ГЕНЕРАЛ І ПРЕЗИДЕНТСТВО

Чи може Ігор Смешко стати фанатиком системних змін?

Переднє слово

«…як бачите СМЕШКА?» – запитують нас у коментарях та пишуть у приват. Коротко тут скажу так: я симпатизую Ігореві Смешкові й поділяю його погляди у багатьох відношеннях. Були спроби навіть налагодити прямий контакт і обговорити можливості співпраці (був у нас такий намір).

Хоч сам Смешко на прямий контакт зі мною так і не пішов, я маю досить прямих контактів з його найближчим оточенням, яке, безумовно, справляє на нього вплив і долучилося до формування його програми.

Пропонована стаття грунтується не тільки на аналізі текстів і публічних виступів І. Смешка, але й на матеріалах непублічного походження. Звичайно ж, ми не могли проігнорувати й історії, в які трапилося влипати нашому героєві.

Отже, ця стаття, як і мої попередні публікації, має досить жорсткий критичний характер. У своїх публікаціях я не ставлю за мету підтримати чи завалити якогось українського політика як кандидата на президента. Головна мета наших публікацій – розібратися в проблемах, які заважають Україні й українському суспільству, і визначитися з перспективами. Обговорення слова і чину провідних українських політиків і громадських діячів допомагає звернути увагу на взаємодію об‘єктивних процесів і суб‘єктивних факторів.

***

Як відомо, першим президентом Сполучених Штатів був військовик з міліції*), який за роки війни за незалежність став тризірковим генералом. Хоч у його воєнній кар‘єрі було більше поразок, ніж перемог, цілком логічним було те, що він став президентом і визначив стандарти на століття вперед. У роки його генеральства ще не було багатоступеневих генеральських звань – генерал та й усе.

Пройде понад півтора століття, і Конрес США ухвалить неординарне рішення – надасть Джорджу Вашингтону звання шестизіркового генерала, що прирівнюється до звання генералісімуса. Збоку глянути, це скидається на культ особи. Насправді ж це – визнання заслуг політика, який встановив стандарти по суті ідеального президента, хоч і мав персональні слабинки й амбіції (лише історія з гарбузом від дочки лорда Феафекса чого варта).

Хоч мені ближчий за духом Томас Джеферсон (який найбільшою своєю заслугою вважав заснування університету), я люблю бувати і в садибі Д. Вашингтона, скромність якої вражає у зіставленні з маєтками російської знаті другої половини 18-го століття (наприклад, палац графа Шереметьєва).

***

У цьому контексті я й хотів би поговорити про кандидата на президента, генерала Ігоря Смешка.

Думаю, цю розмову варто почати з передвиборчої програми кандидата в Президенти України І. Смешка, яку він назвав: «СІМ ПЕРЕМОГ ДЛЯ УКРАЇНИ» (див.: https://www.smeshkopresident.com.ua/program).

В оцінці ситуації в Україні Смешко виходить з того, що «на сьогодні влада має усі ознаки кланово-олігархічної автократії, яка нищить економіку, виштовхує людей за кордон, а тих, хто залишається, перетворює на жебраків», що «робить Україну вразливою перед внутрішніми та зовнішніми загрозами».

Смешко хвалиться, що «досвідом, професіоналізмом та політичною волею», які він готовий задіяти і «з опорою на Конституцію та верховенство права», щоб жорсткішим ставленням до «можновладців та олігархів, «провести незворотні демократичні зміни, забезпечити безпеку держави та гідний рівень життя людей».

Першим своїм завданням І. Смешко вважає «відновлення стабільності і керованості держави».

Розв’язання цього завдання зводиться до «об’єднання українців та збереження Україною своєї державності» через зосередження уваги на перелікові підзавдань, які абсолютно нічим не відрізняються від обіцянок інших політиків.

Другим своїм завданням І. Смешко поставив повернення Донбасу та Криму.

Він має намір зробити це «шляхом зміцнення економіки, підвищення рівня життя українців та нарощування бойових спроможностей Збройних Сил разом з упевненим просуванням до євроатлантичної спільноти».

Мене радує, що «формат країн-підписантів Будапештського меморандуму 1994 року стане основним форматом для політико-дипломатичних заходів і дій з метою примушення агресора до виконання гарантій територіальної цілісності і недоторканності кордонів України».

При цьому І. Смешко хоче актуалізувати Будапештський меморандум, спираючись на Віденську Конвенцію 1969 року стосовно права міжнародних договорів.

Він обіцяє також «гарантовану воєнну безпеку держави забезпечу з опорою на високоефективний Сектор безпеки і оборони України», передбачивши низку кроків, які, щоправда, мало чим відрізняються від обіцянок інших претендентів на посаду президента.

Третім своїм завданням І. Смешко визначив подолання корупції.

Він заявляє, що має «волю, знання і план знищення системної корупції в Україні». Уся воля і усі знання в програмі Смешка зводяться до обіцянки піднести авторитет закону і посилити ефективність правоохоронних та судових органів. Багато чого з обіцяного генерал мав змогу втілити в життя, коли був головою СБУ. Однак про той період ми чуємо лише спроби виправдатися й пояснити причини, які заважали розслідувати, наприклад, ту ж справу Гонгадзе. А що заважало голові СБУ нарешті перетворити український радянський КДБ на цивілізовану безпекову службу, як у тих же США чи Швейцарії?

Разом з тим, усі перелічені в програмі наміри подолати корупцію зводяться до боротьби з наслідками, але жодною мірою не зачіпають справжніх причин і природу корупції в Україні. Обіцяючи «знищення системної корупції», учений-системник чомусь не замислюється над тим, що ця корупція прямо залежна від авторитарно-тоталітарного устрою та адміністративно-командного урядування, що їх Україна успадкувала від УРСР/СРСР.

Четвертим своїм завданням І. Смешко вбачає «відновлення середнього класу українського суспільства як основи державності України».

Це – справді «надважливе завдання», що його пан Смешко покладає на Українську державу через реалізацію її патерналістської функції. Тому цей розділ дуже нагадує мені програму побудови комунізму в СРСР, яка ніколи не була реалізована.

Докторові наук чомусь невтямки, що держава в умовах авторитарно-тоталітарного устрою не зацікавлена у творенні середнього класу, тобто в утвердженні священності приватної власності та у вивільненні ініціативи людей. «Середнім класом» такої держави може бути лише номенклатура.

Тільки системні зміни можуть принести бажані результати.

На п’яте місце І. Смешко поставив «економічну відбудову України».

Цей розділ програми кандидата на посаду президента нагадує мені симбіоз того, що уже декларує у своїх 144-х «реформах» нинішня влада, і того, що обіцяє глядачам «95-го кварталу» та «Слуґі народа» В. Зєлєнскій. Звісно ж, інтереси людини «[по]над усе в президентській діяльності».

Довгий перелік усяких «-цій» (деолігархація, демонополізація, деофшоризація, детінізація) переходить у «державне регулювання і стимулювання, а також збереження і розвиток», «земельну реформу», «забезпечення», «запровадження», «сприяння», «заміщення»…

Що прозирає крізь ці загальники? Так, явно перебільшена роль держави у розвитку економіки. Що закономірно за умови збереження «радянського ладу», але неприродньо і навіть злочинно з погляду американських демократичних цінностей, на політичний аспект яких орієнтується пан Смешко, при цьому ігноруючи американські стандарти вільного підприємництва.

Не дивно відтак, що у згаданому вище переліку не згадані такі «речі», як дерадянізація, українізація тощо. Ну, не хоче І. Смешко системних змін, які повністю вивільнили б економіку з-під гніту держави.

Шостим завданням у І. Смешка значиться «реформа державно-політичного устрою України».

Вибачимо новоявленому політикові, хоч і досвідченому науковцеві, контамінацію понять і категорій – устрою та способу урядування, а також «реформування» як рихтування форми.

Добре уже те, що інтуїтивно пан Смешко відчуває нагальність системних змін. І один із симптомів він зауважив. Це – «конфлікт політичних інтересів у керівництві виконавчою гілкою влади», тобто між інститутом президентства, з одного боку, та уряду – з другого.

У який спосіб майбутній президент має намір лікувати цю «хворобу»? Ну, звісно ж, за допомогою конституційних і законодавчих ініціатив, тобто реформами. Запише він у законі наказ президентові та прем‘рові: отут граєте, а отут не граєте, – і вони готові будуть старатися. Ага, розігналися!..

Нічого не вийде, генерале Смешко! Не вийде передусім тому, що інститут президентства зберігає за собою статус, структуру і силу впливу ЦК КПУ, і чого ви там не понаписували б у Конституції та законах, «радянський лад» жив, живе і продовжуватиме жити не за законами, якими красивими вони не були б, а за «понятіями», встановленими і утвердженими компартійно-радянською номенклатурою, яка з розпадом СРСР переродилася в олігархат.

Отже, передусім годилося б змінити устрій/лад, а вже відтак встановлювати такий спосіб урядування (політичну систему), який був би природним (питомим) для сутнісно і якісно нового устрою/ладу і який би виключав будь-яку можливість перевищення повноважень будь-ким і на будь-якому рівні, а також передбачав би невідворотну персональну відповідальність кожного посадовця. Зокрема, і президента.

