ГОЛОДОМОРИ, СУЧАСНИЙ СТАН ТА ЗАВДАННЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Голодомори 1921 – 1923, 1932 – 1933 та 1946 – 1947 років були спланованими акціями тоталітарного режиму, встановленого більшовиками на чолі з Леніном, а потім Сталіном. Особливо цинічним і страшним був Голодомор 1932 – 1933 року.

Хоча названі голодомори є історично встановленими фактами і подіями, як явища вони ще мало досліджені, і напевно було б доцільним навіть створення в Україні Інституту Голодомору – науково-дослідної структури, завданням якої було б зосередитися на студіюванні цих злочинів більшовицько-комуністичного режиму в СРСР.

Хоч пострадянська Україна й продовжує жити в умовах тієї ж радянської влади, яка є становим хребтом авторитарно-тоталітарного устрою й адміністративно-командного способу урядування, скорочення кількості й зубожіння населення за роки незалежності в Україні, безумовно, має якийсь зв’язок з тенденціями розвитку постгеноцидного суспільства, але навряд чи можна ці тенденції ставити виключно у пряму залежність і в один ряд із подіями вказаних вище часових відтинків.

Справді, в останні чотири роки темпи скорочення населення і його зубожіння прискорилися. Ця тенденція є закономірним явищем процесів, про які я нещодавно написав у нотатках «Хто винен? Що робити?» (див.: ХТО ВИНЕН? ЩО РОБИТИ? – https://volodymyrivanenko.com/2018/10/24/%d1%85%d1%82%d0%be-%d0%b2%d0%b8%d0%bd%d0%b5%d0%bd-%d1%89%d0%be-%d1%80%d0%be%d0%b1%d0%b8%d1%82%d0%b8/).

Упродовж усіх років незалежності, власне, починаючи від найвищого за всю історію України прояву свободи слова і свободи зібрань (1989 – 1992 роки) і закінчуючи нинішніми, зокрема – свободою переміщення (безвізовий виїзд до ЄС та Канади), українське суспільство має достатньо можливостей для консолідації здорових сил для усвідомлення, осмислення можливостей і випрацювання шляхів із того становища, в якому опинилася Україна.

Якби ці сили проявилися, згуртувалися й набрали критичну масу, взялися за піднесення національної свідомості й громадянської зрілості/відповідальності усього суспільства, запропонували широкому загалові програму системних змін, Україна напевно вийшла б із кризи через демократичні виборчі процеси.

Такий шанс був ув України у 2004 – 2005 та 2013 – 2014 роках. Але ні перший, ні другий Майдан не став поштовхом до системних змін, як не стали й події 1989 – 1991 років.

Голодомори початку 20-х і 30-х та середини 40-х років були наслідком невдалих спроб українського державотворення 1917 – 1921 років. Озираючись назад в історію, ми маємо достатньо підстав вважати себе жертвами зовнішніх чинників.

За нинішніх умов багатомільйонній нації продовжувати позиціонувати себе як жертву зовнішніх чинників є безглуздям. Зверніть увагу на справді разючу відмінність: сто років тому Україна не змогла протистояти натискові з боку Росії і була завойована, поневолена й виморена Голодоморами. Чотири роки тому, незважаючи на такі ж несприятливі обставини, Україна зупинила агресора й досить міцно тримає оборону.

Отже, щось таки змінилося і змінюється в українському суспільстві. В Україні зареєстровані сотні політичних партій і напевно тисячі й тисячі громадських організацій і рухів. Свободу зібрань і свободу слова формально ніхто не обмежує: збирайтесь мітингуйте чи дискутуйте, створюйте нові ЗМІ чи роздавайте листівки і т.ін. Головне ж – громадяни України мають повні права й достатньо можливостей проявити свою волю під час виборів.

Звичайно, є в Україні сили, які діють не в інтересах суспільства, що відбивається на становищі пересічних громадян. Проблема не в тому, що ці сили узурпували владу й господарюють в економіці країни, висотуючи з населення усе, що можна висотати.

Проблема в тому, що активна частина суспільства усе ще наївно сподівається на реформування, на ремонт тих механізмів функціонування суспільства й держави, які упродовж десятиліть радянської влади засвідчували свою неефективність, витрачають зусилля на явно ситуативні підходи до розв‘язання проблем, які повсякчас засвідчують свою непродуктивність.

Візьміть боротьбу з корупцією. Усі зусилля і суспільства, і влади (держави) спрямовані виключно на боротьбу з наслідками, а про викорінення причин ніхто навіть і не думає.

Візьміть декомунізацію. Усі зусилля і суспільства, і держави спрямовані на знищення пам‘ятників та зміни топоніміки часів тоталітарного минуло, але про викорінення радянщини із ментальності, свідомості й підсвідомості громадян України ніхто й не думає.

Нарешті, візьміть мовне питання. Скільки енергії і суспільства, і держави витрачено й витрачається на захист і поширення застосування української мови (чого варті, наприклад, боротьба з російськомовними маргіналами та закони про освіту й квотування в телерадіомовленні), але ніхто не хоче думати про здійснення глибинної, сутнісної українізації.

З якого боку і до якого аспекту життя суспільства, процесів націєтворення й державотворення не підійти, стає очевидним, що УКРАЇНА ПОТРЕБУЄ СИСТЕМНИХ ЗМІН (див.: https://www.facebook.com/UkraineSystemChange/). Номенклатура, яка трансформувалася в олігархію, як я вже писав, безумовно, не зацікавлена в таких змінах, і вона робила, робить і буде робити усе для того, щоб утриматися на командних висотах і контролювати суспільство й визискувати народ.

Але це не повинно бути причиною і приводом проголошення суспільства, народу жертвою зовнішніх чинників та апелювати до ООН чи світового співтовариства про захист від тих, кого це суспільство само ж і приводить до влади, кожних п‘ять років продовжуючи наступати на одні й ті ж граблі.

Притомному прошарку українського суспільства час уже усвідомити й зрозуміти НАГАЛЬНІСТЬ СИСТЕМНИХ ЗМІН і зайнятися осмисленням ідеї, випрацюванням проектів та підготовкою до втілення в життя цих системних змін.

Дехто закидає мені, що я закликаю до революції чи навіть перевороту, які зазвичай призводять до масових жертв. Будучи прихильником і промоутером ідеї системних змін упродовж десятків років – від часу горбачовської перебудови й розпаду СРСР, я ніколи жодним навіть жартома не обмовився про можливість чи доцільність силової зміни системи, бо я свідомий того, що це дорога в нікуди. Інша справа – захист уже досягнутих результатів успішних змін і успішного розвитку.

Нам ніщо не заважає створити рух за українізацію, всеукраїнський козацький рух (рух за відродження національних традицій і звичаїв), рух світового українства, україноцентричну мережу ЗМІ, а відтак і потужну політичну силу, яка очолить підготовку і реалізацію системних змін.

Але для початку нам потрібно створити ініціативні групи інтелектуалів та громадських активістів, які розуміють важливість системних змін і які можуть невідкладно узятися до роботи. Без емоцій, без демагогії, без політичної тріскотні і, звичайно ж, без позиціонування себе як жертви.

Ми можемо системно змінити Україну без «революцій, бунтів і повстань» (В. Симоненко) і, ясна річ, без допомоги ООН, інших зовнішніх сил чи спортлото, як оце пропонує Анатолій Трофименко (Анатолій Трофименко : Звернення до Генерального Секретаря ООН Антоніу Гутерріш з приводу створення штучного голодомору і геноциду в сьогодняшній Україні – https://sveola.blogspot.com/2017/04/blog-post_10.html), а СИСТЕМНОЮ РОБОТОЮ.

Небайдужих просимо зголошуватися.

Володимир Іваненко

Український Університет

Міжнародна Фундація Лідерства

Українська Світова Інформаційна Мережа

27 жовтня 2018 р.

ХТО ВИНЕН? ЩО РОБИТИ?

Можна погодитися з фразою «Янукович не винен», яку око вириває з контексту, коли читаєш дуже емоційний запис відомого українського радянського журналіста та українського пострадянського політика (https://www.facebook.com/100005689125694/posts/957712311095064/).

За великим рахунком, Януковича було цинічно використано, і Януковича можна було б розглядати як жертву, хоч і одно, й друге ніяк не знімає з нього і політичної, і моральної, і кримінальної відповідальності. Але тоді значна доля відповідальності лягає на ту частину українського суспільства, до якої належав і завдяки якій зробив свою професійну кар‘єру і той, хто в емоційному пориві по суті заявляє про невинуватість Януковича.

Втім, давайте заглянемо в суть проблеми, про яку я пишу понад чверть століття.

Йдеться про те, як сприйняла розпад СРСР компартійно-радянська номенклатура – становий хребет авторитарно-тоталітарного устрою й адміністративно-командного способу урядування, а відтак і «генофонд» еліти радянського суспільства та племінний майданчик корупції, тобто зрощення влади з криміналом, яке офіційно декретом вождя світового пролетаріату відбулося ще на початку 1918 року.

Горбачовська перебудова сприяла тому, щоб номенклатура перегрупувала свої лави, розслабилася й підтренувалася у приватньому бізнесі. Пригадуєте масовий кооперативний рух? Поцікавтеся, хто і як створював перші кооперативи… Номенклатура подбала й про майбутнє. Нагадаю вам про молодіжні «творчі» (підприємницькі) колективи і, звісно, ж кооперативи.

З часом «старші» одержують «інвестиції» (вливання) з компартійних грошей, а «молодші» – з комсомольських. За радянської влади ті, що стали першими пострадянськими багачами, були не високопосадовці ЦК та обкомів, а непримітні функціонери навіть не райкомів, а партійних і комсомольських комітетів підприємств або установ. Двоє відомих мені почали з парткому (один) та комітету комсомолу (другий) «київського КДУ».

Відповідно до законів марксистсько-ленінської діалектики, матерія не зникає, а переходить з одного стану в інший. З розпадом СРСР не зникла й номенклатура – вона мімікрувала й по-різному пристосувалася до нових умов у незалежній Україні й у «ринковій» економіці.

***

Мене найбільшою мірою вразили ті, хто увечері лягли спати ортодоксальними комуністами, а вранці прокинулися націонал-демократами й навіть… націоналістами. Вони склали кістяк Народного руху України за перебудову та інших організацій. Незаангажовані безпартійники, відверті антирадянщики і, звісно ж, дисиденти становили меншість у керівних органах, а в масі своїй стали статистами (хай часто й вельми активними).

Найстарші уже відійшли або відходять, середнє покоління допрацьовує свій ресурс, а молодше вже навіть забуло про своє номенклатурне походження, але намагається зберігати й продовжувати традицію, залучаючи до співпраці покоління, що народилося в роки незалежності.

Я не певен, що Народний рух України відродиться як потужна політична сила й поверне до ВРУ фракцію типу «Народної ради». Не можна наливати нове вино у старі міхи.

…Повну протилежність цій групі являє собою група тих ортодоксальних комуністів-комсомольців, що увірували в правильність та вірність учення класиків марксизму-ленінізму. Для них комуністична ідеологія залишається антиподом нацистської та фашистської ідеологій. Вони не вірять у кримінальне минуле більшовиків-ленінців-стілінців, чекістів-енкаведистів-кадебістів і в кримінальну природу радянської влади. Вони ностальгують за радянським способом життя.

Це – група, яка поступово вимирає. Частина – в буквальному сенсі. Частина – розчаровується й переходить у пасив. Лише дещиця залишається відданою своїм ідеалам. Активна більшість мігрує до панівної групи.

