ПЕРЕДМОВА АВТОРА ДО ЗБІРКИ “БУДАПЕШТСЬКИЙ ФОРМАТ”

У зв‘язку з широко обговорюваною у світових ЗМІ темою можливого широкомасштабного вторгнення в Україну збройних сил РФ вважаю за необхідне нагадати про нашу ініціативу Будапештського формату. Ця ініціатива передбачає не тільки і не стільки заміну Нормандського формату на Будапештський, скільки підводить до ідеї перегляду і оновлення Договору про безпеку і співробітництво в Європі, відомого також як Гельсинські домовленості. Адже Росія, вдавшись 2014 року до аґресії проти України, попрала не так Будапештський меморандум, як Гельсинські домовленості, які є основоположними для безпеки в Європі та й в усьому світі. На превеликий жаль, цю тему навіть не обговорюють.

Ця збірка статей і нотаток появилася у процесі просування в суспільство міжнародної ініціативи Будапештського формату для України. Від анексії Криму й початку війни на Донбасі я дивувався: агресію проти України здійснила одна із країн-підписантів Будапештського Меморандуму, але Україна в особі президента, уряду чи Верховної Ради не ініціювала скликання самміту країн-підписантів. Упродовж певного часу я намагався спонукати українських політиків бодай заговорити на цю тему. Нічого з того не вийшло.

Тим часом Україну було втягнуто в переговори у Нормандському форматі за участю Німеччини, Франції та Росії, на яких тон задала країна-агресор, а переговорний процес зосередився на посиденьках тристоронньої переговорної групи у Мінську, учасниками якої стали представники України, ОБСЄ (Організація з безпеки та співробітництва в Європі) та… ОРДЛО (окремі райони Донецької та Луганської областей). Маючи досить високий статус (підгрупу від України складають політики високого рангу на чолі з екс-президентом Л. Кучмою), українська підгрупа має шукати компроміси й домовлятися з представниками ОРДЛО, які не мають відповідного статусу й не є самостійними у своїх рішеннях, але за спиною яких у ролі спостерігача стоїть представник РФ. Досягнуті в Мінську домовленості, оформлені протоколами, зводяться до припинення вогню та розведення військ у зоні бойових дій, а також до обміну полоненими й заручниками. Ці домовленості, за окремим винятками, практично не виконуються і, отже, не відкривають перспектив для припинення того, що взагалі не є предметом переговорів у Мінську, — припинення агресії Росії щодо України.

Симптоматично, що західноєвропейські учасники Нормандського формату (Німеччина та Франція) знаходяться під помітним впливом Кремля, і їхні дії зазвичай суперечать проукраїнській риториці їхніх глав держав, міністрів закордонних справ та ін. Тому вони наполягають на виконанні мінських домовленостей, вимагаючи додержання цих “угод” від України, але практично не висуваючи претензій до Рорсії та її маріонеток на окупованій частині Донбасу. Анексія Росією Криму на посиденьках у Мінську навіть не обговорюється. Місія ОБСЄ на Донбасі складається із значної кількості представників РФ, але не має у своєму складі представників від України. Очевидно, цим внутрішнім фактором цієї місії можна пояснити те, що ОБСЄ працює на окупованій території Донбасу неефективно. Зокрема, зауважено, що ця місія ніколи не перевіряє, що завозять на ОРДЛО і що вивозять з ОРДЛО “гуманітарні конвої” Міністерства надзвичайних ситуацій Росії.

Переконавшись у тому, що Україна не має наміру ініціювати скликання самміту країн-підписантів Будапештського Меморандуму й вимагати переведення переговорів у формат цього меморандуму, 2017 року ми виступили з ініціативою силами української й світової громадськості (передусім Великої Британії, США, Франції) спонукати уряди країн-підписантів Будапештського Меморандуму сісти за стіл переговорів у Будапештському форматі й повести серйозну розмову з Росією як агресором щодо України.

Ініціатива Будапештського формату виходить з того, що анексія Криму й війна на Донбасі є не тільки і не стільки порушенням запевнень (якщо не гарантій), даних Україні 1994 року за її відмову від третього за величиною ядерного озброєння, скільки порушенням Росією Договору про безпеку і співробітництво в Європі, підписаного 1974 року в Гельсінки. Підписанням цього договору Москва в особі СРСР, спадкоємцем якого деюре і дефакто вважає себе РФ, визнала непорушність кордонів, які склалися за наслідками Другої Світової війни (1939 — 1945).

Переведення переговорів про агресію Росії проти України у Будапештський формат ми розглядаємо як можливість перетворення Будапештського Меморандуму на повноцінну багатосторонню міжнародну угоду, яка гарантувала б Україні її безпеку й територі- альну цілісність. Разом з тим, ми вбачаємо в цьому також і перспективу перегляду згаданого вище Договору про безпеку і співробітництво в Європі, який, безперечно, потребує оновлення з урахуванням сучасних загроз і викликів. Йдеться не тільки про агресивні дії Росії по відношенню до України, яку Москва не хоче випускати із своєї орбіти, але й про втручання Кремля у внутрішні справи інших країн Європи і світу в цілому — мілітарними діями, пропагандою, втручанням у виборчі процеси та ін.

