ПОЇЗДКА ЗЄ В ТУРЕЧЧИНУ І ЇЇ НАСЛІДКИ

Новообраний президент Зєлєнскій 25 квітня пізно увечері особисто повідомив про свою поїздку в Туреччину для відпочинку та участі у фестивалі «Вєсєло» (див. скрін – посилання на запис «обнульовано»).

1.

«Вєсєло» – не дитячий фестиваль. Це – один із проектів Студії «Квартал 95», тобто частина бізнесу Зє, з якого він начебто уже вийшов. Судячи з цін на путівки, цей бізнес дуже прибутковий.

Фестиваль починається 30 квітня. Отож до початку фестивалю для дітей там нічого цікавого немає, а от для бізнесмена є – маса організаційних клопотів.

Зверніть увагу на те, як у рекламі означено захід: «вєсьолая майовка». Майовка – це традиційні заходи, що їх проводить по країнах свого розселення російська діаспора. На цих майовках торгують радянською символікою, роздають «колодадські» стрічки, співають «совєтскіє патріотічєскіє пєсні» й починають формувати чергові «Бєссмєртниє полкі», які висунуться на передові позиції на 9 травня.

Мені не хотілося б, щоб новообраний президент України асоціювався з оцим мотлохом.

2.

На моїй стрічці у Фейсбуці пройшла інформація про те, що В. Зєлєнскій зустрінеться з президентом Туреччини Ердоганом. У одному записі було навіть вказано, які питання буде обговорено; зокрема, тему Криму і кримських татар.

Думаю, така зустріч і розмова мала б сенс і була б корисною для новообраного президента України.

Наразі ні з боку самого Зє чи ЗєКоманди, ні з боку турецької сторони інформації з цього приводу не було.

3.

Одно із джерел, які я відстежую, ще 26 квітня повідомило про можливість зустрічі Зє з Ко (див.: https://t.me/razvedinfo/468).

Сьогодні вранці це ж джерело з посиланням на вебсайт турецької газети Milliyet повідомило, буцімто «Зєлєнскій в Турціі отдихаєт на большой яхтє» (https://t.me/razvedinfo/483).

Перевірити цю інформацію поки що не вдалося ні на згаданому сайті, ні за іншими джерелами.

Якщо ця інформація підтвердиться, стане зрозумілим, що зустріч Зє та Ко планувалася і, можливо, була головною метою поїздки в Туреччину.

4.

Ну, от 28 квітня, на Великдень, появилася нова інформація, з якої випливає, «два дні» новообраного президента України розтягнулися (невідомо наскільки) і що на яхті Коломойського він не відпочиває, як повідомлялося допіру, а проводить ділові зустрічі.

Наводимо інформацію мовою оригіналу:

«Владимир Зеленский действительно на яхте Игоря Коломойского не отдыхал, а проводил ряд переговоров и встреч с будущими партнерами.

Проживает он в бутик-отеле,принадлежащем Мамихану Мальсагову (он же Миша Махно в узких кругах).

В аэропорту турецкого курорта приземлились частные самолеты Геннадия Боголюбова, который прилетел вместе с Сергеем Семочко и Рината Ахметова (без самого Рината). Борт лондонского шахтера привёз парламентеров от Медведчука и Суркова, а так же польский и венгерский бизнес истеблишмент трансграничной направленности.

Самолёт Владимира Плахотнюка с его владельцем прибыл за сутки до визита Зеленского и убыл сразу после 6 часовой встречи Владимира Георгиевича с Владимиром Александровичем при тёплом и гостеприимном посредничестве Игоря Валерьевича.

Визит Абубакара Арсамакова так и не состоялся, хотя был согласован Медведчуком и группой Фирташа.

Сам Дмитрий Фирташ регулярно ведёт консультации с Коломойским и Пинчуком.

Помимо новых парадигм взаимодействия в переформатировании контрабандных потоков, обсуждались кадровые ротации в Украине. Одними из первых на Украине сменятся глава Нафтогаза, Генеральной Прокуратуры, СБУ, Нацбанка, внешней разведки и глава правительства» (https://t.me/russica2/15995).

* * *

«Вєсєло», чи не так? Коментарі зайві. Ко начебто тут взагалі ні при чому. Добра, ба навіть чудова нагода упевнитися в щирості намірів і прозорості вчинків новообраного президента України.

Володимир Іваненко

Український Університет

27 – 28 квітня 2019 р.

ЗВЕРНЕННЯ ПРОВОДУ україноцентричних сил України та діаспори

Увечері 21 квітня було оприлюднено Звернення Проводу україноцентричних сил України та діаспори. Як співавтор цього документу, розміщую його на своєму персональному сайті, щоб зробити його доступним для якомога ширшого кола читачів.

Президентські вибори 2019 року завершилися. У другому турі перемогу здобув Владімір Зєлєнскій – представник молодшої генерації громадян України й «нових сил», які об‘єднують значну частину тих, кого ми називаємо «какаяразніца» та хто вичікував слушного часу для того, щоб по-своєму розпорядитися долею України.

Перемога В. Зєлєнского справді стала вироком для П. Порошенка, який за п‘ять років не зміг згуртувати навколо себе українське суспільство, захопився реформами замість ініціювання системних змін і став гарантом збереження «радянського устрою» та подальшого «розквіту» корупції.

Цим не могли не скористатися українобіжні й українобайдужі сили, які обіцянками «зламати систему» за допомогою олігархічних ЗМІ й проросійської та російської пропаганди спромоглися зіграти на емоціях інфантильного українського суспільства і здобути рішучу перемогу.

«Ми робимо це разом» – ключове гасло кампанії ЗєКоманди, і це означає лише одно: «конституційна більшість» громадян України стала співучасником проекту «Феномен Зєлєнского», отож відповідальність за все, що відбуватиметься наступні п‘ять років в Україні на три чверті лягає на ошукане українське суспільство і тільки на чверть – на тих, хто це суспільство ошукав або залишився осторонь.

Ці вибори мали протестний характер, хоч значна частина виборців пішлися на популізм Зє. Війна, спротив зовнішній агресії з боку Росії залишилися десь на периферії і не зачепили інтересів усього українського суспільства так, як дістав внутрішній ворог – тотальна корупція, яка виявилася сильнішою за зовнішнього ворога і яка стала екзестенційною проблемою і фактором виживання народу передусім. Зрештою, якби не було корупції, то напевно не було б і зовнішньої агресії.

Це означає, що українське суспільство більшою мірою стурбоване внутрішнім ворогом – тотальною корупцією, і тому відсунуло на другий план зовнішні загрози і навіть узяло в союзники свідомі чи несвідомі українобіжні або принаймні українобайдужі сили, представником і висуванцем яких є В. Зєлєнскій.

Звісно, що це не могло не вселити антиукраїнським, проросійським силам надію на реванш і на повернення України в орбіту Кремля. Такий розворот можливий, якщо українське суспільство в цілому і кожен його член зокрема не докладе зусиль для подолання внутрішнього ворога, який сидить всередині кожного громадянина України. Йдеться передусім про подвійні стандарти та про подвійну мораль як один із чинників тотальної корумпованості суспільства.

Внутрішній ворог – це передусім віддзеркалення сукупної ментальності, свідомості, психічного стану соціуму. Без очищення свідомості, справжньої (само)люстрації сподіватися на перемогу над внутрішнім ворогом – марна справа. Це можливо за умов, коли феномен Громадянина з високим рівнем національної свідомості й громадянської зрілості/відповідальності буде спроможний подолати в собі егоцентричні мотивації та наміри щодо суспільного та приватного майна, привести внутрішній, духовний стан у «відповідність до фантастичних досягнень в царині матеріального розвитку» (П. Рассел). Тоді українському народові навіть в умовах перманентної війни не доведеться виказувати свій протест у такий єдино можливий спосіб, як недалекозоре «виборче самогубство». Адже саме через ментальність індивід проявляє свою політичну поведінку.

Корупція, звичайно, робить державу не тільки слабкою, але й привабливою для зовнішніх зазіхань. Але гальмом у процесах націєтворення й державотворення в Україні є ще й інший чинник, який водночас є й живильним грунтом для корупції. Це – «радянський устрій», який Україна успадкувала від СРСР/УРСР.

Заклики та обіцянки «зламати систему», до яких вдаються кандидати на президента та громадсько-політичні сили, в основному обмежуються уявленнями про «політичну систему» або «систему державних інститутів», але не зачіпають устроєвих засад. Наміри «зламати систему» призводять до чергової руїни, а будь-які спроби реформування стають причинами чергових невдач, бо не можна вибудувати нову «політичну систему» чи «нові державні інститути» на старому фундаменті.

Отже, для того, щоб здійснити «квантовий стрибок», Україна потребує устроєвих, системних змін. І новий устрій/лад має спиратися передусім на національні традиції та звичаї, враховувати одвічні сподівання українського народу, а вже потім запозичувати досвід інших народів і держав.

Без опертя на власний історичний досвід неможливе ефективне запозичення чужого досвіду й успішне майбутнє, мінімалізація функцій держави, її впливу на індивіда, а відтак і національного й етнічного протистояння.

Жоден із попередніх президентів України не продемонстрував системних підходів до націєтворення й державотворення, повернення України й українців до самих себе, футурологічної, стратегічної візії перспектив розвитку України на десятиліття вперед.

Нинішні протестні президентські вибори виштовхнули нагору не просто новачка в політиці, але й особистість, яка не вирізняється україноцентризмом, не має уявлення про українські національні традиції і звичаї і яка не запропонувала національну ідею, стратегію і тактику системних змін в Україні. Отже, перед Україною лежить ще одна п‘ятирічка чергових «спроб і помилок».

Прикметно, що під час цих президентських виборів громадсько-політичні сили, які позиціонують себе як національно-демократичні й націоналістичні засвідчили свою повну неспроможність і які мають відійти в історію.

З огляду на ситуацію, що склалася, Провід україноцентричних сил України та діаспори звертається до українського суспільства й світового українства із закликом негайно розпочати підготовку до президентських виборів 2024 року, прийнявши за основу напрацювання, уже здійснені Міжнародною Фундацією Лідерства та Українським Університетом.

З метою розгортання такої роботи в масштабах українського суспільства й світового українства ми підтримуємо ініціативу формування ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ФРОНТУ СИСТЕМНИХ ЗМІН як громадсько-політичного об‘єднання громадян України й світового українства.

Мета, місія і завдання цього Фронту – стати парасольковою організацією для ідеологічного, методологічного і організаційного об‘єднання, згуртування україноцентричних громадських, політичних, професійних і ділових сил в Україні та діаспорі навколо ідеї системних змін та її реалізації.

На базі Всеукраїнського Фронту Системних Змін та окремих його Рухів у перспективі мають сформуватися дві-три україноцентричних ідеологічних партії, лідери яких будуть підготовлені для змагання за пост президента України на виборах 2024 року.

Опорними підрозділами Фронту мають стати громадські об‘єднання як середовища для випрацювання і втілення в життя окремих базових проектів-програм. Зокрема, ми підтримуємо створення таких громадських і професійних об‘єднань:

1. Рух за Українізацію України. Мета цього Руху – широкомасштабна системна українізація України.

2. Всеукраїнський Козацький Рух. Мета цього Руху – системне відродження національних традицій і звичаїв, а також організація на основі традицій і звичаїв системної трансформації політичної, безпеково-оборонної, економічної, культурної та інших сфер життя українського суспільства.

3. Рух Світового Українства. Мета цього Руху – системна трансформація української діаспори та взаємодії українського суспільства із світовим українством у процесах націєтворення й державотворення в Україні.

4. Всеукраїнський Жіночий Рух. Мета Руху – об‘єднання, консолідація і активізація конструктивних зусиль жінок України та української діаспори як особливої рушійної сили системних перетворень.

5. Українська Світова Інформаційна Мережа. Мета цієї Мережі – створення й налагодження ефективного функціонування україноцентричної системи ЗМІ в Україні, українізація інформаційного простору й захист інформаційного суверенітету України.

6. Всеукраїнська Академія Наук. Мета ВУАН – згуртування україноцентричних учених в Україні та діаспорі навколо ідеї системних змін, створення наукових колективів та інституцій для випрацювання проектів системних перетворень, а відтак і формування нових підходів до організації та управління наукою.

7. Ініціатива Будапештського Формату. Мета Ініціативи – об‘єднання зусиль українського суспільства й світового українства для актуалізації міжнародних гарантій безпеки України, а також системних змін у сфері безпеки і співробітництва в Європі і в усьому світі.

8. Український Університетський Клуб. Мета Клубу – об‘єднання зусиль інтелектуалів та громадсько-політичних діячів/. активістів для організації широкого обговорення проблем підготовки та втілення в життя системних змін.

Наукове, ідеологічне й методологічне забезпечення, а також координацію організаційних заходів до завершення формування координаційного центру Всеукраїнського Фронту Системних Змін та окремих названих вище рухів і ініціатив покладаються на Міжнародну Фундацію Лідерства та Український Університет.

Ближчим часом Міжнародна Фундація Лідерства та Український Університет випрацюють і оприлюднять докладніший план заходів та методичних рекомендацій.

Ми сподіваємося на плідну співпрацю з усіма україноцентричними громадянами України й представниками української діаспори. Нам потрібні ентузіасти з чистою совістю, люди честі, особистості без подвійних стандартів і готові натхненно іти до мети, незважаючи на те, яким важким не був би наш шлях.

Дякуємо всім, хто приєднується до наших лав, хто допомагає нам і хто підтримує нас у будь-який спосіб.

Слава Україні!

***

Контактна інформація:

Електронна пошта

> Міжнародна Фундація Лідерства

leadership.foundation@yahoo.com

> Український Університет

ukrainianuniversity@gmail.com

Контактуйте також з нами через поштові скриньки на тематичних сторінках.

21 квітня 2019 р.

ПРОГРАНІ ВИБОРИ ЯК ОСТАННІЙ УРОК ДЛЯ УКРАЇНИ

Задум цієї статті зазнав кілька кардинальних змін. Спочатку я думав написати дві окремих статті по кожному кандидату. Потім додалася ідея третьої статті, яка мала б загальний характер і передувала б диптиху або мала б характер узагальнення й ішла б після диптиху. Зрештою, я вирішив написати одну статтю, поклавши в основу її компаративний, зіставний/порівняльний аналіз.

img_8038

Я – не єдиний, хто вдається до зіставного аналізу двох фіналістів цьогорічних президентських перегонів. Зіставлення кандидатів за етнічними критеріями запропонував Ігор Каганець у статті «Чи є Петро Порошенко етнічним українцем» (див.: Азбука націоналізму | Народний Оглядач – https://www.ar25.org/article/chy-ye-petro-poroshenko-etnichnym-ukrayincem-azbuka-nacionalizmu.html).

Вдаючись до трьох ознак протиставлення «свій – чужий», І. Каганець доводить, що П. Порошенко є етнічним українцем, тобто своїм, і фактично закликає голосувати за нього. Натомість В. Зєлєнского автор статті віддає євреям, тобто вважає чужим, і фактично відбирає у нього право бути обраним.

Симптоматично, що стаття пана Каганця заявлена як частина циклу «Азбука націоналізму», але при цьому автор не бере навіть до уваги ідеологічний та світоглядний рівні аналізу. Тим часом історія того ж українського націоналізму дає нам приклади етнічних неукраїнців, які стали переконаними українськими націоналістами.

Шанований паном Каганцем Гітлер не був етнічним німцем (австріяк чи, за іншими даними, австрійський єврей), але зумів запалити серця німців ідеологією націонал-соціалізму, і десятки мільйони німців не просто поділяли його світогляд, а йшли за нього на вірну загибель.

У одній із статей про феномен М. Саакашвілі я писав, що цей діяч залишився чужим в українській політиці не тому, що він етнічний грузин, а саме тому, що він ідеологічно і світоглядно не усвідомив своєї потенційної місії в українському політикумі.

* * *

Критерії, з яких я виходитиму, обговорюючи перспективи другого туру президентських виборів в Україні, мають ідеологічний, методологічний і світоглядний характер:

1. Як Владімір Зєлєнскій та Петро Порошенко бачать українську національну ідею?

2. Яку ідеологію сповідують Владімір Зєлєнскій та Петро Порошенко і якою мірою ця ідеологія відображає українські національні традиції і звичаї, а відтак сподівання українського народу?

3. Як Владімір Зєлєнскій та Петро Порошенко бачать стратегію розвитку українського суспільства та української держави? Куди Владімір Зєлєнскій та Петро Порошенко хочуть привести Україну через десять, двадцять, п‘ятдесят років?

4. Чи замислюється Владімір Зєлєнскій та Петро Порошенко над питанням зміни соціального устрою в Україні, тобто переходу від устрою, нав’язаного російсько-імперським та радянським пануванням, до устрою, який базувався б на українських національних традиціях і звичаях?

5. Чи замислюються Владімір Зєлєнскій та Петро Порошенко над питання зміни системи урядування в Україні, тобто переходу від старої радянської системи до нової, яка базувалася б на українських національних традиціях і звичаях?

6. Чи думають Владімір Зєлєнскій та Петро Порошенко над проблемами українізації України, причому не в плані банального поширення української мови, а в плані українізації сутнісної через повернення до національних традицій і звичаїв, які включають і певні морально-етичні норми, одна із яких – жити по совісті?

7. Яку позицію займають Владімір Зєлєнскій та Петро Порошенко щодо агресії Росії проти України і яку стратегію ПЕРЕМОГИ вони пропонують?

