СИСТЕМНІ ЗМІНИ ЯК ФАКТОР ПОДОЛАННЯ КОРУПЦІЇ

Журналістське розслідування, здійснене групою Дениса Бігуса (див.: https://youtu.be/lGTf2nUyxfw), сколихнуло український політикум і шокувало значну частину українського суспільства.

Таке враження складається з того, що робиться на моїй стрічці у мережах. Лунають слова обурення й заклики до «повалення цієї влади» та імпічменту президента і з трибуни Верховної Ради.

Наївні! Чи те, про що розповідають журналісти Д. Бігус та Л. Іванова, справді є сенсацією?

Відстежуючи процеси в Україні з погляду проекту «Ukraine Fighting Corruption» («Україна у боротьбі з корупцією»), ми цю історію бачимо як одно із характерних, типових явищ української дійсності.

Тенденція розвитку незалежної України така, що усі президенти і їхнє близьке оточення неймовірно збагачувалися під час перебування на посаді, оскільки зрощення криміналу з бізнесом та політикою після розпаду СРСР набуло неймовірного розквіту.

Закорінені у давню більшовицьку традицію, аналогічні процеси відбувалися й відбуваються на всіх рівнях державного і суспільного життя, перетворивши Україну на тотально корумповану країну.

Боротьба з корупцією у таких умовах перетворюється на фікцію. І державні, і громадські антикорупційні органи борються не з корупцією як явищем, а з корупціонерами як суб‘єктами окремих корупційних діянь.

Вибірковість переслідування корупціонерів залежить від можливостей або від інтересів борців з корупцією. Тому є корупціонери, які мають статус «священних корів» і які залишаються недоторканими за будь-яких умов і обставин. Є корупціонери, проти яких відкривають кримінальні справи, але вони відбуваються легкими переляками. Звісно ж, є й «цапи відбувайли»…

Закономірність вибіркового суб‘єктивного підходу до боротьби з корупцією така, що корупціонери лише нагліють, їхні дії набувають вишуканішого характеру, і відтак корупція стає невиліковною хронічною хворобою суспільства.

Злочинний видобуток бурштину, нещадне вирубування карпатського пралісу, наживання на війні, в якій гинуть десятки тисяч патріотів і мільйони стають каліками і бездомними, та інші гучні історії – це тільки те, що відбувається на очах в усіх і чому немає кінця.

«Наші гроші» та інші подібні проекти журналістських розслідувань виводять на світло те, що діється в «сірій зоні» або у глибокому підпіллі, звідки часом зливають інформацію скоріше за все обділені участю в «ділі» учасники корупційних оборудок.

Хоч Анатолій Гриценко й переконаний, що «чесних більше», насправді «сміття з хати» виносять не так чесні, як ображені чи обділені, і Олександр Онищенко тому найперший приклад. Очевидно, що така ж особа «злила» журналістам свою «колекцію компромату».

Втім, це міг бути і співробітник однієї з антикорупційних структур чи одного з правоохоронних органів, який знає, що офіційне розслідування злочину партнерів самого президента в оборонній галузі апріорі неможливе.

***

Антикорупційні політики і антикорупційні активісти, як і широкий загал, упевнені в тому, що саме «зміна влади», «зміна політичної системи» й прихід у владу нових, «чесних людей» зробить боротьбу з корупцією ефективною.

Але якщо справді «чесних більше», як переконаний А. Гриценко із своїми прибічниками, чому тоді ті, кого вважали чесними й порядними, уже з перших кроків свого шляху в політику збиваються на манівці, проявляють свою подвійну мораль і виразні риси корупціонерів?

Хочете приклади? Відстежте еволюцію майданного «козака» Гаврилюка. А нашуміла торішня історія з Бубенчиком чого варта. Не називаю значно гучніших імен політиків-початківців, які із грязі вибилися в князі.

На жаль, лише малий відсоток людей здатні витримати випробування спокусою і залишитися чесними і порядними у своєму служінні суспільству, своєму народові.

Віктор Гюґо сказав над труною Оноре де Бальзака: «Він прагнув посісти місце серед тих, світ яких руйнував своїм нещадним пером».

Пригляньтеся уважніше до українських борців з корупцією як із службового обов‘язку (слідчі, прокурори, офіцери спецслужб), так і за покликанням (журналісти, громадські активісти).

Саме вони зазвичай обростають публічними скандалами, і не тому, що справжні корупціонери роблять усе для того, щоб їх дискредитувати. Вони самі дискредитують себе якщо не власною участю в корупційних діях, то своїми просто необачними вчинками, які розчаровують пересічних громадян.

Ще більшою проблемою борців з корупцією є те, що по суті вони борються лише з наслідками корупції (тобто з корупціонерами), а не з корупцією як явищем.

Що стосується державних антикорупційних органів, то вони й створюються для виконання саме таких завдань – виявляти корупціонерів, хапати їх на гарячому й передавати правосуддю.

Як свідчить досвід Китаю, навіть прилюдне карання корупціонерів на горло не є ефективним: корупціонерів знищують фізично штабелями, але корупція залишається незнищенною.

Ви не задумувалися над тим, чому рівень корупції в Китаї залишається таким же високим, як і на теренах колишнього СРСР, а в таких розвинутих країнах, як США, Японія та ін., – низьким, гранично допустимим?

Відповідь проста: тому, що Китай продовжує жити в умовах авторитарно-тоталітарного устрою й адміністративно-командного способу урядування.

Україна також продовжує жити в умовах авторитарно-тоталітарного устрою й адміністративно-командного способу урядування, що їх вона успадкувала від УРСР/СРСР.

Єдина відмінність України від Китаю полягає в тому, що Україна відмовилася від комуністичної ідеології, позбулася диктату однопартійної системи і запровадила інститут президента.

Інститут президента, правда, обріс таким явно неконституційним виконавчим органом, як адміністрація президента, що функціонально є інкарнацією… ЦК КПУ. Ця структура залишилася навіть у тому ж будинку і, можливо, галузеві управління залишилися на тих же місцях, де були відповідні відділи ЦК. Не виключено, що за президентства Кравчука й Кучми там продовжували сидіти на своїх ще компартійних дубових стільцях люди, які залишалися там із компартійних часів.

Прикметно, що інститут президента зберіг за собою і колишню компартійну вертикаль, утворивши обласні та районні адміністрації. Мабуть, ще вірогідніше, що старі перевірені компартійно-радянські номенклатурні кадри і там ще довго залишалися (подекуди, можливо, й залишаються) на своїх нагрітих місцях, виховуючи нові покоління пострадянської уже номенклатури.

Втім, якої пострадянської?! Радянську владу, встановлену понад сто років тому більшовиками, після розпаду Радянського Союзу ніхто не відміняв. Україна залишається «країною рад», з добре структуровано системою, яка співвідноситься з президентською вертикаллю і визнає пріоритет останньої або навіть перебуває з нею в одній упряжці: Верховна Рада, обласні ради, міські/районні ради…

На певних рівнях спостерігаємо навіть злиття президентської вертикалі й рад, чого не було навіть за компартійно-радянської влади. Згадаймо хоча б мерів, які водночас є й головами міських рад.

Характерною ознакою органів державного урядування, як і за компартійно-радянських часів, є колективна відповідальність (сиріч безвідповідальність). Це спонукає урядовців заглядати в рот президентові на національному рівні, «губернатору» – на обласному та голові РДА – на районному.

У свою чергу, це спонукає означених суб‘єктів до застосування методів ручного управління, дає їм індульгенцію «карати й милувати», а отже і визначати межі участі в тих чи інших незаконних/кримінальних «оборудках», які й називаються корупцією.