За два з лишком роки існування ініціативи Будапештського формату для України нам, на жаль, не вдалося активізувати ініціативу громадськості в Україні, Великій Британії, Франції та США. Але те, що нас підтримали експерти і що політики в Україні нарешті хоча б заговорили про нагальність Будапештського формату, вселяє надію — наші дворічні зусилля таки не були марними. Отож я сподіваюся, що з появою цієї збірки моїх статей і нотаток, коло прихильників ініціативи Будапештського формату розшириться, і Нормандський формат передасть справу безпеки й територіальної цілісності України і Європи в цілому в руки Будапештського формату. Відтак Будапешт-2 стане кроком і до Гельсінки-2.

Ця збірка включає, крім моїх статей і нотаток, пов’язаних з ініці- ативою Будапештського формату, ще й додатки — матеріал із вільної енциклопедії Вікіпедії та повний текст праці Ігоря Лоссовського “Міжнародно-правовий статус Будапештського Меморандуму” (Київ, 2015), яку було видано мізерним накладом і яку я вважаю найкращою фаховою публікацією за темою. Користуючись нагодою, дякую Українській Асоціації Зовнішньої Політики за дозвіл на включення праці І. Лоссовського до цієї збірки, а також усім, хто так чи інакше спричинився до появи моєї книжки.

25 жовтня 2019 р.

Електронна версія збірки моїх статей і нотаток «БУДАПЕШТСЬКИЙ ФОРМАТ» (Вашинґтон, 2019) є у вільному доступі на сайтах Українського Університету та Academia.edu.

ПРЕСКОНФЕРЕНЦІЯ. ЖУРНАЛІСТИ. ПРЕЗИДЕНТ

Післямова до «пресмарафону» Володимира Зеленського

ПРЕСКОНФЕРЕНЦІЯ

Стандартний тип президентської пресконференції: прессекретар оголошує, з якої нагоди або якій темі присвячено захід, президент виступає з коротким вступним словом, в якому окреслює коло питань, на яких він воліє зосередитися, і далі журналісти по черзі задають чітко сформульовані запитання, на які їм хотілося б почути відповідь. Такою є практика проведення пресконференцій в усьому цивілізованому світі. Якою банальною не була б ця форма, але вона працює й цілком задовольняє засоби масової інформації, а відтак і суспільство.

Нічого поганого немає в тому, що Володимир Зеленський вирішив відійти від стандарту і вже не вперше удався до, як йому здається, ориґінальної форми, яку означили як пресмарафон. Ця ориґінальність обернулася тим, що кількість журналістів, яким дозволено наблизитися до тіла президента, різко обмежилася. За стіл з президентом журналісти сідали групами в декілька (п‘ять-шість) осіб і, за задумом орґанізаторів заходу, мали задати одно запитання (тридцять відібраних журналістів мали задати тридцять запитань).

Так, як було задумано, однак, не вийшло: деякі журналісти використовували нагоду перебування за одним столом із президентом, щоб висловити йому якісь думки з якогось приводу, а вже потім задати не одно, а цілу низку запитань. Президент і його прессекретар, який скромно сидів збоку поряд із журналістами, дозволили пресконференції чи пресмарафонові збитися на «спілкування», на чому головний герой заходу не раз наголошував.

Намагаючись бути креативним у формі заходу, В. Зеленський виявився неориґінальним за своїм ідейно-тематичним спрямуванням, тобто змістом і риторикою, що дало деяким експертам підставу прирівняти цей захід до спілкування з пресою… президента РФ Владіміра Путіна.

Відмінність між київським та московським заходами, безумовно, була помітною. Зал у Москві чи в іншому місці Росії зазвичай нагадує якщо не традиційну пресконференцію, то узвичаєну ще в СРСР форму спілкування керівників КПРС з «вірними підручними партії» (працівниками преси, радіо й телебачення) або «інженерами людських душ» (письменниками), коли головна дійова особа заходу вдавалася до монолоґу, під час якого присутнім дозволено було задавати якісь запитання.

Хоч пресмарафон чинного президента України й було винесено за межі місця постійного перебування першої особи держави, щоб імітувати свого роду вихід у люди, загальний план відеозвітів з місця проведення пресмарафонів свідчить, що головною метою орґанізаторів заходу була особиста безпека В. Зеленського. Тому стіл, за яким він розмовляв із журналістами, посьорбуючи каву, мав вигляд жалюгідного острівця в порожньому приміщенні Мистецького Арсеналу, по віддалених кутках якого бовваніють характерні постаті офіцерів державної охорони, яких було набагато більше, ніж власне журналістів, медіаменеджерів, телеоператорів та інших представників ЗМІ.

ЖУРНАЛІСТИ

У пресмарафоні брали участь ретельно відібрані представники ЗМІ. Якщо ці люди являють собою цвіт української журналістики, тоді залишається сказати одно: бідна українська журналістика!

Не треба бути ґенієм журналістики, щоб усвідомлювати особливості президентської пресконференції (чи пресмарафону) і не використовувати можливості наближення до вищої посадової особи для вступання в суперечку і перетворення пресконференції на балаган.

Наприклад, чого тільки варта суперечка Юрія Бутусова з президентом, і це при тому, що учасники діалогу варті один одного. Та й Михайло Ткач із «Української правди» чи Савік Шустер не були на висоті… Рівень загальної культури й фаховоіої етики журналістів, безумовно, залишає бажати кращого. Жоден представник ЗМІ не став на пресмарафоні Зеленського взірцем журналістської гідності. Жоден із тридцяти!

Завдання журналіста на пресконференції — поставити перед президентом одно або два чи максимум три взаємопов‘язаних запитання. Чітко сформульовані, і сформульовані так, щоб відповідати на ці запитання загальниками або нестримним потоком свідомості було просто неможливо.

