UKRAINIAN WASHINGTON

UKRAINIAN WASHINGTON / Compiled & Edited by Dr. Volodymyr Ivanenko. –Washington: Ukraina Inc Publishing, 2020. – 80 p.

The book consists of a brief digression into the history of the Greater Washington Ukrainian community, as well as materials on existing Ukrainian and Ukrainian American institutions and organizations, collected by the compiler from books, newspapers, magazines, and internet sources.

The book is intended for everyone who is interested in the Ukrainian community in the U.S. capital and its suburbs.

You can order the book directly from Ukraina Inc Publishing by paying $4.99 + $3.00 mailing via: https://paypal.me/ukrainainc. Upon confirmation of payment by e-mail to ukrainainc@gmail.com, Ukraina Inc Publishing will mail you your copy of the book. So, please, provide us with your mailing address.

Ukrainian Washington is available in the electronic format as well. To order the electronic version of the book, please, pay $3.99 can be ordered via: https://paypal.me/ukrainainc. Upon confirmation of payment by e-mail to ukrainainc@gmail.com, Ukraina Inc Publishing will e-mail you your .pdf copy of the book.

ТРАНСФОРМАЦІЙНА МІСІЯ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА

Тема козацтва є надзвичайною важливою при обговоренні ідеї й концепції системних змін для України. Як уже не раз наголошувалося в попередніх статтях, козацтво традиційно було провідною верствою, власне становим хребтом українського суспільства. Якраз у ролі станового хребта суспільства українське козацтво й покликане стати головною рушійною силою системних змін. Без відродження козацтва як станового хребта українського суспільства самостійна, суверенна, незалежна і успішна Україна не відбудеться.

Українізація, піднесення рівня національної свідомості й громадянської зрілості українського суспільства, відродження національних традицій і звичаїв просто неможливе поза відродженням українського козацтва як станового хребта. Це пояснюється тим, що саме козацька домінанта визначає український менталітет. Про це знають навіть тібетські лами-мудреці.

Саме на козацтво зав’язане таке явище, як характерництво, а останнє, в свою чергу, обумовлює такі засадничі для української культури, українських національних традицій і звичаїв, а отже для організації суспільства, встановлення суспільного ладу, способу урядування та процесів націєтворення й державотворення чинники, як Воля, Дух, Духовність, Лицарство, Шляхетність і Аристократизм.

Українська національна ідея, до формування якої найближче підійшов Тарас Шевченко («В своїй хаті своя правда, і сила, і воля»), також пов’язана із козацтвом. Втілення в життя цієї ідеї може забезпечити лише відродження козацтва як носія національних традицій і звичаїв.

Суверенітет українського народу, обраного ним суспільного устрою/ладу/порядку, способу урядування, національна безпека і оборона чи не найбільшою мірою залежить саме від козацьких традицій.

Засади українського «державотворення» передусім обумовлені козацькими традиціями. «Бездержавність», тобто самобутній, унікальний спосіб організації життя й урядування в українському суспільстві, що її наші супротивники вважають слабкістю, нездатністю до державотворення української нації, історично трималася, тримається, а отже — й буде триматися лише на козацьких традиціях.

Звичай (з великої букви) як основний закон буття, як конституція українського народу, історично визначав традиції, звичаї і обряди, і носієм Звичаю задовго до появи історичної козацької державності XVI—XVII століть було козацтво. Історичну козацьку державність дуже добре охарактеризаував Броніслав Фастівець, який пише:

«Всі найбільш відомі у писаній історії українські гетьмани були вихованцями христової церкви. Тому їхній сформований церковною освітою світогляд і переконання є феодальними. Це завжди суперечило одвічним традиціям вільного способу життя і самоурядування нашого рідного народу. З електоральної довіри козацького товариства вони користали переважно заради реалізації власних амбіцій. Лише якась частина їхнього сумління була почерпнута впливами виховання у традиціоналістичному етнокультурному середовищі рідного народу, і лише у цій частині вони можуть бути авторитетами для національно-визвольного прозріння українського суспільства» (див.: https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=779924096157044&id=100024183816340).

Тому має рацію Б. Фастівець, наголошуючи, що «в принципі маємо покладатись лише на збережений у надрах Національної козацької Віри і Звичаєвості одвічний традиціоналізм вільного способу життя і самоурядування, який маємо видобути із питомих, і тому священних передань Історії рідного народу».

***

В іншому своєму тексті ось як Б. Фастівець пише про появу українського козацтва як явища в період, визначений істориками як доба феодалізму, через яку пройшли практично всі народи Євразії:

«Феномен українського козацтва – це потужна спроба відродження прадавньої старожитної дорабовласницької Руси після загибелі ранньофеодальної державності варязької династії киїських князів в обставинах панування світового феодального ладу.

Дивовижну картину спостерігаємо у світовій історії на зламі раннього і середнього середньовіччя: У всьому світі, здавалось би безроздільно, панує брутально-насильницький феодальний громадсько-політичний лад, добігає свого кінця ранньофеодальна загарбницька державність продажної варязької династії київських князів, а традиціоналістична давньочеркаська Русь-Україна робить потужну спробу відродження в обставинах домінуючого дрімучого феодалізму, вже забутих у світі, традицій свого питомого, ненасильницького по відношенню до корінних народів, дорабовласницького державного ладу і відично-православного варново-родоладового суспільства звичаєвих самоврядних громад з копною правосвідомістю і вічовим народоправством під політичним і збройним захистом національної добровольчої військової верстви, суверенного права рідного народу творити свій питомий громадсько-політичний лад за власними уподобаннями. Це і є феномен руської козаччини та її унікальної державності, відомої під назвою Війско Запорозьке».

Звісно, що історичне українське козацтво середньовіччя виникло не на порожньому місці. Воно явило себе світові як продукт русів-українців як етносу, його традицій і звичаїв, суспільного устрою і способу господарювання нашого народу. Зовсім невипадково це сталося тоді, коли почали формуватися держави у теперішньому розумінні державного будівництва і державного права. І це була досить успішна спроба опору русів-українців тим державотворчим процесам, які наприкінці XVII та у XVIII столітті спричинилися до повного контролю держави над громадянином, індивідом, а потім спричинилися до виникнення авторитарно-тоталітарних устроїв у 20-му столітті з диктаторськими режимами.

Поява козацтва як спроба зберегти традиції самоорганізації суспільства, безумовно, непокоїла ті держави, які формувалися за рубежами козацької вольниці з її суто республіканськими формами правовідносин, урядування, безпеки та оборони. Отож ті, хто упродовж віків контролював або намагався контролювати Україну, передусім ставив собі за мету приборкати і контролювати українське козацтво.

Польща вигадала таке явище, як «реєстрове козацтво». Подібні підходи до приборкання козацтва демонструвало Кримське ханство як колись могутній політичний гравець у причорноморському регіоні. Московія спробувала різні способи приборкання українського козацтва, які виявилися неуспішними. І тоді вона пішла на знищення козацтва, на руйнацію козацьких «місць сили».

Завойовуючи Русь-Україну, Московія прагла спочатку знайти спільну мову з українським козацтвом, потім приборкати його і зрештою знищити. Це було успішно зроблено упродовж другої половини XVII — XVIII століття, тобто менше, ніж за півтори сотні років. Кінець XVIII й усе ХІХ століття пішло на те, щоб підкупити козацьку старшину, надавши їй дворянські титули й звання, а отже й високий статус у російському імперському суспільстві. Більшість рядових козаків купилися на участь у спеціальних козацьких воєнізованих формуваннях, які стали складовою частиною імперських збройних сил.

Внаслідок саме такої руйнації Московії вдалося не тільки приборкати козацтво, але й використати войовничість козацького духу на свою користь через створення псевдокозацьких формувань, на що й купилися численні нащадки українських козаків, пішовши на службу російському царатові. Козацькі полки й дивізії стали частиною імперської воєнної машини, яка завойовувала Москві нові території. Тепер це псевдокозацтво Москва використовує у своїй війні проти України, причому по обидва боки фронту.

Відродження українського козацтва в незалежній Україні не вийшло за рамки дозволеного російсько-радянською імперською владою. Етнографізм став визначальним фактором численних козацьких товариств і організацій. Мілітарна ж потенція українського козацтва не пішла далі масової моди на виникнення безлічі «отаманів», «полковників», «генерал-хорунжих», «гетьманів» без власне козацького війська, полків, куренів чи сотень. Звичайно ж, таке «козацтво», свого часу дозволене російською імперською, а потім і компартійно-радянською ідеологією, яке знайшло для себе живильний ґрунт і в незалежній, але все ще радянській Україні, апріорі не може стати становим хребтом українського суспільства й силою, здатною очолити системні зміни в Україні.

Саме тому ми закликаємо до створення якісного нового Всеукраїнського Козацького Руху, який поставить за мету відродження українського козацтва через очищення його від «шароварщини» і «генеральщини», через відродження Духу, Віри і Звичаєвості та одвічного традиціоналізму вільного способу життя і самоврядування, про які нам нагадує Б. Фастівець, закликаючи освоювати спадщину Григорія Сковороди, Івана Котляревського, Тараса Шевченка, І. С. Нечуя-Левицького, Івана Франка, Юрія Федьковича, Лесі Українки та інших провідників нашої духовної культури, зокрема й тих наших сучасників, які докопуються до першоджерел.

На сьогодні найбільшою перешкодою для успішного українського націєтворення й державотворення є радянський суспільний устрій з його авторитарно-тоталітарними порядками й адміністративно-командним способом урядування, нав’язаний Україні Московією.

Б. Фастівець справедливо наголошує, що на відміну від Російської імперії та й інших країн Заходу, «Русь-Україна ніколи не мала аутентичного рабовласницького, феодального, капіталістичного і тоталітарно-комуністичного ладу, хіба що під гнітом іноземного поневолення». Він же нагадує нам, який суспільний лад найбільшою мірою відповідає інтересам і устремлінням українського народу: «Питомий звичаєвий громадсько-політичний лад Руси-України – родоладово-варнова республіка звичаєвих самовряних громад з копною правосвідомістю і вічовим народоправством під політичним і збройним захистом добровольчої національної військової верстви».

Звідси пан Фастівець підводить і до думки про те, який спосіб урядування найбільшою мірою відповідав би прагненням волелюбного українського суспільства: «Старожитна руська держава справді існувала як ненасильницька по відношенню до власного народу, родоладово-варнова, відично-православна, і ніяким чином не феодально-християнська, держава звичаєвих самоврядних громад з копною правосвідомістю і вічовим народоправством, політично і збройно захищена добровольчим аутентичним лицарством. Звідси ж і шукаємо відповіді на питання яким саме має бути справжній гетьман Руси-України».

До речі, професор Микола Чубатий у книжці «Огляд історії українського права» (Київ, 1994), аналізуючи середньовічні першоджерела та державне право Русі-України, наголошує на засадничому значенні звичаєвого права у суспільному устрої життя українського народу.

Українське національне відродження, як воно проявилося упродовж ХХ століття, незважаючи на його переважно стихійний характер, дає нам кілька важливих явищ:

Українська революція 1917-1921 років мала кілька спроб державотворення: УНР з Центральною Радою на чолі, Гетьманат Павла Скоропадського, Директорію Симона Петлюри і анархістську республіку Нестора Махна. Звернімо увагу на те, що республіка Н. Махна сформувалася на теренах, колись контрольованих Запорозькою Січчю, і протрималася довше, ніж будь-яка інша спроба українського державотворення. При цьому, республіка Махна не ідентифікувала себе козацькою, але за природою своєю була козацькою. Гетьманат Скоропадського, формально оголошений як козацька традиція, насправді був спробою утвердження класичної монархії та диктатури і по суті не мав нічого спільного з козацтвом.