До речі, Україна має саме таку традицію, якщо звернути увагу на досвід гетьманства. Рівень корупції в гетьманщині, як зауважують історики, пішов стрімко вгору після того, як українські гетьмани почали співпрацювати з Московією.

Нарешті, свою «сьому перемогу» І. Смешко вбачає у «будівництві справжньої демократії в Україні».

«Справжню демократію» в Україні генерал Смешко думає будувати, спираючись на «три сучасних закони» демократії:

«Перший закон: необхідними умовами для її існування є наявність у країні критичної маси заможного середнього класу із високим рівнем його політичної культури.

Другий закон: максимум функцій держави має бути делеговано в органи місцевого самоврядування. <…>

Третій закон: необхідною засадою для політичної стабільності за умов демократії є наявність хоча б двох <…> заснованих на ідеології демократії політичних партій <…>».

Ще раз вибачимо авторові програми контамінацію понять – у цьому разі «закон» та «засада». Тим більше, що він у цей момент заслуговує заохочення, як чи не єдиний кандидат на президента, який сподобився згадати про «національну ідею України» (саме так).

Ось її формулювання:

«БОГ, СВОБОДА, СІМ’Я і УКРАЇНА є найвищими духовними цінностями українського народу;

КУЛЬТУРА, НАУКА, ЗЕМЛЯ та ВЛАСНІСТЬ одвічно годуватимуть Україну;

ВИБОРНІСТЬ, СОЦІАЛЬНА СПРАВЕДЛИВІСТЬ, ЗАКОННІСТЬ і АРМІЯ завжди захищатимуть права українців на життя, свободу і щастя та боронитимуть соборність і незалежність Держави».

Сподіваюся, запропоноване Смешком визначення національної ідеї ще буде докладно обговорено, проаналізовано і оцінено. Я ж висловлюся тут однією дуже короткою фразою: воно мене не гріє і не надихає – як змістом, так і формою.

***

Генерал І. Смешко останнім часом став частим гостем різних форумів та телевізійних ефірів, на яких здобуває високі оцінки. Він і справді вирізняється з-поміж інших кандитатів помітно вищим інтелектом, значно ширшою ерудицією, «мовою упевненої у своїх поглядах людини» (Леся Українка).

У його команді є багато розумних і високоосвічених фахівців, які активно вибудовують позитивний і вельми привабливий імідж кандидата на президента.

Коментарі під публікаціями чи інтерв‘ю самого І. Смешка, а також підпублікаціями його пропонентів свідчать про те, що попит на таку фігуру, як він, в українському суспільстві є і що кількість його прихильників зростає.

Втім, у цій частині статті я хочу поговорити про компетентність І. Смешка як кандидата на президента. Гарним приводом для такої розмови, як на мене, є лаконічний і чіткий виступ І. Смешка на заході ГО “Відкрита Україна” (див.: https://youtu.be/xKu1ujeCLiU). Тут ідеться про економіку, збройні сили, дипломатію та інформацію.

Давайте прислухаємося до його думок і визначимо рівень компетентності І. Смешка.

1. Економіка

Негаразди економіки України пан Смешко пояснює головно способом урядування, обумовленим дисфункційним розподілом повноважень між президентом і прем‘єр-міністром, про що йому нашептав зарубіжний експерт професор Майерсон, бо наш генерал-професор сам цього не бачив.

Проблема в тому, що зарубіжний консультант Майерсон побачив лише маківку айсберга і навряд чи розумів природу двоголової виконавчої влади в Україні.

Як учений-системник (так принаймні кваліфікують генерала Смешка його колеги), наш герой мав зрозуміти, що інститут президентства в Україні – це рудимент (сиріч недорозвинутий, залишковий орган, що був повноцінним на попередніх стадіях існування) компартійно-радянського способу управління, який замінив собою ЦК КПУ на чолі з її першим секретарем, що здійснював тотальний контроль, але ніякої відповідальності не ніс. Адміністрація президента, не будучи конституційною гілкою влади, за своєю суттю є рудиментом ЦК КПУ.

Дисфункціональність взаємин між президентом і урядом за роки незалежності України пробували ліквідувати, посилюючи повноваження президента (аж до диктаторських) або посилюючи повноваження уряду. Але навіть із урізаними повноваженнями в умовах парламентсько-президентської республіки «слабкий» президент залишається зверху.

Чому? Справжній системник (не обов‘язково навіть із ступенем доктора наук) легко відповість на це запитання. Справа в тому, що ми маємо справу з проявом адміністративно-командного способу урядування, успадкованого Україною від УРСР/СРСР, і що є верхівкою піраміди, основу якої складає авторитарно-тоталітарний суспільний устрій.

Цей устрій продовжує панувати в незалежній, але все ще радянській Україні. Він довів свою неефективність в усіх сферах життя Радянського Союзу, він спричинився до розпаду радянської імперії і будь-які спроби побудувати на цих підвалинах демократичну й успішну державу приречені на провал.

Якщо генерал Смешко не бачить цього, не усвідомлює нагальності системних змін, тоді які наслідки матимуть його ситуативні наміри/спроби «змінити систему»?

(Про системні зміни більше тут: https://www.facebook.com/UkraineSystemChange/.)

2. Збройні сили

Стосовно національної безпеки та оборони генерал Смешко висловлює ряд слушних думок, з якими треба погодитися. Цікаво, що при цьому генерал-полковник часто посилається на авторитет британського полковника Ґранта.

Зворушує те, як І. Смешко говорить про неефективність ЗСУ, обумовлену, зокрема, таким фактором, як хамство командного складу по відношенню до підлеглих. Очевидно, це справді надзвичайно серйозна проблема, якщо сам генерал Смешко демонструє прояви хамства не по відношенню навіть до підлеглих, а до людей за межами субординації, коли в ефірі телепередачі дозволяє собі збуджено наїжджати на діаспору, на підтримку якої тут же висловлює сподівання.

У цьому контексті не можу не звернути увагу на симптоматичний коментар, залишений кадровим військовим Петром Недзельським (Peter Nedzelsky) під записом журналіста Дмитра Панамарчука (Dmytro Ponamarchuk). Наводжу його повністю:

«Пане Дмитро, давайте не будемо займатися домислами і переходити на особисте. Тим більше, що зараз я є ПОЛКОВНИКОМ ЗАПАСУ, свого часу звільнений зі служби “за грубе порушення військової дисципліни – за образу Президента Л.Кучми”. Навіть відповідної військової пенсії позбавлений. А Ви про генерала!!! У нас генералами стають такі,як кандидат в Президенти ГЕНЕРАЛ СМЄШКО, що будучи односельцем Міністра Оборони Радецького швидко виріс з підполковника-викладача Зенітно-Ракетного Військового Училища до генерал-полковника СБУ!!!!! Свого заступника Сацюка Смєшко виростив зі звання “капітан” до звання “генерал-майор” ЗА РІК! Тобто, кожні ТРИ місяці Смєшко присвоював Сацюку чергове звання! Потім Сацюк втік в Росію і виявився російським агентом…. А сьогодні ця потвора Смєшко ще й досі на свободі та ще преться в Президенти України!»

Жорстко, ба навіть жорстоко відгукується український полковник про українського ж генерал-полковника, який приміряється до посади верховного головнокомандувача. Не хочеться навіть коментувати. І сила, і честь відпочивають… «Генерал – катастрофа», – називають нашого героя в одній із публікацій (див.: https://skelet-info.org/igor-smeshko-general-katastrofa/).

3. Дипломатія

Маючи статус Надзвичайного й Повноважного Посла, І. Смешко, втім, не бере на себе відповідальність говорити за всю українську дипломатію, і це добре. Він зосереджує увагу на правочинності Будапештського меморандуму як міжнародної угоди і говорить цілком слушні речі як свідок політичних і дипломатичних процесів 90-х років.

Дивує інше: від початку агресії РФ щодо України генерал Смешко, усвідомлюючи усю важливість Меморандуму, публічно не звертався із закликом до президента і ВРУ ініціювати скликання самміту у форматі Будапештського меморандуму й не намагався заручитися підтримкою громадськості, коли стало зрозуміло, що керівництво України не має наміру апелювати до країн – підписантів Меморандуму.

Два роки тому його було офіційно запрошено приєднатися до міжнародної громадської ініціативи Будапештського формату. Генерал Смешко не зійшов зі свого олімпу відреагувати бодай короткою фразою, не кажучи вже про участь в обговореннях публікацій ініціативи.

Лише надумавши балотуватися на посаду президента, на п‘ятому році війни, Смешко нарешті вийняв з рукава Будапештський меморандум як свою козирну карту і, розмахуючи нею, заговорив про Будапешт на всіх перехрестях. Здавалося б, це – добре. Але це може бути добре лише у разі перемоги пана Смешка на виборах.

Позиціонуючи себе як ученого-системника, доктор технічних наук сприймає Будапештський меморандум як окремо взятий документ, а ініціативу Будапештського формату – як ситуативний захід, що стосується лише безпеки України. Йому невтямки, що Будапештський меморандум важливо розглядати у контексті Гельсінкських угод (зокрема, Договору про безпеку і співробітництво в Європі), а ініціативу Будапештського формату – як крок до Гельсінки-2.

Отак у колоді дипломата Смешка козирний туз перетворюється на ще козирну, але лише шістку.