Більшість же журналістів починають з преамбули, яка часом перетворюється на вступну промову, якою журналіст провокує співрозмовника на цілу дискусію, а вже потім задає своє запитання, що, за великим рахунком, уже не має сенсу. Дискусія також не виходить, оскільки господар заходу застосовує свої переваги й видає низку безглуздих (особливо з огляду на статус президента) тирад або довгий, але безпредметний монолоґ (ми ж, мовляв, тут просто спілкуємося).

Деякі журналісти приходять на пресконференцію з єдиною метою — вилити в очі президента наболіле, про що вони вже писали у своїх текстах чи говорили на своїх теле- чи радіоефірах, вимагаючи реакції або навіть звіту. Часом такі випадки відгонять прокурорським наїздом або явним бажанням просто «випендритися». Відтак відомий, шанований значною частиною суспільства журналіст проявляє себе як звичайнісінька базарна баба.

Тридцять журналістів — учасників пресмарафону президента України — продемонстрували все, чим «багата» сучасна журналістика України, але аж ніяк не високий рівень журналістської майстерності, національної свідомості й громадянської зрілості. Вони засвідчили, що в Україні відсутні україноцентрична журналістика, україноцентричні ЗМІ, україноцентрична «четверта влада» як інструмент формування і вираження громадської думки в українському суспільстві.

(Більше про стан і проблеми сучасної української журналістики тут: Україноцентризм, журналістика і система ЗМІ: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 449 с.).

ПРЕЗИДЕНТ

Очевидним є факт, що на межень свого президентства В. Зеленський вийшов із певними досягненнями, і, мабуть, найбільшим із цих досягнень є майстерність у риториці (так і хочеться сказати: насобачився), якою дорівнявся до декого із своїх попередників, і передусім — до ненависного йому Петра Порошенка.

Йдеться передусім про видавання бажаного за дійсне (я багато писав про ці «чесноти» П. Порошенка — див., напр., мої статті «Слово і чин президента Порошенка» у збірці Системні зміни — перспектива для України: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 393 с.), яке відрізняється від риторики попередника хіба що разючою недорікуватістю й набагато більшим словоблуддям.

Словоблуддя завжди було, є і буде способом приховати некомпетентність, а то й невігластво, як загального характеру (освіченості, ерудиції, культури особистості), так і конкретно важливого для посади президента усвідомлення своєї місії (розуміння процесів націєтворення й державотворення, урядування й взаємодії із суспільством).

В. Зеленський продемонстрував, що за два з половиною роки своєї каденції він «поднаторєл» у жонглюванні цифрами та назвами «великих проектів», але в своїй освіченості так і залишився на рівні випускника периферійного вишу з ерудицією достатньою хіба що для КВН («клуба вєсьолих і находчівих»).

Президентство, правда, вимило з нашого героя «вєсьолость», якою він уславився у своєму «Кварталі» та кіносеріалах типу «Слуги народу», а «находчівость» спрямувало у пошуки шляхів і можливостей видавання бажаного за дійсне, обставляння себе декораціями, які створювали б враження народної любові до нього й, зокрема, поваги до нього як до верховного головнокомандувача підпорядкованих йому збройних сил. Саме тому він десятки разів всує нагадує собі ж, що він — президент України й верховний головнокомандувач ЗСУ.

Пресмарафон засвідчує ізольованість головного «слуги народу» від українського суспільства в цілому і — в обговорюваному випадку — від журналістської спільноти зокрема. У президента України немає навіть групи лояльних до нього журналістів, у колі яких він почувався б вільно й невимушено, а в суспільстві в цілому немає тієї групи прихильників і симпатиків, які годилися б для «масовки», що створювала б бодай враження його єдності з народом, який обрав його неймовірно високою кількістю голосів на посаду президента. Мабуть, така ж повага насправді є і в середовищі збройних сил, які в силу своєї специфіки та обставин (війна з РФ) не можуть виказувати своє справжнє ставлення до президента, який, із свого боку, не підбирає слів для негативної характеристики не найгірших генералів і офіцерів.

У різних обговореннях зауважують, що Зеленський оточив себе некомпетентними, примітивними, жалюгідними людьми, з-поміж яких, мовляв, вивищується розумний Андрій Єрмак. Можливо, по-своєму й розумний, напевно й розумніший та освіченіший за самого, але й виступи Єрмака не засвідчують його високого рівня національної свідомості й громадянської зрілості.

А. Єрмак — особлива любов Зеленського. За два з половиною роки він проявився кількома вчинками й діями, за які мав би бути негайно увільнений з посади, а то й відданий під суд. Але ж ні! Єрмак лише зміцнює свої позиції, і відтак складається враження, що саме Єрмак є тіньовим диктатором, а Зеленський є виконавцем його планів і намірів.

Про це намагаються говорити опозиційні журналісти й громадські активісти, але обговорюють вони це ситуативно, без навіть спроби заглянути в суть не тільки особистих взаємин цих двох осіб, а і в ширшому контексті оточення Зеленського, його історичних коренів та політичних традицій.

Привертає до себе увагу переважання явно невластивих для України прізвищ, які дають підстави підозрювати, що маємо справу з цілим сонмом онуків і правнуків колишніх енкаведистів і кадебістів, двадцятип‘ятитисячників та інших компартійно-радянських працівників, що їх Москва засилала в Україну для утвердження радянської влади, для створення голодоморів, для боротьби з «українськими буржуазними націоналістами» та дисидентами інших переконань.