***

Громадська думка переконана, що «батьком» української корупції є другий президент України Леонід Кучма. Так воно, можливо, бачиться, якщо не розуміти справжньої природи корупції в Україні й на теренах колишнього СРСР.

Не Кучма породив корупцію.

Зрощення криміналу й політики – це «винахід» більшовиків, які розбоєм, бандитизмом, рекетом та іншими популярними й тепер кримінальними методами від самого початку фінансували свою «політичну» діяльність.

Зрощення криміналу й державної влади відбулося щойно після жовтневого більшовицького перевороту, відомого в історії як «Велика Жовтнева соціалістична революція», особливо – з лютого 1918 року, коли Ленін своїм декретом Раднаркому випустив із царських тюрем сто тисяч кримінальних злочинців (політичні в‘язні продовжували «мотати свій строк»).

Нагадаю, що майже всі ці кримінальні злочинці влилися в більшовицькі лави та склали кістяк щойно створеної під орудою Дзержинського ЧК («Надзвичайної комісії»; пізніше – ОГПУ, пізніше – НКВС, ще пізніше – МДБ та КДБ).

Люмпен-пролетаріат та кримінал стали розплідниками більшовицьких партійних і державних кадрів, з добірної частини яких проросло явище, яке пізніше було названо «компартійно-радянською номенклатурою».

Компартійно-радянська номенклатура у класовому суспільстві класом, однак, не стала. Вона стала надкласовим сегментом суспільства, якому «можна було» більше, ніж пролетаріатові як «гегемону суспільства», а тим більше – «колгоспному селянству» й «трудовій інтелігенції».

Жорстка, ба навіть жорстока компартійна дисципліна сприяла тому, що кожен цвіркун знав своє місце, винних карав чи милував внутрішній компартійний суд, мало хто випадав з «обойми» й закінчував за гратами як звичайний злочинець.

Так було до розпаду СРСР.

***

Зверніть увагу на те, що на всьому просторі колишнього СРСР першими президентами нових незалежних країн стали переважно компартійні діячі найвищого рангу. Де вони не стали першими президентами (Литва, Грузія), там вони стали другими президентами.

І тут виникає питання про взаємодію інституту президента й компартійно-радянської номенклатури.

Як колишній секретар ЦК КПУ з ідеології, а потім і з кадрів (кадри, тобто номенклатура, були, власне, компетенцією другого секретаря ЦК), Леонід Кравчук як перший президент незалежної України не міг не спиратися на ту компартійну «еліту», яку він добре знав і якій довіряв.

Отже, адміністрація президента перших чотирьох років незалежності не могла не складатися з тих «перевірених кадрів», хай навіть уже й перефарбованих на «націонал-демократів». Так само склалося і на обласному, і на районному рівнях.

Так компартійно-радянська номенклатура залишилася при владі. Жорсткість компартійної дисципліни відійшла в минуле разом із «класичною» КПРС. «Демократизація» відтак торкнулася передусім корупційних процесів. Щоб ви уявили собі силу номенклатури, нагадаю вам, що Хрущов програв тому, що недооцінив внутрішню силу компартійно-радянської номенклатури.

Та й лідери, навчені уроками Хрущова, з часом усвідомили непродуктивність «волюнтаризму» як методу адміністративно-командного урядування. Таким чином, саме за президентства Кравчука компартійно-радянська номенклатура усвідомила й відчула свою історичну місію, а заодно у ній прокинулася й історична пам‘ять.

Так наступив новий етап зрощення криміналу (передусім злочинців у законі), політики (партій) і державного управління (влади). Прикметно, що не тільки кримінал шукав виходу в політику та владу, тобто політизувався, але й політика (партії) та влада шукали виходу на кримінал, тобто криміналізувалися.

Це почалося ще до фактичного розпаду Радянського Союзу і, можливо, навіть прискорило його колапс. В усякому разі активні процеси взаємодії номенклатури й криміналу помічаємо від початку президентства Кравчука.

За участю саме кримінальних елементів відбулося, зокрема, «реформування» найбільшого в світі Чорноморського пароплавства. Спочатку воно було трансформоване в акціонерне товариство під назвою «Бласко», а потім зникло і «Бласко».

Кому цікаво, покопайтеся в історії київського ФК «Динамо», почесним головою якого від часу свого президентства залишається Л. Кравчук. Саме з «Динамо» пов‘язані створення різних товариств і спільних підприємств з непрозорою власністю, численні фінансові махінації і навіть тяжкі кримінальні злочини як в Україні, так і за кордоном, про які розповідає у циклі своїх інтерв‘ю колишній кримінальний злочиннець і активний учасник подій початку 90-х Л. Ройтман.

За президентства Кравчука ставали на крило й набирали сили «нові українці», які дістали у своє розпорядження компартійні або комсомольські гроші (В. Сумін, Л. Черновецький та ін.).

***

Якщо за президентства Кравчука, компартійно-радянська номенклатура тільки починала розслаблюватися й криміналізуватися, за президентства Кучми криміналітет зайшов у владу і відтак почалася активна «прихватизація», розпил і розпродаж усього, що можна було розпиляти і продати, а також відтиснути.

Гримуча суміш компартійно-радянської номенклатури й криміналітету утворила те, що тепер називають олігархатом. Корупція набула відкритих і цинічних форм, у яких ми її тепер і спостерігаємо.

Отже, якщо комусь хочеться називати Кучму «батьком» чогось, то він є «хрещеним батьком» не корупції, а олігархії та олігархічного урядування.

Наслідком цієї олігархічної форми правління стали приватні політичні проекти, які називають себе партіями або навіть громадськими об‘єднаннями, але більше нагадують організовані злочинні угрупування.

Олігархат виявився зручним інструментом для виконання президентських повноважень Ющенком і особливо – Януковичем, хоч самі вони олігархами й не були.

Петро Порошенко – стовідсотковий продукт олігархії – і як бізнесмен, і як політик. Поза політикою і участю у владі його збагачення було б просто неможливе. Без багатства, олігархічного статусу його президентство було б також неможливим. Такий-от феномен Порошенка. Тому нічого дивуватися тому, що відбувається з ним та його оточенням.

***

Адміністративно-командне президентське правління Порошенка – логічний наслідок еволюції авторитарно-тоталітарного устрою у досі «радянській Україні». Інакшим воно не могло й бути.

Нічим не відрізнятимуться від Порошенка й майбутні президенти, якими інакшими вони не здавалися б пересічному виборцеві.

Олігархічні риси проглядаються практично у кожному з цьогорічних кандидатів на президента. Навіть найінтелектуальніший із них – рант‘є. Це означає, що збагачення і заможне життя для них підсвідомо є важливішим, ніж бажання послужити своєму народові, суспільству і увійти в історію видатним державним діячем.

Їхні партії або інші сили, які за ними стоять, є не ідеологічними партіями з продуманими й виваженими стратегічними програмами розвитку України, а приватними організованими угрупуваннями, метою яких є прихід до влади й популістські обіцянки реформ, які потім обертаються в кращому разі косметичним ремонтом фасаду.

Деякі кандидати опираються на підтримку професійних об‘єднань своїх колег. Але є й такі, що через брак власних ідей і концепцій випитують у народу, чого він сподівається від їхнього президентства у разі їхньої перемоги.

Жоден кандидат, жодна громадсько-політична сила, яка за ним стоїть навіть не заїкається про нагальність системних змін – заміну авторитарно-тоталітарного устрою та адміністративно-командного способу урядування, успадкованих Україною від УРСР/СРСР, без якої навіть розмови про подолання корупції, олігархії тощо не мають сенсу.