***

Панівною і найпотужнішою силою стала та частина номенклатури, що проголосувала за незалежність, за синьожовтий прапор і за тризуб як державні символи, але зберегла на своїх партійних знаменах різні відтінки червоного кольору. У ВРУ вони були представлені як «Група 239», тобто кількісно самодостатня для того, щоб проводити потрібні їм рішення й законопроекти, а також обирати на президента одного із своїх і формувати свій уряд.

Якщо перші орієнтувалися й опиралися на ентузіазм сп‘янілих від свободи мас, то ці мали набагато тривкіше опертя: Український союз промисловців і підприємців (об‘єднання представників великих підприємств, відомих як «червоні директори»), Спілку орендарів і підприємців (переважно середні «бізнеси») та Спілку кооператорів (малі «бізнеси»), яка з часом трансформувалася у Спілку малих, середніх і приватизованих підприємств.

Якщо в середовищі перших не було тих, кому дісталися компартійні чи комсомольські грошики, то в середовищі других таких людей було багато. Поки перші мітингували, другі активно освоювали ринкові відносини, інвестували й примножували капітали, набували досвіду, нагулювали апетити, об‘єднували свої зусилля з новими поколіннями криміналітету й ставали середовищем, з якого постав новий бренд номенклатури – олігархія.

Той, хто вважає Леоніда Кучму за батька корупції й олігархії, глибоко помиляється. За президентства Кучми відбулися перегрупування сил, перерозподіл капіталів і, звісно, відбулася зміна назви: «нове життя нового прагне слова». Номенклатура стала олігархією.

Ця група потім розділилася на кілька більш-менш потужних партій формально різних, часом антагоністичних за риторикою, але однакових за лівацькими методами ідеологічних спрямувань і в такий спосіб завоювала широкі верстви суспільства на різних його щаблях. Що і уможливило представникам саме цієї групи монополізувати або контролювати економіку, освіту, науку, інформаційний простір, культуру та й інші сфери життя українського суспільства, а отже – й процеси націєтворення та державотворення.

Оскільки своєю ідеологією ця група вибрала різні види лібералізму, це допомагає їй утримувати бажаний баланс суспільних противаг, мати надійний прихований чи й відкритий контакт із Московією, триматися «русского міра» і, звичайно ж, робити усе для того, щоб зберігати суспільний устрій і спосіб урядування, в умовах яких номенклатура виникла й переросла в олігархію і які є живильним середовищем для корупції, бандитизму і навіть воєн.

Як і в кожному злочинниму середовищі, в олігархічній системі утворюються ситуативні групи (коаліції), які нагадують з‘єднані між собою ємності, що уможливлююють переливання рідини з однієї ємності в іншу, і які з такою ж легкістю можуть переходити із стану тісної і плідної співпраці у стан непримиренної війни за перерозподіл сфер впливу.

Кланово-мафіозні війни не мають пощади до будь-кого, і передусім – до своїх учорашніх ситуативних партнерів. Хитрість, підлість і цинізм є найпомітнішими методами, які уможливлюють перемогу одного клану над іншим. Хай навіть тимчасову.

Янукович якраз і став тим, кого вознесли і рознесли одні й ті ж люди: які привели його до влади і які підтримували його, поки він не переходив межі «дозволеного», не перебрав міру. А тримався б скромніше, напевно дві президентських «ходки» відбув би і продовжував би наживати добра… Як Кучма, наприклад.

Зверніть увагу на динаміку переходу влади з одних рук ув інші: від Кравчука до Кучми, від Кучми до Ющенка, від Ющенка до Януковича, від Януковича до Порошенка. За цією динамікою неважко побачити закономірність. І ця закономірність така, що далі справді може бути ще гірше…

***

Попри усі ті позитивні досягнення П. Порошенка на радість значній частині українського суспільстві, зокрема і з числа отієї першої групи, ентузіазм і потенціал суспільства, як і раніше, витрачається на емоції, пов‘язані переважно з черевним страхом (синдром виживання) та випусканням пару (свисток). Рівень же національної свідомості й громадянської зрілості/відповідальності українського суспільства залишається надзвичайно низьким.

Навіть патріотично налаштовані націонал-демократи і націоналісти не бачать потреби в тому, щоб цей рівень піднімати й відтак згуртовувати суспільство для системних змін. А що вже говорити про панівну групу номенклатурно-олігархічної більшості, інтерес якої зводиться до того, щоб залишати все як є?

Декомунізація звелася до знесення пам‘ятників тоталітарного минулого та перейменування населених пунктів і вулиць. Змін у свідомості й тим більше у підсвідомості громадян України, тобто ментальних зрушень, декомунізація не принесла. Свідченням тому – портрети Дзержинського у кабінетах силовиків України.

Тепер декомунізатори пропонують протидіяти «русскому міру» за допомогою спеціального закону. От ударимо законом по «русскому міру», і він розсипеться на порох, і МінСтецю не треба буде напружуватися. УІНП усе за нього зробить. А от чи підніметься від цього рівень національної свідомості й громадянської зрілості українського суспільства, дуже сумнівно.

***

Якщо так триватиме і надалі, то упродовж життя одного покоління громадян України українське суспілььство деградує до тієї межі, за якою процеси націєтворення і державотворення будуть неможливими. Відпаде навіть можливість обирати між тотальною корупцією й танками ворога – альтернатива, в якій уже віддав перевагу «рідній корупції» відомий український журналіст і медіаексперт.

Ніякі реформи не перетворять авторитарно-тоталітарний устрій і адміністративно-командне урядування на демократичну й успішну ліберальну систему, яка зробить життя людей щасливим. Увесь досвід існування СРСР, як і досвід незалежної, але все ще радянської, України доводять це.

Лише СИСТЕМНІ ЗМІНИ можуть зупинити негативні процеси в українському суспільстві і стати запорукою успішного націєтворення і державотворення, а відтак економічного й культурного розквіту України.

Ми свідомі того, що та частина українського суспільства, на якій тримається олігархія, не зацікавлена в будь-яких системних змінах. Більше того, вона чинитиме таким змінам шалений опір.

Мало у нас надії й на націонал-демократів та тих, хто ідентифікує себе націоналістами, але є націоналістами позірними. Втім, ця частина українського суспільства не є безнадійною. Вона не проявляє інтересу до ідеї системних змін, але може зацікавитися нею і підтримати її, коли побачить перспективність і безальтернативність системних змін.

На час розпаду СРСР прибічників ідеї системних змін були одиниці, що збиралися в невеличкій аудиторії. Зараз про нагальність системних змін говорить більша кількість людей, хай і говорять вони «різними мовами» та демонструючи різні підходи.

Тому ми бачимо своє завдання в тому, щоб зібрати ентузіастів цієї ідеї, звести їх під одним дахом і згуртувати їхні зусилля. Ставши ядром, ця група інтелектуалів і громадських активістів, безумовно, буде швидко зростати, а коли маса цієї групи стане критичною, тоді ідея системних змін почне оволодівати суспільством у цілому.

На наше переконання, сам процес підготовки системних змін може стати позитивним, благодатним і продуктивним для українського суспільства як самодостатньої націєтворчої й державотворчої потуги. Він має складатися з кількох фронтових ліній, які взаємодіятимуть між собою і які підготують грунт для швидкого й безболісного переходу від одного устрою до іншого і від одного способу урядування до іншого.

Ось ці фронти-напрямки:

1. Широкомасштабна глибинна (сутнісна) УКРАЇНІЗАЦІЯ УКРАЇНИ через освіту й просвіту, а також інформаційно-роз‘яснювальну роботу.

З огляду на те, що влада в Україні контролюється незацікавленими в українізації політичними силами і роль державної системи освіти в кращому разі може бути ситуативною, потрібно розгорнути широку мережу суспільних/громадських освітньо-просвітницьких закладів, які виконають і ту роботу шкіл та вишів. Громадська перепідготовка й просвіта серед учителів зробить їх рушієм українізації в державній системі освіти.

Українізація стане найпростішим способом піднесення національної свідомості й громадянської відповідальності українського суспільства.

Усю роботу може взяти під свою опіку спеціально створений для цього громадський Рух за українізацію України.

Більше тут: https://www.facebook.com/Ukrainization4Ukraine/.

2. Складнішим, але також вирішуваним без участі держави, є ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ТРАДИЦІЙ І ЗВИЧАЇВ.

Якщо питання українізації намагаються вирішити через поширення вживання української мови, то інтерес до національних традицій та звичаїв на офіційному (державному) рівні зведено до маленької групи фольклористів та етнографів у кількох відділах академічних інститутів.

Разом з тим, існує сила-силенна козацьких товариств, рідновірівських та рунвірівських громад, які на аматорському рівні щось там відновлюють і популяризують. Одні зайняті цим цілком серйозно, але несистемно. Другі на доступних їм залишках традицій і звичаїв розбудовують індустрію розваг. Треті вдаються до неприхованих банальних профанацій…

Ніхто не розглядає відродження національних традицій і звичаїв як спосіб піднесення національної свідомості й громадянської відповідальності українського суспільства, і тим більше – як основу основ суспільного ладу та способу урядування.

Очевидно, що на цій тематиці мають бути зосереджені наукові зусилля істориків, етнографів, народознавців та інших фахівців. Напевно є сенс у створенні цілих науково-дослідних інститутів (центрів) вивчення і осмислення національних традицій і звичаїв.

Усю практичну роботу в цій царині може взяти під свою опіку спеціально створений для цього громадський Всеукраїнський козацький рух.

Більше тут: https://www.facebook.com/Ukrainske.Kozatstvo/.

3. Повне ВКЛЮЧЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ В ПРОЦЕСИ НАЦІЄТВОРЕННЯ І ДЕРЖАВОТВОРЕНЯ в Україні.

Упродовж десятиліть у підрадянській Україні культивувалося негативне ставлення до української діаспори. Радянська пропаганда десятиліттями вдовбувала в голови українців, що українські націоналісти – вороги українського народу.

У незалежній Україні цей стереотип втратив свою ідеологічну основу, але не змінив упередженого, ворожого ставлення українського суспільства до тих, хто з тих чи інших причин опинився на чужині.

Так само й на офіційному рівні мало що змінилося у взаєминах України із світовим українством. Якщо за радянської влади Україна підтримувала й розвивала зв‘язки з «прогресивною українською діаспорою», то ця вибірковість стала практикою і в пострадянській Україні. Номенклатурно-олігархічний підхід призвів до того, що «прогресивну українську діаспору» замістили ті представники світового українства, яких можна умовно назвати «номенклатурною діаспорою».

Формально Україна начебто активніше співпрацює із світовим українством (величні конгреси, нагородження закордонних українців орденами і медалями тощо), але залучення світового українства в процеси націєтворення й державотворення (як це роблять литовці, поляки, євреї) залишається лише мрією.

Очевидно, що такий порядок речей треба змінювати. З огляду на сказане вище, годі сподіватися, що влада в Україні піде на це.

Тому ми бачимо вихід у тому, щоб реструктурувати самоорганізацію світового українства відповідно до викликів і технологічних можливостей сьогодення, і відтак налагодити й посилити співпрацю української діаспори безпосередньо з українським суспільством.

Очевидно, для реалізації таких завдань на часі створення якісно нового громадського Руху світового українства.

Більше тут: https://www.facebook.com/WorldUkrainians/.

4. Створення УКРАЇНОЦЕНТРИЧНОЇ СИСТЕМИ ЗМІ в Україні.

У суспільстві з високим рівнем національної свідомості й громадянської зрілості, крім добре збалансованих виконавчої (перша влада), законодавчої (друга влада) та судової (третя влада) влад, велику роль відіграє влада громадської думки (четверта влада).

Дієвим інструментом влади громадської думки є засоби масової інформації (ЗМІ), що їх зазвичай і ідентифікують як «четверту владу».

