ДО СТОРІЧЧЯ ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ АКАДЕМІЇ НАУК

Столітній президент НАНУ академік Борис Патон привітав очолювану ним Академію із сторіччям. Прихильниця гетьмана Павла Скоропадського Лариса Івшина з цієї нагоди зробила таке застереження:

«ПРЕКРАСНЕ СПІВПАДІННЯ — 100 ЛІТТЯ академіі і іі Президента . І вітання гарне . АЛЕ … ОДНЕ АЛЕ. НЕ було б Академіі без волі і розуму Гетьмана Скоропадського. ЧАС це чесно визнати всім».

Багаторічний член ЦК КПРС і ЦК КПУ Б. Патон гетьмана Скоропадського у своєму привітанні не назвав. І для Патона, і для автора чи авторів підписаного ним тексту Скоропадський напевно залишається й залишиться одним із ворогів українського народу.

А от академіка Володимира Вернадського як першого президента Академії назвав, бо В. Вернадського компартійно-радянська влада не могла не шанувати. Дарма, що його син Ґеоргій набував собі наукового авторитету як історик на еміґрації.

Втім, повернімося до історії Академії і подивімося, що ми нині святкуємо.

Так, П. Скоропадський узаконив заснування Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН). Так склалося. Але це зовсім не означає, що гетьман справді став засновником Академії.

Робота над створенням ВУАН велася ще за Центральної Ради. В архіві Академії збереглися документи, які свідчать про це.

Історично можна стверджувати, що ВУАН почалася ще 1914 року, коли в Києві було створене Українське Наукове Товариство (УНТ). Члени його й ініціювали створення ВУАН.

Біда тільки в тому, що у Центральної Ради, очолюваної головою УНТ Михайлом Грушевським, до створення Академії руки так і не дійшли.

Спасибі П. Скоропадському, який офіційно запустив цей процес і який не просто так пропонував М. Грушевському очолити Академію. Але ж як Грушевський міг прийняти таке запрошення від свого ідеологічного противника, який, до того ж, усунув його від влади?

Михайло Грушевський все одно став одним із перших дійсних членів ВУАН, яка формально припинила своє існування якраз у рік смерті Грушевського, тобто 1934 року.

Тут можна було б також вигукнути: «Прекрасне співпадіння», але двічі сумним є цей, можливо, й невипадковий збіг у часі.

Так, М. Грушевський помер 1934 року в Кисловодську, але є підозри, що більшовики вкоротили йому віку.

ВУАН же більшовики почали знищувати, починаючи з так званого «процесу СВУ», у список якого потрапили близько 200 українських інтелектуалів, і більшість у цьому списку складали академіки, члени-кореспонденти, старші й молодші (не в теперішньому розумінні понять) наукові співробітники ВУАН.

За трагічною закономірністю (оце вже не СПІВПАДІННЯ!) ВУАН була практично знищена якраз у той час, коли українське село більшовики виморювали Голодом.

На руїнах розваленої ВУАН, яка за півтора десятиліття свого існування набула авторитету у світі, 1934 року постановою радянського уряду й було засновано АН УРСР, останнім президентом якої став потім і академік Борис Патон.

АН УРСР ніколи не вважала себе спадкоємицею ВУАН, хоча, за радянською традицією, приписувала часом собі заслуги знищеної ВУАН.

В інформаційних бюлетенях та в архіві президії АН УРСР мені трапилося читати страшні доноси псевдовчених, які робили свої наукові кар‘єри на знищуванні не просто своїх славних попередників – СВОЇХ УЧИТЕЛІВ!

АН УРСР була тим середовищем, у якому народилися й набули свого розквіту номенклатурна наука, наукова недоброчесність, заавторство і цинічний плагіат, а відтак і моральна деградація інтелектуалів, для яких «довгий рубль» і місце біля владного корита стали важливішими за наукову істину.

***

Щоб показати вам, які люди працювали в ВУАН, розповім вам епізод з історії останніх виборів до ВУАН 1929 року. Того року на академіка було висунуто уже добре відомого в міжнародних наукових колах нашого етномузиколога Климента Квітку, чоловіка Лесі Українки. Одним із тих, хто запропонував його кандидатуру надійсного члена ВУАН був академік М. Кравчук.

Учений надзвичайної сумлінності й інтелектуал такої ж скромності, К. Квітка не прагнув посад і звань. В уряді Центральної Ради він відмовився обійняти посаду міністра юстиції, але, погодившись на посаду товариша (заступника) міністра, мусив бути якийсь час в.о. міністра.

Не хотів К. Квітка іти і в академіки. До його відмовлянь ніхто не прислухався, і йому «загрожувало» обрання на дійсного члена ВУАН проти його волі. І тоді засновник української і один із піонерів світової етномузикології публікує в газетах відкритого листа, в якому публічно відмовляється від звання академіка і натомість пропонує обрати на академіка Філарета Колесу, мотивуючи це тим, що членство в ВУАН допоможе львівському вченому, який жив і працював, на переконання Квітки, в гірших умовах.

Так Ф. Колеса став академіком ВУАН. А Квітка як один із тих, хто проходив у справі СВУ, невдовзі вимушений був покинути Україну. Але йому все одно не вдалося уникнути репресій. Саме в рік смерті ВУАН і появи на світ АН УРСР («співпадіння»?!) сталінська репресивна машина запроторила Квітку в концтабір у Казахстані, де професор Московської консерваторії викладав латину на курсах медсестер.

У казахських степах біля Караганди закінчили своє життя чимало вчених, чия наукова діяльність була пов‘язана з ВУАН. К. Квітці пощастило. Його колега по Московській консерваторії Надія Брюсова (сестра відомого російського поета) була вхожа в дім тодішнього генерального прокурора СРСР А. Вишинського.

Мені пощастило наткнутися в архівах на чернетку листа Н. Брюсової до А. Вишинського з клопотанням за К. Квітку. Думаю, спрацювало й те, що Вишинський особисто знав Квітку від часу навчання на юридичному факультеті Київського університету. Отже, його було випущено з ГУЛАГу, але дозволено жити на сто першому кілометрі від Москви.

Я був у тому будинкові (типова російська ізба) в Алєксандрові, Владімірская область. Звідти Квітка їздив на роботу до консерваторії: чотири години в поїзді в один бік, а потім чотири в другий. Коли почалася війна і поїздки стали майже неможливими, учений нелегально жив якийсь час у племінниці, а потім йому було виділено половину кімнати, перегородженої шторою, безпосередньо в приміщенні консерваторії.

На цю адресу 1943 року директор ІМФЕ АН УРСР Максим Рильський надіслав К. Квітці листа з проханням заповнити додану анкету і балотуватися на члена-кореспондента АН УРСР. Професор Квітка не зреагував на те запрошення. В його архіві збереглося декілька телеграм від Рильського з проханнями прискорити оформлення документів, але вчений проігнорував ті наполягання.

І тут починається інший цікавий епізод з історії уже не ВУАН, а АН УРСР, який засвідчує, що між ВУАН і АН УРСР практично немає нічого спільного.

Як відомо, святе місце порожнім не буває. Відмова К. Квітки заповнити вакансію член-кора примусила М. Рильського шукати іншого кандидата на академічну посаду. І він його знайшов у себе в інституті.

Якраз на той час після поранення на фронті на роботу в ІМФЕ повернувся ще молодий науковець Всеволод Дашкевич, якому через брак авторитетніших кадрів було довірено очолити відділ. Саме статус завідувача відділу й уможливив обрання Дашкевича на члена-кореспондента АН УРСР.

Далі події розгорнулися так, що В. Дашкевич втратив посаду завідувача відділу, роботу в інституті й саму можливість займатися наукою. А от звання члена-кореспондента АН УРСР не втратив. Як так?

Якимось чином В. Дашкевич умудрився в обхід Головліту видати якийсь словник: без дозволу цензури книжку було надруковано в якій друкарні на Житомирщині. Коли цю справу розслідували і Дашкевича вигнали з ІМФЕ, постало питання і про позбавлення його членства в АН УРСР.

Тут виявилося, що членство в Академії є пожиттєвим: можна зайти, але вийти з неї не можна. Але ЦК КПУ хотіло наказати В. Дашкевича й позбавленням його членства в АН УРСР. І тоді Л. Каганович звернувся за порадою до Й. Сталіна. Вислухавши Кагановича, Сталін начебто сказав так: «Ми нє можєм попірать акадємічєскіє свободи із-за какого-то одного дурака».

Так В. Дашкевич залишився членом-кореспондентом АН УРСР. Це додавало йому авторитету як завідувачу мовно-стилістичного відділу редакції газети «Радянська Україна», де мені трапилося з ним пересіктися. Крім того, він був автором різних ювілейних текстів, які поширювало РАТАУ для публікації в обласних і районних газетах. Люди старшого покоління напевно пам‘ятають ті тексти з підписом: «В. Дашкевич, член-кореспондент АН УРСР».

Належну йому академічну стипендію В. Дашкевич, мабуть, не одержував. В колись рідному йому інституті про нього просто забули. Згадали в ІМФЕ ученого як непересічну особистість уже через роки після його смерті. У якомусь виданні одна моя колишня колега по інституту бідкалася, що їм не відомо навіть, коли Дашкевич помер і де похований.

