ЧИ МОЖНА «ЗМІНИТИ СИСТЕМУ», НЕ ВДАЮЧИСЬ ДО СИСТЕМНИХ ЗМІН?

«Суспільна Система» – далеко не перший і напевно не останній проект «зміни системи», який активно експлуатує ідею «народовладдя», не обгрунтовуючи при цьому його системотворчий потенціал, але штучно ув‘язуючи його з Майданом і Революцією Гідності, під час яких навіть не декларувалася ідея «зміни системи» і тим більше – ідея системних змін (див.: https://www.facebook.com/100012805173205/posts/601068130330021/).

Неосмислене запозичення чужих ідей і концепцій без належної теоретико-методологічної підготовки неминуче зводить нанівець будь-які благі наміри й дискредитують саму ідею системних змін.

Максистсько-ленінська філософія наказала довго жити, але філософію взагалі й логіку зокрема ніхто не відміняв. Співвідношення загального і окремого, цілого і частини, системи і підстстеми тощо продовжують допомагати нам розуміти й осмислювати природу речей, а відтак вибудовувати тривкі теорії, концепції, моделі.

Нехтування цими знаннями якраз і є причиною спроб ситуативними методами розв‘язувати системні завдання, а обговорення фактично перетворювати на демагогію.

Кожен із нас напевно володіє якимось пакетом таланту, освіти й досвіду для ефективного виконання відповідних завдань. Там, де закінчується компетенція одного з нас, починається компетенція іншого. Об‘єднуючи свої потенціали, ми стаємо потужною силою, здатною вершити великі справи.

Однією з грандіозних справ, яку нам належить здійснити, є системні зміни в Україні, тобто перехід від авторитарно-тоталітарного устрою та адміністративно-командного урядування до суспільного ладу й способу урядування, заснованих на національних традиціях і звичаях.

Активно мусоване «народовладдя» є лише одним із способів урядування, тобто лише частиною другого (не першого!) порядку в системі урядування, яке, своєю чергою, є підсистемою суспільного устрою/ладу/порядку як системи.

Хай буде відомо промоуторам ідеї «народовладдя», що власне й поняття «народовладдя» є витвором компартійно-радянської ідеології. Його ідея була втілена більшовиками через ленінське гасло «Вся влада – радам!». Що з цього вийшло в умовах авторитарно-тоталітарного устрою, опертого на «диктатуру пролетаріату» й «демократичний централізм», підтверджує сімдесятип‘ятирічний досвід СРСР.

Що з цього виходить у пострадянськиму просторі, прекрасно демонструє чвертьстолітній досвід усе ще радянської України.

У цьому історичному контексті будь-які розмови про народовладдя без навіть натяку на устроєві зміни, не кажучи вже про піднесення рівня національної свідомості й громадянської зрілості/відповідальності суспільства, приречені бути лише демагогією.

Справді-бо, навіть відклавши вбік тему суспільного ладу, про яке народовладдя може йти мова взагалі, якщо більшість у суспільстві складають ті, кого ми тепер називаємо «какаяразніца» і хто демонструє цілковиту громадянську безвідповідальність. Народовладдя можливе лише у національно свідомому й громадянськи відповідальному суспільстві.

І як цю проблему можна залагодити, якщо цих засадничих речей не розуміє чи не хоче розуміти як політична, так і – що печальніше – інтелектуальна еліта України, я не знаю.

***

Є ще одна проблема, тісно пов‘язана з обговорюваною темою і симптоматична щодо всього суспільства, а отже і щодо кращої частини українського суспільства, тобто тих, хто покликаний бути прикладом і вести за собою. Йдеться про подвійні стандарти та подвійну мораль що зазвичай нівелюють, зводять на пси найблагородніші ідеї.

Відстежуючи народження й розвиток ідеї «зміни системи» чи «зміни політичної системи», ви звернете увагу не на еволюцію самої ідеї у її взаємозв‘язку з явищами вищого і нижчого порядку. Як уже було сказано вище, ця ідея в контексті системних змін так і не проявилася.

Впадає в око інше: метаморфози з намаганнями авторів і носіїв ідеї «зміни системи» чи «зміни політичної системи» прилаштувати дитя своїх теоретичних і методичних напрацювань. Кому тільки вони не пропонували ці напрацювання! Автори й носії ідеї пробували сторгуватися, мабуть, з представниками усіх політичних спектрів в Україні сущих.

Нічого з того так і не вийшло. Ідея і пропоновані способи її втілення не зацікавили ні великі, ні малі, ні стартові політичні сили. Але окремі елементи напрацювань наших теоретиків так чи інакше проявилися в програмах і «нових курсах» навіть таких потужних партій, які могли б оплатити цілком оригінальну розробку. Звісно, без посилання на авторів ідеї. Так само, як і самі автори, запозичуючи щось ув інших, не вважають неетичним чи аморальним цупити щось ув інших.

Справді-бо, навіщо визнавати чийсь пріоритет чи авторство, коли можна пристосувати під свої уявлення або перекрутити-переінакшити. І дарма, що риторика й суперечності в понятійно-категоріальному апараті видають несамостійність мислительного результату.

Такий-от прояв подвійних стандартів, подвійної моралі не тільки вихолощує зміст, а й спричинює дискредитацію самої ідеї системних змін.

Ідейна й ідеологічна неохайність ідеологів «зміни [політичної] системи» обростає й іншими поступками перед совістю, але це вже тема й іншої розмови.

Ви всі бачите, наскільки совковою залишається «українська інтелігенція», наскільки безнадійно відстаютт від викликів часу українські суспільні науки і наскільки наукова недоброчесність залежить від тотальної корумпованості усього суспільства.

***

Між ідеєю системних змін і Майданами з Революцією Гідності на десерт зв‘язок таки є, і це – причинно-наслідковий зв‘язок.

На час набуття незалежності України першим, над чим мала замислитися українська інтелектуальна й політична еліти, мала стати ідея системних змін. Звісно, що компартійно-радянській номенклатурі жодні системні зміни не були потрібні. Тому вона й зробила все, щоб зберегти статус-кво і трансформуватися в олігархат.

На превеликий жаль, ідеєю системних змін не перейнялися й національно-демократичні сили. Ні НРУ, ні новостворені партії, ні бодай один із їхніх лідерів (зокрема, й дисидентів) – ніхто не виступив з ініціативою системних змін в Україні.

Була невелика група ентузіастів, до якої входили декілька рухівців, декілька представників «демократичної платформи» в КПРС, а також чимало політично незаангажованих, безпартійних фахівців (серед останніх був і я), яка обговорювала тему системних змін і просувала в суспільство ідею скликання Установчих зборів.

Ішов 1990-й рік. Україна проголосила Декларацію про державний суверенітет, і був сприятлливий час для того, щоб подумати над тим, яким шляхом мала б піти суверенна Україна.

«Група 239» (фракція комуністів у ВРУ) не могла бути нашим союзником апріорі. Ми покладали надію на підтримку «Народної ради» (фракції НРУ). «Не на часі», – сказали мені під час розмов Юхновський, Лук’яненко, Павличко, Драч…

Деякі рухівці вважали, що раз ми, безпартійні, не з ними, то проти них. Тому влітку 1990 року мені завадили обратися у ВРУ комуністи. Рухівці могли б допомогти, але не допомогли, виступивши ситуативними союзниками комуністів. Відтоді ми не раз пересвідчилися, що радянський устрій їх цілком влаштовує: жодна з партій, які вийшли з НРУ, у своїй програмі не задекларувала ідею системних змін.

Отже, шанс дати старт системним змінам на початку незалежності не було використано.

«Україна без Кучми», а потім і Майдан 2004 року з Помаранчевою революцією були наслідком того, що Україна не здійснила системних змін. Ті події водночас давали другий шанс для системних змін, і суспільство сподівалося, що Ющенко зініціює їх. Але Ющенко не виконав навіть того, що наобіцяв. Як свідчить Рибачук, він і не думав змінювати систему.

Майдан 2013 – 2014 року, відомий як ЄвроМайдан/Революція Гідності, був передусім наслідком нереалізованості попередніх можливостей для системних змін. Водночас цей Майдан був ще одним, уже третім шансом, яким Україна не скористалася – ні для початку системних змін, ні для «перезавантаження влади».

Тому в «Суспільній Системі» лукавлять, коли виводять свою ідею «зміни системи» з традиції ЄвроМайдану та Революції Гідності. Уже самі означення стояння на Майдані 2013 – 2014 року показують, що цей Майдан не мав нічого спільного ні із «зміною системи», ні тим більше – із системними змінами.

Я досить уважно відстежував перебіг подій на Майдані, і відтак не пригадую жодного виступу зі сцени і жодної публікації чи інтерв‘ю бодай когось із лідерів Майдану, хто озвучив би саму ідею системних змін. Навіть «зміна системи» у риториці майданівців не відстежується.

Правда, у ЗМІ чи в інтернеті проявився один із майданівців, який стверджував, що він був членом Ради Майдану і що ця Рада буцімто випрацьовувала якийсь програмний документ. Наразі мені не відомо, чи фігурує там «зміна системи» хоча б номінально, хай навіть у ситуативному розумінні.

Тим часом поняття «зміна [політичної] системи» та «народовладдя» стають частиною політичної тріскотні президентської кампанії, яка вже нараховує рекордну кількість тих, хто має намір висувати (або вже й висунули) свої кандидатури на посаду президента України. Жонглюючи словами, вони, правда, не пропонують своїх концепцій системних змін. Яку конструктивну концепцію може запропонувати той, хто не бачить відмінностей між змістами понять «система», «системний» і «систематичний»?

Найбільшою активністю в цьому відношенні проявилася Ю. Тимошенко, організувавши цілу низку форумів із брендом «Новий курс». І що ж там нового? Еклектичний набір запозичених ідей (зокрема, й у нас), перекрученої й перебріханої риторики та штампів (зокрема, і з використанням поняття «система»). На системні зміни немає й натяку.

Зараз аж надто часто й багато виступають перед різними дость людними аудиторіями П. Порошенко, О. Ляшко та інші учасники майбутніх президентських перегонів, що фактично вже почалися. Ну, звісно ж, поняття «система» і часом «зміна системи» не сходять з їхніх язиків. Але системні зміни вони навіть ініціювати не обіцяють.

***

Третій Майдан навряд чи можливий, і не тільки тому, що суспільство втомилося від «революцій, бунтів і повстань» (В. Симоненко). Він навряд чи можливий передусім тому, що ці форми соціальних трансформацій уже давно себе вичерпала. Отож навіть якщо цей Майдан і станеться, системні зміни також не будуть у центрі його увагу, навіть за умови, що знайдеться хтось такий, хто озвучить концепцію системних змін з його сцени.

Ідея, а тим паче концепція системних змін – це не предмет для майданно-мітингових подій. Це – предмет для серйозних передусім інтелектуальних розмислів та обговорень, а потім для просування в політикум і аж потім – через ЗМІ – у широкі маси українського суспільства. І саме над цим нам і треба працювати.

Володимир Іваненко

Український Університет

12 грудня 2018 р.

Завершити Майдан: знищити олігархічну систему та встановити владу Українського Народу – https://www.facebook.com/notes/суспільна-система/завершити-майдан-знищити-олігархічну-систему-та-встановити-владу-українського-на/324629964799519/

БУДАПЕШТСЬКИЙ ФОРМАТ – ЄДИНА МИРНА ІНІЦІАТИВА ДЛЯ УКРАЇНИ

1. БУДАПЕШТСЬКИЙ ФОРМАТ – ЄДИНА МИРНА ІНІЦІАТИВА ДЛЯ УКРАЇНИ

Мінські домовленості не працюють і працювати не будуть. Нічого з цього не вийде. Скільки Київ не поступався б, їм все одно буде мало, і перемир’я не буде.

Так триватиме, поки Росія не визнає себе учасником конфлікту і не піде з України.

Конче важливо шукати новий, повноцінний і ефективний формат переговорів.

Таким, на мою думку, може бути формат Будапештського Меморандуму, тобто за участю країн, які свого часу давали Україні гарантії безпеки за відмову від ядерної зброї.

Завданням цих жорстких перемовин на найвищому рівні (міністрів іноземних справ та оборони, а потім і глав держав) має стати витиснення Московії з Донбасу (перший етап), а потім і з Криму (другий етап) і повне відновлення контролю України над кордоном з РФ.

Після того, як на кордоні стануть українські прикордонники й військовими разом із представниками ОБСЄ, можна буде перейти до переговорів із представниками ДНР та ЛНР (третій етап).

Кінцевою метою переговорів має, зокрема, стати розв’язання таких завдань, як-от:

1) можливості вільного виїзду в Московію всіх, кому незатишно залишатися в Україні;

2) що робити з тими, хто хоче залишитися в Україні, але вчинив важкі злочини;

3) як поступати по відношенню до тих, хто “помилявся”, ставши колаборатом;

4) на які права й свободи може розраховувати “народ Донбасу” та ін.

Це цілком реальна ініціатива, яку можна втілити в життя за таких умов:

1. Президент, уряд і ВРУ негайно задіюють усі можливі механізми через дипломатичні канали, міжурядові та міжпарламенські зв’язки й особисті контакти провідних українських політиків.

2. Світова українська спільнота негайно розпочинає відповідні акції в країнах – учасниках Будапештського Меморандуму, а також в усіх інших країнах світу, де є хоча б один українець.

3. Українські ЗМІ в Україні й діаспорі проводять масовану інформаційно-пропагандистську кампанію, залучаючи до неї й світові ЗМІ.

Ці думки було оприлюднено тут: https://www.facebook.com/volodymyr.ivanenko/posts/1430129693667034.

2. ЩЕ РАЗ ПРО НАГАЛЬНІСТЬ БУДАПЕШТСЬКОГО ФОРМАТУ

Наступне спонукало мене написати розлоге інтерв’ю генерала Євгена Марчука, в якому він аналізує стан Мінських перемовин, описує загрози і висловлює слуші й переконливі думки.

Зрештою, мова йде про давно очевидні речі. Принаймні для мене. Цілком поділяючи й підтримуючи позицію Є. Марчука, я переконаний, що не можна витрачати час, покладаючись на Нормандський та Мінський формати.

З мого погляду (та й не тільки мого), Мінський формат не має офіційного статусу – працюють там переговорні (сиріч робочі) групи, які не вирішують нічого стратегічного й навіть тактичного, обговорюючи лише оперативні й ситуативні питання. Хоч Московія з Німеччиною та Францією й марять про досягнення стратегічних результатів.

