SAVE MYKOLA LEONTOVYCH MEMORIAL ESTATE

UA/EN

ВРЯТУЙМО САДИБУ МИКОЛИ ЛЕОНТОВИЧА

Користувач Фейсбуку Pawel Niedaszkowski (https://www.facebook.com/profile.php?id=100000246244522) виклав на своїй сторінці фотографії будинку всесвітньовідомого українського композитора й етномузиколога Миколи Леонтовича, автора знаменитого «Щедрика», що зажив світової слави. Будинок знаходиться в селі Шершні Вінницкої області і перебуває в жахливому стані (див.: https://www.facebook.com/100000246244522/posts/2264935983524588/).

Упродовж тривалого часу я думав над тим, що Україна могла б мати як роялті від щорічного комерційного використання «Щедрика» (https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A9%D0%B5%D0%B4%D1%80%D0%B8%D0%BA_(%D0%9B%D0%B5%D0%BE%D0%BD%D1%82%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87)?wprov=sfti1). Як з‘ясувалося, з юридичного погляду авторські права на музику М. Леонтовича уже давно стали публічними (public domain). (Більше про Леонтовича тут: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B5%D0%BE%D0%BD%D1%82%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87_%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0_%D0%94%D0%BC%D0%B8%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87?wprov=sfti1).

Ужахнувшись від побаченого на фотографіях, я подумав про те, що ми можемо й повинні спонукати бізнеси, які щороку використовують твір геніального українського композитора, спонсорувати реставрацію та утримання меморіальної садиби М. Леонтовича.

З цією метою Український Університет започатковує спеціальний проект, який буде частиною етномузичних студій імені професора Климента Квітки.

Для координації цього проекту ми формуємо міжнародний координаційний комітет, персональний склад якого буде оголошено пізніше.

ПІДТРИМАЙТЕ ЦЕЙ ПРОЕКТ!

ДУЖЕ ПРОСТО ЗРОБИТИ ВНЕСОК ДО УКРАЇНСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ!

Якщо ви бажаєте зробити пожертву на користь Українського Університету, будь ласка, перейдіть за поданим нижче посиланням, щоб зробити свій внесок. Дякуємо! http://paypal.me/UkrainianUniversity.

Володимир Іваненко

Український Університет

8 січня 2019 р.

***

SAVE MYKOLA LEONTOVYCH MEMORIAL ESTATE

Facebook user Pawel Niedaszkowski (https://www.facebook.com/profile.php?id=100000246244522) posted on his page photos of the home of the world-famous Ukrainian composer and ethnomusicologist Mykola Leontovych, the author of the famous “Shchedryk” (known in the world as Carol of the Bells), that has lived world fame. The house is in the village of Shershni of the Vinnytsia region and is in a terrible condition (see: https://www.facebook.com/100000246244522/posts/2264935983524588/).

For a long time, I was thinking that Ukraine could benefit financially from the annual commercial use of the “Shchedryk” (Carol of the Bells – https://en.wikipedia.org/wiki/Carol_of_the_Bells?wprov=sfti1). As it turned out, from a legal point of view, the copyrights to music by M. Leontovych have long been public (public domain). (More about Leontovich here: https://en.wikipedia.org/wiki/Mykola_Leontovych?wprov=sfti1).

Terrified from what is seen on the photographs, I thought that we can and should encourage the companies that use the work of the genius Ukrainian composer each year to sponsor the restoration and maintenance of the M. Leontovych memorial estate.

To this end, Ukrainian University initiates a special project that will be a part of the Klyment Kvitka Ethnomusicological Studies.

To coordinate this project, we are forming an Mykola Leontovych International Coordination Committee whose list of members will be announced later.

SUPPORT THIS PROJECT!

It is very easy to make a contribution to the UKRAINIAN UNIVERSITY!

If you want to donate in favor of the Ukrainian University, please follow the link below to contribute. Thank you! http://paypal.me/UkrainianUniversity.

Volodymyr Ivanenko

Ukrainian University

January 8, 2019

UKRAINE: LEGACY & CHALLENGES

An Introduction

Ukraine as an independent state has emerged after the Soviet Union collapse in 1991. It attracted a worldwide attention in 2004 during Orange Revolution. Much more attention Ukraine got during 2013 – 2014 EuroMaidan and Revolution of Dignity. But the Russian aggression became a turning point that put Ukraine into the center of global politics and media.

Talking everyday to Americans and people from other countries about Ukraine, Ukrainians and Ukrainian internal and international affairs, I made a conclusion how little people around the world know about challenges Ukraine and Ukrainian nation are facing at this time.

As an Ukrainian Studies scholar, as an Ukrainian Topics publicist and just as an Ukrainian American, I am not satisfied with what I read or hear from journalists, experts, politicians, public activists who are writing and talking about Ukraine, Ukrainians and Ukrainian internal and international affairs.

My goal is not to argue with them on each particular topic, but to provide better knowledge and better understanding of Ukraine, Ukrainians and Ukrainian internal and international affairs, as I see everything from my prospective.

In this context, I definitely do not pursue the goal of improving or repairing Ukraine’s image in the eyes of the world community. All I want is give people outside Ukraine better knowledge and better understanding of what is happening in Ukraine and around Ukraine.

So, I am going to offer my own vision of Ukraine, Ukrainians and Ukrainian internal and international challenges from historical, current and future perspectives. You will get a critical view of Ukrainian government and political elite, Ukrainian society and intellectual elite, Ukrainian diaspora, etc.

This series of articles will be published on my personal website (www.volodymyrivanenko.com) and shared on my personal and thematic pages administered by legal entities I am associated with – Ukraina Inc, Ukrainian University and Leadership International Foundation. Actually, my articles will be a part of projects Ukrainian University team is working on. It is possible that a book shall be published as well.

Although there is a list of topics that I am planning to cover in my articles, I will appreciate if you leave in comments or send me via message system topics you would like to be covered or questions to be answered.

Also, I am open for giving a series of lectures or speeches for groups of people interested in Ukraine and Ukrainian affairs – expert and research communities, university professors and students, Ukrainian American communities, etc. Please, feel free to contact me and my team via messaging system to discuss details and arrangements.

This project is particularly very relevant in connection with the oncoming 2019 presidential election in Ukraine.

Dr. Volodymyr Ivanenko

Ukrainian University

Leadership International Foundation

December 19, 2018.

Email: dr.volodymyr.ivanenko@gmail.com

 

ПІСЛЯМОВА ДО ПРЕС-КОНФЕРЕНЦІЇ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ

Навколо вчорашньої прес-конференції президента України щойно від часу її закінчення точиться дискусія, яка викликає неоднозначні думки і оцінки. Сподіваюся, колеги журналісти й медіа менеджери відстежують їх, і тому немає сенсу вдаватися до обговорення окремих моментів, які викликали бодай найбільше суперечок.

У цих нотатках дозволю собі висловити моє бачення цієї події, яка явно була приурочена до Установчого Собору Православної Церкви в Україні. При цьому будемо враховувати також те, що якою б тематичною прес-конференція президента України не планувалася, вона все одно вийде з тематичних берегів. Адже президент не так часто спілкується із ЗМІ, щоб утримати його розмову з журналістами у чітко визначених рамках.

Три складові цієї, як і будь-якої іншої, прес-конференції заслуговують уваги: (1) головна дійова особа; (2) організація заходу; (3) журналісти.

***

Треба віддати належне президентові П. Порошенку: його вступне слово, відповіді на запитання і поведінка в цілому не викликають жодних застережень. Президент поводився достойно, відповідно до свого статусу, змістовно і коректно відповідаючи на запитання. Звичайно, було кілька моментів, коли він злукавив (аж ніс засвербів), але в загальному контексті прес-конференції ці моменти не є аж такими суттєвими. Звісно ж, не кращим моментом прес-конференції було Порошенкове «С новим год…».

***

Одним із найбільше обговорюваних складових прес-конференції виявилася її організація, тобто робота прес-служби адміністрації президента, зокрема прес-секретаря Святослава Цеголка.

Прес-конференція справді була організована і ведена на низькому рівні. Кажуть, що причиною цього були короткі терміни (менше доби) для підготовки прес-конференції. Мене цей аргумент ніяк не переконує.

По-перше, прес-служба президента України – це той структурний підрозділ АП, який повинен постійно бути в готовності номер один, тобто здатним будь-якої хвилини (не години і тим більше не дня) забезпечити вихід президента до ЗМІ – для кількахвилинного брифінгу чи багатогодинних розмов президента з журналістами. Такої готовності ми не відчули.

По-друге, мене заскочило те, що прес-конференцію було влаштовано в Мистецькому Арсеналі, а не в будинку АП, де є кілька просторих приміщень для багатолюдних зібрань, принаймні одно з яких могло б бути 24/7 у розпорядженні прес-служби для проведення брифінгів та прес-конференцій, і отже – належно обладнаним (о, ця проблема з мікрофонами).

По-третє, наскільки я розумію, прес-служба президента не працює або працює дуже погано з журналістами і ЗМІ на постійній щоденній основі і не має корпусу журналістів, спеціально акредитованих для висвітлення роботи президента України (як це робить, наприклад, прес-служба Білого Дому). Схоже на те, що прес-секретар президента практично не знає представників ЗМІ, з якими йому доводиться працювати.

По-четверте, я був просто шокований стилем ведення прес-конференції, що його продемонстрував С. Цеголко. Прислухайтеся до його мови: щоб таку недорікуватість демонстрував прес-секретар голови держави, треба дуже легковажити і своїм фахом, і своїєю посадою, і собою як людиною. Це – просто жах! Мені не віриться, що ця особа має освіту й досвід роботи в царині тележурналістики.

***

Чи не найбільшою мірою і журналісти, і загал у мережах обурюються фаховим рівнем, досвідом і навіть віком журналістів, які прийшли на прес-конференцію, а також відсутністю чи пасивністю на прес-конференції ЗМІ, які роблять погоду в інформаційному просторі України.

З одного боку, це – наслідок прорахунків у роботі прес-служби президента України, про що було сказано вище. З другого боку, маємо свідчення того, в якому стані перебувають українська журналістика і ЗМІ, точніше – журналістика і ЗМІ України.

Справді, журналісти – учасники прес-конференції справляють невтішне враження, але не таке й гнітюче, як декому здалося. Зверніть увагу, що всі журналісти російськомовних та зарубіжних ЗМІ (винятком став лише турецький журналіст) говорили говорили з президентом українською мовою.

Журналісти, безумовно, зловживали монологами, демонструючи невміння чітко сформулювати і обгрунтувати свої запитання, але я не сказав би, що їхні запитання були безглуздими чи недоречними. Це якщо виходити з того, які ЗМІ вони представляють і яку мету переслідують, задаючи запитання президентові.

Біда в іншому. Ця прес-конференція продемонструвала, що в Україні немає україноцентричної системи ЗМІ, україноцентричних журналістів і україноцентричної журналістики. Це – перше і найголовніше, чим можна пояснити дріб‘язковість тематики цієї прес-конференції.

Ті провідні ЗМІ, які у кожного на слуху і які ніяк не проявилися на прес-конференції чи й узагалі проігнорували її, засвідчили свою україноненависність, українофобство, українобіжність чи принаймні українобайдужість.