Підозрюю, що ніхто їм в ІМФЕ не підказав, що буквально через дорогу від інституту в Київській організації СЖУ напевно є інформація, якої забракло науковцям тепер уже НАНУ – Національної Академії Наук України, яка цьогоріч святкує несвій сторічний ювілей і яка через свою вірність традиціям компартійно-радянської науки не сподобилася стати інтелектуальним флагманом незалежної України.

Таких історій, як я вам розповів при цій нагоді, в історії ВУАН і АН УРСР – НАНУ напевно дуже багато. Серед них чимало й набагато печальніших. І тому, як науковець, я волів би, щоб НАНУ як продовжувачка традицій АН УРСР, заснованої 1934 року, зазнала кардинальних системних змін або і взагалі зійшла з наукової сцени.

Натомість годилося б відродити традиції ВУАН з урахуванням досвіду академій наук розвинутих країн світу. Можливо, що саме це стане поштовхом для успішного розвою української науки.

Володимир Іваненко

Український Університет

27 листопада 2018 р.

З ІСТОРІЇ СУЧАСНОГО ПРАВОСЛАВ‘Я В УКРАЇНІ

Звідки починалася дорога до Томосу і скільки ми на цій дорозі втратили

Я не мав наміру нагадувати про ці події двадцятип’ятирічної давності. Але обговорення проблем релігійного життя, що активізувалося у зв’язку з розпочатою уже процедурою надання Томосу Українській Православній Помісній Церкві спонукало мене підняти з архіву документ 1993 року.

Автор цього документа Сергій Головатий – на той час народний депутат України, голова Асоціації українських правників та президент Української правничої фундації, а нині член Конституційного Суду України.

Документ називається “СВОБОДА СОВІСТІ В УКРАЇНІ: ПОРУШЕННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ”. Це була доповідь на прес-конференції 22 березня 1993 року, яку я організовував і проводив як прес-секретар Української правничої фундації.

Цей текст був відредагований мною і включений до збірки з іншими матеріалами української преси на цю тему, упорядкованої мною й виданої Українською правничою фундацією. Очевидно, цю збірку можна знайти в бібліотеках України.

У зберігся цей текст лише у роздрукованому вигляді. Тому я пропоную його вашій увазі у вигляді сканів.

При використанні цього матеріалу, виразне гіперпосилання на цю публікацію обов’язкове.

Володимир Іваненко

22 жовтня 2018 р.

ПРАВО НА ПОРАДИ

«Не майте гніву до моїх порад» 

(Максим Рильський)

Ідея мого блогу «Не майте гніву до моїх порад» народилася як наслідок моїх численних записів на ФБ з приводу дискусій на теми мови і мовлення. І от мені подумалося, що зібрані докупи в одному місці мої записи можуть бути цікаві й корисні кожному користувачеві мови (а це – ми всі), особливо ж – журналістам, літераторам, блогерам, учителям.

На відкриття мого блогу, назвою для якого я взяв рядок із вірша Максима Рильського про мову, хотілося б пояснити, за яким правом я беруся давати поради з питань культури мовлення, практичної стилістики, редакторської й перекладацької майстерності. 

Хто мені дав це право?

Я – не мовознавець, не лінгвіст, і я не збираюся тут учити людей писати правильно, тобто відповідно до правил і без помилок. Я виходжу з того, що кожен, хто закінчив середню школу, повинен уміти це робити. Тим більше це стосується людей з філологічною освітою. Хоча, на жаль, усі ми – далекі від ідеалу: я знав одного професора, доктора філологічних наук, декана філологічного факультету, який у доповідній записці в півтори сторінки від руки на ім’я ректора умудрився зробити понад дюжину граматичних помилок.

Отже, я – не мовознавець, але мова й мовлення є наріжним каменем моєї фахової підготовки, і я пройшов такий вишкіл у цій царині, що дай Боже кожному. Найвищою нагородою для мене було визнання пріоритету моїх знань і вмінь з боку моїх учителів, яким я безмежно вдячний за науку, за те, що подарували мені можливість стати на їхні плечі, й вибутися на статус словознавця. У свою чергу, я радію успіхам моїх учнів, які пішли далі й піднялися вище за мене.

 

Отже, дозвольте мені відрекомендувати вам моїх учителів.

Українська мова – моя рідна, материнська мова, і відтак у першу чергу мені належить подякувати за науку моїй матері Антоніні Федорівні, з молоком якої я всотав любов до української мови, і ця мова була й залишається для мене першою навіть тоді, коли я жив у Москві, чи тепер, коли я живу у Вашингтоні. Мати моя мала неповносередню освіту, але мова її була соковитою й колоритною.

Пригадую, як мій друг і прекрасний знавець української мови Анатолій Погрібний після розмов з моєю матір’ю довго смакував почуте від неї слово “підшанувати” (“підшанували теля”, здається, вона сказала у розмові з ним, маючи на увазі “підгодували”).

Другим моїм учителем азів української, безумовно, була моя баба Настя (Анастасія Денисівна), яка нарозказувала мені напевно сотні казок. Набувши досвід у фольклористиці, я пробував розшукати варіанти її казок серед опублікованих записів і не знайшов нічого навіть подібного. Шкода, на той час бабина пам’ять уже не могла відтворити бодай дещиці з тих казок.

Що я зумів зробити, так це записати з голосу баби й матері понад сотню народних пісень. Тексти їх збереглися в моєму архіві, а от фонозаписи, на жаль, загублено в Кабінеті музичної фольклористики Київської консерваторії, де їх мали перевести на ноти для публікації. Варіанти цих пісень я знайшов лише серед записів з Поділля, що підтверджує краєзнавчі висновки про заселення Слобожанщини переселенцями з Правобережної України. До речі, туди ж, на південне Поділля тягнеться своїм корінням і старовинний старшинський козацький рід Іваненків.

І тут якраз упору сказати про роль мого батька Григорія Васильовича. Мій батько був учителем, і в роки, коли закладалися мої мовні пріоритети, він викладав… російську мову. Пригадую, як через чиєсь головотяпство у наше глухе й стовідсотково україномовне село завезли підручники, які виявилися не тільки з чорно-білими ілюстраціями, а й… російськомовними. Поїхав тоді батько в район сваритися. Для всього класу потрібних підручників не добув, але вибив один – україномовний і з кольоровим друком. Так по тому моєму підручнику цілий рік наш клас і вчився. Дуже принциповим був мій батько у виборі мови.

Опосередковано, але має відношення до мого й мовного вишколу, переписування шкільних зошитів. Батько мій був, як тепер сказали б, перфекціоністом і з мене ліпив такого ж. Відтак примушував мене переписувати цілий зошит, якщо я зробив якусь помилку або поставив кляксу на передостанній сторінці.

Цю батькову учительську жорстокість я по-справжньому оцінив уже дорослим, коли зрозумів, наскільки важливим для вигострення пера є переписування текстів. Будь-яких текстів, особливо ж – класичних. Пригадуєте Шевченкове: “…та й списую Сковороду”? Не було б Кобзаря без того списування.

Пощастило мені й на шкільних учителів з мов, які були вельми грамотні й вимогливі, хоч і дали мені менше, ніж дав мені батько як учитель.

Але найважливішу для мене школу з української мови я пройшов під час виробничих практик та роботи у відділі публіцистики редакції газети “Літературна Україна”, де моїми навчителями були завідувач відділу Олексій Дмитренко та літературні працівники Іван Білик і Микола Шудря (усі вони, до речі, згодом стали лауреатами Шевченківської премії).

Тут я мав можливість спостерігати три відмінних методики редагування авторських рукописів: від просто виправлення помилок, щоб “дурість автора було видно” (І. Білик) до по суті переписування тексту на свій лад (О. Дмитренко). Я став прибічником вдумливого аналізу й оцінки рукопису, на основі якого потім робилися найпростіші виправлення або, коли треба, переписування окремих частин твору. Цей підхід сповідував М. Шудря, якого призначено було опікуватися мною як практикантом.

Микола Архипович був дуже вимогливим учителем. Перший нарис він примусив мене переписувати двадцять два рази! В “Літературній Україні” я захопився словниками Бориса Грінченка й Володимира Даля. Там же… Коли мене запитували, в якому університеті я навчався, у присутності одного із згаданих вище старших колег, мене випереджали з відповіддю: “В “Літературній Україні”!” І це була правда.

Втім, формальну вищу освіту я здобував на факультеті журналістики Московського університету імені М. Ломоносова, і моїм найважливішим учителем у відношенні до обговорюваної теми був професор Дітмар Ельяшевич Розенталь – найавторитетніший фахівець у царині стилістики російської мови. Якщо сказати: усіх часів, – це не буде перебільшенням.

Професор Розенталь, можна навіть сказати, визначив мою долю на старті мого професійного життя. Поїхавши вступати до МДУ, я по суті вперше в житті мав говорити російською мовою, та ще й складати з неї вступний іспит. Можете собі уявити, як я хвилювався, хоч теоретично й знав російську мову цілком достатньо. 