(Більше тут: https://www.facebook.com/BudapestFormatInitiative/, і зокрема тут: https://www.facebook.com/824928457662337/posts/1188133288008517?sfns=mo.)

4. Інформація

Інформаційну складову генерал Смешко розглядає у широкому плані, і це добре, що він включає сюди освіту і просвіту, хизуючись своєю обізнаністю з прихильністю Проспера Меріме до козацьких традицій та з доповіддю Ланселота Лоутона в британському парламенті, але назагал відбувається скоромовкою.

На жаль, генерал Смешко не говорить про нагальність українізації інформаційного простору й захист інформаційного суверенітету України, про створення й підтримку україноцентричної системи ЗМІ та ін.

Не хочу повторювати тут те, що я вже писав про погляди І. Смешка на цю проблему (див.: https://www.facebook.com/655866524623672/posts/988192474724407?sfns=mo).

Отже, який аспект не візьміть, доктор технічних наук, професор І. Смешко демонструє ситуативні підходи і не зажди належну компетентність.

***

Ігор Смешко системні зміни зводить до «зміни політичної системи». Метою цих змін є побудова «справжньої демократії», а інструментом – двопартійна система на зразок американської (див.: текст – http://clc.am/YbWiHQ; відео – https://youtu.be/1CffsJ1A56o).

Сам він зайнявся створенням ідеологічної «консервативної демократичної партії», яка, за логікою озвученої ним ідеї, опонуватиме так само ідеологічним «ліберальним демократам».

Нагадаю, що спробу скопіювати американську двопартійну політичну систему було зроблено ще 1990 року, коли Л. Лук‘яненко з однодумцями заснував Українську Республіканську партію (УРП), а Ю. Бадзьо – Демократичну партію України (ДПУ).

Незважаючи на розколи, внаслідок яких С. Хмара очолив УКРП – консервативну республіканську партію, УРП продовжує своє існування, хоч і не відіграє помітної ролі в політичному житті України. Потужною ідеологічною силою УРП так і не стала.

ДПУ пережила значно серйозніші розколи і взагалі зникла з політичного видноколу України, а її лідери стали гвинтиками таких приватних політичних проектів, як, наприклад, «Батьківщина». Ідеї й ідеали «справжньої демократії» так і залишилися мрією невиправних романтиків. Розчаровані (серед них і засновник ДПУ) просто відійшли вбік.

Осмисливши досвід цієї спроби побудови демократичної держави у пострадянській Україні за американським зразком, ми зрозуміємо непродуктивність і безперспективність задуму Смешка.

Так-от, біда і УРП, і ДПУ була в тому, що обидві партії поставили за мету будувати демократію в країні, яка ще продовжувала будівництво соціалізму, хай і з «чєловєчєскім ліцом». Ніяких системних змін, як зміна радянського авторитарно-тоталітарного устрою, навіть на думці в наших республіканців і демократів не було.

У цьому можна переконатися, заглянувши у оприлюднені документи УРП та ДПУ, прочитавши та послухавши публічні виступи їхніх лідерів. Я ж дозволю собі послатися й на свої особисті розмови з Лук‘яненком, Бадзьом та іншими провідними українськими республіканцями та демократами.

У концепції І. Смешка кілька слабких місць, які роблять його ідею «зміни політичної системи» нездійсненними.

Перше і найслабше: поборник «істинної демократії» Смешко не думає про ліквідацію залишків авторитарно-тоталітарного устрою. Отже, він намірився будувати омріяну демократію американського штибу у тій же РАДЯНСЬКІЙ Україні.

Друге: у копіюванні політичного досвіду США у порівнянні із своїми попередниками пан Смешко звузив спектр запозичення, проігнорував республіканську ідею і зосередився лише на ідеї демократичній, розділивши її на дві частини – «консервативну» та «ліберальну». Таким чином, можливо, сам того не бажаючи, Смешко віддав усі свої симпатії американським демократам, які приблизно так і розділилися в структурі своєї партії: одні – правіші, інші – лівіші. Прикметно, що саме американські демократи більшою мірою, ніж республіканці, спричинилися до того, що відбулося з Україною і в Україні.

Третє: І. Смешко багато говорить про важливість традицій, але відбувається загальниками і не пропонує ніяких способів піднесення національної свідомості й громадянської зрілості українського суспільства. За такого підходу його ідея «істинної демократії» нічим не відрізняється від примарної ідеї тих наївних українських романтиків, які мріють про «справжнє народовладдя».

Четверте: абстрагувавшись від національної свідомості й громадянської зрілості, майбутній президент України захоплений швейцарським мовно-культурним досвідом. Симптоматично ж, що обіцяючи кардинальне зміцнення національної безпеки і оборони України, генерал Смешко навіть не подумав про важливість для України безпеково-оборонного досвіду Швейцарії, який по суті є успішним втіленням історичного досвіду українського козацтва.

***

«Маю честь!» – такими словами закінчується текст програми генерала Смешка.

Хоч генерал Смешко й позиціонує себе як кадрового військовика, а не кадебіста, у суспільній свідомості він закарбувався як екс-голова СБУ і… кадебешник. Оскільки ні до Смешка, ні за Смешка, ні після Смешка СБУ так і не зазнала системних змін, так і не позбулася чекістських традицій, так і не стала Службою безпеки України, це залишиться чорною міткою на образі Смешка як політика.

Повторюся: він міг багато чого змінити навколо себе на посаді голови СБУ, але не змінив її. А от СБУ його змінила. І не на краще. Це – факт і фактор, які заважатимуть Смешкові у політичній кар‘єрі. Поясню, чому.

В царській Росії, колонією якої була й Україна, офіцери-військовики вважали нижче своєї гідності подавати руку жандармському офіцерові. Було таке неписане правило, і про це є чимало свідчень у літературі.

Більшовики не тільки своїми репресіями проти військових кардинально змінили взаємини. Показовою була й система звань: наприклад, молодший лейтенант спецслужб прирівнювався своїм званням до майора-військовика, завдяки чому побутувало поняття «мікромайор».

Лише після Другої Світової війни систему звань у різних відомствах вирівняли. Рудиментом радянської дійсності залишаються офіцерські й генеральські звання навіть у невоєнізованих відомствах (напр., офіцери й генерали… юстиції).

Усе це свідчення того, наскільки Україна застряла в болоті радянського ладу і навіть не думає рівнятися на цивілізовані країни світу.

Хтось із моїх друзів напевно скаже, буцімто я наїжджаю на І. Смешка – одного з найпідготовленіших кандидатів на президента.

Це – не наїзди. Якщо людина заявляє «Маю честь!», то вона має й діяти відповідно. КДБ/СБУ дуже підточує честь справжнього офіцера. А коли про цього офіцера говорять ще і як про… рантьє та латифундиста, то декларувати свою честь якось не випадає…

***

Був у США військовик, який збудував свою офіцерську кар‘єру, переїжджаючи з одного військового містечка в інше, не маючи власного житла. Навіть ставши п’ятизірковим генералом, він продовжував жити у службовому помешканні. Ну, а потім став президентом і на роки своєї каденції поселився прямо на роботі. І тільки пішовши з президентського поста, сподобився купити собі перше і останнє власне житло – невелику ферму в Пенсільванії, де до кінця свого життя й жив у скромному будинку та вирощував бичків.

Крім заслуг у Другій Світовій війні, він залишив по собі мережу знаменитих американських швидкісних автодоріг – гайвеїв. Ця мережа носить його ім‘я й нагадує своїм символом про його найвище в американських збройних силах звання, що відповідає маршальському.

З численних подарунків, одержаних під час перебування в Білому Домі, він узяв собі на пам‘ять лише три речі, серед яких – набір із трьох пляшок кримських мускатних вин, подарованих йому М. Хрущовим, що так і залишилися невідкоркованими.

До речі, він же підписав документ про спорудження у Вашингтоні пам‘ятника Тарасові Шевченку, на відкритті якого був найпочеснішим гостем уже як колишній президент.

Його ім‘я – Дуайт Ейзенгауер. За генерала такої проби українські виборці проголосували б так само дружно, як американці двічі голосували за генерала Ейзенгауера.

Безумовно, Ігор Смешко має чимало чеснот, але саме генеральство може відштовхнути від нього українського виборця. Не користуються шаною генерали в українців. Мабуть, не заслужили. 31 березня маємо змогу пересвідчитися.

***

Замість післямови

Один із найближчих соратників І. Смешка у нашому приватному обміні думками написав мені:

«Вважаю, що зараз у України є шанс. Пов’язую його зі Смешко. Хотів би Вас запитати: хто з заявлених, на Ваш погляд, дає Україні цей шанс?»

Я відповів йому так:

«У нинішній ситуації – НІХТО. Тому зараз може йти мова лише про те, хто не «дає», а «має» шанс. На цьому тлі тут напрошується висновок, що українське суспільство має набити ще одну ґулю своїми граблями, і воно цей шлях має пройти.

Ми вважаємо, що наразі принципово важливішим є питанння системних змін, з якими Україна запізнилася на чверть століття. Агресія Росії створила умови для другої спроби.

Тому ми зробимо ставку лише на того, хто перейметься ідеєю системних змін, хто готовий наступні п‘ять років працювати над створенням Фронту Системних Змін, хто переможе на виборах 2024 року і хто очолить реальний перехід українського суспільства до нового суспільного ладу/устрою. Алгоритм тут: https://www.facebook.com/AllUkrainianFront4SystemicChanges/.