Друга Світова війна також відкрила вікно можливостей для прояву феномену козацтва. Звичайно, були традиційні ще для Російської імперії козацькі військові формування як у складі Червоної армії, так і німецького Вермахту. Але традиції справжнього українського козацтва проявилися в організації Поліської Січі під проводом Тараса Бульби (Боровця), які стала предтечею Української Повстанської Армії. Поліська Січ упродовж досить тривалого часу контролювала кілька адміністративних районів на Волині. Сталося, однак, так, що козацьку традицію витіснила україноцентрична за своїм духом, але авторитарно-тоталітарна за своїм характером Організація Український Націоналістів. У цьому нічого дивного немає: Друга Світова війна по суті була війною між авторитарно-тоталітарними режимами, і українська ідеологія, яка протистояла їм, не могла бути нетоталітарною. Отож можемо лише констатувати, що козацька ідея не спрацювала.

Крах комуністичної ідеології наприкінці 20-го століття спричинився до втрати монополії КПРС і відтак до розпаду СРСР з його авторитарно-тоталітарним компартійно-радянським режимом. Ухвалення Деклараціїї про державний суверенітет, а потім і проголошення Акту про державну незалежність України створили умови для виникнення численних козацьких товариств і організацій, завдяки яким наплодилося чимало гетьманів, генерал-хорунжих, полковників, отаманів, кошових та інших козацьких чинів, що в масі своїй, за великим рахунком, не мають відношення до устроєвих традицій справжнього українського козацтва. Водночас козацтво активізувалося і як видовищно-розважальний бізнес, який певною мірою виконує освітньо-просвітницьку функцію, репродукує обрядово-ритуальні дійстава, але практично не виконує ні націєтворчої, ні державотворчої місії, оскільки козацтво не усвідомлює себе становим хребтом сучасного українського суспільства.

Очевидно, цю ситуацію можна виправити через свого роду перепис нащадків козацьких родів, через обнулювання (перезаснування, перереєстрацію, переформатування) існуючих козацьких товариств і організацій, перелічених вище звань та посад, і формування якісно нового Всеукраїнського Козацького Руху. Хай у цей громадський Рух спочатку прийдуть нащадки українських козацьких старшинських та звичайних родів, які засвідчать свою зацікавленість у відновленні й розбудові козацького стану в українському суспільстві. Коли ж сформується ініціативне ядро цього Руху, очевидно, буде сенс створити свого роду приймально-ревізійну комісію, яка розгляне можливість прийняття до Руху тих чинних козацьких товариств та організацій, які очистяться від «шароварщини» й «генеральщини» та готові будуть до втілення в життя місії і завдань українського козацтва як станового хребта українського суспільства.

Очевидно, саме тоді реалізується й ідея безполкового і безсотенного козацького полковника Б. Фастівця, задекларована ним у такий спосіб:

“Цим феноменом народ Руси-України дієво протестує і застерігає проти глобального ідеологічного блуду у вигляді нових авторитарних світових релігій і гуманітарного громадсько-політичного збочення людських спільнот на користь режимів брутального політичного насильства, одночасно пропонуючи світовій спільноті національних Вітчизн самостійно творити і прокладати свої самобутні шляхи сталого безкризового розвитку. Ось таким є один з потужних реальних виявів Всесвітньоісторичної місії народу Руси-України, та його національного характеру. Чи не варто уважно придивитись і прислухатись до голосу національного традиціоналізму корінного народу Руси-України з його одвічними традиціями відичного світогляду, Віри-Звичаю та вільного способу життя, артільного господарювання, виробництва та нехрематистичної економіки і самоурядування під політичним і збройним захистом добровольчої національної військової верстви?!”

Це — той напрямок, у якому має розвиватися і наукова думка українських інтелектуалів, яка поки що обмежується збиранням козацьких артефактів та констатацією історичних фактів, подій і явищ без актуалізації історичного досвіду й випрауювання концепцій побудови успішної України, а також та царина української науки, яка забезпечить історико-теоретичну, методологічну й організаційно-управлінську підготовку українського суспільства до системних змін, втілення цих змін у життя через створення потужного громадського Всеукраїнського Козацького Руху. Цей Рух разом із Рухом за Українізацію України, Рухом Світового Українства та інших якісно нових громадських об’єднань об’єднаються у Всеукраїнський Фронт Системних Змін, у надрах якого народяться якісно нові україноцентричні ідеологічні політичні партії, здатні очолити втілення в життя ідеї системних змін через підготовку Всеукраїнських Установчих Зборів, випрацювання концепції нового ладу, нової Конституції України й установлення нового способу урядування.

31 липня — 13 жовтня 2020 р.

ЧИ МАТИМЕ УКРАЇНА СВОГО АДАМКУСА?

Про роль “американців” у розбудові України

Час від часу в Україні навіть серед патріотів знаходяться не тільки отруєні кремлівською пропагандою, але й щирі патріоти України, які незадоволені співпрацею України з США, проамериканськими іноземцями в уряді й узагалі “підступністю американського імперіалізму”.

Проігноруємо антиамериканістів з російським душком. Російський антиамериканізм взагалі заслуговує окремої розмови, але не тут і не зараз.

Мені зараз цікаві доморощені антиамериканісти, які не хочуть бачити Україну під російським впливом, але й американського впливу вони жахаються, як чорт ладану.

Я їх розумію. Я також за те, щоб Україна була незалежною від будь-кого, самодостатньою, успішною й багатою. Як та ж Швейцарія.

На жаль, це не реально. Принаймні поки що. І не тільки тому, що ще не здобута перемога над зовнішнім ворогом. Є ще й ворог внутрішній, і перемогти його набагато важче.

І тут без зовнішньої допомоги не обійтися. Якщо ми воюємо із тими, що нав’язують Україні “допомогу” із зброєю в руках, то, ясна річ, мудріше — сподіватися на допомогу з іншого боку, від тих, хто не примушує приймати допомогу. “Ви хоч щось та робіть, і ми тоді вам поможемо”, — кажуть Україні американці.

А українцям у тому вже мерещаться зазіхання на їхню свободу, на їхні землі й води. І вже вони бояться то Катерини Чумаченко (вона ж Ющенко), то її “сестри” Наталії Яресько (я особисто уточнював у пані Катерини, чи Яресько справді доводиться їй сестрою; виявляється — поговір, та ще й припечалений невідворотною втратою). Ну, а як же — американки. І байдуже, що вони обидві — українського походження і, за великим рахунком, етнопсихологічно й ментально практично не відрізняються від пересічного українця. Досвідом життєвим лише відрізняються. І це — те, чим Н. Яресько цінна в уряді України. Я її тут не захищаю, не відбілюю, бо не знаю її ні особисто, ні за ділом. Зрештою, кожен із нас відповідає за свої неправедні вчинки — якщо не перед людьми, то перед Богом.

Наскільки участь американських українців (не всіх, звичайно, а найуспішніших) може бути цінна й корисна, покажу на прикладі… Литви.

Литва, як відомо, першою проголосила свій державний суверенітет і показала дорогу на вихід із СРСР іншим республікам. Рушійною силою в цьому, як потім і в проголошенні незалежності Литви, був “Саюдіс”. Це — таке саме, як Народний рух України. Лідером “Саюдіса”, а потім і Литви був Вітаутас Ландсбергіс, про якого більшість людей у Литві й за її межами думали як про запеклого литовського націоналіста.

Насправді Ландсбергіс націоналістом не був. Він був космополитом і хизувався своїм оонівським паспортом, зокрема, й перед невеликою групою гостей, серед яких був і я. Отже, знаю, про що говорю. І все ж Ландсбергісові вдалося відірвати Литву від Москви.

В Україні також був свій “Саюдіс” — Народний рух. І очолювали його не космополити, а притомні українські патріоти. Я так думаю, бо жодного разу не бачив, щоб хтось із них хизувався оонівським паспортом. Але цим патріотам чомусь не вдалося відірвати Україну від Москви — вона сама відпала завдяки ГКЧП. На відміну від Ландсбергіса, лідерами України рухівці не стали — першим президентом України став їхній політичний опонент. Історія й досі не розбереться, чому так вийшло.

Втім, і в Литві у “Саюдіса” не склалося — з часом до влади повернувся колега українського президента по КПРС. А от потім… Подібності закінчилися: Литва й Україна пішли різними шляхами.

І найважливіша відмінність між Литвою та Україною полягає в тому, що Литва вийшла із Радянської імперії з гордо піднятою головою, Україна ж випала на ходу з поїзда, який щойно зійшов з рейок чи з корабля, який уже тонув — кому яке порівняння до вподоби.

Тенденції й етапи розвитку “незалежної” України легко відстежуються за каденціями її президентів: Кравчук передав владу Кучмі, Кучма — Ющенкові, Ющенко — Януковичу… Після Януковича владну булаву перехопив Порошенко; втім, багатьом небезпідставно здається, що Янукович передав владу Порошенкові. Ми добре знаємо, хто є who. Україна завдяки цим флюгерам опинилася на семи вітрах, особливо розриваючись між Європою та Росією. Тотальна совковість і корупція змагаються між собою по сей день. Власть імущі й олігархи розпродують і розтягують усе, що можна, а народ їм навіть допомагає. Палають шини й гинуть люди уже не тільки на Майдані, а й на фронтах справжньої війни з Росією. І все одно практично нічого не змінюється…

Маленька й тендітна Литва також проявляє тенденції й етапи свого розвитку через каденції своїх президентів. Але вона не стала тричі випробовувати свою долю (у народі недарма кажуть: не випробовуй свою долю тричі!) й… виписала собі з Америки не першу леді й навіть не міністра-члена уряду — президента! Він не жив у Литві не те що останні 5 років — він не жив у Литві останні 45 рокіа! І литовці його обрали як досвідченого менеджера (піднявся до високого рангу державного службовця в одному з міністерств), людину з досвідом проживання у вільній країні та ще й — що дуже важливо! — першокласного фахівця із захисту (очищення!) довкілля.

Симптоматично те, що він обирався на посаду президента прямо із США. Очевидно, литовці надали йому перевагу, швидко допетравши, що від перетягування канату між місцевими совками добра не діждешся.

Прийшовши до влади, президент Валдас Адамкус вніс у життя Литви чимало свіжих змін, і, як справжній санітар, вдався й до очищення ментальності литовців: однією із кардинальних змін було відкриття архівів КДБ. Жоден президент на пострадянському просторі і досі не відважився на такий крок, і не скоро відважиться. А він відважився!

І тут виявилося, що знаменитий литовський націоналіст і демократ — зовсім не націоналіст і не демократ, а агент КДБ із двадцятирічним стажем і що “Саюдіс” — проект КДБ. Інакше кажучи, виявилося, що “Саюдіс” створювався для того, щоб випустити пар, але кадебісти не втримали ситуацію, і вона вийшла з-під їхнього контролю. Правда підняла дух литовців і згуртувала націю. Вони вибачили підлість Ландсбергісу й навіть дозволили йому репрезентувати Литву в Європарламенті.

І де тепер Литва? У Євросоюзі. Чи втратила Литва свою самобутність, незалежність, свої багатства? Ні, Литва випросталася на повний зріст, наче її ніколи й не ставили на коліна. І керує нею харизматична Жінка, успішному президентству якої може позаздрити будь-який світовий лідер чоловічої статі.

