В’ЯЧЕСЛАВ ЧОРНОВІЛ

В’ЯЧЕСЛАВ ЧОРНОВІЛ
як явище української історії й політики

Україна, Інк презентує книжку Володимира Іваненка В’ячеслав Чорновіл як явище української історії й політики” (Вашинґтон, 2019. 196 с.)

Життя і смерть В’ячеслава Чорновола залишаються в центрі уваги української (і не тільки української) громадськості. Це дає підстави для обговорення його політичного й публіцистичного досвіду, його ролі в громадсько-політичному житті України, обставин його загибелі. Ця збірка статей і нотаток має на меті привернути увагу до постаті В. Чорновола та його місця в українській історії й політиці, а відтак і до вивчення уроків сучасного українського націєтворення й державотворення.

На даний час книжка доступна в електронному форматі. Сподіваємося, що ближчим часом вирішиться питання й паперової версії.

Електронну версію книжки, можна замовити безпосередньо в компанії Україна, Інк, сплативши $11.99 за посиланням: https://paypal.me/ukrainainc. Після підтвердження оплати на електронну пошту ukrainainc@gmail.com, у відповідь видавництво компанії Україна, Інк надішле вам електронну версію у форматі .pdf.

***

VYACHESLAV CHORNOVIL
as Phenomenon of Ukrainian History & Politics

Ukraina Inc Publishing represents a book by Volodymyr Ivanenko “Vyacheclav Chornovil as Phenomenon of Ukrainian History & Politics” (Washington, 2019. 196 p. Ukrainian language).

Vyacheslav Chornovil’s life and death remain the focus of the Ukrainian (and not only Ukrainian) public. This gives grounds for discussing his political and journalistic experience, his role in the social and political life of Ukraine, the circumstances of his death. This collection of articles and notes is intended to draw attention to V. Chornovil’s personality, his place in Ukrainian history and politics, and thus to learning lessons of modern Ukrainian nation formation and statehood building.

At this time the book is available in the electronic format only. We hope that very soon it will be available in a paper version as well.

The electronic version of the book can be ordered directly from Ukraina Inc Publishing by paying $11.99 at: https://paypal.me/ukrainainc. Upon confirmation of payment by e-mail to ukrainainc@gmail.com, Ukraina Inc Publishing will send you an .pdf version in response.

Українізація як факт і фактор системних змін

fullsizeoutput_20f3

УКРАЇНІЗАЦІЯ
як факт і фактор системних змін

Україна, Інк презентує книжку Володимира Іваненка «Українізація як факт і фактор системних змін» (Вашингтон, 2019. 230 с.).

Збірка вміщує статті й нотатки, присвячені ідеї українізації України як факту і фактору піднесення рівня національної свідомості й громадянської зрілості українського суспільства, а відтак системних змін, метою яких має стати заміна авторитарно-тоталітарного радянського суспільного устрою й адміністративно-командного способу урядування новим суспільним ладом та способом урядування, заснованих на українських національних традиціях і звичаях. 

На даний час книжка доступна в електронному форматі. Сподіваємося, що ближчим часом вирішиться питання й паперової версії.

Електронну версію книжки, можна замовити безпосередньо в компанії Україна, Інк, сплативши $12.99 за посиланням: https://paypal.me/ukrainainc. Після підтвердження оплати на електронну пошту ukrainainc@gmail.com, у відповідь видавництво компанії Україна, Інк надішле вам електронну версію у форматі .pdf.

fullsizeoutput_20f5.jpeg
***

UKRAINIZATION
as Fact and Factor of Systemic Changes

Ukraina Inc Publishing represents a book by Volodymyr Ivanenko “Ukrainization as Fact and Factor of Systemic Changes” (Washington, 2019. 230 p. Ukrainian language).

The collection contains articles and notes on the idea of Ukrainization of Ukraine as a fact and a factor of bringing up level of national consciousness and civil maturity of Ukrainian society, and hence systemic changes, aimed at replacing the authoritarian- totalitarian Soviet social order and the administrative-command mode of governing by a new social system and the way of governing based on Ukrainian national traditions and customs. 

At this time the book is available in the electronic format only. We hope that very soon it will be available in a paper version as well.

The electronic version of the book can be ordered directly from Ukraina Inc Publishing by paying $12.99 at: https://paypal.me/ukrainainc.  Upon confirmation of payment by e-mail to ukrainainc@gmail.com, Ukraina Inc Publishing will send you an .pdf version in response.

fullsizeoutput_20f6.jpeg

ІСТОРІЯ ОДНОГО ЗАПИСУ НА ФЕЙСБУЦІ

Це – мій текст, написаний сьогодні вранці:

Хвацько написано! До цього треба додати, що ЖОДЕН ПРЕЗИДЕНТ УКРАЇНИ НЕ СПОДОБИВСЯ НАВІТЬ ЗАГОВОРИТИ ПРО НАГАЛЬНІСТЬ СИСТЕМНИХ ЗМІН. Не до цього їм було. А по тому, як трансформується обличчя новообраного преЗЄдента («мужніє» на очах!), можна зробити висновок, що він уже іде «вєрной дорогой» своїх «папєрєдніков».

***

А це – текст мого колеги Михайла Наєнка:

ЧЕРГОВА РІЧНИЦЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ ВІДІЙШЛА В ІСТОРІЮ

На відзначення її вперше потрапили в кадр п’ятеро президентів: Кравчук, КУчма, Ющенко, Порошенко, Зеленський. А треба, щоб було “шість з половиною”: немає на знімку втікача-проффесора і половинки в/о турчинова

В нашій історії вони залишили (і залишають) такі сліди:

1. Кравчук – найбільший грабіжник України: ліквідував у паспортах графу про національність, здав за безцінь ядерну зброю і відправив у кремлядський банк усі наші заощедження – понад 100 мільярдів тамтих рублів.. У наслідку ми стали не нацією, а горохом при дорозі: хто не йде – то й скубне. Східний сусід відскуб уже Крим і Донбас, західні (крім Болгарії) готові відскубти бажану їм територію будь-якої миті. Можемо залишитися тільки з Крачуковим головним винаходом – кравчучкою.

2. Кучма – при ньому “кравчучка стала кучмовозом” (І. Драч). Перестріляв усіх можливих суперників та ненависних журналістів (Гонгадзе, Чорновіл, Кирпа, Кравченко й ін.), зате економіку країни опустив до такого рівня, що розжився на дуже промовистий лозунг: “Кучму – геть!”. А накрав у держави стільки, що організував свій фонд і з нього (як з корита) буде апетитно жерти до самої смерти…

3. Ющенко – пустив країну на самплив, а в свою кишеню нагріб стільки всяких нерухомостей, що сумарно вони перевершують навіть золоті батони й унітази Межигірського втікача. Так, принаймні, недавно оголосила прокуратура і відкрила кримінальне провадження (по-нашому – судочинство)

4. Порошенко – найбільший ненажера і злодій серед злодіїв. Так, принаймні, сказав недавно Кравчук, забувши згадати і свою хатинку в Швейцарії, і розкрадений флот, і чемодан зелених від ізраїльського Зв’ягільського і ще про дещо. Порошенко, правда, не тільки для себе крав: його подружка Гонтарева вивезла до Англії та інших країн незліченні мільярди, а про дружків типу Свинарчуків з Оборонпрому вже й говорити нічого…Як і про те, що не без його благословення здавався Турчиновим Крим і Донбас, які він і не збирався повертати Україні протягом усіх років президентства.. Бо ж домовлено було з кремлядським Путлером, що він підтримає його на президентських виборах у 2014 р.

Як сказав би Тарас Григорович, “От бачите, які у нас. // Сидять на небі! “. “А ми дивились, та мовчали, Та мовчки чухали чуби. Німії, подлії раби”,

Нинішньому (шостому) президенту, є в кого і чому навчитися…Сохрани й помилуй…

Михайло Наєнко

***

До цього тексту професор М. Наєнко додав фотографію п‘яти президентів України на вчорашніх подіях на Майдані, опубліковану на сайті «Лєвий бєрєг» (див. фото).

Друге фото – скрін з моєї сторінки, на якому видно мій вступний текст, але замість тексту М. Наєнка і фото президентів бачимо повідомлення Фейсбуку, що «контент на даний час недоступний».

Хто і як видалив запис із сторінки М. Наєнка, автор не знає. Можна лише здогадуватися, хто має можливість втручатися в чужі тексти в українському сегменті соціальних мереж.

На нашій сторінці «Ukraine Presidential Elections» мій запис адміністратор може побачити (див. фото), але редагувати запис неможливо, про що й повідомляє ФБ (див. фото).

Прикметно, що приблизно в цей час, як відбувалися перипетії з цим записом М. Наєнка, на сторінку Міжнародної Фундації Лідерства хтось від імені адміністратора сторінки поширив запис із сторінки Леоніда Кравчука про книжку О. Донія, і останній поспішив уподобати цей запис.

Дива та й годі!

Володимир Іваненко

25 серпня 2019 р.

РОСІЙСЬКА ІНФОРМАЦІЙНА ЕКСПАНСІЯ І ПРОБЛЕМА ЗАХИСТУ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУВЕРЕНІТЕТУ УКРАЇНИ

Уже навіть астролог Влад Росс втрутився в інформаційну сферу (https://glavred.info/life/10081574-zelenskogo-budut-mochit-kak-v-sortire-astrolog-rasskazal-zachem-medvedchuk-skupaet-telekanaly.html?fbclid=IwAR2ksVwrXwvc-pcbdPWAEkE6t7UelMjPGsVRXaqaLTT2mH5ujYwkspyVyTA). Він спостеріг те, на що фахівці з інформаційної політики, обговорюючи купівлю-продаж ЗМІ, зазвичай закривають очі.

Справді, не Медведчук скуповує телеканали в Україні. Його руками це робить Путін, закріплюючи позиції Кремля як монополіста в інформаційному просторі України.

На превеликий жаль, Україна нічого не робить, щоб бодай якось захистити свій інформаційний простір і інформаційний суверенітет від зазіхань Москви.

Більше того, складається враження, що в тих державних органах, які покликані формувати й втілювати в життя інформаційну політику України (профільний Комітет ВРУ, Національна рада, Міністерство інформаційної політики, НСЖУ та ін.), експансія Росії в інформаційний простір України навіть не обговорюється.

Годі вже й говорити про президентів України, жоден із яких (починаючи з ідеолога Л. Кравчука, який, як ніхто, розумів роль журналістики і ЗМІ) не переймався інформаційною сферою. Отже, покладати будь-які надії на Зє, який має досвід керівництва саме проросійським телеканалом в Україні, – марна справа.

Кролика перед пащею удава нагадують мені й українські вчені та україноцентричні журналісти й медіа менеджери, які часом багато плачуться про злиденну долю української журналістики, але не шукають і пропонують концептуальних підходів до розв‘язання цієї надзвичайної ваги проблеми.