Тому сказане генералом так розлого жодною мірою не перекреслює висловлене мною у нотатках “Будапештський формат – єдино можлива мирна ініціатива для України” (див.вище). Відтак я хотів би нагадати про моє бачення ВИХОДУ із ситуації, як її описує генерал Марчук.

1. Україна має ініціювати скликання наради країн – підписантів Будапештського Меморандуму. Консультації з кожною із цих країн дипломати можуть і повинні почати невідкладно.

2. Росію укупі з Путіним треба приперти до стінки й примусити визнати участь Москви у війні на Донбасі. При цьому треба менше за все зважати на те, що говорить Путін (щодалі він брехатиме усе більше). Нам важливо, щоб в агресію РФ повірив світ.

3. У цій справі має відіграти вирішальну роль єдність України й світового українства. Світове українство мусить мобілізуватися і бити на сполох та домагатися масової підтримки України з боку урядів і громадськості в країнах, де мешкає бодай один українець. Світ має нас почути!

4. Україна має зачистити й українізувати свій інформаційний простір і розгорнути масовану інформаційно-пропагандистську роботу. Усі українські ЗМІ в Україні та діаспорі повинні спрацювати в унісон, втягуючи в орбіту цієї кампанії світові ЗМІ.

5. Нарешті, має початися ефективна і жорстока боротьба з внутрішніми ворогами: мафіозними й організованими злочинними групами та корупціонерами. І в першу чергу мають полетіти голови тих, хто став призвідцем війни на Донбасі.

Звичайно, це – робота не на один день, тиждень чи місяць. Українським перемовникам стане часу на продовження посиденьок у Мінську, демілітаризуючи кілометр за кілометром, рятуючи одно людське життя за другим. Зрештою, одно іншому не заважає. Більше того – пропоновані заходи стратегічного характеру допоможуть їм у вирішенні їхніх тактичних, ба навіть суто оперативних завдань.

3. БУДАПЕШТСЬКИЙ ФОРМАТ МАЄ НАРОДИТИ НОВИЙ МІЖНАРОДНИЙ ДОГОВІР З БЕЗПЕКИ У СВІТІ

Скликання зустрічі в верхах країн – учасників Будапештського Меморандуму не повинне переслідувати звуженої мети поговорити про Україну та спробувати переконати Росію зупинити свою агресію і здати назад, просто залишивши Україну в спокої.

Самміт у Будапештському форматі має розв’язати декілька питань, серед яких мають бути передусім такі:

1. Припинення агресії РФ щодо України (а заодно й Сирії). Причому це годилося б зробити в ультимативному порядку з умовою, що якщо Росія не виконає цієї вимоги, віддавши відповідні накази прямо із зали переговорів, на неї негайно накладаються найсуворіші санкції, які включатимуть відключення від світової фінансової системи, запровадження повного економічного ембарго, ініціювання виключення РФ із міжнародних організацій та призупинення дипломатичних відносин.

2. Оскільки Московія порушила встановлений за її ж участю порядок за наслідками Другої Світової війни й договір про безпеку і співробітництво в Європі, а також відступила від Будапештським Меморандумом декларованих Україні гарантій безпеки в обмін на відмову від ядерного статусу, Будапештський форма ініціює випрацювання нового міжнародного договору, який на багатостопонній основі встановить нові принципи гарантій безпеки країнам світу, порушення яких будь-якою стороною автоматично накладатиме найсуворіші санкції.

3. Ми свідомі того, що ескалація ядерного озброєння несе загрозу усьому людству. Але ми свідомі й того, що таємно зацікавлені режими можуть винаходити нові, ще жахливіші озброєння. Міжнародний договір про безпеку для сучасного світу має передбачити форми контролю за цією сферою.

4. Агресія РФ проти України продемонструвала нові форми ведення війн, які поєднують інформаційні війни з гібридними воєнними діями на полях битв. Міжнародний договір про безпеку має також передбачити як контррль за інформаційною агресією, так і заборону застосування методів ведення гібридних війн.

Очевидно, що зустрічі на рівні голів держав – підписантів Будапештського меморандуму мають передувати зустрічі міністрів закордонних справ, міністрів оборони та фахівців з національної безпеки.

Підготовка цих зустрічей, ясна річ, забере час. Що можна й треба робити негайно, так це формувати групи фахівців-активістів, будити ЗМІ й спільноти країн – учасників Будапештського формату, тиснути на органи виконавчої й законодавчої влад і вперто добиватися, щоб Будапештський формат відбувся, і відбувся якомога скоріше.

Оскільки Україна є потерпілою стороною, президент, уряд, Верховна Рада, а головне – українське суспільство разом із світовим українством мають активізуватися, згуртуватися і почати діяти.

Прошу розглядати цю групу як першу ластівку, яка, звичайно, не робить весну, але яка починає бити на сполох.

Володимир Іваненко
Український Університет
Міжнародна Фундація Лідерства

27 вересня 2016 р. – 21 березня 2017 р.

Повідомлення й листи непублічного характеру прохання адресувати в приват цієї групи або на адресу:
president@ukrainianuniversity.com

PS. Переклад іншими мовами й поширення будь-якими засобами заохочується.

ДО ПИТАННЯ ПРО ІСТОРИЧНУ ТРАДИЦІЮ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ В УКРАЇНІ

Залучений запис історика Володимира В‘ятровича (https://www.facebook.com/1217668243/posts/10213237203424127/) являє собою квінтесенцію сучасного розуміння проблем українського державотворення. Мимоволі воно перегукується із московитськими уявленнями про нездатність українців до державотворення взагалі чи про бездержавність української нації.

Можна погодитися з тезою В. В‘ятровича, що «віки чужої влади виховали в українців стійке несприйняття будь-якої влади», якщо виходити з факту, що після «возз‘єднання» України з Росією, а особливо – від часу проголошення Петром І Російської імперії, Україна справді втратила свою державність і відтак не мала можливості будувати державу в сучасному розумінні держави і державного права.

Справа в тому, держава у теперішньому розумінні поняття «держава» виникла якраз у той період, коли Україна втратила свою суб’єктність, і сформувалася якраз у той період, коли Україна своєї державності не мала.

Отже, Україна пропустила цей період сучасного державотворення, і ми не знаємо, яким був би цей досвід, якби вона свій шанс мала.

Україна такого шансу не мала, і це добре такою ж мірою, як і погано.

Погано – тому, що брак державотворчого досвіду останніх пари сотень літ робить Україну «білою вороною» у світовому співтоваристві, з одного боку, а громадян України генетичними ненависниками будь-якої влади – з другого. І це – те, що впадає у вічі кожному історикові, соціологові, політологові чи будь-кому іншому.

Українська «бездержавність» чи «нездатність до державотворення» з погляду сучасної теорії держави і державного права (особливо в російсько-радянській її інтерпретації) справді скидається на нонсенс, нісенітницю. Можливо, тому її й намагаються пояснити тривалим колоніальним, підневільним статусом.

З такою думкою можна було б погодитися, якби не два моменти. По-перше, є країни, які так само довго, як і Україна, були підневільними, але це не перешкодило їхньому державотворчому процесові. По-друге, задовго до того, як стати частиною Російської імперії, Русь-Україна була однією з найпотужніших країн Європи, тобто мала свою суб’єктність, «державність».

Я свідомо беру слово «державність» у лапки і кажу: немає лиха без добра. Очевидно, на те був Божий промисел, щоб Україна обминула чи перескочила через історичний період, коли держава пройшла усі етапи розвитку як інструмент контролю над громадянами, обмеження їхніх прав і свобод, щоб дійти свого довершення в авторитаризмі й тоталітаризмі.

Ображений на мене Володимир Ткачук (Volodymyr Tkachuk) справедливо вважає, що все краще в українській державності було до Богдана Хмельницького, з якого, власне, й починаються спроби державотворення в сучасному розумінні державності.

Іван Мазепа мав більше часу й можливостей, але і йому державотворення не пішло. І не стільки тому, що, як і Хмельницький, Мазепа був пов‘язаний з Москвою, скільки тому, що і історична, і генетична пам‘ять українців була заземлена в інший лад і в інший спосіб урядування.

Суспільний устрій та спосіб урядування, які супроводжували нове державотворення, суперечили традиціям і звичаям русів-українців і були органічно для нас неприйнятні. Розколена на три частини, Русь-Україна не могла відстояти себе, і, мабуть, тому підсвідомо вибрала собі підневільний спосіб виживання.

Щоб мати уявлення про устрій, особливості урядування та закони, за якими жила Русь-Україна до утворення держав у сучасному розумінні, раджу вам книжку професора Миколи Чубатого «Огляд історії українського права», яку я видав ще 1994 року у співпраці з Українським Вільним Університетом.

***

Той факт, що «сто років тому під час революції, позбувшись царського гніту, вони (українці. – В. І.) взялися будувати утопічне безкласове суспільство», свідчить про популярність соціалістичних ідей наприкінці 19-го – на початку 20-го століття. «Соціал-демократія – занадто широкий рух для того, щоб українська нація могла обійтися без нього», – вважала Леся Українка.

Проблема була лише в тому, що українські соціалісти не сприйняли західний варіант соціал-демократії, а піддалися впливові російського, який на час Жовтневого перевороту виродився в тоталітарний більшовизм, що уже не мав нічого спільного із соціал-демократією. Тому Швеція змогла побудувати соціалізм, а СРСР – ні.

Зверніть увагу на те, що соціалістично орієнтована УНР і за Центральної Ради, і за Директорії протрималася недовго. Ще менше протримався гетьманат Скоропадського, який був втечею від соціалістичної ідеї, але не став поверненням до козацьких традицій і звичаїв, оскільки також звіряв свій час з кремлівськими курантами.

Пан В‘ятрович зауважує, що сто років тому були популярними «навіть анархістські ідеї». Чому «навіть»? Я не був би таким скептичним до анархізму, оскільки практичний прояв його саме в Україні є не випадковим, а закономірним і досить успішним: Нестор Махно утримував свою владу набагато довше, ніж Грушевський, Скоропадський, Винниченко та Петлюра.

Нас привчили сприймати і тлумачити анархізм як негативне явище, як ідеологію хаосу, безладу і безвладдя. Досвід Махна засвідчує, що це не зовсім так, ба навіть – це не так.

Анархізм був загрозою державності, як вона склалася між 17-м і 20-м століттями. Тому ще царат переслідував теоретиків анархізму, а більшовизм мусив знищити махновщину як практичне підтвердження продуктивності анархічної ідеї і як типове українське явище. Тільки через десятки років радянські комуністи у своїй програмі побудови комунізму запишуть «відмирання держави», за яке боролися й борються анархісти, але вона так і не відмерла.

Зверніть увагу на те, що серед найвидатніших теоретиків анархізму були нащадки старовинних українських шляхетних (аристократичних) родів, і це не випадково. Їхня родова, генетична паи‘ять напевно зберегла те, що було засадничим для суспільного ладу та урядування наших далеких предків, для яких щось подібне до анархії було матір‘ю порядку.

Звичайно, анархізм як сучасна ідеологія – не зовсім те, на чому грунтувалися і до чого зводилися наші традиції й звичаї. Але філософія анархізму підказує нам, щО дає підстави називати нас «бездержавною нацією», чому нам так важко дається «державотворення» за чужими лекалами і чому ми так не любимо будь-яку владу.

Ось тому нам і «не вдалося вибудувати стійкої суспільної ієрархії, а відтак і ефективного державного механізму», за яким так побивається В. В‘ятрович.

***

Щоб нам не довелося платити дорогу ціну «поверенням в ярмо чужої влади», очевидно, маємо здійснити системні зміни і вирватися із радянської системи координат, в яку нас загнав авторитарно-тоталітарний російський більшовизм.

Системна українізація, відродження національних традицій і звичаїв, формування україноцентричної національної ідеології, створення націоналістичних партій консервативного, традиціоналістського й анархічного напрямків тощо – це все, що докорінно змінить життя українського суспільства і перетворить Україну на піонера постдержавного чи постдержавницького соціального розвитку.

Проблема лише в тому, що українська інтелектуальна еліта не поспішає прокинутися і впритул зайнятися підготовкою українського суспільства до системних змін. Затягування цього, відволікання на різного роду ситуативні реформи несуть у собі загрозу на цей раз остаточного «повернення в ярмо чужої влади», а відтак і зникнення з карти світу України та українців. Наша культура зависає над цивілізаційною прірвою.

Володимир Іваненко

Український Університет

4 грудня 2018 р.

СІЗІФОВА ПРАЦЯ ЧИ ТАНТАЛОВІ МУКИ

Діалог із земляком про вибори і вибір між ідеєю системних змін і плином за течією

Мої нотатки «ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ ФРОНТ СИСТЕМНИХ ЗМІН» (https://volodymyrivanenko.com/2018/11/26/%d0%b2%d1%81%d0%b5%d1%83%d0%ba%d1%80%d0%b0%d1%97%d0%bd%d1%81%d1%8c%d0%ba%d0%b8%d0%b9-%d1%84%d1%80%d0%be%d0%bd%d1%82-%d1%81%d0%b8%d1%81%d1%82%d0%b5%d0%bc%d0%bd%d0%b8%d1%85-%d0%b7%d0%bc%d1%96%d0%bd/) викликають досить жваве обговорення. На жаль, воно не наближує нас до мети, як мені й моїм однодумцям хотілося б. Але дискусія, якою часом безглуздою вона не була б, часом допомагає нам виявити ті больові точки в українському суспільстві, завдяки яким ми можемо скорегувати нашу концепцію системних змін і врахувати чи передбачити ті чи інші аспекти при деталізації наших проектів.

З цього погляду, досить цінним для нас є діалог між мною та Володимиром Кравченком (Volodymyr Kravchenko) – моїм земляком із Лебедина на Сумщині, який ми вважаємо за корисне винести в окремий запис.