Іспит приймали у мене дві жінки-викладачки, тепер я сказав би, молодшого віку. Під час моєї відповіді в аудиторію зайшов невисокого зросту, худорлявий і дуже скромний у рухах чоловік старшого віку. Мої екзаменаторки попідскакували зі своїх місць, вітаючи явно дуже впливову особу. Прибулець сів на звільнене для нього очільне місце й попросив продовжувати. “Допит” тривав…

По кількох хвилинах дідок тихим голосом запитав ув екзаменаторок, що вони про мене думають. Наче змовившись, з обох боків прозвучало в унісон, що мої відповіді тягнуть на тверду “трійку”. “Ну, что вы, коллеги, этот молодой человек вполне заслуживает хорошей оценки”, – сказав старий. Та одиничка й дозволила мені подолати вступний рубіж.

Пізніше я довідався, що вершителем моєї абітурієнтської долі й був знаменитий професор Розенталь – либонь, найшанованіша особистість на всьому великому факультеті.

Там же, в МДУ, мені пощастило на вчителів і з англійської мови. Хоч я англійську в школі не вивчав, на першому курсі мені трапилося брати уроки у викладачки, завдяки яким через рік я пройшов відбір у спецгрупу в якій зібралися випускники спецшкіл з посиленим вивченням англійської і досвідом проживання в англомовних країнах. А в тій спецгрупі заняття вела Олександра Георгіївна Єлисєєва, в самій Великобританії визнана одним із кращих знавців англійської, тобто – свого роду Розенталь у цій царині.

Після закінчення університету мені довелося кілька місяців попрацювати в газеті “Радянська Україна”, де я зіткнувся з дуже повчальним для мене досвідом негативного характеру. Здавши до друку свій матеріал, я поїхав у відрядження, а після повернення був дуже розчарований тим, як обійшлися з моїм текстом. Я поцікавився у завідувача відділу, чому від мого тексту залишилися лише ріжки та ніжки. Він сказав мені, що мій текст йому сподобався і він віддав його до друку практично без змін, претензії ж треба висувати до… мовностилістичного відділу.

Мовностилістичним відділом у “Радянці” завідував дехто по імені Всеволод Дашкевич, солідності й авторитету якому додавало звання… члена-кореспондента АН України (дуже цікавий персонаж). Отож я підійшов до майже академіка й попросив хоча б пояснити його маніпуляції з моїм текстом. “А я не бачив, щоб так було де-небудь написано, і тому виправив текст”, – з наївною простотою пояснив стилістичний начальник головної компартійної газети республіки. Я зрозумів, що завідувач відділу з ученими регаліями нічого, крім своєї газети, не читає, далі свого стола не бачить, ну, і мислить відповідно.

Зате згодом я продовжив добру науку в редакції журналу “Народна творчість та етнографія”, де заступником головного редактора був Юрій Григорович Костюк – вихованець школи, сказати б, класичної української мови, спаплюженої пізніше кількома реформами, спрямованими на зближення з російською. А поряд зі мною на аналогічній посаді редактора відділу працював надзвичайно скромний і безмежно ерудований поцінувач мови Іван Маркович Власенко.

А потім мені запропонували очолити відділ культури англомовної газети “News from Ukraine”, де мені пощастило кілька років попрацювати ще з одним знавцем уже англійської мови Ґледіс Еванс – чудовим стилістом й талановитою перекладачкою української поезії на англійську. 

Знання із стилістики російської та англійської мов допомогло мені осягнути глибини й багатство української мови.

І ось на цьому етапі мого фахового зростання доля привела мене на кафедру стилістики факультету журналістики Київського університету імені Т. Шевченка. Спочатку мене попросили підготувати для студентів курс теорії і практики перекладу, а потім мені передали й курс “Літературне редагування”, який я докорінно реформував. Останнє змусило мене серйозно відстудіювати ще й логіку, яку я “проходив” під час навчання в університеті, мав нагоду навіть бачити “наживо” зубра радянської логіки Валентина Фердинандовича Асмуса, але аж тепер я осягнув її настільки, що й сам міг би викладати.

Робота на кафедрі стилістики на десять років звела мене з професором Аллою Петрівною Коваль – сказати б, українським аналогом професора Розенталя, – у якої я також дуже багато чому навчився і завдяки якій почав нарощувати й свої власні м’язи, свій авторитет у галузі. Особливо приємно й знаково було почути визнання з боку самої Алли Петрівни, яка й до сьогодні – після відходу у кращий світ – залишається авторитетом над авторитетами галузі.

Пригадую такий випадок: А. Коваль попросила мене скласти якийсь документ, що його мусила б підготувати сама, але не знала, з якого боку підступитися. Я їй: “Алло Петрівно, ви ж – автор книжки з культури ділового мовлення. То хіба ви не можете?” А. П. примружила в усмішці очі: “Так то ж теорія! А на практиці краще, ніж у вас, ні в кого не виходить”.

Відтак пішло… Виступаю з лекціями й оглядами перед журналістами й письменниками, виступаю з доповідями й повідомленнями на конференціях… Мені телефонують колеги з інших міст – порадитися…

Завдяки якраз знанням і досвідові у цій галузі мені вдалося здійснити дослідження справді комплексного характеру: “Майстерність і новаторство Лесі Українки як літературного критика і публіциста” (1983), “Критика перекладу: Теорія, методологія, майстерність”(1979), “Журналістикознавство: Теорія, методологія, організація наукових досліджень” (1989), – та, зрештою, й усього іншого написаного мною за десятки років творчої й наукової праці (дуже багато залишається неопублікованим, але доступним для дослідників у моєму архіві в ЦДАМЛМ України).

Думаю, мої вчителі й мій досвід і є запорукою мого права давати поради, навчати і… повчати.

Як би там не було, я укупі з моїми порадами не є істиною в останній інстанції. Тим більше, що стилістика, редакторський аналіз і оцінка тексту, та й перекладознавство не є нормативними дисциплінами. Вони не встановлюють правил. Вони мають рекомендаційну природу.

Отже, якщо ви можете запропонувати вдаліші, доречніші, точніші слова, фрази, вирази, – дерзайте!

(с) Володимир Іваненко

Вашингтон,

8 жовтня 2015 р.

МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ

Ще підлітком-старшокласником був я закоханий (це – як “ти – моє перше кохання, останнє уже було”) у дівчину-киянку, а вона була закохана у Миколу Вінграновського (про це я довідався значно пізніше). 

Хто в отротцтві не пробує себе у віршуванні? І я не був винятком. Слава Богу, дуже скоро зрозумів, що у мене – не так необхідний для поетичної творчості образно-асоціативний склад мислення, а логіко-аналітичний, тобто – брак поетичного таланту. Той ранній досвід у віршуванні згодом мені знадобився, коли я захопився поетичним перекладом, і в мене навіть пристойно виходило. Переклади мої друкувалися в літературній періодиці, але ніколи не входили до моєї бібліографії. Так що й сліди їхні погубилися…

Поезія, власне, була й призвідницею моєї закоханості, того мого першого кохання. Центр мого отроцького Всесвіту на той час уже встигла зробити свої перші серйозні кроки у поезії й, за правом доки у віршуванні, як могла учила чи повчала мене. Відтак настійно порадила мені читати Віталія Коротича, Івана Драча й Миколу Вінграновського.

Так у мою свідомість увійшло ім’я Миколи Вінграновського. Моя симпатія на той час уже була знайома з ним і особисто. Відтак бувало, що я використовував ім’я Вінграновського, так би мовити, з тактичною метою.

Справа в тому, що на якомусь етапі моєї закоханості мама об’єкта мого кохання вирішила, що я – не рівня її дочці, й почала перекривати мені спроби вийти на зв’язок із дівчиною. Зателефоную, і як тільки назвуся, вона одразу ж вигадує якусь причину, щоб не передавати слухавку дочці. 

А одного разу у неї стався збій. Якось вона узяла слухавку на мій дзвінок, і я почув, ще не встигнувши привітатися: “Це, мабуть, Вінграновський?” Я хутко зорієнтувався: “Так”, – і тут же слухавку було передано за призначенням. Відтак ім’я Вінграновського стало свого роду ключиком, і пароль діяв, поки шило не вилізло з мішка.

Отже, я любив дівчину, а вона любила Вінграновського. Такий собі, як тепер сказали б, віртуальний “любовний трикутник”. Відтак поставлю крапку у цій частині моєї розповіді тут і повернуся до постаті самого Миколи Вінграновського….

Зазвичай я пам’ятаю якщо не дату знайомства, то принаймні нагоду, за якої довелося запізнатися з людьми, які увійшли в моє життя і справили вплив на становлення мене як особистості. 

З Миколою Вінграновським – усе було не так. Я не можу пригадати, коли і за яких обставин ми познайомилися. У мене таке відчуття, наче він був у моєму житті завжди. Як старший брат: я народився, а він уже є.

Зате пам’ять зберігає численні зустрічі й розмови, перемішані в часі, деякі з яких я й хочу тут згадати. Не в хронологічному порядку, а за якоюсь іншою логікою, яку мені навіть важко визначити.

* * *

Почну з події, прив’язаної до конкретної дати, – похорону Андрія Малишка. Смерть Малишка була однією з найбільших втрат для української поезії взагалі. Для Миколи Вінграновського, наскільки я розумію, це була велика особиста втрата. 