Ніхто не хоче навіть обговорювати тему створення й формування україноцентричної системи ЗМІ в Україні. Я це бачу по тому, з якою байдужістю сприймають колеги мої публікації на цю тему.

Дехто з моїх колег, зокрема – колишніх студентів, кажуть мені про те, що на розгортання навіть одного телеканалу потрібні великі кошти. Це так. За нашими підрахунками ще початку 2000-х років на створення системи ЗМІ потрібно приблизно два мільярди доларів. Звісно, таких коштів у нас немає.

Але усе велике починається з малого. Сучасні інформаційні технології дають можливість засновувати по суті безкоштовно або малим коштом маленькі ЗМІ, які з часом можуть наростити м‘язи й набрати сили.

Ми не можемо створити один потужний ЗМІ, але ми можемо створити мережу дрібних, в яку входитимуть десятки, сотні, тисячі інформаційних сайтів, інтернет радіо й телебачення.

Якщо цей «москітний інформаційний флот» зв‘язати в добре організовану й координовану мережу, то ми зможемо успішно конкурувати з будь-яким потужним олігархічним ЗМІ.

Для такої місії, власне, й задумана наша платформа – Українська Світова Інформаційна Мережа (www.ukrainainc.net). Про ідею цієї Мережі я пишу, зокрема, у своїй статті в журналі «Український Інформаційний Простір» (див.: http://ukrinfospace.knukim.edu.ua/issue/view/9169).

Коли ми матимемо перші успіхи й продемонструємо перспективність цього проекту, я певний, що нас матеріально підтримають широкі верстви українського суспільства й світового українства.

Володимир Іваненко

Український Університет

Українська Світова Інформаційна Мережа

7 липня 2019 р.

ПОЇЗДКА ЗЄ В ТУРЕЧЧИНУ І ЇЇ НАСЛІДКИ

Новообраний президент Зєлєнскій 25 квітня пізно увечері особисто повідомив про свою поїздку в Туреччину для відпочинку та участі у фестивалі «Вєсєло» (див. скрін – посилання на запис «обнульовано»).

1.

«Вєсєло» – не дитячий фестиваль. Це – один із проектів Студії «Квартал 95», тобто частина бізнесу Зє, з якого він начебто уже вийшов. Судячи з цін на путівки, цей бізнес дуже прибутковий.

Фестиваль починається 30 квітня. Отож до початку фестивалю для дітей там нічого цікавого немає, а от для бізнесмена є – маса організаційних клопотів.

Зверніть увагу на те, як у рекламі означено захід: «вєсьолая майовка». Майовка – це традиційні заходи, що їх проводить по країнах свого розселення російська діаспора. На цих майовках торгують радянською символікою, роздають «колодадські» стрічки, співають «совєтскіє патріотічєскіє пєсні» й починають формувати чергові «Бєссмєртниє полкі», які висунуться на передові позиції на 9 травня.

Мені не хотілося б, щоб новообраний президент України асоціювався з оцим мотлохом.

2.

На моїй стрічці у Фейсбуці пройшла інформація про те, що В. Зєлєнскій зустрінеться з президентом Туреччини Ердоганом. У одному записі було навіть вказано, які питання буде обговорено; зокрема, тему Криму і кримських татар.

Думаю, така зустріч і розмова мала б сенс і була б корисною для новообраного президента України.

Наразі ні з боку самого Зє чи ЗєКоманди, ні з боку турецької сторони інформації з цього приводу не було.

3.

Одно із джерел, які я відстежую, ще 26 квітня повідомило про можливість зустрічі Зє з Ко (див.: https://t.me/razvedinfo/468).

Сьогодні вранці це ж джерело з посиланням на вебсайт турецької газети Milliyet повідомило, буцімто «Зєлєнскій в Турціі отдихаєт на большой яхтє» (https://t.me/razvedinfo/483).

Перевірити цю інформацію поки що не вдалося ні на згаданому сайті, ні за іншими джерелами.

Якщо ця інформація підтвердиться, стане зрозумілим, що зустріч Зє та Ко планувалася і, можливо, була головною метою поїздки в Туреччину.

4.

Ну, от 28 квітня, на Великдень, появилася нова інформація, з якої випливає, «два дні» новообраного президента України розтягнулися (невідомо наскільки) і що на яхті Коломойського він не відпочиває, як повідомлялося допіру, а проводить ділові зустрічі.

Наводимо інформацію мовою оригіналу:

«Владимир Зеленский действительно на яхте Игоря Коломойского не отдыхал, а проводил ряд переговоров и встреч с будущими партнерами.

Проживает он в бутик-отеле,принадлежащем Мамихану Мальсагову (он же Миша Махно в узких кругах).

В аэропорту турецкого курорта приземлились частные самолеты Геннадия Боголюбова, который прилетел вместе с Сергеем Семочко и Рината Ахметова (без самого Рината). Борт лондонского шахтера привёз парламентеров от Медведчука и Суркова, а так же польский и венгерский бизнес истеблишмент трансграничной направленности.

Самолёт Владимира Плахотнюка с его владельцем прибыл за сутки до визита Зеленского и убыл сразу после 6 часовой встречи Владимира Георгиевича с Владимиром Александровичем при тёплом и гостеприимном посредничестве Игоря Валерьевича.

Визит Абубакара Арсамакова так и не состоялся, хотя был согласован Медведчуком и группой Фирташа.

Сам Дмитрий Фирташ регулярно ведёт консультации с Коломойским и Пинчуком.

Помимо новых парадигм взаимодействия в переформатировании контрабандных потоков, обсуждались кадровые ротации в Украине. Одними из первых на Украине сменятся глава Нафтогаза, Генеральной Прокуратуры, СБУ, Нацбанка, внешней разведки и глава правительства» (https://t.me/russica2/15995).

* * *

«Вєсєло», чи не так? Коментарі зайві. Ко начебто тут взагалі ні при чому. Добра, ба навіть чудова нагода упевнитися в щирості намірів і прозорості вчинків новообраного президента України.

Володимир Іваненко

Український Університет

27 – 28 квітня 2019 р.

ЗВЕРНЕННЯ ПРОВОДУ україноцентричних сил України та діаспори

Увечері 21 квітня було оприлюднено Звернення Проводу україноцентричних сил України та діаспори. Як співавтор цього документу, розміщую його на своєму персональному сайті, щоб зробити його доступним для якомога ширшого кола читачів.

Президентські вибори 2019 року завершилися. У другому турі перемогу здобув Владімір Зєлєнскій – представник молодшої генерації громадян України й «нових сил», які об‘єднують значну частину тих, кого ми називаємо «какаяразніца» та хто вичікував слушного часу для того, щоб по-своєму розпорядитися долею України.

Перемога В. Зєлєнского справді стала вироком для П. Порошенка, який за п‘ять років не зміг згуртувати навколо себе українське суспільство, захопився реформами замість ініціювання системних змін і став гарантом збереження «радянського устрою» та подальшого «розквіту» корупції.

Цим не могли не скористатися українобіжні й українобайдужі сили, які обіцянками «зламати систему» за допомогою олігархічних ЗМІ й проросійської та російської пропаганди спромоглися зіграти на емоціях інфантильного українського суспільства і здобути рішучу перемогу.

«Ми робимо це разом» – ключове гасло кампанії ЗєКоманди, і це означає лише одно: «конституційна більшість» громадян України стала співучасником проекту «Феномен Зєлєнского», отож відповідальність за все, що відбуватиметься наступні п‘ять років в Україні на три чверті лягає на ошукане українське суспільство і тільки на чверть – на тих, хто це суспільство ошукав або залишився осторонь.

Ці вибори мали протестний характер, хоч значна частина виборців пішлися на популізм Зє. Війна, спротив зовнішній агресії з боку Росії залишилися десь на периферії і не зачепили інтересів усього українського суспільства так, як дістав внутрішній ворог – тотальна корупція, яка виявилася сильнішою за зовнішнього ворога і яка стала екзестенційною проблемою і фактором виживання народу передусім. Зрештою, якби не було корупції, то напевно не було б і зовнішньої агресії.

Це означає, що українське суспільство більшою мірою стурбоване внутрішнім ворогом – тотальною корупцією, і тому відсунуло на другий план зовнішні загрози і навіть узяло в союзники свідомі чи несвідомі українобіжні або принаймні українобайдужі сили, представником і висуванцем яких є В. Зєлєнскій.

Звісно, що це не могло не вселити антиукраїнським, проросійським силам надію на реванш і на повернення України в орбіту Кремля. Такий розворот можливий, якщо українське суспільство в цілому і кожен його член зокрема не докладе зусиль для подолання внутрішнього ворога, який сидить всередині кожного громадянина України. Йдеться передусім про подвійні стандарти та про подвійну мораль як один із чинників тотальної корумпованості суспільства.

Внутрішній ворог – це передусім віддзеркалення сукупної ментальності, свідомості, психічного стану соціуму. Без очищення свідомості, справжньої (само)люстрації сподіватися на перемогу над внутрішнім ворогом – марна справа. Це можливо за умов, коли феномен Громадянина з високим рівнем національної свідомості й громадянської зрілості/відповідальності буде спроможний подолати в собі егоцентричні мотивації та наміри щодо суспільного та приватного майна, привести внутрішній, духовний стан у «відповідність до фантастичних досягнень в царині матеріального розвитку» (П. Рассел). Тоді українському народові навіть в умовах перманентної війни не доведеться виказувати свій протест у такий єдино можливий спосіб, як недалекозоре «виборче самогубство». Адже саме через ментальність індивід проявляє свою політичну поведінку.

Корупція, звичайно, робить державу не тільки слабкою, але й привабливою для зовнішніх зазіхань. Але гальмом у процесах націєтворення й державотворення в Україні є ще й інший чинник, який водночас є й живильним грунтом для корупції. Це – «радянський устрій», який Україна успадкувала від СРСР/УРСР.

Заклики та обіцянки «зламати систему», до яких вдаються кандидати на президента та громадсько-політичні сили, в основному обмежуються уявленнями про «політичну систему» або «систему державних інститутів», але не зачіпають устроєвих засад. Наміри «зламати систему» призводять до чергової руїни, а будь-які спроби реформування стають причинами чергових невдач, бо не можна вибудувати нову «політичну систему» чи «нові державні інститути» на старому фундаменті.

Отже, для того, щоб здійснити «квантовий стрибок», Україна потребує устроєвих, системних змін. І новий устрій/лад має спиратися передусім на національні традиції та звичаї, враховувати одвічні сподівання українського народу, а вже потім запозичувати досвід інших народів і держав.

Без опертя на власний історичний досвід неможливе ефективне запозичення чужого досвіду й успішне майбутнє, мінімалізація функцій держави, її впливу на індивіда, а відтак і національного й етнічного протистояння.