Прикметно, що цією проблемою не переймається й президент Порошенко як гарант прав і свобод громадян України, при цьому чомусь самоусунувшись від її розв‘язання, про що він обмовився навіть під час прес-конференції і що контрастує з тим, як він захопився створенням ПЦУ.

Створення й підтримка україноцентричної мережі ЗМІ в Україні є не менш важливим пріоритетом президента, ніж створення помісної церкви. З тих же причин, що й створення ПЦУ.

Прес-конференція актуалізувала й тему журналістської освіти – фахової підготовки й підвищення професійної кваліфікації журналістів. Окремі гілки в соцмережевих дискусіях проявили й надзвичайно низький рівень національної свідомості, громадянської зрілості/відповідальності, теоретико-методологічної підготовки і навіть загальної культури професорсько-викладацьких кадрів у цій царині.

Журналістиці в Україні навчають усі, кому тільки не лінь, а свого часу провідні в журналістській освіті виші приеживають глибоку кризу або й цілковитий занепад.

Тому не дивно, що журналістика і ЗМІ в Україні втратили найважливішу свою функцію – факту і фактору формування громадської думки, «четвертої влади», одного з найважливіших інструментів націєтворення й державотворення.

Як не гірко це констатувати, але журналістика і ЗМІ в Україні є однією з найактивніших деструктивних сил, і тому особливо прикро, що гарант Конституції України, будучи власником ЗМІ, не усвідомлює цього і не робить рішучих кроків для виправлення становища.

Зміст, форма й організація цієї прес-конференції і є яскравим підтвердженням цього. Годі сподіватися, що після цієї конференції ЗМІ виконають, зокрема, і своє завдання щодо донесення в українське суспільство значення й важливості створення ПЦУ.

Володимир Іваненко

Український Університет

Українська Світова Інформаційна Мережа

17 грудня 2018 р.

***

Petro Poroshenko press conference December 16, 2018 | HD

*

ЧИ МОЖНА «ЗМІНИТИ СИСТЕМУ», НЕ ВДАЮЧИСЬ ДО СИСТЕМНИХ ЗМІН?

«Суспільна Система» – далеко не перший і напевно не останній проект «зміни системи», який активно експлуатує ідею «народовладдя», не обгрунтовуючи при цьому його системотворчий потенціал, але штучно ув‘язуючи його з Майданом і Революцією Гідності, під час яких навіть не декларувалася ідея «зміни системи» і тим більше – ідея системних змін (див.: https://www.facebook.com/100012805173205/posts/601068130330021/).

Неосмислене запозичення чужих ідей і концепцій без належної теоретико-методологічної підготовки неминуче зводить нанівець будь-які благі наміри й дискредитують саму ідею системних змін.

Максистсько-ленінська філософія наказала довго жити, але філософію взагалі й логіку зокрема ніхто не відміняв. Співвідношення загального і окремого, цілого і частини, системи і підстстеми тощо продовжують допомагати нам розуміти й осмислювати природу речей, а відтак вибудовувати тривкі теорії, концепції, моделі.

Нехтування цими знаннями якраз і є причиною спроб ситуативними методами розв‘язувати системні завдання, а обговорення фактично перетворювати на демагогію.

Кожен із нас напевно володіє якимось пакетом таланту, освіти й досвіду для ефективного виконання відповідних завдань. Там, де закінчується компетенція одного з нас, починається компетенція іншого. Об‘єднуючи свої потенціали, ми стаємо потужною силою, здатною вершити великі справи.

Однією з грандіозних справ, яку нам належить здійснити, є системні зміни в Україні, тобто перехід від авторитарно-тоталітарного устрою та адміністративно-командного урядування до суспільного ладу й способу урядування, заснованих на національних традиціях і звичаях.

Активно мусоване «народовладдя» є лише одним із способів урядування, тобто лише частиною другого (не першого!) порядку в системі урядування, яке, своєю чергою, є підсистемою суспільного устрою/ладу/порядку як системи.

Хай буде відомо промоуторам ідеї «народовладдя», що власне й поняття «народовладдя» є витвором компартійно-радянської ідеології. Його ідея була втілена більшовиками через ленінське гасло «Вся влада – радам!». Що з цього вийшло в умовах авторитарно-тоталітарного устрою, опертого на «диктатуру пролетаріату» й «демократичний централізм», підтверджує сімдесятип‘ятирічний досвід СРСР.

Що з цього виходить у пострадянськиму просторі, прекрасно демонструє чвертьстолітній досвід усе ще радянської України.

У цьому історичному контексті будь-які розмови про народовладдя без навіть натяку на устроєві зміни, не кажучи вже про піднесення рівня національної свідомості й громадянської зрілості/відповідальності суспільства, приречені бути лише демагогією.

Справді-бо, навіть відклавши вбік тему суспільного ладу, про яке народовладдя може йти мова взагалі, якщо більшість у суспільстві складають ті, кого ми тепер називаємо «какаяразніца» і хто демонструє цілковиту громадянську безвідповідальність. Народовладдя можливе лише у національно свідомому й громадянськи відповідальному суспільстві.

І як цю проблему можна залагодити, якщо цих засадничих речей не розуміє чи не хоче розуміти як політична, так і – що печальніше – інтелектуальна еліта України, я не знаю.

***

Є ще одна проблема, тісно пов‘язана з обговорюваною темою і симптоматична щодо всього суспільства, а отже і щодо кращої частини українського суспільства, тобто тих, хто покликаний бути прикладом і вести за собою. Йдеться про подвійні стандарти та подвійну мораль що зазвичай нівелюють, зводять на пси найблагородніші ідеї.

Відстежуючи народження й розвиток ідеї «зміни системи» чи «зміни політичної системи», ви звернете увагу не на еволюцію самої ідеї у її взаємозв‘язку з явищами вищого і нижчого порядку. Як уже було сказано вище, ця ідея в контексті системних змін так і не проявилася.

Впадає в око інше: метаморфози з намаганнями авторів і носіїв ідеї «зміни системи» чи «зміни політичної системи» прилаштувати дитя своїх теоретичних і методичних напрацювань. Кому тільки вони не пропонували ці напрацювання! Автори й носії ідеї пробували сторгуватися, мабуть, з представниками усіх політичних спектрів в Україні сущих.

Нічого з того так і не вийшло. Ідея і пропоновані способи її втілення не зацікавили ні великі, ні малі, ні стартові політичні сили. Але окремі елементи напрацювань наших теоретиків так чи інакше проявилися в програмах і «нових курсах» навіть таких потужних партій, які могли б оплатити цілком оригінальну розробку. Звісно, без посилання на авторів ідеї. Так само, як і самі автори, запозичуючи щось ув інших, не вважають неетичним чи аморальним цупити щось ув інших.

Справді-бо, навіщо визнавати чийсь пріоритет чи авторство, коли можна пристосувати під свої уявлення або перекрутити-переінакшити. І дарма, що риторика й суперечності в понятійно-категоріальному апараті видають несамостійність мислительного результату.

Такий-от прояв подвійних стандартів, подвійної моралі не тільки вихолощує зміст, а й спричинює дискредитацію самої ідеї системних змін.

Ідейна й ідеологічна неохайність ідеологів «зміни [політичної] системи» обростає й іншими поступками перед совістю, але це вже тема й іншої розмови.

Ви всі бачите, наскільки совковою залишається «українська інтелігенція», наскільки безнадійно відстаютт від викликів часу українські суспільні науки і наскільки наукова недоброчесність залежить від тотальної корумпованості усього суспільства.

***

Між ідеєю системних змін і Майданами з Революцією Гідності на десерт зв‘язок таки є, і це – причинно-наслідковий зв‘язок.

На час набуття незалежності України першим, над чим мала замислитися українська інтелектуальна й політична еліти, мала стати ідея системних змін. Звісно, що компартійно-радянській номенклатурі жодні системні зміни не були потрібні. Тому вона й зробила все, щоб зберегти статус-кво і трансформуватися в олігархат.

На превеликий жаль, ідеєю системних змін не перейнялися й національно-демократичні сили. Ні НРУ, ні новостворені партії, ні бодай один із їхніх лідерів (зокрема, й дисидентів) – ніхто не виступив з ініціативою системних змін в Україні.

Була невелика група ентузіастів, до якої входили декілька рухівців, декілька представників «демократичної платформи» в КПРС, а також чимало політично незаангажованих, безпартійних фахівців (серед останніх був і я), яка обговорювала тему системних змін і просувала в суспільство ідею скликання Установчих зборів.

Ішов 1990-й рік. Україна проголосила Декларацію про державний суверенітет, і був сприятлливий час для того, щоб подумати над тим, яким шляхом мала б піти суверенна Україна.

«Група 239» (фракція комуністів у ВРУ) не могла бути нашим союзником апріорі. Ми покладали надію на підтримку «Народної ради» (фракції НРУ). «Не на часі», – сказали мені під час розмов Юхновський, Лук’яненко, Павличко, Драч…

Деякі рухівці вважали, що раз ми, безпартійні, не з ними, то проти них. Тому влітку 1990 року мені завадили обратися у ВРУ комуністи. Рухівці могли б допомогти, але не допомогли, виступивши ситуативними союзниками комуністів. Відтоді ми не раз пересвідчилися, що радянський устрій їх цілком влаштовує: жодна з партій, які вийшли з НРУ, у своїй програмі не задекларувала ідею системних змін.

Отже, шанс дати старт системним змінам на початку незалежності не було використано.

«Україна без Кучми», а потім і Майдан 2004 року з Помаранчевою революцією були наслідком того, що Україна не здійснила системних змін. Ті події водночас давали другий шанс для системних змін, і суспільство сподівалося, що Ющенко зініціює їх. Але Ющенко не виконав навіть того, що наобіцяв. Як свідчить Рибачук, він і не думав змінювати систему.

Майдан 2013 – 2014 року, відомий як ЄвроМайдан/Революція Гідності, був передусім наслідком нереалізованості попередніх можливостей для системних змін. Водночас цей Майдан був ще одним, уже третім шансом, яким Україна не скористалася – ні для початку системних змін, ні для «перезавантаження влади».

Тому в «Суспільній Системі» лукавлять, коли виводять свою ідею «зміни системи» з традиції ЄвроМайдану та Революції Гідності. Уже самі означення стояння на Майдані 2013 – 2014 року показують, що цей Майдан не мав нічого спільного ні із «зміною системи», ні тим більше – із системними змінами.

Я досить уважно відстежував перебіг подій на Майдані, і відтак не пригадую жодного виступу зі сцени і жодної публікації чи інтерв‘ю бодай когось із лідерів Майдану, хто озвучив би саму ідею системних змін. Навіть «зміна системи» у риториці майданівців не відстежується.

Правда, у ЗМІ чи в інтернеті проявився один із майданівців, який стверджував, що він був членом Ради Майдану і що ця Рада буцімто випрацьовувала якийсь програмний документ. Наразі мені не відомо, чи фігурує там «зміна системи» хоча б номінально, хай навіть у ситуативному розумінні.

Тим часом поняття «зміна [політичної] системи» та «народовладдя» стають частиною політичної тріскотні президентської кампанії, яка вже нараховує рекордну кількість тих, хто має намір висувати (або вже й висунули) свої кандидатури на посаду президента України. Жонглюючи словами, вони, правда, не пропонують своїх концепцій системних змін. Яку конструктивну концепцію може запропонувати той, хто не бачить відмінностей між змістами понять «система», «системний» і «систематичний»?