Володимир Іваненко

Український Університет

25 – 26 лютого 2019 р.

ПРО ВАЖЛИВІСТЬ СИСТЕМНОГО ПІДХОДУ ДО ОЦІНКИ ІСТОРИЧНИХ ПОСТАТЕЙ

Юрій Дорошенко (Yuriy Doroshenko) спровокував дискусію про Степана Бандеру й бандерівців у їхніх стосунках з мельниківцями. Volodymyr Viatrovych (Володимир В’ятрович) став на захист свого кумира (див.: https://www.facebook.com/100000100524358/posts/2514772535202739?sfns=mo).

Думаю, оцього протистояння в поглядах на С. Бандеру не було б, якби не один надзвичайної ваги чинник, про який я вже не раз писав, але мушу сказати ще раз.

Широкий загал може мати діаметрально протилежні погляди на будь-яку історичну постать, позаяк люди сприймають факти, події та явища не так розумом, як серцем – емоційно.

Інша справа – фахівці. Мене завжди дратує, коли історики (у нашій ситуації) ідеалізують якогось історичного персонажа, в кращому разі зауважуючи, що в того могли бути й вади (мовояв, «немає людини без гріха»).

Звертаючи на це увагу, я веду не до того, щоб дослідження неодмінно збалансовувати позитивами й негативами (50:50), хоч це й варто було б робити. Я про те, що історикам годилося б не виривати предмет своїх симпатій з історичного контексту.

Чим, зокрема, спричинена сучасна ідеалізація Бандери? Та тим, що він вирваний із історичного контексту: дослідники чомусь «забувають», що Бандера як явище був об’єктом (породженням) і суб‘єктом авторитарно-тоталітарної епохи. Отже, все – як він жив і що він робив – об‘єктивно неможливо розглядати поза цим контекстом.

Зверніть увагу на те, що Бандера післявоєнного часу – дуже відмінний від того, яким він був до війни й під час війни.

Мені трапилося спілкуватися з багатьма живими учасниками подій за участю Бандери, Мельника, Шухевича, Боровця, Петренка та інших. Усі вони неодмінно наголошували на необхідності зважати на те, в які часи і в яких умовах їм доводилося творити історію.

Для нас важливі передусім уроки цієї історії, а в цих уроках вивчення помилок має не менше (якщо навіть не більше) значення, ніж романтизація одних історичних персонажів, соромливе замовчування других і нищівна критика третіх.

Чим обернулося фокусування, ба навіть зациклення на постаті С. Бандери? Не тільки тим, що інші (не менше знакові!) постаті в історії націоналістичних рухів і націоналізму залишаються належним чином не поцінованими.

Проблема в тому, що цей вибірковий підхід спричинився до того, що розкол і непорозуміння в націоналістичному русі не були подолані на час розпаду СРСР і навіть постання незалежної України не об‘єднало націоналістів.

Воєнний історик генерал-лейтенант Володимир Федько свідчить, що наприкінці 80-х років Григорій Приходько ініціював створення потужної націоналістичної партії, але на заваді цьому стало саме агресивне небажання бандерівців до примирення та об‘єднання заради розбудови нації і держави (див.: https://www.ar25.org/node/41415).

Бандерівці домінували й продовжують домінувати в діаспорі. Бандерівці домінували в Народному Русі України. Бандерівці оточили щільним кільцем Леоніда Кравчука ще як голову Верховної Ради, а потім і як президента України. Саме з їхньої подачі державним прапором України став не жовтоблакитний, а синьо-жовтий прапор.

Ототожнення націоналізму лише з іменем С. Бандери підсилюють і численні ліворадикальні громадсько-політичні об‘єднання, які позиціонують себе бандерівцями й послуговуються націоналістичною риторикою, але за суттю своєю не є націоналістичними. Фактично ми спостерігаємо профанацію націоналістиного руху й націоналістичної ідеології.

Можливо, що саме в цьому криються причини того, що націоналістична думка у своєму теоретичному й методологічному вираженні зупинилася на рівні 50-х років минулого століття й не набула сподіваного розвитку та розквіту на час проголошення незалежності України.

Ось напевно чому ми не маємо належним чином осмисленої й структурованої націоналістичної ідеології, а відтак, зокрема, і національної ідеї. Ось чому ми не маємо жодної справді ідеологічної націоналістичної партії консервативного або традиціоналістського типу, яка спиралася б на українські національні традиції й звичаї.

Володимир Іваненко

Український Університет

12 лютого 2019 р.

«АЗБУКА НАЦІОНАЛІЗМУ»

Футуролог Ігор Каганець та воєнний історик генерал-лейтенант Володимир Федько започаткували, як оголошено, серію відеодіалогів (див.: https://youtu.be/qevpXsh9IIk), присвячених історичному досвіду, сучасному станові та перспективам розвитку українського націоналізму (дет. див.: https://www.ar25.org/node/41415).

Це – одна з перших спроб об‘єктивного аналізу та оцінки явища, про яке в українському суспільстві мають неповне або викривлене уявлення, яке викликає багато суперечок і за яким криється багато проблем української політики, націєтворення та державотворення.

І. Каганець запропонував певні критерії, за допомогою яких він аналізує та оцінює український націоналізм. В. Федько у своїх спостереженнях і висновках позиціонує себе не тільки як учений-історик, але і як активний учасник подій. Розмова цих двох неординарних особистостей вийшла цікавою й продуктивною. Вона спонукає до серйозних роздумів.

Як науковця, мене трохи напружує те, що в осмисленні націоналізму в цілому співрозмовники аж надто багато уваги приділяють німецькому націонал-соціалізмові, в якому, як не поверни, все-таки більше соціалізму (звідси й авторитарно-тоталітарна природа нацизму), ніж націоналізму (нацизм не спирався на німецькі традиції й звичаї, тобто на консерватизм і традиціоналізм, а шукав своє коріння в зовсім іншому місці).

Обговорення історичного досвіду нацизму лише частково торкнулося його зв‘язку з власне українським націоналізмом, коли І. Каганець та В. Федько згадали про Соціал-національну партію України, внаслідок розколу якої виникло ВО «Свобода».

Ми сходимося на тому, що «Свобода» активно послуговується націоналістичною риторикою, позиціонує себе як продовжувачка бандерівського руху і нічого не робить для розвитку теорії й методології українського націоналізму.

Мене також непокоїть те, що пан Каганець домінує у відеосюжеті, відводячи співрозмовникові роль підтакувача, хоч пан Федько має багато чого сказати. Думаю, що для непрофесійного глядача програма була б привабливішою й цікавішою, якби вона йшла як вільна розмова, тобто не була так академічно заформалізована.

Сподіваюся, у наступних випусках циклу «Азбука націоналізму» ці нюанси буде враховано.

 

Насамкінець хочу висловити вдячність за те, що наприкінці передачі (за 12 хвилин до кінця) співрозмовники згадали і про моє бачення українського націоналізму, висловлене в одній із моїх останніх публікацій.

До речі, вони могли б врахувати й мою думку, коли обговорювали «націоналізм» Д. Трампа, спираючись лише на його риторику й не звертаючи уваги на його світогляд у цілому. Тим більше, що у мене зовсім недавно була дискусія на цю тему з І. Каганцем.

Володимир Іваненко

Український Університет

12 лютого 2019 р.

ПІДСУМКИ МІСЯЦЯ

Врятуймо садибу Миколи Леонтовича:

ПІДСУМКИ МІСЯЦЯ

Місяць тому ми відкрили сторінку «Врятуймо садибу Миколи Леонтовича» (https://www.facebook.com/MykolaLeontovychMemorial/), ініціювавши міжнародний проект відбудови садиби Миколи Леонтовича в селі Шершні на Вінничині.