Номенклатурно-олігархічна традиція, монополізувавши систему ЗМІ в Україні і зловживаючи принципами лібералізму, не передбачає очищення інформаційного простору України від ворожої пропаганди, зміцнення інформаційної безпеки й захист інформаційного суверенітету.

Тому на часі створення україноцентричної системи ЗМІ, яка стала б рушійною силою українізації інформаційного поостору України. Цим також може і має зайнятися суспільство в особі передусім журналістів та медіаменеджерів з високим рівнем національної свідомості й громадянської зрілості.

Так, було б добре мати у своєму розпорядженні великі кошти: пару мільярдів доларів було б достатньо, щоб витиснути з інформпростору України кремлівський і прокремлівський треш, яким олігархи засмічують мізки українців.

У нас таких грошей, звісно, немає. Але перевірений і випробуваний десятиліттями світовий досвід успішного функціонування суспільного, громадського та й приватного телерадіомовлення, а останнім часом і ресурсів, базованих виключно в інтернеті, дає достатно аргументів для того, щоб починати з малого і підніматися до великого.

Велика кількість малих ресурсів, організована в добре структуровану мережу, відкриває і можливості, і перспективи. В усякому разі, це набагато краще, ніж нічого не робити.

Виходячи з цього ми запропонували вже одну з таких платформ, яка вже готова стати осердям україноцентричної мережі ЗМІ. Це – Українська Світова Інформаційна Мережа (http://www.ukrainainc.net).

5. Україзація та упорядкування РЕЛІГІЙНОГО ЖИТТЯ суспільства

Хочемо ми того чи не хочемо, але релігія відігравала й відіграє важливу роль у житті суспільства, у націєтворчих і державотворчих процесах, хоча в сучасних країнах церква й відділена від держави. Вона відділена від держави, але не відділена від суспільства. У суспільстві вона виступає як консолідуючий чинник, і тому суспільство має перейматися підтримкою церкви, яка сприяє піднесенню рівня національної свідомості й громадянської відповідальності своєї пастви.

Але це вже є предметом іншої розмови.

Володимир Іваненко

Український Університет

23 – 24 жовтня 2018 р.

З ІСТОРІЇ СУЧАСНОГО ПРАВОСЛАВ‘Я В УКРАЇНІ

Звідки починалася дорога до Томосу і скільки ми на цій дорозі втратили

Я не мав наміру нагадувати про ці події двадцятип’ятирічної давності. Але обговорення проблем релігійного життя, що активізувалося у зв’язку з розпочатою уже процедурою надання Томосу Українській Православній Помісній Церкві спонукало мене підняти з архіву документ 1993 року.

Автор цього документа Сергій Головатий – на той час народний депутат України, голова Асоціації українських правників та президент Української правничої фундації, а нині член Конституційного Суду України.

Документ називається “СВОБОДА СОВІСТІ В УКРАЇНІ: ПОРУШЕННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ”. Це була доповідь на прес-конференції 22 березня 1993 року, яку я організовував і проводив як прес-секретар Української правничої фундації.

Цей текст був відредагований мною і включений до збірки з іншими матеріалами української преси на цю тему, упорядкованої мною й виданої Українською правничою фундацією. Очевидно, цю збірку можна знайти в бібліотеках України.

У зберігся цей текст лише у роздрукованому вигляді. Тому я пропоную його вашій увазі у вигляді сканів.

При використанні цього матеріалу, виразне гіперпосилання на цю публікацію обов’язкове.

Володимир Іваненко

22 жовтня 2018 р.

ПРО ПОТЕНЦІЙНИХ ПРЕТЕНДЕНТІВ НА ПАТРІАРШЕСТВО В УППЦ

В українському суспільстві дискутують про те, хто стане першим патріархом Української Помісної Православної Церкви. Називають імена потенційних претендентів, які хочуть самі або яких їхні парафіяни хотіли б бачити предстоятелем, зокрема:

1. Патріарх УПЦ КП Філарет

2. Митрополит УАПЦ Макарій

3. Архиєпископ УАПЦ Ігор

Цілком можливо, що може претендувати на патріаршество і один із тих ієрархів УПЦ МП, які зроблять свій вибір на користь УППЦ.

Якщо УПЦ в зарубіжжі братиме участь у Соборі, то кандидатом на патріарха може стати й Митрополит Антоній (США).

При цьому не беруть до уваги, що синод Вселенського патріархату може мати, а можливо й має уже на приміті свою кандидатуру на патріарха УППЦ, переваги якої над кандидатами від наявних в Україні конфесій можуть бути очевидними: незаангажованість у суперечки між конфесіями та юрисдикціями, нейтральність по відношенню до віруючих тощо.

Таким може бути Митрополит Антоній, але він напевно, як і раніше, відмовиться, якщо йому запропонують кандидувати, і відмовиться на користь Архиєпископа Даниїла, якого він вважає найкращим вибором у своєму житті.

Очевидно, невипадково і Вселенський Патріарх призначив Архиєпископа Даниїла главою своєї місії в Україні, що уможливлює докладне ознайомлення Владики Даниїла із ситуацією в релігійному житті України, поглиблене вникнення в суть проблем кожної з юрисдикцій, які уже погодилися творити УППЦ.

Належність Архиєпископа Даниїла ієрархії Вселенського Патріархату і його українське походження (народився й виріс в Україні) роблять його кандидатуру прийнятною для всіх учасників процесу і, отже, гарантією безболісного процесу творення і становлення УППЦ.

Виконання функцій екзарха значною мірою нагадує роль місцеблюстителя престолу, що його зазвичай місцеблюститель і займає.

Думаю, сам Бог указав своїм перстом на Архиєпископа Даниїла як оптимального кандидата на Патріарха УППЦ.

Хотілося б сподіватися, що Патріарх Філарет, Митрополит Макарій та інші претенденти, що в думках своїх уже приміряють митру Патріарха УППЦ, вчинять мудро, підтримавши саме кандидатуру Архиєпископа Даниїла.

Упродовж тривалого часу релігійна ситуація в Україні була й залишається нестійкою, і Московський патріархат робить усе для того, щоб так тривало і далі.

Вибір на Патріарха УППЦ Владики Даниїла, який відбувся як ієрарх саме у Вселенському Патріархаті, напевно буде єдино вірним кроком.

* * *

Моїм текстом, викладеним на Фейсбуці та на моєму особистому сайті, зацікавився ресурс «Релігія в Україні».

Це – не перепощування мого тексту, як він є, без коментаря чи з коментарем редакції чи окремої особи. Це – спроба переказу змісту мого тексту упереміш із редакційними коментарями, уточненнями та доповненням інформацією, яка не має жодного відношення до ні до теми, ні до предмета моєї публікації.

Найбільше мене обурило, що начебто я закликаю (sic!) обрати предстоятелем об’єднаної Української Церкви екзарха Вселенського Патріархату. У відповідь на мою вимогу змінити формулювання сайт замінив «закликає» на «пропонує», залишивши «закликає» в гіперпосиланні (див.: https://www.religion.in.ua/news/vazhlivo/41399-profesor-ukrayinskogo-universitetu-v-diaspori-zaklikaye-obrati-predstoyatelem-obyednanoyi-ukrayinskoyi-cerkvi-ekzarxa-vselenskogo-patriarxatu.html).

Журналістам, які спеціалізуються на релігійній проблематиці, чомусь важко зрозуміти, що ми не на Соборі, ще багато чого не зроблено для підготовки того об‘єднавчого чи установчого Собору і що кандидати на патріарха ще не номіновані, а тому закликати чи пропонувати когось обирати передчасно та й неетично. Передусім з огляду на те, що ми не знаємо, чи кандидатура ім‘ярек обговорюється уповноваженими структурами і чи сам ім‘ярек про це знає.

Поза цим, як науковець і публіцист, я маю право й можливість аналізувати й оцінювати тенденції, які проявляються у церкві й у суспільстві, настрої серед ієрархів, віруючих і широкої громадськості щодо цього актуального питання, а відтак робити свої висновки, припущення, передбачення чи прогнози.

Мої нотатки й годилося б сприймати лише як результат роздумів над тим, кого люди (sic!) бачать на патріаршому престолі, які шанси у того чи іншого кандидата, які мої припущення щодо позиції Вселенського Патріарха(ту) і – не більше. Я навіть уникав згадувати неназвані іншими імена… Тому в моєму тексті були названі імена лише трьох православних ієраохів України, згадані різними людьми не менше одного разу в доступних мені джерелах.

При цьому, відстежуючи розвиток подій, я в курсі, що:

– Владика Ігор і не думав кандидувати. Він взагалі тримається осторонь цього проекту;

– Митрополит Макарій начебто також не претендує на патріаршество, і

– лише один Патріарх Філарет дуже хоче стати патріархом нової церкви.

Крім усього, тепер ми вже знаємо, які тертя виникли між ієрархами з приводу того, якою буде назва УППЦ і яким має бути проект її Статуту тощо. Патріарх Філарет і з цим уже визначився, не питаючи згоди чи бодай думки інших ієрархів.

Цей факт обернув на закономірність тенденцію, яку ми спостерігаємо від початку 90-х років минулого століття, коли ідея-фікс одного православного ієрарха стає на перешкоді об‘єднання і згуртування українського православ‘я і затримує процес створення УППЦ.

Це – один із чинників, який спонукав мене у своїх нотатках назвати Філарета «суперечливою фігорою», що викликало зливу обурень і докорів з боку коментаторів мого тексту в мережах. 

Очевидно, Вселенський Патріарх враховує ці фактори і напевно має свої варіанти розв‘язання проблеми, якщо він уже розпочав процедуру надання Томосу УППЦ. Тому я мав і маю достатньо підстав припускати, що він також має якісь свої думки з цього приводу.

Саме в цьому контексті й виникло моє припущення, що не просто так Вселенський Патріарх направив в Україну екзархів саме українського походження і що один із них може розглядатися як потенційний кандидат на патріарха УППЦ. 

Що тут неясно і що тут дає підстави приписувати мені те, чого я не писав, закидати мені, що я пишу дурниці, та вихлюпувати на мене свої негативні емоції?

А тепер у контексті сказаного вище спробуйте зрозуміти глибинний сенс сказаного Вселенським Патріархом Варфоломієм: Україна одержить Томос, «коли прийде час». Можна під цим розуміти Божий промисел. Можна під цим розуміти здатність українців до здорового глузду, мудрості та єдності в досягненні мети, але не задоволення чиїхось особистих амбіцій.

Володимир Іваненко

Український Університет

16, 20 жовтня 2018 р.

ПІРАТСТВО ЯК ЯВИЩЕ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЖУРНАЛІСТИКИ

Пару тижнів тому я звернувся по допомогу до поважної ФБ спільноти з проханням допомогти з‘ясувати, кому належить інформаційний ресурс із назвою «БОМБА NEWS» (https://www.facebook.com/100000100524358/posts/2286046611408667/).

На жаль, на мій запис не відгукнувся ніхто, і це також симптоматично, але до цього я повернуся далі.

***

Занепокоїло мене те, що сайт «Бомба News» (http://www.bn24.biz.ua/, а також http://www.24bombnews.info) намагається агресивно домінувати в соцмережах. Йдеться не лише про мою стрічку: у групах, де переважають не мої друзі, матеріали з цього сайту ширять усі, кому не ліньки.

Мені як фахівцеві упали в око не тільки претензійно-провокаційна назва, але й матеріали, явно несамостійні та підготовлені на низькому рівні – навіть як для аматора…

Однією з виразно непрофесійних ознак сайту є невідповідність заголовків та врізок змістові поширюваних текстів.