Найбільшою активністю в цьому відношенні проявилася Ю. Тимошенко, організувавши цілу низку форумів із брендом «Новий курс». І що ж там нового? Еклектичний набір запозичених ідей (зокрема, й у нас), перекрученої й перебріханої риторики та штампів (зокрема, і з використанням поняття «система»). На системні зміни немає й натяку.

Зараз аж надто часто й багато виступають перед різними дость людними аудиторіями П. Порошенко, О. Ляшко та інші учасники майбутніх президентських перегонів, що фактично вже почалися. Ну, звісно ж, поняття «система» і часом «зміна системи» не сходять з їхніх язиків. Але системні зміни вони навіть ініціювати не обіцяють.

***

Третій Майдан навряд чи можливий, і не тільки тому, що суспільство втомилося від «революцій, бунтів і повстань» (В. Симоненко). Він навряд чи можливий передусім тому, що ці форми соціальних трансформацій уже давно себе вичерпала. Отож навіть якщо цей Майдан і станеться, системні зміни також не будуть у центрі його увагу, навіть за умови, що знайдеться хтось такий, хто озвучить концепцію системних змін з його сцени.

Ідея, а тим паче концепція системних змін – це не предмет для майданно-мітингових подій. Це – предмет для серйозних передусім інтелектуальних розмислів та обговорень, а потім для просування в політикум і аж потім – через ЗМІ – у широкі маси українського суспільства. І саме над цим нам і треба працювати.

Володимир Іваненко

Український Університет

12 грудня 2018 р.

Завершити Майдан: знищити олігархічну систему та встановити владу Українського Народу – https://www.facebook.com/notes/суспільна-система/завершити-майдан-знищити-олігархічну-систему-та-встановити-владу-українського-на/324629964799519/

БУДАПЕШТСЬКИЙ ФОРМАТ – ЄДИНА МИРНА ІНІЦІАТИВА ДЛЯ УКРАЇНИ

1. БУДАПЕШТСЬКИЙ ФОРМАТ – ЄДИНА МИРНА ІНІЦІАТИВА ДЛЯ УКРАЇНИ

Мінські домовленості не працюють і працювати не будуть. Нічого з цього не вийде. Скільки Київ не поступався б, їм все одно буде мало, і перемир’я не буде.

Так триватиме, поки Росія не визнає себе учасником конфлікту і не піде з України.

Конче важливо шукати новий, повноцінний і ефективний формат переговорів.

Таким, на мою думку, може бути формат Будапештського Меморандуму, тобто за участю країн, які свого часу давали Україні гарантії безпеки за відмову від ядерної зброї.

Завданням цих жорстких перемовин на найвищому рівні (міністрів іноземних справ та оборони, а потім і глав держав) має стати витиснення Московії з Донбасу (перший етап), а потім і з Криму (другий етап) і повне відновлення контролю України над кордоном з РФ.

Після того, як на кордоні стануть українські прикордонники й військовими разом із представниками ОБСЄ, можна буде перейти до переговорів із представниками ДНР та ЛНР (третій етап).

Кінцевою метою переговорів має, зокрема, стати розв’язання таких завдань, як-от:

1) можливості вільного виїзду в Московію всіх, кому незатишно залишатися в Україні;

2) що робити з тими, хто хоче залишитися в Україні, але вчинив важкі злочини;

3) як поступати по відношенню до тих, хто “помилявся”, ставши колаборатом;

4) на які права й свободи може розраховувати “народ Донбасу” та ін.

Це цілком реальна ініціатива, яку можна втілити в життя за таких умов:

1. Президент, уряд і ВРУ негайно задіюють усі можливі механізми через дипломатичні канали, міжурядові та міжпарламенські зв’язки й особисті контакти провідних українських політиків.

2. Світова українська спільнота негайно розпочинає відповідні акції в країнах – учасниках Будапештського Меморандуму, а також в усіх інших країнах світу, де є хоча б один українець.

3. Українські ЗМІ в Україні й діаспорі проводять масовану інформаційно-пропагандистську кампанію, залучаючи до неї й світові ЗМІ.

Ці думки було оприлюднено тут: https://www.facebook.com/volodymyr.ivanenko/posts/1430129693667034.

2. ЩЕ РАЗ ПРО НАГАЛЬНІСТЬ БУДАПЕШТСЬКОГО ФОРМАТУ

Наступне спонукало мене написати розлоге інтерв’ю генерала Євгена Марчука, в якому він аналізує стан Мінських перемовин, описує загрози і висловлює слуші й переконливі думки.

Зрештою, мова йде про давно очевидні речі. Принаймні для мене. Цілком поділяючи й підтримуючи позицію Є. Марчука, я переконаний, що не можна витрачати час, покладаючись на Нормандський та Мінський формати.

З мого погляду (та й не тільки мого), Мінський формат не має офіційного статусу – працюють там переговорні (сиріч робочі) групи, які не вирішують нічого стратегічного й навіть тактичного, обговорюючи лише оперативні й ситуативні питання. Хоч Московія з Німеччиною та Францією й марять про досягнення стратегічних результатів.

Тому сказане генералом так розлого жодною мірою не перекреслює висловлене мною у нотатках “Будапештський формат – єдино можлива мирна ініціатива для України” (див.вище). Відтак я хотів би нагадати про моє бачення ВИХОДУ із ситуації, як її описує генерал Марчук.

1. Україна має ініціювати скликання наради країн – підписантів Будапештського Меморандуму. Консультації з кожною із цих країн дипломати можуть і повинні почати невідкладно.

2. Росію укупі з Путіним треба приперти до стінки й примусити визнати участь Москви у війні на Донбасі. При цьому треба менше за все зважати на те, що говорить Путін (щодалі він брехатиме усе більше). Нам важливо, щоб в агресію РФ повірив світ.

3. У цій справі має відіграти вирішальну роль єдність України й світового українства. Світове українство мусить мобілізуватися і бити на сполох та домагатися масової підтримки України з боку урядів і громадськості в країнах, де мешкає бодай один українець. Світ має нас почути!

4. Україна має зачистити й українізувати свій інформаційний простір і розгорнути масовану інформаційно-пропагандистську роботу. Усі українські ЗМІ в Україні та діаспорі повинні спрацювати в унісон, втягуючи в орбіту цієї кампанії світові ЗМІ.

5. Нарешті, має початися ефективна і жорстока боротьба з внутрішніми ворогами: мафіозними й організованими злочинними групами та корупціонерами. І в першу чергу мають полетіти голови тих, хто став призвідцем війни на Донбасі.

Звичайно, це – робота не на один день, тиждень чи місяць. Українським перемовникам стане часу на продовження посиденьок у Мінську, демілітаризуючи кілометр за кілометром, рятуючи одно людське життя за другим. Зрештою, одно іншому не заважає. Більше того – пропоновані заходи стратегічного характеру допоможуть їм у вирішенні їхніх тактичних, ба навіть суто оперативних завдань.

3. БУДАПЕШТСЬКИЙ ФОРМАТ МАЄ НАРОДИТИ НОВИЙ МІЖНАРОДНИЙ ДОГОВІР З БЕЗПЕКИ У СВІТІ

Скликання зустрічі в верхах країн – учасників Будапештського Меморандуму не повинне переслідувати звуженої мети поговорити про Україну та спробувати переконати Росію зупинити свою агресію і здати назад, просто залишивши Україну в спокої.

Самміт у Будапештському форматі має розв’язати декілька питань, серед яких мають бути передусім такі:

1. Припинення агресії РФ щодо України (а заодно й Сирії). Причому це годилося б зробити в ультимативному порядку з умовою, що якщо Росія не виконає цієї вимоги, віддавши відповідні накази прямо із зали переговорів, на неї негайно накладаються найсуворіші санкції, які включатимуть відключення від світової фінансової системи, запровадження повного економічного ембарго, ініціювання виключення РФ із міжнародних організацій та призупинення дипломатичних відносин.

2. Оскільки Московія порушила встановлений за її ж участю порядок за наслідками Другої Світової війни й договір про безпеку і співробітництво в Європі, а також відступила від Будапештським Меморандумом декларованих Україні гарантій безпеки в обмін на відмову від ядерного статусу, Будапештський форма ініціює випрацювання нового міжнародного договору, який на багатостопонній основі встановить нові принципи гарантій безпеки країнам світу, порушення яких будь-якою стороною автоматично накладатиме найсуворіші санкції.

3. Ми свідомі того, що ескалація ядерного озброєння несе загрозу усьому людству. Але ми свідомі й того, що таємно зацікавлені режими можуть винаходити нові, ще жахливіші озброєння. Міжнародний договір про безпеку для сучасного світу має передбачити форми контролю за цією сферою.

4. Агресія РФ проти України продемонструвала нові форми ведення війн, які поєднують інформаційні війни з гібридними воєнними діями на полях битв. Міжнародний договір про безпеку має також передбачити як контррль за інформаційною агресією, так і заборону застосування методів ведення гібридних війн.

Очевидно, що зустрічі на рівні голів держав – підписантів Будапештського меморандуму мають передувати зустрічі міністрів закордонних справ, міністрів оборони та фахівців з національної безпеки.

Підготовка цих зустрічей, ясна річ, забере час. Що можна й треба робити негайно, так це формувати групи фахівців-активістів, будити ЗМІ й спільноти країн – учасників Будапештського формату, тиснути на органи виконавчої й законодавчої влад і вперто добиватися, щоб Будапештський формат відбувся, і відбувся якомога скоріше.

Оскільки Україна є потерпілою стороною, президент, уряд, Верховна Рада, а головне – українське суспільство разом із світовим українством мають активізуватися, згуртуватися і почати діяти.

Прошу розглядати цю групу як першу ластівку, яка, звичайно, не робить весну, але яка починає бити на сполох.

Володимир Іваненко
Український Університет
Міжнародна Фундація Лідерства

27 вересня 2016 р. – 21 березня 2017 р.

Повідомлення й листи непублічного характеру прохання адресувати в приват цієї групи або на адресу:
president@ukrainianuniversity.com

PS. Переклад іншими мовами й поширення будь-якими засобами заохочується.

ДО ПИТАННЯ ПРО ІСТОРИЧНУ ТРАДИЦІЮ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ В УКРАЇНІ

Залучений запис історика Володимира В‘ятровича (https://www.facebook.com/1217668243/posts/10213237203424127/) являє собою квінтесенцію сучасного розуміння проблем українського державотворення. Мимоволі воно перегукується із московитськими уявленнями про нездатність українців до державотворення взагалі чи про бездержавність української нації.

Можна погодитися з тезою В. В‘ятровича, що «віки чужої влади виховали в українців стійке несприйняття будь-якої влади», якщо виходити з факту, що після «возз‘єднання» України з Росією, а особливо – від часу проголошення Петром І Російської імперії, Україна справді втратила свою державність і відтак не мала можливості будувати державу в сучасному розумінні держави і державного права.

Справа в тому, держава у теперішньому розумінні поняття «держава» виникла якраз у той період, коли Україна втратила свою суб’єктність, і сформувалася якраз у той період, коли Україна своєї державності не мала.

Отже, Україна пропустила цей період сучасного державотворення, і ми не знаємо, яким був би цей досвід, якби вона свій шанс мала.

