до Будинку літераторів став переломним у моїх стосунках із Григором Тютюнником – нас поєднав інтерес до творчості Василя Шукшина. Не пригадую, чи я зізнавався про це Тютюнникові, але я не тільки зачитувався оповіданнями й повістями (кіноповістями) Шукшина, а й брався його перекладати, але сам же й викидав ті переклади – нічого хорошого з того у мене не виходило. При всій моїй теоретичній підготовці.

Залюблений у творчість Тютюнника, з одного боку, і в творчість Шукшина – з другого, я почав замислюватися над їхньою схожістю (Олесь Гончар якось сказав про Тютюнника: „Наш український Шукшин”), а водночас і над тим, що відрізняло одного від іншого. Моє зацікавлення зіставленням творчості цих двох майстрів слова стало відоме у відділі критики одного із товстих київських літературних журналів, і завідувач відділу критики замовив мені статтю, попросивши укластися в обсяг одного друкованого аркуша.

Відтак я засів за роботу над тією статтею, і мої спостереження й думки почали переливатися на папір. Писалося легко, з любові до одного й другого письменника, купка списаних аркушів на моєму письмовому столі зростала, а кінця „статті” так і не було видно. Коли вже вийшли обумовлені строки подання рукопису до редації, я збагнув, що статті немає й напевно не буде: мій рукопис сягнув, здається, за півтори сотні сторінок. Отже, витанцьовувалося монографічне дослідження, на завершення якого у мене тоді просто не було можливостей, – треба було пітніти над черговою дисертацією. Отож роботу над рукописом довелося відкласти, і склалося так, що я вже більше ніколи до нього так і не повернувся. Десь він і лежить тепер у моєму архіві як незакінчена робота…

Коли В. Шукшин помер, Григір Тютюнник, прихопивши з собою кетяг калини, їздив до Москви на попрощатися. Тютюнник не ділився зі мною деталями тієї поїздки – очевидно, занадто великою була для нього ця втрата, і в нього не було натхнення розщедрюватися переді мною цією розповіддю. Комусь із друзів чи приятелів, які були йому ближчими за мене, він, можливо, й розповідав, а мені – на жаль – ні.

Так склалося, що Шукшин і Тютюнник розминулися у своєму житті. Ми всі знаємо, що Григір Тютюнник любив Шукшина й захоплювався його творчістю, відчуваючи свою спорідненість з ним.

На жаль, мало хто знає про те, що й Шукшин мав змогу познайомитися із творчістю Григора Тютюнника й був буквально вражений його талантом. Я був учасником однієї розмови у дуже вузькому колі, коли перекладачка творів українських письменників на російську Ізида Новосельцева розповідала, як вона працювала над перекладами творів Тютюнника в тому ж будинку творчості, де якраз відпочивав і Шукшин. Під час вечері вона передала Шукшину рукопис своїх перекладів оповідань Тютюнника, зауваживши, що йому це буде цікаво прочитати. О другій чи третій годині ночі її розбудив стук у двері її кімнати. Відчинивши двері, вона побачила перед собою буквально шокованого Шукшина, який постав перед нею в одних кальсонах з її рукописом руках і, трясучи ним над головою, вигукнув: „Хто це написав?!”. За її словами, Шукшин відгукнувся про оповідання Тютюнника навіть за перекладами на російську (а Новосельцева не належала до числа найкращих перекладачів) як про сильніші, ніж його власні…

Ця розмова відбулася уже після смерті Григора Тютюнника, і я не знаю, чи Новосельцева розповідала про це самому Тютюнникові, з яким, безумовно, вона була знайома особисто – її переклади здебільшого були авторизованими.

Я знав, що Григір Тютюнник працює над перекладами з Василя Шукшина українською мовою і з нетерпінням чекав виходу книжки, попередивши Тютюнника, що обов”язково напишу статтю про ці переклади, а він обіцяв мені надати для цього один із перших примірників, як тільки видавництво передасть йому авторські.

Коли книжка Тютюнникових перекладів із Шукшина „Калина червона” вийшла друком і надійшла у продаж, я кинувся по книгарнях, щоб купити пару примірників, але не знайшов жодного. Навіть у письменницькій книгарні „Сяйво” українського Шукшина розмели за один день – отаке свідчення „непопулярності”, „недоцільності” й „непотрібності” перекладів з російської на українську!

Я зателефонував до Григора Тютюнника й нагадав йому про обіцяний авторський примірник книжки. Як зазвичай буває, з Григорової пам”яті випала його обіцянка і він уже встиг роздати усі до одного примірники, надані йому видавництвом як авторські. Тютюнник пообіцяв зробити трус у своїй коморі, сказавши мені, що десь має бути один примірник, який він „зіпсував” сп”яну дарчим написом одному із сусідів. І справді, через пару днів він зателефонува до мене, щоб повідомити, що та книжка „знайшлася” (хоча цілком можливо, що він і „конфіскував” її у сусіда), і я домовився з ним про зустріч – забрати книжку.

Зустріч та була швидкоплинна, десь на перехресті наших щоденних доріг. Принаймні, вона зовсім не запам”яталася мені. Просто відбувся момент переходу примірника з одних рук в інші. І дарчий напис для мене уже було зроблено – чи то ще вдома, чи то у видавництві – на аркушеві чистого паперу, наклеєного поверх старого дарчого напису. Я пробував прочитати проти світла той попередній дарчий напис, і розібрати його не спромігся – він справді був написаний явно нетвердою рукою й абсолютно нерозбірливо.

Прочитавши запоєм вибрані твори Василя Шукшина в інтерпретації Григора Тютюнника, зіставивши їх із оригіналами, здійснивши перекладознавчий аналіз та оцінку, буквально за тиждень-другий я написав досить солідну за обсягом статтю про переклади Тютюнника. Україномовну версію статті було опубліковано в одному із товстих українських журналів, а російськомовну – в одному зі товстих російських журналів. Скупий на оцінки, Григір Тютюнник сказав мені потім, що та стаття була однією з найкращих з усього, що писалося про його творчість у тодішній літературній критиці. Цю статтю я вважаю однією із моїх найкращих літературно-критичних і перекладознавчих праць.

Смерть Григора Тютюнника була для мене шокуючою й абсолютно несподіваною. Заплановану на наступний день після смерті Тютюнника лекцію я замінив експромтом, присвяченим вшануванню його пам”яті. Пригадую, мої студенти сиділи на тій лекцій тихо, як ніколи.

Відхід Тютюнника ув інший світ хоч і був простим кінцем, як і будь-який інший кінець, пояснюваний „білою гарячкою”, залишається загадкою, яку ніколи не буде розгадано і навколо якої буде чимало спекуляцій. Однією з таких спекуляцій є спроба пояснити самогубство Григора Тютюнника як свого роду протест проти радянської системи.

Гострий і дотепний на слово, як і будь-який великий талант, Григір Тютюнник, звичайно, не був у пошані у радянської влади й компартійних вождів. Але він не був і дисидентом, як багато із його ровесників і колег по перу. Він просто був неперевершеним майстром слова, який доторкався тих струн душі українського народу, які були недоступні менш чутливим „вухам” офіційно визнаних талантів, лідером з-поміж яких, безумовно, був Олесь Гончар. Його уява не створювала вигадки, тобто фікції (англійською мовою художню творчість так і називають – fiction), – він писав з натури, і прототипами героїв його оповідань і повістей були реальні українські люди. Пояснення цьому можна знайти у його „Корінні”, яке має підзаголовок „Спогади про автора роману „Вир” Григорія Михайловича Тютюнника”, хоча насправді цей твір переходить рамки власне спогадів і відкриває таємницю творчої робітні не тільки його старшого брата, але і його самого. Отже, реалізм і рівень таланту – ось і все, що можна назвати дисидентським у Григора Тютюнника.