І хто найбільшою мірою відстоює інтереси України в Євросоюзі, з одного боку, й найсміливіше вишкірює зуби на Росію, захищаючи Україну, – з другого? Маленька країна Литва та її прекрасний лідер Даля Грибаускайте! Литва, виходить, — найнадійніший союзник України від часів середньовіччя. Що Україна робила б і де Україна була б без Литви?

А все було б інакше, якби Литва не обрала на президента американця.

…Кілька років тому я одержав листа від київського політолога, в якому була й така жартівлива фраза: “Повертайтесь, пане Володимире, в Україну — будемо робити з Вас президента”. Я підіграв тоді у відповідь: внесіть відповідні зміни до Конституціі, і таке стане можливим.

Справді, за межами України живуть десятки мільйонів українців. Діаспора багата на потужні таланти, високої освіти й культури особистостей, досвідчених менеджерів і політиків високого рангу, порядних людей і справжніх патріотів України. Далеко не останніми їхніми чеснотами є також те, що у них є щеплення від корупції. Звичайно, є поміж нами зваричі, які намагаються скористатися можливостями, але все-таки більше серед нас таких, як блаженної пам’яті Слава Стецько — самовідданих, жертовних і готових працювати на ентузіазмі.

Одна тільки біда стає нам на перешкоді і разюче різнить нас від литовців: українці і в Африці українці — де збираються два українці, неодмінно з’являється три партії. Класичний приклад з історії ОУН: бандерівці, мельниківці, “двійкарі”. Або ще: українські католики ніяк не можуть знайти спільну мову із православними. Події останнього часу підняли температуру проукраїнських настроїв серед традиційно космополітичних і відтак інертних українських юдеїв, мусульман та протестантів. Національна самосвідомість останніх продовжує бажати кращого… Тому ми й зараз такі розмежовані, коли йдеться про об’єднання в етномережі, світові українські спільноти: кожному ініціаторові єднання кортить бути гетьманом якогось чергового віртуального гетьманату. При цьому ми впритул не бачимо й не хочемо навіть помічати поміж нас справжніх природних лідерів, здатних мислити стратегічно. Й поготів — якщо вони живуть і працюють за межами України.

29 серпня 2015 р.

ПЕТРО ТРОНЬКО, ЛЕБЕДИН, ВАСИЛІВКА ТА ПОЛУБОТКО

Сьогодні, в день народження мого батька Григорія Іваненка, перепощую свій текст, написаний п‘ять років тому, у якому згадую і свого батька як краєзнавця.

На ФБ появилася сторінка “Академік Тронько”. Дуже приємно, що появилася така сторінка. Спливли спогади… Написалося…

…Я можу сказати, що якийсь час знав Петра Тимофійовича досить близько.

Познайомився я з ним ще бувши студентом Московського університету на якихось днях України в Москві. То було, ясна річ, шапочне знайомство, хоч я був власкором “Літературної України”.

Ближче й тісніше знайомство, із щирими розмовами, відноситься до того періоду мого життя, коли вже в Києві я працював у редакціях газет і журналу, спеціалізуючись на висвітленні питань культури, літератури та мистецтва. Отож журналістські справи не раз і не два заводили мене в будинок Уряду до профільного заступника голови Ради міністрів УРСР.

У ті часи “пробитися” до заступника голови уряду не було проблеми: досить було пред’явити на вході з Садової вулиці журналістське посвідчення, а потім узяти ліфт на відповідний (здається, п’ятий) поверх. Не пригадую, щоб у П. Тронька навіть приймальня була: до нього можна було зайти, минаючи приймальню, через двері його кабінету, що вииходили прямо в коридор. Часто вони були навіть не причинені. Дуже доступний і демократичний був цей, сказати б по-сучасному, віце-прем’єр.

Особливо, ризикну сказати, заприязнилися ми з П. Троньком під час поїздки по місцях Г. Сковороди з нагоди одного великого юввлею. У Лохвиці на Полтавщині відкривали пам’ятник і саджали дубовий гайок. У селі Сковородинівці на Харківщині відвідали могилу найвидатнішого українського філософа… Петро Тимофійович мав при собі службову представницьку “Волгу” – вона була  частиною нашого антуражу, зобов’язувала автоінспекторів давати нам “зелене світло” й була важливим атрибутом церемоніальних зустрічей на кордонах областей з місцевим начальством, – але до кінця кількаденної подорожі так нею й не скористався. Лише насамкінець, попрощавшись з нами, сів у машину й поїхав собі у справах. А то весь час їхав разом із нами, членами ювілейного комітету й журналістами, в автобусі, співаючи з нами пісень під орудою знаменитого співака Сергія Козака, чий голос був потужніший за всі наші разом узяті (укупі з досить бадьорим Троньковим) голоси.

“Заходь, заходь, земляче!” – заохочував мене Петро Тимофійович, помітивши мене краєм ока крізь напіввідчинені двері й продовжуючи переглядати папери на столі: – “Що там нового в наших краях?” – запитання було до мене, наче не я прийшов узяти коротке інтерв’ю (тоді не було прийнято, щоб особи такого рангу, як мав П. Тронько роздавали інтерв’ю наліво-направо, і ми скорше брали їх не так для друку, як для внутрішнього редакційного вжитку).

Ну, так, ми ж із П. Троньком були земляки. Справа в тому, що до війни Петро Тимофійович працював у моєму Лебелинському районі на Сумщині секретарем райкому комсомолу і там у нього народилася й дочка (є вона серед моїх друзів тут на ФБ). Він знав і моє село…

Цікаво: багато було переговорено з Петром Тимофійовичем, але не пригадую, щоб бодай зачіпалася тема історії міст і сіл України – напевно найважливішого наукового й культурного доробку Тронька, завдяки якому його й було обрано на академіка. Пригадую, точилися тривалі розмови й про створення в системі Академії наук інституту краєзнавства, але далі балачок до діла так і не дійшло.

Інші справи приводили мене до заступника голови уряду з культури. Та й мені якось невтямки було ініціювати якусь розмову про історію міст і сіл. Уже потім я пошкодував, що не поговорив з Петром Тимофійовичем на цю тему. Було ж про що! З-поміж багатьох аспектів державного проекту і досі тривожить мене один організаційний аспект: участь тисяч, а то й десятків тисяч учителів з усіх-усюд України, яким було спущено завдання зайнятися збиранням матеріалів з історії свого хутора, села, селища, містечка чи міста.

У тому проекті, очевидно, був задіяний і мій батько. Пригадую, як він скрупульозно збирав і описував топоніміку й гідроніміку, занотовував спогади старожилів. Усі зібрані ним матеріали пішли “в район”, а відтак і далі. Не знаю, чи то був батьків недогляд, чи така вказівка була, але у батька не залишилося навіть чернеток. Незважаючи на те, що він мав звичку зберігати архів: за роки й роки він зберігав свої щоденники спостереження за погодою, частина яких тепер знаходиться на державному зберіганні в моєму архіві в ЦДАМЛМ України. Його ж краєзнавчі накопичення як у воду впали.

Я розумію: подавати в історії міст і сіл України повний перелік учасників проекту коштувало б додаткових витрат, але ж бодай гуртова згадка про вчителів не була б зайвою.

Із важливого для мене, що я точно обговорював з Петром Тимофійовичем, було занесення в державний реєстр, а отже – й забезпечення державної охорони надзвичайно цінного історичного пам’ятника, який вивищувався у моєму селі на крутому березі Груньки.

Це був кількаметровий чотирикутний стовп цегляної кладки старих часів у два обхвати (за переказами, для стійкості стовпа вседині було використано спалений дуб, тривко укорінений у землю). Увінчувала стовп бляшана куля, уже добряче поїдена ржею. На двох боках стовпа вгорі я ще пригадую дві букви “П”. Батько мій довідався від старих мешканців села, що тих букв було чотири: по букві на кожному боці. Ті букви мали певне значення і, за легендою, розшифровувалися так: Павло Полуботок – Петрові Першому. Отже, очевидно, пам’ятник відносився до часів гетьманування П. Полуботка й царювання Петра І, тобто до того, як Петро згноїв Павла у фортеці в Петербурзі, яку ми знаємо як Петропавлівську.

Чому цей пам’ятник було встановлено саме в моєму селі Василівці? Це – частина однієї з найтрагічніших сторінок в історії України. 

Справа в тому, що в тих околицях відбувалися вирішальні події так званої Полтавської битви, і місцева топоніміка зберегла про це пам’ять (Побиванка, Розгуляй тощо). Кажу “так званої”, оскільки, за деякими джерелами, ця “битва” тривала лише півгодини, тобто битви як такої фактично не було. Але жорстоке побоїще було. 

Як відомо, під Лебедином, а точніше – в селі Михайлівці, знаходилася ставка Петра І (нам, школярам, показували старезний дуб у центрі Михайлівки, під яким Петро “відпочивав”). Там навколо нього й крутилися головні історичні події. 

Після “зради” І. Мазепи значна частина козацьких старшин залишилися вірними московському цареві, за що, власне, й поплатилися (дет.див., напр., тут: http://history.sumynews.com/xvii/1677-1708-rozkvit-kozatskoji-derzhavnosti/item/729-lebedyn-skilky-sumnykh-spomyniv-vyklykaie-se-imennia.html). На тій же хвилі вивищився й Павло Полуботко, який став промосковським гетьманом.

Пізніше Полуботко усвідомить свою помилку, а тоді Петро щедро нагородив Павла. Легенда гласить, що цар сказав новоявленому гетьманові: “Скільки за день конем обскачеш, усе – твоє!” От і наскакав собі Полуботко у неозорих слобожанських степах (ще дід мій пам’ятав ці степи неораними; на сьогодні там залишилося 211 га незайманого степу – заповідник “Михайлівська цілина”, 6 км від батьківської хати). Отак Полуботко й набув собі мою рідну Василівку, Михайлівку й низку слобід, заселених переселенцями з Поділля.

Невдовзі по тому, за легендою, Михайлівку він віддав у посаг дочці, яку видав заміж за Капніста, і з тієї родини пізніше виішов відомий поет Василь Капніст. Мою ж Василівку Полуботко віддав у посаг дочці, яка вийшла заміж за Миклашевського, – ця родина згодом володіла знаменитими порцеляновими фабриками, а також давала імперії й вояків.

У саду біля маєтку Миклашевських і було встановлено той пам’ятний стовп, про який сказано вище.

Мистецькою цінністю стовп, ясна річ, не був, але історично щось таки значив. Проте з неясних для мене причин той пам’ятник до державного реєстру пам’яток історії та культури не потрапив. Тому я й вирішив обговорити це питання з П. Троньком.

Петро Тимофійович, як з’ясувалося, пам’ятав той стовп, але від обговорення питання про внесення його в державний реєстр, м’яко кажучи, ухилився: “З тим пам’ятником є проблема… Колись поговоримо…” Що завадило взяти під державну охорону той пам’ятний стовп Полуботка я так і не довідався, а моя ініціатива не знайшла підтримки і залишилася нереалізованою. 

Час же брав своє. З тими посадовцями, що прийшли після Тронька, взагалі було марно говорити.

…На переломі 20-го й 21-го століть моя сестра, яка мешкає у Василівці, повідомила мені в Америку, що наш полуботківський стовп розвалився. Не від часу й негоди, а від місцевих алкоголіків-зловмисників, яким хтось сказав, буцімто під стовпом закопано скарб. Ну, вони якоїсь ночі й докопалися, що пам’ятник не встояв і розсипався.