Щойно довідавшись про смерть старшого колеги і Вчителя, Вінграновський написав вірш “На смерть Андрія Малишка”. Цей вірш він прочитав над свіжою могилою Малишка на Байковому кладовищі. І це було, мабуть, найкраще із сказаного про Поета в той день. 

Не знаю, де і чи взагалі був того дня поминальний обід. Напевно ж Любов Забашта, вдова поета, влаштовувала тризну за участю дуже вузького кола вибраних. В усякому разі Вінграновський до того кола вибраних не потрапив.

Коли ми з’юрмилися навколо нього, щоб висловити захоплення його поетичним відгуком на смерть Малишка, Микола сказав: “Поїхали, хлопці, до мене та пом’янемо Андрія Самійловича”.

Відтак невеликою групкою, в якій, крім мене, були Володимир Мордань, а також, здається, Леонід Горлач та ще пару осіб, ми поїхали до тодішнього помешкання Миколи Вінграновського у письменницькому будинку на вулиці Суворова.

Миколина дружина, очевидно, не була рада компанії, яка раптом завалила у квартиру. Щось там вона знехотя приготувала, але більше гостями клопотався сам Вінграновський.

Була там якась скромна випивка і закуска, але більше було розмов про Андрія Малишка і про поезію. На наше прохання Вінграновський щонайменше двічі з властивою йому артистичністю читав свій вірш на смерть Малишка:

НА СМЕРТЬ АНДРІЯ МАЛИШКА

В ніч кам’яну, коли темно воді і дорозі,

Коли темно траві і нічого не видно мені,

В ніч кам’яну, коли темно надії й тривозі, —

Будь при мені, будь навіки мені при мені.

В тіні священній могил, в тіні священній свободи,

Коли я присідаю на мить, бо ще далеко мені,

Коли проклятий раб в мені голову зводить, —

Будь при мені, будь навіки мені при мені.

В ніч кам’яну, коли люблять не спать яничари,

Вони люблять не спать, плідно плодючись навіть вночі, – 

Не сумуй і не плач. Навіть в смерті своїй ти зі мною недаром – 

Будь Христом при мені, будь навіки мені при мені.

1971

Таким я і знаю цей вірш. І не просто знаю: підписаний автором машинопис вірша, з якого декламував Вінграновський свої рядки над могилою Малишка, а потім і вдома у нашій компанії, зберігається в моєму архіві (ЦДАМЛІМ України, ф. 1111).

Я забрав той аркуш у Миколи з твердим наміром опублікувати вірш у «Вечірньому Києві», у відділі літератури і мистецтва якого я тоді працював. Редактор газети Іван Семенець підписав вірш до друку, але редактор Головліту (Головного управління з охорони таємниць у пресі) зняв його з номера. 

Звісно, не смерть А. Малишка була тією стратегічною таємницею, яку цензор зважив за необхідне охороняти, а сила практичних образів Вінграновського.

Хоч я любив і люблю часом смакувати поетикою цього вірша, я ніколи не відстежував, коли і де М. Вінграновський його публікуаав.

…Восени 2000 року сидів я в тісному кабінеті-робітні Миколи Француженка-Вірного, і мій американський колега і приятель розповідав мені про приїзд Вінграновського до США та їхні посиденьки.

І тут вигулькнула з якоїсь полиці невелика збірка поезій Вінграновського, видана уже після мого від‘їзду з України і переслана М. Француженкові наприкінці 1996 року. Побачивши, з якою цікавістю я заглибився в книжку, Француженко сказав: «Візьми її собі. Вдома перечитаєш».

У цій збірці М. Вінграновського я й натрапив на один із улюблених моїх віршів:

* * *

В ніч кам’яну, коли темно воді і дорозі,

Коли темно траві і нічого не видно мені,

В ніч кам’яну, коли темно надії й тривозі, —

Будь при мені, будь навіки мені при мені.

В тіні священній могил, в тіні священній свободи,

Коли я прилягаю на хвилю, бо ще далеко мені,

Коли проклятий раб в мені голову зводить, —

Будь при мені, будь навіки мені при мені.

В ніч кам’яну, коли люблять не спать яничари,

Вони люблять не спать, плідно плодючись навіть вві сні, –

Не кричи і не плач. Навіть в смерті своїй я з тобою недаром.

Зоре, будь при мені, будь навіки мені при мені.

1982

На одному із доданих фото ви бачите сторінки збірки з цим віршем, змережені моєю рукою 22 жовтня 2000 року.

Нещодавно в інтернеті я вигуглив цей же вірш уже із посвятою Оксані (не знаю, хто ховається за цим іменем) і також датований 1982 роком:

«І Оксану, мою зорю,

Мою добру долю…

             Т. Шевченко»

(Див.: Вінграновський. Оксані: http://ukrlit.org/vinhranovskyi_mykola_stepanovych/oksani).

Цим же, 1982 роком датується вірш і в грубезному томі «Вибраних творів» 

Микола Вінграновський, виданих «Смолоскипом» (Київ: Смолоскип, 2012. – С. 291).

Пошук к Ґуґлі видає нагора численні літературознавчі студії про творчість М. Вінграновського. Особливу увагу дослідників привертає поетова інтимна лірика. І чи не в кожному дослідженні обговорюється цей вірш з посвятою Оксані.

І от я собі думаю, як дивовижно склалася доля поетичного твору, написаного на смерть Андрія Малишка, потім, очевидно, на ціле десятиліття загубленого в архіві поета, щоб потім появитися друком у зовсім іншому контексті – як глибоко інтимний ліричний твір, звернений до жінки.

(Далі буде)

21 червня 2016 р. – 8 листопада 2017 р.

МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ

Ще підлітком-старшокласником був я закоханий (це – як “ти – моє перше кохання, останнє уже було”) у дівчину-киянку, а вона була закохана у Миколу Вінграновського (про це я довідався значно пізніше).

Хто в отротцтві не пробує себе у віршуванні? І я не був винятком. Слава Богу, дуже скоро зрозумів, що у мене – не так необхідний для поетичної творчості образно-асоціативний склад мислення, а логіко-аналітичний, тобто – брак поетичного таланту. Той ранній досвід у віршуванні згодом мені знадобився, коли я захопився поетичним перекладом, і в мене навіть пристойно виходило. Переклади мої друкувалися в літературній періодиці, але ніколи не входили до моєї бібліографії. Так що й сліди їхні погубилися…

Поезія, власне, була й призвідницею моєї закоханості, того мого першого кохання. Центр мого отроцького Всесвіту на той час уже встигла зробити свої перші серйозні кроки у поезії й, за правом доки у віршуванні, як могла учила чи повчала мене. Відтак настійно порадила мені читати Віталія Коротича, Івана Драча й Миколу Вінграновського.

Так у мою свідомість увійшло ім’я Миколи Вінграновського. Моя симпатія на той час уже була знайома з ним і особисто. Відтак бувало, що я використовував ім’я Вінграновського, так би мовити, з тактичною метою.

Справа в тому, що на якомусь етапі моєї закоханості мама об’єкта мого кохання вирішила, що я – не рівня її дочці, й почала перекривати мені спроби вийти на зв’язок із дівчиною. Зателефоную, і як тільки назвуся, вона одразу ж вигадує якусь причину, щоб не передавати слухавку дочці.

А одного разу у неї стався збій. Якось вона узяла слухавку на мій дзвінок, і я почув, ще не встигнувши привітатися: “Це, мабуть, Вінграновський?” Я хутко зорієнтувався: “Так”, – і тут же слухавку було передано за призначенням. Відтак ім’я Вінграновського стало свого роду ключиком, і пароль діяв, поки шило не вилізло з мішка.

Отже, я любив дівчину, а вона любила Вінграновського. Такий собі, як тепер сказали б, віртуальний “любовний трикутник”. Відтак поставлю крапку у цій частині моєї розповіді тут і повернуся до постаті самого Миколи Вінграновського….

Зазвичай я пам’ятаю якщо не дату знайомства, то принаймні нагоду, за якої довелося запізнатися з людьми, які увійшли в моє життя і справили вплив на становлення мене як особистості.

З Миколою Вінграновським – усе було не так. Я не можу пригадати, коли і за яких обставин ми познайомилися. У мене таке відчуття, наче він був у моєму житті завжди. Як старший брат: я народився, а він уже є.

Зате пам’ять зберігає численні зустрічі й розмови, перемішані в часі, деякі з яких я й хочу тут згадати. Не в хронологічному порядку, а за якоюсь іншою логікою, яку мені навіть важко визначити.

* * *

Почну з події, прив’язаної до конкретної дати, – похорону Андрія Малишка. Смерть Малишка була однією з найбільших втрат для української поезії взагалі. Для Миколи Вінграновського, наскільки я розумію, це була велика особиста втрата.

Щойно довідавшись про смерть старшого колеги і Вчителя, Вінграновський написав вірш “На смерть Андрія Малишка”. Цей вірш він прочитав над свіжою могилою Малишка на Байковому кладовищі. І це було, мабуть, найкраще із сказаного про Поета в той день.

Не знаю, де і чи взагалі був того дня поминальний обід. Напевно ж Любов Забашта, вдова поета, влаштовувала тризну за участю дуже вузького кола вибраних. В усякому разі Вінграновський до того кола вибраних не потрапив.