Причиною відходу у вічність, як на мене, був глибоко внутрішній конфлікт в самій особистості Григора Тютюнника – конфлікт між його дивовижною скромністю й завищеною самовимогливістю (ось чому він багатьом здавався неговірким, замкнутим і навіть похмурим), з одного боку, й колосальною силою волі, яка нуртувала в його душі (не намагайтеся мене переконати в тому, що якби він, мовляв, справді мав силу волі, то не зловживав би алкоголем) – з другого. Психологи уже не раз довели, що піти на самогубство може лише людина відчайдушна, людина сильної волі.

Два десятиліття йшов Григір Тютюнник до свого визнання. Писав небагато, друкувалося ще менше – по кілька оповідань на рік. Раз на кілька років складалася чергова книжка оповідань і повістей. Писучі й плідні сучасники Григора Тютюнника за такий же час ухитрялися писати й публікувати відповідну кількість досить грубих романів. Їм невтямки було, що величина таланту вимірюється не кількістю, а якістю написаного і опублікованого. Якість написаного і опублікованого Тютюнником перевершує відповідні показники будь-якого із його сучасників. Будь-якого!

На відміну від своїх колег по перу, Григір Тютюнник ніколи навіть не мріяв про офіційне визнання свого таланту, а ознакою цього офіційного визнання за радянської влади було одне – премії. Хоч маленька, але премія. Не кажучи вже про ордени й медалі. На Державну премію УРСР імені Т.Г. Шевченка (Шевченківську премію) талант Григора Тютюнника, ну, ніяк не тіг, бо зображувані ним життєві колізії й характери явно не відповідали засадам “соціалістичного реалізму” та критеріям, окресленим у „Моральному кодексі будівника комунізму” та численних постановах комуністичної партії й радянського уряду про літературу й мистецтво.

Разом з тим, з роками Григір Тютюнник вийшов на той рівень літературної творчості й популярності в Україні та за її межами, що вже не можна було не помічати його присутності в усій радянській літературі. Усі офіційно визнані таланти розуміли, що Тютюнник вивищується над ними, і це вивищення ніяк не можна нівелювати навіть найталановитішими спробами посунути його особистість з першого ряду у другий (згадаймо оте принизливе Гончареве „наш український Шукшин”!), і що з цим вивищенням треба принаймні миритися, а отже – виділяти Тютюнникові бодай якусь із другорядних премій.

Так Григір Тютюнник опинився серед претендентів на літературну премію в галузі літератури для дітей, освячену іменем Лесі Українки. Звичайно ж, ту премію йому було присуджено. Звичайно ж, присудження тієї премії було повною несподіванкою для новоспеченого лауреата, який писав свою геніальну прозу тому, що не міг не писати, а не тому, що розраховував на якісь премії. І тут час наголосити ще раз на уже означених вище дивовижній скромності й завищеній самовимогливості Тютюнника.

Пригадую, як у вузькому оточенні Григора Тютюнника невдовзі після його самогубства, обговорювалося, буцімто напередодні вручення йому премії імені Лесі Українки під час відзначення події за місцем роботи Тютюнника, він висловлювався щось на кшталт того, що він дуже розгублений і навіть не знає, що і як сказати при врученні йому тієї премії. Оця невимовна розгубленість перед необхідністю публічного офіційного виступу як вислід непублічності, інтимності, якщо хочете, Тютюнникового таланту й загнала його в той кут, з якого він бачив тільки один вихід – позбавити себе життя, а отже – й необхідності оголювати на людях свою душу.

Чи справді цей вчинок був проявом соціального чи, тим більше, політичного протесту?

Не думаю. Неговіркий у повсякденному житті, Григір Тютюнник навіть напідпитку умів тримати себе в руках і не розпускати язик чи руки, що переводило б його в категорію політичних противників системи – дисидентів. Як приклад невимушеного дисидентства я міг би назвати вчинок композитора Бориса Буєвського, який, будучи напідпитку, зірвав червоний прапорець і кинув його під ноги (ходили чутки, що він ще й потоптався по ньому). У мене не повертається язик записати Тютюнника навіть у число суто літературних дисидентів, бо він, як і Василь Шукшин в Росії, таким не був. Просто Григір Тютюнник був настільки великим талантом, який не вміщувався в прокрустове ложе “соціалістичного реалізму”, як свого часу не вписувалися в рамки відповідних епох його найвидатніші попередники (Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко, Василь Стефаник…) і які – зауважте це! – вирізнялися надзвичайною скромністю.

Як і Тютюнникові, мені не пощастило бачити В. Шукшина живим, але я особисто знав кількох людей з його близького оточення (зокрема, Григорія Буркова), і ці люди у своїх спогадах відначають дивовижну непублічність, ба навіть соромливість Шукшина. Багатьма це буде сприйнято як неправдоподібне, але коли мені трапилося особисто познайомитися й поспілкуватися із Володимиром Висоцьким, що мені одразу впало у вічі, так це його непублічність, сором”язливість і незахищеність. До речі, такою ж непублічністю, сором”язливістю й незахищеністю вразив мене й такий український геній, як Іван Козловський, в дім якого я був вхожий в мої студентскі роки.

Отже, у випадку із Григором Тютюнником маємо ситуацію, коли свою непублічність і сором”язливість він міг захистити лише в один спосіб – відібравши собі життя.

…Улітку 1989 року мені довелося взяти участь в урочистих заходах з нагоди 60-річчя від дня народження Василя Шукшина на Алтаї. Там я виступив із доповіддю про сприйняття творчості Шукшина в Україні, і в тій доповіді найбільше уваги було приділено перекладам Григора Тютюнника.

11 грудня 2011 р.

ВІНГРАНОВСЬКИЙ КРІЗЬ ШКЕЛЬЦЯ «СКЕЛЕТУ.ІНФО»

На захист Миколи Вінграновського

Розслідування «Скелет.інфо» приваблювали мене сміливими пошуками, цікавими й переконливими сюжетами, і мене навіть дивувало, що колеги-журналісти висловлювали до Дениса Бігуса та його «Скелет.інфо» досить серйозні й категоричні претензії, які стосувалися журналістської доброчесності.

Безпосередньо зіткнутися із «Скелет.інфо» мені трапилося після того, як цей ресурс попросився до нашої ФБ-групи «Українська Світова Інформаційна Мережа» й почав щодня буквально завалювати нас своїми постами.

Оскільки ці пости були російськомовні, я написав до «Скелет.інфо» приватне повідомлення з проханням пропонувати нам україномовні тексти, оскільки робочою мовою УСІМ є українська.

Мені відповіли, що україномовних текстів у них немає, оскільки російськомовні тексти приваблюють на порядок ширшу аудиторію. Відповідь була, м‘яко кажучи, неввічливою і свідчила, що україноцентричністю «Скелет.інфо» не вирізняється.