Ні П. Порошенко з його БПП «Солідарність», ні В. Зєлєнскій з його партією «Слуга народа» на наші запитання не відповіли. Ні прямо, ні опосередковано. Тому будемо виходити з тієї інформації, яка є доступною. Ігрища з медичним обстеженням та з дебатами оголили усю суть ОБОХ кандидатів на президента.

Придивіться до слова і чину обох кандидатів на посаду президента і спробуйте знайти прямі або хоча б опосередковані відповіді на перелічені вище запитання. Програма Владіміра Зєлєнского тут: http://files.ze2019.com/assets/program.pdf (обсяг – 8 сторінок).

Програма Петра Порошенка тут: https://programaporoshenka.com/Programa_Poroshenko.pdf (обсяг – 5 сторінок). Посилання на профілі й сторінки в соціальних мережах, публічні виступи й інтерв‘ю у ЗМІ знайдете й самі.

Я не є прибічником чи навіть симпатиком жодного з кандидатів і виходжу з того, що нинішні президентські вибори (як, до речі, й усі попередні) Україна вже програла. Тому пропонований аналіз є скорше спробою розібратися, на що (і, звісно, на кого) українське суспільство витрачає свої життєві ресурси й чому продовжує наступати на одні й ті ж граблі, втрачаючи шанс за шансом.

1. Національна ідея

На превеликий жаль, українська національна навіть не згадується як у Владіміра Зєлєнского, так і в Петра Порошенка. Це – не їхня тема.

Досвід п‘яти попередніх президентів України свідчить, що без національної ідеї бодай у риториці можна обійтися. Тому: «маємо те, що маємо» (Кравчук); «скажіть, яку Україну будувати…» (Кучма); «десять кроків назустріч людям» (Ющенко); «всьо будіт донбас» (Янукович); «жити по-новому» (Порошенко)…

Так, жоден із президентів України не переймався цим питанням. Здається, випрацювання національної ідеї не приходило на думку й Національному Інститутові Стратегічних Досліджень (НІСД).

2. Ідеологія

Ні Владімір Зєлєнскій, ні Петро Порошенко ніде жодним словом не визначили свої ідеологічні постулати і свої світоглядні позиції. Наголошую: ніде жодним словом.

Десь після п‘ятнадцятої хвилини своєї короткої прес-конференції для іноземних журналістів на запитання кореспондента газети «Фігаро», яка у нього ідеологія – консерватизм, лібералізм, – В. Зєлєнскій відповів: «Главная моя ідєологія – заможний украінєц» (див.: https://youtu.be/Ls0tv5M6fMs).

Ідеологічні уподобання П. Порошенка можна визначити, відстежуючи його міграцію з однієї партії до іншої (СДПУ/о/ > ПР > Наша Україна > знову ПР, а тепер поліідеологічний БПП).

Аналізуючи тексти їхніх програм і публічні виступи, можна зробити висновок, що і один, і другий сповідують щось близьке до лібералізму. Не класичний, структурований лібералізм. Я назвав би їхній лібералізм емпіричним, тобто сформованим практикою життя, життєвим досвідом кожного з них.

Звісно, що у них багато чого спільного або подібного так само, як і багато чого відмінного. З відмінного передусім привертає увагу риторика. Себто, кандидати відмінні один від одного формою, але не суттю/змістом. Тут не місце вдаватися до деталізації спільного – хто хоче, може зробити це самостійно. Незважаючи на суб‘єктивність таких підходів, усі напевно дійдуть однакового висновка: суть у них одна.

Чи чують вони сподівання українського народу? Зєлєнскій вирішив почути й зібрав сто тисяч пропозицій для своєї програми. Аналітики звертають увагу, що усе в цій програмі звелося до декларативних загальників. Порошенко сам знає, що потрібно «його» народові, і тому вибірково торкає окремі струни народної бандури: «Армія. Мова. Віра», – але виходить какофонія.

Чому так виходить? Та тому, що і один, і другий не мають навіть рожевого уявлення про традиції і звичаї народу, за лідерство у якого вони змагаються. Хіба за такого підходу в принципі можливо збагнути, усвідомити й осягнути, чого хоче цей народ і яким чином привести його до його омріяної мети?

3. Стратегія

Отже, яку стратегічну візію демонструють Зєлєнскій та Порошенко? Та ніякої! У програмах обох кандидатів немає навіть поняття «стратегія».

Програма Зєлєнского не має ні стратегії, ні тактики руху вперед. Там, де мали б бути програмні положення, кандидат на президента декларує свої… цінності. При цьому він не приховує підміну, але його електорат настільки засліплений любов‘ю до свого кумира, що цю зухвалу підміну не бачить. А що стратегічні, тактичні, оперативні, організаційно-управлінські аспекти в цій «програмі» ніхто навіть не думав визначати, електоратові просто байдуже.

Програма Порошенка нічим не краща від програми Зєлєнского. Чинний президент тримається свого курсу, визначеного ще п‘ять років тому і вже дискредитованого за роки його правління, – «Жити по-новому». Що означає цей постулат на цей раз? Читаємо: «жити вільно», «жити безбідно», «жити чесно» і «жити безпечно». До кожного складника, звичайно, є деталізація, пояснення, обіцянки… П‘ять років на посаді президента й десятиріччя в політиці так і не навчили пана Порошенка, що брак стратегічного бачення перетворює будь-яку подобу програми на порожні обіцянки.

Правда, поза програмою Порошенко стратегію бодай згадує (див., напр.: https://www.facebook.com/474409562693441/posts/1578550378946015?sfns=mo).

Отже, і новачок у політиці Зєлєнскій, і ветеран Порошенко стратегічно є ягодами одного поля. Чому? Та тому, що і один, і другий «сів не в той літак» (М. Вінграновський). Якщо «жити чесно», то їм обом краще було б і не рипатися.

4. Системні зміни. Зміна устрою

Питання зміни соціального устрою в Україні, тобто переходу від устрою, нав’язаного російсько-імперським та радянським пануванням, до устрою, який базувався б на українських національних традиціях і звичаях, на часі від дня проголошення Верховною Радою УРСР державного суверенітету України.

На жаль, ніхто в Україні так і не зрозумів, що Україна вийде з орбіти Московії і стане на шлях успішного розвитку тільки після повної перемоги над радянським ладом. Саме тому ми ратуємо за те, щоб на посаду президента України прийшов Фанатик Системних Змін, який зініціював і очолив би перехід України до нового ладу.

Прикро, але ні один, ні другий кандтидат навіть не натякає (отже, не усвідомлює нагальності) на необхідність повної ліквідації «радянського устрою», успадкованого Україною від СРСР. Очевидно, їм обом комфортно жити й працювати в умовах «радянського способу життя», а що такий спосіб життя є гальмом розвитку України вони не бумають.

5. Системні зміни. Зміна способу урядування

Найближче до розуміння проблем способу урядування в Україні підійшов Ігор Смешко, який брав участь як кандидат на президента у першому турі виборів. За підказкою своїх зарубіжних колег, генерал Смешко звертає увагу на суперечності в урядуванні, спричинені конфліктом повноважень президента та прем‘єр-міністра України.

У своїй статті, присвяченій І. Смешку як кандидату на президента, я зауважив, що навіть системник Смешко до кінця не зрозумів причину цієї проблеми і вказав на те, що цей конфлікт повноважень «запрограмував» інститут президентства, який по суті зберіг за собою функції, що були властиві ЦК КПУ і від першого секретаря ЦК перейшли до президента.

Як чинний президент, П. Порошенко активно послуговується адміністративно-командними можливостями обійманої посади, яка разом з тим не обумовлює кола відповідальності президента і його апарату у вигляді неконституційної АП з повноваженнями почилого в Бозі ЦК. Очевидно, це його влаштовує, і тому він нічого не робить, щоб змінити ситуацію. Так само інститут президентства залишає за собою й вертикаль влади, успадковану від компартійного «демократичного централізму».

Неефективна багатопартійність та брак класичних ідеологічних партій також не спонукає ветерана української політики й урядування Порошенка до висунення ідеї «зміни політичної системи», про що говорять інші кандидати.

Сказане вище такою ж мірою стосується й новачка в політиці, але дипломованого правника В. Зєлєнского, який вийшов на вибори з еклектичним набором «побажань трудящих», але не висунув жодної власної ідеї бодай ситуативних змін у царині урядування. Очевидно, що він неспроможний навіть на обговорення питань такого штибу, і саме це напевно й дало підстави А. Гриценкові після двогодинної розмови з претендентом на булаву заявити, що до президентства він не готовий.

У контексті теми системних змін обох рівнів характерним є явище, на яке звернув увагу Сергій Куделя (https://www.facebook.com/100001378805175/posts/2142745779114695?sfns=mo). Це проблема «непам‘ятання “совка”» молодшими поколіннями українців, зокрема, й поколінням самого Зєлєнского.

Перше: непам‘ятання «совка» якраз і є проблемою. Є пам‘ять про безтурботне дитинство, яка на підсвідомому рівні романтизує те, що довелося застати за «совка».

Друге: незнання радянської історії й небажання осмислювати її сутнісні явища. Будь Зєлєнскій освіченішим, він не узяв би один із знакових символів «совка», породжений Сталіном, – «слуга народа», через який Зєлєнскій і проявив свою «совковість».

Нарешті, завдяки своєму українобіжному чи принаймні українобайдужому «Кварталу» Зєлєнскій зумів заручитися підтримкою тієї частини електорату, яка в суспільстві означена як «какаяразніца» і під час виборів активізується й проявляється ситуативним вибором. Тому справді про РЕВАНШ «совкових» і «ватних» навряд чи є підстава говорити, а от про активізацію частини суспільства з низьким рівнем національної свідомості й громадянської зрілості/відповідальності говорити треба.

Прикметно, що саме до цієї верстви українського суспільства належить і сам Владімір Зєлєнскій.

Власне, якраз ці мої спостереження підтверджує і розшарування симпатиків Зєлєнского за мовною ознакою, на особливість якого також звернув увагу С. Куделя (https://www.facebook.com/100001378805175/posts/2133574203365186?sfns=mo).

6. Українізація

Як Владімір Зєлєнскій, так і Петро Порошенко не думають над проблемами українізації України, причому не в плані банального поширення української мови, а в плані українізації сутнісної через повернення до національних традицій і звичаїв, які включають і певні морально-етичні норми, одна із яких – жити по совісті.

Можна було говорити про переваги Порошенка, який активно експлуатує у своїй риториці питання української мови. Біда, однак, у тому, що це – лише риторика, а заходи, які криються за цією риторикою, носять ситуативний характер. Отже, ефективність їх позірна, і в цьому можна вбачати навіть дискредитацію ідей українізації.

Про це я писав докладно в одній із статей циклу «Слово і чин президента Порошенка».

Що у цьому відношенні спостерігаємо в іншого кандидата? З великою натяжкою тут можна нагадати, що В. Зєлєнскій обстоює статтю Конституції України, в якій вказано, що державною мовою в Україні є українська мова. Ну, ще участь у президентських перегонах змусила принципово російськомовного Зєлєнського (є відео з його відвертими заявами) поспішно перехожити на українську. Але робочою мовою президентської кампанії Зє українська поки що не стала.

На відміну від Порошенка, який активно вітає своїх співгромадян «Слава Україні!» й сам по-простецькому співає гімн України, Зєлєнскій, здається, жодного разу за межами свого «Кварталу» не скористався вітанням «Слава Україні!» і на його публічних заходах не виконувався гімн України. Симптоматично?

Прикметно, Зєлєнскій повсякчас наголошує, що він фокусує свою увагу на тих питаннях, що «об’єднують» людей, і свідомо виводить за рамки своєї кампанії явища, які «роз‘єднують». До тих тем, що «роз‘єднують» він відносить теми армії, мови, релігії та ін.

Це дуже помилкова позиція, оскільки грамотно несучи в маси своїх прихильників ідеї поваги до збройних сил, української мови, національних традицій і звичаїв, релігії і церкви, він міг би більшою мірою консолідувати суспільство, ніж просто знімаючи проблеми з обговорення й ховаючи голову в пісок.

7. Перемога в цивілізаційній війні.

Нарешті давайте подивимося, яку позицію займають Владімір Зєлєнскій та Петро Порошенко щодо агресії Росії проти України і яку стратегію ПЕРЕМОГИ вони пропонують.

Очевидно, взайве нагадувати, що президентство П. Порошенка починалося з обіцянки швидкої перемоги на сході України, що з часом перетворилася на затяжну війну, яка забрала життя незріченної кількості людей і принесла бариші тим, хто на цій війні робив і продовжує робити великі гроші.

Свою каденцію Порошенко закінчує обіцянкою після другого туру виборів і ще до того, як ЦВК оголосить його результати, запустити процедуру повернення Криму. Чинний президент залишається вірним Нормандському формату переговорів з його посиденьками у Мінську. На відміну від інших кандидатів, ініціатива Будапештського формату його не приваблює.

Отже, воювати з РФ панові Порошенкові, схоже, сподобалося. Тому стратегії перемоги у цій цивілізаційній війні випрацювати він так і не спромігся. Але він залюбки пересипає свої виступи антиросійською тріскотнею, і за його видаванням бажаного за дійсне ховається брак реальних системних дій не тільки у війні з РФ, але і взагалі.

У тому, що нам відомо про погляди Владіміра Зєлєнского на війну з Росією, новачок в українській політиці й лідер президентських перегонів так само, як і чинний глава держави, є прихильником того ж Мінського формату. Відмінність проявляється лише в тому, що Зєлєнскій хоче зробити співучасниками балачок у Мінську ще й представників США та Великобританії. Як вони впишуться у цей формат, наразі невідомо.

Ініціативу Будапештського формату сам В. Зєлєнскій не обговорює. Ретроспективне реферування різноманітних висловлювань про ставлення Зєлєнского до російської агресії і взагалі до Росії засвідчує суперечливість і невизначеність цього кандидата щодо суті того, що відбувається. Форма ж висловлювань Зєлєнского така, що в ньому легко запідозрити проросійськість або принаймні українобіжність чи українобайдужість його поглядів.

Симптоматичним є те, що пропагандистський у багатьох відношеннях серіал «Слуга народа» обходить тему агресії РФ щодо України й узагалі виводить за дужки тему російсько-українських відносин, створюючи враження, що в України з Росією усе добре або принаймні між ними нічого не відбувається.

Члени команди у такій же неоднозначній формі запевнюють українське суспільство в тому, що Зєлєнскій є проукраїнським політиком. Таким запевненням суперечить той факт, що Зєлєнскій, будучи у віці військовозобов‘язаного, три чи скільки там разів ухилився від мобілізації, проігнорувавши повістки військкомату. Прикметно, що кандидат на президента ці речі ніяк не пояснює.

Судячи з усього, у В. Зєлєнского, як і в Порошенка, немає плану перемоги у війні, і єдине конструктивне з того, що він висловлює, – це необхідність спецпропагандистських дій на окупованих територіях. Що-що, а створення такого проукраїнського російськомовного спецпропагандистського телеканалу Зєлєнскій міг би ініціювати ще на початку агресії РФ. Але він навіть не заїкався про це аж до останнього часу.

Як і Порошенко, Зєлєнскій явно не усвідомлює цивілізаційного характеру агресії Росії щодо України, а отже – й не має навіть уявлень про першопричини й природу цієї війни. Тому він не може запропонувати й стратегію перемоги, обмежуючись риторикою про мир на Донбасі та про те, що він готовий відстоювати територіальну цілісність України.

***

Підсумовуючи сказане вище, ще раз наголошу, що цьогорічні президентські вибори Україна уже програла. Тому за великим рахунком, в принципі уже не має значення, який із кандидатів набере більшу кількість голосів у другому турі.

Я – не єдиний, хто ще від першого туру цих виборів стверджує цю думку. Аналогічну думку, наприклад, має заступниця голови Верховної Ради Оксана Сироїд (див.: https://www.facebook.com/100000455144418/posts/2810961205595690?sfns=mo)

Відмінність полягає лише в тому, що О. Сироїд та інші прихильники такого погляду застановлюються на ситуативних підходах, обговорюючи різні варіанти можливих дій за умови перемоги того чи іншого кандидата. Ми ж послідовно додержуємо погляду, що Україна й українське суспільство, потребуючи системних змін, має реально підійти до реалізації таких змін.

Це означає, що хто ці вибори не виграв би, ситуація в українському суспільстві і в Україні не зміниться. Відмінність між кандидатами – лише в одному.

Слово і чин Петра Порошенка передбачувані: хоч риторично він антипутінський/антиросійський, він не ініціює й очевидно, що не ініціюватиме системних змін в Україні, продовжуючи ухвалювати ситуативні рішення і здійснювати косметичні ремонти (реформи), які залишатимуть Україну в радянському устрої, а українське суспільство – з низьким рівнем національної свідомості й громадянської відповідальності.

Владімір Зєлєнскій – залишається «темною конячкою», його наміри й плани зумисне не розголошуються й не конкретизуються. Олександр Мотиль назвав Зєлєнского «небезпечно проросійським» (https://www.facebook.com/1007871572711529/posts/1207732796058738?sfns=mo), що таїть не менше ризиків і викликів для українського суспільства і для України. Якщо Зєлєнскій і буде вдаватися до рішучих трансформаційних дій, то вони будуть в інтересах Московії, але аж ніяк не України й українського народу.