Першим нашим кроком був лист-звернення до громадськості України підтримати нашу ініціативу та приєднатися до неї.

Приємно відзначити, що негайно на наше звернення відгукнулися саме на Вінничині. Голова обласної письменницької організації Вадим Вітковський з групою активістів здійснив поїздку до Шершнів, ознайомився із ситуацією і погодився очолити робочу групу нашої ініціативи на Вінничині.

Ми звернулися із спеціальним листом до міністра культури України Євгена Нищука (https://www.facebook.com/Yevhen.Nyschuk/). Міністерство культури України поки що не висловило свого ставлення до нашої ініціативи, фактично проігнорувавши наш лист. Це – свідчення того, що міністерство культури України не стурбоване станом садиби М. Леонтовича і не зацікавилося нашою ініціативою.

Поки що нам не вдалося знайти музично-культурного діяча в Києві, який згуртував би і очолив робочу групу нашої ініціативи в Києві для координації роботи на національному рівні.

На наш лист до ІМФЕ НАНУ відгукнулася музикознавець і публікатор спадщини М. Леонтовича Валентина Кузик. Активне спілкування з панею Кузик поки що не налагоджено.

Одержавши інформацію про те, що Фонд гуманітарного розвитку України оголосив конкурс на аохітектурні рішення для реставрації садиби М. Леонтовича, ми звернулися до ФГРК з проханням повідомити нам про статус їхнього проекту. Фонд не відповів на наш лист.

Таким чином, складається враження, що в Україні ні держава в особі міністерства культури, ні широка громадськість по суті не переймаються станом садиби українського генія світової слави і не зацікавлені у збереженні його садиби та перетворенні її на потужний музично-культурний центр.

З огляду на це, очевидно, нам доведеться зосередити увагу на співпраці з громадськістю та органами регіональної й місцевої влади Вінничини.

Варто також наголосити й на тому, що наша ініціатива не знаходить підтримки і в діаспорі.

Від світового українства ми сподіваємося передусім на допомогу у збиранні коштів у країнах компактного проживання українців, причому не так у середовищі самої діаспори, як серед широкого загалу шанувальників «Щедрика» та комерційних структур, які використовують «Щедрик» під час Різдвяних святок.

Зважаючи на важливість цієї роботи, ми готові з метою заохочення виплачувати активістам фандрейзингу певний відсоток від зібраних коштів. Проекти угод і з активістами, і з потенційними спонсорам наразі випрацьовуються.

Якщо ви бажаєте підтримати нашу ініціативу спонсорським внеском або пожертвою, ви можете зробити це уже зараз, перейшовши за посиланням: http://paypal.me/UkrainianUniversity.

Зв‘язатися з нами можна через електронну пошту: ukrainainternational@gmail.com або ukrainianuniversity@gmail.com.

Володимир Іваненко

Український Університет

8 лютого 2019 р.

ІГРИ ІЗ ЗАСТАВОЮ ЯК ПОЛІТТЕХНОЛОГІЯ?

Сайт ЦВК (http://www.cvk.gov.ua/) не відображає цю інформацію, але із сторінок деяких ефбешних активістів, які вирішили взяти участь у президентському марафоні, вона стала відомою громадськості і, отже, може бути предметом публічного обговорення.

Усе почалося з того, що не так і давно популярний сільський голова з української глибинки й колишній регіонал Максим Голосний (https://www.golosnoy.com) оголосив, що буде балотуватися на президента України без передбаченої законом застави (2.5 млн гривень або майже $100К), знайшовши протиріччя в законодавстві.

Хоч сам М. Голосний подав документи на реєстрацію в ЦВК певний час тому, несплата застави є формальним приводом для ЦВК не реєструвати пошукача президентської булави.

Тямковитий сільський голова напевно це усвідомлює, і тому він, звичайно ж, звертатиметься до суду для захисту свого конституційного права не витрачати гроші на заставу, оскільки застава є предметом компетенції не Конституції, а лише законодавства про вибори.

Прикметно, що колишній регіонал вирішив проходити цей судовий процес не самотужки, а в компанії з іншими активістами президентських перегонів. Він кинув клич у маси, і до його ініціативи приєдналося, судячи із залученого запису будівельника Андрія Рачка.

Ось текст А. Рачка:

«Прохання про максимальне росповсюдження, перепост. Нас повинна знати вся Україна і по за її межами.

Українці, підтримайте наші наміри зробити політику прозорою.

Підтримав заклик Максима Голосного і подав документи на кандидата в президента України без залога і таких виявилось до 400 кандидатів.

Ми проводимо спец опепацію. Наша перша задача подати документи, а потім суди. Бо грошові внески – це перешкода достоній людині від народа стати президентом України.

Ось що я з себе представляю.

https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=2237487306531180&id=100008097970132

https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=2265544450392132&id=100008097970132

Що нам дає підстави звертатися до суду якщо нам відмовлять.

https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=2265940493685861&id=100008097970132

04.02.2019р.

https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=2266136526999591&id=100008097970132»

(див.: https://www.facebook.com/100008097970132/posts/2265886260357951/).

Що це означає? Це означає те, що в судах України буде зареєстровано хай і не всі 400, але сотні судових справ, за результатами розгляду яких якщо не сотні, то десятки суддів ухвалять рішення, якими зобов‘язуватимуть ЦВК зареєструвати кандидатів-халявників.

Звісно, будуть апеляції, і справи просуватимуться по судах нагору до Верховного Суду, а відтак і Конституційного. Рішенням якоїсь судової інстанції буде призупинено або й перенесено на пізніше (на невизначений час) вибори президента, і відтак Петро Порошенко зможе спокійно продовжуватиме намотувати собі «другий термін».

Можна подумати, що це – той випадок, коли «корисні ідіоти», яким несть числа в українському суспільстві, у такий спосіб «допомагають» процесам українського державотворення. Але!

Мені тут підказують, що цілком можливим є й інший варіант цієї ініціативи М. Голосного: політтехнологія, яку певні сили використовують для того, щоб зірвати президентські вибори в Україні після того, як не спрацювала ідея введення воєнного стану на п‘ятому році війни.

Мені також підказують, що не британська королева нашептала цю ідею сільському голові з української периферії під час його зустрічей у верхах на туманному Альбіоні. Карта вказує на цілком конкретного сценариста, який хоче залишатися за кулісами політичних баталій.

***

Звичайно, кількамільйонна застава відкриває можливості для участі в президентських виборах олігархічним висуванцям.

Але чи є вона справді серйозною перешкодою для участі у перегонах представників громадсько-політичних сил та самовисуванців?

Якщо виходити з досвіду не тільки українських виборів, а й виборів у розвинутих країнах світу, можна звернути увагу, що виборча кампанія стає усе дорожчою і дорожчою, і розмір застави у цьому кошторисі є, без перебільшення, незначною сумою.

Звісно, заможний чи прив’язаний до чийогось гаманця претендент на булаву цю суму знаходить навіть хоча б заради «корочок» кандидата у президенти та самозадоволення. Українців з гетьманськими амбіціями, але з порожніми кишенями, на жаль, не менше, ніж тих, хто доривається до влади за допомогою грошей.

Застава, як і фінансування передвиборної кампанії, громадськістю, суспільством, очевидно, не були б проблематичними, якби претенденти пропонували суспільству концепції свого стратегічного бачення перспектив розвитку України, здатні заволодіти масами і, отже, стати матеріальною (фінансовою в тім числі) силою.

