ЗАЯВА УКРАЇНСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТСЬКОГО КЛУБУ

Велика група української культурної та наукової спільноти звернулася до президента України Володимира Зеленського щодо меморіалізації Бабиного Яру в Києві (див.: Звернення української культурної та наукової спільноти щодо меморіялізації Бабиного Яру, Оля Гнатюк, Ярослав Грицак, Володимир Єрмоленко | КРИТИКА).

Українська інтеліґенція, як і велося ще за радянської влади, сподівається на те, що її звернення до першої особи в державі буде почуто і відповідним чином втілене в життя. При цьому українська культурна й наукова спілнота не враховує того, що в незалежній Україні ефективність таких звернень має тенденцію до зниження, тобто стремить до нуля. Це звернення, як і попередні з інших приводів, напевно залишиться непочутим або почутим у спосіб, вигідний для інституції, до якої апелюють культурні й наукові діячі. 

Очевидно, що потугу української культурної й наукової спільноти доцільніше було б спрямувати на сприйняття ідеї системних змін в Україні, випрацювання і просування в суспільство концепцій таких змін, піднесення рівня національної свідомості й громадянської зрілості українського суспільства, внаслідок чого Україна зможе змінити радянський суспільний устрій і адміністративно-командний спосіб урядування на питомий суспільний лад та спосіб урядування, оперті на національні традиції й звичаї.

На превеликий жаль, ідея системних змін залишається чужою для української інтелігенції, народженої й вихованої радянським суспільним устроєм, яка продовжує самовідтворюватися в умовах пострадянської, і, отже, все ще радянської, незалежної України.

Проф. Др. Володимир Іваненко,
голова Українського Університетського Клубу.

1 серпня 2020 р.

ТЕРОРИЗМ У ЗАКОНІ ЯК ЧИННИК РАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬНОГО УСТРОЮ

Анатолій Матвійчук написав просто чудові нотатки на тему, яка болить багатьом, і обговорення його запису є свідченням цього (https://www.facebook.com/photo.php?fbid=3408131795872374&id=100000267629109&set=a.202717306413855).

Проблема лише в тому, що і автор цього запису, і його коментатори бідкаються над цим явищем, але не бачать, не спроможні його бачити чи й не хочуть (sic!) його бачити у ширшому історичному контексті.

Тероризм у законі, сиріч державний тероризм є породжений більшовиками і ліг в основу суспільного устрою, встановленого після жовтневого перевороту 1917 року.

Предтечею тотального більшовицького тероризму був народжений на теренах Російської імперії терирозм індивідуальний, до якого вдавалися озлоблені на царську владу або й на окремо взятого царя індивіди.

Як відомо, після страти старшого брата (по матері) Олександра, який був сином царя і який вдався до терористичного акту, щоб помститися своєму батькові за відмову від нього, сімнадцятирічний Владімір Ульянов начебто видав таку сентенцію:

«Нє такім путьом надо ідті. Ми пойдьом другім путьом».

Відтак він поставив собі за мету і став творцем явища, яке почалося з бандитизму, грабіжництва і рейдерства (є чудовий відеофільм про те, як Сталін і компанія добували гроші для фінансування більшовицької партії, примусивши навіть Нобеля платити їм данину).

Тотальний терор більшовики почали на початку 1918 року, коли за вказівкою Леніна із царських в‘язниць було випущено сто тисяч (sic!) кримінальних злочинців (при цьому політичні в‘язні залишилися в ув‘язненні), більшість яких стали співробітниками створеної того ж року ЧК, яку очолив Дзержинський і яка з часом трансформувалася в ОГПУ, а потім в НКВС-МДБ і вершиною досконалості якої став КДБ СРСР.

Тотальне й цілеспрямоване винищення аристократії, інтелектуалів і духовенства у 1918—1932 роках, переросло у винищення селянства, апогеєю якого став Голодомор 1932-1933 року в Україні, а також репресії другої половини 1930-х років.

Апофеозом тотального терору проти цілого людства стала Друга Світова війна, запалена тими ж більшовиками-комуністами разом із нацистами.

«Ми на горє всєм буржуям міровой пожар раздуєм!» – було їхнім мотто.

А під час Першої Світової війни, до речі, вони закликали «просто пєрєстать стрєлять». Іншими словами, правда. Тому на теренах Російської імперії Перша Світова війна переросла в значно жорстокішу й кривавішу Громадянську війну.

Ідея світової революції, сиріч світового панування, була ідеєю-фікс Кремля упродовж усієї історії існування СРСР. Радянський Союз щедро фінансував не тільки тоталітарні режими, а й терористичні організації навколо всього світу.

Так само і всередині країни Кремль поводився з громадянами як терорист. Поза тим, що сама влада була корумпована, ця влада була тісно пов‘язана і з злочинним світом.

Мій приятель поет Леонід Горлач якось познайомив мене з Ігорем Книшем (літературний псевдонім – Ігор Рощук) – письменником, який писав детективні повісті й романи. Перед тим, як прибитися до літературного берега, цей чоловік був злодієм у законі і контролював кримінальний світ цілої європейської частини СРСР.

Шкідлива злочинна діяльність коштувала йому видалення однієї легені, і він після операції залишив злочинний світ і став письменником. Ігор Леонтійович не без гордості розповідав, що перебував у дружніх стосунках із міністром внутрішніх справ СРСР генералом Щолоковим і ногою відкривав двері до його кабінету. Щолоков, до речі, був приятелем Л. Брежнєва, і тому саме до нього Леонід Ілліч прилаштував у заступники свого зятя, який невдовзі став «героєм» кримінальної справи.

Цнотлива Вікіпедія соромливо замовчує «героїчне минуле» І. Л. Рощука (Книша), зауважуючи лише, що він «працював кіномеханіком, електромонтером, радіотехніком» (див.: (Рощук Ігор Леонтійович — Вікіпедія – https://uk.wikipedia.org/wiki/Рощук_Ігор_Леонтійович).

Очевидно, що радянське минуле приховує багато сторінок такого штибу. Так був влаштований «радянський спосіб життя». З розпадом СРСР практично нічого не змінилося в Україні…

***

Лише системні зміни могли убезпечити Україну після розпаду СРСР від тероризму в законі, але радянський суспільний устрій в Україні було збережено. Завдяки і старанням націонал-демократів…

Старші покоління пам‘ятають розбої, грабіжництво, рекет та ін. на початку 1990-х рокі в під час президентства Кравчука.

Рекет, рейдерство і індивідуальний терор з убивствами політиків і бізнесменів ознаменував президентство Кучми, внаслідок чого і постала ненависна вам олігархія.

Ющенкове «Бандитам тюрми!» залишилося лише словами. Реальним наслідком президентства Ющенка стало Януковичеве «Всьо будєт Донбас!».

Саме на Донбасі сталися знакові терористичні акти. Саме на Донбасі найбільшою мірою народження олігархії проявилося через терор. Тому невипадково, що Донбас став слабким місцем, куди спрямувала свою агресію Росія, назвавши цю загарбницьку війну… громадянською.

Більшовицьке рейдерство на державному рівні проявилося і в окупації Криму. Таких ситуацій могло бути більше: терор у законі появив себе в Одесі, в Харкові, у Києві… Терористичні акти були і індивідуальними, і груповими. І ще будуть…

Звісно, в цьому зацікавлена РФ, але щоб тероризувати Україну й українське суспільство, вона задіює не тільки свої засоби.

Україна кишить нащадками більшовиків-чекістів і комуністів-кадебістів, які зацікавлені не так у тому, щоб допомогти Московії загарбати Україну, як у тому, щоб зберегти себе, захистити свою історичну спадщину і убезпечити своє майбутнє.

Свідомо чи несвідомо, але саме ради цього прийшли до влади «зелені більшовики», найактивніші і найагресивніші з яких проявляються у своєму україноненависництві та українофобстві.

Україноненависництво їхнє цілком природнє, і дивуватися йому не треба. Ненависть до всього українського, власне, й привела їхніх предків в Україну. Інакше вони й не прийшли б сюди або, прийшовши, адаптувалися б і стали б частиною українського етносу, як це робили упродовж століть і тисячоліть їхні попередники-завойовники.

Українофобство ж їхнє частково пов‘язане з їхнім україноненависництвом, але не меншою мірою воно обумовлене їхнім страхом за те, що коріння їхньої ненависті буде відстежено й виявлено. Зокрема, буде виявлено, якого лиха їхні діди-прадіди наробили в Україні й українцям, як вони заселяли звільнені від розстріляних, виморених голодом і засланих у сибіри українців чи тих же кримських татар…

Зрештою, їм є що втрачати, і вони робитимуть все, щоб не зазнати матеріальнх і нематеріальних втрат. Вони це робили, роблять і робитимуть не тільки своїми руками. Більшою мірою вони це робитимуть чужими руками, і таких чужих рук вони знаходили, знаходять і знаходитимуть на порядок більше, ніж їхніх власних.

Свого часу це були руки пролетаріату й сільської злидоти, обманутої й використаної їхніми дідами-прадідами. Тепер вони ставлять на маргіналів – наркоманів, алкоголіків та інші знедолені прошарки українського суспільства, але найбільшою мірою на те суспільне болото, що його ми називаємо “какаяразніца”.

Ця болотяна “більшість”, яка забезпечила “зеленим більшовикам” перемогу на президентських і парламентських виборах і, можливо, сприятиме їхньому успіхові на виборах місцевих і регіональних, на жаль, влючає в себе не тільки маргіналів, але й формально людей з пристойною вищою освітою і навіть з ученими ступенями і академічними званнями. Останні — “трудова інтелігенція”, вихована й зрощена російсько-більшовицькою й компартійно-радянською за своєю суттю колоніальною владою.

З терору вони починали, терором вони перемагали, і тому вони ніколи не відмовляться від терористичних методів завоювання і утримання своєї влади і себе при владі.

Єдиним способом порятунку і убезпечення України від цих бід є СИСТЕМНІ ЗМІНИ через системну українізацію України, через відновлення українських національних традицій і звичаїв, через залучення до націєтворення й державотворення світового українства, через створення україноцентричної системи ЗМІ й, зрештою, заміни радянського суспільного ладу якісно новим суспільним ладом, заснованим на національних традиціях і звичаях.