Отже, прийнявши як даність програшний вислід цих президентських виборів, українському суспільству годилося б замислитися над тим, що і як треба зробити для того, щоб ці вибори стали останнім наступанням на граблі, останньою помилкою, останнім уроком, після чого повинні нарешті початися системні зміни.

Володимир Іваненко

Український Університет

Міжнародна Фундація Лідерства

1- 15 квітня 2019 р.

ПЛАГІАТ І ПІРАТСТВО ЯК ПРОБЛЕМА УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

«Брехнею світ обійдеш, а назад не вернешся»

(Українське прислів‘я)

1. «Головний портал» українського студента

Притчею во язицех стали історії про фальшиві дипломи багатьох українських політиків та урядовців.

Не так давно ущухла чергова буря довкола дисертаційного бізнесу в Україні. Правда, поки що ми достеменно не знаємо: цех з продукування дисертацій на продаж при національному університеті в Києві закрили назажди чи просто загнали його в глибоке підпілля, що не могло не сприяти індексації тарифів?

Що б там не говорили, дисертаційний бізнес, яким успішним він не був би, – все-таки явище немасове, елітне, а отже – незважаючи навіть на карколомні ціни – менш прибуткове, ніж будь-яке дуже чи відносно дешеве, але масове “виробництво”.

Студентів же в Україні напевно більше, набагато більше, на порядки (sic!) більше, ніж нездар, які здумали себе вченими, хочуть стати кандидатами-докторами, а відтак і проФФесорами, як той один сумнозвісний, що відчасу опинився в екзилі.

…Вивчаючи сучасний стан системи освіти і науки в Україні у процесі роботи над проектом Українського Університету, ми наштовхнулися на веб-сайт з простою, але – з погляду контенту – не так дивною, як несподіваною адресою: http://institute.com.ua.

Спочатку ми подумали, що сайт належить якомусь вишу або НДІ. Аж ні, сайт є свого роду біржею, ба навіть ринком чи базаром, на якому можна не тільки купити, а й продати реферат, курсову чи навіть дипломну роботу. Якщо ви не можете знайти вже готового дослідження за темою, яка вас цікавить, можете розмістити замовлення, і за певний час, за певну суму вам таку роботу дістануть “з-під прилавка” або й спеціально напишуть.

Цікаво було б довідатися від тих, хто купував або продавав щось на цьому сайті, про тарифи на послуги, а також про особливості і враження від обслуговування. Якщо не хочете світитися в коментарях, будь ласка, пишіть нам у приват – анонімність гарантуємо.

Судячи з того, що пошукова система сайту не відгукується на ключові теми з точних наук і не впізнає імен математиків, фізиків, авіаконструкторів, світил ракетобудування та інших, можемо зробити висновок, що тематика цього ринку обмежена ареалом суспільних та гуманітарних дисциплін.

В усякому разі пошук видає нагора “праці” з економіки, історії, літературознавства, мовознавства, журналістики, мистецтвознавства та інших напрямків науки, освіти і будь-якої іншої діяльності взагалі. Власники сайту стверджують, що мають на випродаж 60 тисяч одиниць товару, і ця інформація напевно вже давно застаріла. Це означає, що ті, хто стоять за сайтом, можуть задоволити будь-який попит.

За сайтом institute.com.ua маячіють ще й інші сайти, на які з цього сайту виводять непрямі посилання.

Якщо прикинути, що один реферат коштує, скажімо, $1 і що готові продукти замовлять по одному студенту, збивається кругленька сума в $60,000. А якщо кількість замовлень складає в десять разів більше? А якщо в сто?..

Втім, не будемо рахувати чужі гроші. Спробуймо подивитися, хто за цим стоїть або може стояти. Ви думаєте, що самі студенти організувалися й збили такий банк даних? Навряд… Тут явно не обійшлося і не обходиться без кандидатів, а то і докторів наук, без доцентів і навіть проФФесорів з підприємницькою жилкою…

За результатами, які видає пошукова система, часом “фонить” інформація, яка дає підказки для пошуку і яка є не наслідком чиїхось попередніх пошуків, а явною необачністю чи помилкою власників і адміністраторів сайту. Ці “вуха” дають підстави підозрювати певних “ділових людей”, але все-таки не дають підстав для категоричного висновку.

Є ще один спосіб довідатися, кому належить такий вельми простий спосіб заробляти дуже грубі гроші, – подивитися, а хто ж володіє правом власності на домен. Легітимні бізнеси в цивілізованих країнах не приховують цю інформацію; публічно недоступною може бути хіба що контактна інформація…

Пошукові системи провідних компаній світу, які реєструють, відстежують або обслуговують домени, вказують лише на те, що institute.con.ua зареєстровано в українській компанії, яка надає відповідні послуги. Уся інша інформація, за винятком дат, є not published (не публікується).

Гаразд, пригляньмося хоча б до дат.

Схоже на те, що наш institute.com.ua появився 2005 року (created: 2005-09-23 12:50:48+03). Якісь зміни в адмініструванні сайту й у технічних контактах було здійснено 2013 року (created: 2013-04-08 22:19:45+03) з модифікацією 2015 року (modified: 2015-11-18 10:57:28+02). Найновіші зміни чи уточнення в реєстраційну інформацію було внесено зовсім недавно (modified: 2016-09-02 18:59:03+03). Реєстрація домена чинна до вересня 2017 року (expires: 2017-09-23 12:50:48+03).

Подані вище дати підказують, що реєстрацію домена було оплачено на 12 років наперед (2005-09-23 12:50:48+03 – 2017-09-23 12:50:48+03). Зміни адміністративних та технічних контактів, можливо, обумовлені зміною власника: 2013 року сайт перейшов із одних рук у інші руки.

Дата реєстрації домена співвідноситься з появою на ринку вищої освіти одного загадкового інституту, а дата модифікації адміністративних та технічних контактів – з періодом фактичного припинення діяльності цього ж інституту. Оскільки жодних слідів того, що домен institute.com.ua купували для згадного інституту і що сам інститут бодай щось публікував на цьому сайті, немає, залишимо припущення припущенням і не будемо озвучувати назву таємничого інституту. Але й ці “вуха” зафіксуємо…

До речі, ці “вуха” вигулькують аж надто близько біля згаданих вище “вух”.

Подальше розслідування залишимо для МОНУ та ГПУ.

Щоправда, я не знаю, наскільки “Головний портал студентів” зацікавить ГПУ, якщо виходити з того, що рівень освіченості, рівень національної свідомості й громадянської зрілості генерального прокурора явно не надається для того, щоб побачити у цьому сайті склад злочину і визначити небезпечність його для України й українського суспільства. Адже він і сам, мабуть, був таким, що не стидався списувати.

Але я сподіваюся, що в МОНУ знайдеться хоча б одна людина (не міністр – вона недалеко відкотилася від генпрокурора), яка здатна таки побачити, якої шкоди завдає вищій школі, як маргіоналізує усю систему освіти й науки України цей “Головний портал студентів” і як ганьбить він її перед цілим світом.

…В Україні, як і в інших країнах, напевно поширений такий вид приватного освітнього підприємництва, як репетиторство. Кого цікавить досвід США в цій царині і хто володіє англійською, задайте в Google пошук на tutoring (репетиторство), і ви побачите, наскільки він успішний.

Хтось мені може закинути, що “Головний портал студентів” також є… репетиторством. Але ж репетиторство не фальшує реальну освіту, воно й шахрайством не є. Репетиторство є доповненням до звичайної освіти. Слабкого студента чи учня репетитор підтягує до рівня успішного, а з успішного – вигранює вундеркінда. Тут якість навчання перетворюється на тривкі знання.

А що пропонує institute.com.us? Уже готові тексти, які допомагають ледачим або заніколеним нестудентськими справами відбути повинність, одержати оцінку й зробити ще один крок до диплома, який хай і не буде фальшивим сам по собі, але фактично не буде підтриманий знаннями.

А це – злочин, який спричинює деградацію, виродження, здичавіння цілого суспільства. І злочин цей – кримінальний. Отже, і той, хто продає, і той, хто купує, апріорі є злочинцем.

Заерніть увагу ще й на те, що портал в основі своїй російськомовний.

2. Чому мовчить професорсько-викладацький корпус

Минуло три дні від часу публікації першої частини цих нотаток. Трьох днів зазвичай достатньо, щоб читачі, яких зацікавила тема, втяглися в предметну дискусію або більш-менш масово виразили свої емоції з прихильністю або відразою до сказаного автором.

Ефект виявився несподіваним для мене. Мої нотатки не викликали ні осмисленого занепокоєння, ні вибуху емоцій. Націкавішим є те, що ніякої реакції не проявили в моїй групі, яка об’єднує українських учених, професорів-доцентів-викладачів, від якої у першу чергу сподіваєшся інтересу до такої, як на мене, надзвичайно тривожної теми. Нуль уваги!

Гаразд, хай їх не тривожить майбутнє України, яку будуватимуть і розвиватимуть люди з фальшивими дипломами й фальшованою фаховою підготовкою. Бо яке майбутнє у країни з такими проФФесіоналами, які з шкільної чи студентської лави ступають на злочинну стезю, щоб піти у світ без знань, але з “корочками” і вмінням обшахраювати самих себе?

Гаразд, хай їм чуже відчуття гордості за успіхи своєї галузі освіти й науки, свого університету, свого інституту чи факультету, своєї кафедри, які самі не переймаються своїм престижем, своїми досягненнями, своєю конкурентністю не тільки на світових обширах, не тільки у себе в країні, а навіть у місті розквартирування. Бо чого можна сподіватися від міністра, що приходить на посаду без будь-якої візії розвитку освіти й науки, а президент академії чи ректор університету прилип до крісла чи не пожиттєво й бере собі від посади, усе що можна, даючи при цьому можливість керівникам інститутів та факультетів узяти своє.

Хіба не наслідком цього є таке характерне саме для України явище, як клони в освіті й науці, коли під дахом державного вишу раптом вигулькує приватний комерційний (платний, значить) заклад з дуже близькою назвою, який, використовуючи потенціал державного, кладе кругленькі суми в кишені засновників? І Поплавський – лише вершина айсберга, яка стирчить над водами. Нам відомі й інші клони.

Гаразд, думаю я, має ж бути якась персональна, особиста гордість, що ти віддаєш свої знання і свій досвід, кладеш свою кар’єру на те, щоб підготувати собі ж достойну зміну, щоб твої учні пішли від тебе не просто з реальним, а тривким багажем знань, а головне – із здатністю са-мо-стій-но мислити й творити. Інакше вони залишаться в тенетах епігонства і не підуть далі свого вчителя, а відтак не створять своїх шкіл. Але скидається на те, що й на цьому, особистісному, рівні порушена тема не зачіпає жодної струни.

Я розумію: комусь це все – просто байдуже, хтось утомився висловлювати своє ставлення до порушеної проблеми чи тим більше – обговорювати якусь, як на їхній погляд, практично незнищенне явище. Очевидно, що є чимало й тих, хто побоюються виказувати свою реакцію навіть “лайканням”. Подаруймо їм право на втому, брязнь чи байдужість.

Поза цим спадає раптом на думку зухвале запитання: а який відсоток професорсько-викладацького складу українських вишів є, власне, частиною цього шахрайського бізнесу? Чи не є часом institute.com.ua тим ринком, базаром, на якому торгують самі кандидати-доктори та доценти-професори нашої неньки-України? Припускаю, що тут можна не тільки пристойно підробляти, а й “робити гроші” набагато грубіші, ніж платять за осноовним місцем роботи. Та ще й без дозволу на сумісництво.

Ну, не міг штатний колектив сайту (скільки не мав би він співроббітників) співпрацею лише зі студентами наклюкати десятки, а мо’ вже й сотні тисяч добротних текстів рефератів, курсових і дипломних робіт, які апріорі тягнуть щонайменше на “тверду четвірку з плюсом”, якщо не на відмінну оцінку.

Як знак підтримки такого припущення вигулькує третя пара “вух”: пошукова система сайту часом викидає дослідження автора, який має конкретне невигадане ім’я, науковий ступінь і звання, ба навіть посадову прив’язку до конкретного університету. Що це – помилка у програмучснні чи зухвалість, помножена на упевненості в безнаказаності?

Звичайно, мені хотілося б знати. На сьогодні ж я знаю поки що одно: деяких моїх колег тривожить мій, як їм здається, надто критичний інтерес до стану освіти й науки в Україні. Тому мені нагадують про гріхи молодості (так, “баби” – а що ж іще?) і тут-таки категорично і прямим текстом від імені усієї системи вищої освіти: “Вам доступ до університетів України заборонений повністю”. Наче я намірився обійняти посаду ректора-декана-професора-доцента. Чи бодай асистента.

…Сьогодні ці нотатки поширено ще в декількох групах, які об’єднують науковців та викладачів вузів. Подивимося, якою буде реакція. Хотілося б відгуків і від студентства. Хай навіть анонімних. Ми ж говоримо про явище, а не про персоналії.

Сайт Институт.com.ua тим часом продовжує працювати…

3. Плагіат як ознака корумпованості українського суспільства

У коментарі до перших двох частин цієї статті Микола Бойко написав:

«Десь в 1999 році чи 2001 мені запропонували докторську дисертацію за 400 у.о. Якщо подивитись це відео, то барон Мюнхаузен відпочиває: https://www.youtube.com/watch?v=kQYpT1_93Pg&fbclid=IwAR1gM-llVoS-wPAwNWsy4sRuF7tDfQQ6YJ6FvfIFenuokpXUtHQ3F3GaeQc».

Історія «Доктора Пі» (Андрія Слюсарчука) закінчилася 2012 року восьмирічним ув‘язненням. Він вийшов на волю відбувши лише половину визначеного строку.

Прикметно, що шахрайська діяльність Слюсарчука стала частиною біографій двох президентів України:

«Слюсарчук відомий також як безпрецедентний приклад введення в оману шахраєм-псевдонауковцем владних структур. Зокрема, за каденції В. А. Ющенка він особисто зустрічався з Президентом, який пообіцяв Слюсарчуку створити та віддати під керівництво останнього Інститут мозку, а за президентства В. Ф. Януковича Слюсарчук був нагороджений Державною премією України в галузі освіти 2011 року» (див.: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BB%D1%8E%D1%81%D0%B0%D1%80%D1%87%D1%83%D0%BA_%D0%90%D0%BD%D0%B4%D1%80%D1%96%D0%B9_%D0%A2%D0%B8%D1%85%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87?wprov=sfti1).

Шахрайство в науці зазвичай іде в парі з плагіатом.

Наприкінці 90-х і початку 2000-х років набули широкого розголосу історії, пов‘язані з плагіатом як шахрайством у науці, «героєм» яких був майбутній Герой України, академік НАНУ й політик найвищого рангу Володимир Литвин (дет.: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B8%D1%82%D0%B2%D0%B8%D0%BD_%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80_%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87?wprov=sfti1). Ці історії взагалі не мали жодних наслідків ні юридичного, ні адміністративного, ні морального характеру. Поговорили й забули.

Однією з найгучніших плагіаторських історій стала історія з плагіатом у докторській дисертації Катерини Кириленко. Експерти встановили, що 26% дисертації дружини Кириленка є плагіатом, а текст не відповідає рівню докторських робіт (дет.: https://censor.net.ua/ua/news/435512/26_dysertatsiyi_drujyny_kyrylenka_ye_plagiatom_a_tekst_ne_vidpovidaye_rivnyu_doktorskyh_robit_ekspertyza).

Упродовж останнього часу в центрі уваги наукової громадськості опинився літературознавець Дмитро Дроздовський. Комісія знайшла в дисертації Дроздовського 64% плагіат (дет.: http://www.chytomo.com/komisiia-znajshla-v-dysertatsii-drozdovskoho-64-plahiatu/).

«Гучні історії з плагіатом в Україні» стали звичним явищем, якому BBC News Україна присвятила оглядову статтю (див.: http://www.bbc.com/ukrainian/features-46063436).

Тут доречно буде нагадати, що СРСР упродовж десятиліть не приєднувався до міжнародної конвенції з авторського права і, навіть приєднавшись, продовжував нехтувати цим правом.

Ні для кого не секрет, що пострадянський простір, і Україна передусім, знаний у світі використанням піратських, неліцензованих музичних записів та комп‘ютерних програм. Йшлося навіть про те, що адміністрація президента та уряд України мають на своїх комп‘ютерах піратське програмне забезпечення.

4. А тепер про плагіат і піратство у ЗМІ України

Очевидно, зовсім невипадково плагіат і піратство найбільшою мірою проявляються у публічному просторі через ЗМІ, уражені цією «хворобою».

Звісно, коріння тягнеться у ще радянське підгрунтя, але живильним грунтом для цього є система журналістської науки і освіти, яка склалася уже в незалежній Україні.

Я писав про це не раз (див.: «Журналістська наука і освіта в Україні» – https://www.facebook.com/886755711378887/posts/893063547414770?sfns=mo; «Синдром Рентгена» – https://www.facebook.com/100000100524358/posts/1454416767904993?sfns=mo; та ін.).

Якщо плагіат і піратство є характерними ознаками «учителів», то чого тоді сподіватися від «учнів»? Саме тому ЗМІ України стали фабриками не тільки брехні і фейків, але й зухвалого піратства та плагіату.

Завдяки можливостям модерних технологій багато інтернетних інформаційних ресурсів живуть виключно за рахунок піратства й плагіату, перебріхуючи новини і погляди.