Ясна річ, злочинців ніхто й не шукав. Відновлювати пам’ятник ніхто й не намагався. Величезне колись село, що претендувало навіть на роль райцентру (якраз біля того пам’ятника за мого дитинства проводилися масові районні заходи), зубожіло. Замість чотирьох колгоспів, знаного в СРСР племзаводу й потужного маслосирзаводу, в селі, з дозволу сказати, господарює якась незрозуміла агрофірма, очолювана чужими людьми. Син приятеля мого дитинства й досвідчений агроном, який позаторік возив мене з Києва у Василівку, а потім і назад до Києва, казав мені, що не витримав наруги над землею і перекваліфікувався на водія маршрутки.

7 липня 2015 р.

Вашингтон, США

ЗєКоманда цензурує Фейсбук

Під трьома записами за відповідною темою було розміщено як коментар таке:

Бачили очі, ЩО вибирали…

ВЛАДІМІР ЗЄЛЄНСКІЙ І ПЕРСПЕКТИВИ «ОБНУЛЮВАННЯ» ТА «ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ» 

https://volodymyrivanenko.com/2019/03/01/владімір-зєлєнскій-і-перспективи-об/

«СЛУҐА НАРОДА» ЯК ФЕНОМЕН – https://www.facebook.com/story.php?story_fbid=2716900464989944&id=100000100524358

***

Цей коментар негайно вилучався, а в повідомленнях появилося те, що бачите на доданому скріні.

ЗєКоманда, схоже, цензурує Фейсбук.

При цьому вони не зважають навіть на те, що перша поправка до Конституції США захищає моє право висловлювати свою думку.

***

Тут мені підказують, що, за інформацією американських джерел, з 20 американських членів найвищої наглядової ради Фейсбуку, які очолюють процеси “редагування, виявлення недостовірної інформації, тощо”, 18 осіб представники фірм і товариств, власником яких є Джордж Сорос. «До соросят в Україні просто зобов’язаний належати “наш хароший мальчік” В.Зеленський. КРУГОВА ПОРУКА!» — пише коментатор.

26 серпня 2020 р.

ТРОХИ ХОЛОДНОЇ ВОДИ НА ГОЛОВИ УКРАЇНЦІВ НАПЕРЕДОДНІ ДНЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

1.

Розганяють у мережах звернення відомих українцям людей, які свого часу були активними в Народному Русі України за Перебудову, а відтак і в українській політиці (а деякі й досі ще активні в політиці), до преЗЄдента України, сподіваючись привести його до тями (див.: Арсен Зінченко – Зєльоному вже вказали на його ганебну роль — https://www.facebook.com/story.php?story_fbid=3184020491717640&id=100003291604838).

Прикметно, що жоден із підписантів навіть не намагався розібратися в причинно-наслідкових зв‘язках між тим, що відбувалося в Україні тридцять років тому, упродовж трьох десятиліть поспіль і відбувається тепер, а отже —вивчити власні уроки.

Волаючи до Зє, націонал-демократичні мудреці, схоже, не усвідомлюють, що Зеленський — вирок не тільки Порошенкові, Януковичу, Ющенкові, Кучмі, Кравчукові, але й кожному з них самих. Кожному з тих, хто з проголошенням Декларації про державний суверенітет України, не замислився над тим, яку Україну годилося б будувати, який суспільний лад встановлювати на її теренах, як готувати для цього суспільство і т. ін.

«Не на часі!» – відмахувалися вони від тих, хто закликав і спонукав їх до системних змін, тобто до повної ліквідації радянського суспільного устрою і встановлення якісно нового ладу, заснованого на українських національних традиціях і звичаях. Їм не стало розуму усвідомити це й за тридцять років, що минули відтоді.

Вони зробили все можливе, щоб зберегти радянську владу в Україні. Більше того, їхнім добре озвученим тоді гаслом було побудувати «таку Україну, в якій євреям буде жити краще, ніж в Ізраїлі, росіянам — краще, ніж в Росії», і т. д. (цитую з пам’яті багаторазово заявлене Іваном Драчем як головою НРУ). Про себе самих вони навіть не думали, вважаючи, очевидно, це самозрозумілим («за замовчуванням»). Як мені підказують, що запрограмували, висловлюючи свої наміри, те й збулося.

Спрацювали озвучені наміри. Ці наміри активно втілювали в життя Кравчук—Кучма—Ющенко—Янукович—Порошенко… Так чого ж ви хочете від Зє, який справно виконує запрограмоване на початках незалежності?!

***

Ніколи не пізно вчити уроки історії. Ніколи не пізно вчитися на власних помилках, осмислювати й переосмислювати зроблене. Ніколи не пізно увімкнути здоровий глузд і братися за виправлення власних помилок.

Тоді Кравчук не був би наслідком чийогось безголів‘я, Кучма не був би наслідком безголів‘я Кравчука, Ющенко — Кучми, Янукович — Ющенка, Порошенко —Януковича, Зеленський — Порошенка… Інакше кажучи жоден наступник не був би вироком попереднику.

Радянський спосіб життя народив традицію, успадковану від Російської імперії, — бити чолом до вищих, іще вищих і найвищих сановних осіб з надією, що звідтам зійдуть (краще — снізойдут) до інтересів посполитих і дадуть їм те, чого просять, або ж — ще безглуздіше сподівання — прислухаються до волань і виконають волю чи бодай бажання прохачів. Наївні!

А от щоб звернутися до суспільства, покаятися у власних гріхах (помилках), прийти з освітою і просвітою, з україноцентричним словом Правди і Науки, підносити рівень національної свідомості й громадянської зрілості своїх же співвітчизників, згуртувати їх навколо ідеї системних змін, очолити підготовку і втілення в життя цих змін, — цього у наших мудреців немає навіть на думці.

Людям Честі й Гідності ніколи не пізно це зробити. Але нашим підписантам виходить на краще принизитися, опуститися на коліна і благати про пощаду, про милість та про що завгодно ще. Який сором!

Більше тут:

СУВЕРЕННА УКРАЇНА: ДОСВІД І ПЕРСПЕКТИВИ До тридцятиріччя ухвалення Декларації про державний суверенітет України [Заключна стаття збірки «Системні зміни — перспектива для України. — Вашинґтон, 2020. — 393 с.] —https://volodymyrivanenko.com/2020/07/15/%d1%81%d1%83%d0%b2%d0%b5%d1%80%d0%b5%d0%bd%d0%bd%d0%b0-%d1%83%d0%ba%d1%80%d0%b0%d1%97%d0%bd%d0%b0-%d0%b4%d0%be%d1%81%d0%b2%d1%96%d0%b4-%d1%96-%d0%bf%d0%b5%d1%80%d1%81%d0%bf%d0%b5%d0%ba%d1%82%d0%b8/.

І тут:

ЗВЕРНЕННЯ ПРОВОДУ УКРАЇНОЦЕНТРИЧНИХ СИЛ УКРАЇНИ ТА ДІАСПОРИ – Ukrainian University Club — http://ukrainianuniversity.club/2019/05/05/звернення-проводу/.

2.

Мої нотатки (див. першу частину) сподівано-несподівано викликали різку реакцію з боку одного із підписантів звернення відомих українських діячів до президента України В. Зеленського.

Тим, хто розкип‘ятився з приводу мого тексту, став Арсен Зінченко, завдяки якому я, власне, й довідався про обговорюване звернення (див. тут: Арсен Зінченко — Пане Володимире Іваненко! Після Вашого… | Facebook — https://www.facebook.com/story.php?story_fbid=3185892758197080&id=100003291604838).

Симптоматично, що А. Зінченко не зважив за можливе чи доцільне подати посилання на мої нотатки, що важливо для тих, хто читатиме текст А. Зінченка, не знаючи, про що, власне, йде мова.

Відповідати на інвективи пана Зінченка означало б виправдовуватися перед ним та його однодумцями, серед яких є й шановані мною люди. Зрештою, що можна і чи варто відповідати на зливу емоцій, образ і жовчі, коли людина з ученим ступенем доктора наук не задумується навіть над вибором слів. Йдеться ж бо про події тридцятирічної давності, учасником яких були майже всі підписанти нинішнього звернення до президента України, і Арсен Зінченко — один із них.

Тридцять років — термін, встановлений законодавством США для оприлюднення документів, які створювалися як таємні або для службового користування. Тридцять років — це мінімальний історичний строк, коли суспільство (і передусім науковці й публіцисти) починає критично осмислювати й переосмислювати зроблене в недалекому минулому, щоб розібратися в помилках, вивчити уроки і скорегувати подальший поступ. Історія не може і не повинна бути лише хлонологією звитяг, позбавленою виявлення причин того, що завадило вийти на шлях успішного розвитку і що вивело країну на манівці прогресу.

Я дуже розумію моїх сучасників і учасників тих подій, які не хотіли б ворушити старе, а тим більше —визнавати свої помилки. Це — їхнє право. Разом з тим, це не означає, що цього права — аналізувати й оцінювати, а отже і обговорювати минуле — автоматично позбавлені інші.

Вам це не подобається? Вступайте в дискусію, але з переконливими аргументами і без емоційних надривів. Це допоможе вам і самим замислитися. Зрештою, можете залишитися при своїй думці, з упевненістю у своїй правоті. Чи буде від того користь Україні, нашій спільній справі — то вже інше питання.

Цих людей можна зрозуміти. Адже обговорення болючих питань виносить на поверхню і актуалізує факти, події і явища, які можуть бути дражливими для учасників подій, з висоти часу виявляти і проявляти те, що вони воліли б не ворушити, викреслити із свого життя й забути. Адже не кожному дано усвідомити свої помилки, визнати їх і, хай із запізненням, спробувати виправити.

Уже не раз я звертав увагу моїх читачів на те, що за десятиліття, які минули від часів ухвалення Декларації про державний суверенітет та проголошення незалежності України, жоден президент України, жоден лідер політичної сили, жоден активний свого часу громадсько-політичний діяч не зайнявся осмисленням і переосмисленням, аналізом і оцінкою того, що було зроблено за його президентства, за його керівництва партією або ним особисто.

Цікаво, що бракує свідчень про етапні події в становленні української незалежності навіть у вигляді самовихваляння. Американські президенти, для прикладу, закінчивши свою каденцію, першим ділом пишуть книжки, в яких осмислюють і підбивають підсумки свого президентства. Жоден із президентів України цього не зробив. Нічим похвалитися? Нічого сказати? Скорше — боязнь визнати свою непродуктивність.

Зверніть увагу й на те, що українські науковці й публіцисти не запропонували суспільству свій аналіз і оцінку діяльності президентів України. Ну, є по одній книжці про Л. Кучму (автор Юрій Луканов) чи В. Януковича (автор Сергій Лещенко), написаних поспіхом або із заглибленням в конкретну тему. А от осмислення президентства ім‘ярек як явища немає. Так само і з політичними силами чи окремими знаковими політичними діячами. Науковці й публіцисти не зацікавлюються ними як явищами. А скільки тут матеріалів для дисертаційних досліджень!..

Так сталося, що я спричинився до створення в мережах групи, присвяченої В‘ячеславу Чорноволу як явищу української історії та політики. Дискусії на сторінці групи актуалізували чимало надзвичайно цікавих фактів, подій і явищ, що допомогло відстороненим оком глянути не тільки на постать В. Чорновола, але й на громадсько-політичні сили, учасником яких він був, а також на те, що відбувалося й відбувається в Україні і з Україною.