Амбітному претендентові без грунтовної теоретичної підготовки, але з видатними лідерськими (зокрема, організаторсько-управлінськими) талантами не обов‘язково навіть винаходити власний велосипед. Він може взяти на себе втілення в життя концепції розвитку України з готовим алгоритмом дій, уже випрацювану тим чи іншим «мозковим центром».

Взагалі треба вважати безглуздям кандидувати на посаду президента без підтримки «мозкового пулу», навіть якщо сам претендент є втіленням геніальності. Ситуативність дій і всі помилки президентів України – наслідки недооцінки значення саме «мозкових центрів».

Ще більшим безглуздям претендентів на посаду президента (особливо – самовисуванців) є нехтування значенням потужних і добре структурованих громадських (не обов’язково політичних) організацій. Саме громадські об’єднання уможливлюють не тільки розгортання штабів у регіонах та на місцях, а й налагодження інформаційно-агітаційної роботи. Практично за безцінь.

Коли стратегічна візія претендента на посаду президента збігається з метою та завданнями відповідних громадсько-політичних рухів, збір коштів як на заставу, так і на саму кампанію взагалі перестає бути проблемою.

Об‘єднані у широкий національний фронт і озброєні добре продуманими і згармонізованими між собою концепціями громадсько-політичні рухи, які прагнуть реальних системних змін, отже, спроможні не тільки підтримати достойного кандидата, але й забезпечити йому перемогу.

Біда тільки, що рівень національної свідомості й громадянської зрілості кандидатів, як і всього українського суспільства, залишає бажати кращого. Оця інфантильність українського суспільства й дозволяє нечистим на руку політикам (і антиукраїнським силам взагалі) маніпулювати свідомістю легковірних українців заради реалізації власних амбіцій.

Володимир Іваненко

Український Університет

Міжнародна Фундація Лідерства

5 лютого 2019 р.

ЯК ВИРВАТИСЯ З ГЛУХОГО КУТА

Специфіка моїх фахових інтересів та контингенту моїх друзів визначає змістове наповнення моєї стрічки у Фейсбуці.

Ось уже кілька днів поспіль ця стрічка заповнена обговореннями однієї особи, однієї події із життя цієї особи, але – що прикро – ніхто не бачить чи й не хоче бачити ЯВИЩЕ, що його уособлює і ця особа, і ця подія.

Мова про ЗУРАБА АЛАСАНІЮ та його звільнення з посади, яку він допіру обіймав.

Мені не шкода З. Аласанії, про що я й написав щойно довідавшись про його звільнення і ще не знаючи подробиць. Тим більше мені не шкода його й тепер, коли відкрилися куліси.

Мені не шкода й тих, хто обурюється порушеннями законодавства, контракту, угоди чи чого там ще, тиском з боку адміністрації президента чи самого П. Порошенка, черговим наступом цензури та ін.

Мені шкода УКРАЇНСЬКОЇ журналістики, яка за десятиліття незалежності не спромоглася створити й розбудувати УКРАЇНОЦЕНТРИЧНУ СИСТЕМУ ЗМІ та стати реальною ЧЕТВЕРТОЮ ВЛАДОЮ в Україні.

***

Я спробував за допомогою Ґуґла знайти бодай щось із того, що зробив у своєму житті Зураб Аласанія як УКРАЇНСЬКИЙ журналіст та УКРАЇНОЦЕНТРИЧНИЙ медіа менеджер, і не знайшов НІ-ЧО-ГО!

Гаразд, колеги! Ґуґл може чогось і не знати. Тому, якщо хтось із вас знає бодай щось, розкажіть про це в коментарях.

Аргумент типу «Аласанія – нє укрАінєц і у нєго дажє фамілія…» не приймається. Одним із моїх найближчих побратимів у боротьбі за українську журналістику ще 1990 року був Валерій Басиров, народжений на Уралі кримський татарин, якого радянська влада переслідувала за… український націоналізм. Ґеорґій Ґонґадзе також мав неукраїнське прізвище.

Отже, не маючи (поки що?) будь-яких доказів будь-якого внеску З. Аласанії в українську журналістику та в розбудову україноцентричної системи ЗМІ, можна сказати:

І СЛАВА БОГУ, ЩО ЙОГО ЗВІЛЬНИЛИ! Успіхів йому у пошуку нової роботи за межами української журналістики!

***

Тепер давайте поговоримо про законність та незаконність звільнення З. Аласанії чи будь-кого іншого в системі ЗМІ в Україні. Це – надзвичайно цікава тема, і особливо – з погляду апелювання до Закону за умов його тотального порушення, або скажемо делікатніше – недодержання.

Щоб попередити закиди в некомпетентності, нагадаю вам, що перший закон України про пресу та інші ЗМІ, як і Статут Спілки журналістів України (1990) були написані очолюваними мною групами експертів (журналістів та юристів), а трохи пізніше в Українському Вільному Університеті в Мюнхені я працював над докторатом з масовокомунікаційного права (робочі матеріали можна знайти в моєму архіві – ЦДАМЛМ України, ф. 1111).

Отже, цілком компетентно я можу стверджувати, що журналістика і ЗМІ в Україні, на превеликий жаль, ніколи не функціонували й не функціонують у повній відповідності із Законом, а про додержання фахових морально-етичних норм і принципів не доводиться навіть говорити.

Власне, й сам Аласанія став жертвою того, що він вибудовував своєю фаховою діяльністю і своєю безпринципністю, хай що там не говорили про його «послідовну принципову позицію» у якомусь ілюзорному протистоянні з президентом України чи кого там ще серед тих, хто були над ним.

Людина з низьким рівнем національної свідомості й громадянської відповідальності зазвичай живе за поняттями, але не за Законом.

***

Фаховий рівень – окрема тема, бо є одним із фактів і факторів того, що сталося в цьому окремо взятому випадку і що відбувається в українській журналістиці та системі ЗМІ України взагалі.

Якість української журналістики давно залишає бажати кращого. У ЗМІ України давно вже перестали дбати про якість. Якість як засаднича категорія зникла навіть з риторики, тих хто мав би обстоювати якість і закладати устремління до якісного показника в майбутнє української журналістики.

А що ви хочете, коли професор журналістики майже щодня українсько-російським суржиком просторікує либонь на всіх проросійських або принаймні українобайдужих телеканалах і хвалиться тим, що його «знают і слушают міліони».

В Україні стало несоромно творити апріорі неякісну журналістику, і саме тому, на моє переконання, тут шукають собі фахову гавань такі, як Шустер чи Кісєльов (я писав про обох).

Зверніть увагу: останній вирізнявся своїм непересічним талантом у себе вдома в Росії, але примітивізувався і опустився рівнем своєї майстерності, щойно переїхавши в Україну. У мене цьому є лише одно пояснення: у рідному для себе середовищі талановитий журналіст підтягує аудиторію до свого рівня, а в чужому – шукає звичної йому аудиторії, що в Україні явилася Кісєльову у вигляді відрижки совка.

Цей приклад пояснює нам і феномен Аласанії як журналіста й медіа менеджера, який через свою профнепридатність помилився країною і поліз не в своє діло.

Про некомпетентність Аласанії та багатьох його колег говорить, зокрема, той факт, що їм забракло знань розібратися, у чому ж відмінність між суспільним/громадським мовленням, з одного боку, та державним або комерційним (приватним) – з другого.

Кілька разів я намагався пояснити це на прикладі того, як працюють PBS та NPR, але, судячи з обговорень, навіть до найпросунутіших «суспільників» в Україні так і не дійшло, в чому ж проблема, в чому суть їхніх невдач.