Я звертав увагу на це явище у статті «Піратство як явище сучасної української журналістики» (див.: https://volodymyrivanenko.com/2018/10/03/піратство-як-явище-сучасної-українсь/) на прикладі ресурсу «Бомба News».

Прикметно, що стаття не знайшла сподіваного резонансу в журналістському середовищі, що, зрештою, у контексті обговорюваної в цій статті теми є цілком закономірним і зрозумілим.

Плагіат і піратство стали однією з найвиразніших ознак корумпованості усього українського суспільства. Тому він не міг не проявитися і в президентських перегонах.

Хитромудріші кандидати роблять це більш-менш приховано, маніпулюючи тією ж ідеєю «зміни [політичної] системи чи актуалізацією ініціативи Будапештського формату (Тимошенко, Ляшко, Смешко та ін.). Роками навіть не заїкалися, а тут раптом прорвало…

До найпримітивнішого, найвідвертішого і найцинічнішого плагіату вдався Владімір Зєлєнскій, який безцеремонно скористався популярністю україноцентричної газети «День» і випустив свою газету-агітку «The! День» (див.: https://www.facebook.com/100003508151281/posts/2053780028082249?sfns=mo).

Отак утілюється в життя проект «Ukraina Incognita», задуманий у Київській організації СЖУ ще 1990 року (див. протоколи засідань виконкому правління в архіві НСЖУ), який тоді з певних причин залишився нереалізованим. Ну, а потім він потрапив у підприємливі руки і став реальністю…

***

Якщо ви дочитали цю статтю до цього місця, подумайте над тим, наскільки відповідає істині мотто президентської кампанії Анатолія Гриценка «Чесних більше». Скільки не повторюй слово «халва», у роті солодше не стане! Хіба не так?

«Я кличу смерть – дивитися набридло

На жебри і приниження чеснот,

На безтурботне і вельможне бидло,

На правоту, що їй затисли рот,

На честь фальшиву, на дівочу вроду

Поганьблену, на зраду в пишноті,

На правду, що підлоті навдогоду

В бруд обертає почуття святі,

І на мистецтво під п’ятою влади,

І на талант під наглядом шпика,

І на порядність, що безбожно краде,

І на добро, що в зла за служника!

Я від всього цього помер би нині,

Та як тебе лишити в самотині?»

Це 66-й сонет Вільяма Шекспіра в перекладі Дмитра Павличка.

Уявіть собі цей шедевр зверненим до України: «…та як тебе лишити в самотині?»

Володимир Іваненко

Український Університет

20, 24 жовтня 2016 р., 23, 25 березня 2019 р.

ДЕКОМУНІЗАЦІЯ, ДЕКОЛОНІЗАЦІЯ…

В Україні заговорили про деколонізацію (див.: У Києві говорили про імперську спадщину в Україні та що з нею робити – https://uinp.gov.ua/pres-centr/novyny/u-kyyevi-govoryly-pro-impersku-spadshchynu-v-ukrayini-ta-shcho-z-neyu-robyty; https://www.facebook.com/1217668243/posts/10213882000063640?sfns=mo; https://www.facebook.com/100000100524358/posts/2565425330137459?sfns=mo)…

Як би не вийшло так само, як і з декомунізацією: зовнішні атрибути комунізації прибрали, а «радянський лад» як стояв, так і стоїть непорушно.

Не відбулося зрушень у ментальності українського суспільства: рівень національної свідомості й громадянської зрілості/відповідальності залишається на гранично низькому рівні.

Підтвердженням цього є нинішня президентська кампанія з кількісними і якісними показниками як кандидатів на президента, так і симпатій/антипатій електорату.

Загляньте лишень у життєписи та програми кандидатів, а також задумайтеся над статистикою будь-яких соціологічних досліджень.

Совок у головах українців, нанесення нової штукатурки на будівлю «радянської влади» у планах кандидатів на президента… Навіть тих, хто здатен мислити системно, але не мислить.

Хтось грається націоналістичною риторикою без грана національної ідеології в глибинах світогляду і в душі. Хтось прагне зберегти Малоросію, а комусь нарегло будувати УРСР із столицею за порєбріком…

Ви думаєте, що в разі перемоги на виборах ЗєКоМанди не почнеться повернення на постаменти ленінів і дзержинських, назв населених пунктів та вулиць?

Яка «декомунізація»?! Яка «дерусифікація»??!! Яка «деколонізація»???!!! Коли «політичні втікачі» з путінської Московії знаходять на українських теренах «прівичную аудіторію» (Є. Кісєльов) для пропаганди усе того ж «радянського способу життя».

***

Вас не насторожує те, що серед перелічених вище «де-» ніколи не зринає поняття «дерадянізація»?

«Пєрєстройка», ініційована М. Горбачовим, мала на меті, між іншим, декомунізацію через навішування на радянську владу маски з «чєловєчєскім ліцом».

Робилося це методом, який у народі назвали «законом тайги». Це коли нагорі гуляють вітри «пєрємєн» і все шумить змінами ситуативного характеру, а внизу – могильна тиша…

На початку осені 1989 року трапилося мені брати участь в одній всесоюзній нараді з питань вищої освіти у Владивостоці. Так-от там виступав з промовою перед нашою невеликою аудиторією якийсь високопосадовець (завідувач відділу чи цілий галузевий секретар) із Приморського крайкому КПРС.

Одно мені запам‘яталося із виступу того компартійного діяча Далекого Сходу, економічно на той час уже більше орієнтованого на Японію (кількасот кеме до Токіо і тисячі кеме до Москви!), який сказав:

«Там, в Москвє – пєрєстройка, пєрєстройка, пєрєстройка, а у нас тут совєтская власть стоіт прочно».

Тривкість радянської влади робить Росію такою, як вона є. Тривкість радянської влади в Україні тримає українців та українську державв на московському налигачі, і ніяка декомунізація та деколонізація цей налигач не перетре.

Радянський устрій виявився найміцнішою структурою з усього, що створили більшовики. Монополія компартійної ідеології зникла. Традиції тотального силового контролю за мізками через надпотужні спецслужби, хоч в повільно, але руйнуються. А от «совєтская власть стоіт прочно».

Прикметно, що за межами СРСР противники радянського режиму називали себе антикомуністами й антибільшовиками (згадайте, наприклад, Антибільшовицький блок народів). В СРСР же дисидентіа називали одним словом – «антісовєтчік(і)»/«антирадянщик(и)».

Характерно, що повернувшись із тюрем, таборів та поселень і включившись у процеси «демократизації» й нових «національно-визвольних змагань» (кінець 80-х), вийшовши на «парад суверенітетів» (1990), запаморочені ейфорією несподіваних незалежностей (1991) «антирадянщики» навіть не усвідомили, що найбільшим злом був і залишається «радянський устрій».

«Радянський устрій» (авторитарно-тоталіталітарний лад з адміністративно-командним способом урядування) – це залізо-бетонний кістяк надзвичайної міцності. Ви можете декомунізовувати й деколонізовувати його фасад, змінювати конфігурацію архітектурного оздоблення («політичну систему», «державні інститути»), змінювати кольори (з червоного на синьо-жовтий) і тексти картах чи табличках (назви країни, області, міста, вулиці)…

Будівля все одно стояла, стоїть і буде стояти. Допоки ви не зрозумієте, що проблема не у фасаді, меблях та іншому начинні, а в конструкції. І байдуже, який ви дах на неї поставили, який фасад на неї навісили, у які кольори розцяцькували, якими меблями обставили…

Цього не усвідомили свого часу дисиденти-антирадянщики. Що вже тоді говорити про перефарбованих з червоного на синьо-жовте націонал-демократів? Мовчу про порожевілих комуністів-соціалістів…

Ну, а що стосується наших зарубіжних друзів – як лібералів, так і консерваторів, – то для них це було, залишається і ще довго буде залишатися незбагненним і поготів.

Зверніть увагу ще й на такий нюанс, що саме «зміна державного ладу» є однією із найбільш криміналізованих статей на всьому пострадянському – і все ще радянському! – просторі. Загадково?

Загадкою для мене залишається інше. Як так вийшло, що мій дід із трикласною церковно-парафіяльною освітою, читаючи газету «Правда», розумів це, а сонм дисидентів-інтелектуалів та прогресивних мудреців з ученими ступенями це збагнути не могли тоді і досі не можуть? Хоч усе – очевидне, і чим дорослішою стає деградація українського суспільства і незалежної України – усе очевиднішим.

Мітку антирадянщика я успадкував від свого діда. Зв‘язки з шістдесятниками і, зокрема, з дисидентами довершили формування мого світогляду, який я визначаю як «поміркований націоналізм».

***

Для мене було очевидним на переломі 80-х і 90-х і відтоді стає все очевиднішим, що Україна потребує СИСТЕМНИХ ЗМІН, і ці зміни мають початися з широкомасштабної системної українізації.

Тому я й кажу: ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ ФРОНТ СИСТЕМНИХ ЗМІН – єдина можливість розбудови України. Ініціюйте створення Фронту і Рухів, запропонованих нами! (Більше тут: https://www.facebook.com/2194892174170188/posts/2194913770834695?sfns=mo.)

Як і мій дід, незважаючи на вплив дисидентського руху, я не був і не є прибічником радикальних дій і тим більше – насильницької зміни будь-якого режиму. Так що ті, хто, можливо, вбачає у моїх публікаціях «заклики до силового повалення влади», можуть заспокоїтися: ні шибениця, ні гільотина, ні «куля в лоб» нікому не загрожує.

Моя ідея (якщо хочете – моя ідея-фікс) зводиться до того, щоб перш за все здійснити трансформацію свідомості українського суспільства в цілому і кожного його члена зокрема. Відтак зовнішні прояви колонізації, русифікації, комунізації й чого там ще зникнуть самі собою – «як роса на сонці». А стратегічним наслідком цієї трансформації стане закономірна й природна зміна суспільного ладу та його атрибутики.

Трансформація свідомості українського суспільства, а відтак і – підкреслюю! – закономірна органічна зміна суспільного устрою й системи урядування, на моє переконання, можуть і повинні відбутися за допомогою масованої українознавчої освіти й просвіти та ефективної роботи україноцентричної системи ЗМІ.

Володимир Іваненко

Український Університет

Міжнародна Фундація Лідерства

15 березня 2019 р.

ЗАКОНИ ПРО МОВУ Й НАГАЛЬНІСТЬ СИСТЕМНОЇ УКРАЇНІЗАЦІЇ

Ще вчора, слухаючи відеозапис обговорення мовного закону у Верховній Раді, я мав намір висловити свою думку, але заніколилося. Схоже, що в тому був Божий промисел. Щоправда, за цей час і відеозапис розгляду поправок зник; залишився лише запис куценького вступного слова М. Княжицького (https://youtu.be/6DO0k2pFmfc).

За добу мали змогу висловитися ті із моїх ФБ друзів, які є палкими прихильниками захисту української мови і для яких вирішення мовного питання є пріоритетом. Для них важливо, щоб уся Україна заговорила українською і все.

Мені також цього хотілося б. Але мені не хочеться, щоб і мені, і вам, і будь-кому іншому плювали в борщ, догідливо обслуговуючи вишуканою українською мовою. А учитель щоб з любов‘ю прищеплював україноцентризм кожному своєму учневі. А також щоб…

Хто слухав обговорення поправок до проекту закону, напевно звернув увагу на те, що нардеп Німченко (і не тільки він із російськомовних «по жизні») говорив цілком пристойною українською. Н. Шуфрич говорить українською ще краще…

Ці люди і багато таких, як вони, говорять українською, але в глибині душі вони є малоросами, які в кращому разі додержуються принципу «какаяразніца», а в гіршому є україноненависниками, на тлі яких Аваков і йому подібні відпочивають.

Багато хто щиро захоплюється тим, що українська мова стала частиною рекламної тріади «Армія! МОВА! Віра!» П. Порошенка. Ви вірите у щирість цього мотто, особливо – після скандалу з Укроборонпромом?

Вхожі в родинне середовище Порошенків знають, що перша леді звертається до чоловіка «Пьотр Алєксєічь». Я сам це чув, і я не думаю, що за півтора десятиліття щось змінилося у подружжя з кількадесятилітнім досвідом.

Звісно, це їхнє право спілкуватися в побуті звичною для них мовою. Мова тут про щирість у ставленні до української мови та до ідеї українізації України, а відтак і усвідомлення мовного питання.

І тут ми підходимо до проблеми, яка, власне, пояснює і прояснює ризики ситуативного розв‘язання мовного питання в умовах пострадянської і все ще РАДЯНСЬКОЇ України, коли питання мови не є лише мовним питанням. Воно є складовою частиною цілого клубка проблем, розмотати який ситуативними способами просто неможливо.

Ядром цього клубка є екзистенційна проблема двох непримиренних цивілізацій, двох світів. Одна цивілізація – агресивна, зухвала, нагла – усіма можливими способами, які стають усе вишуканішими, упродовж століть системно і систематично поборює іншу – неагресивну, високої культури й історично високих моральних стандартів.

Ця друга цивілізація веде проти першої затяжну справедливу оборонну війну, яка за великим рахунком є окопною війною не тільки на фронті мілітарного протистояння, але й на всіх інших фронтах, намагаючись перемогами у ситуативних боях локального характеру виграти цілу війну, не маючи стратегії й тактики перемоги.

Одним із стратегічних напрямів цієї цивілізаційної війни є бої за мізки представників поборюваної цивілізації – за історичну пам‘ять, за традиції й звичаї, за культуру, за духовність, тобто за все, з чого проростає менталітет, усвідомлення себе і свого народу, ідентичність.

Мова є проявом і проявленням усього цього як функціональна форма, і тому вона здається найважливішим чинником для пересічного її носія, який не замислюється над суттю, над змістом того, що рядиться в мовні шати.

Вишиванка – лише красиво й майстерно оздоблена сорочка як для індивіда з Голівуду, так і для будь-кого в Україні чи в українській діаспорі, хто не має уявлення про звичаєво-обрядову функціональність вишиванки. Навіть ті, хто багато говорять про сакральність вишивки взагалі й вишитої сорочки зокрема, не усвідомлюють того, що ця вишиванка з її сакральністю є частиною цілого, окремішним проявом загального.

Так і з мовою, коли навіть фахівці абсолютизують її, навіть не усвідомлюючи того, що мова, як і вишивка, – лише зовнішній прояв українськості, і цей прояв може бути нещирим, ложним, фальшивим.

Звісно, мова у суспільстві є не тільки і не стільки проявом ідентичності чи ментальності, але й фактом і фактором комунікативним, тобто інструментом спілкування окремих індивідів, взаємодії цілих інститутів та ін. Тому цілком закономірним є те, що і суспільство, і створена ним держава обирають мову як обов‘язкову функціональну форму.

У зрілих суспільствах з цим вибором немає проблем: високий рівень національної свідомості й громадянської зрілості роблять цей вибір просто by default (за замовчуванням). Історично так було і в Русі-Україні: ні вірмени, ні євреї, ні греки, ні інші етнічні меншини не вимагали перетворення своїх мов ув інструменти спілкування на рівні цілого суспільства та ведення діловодства на державному рівні.

Мовне питання в Україні впирається в одну-єдину проблему – експансію й закріплення панування російської мови «нарівні» з українською. Тому адепти Москви робили, роблять і продовжуватимуть робити все, щоб мовне питання залишалося фактором дестабілізації українського суспільства.

Події у Криму й на Донбасі, які переросли у гарячу війну, явили багато випадків катування і вбивства людей лише за те, що вони розмовляють українською мовою. При цьому, як ви напевно звернули увагу, при обговоренні мовного питання у Верховній Раді адептів «русского міра» найбільше непокоїло, щоб закон про державну мову не передбачав навіть адміністративного покарання за вживання «мов меншин» (тобто передусім російської) там, де вживання державної мови є обов‘язковим.

І вони на цьому не зупиняться. Чекайте ще більших баталій при обговоренні проекту закону про мови корінних народів і меншин. Чому? Та тому, що більшість в українському суспільстві належить до категорії «какаяразніца», не кажучи вже те, що значна частина цих людей є свідомими чи несвідомими прихильниками «русского міра». Ця більшість і є тією силою, на підтримку яку розраховують вороги України.

Хтось із них (старші покоління) – продукт «радянського способу життя», а хтось (молодші покоління) – продукт «реформованої» системи освіти та просвіти, а ще більшою мірою – жертви російської пропаганди й проросійської олігархічної системи ЗМІ України.

Але всі вони – і продукт, і жертва власної безпорадності й безвідповідальності, наслідком якої є змарновані десятиліття незалежності, а відтак і націєтворення та державотворення.

З погляду мовного питання, якщо когось і треба звинувачувати, так не нікчемних опоблоківців, які відпрацьовують свої кремлівські срібняки, а ту частину української інтелектуальної еліти, яка мала б усвідомити, що мовне питання можна і треба було давно вирішити не воланням про захист української мови, а комплексом реальних заходів СИСТЕМНОЇ УКРАЇНІЗАЦІЇ.

Як могла б і може спрацювати системна українізація? Назву три найсуттєвіших складники.

Перший – українізація системи освіти, як державної, так і приватної. Йдеться не лише про запровадження української як мови викладання. Мова викладання – це всього лиш функціональна форма освіти. Йдеться про українізацію суті (змісту) освіти як певної суми знань і навичок, яка могла стати базовою для рівня національної свідомості й громадянської зрілості україноцентричного громадянина України, здатного відповідально реалізовувати свої права і обов‘язки щодо суспільства та держави. Зрозуміло, що мовою викладання в такій системі освіти була б і буде українська.