Ось найсвіжіший приклад. Різні інформаційні ресурси розганяють інформацію про те, що правоохоронні органи України мають намір порушити питання про позбавлення Олега Ляшка депутатської недоторканості, що уможливить порушення проти нього кримінальної справи.

Що робить «Бомба News»? Сайт поширює досить докладну інформацію з іншого ресурсу з такою назвою: «Терміново! Попався голубчик. Правоохоронці взяли Ляшко… Неповірите за шо! Тепер не відвертиться» (http://www.bn24.biz.ua/terminovo-popavsia-holubchyk-pravookhorontsi-vzialy-liashko-nepoviryte-za-sho-teper-ne-vidvertytsia/).

Інженер-будівельник Богдан Гавриляк (Bogdan Gavrylyak), якимось чином причетний до сайту, пропонуючи це в ФБ групи, дописує від себе: «От і все.. Цирку більше не буде!» (див. скрін).

Таких прикладів перетворення інформаційних матеріалів на «інформаційні бомби», на сенсації ви знайдете на сайті десятки.

Обернення звичайних інформаційних матеріалів на «інформаційні бомби» через вихимерювання сенсаційних заголовків, врізок та супровідних куценьких фраз – це і є своєрідна «додана вартість» або креативність, творчість осіб, які оперують сайтом «Бомба News».

«Пропонуючи «найсвіжіші та найактуальніші публікації з мережі», сайт «Бомба News» не продукує власних інформаційних повідомлень, репортажів з місця подій, звітів про заходи, оглядів та інших інформаційних жанрів. Про аналітичні жанри годі й говорити.

Отже, «Бомба News» живиться лише чужими матеріалами, з яких можна змайструвати або які можна подати як сенсацію, тобто «інформаційну бомбу». Власник ресурсу, схоже, навіть не усвідомлює, що займається піратством, тобто крадіжками, незаконним використанням чужої інтелектуальної власності.

Якщо ж він свідомий чи вона свідома того, що чинить, і знає, що ці вчинки тягнуть на кримінальну статтю, то це навіть печальніше, і особливо – з огляду на те, що криміналізація явища побільшується креативом, який породжує дезінформацію, перекручування фактів, фальсифікації тощо.

Парадоксальність ситуації в тому, що незрозумілими є мета цієї діяльності та місія, яку взяв на себе власник сайту. З того, що нам відомо, цей ресурс не є комерційним проектом. Більше того, цей сайт є проектом витратним: хай реєстрація його й інтернетні послуги коштують невеликі гроші, але ж бодай одна людина тут зайнята повний час – моніторить різні сайти, відбирає придатні для використання матеріали, придумує заголовки і врізки, перекладає тексти українською (такий-от позитив, хоч загалом мова матеріалів ресурсу просто жахлива), розміщує їх на сайті, а потім ще й постить у мережевих групах.

Навряд чи сайт «Бомба News» має достатню кількість відвідувачів, які забезпечували б пристойний дохід від реклами, тим більше що її на сайті й немає. Тим часом аудиторія ресурсу зростає, про що свідчить ФБ сторінка «Бомба» (https://www.facebook.com/1bombanews/), яку відстежують понад сто тисяч користувачів. Серед 96 тисяч тих, хто уподобав цю сторінку, є дуже багато професійних журналістів та медіа-експертів (зокрема, майже півтори сотні моїх ФБ друзів), яким, мабуть, і в голову не приходить поцікавитися, що ж це воно за «інформаційна бомба».

***

Очевидно, що «Бомба News» не є єдиним паразитом в українському інформаційному просторі, а відтак і в інформаційному всесвіті.

Треба віддати належне нашій «Бомбі»: видаючи поширювану інформацію як свою, «Бомба» досить часто таки подає посилання на джерело, і це допомогло нам виявити ще одну вельми цікаву тенденцію. Зазвичай посилання робиться «дрібним почерком» як інтернетне посилання, тобто не називаючи ресурсу, з якого взято інформацію. Можна припустити, що той ледь помітний лінк натискають одиниці.

Ми спробували відкривати посилання на пару десятків джерел, і от що виявилося. Як правило, ресурс, з якого «Бомба News» скачує інформацію, не є першоджерелом. За посиланням просто відкривається інший сайт, на якому подано відповідний інформаційний продукт, під яким також є посилання на джерело. Тобто і джерело, з якого, «Бомба» взяла матеріал, не є першоджерелом.

В усіх випадках, коли ми намагалися перейти за посиланнями, дійти до першоджерела нам так і не вдавалося. Після меншої чи більшої кількості переходів за посиланнями ми впиралися в глухий кут: посилання на джерело вже не було, але водночас було очевидно, що цей кінцевий ресурс не є оригінальним творцем і власником продукту.

Отже, складається враження, що інтернетний інфорпростір України значною мірою зайнятий інформаційними паразитами, які збирають і поширюють інформаційні продукти, створені іншими фізичними та юридичними особами.

***

У зв‘язку із сказаним в попередньому абзаці напрошується до озвучення думка про те, що справжні творці справжніх новин і інформаційних матеріалів різних жанрів взагалі, схоже, не переймаються долею результатів своєї творчої діяльності й – відповідно – захистом своїх авторських прав. Їхнє прохання при перепощуванні посилатися на джерело (подавати посилання на гіперлінк) є просто порожнім звуком.

Така ситуація спричинює принаймні дві проблеми.

Перша проблема – це суто юридична, і стосується вона додержання законодавства про авторське право, а отже – і законодавства в цілому, а отже – правної культури суспільства. Всі списують, крадуть, відбирають, віджимають і т.ін. у всіх, а це вже є свідченням тотальної корумпованості суспільства.

Таким чином, справжня журналістика, реально не захищаючи своє авторське право й закриваючи очі на інформаційне піратство, фактично самоусувається й від тієї головної ролі, яку вона покликана виконувати в суспільстві.

Друга проблема – суто комерційна, меркантильна. Будь-який інформаційний продукт, створений засобом масової інформації, має вартість як товар, тобто монетарну цінність. Справжній журналіст, який створив цей продукт, і справжній ЗМІ, який оприлюднив/опублікував цей продукт, мають право на винагороду (роялті) у разі поширення цього продукту іншими ресурсами.

Звичайно, той, хто володіє авторським правом на продукт, може дозволити поширення свого твору, не вимагаючи винагороди, – особливо, у випадках, коли цей продукт перепублікують з некомерційною метою. Але це може і повинно здійснюватися з дозволу володаря авторського права.

У випадках же, як обговорюваний у цих нотатках, навіть якщо твір поширюють безкоштовно, його автор і публікатор мають усі підстави вимагати бодай матеріальної сатисфакції за використання твору без дозволу. Невже автори матеріалів, протиправно використаних сайтом «Бомба News», такі багаті, що їм і гроші непотрібні?

У цьому контексті мене й дивує той факт, що ніхто з моїх колег журналістів не зреагував на моє прохання підключитися до з‘ясування, що ж воно за ресурс такий – ця «Бомба News» і хто за ним стоїть.

***

Насамкінець повідомляю, що нам вдалося дещо довідатися про те, хто може стояти за сайтом «Бомба News».

Особами, які проявилися поширенням матеріалів сайту в соцмережах є… уже згаданий вище інженер-будівельник Богдан Гавриляк (Bogdan Gavrylyak) та Тетяна Гавриляк (Tatyana Havryliak. Місце навчання і фах на її сторінці не вказано) з Червонограда на Львівщині.

На повідомлення, надіслані їм у приват, вони не зреагували. Безумовно, це не може не насторожувати.

Повідомлення, написане на скриньку сторінки «Бомба», спричинилося до короткого діалогу з особою, яка не назвала свого імені й не вивела на зв‘язок із власником сайту. Можливо, що спілкувалася з нами названа вище Т. Гавриляк.

Ось що ми хотіли довідатися:

«Ви постійно ширите в наших групах інформацію з сайту «Бомба News», яка не є продуктом цього ресурсу.

Що ви знаєте про цей сайт, про його власника тощо?

Явщо ви не представите нам вичерпну інформацію про цей сайт, ми вимушені будемо заблокувати вас».

Ось кілька уривків із відповідей від «Бомби»:

«Ми не зобовязані Вам нічого повідомляти чи надавати якусь інформацію».

«Абсолютно нічого протизаконного в наших діях немає! І ви це знаєте! для чого брати на понт? На що ви надієтесь?»

«Не бачу дальше сенсу продовжувати безглуздий діалог! І Вам на замітку – в групи постить не сторінка а користувач, так що до нас претензій будь ласка більше не предявляти, ми не являємось власниками того чи іншого сайту. Якщо ви і на далі буде нам предявляти незрозумілі звинувачення у надуманих вами порушеннях будемо блокувати Вас. Дякую і на все добре!»

Отак! Будемо продовжувати відстежування «Бомби News» та інших подібних інформаційних ресурсів.

Сподіваюся, ці нотатки викличуть інтерес до інформаційного піратства як серйозної проблеми сучасної української журналістики, українських ЗМІ й українського інформаційного простору.

***

Найсвіжіший приклад того, як «Бомба News» маніпулює інформацією. З жовтня 2018 року ресурс оприлюднив як оперативну таку інформацію:

«Останні новини з передової: “квеличезна кількість “200-х” і “300-х”…” Зараз там справжнє пекло…» (http://www.bn24.biz.ua/).

Зверніть увагу на фразу «Зараз там справжнє пекло».

Якщо перейти за посиланням на «Источник», що вказаний аж під скріном запису у Фейсбуці, то вийдемо на інший ресурс, який також не є (першо)джерелом, а є джерелом вторинної інформації.

Цей ресурс називається «Палітра. Інфо» і є блогом на WordPress. «Бомба News» повністю списала текст інформації, вилучивши лише вказану там дату (9 серпня), на яку припали описані в тексті факти й події. Названий ресурс оприлюднив цю інформацію 11 серпня (див.: https://newspeak42.blogspot.com/2018/08/200-300_11.html?m=1).

Таким чином, «Бомба News» видала за оперативну інформацію майже двомісячної давності.

Маємо приклад свідомого плагіату й маніпулювання інформацією, заведення в оману громадськості, а відтак і дестабілізації суспільства.

Володимир Іваненко

Український Університет

11 – 12 вересня, 3 жовтня 2018 р.

ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ ТА ІДЕЯ ВІДРОДЖЕННЯ ГЕТЬМАНАТУ

Останнім часом, і особливо – у зв‘язку із сторіччям «Другого Гетьманату», в Україні надзвичайно багато уваги приділяють постаті Павла Скоропадського та його родині (див., напр.: https://www.facebook.com/%D0%A0%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D0%B0-%D0%A1%D0%BA%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%BF%D0%B0%D0%B4%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D1%85-1695792933844489/).

Я довго вагався перед тим, як узятися за ці нотатки, оскільки мої думки з того чи іншого приводу зазвичай наражаються на несприйняття: загал більше прихильний до штампів і стереотипів.

Чому я починаю з такого застереження?

Справа в тому, що Павло Скоропадський був дуже суперечливою фігурою, в якій поєдналися позитиви й негативи – і суто особистісні, і соціальні, і станові.

Історики національно-визвольних змагань України розкажуть вам до найменших подробиць, коли, як і чому П. Скоропадський став гетьманом, у який спосіб він розбудовував українську державність упродовж лише декількох місяців (семи з половиною місяців – якщо бути точним) свого гетьмануванння і коли, чим та чому те гетьманування закінчилося.