Це має бути Фанатик Системних Змін – совісна, безкомпромісна, без подвійних стандартів україноцентрична особистість. Божий дар, культура, освіта і все таке інше – невід‘ємна частина пакету».

Чи готовий до такої місії Ігор Смешко?

Володимир Іваненко

Український Університет

Міжнародна Фундація Лідерства

13 лютого – 10 березня 2019 р.

*) Міліція тут означає військову силу, сформовану з цивільних як підмога для регулярної армії за надзвичайних обставин.

ВЛАДІМІР ЗЄЛЄНСКІЙ І ПЕРСПЕКТИВИ «ОБНУЛЮВАННЯ» ТА «ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ»

Рустам Ташбаєв понад дві години свого часу витратив на докладне препарування й коментування передвиборної програми лідера політичного проекту «Слуга народу» й президентських перегонів Владіміра Зєлєнского (див.: https://www.facebook.com/russel.tash.5/videos/350313222485788?sfns=mo).

Зрештою, тут немає комплексного аналізу і оцінки змісту (ідейно-тематичного спрямування) та форми документу як такого. Натомість маємо прискіпливе прочитання з коментуванням окремих положень програми Зєлєнского (див.: https://program-test.ze2019.com/).

Пан Ташбаєв висловив справедливі й переконливі критичні зауваження, за винятком хіба що окремих несуттєвих нюансів.

Дозволю собі лише узагальнення, яке виникло у мене як наслідок попереднього власного ознайомлення з програмою Зєлєнського. Документ являє собою скорше маніфест, у якому подається далеко не повний опис становища в Україні і відтак задекларовано уявлення про омріяну Україну.

Документ не вміщує в собі стратегічної візії перспектив України, навіть не декларує методи і способи досягнення мети, не дає й натяку на зміни системного характеру, не пропонує змін ситуативного характеру й не згадує навіть реформ.

***

Щиро кажучи, мене здивувало, що Р. Ташбаєв, який позиціонує себе як українського націоналіста, покладає надії на президентського кандидата з високим рейтингом, але без чітко визначених політичних поглядів і будь-яких проявів україноцентризму.

Програма Зєлєнского, і про це можна дізнатися з доступних джерел, являє собою «клаптикову ковдру», зшиту з пропозицій його прихильників і симпатиків, збір яких Зєлєнскій оголосив щойно після висунення своєї кандидатури (див.: https://censor.net.ua/ua/news/3105422/zelenskyyi_poprosyv_u_sotsmereji_dopomogty_yiomu_z_napysannyam_peredvyborchoyi_programy; також: https://hromadske.ua/posts/zelenskij-zaproponuvav-viborcyam-sklasti-jogo-peredviborchu-programu). Прикро, що пан Ташбаєв про це не знав.

Ніколи до того і навіть тепер на основі зібраних пропозицій В. Зєлєнскій не сформулював свого власного концептуального бачення перспектив розвитку України. Зєлєнскій живе виключно стереотипами пересічного представника пострадянського суспільства і не володіє навіть найпростішими методами аналітичного осмислення фактів, подій і явищ.

Оскільки В. Зєлєнскій сам мислить категоріями, доступними постійним глядачам КВН та «95-го кварталу», він має шанс виграти вибори за рахунок саме ностальгічних настроїв в українському суспільстві, опираючись на ту аморфну його частину, яка ще торік усі свої надії покладала на М. Саакашвілі та його Рух Нових Сил (див. групи, які перефарбувалися: https://m.facebook.com/groups/1409109785767452?view=announcements&refid=18; https://m.facebook.com/groups/785683074929579/).

РНС цілком закономірно «позеленів», щойно після того, як президент України доступними йому засобами впливу позбавив Саакашвілі можливості бути ключовою фігурою руху, який так і не сформувався як громадсько-політична сила з тривкою ідеологією (більше тут: https://www.facebook.com/volodymyr.ivanenko/posts/1838411659505500).

Тому також цілком закономірно, що Зєлєнского підтримали Саакашвілі

(див.: https://znaj.ua/politics/213727-poroshenko-siditime-priyde-zelenskiy-saakashvili-guchno-povernuvsya-i-pidtrimav-slugu-narodu), Лещенко (див.: https://lb.ua/news/2019/02/28/420904_ishod_optimistov.html) та інші діячі, так чи інакше пов‘язані з РНС.

У разі програшу Зєлєнского на виборах «зелені», позбавлені навіть україноцентричної риторики (на відміну від інших політичних сил), мімікрують під щось інше, але навіть не інакше. Це – та суспільна група, яка потребує кумира і тягнеться за ним як носієм своїх сподівань і надій. Усе решта для них – «какаяразніца», а для деяких – «якарізниця».

У разі перемоги Зєлєнского на виборах розчарування новим «позасистемним» президентом почнеться так само швидко, як воно приходило після всіх попередніх президентських виборів. Так що сподівання й надії навіть найвідданіших прихильників КВН та «95-го кварталу» – марні.

Деякі аналітики можливий прихід Зєлєнского на посаду президента уже називають «національною катастрофою». Звичайно, так само національною катастрофою можна назвати можливе президентство Юлії Тимошенко, другий строк Петра Порошенка і будь-кого іншого за списком учасників цьогорічних перегонів.

Переобрання Порошенка, звісно, малює передбачувану перспективу: буде продовження того, що спостерігаємо п‘ятий рік. Так само передбачуваним є й можливе президентство Тимошенко: це напевно буде еклектичне поєднання її власного уже колишнього прем‘єрського досвіду, припудреного «новим курсом», трохи – Порошенка, більше – Януковича («Янукович у спідниці» продовжує дрімати в ЮВТ) і т.ін.

Зєлєнскій – непередбачуваний в усіх відношеннях, і передусім своєю українобайдужістю чи навіть українобіжністю, совковим романтизмом «крємльовского мєчтатєля», громадсько-політичною наївністю політика-комедіанта, стратегічного сліпця і всього іншого, що ви можете тут додати.

У перемозі Зєлєнского яко «слуґі народа» (нагадаю, що це – формула, вигадана Сталіним) і в тих перспективах, які проглядаються за його «президентством», «національної катастрофи», звичайно, не станеться. Як її не сталося за наслідками «господарювання» усіх попередніх президентів і не спостерігається за чинного президента.

А от нові виклики й випробування Україні й українцям гарантовані. І це будуть саме ті виклики й випробування, які нарешті вдарять українське суспільство так, що воно нарешті усвідомить усю серйозність свого становища і нагальність системних змін.

Позірно «позасистемний» (типовий виплід радянської системи) Зєлєнскій підсвідомо, як мені підказують, «ОБНУЛИТЬ» процеси націєтворення і державотворення в Україні, що їх попередні президенти використовували для збереження «радянського способу життя» своїми недолугими косметичними ремонтами.

Зєлєнскій ризикує натиснути ту клавішу на «комп‘ютері», яка спалить «материнську плату» старої системи кординат і відтак унеможливить «ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ» усе ще авторитарно-тоталітарної «радянської України».

Потрібна буде заміна «материнської плати», тобто устрою/ладу, до якої Зєлєнскій не готовий – ні теоретично, ні методологічно, ні організаційно, бо він не готовий до системних змін ментально. Рівень його власної національної свідомості й громадянської зрілості затримався на нульовій позначці.

Для когось це, безумовно, буде «національною катастрофою». Їм можна буде лише поспівчувати. Зате ті, кому треба щезнути (із Зєлєнськім в їхньому числі), щезнуть.

Відтак будемо сподіватися, що нарешті пробудеться й активізується україноцентрична частина суспільства, яка нарешті усвідомить свою провідну місію, мобілізується, організується й вийде до широких мас із ідеями системних змін через українізацію, відродження національних традицій і звичаїв до зміни устрою і запровадження якісно нового способу урядування (більше тут: https://www.facebook.com/2194892174170188/posts/2194913770834695?sfns=mo).

Володимир Іваненко

Український Університет

1 березня 2019 р.

ПРО ВАЖЛИВІСТЬ СИСТЕМНОГО ПІДХОДУ ДО ОЦІНКИ ІСТОРИЧНИХ ПОСТАТЕЙ

Юрій Дорошенко (Yuriy Doroshenko) спровокував дискусію про Степана Бандеру й бандерівців у їхніх стосунках з мельниківцями. Volodymyr Viatrovych (Володимир В’ятрович) став на захист свого кумира (див.: https://www.facebook.com/100000100524358/posts/2514772535202739?sfns=mo).

Думаю, оцього протистояння в поглядах на С. Бандеру не було б, якби не один надзвичайної ваги чинник, про який я вже не раз писав, але мушу сказати ще раз.

Широкий загал може мати діаметрально протилежні погляди на будь-яку історичну постать, позаяк люди сприймають факти, події та явища не так розумом, як серцем – емоційно.

Інша справа – фахівці. Мене завжди дратує, коли історики (у нашій ситуації) ідеалізують якогось історичного персонажа, в кращому разі зауважуючи, що в того могли бути й вади (мовояв, «немає людини без гріха»).

Звертаючи на це увагу, я веду не до того, щоб дослідження неодмінно збалансовувати позитивами й негативами (50:50), хоч це й варто було б робити. Я про те, що історикам годилося б не виривати предмет своїх симпатій з історичного контексту.