Жоден із попередніх президентів України не продемонстрував системних підходів до націєтворення й державотворення, повернення України й українців до самих себе, футурологічної, стратегічної візії перспектив розвитку України на десятиліття вперед.

Нинішні протестні президентські вибори виштовхнули нагору не просто новачка в політиці, але й особистість, яка не вирізняється україноцентризмом, не має уявлення про українські національні традиції і звичаї і яка не запропонувала національну ідею, стратегію і тактику системних змін в Україні. Отже, перед Україною лежить ще одна п‘ятирічка чергових «спроб і помилок».

Прикметно, що під час цих президентських виборів громадсько-політичні сили, які позиціонують себе як національно-демократичні й націоналістичні засвідчили свою повну неспроможність і які мають відійти в історію.

З огляду на ситуацію, що склалася, Провід україноцентричних сил України та діаспори звертається до українського суспільства й світового українства із закликом негайно розпочати підготовку до президентських виборів 2024 року, прийнявши за основу напрацювання, уже здійснені Міжнародною Фундацією Лідерства та Українським Університетом.

З метою розгортання такої роботи в масштабах українського суспільства й світового українства ми підтримуємо ініціативу формування ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ФРОНТУ СИСТЕМНИХ ЗМІН як громадсько-політичного об‘єднання громадян України й світового українства.

Мета, місія і завдання цього Фронту – стати парасольковою організацією для ідеологічного, методологічного і організаційного об‘єднання, згуртування україноцентричних громадських, політичних, професійних і ділових сил в Україні та діаспорі навколо ідеї системних змін та її реалізації.

На базі Всеукраїнського Фронту Системних Змін та окремих його Рухів у перспективі мають сформуватися дві-три україноцентричних ідеологічних партії, лідери яких будуть підготовлені для змагання за пост президента України на виборах 2024 року.

Опорними підрозділами Фронту мають стати громадські об‘єднання як середовища для випрацювання і втілення в життя окремих базових проектів-програм. Зокрема, ми підтримуємо створення таких громадських і професійних об‘єднань:

1. Рух за Українізацію України. Мета цього Руху – широкомасштабна системна українізація України.

2. Всеукраїнський Козацький Рух. Мета цього Руху – системне відродження національних традицій і звичаїв, а також організація на основі традицій і звичаїв системної трансформації політичної, безпеково-оборонної, економічної, культурної та інших сфер життя українського суспільства.

3. Рух Світового Українства. Мета цього Руху – системна трансформація української діаспори та взаємодії українського суспільства із світовим українством у процесах націєтворення й державотворення в Україні.

4. Всеукраїнський Жіночий Рух. Мета Руху – об‘єднання, консолідація і активізація конструктивних зусиль жінок України та української діаспори як особливої рушійної сили системних перетворень.

5. Українська Світова Інформаційна Мережа. Мета цієї Мережі – створення й налагодження ефективного функціонування україноцентричної системи ЗМІ в Україні, українізація інформаційного простору й захист інформаційного суверенітету України.

6. Всеукраїнська Академія Наук. Мета ВУАН – згуртування україноцентричних учених в Україні та діаспорі навколо ідеї системних змін, створення наукових колективів та інституцій для випрацювання проектів системних перетворень, а відтак і формування нових підходів до організації та управління наукою.

7. Ініціатива Будапештського Формату. Мета Ініціативи – об‘єднання зусиль українського суспільства й світового українства для актуалізації міжнародних гарантій безпеки України, а також системних змін у сфері безпеки і співробітництва в Європі і в усьому світі.

8. Український Університетський Клуб. Мета Клубу – об‘єднання зусиль інтелектуалів та громадсько-політичних діячів/. активістів для організації широкого обговорення проблем підготовки та втілення в життя системних змін.

Наукове, ідеологічне й методологічне забезпечення, а також координацію організаційних заходів до завершення формування координаційного центру Всеукраїнського Фронту Системних Змін та окремих названих вище рухів і ініціатив покладаються на Міжнародну Фундацію Лідерства та Український Університет.

Ближчим часом Міжнародна Фундація Лідерства та Український Університет випрацюють і оприлюднять докладніший план заходів та методичних рекомендацій.

Ми сподіваємося на плідну співпрацю з усіма україноцентричними громадянами України й представниками української діаспори. Нам потрібні ентузіасти з чистою совістю, люди честі, особистості без подвійних стандартів і готові натхненно іти до мети, незважаючи на те, яким важким не був би наш шлях.

Дякуємо всім, хто приєднується до наших лав, хто допомагає нам і хто підтримує нас у будь-який спосіб.

Слава Україні!

***

Контактна інформація:

Електронна пошта

> Міжнародна Фундація Лідерства

leadership.foundation@yahoo.com

> Український Університет

ukrainianuniversity@gmail.com

Контактуйте також з нами через поштові скриньки на тематичних сторінках.

21 квітня 2019 р.

ПРОГРАНІ ВИБОРИ ЯК ОСТАННІЙ УРОК ДЛЯ УКРАЇНИ

Задум цієї статті зазнав кілька кардинальних змін. Спочатку я думав написати дві окремих статті по кожному кандидату. Потім додалася ідея третьої статті, яка мала б загальний характер і передувала б диптиху або мала б характер узагальнення й ішла б після диптиху. Зрештою, я вирішив написати одну статтю, поклавши в основу її компаративний, зіставний/порівняльний аналіз.

img_8038

Я – не єдиний, хто вдається до зіставного аналізу двох фіналістів цьогорічних президентських перегонів. Зіставлення кандидатів за етнічними критеріями запропонував Ігор Каганець у статті «Чи є Петро Порошенко етнічним українцем» (див.: Азбука націоналізму | Народний Оглядач – https://www.ar25.org/article/chy-ye-petro-poroshenko-etnichnym-ukrayincem-azbuka-nacionalizmu.html).

Вдаючись до трьох ознак протиставлення «свій – чужий», І. Каганець доводить, що П. Порошенко є етнічним українцем, тобто своїм, і фактично закликає голосувати за нього. Натомість В. Зєлєнского автор статті віддає євреям, тобто вважає чужим, і фактично відбирає у нього право бути обраним.

Симптоматично, що стаття пана Каганця заявлена як частина циклу «Азбука націоналізму», але при цьому автор не бере навіть до уваги ідеологічний та світоглядний рівні аналізу. Тим часом історія того ж українського націоналізму дає нам приклади етнічних неукраїнців, які стали переконаними українськими націоналістами.

Шанований паном Каганцем Гітлер не був етнічним німцем (австріяк чи, за іншими даними, австрійський єврей), але зумів запалити серця німців ідеологією націонал-соціалізму, і десятки мільйони німців не просто поділяли його світогляд, а йшли за нього на вірну загибель.

У одній із статей про феномен М. Саакашвілі я писав, що цей діяч залишився чужим в українській політиці не тому, що він етнічний грузин, а саме тому, що він ідеологічно і світоглядно не усвідомив своєї потенційної місії в українському політикумі.

* * *

Критерії, з яких я виходитиму, обговорюючи перспективи другого туру президентських виборів в Україні, мають ідеологічний, методологічний і світоглядний характер:

1. Як Владімір Зєлєнскій та Петро Порошенко бачать українську національну ідею?

2. Яку ідеологію сповідують Владімір Зєлєнскій та Петро Порошенко і якою мірою ця ідеологія відображає українські національні традиції і звичаї, а відтак сподівання українського народу?

3. Як Владімір Зєлєнскій та Петро Порошенко бачать стратегію розвитку українського суспільства та української держави? Куди Владімір Зєлєнскій та Петро Порошенко хочуть привести Україну через десять, двадцять, п‘ятдесят років?

4. Чи замислюється Владімір Зєлєнскій та Петро Порошенко над питанням зміни соціального устрою в Україні, тобто переходу від устрою, нав’язаного російсько-імперським та радянським пануванням, до устрою, який базувався б на українських національних традиціях і звичаях?

5. Чи замислюються Владімір Зєлєнскій та Петро Порошенко над питання зміни системи урядування в Україні, тобто переходу від старої радянської системи до нової, яка базувалася б на українських національних традиціях і звичаях?

6. Чи думають Владімір Зєлєнскій та Петро Порошенко над проблемами українізації України, причому не в плані банального поширення української мови, а в плані українізації сутнісної через повернення до національних традицій і звичаїв, які включають і певні морально-етичні норми, одна із яких – жити по совісті?

7. Яку позицію займають Владімір Зєлєнскій та Петро Порошенко щодо агресії Росії проти України і яку стратегію ПЕРЕМОГИ вони пропонують?

Ні П. Порошенко з його БПП «Солідарність», ні В. Зєлєнскій з його партією «Слуга народа» на наші запитання не відповіли. Ні прямо, ні опосередковано. Тому будемо виходити з тієї інформації, яка є доступною. Ігрища з медичним обстеженням та з дебатами оголили усю суть ОБОХ кандидатів на президента.

Придивіться до слова і чину обох кандидатів на посаду президента і спробуйте знайти прямі або хоча б опосередковані відповіді на перелічені вище запитання. Програма Владіміра Зєлєнского тут: http://files.ze2019.com/assets/program.pdf (обсяг – 8 сторінок).

Програма Петра Порошенка тут: https://programaporoshenka.com/Programa_Poroshenko.pdf (обсяг – 5 сторінок). Посилання на профілі й сторінки в соціальних мережах, публічні виступи й інтерв‘ю у ЗМІ знайдете й самі.

Я не є прибічником чи навіть симпатиком жодного з кандидатів і виходжу з того, що нинішні президентські вибори (як, до речі, й усі попередні) Україна вже програла. Тому пропонований аналіз є скорше спробою розібратися, на що (і, звісно, на кого) українське суспільство витрачає свої життєві ресурси й чому продовжує наступати на одні й ті ж граблі, втрачаючи шанс за шансом.

1. Національна ідея

На превеликий жаль, українська національна навіть не згадується як у Владіміра Зєлєнского, так і в Петра Порошенка. Це – не їхня тема.

Досвід п‘яти попередніх президентів України свідчить, що без національної ідеї бодай у риториці можна обійтися. Тому: «маємо те, що маємо» (Кравчук); «скажіть, яку Україну будувати…» (Кучма); «десять кроків назустріч людям» (Ющенко); «всьо будіт донбас» (Янукович); «жити по-новому» (Порошенко)…

Так, жоден із президентів України не переймався цим питанням. Здається, випрацювання національної ідеї не приходило на думку й Національному Інститутові Стратегічних Досліджень (НІСД).

2. Ідеологія

Ні Владімір Зєлєнскій, ні Петро Порошенко ніде жодним словом не визначили свої ідеологічні постулати і свої світоглядні позиції. Наголошую: ніде жодним словом.