Тому я не буду тут на цьому застановлюватися, а відішлю вас до Вікіпедії, яка дає більш-менш притомне уявлення про цю постать (див.: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BA%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%BF%D0%B0%D0%B4%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%9F%D0%B0%D0%B2%D0%BB%D0%BE_%D0%9F%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87?wprov=sfti1). Нагадаю лише про одну аналогію, про яку також чимало написано. Це – генерал Скоропадський і генерал Маннергейм (дет. див.: Маннергейм і Скоропадський: фінський та український шляхи до незалежності – https://www.radiosvoboda.org/a/28538580.html; Як Скоропадський з Маннергеймом країнами приятелював: joanerges

https://joanerges.livejournal.com/1431021.html; Скоропадський, Маннергейм, Врангель: кавалеристи-державники – http://lib.kherson.ua/publ.skoropadskiy-mannergeym-vrangel-kavaleristi-derzhavniki-978-966-1585-99-6).

Генерал Маннергейм спромігся закласти підвалини незалежної держави у Фінляндії, консолідувати націю й задати таку інерцію розвитку Фінляндії, що та здобула перемогу у російсько-фінляндській війні, а після Другої Світової війни стала однією з найуспішніших країн Європи (див.: Карл Густав Маннергейм — Вікіпедія – https://uk.m.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D1%80%D0%BB_%D0%93%D1%83%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%B2_%D0%9C%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D0%B5%D1%80%D0%B3%D0%B5%D0%B9%D0%BC; Як Фінляндія здобула й захистила державність | Газета «День» мобільна версія – https://m.day.kyiv.ua/uk/article/istoriya-i-ya/yak-finlyandiya-zdobula-y-zahystyla-derzhavnist).

Генерал Скоропадський досить енергійно починав як гетьман. Йому на підмогу прийшла добре згуртована українська інтелектуальна еліта, яка дружно взялася за організацію науки (було засновано ВУАН – Всеукраїнську академію наук) й освіти (засновано перший український університет, розгорнуто роботу над українським правописом та ін.). Саме за Скоропадського розгорнулася широкомасштабна українізація.

Але Скопопадському не вдалося

консолідувати українську політичну еліту, вибудувати тривку систему державного управління і, як не дивно це звучить по відношенню до генерала, – створити потужне військо. Більше того, Скоропадський умудрився настроїти проти себе тих українських політичних діячів, які могли б стати його союзниками.

Будучи монархістом за переконаннями, пов‘язаний численними родовими зв‘язками з російським царизмом, схильний до диктатури, П. Скоропадський мислив свій гетьманат як монархічну (спадкову) форму правління.

***

До історичних осіб годилося б підходити історично, тобто поцікавитися, кажучи словами класика «історичного матеріалізму», як явище виникло, які етапи у своєму розвитку проходило і чим воно стало тепер.

Родословники «малоросійського дворянства» покажуть вам, звідки пішов і як розвивався рід Скоропадських. Ви побачите, що цей рід бере свої початки від козацьких старшин, в умовах Російської імперії трансформованих у дворянство.

Трансформація Скоропадських була, скажемо так, винятково своєрідною. У цьому зв‘язку нагадаю вам про період «Полтавської битви» (https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%BB%D1%82%D0%B0%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%B1%D0%B8%D1%82%D0%B2%D0%B0?wprov=sfti1), яка стала поворотним історичним моментом в упокоренні України Московією. І відбулося те традиційними для ординців способами.

Нагадаю вам, у який спосіб відбувся стрімкий вихід Скоропадських насамверх українського, а відтак і «великоросійського» суспільства.

Усе почалося улітку-восени 1708 року після того, як гетьман Іван Мазепа розірвав свою співпрацю з московським царем Петром І і уклав союз із шведським королем Карлом ХІІ. Вікіпедія підказує нам, що 6 чи 11 листопада 1708 року відбулося «обрання» на гетьмана замість «зрадника Мазепи» Івана Скоропадського (див.: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD_%D0%A1%D0%BA%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%BF%D0%B0%D0%B4%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9?wprov=sfti1).

Автори статті про Скоропадського розповідають нам, яким вірним був він українській справі, як обстоював збереження козацтва, як недовірливо ставився до нього Петро І… з ласки якого, разом з тим, Скоропадського було «обрано» на гетьмана. Я свідомо беру «обрано» в лапки, оскільки І. Скоропадський формально був обраний козаками, а фактично був вибраний царем, тобто по суті був гетьманом наказним.

Початок гетьманування І. Скоропадського збігається з історичною подією, яка із шкільних підручників відома як «Полтавська битва», у якій «русскіє» здобули перемогу над «шведами». «Полтавську битву» я тут також беру в лапки, оскільки, за деякими даними, битви як такої не було.

Невдовзі після «обрання» на гетьмана у Глухові Скоропадський напевно ж слідує за Петром І, ставка якого від 20 листопада до 26 грудня 1708 року знаходилася в Лебедині (https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B5%D0%B1%D0%B5%D0%B4%D0%B8%D0%BD?wprov=sfti1), точніше – в десяти кілометрах від Лебедина у Михайлівці (https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D1%96%D0%B2%D0%BA%D0%B0_(%D0%9B%D0%B5%D0%B1%D0%B5%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD)?wprov=sfti1).

Саме в той час і саме у цій ставці було ухвалено рішення про розправу над майже тисячею козацьких старшин, які з якихось причин не відійшли з Мазепою і не визнали гетьманство Скоропадського. За наказом московського царя їх було страчено.

Це масове вбивство відбулося найвірогідніше у степу на північ від Михайлівки та Василівки (https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%96%D0%B2%D0%BA%D0%B0_(%D0%9B%D0%B5%D0%B1%D0%B5%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD)?wprov=sfti1), у відомому мені змалечку урочищі під промовистою назвою – Побиванка. Ви можете знайти це урочище на топонімічній карті Сумщини: воно знаходиться за три кілометри на захід від славнозвісного заповідника «Михайлівська цілина» (https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D1%86%D1%96%D0%BB%D0%B8%D0%BD%D0%B0?wprov=sfti1) і за три ж кілометри на схід від хати, в якій я виростав.

Легенда, яка колись побутувала у моєму селі Василівка і яку колись записав мій батько, пов‘язувала з тими ж подіями часів «Полтавської битви» і Павла Полуботка (ровесники мого діда казали: ПолУботок. Вікі: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D0%B2%D0%BB%D0%BE_%D0%9F%D0%BE%D0%BB%D1%83%D0%B1%D0%BE%D1%82%D0%BE%D0%BA?wprov=sfti1), про що я докладніше писав у нотатках, присвячених пам‘яті Петра Тронька (див.: https://www.facebook.com/100000100524358/posts/2279545032058825/).

Отже, гетьманство і Скоропадського, і Полуботка було добряче полите кров‘ю отих замордованих козацьких старшин. Павло Полуботок, сподіваюся, якоюсь мірою покаявся й відмолив свої гріхи у камері, в яку його кинув Петро І і в яку цар приходив, як на роботу, «поговоріть по душам» із своїм в‘язнем. Прикметно, що й та фортеця має промовисту назву – Петро-Павлівська.

Ми не знаємо, чи покаявся і молився за свої гріхи Іван Скоропадський. Але ми знаємо, що ще за його життя і за життя Полуботка Петро І проголосив Московію Російською імперією, а себе імператором.

Полуботки відносно скромно проявилися в історії цієї імперії, значною мірою розчинившись у родах Капністів, Миклашевських та інших знатних родів, які не забували про своє коріння, і тільки легенда про «скарби Полуботка» (https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D1%82%D0%BE_%D0%9F%D0%BE%D0%BB%D1%83%D0%B1%D0%BE%D1%82%D0%BA%D0%B0?wprov=sfti1) нагадувала про те, що Україна мала гетьмана з таким іменем.

Скоропадські ж старалися бути якомога ближче до імператорського двору, одружувалися з найсановнішими особами, серед яких було чимало неприхованих українофобів і україноненависників. Автори публікацій про родину Скоропадських з неприхованою гордістю жонглюють тепер їхніми іменами (див., напр.: https://www.facebook.com/1695792933844489/posts/1835604983196616/).

***

Зовсім невипадково, що у колективній свідомості роду Скоропадських вигрілася монархічна ідея, а відтак і мрія про власну монархічну місію. І історія дала генералові Павлові Скоропадському можливість спробувати втілити цю мрію в життя.

Монархічні амбіції були ахіллесою п‘ятою П. Скоропадського і спричинилися до того, що він протримався при владі менше, ніж М. Грушевський з В. Винниченком (Центральна Рада протрималася рік. Див.: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%A6%D0%B5%D0%BD%D1%82%D1%80%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B0_%D0%A0%D0%B0%D0%B4%D0%B0?wprov=sfti1) чи пізніше С. Петлюра (Директорія була при владі два роки. Див.: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B8%D1%80%D0%B5%D0%BA%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%8F_%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D1%97_%D0%9D%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%BD%D0%BE%D1%97_%D0%A0%D0%B5%D1%81%D0%BF%D1%83%D0%B1%D0%BB%D1%96%D0%BA%D0%B8?wprov=sfti1). А в зіставленні з Нестором Махном він програє ще більше: Махно утримував свою владу три роки (1918 – 1922. Див.: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D1%85%D0%BD%D0%BE_%D0%9D%D0%B5%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%80_%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87?wprov=sfti1).

Думаю, у П. Скоропадського вийшло б, і він би став «українським Маннергеймом», якби він був справді україноцентричним і думав про відродження козацьких традицій і звичаїв, а не про корону малоросійського монарха.

Навіть програвши, Скоропадський не перестав думати про реалізацію в Україні монархічної ідеї і фактично спричинився до народження цілого українського монархічного руху, який заполонив мізки значної частини української еміграції. Скоропадському і його прихильникам було невтямки, що влада гетьмана в українському козацтві історично ніколи не була монархічною, спадковою, – навіть у тих випадках, коли місце гетьмана-батька займав гетьман-син.

Ідеологом монархічного руху став В‘ячеслав Липинський, який бачив можливості для втілення в життя своїх консервативних ідей саме в монархізмі. Припускаю, що інтерес Липинського до монархізму був спричинений не Скоропадським, а постатями галицьких князів, найуспішніший із яких – Данило – дістав королівську корону від Папи Римського (див.: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B0%D0%BD%D0%B8%D0%BB%D0%BE_%D0%93%D0%B0%D0%BB%D0%B8%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9?wprov=sfti1).

Мені імпонує консерватизм і традиціоналізм В. Липинського. Його теорія має сенс і може бути втілена в життя в органічному зв‘язку з українськими національними традиціями і звичаями. Щоправда, ці традиції і звичаї ніколи не передбачали монархічної форми урядування, і спроба короля Данила узвичаїти спадковість влади була винятком.

Навіть у княжу добу в Русі князювання, за великим рахунком, не було спадковою, монархічною формою правління, і віче могло замінити одного князя іншим (дет. див.: Чубатий Микола. Огляд історії українського права. К., 1994).

***

Українські прихильники монархізму активізувалися водночас із відновленням незалежності України.

Уже в ті роки мені трапилося спілкуватися з прихильниками ідеї заведення на київський престол спадкоємця «української корони» Олелька – нащадка Олельковичів, якого вони виявили десь на теренах Західної Європи і який почав навіть вивчати українську мову. Та ініціатива не набула навіть розголосу. (Дет. про Олельковичів див.: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87%D1%96?wprov=sfti1).

Значно більше попрацювали прихильники монархізму гетьманського штибу, і вони на повному серйозі взялися «відновлювати» гетьманат Скоропадського, спокусивши ідеєю онука П. Скоропадського Бориса (Borys Skoropadsky –https://www.facebook.com/100000482762381) і влаштувавши йому подорожі в Україну.