Чим, зокрема, спричинена сучасна ідеалізація Бандери? Та тим, що він вирваний із історичного контексту: дослідники чомусь «забувають», що Бандера як явище був об’єктом (породженням) і суб‘єктом авторитарно-тоталітарної епохи. Отже, все – як він жив і що він робив – об‘єктивно неможливо розглядати поза цим контекстом.

Зверніть увагу на те, що Бандера післявоєнного часу – дуже відмінний від того, яким він був до війни й під час війни.

Мені трапилося спілкуватися з багатьма живими учасниками подій за участю Бандери, Мельника, Шухевича, Боровця, Петренка та інших. Усі вони неодмінно наголошували на необхідності зважати на те, в які часи і в яких умовах їм доводилося творити історію.

Для нас важливі передусім уроки цієї історії, а в цих уроках вивчення помилок має не менше (якщо навіть не більше) значення, ніж романтизація одних історичних персонажів, соромливе замовчування других і нищівна критика третіх.

Чим обернулося фокусування, ба навіть зациклення на постаті С. Бандери? Не тільки тим, що інші (не менше знакові!) постаті в історії націоналістичних рухів і націоналізму залишаються належним чином не поцінованими.

Проблема в тому, що цей вибірковий підхід спричинився до того, що розкол і непорозуміння в націоналістичному русі не були подолані на час розпаду СРСР і навіть постання незалежної України не об‘єднало націоналістів.

Воєнний історик генерал-лейтенант Володимир Федько свідчить, що наприкінці 80-х років Григорій Приходько ініціював створення потужної націоналістичної партії, але на заваді цьому стало саме агресивне небажання бандерівців до примирення та об‘єднання заради розбудови нації і держави (див.: https://www.ar25.org/node/41415).

Бандерівці домінували й продовжують домінувати в діаспорі. Бандерівці домінували в Народному Русі України. Бандерівці оточили щільним кільцем Леоніда Кравчука ще як голову Верховної Ради, а потім і як президента України. Саме з їхньої подачі державним прапором України став не жовтоблакитний, а синьо-жовтий прапор.

Ототожнення націоналізму лише з іменем С. Бандери підсилюють і численні ліворадикальні громадсько-політичні об‘єднання, які позиціонують себе бандерівцями й послуговуються націоналістичною риторикою, але за суттю своєю не є націоналістичними. Фактично ми спостерігаємо профанацію націоналістиного руху й націоналістичної ідеології.

Можливо, що саме в цьому криються причини того, що націоналістична думка у своєму теоретичному й методологічному вираженні зупинилася на рівні 50-х років минулого століття й не набула сподіваного розвитку та розквіту на час проголошення незалежності України.

Ось напевно чому ми не маємо належним чином осмисленої й структурованої націоналістичної ідеології, а відтак, зокрема, і національної ідеї. Ось чому ми не маємо жодної справді ідеологічної націоналістичної партії консервативного або традиціоналістського типу, яка спиралася б на українські національні традиції й звичаї.

Володимир Іваненко

Український Університет

12 лютого 2019 р.

«АЗБУКА НАЦІОНАЛІЗМУ»

Футуролог Ігор Каганець та воєнний історик генерал-лейтенант Володимир Федько започаткували, як оголошено, серію відеодіалогів (див.: https://youtu.be/qevpXsh9IIk), присвячених історичному досвіду, сучасному станові та перспективам розвитку українського націоналізму (дет. див.: https://www.ar25.org/node/41415).

Це – одна з перших спроб об‘єктивного аналізу та оцінки явища, про яке в українському суспільстві мають неповне або викривлене уявлення, яке викликає багато суперечок і за яким криється багато проблем української політики, націєтворення та державотворення.

І. Каганець запропонував певні критерії, за допомогою яких він аналізує та оцінює український націоналізм. В. Федько у своїх спостереженнях і висновках позиціонує себе не тільки як учений-історик, але і як активний учасник подій. Розмова цих двох неординарних особистостей вийшла цікавою й продуктивною. Вона спонукає до серйозних роздумів.

Як науковця, мене трохи напружує те, що в осмисленні націоналізму в цілому співрозмовники аж надто багато уваги приділяють німецькому націонал-соціалізмові, в якому, як не поверни, все-таки більше соціалізму (звідси й авторитарно-тоталітарна природа нацизму), ніж націоналізму (нацизм не спирався на німецькі традиції й звичаї, тобто на консерватизм і традиціоналізм, а шукав своє коріння в зовсім іншому місці).

Обговорення історичного досвіду нацизму лише частково торкнулося його зв‘язку з власне українським націоналізмом, коли І. Каганець та В. Федько згадали про Соціал-національну партію України, внаслідок розколу якої виникло ВО «Свобода».

Ми сходимося на тому, що «Свобода» активно послуговується націоналістичною риторикою, позиціонує себе як продовжувачка бандерівського руху і нічого не робить для розвитку теорії й методології українського націоналізму.

Мене також непокоїть те, що пан Каганець домінує у відеосюжеті, відводячи співрозмовникові роль підтакувача, хоч пан Федько має багато чого сказати. Думаю, що для непрофесійного глядача програма була б привабливішою й цікавішою, якби вона йшла як вільна розмова, тобто не була так академічно заформалізована.

Сподіваюся, у наступних випусках циклу «Азбука націоналізму» ці нюанси буде враховано.

 

Насамкінець хочу висловити вдячність за те, що наприкінці передачі (за 12 хвилин до кінця) співрозмовники згадали і про моє бачення українського націоналізму, висловлене в одній із моїх останніх публікацій.

До речі, вони могли б врахувати й мою думку, коли обговорювали «націоналізм» Д. Трампа, спираючись лише на його риторику й не звертаючи уваги на його світогляд у цілому. Тим більше, що у мене зовсім недавно була дискусія на цю тему з І. Каганцем.

Володимир Іваненко

Український Університет

12 лютого 2019 р.

ПІДСУМКИ МІСЯЦЯ

Врятуймо садибу Миколи Леонтовича:

ПІДСУМКИ МІСЯЦЯ

Місяць тому ми відкрили сторінку «Врятуймо садибу Миколи Леонтовича» (https://www.facebook.com/MykolaLeontovychMemorial/), ініціювавши міжнародний проект відбудови садиби Миколи Леонтовича в селі Шершні на Вінничині.

Першим нашим кроком був лист-звернення до громадськості України підтримати нашу ініціативу та приєднатися до неї.

Приємно відзначити, що негайно на наше звернення відгукнулися саме на Вінничині. Голова обласної письменницької організації Вадим Вітковський з групою активістів здійснив поїздку до Шершнів, ознайомився із ситуацією і погодився очолити робочу групу нашої ініціативи на Вінничині.

Ми звернулися із спеціальним листом до міністра культури України Євгена Нищука (https://www.facebook.com/Yevhen.Nyschuk/). Міністерство культури України поки що не висловило свого ставлення до нашої ініціативи, фактично проігнорувавши наш лист. Це – свідчення того, що міністерство культури України не стурбоване станом садиби М. Леонтовича і не зацікавилося нашою ініціативою.

Поки що нам не вдалося знайти музично-культурного діяча в Києві, який згуртував би і очолив робочу групу нашої ініціативи в Києві для координації роботи на національному рівні.

На наш лист до ІМФЕ НАНУ відгукнулася музикознавець і публікатор спадщини М. Леонтовича Валентина Кузик. Активне спілкування з панею Кузик поки що не налагоджено.

Одержавши інформацію про те, що Фонд гуманітарного розвитку України оголосив конкурс на аохітектурні рішення для реставрації садиби М. Леонтовича, ми звернулися до ФГРК з проханням повідомити нам про статус їхнього проекту. Фонд не відповів на наш лист.

Таким чином, складається враження, що в Україні ні держава в особі міністерства культури, ні широка громадськість по суті не переймаються станом садиби українського генія світової слави і не зацікавлені у збереженні його садиби та перетворенні її на потужний музично-культурний центр.

З огляду на це, очевидно, нам доведеться зосередити увагу на співпраці з громадськістю та органами регіональної й місцевої влади Вінничини.

Варто також наголосити й на тому, що наша ініціатива не знаходить підтримки і в діаспорі.

Від світового українства ми сподіваємося передусім на допомогу у збиранні коштів у країнах компактного проживання українців, причому не так у середовищі самої діаспори, як серед широкого загалу шанувальників «Щедрика» та комерційних структур, які використовують «Щедрик» під час Різдвяних святок.

Зважаючи на важливість цієї роботи, ми готові з метою заохочення виплачувати активістам фандрейзингу певний відсоток від зібраних коштів. Проекти угод і з активістами, і з потенційними спонсорам наразі випрацьовуються.

Якщо ви бажаєте підтримати нашу ініціативу спонсорським внеском або пожертвою, ви можете зробити це уже зараз, перейшовши за посиланням: http://paypal.me/UkrainianUniversity.

Зв‘язатися з нами можна через електронну пошту: ukrainainternational@gmail.com або ukrainianuniversity@gmail.com.

Володимир Іваненко

Український Університет

8 лютого 2019 р.

ІГРИ ІЗ ЗАСТАВОЮ ЯК ПОЛІТТЕХНОЛОГІЯ?