Біда наша в тому, що в українському суспільстві не знаходиться бодай невелика група фанатиків системних змін, навколо яких почали б гуртуватися притомні сили суспільства, з яких почали б проростати Рух за українізацію, Всеукраїнський козацький рух, Рух світового українства, україноцентрична система ЗМІ та Всеукраїнський Фронт Системних Змін, з якого, у свою чергу, народилися б якісно нові україноцентричні ідеологічні політичні партії, що змогли б перемогти на президентських та парламентських виборах і ініціювати підготовку та забезпечити скликання Всеукраїнськиї Установчих Зборів.

На превеликий жаль, від багатьох вельми освічених, талановитих і знаних в українському суспільстві людей доводиться чути крититичні закиди про “захмарні мрії”. Замість того, щоб просувати ідею системних змін у суспільство бодай поширенням матеріалів на цю теми, вони не тупо не сприймають її, а відтак не підтримують, сподіваючись, що хтось (із діаспори чи якийсь олігарх розкошелиться) прийде і зробить це для них.

Мережеві філософи й експерти звинувачують нас у бракові конкретики (хоча конкретики в наших концепціях та проектах більше ніж досить), нагадують про свої напрацювання, але жоден із них не зміг представити для ознайомлення посилання на виклад своєї концепції (то йому немає часу копатися в інтернеті, то концепція була викладена на якихось давніх форумах та в коментарях при обговоренні якихось там публікацій) – текстів ні на комп’ютерах, ні на папері, виявляється, не збереглося…

Тим часом у реальному житті й мережах не припиняються протести, мітинги й просто базари з приводу найрізноманітніших проблем, а передусім — навколо “мовного питання”. Зачаровані у цих танцях глухарів, вони не чують або не хочуть чути будь-яких аргументів на користь безперспективності тих заходів, які вони захищають. Системна українізація як можливість незворотного розв’язання “мовного питання” їх взагалі не цікавить.

Пара інтелектуалів договорилася навіть до того, що ідея українізації — це взагалі винахід більшовиків, а отже наш проект – робота на користь Москви. Тоді дивно, що “зелені більшовики” не вчепилися за цю ідею, бо, на відміну, від україноцентричних представників інтелігенції, вони відчувають справжню загрозу для більшовизму піднесення саме через українізацію рівня національної свідомості й громадянської зрілості українського суспільства. А це — і загроза їхньому існуванню.

Зачаровані окремими подіями, акціями, обговореннями безглуздих агіток із проханням “ставити плюси, якщо ви підтримуєте…”, наші мудрагелі в масі своїй не звернули увагу на ювілей Декларації про державний суверенітет України, з приводу якого з’явилося дуже мало публікацій. Сталося по суті те саме, що сталося з недавнім ювілеєм В’ячеслава Чорновола… (див.: СУВЕРЕННА УКРАЇНА: ДОСВІД І ПЕРСПЕКТИВИ / До тридцятиріччя ухвалення Декларації про державний суверенітет України [Заключна стаття збірки «Системні зміни — перспектива для України. — Вашинґтон, 2020. — 393 с.] (https://volodymyrivanenko.com/2020/07/15/%d1%81%d1%83%d0%b2%d0%b5%d1%80%d0%b5%d0%bd%d0%bd%d0%b0-%d1%83%d0%ba%d1%80%d0%b0%d1%97%d0%bd%d0%b0-%d0%b4%d0%be%d1%81%d0%b2%d1%96%d0%b4-%d1%96-%d0%bf%d0%b5%d1%80%d1%81%d0%bf%d0%b5%d0%ba%d1%82%d0%b8/).

Ніхто не хоче осмилювати й вивчати уроки. Але ж якщо їх не вивчати, то негативні процеси активізуватимуться і поглиблюватимуться. А це значить, що індивідуальний терор ставатиме масовим і масованим, як це вже упродовж років спостерігається щодо такого явища, як рейдерство. Рано чи пізно це все може перерости у справжню громадянську війну. Якщо притомні сили в Україні не увімкнуть здоровий глузд і не озброяться конструктивними ідеями, українська справа може й програти.

Ви цього хочете? На підсвідомому рівні — очевидно, так.

22 липня 2020 р.

“УКРАЇНІЗАЦІЯ ЯК ФАКТ І ФАКТОР СИСТЕМНИХ ЗМІН”

“УКРАЇНОЦЕНТРИЗМ, ЖУРНАЛІСТИКА І СИСТЕМА ЗМІ”

https://www.facebook.com/story.php?story_fbid=3054283511292752&id=886755711378887

“СИСТЕМНІ ЗМІНИ — ПЕРСПЕКТИВА ДЛЯ УКРАЇНИ”

https://www.facebook.com/story.php?story_fbid=1618234518338350&id=553404758154670

«СУВЕРЕННА УКРАЇНА:

ДОСВІД І ПЕРСПЕКТИВИ

До тридцятиріччя ухвалення Декларації про державний суверенітет України»

[Заключна стаття збірки «Системні зміни — перспектива для України. — Вашинґтон, 2020. — 393 с.]

https://volodymyrivanenko.com/2020/07/15/%d1%81%d1%83%d0%b2%d0%b5%d1%80%d0%b5%d0%bd%d0%bd%d0%b0-%d1%83%d0%ba%d1%80%d0%b0%d1%97%d0%bd%d0%b0-%d0%b4%d0%be%d1%81%d0%b2%d1%96%d0%b4-%d1%96-%d0%bf%d0%b5%d1%80%d1%81%d0%bf%d0%b5%d0%ba%d1%82%d0%b8/.

«В’ЯЧЕСЛАВ ЧОРНОВІЛ як явище української історії й політики»