Незважаючи на тертя, що виникли навколо особи Б. Скоропадського в родині Скоропадських, пан Борис щиро загорівся ідеєю зійти на престол, проявляв активність у пошуках підтримки. Звертався він і до мене, але швидко зрозумів, що я не є прихильником самодержавного гетьманату. Останні пару років він не дає про себе знати і не відповідає на листи.

Років десять тому цією темою активно переймався й Ігор Каганець (https://www.facebook.com/627735344), який ідею Третього Гетьманату активно популяризував як монархічну. Тоді я висловив своє бачення цієї проблеми у своїй статті «Що нас єднає і що нас роз‘єднує» (https://www.facebook.com/100000100524358/posts/2279545692058759/), значна частина якої присвячена темі, яку ми обговорюємо зараз.

Ідея «Третього Гетьманату» на даний час обговорюється в різних форматах (див.: Каганець І. Третій Гетьманат – держава української мрії | Народний Оглядач – https://www.ar25.org/article/tretiy-getmanat-derzhava-ukrayinskoyi-mriyi.html; Третій Гетьманат Українського козацтва – https://3getmanat.wordpress.com/ та ін.). Є навіть прикольні спроби ув‘язати цю ідею з діяльністю… Олега Тягнибока (див.: Третій Гетьманат — Інциклопедія – http://inciklopedia.org/wiki/%D0%A2%D1%80%D0%B5%D1%82%D1%96%D0%B9_%D0%93%D0%B5%D1%82%D1%8C%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D0%B0%D1%82).

***

Україна, безумовно, потребує системних змін, і гетьманська традиція урядування напевно є найприроднішою для суспільного ладу, який був би природним для українського суспільства, його традицій і звичаїв. Але однозначно, що це буде гетьманат не такого типу, що його хотів запровадити Павло Скоропадський, і не таких традицій та звичаїв, що їх додержував увесь рід Скоропадских.

Отже, вшановуючи Павла Скоропадського за його заслуги перед Україною, не варто надміру возвеличувати його особистість, і тим більше – заслуги його роду.

Володимир Іваненко

Український Університет

Міжнародна Фундація Лідерства

4 – 5 вересня 2018 р.

НА ПІДСТУПАХ ДО УКРАЇНСЬКОГО ДІАСПОРОЗНАВСТВА

Микола Тимошик:

УКРАЇНСЬКА КНИГА І СВІТ: АМЕРИКАНСЬКО-УКРАЇНСЬКИЙ ПРОЄКТ

 

Щойно з друкарні – сигнальний примірник ось цієї моєї нової праці. Тут увічнені результати муравлиних, воістину історчиних, старань українських відчайдухів – книго- і пресотворців, які стверджували свій дух на чужині і боролися за Українську Україну, – в США, Канаді, Німеччині, Великій Британії, Італії,Франції, Польщі та ін. Завдяки небайдужим до цієї теми і моєї творчості пощастило пройтися мені цими далекими дорогами нашої не пізнаної ще еміграції, доторкнутися до тих скрабів, що за радянщини були заборонені…

Особливість книжки у тому, що це – спільний проєкт Українського університету у Вашингтоні, США (УУ) і КНУКІМу, де працюю.Передмову написав Президент УУ професор #Volodymyr Ivanenko – колишній мій, молодий ще тоді, навчитель на київському журфаці. Ілюстрована, резюме англ., нім., франц. і польск. мовами, ім. пок., бібліогр. Обсяг – 520 стор. Сердечно дякую всім, хто допомагав мені здійснювати упродовж останніх років цей важливий задум.

НА ПІДСТУПАХ ДО УКРАЇНСЬКОГО ДІАСПОРОЗНАВСТВА

(Передмова до книжки)

Ця книжка Миколи Тимошика, яку ви тримаєте в руках, є знаковою і проривною для сучасного українознавства, і не тільки тієї царини, яка стосується українського книгознавства, але й діаспорознавства.

Книгознавче значення цієї праці полягає в тому, що автор привертає увагу до тих фактів і факторів історії та сучасних проблем книговидання, які в силу політичних обставин принципово замовчувалися або ж були жертвами упередженого дослідницького підходу, бо розглядалися як ворожі для української культури, української традиції, української справи.

Гортаючи сторінки історії українського друкарства і української книги, автор застановлюється на маловідомих явищах, актуалізація яких спонукає до переосмислення багатьох фактів, подій і явищ українського книгарства й відновлення історичної справедливості через повернення Україні культурних цінностей, які належать їй і тільки їй.

Відновлення історичної справедливості через уроки історії – ось шлях, яким пішов автор, щоб відстежти витоки національного книгодрукування й розвиток української книжної традиції. На цьому шляху йому доводиться долати відверто вороже наставлення до всього українського, розбиратися в суті нав’язаної воріженьками ж антиукраїнської полеміки, захищати книгознавчу фаховість і наукову порядність.

Переосмислення історичних фактів, подій і явищ з погляду сьогодення дає авторові змогу запропонувати новітнє бачення і витоків українського книгодрукування, і долі та розвитку української книги під гнітом московитського панування. Автор переконливо доводить, що заборона й нищення українського друкованого слова в Російській імперії були спрямовані на знищення українського етносу й української культури.

Два серцевинні розділи книжки М. Тимошика присвячені розглядові українського книговидання за межами українських етнічних земель – за місцями компактного проживання Українців у країнах Європи та Америки, де часто-густо українська книжка почувалася вільніше, ніж на рідних землях, і де появлялися видання, яким просто неможливо було появлятися ні за умов Російської імперії, ні за умов СРСР.

Навіть після розвалу Радянського Союзу й проголошення незалежності України в українському книговиданні залишається багато невирішених проблем, коріння яких тягнеться в авторитарно-тоталітарне минуле і розв’язання яких упирається в живучість совкових традицій та низький рівень національної свідомості й громадянської відповідальності усього українського суспільства, не кажучи вже про окремі державні інституції та окремих представників галузі.

За таких обставин і сама українська книга, і українська видавнича справа нагадує долю падчериці, коли держава в особі органів влади одну з найважливіших галузей національної культури, освіти та просвіти штурхає з одного кутка в інший, віддаючи книгу, видавничу справу й книгознавство на поталу некомпетентних відомств та осіб.

Професор Тимошик як один із провідних учених з редакційно-видавничої справи висловлює слушні думки й пропозиції щодо того, як можна і варто було б вивести українську книгу, українську видавничу справу й українське книгознавство з глибокої кризи. Добре було б, якби його почули й прислухалися до нього.

х х х

Як уже було наголошено на початку, є у цієї книжки знаного науковця й друга місія. Це – її місце й роль в українському діаспорознавстві.

Діаспора завжди була й залишається terra incognita для українського суспільства в Україні. Упродовж десятиліть на теренах УРСР радянська пропаганда культивувала образ діаспори як українських буржуазних націоналістів, а отже – найлютіших ворогів українського народу. Більш-менш позитивним було ставлення до так званої «трудової еміграції», в середовищі було багато членів компартій відповідних країн.

Свого часу мені довелося присвятити чимало часу й зусиль студіюванню періодичної преси української еміграції, а на першому конгресі Міжнародної асоціації україністів у Києві виступити з доповіддю про важливість і завдання наукових досліджень української зарубіжної періодики (статтю за матеріалами цієї доповіді було опубліковано в журналі «Журналіст України»). Це була, либонь, перша спроба позитивно й неупереджено заговорити про пресу діаспори на теренах тоді ще радянської України.

Незважаючи на те, що після розпаду СРСР увага українських дослідників до різних аспектів життя українців у розсіянні посилилася (відкрилася в Києві бібліотека діаспори, виникли цілі науково-дослідні підрозділи з інтересом до української еміграції та ін.) упередження українського суспільства щодо діаспори мало змінилося на краще за роки незалежності України. Незважаючи на відкритість кордонів і масової міграції заробітчан.

У цьому контексті книжка Миколи Тимошика, зосереджена на студіюванні книжкових видань української діаспори, здійснених найбільшою мірою двома її хвилями після революційною (20-ті – 30-ті роки минулого століття та після Другої Світової війни у 40-ві – 60-ті роки), є проривною, і мені думається, що вона допоможе українському суспільству по-новому поглянути на діаспору як явище й належним чином оцінити значення й роль світового українства у розвиткові книговидавництва, належним чином не поцінованого в самій Україні.

Зверніть увагу на географію побутування української книги на світових обширах. Чехословаччина, Польща, Італія, Німеччина, Франція, Великобританія – в Європі, США й Канада – в Північній Америці… А ще – (поки що) неохоплені поглядом автора Аргентина й Бразилія – в Південній Америці, а також – Австралія… Прага, Варшава, Рим, Мюнхен, Лондон, Нью-Йорк, Стемфорд, Торонто й інші міста ставали центрами українського книговидання й осередками живучості української книжки, якій сутужно жилося або й узагалі не було життя на Батьківщині.

Написана у жанрі переважно дорожніх нарисів, ця книжка захоплює цікавими епізодами з історії українського зарубіжного книговидання, розповідаючи то про осередки книгопродукування, то про авторів, то про окремі книжкові з‘яви, які ставали раритетами невдовзі після їхньої появи на світ.

А ще М. Тимошик застановлюється на тих історико-культурних осередках у різних країнах світу, які стали місцями збереження не тільки періодики й книжкових видань, але й архівних фондів та унікальних музейних експонатів, що їх авторові пощастило відвідати і яким може позаздрити Україна. Завдяки діаспорі збережено багато чого з того, що в Україні послідовно знищувалося неукраїнськими режимами.

х х х

Періодична преса (газети, журнали, інформаційні бюлетені-обіжники) й книговидання, багатющі колекції архівів українського зарубіжжя – чудова джерельна база для діаспорознавчих студій.

Хоч українська діаспора й створювала наукові й науково-освітні заклади (Українську вільну академію наук і мистецтв, Український вільний університет, цілу низку інститутів, наукові товариства тощо) за межами України, робота цих закладів, як і випуск періодичних та неперіодичних видань, зводилися до студіювання України й української спадщини. Власне, українці в розсіянні робили те, що мало було б робитися, але неможливо було зробити в підневільній Україні.

Прикметно, що учені, журналісти й письменники були настільки заклопотані справами України, що їм руки не діходили досліджувати й саму діаспору як явище, як феномен.

Вони сподобилися на кілька фундаментальних видань інформаційно-довідкового характеру. Це – енциклопедії діаспори, які вийшли друком як солідні видання, хоч і вельми обмеженими накладами.

Неоціненними є також збірки статей і розвідок про життя українців в окремих регіонах тих чи інших країн або окремих, переважно релігійних, громад. Зазвичай вони виходили друком з нагоди ювілеїв і надзвичайно малими накладами.

На відміну від євреїв, які мають кількісно меншу, ніж українці, діаспору, але для яких розсіяння було основним способом існування, завдяки чому вони активно досліджували себе саме в цій формі буття й відтак створили діаспорознавство як цілу науку, яка охоплює либонь увесь спектр наукових дисциплін, українці до такої науки ще тільки підступають.

Як я вже зауважив, в Україні почали з‘являтися осередки вивчення діаспори. Діаспора стає частиною українознавчих студій. Але українська діаспора як явище, як феномен ще не зацікавила академічну науку. Маю на увазі передусім такі галузі науки, як історія, етнографія, демографія, мовознавство, літературознавство, культурологія, етнопсихологія та інші.

Поки що можемо лише мріяти про те, щоб українська діаспора стала об‘єктом і предметом спеціальних комплексних і системних досліджень. Але до цього вже йде, і я певен, що ми таки створимо цю науку – українське діаспорознавство. Книжка професора М. Тимошика є однією з тих тривких цеглин, які надійно лягають у підмурівок цієї науки.