Десь після п‘ятнадцятої хвилини своєї короткої прес-конференції для іноземних журналістів на запитання кореспондента газети «Фігаро», яка у нього ідеологія – консерватизм, лібералізм, – В. Зєлєнскій відповів: «Главная моя ідєологія – заможний украінєц» (див.: https://youtu.be/Ls0tv5M6fMs).

Ідеологічні уподобання П. Порошенка можна визначити, відстежуючи його міграцію з однієї партії до іншої (СДПУ/о/ > ПР > Наша Україна > знову ПР, а тепер поліідеологічний БПП).

Аналізуючи тексти їхніх програм і публічні виступи, можна зробити висновок, що і один, і другий сповідують щось близьке до лібералізму. Не класичний, структурований лібералізм. Я назвав би їхній лібералізм емпіричним, тобто сформованим практикою життя, життєвим досвідом кожного з них.

Звісно, що у них багато чого спільного або подібного так само, як і багато чого відмінного. З відмінного передусім привертає увагу риторика. Себто, кандидати відмінні один від одного формою, але не суттю/змістом. Тут не місце вдаватися до деталізації спільного – хто хоче, може зробити це самостійно. Незважаючи на суб‘єктивність таких підходів, усі напевно дійдуть однакового висновка: суть у них одна.

Чи чують вони сподівання українського народу? Зєлєнскій вирішив почути й зібрав сто тисяч пропозицій для своєї програми. Аналітики звертають увагу, що усе в цій програмі звелося до декларативних загальників. Порошенко сам знає, що потрібно «його» народові, і тому вибірково торкає окремі струни народної бандури: «Армія. Мова. Віра», – але виходить какофонія.

Чому так виходить? Та тому, що і один, і другий не мають навіть рожевого уявлення про традиції і звичаї народу, за лідерство у якого вони змагаються. Хіба за такого підходу в принципі можливо збагнути, усвідомити й осягнути, чого хоче цей народ і яким чином привести його до його омріяної мети?

3. Стратегія

Отже, яку стратегічну візію демонструють Зєлєнскій та Порошенко? Та ніякої! У програмах обох кандидатів немає навіть поняття «стратегія».

Програма Зєлєнского не має ні стратегії, ні тактики руху вперед. Там, де мали б бути програмні положення, кандидат на президента декларує свої… цінності. При цьому він не приховує підміну, але його електорат настільки засліплений любов‘ю до свого кумира, що цю зухвалу підміну не бачить. А що стратегічні, тактичні, оперативні, організаційно-управлінські аспекти в цій «програмі» ніхто навіть не думав визначати, електоратові просто байдуже.

Програма Порошенка нічим не краща від програми Зєлєнского. Чинний президент тримається свого курсу, визначеного ще п‘ять років тому і вже дискредитованого за роки його правління, – «Жити по-новому». Що означає цей постулат на цей раз? Читаємо: «жити вільно», «жити безбідно», «жити чесно» і «жити безпечно». До кожного складника, звичайно, є деталізація, пояснення, обіцянки… П‘ять років на посаді президента й десятиріччя в політиці так і не навчили пана Порошенка, що брак стратегічного бачення перетворює будь-яку подобу програми на порожні обіцянки.

Правда, поза програмою Порошенко стратегію бодай згадує (див., напр.: https://www.facebook.com/474409562693441/posts/1578550378946015?sfns=mo).

Отже, і новачок у політиці Зєлєнскій, і ветеран Порошенко стратегічно є ягодами одного поля. Чому? Та тому, що і один, і другий «сів не в той літак» (М. Вінграновський). Якщо «жити чесно», то їм обом краще було б і не рипатися.

4. Системні зміни. Зміна устрою

Питання зміни соціального устрою в Україні, тобто переходу від устрою, нав’язаного російсько-імперським та радянським пануванням, до устрою, який базувався б на українських національних традиціях і звичаях, на часі від дня проголошення Верховною Радою УРСР державного суверенітету України.

На жаль, ніхто в Україні так і не зрозумів, що Україна вийде з орбіти Московії і стане на шлях успішного розвитку тільки після повної перемоги над радянським ладом. Саме тому ми ратуємо за те, щоб на посаду президента України прийшов Фанатик Системних Змін, який зініціював і очолив би перехід України до нового ладу.

Прикро, але ні один, ні другий кандтидат навіть не натякає (отже, не усвідомлює нагальності) на необхідність повної ліквідації «радянського устрою», успадкованого Україною від СРСР. Очевидно, їм обом комфортно жити й працювати в умовах «радянського способу життя», а що такий спосіб життя є гальмом розвитку України вони не бумають.

5. Системні зміни. Зміна способу урядування

Найближче до розуміння проблем способу урядування в Україні підійшов Ігор Смешко, який брав участь як кандидат на президента у першому турі виборів. За підказкою своїх зарубіжних колег, генерал Смешко звертає увагу на суперечності в урядуванні, спричинені конфліктом повноважень президента та прем‘єр-міністра України.

У своїй статті, присвяченій І. Смешку як кандидату на президента, я зауважив, що навіть системник Смешко до кінця не зрозумів причину цієї проблеми і вказав на те, що цей конфлікт повноважень «запрограмував» інститут президентства, який по суті зберіг за собою функції, що були властиві ЦК КПУ і від першого секретаря ЦК перейшли до президента.

Як чинний президент, П. Порошенко активно послуговується адміністративно-командними можливостями обійманої посади, яка разом з тим не обумовлює кола відповідальності президента і його апарату у вигляді неконституційної АП з повноваженнями почилого в Бозі ЦК. Очевидно, це його влаштовує, і тому він нічого не робить, щоб змінити ситуацію. Так само інститут президентства залишає за собою й вертикаль влади, успадковану від компартійного «демократичного централізму».

Неефективна багатопартійність та брак класичних ідеологічних партій також не спонукає ветерана української політики й урядування Порошенка до висунення ідеї «зміни політичної системи», про що говорять інші кандидати.

Сказане вище такою ж мірою стосується й новачка в політиці, але дипломованого правника В. Зєлєнского, який вийшов на вибори з еклектичним набором «побажань трудящих», але не висунув жодної власної ідеї бодай ситуативних змін у царині урядування. Очевидно, що він неспроможний навіть на обговорення питань такого штибу, і саме це напевно й дало підстави А. Гриценкові після двогодинної розмови з претендентом на булаву заявити, що до президентства він не готовий.

У контексті теми системних змін обох рівнів характерним є явище, на яке звернув увагу Сергій Куделя (https://www.facebook.com/100001378805175/posts/2142745779114695?sfns=mo). Це проблема «непам‘ятання “совка”» молодшими поколіннями українців, зокрема, й поколінням самого Зєлєнского.

Перше: непам‘ятання «совка» якраз і є проблемою. Є пам‘ять про безтурботне дитинство, яка на підсвідомому рівні романтизує те, що довелося застати за «совка».

Друге: незнання радянської історії й небажання осмислювати її сутнісні явища. Будь Зєлєнскій освіченішим, він не узяв би один із знакових символів «совка», породжений Сталіном, – «слуга народа», через який Зєлєнскій і проявив свою «совковість».

Нарешті, завдяки своєму українобіжному чи принаймні українобайдужому «Кварталу» Зєлєнскій зумів заручитися підтримкою тієї частини електорату, яка в суспільстві означена як «какаяразніца» і під час виборів активізується й проявляється ситуативним вибором. Тому справді про РЕВАНШ «совкових» і «ватних» навряд чи є підстава говорити, а от про активізацію частини суспільства з низьким рівнем національної свідомості й громадянської зрілості/відповідальності говорити треба.

Прикметно, що саме до цієї верстви українського суспільства належить і сам Владімір Зєлєнскій.

Власне, якраз ці мої спостереження підтверджує і розшарування симпатиків Зєлєнского за мовною ознакою, на особливість якого також звернув увагу С. Куделя (https://www.facebook.com/100001378805175/posts/2133574203365186?sfns=mo).

6. Українізація

Як Владімір Зєлєнскій, так і Петро Порошенко не думають над проблемами українізації України, причому не в плані банального поширення української мови, а в плані українізації сутнісної через повернення до національних традицій і звичаїв, які включають і певні морально-етичні норми, одна із яких – жити по совісті.

Можна було говорити про переваги Порошенка, який активно експлуатує у своїй риториці питання української мови. Біда, однак, у тому, що це – лише риторика, а заходи, які криються за цією риторикою, носять ситуативний характер. Отже, ефективність їх позірна, і в цьому можна вбачати навіть дискредитацію ідей українізації.

Про це я писав докладно в одній із статей циклу «Слово і чин президента Порошенка».

Що у цьому відношенні спостерігаємо в іншого кандидата? З великою натяжкою тут можна нагадати, що В. Зєлєнскій обстоює статтю Конституції України, в якій вказано, що державною мовою в Україні є українська мова. Ну, ще участь у президентських перегонах змусила принципово російськомовного Зєлєнського (є відео з його відвертими заявами) поспішно перехожити на українську. Але робочою мовою президентської кампанії Зє українська поки що не стала.

На відміну від Порошенка, який активно вітає своїх співгромадян «Слава Україні!» й сам по-простецькому співає гімн України, Зєлєнскій, здається, жодного разу за межами свого «Кварталу» не скористався вітанням «Слава Україні!» і на його публічних заходах не виконувався гімн України. Симптоматично?

Прикметно, Зєлєнскій повсякчас наголошує, що він фокусує свою увагу на тих питаннях, що «об’єднують» людей, і свідомо виводить за рамки своєї кампанії явища, які «роз‘єднують». До тих тем, що «роз‘єднують» він відносить теми армії, мови, релігії та ін.

Це дуже помилкова позиція, оскільки грамотно несучи в маси своїх прихильників ідеї поваги до збройних сил, української мови, національних традицій і звичаїв, релігії і церкви, він міг би більшою мірою консолідувати суспільство, ніж просто знімаючи проблеми з обговорення й ховаючи голову в пісок.

7. Перемога в цивілізаційній війні.

Нарешті давайте подивимося, яку позицію займають Владімір Зєлєнскій та Петро Порошенко щодо агресії Росії проти України і яку стратегію ПЕРЕМОГИ вони пропонують.

Очевидно, взайве нагадувати, що президентство П. Порошенка починалося з обіцянки швидкої перемоги на сході України, що з часом перетворилася на затяжну війну, яка забрала життя незріченної кількості людей і принесла бариші тим, хто на цій війні робив і продовжує робити великі гроші.

Свою каденцію Порошенко закінчує обіцянкою після другого туру виборів і ще до того, як ЦВК оголосить його результати, запустити процедуру повернення Криму. Чинний президент залишається вірним Нормандському формату переговорів з його посиденьками у Мінську. На відміну від інших кандидатів, ініціатива Будапештського формату його не приваблює.