СУВЕРЕННА УКРАЇНА: ДОСВІД І ПЕРСПЕКТИВИ

До тридцятиріччя ухвалення Декларації про державний суверенітет України

Виповнюється тридцять років відтоді, як 16 липня 1990 року Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки ухвалила Декларацію про державний суверенітет України. Це була подія, яка стала поворотним пунктом в історії України і яка, можливо, є більш значною, ніж проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року.
Акт проголошення незалежності України являє собою короткий документ, у якому Верховна Рада УРСР “урочисто проголошує та створення самостійної української держави – УКРАЇНИ” з огляду на “смертельну небезпеку, яка нависла була над Україною в зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року”, “продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні”, “виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами” і “здійснюючи [втілюючи в життя. – В. І.] Декларацію про державний суверенітет України”. У цьому ж Акті Верховна Рада проголосила територію України “неподільною і недоторканою”, задекларувавши, що “віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України”. Окремою постановою Верховна Рада всі військові формування, дислоковані на території України підкорядкувала Верховній Раді України, утворила Міністерство оборони України і доручила Урядові України “приступити до створення Збройних Сил України, республіканської гвардії та підрозділу охорони Верховної Ради, Кабінету Міністрів і Національного банку України”.
Отже, засадничим правним документом незалежності України залишалася Декларація про державний суверенітет України, ухва-лений Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 року. У цьому документі Верховна Рада УРСР визначила як суб’єкт “народ України”, а себе як виразник його волі “народу України” з прагненням “створити демократичне суспільство, виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, шануючи національні права всіх народів, дбаючи про повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток народу України, визнаючи необ-хідність побудови правової держави, маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України”. Відтак було проголошено “державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах”.
Першим гаслом Декларації стало “Самовизначення української нації”, яке було деталізовано так: “Українська РСР як суве-ренна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення. Українська РСР здійснює захист і охорону національної державності українського народу. Будь-які насильницькі дії проти національної державності України з боку політичних партій, громадських організацій, інших угруповань чи окремих осіб переслідуються за законом” (виділення мої. – В. І.).
Другим гаслом законодавець визначив “Народовладдя”, за-декларувавши що “громадяни Республіки всіх національнос-тей становлять народ України. Народ України є єдиним джерелом державної влади в Республіці. Повновладдя народу України реалізується на основі Конституції Республіки як безпосере-дньо, так і через народних депутатів, обраних до Верховної і місцевих Рад Української РСР. Від імені всього народу може виступати виключно Верховна Рада Української РСР. Жодна політична партія, громадська організація, інше угруповання чи окрема особа не можуть виступати від імені всього народу України” (виділення мої. – В. І.).
Третє гасло визначає поняття “Державна влада”, деталізація якого наголошувала, що “державна влада в Республіці здійснюється за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу та судову. Найвищий нагляд за точним і однаковим виконанням законів здійснюється Генеральним прокурором Української РСР, який призначається Верховною Радою Української РСР, відповідальний перед нею і тільки їй підзвітний”.
Четверте гасло визначає “Громадянство Української РСР”, яке було витлумачено так: “Українська РСР має своє громадянство і гарантує кожному громадянину право на збереження громадянства СРСР. <…> Всім громадянам Української РСР гарантуються права і свободи, які передбачені Конституцією Укра-їнської РСР і нормами міжнародного права, визнаними Українською РСР. Українська РСР забезпечує рівність перед законом усіх громадян Республіки незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, освіти, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин. Українська РСР регулює імміґраційні процеси. Українська РСР виявляє турботу і вживає заходів щодо охорони і захисту інтересів громадян Української РСР, які перебувають за межами Республіки”.
П’яте гасло застерігає “Територіальне верховенство”, яке УРСР “здійснює верховенство на всій своїй території”. “Територія Української РСР в існуючих кордонах є недоторканою і не може бути змінена та використана без її згоди. Українська РСР самостійно визначає адміністративно-територіальний устрій Республіки та порядок утворення національно-адміністративних одиниць”.
Шосте гасло – “Економічна самостійність”. Економічна са-мостійність України була обгрунтоване наміром самостійно визначати свій економічний статус і закріплювати його в законах. При цьому наголошується, що “народ України має виключне право на володіння, користування і розпорядження національним багатством України. Земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території Української РСР, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, весь економічний і науково-технічний потенціал, що створений на території України, є власністю її народу, матеріальною основою суверенітету Республіки і використовуються з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її громадян. Українська РСР має право на свою частку в загальносоюзному багатстві, зокрема в загальносоюзних алмазному та валютному фондах і золотому запасі, яка створена завдяки зусиллям народу Республіки”.
Оскільки державний суверенітет України розглядався в рамках потенційного “нового союзного договору”, ідею якого просував М. Горбачов, Верховна Рада УРСР застерегла, що “вирішення питань загальносоюзної власності (спільної власності всіх республік) здійснюється на договірній основі між республіками — суб’єктами цієї власності”, передбачивши унормування окремими законами права на розміщення на території УРСР підприємств, установ, організацій та об’єктів інших держав і їхніх громадян. Деклапація також застерігала за УРСР право самостійно створювати “банкову (включаючи зовнішньоекономічний банк), цінову, фінансову, митну, податкову системи”, формувати державний бюджет, а “при необхідності впроваджувати свою грошову одиницю”. Вищою кредитною установою УРСР оголошено Національний банк України, підзвіт-ний Верховній Раді Української РСР. Також передбачено, що “під-приємства, установи, організації та виробничі одиниці, розташо-вані на території Української РСР, вносять плату за використання землі, інших природних і трудових ресурсів, відрахування від ва-лютних надходжень, а також сплачують податки до місцевих бюджетів”, а УРСР “забезпечує захист всіх форм власності”.
Сьоме гасло – “Екологічна безпека” — очевидно, було обу-мовлене наслідками аварії на Чорнобильській АЕС, з якої, власне, й розпочався процес розпаду СРСР. Декларація застерігає за УРСР право самостійно встановлювати “порядок організації охорони природи на території Республіки та порядок використання природних ресурсів”, мати “свою національну комісію радіаційного захисту населення”, “заборонити будівництво та припинити функціонування будь-яких підприємств, установ, організацій та інших об’єктів, які спричиняють загрозу екологічній безпеці”, дбати “про екологічну безпеку громадян, про генофонд народу, його молодого покоління”, а також “на відшкодування збитків, заподіяних екології України діями союзних органів”; остання теза фактично убезпечувала Москву від матеріальної відповідальності за вже скоєні зло-чини проти України.
Восьме гасло – “Культурний розвиток” — резервувало за Україною право самостійно вирішувати питання “науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації”, гарантувало “всім національностям, що проживають на території Республіки, право їх вільного національно-культурного розвитку”, забезпечення національно-культурного “відродження українського народу, його історичної свідомості і традицій, національно-етнографічних особливостей, функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя”, “піклування про задоволення національно-культурних, духовних і мовних потреб українців, що проживають за межами Республіки”. Національні, культурні та історичні цінності на території УРСР оголошено виключною “власністю народу Республіки”. Було також задеклароване право УРСР “на повернення у власність народу України національних, культурних та історичних цінностей, що знаходяться за межами Української РСР”.
Дев’яте гасло – “Зовнішня і внутрішня безпека” — декларувало право Українська РСР на власні Збройні Сили, внутрішні війська та органи державної безпеки, підпорядковані Верховній Раді Української РСР, а відтак і визначення порядку проходження військової служби громадянами Республіки. Окремо було наголошено, що “громадяни Української РСР проходять дійсну військову службу, як правило, на території Республіки і не можуть використову-ватись у військових цілях за її межами без згоди Верховної Ради Української РСР”. Тут же було урочисто проголошено про намір УРСР “стати в майбутньому постійно нейтральною держа-вою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї” (виділення мої. – В. І.).
Десяте, і останнє гасло, — “Міжнародні відносини”. Ук-раїнська РСР проголошувала себе “як суб’єкт міжнародного права” і намір здійснювати “безпосередні зносини з іншими державами”, укладати з ними договори, обмінюватися “дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами”, брати “участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для ефективного забезпечення національних інтересів Республіки у політичній, економічній, екологічній, інформаційній, науковій, технічній, культурній і спортивній сферах”, виступати “рівноправним учасником міжнародного спілкування”, активно сприяти “зміцнен\ню загального миру і міжнародної безпеки”, безпосередньо брати “участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах”. УРСР заявила про визнання переваги “загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм між-народного права перед нормами внутрішньодержавного права”.
Оскільки Верховна Рада ухвалювала Декларацію в контексті “нового союзного договору”, в документі спеціально наголошено, що “відносини Української РСР з іншими радянськими республіками будуються на основі договорів, укладених на принципах рівноправності, взаємоповаги і невтручання у внутрішні справи” і що “Декларація є основою для нової Конституції, законів України і визначає позиції Республіки при укладанні міжнародних угод. Принципи Декларації про суверенітет України використовуються для укладання союзного договору”.
Дослідники Декларації про державний суверенітет України звертають увагу на те, що Верховна Рада ухвалювала документ у період фактичного “розпаду СРСР”, коли “міжнаціональна напруга в азійських і кавказьких республіках подекуди виплеснулася у криваві міжетнічні сутички”, коли Литва вже проголосила свою незалежність від СРСР, а Латвія й Естонію “активно готували віднов-лення незалежності”. Та й “на вулицях українських міст Українська міжпартійна асамблея вже вела реєстрацію громадян Української Народної Республіки”. Ухвалення Декларації, власне, було реакцією на результати всесоюзного референдуму “про збереження СРСР” (17 березня 1991 р.). Під час цього референдуму за наполяганням Народного Руху України за перебудову в Україні було проведено “консультативне опитування” із запитанням: “Чи згодні ви, щоб Україна була у складі Союзу Суверенних Республік на підставі Декларації про суверенітет України?”. Понад 80% учасників цього опитування відповіли за запитання позитивно. Дослідники також звертають увагу на те, що за “змістом питання не тільки не збігалося з питанням союзного референдуму, а й навіть заперечувало його”. Крім того, “з тексту українського [за]питання ‘випало’ критично важливе для КПРС слово ‘соціалізм’”. До того ж, у запитанні звучала зовсім інша назва союзної держави: не Союз Радянських Соціалістичних Республік, а Союз Суверенних Респуб-лік. Нарешті, Декларація визначала перевагу Конституції й законо-давства України над законодавством нової союзної держави.
Як справедливо наголошують дослідники, Декларація про дер-жавний суверенітет УРСР Верховна Рада ухвалювала фактично на виконання резолюції “Про державний суверенітет України”, ухваленої XXVIII з’їздом Компартії України “під тиском суспільних настроїв”, і тому текст Декларації треба розглядати як компромісний. Разом з тим, остаточний текст Декларації ключає зміни й доповнення, внесені народними депутатами від Руху, завдяки яким українська Декларація “далеко випередила декларації Росії і прийняту на з’їзді КПУ”. Вважають, що “це фактично була програма побудови незалежної держави”. Декларація справді “надала поштовх і напрямок процесу утворення незалежної держави”. Адже “практично всі положення Декларації суперечили чинній на той час Конституції УРСР”, а її принципи мали бути “використані для укладення нового союзного договору”.
Аналітики наголошують, що в українському суспільстві Декларація “була сприйнята неоднозначно”. Як приклад, мусують позицію згаданої уже Української міжпартійної асамблеї, “яка вже вела реєстрацію громадян Української Народної Республіки” і яка “сприйняла її як пропагандистський акт КПУ”. Справді, в першій статті Декларації “УРСР подана як ‘суверенна національна держава’, хоч за чинною в той час конституцією вона була союзною республікою з обмеженим суверенітетом”, “не мала власних збройних сил, не мала дипломатичних стосунків з країнами поза радянським блоком, не мала права самостійно визначати соціальний лад”, а “за офіційною ідеологією вона була інтернаціональним утворенням. Для конституювання УРСР як держави їй бракувало своїх громадян і суверенної влади”.
Якщо, пишуть дослідники, “Четвертий Універсал Центральної Ради проголосив Українську Народну Республіку державою українського народу, то в Декларації український народ посідає маргінальне становище. Він згадується окремо від ‘всіх національностей, що проживають на території Республіки’. Якщо ‘всім національностям’ Декларація гарантує вільний національно-культурний розвиток, то українцям УРСР лише ‘забезпечує національно-культурне відродження’. Але гарантії вільного розвитку не передбачено”. І далі: “Єдиним джерелом влади в УРСР Декларація проголосила народ України. А народ України визначений як громадяни республіки всіх національностей. На час прийняття Декларації Конституція УРСР була чинною. Отже, УРСР не мала свого громадянства. Її територію всуціль заселяли громадяни СРСР, відтак народу України не існувало. Джерелом влади при прийнятті Де-кларації була КПУ, але не як самостійна партія, а як регіональний підрозділ КПРС. Проте прийнятий документ не одержав статусу конституційного акта. Українська РСР залишалася у складі СРСР, тому міжнародні організації та країни світу не визнали її державну незалежність. Причиною цього стало відсутність у Верховної Ради УРСР повноважень на ухвалення рішення про вихід республіки зі складу Радянського Союзу, тобто на проголошення незалежності Української РСР. Відповідно до вимог Конституції СРСР і Української РСР, тільки народ Української РСР, як володар всієї повноти влади в республіці, мав право приймати таке рішення на референдумі. Чинні норми міжнародного права також зобов’язували Верховну Раду Української РСР провести республіканський референдум”.
І все ж, Декларація про державний суверенітет України через рік стала наріжним каменем Акту проголошення незалежності України, який був підтриманий всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 року, і була визначена як “правовий фундамент для Конституції, законів України, визначення позиції республіки при укладанні міжнародних угод”.
Критики Декларації про державний суверенітет, якщо ви звер-нули увагу, зауважують, що Україна як суб’єкт Союзу РСР “не мала права самостійно визначати соціальний лад”. Це справді так. І ні в тексті Декларації, ні пізніше в тексті Акту проголошення незалежності навіть згадки про право визначати суспільний лад немає. Це невипадково, і зовсім не тому, що на перешкоді стояли комуністи, які становили конституційнну більшість у Верховній Раді, які були зацікавлені у збереженні радянського суспільного устрою і які готові були будувати в умовах цього ладу Україну, проголошену суверенною, самостійною, незалежною.