Коли ми з’юрмилися навколо нього, щоб висловити захоплення його поетичним відгуком на смерть Малишка, Микола сказав: “Поїхали, хлопці, до мене та пом’янемо Андрія Самійловича”.

Відтак невеликою групкою, в якій, крім мене, були Володимир Мордань, а також, здається, Леонід Горлач та ще пару осіб, ми поїхали до тодішнього помешкання Миколи Вінграновського у письменницькому будинку на вулиці Суворова.

Миколина дружина, очевидно, не була рада компанії, яка раптом завалила у квартиру. Щось там вона знехотя приготувала, але більше гостями клопотався сам Вінграновський.

Була там якась скромна випивка і закуска, але більше було розмов про Андрія Малишка і про поезію. На наше прохання Вінграновський щонайменше двічі з властивою йому артистичністю читав свій вірш на смерть Малишка:

НА СМЕРТЬ АНДРІЯ МАЛИШКА

В ніч кам’яну, коли темно воді і дорозі,

Коли темно траві і нічого не видно мені,

В ніч кам’яну, коли темно надії й тривозі, —

Будь при мені, будь навіки мені при мені.

В тіні священній могил, в тіні священній свободи,

Коли я присідаю на мить, бо ще далеко мені,

Коли проклятий раб в мені голову зводить, —

Будь при мені, будь навіки мені при мені.

В ніч кам’яну, коли люблять не спать яничари,

Вони люблять не спать, плідно плодючись навіть вночі, –

Не сумуй і не плач. Навіть в смерті своїй ти зі мною недаром –

Будь Христом при мені, будь навіки мені при мені.

1971

Таким я і знаю цей вірш. І не просто знаю: підписаний автором машинопис вірша, з якого декламував Вінграновський свої рядки над могилою Малишка, а потім і вдома у нашій компанії, зберігається в моєму архіві (ЦДАМЛІМ України, ф. 1111).

Я забрав той аркуш у Миколи з твердим наміром опублікувати вірш у «Вечірньому Києві», у відділі літератури і мистецтва якого я тоді працював. Редактор газети Іван Семенець підписав вірш до друку, але редактор Головліту (Головного управління з охорони таємниць у пресі) зняв його з номера.

Звісно, не смерть А. Малишка була тією стратегічною таємницею, яку цензор зважив за необхідне охороняти, а сила практичних образів Вінграновського.

Хоч я любив і люблю часом смакувати поетикою цього вірша, я ніколи не відстежував, коли і де М. Вінграновський його публікуаав.

…Восени 2000 року сидів я в тісному кабінеті-робітні Миколи Француженка-Вірного, і мій американський колега і приятель розповідав мені про приїзд Вінграновського до США та їхні посиденьки.

І тут вигулькнула з якоїсь полиці невелика збірка поезій Вінграновського, видана уже після мого від‘їзду з України і переслана М. Француженкові наприкінці 1996 року. Побачивши, з якою цікавістю я заглибився в книжку, Француженко сказав: «Візьми її собі. Вдома перечитаєш».

У цій збірці М. Вінграновського я й натрапив на один із улюблених моїх віршів:

* * *

В ніч кам’яну, коли темно воді і дорозі,

Коли темно траві і нічого не видно мені,

В ніч кам’яну, коли темно надії й тривозі, —

Будь при мені, будь навіки мені при мені.

В тіні священній могил, в тіні священній свободи,

Коли я прилягаю на хвилю, бо ще далеко мені,

Коли проклятий раб в мені голову зводить, —

Будь при мені, будь навіки мені при мені.

В ніч кам’яну, коли люблять не спать яничари,

Вони люблять не спать, плідно плодючись навіть вві сні, –

Не кричи і не плач. Навіть в смерті своїй я з тобою недаром.

Зоре, будь при мені, будь навіки мені при мені.

1982

На одному із доданих фото ви бачите сторінки збірки з цим віршем, змережені моєю рукою 22 жовтня 2000 року.

Нещодавно в інтернеті я вигуглив цей же вірш уже із посвятою Оксані (не знаю, хто ховається за цим іменем) і також датований 1982 роком:

«І Оксану, мою зорю,

Мою добру долю…

Т. Шевченко»

(Див.: Вінграновський. Оксані: http://ukrlit.org/vinhranovskyi_mykola_stepanovych/oksani).

Цим же, 1982 роком датується вірш і в грубезному томі «Вибраних творів»

Микола Вінграновський, виданих «Смолоскипом» (Київ: Смолоскип, 2012. – С. 291).

Пошук к Ґуґлі видає нагора численні літературознавчі студії про творчість М. Вінграновського. Особливу увагу дослідників привертає поетова інтимна лірика. І чи не в кожному дослідженні обговорюється цей вірш з посвятою Оксані.

І от я собі думаю, як дивовижно склалася доля поетичного твору, написаного на смерть Андрія Малишка, потім, очевидно, на ціле десятиліття загубленого в архіві поета, щоб потім появитися друком у зовсім іншому контексті – як глибоко інтимний ліричний твір, звернений до жінки.

(Далі буде)

21 червня 2016 р. – 8 листопада 2017 р.

НЕЗАШТОПАНА ДІРКА АБО РІЗУНОРУБАНСТВО У КУЗНІ ЖУРНАЛІСТИКИ

Ексклюзивна хвиля

НЕЗАШТОПАНА ДІРКА АБО РІЗУНОРУБАНСТВО У КУЗНІ ЖУРНАЛІСТИКИ

Листопад 19, 2017

З нотаток про стан журналістикознавства в Україні

Давним-давно у Віденському університеті працював талановитий професор на ім’я Іван Пулюй. І відкрив він радіовипромінювання, яке за допомогою спеціально сконструйованого самим професором пристрою дозволяло бачити всередині людського організму те, що було недоступне неозброєному окові.

Увесь світ тепер користується цим винаходом, не знаючи імені професора, зате знають ім’я його лаборанта-асистента…

Нещодавно я натрапив в інтернеті на підручник «Літературне редагування» авторства мого колишнього асистента й наступника Володимира Різуна, виданий ним 1996 року і досі вживаний у навчальному процесі. Так склалося, що я досі не був знайомий з цією книжкою. Відтак із цікавістю її переглянув.

Краще б я її не бачив…

Курс літературного редагування, коли я ще навчався на факультеті журналістики МДУ, мені викладали філологи. Навчальний посібник, який нам рекомендували, уже тоді був застарілий. Свіжим був «Практикум з літературного редагування». Але що таке практикум? Це — збірник сирих, погано написаних текстів для практичних занять з відповідно сформульованими завданнями, в інших дисциплінах такі посібники називають збірниками вправ.

Словом, як редактор, в університеті я мало чому навчився. Дякувати хоча б за те, що ті лекції та практичні заняття хоч відрази до редагування не посіяли.

Справжню редакторську школу я пройшов у відділі публіцистики редакції газети «Літературна Україна», де мав нагоду щоденно спостерігати за роботою трьох моїх старших колег і наставників, які, на моє щастя, були представниками трьох дуже відмінних за методологією й методикою підходів до розв’язування редакторських завдань.

Завідувач відділу Олексій ДМИТРЕНКО мав звичку по суті переписувати авторські тексти, закреслюючи олівцем оригінальний абзац і зверху пишучи так, як написав би тільки сам Дмитренко.

До іншої крайності зводилася редакторська підготовка рукопису до друку в Івана БІЛИКА. Сам чудовий майстер слова, він обмежувався виправленням помилок та очевидних смислових нісенітниць, щоб, як він сам казав, «дурість кожного автора було видно».

Мені заімпонував підхід, сповідуваний Миколою ШУДРЕЮ, який навчив мене думати, співвідносити зміст і форму написаного перед тим, як глибоко переорати цілі абзаци чи делікатно просапувати авторський текст.

Усі три мої практичні навчителі мали базову журналістську освіту, хороших учителів і чималий практичний досвід. Небавом мені ще довелося багато чому навчитися й від Юрія Костюка — редактора ще з довоєнним вишколом і володінням ще незрусифікованою українською мовою.

Так само мені пощастило і зі знавцями англійської. І от коли мене самого поставили за кафедру навчати редагуванню інших, мої знання й мій досвід повстали проти узвичаєного на той час розуміння «літературного редагування» як неодмінного перелопачування тексту на редакторський копил. Незалежно від того, чи є взагалі потреба втручатися в авторський твір.

Жоден із моїх попередників, які викладали курси з літературного редагування для майбутніх журналістів, не наблизились до реальних потреб редагування як для журналістів, так і для видавців. Відтак я почав експериментувати, шукати свої підходи й формувати теоретико-методологічні підмурки, які надавалися б для повсякденних редакторських потреб.

Перебрано було гори фахової й дотичної літератури. Багато підказок прийшло із текстології, типології, психології та інших галузей. Особливо допомогла мені логіка, яку довелося переучувати (в університеті мені її викладали без урахування фахової специфіки), а словник-довідник Кондакова перечитувати безліч разів. Канву ж підказала книжка Аркадія Мільчина, який віддав десятиліття редакторській праці у видавництві й написав досі не перевершену працю з методики редакторського аналізу й оцінки рукопису.