***

Зрештою, облишмо Аласанію та йому подібних з усім сонмом «журналюг» і «журнашлюх», які, розперезавшись, правлять бал в інформаційному просторі України. Увільнені з одного місця, вони знаходять застосування в іншому й залишаються незнищенною кастою до тих пір, поки наш інфопростір залишатиметься монополією Москви.

З огляду на це, марно волати й до тих, хто вражений синдромом меншовартості і хто з малоросійською заповзятливістю та запопадливістю свідомо або несвідомо служить чи прислужує імперській ідеї Кремля або з холодною байдужістю споглядає перебіг процесу – «какаяразніца».

Моє слово – до УКРАЇНСЬКИХ журналістів з достатньо (хоча б!) високим рівнем національної свідомості й громадянської зрілості/відповідальності.

***

Колеги! Упродовж років і десятиліть я ратую за творення УКРАЇНСЬКОЇ журналістики високої проби, здатної відвоювати у ворога й захистити інформаційний суверенітет України, створити УКРАЇНОЦЕНТРИЧНУ систему ЗМІ і українізувати інформаційний простір України, а відтак стати дієвою силою піднесення національної свідомості й громадянської зрілості/відповідальності українського суспільства, чинником формування і вираження УКРАЇНСЬКОЇ громадської думки як ЧЕТВЕРТОЇ ВЛАДИ й інструментом вирішального впливу на першу (виконавчу), другу (законодавчу) та третю (судову) влади.

Думаю, ми всі свідомі того, що цього можна досягти за умови втілення в життя кардинальних СИСТЕМНИХ ЗМІН в Україні. Пародоксальність ситуації, однак, у тому, що здійснення цих системних змін неможливе без дієвої участі УКРАЇНОЦЕНТРИЧНОЇ системи ЗМІ.

Напевно, ми всі також розуміємо, що українізувати олігархічну систему ЗМІ, як вона склалася в Україні, неможливо навіть теоретично, оскільки в Україні немає жодного проукраїнського, не кажучи вже про питомого українського, та ще й з високим рівнем національної свідомості й громадянської зрілості/відповідальності олігарха, здатного вийняти із своєї кишені пару мільярдів доларів чи бодай десяту частину.

Отже, чекати й сподіватися на те, що хтось такий появиться і проявиться в майбутньому, також марна справа. Але!

Усе велике починається з малого, ба навіть з дуже малого. Либонь найбільша в історії і найпотужніша інформаційно-пропагандистська машина СРСР, на інерції якої продовжує ефективно працювати нинішня російська пропаганда, починалася з нікчемної більшовицької газетки «Іскра». «Із іскри розгориться полум‘я», – був упевнений творець авторитарно-тоталітаргого устрою, якого й досі не може спекатися Україна.

***

Ми запропонували алгоритм створення УКРАЇНОЦЕНТРИЧНОЇ системи ЗМІ для України й світового українства, на основі якого через об‘єднання, консолідацію й координацію зусиль малих і зовсім маленьких українських інформаційних та інформаційно-аналітичних ресурсів (ЗМІ, сайтів і блогів) можна створити потужну Українську Світову Інформаційну Мережу, з якої проросте і якісно нова україноцентрична система ЗМІ в Україні.

Серед засадничих принципів організації цієї мережі/системи одне з чільних місць займає і справді суспільне/громадське мовлення (інформування).

На сьогодні я не знаю жодного іншого УКРАЇНОЦЕНТРИЧНОГО інформаційного проекту, який пропонував би кращий вихід із того глухого кута, в який УКРАЇНСЬКУ журналістику й УКРАЇНСЬКІ ЗМІ загнали україноненависні та українобайдужі Аласанії й олігархи.

Наша сила – не в кількості, і тому «нас багато – нас не подолати» не може бути нашим гаслом. Наша сила – в якісній консолідації й високофаховій координації зусиль.

Вирвемося?

***

Ознайомитися з проектом та умовами участі в УСІМ можна на сайті: http://www.ukrainainc.net.

Володимир Іваненко

Український Університет

Українська Світова Інформаційна Мережа

2 лютого 2019 р.

CAROL OF THE BELLS CALLS FOR YOUR HELP!

EN/UA

CAROL OF THE BELLS CALLS FOR YOUR HELP!

Let’s Save Mykola Leontovych’s Memorial Estate & Turn It Into A World Winter Holidays Festival Center

Dear Ladies & Gentlemen:

Every Christmas time all over the world you can hear and enjoy maybe the most beautiful song known as Carol of the Bells. Now, more and more people around the Globe know that this glorious song is an ancient Ukrainian carol (shchedrivka), introduced to the public by famous Ukrainian composer and conductor Mykola Leontovych (1877 – 1921) and it is known in Ukraine as “Shchedryk”. “Shchedryk” started its worldwide journey after it was triumphantly performed by the Olexander Koshits Ukrainian choir in the famous Carnegie Hall in New York.

The 100th anniversary of this event will be celebrated in two years. Ukraine should achieve not only the inclusion of “Shchedryka” in the UNESCO World Heritage, but also initiate the proclamation of 2021 as the international year of “Shchedryka”. And the village of Shershni in Vinnytsia region should become Mecca not only for carols singers, but for all Ukrainians who know and appreciate the suffering history of Ukraine.

Unfortunately, Mykola Leontovych Estate in the village of Shershni in Vinnytsia region is a very bad condition. You can see it on pictures made by Pawel Niedaszkowski and posted on Facebook (see: https://www.facebook.com/100000246244522/posts/2264935983524588/).

Ukrainian University – a nonprofit educational and research institution in Washington, DC (USA) and only one of a few think tanks in Ukrainian diaspora – started a project with the purpose not only to help restore and maintain Mykola Leontovych Estate in Ukraine, but to build there Mykola Leontovych International Christmas Carols Festival center to celebrate and promote ancient Ukrainian and other ethnic cultures.

We believe that Mykola Leontovych deserves this Memorial, and this is actually the only way how Ukraine and Ukrainians can benefit from worldwide annual commercial use of Mykola Leontovych’s “Shchedryk” known worldwide as Carol of the Bells.

Please, be generous to pay a tribute to Mykola Leontovych by contributing or donating as much as you can to our project via UKRAINIAN UNIVERSITY. All you need to do is to follow the link: http://paypal.me/UkrainianUniversity. All donations to Ukrainian University are tax deductible by the US laws.

For more information (regarding other forms of payments as well), please, contact us by e-mailing to ukrainianuniversity@gmail.com or texting to 1-202-246-2646 (Viber account is available as well).

Prof. Dr. Volodymyr Ivanenko

Ukrainian University president and co-founder

January 8, 2019

***

«ЩЕДРИК» ПРОСИТЬ ВАШОЇ ДОПОМОГИ!

Врятуймо меморіальну садибу Миколи Леонтовича й перетворімо його у Світовий Фестивальний Центр Зимових Обрядових Святок

Шановні пані та панове!

Користувач Фейсбуку Pawel Niedaszkowski виклав на своїй сторінці фотографії будинку всесвітньовідомого українського композитора й етномузиколога Миколи Леонтовича, автора знаменитого «Щедрика», що зажив світової слави. Будинок знаходиться в селі Шершні Вінницкої області і перебуває в жахливому стані (див.: https://www.facebook.com/100000246244522/posts/2264935983524588/).

Упродовж тривалого часу я думав над тим, що Україна могла б мати як роялті від щорічного комерційного використання «Щедрика». Як з‘ясувалося, з юридичного погляду авторські права на музику М. Леонтовича уже давно стали публічними (public domain).