Так появилася збірка моїх статей і нотаток «В’ячеслав Чорновіл як явище української історії й політики» (Вашинґтон, 2019. 196 с. — http://www.ukrainainc.com/news-views-новини-огляди/в-ячеслав-чорновіл-як-явище-української-історії-й-політики), які за інших обставин я навряд чи й написав би. Прикметно, що в обговоренні моїх статей і нотаток активну участь брали переважно люди, які з Чорноволом навіть не пересікалися, але які були зацікавлені в аналітичному (критичному) осмисленні всього, що було пов‘язане з ім‘ям Чорновола.

Ніхто із тих, хто був у вирі подій, в яких був і Чорновіл, не взяв участь в обговоренні. Єдиним, кого мені вдалося втягнути в дискусію, був мій колишній студент і прес-секретар В. Чорновола Д. Понамарчук. Його участь звелася до емоційних випадів. Приблизно такого характеру, як оце тепер продемонстрував А. Зінченко.

Я добре розумію, чому Арсена Леонідовича так зачепили мої нотатки і чому вони не протверезили його, а навпаки — додали йому злості й злостивості. Загляньте у Вікіпедію, яка докладно описує життя і діяння пана Зінченка. «Член КПРС (1975–1999), член партбюро історичного факультету Вінницького педагогічного ігституту, член парткому інституту», а потім зненацька — «член НРУ, делегат установчого з’їзду НРУ» (https://uk.wikipedia.org/wiki/Зінченко_Арсен_Леонідович). Крутий віраж, чи не так? Це — те явище, про яке я кажу: лягли спати переконаними комуністами, а прокинулися націонал-демократами.

Звичайно, ми розуміємо: НРУ закроювався ініціаторами його стаорення як Народний Рух України ЗА ПЕРЕБУДОВУ. Мій найближчий друг також був секретарем партбюро факультету і членом парткому університету, активним у «Демплатформі КПРС», у НРУ та його сателітних організаціях. Він був значно впливовішим, ніж пан-товариш Зінченко, і я через нього намагався просунути в публічний простір ідею наслідування чеського прикладу (тим більше, що мій друг зустрічався колись із В. Ґавелом).

Йшлося про те, щоб зробити все для того, щоб українські націонал-комуністи, як їх почали називати, відмовилися від участі в українському державотворенні і дали змогу проявити свої таланти тим, хто не був забруднений членством в КПРС. Моя пропозиція обурила мого друга. Він сказав мені, що без їхнього, націонал-комуністів, досвіду побудова незалежної України неможлива. Цією розмовою закінчилася й наша двадцятирічна дружба.

Пишу про це, не називаючи імені (хоч його дуже легко вирахувати; тут важлива суть, а не персоналії), щоб підкреслити, наскільки складним і болючим є усе, що пов‘язане з НРУ.

А. Зінченко в цьому контексті цікавий ще й тим, що, як пише Вікіпедія, «з серпня 1992 по жовтень 1994 р.» він був головою Ради у справах релiгiй при Кабiнетi Мiнiстрiв Украïни. Якраз у ті ж роки мені трапилося бути прес-секретарем УАПЦ і очолювати громадське об‘єднання «Всеукраїнський комітет захисту свободи совісті і прав віруючих» (про останній пан Зінченко, можливо, навіть і не знає). В моєму архіві, який зберігається в ЦДАМЛМ України, можна ознайомитися з масою матеріалів про регіональні релігійні битви. Наші активісти надсилали їх до мене з різних областей України. Яке було ставлення до тих боїв у пана Зінченка, я не знаю, та й сенсу в обговоренні цього питання не бачу.

А от на ключових подіях у столиці України, до яких однозначно був причетний голова Ради у справах релiгiй при Кабiнетi Мiнiстрiв Украïни, застановлюся. Йдеться про те, як ще за життя патріарха УАПЦ Мстислава почалася боротьба за впливи між різними течіями в українському православ‘ї і як перемога в тій боротьбі дісталася релігійним «націонал-демократам» на чолі з митрополитом Філаретом.

Як відомо, владика Філарет не знайшов порозуміння з патріархом Мстиславом (той не хотів навіть спілкуватися з колишнім функціонером РПЦ МП) і відтак вирішив піти іншим шляхом, ініціювавши скликання наради за участю представників УПЦ МП, яка на той час уже розкололася на «київських» (Філарет) і «харківських» (Володимир Сабодан), та УАПЦ з метою начебто обговорення перспектив налагодження мирного духовного життя України.

Нарада була досить конструктивною, її учасники ухвалили навіть меморандум і спокійно роз‘їхалися у свої єпархії та парафії. А буквально наступного дня митрополит Філарет оголосив, що то була не нарада, а… об’єднавчий собор, на якому начебто було ухвалено рішення про створення Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП).

Керуючий справами УАПЦ митрополит Антоній, який очолював на тій нараді делегацію УАПЦ (не маючи благословення патріарха Мстислава), перекинувся на бік митрополита Філарета, передавши йому Статут і печатку патріархії УАПЦ (пізніше Антоній повернувся в лоно РПЦ, дістав призначення на Алтай і там закінчив свій недовгий життєвий шлях). Провідні учасники наради від УАПЦ, які підписали меморандум наради, похопилися й відкликали свої підписи.

Відтак протистояння різних православних юрисдикцій в Україні лише загострилося. До реєстрації УПЦ КП із Статутом… УАПЦ підключилися президент Л. Кравчук і Уряд в особі віце-прем‘єра М. Жулинського, який написав лист-розпорядження Раді у справах релігій зареєструвати УПЦ КП. Так появилася юридична особа «УПЦ КП», а УАПЦ втратила свій юридичний статус, патріархом УПЦ КП став митрополит Володимир (Романюк), для опіки над яким було вигадано унікальний для церковного устрою статус «заступника патріарха» (в особі владики Філарета).

Тим часом у Канаді зустрівся з Богом патріарх Мстислав. За два тижні до його упокоєння я встиг переслати йому факсом документи про те, що боротьба за права УАПЦ перейшла в юридичну площину. Помісний собор УАПЦ обрав на патріарха єпископа Димитрія (Ярему). Судова справа за відновлення юридичного статусу УАПЦ пройшла усі щаблі правосуддя і дійшла до Верховного Суду України. Там і сплив на поверхню циркуляр, підписаний Жулинським, про реєстрацію УПЦ КП. Я його бачив на власні очі, гортаючи справу під час перерви в судовому засіданні.

Події 1992–1994 років справили вирішальний вплив на подальший перебіг релігійного життя і релігійних правовідносин в Україні. Цікаво було б тоді обговорити цю тему з найвизначнішим на той час релігієзнавцем України професором Іваном Бражником — найпершим головою Ради у справах релігій при РМ УРСР, потім завідувачем сектору наукового атеїзму ЦК КПРС, а потім доцентом наукового атеїзму Московського та професором Київського університетів, генералом КДБ і особистим приятелем владики Філарета. На жаль, тоді це не прийшло мені на думку…

Згадка про І. Бражника тут невипадкова. Іван Іванович справляв величезний вплив на Філарета, і, можливо, його втручання пом‘якшило б напругу в українському православ‘ї, яка триває й досі. Очевидно, до цієї напруги додав свою лепту і А. Зінченко, який тепер, звісно, не зацікавлений у тому, щоб його рухівські діяння були критично осмислені й переосмислені. Отож і маємо в українському православ‘ї те, що маємо: хотіли як краще — виходить як завжди.

Перепрошую, що я занадто багато уваги приділив діяльності пана Зінченка. Він сам на це напросився і це заслужив, тим більше, що я шаную його таланти як історика і письменника. А от читачем моїх писань він виявився кепським.

Дякую А. Зінченкові за те, що похвалив мене за «багато корисних позицій і узагальнень», які, на його думку, «мають бути обов’язково взяті до уваги при виробленні національної стратегії українського уряду», хоч мої напрацювання адресовані не урядові, а українському суспільству, зокрема — його інтелектуальній верстві.

Неуважне й неуважливе читання моїх текстів, правда, спричинилося до того, що мої концептуальні пропозиції мій критик перевів у категорію банальностей. Узяти хоч би й ідею «якогось там» Всеукраїнського козацького руху. Читачі моїх текстів на теми козацтва (статті й нотатки про козацтво складають окрему збірку, яку я ближчим часом запропоную вашій увазі) знають, як я ставлюся до «всіляких ряджених козацьких полковників і генералів», що я пишу про «блиск і ницість» і як оцінюю роль козацьких організацій, зокрема — і «в опорі москалям», та ін.

Ключовими у моїх поглядах на козацтво є стаття «Чи не час по-новому поглянути на козацтво?» (2015; спричинена якраз тим, що я не побачив козацьких полків чи хоча б сотень серед добровольчих сил у боях на Донбасі) та моє Звернення до нащадків і спадкоємців генеральної козацької старшини, козацької старшини та українських козаків в Україні й поза межами України сущих (2018; https://www.facebook.com/story.php?story_fbid=1093103710829345&id=514419862031069).

З огляду на козацьку домінанту в українському менталітеті і осмислюючи козацтво як становий хребет українського суспільства, я ініціюю не якусь там банальність, а створення якісно нового громадського об‘єднання — Всеукраїнського козацького руху, завданням якого буде очищення українського козацтва від усього наносного, зокрема — від «шароварщини» й «генеральщини», відродження козацького Духу, національних традицій і звичаїв, які стануть основою якісно нового суспільного ладу, що прийде на зміну радянськиму суспільному устроєві, і якісно новому способові урядування. Саме козацька традиція уможливить зміцнення національної безпеки і оборони, приклад якої демонструє нам Швейцарія.

Біда в тому, що професор історії Зінченко дивиться на козацтво як на феномен далекої уже історії України, з одного боку, і сучасного видовищно-розважального мистецтва — з другого. Ув‘язати ж Дух козацтва з перспективами українського націєтворення й державотворення за такого підходу йому просто не дано.

Так само спрощено й примітивізовано деякі колишні компартійно-радянські номенклатурники та їхні виучні сприймають і мою ідею системної українізації України.

І останнє. Доктор історичних наук Зінченко ставить під сумнів системність і взагалі науковість моїх підходів до явищ, про які я пишу, і концепцій, які пропоную. Це — чи не перший такого роду закид на мою адресу як людині, яка віддала науці десятки років життя, яка написала ряд системних праць з теорії, методології й організації наукових досліджень, яка викладала основи наукових досліджень в університеті і яка упродовж років була заступником декана факультету з наукової роботи і координатором наукових досліджень в цілій галузі при Держосвіти СРСР. На відміну від А. Зінченка, у моїх колег та вчителів, які висували мене на роль координатора, не було сумнівів у моїй науковості й системності (професор Зінченко вигадав навіть таку нісенітницю, як «позасистемність»).

Але то таке… Я не хотів би уподібнюватися професорові Зінченку та ще деяким професорам в Україні, які в суперечках зі мною вдаються до емоційно-оціночних висловлювань, що межують із звичайнісіньким хамством. Зазвичай так роблять лише особи, яким бракує будь-яких переконливих аргументів — фактів або логіки.

Звичайно, мені не хотілося б витрачати час на оці з‘ясування стосунків з моїми опонентами й критиками. Краще б я закінчив ще одну статтю про трансформаційну місію українського козацтва або написав ще один параграф у книжку для англомовного читача… Але в цій суперечці також «щось є» позитивне: тішу себе надією, що, можливо, хоч через скандал (ну, не можуть наші люди без скандалу!) вдасться спонукати наших інтелектуалів хоч потроху тверезіти й замислюватися над тим, що ж не так у нашій славній Україні, у нашому українському суспільстві, яке багато хто давно уже здумав громадянським.