Отак народився мій новий лекційно-практичний курс «Теорія і практика редагування» (К., 1984). За підсумками курсу мої студенти уже не тягли зі столу заформалізовані квитки, а захищали свій письмовий редакторський аналіз та оцінку вибраного ними самими тексту.

Невдовзі на факультеті виникла потреба переформатування викладання найважчого в друкованій журналістиці жанру — статті, і мені запропонували узяти на себе цю ношу. А потім відійшов у вічність професор Д. Прилюк, і я виявився крайнім із тих, чия теоретична підготовка й практичний досвід були достатніми, щоб замінити такого Метра у викладанні базового фахового курсу «Теорія і практика журналістської творчості».

Це спричинилося до низки вторинних перестановок, і відтак курс теорії і практики редагування кафедра стилістики передала на поталу Володимирові Різуну — моєму щойно тоді призначеному асистентові, філологові за освітою й людині без будь-якого практичного досвіду роботи в редакції ЗМІ або у видавництві. Він не мав часу відпрацювати навіть повний цикл передбачених програмою курсу практичних занять: кинули молодого чоловіка у воду — пливи.

Можливо, мудрим рішенням було б залишити за мною на якийсь час лекції, але декан на це чомусь не пішов. Навчального посібника підготувати я не встиг, та й видати його окремою книжкою в ті роки було дуже проблематично. Правда, серію статей «Основи редакторської майстерності» за матеріалами моїх лекцій було опубліковано в журналі «Журналіст України».

Мій асистент і наступник В. Різун, не маючи достатньої потуги втілювати в життя випрацювану й добре обкатану мною програму курсу, вирішив піти своїм шляхом. І найлегшим для нього виявилося просто повернутися до старого, заяложеного й дуже філологічного «Літературного редагування».

У ті роки мені не було коли навіть поцікавитися, як ідуть справи у пана В. Різуна, а він до мене із запитаннями та за порадами не приходив. І ось аж тепер дійшли у мене руки прочитати виданий двадцять років тому з грифом Мінвузу і анотований як перший в Україні підручник з редагування для студентів-журналістів. Прикметно, що підручник залишається активною частиною сучасного навчального процесу в очолюваному професором Різуном Інституті журналістики.

Тут не місце піддавати детальному редакторському й загальному аналізові та оцінювати «Літературне редагування» В. В. Різуна. Тому обмежуся лише висловленням загального враження від підручника.

Перше, що впадає в очі, так це реферативність книжки. Нічтоже сумняшеся, автор понасмикував що вважав за потрібне із застарілих книжок моїх московських учителів (дивним чином, правда, обійшовши навіть ім’я либонь найбільшого авторитета з цієї дисципліни — професора Е. А. Лазаревич). Ще більше уваги приділено цитатам та переказам розлогих місць із монографій та посібників Р. Іванченка, Д. Григораша, Ю. Феллера та інших українських авторів, чиї праці, на жаль, не відповідали тоді і тим більше не відповідають тепер потребам редакторської підготовки журналістських кадрів. Сливе третину книжки займають розділи, присвячені історії не так редагування, як видавничої справи, які не мають жодного практичного значення.

Мені байдуже, що в підручнику навіть не згадано цикл статей за курсом моїх лекцій «Основи редакторської майстерності», опублікований у популярному виданні. Але якщо вже автор дозволив собі включити в перелік літератури недотичні до предмета підручника статті із наукового збірника «Журналістика», то міг би узяти звідти й велику (у двох частинах) статтю, присвячену редакторському аналізові й оцінці твору на прикладі книжки нарисів Леоніда Хінкулова, які свого часу публікувалися на шпальтах газети «Вечірній Київ».

Проблема тут не тільки і не стільки у совковій традиції викреслювати своїх попередників і вчителів (це можна пережити), скільки в такому неприродному для кінця ХХ століття відкаті назад — в епоху радянського застою.

* * *

Окремої розмови заслуговує інший науково-педагогічний інтерес професора В. Різуна — теорія масової комунікації — дисципліна (ба навіть комплекс дисциплін), якій не було місця в компартійно-радянській системі підготовки журналістських кадрів. Похвально, що В. Різун зацікавився масовою комунікацією й зробив її предметом свого наукового й викладацького інтересу.

Масова комунікація як явище виникла у вільному світі і найбільшого розвою набула в американському суспільстві. Тут же вона стала предметом наукових зацікавлень і, звичайно ж, навчальною дисципліною або й перетвореною на цілий цикл чи комплекс окремих дисциплін. В США налічують близько трьох з половиною тисяч університетів, і в більшості з них є якщо не окрема школа (коледж), то відділення (департамент) масової комунікації або журналістики. Ці центри активно займаються науковими дослідженнями, публікують наукові журнали, монографії і, звичайно ж, підручники для студентів.

Отже, існує сила-силенна тільки американської літератури з масової комунікації. А про неї ще пишуть і в Канаді, і в країнах Європи… І якщо начитатися цієї літератури, то можна створити серію цілком пристойних і цілком самостійних (без списування) праць з урахуванням українських реалій і потреб. Очевидно, знайдеться й ніша, де ще можна сказати й своє цілком оригінальне слово, започаткувати новий напрям досліджень, створити свою школу і т.ін., що дало б змогу навіть претендувати на місце серед академічних небо- і довгожителів в НАНУ.

Те з написаного і пропонованого студентам у царині масової комунікації професором В. Різуном, що мені вдалося прочитати, на жаль, відгонить таким хуторянством, що жах бере морозом. Не хочу навіть застановлятися на змісті й формі написаного. Тексти — нудні й нецікаві, нічого в них нового й оригінального…

Зверніть увагу, якщо візьметесь читати, на списки джерел. Вони – куці, є там по кілька зарубіжних джерел (зазвичай другорядних за значенням і цілком можливо, що вторинних за типом), але неодмінно — якісь попередні публікації нашого «класика». Можливо, найсоліднішим джерелом у тих списках є книжка професора Г. Почепцова, який пише про комунікації незрівнянно грунтовніше, солідніше й привабливіше, ніж професор Різун.

В. Різун уже давно позиціонує себе як очільника цілої наукової школи, про яку також можна прочитати на сайті Інституту журналістики. Щоб належним чином оцінити цю «школу», варто буде проаналізувати й оцінити напрацювання й тих численних уже фахівців з соціальних комунікацій, які вийшли з патріаршого рукава академіка АН вищої школи. Прийде час — зробимо й це.

* * *

В електронній бібліотеці Інституту журналістики мою увагу привернула публікація під назвою «В. А. Рубан біля витоків українського журналістикознавства». «Актуальність теми зумовлена посиленням інтересу щодо професійної та педагогічної діяльності В. А. Рубана», — читаємо в тексті дослідження.

У зв’язку з цим виникає запитання: з якого бодуна у провідному українському центрі наукових досліджень у царині журналістики й підготовки кадрів для ЗМІ незалежної, пострадянської України раптом вирішили актуалізувати діяльність і спадщину не просто найбільшого ортодокса партійно-радянської преси УРСР та однієї з найодіозніших фігур української радянської системи підготовки журналістів, а ще й найближчого підручного Лазаря Кагановича — сталінського сатрапа в Україні.

Дослідження є вихвалянням внеску професора В. Рубана у розвиток факультету журналістики Київського університету без будь-якої спроби критичного аналізу і оцінки його напрацювань хоча б у контексті відповідної епохи. Про сучасне бачення явища мова не йде взагалі.

Автори дослідження, схоже, не мають навіть цілісного уявлення про об’єкт своєї уваги, і йдеться тут не тільки про згаданий вище зв’язок Рубана з Кагановичем. Мова йде ще й про те, що автори знехтували знаковішими досягненнями В. Рубана. По-перше, їхньої уваги не привернув його досвід як фахівця із спецпропаганди, який можна було б актуалізувати у зв’язку з агресією Росії проти України. Ще цікавішим для дослідника діяльності та спадщини професора Рубана мала б стати його участь і роль у становленні системи підготовки журналістських кадрів на окупованій радянською армією східній частині Німеччини, знаній як НДР.

Як спецпропагандист і знавець німецької мови, В. Рубан був засновником і першим деканом відділення, а потім і факультету журналістики Лейпцигського університету. Там він написав і видав серію навчальних і методичних посібників, які і змістом, і формою перевершують усе написане професором у Київському університеті пізніше. Я свідомо не беру до уваги праці, опубліковані у співавторстві: участь у них професора Рубана була нікчемною.

Пропрацювавши з В. Рубаном півтора десятка років на факультеті журналістики, можу засвідчити, що він чинив опір будь-яким новаціям декана факультету і був одним із організаторів «науково-терористичних» груп у вчених радах факультету та із захисту дисертацій: ці групи займалися диверсіями, завалюючи кращі проекти.

Ну, і нарешті що стосується «витоків українського журналістикознавста». Десь біля витоків чогось В. Рубан, безумовно, стояв. Але тільки не «українського журналістикознавства». По-перше, професор Рубан зажив собі тривкої «слави» як відвертий українофоб. Деталізувати цю тезу я просто не хочу. По-друге, В. Рубан не мав і волів не мати будь-якого відношення до журналістикознавства. З одного боку, він був активний тоді, коли наука про журналістику щойно зачиналася і коли категорії «журналістикознавство» просто не існувало. З другого боку, коли поняття «журналістикознавство» входило в обіг, професор Рубан його просто не сприйняв. Ні, він не виступив у пресі з обґрунтуванням недоречності чи недоцільності терміну. У звичній для нього манері він обмежувався висловлюванням своїх обурень у кабінеті декана, на засіданнях кафедри чи ради факультету.