Сайт ЦВК (http://www.cvk.gov.ua/) не відображає цю інформацію, але із сторінок деяких ефбешних активістів, які вирішили взяти участь у президентському марафоні, вона стала відомою громадськості і, отже, може бути предметом публічного обговорення.

Усе почалося з того, що не так і давно популярний сільський голова з української глибинки й колишній регіонал Максим Голосний (https://www.golosnoy.com) оголосив, що буде балотуватися на президента України без передбаченої законом застави (2.5 млн гривень або майже $100К), знайшовши протиріччя в законодавстві.

Хоч сам М. Голосний подав документи на реєстрацію в ЦВК певний час тому, несплата застави є формальним приводом для ЦВК не реєструвати пошукача президентської булави.

Тямковитий сільський голова напевно це усвідомлює, і тому він, звичайно ж, звертатиметься до суду для захисту свого конституційного права не витрачати гроші на заставу, оскільки застава є предметом компетенції не Конституції, а лише законодавства про вибори.

Прикметно, що колишній регіонал вирішив проходити цей судовий процес не самотужки, а в компанії з іншими активістами президентських перегонів. Він кинув клич у маси, і до його ініціативи приєдналося, судячи із залученого запису будівельника Андрія Рачка.

Ось текст А. Рачка:

«Прохання про максимальне росповсюдження, перепост. Нас повинна знати вся Україна і по за її межами.

Українці, підтримайте наші наміри зробити політику прозорою.

Підтримав заклик Максима Голосного і подав документи на кандидата в президента України без залога і таких виявилось до 400 кандидатів.

Ми проводимо спец опепацію. Наша перша задача подати документи, а потім суди. Бо грошові внески – це перешкода достоній людині від народа стати президентом України.

Ось що я з себе представляю.

https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=2237487306531180&id=100008097970132

https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=2265544450392132&id=100008097970132

Що нам дає підстави звертатися до суду якщо нам відмовлять.

https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=2265940493685861&id=100008097970132

04.02.2019р.

https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=2266136526999591&id=100008097970132»

(див.: https://www.facebook.com/100008097970132/posts/2265886260357951/).

Що це означає? Це означає те, що в судах України буде зареєстровано хай і не всі 400, але сотні судових справ, за результатами розгляду яких якщо не сотні, то десятки суддів ухвалять рішення, якими зобов‘язуватимуть ЦВК зареєструвати кандидатів-халявників.

Звісно, будуть апеляції, і справи просуватимуться по судах нагору до Верховного Суду, а відтак і Конституційного. Рішенням якоїсь судової інстанції буде призупинено або й перенесено на пізніше (на невизначений час) вибори президента, і відтак Петро Порошенко зможе спокійно продовжуватиме намотувати собі «другий термін».

Можна подумати, що це – той випадок, коли «корисні ідіоти», яким несть числа в українському суспільстві, у такий спосіб «допомагають» процесам українського державотворення. Але!

Мені тут підказують, що цілком можливим є й інший варіант цієї ініціативи М. Голосного: політтехнологія, яку певні сили використовують для того, щоб зірвати президентські вибори в Україні після того, як не спрацювала ідея введення воєнного стану на п‘ятому році війни.

Мені також підказують, що не британська королева нашептала цю ідею сільському голові з української периферії під час його зустрічей у верхах на туманному Альбіоні. Карта вказує на цілком конкретного сценариста, який хоче залишатися за кулісами політичних баталій.

***

Звичайно, кількамільйонна застава відкриває можливості для участі в президентських виборах олігархічним висуванцям.

Але чи є вона справді серйозною перешкодою для участі у перегонах представників громадсько-політичних сил та самовисуванців?

Якщо виходити з досвіду не тільки українських виборів, а й виборів у розвинутих країнах світу, можна звернути увагу, що виборча кампанія стає усе дорожчою і дорожчою, і розмір застави у цьому кошторисі є, без перебільшення, незначною сумою.

Звісно, заможний чи прив’язаний до чийогось гаманця претендент на булаву цю суму знаходить навіть хоча б заради «корочок» кандидата у президенти та самозадоволення. Українців з гетьманськими амбіціями, але з порожніми кишенями, на жаль, не менше, ніж тих, хто доривається до влади за допомогою грошей.

Застава, як і фінансування передвиборної кампанії, громадськістю, суспільством, очевидно, не були б проблематичними, якби претенденти пропонували суспільству концепції свого стратегічного бачення перспектив розвитку України, здатні заволодіти масами і, отже, стати матеріальною (фінансовою в тім числі) силою.

Амбітному претендентові без грунтовної теоретичної підготовки, але з видатними лідерськими (зокрема, організаторсько-управлінськими) талантами не обов‘язково навіть винаходити власний велосипед. Він може взяти на себе втілення в життя концепції розвитку України з готовим алгоритмом дій, уже випрацювану тим чи іншим «мозковим центром».

Взагалі треба вважати безглуздям кандидувати на посаду президента без підтримки «мозкового пулу», навіть якщо сам претендент є втіленням геніальності. Ситуативність дій і всі помилки президентів України – наслідки недооцінки значення саме «мозкових центрів».

Ще більшим безглуздям претендентів на посаду президента (особливо – самовисуванців) є нехтування значенням потужних і добре структурованих громадських (не обов’язково політичних) організацій. Саме громадські об’єднання уможливлюють не тільки розгортання штабів у регіонах та на місцях, а й налагодження інформаційно-агітаційної роботи. Практично за безцінь.

Коли стратегічна візія претендента на посаду президента збігається з метою та завданнями відповідних громадсько-політичних рухів, збір коштів як на заставу, так і на саму кампанію взагалі перестає бути проблемою.

Об‘єднані у широкий національний фронт і озброєні добре продуманими і згармонізованими між собою концепціями громадсько-політичні рухи, які прагнуть реальних системних змін, отже, спроможні не тільки підтримати достойного кандидата, але й забезпечити йому перемогу.

Біда тільки, що рівень національної свідомості й громадянської зрілості кандидатів, як і всього українського суспільства, залишає бажати кращого. Оця інфантильність українського суспільства й дозволяє нечистим на руку політикам (і антиукраїнським силам взагалі) маніпулювати свідомістю легковірних українців заради реалізації власних амбіцій.

Володимир Іваненко

Український Університет

Міжнародна Фундація Лідерства

5 лютого 2019 р.

ЯК ВИРВАТИСЯ З ГЛУХОГО КУТА

Специфіка моїх фахових інтересів та контингенту моїх друзів визначає змістове наповнення моєї стрічки у Фейсбуці.

Ось уже кілька днів поспіль ця стрічка заповнена обговореннями однієї особи, однієї події із життя цієї особи, але – що прикро – ніхто не бачить чи й не хоче бачити ЯВИЩЕ, що його уособлює і ця особа, і ця подія.

Мова про ЗУРАБА АЛАСАНІЮ та його звільнення з посади, яку він допіру обіймав.

Мені не шкода З. Аласанії, про що я й написав щойно довідавшись про його звільнення і ще не знаючи подробиць. Тим більше мені не шкода його й тепер, коли відкрилися куліси.

Мені не шкода й тих, хто обурюється порушеннями законодавства, контракту, угоди чи чого там ще, тиском з боку адміністрації президента чи самого П. Порошенка, черговим наступом цензури та ін.

Мені шкода УКРАЇНСЬКОЇ журналістики, яка за десятиліття незалежності не спромоглася створити й розбудувати УКРАЇНОЦЕНТРИЧНУ СИСТЕМУ ЗМІ та стати реальною ЧЕТВЕРТОЮ ВЛАДОЮ в Україні.

***

Я спробував за допомогою Ґуґла знайти бодай щось із того, що зробив у своєму житті Зураб Аласанія як УКРАЇНСЬКИЙ журналіст та УКРАЇНОЦЕНТРИЧНИЙ медіа менеджер, і не знайшов НІ-ЧО-ГО!

Гаразд, колеги! Ґуґл може чогось і не знати. Тому, якщо хтось із вас знає бодай щось, розкажіть про це в коментарях.

Аргумент типу «Аласанія – нє укрАінєц і у нєго дажє фамілія…» не приймається. Одним із моїх найближчих побратимів у боротьбі за українську журналістику ще 1990 року був Валерій Басиров, народжений на Уралі кримський татарин, якого радянська влада переслідувала за… український націоналізм. Ґеорґій Ґонґадзе також мав неукраїнське прізвище.

Отже, не маючи (поки що?) будь-яких доказів будь-якого внеску З. Аласанії в українську журналістику та в розбудову україноцентричної системи ЗМІ, можна сказати:

І СЛАВА БОГУ, ЩО ЙОГО ЗВІЛЬНИЛИ! Успіхів йому у пошуку нової роботи за межами української журналістики!

***

Тепер давайте поговоримо про законність та незаконність звільнення З. Аласанії чи будь-кого іншого в системі ЗМІ в Україні. Це – надзвичайно цікава тема, і особливо – з погляду апелювання до Закону за умов його тотального порушення, або скажемо делікатніше – недодержання.

Щоб попередити закиди в некомпетентності, нагадаю вам, що перший закон України про пресу та інші ЗМІ, як і Статут Спілки журналістів України (1990) були написані очолюваними мною групами експертів (журналістів та юристів), а трохи пізніше в Українському Вільному Університеті в Мюнхені я працював над докторатом з масовокомунікаційного права (робочі матеріали можна знайти в моєму архіві – ЦДАМЛМ України, ф. 1111).