20–21 серпня 2020 р.

Regarding International Scholars Appeal on the Situation in Belarus

Ukrainian University Club Statement

Regarding International Scholars Appeal on the Situation in Belarus

***

Заява Українського Університетського Клубу

Про звернення міжнародних науковців відносно ситуації в Бєларусі

Ukrainian University Club — http://ukrainianuniversity.club/2020/08/16/regarding-international-scholars-appeal-on-the-situation-in-belarus/

ЕКЛЕКТИКА І ПОЗІРНИЙ НАЦІОНАЛІЗМ

Ця стаття складається з трьох частин, об‘єднуючи в одно ціле мої нотатки, написані ще 2018 року і оприлюднені в соціальних мережах. Можливо, я й не вдавався до цієї публікації, якби мої нотатки залишалися доступними в мережах.

На жаль, деякі з них були пропали, коли гакери завалили мій профіль на Фейсбуці, а заодно з ним і тематичні сторінки, пов‘язані з тим профілем. Отож посилання на них не відкриваються.

Спроба поширити посилання на одні з нотаток, які збереглися в мережах наражається на фейсбуківську перешкоду: мовляв, поширення посилання суперечить правилам цієї мережі.

Отож, щоб зробити публічним моє бачення Р. Ташбаєва як явища, я зважив за доцільне перепостити мої нотатки на своєму сайті. Ці нотатки можна також знайти у моїх нових збірках статей і нотаток «Системні зміни» та «Світове українство» (Вашинґтон, 2020), докладнішу інформацію про які можна знайти, перейшовши на сторінку «Journalism | Публіцистика».

1.

ПРО МАРНІСТЬ СТАРАНЬ РУСТАМА ТАШБАЄВА

Трапилося оце подивитися й послухати чергову відеолекцію Rustam Tashbaev’а.

Багато цікавих і розумних спостережень і думок висловлює наш відеолектор.

У чомусь він щирий і правдивий, а в чомусь явно лукавить, видаючии свою нещирість мимовільними, але промовистими жестами.

На тлі пересічних фейсбуківців пан Ташбаєв, безумовно, є помітним мислителем модерного національного руху, прикладом борця за справедливість і т.ін.

У чому його слабке місце? У тому, що він мріє про реформи спецслужб (передусім СБУ) та міністерства внутрішніх справ України (ба навіть не проти того, щоб стати міністром).

Загалом наш відеолектор має рацію, але, як і всі реформатори в будь-яких інших сферах (економіка, освіта, корупція тощо), він далі реформ мало що бачить. Відтак те, що він і бачить, не надається до реформ.

Критично наставлений до радянської системи (як він стверджує, з юних літ), Р. Ташбаєв нічого не говорить про зміну суспільного ладу та системи урядування, без яких просто неможливе реформування правоохоронних органів та спецслужб, зокрема – про декадебізацію.

Я пробував зав‘язати контакт із паном Ташбаєвим приватно, але він не зважив за доцільне відповісти. Очевидно, вершиною його устремлінь є не так добитися кардинальних змін в Україні, скільки своїми відео намотати собі реноме такого собі ментора, який своїми відеопроповідями самотужки зможе розвернути мізки українців у потрібному напрямку.

Україна справді потребує системних змін. Для цього нам треба об‘єднувати зусилля людей, які несли б у маси освіту і просвіту, займалися б налагодженням інформаційної роботи на системному рівні. Тоді й матимемо потрібні результати.

Більше тут:

НАГАЛЬНІСТЬ СИСТЕМНИХ ЗМІН

ЩЕ РАЗ ПРО НАГАЛЬНІСТЬ СИСТЕМНИХ ЗМІН

ПОЛІТИЧНА КРИЗА В УКРАЇНІ: ПРИЧИНИ ТА НАСЛІДКИ

З ЧОГО І ЯК ПОЧАТИ?

1 січня 2018 р.

2.

БЛАГИМИ НАМІРАМИ…

Наскільки можливі Установчі збори?

Рустам Ташбаєв (Rustam Tashbaev) щойно звернувся «відносно необхідності проведення Першого Національного Українського Конгресу до майбутніх делегатів та всього українського суспільства» (див.: https://www.facebook.com/russ.tash/videos/1609253709192113/).

Перш за все мушу сказати, що Р. Ташбаєв – не перший і, на жаль, не останній, кому кортить з наскоку щось та змінити в Україні на краще.

На початках української незалежності питання про скликання Установчих зборів (а саме це, очевидно, й має на увазі пан Ташбаєв) обговорювалося досить активно, але далі балачок діло так і не дійшло.

Час від часу воно спливає на поверхню й тепер, але так само далі закликів діло не просувається. Отож і ініціатива Ташбаєва, як активно він не просував би її в маси, далі лементу не піде.

Спробую пояснити, чому я дивлюсь на такі ініціативи вельми скептично. Усі відомі мені ініціативи – мрії романтиків, аматорів, дилетантів.

Якщо Народний рух України з цілою групою інтелектуалів на чолі не спромігся реалізувати цю ідею, то якого висліду можна сподіватися від якогось там Ташбаєва, ідею якого вислухали сім чи скільки там тисяч осіб?

Уявіть собі навіть, що Ташбаєву вдалося скликати «конгрес». У палаці «Україна» в Києві. Ну, вислухають «майбутні делегати» повчальний монолог українського американця та й роз‘їдуться домів з нічим. Сама ж ідея продовжуватиме припадати пилом, поки інший ініціатор не струсить той порох і не нагадає про ту ідею.

У чому ж причини безперспективності таких романтично-аматорсько-дилетантських ініціатив?

Їх три.

ПЕРША. Це – проблема достойного ініціатора. За нинішніх умов скликання Установчих бборів в Україні формально могли б ініціювати: президент, парламент, політична партія чи коаліція громадських і політичних сил.

Жоден із названих суб‘єктів за роки незалежності України з ініціативою скликання Установчих зборів не проявився. Щоб таке сталося, очевидно, над цим треба ще добре попрацювати.

Можливо, найкращим варіантом має бути створення такої політичної сили, яка поставить собі за мету підготовку і скликання Установчих зборів і виконає взяте на себе зобов‘язання.

Відтак матимемо сівача, але тут виникає запитання: а з чим він вийде в поле?

ДРУГА причина – підготовка посівного матеріалу. Йдеться про наукове обгрунтування нагальності й шляхів реалізації системних змін, випрацювання проектів документів, які можуть бути винесені на обговорення Установчих зборів: концепції суспільного устрою й системи урядування, Конституції, стратегії розвитку України та ін.

Ідеально було б такий пакет документів мати у двох чи й трьох варіантах, та ще й доступних не тільки для експертного (фахового), але й публічного обговорення. До того, як вони потраплять на розгляд Установчих зборів.

А це вже справа інтелектуальної еліти – через співпрацю з політичною силою, про яку сказано вище, або з власної ініціативи.

Ми не знаємо, коли в Україні з‘явиться політична сила, яка запросить до співпраці інтелектуалів. Разом з тим, не видно, щоб академічні інститути й університети проявили активність ув осмисленні системних змін для Укрраїни.

Є окремі невеликі групи ентузіастів, які почали щось робити в цій царині. Наша група – одна із таких, і я можу стверджувати, що запрошення до участі в наших проектах, на жаль, не знаходить сподіваного відгуку.

Українські інтелектуали залишаються інертними, байдужими до ідеї системних змін. Отже, поки що посівне зерно не готове.

ТРЕТЯ причина – готовність грунту під посів, тобто готовність українського суспільства до сприйняття ідеї системних змін.

На превеликий жаль, доводиться констатувати, що за рівнем національної свідомості й громадянської зрілості українське суспільство не готове до сприйняття ідеї системних змін.

Інфантильний стан українського суспільства по суті й обумовлює пасивність його інтелектуальної еліти, а також брак хоча б однієї прлітичної сили, яка здатна була б ініціювати й очолити системні зміни.

Усі три причини взаємопов‘язані і взаємообумовлені. Тому непросто визначити, з чого варто починати.

Очевидно, є сенс в міру можливостей «лупати сю скалу» на всіх рівнях. Але, як на мене, робота із українським суспільством є найактуальнішою, і її годилося б провадити щонайменше у двох напрямках: освітньо-просвітницька діяльнічть та інформаційно-роз‘яснювальна робота.

Освітньо-просвітницька діяльність може здійснюватися через розгалужену мережу українознавчих гуртків, семінарів, лекторіїв, університетів та ін.

Інформаційно-роз‘яснювальна роботу може забезпечити незалежна система україноцентричних ЗМІ та блогів.

Наша робота буде успішною за умови, якщо ми консолідуватимемо, об‘єднуватимемо наші зусилля та координуватимемо свою діяльність.

Більше тут:

НАГАЛЬНІСТЬ СИСТЕМНИХ ЗМІН

ЩЕ РАЗ ПРО НАГАЛЬНІСТЬ СИСТЕМНИХ ЗМІН

ПОЛІТИЧНА КРИЗА В УКРАЇНІ: ПРИЧИНИ ТА НАСЛІДКИ

З ЧОГО І ЯК ПОЧАТИ?

13 березня 2018 р.

3.

ЕФЕКТ РУСТАМА ТАШБАЄВА: МОЛОДЕ ВИНО У СТАРИХ МІХАХ

Стратегічна мета Рустама Ташбаєва (https://www.facebook.com/100003224982124), ким би він не був і що б на нього не навішували, безумовно, заслуговує на підтримку. Справді-бо, що поганого є у прагненні (якщо воно щире) й наполегливому стремлінні (якщо воно щире) допомогти українському суспільству та Україні подолати труднощі й будувати успішну державу? (Див. Звернення «Конгресу» – https://www.facebook.com/FirstNationalUkrCongress/posts/1930192490344643).

Тактика, яку вибрав пан Ташбаєв, на жаль, має слабкі місця.

Одним із них є те, що він хоче перемогти зло тими ж методами, якими це зло поїдає й проїдає Україну й українське суспільство, мотивуючи свої наміри тим, що зло має бути наказане і що перемогу треба здобувати будь-якими засобами. Не будемо осуджувати Ташбаєва та його прихильників: вони діють в межах свого розуміння становища, в якому опинилися пострадянська Україна і її зневірене й емоційно заряджене населення, яке ніяк не спроможеться стати народом. Цю помилку Р. Ташбаєва зауважують чимало критиків його концепції.

Найслабшим же в концепції Рустама Ташбаєва є те, що він не усвідомлює й не розуміє ситуативності своїх дій: «точкові удари» по окремих, конкретних злочинцях у владі (при цьому увагу зосереджено на середньому й нижчому її ешелонах) Руслан і його однодумці розглядають як «системні дії», очевидно, виводячи розуміння «системності» з ідеї поборювання «злочинної Системи».

Панові Ташбаєву невтямки, що задумані й виношені ним та возведені в «закон» «Першим Національним Українським Конгресом» «Народний Трибунал», «таємна екзекутива» тощо є інструментами такої ж ситуативної боротьби не з самим злом, а з його наслідками, як і дії інших борців з корупцією, зокрема – НКЗК, САП та НАБУ.

Відмінність задуму й чину Ташбаєва та його послідовників від дій команд Холодницького та Ситника полягає в тому, що Ташбаєв і Ко своїми «Народним Трибуналом» і «таємною екзекутивою», навіть не бажаючи того, можуть запалити громадянську війну в Україні. Адже «таємна екзекутива» може обернутися у чиємусь виконанні банальною помстою, а в чиємусь – і диверсійними діями справжніх ворогів України, які можуть видавати себе за «народних месників» Ташбаєва. Та навіть і само «месництво» – засіб давно минулих днів і чужих звичок.