Отже, воювати з РФ панові Порошенкові, схоже, сподобалося. Тому стратегії перемоги у цій цивілізаційній війні випрацювати він так і не спромігся. Але він залюбки пересипає свої виступи антиросійською тріскотнею, і за його видаванням бажаного за дійсне ховається брак реальних системних дій не тільки у війні з РФ, але і взагалі.

У тому, що нам відомо про погляди Владіміра Зєлєнского на війну з Росією, новачок в українській політиці й лідер президентських перегонів так само, як і чинний глава держави, є прихильником того ж Мінського формату. Відмінність проявляється лише в тому, що Зєлєнскій хоче зробити співучасниками балачок у Мінську ще й представників США та Великобританії. Як вони впишуться у цей формат, наразі невідомо.

Ініціативу Будапештського формату сам В. Зєлєнскій не обговорює. Ретроспективне реферування різноманітних висловлювань про ставлення Зєлєнского до російської агресії і взагалі до Росії засвідчує суперечливість і невизначеність цього кандидата щодо суті того, що відбувається. Форма ж висловлювань Зєлєнского така, що в ньому легко запідозрити проросійськість або принаймні українобіжність чи українобайдужість його поглядів.

Симптоматичним є те, що пропагандистський у багатьох відношеннях серіал «Слуга народа» обходить тему агресії РФ щодо України й узагалі виводить за дужки тему російсько-українських відносин, створюючи враження, що в України з Росією усе добре або принаймні між ними нічого не відбувається.

Члени команди у такій же неоднозначній формі запевнюють українське суспільство в тому, що Зєлєнскій є проукраїнським політиком. Таким запевненням суперечить той факт, що Зєлєнскій, будучи у віці військовозобов‘язаного, три чи скільки там разів ухилився від мобілізації, проігнорувавши повістки військкомату. Прикметно, що кандидат на президента ці речі ніяк не пояснює.

Судячи з усього, у В. Зєлєнского, як і в Порошенка, немає плану перемоги у війні, і єдине конструктивне з того, що він висловлює, – це необхідність спецпропагандистських дій на окупованих територіях. Що-що, а створення такого проукраїнського російськомовного спецпропагандистського телеканалу Зєлєнскій міг би ініціювати ще на початку агресії РФ. Але він навіть не заїкався про це аж до останнього часу.

Як і Порошенко, Зєлєнскій явно не усвідомлює цивілізаційного характеру агресії Росії щодо України, а отже – й не має навіть уявлень про першопричини й природу цієї війни. Тому він не може запропонувати й стратегію перемоги, обмежуючись риторикою про мир на Донбасі та про те, що він готовий відстоювати територіальну цілісність України.

***

Підсумовуючи сказане вище, ще раз наголошу, що цьогорічні президентські вибори Україна уже програла. Тому за великим рахунком, в принципі уже не має значення, який із кандидатів набере більшу кількість голосів у другому турі.

Я – не єдиний, хто ще від першого туру цих виборів стверджує цю думку. Аналогічну думку, наприклад, має заступниця голови Верховної Ради Оксана Сироїд (див.: https://www.facebook.com/100000455144418/posts/2810961205595690?sfns=mo)

Відмінність полягає лише в тому, що О. Сироїд та інші прихильники такого погляду застановлюються на ситуативних підходах, обговорюючи різні варіанти можливих дій за умови перемоги того чи іншого кандидата. Ми ж послідовно додержуємо погляду, що Україна й українське суспільство, потребуючи системних змін, має реально підійти до реалізації таких змін.

Це означає, що хто ці вибори не виграв би, ситуація в українському суспільстві і в Україні не зміниться. Відмінність між кандидатами – лише в одному.

Слово і чин Петра Порошенка передбачувані: хоч риторично він антипутінський/антиросійський, він не ініціює й очевидно, що не ініціюватиме системних змін в Україні, продовжуючи ухвалювати ситуативні рішення і здійснювати косметичні ремонти (реформи), які залишатимуть Україну в радянському устрої, а українське суспільство – з низьким рівнем національної свідомості й громадянської відповідальності.

Владімір Зєлєнскій – залишається «темною конячкою», його наміри й плани зумисне не розголошуються й не конкретизуються. Олександр Мотиль назвав Зєлєнского «небезпечно проросійським» (https://www.facebook.com/1007871572711529/posts/1207732796058738?sfns=mo), що таїть не менше ризиків і викликів для українського суспільства і для України. Якщо Зєлєнскій і буде вдаватися до рішучих трансформаційних дій, то вони будуть в інтересах Московії, але аж ніяк не України й українського народу.

Отже, прийнявши як даність програшний вислід цих президентських виборів, українському суспільству годилося б замислитися над тим, що і як треба зробити для того, щоб ці вибори стали останнім наступанням на граблі, останньою помилкою, останнім уроком, після чого повинні нарешті початися системні зміни.

Володимир Іваненко

Український Університет

Міжнародна Фундація Лідерства

1- 15 квітня 2019 р.

ПЛАГІАТ І ПІРАТСТВО ЯК ПРОБЛЕМА УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

«Брехнею світ обійдеш, а назад не вернешся»

(Українське прислів‘я)

1. «Головний портал» українського студента

Притчею во язицех стали історії про фальшиві дипломи багатьох українських політиків та урядовців.

Не так давно ущухла чергова буря довкола дисертаційного бізнесу в Україні. Правда, поки що ми достеменно не знаємо: цех з продукування дисертацій на продаж при національному університеті в Києві закрили назажди чи просто загнали його в глибоке підпілля, що не могло не сприяти індексації тарифів?

Що б там не говорили, дисертаційний бізнес, яким успішним він не був би, – все-таки явище немасове, елітне, а отже – незважаючи навіть на карколомні ціни – менш прибуткове, ніж будь-яке дуже чи відносно дешеве, але масове “виробництво”.

Студентів же в Україні напевно більше, набагато більше, на порядки (sic!) більше, ніж нездар, які здумали себе вченими, хочуть стати кандидатами-докторами, а відтак і проФФесорами, як той один сумнозвісний, що відчасу опинився в екзилі.

…Вивчаючи сучасний стан системи освіти і науки в Україні у процесі роботи над проектом Українського Університету, ми наштовхнулися на веб-сайт з простою, але – з погляду контенту – не так дивною, як несподіваною адресою: http://institute.com.ua.

Спочатку ми подумали, що сайт належить якомусь вишу або НДІ. Аж ні, сайт є свого роду біржею, ба навіть ринком чи базаром, на якому можна не тільки купити, а й продати реферат, курсову чи навіть дипломну роботу. Якщо ви не можете знайти вже готового дослідження за темою, яка вас цікавить, можете розмістити замовлення, і за певний час, за певну суму вам таку роботу дістануть “з-під прилавка” або й спеціально напишуть.

Цікаво було б довідатися від тих, хто купував або продавав щось на цьому сайті, про тарифи на послуги, а також про особливості і враження від обслуговування. Якщо не хочете світитися в коментарях, будь ласка, пишіть нам у приват – анонімність гарантуємо.

Судячи з того, що пошукова система сайту не відгукується на ключові теми з точних наук і не впізнає імен математиків, фізиків, авіаконструкторів, світил ракетобудування та інших, можемо зробити висновок, що тематика цього ринку обмежена ареалом суспільних та гуманітарних дисциплін.

В усякому разі пошук видає нагора “праці” з економіки, історії, літературознавства, мовознавства, журналістики, мистецтвознавства та інших напрямків науки, освіти і будь-якої іншої діяльності взагалі. Власники сайту стверджують, що мають на випродаж 60 тисяч одиниць товару, і ця інформація напевно вже давно застаріла. Це означає, що ті, хто стоять за сайтом, можуть задоволити будь-який попит.

За сайтом institute.com.ua маячіють ще й інші сайти, на які з цього сайту виводять непрямі посилання.

Якщо прикинути, що один реферат коштує, скажімо, $1 і що готові продукти замовлять по одному студенту, збивається кругленька сума в $60,000. А якщо кількість замовлень складає в десять разів більше? А якщо в сто?..

Втім, не будемо рахувати чужі гроші. Спробуймо подивитися, хто за цим стоїть або може стояти. Ви думаєте, що самі студенти організувалися й збили такий банк даних? Навряд… Тут явно не обійшлося і не обходиться без кандидатів, а то і докторів наук, без доцентів і навіть проФФесорів з підприємницькою жилкою…

За результатами, які видає пошукова система, часом “фонить” інформація, яка дає підказки для пошуку і яка є не наслідком чиїхось попередніх пошуків, а явною необачністю чи помилкою власників і адміністраторів сайту. Ці “вуха” дають підстави підозрювати певних “ділових людей”, але все-таки не дають підстав для категоричного висновку.

Є ще один спосіб довідатися, кому належить такий вельми простий спосіб заробляти дуже грубі гроші, – подивитися, а хто ж володіє правом власності на домен. Легітимні бізнеси в цивілізованих країнах не приховують цю інформацію; публічно недоступною може бути хіба що контактна інформація…

Пошукові системи провідних компаній світу, які реєструють, відстежують або обслуговують домени, вказують лише на те, що institute.con.ua зареєстровано в українській компанії, яка надає відповідні послуги. Уся інша інформація, за винятком дат, є not published (не публікується).

Гаразд, пригляньмося хоча б до дат.

Схоже на те, що наш institute.com.ua появився 2005 року (created: 2005-09-23 12:50:48+03). Якісь зміни в адмініструванні сайту й у технічних контактах було здійснено 2013 року (created: 2013-04-08 22:19:45+03) з модифікацією 2015 року (modified: 2015-11-18 10:57:28+02). Найновіші зміни чи уточнення в реєстраційну інформацію було внесено зовсім недавно (modified: 2016-09-02 18:59:03+03). Реєстрація домена чинна до вересня 2017 року (expires: 2017-09-23 12:50:48+03).

Подані вище дати підказують, що реєстрацію домена було оплачено на 12 років наперед (2005-09-23 12:50:48+03 – 2017-09-23 12:50:48+03). Зміни адміністративних та технічних контактів, можливо, обумовлені зміною власника: 2013 року сайт перейшов із одних рук у інші руки.

Дата реєстрації домена співвідноситься з появою на ринку вищої освіти одного загадкового інституту, а дата модифікації адміністративних та технічних контактів – з періодом фактичного припинення діяльності цього ж інституту. Оскільки жодних слідів того, що домен institute.com.ua купували для згадного інституту і що сам інститут бодай щось публікував на цьому сайті, немає, залишимо припущення припущенням і не будемо озвучувати назву таємничого інституту. Але й ці “вуха” зафіксуємо…

До речі, ці “вуха” вигулькують аж надто близько біля згаданих вище “вух”.

Подальше розслідування залишимо для МОНУ та ГПУ.