Справа в тому, що і “Народна рада” — фракція Народного руху України за перебудову, яка мала майже 28% голосів у Верховній Раді (125:450), також не мала наміру здійснювати устроєві зміни в Україні. “Народна рада” як фракція і громадсько-політичні сили, що їх вона репрезентувала, на жаль, не мали своєї концепції устроєвих змін і стратегії розвитку суверенної, самостійної, незалежної України. Усе, що вони мали у своєму резерві, так чи інакше було реалізовано в Декларації про державний суверенітет, а потім і в Акті проголошення незалежності України.
Тим часом Декларації про державний суверенітет відкривала можливості замислитися над ідеєю устроєвих змін, випрацювати концепцію заміни радянського авторитарно-тоталітарного суспільного устрою й стратегію розвитку України на тривалу перспективу. Ініціатори таких змін на той час були. Хтось із них був учасником Народного руху, хтось був членом “Демократичної платформи” в КПРС, а хтось був україноцентричним, але цілком незалежним від будь-яких політичних сил. Це була невелика група ентузіастів, до якої належав і я і яка збиралася для обговорення ідеї системних змін то в Будинку вчених, то в Будинку літераторів, то в Київському університеті. Ця група мала певні напрацювання. Звісно, що ми не могли розраховувати на підтримку “Демократичної платформи” в КПРС, члени якої, за винятком її представників у нашій групі, категорично відкинули наші пропозиції. Прикметно, що пропозиції щодо підготовки устроєвих змін не прийняло й керівництво Народного руху. Я особисто обговорював цю ідею з рядом лідерів “Народної ради”, які прямо заявили, що це питання “не на часі”.
Отже, навіть Народний рух України влаштовував радянський суспільний устрій, і саме в умовах цього устрою й способу урядування Рух готовий був будувати Україну, в якій, як заявляв голова Проводу НРУ Іван Драч, росіяни житимуть краще, ніж в Росії, а євреї – краще, ніж в Ізраїлі. Розмови на тему системних змін відтак було вичерпано. Ініціативна група розпалася, і після проголошення незалежності Україна залишилася радянською. Суто формальні зміни було внесено у спосіб урядування: було створено інститут президентства, який фактично зберіг за собою структуру, функції і повноваження ЦК КПУ з усією вертикаллю влади. На довгі десятиліття розвитку незалежної України було закладено бомбу уповільненої дії, яка фактично унеможливлює успішність процесів націєтворення й державотворення.
Жоден президент, починаючи від Леоніда Кравчука і закінчуючи Володимиром Зеленським, заступаючи на посаду, не мав своєї концепції системних змін і хоч якоїсь стратегії розвитку України. Авторитаризм і адміністративно-командне управління визначили характер урядування в Україні, спричинюючи аж надто часті випадки ручного управління. Так само жодна із численних політичних партій заходила у Верховну Раду та Кабінет Міністрів України, не маючи своєї концепції системних змін і бодай якоїсь стратегії розвитку України.
За роки незалежності в Україні появилася величезна кількість громадських організацій та “мозкових центрів”, але так само жодна із цих організацій і жоден із цих “мозкових центрів” не запропонували українському суспільству ідею системних змін через заміну авторитарно-тоталітарного радянського суспільного устрою і адміністративно-командного способу урядування якісно новими суспільним ладом і способом урядування, заснованих на національних традиціях і звичаях. Не проявили ініціативи й численні академічні інституції та виші України.
Це спонукало мене, як учасника ініціативи системних змін від часу становлення української незалежності, взяти на себе нелегку ношу випрацювання концепції системних змін і просування її в українське суспільство, заручившись підтримкою невеличкої групи однодумців в Україні та діаспорі. Результат моїх тридцятирічних роздумів, опертий на напрацювання моїх однодумців, вилився в численні статті й нотатки, опубліковані переважно в інтернетних ресурсах і тепер виходять на люди у вигляді збірок статей. У цих статтях і нотатках поки що лише тезово окреслено пропоновані напрямки й комплекс заходів для популяризації ідеї системних змін у суспільстві, наукового осмислення самої ідеї й випрацювання концепцій та проектів системних змін.
Перший напрямок я визначаю як популяризацію самої необхідності системних змін в українському суспільстві. На цьому етапі дуже важливо придивитися, який суспільний устрій і який спосіб урядування нам дісталися від СРСР і чому вони не працюють у незалежній Україні. Чому в державотворенні українці наступають на одні й ті ж граблі? Чим обумовлений ментальний розкол в українському суспільстві, як його подолати і розв’язати проблеми націєтворення. Як вилікувати суспільство і зробити його сильним? Які складові формування і згуртування українського суспільства нової якості можна і треба задіяти? Чому потрібно випрацювати національну ідею, національну ідеологію та формувати політичні партії нового типу? Інтелектуальна еліта і її роль у створенні нової політичної та культурної еліт… Це – лише дещиця з того, що треба осмислити і переосмислити.
Другий напрямок нашої уваги має бути зосереджений на проблемах і перспективах розвитку освіти й просвіти. Чому освіта і просвіта мають відіграти вирішальну роль? Ми маємо повернути національну історію через створення грунтовних досліджень та переконливе розвінчання російської імперської історіографії. Необхідна популяризація нових історичних, етнографічних та інших знань. Українознавчі студії мають стати основою національно-патріотичного виховання. Українознавство як дисципліна має виконувати функції, аналогічні тим, які в СРСР виконували основи марксизму-ленінізму або те, що від них залишилося. Потрібна широко розгалужена мережа шкіл українознавства. Українознавство має стати основою основ у системі дошкільного виховання й загальної шкільної освіти. У цьому зв’язку особливої ваги набуває масової підготовки й перепідготовки вчителів українознавства. Українознавство повинне стати обов’язковим складником системи вищої освіти. Особливу увагу годилося б приділяти післядипломним українознавчим студіям і підготовці кадрів вищої кваліфікації. Нарешті, українознавство має зайняти належне місце у просвітницькій діяльності серед дорослих. Товариства “Просвіта” та “Знання” мають стати лідерами в цій царині. Актуальним залишається й створення нових структур для просвіти — наприклад, мережі університетів українознавства…
Третій напрямок — інформаційний простір і ЗМІ. Чому інформаційний простір і система ЗМІ важливі для системних якісних змін у суспільстві? Нагальним є завдання зачищення українського інформаційного простору від радянських традицій та монопольного панування російської й проросійської пропаганди та надійний захист інформаційного суверенітету Украхни. Інформаційний суверенітет України і надійний захист інформаційного простору — запорука успіху як процесів українізації, такі і невідворотності системних змін. Тому нам необхідно зайнятися реструктуризацією національного інформаційного простору, зробити все можливе для того, щоб переорієнтувати і спрямовувати діяльність чинної системи ЗМІ, не обмежуючи при цьому свободи слова. Особливу увагу належить приділтити створенню системи контрпропаганди і спецпропаганди, яку так і не було розгорнуто після початку агресії Росії проти України. У цьому зв’язку особливого значення набуває українознавча підготовка і перепідготовка журналістських кадрів нової якості. Нові завдання постають перед українським журналістикознавством і журналістською освітою та просвітою. Нарешті, нагальною залишається проблема створення добре структурованої громадської або приватної україноцентричної системи ЗМІ, здатної відвоювати інформаційний простір і забезпечувати його захист, інформаційний суверенітет України.
Четвертий напрямок — утвердження національної духовності. Становище в духовно-релігійній сфері України залишається складним і проблемним. Створення Православної церкви України поки що не розв’язало пролему розколу у церквах православного обряду. УПЦ Московського патріархату не ліквідована і її юридичний статус в Україні не змінено. Не без її участі спровоковано бунт перестарілого патріарха УПЦ КП Філарета. Надзвичайної ваги набуває питання духовного єднання України й діаспори, передусім з огляду на те, що за наданим їй Томосом ПЦУ обмежена у своїй пастерській місії лише територією України. Ніхто серйозно не займався таким сегментом духовного простору України, як рідновірство. В Україні воно проявлене різними течіями, і не всі ці течії є україноцентричними. Багато центрів рідновірства засновані російськими центрами або знаходяться під впливом російського імперського впливу. Насторожує поява нового “духовного руху” під назвою “Аллатра”, який нагадує нам про “Біле братство” як давній проект спецслужб. Особливої значення набуває міжконфесійна співпраця україноцентричних релігійних організацій, духовна освіта і просвіта поза межами церков і релігійних об’єднань, самопізнання як дорога до Бога і духовного зростання. Нарешті, актуалізується й ідея творення якісно нової релігії майбутнього на основі синтезу релігії, філософії і культури.
П’ятий напрямок — організаційні питання підготовки системних змін. Стан численних українських політичних партій та рухів, громадських об’єднань викликає серйозне занепокоєння через їхню українобіжність та українобайдужість, їхню неспроможність і небажання піднімати рівень національної свідомості й громадянської зрілості українського суспільства та об’єднувати і згуртовувати його на розв’язання актуальних проблем і підготовки до системних змін. Нагальною стає потреба у створенні якісно нових україноцентричних ідеологічних партій і рухів та україноцентричних громадських об‘єднань за інтересами. Учені звертають увагу на потребу піднесення політичної культури на основі українознавчих студій. Обов’язковими елементами програм політичних партій, рухів і громадських об’єднань мають стати бачення національної ідеї, чітке обгрунтування ідеології, стратегічне бачення розвитку України на десятиліття наперед, методологія тощо. Робота з місцевими громадами, grass root рухи, спроможні швидко організувати суспільство і в максимально короткі строки висунути із своїх лав лідерів і кандидатів на урядування залишаються поки що лише мрією. У процесах націєтворення й державотворення залишаються незадіяними можливості діаспорних організацій та об’єднання зусиль світового українства як рушійної сили системних змін в Україні.
Шостий напрямок — еволюційна зміна суспільного устрою і способу урядування. Одніїю з найактуальніших є проблема перетворення або й ліквідація старих політичних партій та рухів, які не здатні підготувати суспільство до революційних змін або еволюційних трансформацій. Одні вдаються до насилля, нав’язуючи суспільству приватні інтереси й реалізацію політичних амбіцій своїх лідерів. Другі просувають реформи, спрямовані на косметичний ремонт існуючої системи, або вдаються до популізму, щоб захопити і утримати владу. Як одні, так і другі доводять суспільство до того чи іншого ступеня деградації. Тим часом суспільство потребує трансформації й вивільнення його енергії для поступального саморозвитку через піднесення національної свідомості й громадянської відповідальності, а також духовного й культурного зростання кожної особи, кожного окремо взятого члена суспільства. Трансформація суспільства — факт і фактор еволюційних системних змін. У зв’язку з цим особливого значення набуває роль національної еліти, завдання якої через освіту й просвіту за допомогою партій і рухів очолити самотрансформацію українського суспільства і прищепити йому здатність до самоорганізації. На кожних наступних виборах національно свідоме й громадянськи відповідальне суспільство приводитиме у владні структури нових, національно свідомих і громадянськи відповідальних людей і зрештою створить умови для зміни суспільного устрою, а відтак і способу урядування шляхом приведення до влади президента, парламенту та уряду, які будуть здатні ініціювати і запустити механізм системних змін.
Сьомий напрямок — налагодження нового суспільного устрою і способу урядування. Всеукраїнські Установчі Збори за участю української діаспори є єдино можливою формою еволюційної зміни суспільного устрою і способу урядування в Україні. Для цього важливо налагодити активну науково-дослідну, освітньо-просвітницьку, інформаційно-пропагандистсько-агітаційну, організаційно-управлінську роботу.
Етапи реалізації системних змін. Підготовка і втілення в життя системні зміни потребують значних витрат зусиль і, звичайно, поетапного втілення в життя. Нижче я подаю розраховані нами оптимальні строки для кожного етапу, за умови, що будуть виконані всі рекомендації, буде задіяно максимально можлива кількість людських ресурсів і не буде шаленого спротиву з боку тих сил, які не зацікавлені в системних змінах. У разі спротиву з боку держави, політичних сил антиукраїнського спрямування та потужних зовнішніх впливів, розраховані терміни реалізації доведеться подво-ювати.
Першим етапом втілення в життя системних змін, безумовно, має стати українізація України, складовими якої будуть дерусифікація, дерадянизація, декомунізація, деколонізація та інші заходи, на яких наполягають ті, хто упереджено ставляться до українізації як такої. Мета українізації — піднесення національної свідо-мості й громадянської зрілості українського суспільства; перелічені вище складові з префіксом “де-“ самі по собі цю мету досягти не можуть, і досвід декомунізації останніх років це підтверджує. Засобами реалізації ідеї українізації мають стати Всеукраїнський рух за українізацію, Всеукраїнський козацький рух, Рух світового українства, які будуть здатні створити альтернативну мережу українознавчої науки, освіти й просвіти, а також підтримати формування україноцентричної системи ЗМІ. За ідеальних умов мету можна досягти за 2–5 років. Перші рік – два підуть на формування названих рухів, а наступні роки – на роботу цих рухів із суспільством і досягнення бажаного результату.
Другий етап — підготовка зміни суспільного устрою і спо-собу урядування. Мета – підготовка, організація і проведенння Всеукраїнських Установчих Зборів. Засобами реалізації мають стати Всеукраїнський рух за українізацію, Всеукраїнський козацький рух, Рух світового українства та інші рухи, об’єднані у Всеукґраїнський Фронт Системних Змін. У надрах цього Фронту як громадсько-політичної організації мають народитися і сформуватися три україноцентричних ідеологічних політичних партії: правоконсервативна (традиціоналістська), центристська і соціальнно орієнтована. Ці партії випрацюють відповідні концепції системних змін в Україні й запропонують свої програми стратегічного розвитку України на тривалу перспективу. Лідери цих партій стануть основними кандидатами на посаду президента України, і перемога будь-кого з них уможливлюватиме ініціювання системних змін на державному рівні. Відтак будуть створені Організаційні Комітети та Комісії для напрацювання трьох проектів Декларації Установчих Зборів про зміну суспільного устрою, нової Конституції України й Стратегії розвитку України. На встілення в життя завдань другого етапу потрібно приблизно 5–7 років, п’ять із яких ми резервуємо на підготовку і формування партій для гарантованого виграшу лідера однієї з них на президентських виборах, а решту часу на за-пуск процесу підготовки системних змін.
Третій і останній етап — Всеукраїнські Устанорвчі Збори (Всеукраїнський Установчий Конгрес або Конвент). Мета – повна і остаточна ліквідація залишків авторитарно-тоталітарного радянського суспільного устрою і адміністративно-командного способу урядування, проголошення якісно нових суспільного ладу та способу урядування, заснованих на українських національних традиціях і звичаях, ухвалення нової Конституції України, рішення про проведення виборів президента (гетьмана) та вищого законодавчого органу, формування Центральної Виборчої Комісії, утворюють Тимчасовий уряд на чолі із наказним президентом (гетьманом), який заміщує чинну систему урядування, забезпечує функціонування державних органів на перехідний період та трансформацію способу урядування відповідно до ухвали Установчих Збо-рів. Запуск нової системи урядування і налагодження нового уст-рою. Цей етап може зайняти 7–10 років.
За нашими підрахунками загалом на здійснення системних змін в Україні потрібно 15–20 років. Якщо цими змінами зайнятися негайно, то до 2035–2040 року Україна здійснить незворотні систе-мні зміни й вийде на шлях успішного розвитку. Зволікання із си-стемними змінами цю перспективу лише віддалятиме. Якщо Україна не розпочне ці зміни до 2030 року, стагнація поглиблюватиметься, і тоді Україну жде руїна, внаслідок якої українці щезнуть як народ, розчинившись серед інших народів, а територію України спустошать ті, хто перетворять (і вже перетворюють) її на пустелю. Хотілося б помилитися і щоб до 2050 року Україна стала однією з найпотужніших країн світу.
Отже лише від нас усіх — українського суспільства в Україні й світового українства — залежить, бути чи не бути Самостійній Україні.
3–4 липня 2020 р.