Тим часом зло так і залишатиметься непобореним, і може наступити навіть момент істини, коли Ташбаєв усвідомить свої методологічні помилки, але процес може вийти з-під контролю, і його вже ніщо не зможе зупинити.

«Перший Національний Український Конгрес», узявши курс на таємні маленькі бої з такими ж хай і численними, але маленькими проявами зла, разом з тим проголосив злочинними цілі міністерства (у Ташбаєва – особлива ненависть до МВС і водночас бажання його очолити в уряді уже призначеного «Конгресом» майбутнього «Народного Президента») та Верховну Раду України (див.: https://www.facebook.com/FirstNationalUkrCongress/posts/1923989790964913).

Щоправда, кандидата на голову Парламенту, як і на голову Уряду, «Конгрес» висувати не став. Та й Адміністрацію Президента разом з Президентом делігімитизовувати не став. І в тому є добре обметикований сенс. Р. Ташбаєв стоїть на тому, що «революцію» в Україні треба робити «згори» і тому покладає всі надії на «Народного Президента» Івана Бубенчика, який прийде на Банкову і одним-двома-трьома указами наведе порядок в Україні (виступ І. Бубенчика на «Конгресі» див.тут: https://youtu.be/X2j_5T0Wp5s).

Правда, тут виникає «неув‘язочка»: перед тим, як зайти на Банкову й розчерком пера побороти «злочинну Систему», І. Бубенчикові треба буде скласти президениську присягу на сесії ВРУ, а Парламент уже делігімитизований «Конгресом» Ташбаєва. Сама ж «злочинна ВРУ» і скаже Бубенчикові: ми не можемо вас легітимізувати, позаяк ми нелегітимні.

Що тоді робити? Скликати черговий «Конгрес» в екзилі, щоб повернути легітимний статус ВРУ, щоб вона легітимізувала новообраного «Народного Президента» Бубенчика, щоб потім уже легітимний Бубенчик перейшов пару кварталів на Банкову і уп‘ять делігімитизував ВРУ, а під затвердження Ташбаєва на міністра МВС уп‘ять же временно її легітимізував…

Думаю, ви розумієте мій сарказм. Бо мені шкода «чесного й порядного» майданівця Івана Бубенчика, на плечі якому Ташбаєв із своїм «Конгресом» звалили лантух із явно непосильною ношею. Про це я вже писав у нотатках «ЩО В АКТИВІ «НАРОДНОГО КАНДИДАТА» НА ПРЕЗИДЕНТА ІВАНА БУБЕНЧИКА» (https://www.facebook.com/UkraineSystemChange/posts/247323519346030).

Відповіді на мої стандартні запитання від І. Бубенчика, звісно, ми не отримали. Опосередковано на закиди щодо готовності Бубенчика брати участь у президентських перегонах відповів сам Р. Ташбаєв. Він нічого злого не бачить у тому, що у його «Народного Президента» немає ні ідей, ні думок (про стратегічну візію промовчимо), -намалюємо йому програму та ще й затвердимо у лютому наступного року на черговому «Конгресі».

Що там буде намальовано в тій Бубенчиковій програмі, можна уявити, прослухавши низку «етерів» пана Ташбаєва: як не крути його тези, виходить усе те ж намагання змінити Систему ситуативними методами, причому властивими авторитарно-тоталітарному устроєві й адміністративно-командному способові розв‘язання проблем, та ще й поставивши на капітанському містку корабля під назвою «Україна» майданівця з ментальністю Устима Кармелюка.

«Суспільна система» втягла Р. Ташбаєва в суперечку про те, хто з них першим випустив із пляшки джина під назвою «Народний Трибунал». Ташбаєв з «документом» на руках застерігає за собою пальму першості. Дарма що навіть Ґуґл засвідчує: хто тільки не використовує словосполучення «народний трибунал» і в Україні, і в Росії, особливо популярне воно в ДНР-ЛНР. Напевно було воно популярне ще в роки «народного президента» В. Ющенка, який на Майдані 2004 року обіцяв «бандитам – тюрми».

Разом з тим, треба віддати належне «Суспільній системі», яка завдяки Віктору Шишкіну напрацювала засадничі принципи (http://ss-ukr.net/docs/10-pryntsypy-narodnoho-trybunalu.html), які можуть і повинні бути корисними і для ташбаєвського «Народного Трибуналу», тим більше що пан Ташбаєв навряд чи створить щось юридично вишуканіше.

Мене в цій суперечці тривожить ще одно – її нікчемність. Нікчемність суперечки у тому, що «трибунал», будь він тричі народним, відгонить тоталітаризмом, а значить і причетністю його ініціаторів до тоталітарних методів розв‘язання проблем. Тому нам має бути байдуже, хто в кого поцупив назву.

Важливо, як це вписується ідею СИСТЕМНИХ ЗМІН, до яких Р. Ташбаєв прагне інтуїтивно, а «Суспільна система» свідомо ставить за мету, але несвідомо ставить воза попереду коня. За нинішніх суспільного устрою й стану суспільної свідомості обидва «народні трибунали» залишатимуться спробами ситуативного розв‘язання системних проблем, і їхня ефективність буде близькою до нульової.

Тут доречно буде зауважити, що Р. Ташбаєв зплагіатив форму свого руху, заявивши про себе як про епігона ОУН-УПА, начебто «перезаснувавши» «Закордонні частини ОУН-УПА» і навіть – серйозно чи жартома – видаючи накази, підписані «Провідник ОУН(т)-УПА – Друг «Вервольф».

Пробачимо панові Ташбаєву плагіат і не зовсім обгрунтоване намагання позиціонувати себе як продовжувача оунівських та упівських традицій (при тому, що є прямі спадкоємці цих організацій). Справжня помилка Ташбаєва не в цьому: зрештою, ОУН і організації ветеранів УПА можуть у судах довести неправомірність примазування його до ОУН та УПА.

Більша помилка новоспеченого «провідника ОУН(т)-УПА в тому, що він заливає нове, молоде вино у старі міхи. Організація діяльності, методи, форми, засоби тощо, якими користувалися онунівці та упівці три чверті століття тому в умовах авторитарно-тоталітарних устроїв, навряд чи можуть бути ефективними у першій чверті 21-го століття, коли рівень розвитку суспільства (яким інфантильним українське суспільство не було б), а особливо – технологій комунікацій та організації громад є разюче відмінним від того, що було колись.

Увесь світ став іншим. Змінилися обставини. Набуло інших якостей і зло, з яким ми боремося. Тому «нове життя нового прагне слова», як сказав поет.

Рустама ж Ташбаєва раптом потягло в минуле. Що виходить з того, якщо копирсатися в минулому, позиціонувати себе бандерівцями й не розвивати свою ідеологію, повторюючи, як мантри, постулати столітньої давності, дуже добре ми бачимо на прикладі ВО «Свобода». Більшовизмом у вишиванках назвав я цю партію в одній із своїх недавніх публікацій.

Схоже, що Р. Ташбаєв із своїми «Закордонними частинами ОУН(т)-УПА», відкочується ще далі назад у порівнянні з тією ж «Свободою». Про ОУН та КУН уже й говорити нічого.

***

Ми були б навіть раді, якби для програми «Народного Президента» Івана Бубенчика пан Ташбаєв зплагіатив у нас ІДЕЮ СИСТЕМНИХ ЗМІН для України. Беріть і видавайте за своє! Хоч справедливо було б узяти з посиланням на джерело (у нас права офіційно застережені).

Але тут виникає проблема іншого характеру: і автор(и) «темника», і той, з чиїм ім‘ям буде асоціюватися ідея й концепція її реалізації, повинні досконало володіти методологією. Судячи з того, що пан Ташбаєв плутає окреме і загальне, частину і ціле, підсистему і систему, наша ідея системних змін цьому панству може бути не по зубах.

Щоб звернутися ж до експертів, «конгресменам» треба буде наступити на горло власній пісні й визнати свою неспроможність. Тому, по всьому, із мрії про «народне президентство» Бубенчика вийде пшик. Перемігши у «праймеріз» на «Конгресі», Бубенчик навряд чи спроможеться послати в нокдоун таких «асів» популізму, як Ляшко та Тимошенко. Останнім, на жаль, народні маси повірять більше, ніж Бубенчикові як частині цих мас. Немає пророка у своїй вітчизні!

Чим можна було б завалити усіх кандидатів на президента від сучасного політичного бомонду, так це налагодженням широкої освітньо-просвітницької мережі й україноцентричної системи ЗМІ, за допомогою яких через українознавчу просвітницьку й інформаційно-роз‘яснювальну роботу можна за вельми короткий строк підняти на належний рівень національну свідомість і громадянську відповідальність українського суспільства.

Паралельно варто було б створювати й розбудовувати україноцентричний громадсько-політичний рух, на основі якого утворилося б дві – три україноцентричні ідеологічні партії, в середовищі яких виросли б якісно нові лідери, здатні прийди до влади, ініціювати й очолити системні зміни.

За ідеально організованої й налагодженої роботи це можна було б здійснити до президентських виборів 2024 року. Замість провітрювання мізків українського суспільства, пани Ташбаєв та Бубенчик хочуть випробувати ефективність прихованого мордобою. Це означає, що перемога «Народному Президентові» 2019 року не світить, загострення внутрішнього становища неминуче, а перспектива системних змін відсувається до межі 2030 року або й далі.

Є в діяльності Рустама Ташбаєва і його «Конгресу» один ефект, який гріє мені душу. Вони йдуть перед нами, готуючи суспільство для сприйняття нашої

ІДЕЇ СИСТЕМНИХ ЗМІН для України: можуть сказати йому те, від чого ми утримуємося, і так бодай повол і піднімають рівень його національної свідомості. Гарно, емоційно наснажено й справедливо допікає він своїм слухачам настановами братися за розум, учитися, дорослішати й ставати нацією (https://www.facebook.com/russ.tash/videos/1698795576904592/).

***

Р. Ташбаєв, до речі, непрямо запрошував мене на свій Конгрес, делікатно цікавлячись через приват, чи не маю я наміру бути в Європі у другій половині травня. Я відповів, що не маю…

Очевидно, якби мене хотіли бачити на «Конгресі» з годинною лекцією про нагальність системних змін в Україні й запрошували офіційно, можливо, за сприятливих умов, я поїхав би в Прагу й спеціально. Радикально налаштована аудиторія напевно була б цікавою.

4 червня 2018 р.

Ці нотатки написано після прослуховування таких відезаписів Р. Ташбаєва:

> Офіційна церемонія закриття Першого Національного Українського Конгресу. Прага, Чехія, 26.05.2018. (ВИДЕО)

http://ua-news.zzz.com.ua/index.php/categories/first-national-congress-of-ukrainian/item/403-ofitsiina-tseremoniia-zakryttia-pershoho-natsionalnoho-ukrainskoho-konhresu-praha-chekhiia-26052018

> Закон», ухвалений «Конгресом»

https://cdn.fbsbx.com/v/t59.2708-21/33066126_1753295988085345_6556249650150506496_n.docx/%D0%94%D0%9B%D0%AF-%D0%9A%D0%9E%D0%9D%D0%93%D0%A0%D0%95%D0%A1%D0%A3-%D0%9F%D0%BE%D0%BF%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%BA%D0%B8-%D0%9F%D0%9D%D0%A3%D0%9A-%D0%B4%D0%BE-%D0%9A%D0%9A-%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8-%D1%80%D0%B5%D0%B4.-2.docx?_nc_cat=0&oh=917ffb4e9322acc72f39d2ef5f70db66&oe=5B15CE6F&dl=1

> Підсумки Першого Національного Українського Конгресу. Відповіді на найбільш популярні запитання.