Україна такого шансу не мала, і це добре такою ж мірою, як і погано.

Погано – тому, що брак державотворчого досвіду останніх пари сотень літ робить Україну «білою вороною» у світовому співтоваристві, з одного боку, а громадян України генетичними ненависниками будь-якої влади – з другого. І це – те, що впадає у вічі кожному історикові, соціологові, політологові чи будь-кому іншому.

Українська «бездержавність» чи «нездатність до державотворення» з погляду сучасної теорії держави і державного права (особливо в російсько-радянській її інтерпретації) справді скидається на нонсенс, нісенітницю. Можливо, тому її й намагаються пояснити тривалим колоніальним, підневільним статусом.

З такою думкою можна було б погодитися, якби не два моменти. По-перше, є країни, які так само довго, як і Україна, були підневільними, але це не перешкодило їхньому державотворчому процесові. По-друге, задовго до того, як стати частиною Російської імперії, Русь-Україна була однією з найпотужніших країн Європи, тобто мала свою суб’єктність, «державність».

Я свідомо беру слово «державність» у лапки і кажу: немає лиха без добра. Очевидно, на те був Божий промисел, щоб Україна обминула чи перескочила через історичний період, коли держава пройшла усі етапи розвитку як інструмент контролю над громадянами, обмеження їхніх прав і свобод, щоб дійти свого довершення в авторитаризмі й тоталітаризмі.

Ображений на мене Володимир Ткачук (Volodymyr Tkachuk) справедливо вважає, що все краще в українській державності було до Богдана Хмельницького, з якого, власне, й починаються спроби державотворення в сучасному розумінні державності.

Іван Мазепа мав більше часу й можливостей, але і йому державотворення не пішло. І не стільки тому, що, як і Хмельницький, Мазепа був пов‘язаний з Москвою, скільки тому, що і історична, і генетична пам‘ять українців була заземлена в інший лад і в інший спосіб урядування.

Суспільний устрій та спосіб урядування, які супроводжували нове державотворення, суперечили традиціям і звичаям русів-українців і були органічно для нас неприйнятні. Розколена на три частини, Русь-Україна не могла відстояти себе, і, мабуть, тому підсвідомо вибрала собі підневільний спосіб виживання.

Щоб мати уявлення про устрій, особливості урядування та закони, за якими жила Русь-Україна до утворення держав у сучасному розумінні, раджу вам книжку професора Миколи Чубатого «Огляд історії українського права», яку я видав ще 1994 року у співпраці з Українським Вільним Університетом.

***

Той факт, що «сто років тому під час революції, позбувшись царського гніту, вони (українці. – В. І.) взялися будувати утопічне безкласове суспільство», свідчить про популярність соціалістичних ідей наприкінці 19-го – на початку 20-го століття. «Соціал-демократія – занадто широкий рух для того, щоб українська нація могла обійтися без нього», – вважала Леся Українка.

Проблема була лише в тому, що українські соціалісти не сприйняли західний варіант соціал-демократії, а піддалися впливові російського, який на час Жовтневого перевороту виродився в тоталітарний більшовизм, що уже не мав нічого спільного із соціал-демократією. Тому Швеція змогла побудувати соціалізм, а СРСР – ні.

Зверніть увагу на те, що соціалістично орієнтована УНР і за Центральної Ради, і за Директорії протрималася недовго. Ще менше протримався гетьманат Скоропадського, який був втечею від соціалістичної ідеї, але не став поверненням до козацьких традицій і звичаїв, оскільки також звіряв свій час з кремлівськими курантами.

Пан В‘ятрович зауважує, що сто років тому були популярними «навіть анархістські ідеї». Чому «навіть»? Я не був би таким скептичним до анархізму, оскільки практичний прояв його саме в Україні є не випадковим, а закономірним і досить успішним: Нестор Махно утримував свою владу набагато довше, ніж Грушевський, Скоропадський, Винниченко та Петлюра.

Нас привчили сприймати і тлумачити анархізм як негативне явище, як ідеологію хаосу, безладу і безвладдя. Досвід Махна засвідчує, що це не зовсім так, ба навіть – це не так.

Анархізм був загрозою державності, як вона склалася між 17-м і 20-м століттями. Тому ще царат переслідував теоретиків анархізму, а більшовизм мусив знищити махновщину як практичне підтвердження продуктивності анархічної ідеї і як типове українське явище. Тільки через десятки років радянські комуністи у своїй програмі побудови комунізму запишуть «відмирання держави», за яке боролися й борються анархісти, але вона так і не відмерла.

Зверніть увагу на те, що серед найвидатніших теоретиків анархізму були нащадки старовинних українських шляхетних (аристократичних) родів, і це не випадково. Їхня родова, генетична паи‘ять напевно зберегла те, що було засадничим для суспільного ладу та урядування наших далеких предків, для яких щось подібне до анархії було матір‘ю порядку.

Звичайно, анархізм як сучасна ідеологія – не зовсім те, на чому грунтувалися і до чого зводилися наші традиції й звичаї. Але філософія анархізму підказує нам, щО дає підстави називати нас «бездержавною нацією», чому нам так важко дається «державотворення» за чужими лекалами і чому ми так не любимо будь-яку владу.

Ось тому нам і «не вдалося вибудувати стійкої суспільної ієрархії, а відтак і ефективного державного механізму», за яким так побивається В. В‘ятрович.

***

Щоб нам не довелося платити дорогу ціну «поверенням в ярмо чужої влади», очевидно, маємо здійснити системні зміни і вирватися із радянської системи координат, в яку нас загнав авторитарно-тоталітарний російський більшовизм.

Системна українізація, відродження національних традицій і звичаїв, формування україноцентричної національної ідеології, створення націоналістичних партій консервативного, традиціоналістського й анархічного напрямків тощо – це все, що докорінно змінить життя українського суспільства і перетворить Україну на піонера постдержавного чи постдержавницького соціального розвитку.

Проблема лише в тому, що українська інтелектуальна еліта не поспішає прокинутися і впритул зайнятися підготовкою українського суспільства до системних змін. Затягування цього, відволікання на різного роду ситуативні реформи несуть у собі загрозу на цей раз остаточного «повернення в ярмо чужої влади», а відтак і зникнення з карти світу України та українців. Наша культура зависає над цивілізаційною прірвою.

Володимир Іваненко

Український Університет

4 грудня 2018 р.

СІЗІФОВА ПРАЦЯ ЧИ ТАНТАЛОВІ МУКИ

Діалог із земляком про вибори і вибір між ідеєю системних змін і плином за течією

Мої нотатки «ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ ФРОНТ СИСТЕМНИХ ЗМІН» (https://volodymyrivanenko.com/2018/11/26/%d0%b2%d1%81%d0%b5%d1%83%d0%ba%d1%80%d0%b0%d1%97%d0%bd%d1%81%d1%8c%d0%ba%d0%b8%d0%b9-%d1%84%d1%80%d0%be%d0%bd%d1%82-%d1%81%d0%b8%d1%81%d1%82%d0%b5%d0%bc%d0%bd%d0%b8%d1%85-%d0%b7%d0%bc%d1%96%d0%bd/) викликають досить жваве обговорення. На жаль, воно не наближує нас до мети, як мені й моїм однодумцям хотілося б. Але дискусія, якою часом безглуздою вона не була б, часом допомагає нам виявити ті больові точки в українському суспільстві, завдяки яким ми можемо скорегувати нашу концепцію системних змін і врахувати чи передбачити ті чи інші аспекти при деталізації наших проектів.

З цього погляду, досить цінним для нас є діалог між мною та Володимиром Кравченком (Volodymyr Kravchenko) – моїм земляком із Лебедина на Сумщині, який ми вважаємо за корисне винести в окремий запис.

Цей діалог починається з коментаря пана Кравченка:

В.К.: Благими намірами вимощена дорога до пекла! Усі ці “системні зміни” в Україні практично неможливі. І ось чому: якщо половина суспільства і досі сумує за “совком”, то ніякі “системні зміни” нічого не порятують. У нас існують тисячі зареєстрованих громадських організацій, але громадянське суспільствао досі відсутнє. А тепер розкладімо по поличкам: 1. Рух за Українізацію України. Благородна мета! На її реалізацію спрямована діяльність безлічі організацій: ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, КУІн тощо. А віз і нині там… 2. Всеукраїнський Козацький Рух. Теж благородна мета! Але ж в Україні уже є кілька десятків всеукраїнських і міжнародних козацьких об`єднань і товариств – від неоязичницьких до християнських і навіть комуністичних, а де результат?! Де є 2 українці, там неодмінно з`являються 3 або й 4 гетьмани. У нинішніх умовах відродження козацтва виглядає дрімучим анахронізмом… 3. Рух Світового Українства. Не менш шляхетна мета! І задля її втілення у життя теж є немало організацій – Світовий Конґрес Українців, реґулярні Всесвітні конґреси українців тощо. А де ж результати?! 4. Всеукраїнський Жіночий Рух. Прекрасно! Наші прекрасні жіночки теж уміють об`єднуватися у численні жіночі організації – “За майбутнє”, “За мир”, “За дітей”… І де ж торжество українського фемінізму? 5. Українська Світова Інформаційна Мережа. Чудово! Що заважає українським ЗМІ створити таку мережу? Проста причина – більшість із них належать (або залежать від) олігархам-скоробагатькам, які чхати хотіли на на українськоі інтереси із високої дзвіниці… 6. Всеукраїнська Академія Наук (ВУАН). Чого-чого, а академій ми наплодили тьму-тьмущу – від НАНУ до велетенської кількості галузевих академій. І знову ж таки – де результати їхньої “бурхливої” наукової діяльності?! 7. Ініціатива Будапештського Формату. Безперечно, красива ідея! Але ж хто її буде втілювати, якщо самі підписанти Будапештського меморандуму не бажають і не поспішають цього робити. Залишають хіба що надії на народну дипломатію… 8. Український Університетський Клуб. Не менш чудова ідея, та чи не забалакаємо ми її, як це уже не раз траплялося у нашій давнішій і нещодавній історії?!…Ось так доволі песимістичні висновки. У черговий раз вийде, як у відомій байці про Лебедя, Щуку і Рака… Сума бажань і хотінь не завжди приводить до сподіваного результату, особливо в умовах нашого суспільсва з ушкодженим менталітетом…

В.І.:Про все ви судете тут з погляду усталених стереотипів та функціональних форм, не звернувши навіть увагу на те, що перші пропоновані нами кроки стосуються якраз ментальних змін – піднесення національної свідомості й громадянської зрілості/відповідальності. Це – те, чого навіть названі вами з «безлічі організацій» не тільки практично нічого не роблять, але навіть і не декларують. І так – по кожному пункту. Сумно… 😞