Публікація про А. Вінграновського «Андрей Винграновский: культурный аферист на газовом кране Киева. ЧАСТЬ 1» (SKELET-info
https://skelet.info/andrej-vingranovskij-kulturnyj-aferist-na-gazovom-krane-kieva-chast-1/) підтвердила, що українобайдужість ресурсу іде в одній упряжці з невіглаством, а останнє якраз і спричинює журналістську недоброчесність.

Я немало читав про неправедні діла Андрія Вінграновського. Очевидно, його причетність до різного роду афер, до корупційних оборудок і до організованих кримінальних груп заслуговує і журналістського, і кримінального розслідування. Тому мене не здивувало, що нарешті він потрапив у фокус журналістів «Скелет.інфо».

Здивувало мене інше: як «Скелет.інфо» пов‘язує А. Вінграновського із його батьком — видатним українським поетом Миколою Вінграновським, не вникаючи у суть явища і розглядаючи поета і кінодіяча як радянського пропагандиста, логічним продовженням якого буцімто і є його син Андрій.

Можна бути україноненависником чи українофобом і не йняти міри таланту Миколи Вінграновського, але не так важко зрозуміти його стосунки із компартійно-радянською владою.

Зрештою, неважко вникнути в суть чотиривіршшя, яке не є єдиним проявлм та поясненням світогляду і громадянської позиції поета:

«Я – формаліст? Я наплював на зміст?
Відповідаю вам не фігурально –
Якщо народ мій числиться формально,
Тоді я дійсно дійсний формаліст!»

Я знав М. Вінграновського упродовж десятиліть, і не можу пригадати жодного випадку, який засвідчував би його пристосовництво і прорадянську налаштованість.

На відміну від батька, його син Андрій відкрито демонструє зигзаги своєї кар‘єри. У поворотах долі А. Вінграновського відстежується його колаборація із політичними силами, які однозначно не підтримував і не підтримував би, якби жив довше, його батько.

Я не знаю, чи жив Андрій у тій квартирі М. Вінграновського, в якій мешкав поет в останні роки свого життя і про яку пише «Скелет.інфо». Напевно він навідувався туди до батька багато разів і напевно ж ім‘я батька сприяло кар‘єрному зростанню А. Вінграновського в царині культури за незалежної Україні.

Ресурсові «Скелет.інфо» годилося б глибше зазирнути в біографію А. Вінграновського та в його стосунки з батьком. Тоді журналісти-розслідувачі довідалися б, що Андрій виростав у зовсім іншій квартирі, яку М. Вінграновський одержав від Спілки письменників ще у 60-ті роки, і це була квартира в письменницькому будинку на вулиці Суворова, що на Печерську.

Мені трапилося бувати у М. Вінграновського саме в тому помешканні, де він жив із своєю дружиною Олександрою та сином Андрієм (див.: Володимир Іваненко. Микола Вінграновський. – Журнал Україна: Критика. Публіцистика — http://ukrainainc.org/criticsm-journalism). Андрієві було років вісім чи дев‘ять, коли його батьки розлучилися, і Микола Степанович пішов із сім‘ї, залишивши квартиру дружині й синові.

Пригадую, як десь на початку 70-х я зустрів М. Вінграновського на Майдані, ми пішли випити по склянці вина, і мій старший приятель із сльозами на очах розповідав мені про перешкоди у спілкуванні з сином, що їх чинила синова мати. Припускаю, що розлучення з Олександрою згодом спричинилося до алкоголізму М. Вінграновського, яким він страждав останні півтора десятків років свого життя.

Через розлучення М. Вінграновський втратив свій вплив на виховання сина і на формування його світогляду. Андрій не пішов ні в кіномистецтво, ні в філологію.

Зверніть увагу на те, який фах обрав Андрій Вінграновський і де він здобув вищу освіту. Вибір інституту інженерів цивільної авіації не був випадковим. Він був закономірним «вибором», визначеним впливом матері, яка, здається, працювала стюардесою і напевно мала такі зв‘язки в цивільній авіації, які дали їй змогу прилаштувати сина на навчання саме в цей виш.

Прикметно, що «Скелет.інфо» «не знайшов» інформації про освіту А. Вінграновського (хоча навіть Ґуґл про це знає), наголошуючи:

«Окoнчил ли oн вcё-тaки пoтoм кaкoй-тo вуз или нeт, извecтнo тoлькo eгo ближaйшeму oкружeнию. Удивитeльнo, нo в биoгрaфии Андрeя Вингрaнoвcкoгo нeт ни cлoвa o eгo oбрaзoвaнии! Тaм вooбщe cплoшнoй прoбeл oт мoмeнтa рoждeния и вплoть дo ceрeдины «нулeвыx», никaкиx упoминaний o тoм, гдe oн училcя (ecли училcя), кeм рaбoтaл и чeм вooбщe зaнимaлcя».

Київський інститут інженерів цивільної авіації, ставши університетом за незалежної України, до речі, «уславився» шерегою сумнівних діянь, які, можливо, криють у собі й таємниці, що їх не спромоглися розгадати журналісти-розслідувачі.

Не виключено, що й не хотіли… Звісно ж, набагато легше пояснити перипетії життєвої долі Андрія Вінграновського «пристосовництвом» та пиятикою його знаменитого батька. Заодно, нічтоже сумняшеся обливши його брудом. Наче він виховував і навчав свого сина як батько-одинак.

Сподіваюся, цей текст прочитають мої колеги — літератори й кіномитці, які ближче і краще за мене знали Миколу Степановича і краще були обізнані з перипетіями його взаємин із сином та колишньою дружиною. Було б добре організувати колективний захист доброго імені Миколи Вінграновського від недоброчесного «розслідування» журналістів «Скелет.інфо».

Вашинґтон, США
27 листопада 2020 р,

ПАМ‘ЯТІ ВАСИЛЯ ЦВІРКУНОВА

Згадався мені Василь Васильович Цвіркунов, коли цими днями думав над текстом до дня народження Ліни Костенко, але так і не придумав, як би й про чоловіка її там згадати.

І ось сьогодні такий привід сам приплив у руки – на моїй стрічці новин висвітилося знайоме обличчя із чиїмось записом.

Так, чоловік Ліни Василівни був справжнім українцем, і я можу стверджувати це, бо був з ним краще знайомий особисто, ніж із самою поетесою.

Мої приязні стосунки з Василем Васильовичем зав’язалися, коли він був директором Київської кіностудії імені О. Довженка, а я – кореспондентом відділу літератури та мистецтва в газеті “Вечірній Київ”. Він був моїм найважливішим джерелом кіношної інформації, коментарів і просто порад. Я міг забігати до нього без попереджень…

Поділюся тут одним цікавим спогадом про те, як В. Цвіркунов запросив мене поїхати з ним, а куди – не сказав. “Буде цікаво і для тебе, і для “Вечірки”, – загадково усміхнувся він.

Виявилося, що їду я не тільки з ним, а з цілою групою (режисер, оператор, пару акторів) – повний мікроавтобус. “Рафік” узяв курс на північ від Києва, і через півтори-дві години ми вже були на березі річки, з величезним “полем” чистого піску (як у пустелі), яке прасували бульдозери, екскаватори своїми великими ківшами викопували величезні заглиблення правильної прямокутної форми… Явно готувався майданчик для якогось грандіозного будівництва. То починалося будівництво Чорнобильської атомної електростанції.