ЧИ ЗМІНИТЬ УКРАЇНУ М. СААКАШВІЛІ Й РУХ НОВИХ СИЛ?

Публікую статтю, написану і опубліковану в соцмережах ще 2017 року, коли постав Рух Нових Сил. Здається, вона не втратила своєї актуальності, ба навіть стає злободеннішою у зв’язку з новою хвилею суспільної уваги до постаті М. Саакашвілі.

Інтерв’ю М. Саакашвілі для “Української правди” визначає лінію фронту на внутрішньому політичному полі України (http://www.pravda.com.ua/rus/articles/2017/07/29/7150823/). Ми ще не знаємо деталей, але в загальних рисах можемо бачити, з яких боків здіймаються вітри, який вихор вони можуть створити і які наслідки можна спрогнозувати.

Перед тим, як висловити припущення (не ризикую вживати тут “передбачення” чи “прногноз”), давайте оглянемося на історичну тенденцію.

Від часу розвалу СРСР я писав про те, що Україна незалежість фактично не виборювала – незалежність упала на українське суспільство, як гроза з ясного неба, і воно не спромоглося належним чином цією незалежністю розпорядитися.

Стартові шанси в України були просто чудові: третя ядерна потуга у світі, наймогутніший економічний потенціал у Європі, найвищий рівень загального освітнього рівня 50 мільйонів населення і величезний науковий потенціал тощо. Годі вже й казати про те, що дала сама природа: вигідне географічне положення, благодатний клімат і найродючіші у світі чорноземи. Додайте до цього те, що я випустив з уваги.

Як Україна скористалася цією унікальною можливістю?

На час проголошення незалежності в Україні було практично дві політичні сили, які змагалися за можливість повести Україну в майбутнє: комуністи на чолі з Л. Кравчуком, які залишалися при владі, і національно-демократичні сили (Народний Рух, Республіканська, Демократична та інші партії), провідним лідером яких був В. Чорновіл.

Ні комуністи, ні націонал-демократи не мали, та й не прагнули випрацювати ідеологію, стратегію й тактику розвитку незалежної України. Не було навіть розмов на ці теми. Єдине, про що трохи поговорили, так це про національну ідею, якої так і не спромоглися сформулювати. Про українізацію, яка просилася сама, навіть не заїкалися.

Потім прийшов до влади Л. Кучма. Не запропонувавши ні ідеології, ні стратегії й фактично закривши й тему національної ідеї. Багатовекторність політики Кучми спричинилася до встановлення в Україні кланово-олігархічного режиму, зцементованого тотальною корупцією, й монополізації інформаційного простору Московією.

Хоч В. Ющенко та Ю. Тимошенко й мали кілька років на те, щоб випрацювати свої варіанти ідеології й стратегічного бачення перспектив розвитку України, але прийшли до влади непідготовленими й усю каденцію витратили на міжусобиці та ситуативні союзи з антиукраїнськими силами. Етнографізм – єдине, що відрізняло правління Ющенка від попередників. “Помаранчева революція” так революцією й не стала.

Цілком логічно, що після президентства Ющенка до влади повернулися антиукраїнські сили, народжені в час президентства Кравчука й випестувані за правління Кучми. У В. Януковича хоч і не було чіткої ідеології й стратегії розвитку України, була “національна ідея” – “Всьо будіт Донбас”. Розгул корупції, бандитизму, відкрита здача національних інтересів України Москві й відмова від євроінтеграції цілком закономірно спричинилася до чергового Майдану.

Як і Майдан 2004 року, ЄвроМайдан 2013 року, який переріс у “Революцію гідності” 2014 року, був стихійним і, ясна річ, в принципі не міг запропонувати ні ідеології, ні стратегічного розвитку України. Там навіть спроб не було замислитися над цими засадничими речами й організуватися в нову силу, здатну вивести Україну із кризи.

Не дивно, що стихію Майдану використали опозиційні до Януковича й Партії регіонів сили, щоб дорватися до влади. У жодної з тих політичних сил, які прийшли до влади після цього Майдану, немає ні ідеології, ні стратегічного бачення розвитку України. Ясна річ, вони навіть не заїкаються про нагальність зачищення інформаційного простору й українізації України.

Нагадаю також, що головною ознакою усіх нинішніх політичних сил України є не ідеологія й відповідне бачення перспектив розвитку України, а персоніфікація: більшість партій навіть у назвах зазначають імена своїх лідерів (Кличка, Ляшка, Порошенка, Тимошенко, Ярош), а ті, що формально й не мають такої ознаки, все-одно асоціюються з лідерами (Громадянська позиція = Гриценко, Народний фронт = Яценюк, Свобода = Тягнибок і т.д.).