В.К.: Мені теж сумно, коли хтось не розуміє очевидного. Ключові рішення у суспільстві ухвалюють якраз політики, а не громадські діячі. Західна Європа і Північна Америка прийшли до успішного суспільства загального добробуту (Happy Nations) через шеренгу революцій (лише у Франції та Іспанії за 100 років – по 5 революцій!). Тамтешній істеблішмент зрозумів необхідність запровадження певних правил суспільного співжиття. І суспільсьтво в цілому намагається дотримуватися їх. В Україні за останні 100 років також відбулося аж 4 революції – 1-а зазнала поразки, а наступні 3 виявилися незавершеними. Нинішні нувориші-олігархи переважно неукраїнського походження аж ніяк не є аналогами Ґалаґанів, Терещенків і Харитоненків, які були не спонсорами, а справжніми меценатами української культури й освіти, справжнісінькими гуманістами-філантропами. Щодо політиків: мені аж ніяк незрозумілий антипорошенківський пафос Ваших публікацій. Політика – це мистецтво можливого. Швидкі і, на перший погляд, ефективні рішення притаманні лише тоталітарним режимам на зразок більшовизму, фашизму чи нацизму. Українське здеградоване успільство не спромоглося за роки Незалежності вилонити із себе політиків-патріотів світового рівня. “Маємо те, що маємо!”. Колишні дисиденти-шістдесятники переважно не пішли у політику, а зайнялися громадською роботою (Є. Сверстюк, М. Маринович та ін.), і лише дехто став політиком, пересварившись із учорашніми однодумцями (Л. Лук`яненко і В. Чорновіл). На сьогодну в українському політикумі домінують демагогія і популізи, на що легко купляються довірливі і продажні виборці. Нинішні націоналісти, на жаль, повторюють помилки своїх попередників у частині роздроблення своїх сил (купа партій і лідерів-гетьманчуків). Тому й немає альтернативи Петру Олексійовичу, немає рівних йому справжніх державників. Натомість маємо купу проросійських претендентів у кандидати у президенти. І, чесно, поклавши руку на серце, боюся, що навесні наступного року українці зрроблять фатальний вибір не на свою користь. І ще одне: є така утопічна ідея – розділити владу і бізнес. У всіх провідних країнах світу депутатами, сенаторами, президентами, прем`єр-міністрами завжди чомусь стають далеко не бідні люди. Та це й неможливо навіть уявити, аби злидар-безхатько раптом став главою держави…

В.І.: Написане Вами – чистої води демагогія.

Розвинуті країни якраз і розвинуті та успішні завдяки високому рівневі національної свідомості й громадянської відповідальності суспільства. Бо суспільство формує собі владу, а не навпаки.

Те, що Ви вважаєте незавершеними революціями, біля революцій і не стояло. Стихійні бунти, спричинені певними ситуаціями, позбавлені будь-якої стратегії і тактики, без прагнення до системних змін і стремління не тільки здійснити, але й – що навіть важливіше – закріпити їх.

Ви переоцінюєте таланти й можливості дисидентів (більшість із них я знав особисто і зблизька спостерігав за ними: романтизм, наївність, самовпевненість, помножені на тривалу відірваність від реального життя, – ось їхні найбільші чесноти). Не в останню чергу саме «завдяки» їм три останніх «революції» виявилися незавершеними.

А тепер щодо незрозумілого Вам «антипорошенківського пафосу» моїх публікацій. Чи Ви хоч раз бачили в якомусь із моїх текстів щось на кшталт «Порошенка геть!», емоції з лайками (не плутати з like) на його адресу? Не знайдете! Я не пишу для людей, які живуть емоціями й лають ненависну владу (і Порошенка зокрема) аж до прокльонів.

Я пишу для людей, які мають гарячі серця, але холодний, тверезий розум. Так, я критикую погляди й дії Порошенка, але це не значить, що я антипорошенківець. Чотири роки тому я бачив його як оптимальний варіант для України. Зараззє я пишу про те, за яких умов його другий термін був би продуктивним.

Найбільша проблема Порошенка – подвійні стандарти. Він не вміє бути чесним навіть із самим собою. Я бачу це не тільки з його слова і чину – я відчув це з приватної розмови, сидячи з ним на одному дивані 15 років назад. Мистецтво можливого спрацьовує тоді, коли сам політик має високий рівень національної свідомості й громадянської відповідальності, коли живе і чинить по совісті.

Я знаю, що його радники і він сам читають мої тексти. Ні він сам, ні будь-хто з його оточення, на відміну від Вас, не роблять мені закидів, як оцей Ваш. Мовчать. Мовчання – знак згоди.

«Немає альтернативи» ім‘ярек – це позиція не чийогось бота, а людини яка звикла до подвійних стандартів і робити вибір із двох зол. Це – типова проблема українського суспільства, і я бачу своє завдання і завдання моїх однодумців у тому, щоб зробити українське суспільство свідомим і відповідальним – відповідальним передусім за владу, яку воно собі обирає. Тоді не буде в Україні таких проблем, як ми маємо зараз.

Як і не раз досі, наступаючи на одні й ті ж граблі, ви обираєте каліфа на годину, продовжуєте життя непродуктивній і протиприродній для нас Системі, замість того, щоб усвідомити нагальність СИСТЕМНИХ ЗМІН і раз і назавжди змінити своє життя і життя своїх нащадків на краще.

Якщо Ви не зрозуміли й не хочете зрозуміти цього в моїх публікаціях, то хто Вам Рабинович? Шкода мені вас…

…Мова не йде про те, щоб «злидар-безхатько раптом став главою держави». Але мова не йде й про те, щоб главою держави ставали люди, чиї «хати» виростають, як на дріжджах за разунок тих, що стають безхатьками, що є переконливим свідченням того, що ці люди не є тими державниками, яких Ви хочете в них бачити.

Тут немає суперечності. Це скорше показник тотальної корумпованості суспільства, кожний член якого живе подвійною мораллю із життєвими принципами, які не виходять за амплітуду коливань між одним та іншим злом. Хіба не так?

В.К.: Так-то воно, так… Тільки спробуйте переконати у правдивості і справедливості Ваших тез пересічного українця, котрий далі свого носа нічого не бачить. Та й усі революції підкоряються універсальному залізному історичному законові, сформульованому “залізним канцлером” Бісмарком: “Революції замислюють ідеалісти-романтики, здійснюють авантюристи-відчайдухи, а до влади завжди приходять пройдисвіти-шахраї” (за дослівність не ручаюся, а сенс приблизно точний).

В.І.: А давайте забудемо про «революції, бунти і повстання» (В. Симоненко) – це інструменти минулих часів.

Давайте будемо думати про трансформацію суспільства іншими й ефективнішими засобами – через освіту й просвіту, через інформаційно-роз‘яснювальну роботу.

Запропонований моєю групою алгоритм на це й спрямований. Для його застосування й успішної реалізації нам потрібні україноцентричні особистості без подвійних стандартів і з чистою совістю, які готові засукати рукави й ставати до реальної роботи на локальному рівні.

За належної самоорганізації, уже на наступних (2024) виборах суспільство зможе мати кандидата на президента, який зініціює системні зміни і виведе Україну з багна, з якого вона ніяк не може виборсатися.

І немає значення, хто стане президентом зараз. Жоден із потенційних кандидатів, яким привабливим вам не здавався, не є і не може бути тим Мойсеєм, якого потребує Україна. Навіть якби хтось із них узяв на озброєння пропоновану нами концепцію націєтворення й державотворення.

Біда ж у тому, що ви хочете, щоб ХТОСЬ прийшов і зробив за вас те, що мусите зробити самі. Це якраз і призводить до того, про щоо сказав Бісмарк.

СлабО?! 🙂

В.К.: Цікаво! Тільки ж де знайти таких ідеальних, непогрішних людей-просвітителів. Протягом майже усього ХІХ століття і на поч. ХХ тривала народницько-просвітницька робота (західні слов`яни таких просвітителів називали будителями). І які ж результати? Західні і частково південні слов`яни таки спромоглися збудувати свої національні держави, а українці чомусь не змогли! Мабуть, все ж таки справа у нашій калічній ментальності. Століття бездержавності таки сформували з українця хохла-малороса, а потім здорово попрацювали сталінські “селекціонери”, у результаті чого появився Homo sovjetikus – раб і гвинтик системи. Не можна сказати, що український приклад унікальний і безпрецедентний – подібні ситуації виникали у Голландії часів Нідерландської революції, коли суспільство було розколоте на патріотів-протестантів і прихильників збереження іспанського владарювання (Ш. де Костер: “Тіль Уленшпіґель”), й у Болгарії 3-ї чверті ХІХ ст., коли тамтешнє суспільство розділилося на православних борців за свободу і болгарів-мусульман, зорієнтованих на подальше османське панування над країною (Іван Вазов: “Під ярмом”). Отже, напрошується логічний висновок, що ніякі лідери-Мойсеї наше постгеноцидне, деградоване суспільство не змінять, доки воно саме не захоче змінитися.

В.І.: Само воно не зміниться. А от з нашою участю…

У цьому постгеноцидному, деградованому суспільстві не може не знайтися 1% притомних людей, недеградованих людей, які здатні об‘єднатися навколо ідеї системних змін, помножити свої сили до 3-5-10%, змінити суспільство, і відтак змінити Україну.

Такі люди є, але, як я вже багатьом казав, ви дивитеся не в той бік і тому не бачите їх або й не хочете їх бачити. Бо вам застує очі той ім‘ярек, якому ви не бачите альтернативи.

Так було, коли ви обирали Кравчука, двічі Кучму, Ющенка, Януковича і чотири роки тому Порошенка. Вам навіть невтямки, що ви обирали й обирали ту саму безальтернативність, яка не має ніякої відмінності, крім однієї – прізвищ, а явище задишалося й залишається незмінним.

Що ж, продовжуйте набивати собі синяки, наступаючи на ті самі граблі. Я бачу в цьому альтернативу: або граблище таки достукається до ваших (не лише Ваших, звісно) мізків, або нарешті це граблище зламається, і муситимете тоді шукати нове, міцніше, відтак можна сподіватися на те, що якесь із нових граблищ таке достукається до глибин свідомості суспільства.

Єдине, що мене бентежить у цій перспективі, – чи буде ще на той час когось і щось системно змінювати. За нашими прогнозами, якщо зберігатиметься нинішня тенденція, через наступні чверть століття (це – одно покоління) Україна й український народ можуть просто зникнути з карти світу, залишивши по собі лише те, що ми тепер називаємо «какаяразніца».

Бажаю успіхів на цьому шляху вниз! Скочуватися вниз завжди легше, ніж іти вгору, та ще й «камінь важкий підіймать» (Леся Українка). 😞

В.К.: Сізіфова праця!!!

В.І.: Тому ми й розраховуємо на тих, хто готовий підставити плече і таки викотити нагору той камінь і виконати Сізіфову працю, знайшовши шлях її виконання, і нам однозначно не по дорозі з тими, хто чекає біля моря погоди, шукає причин, щоб нічого не робити.

Дякую за діалог! 🙂

***

Дякую панові Миколі Бойку за коментар, який є дуже логічним висновком з цього вельми повчального діалогу:

М. Б.: Не хочу нікого повчати, але маю переконання з особистого життєвого досвіду, що зневірена людина є фактичним рабом. Так що, пан Володимир, вперед і тільки вперед . Хтось з мудрих сказав, що якщо у вас є яблуко і у мене є яблуко, і якщо ми обмінюємося цими яблуками, то у вас і у мене залишається по одному яблуку. А якщо у вас є ідея і у мене є ідея і ми обмінюємося ідеями, то у кожного з нас буде по дві ідеї. Ось це і є синергія в суспільстві.