Нас радо там привітали, зробили коротеньку екскурсію, а вже звідти ми поїхали до будинку культури в Чорнобилі (місто Прип’ять ще було в стадії будівництва), де відбулася зустріч кіношників з будівельниками та демонстрація привезеного нами фільму.

Після цього заходу розбилися ми на дві чи три групки й пішли погуляти по Чорнобилю. Зайшли ми з Василем Васильовичем до місцевої книгарні, а там такий вибір літератури, про який у Києві й мріяти не можна було.

Я навідкладав собі чималий стосик книжок, а коли підійшов до каси, щоб розрахуватися, виявилося, що у мене бракує декількох карбованців, щоб оплатити усі відібрані книжки. Мусив перебирати свій стосик удруге й утретє, щоб відмовитися від якихось книжок і вкластися в ту суму, що в мене була в кишені, але завдання було надважким…

В. Цвіркунов, ще копаючись у книжках, краєм ока спостерігав за моїми муками і по якійсь миті кинув мені чи касирці: “Скільки там не вистачає? Я доплачу”… Я був радий, що проблема вирішилася так просто.

Наступного тижня, бувши на кіностудії, я зайшов до Василя Васильовича й поклав перед ним гроші. “Це ще що?” – запитав він. “Повертаю вам борг із вдячністю за те, що виручили мене в Чорнобилі”, – сказав я. “Я тобі нічого не позичав”, – сказав Цвіркунов і запхнув мої карбованці у кишеню мого піджака…

Пересікалися ми потім і в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії імені М. Рильського АН України: В. Цвіркунов там працював у відділі кінознавства, а я був редактором відділу мистецтвознавства в журналі “Народна творчість та етнографія”.

PS. У коментарях додаю фото В. Цвіркунова, яким він мені найбільше запам’ятався.

22 грудня 2017 р.

Із книги спогадів про Д. М. Прилюка

ВСЕ, ПОВ‘ЯЗАНЕ З НИМ, ЗГАДУЮ З ТЕПЛОТОЮ
(С. 81–95)

Кремезний, дебелий дядько з часто червоним загривком, з якого проростала масивна й часто упріла голова, він уявляється більше головою колгоспу, аніж деканом другого за величиною факультету журналістики на теренах СРСР, а отже – і знаним на всій його території авторитетом у царині підготовки журналістів. Таким запав і мені в пам’ять професор Дмитро Михайлович Прилюк.

Вихідець із віддаленого подільського села, він називав себе селюком. Я не певний, чи говорилося те з гумором, чи всерйоз: професор журналістики Прилюк не завжди був чутливий до слова, і професор стилістики Алла Петрівна Коваль, очевидно, мала підстави саме таким, селюком, його і вважати. Я й сам зауважував, що Дмитро Михайлович не завжди відчував тонкощі мови, не вникав у відмінності між значеннями слів. Наприклад, він повсякчас плутав слова уява та уявлення, і це при тому, що вони були ключовими поняттями у його лекційному курсі з теорії і практики журналістської творчості.

Коли я почав викладати для майбутніх журналістів курс теорії і практики перекладу, мій друг Микола Шудря підказав мені приклад буквального, скорше – буквалістського чи буквалістичного, перекладу винесеного в заголовок газетного матеріалу фразеологізму про людське око на російську – о человеческом глазе (замість для отвода глаз), що мав місце у двомовній газеті „Колгоспне село” (пізніше – одномовна газета „Сільські вісті”), коли там головним редактором був… Дмитро Прилюк.

Очевидно, навчаючись журналістики у передвоєнні роки в Харкові, молодий Прилюк недостатньо засвоїв уроки свого вчителя Юрія Шевельова – одного з найкращих українських мовознавців. До речі, на відміну від Олеся Гончара, Д. Прилюк прихильно згадував Шевельова. Парадокс: Гончар, який сам став прекрасним стилістом, осквернив свого вчителя, а Прилюк, бач, – ні.

…Дехто з моїх колег-журналістів, які були студентами Д. Прилюка, закидають мені, що я вибілюю людину, яка на початках своєї викладацької діяльності, а потім – і свого декантства переслідувала інакомислячих колег (ідеться, зокрема, про історію із М. Шестопалом) і була сяка-така по відношенню до студентів (тут вам розкажуть уже десятки жахливих історій). Як ви вже побачили, я далекий від ідеалізації Дмитра Михайловича: він був непростою людиною й суперечливою особистістю, – але все пов’язане з ним згадую з теплотою. Навіть коли прискіпуюся до його недоліків.

До мого приходу на факультет журналістики (восени 1974 року) я взагалі не був знайомий із Д. Прилюком. Я не був його студентом. Я взагалі не навчався на очолюваному ним факультеті, і з цієї причини у мене немає власних спостережень, а отже – власних симпатій чи антипатій та думок, з приводу того, що відбувалося на факультеті журналістики Київського університету за десятиріччя до того, як я туди потрапив. Переказувати ж чужі враження – не є завданням будь-чиїх спогадів. Учасники й очевидці тих подій самі розкажуть, що відбувалося, чому і як. Скажу тільки, що серед моїх найближчих друзів і знайомих від початку моєї фахової кар’єри було чимало тих, хто потерпіли за свої погляди чи симпатії під час навчання на цьому факультеті. Лише один чи два з них виміщували свій гнів на Прилюкові. Усі ж решта згадували Дмитра Михайловича без злості або не згадували взагалі, а причину всього, що сталося, покладали на карб Системи.

Як і Д. Прилюк, я викладав і виконував певні адміністративно-управлінські функції на факультеті журналістики. Отже, я сприймав Дмитра Михайловича як старшого колегу і як керівника; а був період, коли (працюючи помічником ректора) і я був для доцента Прилюка „начальством” (хоча, за великим рахунком, яке там начальство – помічник ректора). За півтора десятка років спільної роботи на ниві журналістської науки та освіти між нами не виникало напруження, яке спричинювало б конфлікти, хоча непорозуміння траплялися, і не раз. І в тому немає нічого дивного: ми належали до різних поколінь, у нас були ідеологічні розходження і ми могли мати відмінні погляди на проблему, яка потребувала розв’язання.

Як декан, Дмитро Михайлович, здається, порадувався тому, що з моїм приходом кафедра стилістики нарешті дістала викладача з базовою журналістською освітою (до того на кафедрі працювали лише філологи). Слава Богу, і А. П. Коваль, як завідувачка кафедри, і інші викладачі рахувалися з моєю думкою. Алла Петрівна погодила з деканом моє призначення на свого неформального заступника (формально такої посади не існувало). За десять років моєї роботи на кафедрі стилістики було багато зроблено для наближення викладання не тільки основ редакторської майстерності, а й усіх мовних дисциплін до потреб журналістської професії.

Відпрацювавши кілька років у ректораті, я повністю зосередився на викладацькій роботі, і декан Прилюк призначив мене своїм заступником з міжнародних зв’язків (мій попередник на цьому терені М. І. Скуленко став заступником декана з навчальної роботи).