Тут буде доречно нагадати, що поняття «журналістикознавство» першим у робочому порядку почав уживати професор Д. Прилюк, але він не вживав цей термін у своїх публікаціях.

Наукове обгрунтування й офіційне введення поняття «журналістикознавство» в науковий обіг здійснив автор цих рядків (див. статті у збірнику «Журналістика» 1985-1990 років). Мені ж належить і фундаментальна праця «Журналістикознавство: Теорія, методологія, організація наукових досліджень з журналістики», над якою я працював у 1984-1989 роках, і яка залишилася неопублікованою окремим виданням. Рукопис монографії зберігається у моєму архіві (ЦДАМЛМ України, фонд 1111. До речі, в цьому ж архіві-музеї зберігається й спадщина Д. Прилюка).

У цій праці грунтовно описано природу, понятійно-категоріальний апарат, методи і методики, функціональні форми журналістикознавства, а також організаційно-управлінські аспекти функціонування журналістикознавства як галузі тоді ще радянської науки, координатором якої я був, обіймаючи на той час посаду заступника декана з наукової роботи факультету журналістики Київського універсиитету.

Завершуючи розмову про некритичну актуалізацію постаті й спадщини В. Рубана, хотів би наголосити, що персональну відповідаотність за якість наукових досліджень в Інституті журналістики несе передусім його директор, у другу чергу — заступник директора з наукової роботи, а вже потім — завідувачі кафедр та самі автори.

Схоже, що професор В. Різун як директор не переймається цими справами й допускає публікацію досліджень, які й науковими назвати не можна. А тут же ще має місце й актуалізація того, що тридцять років тому вважалося позавчорашнім днем і не має ні історичної, ні теоретичної цінності.

* * *

На сайті Енциклопедії Національного університету імені Т. Г. Шевченка є розділ, присвячений науковим школам славного вишу, а в тому розділі — стаття про Школу журналістикознавства та теорії масової комунікації. Автором статті є професор В. Різун. Виступає він тут не тільки в іпостасі автора, але й нинішнього очільника цієї школи. Дата заснування школи – 1990 рік.

Якщо до цього підходити формально, як це й зробив В. Різун, записавши в засновники усіх колишніх деканів факультету журналістики, то в цьому нічого поганого й нема. Був чи є першою особою — уже має право на наукові лаври. При цьому немає значення, чи ім’ярек справді заснував свою наукову школу, чи відкрив новий напрямок у науці й чи взагалі достатньо серйозно і кваліфіковано займався науковими дослідженнями в галузі, а не просто від імені відділу пропаганди ЦК КПУ здійснював загальне керівництво факультетом.

Наукову школу в галузі журналістики в Київському університеті започаткували значно менше осіб, і я тут назву передусім професорів П. Федченка та Д. Прилюка. Але вони були лише предтечами журналістикознавства, яке фактично вже було пов’язане з наступним поколінням, і в першу чергу з іменами В. Іваненка (формально учень проф. Федченка — за одним напрямом і проф. В. Коптілова — за другим) та Б. Чернякова (учень проф. Прилюка). Усе інше прийшло потім.

Ясна річ, професор Різун про це навіть не згадує, хоч ці факти є в тій же енциклопедії, але уже в персоналіях, — описані вони іншими людьми, і цих описів В. Різун, мабуть, навіть не читав.

Що стосується теорії масової комунікації, то про внесок пана Різуна в цю науку я частково висловився вище. Як директор Інституту журналістики й керівник, певно, чималої групи аспірантів і докторантів «із соціальних комунікацій», якусь школу, поза сумнівом, наш професор і академік вищої школи таки створив. Сподіваюся, знайдеться експерт, який докладніше проаналізує набутки цієї школи.

Я тут скажу лише ось що: якщо наукові напрацювання відомого вченого в царині теорії масової комунікації вирізняються реферативністю й браком будь-яких оригінальних знахідок, якщо сам автор за десятиліття так і не сподобився заштопати дірку у своїй базовій освіті, а практичний досвід зводиться до участі в кількох телерадіопередачах та низці газетно-журнальних публікаціц, то про започаткування якого нового напряму в журналістикознавстві чи в науці про теорію масової комунікації може йтися в принципі?

Може тому наш професор так активно актуалізує спадщину таких учених, як професор В. Рубан, що на цьому тлі і рак може бути рибою? Зрештою, робіть висновки самі.

* * *

Дехто з моїх колег може подумати, що я пишу ці нотатки, аби помститися своєму невдячному колишньому асистентові. Скажу навіть більше: В. Різун прийшов колись на посаду асистента кафедри стилістики з моєї подачі, був при мені як заступникові декана з наукової роботи відповідальним за студентську науку, а вже потім став ще й моїм асистентом і відтак перебрав від мене курс з редагування.

Немало, правда?

На цьому тлі бути викресленим як попередник В. Різуна у викладанні одного з засадничих фахових курсів, не потрапити в обойму батьків школи журналістикознавства (ну, правда ж: деканом не був, дарма що очолював координаційну раду з наукових досліджень у галузі журналістики при Держкомосвіти СРСР), про те, хто, власне, увів у науковий ужиток поняття «журналістикознавство», ніде ні слова і т.д. — справді скидається на особисту образу.

Хіба не так?

Марнославство мені байдуже.

Я знаю ціну своїм науковим успіхам і невдачам. Як науковець, я завжди віддавав належне своїм вчителям і попередникам, нічого ні в кого не зплагіатив, написав чотири дисертації, дві з яких стали початком нових напрямів у науці, хоч і не були захищені (одна була не по зубах чотирьом провідним ученим радам Радянського Союзу), значно більше задумів та ідей роздарував і дуже пишаюся тими своїми учнями, які пішли далі за мене і які підтримують зі мною контакти.

Професор Різун вважає нижче своєї гідності відповідати на мої листи, в яких немає жодного слова претензій до нього, а тільки намагання налагодити контакти й, можливо, допомогти Інститутові журналістики розширити міжнародні зв’язки. Розумію: соромно переді мною моєму колишньому асистентові, який підібгав хвіст і занишк десь там у Києві.

Дехто мені радить звернутися до суду з позовом до В. Різуна й захистити свої авторські права. Мої дорадники не знають, що я трохи студіював авторське право і досить поінформований, як можна нагріти зухвальця й зловмисника в суді. Не в українському, а в американському. Але ж звідки пан Різун візьме пару мільйонів баксів, щоб відповісти на позов. Виграш пішов би не мені, а на фінансування профільного підрозділу в Українському Університеті.

Втім, хай би він краще пішов до ЦДАМЛМ України, зробив копію мого «Журналістикознавства», підготував його до друку й видав окремою книжкою. Наша школа журналістикознавства набула б собі теоретико-методологічне опертя, а студенти-аспіранти-докторанти нарешті замали б пристойний навчальний посібник або й підручник з основ наукових досліджень, на який журналістська наука і освіта за тридцять років після моєї спроби так і не спромоглися на щось сучасніше і, ясна річ, краще. Марні мої сподівання, чи не так?

Я не печалюся.

Прийде час, і ця книжка вийде під грифом Українського Університету.

Володимир Іваненко,

Український Університет, Вашингтон, США

P.S.

Мушу додати застереження.

Дехто вже встиг неуважно «прочитати» написане мною. Я ж чітко написав: немає в мені образи на В. Різуна. Тому прошу не «переводити стрілки» на особисте.

Мені болить, що Різун відкинув журналістську науку і освіту в доприлюківський період, точніше — в епоху Рубана.

Можливо, цей процес почав ще А. Москаленко (треба розібратися), але що на Різунові плечі ліг такий провал — поза сумнівом.

Навіть більше: Інститут журналістики як провідний центр науки і освіти в галузі повинен взяти на себе відповідальність за тотальну русифікацію ЗМІ й інформаційного простору України.
Скільки піде часу на зализування ран, на відновлення бодай того рівня, якого ми змогли досягти за Прилюка й Здоровеги, а потім — на ривок уперед?

Я думаю над цим, працюючи над проектом Українського Університету, а не тому, що мені раптом захотілося «наїхати» на В. Різуна.

Передрук:

http://hvilya.com/ekskliuzyvna-khvylia/nezashtopana-dirka-abo-rizunorubanstvo-u-kuzni-zhurnalistyky.html

ЗВЕРНЕННЯ ВОЛОДИМИРА ІВАНЕНКА до нащадків і спадкоємців генеральної козацької старшини, козацької старшини та українських козаків в Україні й поза межами України сущих

Шановне панство!

У мене не було наміру активізуватися в козацькому русі – я достатньо зайнятий тими проектами, над якими працюю. Хоч сам я з козацького роду по батьковій лінії, козацтво мене досі цікавило в науковому аспекті та як частина системних змін в Україні.

Упродовж десятиліть я просто з інтересом спостерігав за процесами відродження й «відродження» козацтва, і тільки останніми роками занепокоївся тим, куди ці процеси ведуть.