Отже, цілком компетентно я можу стверджувати, що журналістика і ЗМІ в Україні, на превеликий жаль, ніколи не функціонували й не функціонують у повній відповідності із Законом, а про додержання фахових морально-етичних норм і принципів не доводиться навіть говорити.

Власне, й сам Аласанія став жертвою того, що він вибудовував своєю фаховою діяльністю і своєю безпринципністю, хай що там не говорили про його «послідовну принципову позицію» у якомусь ілюзорному протистоянні з президентом України чи кого там ще серед тих, хто були над ним.

Людина з низьким рівнем національної свідомості й громадянської відповідальності зазвичай живе за поняттями, але не за Законом.

***

Фаховий рівень – окрема тема, бо є одним із фактів і факторів того, що сталося в цьому окремо взятому випадку і що відбувається в українській журналістиці та системі ЗМІ України взагалі.

Якість української журналістики давно залишає бажати кращого. У ЗМІ України давно вже перестали дбати про якість. Якість як засаднича категорія зникла навіть з риторики, тих хто мав би обстоювати якість і закладати устремління до якісного показника в майбутнє української журналістики.

А що ви хочете, коли професор журналістики майже щодня українсько-російським суржиком просторікує либонь на всіх проросійських або принаймні українобайдужих телеканалах і хвалиться тим, що його «знают і слушают міліони».

В Україні стало несоромно творити апріорі неякісну журналістику, і саме тому, на моє переконання, тут шукають собі фахову гавань такі, як Шустер чи Кісєльов (я писав про обох).

Зверніть увагу: останній вирізнявся своїм непересічним талантом у себе вдома в Росії, але примітивізувався і опустився рівнем своєї майстерності, щойно переїхавши в Україну. У мене цьому є лише одно пояснення: у рідному для себе середовищі талановитий журналіст підтягує аудиторію до свого рівня, а в чужому – шукає звичної йому аудиторії, що в Україні явилася Кісєльову у вигляді відрижки совка.

Цей приклад пояснює нам і феномен Аласанії як журналіста й медіа менеджера, який через свою профнепридатність помилився країною і поліз не в своє діло.

Про некомпетентність Аласанії та багатьох його колег говорить, зокрема, той факт, що їм забракло знань розібратися, у чому ж відмінність між суспільним/громадським мовленням, з одного боку, та державним або комерційним (приватним) – з другого.

Кілька разів я намагався пояснити це на прикладі того, як працюють PBS та NPR, але, судячи з обговорень, навіть до найпросунутіших «суспільників» в Україні так і не дійшло, в чому ж проблема, в чому суть їхніх невдач.

***

Зрештою, облишмо Аласанію та йому подібних з усім сонмом «журналюг» і «журнашлюх», які, розперезавшись, правлять бал в інформаційному просторі України. Увільнені з одного місця, вони знаходять застосування в іншому й залишаються незнищенною кастою до тих пір, поки наш інфопростір залишатиметься монополією Москви.

З огляду на це, марно волати й до тих, хто вражений синдромом меншовартості і хто з малоросійською заповзятливістю та запопадливістю свідомо або несвідомо служить чи прислужує імперській ідеї Кремля або з холодною байдужістю споглядає перебіг процесу – «какаяразніца».

Моє слово – до УКРАЇНСЬКИХ журналістів з достатньо (хоча б!) високим рівнем національної свідомості й громадянської зрілості/відповідальності.

***

Колеги! Упродовж років і десятиліть я ратую за творення УКРАЇНСЬКОЇ журналістики високої проби, здатної відвоювати у ворога й захистити інформаційний суверенітет України, створити УКРАЇНОЦЕНТРИЧНУ систему ЗМІ і українізувати інформаційний простір України, а відтак стати дієвою силою піднесення національної свідомості й громадянської зрілості/відповідальності українського суспільства, чинником формування і вираження УКРАЇНСЬКОЇ громадської думки як ЧЕТВЕРТОЇ ВЛАДИ й інструментом вирішального впливу на першу (виконавчу), другу (законодавчу) та третю (судову) влади.

Думаю, ми всі свідомі того, що цього можна досягти за умови втілення в життя кардинальних СИСТЕМНИХ ЗМІН в Україні. Пародоксальність ситуації, однак, у тому, що здійснення цих системних змін неможливе без дієвої участі УКРАЇНОЦЕНТРИЧНОЇ системи ЗМІ.

Напевно, ми всі також розуміємо, що українізувати олігархічну систему ЗМІ, як вона склалася в Україні, неможливо навіть теоретично, оскільки в Україні немає жодного проукраїнського, не кажучи вже про питомого українського, та ще й з високим рівнем національної свідомості й громадянської зрілості/відповідальності олігарха, здатного вийняти із своєї кишені пару мільярдів доларів чи бодай десяту частину.

Отже, чекати й сподіватися на те, що хтось такий появиться і проявиться в майбутньому, також марна справа. Але!

Усе велике починається з малого, ба навіть з дуже малого. Либонь найбільша в історії і найпотужніша інформаційно-пропагандистська машина СРСР, на інерції якої продовжує ефективно працювати нинішня російська пропаганда, починалася з нікчемної більшовицької газетки «Іскра». «Із іскри розгориться полум‘я», – був упевнений творець авторитарно-тоталітаргого устрою, якого й досі не може спекатися Україна.

***

Ми запропонували алгоритм створення УКРАЇНОЦЕНТРИЧНОЇ системи ЗМІ для України й світового українства, на основі якого через об‘єднання, консолідацію й координацію зусиль малих і зовсім маленьких українських інформаційних та інформаційно-аналітичних ресурсів (ЗМІ, сайтів і блогів) можна створити потужну Українську Світову Інформаційну Мережу, з якої проросте і якісно нова україноцентрична система ЗМІ в Україні.

Серед засадничих принципів організації цієї мережі/системи одне з чільних місць займає і справді суспільне/громадське мовлення (інформування).

На сьогодні я не знаю жодного іншого УКРАЇНОЦЕНТРИЧНОГО інформаційного проекту, який пропонував би кращий вихід із того глухого кута, в який УКРАЇНСЬКУ журналістику й УКРАЇНСЬКІ ЗМІ загнали україноненависні та українобайдужі Аласанії й олігархи.

Наша сила – не в кількості, і тому «нас багато – нас не подолати» не може бути нашим гаслом. Наша сила – в якісній консолідації й високофаховій координації зусиль.

Вирвемося?

***

Ознайомитися з проектом та умовами участі в УСІМ можна на сайті: http://www.ukrainainc.net.

Володимир Іваненко

Український Університет

Українська Світова Інформаційна Мережа

2 лютого 2019 р.

CAROL OF THE BELLS CALLS FOR YOUR HELP!

EN/UA

CAROL OF THE BELLS CALLS FOR YOUR HELP!

Let’s Save Mykola Leontovych’s Memorial Estate & Turn It Into A World Winter Holidays Festival Center

Dear Ladies & Gentlemen:

Every Christmas time all over the world you can hear and enjoy maybe the most beautiful song known as Carol of the Bells. Now, more and more people around the Globe know that this glorious song is an ancient Ukrainian carol (shchedrivka), introduced to the public by famous Ukrainian composer and conductor Mykola Leontovych (1877 – 1921) and it is known in Ukraine as “Shchedryk”. “Shchedryk” started its worldwide journey after it was triumphantly performed by the Olexander Koshits Ukrainian choir in the famous Carnegie Hall in New York.

The 100th anniversary of this event will be celebrated in two years. Ukraine should achieve not only the inclusion of “Shchedryka” in the UNESCO World Heritage, but also initiate the proclamation of 2021 as the international year of “Shchedryka”. And the village of Shershni in Vinnytsia region should become Mecca not only for carols singers, but for all Ukrainians who know and appreciate the suffering history of Ukraine.

Unfortunately, Mykola Leontovych Estate in the village of Shershni in Vinnytsia region is a very bad condition. You can see it on pictures made by Pawel Niedaszkowski and posted on Facebook (see: https://www.facebook.com/100000246244522/posts/2264935983524588/).

Ukrainian University – a nonprofit educational and research institution in Washington, DC (USA) and only one of a few think tanks in Ukrainian diaspora – started a project with the purpose not only to help restore and maintain Mykola Leontovych Estate in Ukraine, but to build there Mykola Leontovych International Christmas Carols Festival center to celebrate and promote ancient Ukrainian and other ethnic cultures.

We believe that Mykola Leontovych deserves this Memorial, and this is actually the only way how Ukraine and Ukrainians can benefit from worldwide annual commercial use of Mykola Leontovych’s “Shchedryk” known worldwide as Carol of the Bells.

Please, be generous to pay a tribute to Mykola Leontovych by contributing or donating as much as you can to our project via UKRAINIAN UNIVERSITY. All you need to do is to follow the link: http://paypal.me/UkrainianUniversity. All donations to Ukrainian University are tax deductible by the US laws.

For more information (regarding other forms of payments as well), please, contact us by e-mailing to ukrainianuniversity@gmail.com or texting to 1-202-246-2646 (Viber account is available as well).

Prof. Dr. Volodymyr Ivanenko

Ukrainian University president and co-founder

January 8, 2019

***

«ЩЕДРИК» ПРОСИТЬ ВАШОЇ ДОПОМОГИ!