Які були міжнародні зв’язки у період так званого застою, можна тільки уявити. Усе, з чого ми могли радіти на факультеті, так це те, що Д. Прилюк був членом редколегії польських «Зошитів пресознавчих». Ну, а я опублікував якусь замітку в аналогічному болгарському виданні (і то там прізвище моє було перекручено). 1983 року мені було запрошення на симпозіум у Західну Німеччину: Дмитро Михайлович підписав відповідне подання до ректорату, міжнародний відділ ректорату включив мою поїздку до плану закордонних відряджень, але в міністерстві вищої освіти вирішили, що, цитую мовою оригіналу, «командирование нецелесообразно». Навіть пізніше, уже в роки перебудови, міжнародні зв’язки з близьким зарубіжжям було непросто налагоджувати, а що вже говорити про далеке…

Як на мене, окремої розмови заслуговує тема «Д. Прилюк як організатор журналістської науки і освіти». Організація й управління навчальним і науковим процесом на факультеті – найперший і найголовніший функціональний обов’язок декана. Можливо, знайдеться молода людина, яка обере цю тему предметом окремого дослідження: досвід Дмитра Михайловича заслуговує такої уваги, тим більше що саме в часи його декантства серйозні зміни відбувалися в усій радянській системі підготовки й перепідготовки журналістських кадрів. Отож там є до чого придивитися.

«Київська школа» досить успішно конкурувала з «московською школою». Можу це стверджувати з певністю, оскільки сам я був, з одного боку, – виучень «московської школи», а з другого – учасник колективу «київської школи». До того ж, буваючи в МДУ на конференціях, я не раз обговорював цю тему із своїми московськими вчителями-колегами.

Не буду тут вдаватися до описування того, як на факультеті працювали над навчальним планом, як кроїли його й перекроювали після «погоджування» в ЦК Компартії України, у міністерстві вищої освіти й т.д. Про це краще напишуть безпосередні учасники цього процесу.

Думаю, мені з руки більше сказати про Д. Прилюка як організатора й керівника української науки про журналістику, оскільки з часом, уже при новому деканові факультету журналістики, мені довелося сім років працювати на посаді заступника декана з наукової роботи. Не можу стверджувати, що Дмитро Михайлович особливо яскраво проявив себе у цій царині. Якось воно склалося так, що як науковець він вивищувався над усіма іншими професорами, доцентами й викладачами, але не стільки плідністю і якістю своїх досліджень, скільки підкресленою важливістю того, що він робив на дослідницькій ниві особисто. Особисті ж наукові пристасті його були зосереджені на студіюванні й узагальненні складових журналістської майстерності. На основі цих студій він підготував два томи навчального посібника (який так і не набув статусу підручника) й дисертацію на здобуття вченого ступеня доктора філологічних наук, про що я скажу трохи нижче.

Поточним керівництвом науково-дослідної роботи на факультеті за деканства Д. Прилюка на моїй пам’яті займався заступник декана з наукової роботи, доцент кафедри телебачення й радіомовлення В. Я. Миронченко – людина педантична й залюблена у сферу своїх власних досліджень. Звуженість наукових інтересів (а отже – й недостатнє розуміння усього розмаїття наукових інтересів колег з інших кафедр) доцента Миронченка й значною мірою пасивне ставлення декана до організації наукових студій на факультеті були причиною того, що за результативністю наукових досліджень факультет журналістики з року в рік займав передостанні місця по університету.

Ніхто цим і не переймався. І я напевно також обійшов би увагою цю проблему, якби мені, працюючи в ректораті, не довелося разом із проректорами з наукової роботи аналізувати, зводити докупи й редагувати (по суті переписувати) щорічні звіти про наукову роботу усіх факультетів та науково-дослідних інститутів і лабораторій університету, які подавалися до мінвузу. Це спонукало мене до роздумів і послужило серйозним стимулом для виступів на різних факультетських конференціях про необхідність активізації та піднесесення ефективності наукових досліджень.

Ну, я й довиступався до того, що новий декан факультету журналістики А. З. Москаленко, ледве заступивши на посаду, запропонував мені стати його заступником з наукової роботи й почав підтримувати усі мої ініціативи. Призначення мене, на той час викладача без ученого ступеня й звання, було сприйнято на факультеті неоднозначно. Потужну хвилю обурення викликало воно з боку таких ретроградів, як професор В. А. Рубан. Дмитро Михайлович прихильно сприйняв моє призначення; думаю, що А. Москаленко радився з ним перед тим, як запросити мене на розмову й запропонувати посаду заступника декана з наукової роботи. Ще за життя Д. Прилюка за підтримки з боку декана А. Москаленка мені вдалося добитися такого пожвавлення науково-дослідної діяльності кафедр факультету, що буквально через пару років факультет піднявся вгору у першу п’ятірку, а один чи два рази займав навіть друге місце серед структурних підрозділів університету.

Повертаючись до особи Д. Прилюка, хочу наголосити, що однією із його заслуг у царині організації наукових досліджень було започаткування міжвідомчого наукового збірника «Журналістика: Преса. Телебачення. Радіо», який виходив двічі на рік і який відкривав можливості для публікації статей і розвідок за матеріалами досліджень викладачів, аспірантів і студентів факультету журналістики. До того у розпорядженні професорсько-викладацького складу була відповідна тематична серія наукових записок університету, яка, з одного боку, об’єднувала журналістику з філологією, а з другого – виходила від випадку до випадку тоненьким зошитом, і надрукуватися в тій серії було практично неможливо. Від початку видання збірника «Журналістика» її редактором-упорядником і відповідальним секретарем редколегії був доцент В. Миронченко. Ставши заступником декана з наукової роботи, потім ці функції я перебрав на себе.

І ще в одному відношенні хочу віддати належне Д. Прилюку. Я вже писав про це колись у статті пам’яті професора Прилюка, але хочу повторити і тут: саме Дмитро Михайлович у своїх виступах на наукових конференціях і засіданнях ученої ради факультету науку про журналістику почав називати «журналістикознавством». Якось так склалося, що Д. Прилюк ніколи не вжив цей термін у своїх друкованих працях і, ясна річ, навіть не пробував його обгрунтувати. Мене ж праця на посаді заступника декана з наукової роботи спонукала до занурення у фундаметальне дослідження «Журналістикознавство: теорія, методологія та організація науки про журналістику», яке я мав намір захистики як докторську дисертацію. Робота практично була завершена, за її матеріалами було опубліковано цілу низку статей, але до захисту діло не дійшло. У цій праці запропонований Д. Прилюком термін став ключовим поняттям і знайшов свою обгрунтування. Тут же додам, що на основі цього дослідення було випрацювано всесоюзну програму з координації наукових досліджень у галузі журналістики.

У цьому контексті тепер є сенс сказати докладніше про Д. Прилюка як науковця й повернутися до його студій з теорії і практики журналістської майстерності. На моїй пам’яті відбувалися перипетії із захистом докторської дисертації Д. Прилюка, основою якої, як я вже сказав, став його двотомний навчальний посібник з теорії і практики журналістської творчості. Оскільки після смерті Дмитра Михайловича мені було доручено читати лекції за програмою створеного ним курсу для студентів факультету журналістики, я простудіював той посібник уздовж і впоперек. Забігаючи наперед скажу, що у своєму лекційному курсі я відійшов від концепції свого попередника, підсиливши курс елементами психології, логіки й методології.