Другий – українознавча просвіта. Тут скажу так: якби товариство «Просвіта» було таким ефективним, як «Просвіта» кінця 19-го – початку 20-го століття, ситуація в Україні була б інакшою. Думаю, і Крим не був би анексований, і «русскій мір» не приніс би війну на Донбас. Українознавчі курси, семінари, лекторії провітрили б мізки затурканих радянською владою українців, а курси української мови навчили б української тих, кого жахало її незнання. Відроджена «Просвіта» вибрала інший шлях, потративши тридцять років на лемент про необхідність захисту та утвердження української мови.

Однією з ефективних компартійно-радянських форм просвіти серед дорослого населення була мережа т.з. університетів марксизму-ленінізму. Мережа такого типу з українознавчих шкіл/університетів може значно піднести рівень національної свідомості й громадянської зрілості українців. Український Університет готовий запропонувати концепцію й примірні навчальні плани для такої мережі. Чи знайдуться ті, хто готовий узяти на себе організацію і проведення самих занять?

Третій – україноцентрична система ЗМІ. Мені довелося очолювати початок процесу трансформації компартійно-радянської системи ЗМІП і бути керівником робочої групи, яка підготувала проект першого закону України про пресу та інші ЗМІ (1990 р.). Звісно, комуністи чинили опір тій трансформації усіма можливими способами. Прикметно, що націонал-демократи вирішили пустити творення системи ЗМІ незалежної України на самоплив. Зрештою, ця галузь стала здобиччю проросійської олігархії. Відтак маємо те, що маємо.

Я не перестаю просувати в українську спільноту ідею створення україноцентричної системи ЗМІ. Нарешті ми запропонували платформу (див.: http://www.ukrainainc.net), на основі якої можна починати творення такої системи, але схоже, що зацікавлених суб‘єктів – україноцентричних журналістів і блогерів – немає. Звісно, є бажаючі працювати за зарплату (продатися), але творити і водночас робити гроші – на превеликий жаль… Симптоматично, що й уже чинні ЗМІ та блогери не поспішають координувати свої зусилля з іншими.

Тим часом, інформаційний простір України залишається монополією тих же проросійських олігархів, які тримають під своїм контролем українських політиків та українську політику. При цьому україноцентричні політики, зокрема – й ті, що позиціонують себе націоналістами, охоче ходять на телеефіри виразно українобіжних та навіть і відверто антиукраїнських телеканалів і почуваються там цілком комфортно.

Таким чином, названі три чинники не тільки не працюють на користь України, але й шкодять їй. За цих умов ухвалення будь-якого закону, пов‘язаного з функціонуванням державної мови в Україні є нікчемною ситуативною спробою лише продемонструвати наміри, щоб потім був привід виправдатися: ми ж старалися.

Лише широкий громадський Рух за українізацію України (https://m.facebook.com/groups/771863622990043?ref=share) може зрушити проблему з місця і в майбутньому дати бажані і сподівані результати. Коли процес системної українізації охопить усе українське суспільство, можна буде вважати, що пройдено перший етап системних змін в Україні (більше про проект тут: https://www.facebook.com/Ukrainization4Ukraine/).

…Висхідною точкою для цієї статті я взяв характерний запис молодого україноцентричного автора Андрія Смолія (https://www.facebook.com/100000834337338/posts/2126069947430796?sfns=mo). Прочитавши його і мій тексти, ви зрозумієте мій задум. Сподіваюся, що покоління А. Смолія відгукнеться на мій посил, і ми таки дамо поштовх процесові системної українізації України.

Володимир Іваненко

Український Університет

13 березня 2019 р.

ГЕНЕРАЛ І ПРЕЗИДЕНТСТВО

Чи може Ігор Смешко стати фанатиком системних змін?

Переднє слово

«…як бачите СМЕШКА?» – запитують нас у коментарях та пишуть у приват. Коротко тут скажу так: я симпатизую Ігореві Смешкові й поділяю його погляди у багатьох відношеннях. Були спроби навіть налагодити прямий контакт і обговорити можливості співпраці (був у нас такий намір).

Хоч сам Смешко на прямий контакт зі мною так і не пішов, я маю досить прямих контактів з його найближчим оточенням, яке, безумовно, справляє на нього вплив і долучилося до формування його програми.

Пропонована стаття грунтується не тільки на аналізі текстів і публічних виступів І. Смешка, але й на матеріалах непублічного походження. Звичайно ж, ми не могли проігнорувати й історії, в які трапилося влипати нашому героєві.

Отже, ця стаття, як і мої попередні публікації, має досить жорсткий критичний характер. У своїх публікаціях я не ставлю за мету підтримати чи завалити якогось українського політика як кандидата на президента. Головна мета наших публікацій – розібратися в проблемах, які заважають Україні й українському суспільству, і визначитися з перспективами. Обговорення слова і чину провідних українських політиків і громадських діячів допомагає звернути увагу на взаємодію об‘єктивних процесів і суб‘єктивних факторів.

***

Як відомо, першим президентом Сполучених Штатів був військовик з міліції*), який за роки війни за незалежність став тризірковим генералом. Хоч у його воєнній кар‘єрі було більше поразок, ніж перемог, цілком логічним було те, що він став президентом і визначив стандарти на століття вперед. У роки його генеральства ще не було багатоступеневих генеральських звань – генерал та й усе.

Пройде понад півтора століття, і Конрес США ухвалить неординарне рішення – надасть Джорджу Вашингтону звання шестизіркового генерала, що прирівнюється до звання генералісімуса. Збоку глянути, це скидається на культ особи. Насправді ж це – визнання заслуг політика, який встановив стандарти по суті ідеального президента, хоч і мав персональні слабинки й амбіції (лише історія з гарбузом від дочки лорда Феафекса чого варта).

Хоч мені ближчий за духом Томас Джеферсон (який найбільшою своєю заслугою вважав заснування університету), я люблю бувати і в садибі Д. Вашингтона, скромність якої вражає у зіставленні з маєтками російської знаті другої половини 18-го століття (наприклад, палац графа Шереметьєва).

***

У цьому контексті я й хотів би поговорити про кандидата на президента, генерала Ігоря Смешка.

Думаю, цю розмову варто почати з передвиборчої програми кандидата в Президенти України І. Смешка, яку він назвав: «СІМ ПЕРЕМОГ ДЛЯ УКРАЇНИ» (див.: https://www.smeshkopresident.com.ua/program).

В оцінці ситуації в Україні Смешко виходить з того, що «на сьогодні влада має усі ознаки кланово-олігархічної автократії, яка нищить економіку, виштовхує людей за кордон, а тих, хто залишається, перетворює на жебраків», що «робить Україну вразливою перед внутрішніми та зовнішніми загрозами».

Смешко хвалиться, що «досвідом, професіоналізмом та політичною волею», які він готовий задіяти і «з опорою на Конституцію та верховенство права», щоб жорсткішим ставленням до «можновладців та олігархів, «провести незворотні демократичні зміни, забезпечити безпеку держави та гідний рівень життя людей».

Першим своїм завданням І. Смешко вважає «відновлення стабільності і керованості держави».

Розв’язання цього завдання зводиться до «об’єднання українців та збереження Україною своєї державності» через зосередження уваги на перелікові підзавдань, які абсолютно нічим не відрізняються від обіцянок інших політиків.

Другим своїм завданням І. Смешко поставив повернення Донбасу та Криму.

Він має намір зробити це «шляхом зміцнення економіки, підвищення рівня життя українців та нарощування бойових спроможностей Збройних Сил разом з упевненим просуванням до євроатлантичної спільноти».

Мене радує, що «формат країн-підписантів Будапештського меморандуму 1994 року стане основним форматом для політико-дипломатичних заходів і дій з метою примушення агресора до виконання гарантій територіальної цілісності і недоторканності кордонів України».

При цьому І. Смешко хоче актуалізувати Будапештський меморандум, спираючись на Віденську Конвенцію 1969 року стосовно права міжнародних договорів.

Він обіцяє також «гарантовану воєнну безпеку держави забезпечу з опорою на високоефективний Сектор безпеки і оборони України», передбачивши низку кроків, які, щоправда, мало чим відрізняються від обіцянок інших претендентів на посаду президента.

Третім своїм завданням І. Смешко визначив подолання корупції.

Він заявляє, що має «волю, знання і план знищення системної корупції в Україні». Уся воля і усі знання в програмі Смешка зводяться до обіцянки піднести авторитет закону і посилити ефективність правоохоронних та судових органів. Багато чого з обіцяного генерал мав змогу втілити в життя, коли був головою СБУ. Однак про той період ми чуємо лише спроби виправдатися й пояснити причини, які заважали розслідувати, наприклад, ту ж справу Гонгадзе. А що заважало голові СБУ нарешті перетворити український радянський КДБ на цивілізовану безпекову службу, як у тих же США чи Швейцарії?

Разом з тим, усі перелічені в програмі наміри подолати корупцію зводяться до боротьби з наслідками, але жодною мірою не зачіпають справжніх причин і природу корупції в Україні. Обіцяючи «знищення системної корупції», учений-системник чомусь не замислюється над тим, що ця корупція прямо залежна від авторитарно-тоталітарного устрою та адміністративно-командного урядування, що їх Україна успадкувала від УРСР/СРСР.

Четвертим своїм завданням І. Смешко вбачає «відновлення середнього класу українського суспільства як основи державності України».

Це – справді «надважливе завдання», що його пан Смешко покладає на Українську державу через реалізацію її патерналістської функції. Тому цей розділ дуже нагадує мені програму побудови комунізму в СРСР, яка ніколи не була реалізована.

Докторові наук чомусь невтямки, що держава в умовах авторитарно-тоталітарного устрою не зацікавлена у творенні середнього класу, тобто в утвердженні священності приватної власності та у вивільненні ініціативи людей. «Середнім класом» такої держави може бути лише номенклатура.

Тільки системні зміни можуть принести бажані результати.

На п’яте місце І. Смешко поставив «економічну відбудову України».

Цей розділ програми кандидата на посаду президента нагадує мені симбіоз того, що уже декларує у своїх 144-х «реформах» нинішня влада, і того, що обіцяє глядачам «95-го кварталу» та «Слуґі народа» В. Зєлєнскій. Звісно ж, інтереси людини «[по]над усе в президентській діяльності».

Довгий перелік усяких «-цій» (деолігархація, демонополізація, деофшоризація, детінізація) переходить у «державне регулювання і стимулювання, а також збереження і розвиток», «земельну реформу», «забезпечення», «запровадження», «сприяння», «заміщення»…

Що прозирає крізь ці загальники? Так, явно перебільшена роль держави у розвитку економіки. Що закономірно за умови збереження «радянського ладу», але неприродньо і навіть злочинно з погляду американських демократичних цінностей, на політичний аспект яких орієнтується пан Смешко, при цьому ігноруючи американські стандарти вільного підприємництва.

Не дивно відтак, що у згаданому вище переліку не згадані такі «речі», як дерадянізація, українізація тощо. Ну, не хоче І. Смешко системних змін, які повністю вивільнили б економіку з-під гніту держави.

Шостим завданням у І. Смешка значиться «реформа державно-політичного устрою України».

Вибачимо новоявленому політикові, хоч і досвідченому науковцеві, контамінацію понять і категорій – устрою та способу урядування, а також «реформування» як рихтування форми.

Добре уже те, що інтуїтивно пан Смешко відчуває нагальність системних змін. І один із симптомів він зауважив. Це – «конфлікт політичних інтересів у керівництві виконавчою гілкою влади», тобто між інститутом президентства, з одного боку, та уряду – з другого.

У який спосіб майбутній президент має намір лікувати цю «хворобу»? Ну, звісно ж, за допомогою конституційних і законодавчих ініціатив, тобто реформами. Запише він у законі наказ президентові та прем‘рові: отут граєте, а отут не граєте, – і вони готові будуть старатися. Ага, розігналися!..

Нічого не вийде, генерале Смешко! Не вийде передусім тому, що інститут президентства зберігає за собою статус, структуру і силу впливу ЦК КПУ, і чого ви там не понаписували б у Конституції та законах, «радянський лад» жив, живе і продовжуватиме жити не за законами, якими красивими вони не були б, а за «понятіями», встановленими і утвердженими компартійно-радянською номенклатурою, яка з розпадом СРСР переродилася в олігархат.

Отже, передусім годилося б змінити устрій/лад, а вже відтак встановлювати такий спосіб урядування (політичну систему), який був би природним (питомим) для сутнісно і якісно нового устрою/ладу і який би виключав будь-яку можливість перевищення повноважень будь-ким і на будь-якому рівні, а також передбачав би невідворотну персональну відповідальність кожного посадовця. Зокрема, і президента.

До речі, Україна має саме таку традицію, якщо звернути увагу на досвід гетьманства. Рівень корупції в гетьманщині, як зауважують історики, пішов стрімко вгору після того, як українські гетьмани почали співпрацювати з Московією.

Нарешті, свою «сьому перемогу» І. Смешко вбачає у «будівництві справжньої демократії в Україні».

«Справжню демократію» в Україні генерал Смешко думає будувати, спираючись на «три сучасних закони» демократії:

«Перший закон: необхідними умовами для її існування є наявність у країні критичної маси заможного середнього класу із високим рівнем його політичної культури.

Другий закон: максимум функцій держави має бути делеговано в органи місцевого самоврядування. <…>

Третій закон: необхідною засадою для політичної стабільності за умов демократії є наявність хоча б двох <…> заснованих на ідеології демократії політичних партій <…>».

Ще раз вибачимо авторові програми контамінацію понять – у цьому разі «закон» та «засада». Тим більше, що він у цей момент заслуговує заохочення, як чи не єдиний кандидат на президента, який сподобився згадати про «національну ідею України» (саме так).

Ось її формулювання:

«БОГ, СВОБОДА, СІМ’Я і УКРАЇНА є найвищими духовними цінностями українського народу;

КУЛЬТУРА, НАУКА, ЗЕМЛЯ та ВЛАСНІСТЬ одвічно годуватимуть Україну;

ВИБОРНІСТЬ, СОЦІАЛЬНА СПРАВЕДЛИВІСТЬ, ЗАКОННІСТЬ і АРМІЯ завжди захищатимуть права українців на життя, свободу і щастя та боронитимуть соборність і незалежність Держави».

Сподіваюся, запропоноване Смешком визначення національної ідеї ще буде докладно обговорено, проаналізовано і оцінено. Я ж висловлюся тут однією дуже короткою фразою: воно мене не гріє і не надихає – як змістом, так і формою.

***

Генерал І. Смешко останнім часом став частим гостем різних форумів та телевізійних ефірів, на яких здобуває високі оцінки. Він і справді вирізняється з-поміж інших кандитатів помітно вищим інтелектом, значно ширшою ерудицією, «мовою упевненої у своїх поглядах людини» (Леся Українка).

У його команді є багато розумних і високоосвічених фахівців, які активно вибудовують позитивний і вельми привабливий імідж кандидата на президента.

Коментарі під публікаціями чи інтерв‘ю самого І. Смешка, а також підпублікаціями його пропонентів свідчать про те, що попит на таку фігуру, як він, в українському суспільстві є і що кількість його прихильників зростає.

Втім, у цій частині статті я хочу поговорити про компетентність І. Смешка як кандидата на президента. Гарним приводом для такої розмови, як на мене, є лаконічний і чіткий виступ І. Смешка на заході ГО “Відкрита Україна” (див.: https://youtu.be/xKu1ujeCLiU). Тут ідеться про економіку, збройні сили, дипломатію та інформацію.

Давайте прислухаємося до його думок і визначимо рівень компетентності І. Смешка.

1. Економіка

Негаразди економіки України пан Смешко пояснює головно способом урядування, обумовленим дисфункційним розподілом повноважень між президентом і прем‘єр-міністром, про що йому нашептав зарубіжний експерт професор Майерсон, бо наш генерал-професор сам цього не бачив.

Проблема в тому, що зарубіжний консультант Майерсон побачив лише маківку айсберга і навряд чи розумів природу двоголової виконавчої влади в Україні.

Як учений-системник (так принаймні кваліфікують генерала Смешка його колеги), наш герой мав зрозуміти, що інститут президентства в Україні – це рудимент (сиріч недорозвинутий, залишковий орган, що був повноцінним на попередніх стадіях існування) компартійно-радянського способу управління, який замінив собою ЦК КПУ на чолі з її першим секретарем, що здійснював тотальний контроль, але ніякої відповідальності не ніс. Адміністрація президента, не будучи конституційною гілкою влади, за своєю суттю є рудиментом ЦК КПУ.

Дисфункціональність взаємин між президентом і урядом за роки незалежності України пробували ліквідувати, посилюючи повноваження президента (аж до диктаторських) або посилюючи повноваження уряду. Але навіть із урізаними повноваженнями в умовах парламентсько-президентської республіки «слабкий» президент залишається зверху.

Чому? Справжній системник (не обов‘язково навіть із ступенем доктора наук) легко відповість на це запитання. Справа в тому, що ми маємо справу з проявом адміністративно-командного способу урядування, успадкованого Україною від УРСР/СРСР, і що є верхівкою піраміди, основу якої складає авторитарно-тоталітарний суспільний устрій.

Цей устрій продовжує панувати в незалежній, але все ще радянській Україні. Він довів свою неефективність в усіх сферах життя Радянського Союзу, він спричинився до розпаду радянської імперії і будь-які спроби побудувати на цих підвалинах демократичну й успішну державу приречені на провал.