Щоправда, я не знаю, наскільки “Головний портал студентів” зацікавить ГПУ, якщо виходити з того, що рівень освіченості, рівень національної свідомості й громадянської зрілості генерального прокурора явно не надається для того, щоб побачити у цьому сайті склад злочину і визначити небезпечність його для України й українського суспільства. Адже він і сам, мабуть, був таким, що не стидався списувати.

Але я сподіваюся, що в МОНУ знайдеться хоча б одна людина (не міністр – вона недалеко відкотилася від генпрокурора), яка здатна таки побачити, якої шкоди завдає вищій школі, як маргіоналізує усю систему освіти й науки України цей “Головний портал студентів” і як ганьбить він її перед цілим світом.

…В Україні, як і в інших країнах, напевно поширений такий вид приватного освітнього підприємництва, як репетиторство. Кого цікавить досвід США в цій царині і хто володіє англійською, задайте в Google пошук на tutoring (репетиторство), і ви побачите, наскільки він успішний.

Хтось мені може закинути, що “Головний портал студентів” також є… репетиторством. Але ж репетиторство не фальшує реальну освіту, воно й шахрайством не є. Репетиторство є доповненням до звичайної освіти. Слабкого студента чи учня репетитор підтягує до рівня успішного, а з успішного – вигранює вундеркінда. Тут якість навчання перетворюється на тривкі знання.

А що пропонує institute.com.us? Уже готові тексти, які допомагають ледачим або заніколеним нестудентськими справами відбути повинність, одержати оцінку й зробити ще один крок до диплома, який хай і не буде фальшивим сам по собі, але фактично не буде підтриманий знаннями.

А це – злочин, який спричинює деградацію, виродження, здичавіння цілого суспільства. І злочин цей – кримінальний. Отже, і той, хто продає, і той, хто купує, апріорі є злочинцем.

Заерніть увагу ще й на те, що портал в основі своїй російськомовний.

2. Чому мовчить професорсько-викладацький корпус

Минуло три дні від часу публікації першої частини цих нотаток. Трьох днів зазвичай достатньо, щоб читачі, яких зацікавила тема, втяглися в предметну дискусію або більш-менш масово виразили свої емоції з прихильністю або відразою до сказаного автором.

Ефект виявився несподіваним для мене. Мої нотатки не викликали ні осмисленого занепокоєння, ні вибуху емоцій. Націкавішим є те, що ніякої реакції не проявили в моїй групі, яка об’єднує українських учених, професорів-доцентів-викладачів, від якої у першу чергу сподіваєшся інтересу до такої, як на мене, надзвичайно тривожної теми. Нуль уваги!

Гаразд, хай їх не тривожить майбутнє України, яку будуватимуть і розвиватимуть люди з фальшивими дипломами й фальшованою фаховою підготовкою. Бо яке майбутнє у країни з такими проФФесіоналами, які з шкільної чи студентської лави ступають на злочинну стезю, щоб піти у світ без знань, але з “корочками” і вмінням обшахраювати самих себе?

Гаразд, хай їм чуже відчуття гордості за успіхи своєї галузі освіти й науки, свого університету, свого інституту чи факультету, своєї кафедри, які самі не переймаються своїм престижем, своїми досягненнями, своєю конкурентністю не тільки на світових обширах, не тільки у себе в країні, а навіть у місті розквартирування. Бо чого можна сподіватися від міністра, що приходить на посаду без будь-якої візії розвитку освіти й науки, а президент академії чи ректор університету прилип до крісла чи не пожиттєво й бере собі від посади, усе що можна, даючи при цьому можливість керівникам інститутів та факультетів узяти своє.

Хіба не наслідком цього є таке характерне саме для України явище, як клони в освіті й науці, коли під дахом державного вишу раптом вигулькує приватний комерційний (платний, значить) заклад з дуже близькою назвою, який, використовуючи потенціал державного, кладе кругленькі суми в кишені засновників? І Поплавський – лише вершина айсберга, яка стирчить над водами. Нам відомі й інші клони.

Гаразд, думаю я, має ж бути якась персональна, особиста гордість, що ти віддаєш свої знання і свій досвід, кладеш свою кар’єру на те, щоб підготувати собі ж достойну зміну, щоб твої учні пішли від тебе не просто з реальним, а тривким багажем знань, а головне – із здатністю са-мо-стій-но мислити й творити. Інакше вони залишаться в тенетах епігонства і не підуть далі свого вчителя, а відтак не створять своїх шкіл. Але скидається на те, що й на цьому, особистісному, рівні порушена тема не зачіпає жодної струни.

Я розумію: комусь це все – просто байдуже, хтось утомився висловлювати своє ставлення до порушеної проблеми чи тим більше – обговорювати якусь, як на їхній погляд, практично незнищенне явище. Очевидно, що є чимало й тих, хто побоюються виказувати свою реакцію навіть “лайканням”. Подаруймо їм право на втому, брязнь чи байдужість.

Поза цим спадає раптом на думку зухвале запитання: а який відсоток професорсько-викладацького складу українських вишів є, власне, частиною цього шахрайського бізнесу? Чи не є часом institute.com.ua тим ринком, базаром, на якому торгують самі кандидати-доктори та доценти-професори нашої неньки-України? Припускаю, що тут можна не тільки пристойно підробляти, а й “робити гроші” набагато грубіші, ніж платять за осноовним місцем роботи. Та ще й без дозволу на сумісництво.

Ну, не міг штатний колектив сайту (скільки не мав би він співроббітників) співпрацею лише зі студентами наклюкати десятки, а мо’ вже й сотні тисяч добротних текстів рефератів, курсових і дипломних робіт, які апріорі тягнуть щонайменше на “тверду четвірку з плюсом”, якщо не на відмінну оцінку.

Як знак підтримки такого припущення вигулькує третя пара “вух”: пошукова система сайту часом викидає дослідження автора, який має конкретне невигадане ім’я, науковий ступінь і звання, ба навіть посадову прив’язку до конкретного університету. Що це – помилка у програмучснні чи зухвалість, помножена на упевненості в безнаказаності?

Звичайно, мені хотілося б знати. На сьогодні ж я знаю поки що одно: деяких моїх колег тривожить мій, як їм здається, надто критичний інтерес до стану освіти й науки в Україні. Тому мені нагадують про гріхи молодості (так, “баби” – а що ж іще?) і тут-таки категорично і прямим текстом від імені усієї системи вищої освіти: “Вам доступ до університетів України заборонений повністю”. Наче я намірився обійняти посаду ректора-декана-професора-доцента. Чи бодай асистента.

…Сьогодні ці нотатки поширено ще в декількох групах, які об’єднують науковців та викладачів вузів. Подивимося, якою буде реакція. Хотілося б відгуків і від студентства. Хай навіть анонімних. Ми ж говоримо про явище, а не про персоналії.

Сайт Институт.com.ua тим часом продовжує працювати…

3. Плагіат як ознака корумпованості українського суспільства

У коментарі до перших двох частин цієї статті Микола Бойко написав:

«Десь в 1999 році чи 2001 мені запропонували докторську дисертацію за 400 у.о. Якщо подивитись це відео, то барон Мюнхаузен відпочиває: https://www.youtube.com/watch?v=kQYpT1_93Pg&fbclid=IwAR1gM-llVoS-wPAwNWsy4sRuF7tDfQQ6YJ6FvfIFenuokpXUtHQ3F3GaeQc».

Історія «Доктора Пі» (Андрія Слюсарчука) закінчилася 2012 року восьмирічним ув‘язненням. Він вийшов на волю відбувши лише половину визначеного строку.

Прикметно, що шахрайська діяльність Слюсарчука стала частиною біографій двох президентів України:

«Слюсарчук відомий також як безпрецедентний приклад введення в оману шахраєм-псевдонауковцем владних структур. Зокрема, за каденції В. А. Ющенка він особисто зустрічався з Президентом, який пообіцяв Слюсарчуку створити та віддати під керівництво останнього Інститут мозку, а за президентства В. Ф. Януковича Слюсарчук був нагороджений Державною премією України в галузі освіти 2011 року» (див.: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BB%D1%8E%D1%81%D0%B0%D1%80%D1%87%D1%83%D0%BA_%D0%90%D0%BD%D0%B4%D1%80%D1%96%D0%B9_%D0%A2%D0%B8%D1%85%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87?wprov=sfti1).

Шахрайство в науці зазвичай іде в парі з плагіатом.

Наприкінці 90-х і початку 2000-х років набули широкого розголосу історії, пов‘язані з плагіатом як шахрайством у науці, «героєм» яких був майбутній Герой України, академік НАНУ й політик найвищого рангу Володимир Литвин (дет.: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B8%D1%82%D0%B2%D0%B8%D0%BD_%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80_%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87?wprov=sfti1). Ці історії взагалі не мали жодних наслідків ні юридичного, ні адміністративного, ні морального характеру. Поговорили й забули.

Однією з найгучніших плагіаторських історій стала історія з плагіатом у докторській дисертації Катерини Кириленко. Експерти встановили, що 26% дисертації дружини Кириленка є плагіатом, а текст не відповідає рівню докторських робіт (дет.: https://censor.net.ua/ua/news/435512/26_dysertatsiyi_drujyny_kyrylenka_ye_plagiatom_a_tekst_ne_vidpovidaye_rivnyu_doktorskyh_robit_ekspertyza).

Упродовж останнього часу в центрі уваги наукової громадськості опинився літературознавець Дмитро Дроздовський. Комісія знайшла в дисертації Дроздовського 64% плагіат (дет.: http://www.chytomo.com/komisiia-znajshla-v-dysertatsii-drozdovskoho-64-plahiatu/).

«Гучні історії з плагіатом в Україні» стали звичним явищем, якому BBC News Україна присвятила оглядову статтю (див.: http://www.bbc.com/ukrainian/features-46063436).

Тут доречно буде нагадати, що СРСР упродовж десятиліть не приєднувався до міжнародної конвенції з авторського права і, навіть приєднавшись, продовжував нехтувати цим правом.

Ні для кого не секрет, що пострадянський простір, і Україна передусім, знаний у світі використанням піратських, неліцензованих музичних записів та комп‘ютерних програм. Йшлося навіть про те, що адміністрація президента та уряд України мають на своїх комп‘ютерах піратське програмне забезпечення.

4. А тепер про плагіат і піратство у ЗМІ України

Очевидно, зовсім невипадково плагіат і піратство найбільшою мірою проявляються у публічному просторі через ЗМІ, уражені цією «хворобою».

Звісно, коріння тягнеться у ще радянське підгрунтя, але живильним грунтом для цього є система журналістської науки і освіти, яка склалася уже в незалежній Україні.

Я писав про це не раз (див.: «Журналістська наука і освіта в Україні» – https://www.facebook.com/886755711378887/posts/893063547414770?sfns=mo; «Синдром Рентгена» – https://www.facebook.com/100000100524358/posts/1454416767904993?sfns=mo; та ін.).