Докторську дисертацію Д. Прилюка я лише переглянув, зауваживши, що структурно вона по суті не відрізняється від навчального посібника. Мені не довелося бути свідком обговорення дисертації Дмитра Михайловича на очолюваній ним кафедрі. Знаю, що обговорення було досить бурхливим, але кафедра дисертацію схвалила до захисту. Читали ту дисертацію й завідувачі більшості кафедр факультету, а також провідні викладачі. Знаю, що досить критично поставилася до дисертації Прилюка професор А. Коваль, і вона відверто висловила дисертантові свої думки. А от Анатолій Погрібний свої погляди висловив стриманіше. Відгуки останніх по суті збігалися із моїми враженнями від наукового доробку Д. Прилюка: його дослідженню бракувало серйозної теоретико-методологічної основи, що зрештою робило його працю емпіричною й такою, яка явно не тягла на «відкриття нового напрямку в науці» чи заснування нової «наукової школи» (основна вимога до докторських дисертацій).

Єдиним місцем для захисту докторської дисертації з журналістики на той час була рада при факультеті журналістики Московського унівесритету. Що там і як там усе відбувалося, в Києві не знали. Мені ж про це трохи розповідав професор Я. М. Засурський – декан факультету журналістики МДУ, голова тієї ради й один із моїх професорів. Ясен Миколайович сказав мені, що, звичайно, дисертація Прилюка на докторську не тягне – там і науки як такої практично немає, і вони в раді зробили йому поблажку, прийнявши роботу до захисту і зрештою ухвалили рішення присвоїти Д. Прилюкові вчений ступінь доктора філологічних наук.

І справді, праця Д. Прилюка являла собою узагальнення журналістського досвіду у виборі тематики, накопиченні й осмисленні фактів, виборі форми (жанру) та ін. саме в тому ключі, як уявлялося Дмитрові Михайловичу «суспільне призначення журналістського твору» (так, власне, називалася його докторська дисертація). Понятійно-категоріальний апарат був слабкий і суперечливий (а яким він ще міг бути, якщо дисертант не відчував відмінностей між уявою й уявленням?), у роботі переважали емпіричні методи дослідження (тобто методологія дослідження кульгала) і в роботі не було нічого такого, що давало б підстави вважати дисертанта зачинателем нового напряму в науці про журналістику. Єдине, чим вигравала робота, так це те, що ця праця була чи не першою з цього предмету, але не настільки солідною, щоб її можна було через переклад на російську запровадити в навчальний процес на факультетатх і відділеннях інших університетів Радянського Союзу, на яких готували журналістів. А професор Прилюк мріяв про таке.

Перипетії з дисертацією розтяглися на довгі місяці. Вища атестаційна комісія надіслала працю Д. Прилюка на зовнішнє рецензування, і дисертація наче в воду впала: її не могли знайти упродовж цілого року. Цілком випадково дисертацію було потім таки знайдено. На тій кафедрі, куди ВАК відправила її на рецензування, лаборантка використовувала як підвищення на своєму стільці, щоб їй було зручніше працювати на друкарській машинці. Відтак процес затвердження було зрушено з місця, і Дмитро Михайлович буквально світився від радості.

Коли вже все було «на мазі», Д. Прилюк ініціював розмову з професором А. Погрібним, який на той час був секретарем партійного бюро факультету журналістики. Як розповідав мені Погрібний, Дмитро Михайлович сказав йому буквально таке: «Толя, як тільки з ВАКу повідомлять, що мою дисертацію затверджено, не чекаючи поки прийде диплом доктора наук, ви мене подавайте на професора». При тій же розмові Д. Прилюк зауважив, що як тільки він стане професором, він одразу ж складе з себе повноваження і декана, і завідувача кафедрою – піде на пенсію.

Звичайно, і посаду, і звання професора Д. Прилюк дістав за прискореною процедурою. Але з посади декана йому довелося піти не за власним бажанням, а під тиском згори.

…Так склалося, що за сімнадцять років роботи на факультеті я практично не стикався із Д. Прилюком як викладачем. Так що навіть не можу сказати, наскільки цікавим він був як викладач, як навчитель. Сподіваюся, про це розкажуть його колишні студенти й колеги, які бували на його відкритих лекціях. Натомість розкажу про цікаві моменти, коли ми пересіклися як викладачі, і то скоріше формально.

Десь наприкінці 70-х років на факультеті міжнародних відносин і міжнародного права виникла проблема з працевлаштуванням радянських випускників. Справа в тому, що фактично цей факультет готував фахівців для країн, які розвиваються. З певною метою цей контингент розбавляли радянськими студентами: вони складали приблизно 15 відсотків студентів факультету. Оскільки їхнім завданням було наглядати за прибульцями з інших країн та доповідати куди треба, ці студенти проходили спеціальний відбір. По закінченню факультету деяким з них щастило влаштуватися на дипломатичну роботу, вже після розвалу СРСР попит на них виріс в рази: Україна потребувала дипломатичних кадрів.

На той час більшість цих студентів розподілялися в райкоми та обкоми партії й комсомолу, де вони працювали переважно лекторами-міжнародниками. І от настав час, коли виникла проблема перевиробництва цих лекторів. Відтак було зроблено спробу допомогти їм набути додаткову фахову підготовку й у такий спосіб розширити можливості для працевлаштування. Вибір упав на журналістику: розрахунок був на те, що вони знайдуть собі застосування у міжнародних відділах редакцій газет, журналів, телебачення та радіо. Після досить докладного обговорення на ключових кафедрах та на раді факультету було вирішено, що факультет журналістики запропонує міжнародникам два курси. Д. Прилюк прочитав студентам-міжнародникам свій курс з основ журналістської майстерності, а я – основи редакторської майстерності. З-поміж наших студентів-міжнародників жоден не запалився бажанням присвятити себе журналістиці, і я більше ніж певен, що іновація була безрезультатною. Експеримент тривав лише рік, і продовження йому не було.

Другий момент був набагато цікавішим. Був якраз той період, про який жартували тоді, що ми виконали п’ятирічку за три генсеки. Через збіг обставин (череда конфліктів із керівництвом університету, тертя між кафедрами та й пенсійний вік) Д. Прилюк втратив посаду декана (обов’язки декана виконував його заступник з навчальної роботи О. Мукомела). Факультет жив у чеканні нового декана, і ніхто не знав, буде це своя людина чи пришлють когось зі сторони. Пригадую, з-поміж своїх умовляли на посаду декана А. Погрібного, але він категорично відмовився. Відтак пішли чутки про стороннього кандидата. Дмитро Михайлович щось знав про це, і загадково так говорив, що «здогадується», хто прийде, і що це – «хороша людина».

Восени 1983 року на посаду декана факультет журналістики прийшов А. Москаленко. Він не був чужим для факультету: свого часу він тут навчався, тут навчалися і його діти. Але не був він і частим гостем факультету: я не пригадую, щоб він брав участь у накових конференціях, які проводилися на факультеті, або бодай приходив поцікавитися, як навчаються його син та дочка. Із сином Віталієм проблем не було, а от дочка Олена… Кафедра-куратор намагалася подіяти на зухвалу дівчину через батька, але з того нічого не виходило.

Обійнявши посаду декана, А. Москаленко запропонував мені не тільки посаду заступника декана з наукової роботи, про що я писав вище, а й запросив на свою кафедру теорії і практики радянської преси, яку формально все ще очолював Д. Прилюк. Передавши курси, які я викладав на кафедрі стилістики, своїм асистентам – В. Різуну та В. Моренцю, я почав викладати курс аналітичних жанрів, зокрема – статті, а з відходом Д. Прилюка саме мені було доручено читати його курс теорії і практики журналістської майстерності.