***

Очевидно, що цей спонукає до ширшого й глибшого обговорення порушених у ньому питань. Так що запрошую до продовження розмови. Для нас надзвичайно важливо переконати активну частину українського суспільства, що сізіфову працю толокою можна виконати, а от плин за течією чи дрейф може обернутися на танталові муки.

Володимир Іваненко

Міжнародна Фундація Лідерства

Український Університет

Українська Світова Інформаційна Мережа

3 грудня 2018 р.

ДО СТОРІЧЧЯ ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ АКАДЕМІЇ НАУК

Столітній президент НАНУ академік Борис Патон привітав очолювану ним Академію із сторіччям. Прихильниця гетьмана Павла Скоропадського Лариса Івшина з цієї нагоди зробила таке застереження:

«ПРЕКРАСНЕ СПІВПАДІННЯ — 100 ЛІТТЯ академіі і іі Президента . І вітання гарне . АЛЕ … ОДНЕ АЛЕ. НЕ було б Академіі без волі і розуму Гетьмана Скоропадського. ЧАС це чесно визнати всім».

Багаторічний член ЦК КПРС і ЦК КПУ Б. Патон гетьмана Скоропадського у своєму привітанні не назвав. І для Патона, і для автора чи авторів підписаного ним тексту Скоропадський напевно залишається й залишиться одним із ворогів українського народу.

А от академіка Володимира Вернадського як першого президента Академії назвав, бо В. Вернадського компартійно-радянська влада не могла не шанувати. Дарма, що його син Ґеоргій набував собі наукового авторитету як історик на еміґрації.

Втім, повернімося до історії Академії і подивімося, що ми нині святкуємо.

Так, П. Скоропадський узаконив заснування Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН). Так склалося. Але це зовсім не означає, що гетьман справді став засновником Академії.

Робота над створенням ВУАН велася ще за Центральної Ради. В архіві Академії збереглися документи, які свідчать про це.

Історично можна стверджувати, що ВУАН почалася ще 1914 року, коли в Києві було створене Українське Наукове Товариство (УНТ). Члени його й ініціювали створення ВУАН.

Біда тільки в тому, що у Центральної Ради, очолюваної головою УНТ Михайлом Грушевським, до створення Академії руки так і не дійшли.

Спасибі П. Скоропадському, який офіційно запустив цей процес і який не просто так пропонував М. Грушевському очолити Академію. Але ж як Грушевський міг прийняти таке запрошення від свого ідеологічного противника, який, до того ж, усунув його від влади?

Михайло Грушевський все одно став одним із перших дійсних членів ВУАН, яка формально припинила своє існування якраз у рік смерті Грушевського, тобто 1934 року.

Тут можна було б також вигукнути: «Прекрасне співпадіння», але двічі сумним є цей, можливо, й невипадковий збіг у часі.

Так, М. Грушевський помер 1934 року в Кисловодську, але є підозри, що більшовики вкоротили йому віку.

ВУАН же більшовики почали знищувати, починаючи з так званого «процесу СВУ», у список якого потрапили близько 200 українських інтелектуалів, і більшість у цьому списку складали академіки, члени-кореспонденти, старші й молодші (не в теперішньому розумінні понять) наукові співробітники ВУАН.

За трагічною закономірністю (оце вже не СПІВПАДІННЯ!) ВУАН була практично знищена якраз у той час, коли українське село більшовики виморювали Голодом.

На руїнах розваленої ВУАН, яка за півтора десятиліття свого існування набула авторитету у світі, 1934 року постановою радянського уряду й було засновано АН УРСР, останнім президентом якої став потім і академік Борис Патон.

АН УРСР ніколи не вважала себе спадкоємицею ВУАН, хоча, за радянською традицією, приписувала часом собі заслуги знищеної ВУАН.

В інформаційних бюлетенях та в архіві президії АН УРСР мені трапилося читати страшні доноси псевдовчених, які робили свої наукові кар‘єри на знищуванні не просто своїх славних попередників – СВОЇХ УЧИТЕЛІВ!

АН УРСР була тим середовищем, у якому народилися й набули свого розквіту номенклатурна наука, наукова недоброчесність, заавторство і цинічний плагіат, а відтак і моральна деградація інтелектуалів, для яких «довгий рубль» і місце біля владного корита стали важливішими за наукову істину.

***

Щоб показати вам, які люди працювали в ВУАН, розповім вам епізод з історії останніх виборів до ВУАН 1929 року. Того року на академіка було висунуто уже добре відомого в міжнародних наукових колах нашого етномузиколога Климента Квітку, чоловіка Лесі Українки. Одним із тих, хто запропонував його кандидатуру надійсного члена ВУАН був академік М. Кравчук.

Учений надзвичайної сумлінності й інтелектуал такої ж скромності, К. Квітка не прагнув посад і звань. В уряді Центральної Ради він відмовився обійняти посаду міністра юстиції, але, погодившись на посаду товариша (заступника) міністра, мусив бути якийсь час в.о. міністра.

Не хотів К. Квітка іти і в академіки. До його відмовлянь ніхто не прислухався, і йому «загрожувало» обрання на дійсного члена ВУАН проти його волі. І тоді засновник української і один із піонерів світової етномузикології публікує в газетах відкритого листа, в якому публічно відмовляється від звання академіка і натомість пропонує обрати на академіка Філарета Колесу, мотивуючи це тим, що членство в ВУАН допоможе львівському вченому, який жив і працював, на переконання Квітки, в гірших умовах.

Так Ф. Колеса став академіком ВУАН. А Квітка як один із тих, хто проходив у справі СВУ, невдовзі вимушений був покинути Україну. Але йому все одно не вдалося уникнути репресій. Саме в рік смерті ВУАН і появи на світ АН УРСР («співпадіння»?!) сталінська репресивна машина запроторила Квітку в концтабір у Казахстані, де професор Московської консерваторії викладав латину на курсах медсестер.

У казахських степах біля Караганди закінчили своє життя чимало вчених, чия наукова діяльність була пов‘язана з ВУАН. К. Квітці пощастило. Його колега по Московській консерваторії Надія Брюсова (сестра відомого російського поета) була вхожа в дім тодішнього генерального прокурора СРСР А. Вишинського.

Мені пощастило наткнутися в архівах на чернетку листа Н. Брюсової до А. Вишинського з клопотанням за К. Квітку. Думаю, спрацювало й те, що Вишинський особисто знав Квітку від часу навчання на юридичному факультеті Київського університету. Отже, його було випущено з ГУЛАГу, але дозволено жити на сто першому кілометрі від Москви.

Я був у тому будинкові (типова російська ізба) в Алєксандрові, Владімірская область. Звідти Квітка їздив на роботу до консерваторії: чотири години в поїзді в один бік, а потім чотири в другий. Коли почалася війна і поїздки стали майже неможливими, учений нелегально жив якийсь час у племінниці, а потім йому було виділено половину кімнати, перегородженої шторою, безпосередньо в приміщенні консерваторії.

На цю адресу 1943 року директор ІМФЕ АН УРСР Максим Рильський надіслав К. Квітці листа з проханням заповнити додану анкету і балотуватися на члена-кореспондента АН УРСР. Професор Квітка не зреагував на те запрошення. В його архіві збереглося декілька телеграм від Рильського з проханнями прискорити оформлення документів, але вчений проігнорував ті наполягання.

І тут починається інший цікавий епізод з історії уже не ВУАН, а АН УРСР, який засвідчує, що між ВУАН і АН УРСР практично немає нічого спільного.

Як відомо, святе місце порожнім не буває. Відмова К. Квітки заповнити вакансію член-кора примусила М. Рильського шукати іншого кандидата на академічну посаду. І він його знайшов у себе в інституті.

Якраз на той час після поранення на фронті на роботу в ІМФЕ повернувся ще молодий науковець Всеволод Дашкевич, якому через брак авторитетніших кадрів було довірено очолити відділ. Саме статус завідувача відділу й уможливив обрання Дашкевича на члена-кореспондента АН УРСР.

Далі події розгорнулися так, що В. Дашкевич втратив посаду завідувача відділу, роботу в інституті й саму можливість займатися наукою. А от звання члена-кореспондента АН УРСР не втратив. Як так?

Якимось чином В. Дашкевич умудрився в обхід Головліту видати якийсь словник: без дозволу цензури книжку було надруковано в якій друкарні на Житомирщині. Коли цю справу розслідували і Дашкевича вигнали з ІМФЕ, постало питання і про позбавлення його членства в АН УРСР.

Тут виявилося, що членство в Академії є пожиттєвим: можна зайти, але вийти з неї не можна. Але ЦК КПУ хотіло наказати В. Дашкевича й позбавленням його членства в АН УРСР. І тоді Л. Каганович звернувся за порадою до Й. Сталіна. Вислухавши Кагановича, Сталін начебто сказав так: «Ми нє можєм попірать акадємічєскіє свободи із-за какого-то одного дурака».

Так В. Дашкевич залишився членом-кореспондентом АН УРСР. Це додавало йому авторитету як завідувачу мовно-стилістичного відділу редакції газети «Радянська Україна», де мені трапилося з ним пересіктися. Крім того, він був автором різних ювілейних текстів, які поширювало РАТАУ для публікації в обласних і районних газетах. Люди старшого покоління напевно пам‘ятають ті тексти з підписом: «В. Дашкевич, член-кореспондент АН УРСР».

Належну йому академічну стипендію В. Дашкевич, мабуть, не одержував. В колись рідному йому інституті про нього просто забули. Згадали в ІМФЕ ученого як непересічну особистість уже через роки після його смерті. У якомусь виданні одна моя колишня колега по інституту бідкалася, що їм не відомо навіть, коли Дашкевич помер і де похований.

Підозрюю, що ніхто їм в ІМФЕ не підказав, що буквально через дорогу від інституту в Київській організації СЖУ напевно є інформація, якої забракло науковцям тепер уже НАНУ – Національної Академії Наук України, яка цьогоріч святкує несвій сторічний ювілей і яка через свою вірність традиціям компартійно-радянської науки не сподобилася стати інтелектуальним флагманом незалежної України.

Таких історій, як я вам розповів при цій нагоді, в історії ВУАН і АН УРСР – НАНУ напевно дуже багато. Серед них чимало й набагато печальніших. І тому, як науковець, я волів би, щоб НАНУ як продовжувачка традицій АН УРСР, заснованої 1934 року, зазнала кардинальних системних змін або і взагалі зійшла з наукової сцени.

Натомість годилося б відродити традиції ВУАН з урахуванням досвіду академій наук розвинутих країн світу. Можливо, що саме це стане поштовхом для успішного розвою української науки.

Володимир Іваненко

Український Університет

27 листопада 2018 р.

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ ФРОНТ СИСТЕМНИХ ЗМІН

Агресія Росії проти України, яка набирає нових обертів, і події останніх днів є частиною цього процесу, з одного боку, і активізація антиукраїнських сил (зокрема, п‘ятої колони) в українському суспільстві – з другого, свідчать про те, що вороги України планомірно й системно роблять усе можливе для знищення України й українського народу.

За умов, які складаються в Україні й навколо України, надзвичайно актуальним стає питання про нагальність СИСТЕМНИХ ЗМІН, тобто зміни авторитарно-тоталітарного устрою й адміністративно-командного урядування, які є живильним грунтом для олігархату, корупції та інших видів кримінальної злочинності.