Якщо генерал Смешко не бачить цього, не усвідомлює нагальності системних змін, тоді які наслідки матимуть його ситуативні наміри/спроби «змінити систему»?

(Про системні зміни більше тут: https://www.facebook.com/UkraineSystemChange/.)

2. Збройні сили

Стосовно національної безпеки та оборони генерал Смешко висловлює ряд слушних думок, з якими треба погодитися. Цікаво, що при цьому генерал-полковник часто посилається на авторитет британського полковника Ґранта.

Зворушує те, як І. Смешко говорить про неефективність ЗСУ, обумовлену, зокрема, таким фактором, як хамство командного складу по відношенню до підлеглих. Очевидно, це справді надзвичайно серйозна проблема, якщо сам генерал Смешко демонструє прояви хамства не по відношенню навіть до підлеглих, а до людей за межами субординації, коли в ефірі телепередачі дозволяє собі збуджено наїжджати на діаспору, на підтримку якої тут же висловлює сподівання.

У цьому контексті не можу не звернути увагу на симптоматичний коментар, залишений кадровим військовим Петром Недзельським (Peter Nedzelsky) під записом журналіста Дмитра Панамарчука (Dmytro Ponamarchuk). Наводжу його повністю:

«Пане Дмитро, давайте не будемо займатися домислами і переходити на особисте. Тим більше, що зараз я є ПОЛКОВНИКОМ ЗАПАСУ, свого часу звільнений зі служби “за грубе порушення військової дисципліни – за образу Президента Л.Кучми”. Навіть відповідної військової пенсії позбавлений. А Ви про генерала!!! У нас генералами стають такі,як кандидат в Президенти ГЕНЕРАЛ СМЄШКО, що будучи односельцем Міністра Оборони Радецького швидко виріс з підполковника-викладача Зенітно-Ракетного Військового Училища до генерал-полковника СБУ!!!!! Свого заступника Сацюка Смєшко виростив зі звання “капітан” до звання “генерал-майор” ЗА РІК! Тобто, кожні ТРИ місяці Смєшко присвоював Сацюку чергове звання! Потім Сацюк втік в Росію і виявився російським агентом…. А сьогодні ця потвора Смєшко ще й досі на свободі та ще преться в Президенти України!»

Жорстко, ба навіть жорстоко відгукується український полковник про українського ж генерал-полковника, який приміряється до посади верховного головнокомандувача. Не хочеться навіть коментувати. І сила, і честь відпочивають… «Генерал – катастрофа», – називають нашого героя в одній із публікацій (див.: https://skelet-info.org/igor-smeshko-general-katastrofa/).

3. Дипломатія

Маючи статус Надзвичайного й Повноважного Посла, І. Смешко, втім, не бере на себе відповідальність говорити за всю українську дипломатію, і це добре. Він зосереджує увагу на правочинності Будапештського меморандуму як міжнародної угоди і говорить цілком слушні речі як свідок політичних і дипломатичних процесів 90-х років.

Дивує інше: від початку агресії РФ щодо України генерал Смешко, усвідомлюючи усю важливість Меморандуму, публічно не звертався із закликом до президента і ВРУ ініціювати скликання самміту у форматі Будапештського меморандуму й не намагався заручитися підтримкою громадськості, коли стало зрозуміло, що керівництво України не має наміру апелювати до країн – підписантів Меморандуму.

Два роки тому його було офіційно запрошено приєднатися до міжнародної громадської ініціативи Будапештського формату. Генерал Смешко не зійшов зі свого олімпу відреагувати бодай короткою фразою, не кажучи вже про участь в обговореннях публікацій ініціативи.

Лише надумавши балотуватися на посаду президента, на п‘ятому році війни, Смешко нарешті вийняв з рукава Будапештський меморандум як свою козирну карту і, розмахуючи нею, заговорив про Будапешт на всіх перехрестях. Здавалося б, це – добре. Але це може бути добре лише у разі перемоги пана Смешка на виборах.

Позиціонуючи себе як ученого-системника, доктор технічних наук сприймає Будапештський меморандум як окремо взятий документ, а ініціативу Будапештського формату – як ситуативний захід, що стосується лише безпеки України. Йому невтямки, що Будапештський меморандум важливо розглядати у контексті Гельсінкських угод (зокрема, Договору про безпеку і співробітництво в Європі), а ініціативу Будапештського формату – як крок до Гельсінки-2.

Отак у колоді дипломата Смешка козирний туз перетворюється на ще козирну, але лише шістку.

(Більше тут: https://www.facebook.com/BudapestFormatInitiative/, і зокрема тут: https://www.facebook.com/824928457662337/posts/1188133288008517?sfns=mo.)

4. Інформація

Інформаційну складову генерал Смешко розглядає у широкому плані, і це добре, що він включає сюди освіту і просвіту, хизуючись своєю обізнаністю з прихильністю Проспера Меріме до козацьких традицій та з доповіддю Ланселота Лоутона в британському парламенті, але назагал відбувається скоромовкою.

На жаль, генерал Смешко не говорить про нагальність українізації інформаційного простору й захист інформаційного суверенітету України, про створення й підтримку україноцентричної системи ЗМІ та ін.

Не хочу повторювати тут те, що я вже писав про погляди І. Смешка на цю проблему (див.: https://www.facebook.com/655866524623672/posts/988192474724407?sfns=mo).

Отже, який аспект не візьміть, доктор технічних наук, професор І. Смешко демонструє ситуативні підходи і не зажди належну компетентність.

***

Ігор Смешко системні зміни зводить до «зміни політичної системи». Метою цих змін є побудова «справжньої демократії», а інструментом – двопартійна система на зразок американської (див.: текст – http://clc.am/YbWiHQ; відео – https://youtu.be/1CffsJ1A56o).

Сам він зайнявся створенням ідеологічної «консервативної демократичної партії», яка, за логікою озвученої ним ідеї, опонуватиме так само ідеологічним «ліберальним демократам».

Нагадаю, що спробу скопіювати американську двопартійну політичну систему було зроблено ще 1990 року, коли Л. Лук‘яненко з однодумцями заснував Українську Республіканську партію (УРП), а Ю. Бадзьо – Демократичну партію України (ДПУ).

Незважаючи на розколи, внаслідок яких С. Хмара очолив УКРП – консервативну республіканську партію, УРП продовжує своє існування, хоч і не відіграє помітної ролі в політичному житті України. Потужною ідеологічною силою УРП так і не стала.

ДПУ пережила значно серйозніші розколи і взагалі зникла з політичного видноколу України, а її лідери стали гвинтиками таких приватних політичних проектів, як, наприклад, «Батьківщина». Ідеї й ідеали «справжньої демократії» так і залишилися мрією невиправних романтиків. Розчаровані (серед них і засновник ДПУ) просто відійшли вбік.

Осмисливши досвід цієї спроби побудови демократичної держави у пострадянській Україні за американським зразком, ми зрозуміємо непродуктивність і безперспективність задуму Смешка.

Так-от, біда і УРП, і ДПУ була в тому, що обидві партії поставили за мету будувати демократію в країні, яка ще продовжувала будівництво соціалізму, хай і з «чєловєчєскім ліцом». Ніяких системних змін, як зміна радянського авторитарно-тоталітарного устрою, навіть на думці в наших республіканців і демократів не було.

У цьому можна переконатися, заглянувши у оприлюднені документи УРП та ДПУ, прочитавши та послухавши публічні виступи їхніх лідерів. Я ж дозволю собі послатися й на свої особисті розмови з Лук‘яненком, Бадзьом та іншими провідними українськими республіканцями та демократами.

У концепції І. Смешка кілька слабких місць, які роблять його ідею «зміни політичної системи» нездійсненними.

Перше і найслабше: поборник «істинної демократії» Смешко не думає про ліквідацію залишків авторитарно-тоталітарного устрою. Отже, він намірився будувати омріяну демократію американського штибу у тій же РАДЯНСЬКІЙ Україні.

Друге: у копіюванні політичного досвіду США у порівнянні із своїми попередниками пан Смешко звузив спектр запозичення, проігнорував республіканську ідею і зосередився лише на ідеї демократичній, розділивши її на дві частини – «консервативну» та «ліберальну». Таким чином, можливо, сам того не бажаючи, Смешко віддав усі свої симпатії американським демократам, які приблизно так і розділилися в структурі своєї партії: одні – правіші, інші – лівіші. Прикметно, що саме американські демократи більшою мірою, ніж республіканці, спричинилися до того, що відбулося з Україною і в Україні.

Третє: І. Смешко багато говорить про важливість традицій, але відбувається загальниками і не пропонує ніяких способів піднесення національної свідомості й громадянської зрілості українського суспільства. За такого підходу його ідея «істинної демократії» нічим не відрізняється від примарної ідеї тих наївних українських романтиків, які мріють про «справжнє народовладдя».

Четверте: абстрагувавшись від національної свідомості й громадянської зрілості, майбутній президент України захоплений швейцарським мовно-культурним досвідом. Симптоматично ж, що обіцяючи кардинальне зміцнення національної безпеки і оборони України, генерал Смешко навіть не подумав про важливість для України безпеково-оборонного досвіду Швейцарії, який по суті є успішним втіленням історичного досвіду українського козацтва.

***

«Маю честь!» – такими словами закінчується текст програми генерала Смешка.

Хоч генерал Смешко й позиціонує себе як кадрового військовика, а не кадебіста, у суспільній свідомості він закарбувався як екс-голова СБУ і… кадебешник. Оскільки ні до Смешка, ні за Смешка, ні після Смешка СБУ так і не зазнала системних змін, так і не позбулася чекістських традицій, так і не стала Службою безпеки України, це залишиться чорною міткою на образі Смешка як політика.

Повторюся: він міг багато чого змінити навколо себе на посаді голови СБУ, але не змінив її. А от СБУ його змінила. І не на краще. Це – факт і фактор, які заважатимуть Смешкові у політичній кар‘єрі. Поясню, чому.

В царській Росії, колонією якої була й Україна, офіцери-військовики вважали нижче своєї гідності подавати руку жандармському офіцерові. Було таке неписане правило, і про це є чимало свідчень у літературі.

Більшовики не тільки своїми репресіями проти військових кардинально змінили взаємини. Показовою була й система звань: наприклад, молодший лейтенант спецслужб прирівнювався своїм званням до майора-військовика, завдяки чому побутувало поняття «мікромайор».

Лише після Другої Світової війни систему звань у різних відомствах вирівняли. Рудиментом радянської дійсності залишаються офіцерські й генеральські звання навіть у невоєнізованих відомствах (напр., офіцери й генерали… юстиції).

Усе це свідчення того, наскільки Україна застряла в болоті радянського ладу і навіть не думає рівнятися на цивілізовані країни світу.

Хтось із моїх друзів напевно скаже, буцімто я наїжджаю на І. Смешка – одного з найпідготовленіших кандидатів на президента.

Це – не наїзди. Якщо людина заявляє «Маю честь!», то вона має й діяти відповідно. КДБ/СБУ дуже підточує честь справжнього офіцера. А коли про цього офіцера говорять ще і як про… рантьє та латифундиста, то декларувати свою честь якось не випадає…

***

Був у США військовик, який збудував свою офіцерську кар‘єру, переїжджаючи з одного військового містечка в інше, не маючи власного житла. Навіть ставши п’ятизірковим генералом, він продовжував жити у службовому помешканні. Ну, а потім став президентом і на роки своєї каденції поселився прямо на роботі. І тільки пішовши з президентського поста, сподобився купити собі перше і останнє власне житло – невелику ферму в Пенсільванії, де до кінця свого життя й жив у скромному будинку та вирощував бичків.

Крім заслуг у Другій Світовій війні, він залишив по собі мережу знаменитих американських швидкісних автодоріг – гайвеїв. Ця мережа носить його ім‘я й нагадує своїм символом про його найвище в американських збройних силах звання, що відповідає маршальському.

З численних подарунків, одержаних під час перебування в Білому Домі, він узяв собі на пам‘ять лише три речі, серед яких – набір із трьох пляшок кримських мускатних вин, подарованих йому М. Хрущовим, що так і залишилися невідкоркованими.

До речі, він же підписав документ про спорудження у Вашингтоні пам‘ятника Тарасові Шевченку, на відкритті якого був найпочеснішим гостем уже як колишній президент.

Його ім‘я – Дуайт Ейзенгауер. За генерала такої проби українські виборці проголосували б так само дружно, як американці двічі голосували за генерала Ейзенгауера.

Безумовно, Ігор Смешко має чимало чеснот, але саме генеральство може відштовхнути від нього українського виборця. Не користуються шаною генерали в українців. Мабуть, не заслужили. 31 березня маємо змогу пересвідчитися.

***

Замість післямови

Один із найближчих соратників І. Смешка у нашому приватному обміні думками написав мені:

«Вважаю, що зараз у України є шанс. Пов’язую його зі Смешко. Хотів би Вас запитати: хто з заявлених, на Ваш погляд, дає Україні цей шанс?»

Я відповів йому так:

«У нинішній ситуації – НІХТО. Тому зараз може йти мова лише про те, хто не «дає», а «має» шанс. На цьому тлі тут напрошується висновок, що українське суспільство має набити ще одну ґулю своїми граблями, і воно цей шлях має пройти.

Ми вважаємо, що наразі принципово важливішим є питанння системних змін, з якими Україна запізнилася на чверть століття. Агресія Росії створила умови для другої спроби.

Тому ми зробимо ставку лише на того, хто перейметься ідеєю системних змін, хто готовий наступні п‘ять років працювати над створенням Фронту Системних Змін, хто переможе на виборах 2024 року і хто очолить реальний перехід українського суспільства до нового суспільного ладу/устрою. Алгоритм тут: https://www.facebook.com/AllUkrainianFront4SystemicChanges/.

Це має бути Фанатик Системних Змін – совісна, безкомпромісна, без подвійних стандартів україноцентрична особистість. Божий дар, культура, освіта і все таке інше – невід‘ємна частина пакету».

Чи готовий до такої місії Ігор Смешко?

Володимир Іваненко

Український Університет

Міжнародна Фундація Лідерства

13 лютого – 10 березня 2019 р.

*) Міліція тут означає військову силу, сформовану з цивільних як підмога для регулярної армії за надзвичайних обставин.

ВЛАДІМІР ЗЄЛЄНСКІЙ І ПЕРСПЕКТИВИ «ОБНУЛЮВАННЯ» ТА «ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ»

Рустам Ташбаєв понад дві години свого часу витратив на докладне препарування й коментування передвиборної програми лідера політичного проекту «Слуга народу» й президентських перегонів Владіміра Зєлєнского (див.: https://www.facebook.com/russel.tash.5/videos/350313222485788?sfns=mo).

Зрештою, тут немає комплексного аналізу і оцінки змісту (ідейно-тематичного спрямування) та форми документу як такого. Натомість маємо прискіпливе прочитання з коментуванням окремих положень програми Зєлєнского (див.: https://program-test.ze2019.com/).

Пан Ташбаєв висловив справедливі й переконливі критичні зауваження, за винятком хіба що окремих несуттєвих нюансів.

Дозволю собі лише узагальнення, яке виникло у мене як наслідок попереднього власного ознайомлення з програмою Зєлєнського. Документ являє собою скорше маніфест, у якому подається далеко не повний опис становища в Україні і відтак задекларовано уявлення про омріяну Україну.

Документ не вміщує в собі стратегічної візії перспектив України, навіть не декларує методи і способи досягнення мети, не дає й натяку на зміни системного характеру, не пропонує змін ситуативного характеру й не згадує навіть реформ.

***

Щиро кажучи, мене здивувало, що Р. Ташбаєв, який позиціонує себе як українського націоналіста, покладає надії на президентського кандидата з високим рейтингом, але без чітко визначених політичних поглядів і будь-яких проявів україноцентризму.

Програма Зєлєнского, і про це можна дізнатися з доступних джерел, являє собою «клаптикову ковдру», зшиту з пропозицій його прихильників і симпатиків, збір яких Зєлєнскій оголосив щойно після висунення своєї кандидатури (див.: https://censor.net.ua/ua/news/3105422/zelenskyyi_poprosyv_u_sotsmereji_dopomogty_yiomu_z_napysannyam_peredvyborchoyi_programy; також: https://hromadske.ua/posts/zelenskij-zaproponuvav-viborcyam-sklasti-jogo-peredviborchu-programu). Прикро, що пан Ташбаєв про це не знав.

Ніколи до того і навіть тепер на основі зібраних пропозицій В. Зєлєнскій не сформулював свого власного концептуального бачення перспектив розвитку України. Зєлєнскій живе виключно стереотипами пересічного представника пострадянського суспільства і не володіє навіть найпростішими методами аналітичного осмислення фактів, подій і явищ.

Оскільки В. Зєлєнскій сам мислить категоріями, доступними постійним глядачам КВН та «95-го кварталу», він має шанс виграти вибори за рахунок саме ностальгічних настроїв в українському суспільстві, опираючись на ту аморфну його частину, яка ще торік усі свої надії покладала на М. Саакашвілі та його Рух Нових Сил (див. групи, які перефарбувалися: https://m.facebook.com/groups/1409109785767452?view=announcements&refid=18; https://m.facebook.com/groups/785683074929579/).

РНС цілком закономірно «позеленів», щойно після того, як президент України доступними йому засобами впливу позбавив Саакашвілі можливості бути ключовою фігурою руху, який так і не сформувався як громадсько-політична сила з тривкою ідеологією (більше тут: https://www.facebook.com/volodymyr.ivanenko/posts/1838411659505500).