Хтось тут напевно згадає Дмитра Прилюка як письменника й публіциста. Тому зауважу тільки одну річ, про яку мені розповідав сам Дмитро Михайлович. Ідеться про його повість, написану ще на самісінькому початку 60-х років, яка двадцять років пролежала у шухляді, оскільки радянська цензура не пускала її до друку, і лише в часи перебудови Д. Прилюкові нарешті пощастило її опублікувати. А цікава ця повість тим, що вона суголосна з оповіданням О. Солженіцина „Один день Івана Денисовича”, яке було написане черед кілька років після повісті Прилюка, але якому судилася багато щасливіша доля, ніж повісті українського письменника. Сподіваюся, історики літератури належним чином поцінують цей твір Дмитра Михайловича.

…Звичайно, хотілося б кілька слів сказати про професора Д. Прилюка як людину. Людські якості Дмитра Михайловича проявлялися по-різному, і головною рисою його характеру більшість напевно назвуть його селянську впертість. Часом він проявляв, я сказав би, волячу впертість. І вона однаковою мірою могла проявлятися як по відношенню до підлеглих, так і по відношенню до начальства.

Упертість Д. Прилюка по відношенню до колег і підлеглих не була абсолютною. Звичайно, він мав право і міг одноосібно ухвалювати якісь рішення як декан (досить часто так і чинив), але його можна було переконати (не до протилежного, звичайно), і я не раз був свідком того, як хтось із завідувачів кафедр доводив Дмитрові Михайловичу свою правоту, і той мусив з цим миритися. Але я пригадую немало випадків, коли та ж А. П. Коваль скаржилася, що декан уперся рогом і переконати його з того чи іншого питання не вдалося. Це не означає, що він зовсім не радився із своїми колегами, розв’язуючи ті чи інші проблеми факультетського життя.

Такою ж мірою упертість і наполегливість Д. Прилюка спрямовувалася і вгору. Мені доводилося спостерігати його у стосунках із ректором університету М. У. Білим та проректорами, причому у порівнянні з тим, як у таких же ситуаціях поводилися декани інших факультетів, і мушу сказати, що Дмитро Михайлович вигідно вирізнявся. Після бойових походів у ректорат він повертався на факультет, як правило, упрілий і розчервонілий, з чолом і шиєю густо всипаними краплями поту.

Одним із доволі частих приводів для баталій у ректораті були, скажемо так, «проблемні студенти» факультету журналістики. Маю на увазі тих студентів, які привертали до себе увагу Комітету державної безпеки. Мало хто знає, що університетом опікувався спеціальний відділ у складі щонайменше трьох офіцерів. Керівник цього відділу ледве не щоранку зустрічався з ректором університету. Більш-менш регулярно ці офіцери зустрічалися з деканом, а в нагальних випадках у разі відсутності декана – із його заступником (переважно з навчальної роботи), а вже потім працювали із самими студентами. У моїй пам’яті як помічника ректора і як заступника декана затрималося багато таких ситуацій. Згадаю тут випадок із студентом, чиє ім’я як десидента, либонь, найбільш знане – Сергій Набока.

Сергій був скромним, мовчазним і мав хворобливий вигляд, коли він був моїм студентом. Зірок з неба він не знімав, навчався посередньо і, як кажуть, не висовувався. Як його викладач, я навіть і не підозрював, що він перебуває під наглядом КДБ, і до мене дійшли чутки про це, коли вже постало питання про його відрахування, а суть його справи так і залишилася для мене невідомою. Так-от, мушу сказати, що перед тим, як відрахувати його з факультету, Д. Прилюк зробив усе можливе, щоб захистити хлопця і залишити на факультеті, хоч на нього давили і ректор та проректор, і офіцери КДБ. Очевидно, Дмитро Михайлович мав не одну розмову і з самим Набокою. Пригадую, як пару разів декан шкодував, що Сергій до нього не прислухався і що йому по-батьківському шкода юнака.

Пізніше С. Набока, як відомо, був одним із організаторів Українського культурологічного клубу. Пригадую, як офіцери КДБ збилися з ніг, шукаючи на факультеті журналістики студентів, з допомогою яких вони могли б одержувати інформацію з засідань клубу, коли його учасники збиралися ще невеликим колом. „Дався вам той культурологічний клуб”, – сказав якось я одному з них, намагаючись переключити нашу розмову на Народний рух та інші громадські ініціативи, які вже накочувалися широкою хвилею. Оскільки моя репліка не викликала жодної реакції з боку кадебіста, я зробив для себе висновок, що то були їхні ж проекти, і з часом це підтвердилося. УКК ж залишався незалежним і закритим: КДБ, здається, так і не змогло туди проникнути, аж поки клуб не став масовим. Мені не давало спокою запитання: чому так?

Відповідь я дістав у зовсім несподіваній ситуації. Навідався я якось до друзів, які працювали в редакції журналу „Україна”. Сидимо, балагуримо… Аж тут зайшла Катерина Зеленська й почала розказувати, що її син Сергій Набока видобувся на волю, показувала фотографії й хвалилася активністю Сергія в українському національному русі… Прямий і гострий на слово Олександр Гижа не стримався: „Катерино, так ти ж єврейка! До чого тут український національний рух?” Зеленська спокійно кинула у відповідь: „Так тепер же це МОДНО!”

…Ректор КДУ Михайло Улянович Білий недолюблював Прилюка і ставився до нього не без огиди й презирства – сам був людиною непростого характеру, а становище ректора, статус ветерана 18-ї армії (тієї, де начальником політвідділу був Л. Брежнєв), стосунки з найвищими посадовцями (він був дружній із В. Щербицьким) наче освячували його право на це. У цьому відношенні промовистим є один дуже цікавий епізод.

Частину відпустки я завжди проводив у батьків на Сумщині. Того літа мій дід відібрав на своїй пасіці рамку всуціль залиту стільниковим медом і дав мені як гостинець для мого начальника. Я привіз ту рамку до Києва і в перший же день приніс на роботу, щоб передати Михайлові Уляновичу. Вибравши момент, коли у приймальні нікого ще не було, з тією рамкою заходжу до ректора, вітаюся й кажу, що ось привіз йому гостинця від мого діда. Михайло Улянович почав відмовлятися, і я сказав йому, що якщо йому незручно возитися з моїм гостинцем, я передам його водієві, і той відвезе додому. Але ректор категорично відмовлявся, вигукуючи: «Це що – хабар?», – утікаючи від мене поза столом для засідань. «Ну, не викидати ж мені це», – сказав я, засмучений тим, що мені цю рамку й зберігати ніде. «А ви віддайте гостинець своєму деканові, – сказав Білий. – Він бере хабарі, візьме й це».

Отож в обідню перерву я поволік дідів гостинець на факультет. Дмитро Михайлович вислухав мою розповідь про реакцію Білого, розсміявся й охоче прийняв мій подарунок. Чи брав він хабарі, як стверджував ректор, судити не беруся. Чутки такі ходили, як і про інших деканів, але підтвердити хабарництво Прилюка можуть хіба що тільки ті, хто з допомогою хабаря став студентом очолюваного ним факультету. Траплялося, що студенти приносили викладачеві пляшку вина, але це було звичайною практикою радянського способу життя і хабарем не вважалося. У будь-якому разі мої стосунки із Д. Прилюком після вручення йому дідового гостинця не змінилися.