Українська влада й громадсько-політичні сили, наявні в Україні, які входять і які не входять у владні структури, зациклені на реформах, тобто на змінах, що є несистемними – ситуативними або частково системними і відтак не передбачають системних перетворень. В кращому разі вони прагнуть зміни політичної системи або державних інститутів через зміну політичної еліти.

Жодна із цих сил не переймається піднесенням рівня національної свідомості й громадянської зрілості/відповідальності українського суспільства в цілому і кожного його члена зокрема. У зв‘язку з цим ніхто навіть не думає про освітньо-просвітницьку та інформаційно-роз‘яснювальну роботу.

Так само жодна із цих сил не замислюється над важливістю і можливістю пробудження внутрішньої потуги українського суспільства. Одні прагнуть реформувати (ремонтувати) систему, успадковану Україною від СРСР. Інші бачать перспективу у механічному перенесенні в Україну політичного, правного, економічного, безпекового чи іншого досвіду інших країн, ігноруючи українські національні традиції і звичаї та сподіваючись, що чужий досвід запрацює в Україні.

Тим часом лише перехід до суспільного устрою та способу урядування, заснованих на національних традиціях і звичаях, уможливить успішний поступ України, зокрема, і з урахуванням адаптованого до умов України зарубіжного досвіду.

Саме тому ми переконані, що наша концепція системних змін є чи не єдиною перспективою для України. З цією метою ми розпочали роботу над кількома проектами, які можуть стати базовими для випрацювання та втілення в життя комплексу програм системних змін.

З метою розгортання такої роботи в масштабах українського суспільства й світового українства ми ініціюємо формування ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ФРОНТУ СИСТЕМНИХ ЗМІН як громадсько-політичного об‘єднання громадян України й світового українства. Сторінки на ФБ: https://www.facebook.com/UkraineSystemChange/ та https://www.facebook.com/All-Ukrainian/Front-for-Systemic-Changes-2194892174170188/, а також група на ФБ: https://www.facebook.com/groups/292465654712914.

Мета, місія і завдання цього Фронту – стати парасольковою організацією для ідеологічного, методологічного і організаційного об‘єднання, згуртування україноцентричних громадських, політичних, професійних і ділових сил в Україні та діаспорі навколо ідеї системних змін та її реалізації.

Опорними підрозділами Фронту мають стати уже запропоновані нами на обговорення громадські об‘єднання як середовища для випрацювання і втілення в життя окремих базових проектів-програм.

Ми ініціюємо, зокрема, створення таких громадських і професійних об‘єднань:

1. Рух за Українізацію України. Мета цього Руху – широкомасштабна системна українізація України. Сторінка на ФБ: https://www.facebook.com/Ukrainization4Ukraine/, група на ФБ: https://m.facebook.com/groups/771863622990043.

2. Всеукраїнський Козацький Рух. Мета цього Руху – системне відродження національних традицій і звичаїв, а також організація на основі традицій і звичаїв системної трансформації політичної, безпеково-оборонної, економічної, культурної та інших сфер життя українського суспільства. Сторінка на ФБ: https://www.facebook.com/Ukrainske.Kozatstvo/, група на ФБ: https://m.facebook.com/groups/799507953572472.

3. Рух Світового Українства. Мета цього Руху – системна трансформація української діаспори та взаємодії українського суспільства із світовим українством у процесах націєтворення й державотворення в Україні. Сторінка на ФБ: https://www.facebook.com/WorldUkrainians/, група на ФБ: https://m.facebook.com/groups/399072523927826.

4. Всеукраїнський Жіночий Рух. Мета Руху – об‘єднання, консолідація і активізація конструктивних зусиль жінок України та української діаспори як особливої рушійної сили системних перетворень. Сторінка й група на ФБ будуть сформовані пізніше.

5. Українська Світова Інформаційна Мережа. Мета цієї Мережі – створення й налагодження ефективного функціонування україноцентричної системи ЗМІ в Україні, українізація інформаційного простору й захист інформаційного суверенітету України. Сторінка на ФБ: https://www.facebook.com/UkrainianWorldwideInformationNetwork/, група на ФБ: https://m.facebook.com/groups/204403929583822. Веб сайт: http://www.ukrainainc.net.

6. Всеукраїнська Академія Наук. Мета ВУАН – згуртування україноцентричних учених в Україні та діаспорі навколо ідеї системних змін, створення наукових колективів та інституцій для випрацювання проектів системних перетворень, а відтак і формування нових підходів до організації та управління наукою. Сторінка на ФБ: https://www.facebook.com/All-Ukrainian-Academy-of-Sciences-134658910728361/, група на ФБ: https://m.facebook.com/groups/170979119605101.

7. Ініціатива Будапештського Формату. Мета Ініціативи – об‘єднання зусиль українського суспільства й світового українства для актуалізації міжнародних гарантій безпеки України, а також системних змін у сфері безпеки і співробітництва в Європі і в усьому світі. Сторінка на ФБ: https://www.facebook.com/BudapestFormatInitiative/, група на ФБ: https://m.facebook.com/groups/1745244575766624.

8. Український Університетський Клуб. Мета Клубу – об‘єднання зусиль інтелектуалів та громадсько-політичних діячів/. активістів для організації широкого обговорення проблем підготовки та втілення в життя системних змін. Сторінка на ФБ: https://www.facebook.com/UkrainianUniversityClub/. Веб сайт: http://www.ukrainianuniversity.club.

Наукове, ідеологічне й методологічне забезпечення, а також координацію організаційних заходів до завершення формування координаційного центру Всеукраїнського Фронту Системних Змін та окремих названих вище рухів і ініціатив беруть на себе Міжнародна Фундація Лідерства (http://www.leadership-foundation.org; сторінка на ФБ: https://www.facebook.com/leadership.international.foundation/) та Український Університет (http://www.ukrainianuniversity.org; сторінка на ФБ: https://www.facebook.com/UkrainianUniversity/).

Ми сподіваємося на плідну співпрацю з усіма україноцентричними громадянами України й представниками української діаспори. Нам потрібні ентузіасти з чистою совістю, люди честі, особистості без подвійних стандартів і готові натхненно іти до мети, незважаючи на те, яким важким не був би наш шлях.

Нам не по дорозі з тими, хто любить неконструктивно критикувати, роздавати вказівки, вимагати результатів без участі в нашій роботі, обговорювати особистості замість предметного обговорення ідей і концепцій, просто базарувати.

Якщо таланти не дозволяють вам прилучитися до безпосередньої участі в нашій роботі, ви завжди можете вставити свою копійку чи свій цент у буквальному сенсі слова, підтримавши наші проекти. Як це зазвичай і роблять меценати й жертводавці, які люблять Україну «до глибини своєї кишені» (Євген Чикаленко).

Пожертви на Міжнародну Фундацію Лідерства та Український Університет як неприбуткові освітні й науково-дослідні організації можна відтягувати з податків.

Зробити пожертву на Міжнародну Фундацію Лідерства можна тут:

https://paypal.me/leadershipintl.

Зробити пожертву на Українськмй Університет можна тут:

http://www.paypal.me/UkrainianUniversity.

Дякуємо всім, хто приєднується до наших лав, хто допомагає нам і хто підтримує нас у будь-який спосіб.

Слава Україні!

Володимир Іваненко

Міжнародна Фундація Лідерства

Українська Світова Міжнародна Мережа

Український Університет

***

Контактна інформація:

Електронна пошта

> Міжнародна Фундація Лідерства

leadership.foundation@yahoo.com

> Український Університет

ukrainianuniversity@gmail.com

Контактуйте також з нами через поштові скриньки на тематичних сторінках.

26 листопада 2018 р.

ЗААВТОРСТВО, ЛІТЕРАТУРНЕ РАБСТВО ТА ПЛАГІАТ ЯК ТРАДИЦІЯ

Ця тема упродовж тривалого часу активно обговорюється в середовищі науковців. У журналістиці й ЗМІ її обходять мовчанням – так, наче її не існує. Попри те, що сучасні технології відкрили безмежні можливості для епідемічного поширення цього явища настільки, що його практично неможливо контролювати.

Останнім часом я опублікував кілька матеріалів з цієї проблеми, і мені дуже прикро констатувати, що вони не зацікавили ні широкого загалу, ні навіть фахівців і не спричинилися до сподіваної дискусії. (Посилання на деякі з цих публікацій подаю нижче.)

Як випливає з означення посади, авторка статті «Що таке плагіат і чи законна праця “найманих авторів”?» в «Детектор медія» Аліна Правдиченко є правником і спеціалізується на авторському праві, але, очевидно, недостатньо ознайомлена з журналістською й літературною практикою, про що свідчать ключові поняття (терміни, професіоналізми тощо), якими вона послуговується.

Як довголітній практик і науковець в обговорюваній царині, дозволю собі в цій статті розставити крапки над «і», уточнити й розкрити деякі поняття й категорії, а також висловити свої спостереження та висновки.

Думаю, що поняття «плагіат» не потребує пояснення – його тлумачення можна знайти практично в усіх словниках та енциклопедіях. Проблема з цим явищем полягає лише в тому, що українське суспільство дуже неоднозначно ставиться до нього як до злочину.

Тому більше уваги я присвячу тому явищу, яке авторка статті означує як «наймані автори». Оскільки це поняття вона бере в лапки, треба думати, його використано у статті до певної міри як умовну категорію для означення осіб, які передають продукт своєї творчої праці іншим фізичним особам, котрі виступають у ролі офіційних авторів.

Можливо, з юридичного погляду поняття «наймані автори» є цілком прийнятним, але воно має досить широке змістове наповнення, яке охоплює щонайменше два сутнісно відмінних явища, про що є застереження і в статті (коли мова йде про добровільність).

Хоча це явище виникло і було дуже поширене в компартійно-радянській журналістиці, теорія журналістики із зрозумілих причин не осмислювала його, але практики говорили про багато. Завдяки цьому те, що тепер намагаються увіпхнути в поняття «наймані автори» (хоча воно, кажучи мовою Івана Плюща, і невпихуєме), означувалося щонайменше двома поняттями: «заавторство» та «літературне рабство».

Заавторство – це той різновид літературної праці, коли її суб‘єкт свідомо й добровільно відмовляється від створеного ним продукту на користь іншого суб‘єкта і, як правило, дістає за це спеціальну винагороду: в одних випадках – як заробітну плату, а в інших – як гонорар.

Під цю категорію потрапляють тексти, створені штатними помічниками та спічрайтерами. В одних випадках імена справжніх авторів приховують, а в інших оприлюднюють (часом навіть вказуючи у вихідних даних продукту літературної творчості).

Класичним прикладом такого заавторства радянського періоду була трилогія Леоніда Брєжнєва, за яку колектив найкращих російських радянських журналістів одержав належну винагороду, а формальний автор був відзначений Ленінською премією.

Відомий український журналіст і письменник-публіцист Степан Колесник розповідав мені, що він не раз писав статті для преси за Петра Шелеста, який, до честі його, віддавав одержаний гонорар справжньому авторові.

Мені також доводилося працювати в такому амплуа. Один із таких епізодів я нещодавно описував у контексті дискусій про плагіат у науці. У середині 70-х років як помічник ректора Київського держуніверситету імені Т. Шевченка я написав брошуру «Роль університетів у системі вищої освіти», яку було опубліковано чотирма мовами як доповідь ректора КДУ М. Білого на конгресі Міжнародної асоціації університетів. На жаль, радянська практика не передбачала зазначення справжнього автора навіть у службовій інформації.