Цей діалог починається з коментаря пана Кравченка:

В.К.: Благими намірами вимощена дорога до пекла! Усі ці “системні зміни” в Україні практично неможливі. І ось чому: якщо половина суспільства і досі сумує за “совком”, то ніякі “системні зміни” нічого не порятують. У нас існують тисячі зареєстрованих громадських організацій, але громадянське суспільствао досі відсутнє. А тепер розкладімо по поличкам: 1. Рух за Українізацію України. Благородна мета! На її реалізацію спрямована діяльність безлічі організацій: ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, КУІн тощо. А віз і нині там… 2. Всеукраїнський Козацький Рух. Теж благородна мета! Але ж в Україні уже є кілька десятків всеукраїнських і міжнародних козацьких об`єднань і товариств – від неоязичницьких до християнських і навіть комуністичних, а де результат?! Де є 2 українці, там неодмінно з`являються 3 або й 4 гетьмани. У нинішніх умовах відродження козацтва виглядає дрімучим анахронізмом… 3. Рух Світового Українства. Не менш шляхетна мета! І задля її втілення у життя теж є немало організацій – Світовий Конґрес Українців, реґулярні Всесвітні конґреси українців тощо. А де ж результати?! 4. Всеукраїнський Жіночий Рух. Прекрасно! Наші прекрасні жіночки теж уміють об`єднуватися у численні жіночі організації – “За майбутнє”, “За мир”, “За дітей”… І де ж торжество українського фемінізму? 5. Українська Світова Інформаційна Мережа. Чудово! Що заважає українським ЗМІ створити таку мережу? Проста причина – більшість із них належать (або залежать від) олігархам-скоробагатькам, які чхати хотіли на на українськоі інтереси із високої дзвіниці… 6. Всеукраїнська Академія Наук (ВУАН). Чого-чого, а академій ми наплодили тьму-тьмущу – від НАНУ до велетенської кількості галузевих академій. І знову ж таки – де результати їхньої “бурхливої” наукової діяльності?! 7. Ініціатива Будапештського Формату. Безперечно, красива ідея! Але ж хто її буде втілювати, якщо самі підписанти Будапештського меморандуму не бажають і не поспішають цього робити. Залишають хіба що надії на народну дипломатію… 8. Український Університетський Клуб. Не менш чудова ідея, та чи не забалакаємо ми її, як це уже не раз траплялося у нашій давнішій і нещодавній історії?!…Ось так доволі песимістичні висновки. У черговий раз вийде, як у відомій байці про Лебедя, Щуку і Рака… Сума бажань і хотінь не завжди приводить до сподіваного результату, особливо в умовах нашого суспільсва з ушкодженим менталітетом…

В.І.:Про все ви судете тут з погляду усталених стереотипів та функціональних форм, не звернувши навіть увагу на те, що перші пропоновані нами кроки стосуються якраз ментальних змін – піднесення національної свідомості й громадянської зрілості/відповідальності. Це – те, чого навіть названі вами з «безлічі організацій» не тільки практично нічого не роблять, але навіть і не декларують. І так – по кожному пункту. Сумно… 😞

В.К.: Мені теж сумно, коли хтось не розуміє очевидного. Ключові рішення у суспільстві ухвалюють якраз політики, а не громадські діячі. Західна Європа і Північна Америка прийшли до успішного суспільства загального добробуту (Happy Nations) через шеренгу революцій (лише у Франції та Іспанії за 100 років – по 5 революцій!). Тамтешній істеблішмент зрозумів необхідність запровадження певних правил суспільного співжиття. І суспільсьтво в цілому намагається дотримуватися їх. В Україні за останні 100 років також відбулося аж 4 революції – 1-а зазнала поразки, а наступні 3 виявилися незавершеними. Нинішні нувориші-олігархи переважно неукраїнського походження аж ніяк не є аналогами Ґалаґанів, Терещенків і Харитоненків, які були не спонсорами, а справжніми меценатами української культури й освіти, справжнісінькими гуманістами-філантропами. Щодо політиків: мені аж ніяк незрозумілий антипорошенківський пафос Ваших публікацій. Політика – це мистецтво можливого. Швидкі і, на перший погляд, ефективні рішення притаманні лише тоталітарним режимам на зразок більшовизму, фашизму чи нацизму. Українське здеградоване успільство не спромоглося за роки Незалежності вилонити із себе політиків-патріотів світового рівня. “Маємо те, що маємо!”. Колишні дисиденти-шістдесятники переважно не пішли у політику, а зайнялися громадською роботою (Є. Сверстюк, М. Маринович та ін.), і лише дехто став політиком, пересварившись із учорашніми однодумцями (Л. Лук`яненко і В. Чорновіл). На сьогодну в українському політикумі домінують демагогія і популізи, на що легко купляються довірливі і продажні виборці. Нинішні націоналісти, на жаль, повторюють помилки своїх попередників у частині роздроблення своїх сил (купа партій і лідерів-гетьманчуків). Тому й немає альтернативи Петру Олексійовичу, немає рівних йому справжніх державників. Натомість маємо купу проросійських претендентів у кандидати у президенти. І, чесно, поклавши руку на серце, боюся, що навесні наступного року українці зрроблять фатальний вибір не на свою користь. І ще одне: є така утопічна ідея – розділити владу і бізнес. У всіх провідних країнах світу депутатами, сенаторами, президентами, прем`єр-міністрами завжди чомусь стають далеко не бідні люди. Та це й неможливо навіть уявити, аби злидар-безхатько раптом став главою держави…

В.І.: Написане Вами – чистої води демагогія.

Розвинуті країни якраз і розвинуті та успішні завдяки високому рівневі національної свідомості й громадянської відповідальності суспільства. Бо суспільство формує собі владу, а не навпаки.

Те, що Ви вважаєте незавершеними революціями, біля революцій і не стояло. Стихійні бунти, спричинені певними ситуаціями, позбавлені будь-якої стратегії і тактики, без прагнення до системних змін і стремління не тільки здійснити, але й – що навіть важливіше – закріпити їх.

Ви переоцінюєте таланти й можливості дисидентів (більшість із них я знав особисто і зблизька спостерігав за ними: романтизм, наївність, самовпевненість, помножені на тривалу відірваність від реального життя, – ось їхні найбільші чесноти). Не в останню чергу саме «завдяки» їм три останніх «революції» виявилися незавершеними.

А тепер щодо незрозумілого Вам «антипорошенківського пафосу» моїх публікацій. Чи Ви хоч раз бачили в якомусь із моїх текстів щось на кшталт «Порошенка геть!», емоції з лайками (не плутати з like) на його адресу? Не знайдете! Я не пишу для людей, які живуть емоціями й лають ненависну владу (і Порошенка зокрема) аж до прокльонів.

Я пишу для людей, які мають гарячі серця, але холодний, тверезий розум. Так, я критикую погляди й дії Порошенка, але це не значить, що я антипорошенківець. Чотири роки тому я бачив його як оптимальний варіант для України. Зараззє я пишу про те, за яких умов його другий термін був би продуктивним.

Найбільша проблема Порошенка – подвійні стандарти. Він не вміє бути чесним навіть із самим собою. Я бачу це не тільки з його слова і чину – я відчув це з приватної розмови, сидячи з ним на одному дивані 15 років назад. Мистецтво можливого спрацьовує тоді, коли сам політик має високий рівень національної свідомості й громадянської відповідальності, коли живе і чинить по совісті.

Я знаю, що його радники і він сам читають мої тексти. Ні він сам, ні будь-хто з його оточення, на відміну від Вас, не роблять мені закидів, як оцей Ваш. Мовчать. Мовчання – знак згоди.

«Немає альтернативи» ім‘ярек – це позиція не чийогось бота, а людини яка звикла до подвійних стандартів і робити вибір із двох зол. Це – типова проблема українського суспільства, і я бачу своє завдання і завдання моїх однодумців у тому, щоб зробити українське суспільство свідомим і відповідальним – відповідальним передусім за владу, яку воно собі обирає. Тоді не буде в Україні таких проблем, як ми маємо зараз.

Як і не раз досі, наступаючи на одні й ті ж граблі, ви обираєте каліфа на годину, продовжуєте життя непродуктивній і протиприродній для нас Системі, замість того, щоб усвідомити нагальність СИСТЕМНИХ ЗМІН і раз і назавжди змінити своє життя і життя своїх нащадків на краще.

Якщо Ви не зрозуміли й не хочете зрозуміти цього в моїх публікаціях, то хто Вам Рабинович? Шкода мені вас…

…Мова не йде про те, щоб «злидар-безхатько раптом став главою держави». Але мова не йде й про те, щоб главою держави ставали люди, чиї «хати» виростають, як на дріжджах за разунок тих, що стають безхатьками, що є переконливим свідченням того, що ці люди не є тими державниками, яких Ви хочете в них бачити.

Тут немає суперечності. Це скорше показник тотальної корумпованості суспільства, кожний член якого живе подвійною мораллю із життєвими принципами, які не виходять за амплітуду коливань між одним та іншим злом. Хіба не так?

В.К.: Так-то воно, так… Тільки спробуйте переконати у правдивості і справедливості Ваших тез пересічного українця, котрий далі свого носа нічого не бачить. Та й усі революції підкоряються універсальному залізному історичному законові, сформульованому “залізним канцлером” Бісмарком: “Революції замислюють ідеалісти-романтики, здійснюють авантюристи-відчайдухи, а до влади завжди приходять пройдисвіти-шахраї” (за дослівність не ручаюся, а сенс приблизно точний).

В.І.: А давайте забудемо про «революції, бунти і повстання» (В. Симоненко) – це інструменти минулих часів.

Давайте будемо думати про трансформацію суспільства іншими й ефективнішими засобами – через освіту й просвіту, через інформаційно-роз‘яснювальну роботу.

Запропонований моєю групою алгоритм на це й спрямований. Для його застосування й успішної реалізації нам потрібні україноцентричні особистості без подвійних стандартів і з чистою совістю, які готові засукати рукави й ставати до реальної роботи на локальному рівні.

За належної самоорганізації, уже на наступних (2024) виборах суспільство зможе мати кандидата на президента, який зініціює системні зміни і виведе Україну з багна, з якого вона ніяк не може виборсатися.

І немає значення, хто стане президентом зараз. Жоден із потенційних кандидатів, яким привабливим вам не здавався, не є і не може бути тим Мойсеєм, якого потребує Україна. Навіть якби хтось із них узяв на озброєння пропоновану нами концепцію націєтворення й державотворення.

Біда ж у тому, що ви хочете, щоб ХТОСЬ прийшов і зробив за вас те, що мусите зробити самі. Це якраз і призводить до того, про щоо сказав Бісмарк.

СлабО?! 🙂

В.К.: Цікаво! Тільки ж де знайти таких ідеальних, непогрішних людей-просвітителів. Протягом майже усього ХІХ століття і на поч. ХХ тривала народницько-просвітницька робота (західні слов`яни таких просвітителів називали будителями). І які ж результати? Західні і частково південні слов`яни таки спромоглися збудувати свої національні держави, а українці чомусь не змогли! Мабуть, все ж таки справа у нашій калічній ментальності. Століття бездержавності таки сформували з українця хохла-малороса, а потім здорово попрацювали сталінські “селекціонери”, у результаті чого появився Homo sovjetikus – раб і гвинтик системи. Не можна сказати, що український приклад унікальний і безпрецедентний – подібні ситуації виникали у Голландії часів Нідерландської революції, коли суспільство було розколоте на патріотів-протестантів і прихильників збереження іспанського владарювання (Ш. де Костер: “Тіль Уленшпіґель”), й у Болгарії 3-ї чверті ХІХ ст., коли тамтешнє суспільство розділилося на православних борців за свободу і болгарів-мусульман, зорієнтованих на подальше османське панування над країною (Іван Вазов: “Під ярмом”). Отже, напрошується логічний висновок, що ніякі лідери-Мойсеї наше постгеноцидне, деградоване суспільство не змінять, доки воно саме не захоче змінитися.

В.І.: Само воно не зміниться. А от з нашою участю…

У цьому постгеноцидному, деградованому суспільстві не може не знайтися 1% притомних людей, недеградованих людей, які здатні об‘єднатися навколо ідеї системних змін, помножити свої сили до 3-5-10%, змінити суспільство, і відтак змінити Україну.

Такі люди є, але, як я вже багатьом казав, ви дивитеся не в той бік і тому не бачите їх або й не хочете їх бачити. Бо вам застує очі той ім‘ярек, якому ви не бачите альтернативи.

Так було, коли ви обирали Кравчука, двічі Кучму, Ющенка, Януковича і чотири роки тому Порошенка. Вам навіть невтямки, що ви обирали й обирали ту саму безальтернативність, яка не має ніякої відмінності, крім однієї – прізвищ, а явище задишалося й залишається незмінним.

Що ж, продовжуйте набивати собі синяки, наступаючи на ті самі граблі. Я бачу в цьому альтернативу: або граблище таки достукається до ваших (не лише Ваших, звісно) мізків, або нарешті це граблище зламається, і муситимете тоді шукати нове, міцніше, відтак можна сподіватися на те, що якесь із нових граблищ таке достукається до глибин свідомості суспільства.

Єдине, що мене бентежить у цій перспективі, – чи буде ще на той час когось і щось системно змінювати. За нашими прогнозами, якщо зберігатиметься нинішня тенденція, через наступні чверть століття (це – одно покоління) Україна й український народ можуть просто зникнути з карти світу, залишивши по собі лише те, що ми тепер називаємо «какаяразніца».

Бажаю успіхів на цьому шляху вниз! Скочуватися вниз завжди легше, ніж іти вгору, та ще й «камінь важкий підіймать» (Леся Українка). 😞

В.К.: Сізіфова праця!!!

В.І.: Тому ми й розраховуємо на тих, хто готовий підставити плече і таки викотити нагору той камінь і виконати Сізіфову працю, знайшовши шлях її виконання, і нам однозначно не по дорозі з тими, хто чекає біля моря погоди, шукає причин, щоб нічого не робити.

Дякую за діалог! 🙂

***

Дякую панові Миколі Бойку за коментар, який є дуже логічним висновком з цього вельми повчального діалогу:

М. Б.: Не хочу нікого повчати, але маю переконання з особистого життєвого досвіду, що зневірена людина є фактичним рабом. Так що, пан Володимир, вперед і тільки вперед . Хтось з мудрих сказав, що якщо у вас є яблуко і у мене є яблуко, і якщо ми обмінюємося цими яблуками, то у вас і у мене залишається по одному яблуку. А якщо у вас є ідея і у мене є ідея і ми обмінюємося ідеями, то у кожного з нас буде по дві ідеї. Ось це і є синергія в суспільстві.