Був один епізод у моїх стосунках із Д. Прилюком, про який я ніколи не забуду. В середині 70-х я прийняв запрошення на роботу в ректораті тому, що мені було обіцяно квартиру готельного типу в університетському будинку, який якраз будувався. Але обіцянки залишилися обіцянками, і мені довелося житло купувати за власні кошти (точніше – за кошти моїх батьків). Так склалося, що мені бракувало 500 карбованців до тієї суми, яку треба було заплатити за половину хати. Я оббігав усіх своїх відомих, маловідомих і невідомих друзів і знайомих: у перспективі мені гроші обіцяли, але на даний момент розводили руками. Моя безпосередня начальниця А. П. Коваль сказала мені: вільних грошей у неї немає, а заради 500 карбованців вона не піде ворушити строковий рахунок на десять тисяч карбованців…

Я не тішив себе надією, коли йшов із своїм клопотом у кабінет до декана Д. Прилюка. Дмитро Михайлович якраз перебирав якісь папери на столі для засідань. Не дослухавши мою розповідь, він запитав: «Скільки треба?» Я сказав. «Почекайте трохи, я звільнюся, і ми сходимо в ощадкасу», – сказав він. Невдовзі я мав на руках суму, якої мені бракувало.


Окремої розмови, безумовно, заслуговує історія із захистом моєї кандидатської дисертації. Взагалі мушу сказати, що із тими дисертаціями мені не щастило. У мене був шанс ще на початку 70-х років захистити дисертацію з історії фольклористики за матеріалами дослідження життя й діяльності Климента Квітки, але це було мені заказано: формальною забороною був брак у мене музикознавчої освіти, а фактичною – те, що К. Квітка був міністром юстиції в уряді Центральної Ради. Потім мені було перейдено дорогу в аспірантуру з мистецької критики, і то через те, що мій безпосередній начальник, з одного боку, і вчений, до якого я йшов в аспірантуру, – з другого, виявилися одвічними ворогами й пакостили один одному, використовуючи інших людей як «розмінну монету».

Уже викладаючи в університеті, я написав дисертацію з критики перекладу. Це була друга робота такого характеру в цілому світі, і чотири ради з захисту дисертацій (дві в Києві і дві в Москві) відмовилися приймати роботу до захисту через брак фахівців, здатних оцінити моє дослідження. Одну із цих рад за місцем моєї роботи очолював Д. Прилюк. Мій колишній професор і завідувавач кафедри літературної критики й публіцистики МДУ А. Бочаров після безуспішної спроби вивести мене на захист через свою кафедру сказав мені: «Вам же простіше написати нову дисертацію для конкретної ради й під конкретних опонентів і за темою, про яку не скажеш, що бракує фахівців».

Я прислухався до тієї поради і, поки їхав у поїзді з Москви до Києва, сформулював собі тему і продумав концепцію нової дисертації – «Майстерність і новаторство Лесі Українки як літературного критика і публіциста». Коли затверджувалася тема на факультеті, говорилося навіть, що я беруся до «заяложеної теми». Мене підтримав, спасибі йому, професор П. М. Федченко, якого я попросив стати моїм формальним науковим керівником: «У будь-якій темі можна сказати нове слово». Рівно через рік дисертація була готова, пройшла обговорення на двох кафедрах і рекомендована до захисту. Рада із захисту дисертацій, очолювана Д. Прилюком, прийняла дисертацію до захисту, визначила провідну організацію та призначила опонентів. І тут один із моїх «доброзичливців», якого я зачепив критичним словом в одній із своїх рецензій, накатав на ім’я ректора університету скаргу про те, що результати моїх дисертаційних досліджень, мовляв, недостатньою мірою опубліковані, і це при тому, що я вже був визнаним авторитетом із життя й творчості Лесі Українки. Дмитро Михайлович умовляв мене зняти дисертацію з захисту. Декан А. Москаленко сказав, що знімати не треба. Ясна річ, очолювана Д. Прилюком рада відклала захист до публікації результатів дослідження.

Коли дисертацію було задепоновано як монографію, а кілька розділів опубліковано у вигляді журнальних статей («Українська мова та література в школі», «Вітчизна» та ін.), дисертацію було винесено на захист. Захист проходив блискуче, висловлювалися навіть пропозиції щодо присвоєння мені одразу вченого ступеня доктора філологічних наук. Ну, а потім було таємне голосування й затяжна перерва: Д. Прилюк довго сидів на телефоні з ВАКом. Мені нічого не говорили. Нарешті зібрали після перерви раду й оголосили, що забракло лише чверті голоса, щоб винести позитивне рішення щодо моєї дисертації. Дуже швидко й шило вилізло із мішка: п’ять членів ради на чолі з професором В. Рубаном змовилися проголосувати проти (пару з них потім навіть хвалилися тим, що їх попросили проголосувати проти, і вони радо погодилися). За наслідками цієї ситуації у мене відбулася розмова з Д. Прилюком та А. Москаленком. Зійшлися на тому, що краще всього, коли я сам, бувши в Москві, зайду до ВАКу.

Через якийсь час, я так і зробив. Оскільки як заступник декана з наукової роботи я був вхожий до ВАКу, щойно я переступив поріг кабінету, начальник відділу філологічних наук вигукнув мені назустріч: «Ну, що там у вас у Києві робиться?!» Ми сіли й докладно обговорили мою ситуацію. Було два варіанти розв’язання проблеми. Перший варіант: ВАК може зайнятися розслідуванням того, що відбулося на захисті, виявить порушення процедури (змову щодо голосування проти) і призначить повторний захист. «Це забере багато часу й нервів», – пояснив мені співрозмовник і порадив вибрати другий варіант: почекати якийсь час і вийти на захист дисертації повторно.

Я так і зробив: перечекавши рік чи півтора, я замінив у дисертації лише титульну сторінку (поставивши новий рік захисту), не змінивши ані титли в самому тексті (і це незважаючи на те, що якраз за цей час відбулася навіть зміна генеральних секретарів ЦК КПРС), і повторно вийшов на захист. На цей раз мій захист проходив, скажемо так, прискореним темпом, і що цікаво – рада винесла одностайне рішення про присвоєння мені вченого ступеня кандидата філологічних наук. «За» проголосував навіть той член ради, який повинен був би голосувати «проти». Після засідання ради професор Д. Прилюк, який рідко коли вдавався до гострого чи нецензурного слова, вітаючи мене, щось там дуже нецензурне сказав на адресу того псевдонаукового кодла, яке вирішило позбиткуватися наді мною.

* * *

Смерть професора Д. Прилюка була наглою й несподіваною. Його дружина, досвідчений лікар-кардіолог за фахом, дуже потім жалкувала, що щось таки вона прогавила… Віра Григорівна не була частим гостем на факультеті за життя Дмитра Михайловича. А з його відходом зачастила, і чомусь чи не найбільше часу проводила у розмовах зі мною. Під час цих розмов я й спонукав її передати архів покійного чоловіка до Центрального державного архіву-музею літератури та мистецтва України (ЦДАМЛМУ), куди вже на той час я передав значну частину свого власного архіву. Із свого боку, я мав відповідну розмову і з завідувачкою фондів архіву-музею. Наскільки мені відомо, Віра Григорівна так і вчинила, і я дуже радий, що спадок мого старшого колеги професора Дмитра Михайловича Прилюка закладено для довічного зберігання і є доступним для дослідників його життя й творчості.

Вашингтон, США

14 червня 2015 року