Ужахнувшись від побаченого на фотографіях, я подумав про те, що ми можемо й повинні спонукати бізнеси, які щороку використовують твір геніального українського композитора, спонсорувати реставрацію та утримання меморіальної садиби М. Леонтовича.

У майбутньому ця меморіальна садиба Миколи Леонтовича уявляється нам як місце проведення міжнародного різдвяного фестивалю «Щедрик» («Carol of the Bells International Christmas Festival»).

З цією метою Український Університет започатковує спеціальний проект, який буде частиною етномузичних студій імені професора Климента Квітки.

Для координації цього проекту на міжнародному рівні та для організації й координації реставраційних робіт в Україні ми формуємо спеціальний координаційний комітет.

Запрошую Вас до участі у Міжнародному координаційному комітеті Меморіалу Миколи Леонтовича (МКК). У разі Вашої згоди на участь у комітеті, прошу зголоситися, яку функцію Ви могли б узяти на себе.

Наперед дякую.

З повагою –

Проф. Д-р Володимир Іваненко,

президент Українського Університету,

Голова Міжнародного координаційного комітету Меморіалу Миколи Леонтовича

8 січня 2019 р.

***

ПІДТРИМАЙТЕ ЦЕЙ ПРОЕКТ!

ДУЖЕ ПРОСТО ЗРОБИТИ ВНЕСОК ДО УКРАЇНСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ!

Якщо ви бажаєте зробити пожертву на користь Українського Університету, будь ласка, перейдіть за поданим нижче посиланням, щоб зробити свій внесок. Дякуємо! http://paypal.me/UkrainianUniversity.

Прохання обов‘язково додавати інформацію про призначення пожертви: «Меморіал Миколи Леонтовича».

***

«Щедрик» Миколи Леонтовича

Запис 1922 року:

https://youtu.be/qTWJHsXbDT4

Сучасний запис:

https://youtu.be/Pj4ZcVBevoo

***

Микола Леонтович – Mykola Leontovych

@MykolaLeontovychMemorial

https://www.facebook.com/MykolaLeontovychMemorial/

SAVE MYKOLA LEONTOVYCH MEMORIAL ESTATE

UA/EN

ВРЯТУЙМО САДИБУ МИКОЛИ ЛЕОНТОВИЧА

Користувач Фейсбуку Pawel Niedaszkowski (https://www.facebook.com/profile.php?id=100000246244522) виклав на своїй сторінці фотографії будинку всесвітньовідомого українського композитора й етномузиколога Миколи Леонтовича, автора знаменитого «Щедрика», що зажив світової слави. Будинок знаходиться в селі Шершні Вінницкої області і перебуває в жахливому стані (див.: https://www.facebook.com/100000246244522/posts/2264935983524588/).

Упродовж тривалого часу я думав над тим, що Україна могла б мати як роялті від щорічного комерційного використання «Щедрика» (https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A9%D0%B5%D0%B4%D1%80%D0%B8%D0%BA_(%D0%9B%D0%B5%D0%BE%D0%BD%D1%82%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87)?wprov=sfti1). Як з‘ясувалося, з юридичного погляду авторські права на музику М. Леонтовича уже давно стали публічними (public domain). (Більше про Леонтовича тут: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B5%D0%BE%D0%BD%D1%82%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87_%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0_%D0%94%D0%BC%D0%B8%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87?wprov=sfti1).

Ужахнувшись від побаченого на фотографіях, я подумав про те, що ми можемо й повинні спонукати бізнеси, які щороку використовують твір геніального українського композитора, спонсорувати реставрацію та утримання меморіальної садиби М. Леонтовича.

З цією метою Український Університет започатковує спеціальний проект, який буде частиною етномузичних студій імені професора Климента Квітки.

Для координації цього проекту ми формуємо міжнародний координаційний комітет, персональний склад якого буде оголошено пізніше.

ПІДТРИМАЙТЕ ЦЕЙ ПРОЕКТ!

ДУЖЕ ПРОСТО ЗРОБИТИ ВНЕСОК ДО УКРАЇНСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ!

Якщо ви бажаєте зробити пожертву на користь Українського Університету, будь ласка, перейдіть за поданим нижче посиланням, щоб зробити свій внесок. Дякуємо! http://paypal.me/UkrainianUniversity.

Володимир Іваненко

Український Університет

8 січня 2019 р.

***

SAVE MYKOLA LEONTOVYCH MEMORIAL ESTATE

Facebook user Pawel Niedaszkowski (https://www.facebook.com/profile.php?id=100000246244522) posted on his page photos of the home of the world-famous Ukrainian composer and ethnomusicologist Mykola Leontovych, the author of the famous “Shchedryk” (known in the world as Carol of the Bells), that has lived world fame. The house is in the village of Shershni of the Vinnytsia region and is in a terrible condition (see: https://www.facebook.com/100000246244522/posts/2264935983524588/).

For a long time, I was thinking that Ukraine could benefit financially from the annual commercial use of the “Shchedryk” (Carol of the Bells – https://en.wikipedia.org/wiki/Carol_of_the_Bells?wprov=sfti1). As it turned out, from a legal point of view, the copyrights to music by M. Leontovych have long been public (public domain). (More about Leontovich here: https://en.wikipedia.org/wiki/Mykola_Leontovych?wprov=sfti1).

Terrified from what is seen on the photographs, I thought that we can and should encourage the companies that use the work of the genius Ukrainian composer each year to sponsor the restoration and maintenance of the M. Leontovych memorial estate.

To this end, Ukrainian University initiates a special project that will be a part of the Klyment Kvitka Ethnomusicological Studies.

To coordinate this project, we are forming an Mykola Leontovych International Coordination Committee whose list of members will be announced later.

SUPPORT THIS PROJECT!

It is very easy to make a contribution to the UKRAINIAN UNIVERSITY!

If you want to donate in favor of the Ukrainian University, please follow the link below to contribute. Thank you! http://paypal.me/UkrainianUniversity.

Volodymyr Ivanenko

Ukrainian University

January 8, 2019

UKRAINE: LEGACY & CHALLENGES

An Introduction

Ukraine as an independent state has emerged after the Soviet Union collapse in 1991. It attracted a worldwide attention in 2004 during Orange Revolution. Much more attention Ukraine got during 2013 – 2014 EuroMaidan and Revolution of Dignity. But the Russian aggression became a turning point that put Ukraine into the center of global politics and media.

Talking everyday to Americans and people from other countries about Ukraine, Ukrainians and Ukrainian internal and international affairs, I made a conclusion how little people around the world know about challenges Ukraine and Ukrainian nation are facing at this time.

As an Ukrainian Studies scholar, as an Ukrainian Topics publicist and just as an Ukrainian American, I am not satisfied with what I read or hear from journalists, experts, politicians, public activists who are writing and talking about Ukraine, Ukrainians and Ukrainian internal and international affairs.

My goal is not to argue with them on each particular topic, but to provide better knowledge and better understanding of Ukraine, Ukrainians and Ukrainian internal and international affairs, as I see everything from my prospective.

In this context, I definitely do not pursue the goal of improving or repairing Ukraine’s image in the eyes of the world community. All I want is give people outside Ukraine better knowledge and better understanding of what is happening in Ukraine and around Ukraine.

So, I am going to offer my own vision of Ukraine, Ukrainians and Ukrainian internal and international challenges from historical, current and future perspectives. You will get a critical view of Ukrainian government and political elite, Ukrainian society and intellectual elite, Ukrainian diaspora, etc.

This series of articles will be published on my personal website (www.volodymyrivanenko.com) and shared on my personal and thematic pages administered by legal entities I am associated with – Ukraina Inc, Ukrainian University and Leadership International Foundation. Actually, my articles will be a part of projects Ukrainian University team is working on. It is possible that a book shall be published as well.