***

Очевидно, що цей спонукає до ширшого й глибшого обговорення порушених у ньому питань. Так що запрошую до продовження розмови. Для нас надзвичайно важливо переконати активну частину українського суспільства, що сізіфову працю толокою можна виконати, а от плин за течією чи дрейф може обернутися на танталові муки.

Володимир Іваненко

Міжнародна Фундація Лідерства

Український Університет

Українська Світова Інформаційна Мережа

3 грудня 2018 р.

ДО СТОРІЧЧЯ ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ АКАДЕМІЇ НАУК

Столітній президент НАНУ академік Борис Патон привітав очолювану ним Академію із сторіччям. Прихильниця гетьмана Павла Скоропадського Лариса Івшина з цієї нагоди зробила таке застереження:

«ПРЕКРАСНЕ СПІВПАДІННЯ — 100 ЛІТТЯ академіі і іі Президента . І вітання гарне . АЛЕ … ОДНЕ АЛЕ. НЕ було б Академіі без волі і розуму Гетьмана Скоропадського. ЧАС це чесно визнати всім».

Багаторічний член ЦК КПРС і ЦК КПУ Б. Патон гетьмана Скоропадського у своєму привітанні не назвав. І для Патона, і для автора чи авторів підписаного ним тексту Скоропадський напевно залишається й залишиться одним із ворогів українського народу.

А от академіка Володимира Вернадського як першого президента Академії назвав, бо В. Вернадського компартійно-радянська влада не могла не шанувати. Дарма, що його син Ґеоргій набував собі наукового авторитету як історик на еміґрації.

Втім, повернімося до історії Академії і подивімося, що ми нині святкуємо.

Так, П. Скоропадський узаконив заснування Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН). Так склалося. Але це зовсім не означає, що гетьман справді став засновником Академії.

Робота над створенням ВУАН велася ще за Центральної Ради. В архіві Академії збереглися документи, які свідчать про це.

Історично можна стверджувати, що ВУАН почалася ще 1914 року, коли в Києві було створене Українське Наукове Товариство (УНТ). Члени його й ініціювали створення ВУАН.

Біда тільки в тому, що у Центральної Ради, очолюваної головою УНТ Михайлом Грушевським, до створення Академії руки так і не дійшли.

Спасибі П. Скоропадському, який офіційно запустив цей процес і який не просто так пропонував М. Грушевському очолити Академію. Але ж як Грушевський міг прийняти таке запрошення від свого ідеологічного противника, який, до того ж, усунув його від влади?

Михайло Грушевський все одно став одним із перших дійсних членів ВУАН, яка формально припинила своє існування якраз у рік смерті Грушевського, тобто 1934 року.

Тут можна було б також вигукнути: «Прекрасне співпадіння», але двічі сумним є цей, можливо, й невипадковий збіг у часі.

Так, М. Грушевський помер 1934 року в Кисловодську, але є підозри, що більшовики вкоротили йому віку.

ВУАН же більшовики почали знищувати, починаючи з так званого «процесу СВУ», у список якого потрапили близько 200 українських інтелектуалів, і більшість у цьому списку складали академіки, члени-кореспонденти, старші й молодші (не в теперішньому розумінні понять) наукові співробітники ВУАН.

За трагічною закономірністю (оце вже не СПІВПАДІННЯ!) ВУАН була практично знищена якраз у той час, коли українське село більшовики виморювали Голодом.

На руїнах розваленої ВУАН, яка за півтора десятиліття свого існування набула авторитету у світі, 1934 року постановою радянського уряду й було засновано АН УРСР, останнім президентом якої став потім і академік Борис Патон.

АН УРСР ніколи не вважала себе спадкоємицею ВУАН, хоча, за радянською традицією, приписувала часом собі заслуги знищеної ВУАН.

В інформаційних бюлетенях та в архіві президії АН УРСР мені трапилося читати страшні доноси псевдовчених, які робили свої наукові кар‘єри на знищуванні не просто своїх славних попередників – СВОЇХ УЧИТЕЛІВ!

АН УРСР була тим середовищем, у якому народилися й набули свого розквіту номенклатурна наука, наукова недоброчесність, заавторство і цинічний плагіат, а відтак і моральна деградація інтелектуалів, для яких «довгий рубль» і місце біля владного корита стали важливішими за наукову істину.

***

Щоб показати вам, які люди працювали в ВУАН, розповім вам епізод з історії останніх виборів до ВУАН 1929 року. Того року на академіка було висунуто уже добре відомого в міжнародних наукових колах нашого етномузиколога Климента Квітку, чоловіка Лесі Українки. Одним із тих, хто запропонував його кандидатуру надійсного члена ВУАН був академік М. Кравчук.

Учений надзвичайної сумлінності й інтелектуал такої ж скромності, К. Квітка не прагнув посад і звань. В уряді Центральної Ради він відмовився обійняти посаду міністра юстиції, але, погодившись на посаду товариша (заступника) міністра, мусив бути якийсь час в.о. міністра.

Не хотів К. Квітка іти і в академіки. До його відмовлянь ніхто не прислухався, і йому «загрожувало» обрання на дійсного члена ВУАН проти його волі. І тоді засновник української і один із піонерів світової етномузикології публікує в газетах відкритого листа, в якому публічно відмовляється від звання академіка і натомість пропонує обрати на академіка Філарета Колесу, мотивуючи це тим, що членство в ВУАН допоможе львівському вченому, який жив і працював, на переконання Квітки, в гірших умовах.

Так Ф. Колеса став академіком ВУАН. А Квітка як один із тих, хто проходив у справі СВУ, невдовзі вимушений був покинути Україну. Але йому все одно не вдалося уникнути репресій. Саме в рік смерті ВУАН і появи на світ АН УРСР («співпадіння»?!) сталінська репресивна машина запроторила Квітку в концтабір у Казахстані, де професор Московської консерваторії викладав латину на курсах медсестер.

У казахських степах біля Караганди закінчили своє життя чимало вчених, чия наукова діяльність була пов‘язана з ВУАН. К. Квітці пощастило. Його колега по Московській консерваторії Надія Брюсова (сестра відомого російського поета) була вхожа в дім тодішнього генерального прокурора СРСР А. Вишинського.

Мені пощастило наткнутися в архівах на чернетку листа Н. Брюсової до А. Вишинського з клопотанням за К. Квітку. Думаю, спрацювало й те, що Вишинський особисто знав Квітку від часу навчання на юридичному факультеті Київського університету. Отже, його було випущено з ГУЛАГу, але дозволено жити на сто першому кілометрі від Москви.

Я був у тому будинкові (типова російська ізба) в Алєксандрові, Владімірская область. Звідти Квітка їздив на роботу до консерваторії: чотири години в поїзді в один бік, а потім чотири в другий. Коли почалася війна і поїздки стали майже неможливими, учений нелегально жив якийсь час у племінниці, а потім йому було виділено половину кімнати, перегородженої шторою, безпосередньо в приміщенні консерваторії.

На цю адресу 1943 року директор ІМФЕ АН УРСР Максим Рильський надіслав К. Квітці листа з проханням заповнити додану анкету і балотуватися на члена-кореспондента АН УРСР. Професор Квітка не зреагував на те запрошення. В його архіві збереглося декілька телеграм від Рильського з проханнями прискорити оформлення документів, але вчений проігнорував ті наполягання.

І тут починається інший цікавий епізод з історії уже не ВУАН, а АН УРСР, який засвідчує, що між ВУАН і АН УРСР практично немає нічого спільного.

Як відомо, святе місце порожнім не буває. Відмова К. Квітки заповнити вакансію член-кора примусила М. Рильського шукати іншого кандидата на академічну посаду. І він його знайшов у себе в інституті.

Якраз на той час після поранення на фронті на роботу в ІМФЕ повернувся ще молодий науковець Всеволод Дашкевич, якому через брак авторитетніших кадрів було довірено очолити відділ. Саме статус завідувача відділу й уможливив обрання Дашкевича на члена-кореспондента АН УРСР.

Далі події розгорнулися так, що В. Дашкевич втратив посаду завідувача відділу, роботу в інституті й саму можливість займатися наукою. А от звання члена-кореспондента АН УРСР не втратив. Як так?

Якимось чином В. Дашкевич умудрився в обхід Головліту видати якийсь словник: без дозволу цензури книжку було надруковано в якій друкарні на Житомирщині. Коли цю справу розслідували і Дашкевича вигнали з ІМФЕ, постало питання і про позбавлення його членства в АН УРСР.

Тут виявилося, що членство в Академії є пожиттєвим: можна зайти, але вийти з неї не можна. Але ЦК КПУ хотіло наказати В. Дашкевича й позбавленням його членства в АН УРСР. І тоді Л. Каганович звернувся за порадою до Й. Сталіна. Вислухавши Кагановича, Сталін начебто сказав так: «Ми нє можєм попірать акадємічєскіє свободи із-за какого-то одного дурака».

Так В. Дашкевич залишився членом-кореспондентом АН УРСР. Це додавало йому авторитету як завідувачу мовно-стилістичного відділу редакції газети «Радянська Україна», де мені трапилося з ним пересіктися. Крім того, він був автором різних ювілейних текстів, які поширювало РАТАУ для публікації в обласних і районних газетах. Люди старшого покоління напевно пам‘ятають ті тексти з підписом: «В. Дашкевич, член-кореспондент АН УРСР».

Належну йому академічну стипендію В. Дашкевич, мабуть, не одержував. В колись рідному йому інституті про нього просто забули. Згадали в ІМФЕ ученого як непересічну особистість уже через роки після його смерті. У якомусь виданні одна моя колишня колега по інституту бідкалася, що їм не відомо навіть, коли Дашкевич помер і де похований.

Підозрюю, що ніхто їм в ІМФЕ не підказав, що буквально через дорогу від інституту в Київській організації СЖУ напевно є інформація, якої забракло науковцям тепер уже НАНУ – Національної Академії Наук України, яка цьогоріч святкує несвій сторічний ювілей і яка через свою вірність традиціям компартійно-радянської науки не сподобилася стати інтелектуальним флагманом незалежної України.

Таких історій, як я вам розповів при цій нагоді, в історії ВУАН і АН УРСР – НАНУ напевно дуже багато. Серед них чимало й набагато печальніших. І тому, як науковець, я волів би, щоб НАНУ як продовжувачка традицій АН УРСР, заснованої 1934 року, зазнала кардинальних системних змін або і взагалі зійшла з наукової сцени.

Натомість годилося б відродити традиції ВУАН з урахуванням досвіду академій наук розвинутих країн світу. Можливо, що саме це стане поштовхом для успішного розвою української науки.

Володимир Іваненко

Український Університет

27 листопада 2018 р.

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ ФРОНТ СИСТЕМНИХ ЗМІН

Агресія Росії проти України, яка набирає нових обертів, і події останніх днів є частиною цього процесу, з одного боку, і активізація антиукраїнських сил (зокрема, п‘ятої колони) в українському суспільстві – з другого, свідчать про те, що вороги України планомірно й системно роблять усе можливе для знищення України й українського народу.

За умов, які складаються в Україні й навколо України, надзвичайно актуальним стає питання про нагальність СИСТЕМНИХ ЗМІН, тобто зміни авторитарно-тоталітарного устрою й адміністративно-командного урядування, які є живильним грунтом для олігархату, корупції та інших видів кримінальної злочинності.

Українська влада й громадсько-політичні сили, наявні в Україні, які входять і які не входять у владні структури, зациклені на реформах, тобто на змінах, що є несистемними – ситуативними або частково системними і відтак не передбачають системних перетворень. В кращому разі вони прагнуть зміни політичної системи або державних інститутів через зміну політичної еліти.

Жодна із цих сил не переймається піднесенням рівня національної свідомості й громадянської зрілості/відповідальності українського суспільства в цілому і кожного його члена зокрема. У зв‘язку з цим ніхто навіть не думає про освітньо-просвітницьку та інформаційно-роз‘яснювальну роботу.

Так само жодна із цих сил не замислюється над важливістю і можливістю пробудження внутрішньої потуги українського суспільства. Одні прагнуть реформувати (ремонтувати) систему, успадковану Україною від СРСР. Інші бачать перспективу у механічному перенесенні в Україну політичного, правного, економічного, безпекового чи іншого досвіду інших країн, ігноруючи українські національні традиції і звичаї та сподіваючись, що чужий досвід запрацює в Україні.

Тим часом лише перехід до суспільного устрою та способу урядування, заснованих на національних традиціях і звичаях, уможливить успішний поступ України, зокрема, і з урахуванням адаптованого до умов України зарубіжного досвіду.

Саме тому ми переконані, що наша концепція системних змін є чи не єдиною перспективою для України. З цією метою ми розпочали роботу над кількома проектами, які можуть стати базовими для випрацювання та втілення в життя комплексу програм системних змін.

З метою розгортання такої роботи в масштабах українського суспільства й світового українства ми ініціюємо формування ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ФРОНТУ СИСТЕМНИХ ЗМІН як громадсько-політичного об‘єднання громадян України й світового українства. Сторінки на ФБ: https://www.facebook.com/UkraineSystemChange/ та https://www.facebook.com/All-Ukrainian/Front-for-Systemic-Changes-2194892174170188/, а також група на ФБ: https://www.facebook.com/groups/292465654712914.

Мета, місія і завдання цього Фронту – стати парасольковою організацією для ідеологічного, методологічного і організаційного об‘єднання, згуртування україноцентричних громадських, політичних, професійних і ділових сил в Україні та діаспорі навколо ідеї системних змін та її реалізації.

Опорними підрозділами Фронту мають стати уже запропоновані нами на обговорення громадські об‘єднання як середовища для випрацювання і втілення в життя окремих базових проектів-програм.

Ми ініціюємо, зокрема, створення таких громадських і професійних об‘єднань:

1. Рух за Українізацію України. Мета цього Руху – широкомасштабна системна українізація України. Сторінка на ФБ: https://www.facebook.com/Ukrainization4Ukraine/, група на ФБ: https://m.facebook.com/groups/771863622990043.

2. Всеукраїнський Козацький Рух. Мета цього Руху – системне відродження національних традицій і звичаїв, а також організація на основі традицій і звичаїв системної трансформації політичної, безпеково-оборонної, економічної, культурної та інших сфер життя українського суспільства. Сторінка на ФБ: https://www.facebook.com/Ukrainske.Kozatstvo/, група на ФБ: https://m.facebook.com/groups/799507953572472.