Тому також цілком закономірно, що Зєлєнского підтримали Саакашвілі

(див.: https://znaj.ua/politics/213727-poroshenko-siditime-priyde-zelenskiy-saakashvili-guchno-povernuvsya-i-pidtrimav-slugu-narodu), Лещенко (див.: https://lb.ua/news/2019/02/28/420904_ishod_optimistov.html) та інші діячі, так чи інакше пов‘язані з РНС.

У разі програшу Зєлєнского на виборах «зелені», позбавлені навіть україноцентричної риторики (на відміну від інших політичних сил), мімікрують під щось інше, але навіть не інакше. Це – та суспільна група, яка потребує кумира і тягнеться за ним як носієм своїх сподівань і надій. Усе решта для них – «какаяразніца», а для деяких – «якарізниця».

У разі перемоги Зєлєнского на виборах розчарування новим «позасистемним» президентом почнеться так само швидко, як воно приходило після всіх попередніх президентських виборів. Так що сподівання й надії навіть найвідданіших прихильників КВН та «95-го кварталу» – марні.

Деякі аналітики можливий прихід Зєлєнского на посаду президента уже називають «національною катастрофою». Звичайно, так само національною катастрофою можна назвати можливе президентство Юлії Тимошенко, другий строк Петра Порошенка і будь-кого іншого за списком учасників цьогорічних перегонів.

Переобрання Порошенка, звісно, малює передбачувану перспективу: буде продовження того, що спостерігаємо п‘ятий рік. Так само передбачуваним є й можливе президентство Тимошенко: це напевно буде еклектичне поєднання її власного уже колишнього прем‘єрського досвіду, припудреного «новим курсом», трохи – Порошенка, більше – Януковича («Янукович у спідниці» продовжує дрімати в ЮВТ) і т.ін.

Зєлєнскій – непередбачуваний в усіх відношеннях, і передусім своєю українобайдужістю чи навіть українобіжністю, совковим романтизмом «крємльовского мєчтатєля», громадсько-політичною наївністю політика-комедіанта, стратегічного сліпця і всього іншого, що ви можете тут додати.

У перемозі Зєлєнского яко «слуґі народа» (нагадаю, що це – формула, вигадана Сталіним) і в тих перспективах, які проглядаються за його «президентством», «національної катастрофи», звичайно, не станеться. Як її не сталося за наслідками «господарювання» усіх попередніх президентів і не спостерігається за чинного президента.

А от нові виклики й випробування Україні й українцям гарантовані. І це будуть саме ті виклики й випробування, які нарешті вдарять українське суспільство так, що воно нарешті усвідомить усю серйозність свого становища і нагальність системних змін.

Позірно «позасистемний» (типовий виплід радянської системи) Зєлєнскій підсвідомо, як мені підказують, «ОБНУЛИТЬ» процеси націєтворення і державотворення в Україні, що їх попередні президенти використовували для збереження «радянського способу життя» своїми недолугими косметичними ремонтами.

Зєлєнскій ризикує натиснути ту клавішу на «комп‘ютері», яка спалить «материнську плату» старої системи кординат і відтак унеможливить «ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ» усе ще авторитарно-тоталітарної «радянської України».

Потрібна буде заміна «материнської плати», тобто устрою/ладу, до якої Зєлєнскій не готовий – ні теоретично, ні методологічно, ні організаційно, бо він не готовий до системних змін ментально. Рівень його власної національної свідомості й громадянської зрілості затримався на нульовій позначці.

Для когось це, безумовно, буде «національною катастрофою». Їм можна буде лише поспівчувати. Зате ті, кому треба щезнути (із Зєлєнськім в їхньому числі), щезнуть.

Відтак будемо сподіватися, що нарешті пробудеться й активізується україноцентрична частина суспільства, яка нарешті усвідомить свою провідну місію, мобілізується, організується й вийде до широких мас із ідеями системних змін через українізацію, відродження національних традицій і звичаїв до зміни устрою і запровадження якісно нового способу урядування (більше тут: https://www.facebook.com/2194892174170188/posts/2194913770834695?sfns=mo).

Володимир Іваненко

Український Університет

1 березня 2019 р.

UKRAINE FIGHTING CORRUPTION

I did’t plan to publish an article that you will find below in English. At least now. The article is intended for Ukrainian readers (see: https://www.facebook.com/542873142530967/posts/1282717355213205?sfns=mo; it is available on my web site as well: https://volodymyrivanenko.com/2019/02/27/%d1%81%d0%b8%d1%81%d1%82%d0%b5%d0%bc%d0%bd%d1%96-%d0%b7%d0%bc%d1%96%d0%bd%d0%b8-%d1%8f%d0%ba-%d1%84%d0%b0%d0%ba%d1%82%d0%be%d1%80-%d0%bf%d0%be%d0%b4%d0%be%d0%bb%d0%b0%d0%bd%d0%bd%d1%8f-%d0%ba%d0%be/).

My article turned out to be inaccessible to them – close to corrupt Ukrainian government officials, criminal gurks blocked the publication. And here’s why.

The idea of this article came from a journalistic investigation by Denis Bihus’ team, released the other night as part of the Radio Liberty project.

The morning after the demonstration of the video of the “Our Money” project in social media broke out a discussion both about the journalistic investigation itself and the reaction of people’s deputies at the Verkhovna Rada of Ukraine morning session.

It’s about horrible corruption in the president of Ukraine immediate circle. Within the Ukrainian defense industrial complex. During the war time.

***

My article is not about this particular episode. My article is about the nature and causes of corruption in Ukraine as a phenomenon that historically was born more than a hundred years by the Bolsheviks and brought to perfection by the Communist-Soviet nomenclatura.

For the first time, I drew attention to it more than twenty years ago when the United States noticed the “growing level of corruption” in Ukraine (see: http://www.ukrweekly.com/old/archive/1997/119716.shtml).

The West requires Ukraine to step up its fight against corruption. There are several anticorruption bodies in Ukraine built up, but this does not work. Anticorruption agencies and activists are struggling with consequences without even understanding the causes of corruption.

I stand by the fact that corruption in Ukraine can be overcome only through radical SYSTEMIC CHANGES.

***

Now, I am offering my article in English for few reasons:

1. To draw attention of Federal Bureau of Investigation (FBI), American Cyber Security people and other US authorities (including American politicians and government officials) to the facts of illegal blockages American based social media, Facebook, by criminals in Ukraine and possible in Russia to protect Ukrainian corrupted government officials.

2. To make my article available for broader reading audiences around the world, so, people could see what really is going on in Ukraine, and, of course, for those in Ukraine and Ukrainian diaspora reading in English.

3. This article is a part of Ukrainian University project titled UKRAINE FIGHTING CORRUPTION. It is going to be published as a book. Now, you can imagine what’s going to be about.

Volodymyr Ivanenko

Ukrainian University

February 27, 2019

***

SYSTEMIC CHANGES AS A FACTOR OF COMBATING CORRUPTION IN UKRAINE

The journalistic investigation carried out by the Denis Bihus’ team (see: https://youtu.be/lGTf2nUyxfw) has shaken the Ukrainian politics and shocked a significant part of Ukrainian society.

Such an impression consists of what is happening on my Facebook page. The words of indignation and calls for “overthrow of this power” and impeachment of the president and from the floor of Verkhovna Rada are thrown.

Naïve! Is the story of journalists D. Bigus and L. Ivanova really a sensation?

By tracking the processes in Ukraine from the point of view of the Ukraine Fighting Corruption project, we see this story as one of the typical phenomena of Ukrainian reality.

The trend of the development of independent Ukraine is such that all presidents and their immediate surroundings were unbelievably enriched while in office, since the merger of the crime with business and politics after the collapse of the USSR has become incredible.

Engaged in the old Bolshevik tradition, similar processes took place and occur at all levels of state and social life, transforming Ukraine into a totally corrupt country.

Fighting corruption in such conditions turns into fiction. Both state and public anti-corruption bodies struggle not with corruption as a phenomenon, but with corruptors as subjects of separate corrupt acts.

The selectivity of prosecuting corruptors depends on the capabilities or the interests of fighters against corruption. That is why there are corrupt officials who have the status of “sacred cows” and who remain untouched in all conditions and circumstances. There are corruption-makers, against whom criminal cases are opened, but they are easily frightened. Of course, there are also “scapegoat”…

The pattern of a selective subjective approach to combating corruption is such that corrupt officials are only inclined, their actions become more refined and corruption becomes an incurable chronic disease of society.

The criminal mining of amber, the merciless cutting of the Carpathian primeval forest, the use of war in which tens of thousands of patriots die and millions are cripples and homeless, and other loud stories are just what is happening in front of everyone and why there is no end.

“Our money” and other similar projects of journalistic investigations bring to light what is happening in the gray zone or in the deep underground, where from time to time the information is fused with the participation of participants in corruption deals, which most likely are deprived of participation in the “case”.

Although Anatoliy Hrytsenko convinced that there are “More Honest” people, in fact, “rubbish from the house” is taken out not by honest ones but being offended or deprived, and Alexander Onyshenko is therefore the very first example. It is obvious that the same person leaked to journalists his “collection of compromise”.

However, it could have been an employee of one of the anti-corruption bodies or one of the law enforcement agencies, who knows that an official investigation of the offense of the president’s own partners in the defense industry is not possible a priori.

***

Anti-corruption politicians and anti-corruption activists, as well as the general public, are convinced that “changing of government”, “change of the political system” and the arrival of new, “honest people” in power, can make the fight against corruption effective.

But if they are really “more honest,” as A. Hrytsenko and his supporters are trying to convince us, why then those who were considered honest and decent, from the very first steps of their way to politics are getting off road, show their dual morality and expressive features of corruptionists?

Want an example? Keep track of the evolution of Gavriluk “the Cossack”. Or recall the last-year-old story with Bubenchyk. I do not call much louder names of beginner politicians, who raised from the mud into princes.

Unfortunately, only a small percentage of people are able to withstand trials by temptation and remain honest and decent in their service to society, their nation.

Victor Hugo said over the coffin of Onore de Balzac: “He sought to occupy a place among those whose world was ruined by his merciless pen”.

Take a closer look at Ukrainian fighters against corruption who are on official duty (investigators, prosecutors, special service officers), and who fight corruption by calling (journalists, public activists).

They are usually overgrown with public scandals, and not because true corruptionists do everything to discredit them. They discredit themselves, if not by their own participation in corrupt practices, then by their mere reckless actions, which disappoint ordinary citizens.

And even greater problem of fighters with corruption is that, in essence, they are struggling only with the consequences of corruption (that is, with corruptionists), and not with corruption as a phenomenon.

As for state anti-corruption bodies, they are created to carry out precisely such tasks – to detect corrupt officials, to grab them on the hottest and to bring to justice.

As China’s experience shows, even the public atrocities of corrupt officials at the throat are not effective: corrupt officials are physically killed by stacks, but corruption remains indestructible.

Why, in your opinion, the level of corruption in China remains as high as in the former USSR, but in such advanced countries like the US, Japan, etc. – is low, the minimum permissible?

The answer is simple: because China continues to live in an authoritarian-totalitarian order and an administrative-command mode of government.

Ukraine continues to live in an authoritarian-totalitarian order and an administrative-command mode of government which it inherited from the Ukrainian SSR / USSR.

Ukraine’s only difference from China lies in the fact that Ukraine abandoned communist ideology, got rid of the one-party system and created an institute of a president.

The institute of a president, however, has grown up with such a clearly unconstitutional executive body as the ‘presidential administration’, which functionally is actually incarnation of… the Central Committee of the CPU. This structure remained even in the same building, and perhaps its departments remained in the same places where there were corresponding departments of the Central Committee. It is possible that during presidencies of Kravchuk and Kuchma, the people who stayed there from the Communist Party times continued to sit on their Communist Party white-oak chairs.

It is noteworthy that the institute of presidential retained the former Communist Party vertical, creating oblast and district administrations. Perhaps, it is even more likely that the old proven Communist-Soviet nomenklatura remained there (and may remain till now) in their well heated and comfortable places, cultivating new generations of post-Soviet nomenklatura.

However, what kind of post-Soviet?! Established more than a hundred years ago by Bolsheviks, the Soviet power is still alive long after the Soviet Union collapse. Nothing has changed. Ukraine remains a “Soviet country”, with a well-structured system that correlates with the presidential vertical and recognizes the priority of the latter or even with it in the same harness: the Verkhovna Rada, regional councils, city / district councils…

At some levels, we see the merger of the presidential vertical and councils, which was not even the case under the Communist-Soviet regime. Let’s recall at least the mayors, who at the same time are the heads of city councils.

A symptomatic feature of state government bodies, as in Communist and Soviet times, is collective responsibility (even irresponsibility). This prompts government officials to peer into the mouth of a president at national level, a “governor” – on regional and head of the Rayon State Administration – on district.

In turn, it induces the indicated subjects to use manual control methods, gives them an indulgence to “punish and admire”, and thus determine the limits of participation in certain illegal / criminal “deals”, which are called corruption.

***

Public opinion is convinced that “the father” of Ukrainian corruption is the second president of Ukraine Leonid Kuchma. So it may be seen if one does not understand the true nature of corruption in Ukraine and in the former USSR.

Kuchma definitely was not the one who has conceived corruption in Ukraine.

The brink of crime and politics is an “invention” of the Bolsheviks who, from the outset, funded their “political” activities by means of robbery, banditry, racketeering and other popular till now criminal methods.

The unification of the crime and state power took place just after the October Bolshevik coup known in history as the “Great October Socialist Revolution,” especially since February 1918, when Lenin ordered his People’s Commissars to release of a hundred thousand criminals from tsars’ prisons (political prisoners remained jailed).

I remind you that almost all of these criminals joined the Bolshevik lava and formed the backbone of the newly created Dzerzhinsky “Cheka” (“Extraordinary Commission”, later – OGPU, later – NKVD, later – MGB and finally- KGB).

The Lamp-Proletariat and criminals became kennels of the Bolshevik party and state bureaucrats, from ‘better part’ of which sprouted the phenomenon, later named the Communist-Soviet nomenklatura.

The Communist-Soviet nomenclatura in a class society, however, did not become a separate class. It has become a superclass top segment of society, which was “allowed” more than the proletariat as a “hegemony of society”, and even more than the collective-farm peasantry and “working intelligentsia”.

A rigid, even violent, Communist Party discipline contributed to the fact that each cricket knew its place, the perpetrators were punished or pardoned by the internal Communist Party “courts”, and just a few fell out of the “scraps” and ended up behind bars as an “ordinary” perpetrator.

That’s how it used to be before the collapse of the USSR.

***

Pay attention to the fact that throughout the entire former Soviet Union territory, the first presidents of the newly independent states were mainly communist figures of the highest rank. In countries where they did not win the first presidency (Lithuania, Georgia), they regained it during the very next elections circle.

So, here is the question arises about the interaction between the institute of presidency and the Communist-Soviet nomenclatura.

As the former secretary of the Central Committee of the CPU on ideology, and then of the personnel (the personnel, that is nomenklatura, were, in fact, the competence of the second secretary of the Central Committee), Leonid Kravchuk, as the first president of independent Ukraine, could rely only on the Communist Party “elite”, which he knew and trusted.

So, the presidential administration during the first four years of Ukraine’s independence was consisted of those “proven cadres”, even if they were already painted on “national-democrats”. The same happened at the regional and district levels.

So the Communist-Soviet nomenclatura remained in power. The rigor of Communist Party discipline has gone past with the “classical” CPSU. “Democratization” has therefore primarily affected corruption processes. In order for you to imagine the strength of the nomenclatura, I will remind you that Khrushchev lost his power just because he underestimated the internal strength of the Communist-Soviet nomenclatura.

And the leaders, learned in Khrushchev’s lessons, eventually realized the ineffectiveness of “voluntarism” as a method of administrative-command governing. Thus, for the presidency of Kravchuk, the Communist-Soviet nomenklatura realized and felt its historical mission, and at the same time it awakened its ‘historical memory’.

Thus, a new stage in the merger of the crime (first of all, the criminals in the law), politics (parties) and public administration (government) has come. It is remarkable that not only criminals wanted to get into politics and governing, and that’s how they were politicized, but also politicians (parties) and government bureaucrats were looking out for criminals, and that’s how they were criminalized.

It began before the actual collapse of the Soviet Union and may have even accelerated its collapse. In any case, we noticed the active processes of the interaction of the nomenklatura and the crime from the beginning of Kravchuk’s presidency.

With the involvement of the criminal elements, in particular, the “reforming” of the world’s largest Black Sea shipping company took place. Initially, it was transformed into a joint-stock company called “Blasco”, and then “Blasco” disappeared as well.

Whoever is interested, you can dig in the history of the Dynamo Kyiv FC, whose honorary chairman L. Kravchuk has remained since his presidency. It was Dynamo that became a central legal entity for creation of various limited liability companies and joint ventures with non-transparent property, numerous financial machinations and even serious criminal crimes both in Ukraine and abroad, which are described in the cycle of interviews by a former criminal offender and an active participant of the early 90’s ‘events’ L. Roytman.

Under Kravchuk’s presidency, the “new Ukrainians” were gaining strength by heavily investing the Communist Party or Komsomol money (V. Sumin, L. Chernovetsky, etc.).

***

If for the presidency of Kravchuk, the Communist-Soviet nomenclatura was only beginning to relax and criminalize, criminals started massively joining government during Kuchma’s presidency, and thus began an active “capture”, cutting and selling everything that could be cut and sold, and also taken over.