Жоден із лідерів не опублікував бодай тоненьку брошурку з викладом свого бачення національної ідеї, ідеологічних засад і програми своєї партії, стратегічного бачення перспектив розвитку України, тактики й організаційно-управлінських рішень у випадку приходу до влади і т.ін. Жоден.

Натомість популізм зашкалює: “як я стану президентом”, “коли ми прийдемо до влади”, “наша команда” тощо. Ну, а ті, хто наразі при владі, обіцяють реформи (косметичний ремонт наскрізь прогнилої Системи, яка залишилася у спадок від радянської влади) і видають бажане за дійсне. На цьому тлі йде ситуативна боротьба з корупцією (вірніше з її наслідками) та боротьба за українізацію (вірніше з окремими наслідками зросійщення).

Такою виходить картинка президентства П. Порошенка, який навіть не намагався продемонструвати своє бачення української національної ідеї, свою ідеологію для України й своє бачення стратегії і тактики розвитку України на перспективу (а не до 2020 року). Як і всі його попередники, він демонструє ситуативні підходи до розв’язання стратегічних завдань і намагається урядувати в ручному режимі, консолідуючи всю повноту влади у своїх руках, наслідком чого і є топтання на місці, розгул копупції, видавання бажаного за дійсне. Питання системної українізації, звісно, навіть не обговорюються.

…І ось на політичній арені з’являється Рух Нових Сил колишнього грузинського президента і колишнього вже одеського “губернатора” М. Саакашвілі. В тому, що амбітну політичну силу очолює людина з-зовні, приходько, нічого нового немає. Світова історія знає чимало таких прикладів (я їх наводити не буду).

Звернімо увагу на суттєвіші речі. Що нового в українську політику і в українське суспільство взагалі вносить М. Саакашвілі і очолений ним Рух Нових Сил? Ми не знаємо, хоч мали б уже знати, оскільки і сам Саакашвілі, і його соратники, і його прибічники, і увесь цей Рух Нових Сил розгорнули активну роботу по всій Україні. Ця активність не може не турбувати правлячий режим, оскільки саме президентству Порошенка цей Рух Нових Сил і несе нацбільшу загрозу.

Яка ідея об’єднує учасників Руху Нових Сил? Чи мають ця новонароджувана політична сила та її лідер своє бачення української національної ідеї? Ми не маємо жодного уявлення.

Якою ідеологією М. Саакашвілі озброює Рух Нових Сил і якою мірою ця ідеологія може прислужитися українському суспільству для його консолідації й сприяння приходові цього Руху Нових Сил до влади? Ми не маємо навіть загального уявлення, яка ідеологія допоможе цій силі об’єднати навколо себе необ’єднувані прошарки суспільства й у такий спосіб прийти до влади, побороти олігархат, корупцію, утвердити незалежність і забезпечити подальший розвиток України. Ми навіть не знаємо, щоб хтось у цьому Рухові працював над цим.

Яке стратегічне бачення для України має М. Саакашвілі? Яку стратегічну програму може запропонувати Рух Нових Сил, щоб після приходу до влади у ближчій чи віддаленій перспективі негайно прчати втілення її в життя? Чи має Рух намір ініціювати зміну системи урядування? Ми також нічого про це не знаємо. Як не знаємо й того, чи почав лідер Руху та його найближчі соратники створювати “мозкові групи” чи співпрацювати в цьому відношенні з науково-дослідними центрами.

І останнє. Чи усвідомлює необхідність і нагальність українізації України М. Саакашвілі? Чи є прибічники самої ідеї українізації в середовищі Руху Нових Сил і чи спроможні вони випрацювати проект системної українізації, добитися включення його в ідеологію й стратегію Руху, а потім і реалізації його після приходу до влади? Жодних відомостей про це ми також не маємо. Саакашвілі, його найближчі соратники та й будь-хто з Руху Нових Сил навіть не згадують цю тему.

Мої однодумці і я, звичайно, могли не все й зауважити. Якщо хтось із читачів цих нотаток знає публікації з перелічених вище питань або має доступ до ще не оприлюднених документів, будьте ласкаві запостити посилання на них у коментарях.

Тим часом звертаю вашу увагу на те, що типологічно і за змістом, і за формою Рух Нових Сил, як і лідер Руху Саакашвілі, за всіма можливими критеріями дуже нагадують будь-яку іншу політичну силу на карті України: персоналізація, популізм, радикалізм гасел і вчинків, розмови про реформи, обіцянки знищити корупцію тощо.

Як і будь-яка наявна в Україні політична сила, Рух Нових Сил орієнтується на численно найбільшу, аморфну масу населення, яке за роки незалежності України не спромоглося позбутися “совковості”, не усвідомило себе самодостатньою нацією, на підсвідомому рівні тримається “русского міра” і вірить у те, що хтось прийде і змінить їхнє життя на краще.

Прихильники Порошенка вірять у таку місію свого лідера. Радикали вірять у таку місію Ляшка. Тимошенківці не втрачають надії на Тимошенко. Свободівці не уявляють себе без Тягнибока. Ну, а тепер певна частина українського суспільства такі ж надії покладає на Саакашвілі.

Якщо Рух Нових Сил так нагадує інші політичні сили, то який тоді сенс у його створенні? Очевидно, у тому, щоб привести до влади тих, хто або опинився за бортом нинішньої політики, або тих, хто мріє про прихід до влади, але не бачить можливостей для самореалізації в чинних партіях і рухах.

От тільки Україна й українське суспільство залишаються поза їхньою увагою. Тим часом тануть чи скорочуються природні, економічні, людські, культурні, духовні ресурси країни, землі й народу. Бо ніхто не дбає про піднесення національної свідомості й громадянської відповідальності, про повернення українського суспільства до себе – своїх традицій і звичаїв, які тільки й можуть забезпечити успішність політики й урядування, економічного поступу та гідне місце у світовому співтоваристві.

Володимир Іваненко

Український Університет

29 липня 2017 р.

ПРО “ВАШИНГТОНА Й ЗАКОНА”

Ці нотатки було написано у вересні 2015 року як відгук на прохання одного із моїх колишніх студентів та колег і були оприлюднені на моїй персональній сторінці у Фейсбуці. На жаль, той профіль був знищений гакерами відомо яких спецслужб, і тому першоджерело публікації тепер недоступне. Оскільки тема нотаток залишається актуальною, я публікую їх ще раз уже на своєму сайті.

В. І.

***

Тут мене під’юджують написати про “Вашингтона й закона” – дуже болить українцям Шевченкове: чи діждемося колись ми свого Вашингтона з новим і праведним законом. Мені не хотілося б про це писати, але бачу – треба!

Коли наш Великий Поет писав рядки, які нам так лоскочуть душу, він жив у перехідному періоді від романтизму до критичного реалізму. І в цих рядках його більше романтики й мрії, аніж того, що називають доконаним фактом. Зрештою, ми не знаємо, з яких джерел (крім Олдріджа) Шевченко черпав інформацію про Америку і наскільки вона була надійною.

Зараз ми знаємо на порядки більше, ніж знав Шевченко, і можемо дозволити собі не творити кумирів. Хоча культ Вашингтона в США не спадає, хоча “Вознесіння Вашингтона” залишається (і, безумовно, залишиться) частиною інтер’єру Капітолію, мусимо тверезо й критично брати уроки з американської історії.

Як відомо, США повстали з небажання американських колоній платити податки в королівську казну Британської імперії. На сьогодні американське податкове законодавство – одно із найбільш комплікованих у світі. Його обсяг – понад 4 тис. сторінок! Дж. Буш-молодший, під час перших президентських перегонів обіцяв скоротити й спростити Податковий кодекс. Але далі тих обіцянок діло так і не дійшло. ПК виявився йому не під силу. Подейкують, що зараз в Америці напевно намає жодного фахівця, який читав цей документ від дошки до дошки. А сюрпризи цього законодавства бувають просто шокуючі.

Чи варто це наслідувати? Сумніваюся. Закон має бути простим, зрозумілим кожному і коротким, як, наприклад, перший додаток до Конституції США ж.

Що варто наслідувати, так це – застосування ПК. Імплементація американського податкового законодавства є, либонь, найжорсткішою, ба навіть найжорстокішою у світі: всі мають платити податки, і всі платять податки. І ніякої податкової поліції не треба.

Звичайно, не завжди так було. І герой нашої розповіді, Дж. Вашингтон, був серед тих, хто уникав сплати податків (це – предмет окремої розмови), займався контрабандою і т.ін. З його імені починається короткий список батьків американської незалежності, хоча такиим він не був. Масони зробили з нього генерала, який не виграв жодної битви, підняли його на самверх американської політики, а потім створили культ, який живе й понині.

Дж. Вашингтон починав свою кар’єру на олімпі з перетворення США як конфедерації на федерацію – устрій, закріплений у чинній американській Конституції. Біль несправедливості судомив три покоління прихильників конфедерації, незалежності окремих штатів і зрештою вилився у затяжну й кровопролитну Громадянську війну – найбільшу війну в історії США, яка забрала мільйони й мільйони життів і буквально спустошила Америку. “Відлетіли з вітрами” – найкраще про ті буремні події, що незагойною раною ятрять американцм і досі, а прихильники конфедерації дотепер вшановують свій прапор.

Один із американських істориків знайшов свідчення того, що переможець у тій війні, також легендарний американський президент А. Лінкольн мав намір перекроїти на свій лад Конституцію, пов’язану з іменем Вашингтона, й перетворити США на унітарну державу. Можливо, саме це й стало причиною його вбивства.

Тим часом започатковані Дж. Вашингтоном традиції живуть і перемагають. Незважаючи на високе честолюлюбство, загалом він був порядною людиною в політиці, а відчувши брак сил і здоров’я – відійшов від політики, по суті започаткувавши стандарт для двох президентських каденцій (закріплений законом в роки президентства Трумена).

Як і будь-яка інша країна, Америка має свої проблеми і з законодавством, і з бюджетом, і з корупцією, і з будь-чим іншим. Найважливішим же досягненням США є, безумовно, верховенство права, і це – те найважливіше, що Україна має наслідувати.

9 вересня 2015 р.

ЩО НЕ ТАК ІЗ СИСТЕМОЮ ЗМІ В УКРАЇНІ?