3. Рух Світового Українства. Мета цього Руху – системна трансформація української діаспори та взаємодії українського суспільства із світовим українством у процесах націєтворення й державотворення в Україні. Сторінка на ФБ: https://www.facebook.com/WorldUkrainians/, група на ФБ: https://m.facebook.com/groups/399072523927826.

4. Всеукраїнський Жіночий Рух. Мета Руху – об‘єднання, консолідація і активізація конструктивних зусиль жінок України та української діаспори як особливої рушійної сили системних перетворень. Сторінка й група на ФБ будуть сформовані пізніше.

5. Українська Світова Інформаційна Мережа. Мета цієї Мережі – створення й налагодження ефективного функціонування україноцентричної системи ЗМІ в Україні, українізація інформаційного простору й захист інформаційного суверенітету України. Сторінка на ФБ: https://www.facebook.com/UkrainianWorldwideInformationNetwork/, група на ФБ: https://m.facebook.com/groups/204403929583822. Веб сайт: http://www.ukrainainc.net.

6. Всеукраїнська Академія Наук. Мета ВУАН – згуртування україноцентричних учених в Україні та діаспорі навколо ідеї системних змін, створення наукових колективів та інституцій для випрацювання проектів системних перетворень, а відтак і формування нових підходів до організації та управління наукою. Сторінка на ФБ: https://www.facebook.com/All-Ukrainian-Academy-of-Sciences-134658910728361/, група на ФБ: https://m.facebook.com/groups/170979119605101.

7. Ініціатива Будапештського Формату. Мета Ініціативи – об‘єднання зусиль українського суспільства й світового українства для актуалізації міжнародних гарантій безпеки України, а також системних змін у сфері безпеки і співробітництва в Європі і в усьому світі. Сторінка на ФБ: https://www.facebook.com/BudapestFormatInitiative/, група на ФБ: https://m.facebook.com/groups/1745244575766624.

8. Український Університетський Клуб. Мета Клубу – об‘єднання зусиль інтелектуалів та громадсько-політичних діячів/. активістів для організації широкого обговорення проблем підготовки та втілення в життя системних змін. Сторінка на ФБ: https://www.facebook.com/UkrainianUniversityClub/. Веб сайт: http://www.ukrainianuniversity.club.

Наукове, ідеологічне й методологічне забезпечення, а також координацію організаційних заходів до завершення формування координаційного центру Всеукраїнського Фронту Системних Змін та окремих названих вище рухів і ініціатив беруть на себе Міжнародна Фундація Лідерства (http://www.leadership-foundation.org; сторінка на ФБ: https://www.facebook.com/leadership.international.foundation/) та Український Університет (http://www.ukrainianuniversity.org; сторінка на ФБ: https://www.facebook.com/UkrainianUniversity/).

Ми сподіваємося на плідну співпрацю з усіма україноцентричними громадянами України й представниками української діаспори. Нам потрібні ентузіасти з чистою совістю, люди честі, особистості без подвійних стандартів і готові натхненно іти до мети, незважаючи на те, яким важким не був би наш шлях.

Нам не по дорозі з тими, хто любить неконструктивно критикувати, роздавати вказівки, вимагати результатів без участі в нашій роботі, обговорювати особистості замість предметного обговорення ідей і концепцій, просто базарувати.

Якщо таланти не дозволяють вам прилучитися до безпосередньої участі в нашій роботі, ви завжди можете вставити свою копійку чи свій цент у буквальному сенсі слова, підтримавши наші проекти. Як це зазвичай і роблять меценати й жертводавці, які люблять Україну «до глибини своєї кишені» (Євген Чикаленко).

Пожертви на Міжнародну Фундацію Лідерства та Український Університет як неприбуткові освітні й науково-дослідні організації можна відтягувати з податків.

Зробити пожертву на Міжнародну Фундацію Лідерства можна тут:

https://paypal.me/leadershipintl.

Зробити пожертву на Українськмй Університет можна тут:

http://www.paypal.me/UkrainianUniversity.

Дякуємо всім, хто приєднується до наших лав, хто допомагає нам і хто підтримує нас у будь-який спосіб.

Слава Україні!

Володимир Іваненко

Міжнародна Фундація Лідерства

Українська Світова Міжнародна Мережа

Український Університет

***

Контактна інформація:

Електронна пошта

> Міжнародна Фундація Лідерства

leadership.foundation@yahoo.com

> Український Університет

ukrainianuniversity@gmail.com

Контактуйте також з нами через поштові скриньки на тематичних сторінках.

26 листопада 2018 р.

ЗААВТОРСТВО, ЛІТЕРАТУРНЕ РАБСТВО ТА ПЛАГІАТ ЯК ТРАДИЦІЯ

Ця тема упродовж тривалого часу активно обговорюється в середовищі науковців. У журналістиці й ЗМІ її обходять мовчанням – так, наче її не існує. Попри те, що сучасні технології відкрили безмежні можливості для епідемічного поширення цього явища настільки, що його практично неможливо контролювати.

Останнім часом я опублікував кілька матеріалів з цієї проблеми, і мені дуже прикро констатувати, що вони не зацікавили ні широкого загалу, ні навіть фахівців і не спричинилися до сподіваної дискусії. (Посилання на деякі з цих публікацій подаю нижче.)

Як випливає з означення посади, авторка статті «Що таке плагіат і чи законна праця “найманих авторів”?» в «Детектор медія» Аліна Правдиченко є правником і спеціалізується на авторському праві, але, очевидно, недостатньо ознайомлена з журналістською й літературною практикою, про що свідчать ключові поняття (терміни, професіоналізми тощо), якими вона послуговується.

Як довголітній практик і науковець в обговорюваній царині, дозволю собі в цій статті розставити крапки над «і», уточнити й розкрити деякі поняття й категорії, а також висловити свої спостереження та висновки.

Думаю, що поняття «плагіат» не потребує пояснення – його тлумачення можна знайти практично в усіх словниках та енциклопедіях. Проблема з цим явищем полягає лише в тому, що українське суспільство дуже неоднозначно ставиться до нього як до злочину.

Тому більше уваги я присвячу тому явищу, яке авторка статті означує як «наймані автори». Оскільки це поняття вона бере в лапки, треба думати, його використано у статті до певної міри як умовну категорію для означення осіб, які передають продукт своєї творчої праці іншим фізичним особам, котрі виступають у ролі офіційних авторів.

Можливо, з юридичного погляду поняття «наймані автори» є цілком прийнятним, але воно має досить широке змістове наповнення, яке охоплює щонайменше два сутнісно відмінних явища, про що є застереження і в статті (коли мова йде про добровільність).

Хоча це явище виникло і було дуже поширене в компартійно-радянській журналістиці, теорія журналістики із зрозумілих причин не осмислювала його, але практики говорили про багато. Завдяки цьому те, що тепер намагаються увіпхнути в поняття «наймані автори» (хоча воно, кажучи мовою Івана Плюща, і невпихуєме), означувалося щонайменше двома поняттями: «заавторство» та «літературне рабство».

Заавторство – це той різновид літературної праці, коли її суб‘єкт свідомо й добровільно відмовляється від створеного ним продукту на користь іншого суб‘єкта і, як правило, дістає за це спеціальну винагороду: в одних випадках – як заробітну плату, а в інших – як гонорар.

Під цю категорію потрапляють тексти, створені штатними помічниками та спічрайтерами. В одних випадках імена справжніх авторів приховують, а в інших оприлюднюють (часом навіть вказуючи у вихідних даних продукту літературної творчості).

Класичним прикладом такого заавторства радянського періоду була трилогія Леоніда Брєжнєва, за яку колектив найкращих російських радянських журналістів одержав належну винагороду, а формальний автор був відзначений Ленінською премією.

Відомий український журналіст і письменник-публіцист Степан Колесник розповідав мені, що він не раз писав статті для преси за Петра Шелеста, який, до честі його, віддавав одержаний гонорар справжньому авторові.

Мені також доводилося працювати в такому амплуа. Один із таких епізодів я нещодавно описував у контексті дискусій про плагіат у науці. У середині 70-х років як помічник ректора Київського держуніверситету імені Т. Шевченка я написав брошуру «Роль університетів у системі вищої освіти», яку було опубліковано чотирма мовами як доповідь ректора КДУ М. Білого на конгресі Міжнародної асоціації університетів. На жаль, радянська практика не передбачала зазначення справжнього автора навіть у службовій інформації.

Зовсім інакше підходять до питання заавторства в цивілізованих країнах. Наприклад, ніхто не приховує справжнього авторства промов і доповідей провідних політиків Заходу. А в тих випадках, коли офіційний автор не має літературного хисту і відтак мусить вдаватися по допомогу до професійного літератора чи журналіста, вказують причетність до авторства обох осіб: «такий-то з таким-то».

Літературне рабство – явище зовсім іншого порядку. Це поняття виникло так. Російською мовою в класифікації трудових ресурсів та в номенклатурі спеціальностей працівники редакцій газет, журналів та телерадіомовлення означувалися як «літєратурний работнік» (у моєму дипломі про вищу освіту вказано: «Журналіст. Літєратурний работнік ґазєти») або скорочено «літработнік», «літраб».

Коли ми говоримо про літературне рабство, то маємо на увазі використання праці літрабів, яка залишається неоплаченою і взагалі непоцінованою. Це – та сфера, яку дослідникові й описати неможливо, якщо він сам не мав такого досвіду. На жаль чи на щастя, я особисто мав і цей досвід.

Найраніші епізоди мені як літрабові трапилося пережити на початках своєї журналістської кар‘єри, коли я працював кореспондентом відділу літератури та мистецтва в редакції «Вечірнього Києва» – газети, підпорядкованої Київському міськкому КПУ. Робилося це так: номенклатурне начальство телефонує редактору і наказує прислати в його розпорядження літпрацівника, який спеціалізується на такій-то тематиці, – найчастіше викликали конкретну особу. При цьому не мало навіть значення, чи ця особа була членом партії.

Отак я зачастив у відділи пропаганди та культури. Як правило, сам завідувач відділу або його заступник вводив у курс справи, називав тему, давав купку документів, вирізок із газет тощо і формулював завдання – що має бути на виході (зміст, форма, стиль тощо) і скільки часу на це дається.

Добре було, коли на виконання роботи давали пару днів, і ти течку з матеріалами несеш у редакцію або додому, щоб у звичній для тебе обстановці сотворити замовлений твір, який буде оприлюднений невідомо під чиїм ім‘ям. Коли тобі називають ім‘я офіційного автора, то це дає тобі змогу додати якогось «інтиму».

Бували ж випадки, коли тобі виділяли місце за столом у кабінеті високої установи й просто наказували писати, даючи тобі кілька годин, і добре якщо в кабінеті тебе залишали одного, лише час від часу цікавлячись, як іде робота. З часом я старався прихопити з собою плитку шоколаду або пачку печива, бо про чай та бутерброд там не переймалися, тримаючи тебе до сутінок і дозворляючи збігати до виходку в кінці коридору.

Коли я працював у редакції «News from Ukraine» і коли мене, безпартійного, кликали в міжнародний відділ ЦК КПУ – то щось перекласти з англійської, то щось написати, усю роботу треба було робити, як сказали б американці, on site (на місці).

Оце все була робота, яку матеріально ніхто не заохочував і за яку часто навіть «дякую» не казали. Тільки й того, що це зазвичай відбувалося в робочий час, який покривала редакційна зарплата; але ж за той час можна було б щось написати щось таке, що оплачувалося гонораром.

Цілком вірогідно, що особа, під іменем якої публікувалися написані мною тексти, отримувала хороші гонорари – розмір гонорарів залежав не так від якості тексту, як від посади автора.

Звичайно, траплялося й знати, з чиїм ім‘ям побачить світ твій текст. Були якісь герої соцпраці (імена вже вивітрилися з пам‘яті), але були й особистості, чиї імена молодому літрабові приносили втіху. Наприклад, кілька разів мені довелося косити під Дмитра Гнатюка. Коли у нас зав‘язалося особисте знайомство, я чомусь так і не сказав йому, що оте й оте оприлюднене під його іменем вийшло з-під мого пера.

Якщо заавторство дуже поширене в західному світі (тут же, в США), то літературне рабство існує хіба що в глибокому підпіллі. Бо літрабство – це феномен авторитарно-тоталітарного устрою та адміністративно-командного способу урядування. Отож існування його в Україні є ознакою того, в якому світі продовжують жити і творити українські журналісти.

Зрештою, хоч заавторство та літературне рабство формально можуть підпадати і таки підпадають під статті про плагіат, захист прав чи заохочення реальних авторів нині є справою, яка може вирішуватися за угодою між сторонами, зокрема й за уснимими домовленостями.

***

Нині мене більшою мірою непокоїть інша проблема, яка виходить далеко за межі правовідносин двох чи кількох фізичних суб‘єктів авторського права і перетворюється на редакційну політику цілих журналістських колективів і ЗМІ як юридичних осіб.

Один із аспектів цієї проблеми обговорює в залученій статті й А. Правдиченко. Це – використання контенту з явними порушеннями авторського права. У таких випадках має місце й маніпулювання змістом.

Нещодавно я сам став жертвою такої маніпуляції. Моїм текстом, викладеним на Фейсбуці та на моєму особистому сайті, зацікавився ресурс «Релігія в Україні». Це було не перепощування мого тексту, як він є, без коментаря чи з коментарем редакції чи окремої особи. Це була спроба переказу змісту мого тексту упереміш із редакційними коментарями, уточненнями та доповненням інформацією, яка не має жодного відношення до ні до теми, ні до предмета моєї публікації.

Найбільше мене обурило, що начебто я закликаю (sic!) обрати предстоятелем об’єднаної Української Церкви екзарха Вселенського Патріархату. У відповідь на мою вимогу змінити формулювання сайт замінив «закликає» на «пропонує», залишивши «закликає» в гіперпосиланні (див.: https://www.religion.in.ua/news/vazhlivo/41399-profesor-ukrayinskogo-universitetu-v-diaspori-zaklikaye-obrati-predstoyatelem-obyednanoyi-ukrayinskoyi-cerkvi-ekzarxa-vselenskogo-patriarxatu.html).