Володимир Іваненко

Український Університет

Вашингтон, США

30 березня – 20 квітня 2018 р.

ПРАВО НА ПОРАДИ

«Не майте гніву до моїх порад» 

(Максим Рильський)

Ідея мого блогу «Не майте гніву до моїх порад» народилася як наслідок моїх численних записів на ФБ з приводу дискусій на теми мови і мовлення. І от мені подумалося, що зібрані докупи в одному місці мої записи можуть бути цікаві й корисні кожному користувачеві мови (а це – ми всі), особливо ж – журналістам, літераторам, блогерам, учителям.

На відкриття мого блогу, назвою для якого я взяв рядок із вірша Максима Рильського про мову, хотілося б пояснити, за яким правом я беруся давати поради з питань культури мовлення, практичної стилістики, редакторської й перекладацької майстерності. 

Хто мені дав це право?

Я – не мовознавець, не лінгвіст, і я не збираюся тут учити людей писати правильно, тобто відповідно до правил і без помилок. Я виходжу з того, що кожен, хто закінчив середню школу, повинен уміти це робити. Тим більше це стосується людей з філологічною освітою. Хоча, на жаль, усі ми – далекі від ідеалу: я знав одного професора, доктора філологічних наук, декана філологічного факультету, який у доповідній записці в півтори сторінки від руки на ім’я ректора умудрився зробити понад дюжину граматичних помилок.

Отже, я – не мовознавець, але мова й мовлення є наріжним каменем моєї фахової підготовки, і я пройшов такий вишкіл у цій царині, що дай Боже кожному. Найвищою нагородою для мене було визнання пріоритету моїх знань і вмінь з боку моїх учителів, яким я безмежно вдячний за науку, за те, що подарували мені можливість стати на їхні плечі, й вибутися на статус словознавця. У свою чергу, я радію успіхам моїх учнів, які пішли далі й піднялися вище за мене.

 

Отже, дозвольте мені відрекомендувати вам моїх учителів.

Українська мова – моя рідна, материнська мова, і відтак у першу чергу мені належить подякувати за науку моїй матері Антоніні Федорівні, з молоком якої я всотав любов до української мови, і ця мова була й залишається для мене першою навіть тоді, коли я жив у Москві, чи тепер, коли я живу у Вашингтоні. Мати моя мала неповносередню освіту, але мова її була соковитою й колоритною.

Пригадую, як мій друг і прекрасний знавець української мови Анатолій Погрібний після розмов з моєю матір’ю довго смакував почуте від неї слово “підшанувати” (“підшанували теля”, здається, вона сказала у розмові з ним, маючи на увазі “підгодували”).

Другим моїм учителем азів української, безумовно, була моя баба Настя (Анастасія Денисівна), яка нарозказувала мені напевно сотні казок. Набувши досвід у фольклористиці, я пробував розшукати варіанти її казок серед опублікованих записів і не знайшов нічого навіть подібного. Шкода, на той час бабина пам’ять уже не могла відтворити бодай дещиці з тих казок.

Що я зумів зробити, так це записати з голосу баби й матері понад сотню народних пісень. Тексти їх збереглися в моєму архіві, а от фонозаписи, на жаль, загублено в Кабінеті музичної фольклористики Київської консерваторії, де їх мали перевести на ноти для публікації. Варіанти цих пісень я знайшов лише серед записів з Поділля, що підтверджує краєзнавчі висновки про заселення Слобожанщини переселенцями з Правобережної України. До речі, туди ж, на південне Поділля тягнеться своїм корінням і старовинний старшинський козацький рід Іваненків.

І тут якраз упору сказати про роль мого батька Григорія Васильовича. Мій батько був учителем, і в роки, коли закладалися мої мовні пріоритети, він викладав… російську мову. Пригадую, як через чиєсь головотяпство у наше глухе й стовідсотково україномовне село завезли підручники, які виявилися не тільки з чорно-білими ілюстраціями, а й… російськомовними. Поїхав тоді батько в район сваритися. Для всього класу потрібних підручників не добув, але вибив один – україномовний і з кольоровим друком. Так по тому моєму підручнику цілий рік наш клас і вчився. Дуже принциповим був мій батько у виборі мови.

Опосередковано, але має відношення до мого й мовного вишколу, переписування шкільних зошитів. Батько мій був, як тепер сказали б, перфекціоністом і з мене ліпив такого ж. Відтак примушував мене переписувати цілий зошит, якщо я зробив якусь помилку або поставив кляксу на передостанній сторінці.

Цю батькову учительську жорстокість я по-справжньому оцінив уже дорослим, коли зрозумів, наскільки важливим для вигострення пера є переписування текстів. Будь-яких текстів, особливо ж – класичних. Пригадуєте Шевченкове: “…та й списую Сковороду”? Не було б Кобзаря без того списування.

Пощастило мені й на шкільних учителів з мов, які були вельми грамотні й вимогливі, хоч і дали мені менше, ніж дав мені батько як учитель.

Але найважливішу для мене школу з української мови я пройшов під час виробничих практик та роботи у відділі публіцистики редакції газети “Літературна Україна”, де моїми навчителями були завідувач відділу Олексій Дмитренко та літературні працівники Іван Білик і Микола Шудря (усі вони, до речі, згодом стали лауреатами Шевченківської премії).

Тут я мав можливість спостерігати три відмінних методики редагування авторських рукописів: від просто виправлення помилок, щоб “дурість автора було видно” (І. Білик) до по суті переписування тексту на свій лад (О. Дмитренко). Я став прибічником вдумливого аналізу й оцінки рукопису, на основі якого потім робилися найпростіші виправлення або, коли треба, переписування окремих частин твору. Цей підхід сповідував М. Шудря, якого призначено було опікуватися мною як практикантом.

Микола Архипович був дуже вимогливим учителем. Перший нарис він примусив мене переписувати двадцять два рази! В “Літературній Україні” я захопився словниками Бориса Грінченка й Володимира Даля. Там же… Коли мене запитували, в якому університеті я навчався, у присутності одного із згаданих вище старших колег, мене випереджали з відповіддю: “В “Літературній Україні”!” І це була правда.

Втім, формальну вищу освіту я здобував на факультеті журналістики Московського університету імені М. Ломоносова, і моїм найважливішим учителем у відношенні до обговорюваної теми був професор Дітмар Ельяшевич Розенталь – найавторитетніший фахівець у царині стилістики російської мови. Якщо сказати: усіх часів, – це не буде перебільшенням.

Професор Розенталь, можна навіть сказати, визначив мою долю на старті мого професійного життя. Поїхавши вступати до МДУ, я по суті вперше в житті мав говорити російською мовою, та ще й складати з неї вступний іспит. Можете собі уявити, як я хвилювався, хоч теоретично й знав російську мову цілком достатньо. 

Іспит приймали у мене дві жінки-викладачки, тепер я сказав би, молодшого віку. Під час моєї відповіді в аудиторію зайшов невисокого зросту, худорлявий і дуже скромний у рухах чоловік старшого віку. Мої екзаменаторки попідскакували зі своїх місць, вітаючи явно дуже впливову особу. Прибулець сів на звільнене для нього очільне місце й попросив продовжувати. “Допит” тривав…

По кількох хвилинах дідок тихим голосом запитав ув екзаменаторок, що вони про мене думають. Наче змовившись, з обох боків прозвучало в унісон, що мої відповіді тягнуть на тверду “трійку”. “Ну, что вы, коллеги, этот молодой человек вполне заслуживает хорошей оценки”, – сказав старий. Та одиничка й дозволила мені подолати вступний рубіж.

Пізніше я довідався, що вершителем моєї абітурієнтської долі й був знаменитий професор Розенталь – либонь, найшанованіша особистість на всьому великому факультеті.

Там же, в МДУ, мені пощастило на вчителів і з англійської мови. Хоч я англійську в школі не вивчав, на першому курсі мені трапилося брати уроки у викладачки, завдяки яким через рік я пройшов відбір у спецгрупу в якій зібралися випускники спецшкіл з посиленим вивченням англійської і досвідом проживання в англомовних країнах. А в тій спецгрупі заняття вела Олександра Георгіївна Єлисєєва, в самій Великобританії визнана одним із кращих знавців англійської, тобто – свого роду Розенталь у цій царині.

Після закінчення університету мені довелося кілька місяців попрацювати в газеті “Радянська Україна”, де я зіткнувся з дуже повчальним для мене досвідом негативного характеру. Здавши до друку свій матеріал, я поїхав у відрядження, а після повернення був дуже розчарований тим, як обійшлися з моїм текстом. Я поцікавився у завідувача відділу, чому від мого тексту залишилися лише ріжки та ніжки. Він сказав мені, що мій текст йому сподобався і він віддав його до друку практично без змін, претензії ж треба висувати до… мовностилістичного відділу.

Мовностилістичним відділом у “Радянці” завідував дехто по імені Всеволод Дашкевич, солідності й авторитету якому додавало звання… члена-кореспондента АН України (дуже цікавий персонаж). Отож я підійшов до майже академіка й попросив хоча б пояснити його маніпуляції з моїм текстом. “А я не бачив, щоб так було де-небудь написано, і тому виправив текст”, – з наївною простотою пояснив стилістичний начальник головної компартійної газети республіки. Я зрозумів, що завідувач відділу з ученими регаліями нічого, крім своєї газети, не читає, далі свого стола не бачить, ну, і мислить відповідно.

Зате згодом я продовжив добру науку в редакції журналу “Народна творчість та етнографія”, де заступником головного редактора був Юрій Григорович Костюк – вихованець школи, сказати б, класичної української мови, спаплюженої пізніше кількома реформами, спрямованими на зближення з російською. А поряд зі мною на аналогічній посаді редактора відділу працював надзвичайно скромний і безмежно ерудований поцінувач мови Іван Маркович Власенко.

А потім мені запропонували очолити відділ культури англомовної газети “News from Ukraine”, де мені пощастило кілька років попрацювати ще з одним знавцем уже англійської мови Ґледіс Еванс – чудовим стилістом й талановитою перекладачкою української поезії на англійську. 

Знання із стилістики російської та англійської мов допомогло мені осягнути глибини й багатство української мови.

І ось на цьому етапі мого фахового зростання доля привела мене на кафедру стилістики факультету журналістики Київського університету імені Т. Шевченка. Спочатку мене попросили підготувати для студентів курс теорії і практики перекладу, а потім мені передали й курс “Літературне редагування”, який я докорінно реформував. Останнє змусило мене серйозно відстудіювати ще й логіку, яку я “проходив” під час навчання в університеті, мав нагоду навіть бачити “наживо” зубра радянської логіки Валентина Фердинандовича Асмуса, але аж тепер я осягнув її настільки, що й сам міг би викладати.

Робота на кафедрі стилістики на десять років звела мене з професором Аллою Петрівною Коваль – сказати б, українським аналогом професора Розенталя, – у якої я також дуже багато чому навчився і завдяки якій почав нарощувати й свої власні м’язи, свій авторитет у галузі. Особливо приємно й знаково було почути визнання з боку самої Алли Петрівни, яка й до сьогодні – після відходу у кращий світ – залишається авторитетом над авторитетами галузі.

Пригадую такий випадок: А. Коваль попросила мене скласти якийсь документ, що його мусила б підготувати сама, але не знала, з якого боку підступитися. Я їй: “Алло Петрівно, ви ж – автор книжки з культури ділового мовлення. То хіба ви не можете?” А. П. примружила в усмішці очі: “Так то ж теорія! А на практиці краще, ніж у вас, ні в кого не виходить”.