В. Зеленський не раз і не два у процесі свого пресмарафону вдавався до катеґорії совісті й підкреслював, що він вважає себе совісною людиною. Таке лукавство очевидне: совісна людина ніколи не б‘є себе в груди, наголошуючи на своїй совісності. Сумління не дозволяє. Коли ж людина постійно нагадує про совість як свою чесноту, це однозначно засвідчує протилежне.

Ще більше: совісна людина зазвичай свідома своїх таланту, здібностей, освіти та досвіду й ніколи та ні за яких обставин не візьме на себе ношу, яка їй не по силі. У першу чергу якраз і йдеться про виборні посади, а особливо — такого високого рівня, як президентська. Якщо за жодним критерієм людина явно не тягне на таку посаду, але все одно туди вибирається (як водії, сторожі-охоронці, прибиральниці, куховарки, коханки та їм подібні пруть у Верховну Раду України), це означає, що в цієї людини є очевидні проблеми із совістю. Якщо вона, совість, взагалі будь-коли до них навідувалася…

Тут до речі буде зауважити, як багато критиків, зокрема — із тих, хто ще вчора були його союзниками, говорять про брехливість і безсовісність президента Зеленського. А. Богдан, О. Данилюк, Д. Разумков і ряд інших людей, які допомогли Зеленському обратися на президента й закріпитися на Банковій, — це лише вершки з-поміж тих, хто звертають увагу на ці «чесноту» у винуватця обговорюваної події.

Свою неширість у спілкуванні з журналістами зокрема і з народом узагалі В. Зеленський видає навіть своїми рухами, жестами, мімікою, недоречним сміхом та ін. Гримасування, доведене до мавпування тривалою сценічною діяльністю провінційного штибу, не сходить з обличчя президента, який, за деякими висловлюваннями доброзичливців і злостивців, здумує себе «найвеличнішим лідером сучасності». Звісно ж, манія величі, megalomania, є характерною ознакою дрібних і ницих людей.

Характерною особливістю поведінки такої особи є злостивість, що проявляється у помсті по відношенню до нелояльних осіб. Я назвав поіменно пару журнаоістів у відповідному розділі цих нотаток якраз у той момент , коли на мій смартфон прийшло повідомлення про твіт А. Авакова: «порушення ДБР кримінальної справи проти Юрія Бутусова — це ідіотизм». Із пісні справді слово не викинеш. Є як є.

І останнє. Не рахував, скільки разів за п‘ять з половиною годин чинний президент України вжив «моя стратеґія». У кожному випадку йшлося про якісь окремішні, ситуативні рішення, ініціативи чи проекти, які оточення або й сам суб‘єкт пов‘язує з іменем Зеленського.

Стратеґії розвитку України навіть у вигляді концепції чи тез не було в передвиборній проґрамі кандидата на президента Зеленського, про що я писав у двох чи трьох своїх статтях ще 2019 року (див. мої статті: «Владімір Зєлєнскій і перспективи “обнулювання” та “перезавантаження”»«”Слуга народа” як феномен»«Програні вибори як останній урок ддя України»).

Незважаючи на те, що новообраному президентові багато хто (не тільки я) закидав брак стратеґічної візії, бачення перспектив розвитку України, за два з половиною роки свого Зеленський так і не навчився мислити стратеґчно, і переконливим підтвердженням цього є цей пресмарафон.

Вимушено перейшовши на сяке-таке спілкування українською мовою (правда, раз у раз перемикаючись на ламану і просто жахливу російську), президент України Зеленський за два з половиною роки не визначився і як україноцентричний політичний діяч. Зверніть увагу, як у своїх балачках під час пресмарафону він раз у раз зауважує, а що подумають в Анкарі, Берліні, Парижі, Вашингтоні і, звичайно ж, у Москві. І це є переконливим доказом того, що Зеленський не переймався, не переймається і не буде перейматися українськими справами, а втілюватиме в життя плани, що їх мають для України сили, зацікавлені в тому, щоб стерти Україну з лиця землі.

Єрмак виконує при ньому функції прораба («проізводітєля работ»), і політична партія Зеленського зовсім невипадково називається «Слуга народу», нагадуючи нам про Сталіна, а кістяк її складають онуки і правнуки тих, хто найбільшою мірою зацікавлений у збереженні радянського суспільного устрою, традицій і звичаїв компартійно-радянської номенклатури, а отже — і забезпечення свого майбутнього та майбутнього своїх дітей і онуків. До речі, про це також Зеленський не раз нагадував під час спілкування з журналістами.

Що ж, якщо ти аж надто скучаєш за своїми дітьми саме через те, що тебе тяготить ноша президентських обов‘язків, не варто було рипатися на цю посаду, тим більше, що твоя дружина і мати твоїх дітей цього не хотіла. Але якщо вже взявся за гуж, не кажи, що недуж. Або ж вивільни місце для людей достойніших.

Володимир Іваненко

27–28 листопада 2021 р.

НА РІЧНИЦЮ ЗАСНУВАННЯ УКРАЇНСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ

Виповнюється шість років від часу реєстрації Українського Університету як неприбуткового науково-дослідного й освітньо-просвітницького закладу. Багатьом напевно здається, що за ці роки мало що зроблено, ба навіть нічого не зроблено.

Мушу визнати, що склалося зовсім не так, як ми сподівалися. Наші досягнення скромні, але і втрати наші незначні.

Отже, чого ми досягли?

Перше: ми чітко визначилися з напрямами наукових досліджень. Ось ці напрями у двох словах: українознавство й діаспорознавство. Деталізацію цих маґістральних напрямів можна знайти на сайті Українського Університету.