The agglomeration of the Communist-Soviet nomenclatura and criminality has created what is now called the oligarchy. Corruption has become open and cynical, which we are watching now.

So, if someone wants to call Kuchma a “father” of something, then he is a “godfather” of no corruption, but oligarchy and oligarchic governing.

As a result of this oligarchic form of government, private political projects, which call themselves parties or even civic associations, are more reminiscent of organized criminal gangs.

The oligarchate turned out to be a convenient tool for Yushchenko’s presidency, and especially for Yanukovych’s, although these two themselves were not oligarchs.

Petro Poroshenko is one hundred percent product of the oligarchy – both as a businessman and as a politician. Outside of politics and participation in the government his enrichment would simply be impossible. Without his wealth, oligarchic status,his presidency would be impossible as well. Such is the phenomenon of Poroshenko. Therefore, there is nothing to wonder about what happens to him and his entourage.

***

Poroshenko’s administrative-command presidential administration is the logical consequence of the evolution of the authoritarian-totalitarian system in the so-called “Soviet Ukraine”. Otherwise it could not be.

They will not be different from Poroshenko and future presidents, which otherwise they would not have seemed to ordinary voters.

The oligarchic features are seen in almost every one of these year’s presidential candidates. Even the most intellectual of them is a… rentier. This means that enrichment and wealthy life for them subconsciously is more important than the desire to serve their nation, their society and to enter the History as an outstanding statesman.

Their parties or other forces behind them are not ideological parties with well-considered and well-meaning strategic development programs for Ukraine, but privately organized groups whose purpose is to come to take over the government and populist promises of reforms, which then revolve in the best case of cosmetic repair of the facade.

Some candidates rely on the support of their colleagues’ professional associations. But there are those who, because of lack of their own ideas and concepts, are inquired of by the people, whom they offer hopes in case of their victory.

None of the candidates, any political and social forces that are behind them do not even stutter about the urgency of systemic changes – the replacement of the authoritarian-totalitarian order and the administrative-command mode of government inherited by Ukraine from the UKrSSR / USSR, without which even the talk of overcoming corruption, the oligarchy, etc. do not make sense.

Volodymyr Ivanenko

Ukrainian University

February 25 – 26, 2019

PS. This translation was done in a hurry. If you see anything that can be improved, please, let us know via e-mail: ukrainianuniversity@gmail.com, a message box. Thank you!

СИСТЕМНІ ЗМІНИ ЯК ФАКТОР ПОДОЛАННЯ КОРУПЦІЇ

Журналістське розслідування, здійснене групою Дениса Бігуса (див.: https://youtu.be/lGTf2nUyxfw), сколихнуло український політикум і шокувало значну частину українського суспільства.

Таке враження складається з того, що робиться на моїй стрічці у мережах. Лунають слова обурення й заклики до «повалення цієї влади» та імпічменту президента і з трибуни Верховної Ради.

Наївні! Чи те, про що розповідають журналісти Д. Бігус та Л. Іванова, справді є сенсацією?

Відстежуючи процеси в Україні з погляду проекту «Ukraine Fighting Corruption» («Україна у боротьбі з корупцією»), ми цю історію бачимо як одно із характерних, типових явищ української дійсності.

Тенденція розвитку незалежної України така, що усі президенти і їхнє близьке оточення неймовірно збагачувалися під час перебування на посаді, оскільки зрощення криміналу з бізнесом та політикою після розпаду СРСР набуло неймовірного розквіту.

Закорінені у давню більшовицьку традицію, аналогічні процеси відбувалися й відбуваються на всіх рівнях державного і суспільного життя, перетворивши Україну на тотально корумповану країну.

Боротьба з корупцією у таких умовах перетворюється на фікцію. І державні, і громадські антикорупційні органи борються не з корупцією як явищем, а з корупціонерами як суб‘єктами окремих корупційних діянь.

Вибірковість переслідування корупціонерів залежить від можливостей або від інтересів борців з корупцією. Тому є корупціонери, які мають статус «священних корів» і які залишаються недоторканими за будь-яких умов і обставин. Є корупціонери, проти яких відкривають кримінальні справи, але вони відбуваються легкими переляками. Звісно ж, є й «цапи відбувайли»…

Закономірність вибіркового суб‘єктивного підходу до боротьби з корупцією така, що корупціонери лише нагліють, їхні дії набувають вишуканішого характеру, і відтак корупція стає невиліковною хронічною хворобою суспільства.

Злочинний видобуток бурштину, нещадне вирубування карпатського пралісу, наживання на війні, в якій гинуть десятки тисяч патріотів і мільйони стають каліками і бездомними, та інші гучні історії – це тільки те, що відбувається на очах в усіх і чому немає кінця.

«Наші гроші» та інші подібні проекти журналістських розслідувань виводять на світло те, що діється в «сірій зоні» або у глибокому підпіллі, звідки часом зливають інформацію скоріше за все обділені участю в «ділі» учасники корупційних оборудок.

Хоч Анатолій Гриценко й переконаний, що «чесних більше», насправді «сміття з хати» виносять не так чесні, як ображені чи обділені, і Олександр Онищенко тому найперший приклад. Очевидно, що така ж особа «злила» журналістам свою «колекцію компромату».

Втім, це міг бути і співробітник однієї з антикорупційних структур чи одного з правоохоронних органів, який знає, що офіційне розслідування злочину партнерів самого президента в оборонній галузі апріорі неможливе.

***

Антикорупційні політики і антикорупційні активісти, як і широкий загал, упевнені в тому, що саме «зміна влади», «зміна політичної системи» й прихід у владу нових, «чесних людей» зробить боротьбу з корупцією ефективною.

Але якщо справді «чесних більше», як переконаний А. Гриценко із своїми прибічниками, чому тоді ті, кого вважали чесними й порядними, уже з перших кроків свого шляху в політику збиваються на манівці, проявляють свою подвійну мораль і виразні риси корупціонерів?

Хочете приклади? Відстежте еволюцію майданного «козака» Гаврилюка. А нашуміла торішня історія з Бубенчиком чого варта. Не називаю значно гучніших імен політиків-початківців, які із грязі вибилися в князі.

На жаль, лише малий відсоток людей здатні витримати випробування спокусою і залишитися чесними і порядними у своєму служінні суспільству, своєму народові.

Віктор Гюґо сказав над труною Оноре де Бальзака: «Він прагнув посісти місце серед тих, світ яких руйнував своїм нещадним пером».

Пригляньтеся уважніше до українських борців з корупцією як із службового обов‘язку (слідчі, прокурори, офіцери спецслужб), так і за покликанням (журналісти, громадські активісти).

Саме вони зазвичай обростають публічними скандалами, і не тому, що справжні корупціонери роблять усе для того, щоб їх дискредитувати. Вони самі дискредитують себе якщо не власною участю в корупційних діях, то своїми просто необачними вчинками, які розчаровують пересічних громадян.

Ще більшою проблемою борців з корупцією є те, що по суті вони борються лише з наслідками корупції (тобто з корупціонерами), а не з корупцією як явищем.

Що стосується державних антикорупційних органів, то вони й створюються для виконання саме таких завдань – виявляти корупціонерів, хапати їх на гарячому й передавати правосуддю.

Як свідчить досвід Китаю, навіть прилюдне карання корупціонерів на горло не є ефективним: корупціонерів знищують фізично штабелями, але корупція залишається незнищенною.

Ви не задумувалися над тим, чому рівень корупції в Китаї залишається таким же високим, як і на теренах колишнього СРСР, а в таких розвинутих країнах, як США, Японія та ін., – низьким, гранично допустимим?

Відповідь проста: тому, що Китай продовжує жити в умовах авторитарно-тоталітарного устрою й адміністративно-командного способу урядування.

Україна також продовжує жити в умовах авторитарно-тоталітарного устрою й адміністративно-командного способу урядування, що їх вона успадкувала від УРСР/СРСР.

Єдина відмінність України від Китаю полягає в тому, що Україна відмовилася від комуністичної ідеології, позбулася диктату однопартійної системи і запровадила інститут президента.

Інститут президента, правда, обріс таким явно неконституційним виконавчим органом, як адміністрація президента, що функціонально є інкарнацією… ЦК КПУ. Ця структура залишилася навіть у тому ж будинку і, можливо, галузеві управління залишилися на тих же місцях, де були відповідні відділи ЦК. Не виключено, що за президентства Кравчука й Кучми там продовжували сидіти на своїх ще компартійних дубових стільцях люди, які залишалися там із компартійних часів.

Прикметно, що інститут президента зберіг за собою і колишню компартійну вертикаль, утворивши обласні та районні адміністрації. Мабуть, ще вірогідніше, що старі перевірені компартійно-радянські номенклатурні кадри і там ще довго залишалися (подекуди, можливо, й залишаються) на своїх нагрітих місцях, виховуючи нові покоління пострадянської уже номенклатури.

Втім, якої пострадянської?! Радянську владу, встановлену понад сто років тому більшовиками, після розпаду Радянського Союзу ніхто не відміняв. Україна залишається «країною рад», з добре структуровано системою, яка співвідноситься з президентською вертикаллю і визнає пріоритет останньої або навіть перебуває з нею в одній упряжці: Верховна Рада, обласні ради, міські/районні ради…

На певних рівнях спостерігаємо навіть злиття президентської вертикалі й рад, чого не було навіть за компартійно-радянської влади. Згадаймо хоча б мерів, які водночас є й головами міських рад.

Характерною ознакою органів державного урядування, як і за компартійно-радянських часів, є колективна відповідальність (сиріч безвідповідальність). Це спонукає урядовців заглядати в рот президентові на національному рівні, «губернатору» – на обласному та голові РДА – на районному.

У свою чергу, це спонукає означених суб‘єктів до застосування методів ручного управління, дає їм індульгенцію «карати й милувати», а отже і визначати межі участі в тих чи інших незаконних/кримінальних «оборудках», які й називаються корупцією.

***

Громадська думка переконана, що «батьком» української корупції є другий президент України Леонід Кучма. Так воно, можливо, бачиться, якщо не розуміти справжньої природи корупції в Україні й на теренах колишнього СРСР.

Не Кучма породив корупцію.

Зрощення криміналу й політики – це «винахід» більшовиків, які розбоєм, бандитизмом, рекетом та іншими популярними й тепер кримінальними методами від самого початку фінансували свою «політичну» діяльність.

Зрощення криміналу й державної влади відбулося щойно після жовтневого більшовицького перевороту, відомого в історії як «Велика Жовтнева соціалістична революція», особливо – з лютого 1918 року, коли Ленін своїм декретом Раднаркому випустив із царських тюрем сто тисяч кримінальних злочинців (політичні в‘язні продовжували «мотати свій строк»).

Нагадаю, що майже всі ці кримінальні злочинці влилися в більшовицькі лави та склали кістяк щойно створеної під орудою Дзержинського ЧК («Надзвичайної комісії»; пізніше – ОГПУ, пізніше – НКВС, ще пізніше – МДБ та КДБ).

Люмпен-пролетаріат та кримінал стали розплідниками більшовицьких партійних і державних кадрів, з добірної частини яких проросло явище, яке пізніше було названо «компартійно-радянською номенклатурою».

Компартійно-радянська номенклатура у класовому суспільстві класом, однак, не стала. Вона стала надкласовим сегментом суспільства, якому «можна було» більше, ніж пролетаріатові як «гегемону суспільства», а тим більше – «колгоспному селянству» й «трудовій інтелігенції».

Жорстка, ба навіть жорстока компартійна дисципліна сприяла тому, що кожен цвіркун знав своє місце, винних карав чи милував внутрішній компартійний суд, мало хто випадав з «обойми» й закінчував за гратами як звичайний злочинець.

Так було до розпаду СРСР.

***

Зверніть увагу на те, що на всьому просторі колишнього СРСР першими президентами нових незалежних країн стали переважно компартійні діячі найвищого рангу. Де вони не стали першими президентами (Литва, Грузія), там вони стали другими президентами.

І тут виникає питання про взаємодію інституту президента й компартійно-радянської номенклатури.

Як колишній секретар ЦК КПУ з ідеології, а потім і з кадрів (кадри, тобто номенклатура, були, власне, компетенцією другого секретаря ЦК), Леонід Кравчук як перший президент незалежної України не міг не спиратися на ту компартійну «еліту», яку він добре знав і якій довіряв.

Отже, адміністрація президента перших чотирьох років незалежності не могла не складатися з тих «перевірених кадрів», хай навіть уже й перефарбованих на «націонал-демократів». Так само склалося і на обласному, і на районному рівнях.

Так компартійно-радянська номенклатура залишилася при владі. Жорсткість компартійної дисципліни відійшла в минуле разом із «класичною» КПРС. «Демократизація» відтак торкнулася передусім корупційних процесів. Щоб ви уявили собі силу номенклатури, нагадаю вам, що Хрущов програв тому, що недооцінив внутрішню силу компартійно-радянської номенклатури.

Та й лідери, навчені уроками Хрущова, з часом усвідомили непродуктивність «волюнтаризму» як методу адміністративно-командного урядування. Таким чином, саме за президентства Кравчука компартійно-радянська номенклатура усвідомила й відчула свою історичну місію, а заодно у ній прокинулася й історична пам‘ять.

Так наступив новий етап зрощення криміналу (передусім злочинців у законі), політики (партій) і державного управління (влади). Прикметно, що не тільки кримінал шукав виходу в політику та владу, тобто політизувався, але й політика (партії) та влада шукали виходу на кримінал, тобто криміналізувалися.

Це почалося ще до фактичного розпаду Радянського Союзу і, можливо, навіть прискорило його колапс. В усякому разі активні процеси взаємодії номенклатури й криміналу помічаємо від початку президентства Кравчука.

За участю саме кримінальних елементів відбулося, зокрема, «реформування» найбільшого в світі Чорноморського пароплавства. Спочатку воно було трансформоване в акціонерне товариство під назвою «Бласко», а потім зникло і «Бласко».

Кому цікаво, покопайтеся в історії київського ФК «Динамо», почесним головою якого від часу свого президентства залишається Л. Кравчук. Саме з «Динамо» пов‘язані створення різних товариств і спільних підприємств з непрозорою власністю, численні фінансові махінації і навіть тяжкі кримінальні злочини як в Україні, так і за кордоном, про які розповідає у циклі своїх інтерв‘ю колишній кримінальний злочиннець і активний учасник подій початку 90-х Л. Ройтман.

За президентства Кравчука ставали на крило й набирали сили «нові українці», які дістали у своє розпорядження компартійні або комсомольські гроші (В. Сумін, Л. Черновецький та ін.).

***

Якщо за президентства Кравчука, компартійно-радянська номенклатура тільки починала розслаблюватися й криміналізуватися, за президентства Кучми криміналітет зайшов у владу і відтак почалася активна «прихватизація», розпил і розпродаж усього, що можна було розпиляти і продати, а також відтиснути.

Гримуча суміш компартійно-радянської номенклатури й криміналітету утворила те, що тепер називають олігархатом. Корупція набула відкритих і цинічних форм, у яких ми її тепер і спостерігаємо.

Отже, якщо комусь хочеться називати Кучму «батьком» чогось, то він є «хрещеним батьком» не корупції, а олігархії та олігархічного урядування.

Наслідком цієї олігархічної форми правління стали приватні політичні проекти, які називають себе партіями або навіть громадськими об‘єднаннями, але більше нагадують організовані злочинні угрупування.

Олігархат виявився зручним інструментом для виконання президентських повноважень Ющенком і особливо – Януковичем, хоч самі вони олігархами й не були.

Петро Порошенко – стовідсотковий продукт олігархії – і як бізнесмен, і як політик. Поза політикою і участю у владі його збагачення було б просто неможливе. Без багатства, олігархічного статусу його президентство було б також неможливим. Такий-от феномен Порошенка. Тому нічого дивуватися тому, що відбувається з ним та його оточенням.

***

Адміністративно-командне президентське правління Порошенка – логічний наслідок еволюції авторитарно-тоталітарного устрою у досі «радянській Україні». Інакшим воно не могло й бути.

Нічим не відрізнятимуться від Порошенка й майбутні президенти, якими інакшими вони не здавалися б пересічному виборцеві.

Олігархічні риси проглядаються практично у кожному з цьогорічних кандидатів на президента. Навіть найінтелектуальніший із них – рант‘є. Це означає, що збагачення і заможне життя для них підсвідомо є важливішим, ніж бажання послужити своєму народові, суспільству і увійти в історію видатним державним діячем.

Їхні партії або інші сили, які за ними стоять, є не ідеологічними партіями з продуманими й виваженими стратегічними програмами розвитку України, а приватними організованими угрупуваннями, метою яких є прихід до влади й популістські обіцянки реформ, які потім обертаються в кращому разі косметичним ремонтом фасаду.

Деякі кандидати опираються на підтримку професійних об‘єднань своїх колег. Але є й такі, що через брак власних ідей і концепцій випитують у народу, чого він сподівається від їхнього президентства у разі їхньої перемоги.

Жоден кандидат, жодна громадсько-політична сила, яка за ним стоїть навіть не заїкається про нагальність системних змін – заміну авторитарно-тоталітарного устрою та адміністративно-командного способу урядування, успадкованих Україною від УРСР/СРСР, без якої навіть розмови про подолання корупції, олігархії тощо не мають сенсу.

Володимир Іваненко

Український Університет

25 – 26 лютого 2019 р.