Стаття Ярослава Зубченка «Що не так із Прямим каналом?» (MediaSapiens – https://ms.detector.media/manipulyatsii/post/24302/2020-03-09-shcho-ne-tak-iz-pryamim-kanalom/) привертає увагу до стану журналістики і ЗМІ в Україні. Автор має рацію, вказуючи на перебільшену увагу каналу до свого власника П. Порошенка та до його політичної сили.

Така гіпертрофованість «Прямого» є свідченням того, скільки втрачають українська журналістика і ЗМІ, залишаючись інструментом окремих політичних сил і, отже, продовжуючи пропагандистські традиції радянської журналістики. В обговорюваному випадку це перетворилося на фарс.

Хоч Я. Зубченко пару разів відмежовується від «неукраїнських» телеканалів В. Медведчука, останні є таким же інструментом з іншим ідейно-тематичним спрямуванням.

Те саме можна сказати й про інші ЗМІ, що їх не згадує пан Зубченко, передусім – телеканали «Наш», «Україна», 1 + 1 та ін. Там така ж гіпертрофованість у захвалювання одних і нищівні розноси інших.

Біда «Прямого» хіба що в тому, що він позиціонує себе як україноцентричний канал, але фактично, як справедливо наголошує автор, дискредитує ідеї, які він обстоює.

Тут напрошується висновок, що позиціонувати себе україноцентричним зовсім не означає бути україноцентричним.

З одного боку, тут легко списати все на власника телеканалу. Адже хто платить, той і замовляє музику. Власник, який не усвідомлює суспільної/соціальної місії журналістики і ЗМІ як рупора ГРОМАДСЬКОЇ думки («четвертої влади»), неодмінно перетворює ЗМІ на рупор власної позиції та/або позиції своєї політичної сили чи комерційної групи.

З другого боку, треба пам’ятати про відповідальність журналістів і медіаменеджерів. Звичайно, серед них є такі, хто готовий заглядати в рот власникові й свідомо чи не свідомо вихваляти його чи виконувати всі його забаганки. Але ж не факт, що саме вихваляння власника та його політичної сили закладено в контракт (трудовий договір) журналіста чи медіаменеджера з власником.

Напевно більшість проблем журналістики і ЗМІ спричинені просто низьким фаховим рівнем журналістів та медіаменеджерів. Очевидно, що про це треба було б говорити і в даному випадку.

Як відомо, професіоналізм нерозривно пов‘язаний із патріотизмом і порядністю (три ППП). Патріотизм у нашому випадку – це реальний, а не позірний чи награний, україноцентризм. Придивіться до журналістської позиції в історичній перспективі хоча б згаданих у публікації журналістів «Прямого», і ви побачите, чого варта їхня журналістика з цього погляду.

Якщо журналіст змінює свій світогляд кожен раз, коли змінює власника ЗМІ, для якого працює, маємо всі підстави робити висновки про його схильність до подвійних стандартів та подвійної моралі, а отже – й засумніватися в його порядності.

За таких умов про журналістську майстерність можна уже й не говорити. Я. Зубченко подав чимало конкретних прикладів, які засвідчують не тілький низький рівень журналістської майстерності, але й узагалі низької культури журналістів.

Чи винен у цьому власник (у даному випадку Порошенко)? Звісно, винен, оскільки добір кадрів – це його відповідальність.

Але тут не менша провина лягає й на плечі журналістської освіти, рівень якої в Україні упав до дуже низького рівня. На сьогодні Україна, маючи факультети й відділення журналістики в кожній області, що плодять журналістів і медіаменеджерів у незліченній кількості, не може похвалитися ЖОДНОЮ школою, яка виховувала б справді талановитих журналістів і медіаменеджерів.

Словом, «маємо те, що маємо», як сказав свого часу з іншого приводу Л. Кравчук, який колись відповідав за підготовку журналістських кадрів в УРСР.

***

А тепер я дозволю собі повернути вашу увагу до теми, яка мені болить упродовж останніх тридцять років. Це – ідея створення україноцентричної системи ЗМІ в Україні.

Щоб витиснути з інформаційного простору України олігархічні ЗМІ, більшість яких, до того ж, є проросійськими, необхідно створити альтернативну україноцентричну систему ЗМІ.

Я свідомий того, що на це потрібні великі кошти. Дуже великі кошти. Ми їх не маємо. І на це вказують мені мої критики, використовуючи цей фактор як причину, щоб нічого не робити, і які мріють діждатися україноцентричного олігарха або ініціативи з боку держави (уряду).

Як бачите, позірно україноцентричний олігарх П. Порошенко, який міг би ініціювати створення україноцентричної системи ЗМІ, не усвідомлює цього. Не усвідомлював цього він і як державник, коли був президентом і мав можливість ініціювати створення україноцентричної системи ЗМІ. Усе, на що він спромігс, був печально відомий МінСтець.

Мої опоненти, на жаль, не розуміють, що в незалежній україноцентричній системі ЗМІ держава (влада, уряд) апріорі не зацікавлена, якою україноцентричною не була б влада. Перипетії із створенням Суспільного – зайвий тому доказ.

Отже, створення незалежної україноцентричної системи ЗМІ – це завдання, ба навіть відповідальність українського суспільства й зокрема – його україноцентричної журналістської й медійної спільноти.

Чи можна це зробити мінімальним коштом? Можна і треба – у нас просто немає вибору. Оскільки через брак коштів ми не можемо дозволити собі будувати авіаносці, крейсери та інші багатотонажні кораблі, можна творити так званий «москітний флот» – широко розгалужену мережу дрібних ЗМІ, які об‘єднаними зусиллями зможуть робити великі, грандіозні справи. Тим більше, що сучасні технології уможливлюють те, про що пару десятків років навіть мріяти не доводилося.

Упродовж двох десятиліть я багато думав над концепцією створення такої україноцентричної системи ЗМІ, яка нарешті знайшла своє втілення в платформі, яка уможливлює координацію зусиль наявних ЗМІ, а також створення нових інформаційних ресурсів (див.: http://www.ukrainainc.net).

У журналі «Український інформаційний простір», членом редколегії якого я є, опубліковано кілька моїх статей, у яких ви можете знайти наукове обгрунтування нашої концепції створення незалежної україноцентричної системи ЗМІ в Україні.

Володимир Іваненко

Український Університет

Українська Світова Інформаційна Мережа

9 березня 2020 р.

МІЖ «РУССКІМ МІРОМ» І ЛІБЕРАЛІЗМОМ

Як українству перемогти у боротьбі на два фронти

Повідомляють: «Мільярд доларів виділять на університети, що просуватимуть ліберальні цінності» (https://sobor.com.ua/news/milyard-dolariv-vidilyat-na-universiteti-sho-prosuvatimut-liberalni-cinnosti). І це – з кишені лише одного Дж. Сороса.

Звичайно, надзвичайно важко, а часом і практично неможливо конкурувати з проектами, які мають мільярдні фінансування, щоб просувати ліберальні чи їм подібні цінності, що справляють руйнівний вплив на молоді, незміцнілі, деідеологізовані демократії, особливо – на теренах колишнього СРСР.

Україна – з тих країн, у яких після розпаду СРСР націєтворення й державотворення зійшло на манівці якраз через те, що Україна обрала безідеологічну стратегію, і цим скористалися різного штибу ідеологічні сили, які позиціонують себе як ліберальні.

Руїна, яку спостерігаємо в Україні упродовж трьох десятиліть державного суверенітету й незалежності, спричинена ще й тим, що лібералізм фактично витиснув більшовицько-комуністичну ідеологію, але нічого не зробив для повної ліквідації авторитарно-тоталітарного радянського суспільного устрою і не запропонував жодної концепції формування якісно нового суспільного ладу.

Лібералізмові абсолютно чужий і чуждий будь-який інтерес до Традиції, традицій і звичаїв, традиційних (одвічних, споконвічних) цінностей, а отже й культури.

Україна може вистояти у спротивові лібералізмові лише в один спосіб – через піднесення рівня національної свідомості й громадянської зрілості свого суспільства, через відродження національних традицій і звичаїв, через заміну авторитарно-тоталітарного радянського суспільного устрою якісно новим суспільним устроєм.

Це значить, що засадничим принципом ідеологічного забезпечення цього спротиву має стати україноцентризм та базовані на ньому ідеології (передусім, націоналізм).

Для досягнення такої мети й реалізації відповідних завдань годилося налагодити належні україноцентричні освіту, просвіту й систему ЗМІ. Саме для цього ми якраз і пропонуємо передусім створення мережі українських університетів та української світової інформаційної мережі.

На жаль, світове українство і Україна не мають україноцентричних мільярдерів, мультимільйонерів і просто дуже багатих людей, які виділили й консолідували б капітал, здатний забезпечити ефективне не тільки й нестільки протистояння ворожим впливам, але й націєтворення та державотворення в Україні.

Але ж нас, українців, у світі є декілька десятки мільйонів, а можливо й сотня мільйонів. Зібравши в середньому лише по $10 з особи, таки можна накопичити капітал, достатній для фінансування проектів, втілення яких у життя кардинально змінить українське суспільство й Україну як державу.

За нашими підрахунками, якщо системні україноцентричні проекти матимуть у своєму розпорядженні один – два мільярди доларів, успіх буде забезпечено. Зокрема, і на східному фронті захисту від натиску «русского міра».

Що нам заважає це зробити? Передусім наша схильність до подвійних стандартів і до подвійної моралі, яка, в свою чергу, спричинює невміння розрізняти і розмежовувати добро і зло, порядність і непорядність, що , в свою чергу, спричинює упередженість до всього і всіх. І це не тільки тому, що хтось обпікся на молоці, і тепер дме на воду, а тому, що формується настанова: ну, хіба ж можна в принципі знайти серед нас порядних?

Отак ми віками й не можемо об‘єднатися для спільної справи, для досягнення спільної мети, для реальних системних змін, завдяки яким українське суспільство високосвіломим і громадянськи зрілим, отже – згуртованим і потужним, і отже – спроможним побудувати заможну і сильну українську державу.

Нині Україна затиснута між двох потужних фронтів.