Загальне враження про них можна скласти за збірками моїх статей і нотаток, які вже доступні до використання або які будуть боижчим часом оприлюднені.

Наступним етапом буде підготовка конкретних наукових досліджень. Окремі проекти уже оформлені у плани-проспекти.

Друге. В міру наших можливостей ми починаємо займатися й освітньо-просвітницькою діяльністю, яка більшою мірою зосереджена на просвітницькому напрямі.

Чого ми не змогли зробити?

Перш за все, ми не змогли обрости інтелектуальним активом, на який можна було б опертися в розбудові Українського Університету. Чому? Відповідь на це запитання можна знайти у моїх публікаціях, присвячених українській інтелектуальній еліті, які найближчим часом побачать світ у збірці статей і нотаток «Українська інтелектуальна еліта як проблема».

У зв‘язку цим окремо скажу, що за ці роки ми не змогли сформувати науково-освітню раду Українського Університету. У переліку кандидатів я мав з дюжину першорядних (якщо не сказати — видатних) інтелектуалів України й української діаспори.

Більшість із них я знаю особисто упродовж десятків років. Вони є незаперечними авторитетами в царинах своїх щанять і знані як моральні авторитети. З-поміж цих людей ми мали вибрати п‘ять— сім осіб, які повністю відповідали б нашим критеріям і які погодилися б увійти до складу ради.

Упродовж кількох років ми вивчали зроблене цими діячами, їхню афілійованість з науковими, освітніми й громадськими орґанізаціями, а також придивлялися до їхнього ставлення до явищ і подій в українському суспільстві та в діаспорі. Нічого, крім розчарування, ми не винесли з цього.

Найслабшим місцем усіх потенційних кандидатів на мозок, серце і совість Українського Університету виявилося марнославство. Жадоба до премій, орденів та медалей, байдуже, хто ними нагороджує, застувала щирість у служінні Україні й українській справі.

Ця ситуація спонукає нас висунути на перший план завдання підготовки української інтелектуальної еліти і виконання інших завдань поставити в залежність від виконання цього надважливого завдання.

Хай у нас поки що немає потрібних матеріально-технічної бази, фінансів і ліцензованого статусу, але ми маємо значно важливіше для старту — чітко визначені мету, принципи й методолоґію.

Останніх достатньо для того, щоб для початку навколо нас почали гуртуватися україноцентричні, доброчесні й добросовісні науковці й викладачі вишів, докторанти й аспіранти, студенти і стажисти, ба навіть старшокласники загальноосвітніх шкіл України й діаспори, які поділяють наші цінності.

Ми допоможемо утвердитися у цих принципах, оволодіти методами й орґанізаційно-управлінськими навичками системних змін для України.

Відтак давайте помріємо про перспективи розвитку Українського Університету.

Перш за все ми хочемо створити науково-дослідні центри й осередки за напрямами досліджень як в Україні (на рівні областей, великих міст і районів), так і в країнах компактного проживання української діаспори.

Навколо цих центрів та осередків ми хочемо сформувати просвітницькі мережі, які включали б українознавчі інститути, школи, студії, лекторії, семінари тощо.

На основі найуспішніших і найпотужніших просвітницьких центрів у перспективі виникнуть повноцінні освітні заклади, які зможуть ліцензуватися й офіційно надавати відповідного рівня освіту. Так Український Університет зможе добути визнання як провідний заклад підготовки україноцентричної інтелектуальної еліти, здатної забезпечити наукове й кадрове втілення в життя ідеї системних змін, а відтак і побудови успішної й квітучої України.

***

Отже, ставайте учасниками наших науково-дослідних проектів, записуйтеся на наші курси, підтримайте нас пожертвою (це можна зробити тут) або хоча б поширенням цього тексту.

25 листопада 2021 р.

ЗАЧАРУВАННЯ Й РОЗЧАРУВАННЯ ОЛЕКСАНДРА ДАНИЛЮКА

Олександр Данилюк на своїй сторінці в мережах оприлюднив своєрідну заяву:

«Ми були не просто частиною команди Зеленського. Ми цю команду формували. Розробляли стратегію, організовували міжнародну співпрацю, зустрічі з іноземними лідерами тощо. Для нас всіх, для тих людей, хто був тоді поруч, Зеленський був шансом на зміни в країні, це нас всіх об’єднувало.

Але Зеленський дуже швидко звернув із цього шляху змін. Все те, про що ми з ним особисто домовлялися на початку нашої роботи, він порушив. Це співпраця з Коломойським, співпраця з адміністрацією Трампа, яка втягла Україну в їхні внутрішні конфлікти тощо.

Можна довго говорити про провали Зеленського, але я не бачу в цьому сенсу. Зеленський – це вже минуле. Нічого нового від них ми не дочекаємося. Якщо нам потрібні ті зміни в країні, які нам, на жаль, так і не вдалося реалізувати, – потрібно говорити про країну, яка буде після Зеленського, і про те, як ми будемо її відбудовувати.

Як ми налагодимо вщент зруйновану співпрацю з міжнародними партнерами, як ми повернемо у країну інвестиції, дамо лад судовій системі, яку зараз замінили фарсом з РНБО, і головне – як ми залучимо до державної служби професійних та фахових людей, які будуть це все робити».

Нічого, окрім сум‘яття почуттів, немає у цій заяві. А з-поміж почуттів домінує… розчарування. Що ж, не треба було зачаровуватися — не довелося б розчаровуватися. 