Журналістам, які спеціалізуються на релігійній проблематиці, чомусь важко зрозуміти, що ми не на Соборі, ще багато чого не зроблено для підготовки того об‘єднавчого чи установчого Собору і що кандидати на патріарха ще не номіновані, а тому закликати чи пропонувати когось обирати передчасно та й неетично. Передусім з огляду на те, що ми не знаємо, чи кандидатура ім‘ярек обговорюється уповноваженими структурами і чи сам ім‘ярек про це знає.

Поза цим, як науковець і публіцист, я маю право й можливість аналізувати й оцінювати тенденції, які проявляються у церкві й у суспільстві, настрої серед ієрархів, віруючих і широкої громадськості щодо цього актуального питання, а відтак робити свої висновки, припущення, передбачення чи прогнози.

Мої нотатки й годилося б сприймати лише як результат роздумів над тим, кого люди (sic!) бачать на патріаршому престолі, які шанси у того чи іншого кандидата, які мої припущення щодо позиції Вселенського Патріарха(ту) і – не більше.

Описаний приклад можна було б вважати непорозумінням, але мені трапилося опинитися ще в одній ситуації, яка спонукала до осмислення тенденції, яка, виявляється, вже стала закономірністю й вельми характерним явищем сучасної української журналістики.

Ось яка ситуація. Прийшло мені в приват наступне повідомлення:

«Я – редактор сайту https://назва-ресурсу.ua.

Чи можна у Вас брати невеликі коментарі для нашого ЗМІ?»

Поки я обговорював з редакторкою ресурсу принципи та умови моєї співпраці із цим ЗМІ, у моїй стрічці на Фейсбуці випав запис одного із моїх друзів. Хвалиться: «дав коментар», – і подає посилання на… https://назва-ресурсу.ua. Іду за посиланням. Де ж той коментар мого френда? Немає… Натомість редакційний текст ресурсу, в якому повідомляють, що такий-то (мій френд) «дав коментар» ресурсові з такого-то питання. Подальший текст являє собою суміш із коротеньких цитат, переказу якогось тексту й оціночних редакційних застережень.

Я уважніше переглянув публікації на ресурсі, редакторка якого запросила мене до співпраці. Жодного коментаря в класичному розумінні жанру (а мені упродовж років доводилося викладати студентам нормативний курс «Аналітичні жанри» та спецкурс «Стаття»). Те, що вони називають коментарем, дуже нагадує інформаційний звіт із якогось заходу з довільним переказом висловлених там думок. Усе це є безкінечним використанням чужого контенту з маніпуляціями зі змістом і думками людей.

Прикметно, що всі сайти, які довелося переглянути, використовують цей примітивний шаблон, який є яскравим прикладом щонайгіршої журналістики й брутального порушення авторського права.

***

Другий аспект, на який я нещодавно звернув увагу, – це зухвале піратство, частиною якого є й використання контенту, але в цілості своїй є стовідсотковим плагіатом, та ще й помноженим на дезінформацію.

В інформаційному просторі появилося багато ресурсів, які перепощують цілі тексти, не посилаючись на джерело, а якщо формально і вказують джерело, то воно насправді не є первинним джерелом інформації, ба навіть і не вторинним: дуже часто перехід за посиланнями до «джерела» приводить у… глухий кут, але не до першоджерела.

Що також впадає в око, так це перепощування явно застарілої (на місяці, а то й на роки) інформації, яку ресурс предствляє як актуальну і злободенну, що фактично є свідомою дезінформацією для читачів.

І нарешті ще одна дуже прикра річ – це нефахово сформульовані заголовки, підзаголовки, «шапки», ліди, врізки, які абсолютно не відповідають змістові матеріалів, дезінформують читача, маніпулюють його свідомістю, видаючи бажане за дійсне, припущення за реальну дію і т.ін.

Я назвав це піратством у журналістиці й спробував на прикладі сайту «Бомба News» привернути увагу до цього явища бодай з боку фахівців у статті «Піратство як явище сучасної української журналістики» (http://ukrainainc.net/news-and-views/піратство-як-явище-сучасної-української-журналістики). Розміщення цієї статті в мережах, як я вже зауважив, не викликало інтересу навіть у фахівців (див.: https://www.facebook.com/100000100524358/posts/2287398694606792/). Схоже на те, що медійна спільнота в Україні вважає таке піратство нормальним і, отже, прийнятним явищем модерної української журналістики і ЗМІ в Україні.

Здавалося б, міністерство інформаційної політики та рада з телерадіомовлення мали б відстежувати такі разюче негативні явища і процеси та ініціювати переслідування порушників закону, а професійні журналістські організації – зайнятися бодай етичними аспектами цих явищ і процесів. На жаль, ніхто ні кує, ні меле.

Симптоматично, що й українське журналістикознавство з холодною байдужістю спостерігає за тим, що відбувається в українському ініормаційному просторі.

З огляду на те, що в порушеннях елементарних вимог авторського права і журналістської етики, у маніпулюванні контентом простежуються загальні тенденції і закономірності, напрошується висновок, що в Україні явно щось не так із підготовкою журналістських кадрів, які не мають базових знань і навичок як із авторського права, так із журналістської творчості (майстерності).

Володимир Іваненко

Український Університет

7 листопада 2018 р.

ВИПРОБУВАННЯ СПОКУСОЮ

Метаморфози президентських амбіцій Івана Бубенчика

На майдані коло церкви

революція іде.

— Хай чабан, — усі гукнули,—

за отамана буде!

Прощавайте, ждіте волі,—

гей, на коні, всі у путь!

Закипіло, зашуміло —

тільки прапори цвітуть…

На майдані коло церкви

посмутились матері:

та світи ж ти їм дорогу,

ясен місяць угорі!

На майдані пил спадає,

Замовкає річ…

Вечір.

Ніч.

(Павло Тичина. 1919 рік)

***

Ця стаття складається з трьох частин, що їх було написано як відгуки на появу, проявлення і логічний кінець феномену «народного кандидата» на президента. На прикладі злету й падіння Івана Бубенчика ми бачимо неготовність українського суспільства знаходити й висувати «народних кандидатів» на найвищі посади у державі.

1. ЩО В АКТИВІ «НАРОДНОГО КАНДИДАТА» НА ПРЕЗИДЕНТА ІВАНА БУБЕНЧИКА

Наприкінці травня 2018 року «Перший Український Національний Конгрес», який, з огляду на радикальну опозиційність до чинної української влади, відбувся в Празі (Чехія), висунув «єдиним народним кандидатом» на президента України Івана Бубенчика.

Не знаю, наскільки серйозно можна і треба ставитися до таких рішень і наскільки адекватними є такі рішення.

Справді, чи ліквідація кримінальних злочинців (скільки їх би там не було) може бути підставою вважати людину достойним кандидатом на президента України?

Я розумію, ми маємо достатньо підстав вважати, що усі п‘ять діячів, які обиралися на посаду президента, можливо, заслуговують більше осуду, ніж пошани, оскільки часто-густо вони дискредитували й дискредитують високий інститут президента.

Один, хай і геройський, вчинок (подвиг) Івана Бубенчика аж ніяк не засвідчує зрілість героя як особистості, як громадянина, як [потенційного у нашому випадку] політика.

Звичайно, не святі горшки ліплять, і портовий робітник Лех Валенса став хорошим президентом для Польщі. Але ж він перед тим проявився як лідер «Солідарності».

В якому громадсько-політичному рухові проявив свої лідерські таланти, своє стратегічне бачення й здатність системно мислити кандидат від «першого національного українського конгресу», який за пару неповних днів у перервах між обговореннями й ухваленнями різних резолюцій умудрився перемогти у «праймеріз», відправивши в нокдаун, десяток конкурентів, і тут же бути номінованим декількома десятками «делегатів конгресу» – цілком випадкових людей, які взяли на себе сміливість репрезентувати усю Україну.

Круто, га?! Нічого дивного не було б, якби наш номінант позиціонував себе як самовисуванця. Але ж він напевно буде фігурувати у президентських перегонах як кандидат народу і висуванець цілого «конгресу», який, судячи з активно поширюваної інформації, займався обговоренням суто ситуативних питань партизансько-підпільницької боротьби із конкретними злочинцями в державних структурах України, що їх один із організаторів «конгресу» дивним чином означив як «системні» (очевидно, пов‘язані із «злочинною Системою», але аж ніяк не методами).

Наскільки нам відомо, на «конгресі» навіть не заїкалися про нагальність системних змін в Україні й стратегії розвитку України як успішної держави, а у зв‘язку з цим – про піднесення національної свідомості й громадянської зрілості українського суспільства, про широкомасштабну українізацію та про повернення до національних традицій і звичаїв.

Тим не менше, «народного кандидата» на президента номіновано, і це дає нам підстави задати йому комплекс запитань, який я допіру задавав лідерам політичних партій і рухів, які напевно будуть конкурентами «народного кандидата» на президентських виборах.

1. Як І. Бубенчик бачить українську національну ідею?

2. Яку ідеологію сповідує І. Бубенчик і якою мірою ця ідеологія відображає українські національні традиції і звичаї, а відтак сподівання українського народу?

3. Як І. Бубенчик бачить стратегію розвитку українського суспільства та української держави? Куди він хоче привести Україну через десять, двадцять, п‘ятдесят років?

4. Чи замислюється І. Бубенчик над питанням зміни соціального устрою в Україні, тобто переходу від устрою, нав’язаного російсько-імперським та радянським пануванням, до устрою, який базувався б на українських національних традиціях і звичаях?

5. Чи замислюється І. Бубенчик над питання зміни системи урядування в Україні, тобто переходу від старої радянської системи до нової, яка базувалася б на українських національних традиціях і звичаях?

6. Чи думає І. Бубенчик над проблемами українізації України, причому не в плані банального поширення української мови, а в плані українізації сутнісної через повернення до національних традицій і звичаїв, які включають і певні морально-етичні норми, одна із яких – жити по совісті?

7. Яку позицію займає І. Бубенчик щодо агресії Росії проти України? Це – далеко не останнє запитання, на яке має шукати відповідь кожен, хто збирається йти вибори президента, народних депутатів чи депутатів місцевих рад.

Нарешті цікаво також було б довідатися, як і що І. Бубенчик робить для того, щоб піднести рівень національної свідомості й громадянської відповідальності українського суспільства.

Якщо І. Бубенчику не до снаги відповісти на ці запитання, то чим же він буде кращим президенто за Кравчука-Кучму-Ющенка-Януковича-Порошенка або Гриценка-Ляшка-Тимошенко-Чумака-ім‘ярек?

* * *

Нагадаю, що жоден із лідерів політичних партій і рухів, як і жодна політична сила в Україні не запропонували бодай формальних відповідей на перелічені запитання.

Це дає нашому героєві шанс виокремитися й довести своїм потенційним виборцям, що він же огого і що Ляшко-Тимошенко-Порошенко для нього навіть не горішки – лушпиння від соняшникового насіння.

…Ниціє українська політика… Якщо ЄвроМайдан не спромігся висунути свого лідера (Найєм, Лижичко, Нищук потягли хіба що на хореографів: «Хто не скаче, той москаль»), а Майдан Гідності взагалі здався на милість негідникам, ще й заплативши кров‘ю «Небесної сотні», то чого можна сподіватися від майданівця, який проявився на периферії Майдану й сподівано-несподіаано сплив на поверхню через чотири роки після трагічних подій на Майдані «завдяки» порушеній проти нього кримінальній справі?

Як вам такий виверт модерної української історії?

Печаль цієї історії в тому, що українське суспільство опустилося до ground zero (нульової відмітки) у своїй деградації, і вже не знати навіть, коли воно похопиться, опам‘ятається, візьметься за розум і почне озиратися довкола у пошукові україноцентричних, освічених, системних лідерів із державницькими талантами й стратегічною візією перспектив розвитку України.

2. ІВАН БУБЕНЧИК ЯК БОЛЬОВА ТОЧКА ПРЕЗИДЕНТСЬКИХ ПЕРЕГОНІВ

Соцмережі рясніють постами із запитаннями, хто такий «народний кандидат» на президента Іван Бубенчик і яка його програма (див., напр., Vadym Smohytel).

Рустам Ташбаєв, який, власне, є одним із призвідців того, що І. Бубенчик кандидатує на президента, і який є мотором президентської кампанії Бубенчика, закликає набратися терпіння й дочекатися, коли програму Бубенчика буде оприлюднено.

Несподівана поява Івана Бубенчика на політичному видноколі як «народного кандидата» на президента України викликає цілком сподіваний інтерес і до його особистості, і до його програми.

На жаль, ініціатори висунення Бубенчика на президента не подбали про своєчасне задоволення цього інтересу, і запевнення Р. Ташбаєва про всьому свій час навряд чи можна розглядати як переконливу спробу заповнення інформаційного вакууму.

Так, програму як таку, очевидно, можна й почекати, тим більше що про програму навіть формально ще рано говорити: ще не почалася навіть реєстрація кандидатів… Але це не означає, що зарано розпочинати популяризацію особистості й поглядів «народного кандидата».

Ми ж розуміємо, що президентська кампанія Бубенчика не має й напевно не матиме доступу до ЗМІ, і не тільки через брак коштів, але й через інші причини (політичного, наприклад, характеру). Тому використання найменших можливостей для завчасного поширення інформації було б розумним.

Пан Ташбаєв натомість запрошує перечитувати записи й переслуховувати етери на його сторінках, де буцімто так чи інакше варіюються й деталізуються ідеї, які складуть основу програми Бубенчика.

Ташбаєв же наголошує, що над програмою ДЛЯ Бубенчика уже працює група активістів, що до напрацьованого потім «щось додасть сам Бубенчик» і що пізніше до програми буде додано те, що Бубенчик почує на зустрічах з народом під час поїздок по Україні.

Не знаю, наскільки серйозно це можна сприймати і чи може такий підхід принести успіх президентській кампанії «народного кандидата», якщо народ тримати в невіданні до певного замість того, щоб використовувати найменшу можливість популяризації і самого кандидата, і ідей, з якими він має намір включитися в президентські перегони.

Як і переважна більшість із моїх читачів, я не був учасником «Першого українського національного конгресу», скликаного Р. Ташбаєвим та його однодумцями, хоч і мав делікатний натяк на запрошення взяти участь у цьому заході. Тому можу скласти уявлення про те, як саме І. Бубенчик став «народним кандидатом» у президенти, лише за тією інформацією, яка доступна мені з соцмереж, і в масі своїй це – розповіді пана Ташбаєва.