Якщо плагіат і піратство є характерними ознаками «учителів», то чого тоді сподіватися від «учнів»? Саме тому ЗМІ України стали фабриками не тільки брехні і фейків, але й зухвалого піратства та плагіату.

Завдяки можливостям модерних технологій багато інтернетних інформаційних ресурсів живуть виключно за рахунок піратства й плагіату, перебріхуючи новини і погляди.

Я звертав увагу на це явище у статті «Піратство як явище сучасної української журналістики» (див.: https://volodymyrivanenko.com/2018/10/03/піратство-як-явище-сучасної-українсь/) на прикладі ресурсу «Бомба News».

Прикметно, що стаття не знайшла сподіваного резонансу в журналістському середовищі, що, зрештою, у контексті обговорюваної в цій статті теми є цілком закономірним і зрозумілим.

Плагіат і піратство стали однією з найвиразніших ознак корумпованості усього українського суспільства. Тому він не міг не проявитися і в президентських перегонах.

Хитромудріші кандидати роблять це більш-менш приховано, маніпулюючи тією ж ідеєю «зміни [політичної] системи чи актуалізацією ініціативи Будапештського формату (Тимошенко, Ляшко, Смешко та ін.). Роками навіть не заїкалися, а тут раптом прорвало…

До найпримітивнішого, найвідвертішого і найцинічнішого плагіату вдався Владімір Зєлєнскій, який безцеремонно скористався популярністю україноцентричної газети «День» і випустив свою газету-агітку «The! День» (див.: https://www.facebook.com/100003508151281/posts/2053780028082249?sfns=mo).

Отак утілюється в життя проект «Ukraina Incognita», задуманий у Київській організації СЖУ ще 1990 року (див. протоколи засідань виконкому правління в архіві НСЖУ), який тоді з певних причин залишився нереалізованим. Ну, а потім він потрапив у підприємливі руки і став реальністю…

***

Якщо ви дочитали цю статтю до цього місця, подумайте над тим, наскільки відповідає істині мотто президентської кампанії Анатолія Гриценка «Чесних більше». Скільки не повторюй слово «халва», у роті солодше не стане! Хіба не так?

«Я кличу смерть – дивитися набридло

На жебри і приниження чеснот,

На безтурботне і вельможне бидло,

На правоту, що їй затисли рот,

На честь фальшиву, на дівочу вроду

Поганьблену, на зраду в пишноті,

На правду, що підлоті навдогоду

В бруд обертає почуття святі,

І на мистецтво під п’ятою влади,

І на талант під наглядом шпика,

І на порядність, що безбожно краде,

І на добро, що в зла за служника!

Я від всього цього помер би нині,

Та як тебе лишити в самотині?»

Це 66-й сонет Вільяма Шекспіра в перекладі Дмитра Павличка.

Уявіть собі цей шедевр зверненим до України: «…та як тебе лишити в самотині?»

Володимир Іваненко

Український Університет

20, 24 жовтня 2016 р., 23, 25 березня 2019 р.

ДЕКОМУНІЗАЦІЯ, ДЕКОЛОНІЗАЦІЯ…

В Україні заговорили про деколонізацію (див.: У Києві говорили про імперську спадщину в Україні та що з нею робити – https://uinp.gov.ua/pres-centr/novyny/u-kyyevi-govoryly-pro-impersku-spadshchynu-v-ukrayini-ta-shcho-z-neyu-robyty; https://www.facebook.com/1217668243/posts/10213882000063640?sfns=mo; https://www.facebook.com/100000100524358/posts/2565425330137459?sfns=mo)…

Як би не вийшло так само, як і з декомунізацією: зовнішні атрибути комунізації прибрали, а «радянський лад» як стояв, так і стоїть непорушно.

Не відбулося зрушень у ментальності українського суспільства: рівень національної свідомості й громадянської зрілості/відповідальності залишається на гранично низькому рівні.

Підтвердженням цього є нинішня президентська кампанія з кількісними і якісними показниками як кандидатів на президента, так і симпатій/антипатій електорату.

Загляньте лишень у життєписи та програми кандидатів, а також задумайтеся над статистикою будь-яких соціологічних досліджень.

Совок у головах українців, нанесення нової штукатурки на будівлю «радянської влади» у планах кандидатів на президента… Навіть тих, хто здатен мислити системно, але не мислить.

Хтось грається націоналістичною риторикою без грана національної ідеології в глибинах світогляду і в душі. Хтось прагне зберегти Малоросію, а комусь нарегло будувати УРСР із столицею за порєбріком…

Ви думаєте, що в разі перемоги на виборах ЗєКоМанди не почнеться повернення на постаменти ленінів і дзержинських, назв населених пунктів та вулиць?

Яка «декомунізація»?! Яка «дерусифікація»??!! Яка «деколонізація»???!!! Коли «політичні втікачі» з путінської Московії знаходять на українських теренах «прівичную аудіторію» (Є. Кісєльов) для пропаганди усе того ж «радянського способу життя».

***

Вас не насторожує те, що серед перелічених вище «де-» ніколи не зринає поняття «дерадянізація»?

«Пєрєстройка», ініційована М. Горбачовим, мала на меті, між іншим, декомунізацію через навішування на радянську владу маски з «чєловєчєскім ліцом».

Робилося це методом, який у народі назвали «законом тайги». Це коли нагорі гуляють вітри «пєрємєн» і все шумить змінами ситуативного характеру, а внизу – могильна тиша…

На початку осені 1989 року трапилося мені брати участь в одній всесоюзній нараді з питань вищої освіти у Владивостоці. Так-от там виступав з промовою перед нашою невеликою аудиторією якийсь високопосадовець (завідувач відділу чи цілий галузевий секретар) із Приморського крайкому КПРС.

Одно мені запам‘яталося із виступу того компартійного діяча Далекого Сходу, економічно на той час уже більше орієнтованого на Японію (кількасот кеме до Токіо і тисячі кеме до Москви!), який сказав:

«Там, в Москвє – пєрєстройка, пєрєстройка, пєрєстройка, а у нас тут совєтская власть стоіт прочно».

Тривкість радянської влади робить Росію такою, як вона є. Тривкість радянської влади в Україні тримає українців та українську державв на московському налигачі, і ніяка декомунізація та деколонізація цей налигач не перетре.

Радянський устрій виявився найміцнішою структурою з усього, що створили більшовики. Монополія компартійної ідеології зникла. Традиції тотального силового контролю за мізками через надпотужні спецслужби, хоч в повільно, але руйнуються. А от «совєтская власть стоіт прочно».

Прикметно, що за межами СРСР противники радянського режиму називали себе антикомуністами й антибільшовиками (згадайте, наприклад, Антибільшовицький блок народів). В СРСР же дисидентіа називали одним словом – «антісовєтчік(і)»/«антирадянщик(и)».

Характерно, що повернувшись із тюрем, таборів та поселень і включившись у процеси «демократизації» й нових «національно-визвольних змагань» (кінець 80-х), вийшовши на «парад суверенітетів» (1990), запаморочені ейфорією несподіваних незалежностей (1991) «антирадянщики» навіть не усвідомили, що найбільшим злом був і залишається «радянський устрій».

«Радянський устрій» (авторитарно-тоталіталітарний лад з адміністративно-командним способом урядування) – це залізо-бетонний кістяк надзвичайної міцності. Ви можете декомунізовувати й деколонізовувати його фасад, змінювати конфігурацію архітектурного оздоблення («політичну систему», «державні інститути»), змінювати кольори (з червоного на синьо-жовтий) і тексти картах чи табличках (назви країни, області, міста, вулиці)…

Будівля все одно стояла, стоїть і буде стояти. Допоки ви не зрозумієте, що проблема не у фасаді, меблях та іншому начинні, а в конструкції. І байдуже, який ви дах на неї поставили, який фасад на неї навісили, у які кольори розцяцькували, якими меблями обставили…

Цього не усвідомили свого часу дисиденти-антирадянщики. Що вже тоді говорити про перефарбованих з червоного на синьо-жовте націонал-демократів? Мовчу про порожевілих комуністів-соціалістів…

Ну, а що стосується наших зарубіжних друзів – як лібералів, так і консерваторів, – то для них це було, залишається і ще довго буде залишатися незбагненним і поготів.

Зверніть увагу ще й на такий нюанс, що саме «зміна державного ладу» є однією із найбільш криміналізованих статей на всьому пострадянському – і все ще радянському! – просторі. Загадково?

Загадкою для мене залишається інше. Як так вийшло, що мій дід із трикласною церковно-парафіяльною освітою, читаючи газету «Правда», розумів це, а сонм дисидентів-інтелектуалів та прогресивних мудреців з ученими ступенями це збагнути не могли тоді і досі не можуть? Хоч усе – очевидне, і чим дорослішою стає деградація українського суспільства і незалежної України – усе очевиднішим.

Мітку антирадянщика я успадкував від свого діда. Зв‘язки з шістдесятниками і, зокрема, з дисидентами довершили формування мого світогляду, який я визначаю як «поміркований націоналізм».

***

Для мене було очевидним на переломі 80-х і 90-х і відтоді стає все очевиднішим, що Україна потребує СИСТЕМНИХ ЗМІН, і ці зміни мають початися з широкомасштабної системної українізації.

Тому я й кажу: ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ ФРОНТ СИСТЕМНИХ ЗМІН – єдина можливість розбудови України. Ініціюйте створення Фронту і Рухів, запропонованих нами! (Більше тут: https://www.facebook.com/2194892174170188/posts/2194913770834695?sfns=mo.)

Як і мій дід, незважаючи на вплив дисидентського руху, я не був і не є прибічником радикальних дій і тим більше – насильницької зміни будь-якого режиму. Так що ті, хто, можливо, вбачає у моїх публікаціях «заклики до силового повалення влади», можуть заспокоїтися: ні шибениця, ні гільотина, ні «куля в лоб» нікому не загрожує.

Моя ідея (якщо хочете – моя ідея-фікс) зводиться до того, щоб перш за все здійснити трансформацію свідомості українського суспільства в цілому і кожного його члена зокрема. Відтак зовнішні прояви колонізації, русифікації, комунізації й чого там ще зникнуть самі собою – «як роса на сонці». А стратегічним наслідком цієї трансформації стане закономірна й природна зміна суспільного ладу та його атрибутики.

Трансформація свідомості українського суспільства, а відтак і – підкреслюю! – закономірна органічна зміна суспільного устрою й системи урядування, на моє переконання, можуть і повинні відбутися за допомогою масованої українознавчої освіти й просвіти та ефективної роботи україноцентричної системи ЗМІ.

Володимир Іваненко

Український Університет

Міжнародна Фундація Лідерства

15 березня 2019 р.