Владімір Зєлєнскій не вистрибнув із табакерки. Упродовж двох десятків років він був не просто публічною — сценічно-екранною фігурою, в якій чітко проявлялася суть не тільки створених ним образів, але і його самого як особистості. Треба було бути зовсім засліпленим сподіваннями, щоб не бачити й не розуміти очевидного.

Те, про що я особисто написав у статті «Владімір Зєлєнскій і перспективи «обнулювання» та «перезавантаження», не примарилося мені в день, коли її було закінчено.

Так само було і з статтею «”Слуга народа” як феномен»: ідеолоґічну суть партії Зеленського було визначено ще замолоду його діда, коли товариш Сталін сподобився на метонімію «слуга народу».

Є у мене ще одна цікава стаття — «Програні вибори як останній урок для України», в якій я піддав зіставному аналізові президентські проґрами В. Зеленського та П. Порошенка.

На час написання останньої я не надавав значення, хто, власне, доклав зусиль до продукування тієї, з дозволу сказати, проґрами. З процитованого вище тексту випливає, що з-за тієї «проґрами» стирчать вуха і пана Данилюка. 

9 квітня 2019 року ми зверталися до кандидата на президента України В. Зеленського з листом такого змісту:

«Шановний пане Зєлєнскій!

У контексті наших студій у царині системних змін для України я готую статтю, приурочену до другого туру президентських виборів в Україні.

У зв‘язку з цим для нас було б важливим одержати більш-менш докладно аргументовані відповіді на наступні запитання:

1. Як Ви бачите українську національну ідею?

2. Яку ідеологію Ви сповідуєте і якою мірою ця ідеологія відображає українські національні традиції і звичаї, а відтак сподівання українського народу?

3. Як Ви бачите стратегію розвитку українського суспільства та української держави? Куди Ви хочете привести Україну через десять, двадцять, п‘ятдесят років?

4. Чи замислюєтеся Ви над питанням зміни соціального устрою в Україні, тобто переходу від устрою, нав’язаного російсько-імперським та радянським пануванням, до устрою, який базувався б на українських національних традиціях і звичаях?

5. Чи замислюєтеся Ви над питанням зміни системи урядування в Україні, тобто переходу від старої радянської системи до нової, яка базувалася б на українських національних традиціях і звичаях?

6. Чи думаєте Ви над проблемами українізації України, причому не в плані банального поширення української мови, а в плані українізації сутнісної через повернення до національних традицій і звичаїв, які включають і певні морально-етичні норми, одна із яких – жити по совісті?

7. Яку позицію Ви займаєте щодо агресії Росії проти України і яку стратегію ПЕРЕМОГИ Ви пропонуєте?

Сподіваюся, що цей наш запит не буде проігнорований, і ми одержимо очікувані відповіді.

У разі Вашої перемоги на виборах ми сподіааємося повернутися до докладнішої розмови з Вами».

Звісно, що не сам Зеленський, а один із данилюків мав відповісти на наші цілком резонні й, безумовно, важливі для самого кандидата запитання. Ніхто не відповів. Навіть корткою фразою. 

Я не думаю, що українські «мозкові центри» в діаспорі (скільки їх?) так завалила Зе-штаб запитами, що наш лист можна було не помітити.

От проіґнорувати можна було. Такий висновок можна зробити з того, з якою пихою і «слуги народа» поводилися під час президентських, потім парламентських перегонів, а ще більшою мірою — дірвавшись до влади,

Проте найбільша біда в іншому. Навіть найсвітлішим головам в оточенні кандидата на президента, не кажучи вже про самого Зе, не було чого сказати у відповідь на поставлені нами запитання. Не було чого сказати тоді, немає чого сказати й тепер.

Відправивши ще два роки тому обожнювану персону Зеленського на смітник історії, але не покаявшись у власному гріхопадінні, Олександр Данилюк приміряється до третього старту й говорить про «відбудову країни після Зеленського». 

Що ж, благі наміри. Та перечитайте останній абзац гучної заяви Данилюка. Загляньте на ресурси, створені паном Данилюком у співпраці з Клімкіним та Рябошапкою. Пошукайте там відповіді на наші запитання, адресовані В. Зеленському, а за пару років перед тим — і П. Порошенкові.

Немає там відповідей. І не буде. Народжені мислити ситуативно нічого стретеґічного створити не можуть. Руїна, до якої вони довели Україну, не надається для косметичних ремонтів.

10 листопада 2021 р.

ПАМ’ЯТІ КОЛІНА ПАУЕЛЛА | IN MEMORY OF COLIN POWELL

UA|EN

У віці 84 років відійшов у вічність генерал Колін Пауелл, видатний американський військовий і державний діяч. Маючи хворобу Паркінсона, він помер від ускладнень, спричинених Covid-19.

Учасник війни у В‘єтнамі, він вважав себе солдатом, навіть коли став радником з національної безпеки, потім головою начальників штабів Збройних Сил США за президентства Джорджа Буша-старшого, а потім і першим чорношкірим державним секретарем США за Джорджа Буша-молодшого. Його участь у кількох республіканських та демократичних адміністраціях допомогла сформувати американську зовнішню політику останні років 20-го століття та в перші роки 21-го століття. Його популярність уможливлювала для нього гарантовану перемогу на поезидентських виборах 2000-го року, але він утримався від участі у виборах як кандидат на президента, підтримавши Дж. Буша-молодшого.