Останній стверджує, що Бубенчик здобув перемогу над надцятьмя іншими претендентами внаслідок «праймеріз», тобто попередніх виборів.

Стаття у Вікіпедії дає достатнє уявлення про те, що являють собою «праймеріз» (див.: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BC%D0%B5%D1%80%D1%96%D0%B7?wprov=sfti1).

Навіть у контексті сказаного у цій статті висунення Бубенчика кандидатом на президента України від «Першого українського національного конгресу» на «праймеріз», безумовно, не тягне.

Так, учасники зібрання переслухали виступи й відповіді на запитання кільканадцяти претендентів, голосували поетапно скількись там разів, щоб зрештою зупинити свій вибір на кандидатурі Бубенчика. Отже, мало місце що завгодно (конгрес, з’їзд, конференція, збори), але аж ніяк не попередні ви-бо-ри.

Нічого поганого в тому, щоб називати речі своїми іменами, немає. Без цього висунення Бубенчик навряд чи пішов би на президентські вибори як самовисуванець, а тут дістав і стимул, і підтримку певної групи людей.

З відомої нам інформації про конгрес у Празі випливає, що преденденти на кандидата в президенти у своїх виступах озвучували свої погляди на становище в Україні та своє бачення розв‘язання тих чи інших (переважно ситуативних) проблем. Інакше кажучи, схоже, що ніхто не приїхав на конгрес із бодай якоюсь програмою змін в Україні.

Не став винятком і переможець «праймеріз». Інакше зараз жваво обговорювалася б якщо не програма, то бодай у тезах концепція Бубенчика і не було б оцього непорозуміння та очікування, коли нарешті Бубенчикові намалюють програму його кампанії й потенційного майбутнього президентства.

За два місяці після конгресу у Празі, звичайно ж, можна було багато чого зробити для того, щоб у помірних дозах задовольнити попит на інформацію про те, з якими ідеями включиться Бубенчик у президентську кампанію, чим він вирізнятиметься з-поміж інших кандидатів, якою мірою він проявиться як «народний кандидат» і вме таке інше.

Цілком можливо, що така популяризація Бубенчика і сприйняття його як справді народного кандидата в суспільстві підказали б тим, хто працює над його програмою, важливі для змісту і форми речі.

Не хочу спекулювати щодо експертів, які в поті чола працюють над передвиборною програмою Бубенчика. Досить того, що ми знаємо головного експерта – Рустама Ташбаєва. Те, на чому зациклився він особисто, ясна річ, може і повинне увійти в програми кандидата на президента.

Про це я вже писав про це у своїх нотатках «Ефект Рустама Ташбаєва: молоде вино у старих міхах» (див. тут: https://www.facebook.com/100000100524358/posts/2132185610128102/). Ідею справедливості в концепції пана Ташбаєва передбачено реалізувати через розв‘язання ситуативних завдань ситуативними ж методами. Очевидно, він свідомий того, що концепція президентської програми І. Бубенчика потребує ширшого контексту і грунтовнішого наповнення.

Підозрюю, який гарячковий пошук зараз іде, щоб змайструвати програму для Бубенчика через запозичення чужих ідей, уникнувши при цьому посилання на першоджерела. Недарма ж у риториці Ташбаєва останнім часом появилися поняття й категорії, що були невластивими для нього раніше. За великим рахунком, це – добре. Недобре в тому, що запозичення ці є суто механічними. Тому й виходить: запозичив, а в суть не вник.

Яку небезпеку це таїть для програми Бубенчика? Та ту, що програма буде начинена, збоку глянути, «правильною» риторикою, але реально не буде проектом, який годитиметься для втілення в життя.

Найслабшим місцем програми «народного кандидата» Бубенчика може виявитися… ідеологія.

Ідеологічно Р. Ташбаєв та І. Бубенчик ідентифікують себе націоналістами. Навіть формально створювану організацію Ташбаєв прив‘язує до ОУН-УПА. Його відео рясніють численними посиланнями на Бандеру, оунівські й упівські традиції. Часом навіть складається враження, що ця організація – чи не єдиний модерний спадкоємець ОУН-УПА (ОУН, КУН, «Свобода» відпочивають).

Поряд з націоналізмом Р. Ташбаєв активно спирається на ідеологію американського прагматизму, яку сприймає лише через практичний досвід свого проживання й роботи в США. На відміну від Ташбаєва, Бубенчик про це не має жодного уявлення, і Ташбаєв думає над тим, щоб влаштувати Бубенчикові екскурсію в Америку. Чи цього буде досить, щоб «народний кандидат» на президента України перейнявся відповідними положеннями своєї програми, можна лише гадати.

Так само можна лише уявити, як симбіоз ідей авторитарно-тоталітарного етапу розвитку українського націоналізму, з одного боку, та американського прагматизму республіканського штибу – з другого, за президентства Бубенчика втілюватиме в життя уряд України, очолюваний… Майклом (саме так!) Саакашвілі.

Останній цікавий Ташбаєву тим, що навчався в США. Споріднює їх, можливо, також відраза до правоохоронної системи України. Ну, й напевно спільнис для них є те, що і Ташбаєв, і Саакашвілі не мають стратегічного бачення системних змін в Україні, грунтованих на національних традиціях і звичаях.

Є між цими двома й непереборні розходження: Ташбаєв має відразу до деяких сподвижників і палких прихильників Саакашвілі (Ліза Богуцька, Олена Ксантопулос та ін.).

4 серпня 2018 р. Р. Ташбаєв зробив етер, який він назвав «Мої зауваження до плану Міхаїла Саакашвілі». Відео не доступне для загалу. На мою зацікавленість етером у приват Ташбаєв відповів, що «буде інше».

«Інше» названо «Стратегією нашої боротьби», має підзаголовок «Як і з ким ми можемо тактично об‘єднуватися» (див.: https://www.facebook.com/100025213383863/posts/224709895046122/).

Рух Нових Сил тут названо «найперспективнішою силою», з якою «ташбаєвці» не проти об’єднатися, але на своїх умовах. Саакашвілі справді тут присвячено чимало уваги, але розходження зведено до одного – непослідовності поглядів відомого політика. Таке враження, що в усьому іншому (зокрема, і в ідеології) розходжень Ташбаєв не бачить.

Ця ситуація набирає цікавого вигляду у світлі того, що я писав про М. Саакашвілі у нотатках «ФЕНОМЕН МІХО СААКАШВІЛІ Й УКРАЇНСЬКІ ПОЛІТИЧНІ РЕАЛІЇ»

(див.: https://www.facebook.com/volodymyr.ivanenko/posts/1838411659505500).

*

У контексті сказаного вище «народний кандидат» на президента України Іван Бубенчик як самостійна й самодостатня особа за останні пару місяців не проявився.

Нещодавно він дав інтерв‘ю одному ресурсові, з якого практично неможливо визначити ні його світогляд, ні його політичні погляди, ні тим більше стратегічну візію майбутнього України. Бубенчик відбувається загальними фразами рівня пересічного обивателя, не виходячи за рамки риторики, визначеної Ташбаєвим. З усього інтерв’ю проглядається Ташбаєв як його «сірий кардинал» (дет. див.: Майдан (версія 3.18.07) – Інтерв’ю з єдиним кандидатом в президенти від народу – http://ua-news.zzz.com.ua/index.php/articles/item/497-maidan-versiia-31807-interviu-z-iedynym-kandydatom-v-prezydenty-vid-narodu).

Навіть у порівнянні з попередніми відеосюжетами, в яких Бубенчик постає як учасник Майдану й бойових дій на Донбасі чи фігурант судової справи, яку, схоже, сам же собі й зметикував.

У згаданому вище відеосюжеті Р. Ташбаєв, говорячи про Бубенчика як про чесну й порядну людину, наголошує, що його оточення буде жорстко контролювати Бубенчика-президента, щоб не дати йому спаскудитися.

Схоже, що І. Бубенчик готовий до того, щоб бути повністю контрольованим і залежним від свого оточення, без якого він не може навіть визначити свою позицію.

Поки що він повторює услід за Ташбаєвим чи не єдину засадничу тезу про необхідність «позбавитися брехні» як головної вади України.

3. ПІСЛЯМОВА ДО ІСТОРІЇ З ІВАНОМ БУБЕНЧИКОМ

Історія з Іваном Бубенчиком зробила сподівано несподіваний чи несподівано сподіваний (кому як подобається) віраж. Ми не без інтересу спостерігаємо за тим, що тепер відбувається. Хтось злостивиться, хтось заливається сміхом, а хтось від задоволення потирає руки… Чого ще сподіватися?..

Здається, тут уже немає чого додавати. Ба ні… Історія з Бубенчиком потребує осмислення, і осмислення серйозного.

Чим для нас повчальна оця історія з Бубенчиком?

Перш за все вона засвідчує, наскільки занедбано у нас колись ключовий моральний імператив нашого народу – СОВІСТЬ, що є підвалиною нашого Звичаю.

Рух, який висунув Бубенчика кандидатом на президента України, спирається на принцип неприйняття брехні у будь-якому її вигляді. Борцям за правду невтямки, що правда – це зброя совісної людини.

Головною ж чеснотою совісної людини є високий рівень самосвідомості, адекватна самооцінка свого природного розуму, рівня своєї освіти, своїх знань, свого досвіду, своїх інтелектуальних та інших можливостей.

Втрата совісності як орієнтира поведінки індивіда в суспільстві якраз і спричинилася до того, що в усіх без винятку сферах суспільного життя на поверхню піднялися люди, які втратили совість або які «генетично» ніколи його й не мали.

Так є в політиці й урядуванні. Так є в культурі, науці й освіті. Так є в економіці та бізнесі. Так є скрізь, куди не глянь. Так є в релігії – яку не візьми.

Із втратою совісті людина перетворюється із творця на руйнівника як середовища, в якому вона живе, так і себе самої. Втрата совісті дала свободу процесові деградації, а відтак і процесові самознищення.

Завищена самооцінка найбільшої шкоди завдає саме в політиці й урядуванні. Бо там концентрується самоорганізація суспільства, там генеральні штаби націєтворення й державотворення, національної освіти, економіки, культури та ін.

Совісність спонукає знаходити серед собі подібних совісніших, талановитіших, тямущіших, освіченіших, досвідченіших, культурніших й висувати нагору, на вищі щаблі суспільної ієрархії і відтак природним способом формувати національну еліту.

Через різні історичні обставини ми цю традицію втратили. Саме через втрату головного імперативу нашого народу – совісності. Люди без совісті вибуваються нагору, розштовхуючи ліктями інших, слабших фізично й психологічно.

Понад сто років тому більшовики привели до влади кримінал, пролетаріат, люмпенів, кухарок, і відтак стало традицією формування еліти з охоронців, водіїв, коханок чи кого там ще, для яких жадоба наживи – межа мріянь і сподівань.

Іван Бубенчик – особа без визначеного роду занять, але він здумав себе «захисником народу України», увірував у своє месіанство і в потрібний момент зумів себе позиціонувати як «чесну й порядну людину».

Скупість на слова й стриманість у поведінці, якими він підкупив багатьох, насправді були ширмою, за якою ховалася недорікуватість. Ця якість напевно й стримувала його від появи на людях, навіть якщо він не мав чийогось завдання саботувати рух, який поклав на нього надію.

Рано чи пізно шило мало вилізти з мішка. І воно вилізло. Вилізло, як і треба було сподіватися, через найслабкіше місце людей без совісті – через перипетії, пов‘язані з… грішми.

Цей феномен прикметний іще й тим, що він байдужий до того, щоб «робити гроші», – його, бачите, повинні утримувати інші співвітчизники як «захисника народу України».

Іван Бубенчик – крайність, на якій обпеклися «конгресмени», учасники «Першого Українського Національного Конгресу», але він – з того ж ряду, на іншому кінці якого бачимо таких же індивідів без докорів сумління, хай і вбраних у дорогі костюми та оточених численними охоронцями «тіла», яке промовляє з такою ж недорікуватістю.

Кажуть, кількість претендентів на посаду президента України діходить до трьох дюжин. З того кінця, де стоїть Бубенчик є низка індивідів, які так так само ідентифікують себе «народними кандидатами», хоч насправді є самовпевненими самовисуванцями.

Якщо на протилежному кінці, хоч і чуємо багато лементу про інтереси народу, претенденти на корону без України в серці просто гнуть своє, то «народні кандидати» не мають і того, і відтак намагаються випитати в мережах, чого ж хотів би від них «народ».

Кампанія Бубенчика також задумана була, як збір побажань і пропозицій народних мас, із яких можна було б стулити програму «зміни системи».

Що об‘єднує всіх претендентів на посаду президента, починаючи від Івана Бубенчика й закінчуючи Юлією Тимошенко, так ще те, що ніхто – абсолютно ніхто! – з них не переймається рівнем національної свідомості й громадянської відповідальності українського суспільства в цілому і кожного його члена зокрема.

Пояснюється все доволі просто: рівень національної свідомості й громадянської відповідальності самих петендентів залишає бажати кращого, ким би вони себе не позиціонували.

Історія з Бубенчиком спонукає замислитися над багатьма проблемами сучасного стану українського суспільства та громадсько-політичних сил, які торують собі шлях до влади або які уже при владі.

Але чи замисляться? Це питання залишається відкритим.

***

Наразі рух, який так необачно зробив ставку на Івана Бубенчика і опинився в складній ситуації, думає, як «жити далі». Рустам Ташбаєв, як ідеолог і натхненник руху, бачить три варіанти виходу із кризи.

Перший варіант: «конгресмени» ще мають можливість висунути іншого «народного кандидата» замість І. Бубенчика із своїх лав. Цей варіант розв‘язання проблеми ускладнюється тим, що, по-перше, ситуація з Бубенчиком завдала шкоди внутрішній єдності організації, і по-друге – залишається надто мало часу, щоб зібрати кошти на заставу та зробити нового кандидата впізнаваним серед широких верств населення України.

Другий варіант орієнтований на те, щоб підтримати стороннього кандидата на президента. Багато «конгресменів» звернули свої погляди на Мішеля Терещенка, але Р. Ташбаєв бачить у ньому більше слабких, ніж сильних якостей. Сам Ташбаєв звертає свій погляд на Руслана Кошулинського та Романа Безсмертного й радить соратникам придивитися до цих кандидатів. Лідер руху вважає, що вони можуть підтримати одного із цих кандидатів, якщо вони доведуть законність походження їхніх коштів на заставу, погодяться виконувати програму руху та підпишуть з рухом угоду про додержання й послідовне виконання Кодексу честі організації.