Although there is a list of topics that I am planning to cover in my articles, I will appreciate if you leave in comments or send me via message system topics you would like to be covered or questions to be answered.

Also, I am open for giving a series of lectures or speeches for groups of people interested in Ukraine and Ukrainian affairs – expert and research communities, university professors and students, Ukrainian American communities, etc. Please, feel free to contact me and my team via messaging system to discuss details and arrangements.

This project is particularly very relevant in connection with the oncoming 2019 presidential election in Ukraine.

Dr. Volodymyr Ivanenko

Ukrainian University

Leadership International Foundation

December 19, 2018.

Email: dr.volodymyr.ivanenko@gmail.com

 

ПІСЛЯМОВА ДО ПРЕС-КОНФЕРЕНЦІЇ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ

Навколо вчорашньої прес-конференції президента України щойно від часу її закінчення точиться дискусія, яка викликає неоднозначні думки і оцінки. Сподіваюся, колеги журналісти й медіа менеджери відстежують їх, і тому немає сенсу вдаватися до обговорення окремих моментів, які викликали бодай найбільше суперечок.

У цих нотатках дозволю собі висловити моє бачення цієї події, яка явно була приурочена до Установчого Собору Православної Церкви в Україні. При цьому будемо враховувати також те, що якою б тематичною прес-конференція президента України не планувалася, вона все одно вийде з тематичних берегів. Адже президент не так часто спілкується із ЗМІ, щоб утримати його розмову з журналістами у чітко визначених рамках.

Три складові цієї, як і будь-якої іншої, прес-конференції заслуговують уваги: (1) головна дійова особа; (2) організація заходу; (3) журналісти.

***

Треба віддати належне президентові П. Порошенку: його вступне слово, відповіді на запитання і поведінка в цілому не викликають жодних застережень. Президент поводився достойно, відповідно до свого статусу, змістовно і коректно відповідаючи на запитання. Звичайно, було кілька моментів, коли він злукавив (аж ніс засвербів), але в загальному контексті прес-конференції ці моменти не є аж такими суттєвими. Звісно ж, не кращим моментом прес-конференції було Порошенкове «С новим год…».

***

Одним із найбільше обговорюваних складових прес-конференції виявилася її організація, тобто робота прес-служби адміністрації президента, зокрема прес-секретаря Святослава Цеголка.

Прес-конференція справді була організована і ведена на низькому рівні. Кажуть, що причиною цього були короткі терміни (менше доби) для підготовки прес-конференції. Мене цей аргумент ніяк не переконує.

По-перше, прес-служба президента України – це той структурний підрозділ АП, який повинен постійно бути в готовності номер один, тобто здатним будь-якої хвилини (не години і тим більше не дня) забезпечити вихід президента до ЗМІ – для кількахвилинного брифінгу чи багатогодинних розмов президента з журналістами. Такої готовності ми не відчули.

По-друге, мене заскочило те, що прес-конференцію було влаштовано в Мистецькому Арсеналі, а не в будинку АП, де є кілька просторих приміщень для багатолюдних зібрань, принаймні одно з яких могло б бути 24/7 у розпорядженні прес-служби для проведення брифінгів та прес-конференцій, і отже – належно обладнаним (о, ця проблема з мікрофонами).

По-третє, наскільки я розумію, прес-служба президента не працює або працює дуже погано з журналістами і ЗМІ на постійній щоденній основі і не має корпусу журналістів, спеціально акредитованих для висвітлення роботи президента України (як це робить, наприклад, прес-служба Білого Дому). Схоже на те, що прес-секретар президента практично не знає представників ЗМІ, з якими йому доводиться працювати.

По-четверте, я був просто шокований стилем ведення прес-конференції, що його продемонстрував С. Цеголко. Прислухайтеся до його мови: щоб таку недорікуватість демонстрував прес-секретар голови держави, треба дуже легковажити і своїм фахом, і своїєю посадою, і собою як людиною. Це – просто жах! Мені не віриться, що ця особа має освіту й досвід роботи в царині тележурналістики.

***

Чи не найбільшою мірою і журналісти, і загал у мережах обурюються фаховим рівнем, досвідом і навіть віком журналістів, які прийшли на прес-конференцію, а також відсутністю чи пасивністю на прес-конференції ЗМІ, які роблять погоду в інформаційному просторі України.

З одного боку, це – наслідок прорахунків у роботі прес-служби президента України, про що було сказано вище. З другого боку, маємо свідчення того, в якому стані перебувають українська журналістика і ЗМІ, точніше – журналістика і ЗМІ України.

Справді, журналісти – учасники прес-конференції справляють невтішне враження, але не таке й гнітюче, як декому здалося. Зверніть увагу, що всі журналісти російськомовних та зарубіжних ЗМІ (винятком став лише турецький журналіст) говорили говорили з президентом українською мовою.

Журналісти, безумовно, зловживали монологами, демонструючи невміння чітко сформулювати і обгрунтувати свої запитання, але я не сказав би, що їхні запитання були безглуздими чи недоречними. Це якщо виходити з того, які ЗМІ вони представляють і яку мету переслідують, задаючи запитання президентові.

Біда в іншому. Ця прес-конференція продемонструвала, що в Україні немає україноцентричної системи ЗМІ, україноцентричних журналістів і україноцентричної журналістики. Це – перше і найголовніше, чим можна пояснити дріб‘язковість тематики цієї прес-конференції.

Ті провідні ЗМІ, які у кожного на слуху і які ніяк не проявилися на прес-конференції чи й узагалі проігнорували її, засвідчили свою україноненависність, українофобство, українобіжність чи принаймні українобайдужість.

Прикметно, що цією проблемою не переймається й президент Порошенко як гарант прав і свобод громадян України, при цьому чомусь самоусунувшись від її розв‘язання, про що він обмовився навіть під час прес-конференції і що контрастує з тим, як він захопився створенням ПЦУ.

Створення й підтримка україноцентричної мережі ЗМІ в Україні є не менш важливим пріоритетом президента, ніж створення помісної церкви. З тих же причин, що й створення ПЦУ.

Прес-конференція актуалізувала й тему журналістської освіти – фахової підготовки й підвищення професійної кваліфікації журналістів. Окремі гілки в соцмережевих дискусіях проявили й надзвичайно низький рівень національної свідомості, громадянської зрілості/відповідальності, теоретико-методологічної підготовки і навіть загальної культури професорсько-викладацьких кадрів у цій царині.

Журналістиці в Україні навчають усі, кому тільки не лінь, а свого часу провідні в журналістській освіті виші приеживають глибоку кризу або й цілковитий занепад.

Тому не дивно, що журналістика і ЗМІ в Україні втратили найважливішу свою функцію – факту і фактору формування громадської думки, «четвертої влади», одного з найважливіших інструментів націєтворення й державотворення.

Як не гірко це констатувати, але журналістика і ЗМІ в Україні є однією з найактивніших деструктивних сил, і тому особливо прикро, що гарант Конституції України, будучи власником ЗМІ, не усвідомлює цього і не робить рішучих кроків для виправлення становища.

Зміст, форма й організація цієї прес-конференції і є яскравим підтвердженням цього. Годі сподіватися, що після цієї конференції ЗМІ виконають, зокрема, і своє завдання щодо донесення в українське суспільство значення й важливості створення ПЦУ.

Володимир Іваненко

Український Університет

Українська Світова Інформаційна Мережа

17 грудня 2018 р.

***

Petro Poroshenko press conference December 16, 2018 | HD

*