ЗАКОНИ ПРО МОВУ Й НАГАЛЬНІСТЬ СИСТЕМНОЇ УКРАЇНІЗАЦІЇ

Ще вчора, слухаючи відеозапис обговорення мовного закону у Верховній Раді, я мав намір висловити свою думку, але заніколилося. Схоже, що в тому був Божий промисел. Щоправда, за цей час і відеозапис розгляду поправок зник; залишився лише запис куценького вступного слова М. Княжицького (https://youtu.be/6DO0k2pFmfc).

За добу мали змогу висловитися ті із моїх ФБ друзів, які є палкими прихильниками захисту української мови і для яких вирішення мовного питання є пріоритетом. Для них важливо, щоб уся Україна заговорила українською і все.

Мені також цього хотілося б. Але мені не хочеться, щоб і мені, і вам, і будь-кому іншому плювали в борщ, догідливо обслуговуючи вишуканою українською мовою. А учитель щоб з любов‘ю прищеплював україноцентризм кожному своєму учневі. А також щоб…

Хто слухав обговорення поправок до проекту закону, напевно звернув увагу на те, що нардеп Німченко (і не тільки він із російськомовних «по жизні») говорив цілком пристойною українською. Н. Шуфрич говорить українською ще краще…

Ці люди і багато таких, як вони, говорять українською, але в глибині душі вони є малоросами, які в кращому разі додержуються принципу «какаяразніца», а в гіршому є україноненависниками, на тлі яких Аваков і йому подібні відпочивають.

Багато хто щиро захоплюється тим, що українська мова стала частиною рекламної тріади «Армія! МОВА! Віра!» П. Порошенка. Ви вірите у щирість цього мотто, особливо – після скандалу з Укроборонпромом?

Вхожі в родинне середовище Порошенків знають, що перша леді звертається до чоловіка «Пьотр Алєксєічь». Я сам це чув, і я не думаю, що за півтора десятиліття щось змінилося у подружжя з кількадесятилітнім досвідом.

Звісно, це їхнє право спілкуватися в побуті звичною для них мовою. Мова тут про щирість у ставленні до української мови та до ідеї українізації України, а відтак і усвідомлення мовного питання.

І тут ми підходимо до проблеми, яка, власне, пояснює і прояснює ризики ситуативного розв‘язання мовного питання в умовах пострадянської і все ще РАДЯНСЬКОЇ України, коли питання мови не є лише мовним питанням. Воно є складовою частиною цілого клубка проблем, розмотати який ситуативними способами просто неможливо.

Ядром цього клубка є екзистенційна проблема двох непримиренних цивілізацій, двох світів. Одна цивілізація – агресивна, зухвала, нагла – усіма можливими способами, які стають усе вишуканішими, упродовж століть системно і систематично поборює іншу – неагресивну, високої культури й історично високих моральних стандартів.

Ця друга цивілізація веде проти першої затяжну справедливу оборонну війну, яка за великим рахунком є окопною війною не тільки на фронті мілітарного протистояння, але й на всіх інших фронтах, намагаючись перемогами у ситуативних боях локального характеру виграти цілу війну, не маючи стратегії й тактики перемоги.

Одним із стратегічних напрямів цієї цивілізаційної війни є бої за мізки представників поборюваної цивілізації – за історичну пам‘ять, за традиції й звичаї, за культуру, за духовність, тобто за все, з чого проростає менталітет, усвідомлення себе і свого народу, ідентичність.

Мова є проявом і проявленням усього цього як функціональна форма, і тому вона здається найважливішим чинником для пересічного її носія, який не замислюється над суттю, над змістом того, що рядиться в мовні шати.

Вишиванка – лише красиво й майстерно оздоблена сорочка як для індивіда з Голівуду, так і для будь-кого в Україні чи в українській діаспорі, хто не має уявлення про звичаєво-обрядову функціональність вишиванки. Навіть ті, хто багато говорять про сакральність вишивки взагалі й вишитої сорочки зокрема, не усвідомлюють того, що ця вишиванка з її сакральністю є частиною цілого, окремішним проявом загального.

Так і з мовою, коли навіть фахівці абсолютизують її, навіть не усвідомлюючи того, що мова, як і вишивка, – лише зовнішній прояв українськості, і цей прояв може бути нещирим, ложним, фальшивим.

Звісно, мова у суспільстві є не тільки і не стільки проявом ідентичності чи ментальності, але й фактом і фактором комунікативним, тобто інструментом спілкування окремих індивідів, взаємодії цілих інститутів та ін. Тому цілком закономірним є те, що і суспільство, і створена ним держава обирають мову як обов‘язкову функціональну форму.

У зрілих суспільствах з цим вибором немає проблем: високий рівень національної свідомості й громадянської зрілості роблять цей вибір просто by default (за замовчуванням). Історично так було і в Русі-Україні: ні вірмени, ні євреї, ні греки, ні інші етнічні меншини не вимагали перетворення своїх мов ув інструменти спілкування на рівні цілого суспільства та ведення діловодства на державному рівні.

Мовне питання в Україні впирається в одну-єдину проблему – експансію й закріплення панування російської мови «нарівні» з українською. Тому адепти Москви робили, роблять і продовжуватимуть робити все, щоб мовне питання залишалося фактором дестабілізації українського суспільства.

Події у Криму й на Донбасі, які переросли у гарячу війну, явили багато випадків катування і вбивства людей лише за те, що вони розмовляють українською мовою. При цьому, як ви напевно звернули увагу, при обговоренні мовного питання у Верховній Раді адептів «русского міра» найбільше непокоїло, щоб закон про державну мову не передбачав навіть адміністративного покарання за вживання «мов меншин» (тобто передусім російської) там, де вживання державної мови є обов‘язковим.

І вони на цьому не зупиняться. Чекайте ще більших баталій при обговоренні проекту закону про мови корінних народів і меншин. Чому? Та тому, що більшість в українському суспільстві належить до категорії «какаяразніца», не кажучи вже те, що значна частина цих людей є свідомими чи несвідомими прихильниками «русского міра». Ця більшість і є тією силою, на підтримку яку розраховують вороги України.

Хтось із них (старші покоління) – продукт «радянського способу життя», а хтось (молодші покоління) – продукт «реформованої» системи освіти та просвіти, а ще більшою мірою – жертви російської пропаганди й проросійської олігархічної системи ЗМІ України.

Але всі вони – і продукт, і жертва власної безпорадності й безвідповідальності, наслідком якої є змарновані десятиліття незалежності, а відтак і націєтворення та державотворення.

З погляду мовного питання, якщо когось і треба звинувачувати, так не нікчемних опоблоківців, які відпрацьовують свої кремлівські срібняки, а ту частину української інтелектуальної еліти, яка мала б усвідомити, що мовне питання можна і треба було давно вирішити не воланням про захист української мови, а комплексом реальних заходів СИСТЕМНОЇ УКРАЇНІЗАЦІЇ.

Як могла б і може спрацювати системна українізація? Назву три найсуттєвіших складники.

Перший – українізація системи освіти, як державної, так і приватної. Йдеться не лише про запровадження української як мови викладання. Мова викладання – це всього лиш функціональна форма освіти. Йдеться про українізацію суті (змісту) освіти як певної суми знань і навичок, яка могла стати базовою для рівня національної свідомості й громадянської зрілості україноцентричного громадянина України, здатного відповідально реалізовувати свої права і обов‘язки щодо суспільства та держави. Зрозуміло, що мовою викладання в такій системі освіти була б і буде українська.

Другий – українознавча просвіта. Тут скажу так: якби товариство «Просвіта» було таким ефективним, як «Просвіта» кінця 19-го – початку 20-го століття, ситуація в Україні була б інакшою. Думаю, і Крим не був би анексований, і «русскій мір» не приніс би війну на Донбас. Українознавчі курси, семінари, лекторії провітрили б мізки затурканих радянською владою українців, а курси української мови навчили б української тих, кого жахало її незнання. Відроджена «Просвіта» вибрала інший шлях, потративши тридцять років на лемент про необхідність захисту та утвердження української мови.

Однією з ефективних компартійно-радянських форм просвіти серед дорослого населення була мережа т.з. університетів марксизму-ленінізму. Мережа такого типу з українознавчих шкіл/університетів може значно піднести рівень національної свідомості й громадянської зрілості українців. Український Університет готовий запропонувати концепцію й примірні навчальні плани для такої мережі. Чи знайдуться ті, хто готовий узяти на себе організацію і проведення самих занять?

Третій – україноцентрична система ЗМІ. Мені довелося очолювати початок процесу трансформації компартійно-радянської системи ЗМІП і бути керівником робочої групи, яка підготувала проект першого закону України про пресу та інші ЗМІ (1990 р.). Звісно, комуністи чинили опір тій трансформації усіма можливими способами. Прикметно, що націонал-демократи вирішили пустити творення системи ЗМІ незалежної України на самоплив. Зрештою, ця галузь стала здобиччю проросійської олігархії. Відтак маємо те, що маємо.

Я не перестаю просувати в українську спільноту ідею створення україноцентричної системи ЗМІ. Нарешті ми запропонували платформу (див.: http://www.ukrainainc.net), на основі якої можна починати творення такої системи, але схоже, що зацікавлених суб‘єктів – україноцентричних журналістів і блогерів – немає. Звісно, є бажаючі працювати за зарплату (продатися), але творити і водночас робити гроші – на превеликий жаль… Симптоматично, що й уже чинні ЗМІ та блогери не поспішають координувати свої зусилля з іншими.

Тим часом, інформаційний простір України залишається монополією тих же проросійських олігархів, які тримають під своїм контролем українських політиків та українську політику. При цьому україноцентричні політики, зокрема – й ті, що позиціонують себе націоналістами, охоче ходять на телеефіри виразно українобіжних та навіть і відверто антиукраїнських телеканалів і почуваються там цілком комфортно.

Таким чином, названі три чинники не тільки не працюють на користь України, але й шкодять їй. За цих умов ухвалення будь-якого закону, пов‘язаного з функціонуванням державної мови в Україні є нікчемною ситуативною спробою лише продемонструвати наміри, щоб потім був привід виправдатися: ми ж старалися.

Лише широкий громадський Рух за українізацію України (https://m.facebook.com/groups/771863622990043?ref=share) може зрушити проблему з місця і в майбутньому дати бажані і сподівані результати. Коли процес системної українізації охопить усе українське суспільство, можна буде вважати, що пройдено перший етап системних змін в Україні (більше про проект тут: https://www.facebook.com/Ukrainization4Ukraine/).

…Висхідною точкою для цієї статті я взяв характерний запис молодого україноцентричного автора Андрія Смолія (https://www.facebook.com/100000834337338/posts/2126069947430796?sfns=mo). Прочитавши його і мій тексти, ви зрозумієте мій задум. Сподіваюся, що покоління А. Смолія відгукнеться на мій посил, і ми таки дамо поштовх процесові системної українізації України.

Володимир Іваненко

Український Університет

13 березня 2019 р.