Генерал Пауелл не був прибічником вторгнення США в Ірак, але як солдат і державний чиновник він виконав волю президента Буша, захистивши перед Радою безпеки ООН намір США змістити режим Саддама Хусейна. Пізніше він усвідомив свою помилку, означивши її як «криваву пляму» на його біографії, зрезиґнував з посади державного секретаря й відтак став на бік Демократичної партії, підтримавши обрання Б. Обами на президента, а під час виборів 2016 року голосував за Г. Клінтон.

* * *

Мені трапилося кілька разів пересікатися з Коліном Пауеллом, коли після відставки з посади державного секретаря він співпрацював із Світовою асоціацією промовців (http://speakersassociation.org/). Він був надзвичайно привітний, з першої зустрічі запам‘ятав моє ім‘я і потім, вітаючись або прощаючись, пробував сказати мені щось російською. Більшість українців напевно були б вражені його скромним будинком, обнесеним невисоким парканом з металевого пруття: він жив життям пересічного американця.

К. Пауелл прихильно ставився до України. “Ні Сполучені Штати в цілому, ні Держдепартамент, ні американські військові зокрема не можуть зробити для України те, що мають зробити українці самі, Володимире”, – сказав він, поклавши мені руку на плече.

18 жовтня 2021 р.

IN MEMORY OF COLIN POWEL

At the age of 84, General Colin Powell, a prominent American military leader and statesman, passed away. Having Parkinson’s and other diseases, he could not survive complications from Covid-19.

A Vietnam War veteran, he considered himself a soldier, even when he became a national security adviser, then a Chairman of chiefs of staff of the US Armed Forces under George H. W. Bush presidency, and then the first black US secretary of state under George W. Bush. His participation in several Republican and Democratic administrations helped to shape American foreign policy in the last years of the 20th century and in the first years of the 21st century. His popularity allowed him a guaranteed victory in the 2000 presidential election, but he refrained from running as president, backing George W. Bush.

General Powell was not a supporter of the US invasion of Iraq, but as a soldier and government official supported in the UN Security Council President Bush’s intention to change Saddam Hussein’s regime. He later realized his mistake, marking it as a “blood stain” on his biography, resigned as secretary of state and switched to the Democratic side, supporting the election of President Obama and voted in the 2016 election for H. Clinton.

I met Colin Powell a few times when, after resigning as Secretary of State, he worked with the World Speakers Association (http://speakersassociation.org/). He was very friendly, remembered my name from the first meeting and then, greeting or saying goodbye, tried to say something to me in Russian. Most Ukrainians would probably be impressed by his modest house, surrounded by a low metal fence: he lived the life of an average American.

C. Powell was sympathetic to Ukraine. “Neither the United States as a whole, nor the State Department, nor the US military in particular can do for Ukraine what Ukrainians have to do themselves, Vladimir,” he said, putting his hand on my shoulder.

October 18, 2021

ТРАНСФОРМАЦІЙНА МІСІЯ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА

Збірка статей і нотаток Володимира Іваненка

Видавництво Україна Інк презентує електронну версію збірки статей і нотаток Володимира Іваненка “Трансформацийна місія Українського Козацтва” (Вашинґтон, 2021).

На даний час книжка доступна в електронному форматі. Електронну версію книжки, можна замовити безпосередньо в компанії Україна, Інк, сплативши $19.99 за посиланням: https://paypal.me/ukrainainc. Після підтвердження оплати на електронну пошту mailto:ukrainainc@gmail.com, у відповідь видавництво компанії Україна, Інк надішле вам електронну версію у форматі .pdf.

Паперова версія книжки буде видрукована й розіслана на основі попередніх замовлень  зацікавлених осіб і організацій на умовах передплати. Попередньо замовити книжку можна, написавши на вказану вище адресу електронної пошти лист із запевненням, що передоплату буде здійснено негайно після того, як кількість попередніх замовлень складе не менше 1,000 примірників. Спонсорство заохочується!

Передмова автора

Слово “козацтво” не залишає байдужим кожного українця. Комусь воно бентежить розум. Комусь бентежить серце. Комусь бентежить душу. Особливе відчуття появляється у людини, для якої згадка про козацтво бентежить усі названі відчуття водночас. Мені воно звучить передусім голосом мого батька, який мав звичку звертатися до мене так: “козаче”. Так само часто він вживав це звертання до своїх учнів під час уроків у класі чи й за межами школи. Десь уже підлітком я довідався про своє козацьке походження. Батько не був настільки відвертий, щоб сказати, що ми по-ходили не просто з козаків, а з козацьких старшин. Прохоплювалося у нього, що його батько, мій дід Василь, мав найбільший і єдиний на все село Тучне (на Сумщині) будинок, покритий бляхою. Коли я допитувався більше, батько не піддавався, відмахуючись: “Воно тобі не потрібне”.

Уже у зрілому віці, осмислюючи розмови з батьком, який на той час переживав наслідки інсульту, а потім і взагалі відійшов у кращий світ, я стягнув докупи скупі батькові обмовки і зрозумів, чому він не хотів розщирюватися і забрав із собою важливу інформацію про свій родовід.

Козацьке минуле оточувало мене і в місцях, де я виростав. Власне, це — край, де вирішувалася доля українського козацтва і України на початку XVIII століття. У селі Михайлівка поблизу Лебедина була ставка Петра І під час Полтавської битви. У цій ставці московський цар ухвалив рішення про страту майже тисячі українських козацьких старшин, які не пишли з Іваном Мазепою, але становили потенційну загрозу царатові. Ця страта стала леґендою, яка жила в моєму селі у роки мого дитинства і яка збереглася в назві урочища — Побиванка, за три кілометри від нашої хати. Згадана Михайлівка і моя Василівка з навколишніми землями були нагородою від Петра І козацькому полковникові Полуботкові за те, що він разом з Іваном Скоропадським та іншими старшинами залишився вірним московському цареві, а то й брав участь у страті своїх же побратимів. “Скільки за день конем обскачеш — усе твоє”, — так, за леґендою, буцімто сказав Полуботкові Петро І.