Врятуймо меморіальну садибу Миколи Леонтовича й перетворімо його у Світовий Фестивальний Центр Зимових Обрядових Святок

Шановні пані та панове!

Користувач Фейсбуку Pawel Niedaszkowski виклав на своїй сторінці фотографії будинку всесвітньовідомого українського композитора й етномузиколога Миколи Леонтовича, автора знаменитого «Щедрика», що зажив світової слави. Будинок знаходиться в селі Шершні Вінницкої області і перебуває в жахливому стані (див.: https://www.facebook.com/100000246244522/posts/2264935983524588/).

Упродовж тривалого часу я думав над тим, що Україна могла б мати як роялті від щорічного комерційного використання «Щедрика». Як з‘ясувалося, з юридичного погляду авторські права на музику М. Леонтовича уже давно стали публічними (public domain).

Ужахнувшись від побаченого на фотографіях, я подумав про те, що ми можемо й повинні спонукати бізнеси, які щороку використовують твір геніального українського композитора, спонсорувати реставрацію та утримання меморіальної садиби М. Леонтовича.

У майбутньому ця меморіальна садиба Миколи Леонтовича уявляється нам як місце проведення міжнародного різдвяного фестивалю «Щедрик» («Carol of the Bells International Christmas Festival»).

З цією метою Український Університет започатковує спеціальний проект, який буде частиною етномузичних студій імені професора Климента Квітки.

Для координації цього проекту на міжнародному рівні та для організації й координації реставраційних робіт в Україні ми формуємо спеціальний координаційний комітет.

Запрошую Вас до участі у Міжнародному координаційному комітеті Меморіалу Миколи Леонтовича (МКК). У разі Вашої згоди на участь у комітеті, прошу зголоситися, яку функцію Ви могли б узяти на себе.

Наперед дякую.

З повагою –

Проф. Д-р Володимир Іваненко,

президент Українського Університету,

Голова Міжнародного координаційного комітету Меморіалу Миколи Леонтовича

8 січня 2019 р.

***

ПІДТРИМАЙТЕ ЦЕЙ ПРОЕКТ!

ДУЖЕ ПРОСТО ЗРОБИТИ ВНЕСОК ДО УКРАЇНСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ!

Якщо ви бажаєте зробити пожертву на користь Українського Університету, будь ласка, перейдіть за поданим нижче посиланням, щоб зробити свій внесок. Дякуємо! http://paypal.me/UkrainianUniversity.

Прохання обов‘язково додавати інформацію про призначення пожертви: «Меморіал Миколи Леонтовича».

***

«Щедрик» Миколи Леонтовича

Запис 1922 року:

https://youtu.be/qTWJHsXbDT4

Сучасний запис:

https://youtu.be/Pj4ZcVBevoo

***

Микола Леонтович – Mykola Leontovych

@MykolaLeontovychMemorial

https://www.facebook.com/MykolaLeontovychMemorial/

SAVE MYKOLA LEONTOVYCH MEMORIAL ESTATE

UA/EN

ВРЯТУЙМО САДИБУ МИКОЛИ ЛЕОНТОВИЧА

Користувач Фейсбуку Pawel Niedaszkowski (https://www.facebook.com/profile.php?id=100000246244522) виклав на своїй сторінці фотографії будинку всесвітньовідомого українського композитора й етномузиколога Миколи Леонтовича, автора знаменитого «Щедрика», що зажив світової слави. Будинок знаходиться в селі Шершні Вінницкої області і перебуває в жахливому стані (див.: https://www.facebook.com/100000246244522/posts/2264935983524588/).

Упродовж тривалого часу я думав над тим, що Україна могла б мати як роялті від щорічного комерційного використання «Щедрика» (https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A9%D0%B5%D0%B4%D1%80%D0%B8%D0%BA_(%D0%9B%D0%B5%D0%BE%D0%BD%D1%82%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87)?wprov=sfti1). Як з‘ясувалося, з юридичного погляду авторські права на музику М. Леонтовича уже давно стали публічними (public domain). (Більше про Леонтовича тут: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B5%D0%BE%D0%BD%D1%82%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87_%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0_%D0%94%D0%BC%D0%B8%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87?wprov=sfti1).

Ужахнувшись від побаченого на фотографіях, я подумав про те, що ми можемо й повинні спонукати бізнеси, які щороку використовують твір геніального українського композитора, спонсорувати реставрацію та утримання меморіальної садиби М. Леонтовича.

З цією метою Український Університет започатковує спеціальний проект, який буде частиною етномузичних студій імені професора Климента Квітки.

Для координації цього проекту ми формуємо міжнародний координаційний комітет, персональний склад якого буде оголошено пізніше.

ПІДТРИМАЙТЕ ЦЕЙ ПРОЕКТ!

ДУЖЕ ПРОСТО ЗРОБИТИ ВНЕСОК ДО УКРАЇНСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ!

Якщо ви бажаєте зробити пожертву на користь Українського Університету, будь ласка, перейдіть за поданим нижче посиланням, щоб зробити свій внесок. Дякуємо! http://paypal.me/UkrainianUniversity.

Володимир Іваненко

Український Університет

8 січня 2019 р.

***

SAVE MYKOLA LEONTOVYCH MEMORIAL ESTATE

Facebook user Pawel Niedaszkowski (https://www.facebook.com/profile.php?id=100000246244522) posted on his page photos of the home of the world-famous Ukrainian composer and ethnomusicologist Mykola Leontovych, the author of the famous “Shchedryk” (known in the world as Carol of the Bells), that has lived world fame. The house is in the village of Shershni of the Vinnytsia region and is in a terrible condition (see: https://www.facebook.com/100000246244522/posts/2264935983524588/).

For a long time, I was thinking that Ukraine could benefit financially from the annual commercial use of the “Shchedryk” (Carol of the Bells – https://en.wikipedia.org/wiki/Carol_of_the_Bells?wprov=sfti1). As it turned out, from a legal point of view, the copyrights to music by M. Leontovych have long been public (public domain). (More about Leontovich here: https://en.wikipedia.org/wiki/Mykola_Leontovych?wprov=sfti1).

Terrified from what is seen on the photographs, I thought that we can and should encourage the companies that use the work of the genius Ukrainian composer each year to sponsor the restoration and maintenance of the M. Leontovych memorial estate.

To this end, Ukrainian University initiates a special project that will be a part of the Klyment Kvitka Ethnomusicological Studies.

To coordinate this project, we are forming an Mykola Leontovych International Coordination Committee whose list of members will be announced later.

SUPPORT THIS PROJECT!

It is very easy to make a contribution to the UKRAINIAN UNIVERSITY!

If you want to donate in favor of the Ukrainian University, please follow the link below to contribute. Thank you! http://paypal.me/UkrainianUniversity.

Volodymyr Ivanenko

Ukrainian University

January 8, 2019

UKRAINE: LEGACY & CHALLENGES

An Introduction

Ukraine as an independent state has emerged after the Soviet Union collapse in 1991. It attracted a worldwide attention in 2004 during Orange Revolution. Much more attention Ukraine got during 2013 – 2014 EuroMaidan and Revolution of Dignity. But the Russian aggression became a turning point that put Ukraine into the center of global politics and media.

Talking everyday to Americans and people from other countries about Ukraine, Ukrainians and Ukrainian internal and international affairs, I made a conclusion how little people around the world know about challenges Ukraine and Ukrainian nation are facing at this time.

As an Ukrainian Studies scholar, as an Ukrainian Topics publicist and just as an Ukrainian American, I am not satisfied with what I read or hear from journalists, experts, politicians, public activists who are writing and talking about Ukraine, Ukrainians and Ukrainian internal and international affairs.

My goal is not to argue with them on each particular topic, but to provide better knowledge and better understanding of Ukraine, Ukrainians and Ukrainian internal and international affairs, as I see everything from my prospective.

In this context, I definitely do not pursue the goal of improving or repairing Ukraine’s image in the eyes of the world community. All I want is give people outside Ukraine better knowledge and better understanding of what is happening in Ukraine and around Ukraine.

So, I am going to offer my own vision of Ukraine, Ukrainians and Ukrainian internal and international challenges from historical, current and future perspectives. You will get a critical view of Ukrainian government and political elite, Ukrainian society and intellectual elite, Ukrainian diaspora, etc.

This series of articles will be published on my personal website (www.volodymyrivanenko.com) and shared on my personal and thematic pages administered by legal entities I am associated with – Ukraina Inc, Ukrainian University and Leadership International Foundation. Actually, my articles will be a part of projects Ukrainian University team is working on. It is possible that a book shall be published as well.

Although there is a list of topics that I am planning to cover in my articles, I will appreciate if you leave in comments or send me via message system topics you would like to be covered or questions to be answered.

Also, I am open for giving a series of lectures or speeches for groups of people interested in Ukraine and Ukrainian affairs – expert and research communities, university professors and students, Ukrainian American communities, etc. Please, feel free to contact me and my team via messaging system to discuss details and arrangements.

This project is particularly very relevant in connection with the oncoming 2019 presidential election in Ukraine.

Dr. Volodymyr Ivanenko

Ukrainian University

Leadership International Foundation

December 19, 2018.

Email: dr.volodymyr.ivanenko@gmail.com