Зовсім інакше підходять до питання заавторства в цивілізованих країнах. Наприклад, ніхто не приховує справжнього авторства промов і доповідей провідних політиків Заходу. А в тих випадках, коли офіційний автор не має літературного хисту і відтак мусить вдаватися по допомогу до професійного літератора чи журналіста, вказують причетність до авторства обох осіб: «такий-то з таким-то».

Літературне рабство – явище зовсім іншого порядку. Це поняття виникло так. Російською мовою в класифікації трудових ресурсів та в номенклатурі спеціальностей працівники редакцій газет, журналів та телерадіомовлення означувалися як «літєратурний работнік» (у моєму дипломі про вищу освіту вказано: «Журналіст. Літєратурний работнік ґазєти») або скорочено «літработнік», «літраб».

Коли ми говоримо про літературне рабство, то маємо на увазі використання праці літрабів, яка залишається неоплаченою і взагалі непоцінованою. Це – та сфера, яку дослідникові й описати неможливо, якщо він сам не мав такого досвіду. На жаль чи на щастя, я особисто мав і цей досвід.

Найраніші епізоди мені як літрабові трапилося пережити на початках своєї журналістської кар‘єри, коли я працював кореспондентом відділу літератури та мистецтва в редакції «Вечірнього Києва» – газети, підпорядкованої Київському міськкому КПУ. Робилося це так: номенклатурне начальство телефонує редактору і наказує прислати в його розпорядження літпрацівника, який спеціалізується на такій-то тематиці, – найчастіше викликали конкретну особу. При цьому не мало навіть значення, чи ця особа була членом партії.

Отак я зачастив у відділи пропаганди та культури. Як правило, сам завідувач відділу або його заступник вводив у курс справи, називав тему, давав купку документів, вирізок із газет тощо і формулював завдання – що має бути на виході (зміст, форма, стиль тощо) і скільки часу на це дається.

Добре було, коли на виконання роботи давали пару днів, і ти течку з матеріалами несеш у редакцію або додому, щоб у звичній для тебе обстановці сотворити замовлений твір, який буде оприлюднений невідомо під чиїм ім‘ям. Коли тобі називають ім‘я офіційного автора, то це дає тобі змогу додати якогось «інтиму».

Бували ж випадки, коли тобі виділяли місце за столом у кабінеті високої установи й просто наказували писати, даючи тобі кілька годин, і добре якщо в кабінеті тебе залишали одного, лише час від часу цікавлячись, як іде робота. З часом я старався прихопити з собою плитку шоколаду або пачку печива, бо про чай та бутерброд там не переймалися, тримаючи тебе до сутінок і дозворляючи збігати до виходку в кінці коридору.

Коли я працював у редакції «News from Ukraine» і коли мене, безпартійного, кликали в міжнародний відділ ЦК КПУ – то щось перекласти з англійської, то щось написати, усю роботу треба було робити, як сказали б американці, on site (на місці).

Оце все була робота, яку матеріально ніхто не заохочував і за яку часто навіть «дякую» не казали. Тільки й того, що це зазвичай відбувалося в робочий час, який покривала редакційна зарплата; але ж за той час можна було б щось написати щось таке, що оплачувалося гонораром.

Цілком вірогідно, що особа, під іменем якої публікувалися написані мною тексти, отримувала хороші гонорари – розмір гонорарів залежав не так від якості тексту, як від посади автора.

Звичайно, траплялося й знати, з чиїм ім‘ям побачить світ твій текст. Були якісь герої соцпраці (імена вже вивітрилися з пам‘яті), але були й особистості, чиї імена молодому літрабові приносили втіху. Наприклад, кілька разів мені довелося косити під Дмитра Гнатюка. Коли у нас зав‘язалося особисте знайомство, я чомусь так і не сказав йому, що оте й оте оприлюднене під його іменем вийшло з-під мого пера.

Якщо заавторство дуже поширене в західному світі (тут же, в США), то літературне рабство існує хіба що в глибокому підпіллі. Бо літрабство – це феномен авторитарно-тоталітарного устрою та адміністративно-командного способу урядування. Отож існування його в Україні є ознакою того, в якому світі продовжують жити і творити українські журналісти.

Зрештою, хоч заавторство та літературне рабство формально можуть підпадати і таки підпадають під статті про плагіат, захист прав чи заохочення реальних авторів нині є справою, яка може вирішуватися за угодою між сторонами, зокрема й за уснимими домовленостями.

***

Нині мене більшою мірою непокоїть інша проблема, яка виходить далеко за межі правовідносин двох чи кількох фізичних суб‘єктів авторського права і перетворюється на редакційну політику цілих журналістських колективів і ЗМІ як юридичних осіб.

Один із аспектів цієї проблеми обговорює в залученій статті й А. Правдиченко. Це – використання контенту з явними порушеннями авторського права. У таких випадках має місце й маніпулювання змістом.

Нещодавно я сам став жертвою такої маніпуляції. Моїм текстом, викладеним на Фейсбуці та на моєму особистому сайті, зацікавився ресурс «Релігія в Україні». Це було не перепощування мого тексту, як він є, без коментаря чи з коментарем редакції чи окремої особи. Це була спроба переказу змісту мого тексту упереміш із редакційними коментарями, уточненнями та доповненням інформацією, яка не має жодного відношення до ні до теми, ні до предмета моєї публікації.

Найбільше мене обурило, що начебто я закликаю (sic!) обрати предстоятелем об’єднаної Української Церкви екзарха Вселенського Патріархату. У відповідь на мою вимогу змінити формулювання сайт замінив «закликає» на «пропонує», залишивши «закликає» в гіперпосиланні (див.: https://www.religion.in.ua/news/vazhlivo/41399-profesor-ukrayinskogo-universitetu-v-diaspori-zaklikaye-obrati-predstoyatelem-obyednanoyi-ukrayinskoyi-cerkvi-ekzarxa-vselenskogo-patriarxatu.html).

Журналістам, які спеціалізуються на релігійній проблематиці, чомусь важко зрозуміти, що ми не на Соборі, ще багато чого не зроблено для підготовки того об‘єднавчого чи установчого Собору і що кандидати на патріарха ще не номіновані, а тому закликати чи пропонувати когось обирати передчасно та й неетично. Передусім з огляду на те, що ми не знаємо, чи кандидатура ім‘ярек обговорюється уповноваженими структурами і чи сам ім‘ярек про це знає.

Поза цим, як науковець і публіцист, я маю право й можливість аналізувати й оцінювати тенденції, які проявляються у церкві й у суспільстві, настрої серед ієрархів, віруючих і широкої громадськості щодо цього актуального питання, а відтак робити свої висновки, припущення, передбачення чи прогнози.

Мої нотатки й годилося б сприймати лише як результат роздумів над тим, кого люди (sic!) бачать на патріаршому престолі, які шанси у того чи іншого кандидата, які мої припущення щодо позиції Вселенського Патріарха(ту) і – не більше.

Описаний приклад можна було б вважати непорозумінням, але мені трапилося опинитися ще в одній ситуації, яка спонукала до осмислення тенденції, яка, виявляється, вже стала закономірністю й вельми характерним явищем сучасної української журналістики.

Ось яка ситуація. Прийшло мені в приват наступне повідомлення:

«Я – редактор сайту https://назва-ресурсу.ua.

Чи можна у Вас брати невеликі коментарі для нашого ЗМІ?»

Поки я обговорював з редакторкою ресурсу принципи та умови моєї співпраці із цим ЗМІ, у моїй стрічці на Фейсбуці випав запис одного із моїх друзів. Хвалиться: «дав коментар», – і подає посилання на… https://назва-ресурсу.ua. Іду за посиланням. Де ж той коментар мого френда? Немає… Натомість редакційний текст ресурсу, в якому повідомляють, що такий-то (мій френд) «дав коментар» ресурсові з такого-то питання. Подальший текст являє собою суміш із коротеньких цитат, переказу якогось тексту й оціночних редакційних застережень.

Я уважніше переглянув публікації на ресурсі, редакторка якого запросила мене до співпраці. Жодного коментаря в класичному розумінні жанру (а мені упродовж років доводилося викладати студентам нормативний курс «Аналітичні жанри» та спецкурс «Стаття»). Те, що вони називають коментарем, дуже нагадує інформаційний звіт із якогось заходу з довільним переказом висловлених там думок. Усе це є безкінечним використанням чужого контенту з маніпуляціями зі змістом і думками людей.

Прикметно, що всі сайти, які довелося переглянути, використовують цей примітивний шаблон, який є яскравим прикладом щонайгіршої журналістики й брутального порушення авторського права.

***

Другий аспект, на який я нещодавно звернув увагу, – це зухвале піратство, частиною якого є й використання контенту, але в цілості своїй є стовідсотковим плагіатом, та ще й помноженим на дезінформацію.

В інформаційному просторі появилося багато ресурсів, які перепощують цілі тексти, не посилаючись на джерело, а якщо формально і вказують джерело, то воно насправді не є первинним джерелом інформації, ба навіть і не вторинним: дуже часто перехід за посиланнями до «джерела» приводить у… глухий кут, але не до першоджерела.

Що також впадає в око, так це перепощування явно застарілої (на місяці, а то й на роки) інформації, яку ресурс предствляє як актуальну і злободенну, що фактично є свідомою дезінформацією для читачів.

І нарешті ще одна дуже прикра річ – це нефахово сформульовані заголовки, підзаголовки, «шапки», ліди, врізки, які абсолютно не відповідають змістові матеріалів, дезінформують читача, маніпулюють його свідомістю, видаючи бажане за дійсне, припущення за реальну дію і т.ін.

Я назвав це піратством у журналістиці й спробував на прикладі сайту «Бомба News» привернути увагу до цього явища бодай з боку фахівців у статті «Піратство як явище сучасної української журналістики» (http://ukrainainc.net/news-and-views/піратство-як-явище-сучасної-української-журналістики). Розміщення цієї статті в мережах, як я вже зауважив, не викликало інтересу навіть у фахівців (див.: https://www.facebook.com/100000100524358/posts/2287398694606792/). Схоже на те, що медійна спільнота в Україні вважає таке піратство нормальним і, отже, прийнятним явищем модерної української журналістики і ЗМІ в Україні.

Здавалося б, міністерство інформаційної політики та рада з телерадіомовлення мали б відстежувати такі разюче негативні явища і процеси та ініціювати переслідування порушників закону, а професійні журналістські організації – зайнятися бодай етичними аспектами цих явищ і процесів. На жаль, ніхто ні кує, ні меле.

Симптоматично, що й українське журналістикознавство з холодною байдужістю спостерігає за тим, що відбувається в українському ініормаційному просторі.

З огляду на те, що в порушеннях елементарних вимог авторського права і журналістської етики, у маніпулюванні контентом простежуються загальні тенденції і закономірності, напрошується висновок, що в Україні явно щось не так із підготовкою журналістських кадрів, які не мають базових знань і навичок як із авторського права, так із журналістської творчості (майстерності).

Володимир Іваненко

Український Університет

7 листопада 2018 р.