Третій варіант: у разі невдачі з попередніми варіантами рух відмовиться від участі у президентських виборах і буде продовжувати розбудовувати організацію й готуватися до активних дій у майбутньому.

Тим часом програма руху, як її можна уявити з відеоблогів Р. Ташбаєва, є примарною. Рух позиціонує себе як націоналістичний і його риторика не виходить на рамки періоду УПА. Осучаснення теоретико-методологічних засад ідеології не відбувається навіть у вигляді коротких відповідей на засадничі запитання, поставлені в першій частині цієї статті. Цим, очевидно, пояснюється й те, що виразно ситуативні підходи, уже проявлені в риториці лідерів руху, послідовно означуються як системні, хоч справді системні перетворення навіть не обговорюються.

Володимир Іваненко

Український Університет

Міжнародна Фундація Лідерства

28 травня, 6 серпня, 3 – 5 листопада 2018 р.

ЕСТРАДА ЯК АВАНГАРД УКРАЇНІЗАЦІЇ

Концертно-виконавська діяльність завжди була одним із найважливіших засобів популяризації високого мистецтва й впливу його на широкі маси населення. Класичне мистецтво відтак мало змогу діходити до тих верств суспільства, які перед тим задовольнялися лише мисиецтвом народним – фольклором.

Симбіоз професійного класичного концертування й самодіяльної творчості не так давно породив естраду як окріндустрію, внаслідок якої постала масова культура.

Як і будь-який інший ширпотреб, естрада зосередила свою увагу на задоволення не найвитонченіших смаків заради максимально можливого розширення аудиторії з метою одержання якомога більших… прибутків.

Якщо з цього погляду сприймати усі оті ситуації, про які тут пише Кокотюха Андрій, то нічого дивного немає у цьому явищі. Очевидно, що митці, які розмінюють свої таланти виключно на бабло й не думають про високу місію свого мистецтва, цілком заслуговують того, ставлення, яке демонструє по відношенню до них їхня потенційна аудиторія.

Склалася така ситуація в суспільстві, що споживачі естрадного мистецтва переросли своїх кумирів рівнем своєї національної свідомості й громадянської відповідальності.

А це означає, що час споживацького ставлення до мистецтва пройшов і що новий етап розвитку суспільства вимагає повернення мистецтва до виконання тих завдань і тієї місії, яку мистецтво історично виконувало в житті людини, народу і всього людства.

Українська пісня і українська музика напевно ж повинні відповідати потребам сучасного етапу розвитку суспільства, а самі митці – виказувати якомога вищий рівень національної свідомості й громадянської відповідальності та вести за собою суспільство.

І ось тут я вбачаю виняткову, ключову роль естрадного мистецтва в українізації України, у відродженні наших традицій і звичаїв.

Заичайно, мова не йде про механічне повернення на сцену народних пісень чи інструментальної музики, хоч нові, модерні аранжування й виконавські інтерпретації годилося б тільки вітати.

Климент Квітка колись писав, що композиторові не обов’язково класти в основу своїх творів народну мелодику чи використовувати фрагменти народної пісні чи музики. Йому досить лише активно вивчати національні музичні традиції, і вони опосередковано проявляться у його творчості.

Отже, у нинішніх майстрів естради немає іншого шляху, як повертатися до свого народу, відроджувати його традиції й творити нове мистецтво, на яке спрагле сьогодні українське супільство.

Відтак естрада стане авангардом українізації України.

* * *

Тут мені підказують:

“Доки не буде у влади програми відновлення і популяризації, фінансування і підтримки української культури – можна про це все забути.”

Іншими словами, українська естрада не тільки не стане авангардом українізації України й українського суспільства, а отже і держави, і влади, та й сама українізується лише за умови, що влада буде їй ще й платити за це.

З цього логічно випливає, що до задоволення бажань нашої рідної естради вона провжуватиме працювати на популяризацію в Україні “русского міра”, який, треба думати, й надаватиме нашій естраді так жадані їй підримку й допомогу (фінансову, ясна річ).

Отож мені й радять “про це все забути”.

Але як я можу забути свою мрію про естраду як авангард українізації, коли мені перед очима стоїть такий фантастично заманливий досвід американської естради в консолідації американського суспільства?!

За всю історію США уряд (влада) ніколи не мав програм державного утримання культури взагалі й естради зокрема. Підтримка ж зводиться до податкових пільг для некомерційних проектів та часткової грантової підтримки. Жодних почесних звань та премій.

Іншими словами, американський уряд не творить національну культуру, зокрема – й естраду. Тут навіть міністерства культури чи якогось іншого державного агентства для управління культурою або обслуговування культури немає. Часом можна навіть подумати, що влада взагалі не дбає (don’t care) про культуру.

Але культура про владу дбає. Вона справляє потужний вплив на суспільство, а відтак на політичні партії та уряд.

Естрада, зокрема, є уособленням американської мрії. Майстри естради стають американськими “іконами”, образом Америки й американського способу життя.

Елвіса Преслі й Майкла Джексона увесь світ сприймає як символів США. У них не було ні зарплат, ні звань, ні премій від уряду. Більше того – вони навіть мали проблеми з законом.

Але вони були обласкані всенародною славою й справляли великий вплив на суспільство і на владу. Підтримка з боку когось із знаменитостей забезпечувала перемогу не одному політикові.

Звичайно, серед митців траплялися зрадники американських ідеалів. Згадаю тут двох, зачарованих комуністичною ідеєю (“русскім міром”). Я бував на їхніх концертах десятки років тому і вчаровувався їхніми талантами. Це – Пол Робсон та Дін Рід.

Один час поцікавився, наскільки вони були знані в США. Опитав силу-силенну людей, зокрема й митців. Хтось один пригадав Д. Ріда як учасника якоїсь акції протесту.

Більше знають про П. Робсона. Люди старшого покоління кажуть: дуже активний був комуніст-екстреміст із задатками терориста. А як співака? Не знаємо… Начебто по ресторанах співав…

Кілька років тому розговорилися зі мною пару афро-американців. Один із них виявився приятелем сина П. Робсона (мешкає в Нью-Йорку). Як почули, що я бував на концертах Робсона, так заповажали… Тільки й радості.

Про що говорять ці приклади? Про те, зневага митця до своїх національних цінностей і традицій обертається зневагою і забуттям. Отож і доводиться їм купатися в славі на чужих обширах, а вдома потерпати.

Що тут поробиш, коли рівень національної свідомості й громадяської відповідальності, м’яко кажучи, залишають бажати кращого?

Володимир Іваненко

13 червня 2017 р.

ГОЛОДОМОРИ, СУЧАСНИЙ СТАН ТА ЗАВДАННЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Голодомори 1921 – 1923, 1932 – 1933 та 1946 – 1947 років були спланованими акціями тоталітарного режиму, встановленого більшовиками на чолі з Леніном, а потім Сталіном. Особливо цинічним і страшним був Голодомор 1932 – 1933 року.

Хоча названі голодомори є історично встановленими фактами і подіями, як явища вони ще мало досліджені, і напевно було б доцільним навіть створення в Україні Інституту Голодомору – науково-дослідної структури, завданням якої було б зосередитися на студіюванні цих злочинів більшовицько-комуністичного режиму в СРСР.

Хоч пострадянська Україна й продовжує жити в умовах тієї ж радянської влади, яка є становим хребтом авторитарно-тоталітарного устрою й адміністративно-командного способу урядування, скорочення кількості й зубожіння населення за роки незалежності в Україні, безумовно, має якийсь зв’язок з тенденціями розвитку постгеноцидного суспільства, але навряд чи можна ці тенденції ставити виключно у пряму залежність і в один ряд із подіями вказаних вище часових відтинків.

Справді, в останні чотири роки темпи скорочення населення і його зубожіння прискорилися. Ця тенденція є закономірним явищем процесів, про які я нещодавно написав у нотатках «Хто винен? Що робити?» (див.: ХТО ВИНЕН? ЩО РОБИТИ? – https://volodymyrivanenko.com/2018/10/24/%d1%85%d1%82%d0%be-%d0%b2%d0%b8%d0%bd%d0%b5%d0%bd-%d1%89%d0%be-%d1%80%d0%be%d0%b1%d0%b8%d1%82%d0%b8/).

Упродовж усіх років незалежності, власне, починаючи від найвищого за всю історію України прояву свободи слова і свободи зібрань (1989 – 1992 роки) і закінчуючи нинішніми, зокрема – свободою переміщення (безвізовий виїзд до ЄС та Канади), українське суспільство має достатньо можливостей для консолідації здорових сил для усвідомлення, осмислення можливостей і випрацювання шляхів із того становища, в якому опинилася Україна.

Якби ці сили проявилися, згуртувалися й набрали критичну масу, взялися за піднесення національної свідомості й громадянської зрілості/відповідальності усього суспільства, запропонували широкому загалові програму системних змін, Україна напевно вийшла б із кризи через демократичні виборчі процеси.

Такий шанс був ув України у 2004 – 2005 та 2013 – 2014 роках. Але ні перший, ні другий Майдан не став поштовхом до системних змін, як не стали й події 1989 – 1991 років.

Голодомори початку 20-х і 30-х та середини 40-х років були наслідком невдалих спроб українського державотворення 1917 – 1921 років. Озираючись назад в історію, ми маємо достатньо підстав вважати себе жертвами зовнішніх чинників.

За нинішніх умов багатомільйонній нації продовжувати позиціонувати себе як жертву зовнішніх чинників є безглуздям. Зверніть увагу на справді разючу відмінність: сто років тому Україна не змогла протистояти натискові з боку Росії і була завойована, поневолена й виморена Голодоморами. Чотири роки тому, незважаючи на такі ж несприятливі обставини, Україна зупинила агресора й досить міцно тримає оборону.

Отже, щось таки змінилося і змінюється в українському суспільстві. В Україні зареєстровані сотні політичних партій і напевно тисячі й тисячі громадських організацій і рухів. Свободу зібрань і свободу слова формально ніхто не обмежує: збирайтесь мітингуйте чи дискутуйте, створюйте нові ЗМІ чи роздавайте листівки і т.ін. Головне ж – громадяни України мають повні права й достатньо можливостей проявити свою волю під час виборів.

Звичайно, є в Україні сили, які діють не в інтересах суспільства, що відбивається на становищі пересічних громадян. Проблема не в тому, що ці сили узурпували владу й господарюють в економіці країни, висотуючи з населення усе, що можна висотати.

Проблема в тому, що активна частина суспільства усе ще наївно сподівається на реформування, на ремонт тих механізмів функціонування суспільства й держави, які упродовж десятиліть радянської влади засвідчували свою неефективність, витрачають зусилля на явно ситуативні підходи до розв‘язання проблем, які повсякчас засвідчують свою непродуктивність.

Візьміть боротьбу з корупцією. Усі зусилля і суспільства, і влади (держави) спрямовані виключно на боротьбу з наслідками, а про викорінення причин ніхто навіть і не думає.

Візьміть декомунізацію. Усі зусилля і суспільства, і держави спрямовані на знищення пам‘ятників та зміни топоніміки часів тоталітарного минуло, але про викорінення радянщини із ментальності, свідомості й підсвідомості громадян України ніхто й не думає.

Нарешті, візьміть мовне питання. Скільки енергії і суспільства, і держави витрачено й витрачається на захист і поширення застосування української мови (чого варті, наприклад, боротьба з російськомовними маргіналами та закони про освіту й квотування в телерадіомовленні), але ніхто не хоче думати про здійснення глибинної, сутнісної українізації.

З якого боку і до якого аспекту життя суспільства, процесів націєтворення й державотворення не підійти, стає очевидним, що УКРАЇНА ПОТРЕБУЄ СИСТЕМНИХ ЗМІН (див.: https://www.facebook.com/UkraineSystemChange/). Номенклатура, яка трансформувалася в олігархію, як я вже писав, безумовно, не зацікавлена в таких змінах, і вона робила, робить і буде робити усе для того, щоб утриматися на командних висотах і контролювати суспільство й визискувати народ.

Але це не повинно бути причиною і приводом проголошення суспільства, народу жертвою зовнішніх чинників та апелювати до ООН чи світового співтовариства про захист від тих, кого це суспільство само ж і приводить до влади, кожних п‘ять років продовжуючи наступати на одні й ті ж граблі.

Притомному прошарку українського суспільства час уже усвідомити й зрозуміти НАГАЛЬНІСТЬ СИСТЕМНИХ ЗМІН і зайнятися осмисленням ідеї, випрацюванням проектів та підготовкою до втілення в життя цих системних змін.

Дехто закидає мені, що я закликаю до революції чи навіть перевороту, які зазвичай призводять до масових жертв. Будучи прихильником і промоутером ідеї системних змін упродовж десятків років – від часу горбачовської перебудови й розпаду СРСР, я ніколи жодним навіть жартома не обмовився про можливість чи доцільність силової зміни системи, бо я свідомий того, що це дорога в нікуди. Інша справа – захист уже досягнутих результатів успішних змін і успішного розвитку.

Нам ніщо не заважає створити рух за українізацію, всеукраїнський козацький рух (рух за відродження національних традицій і звичаїв), рух світового українства, україноцентричну мережу ЗМІ, а відтак і потужну політичну силу, яка очолить підготовку і реалізацію системних змін.

Але для початку нам потрібно створити ініціативні групи інтелектуалів та громадських активістів, які розуміють важливість системних змін і які можуть невідкладно узятися до роботи. Без емоцій, без демагогії, без політичної тріскотні і, звичайно ж, без позиціонування себе як жертви.

Ми можемо системно змінити Україну без «революцій, бунтів і повстань» (В. Симоненко) і, ясна річ, без допомоги ООН, інших зовнішніх сил чи спортлото, як оце пропонує Анатолій Трофименко (Анатолій Трофименко : Звернення до Генерального Секретаря ООН Антоніу Гутерріш з приводу створення штучного голодомору і геноциду в сьогодняшній Україні – https://sveola.blogspot.com/2017/04/blog-post_10.html), а СИСТЕМНОЮ РОБОТОЮ.

Небайдужих просимо зголошуватися.

Володимир Іваненко

Український Університет

Міжнародна Фундація Лідерства

Українська Світова Інформаційна Мережа

27 жовтня 2018 р.