Це спонукало до написання окремої статті «Чи не час нам по-новому поглянути на козацтво?» (https://www.facebook.com/cossackology/posts/980093678815962) та започаткування сторінки «Українське козацтво» в мережах як проект Міжнародної Фундації Лідерства, а також науково-дослідного проекту «Козакознавство» під егідою Українського Університету.

Обговорення статті час від часу актуалізується, а відстежування фактів, подій і явищ у рамках названих проектів уже привело до вельми невтішних висновків. Найважливішим із них є висновок про те, до якої міри дискредитовано саму ідею відродження козацьких традицій і звичаїв.

Тут не місце вдаватися в деталі. Я пишу цей текст для того, щоб привернути вашу увагу до проблеми, яка довела мою козацьку кров до кипіння і підштовхнула до кроку у царину, щодо якої я мав намір залишатися лише дослідником-спостерігачем, себто не стаючи дійовою особою козацтва як явища.

Поклик предків, мого славного козацького старшинського роду штовхає мене до дій, щоб, очевидно, довершити справу, розпочату гетьманом Петром Іваненком (Петриком) – співавтором Конституції, знаної як Конституція Пилипа Орлика й фундатором перевіреного часом історичного союзу українців з кримськими татарами.

Мій заклик до вас, нащадки славного українського козацтва, зводиться до кількох доволі простих тез:

1. Нам – прямим нащадкам і спадкоємцям козацьких старшин і рядового (але родовитого) козацтва – зараз надзвичайно важливо об‘єднати свої зусилля заради відродження славних традицій і звичаїв, а також козацького Духу та зробити усе можливе для очищення козацького руху від тих, хто захоплюється лише атрибутикою козацтва, використовує козацтво для задоволення своїх нездорових амбіцій або навіть і для свідомої дискредитації козацтва як нашого національного феномену.

2. З цією метою я прошу зголоситися в приват на сторінці «Українське козацтво» (https://www.facebook.com/ukrainske.kozatstvo/) або на електронну пошту (dr.volodymyr.ivanenko@gmail.com):

а) нащадків старшинських козацьких родів, записи про які збереглися в козацьких реєстрах та родословниках малоросійського дворянства;

б) нащадків козаків, які пам‘ятають своє козацьке походження, – а також записуватися в групу «Українська аристократія» (https://m.facebook.com/groups/977382288997080);

в) симпатиків українського козацтва, які поділяють козацькі цінності і які в перспективі можуть стати козаками.

3. На сторінці «Українське козацтво» та в групі «Українська аристократія» ми розгорнемо широке обговорення проблем організації сучасного козацького руху та консолідації його зусиль для здійснення системних змін в Україні, а по ходу – й очищення сучасного українського козацтва від «шароварщини» й «генеральщини» заради відродження його Духу, його традицій і звичаїв, завдяки чому ми зможемо зробити козацтво рушійною силою в піднесенні національної свідомості й громадянської зрілості/відповідальності українського суспільства та українізації України, а відтак і подальших системних змін.

4. Важливими складовими нашої діяльності стануть:

а) своєрідна ревізія козацьких товариств і об‘єднань;

б) відмежування від тих, хто не має права навіть називатися козаками;

в) освітньо-просвітницька й інформаційно-роз‘яснювальна робота серед тих, хто має реальні зв‘язки з козацьким минулим, але збився на манівці;

г) розвиток нового сучасного козацтва як громадського/суспільного чи навіть громадсько/суспільно-політичного руху тощо.

Уже зараз ми можемо почати обговорення ідеї заснування Всеукраїнського Козацького Руху на Фейсбуці (https://m.facebook.com/groups/799507953572472) та Телеграмі (https://t.me/CossackMovement).

5. Щоб відкинути будь-які підозри щодо щирості моїх намірів і можливих закидів на мою адресу, прошу пам‘ятати:

а) у мене немає й у принципі не може навіть бути президентстких амбіцій (див. Конституцію України), і це робить мене вільним від номенклатурної залежності щодо будь-кого і будь-чого;

б) у мене немає й гетьманських амбіцій, хоч я не виключаю якусь тимчасову лідерську роль, поки ми не знайдемо або не підготуємо достойного кандидата на гетьмана (й президента), і ви ніколи не побачите мене в генеральському чи полковницькому однострої, як і в шароварах;

в) я не шукаю в цій ініціативі ні слави, ні матеріальної чи будь-якої іншої особистої вигоди, і тому мене не можна купити у прямому чи переносному сенсі;

г) я хочу, щоб моїми побратимами, сподвижниками й послідовниками у цій надзвичайної ваги справі стали люди з такими ж чистими намірами.

Це – все, що я вам хотів сказати на даний час. Попереду ще буде багато розмов, а ще більше – діла. Головним предметом моєї уваги й моїх зусиль були й залишаються: просування ідеї системних змін в Україні (дет. див.: https://www.facebook.com/UkraineSystemChange/), в реалізації якої саме українське козацтво із своїми традиціями й звичаями може відіграти ключову й вирішальну роль.

Слава Україні!

Слава Українському Козацтву!

Проф. Др. Володимир Іваненко

Український Університет

Україна, Інк

Міжнародна Фундація Лідерства

22 – 25 травня 2018 р.

UKRAINA CITIZENS INTERNATIONAL ASSOCIATION

МІЖНАРОДНА АСОЦІАЦІЯ ГРОМАДЯН УКРАЇНИ

(До двадцятиріччя заснування)

Двадцять років тому появилася на світ Асоціація громадян україни в США. Нас було троє співзасновників: Михайло Даценко, покійна уже Ганна Джонсон і автор цих рядків.
Приводом для нашого згуртування в організацію була потреба у захисті громадянки України, яка приїхала в Нью-Джерсі доглядати свого 90-літнього дядька й потерпіла від нечистого на руку адвоката українського походження та його приятеля – генерального консула України в Нью-Йорку.

За підтримки з боку посла України в США д-ра Юрія Щербака (посол, як виявилося, не мав адміністративного впливу на генконсула, і все, чим міг нам допомогти, так це виматюхати корумпованого дипломата) ми здобули хай і неповну, але перемогу в тій битві.

Наша боротьба за очищення й налагодження належної роботи консульської системи тривала потім ще кілька років, і зміни на краще таки прийшли.

Саме у ці дні 1999 року наша асоціація зареєструвалася під назвою “Ukraina Citizens International Association – UCIA” (Міжнародна асоціація громадян України – МАГУ).

Одним із першочергових завдань, яке ми взялися розв’язати, була активізація громадян України, які постійно або тимчасово перебувають за кордоном, у виборах президента й Верховної Ради України.

Справа в тому, що посольства й консульства не горіли бажанням залучення до участі у виборах якомога більшої кількості громадян України. Мали місце проблеми з реєстрацією виборців, а то й саботаж. Я вже й не кажу про брак роботи з виборцями за місцями їхнього проживання, і особливо – про довезення виборців до виборчих дільниць: більшості громадян України треба було їхати за сотні миль до посольства чи консульства, щоб проголосувати.

Отже, ми чимало зробили для того, щоб поліпшити роботу виборчих дільниць, а також ми збирали гроші для винайму чартерних автобусів, якими довозили виборців до виборчих дільниць.

Окремо тут треба сказати про роль МАГУ у президентських виборах 1999 року, на яких ми вирішили підтримати кандидатуру Євгена Марчука. Фактично ми стали закордонним представництвом його виборчого штабу, і координати нашої асоціації було вказано на сайті кандидата.

Мало хто знає, яку роль відіграла МАГУ у подіях, пов’язаних з Помаранчевим Майданом 2004 року. Буквально через півтори години після того, як люди вийшли на Майдан у Києві, ми виставили перший пікет біля посольства України у Вашингтоні й закликали усю діаспору зробити те саме у столицях і містах перебування українських дипломатичних місій у країнах компактного проживання українців.

Ви знаєте, як діаспора підтримувала Помаранчеву революцію в Україні, зокрема – й матеріально.

Зосередившись на організаційних і координаційних заходах, МАГУ не брала участі в матеріальній підтримці Майдану 2004. Це пояснювалося тим, що ми зосереджувалися на проекті, який передбачав підтримку українських приватних підприємців і родинних бізнесів. За декілька років роботи цього проекту члени МАГУ зібрали й переслали в Україну понад $250,000.

Упродовж років МАГУ активно співпрацювала з посольством України в США у справі організації днів відкритих дверей…

Улітку 2010 року я склав із себе повноваження голови Ради директорів МАГУ, щоб зосередитися на іншомк проекті. Відтоді Асоціацію очолює її президент Михайло Даценко.

МАГУ інформує про свою діяльність за допомогою інформаційного бюлетеню “Громадянин України”.

Останніми роками з різних причин МАГУ знизила свою активність. Але у кожного громадянина України, який постійно або тимчасово перебуває за межамм України є шанс приєднатися до Асоціації й узяти участь у її роботі.

Хто хоче привітати МАГУ та її президента, запропонувати співпрацю або підписатися на бюлетень, раджу шукати Михайла Даценка (Mikhajlo Datsenko) на LinkedIn (він не має сторінки на ФБ) або написати йому на адресу: ukraina_citizen@yahoo.com.

Володимир Іваненко

Український Університет