Відтак пішло… Виступаю з лекціями й оглядами перед журналістами й письменниками, виступаю з доповідями й повідомленнями на конференціях… Мені телефонують колеги з інших міст – порадитися…

Завдяки якраз знанням і досвідові у цій галузі мені вдалося здійснити дослідження справді комплексного характеру: “Майстерність і новаторство Лесі Українки як літературного критика і публіциста” (1983), “Критика перекладу: Теорія, методологія, майстерність”(1979), “Журналістикознавство: Теорія, методологія, організація наукових досліджень” (1989), – та, зрештою, й усього іншого написаного мною за десятки років творчої й наукової праці (дуже багато залишається неопублікованим, але доступним для дослідників у моєму архіві в ЦДАМЛМ України).

Думаю, мої вчителі й мій досвід і є запорукою мого права давати поради, навчати і… повчати.

Як би там не було, я укупі з моїми порадами не є істиною в останній інстанції. Тим більше, що стилістика, редакторський аналіз і оцінка тексту, та й перекладознавство не є нормативними дисциплінами. Вони не встановлюють правил. Вони мають рекомендаційну природу.

Отже, якщо ви можете запропонувати вдаліші, доречніші, точніші слова, фрази, вирази, – дерзайте!

(с) Володимир Іваненко

Вашингтон,

8 жовтня 2015 р.

ПРО «РАШУ ТУДЕЙ»

Гордон пише:

«Президент РФ Владимир Путин на пресс-конференции во Вьетнаме 11 ноября заявил об “атаке на российские СМИ” в США. Об этом сообщает пресс-служба Кремля.

“Атака на наши СМИ в США – это атака на свободу слова, без всякого сомнения. Мы разочарованы, как в таких случаях говорят. Ответ мы обязательно должны будем какой‑то сформулировать, и он будет зеркальным. СМИ дают информацию, трактуют ее и высказывают свою точку зрения. Можно с ними поспорить, но не путем закрытия или создания условий, невозможных к осуществлению прямой профессиональной деятельности, а путем представления своей точки зрения, доведения своей информации до аудитории. Нет, пошли по пути фактического закрытия. Ответ будет адекватным, зеркальным”, – сказал Путин.

Минюст США обязал телеканал RT зарегистрироваться в реестре иностранных агентов. 9 ноября главред телеканала Маргарита Симоньян заявила, что Russia Today “подчинится” требованию министерства юстиции США.

Как отмечало Yahoo News, регистрация в качестве иностранного агента не означает прекращение вещания RT в США. Изменяется схема подачи финансовых отчетов филиала, а произведенные им программы должны быть маркированы как пропаганда иностранного правительства.

1 октября Симоньян говорила, что из-за давления властей телеканал Russia Today может прекратить вещание в США.

Спикер министерства иностранных дел России Мария Захарова заявляла, что ведомство планирует принять ответные меры в отношении американских СМИ, работающих в России, если в США будут продолжать давление на российский телеканал Russia Today.

РБК со ссылкой на источник в Совете Федерации писало, что на территории России может быть ограничена деятельность CNN, “Голоса Америки” и “Радио Свобода”

З цього випливає, що і Путін, і Гордон плутають божий дар з яєшнею.

Почнімо з кінця і з запитань. Чи CNN, “Голос Америки» й «Радіо Свобода» зареєстровані й функціонують в Росії як російські компанії? Здається, ні. Я пробував вигуглити бодай якусь інфу у пошуках відповіді на це запитання, але не знайшов. Акредитовані представництва «нє в счьот».

RT (Russia Today) зареєстрована в США як американська компанія (не як представництво) і здійснює мовлення не через американські канали, а через свій власний.

Свого часу я писав, що під час переходу з аналогового мовлення на цифрове, у американських компаній був технологічний збій. Через це перехід спочатку було відкладено (здається, на півроку), а потім він здійснювався повільно і з труднощами.

Тому якийсь час RT був єдиним каналом, який домінував у просторі цифрового телебачення: Росія постаралася своєчасно забезпечити його найновішими технологіями.

Мовлення на RT здійснюється дуже хитро. Якщо не звертати увагу на зелену марку з абревіатурою, то ви ніколи не довідаєтеся, що це не американський канал. Таке враження, що це – питомий американський канал, який пропагує ідеї, опінії й «новини» за участю осіб з російськими мордами й прізвищами.

CNN, “Голос Америки» й «Радіо Свобода» ніколи не завуальовують себе. Вони безперестанку нагадують, хто вони є в процесі мовлення. І в цьому є принципова відмінність між американцями й росіянами.

Що непокоїть американців з RT, так це використання недозволених методів ведення пропаганди, «подлічанія» в ефірі тощо. Росіяни роблять це настільки відверто й похабно, що воно переходить усякі межі.

Забороняти, звичайно, RT ніхто не буде. Конституція США взагалі забороняє втручання в свободу слова та будь-яке регулювання діяльності ЗМІ.

А от відверте лобіювання інтересів іншої країни, до чого, власне, й придираються власті США, звичайно, має відповідати тим вимогам, які встановлює відповідне законодавство країни.

І нічого в цьому надзвичайного немає. Американці не менше вимогливо ставляться до діяльності й своїх юридичних та приватних осіб, які переступають межі дозволеного.

Володимир Іваненко

Український Університет

12 листопада 2017 р.

ФРАГМЕНТАЦІЯ СВІДОМОСТІ ТА ЇЇ НАСЛІДКИ

Через окремі факти, події та явища чітко проглядається тенденція, яка є справжньою бідою українського суспільства в цілому і по суті кожного його члена зокрема. 

Ця біда – фрагментація як суспільної, так і індивідуальної свідомості, наслідком якої є ситуативність мислення, ухвалення рішень і відтак дій і вчинків.

Прояви цього лиха спостерігаємо на всіх рівнях суспільного життя й функціонування держави. Ця хвороба жере навіть  інтелектуальну частину суспільства, яка все ще здумує себе інтеоігенцією.

Ось декілька конкретних прикладів:

  1. ОЛЕГ СЕНЦОВ

Олег Сенцов оголосив голодування з вимогою звільнення всіх українців, неправедно засуджених і ув‘язнених в РФ.

Замість того, щоб організовувати акції солідарності з Сенцовим і вимагати звільнення усіх політв‘язнів ми влаштовуємо заходи на звільнення самого Сенцова.

  1. КОЗАЦТВО

Козацтво. Суть козацтва – це його дух, традиції й звичаї, які обумовлювали спосіб життя нашого народу.

В силу історичних обставин нашого життя в умовах Російської імперії та СРСР «відродження» козацтва зводиться до відродження зовнішніх проявів і атрибутів. 

  1. МОВНЕ ПИТАННЯ

Мова – функціональна форма людської свідомості й інструмент комунікацій відповідної етнічної чи соціальної спільноти. Вибір мови спілкування залежить від менталітету, рівня національної свідомості, громадянської зрілості/відповідальності. 

Борці за поширення української мови навіть з ученими ступенями і званнями намагаються розв‘язати проблему примусом, не змінюючи свідомість, менталітет людей.

  1. БОРОТЬБА З КОРУПЦІЄЮ

Корупція є системним явищем, яке виникає внаслідок зрощення державного управління, урядування з бізнесом та криміналом. Отже, корупція є продуктом суспільних відносин – суспільного устрою та способу урядування.

Борці з корупцією зосереджують свою увагу на переслідуванні корупціонерів, тобто на боротьбі з наслідками, а не причинами. Тому  їхні зусилля залишаються неефективними.

  1. НАЦІЄТВОРЕННЯ

Сильні нації – і етнічні, і політичні – вирізняються високим рівнем національної свідомості й громадянської зрілості/відповідальності. Отже, якщо ви хочете створити сильну українську націю, треба все робити для піднесення рівня її свідомості й зрілості/відповідальності.

Замість цього в Україні робиться усе, щоб народ залишався несвідомим бидлом: ні держава через систему освіти й просвіти, ні ЗМІ, ні політичні партії не роблять нічого для того, щоб українське суспільство і кожен його член ставали самодостатніми.

  1. ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

Розвал СРСР залишив по собі руїни авторитарно-тоталітарного устрою й адміністративно-командного способу урядуваня. Тобто незалежна Україна успадкувала Систему, яка підлягає повному демонтажу.

Замість того, щоб демонтувати цю Систему, яка упродовж десятиліть довела свою неефективність, українську суспільство й українська влада вдаються до усіляких реформ – дрібних ремонтів, спрямованих на те, щоб зберегти й продовжити життя явно неефективного суспільного устрою й способу урядування.

  1. ДИСКУСІЇ ТА ОБГОВОРЕННЯ

Дискусії та обговорення різних тем і проблем є ефективними за умови, що учасники обговорюють явище, послідовно додержуючи заданої теми й висловлюючи конструктивні думки й пропозиції.

Натомість – яке обговорення не візьми – спостерігаємо безкінечні відходи від теми, підміни тем і предметів обговорення, переходи на особистості, емоції та образи тощо.

*

Прикметно, що на це явище в Україні, схоже, ніхто навіть не звертає уваги. Отже, ніхто цим не переймається.

Таке враження, що українська соціологія здатна лише на опитування громадської думки, а соціальна психологія взагалі не існує як галузь науки. Очевидно, що немає до цього діла й психології взагалі.

Тому, мабуть, немає чого дивуватися, що цим користуються нечисті на руку політологи й політтехнологи, українобіжні й відверто ворожі Україні ЗМІ та інші сили, які здатні впливати на суспільство та індивідів задля реалізації своїх злочинних планів і намірів.

Час уже й похопитися здоровим силам в українському суспільстві. Чи таких сил немає?

*

Пишу ці нотатки як один із тих, хто став жертвою фрагментації свідомості українського суспільства й ситуативності мислення українців, і в чому причина того, що мої тексти сприймають навіть науковці як такі собі «заміточки», а багато читачів закидають мені брак «деталізації», «конкретики» та ін.

В силу специфіки соціальних мереж тут не розженешся на розлогий і деталізований до дрібниць текст. Тому доводиться вдаватися до тезового викладу, але це не означає, що я обходжуся такими собі загальниками, абстракціями.

Що таке тези? Тези – це план. Структурований план уже є вираженням концепції, логічно взаємопов‘язаних між собою конструктивних спостережень, думок, висновків і пропозицій. У більших текстах щастить викласти деталізовані, структуровані вглиб тези – пункти плану.

Так я й роблю, і кожен здатний мислити системно й цілісно знаходить у моїх текстах конструктивність і глибину думок,  пропозиції й рекомендації.  Мені немає потреби розжовувати й класти їм у рот обдумане й передумане мною.

Достукатися до розуму людей із фрагментованою свідомістю й ситуативним мисленням просто неможливо. Це засвідчують спроби дискутування з особами, які мають високі вчені ступені докторів і кандидатів наук ісзвання професорів та доцентів і які на першому ж незручному для них повороті обговорення зриваються на емоції та прямі образи.

Деякі ситуативники середнього рівня намагаються перехоплювати мою риторику, починають навіть активно вживати звичні для мене категорії, поняття й терміни. На превеликий жаль, далі жонглювання це не йде – фрагментація свідомості не дозволяє.

Прикметно, що вчитися ніхто не бажає, хоч я залюбки допомагав би тим, хто бажає, провадячи щось на кшталт Методологічного семінару. 

Чому? Та тому, що фрагментація свідомості й ситуативність мислення – це ті віруси, які спричинюють зарозумілість і самовпевненість навіть у людей з неповносередньою освітою й середнім коридором.

Скажете: немає на те ради. Та ні, з цим таки щось треба робити, бо – це прямий шлях у прірву.

Володимир Іваненко

Український Університет

10 червня 2018 р.