Зі сходу століттями тисне на неї сила, метою якої є повне знищення України і українців. Сучасне ім‘я цій силі «русскій мір». Мало хто згадує про те, що упродовж двадцятого століття Московія відкусила й зросійщила понад двадцять мільйонів українців з територіями, які вони заселяли. Голодомори виморили ще мільйони й мільйони українців на теренах нинішньої території України. Зуби «русского міра» зараз вчепилися в Крим та Донбас.

Із заходу вповзає модерний лібералізм, який, спекулюючи природними правами людини й ідеєю відкритості, фактично розкладає інфантильне українське суспільство, просуває у владну й науково-освітню еліту деморалізовані й денаціоналізовані елементи, які знищують ще живі національні традиції й звичаї, одвічну совістливість українського народу та інші наші цінності.

Прикметно, що ці дві сили часто свідомо чи несвідомо стають союзниками у нищенні України й українства. З одного боку, «русскій мір» використовує ліберальні цінності для повзучого просування своєї ідеї, а з другого – саме лібералізм заважає світовому світовому співтовариству ефективно протистояти підступним і агресивним діям Москви на міжнародній арені.

Володимир Іваненко

Український Університет

9 лютого 2020 р.

PS. Ця публікація на тематичних сторінках Фейсбуку спричинилася до того, що профіль автора було заблоковано.

В’ЯЧЕСЛАВ ЧОРНОВІЛ

В’ЯЧЕСЛАВ ЧОРНОВІЛ
як явище української історії й політики

Україна, Інк презентує книжку Володимира Іваненка В’ячеслав Чорновіл як явище української історії й політики” (Вашинґтон, 2019. 196 с.)

Життя і смерть В’ячеслава Чорновола залишаються в центрі уваги української (і не тільки української) громадськості. Це дає підстави для обговорення його політичного й публіцистичного досвіду, його ролі в громадсько-політичному житті України, обставин його загибелі. Ця збірка статей і нотаток має на меті привернути увагу до постаті В. Чорновола та його місця в українській історії й політиці, а відтак і до вивчення уроків сучасного українського націєтворення й державотворення.

На даний час книжка доступна в електронному форматі. Сподіваємося, що ближчим часом вирішиться питання й паперової версії.

Електронну версію книжки, можна замовити безпосередньо в компанії Україна, Інк, сплативши $11.99 за посиланням: https://paypal.me/ukrainainc. Після підтвердження оплати на електронну пошту ukrainainc@gmail.com, у відповідь видавництво компанії Україна, Інк надішле вам електронну версію у форматі .pdf.

***

VYACHESLAV CHORNOVIL
as Phenomenon of Ukrainian History & Politics

Ukraina Inc Publishing represents a book by Volodymyr Ivanenko “Vyacheclav Chornovil as Phenomenon of Ukrainian History & Politics” (Washington, 2019. 196 p. Ukrainian language).

Vyacheslav Chornovil’s life and death remain the focus of the Ukrainian (and not only Ukrainian) public. This gives grounds for discussing his political and journalistic experience, his role in the social and political life of Ukraine, the circumstances of his death. This collection of articles and notes is intended to draw attention to V. Chornovil’s personality, his place in Ukrainian history and politics, and thus to learning lessons of modern Ukrainian nation formation and statehood building.

At this time the book is available in the electronic format only. We hope that very soon it will be available in a paper version as well.

The electronic version of the book can be ordered directly from Ukraina Inc Publishing by paying $11.99 at: https://paypal.me/ukrainainc. Upon confirmation of payment by e-mail to ukrainainc@gmail.com, Ukraina Inc Publishing will send you an .pdf version in response.

Українізація як факт і фактор системних змін

fullsizeoutput_20f3

УКРАЇНІЗАЦІЯ
як факт і фактор системних змін

Україна, Інк презентує книжку Володимира Іваненка «Українізація як факт і фактор системних змін» (Вашингтон, 2019. 230 с.).

Збірка вміщує статті й нотатки, присвячені ідеї українізації України як факту і фактору піднесення рівня національної свідомості й громадянської зрілості українського суспільства, а відтак системних змін, метою яких має стати заміна авторитарно-тоталітарного радянського суспільного устрою й адміністративно-командного способу урядування новим суспільним ладом та способом урядування, заснованих на українських національних традиціях і звичаях. 

На даний час книжка доступна в електронному форматі. Сподіваємося, що ближчим часом вирішиться питання й паперової версії.

Електронну версію книжки, можна замовити безпосередньо в компанії Україна, Інк, сплативши $12.99 за посиланням: https://paypal.me/ukrainainc. Після підтвердження оплати на електронну пошту ukrainainc@gmail.com, у відповідь видавництво компанії Україна, Інк надішле вам електронну версію у форматі .pdf.

fullsizeoutput_20f5.jpeg
***

UKRAINIZATION
as Fact and Factor of Systemic Changes

Ukraina Inc Publishing represents a book by Volodymyr Ivanenko “Ukrainization as Fact and Factor of Systemic Changes” (Washington, 2019. 230 p. Ukrainian language).

The collection contains articles and notes on the idea of Ukrainization of Ukraine as a fact and a factor of bringing up level of national consciousness and civil maturity of Ukrainian society, and hence systemic changes, aimed at replacing the authoritarian- totalitarian Soviet social order and the administrative-command mode of governing by a new social system and the way of governing based on Ukrainian national traditions and customs. 

At this time the book is available in the electronic format only. We hope that very soon it will be available in a paper version as well.

The electronic version of the book can be ordered directly from Ukraina Inc Publishing by paying $12.99 at: https://paypal.me/ukrainainc.  Upon confirmation of payment by e-mail to ukrainainc@gmail.com, Ukraina Inc Publishing will send you an .pdf version in response.

fullsizeoutput_20f6.jpeg

ІСТОРІЯ ОДНОГО ЗАПИСУ НА ФЕЙСБУЦІ

Це – мій текст, написаний сьогодні вранці:

Хвацько написано! До цього треба додати, що ЖОДЕН ПРЕЗИДЕНТ УКРАЇНИ НЕ СПОДОБИВСЯ НАВІТЬ ЗАГОВОРИТИ ПРО НАГАЛЬНІСТЬ СИСТЕМНИХ ЗМІН. Не до цього їм було. А по тому, як трансформується обличчя новообраного преЗЄдента («мужніє» на очах!), можна зробити висновок, що він уже іде «вєрной дорогой» своїх «папєрєдніков».

***

А це – текст мого колеги Михайла Наєнка:

ЧЕРГОВА РІЧНИЦЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ ВІДІЙШЛА В ІСТОРІЮ

На відзначення її вперше потрапили в кадр п’ятеро президентів: Кравчук, КУчма, Ющенко, Порошенко, Зеленський. А треба, щоб було “шість з половиною”: немає на знімку втікача-проффесора і половинки в/о турчинова

В нашій історії вони залишили (і залишають) такі сліди:

1. Кравчук – найбільший грабіжник України: ліквідував у паспортах графу про національність, здав за безцінь ядерну зброю і відправив у кремлядський банк усі наші заощедження – понад 100 мільярдів тамтих рублів.. У наслідку ми стали не нацією, а горохом при дорозі: хто не йде – то й скубне. Східний сусід відскуб уже Крим і Донбас, західні (крім Болгарії) готові відскубти бажану їм територію будь-якої миті. Можемо залишитися тільки з Крачуковим головним винаходом – кравчучкою.

2. Кучма – при ньому “кравчучка стала кучмовозом” (І. Драч). Перестріляв усіх можливих суперників та ненависних журналістів (Гонгадзе, Чорновіл, Кирпа, Кравченко й ін.), зате економіку країни опустив до такого рівня, що розжився на дуже промовистий лозунг: “Кучму – геть!”. А накрав у держави стільки, що організував свій фонд і з нього (як з корита) буде апетитно жерти до самої смерти…

3. Ющенко – пустив країну на самплив, а в свою кишеню нагріб стільки всяких нерухомостей, що сумарно вони перевершують навіть золоті батони й унітази Межигірського втікача. Так, принаймні, недавно оголосила прокуратура і відкрила кримінальне провадження (по-нашому – судочинство)

4. Порошенко – найбільший ненажера і злодій серед злодіїв. Так, принаймні, сказав недавно Кравчук, забувши згадати і свою хатинку в Швейцарії, і розкрадений флот, і чемодан зелених від ізраїльського Зв’ягільського і ще про дещо. Порошенко, правда, не тільки для себе крав: його подружка Гонтарева вивезла до Англії та інших країн незліченні мільярди, а про дружків типу Свинарчуків з Оборонпрому вже й говорити нічого…Як і про те, що не без його благословення здавався Турчиновим Крим і Донбас, які він і не збирався повертати Україні протягом усіх років президентства.. Бо ж домовлено було з кремлядським Путлером, що він підтримає його на президентських виборах у 2014 р.

Як сказав би Тарас Григорович, “От бачите, які у нас. // Сидять на небі! “. “А ми дивились, та мовчали, Та мовчки чухали чуби. Німії, подлії раби”,

Нинішньому (шостому) президенту, є в кого і чому навчитися…Сохрани й помилуй…

Михайло Наєнко

***

До цього тексту професор М. Наєнко додав фотографію п‘яти президентів України на вчорашніх подіях на Майдані, опубліковану на сайті «Лєвий бєрєг» (див. фото).

Друге фото – скрін з моєї сторінки, на якому видно мій вступний текст, але замість тексту М. Наєнка і фото президентів бачимо повідомлення Фейсбуку, що «контент на даний час недоступний».

Хто і як видалив запис із сторінки М. Наєнка, автор не знає. Можна лише здогадуватися, хто має можливість втручатися в чужі тексти в українському сегменті соціальних мереж.

На нашій сторінці «Ukraine Presidential Elections» мій запис адміністратор може побачити (див. фото), але редагувати запис неможливо, про що й повідомляє ФБ (див. фото).

Прикметно, що приблизно в цей час, як відбувалися перипетії з цим записом М. Наєнка, на сторінку Міжнародної Фундації Лідерства хтось від імені адміністратора сторінки поширив запис із сторінки Леоніда Кравчука про книжку О. Донія, і останній поспішив уподобати цей запис.

Дива та й годі!

Володимир Іваненко

25 серпня 2019 р.