> Практики і теоретики. Відповідаю на деякі непорозуміння.

А ЩО ТАМ, В БЄЛАРУСІ?

1.

Новинна стрічка кожного особистого профілю в українському сегменті Фейсбуку заповнена записами про те, що робиться в Бєларусі після виборів, які відбулися минулої неділі, 9 серпня…

Обговорюють поведінку Росії, О. Лукашенка, його головної опонентки Тихановської, висловлюють слова підтримки учасникам протестів у різних містах Бєларусі…

Ще зовсім недавно з таким же запалом українці обговорювали події на Далекому Сході РФ, у Хабаровську, висловлюючи підтримку протестувальникам і смакуючи обумовленість протестів українськими генами у населення регіону… Байдуже, що те переважно українське населення під час протестів лише зрідка згадувало агресію Росії проти України й не вельми активно засуджувало її…

Як події в Хабаровську, так і події в Бєларусі вимили з мережевого мейнстріму обговорення становища в Україні і з Україною. Таке враження, що жалісливі українці більшою мірою переймаються долею росіян з колись україномовного краю та сябрів-бєларусів, ніж своєю власною.

Можна було б обговорювати, як події в Бєларусії відгукнуться на перебіг подій в Україні, на пробудженні й трансформації українського суспільства, спричинюючись до системних змін в Україні…

Але ж ні, йдеться більше про те, як, мовляв, Україна своєю пасіонарною активністю впливає і на Зелений Клин, і на сусідню Бєларусь…

Серйозно?! Це при тому, що відверто проросійський опонент Лукашенка втік від переслідування в своїй рідній Бєларусі не до Московії, а до України, звідки волав «Путін, ввєді войска в Бєларусь!» і звідки майнув у США шукати підтримки у проросійських американських політиків…

Прикметно, що його перебування в США американські ЗМІ практично не помітили, а українські раді старатися… Аякже, ледве не головна подія в Конгресі США!

Хоча насправді в американському Конгресі головною темою є протистояння з Трампом щодо виплати американцям другого траншу допомоги у зв‘язку з пандемією коронавірусу.

Президент США, знехтувавши тим, що Конгрес є розпорядником коштів американської казни, тобто платників податків, хотів власним волюнтаристським рішенням розіслати своїм співгромадянам другу порцію кризової допомоги… В акурат перед президентськими виборами. Тобто фактично підкупити виборців… Не вийшло…

Втім, повернемося до України. Там преЗЄдент відбув дводенний вояж на лінію фронту, щоб особисто проконтролювати режим додержання тиші. І тиша там справді була. Як на замовлення. Прихильники Зє смакували деталями поїздки, поки противники й розчаровані були зайняті розв‘язанням бєларуських проблем…

…Тим часом Україна чекає системних змін…

2.

Я не мав наміру висловлювати своє бачення того, що відбулося в Бєларусі перед президентськими виборами, під час та після виборів. Власне, події стають усе драматичнішими. Багато поранених і покалічених. Кажуть, що є й убиті…

Не вдаючись до подробиць і не прискіпуючись до програмам суперників О. Лукашенка на виборах, можу висловити хіба що своє загальне враження, і воно таке: змагалися (якщо ці вибори в принципі можна назвати змаганням) між собою кандидати відверто проросійські й трохи проросійські, і чинний президент десь посередині.

Виразна ознака президентської кампанії Лукашенка — будь-якою ціною утриматися при владі, точніше навіть — якомога довше утримати при собі посаду президента. І в нього це вийшло. Краще, ніж виходило в попередні п‘ять разів. Але й дров він наламав, здається, більше, ніж за всі п‘ять попередніх разів разом узятих.

З усього видно, що в Лукашенка справи кепські. Кремль він уже не влаштовує. Однозначно. Захід, з яким у нього потроху почав налаштовуватися діалог, ці «вибори» уже не визнає. Чи визнають там перемогу Тихановської і чи вимагатимуть повторних і прозорих виборів — це ще питання, яке не має однозначного і прогнозованого розв‘язання.

Що спостерігається в таборі чи таборах супротивників або опонентів Лукашенка? Яке обличчя має бєларуська опозиція?

Збоку глянути, це невиразна політична сила. Усе найпомітніше — це, як сказано вище, відверто проросійська й більше або менше проросійська або бєларусобайдужа орієнтація. І не тільки тому, що Москва старається замінити Лукашенка керованішою особою. Лукашенко — зубр, і він може дозволити собі упертися рогом, коли щось його не влаштовує у намірах Путіна. Інша справа — молода вчителька, нуль у політиці й дуже далеко не «залізна леді». Можливо, що вона влаштувала б Кремль.

Багато більше значить те, що Лукашенко за чверть століття свого президентства зумів утримати, зміцнити й довести до вишуканої досконалості на теренах Бєларусі радянський суспільний устрій з його авторитарно-тоталітарними традиціями й адміністративно-командним способом урядування. Якщо Путін в РФ здумав себе монархом, і його піддані повірили в це аж до іконопоклонництва, то Лукашенко витворив із себе диктатора і встановив диктатуру, з якою не може конкурувати навіть абсолютна монархія. Не випадково ж його зарахували до сімки «найвидатніших» диктаторів сучасного світу.

У цих умовах радянського способу життя в Бєларусі й формувалася опозиція, для якої біло-червоний стяг і погоня — лише символи, відмінні від Лукашенкових, і не більше. Отже, і боротьба за владу іде скорше за принципом: аби тільки не Лукашенко.

Звідси — ситуативність програмних гасел і брак помітної системної роботи з суспільством, яке на двадцять сьомому році президентства Лукашенка почало себе проявляти як емоційна, а отже — стихійна, некерована сила. Події останніх днів, зокрема — зіткнення з міліцією та військовими, багато в чому нагадують епізоди з київського Майдану 2013-2014 року. Піснеспіви, кураж сміливців перед шеренгами озброєних до зубів правоохоронців тощо — те, що робить мінські протести схожими на київський Майдан.

І є ще один момент, який уподібнює бєларуських протестантів до українських і бєларуську опозицію до української. Це — брак сильних бєларусоцентричних лідерів, брак брак бєларуської національної ідеї, брак стратегічної візії (і мети), брак усвідомлення нагальності системних змін…

Українська демокатія цікава тим, що пару сотень політичних партій окучують українське суспільство і менше десятка приватних чи приватизованих політичних сил умудряються задурювати суспільству мізки, щоб видобуватися у Верховну Раду і навіть окуповувати посаду пркзидента. Зміна фігур на шахівниці на якийсь час задовольняє ситуативну більшість. Поки не настає чергове розчарування. Наступання на граблі стало нормою чи й традицією. Але навіть інтелектуали не хотять замислитися, а чому так.

Те, що відбувається в пострадянській Бєларусі, наступанням на граблі по-українському, звичайно, не назвеш. Там з перемогою Лукашенка на перших президентських виборах визначилася чітко зрозуміла тенденція, яка дуже швидко стала закономірністю, і диктатура однієї особи на майже три десятиліття визначила долю Бєларусі й бєларусів.

Здавалося б, у досить численного народу мали б знайтися пасіонарні інтелектуали, які зрозуміли б, у чому суть диктатури Лукашенка, а отже — поволі, зсередини і ззовні, почали б готувати бєларуське суспільство до системних змін. «Стабільність» Лукашенківського режиму створювала для цього сприятливіші умови, ніж турбулентна багатопартійність і багатовекторність української демократії.

Але ж ні! Професор С. Шушкевич, програвши Лукашенкові, не осмислив і не переосмислив своїх помилок і промахів. Бєларуське суспільство так і на народило жодної особи, яка заволала б так, як оце ми волаємо до українського суспільства, про нагальність піднесення рівня національної свідомості й громадянської зрілості свого суспільства, про нагальність системних змін.

Тому нинішні протести, навіть з їхніми трагічними наслідками, звучать мені голосом Янки Купали: «А хто там іде? Бєларуси. Чого вони хочуть? Людьми зватись…» Не більше! На жаль…

У цьому — уся бєларуська печаль.

Хотілося б, щоб сябри бєларуси вивчили і свої власні історичні уроки, і досвід українського набивання синяків на лобах, та й почали готуватися до системних змін.

11 серпня 2020 р.

Посилання:

Віддати владу: чому Лукашенко та інші пострадянські лідери на це нездатні — https://www.radiosvoboda.org/a/chomu-lukashenko-ne-vidae-vladu/30776482.html

Радіо Свобода — Акції по всій Білорусі продовжуються Ефір… | Facebook — https://www.facebook.com/story.php?story_fbid=768105167274034&id=359429071842

Хто така Світлана Тихановська і що насправді сьогодні відбувається в Білорусії? —https://www.facebook.com/328374018038305/posts/594845458057825/?d=n

ВСЯ ПРАВДА о старших сыновьях Лукашенко — Инсайдер — https://youtu.be/Fd7APjj2KAY

UKRAINIAN WASHINGTON

   Ukrainian Washington / Compiled & Edited by Dr. Volodymyr Ivanenko. – Washington: Ukraina Inc Publishing, 2020. – 82 p.
     The book consists of a brief digression into the history of the Greater Washington Ukrainian community, as well as materials on existing Ukrainian and Ukrainian American institutions and organizations, collected by the compiler from books, newspapers, magazines, and internet sources.
     The book is intended for everyone who is interested in the Ukrainian community in the U.S. capital and its suburbs. 

Ukrainian Washington / Compiled & Edited by Dr. Volodymyr Ivanenko. – Washington: Ukraina Inc Publishing, 2020. – 82 p.

Preface

All the time while living in the suburbs of Washington, D.C. for a quarter of a century, I was thinking about publishing such a book. I have Ukrainian Washington page on Facebook managed in Ukrainian. There was time when a domain UkrainianWashington.com was registered for a website, but never was filled with content. It’s possible that we go back with this idea to launch that website. Mean-while basic information about Ukrainian institutions and organizations in the Greater Washington, D.C. area is available on my business website UkrainaInc.com. Now, I am coming out with a book.

Please, be advised that it is not based on original scientific or local history studies; such a research is still awaiting for its enthusiasts. This is a compilation of various sources of information that to some extent reveal the life and work of the Ukrainian community in the Greater Washington, D.C. area and their institutions and organizations – books, periodicals, and, of course, internet resources. That is why I position myself here not as an author, but as a compiler and editor.

I provide footnotes or links to most of the sources from which the information is borrowed and following which a reader of this book will find more information, as well as contacts (addresses, telephone numbers, e-mails and even contact names) of the Ukrainian institutions and organizations in the Greater Washington, D.C.

This is not a commercial publication. Proceeds from the sale of this book will go to the development of non-profit research and public projects supported by Ukraina, Inc.

Finally, I would like to thank all those who inspired me to work on this publication and supported the implementation of this long-planned project.

***
At this time the book is available in the electronic format only. The electronic version of the book can be ordered directly from Ukraina Inc Publishing by paying $4.99 at: https://paypal.me/ukrainainc. Upon confirmation of payment by e-mail to ukrainainc@gmail.com, Ukraina Inc Publishing will send you a .pdf version in response.

We are working on paperback printed version of this book. Those interested in paper version are invited to support printing Ukrainian Washington with donations, made via PayPal link shown above.