Мою Василівку, за тією ж леґендою, Полуботок віддав у посаг дочці, яка вийшла заміж за представника іншого старшинського роду — Миклашевських. На місці садиби Миклашевських—Глазенапів ще в роки мого отроцтва стояв високий цегляний стовп із бляшаною кулею нагорі і чотирма буквами “П” на його сторонах. За сільськими переказами, записаними моїм батьком, ті чотири букви були абревіатурою гасла: “Павло Полуботок — Петрові Першому”. Мені не вдалося домогтися занесення цього пам’ятника в Республіканський реєстр охорони пам’яток історії та культури. Заступник голови Ради Міністрів УРСР з питань культури й засновник Республіканського товариства охорони пам’яток академік Петро Тронько, який до Другої Світової війни працював у Лебедині, пояснив мені, що “з тим пам’ятником є проблема”. Очевидно, він мав на увазі особистість П. Полуботка, ім’я якого за радянської влади не шанувалося, оскільки, ставши гетьманом, Полуботок потрапив у немилість до Петра І, і той згноїв його у фортеці, що носить іме-на обох — Петро-Павлівська. Неохоронюваний державою пам’ятник незадовго до розпаду СРСР зруйнували “чорні археологи”, які шукали начебто закопаний під стовпом скарб…

Збираючи матеріали з історії села, мій батько зібрав докази, що Слобожанщина і близькі до неї райони Полтавщини були заселені переселенцями з Південного Поділля та Бесарабії, і ці масові переселення були орґанізованими. Пізніше я знайшов підтверджен-ня цього у фольклорі: записані мною більше сотні пісень з голосу моїх баби та матері мають варіанти лише в пісенному фольклорі Поділля. Відвідавши своє село улітку 2013 року, я був вражений: прапором мого села став золотаво-зелений стяг, який використовує колористику родового герба Іваненків і прапора Ханської України — козацького державного формування під протекторатом Кримського Ханства.

Ханська Україна з осідком гетьманів у Дубосарах та Бендерах (ніни Молдова) залишається найменше дослідженою цариною історії України взагалі й українського козацтва зокрема. Це при тому, що в тій частині України існували численні козацькі січі, зокрема — й Дунайська. Історики вважають, що остання була створена запорожцями після ліквідації Катериною ІІ Запорозької січі, хоча є чимало доказів того, що Дунайська січ могла бути однією із найдавніших і що саме там знаходиться омріяне місце осідку ще київського князя Святослава Хороброго.


Це означає, що козацтво є набагато давнішим і значимішим явищем української історичної традиції, ніж ми думаємо, і що саме тому в українському менталітеті чи не найбільшою мірою проявляється саме козацька домінанта. Хочемо ми чи не хочемо, але від цього нам нікуди не дітися, і тому козацька ідея, козацька складова має бути важливим, ба навіть вирішальним чинником українського націєтворення і українського державотворення.

В силу історичних обставин нашого життя в умовах Російської імперії та СРСР “відродження” козацтва зводиться до відродження його зовнішніх проявів і атрибутів, тобто залишається на культурницькому, видовищно-розважальному рівні. Наслідком такого підходу є такі явища, як “шароварщина” та “ґенеральщина”. Шароварщина — це передусім захоплення виключно сценічними методами, прояв козацтва через танці (“Бойовий гопак” тощо), польові ігри з використанням коней, автентичної зброї та ін. Прикметно, що прихильники цих методів по суті фетишизують і навіть сакралі-зують шаровари. Ґенеральщина — це захоплення високими військовими званнями й військовими строями пізнішого часу, переваж-о XIX і XX століть, з використанням одностроїв, характерних для залученого на службу російському царатові козацтва, яке по суті втратило зв’язок з українською козацькою традицією.

Суть козацтва — це його Дух, традиції й звичаї, які були визначально-засадничими для нашого питомого суспільного ладу і по суті обумовлювали спосіб життя усього нашого народу. Українське козацтво історично було становим хребтом нашого суспільства. Саме тому поневолювачі України передусім знищували або прибирали до рук українське козацтво, без якого решта української спільноти — як верхи (шляхта), так і низи (селяни і міщани) — перетворювалася на аморфну масу, яку було легко підкуповувати й підкорювати. 

Нинішній стан українського суспільства є наслідком, зокрема, й того, що Московія зробила з українським козацтвом. Тому нічого дивного немає в тому, що молодик, який позиціонує себе “козацьким отаманом”, зухвало відгукується на мою статтю про трансформаційну місію козацтва: “де ви бачили Козацтво в наш час?” Йому напевно невтямки, що ми по суті говоримо про різні козацт-ва: він — про “шароварщину” й “ґенеральщину”, я ж — про справжнє, історично автентичне українське козацтво.


Українське козацтво, яке не тільки береже, але є і носієм Духу, традицій і звичаїв українського народу, я розглядаю як становий хребет українського суспільства. Саме таке козацтво я закликаю відроджувати, починаючи по суті з нуля, оскільки очищення чинних козацьких товариств і орґанізацій, очевидно, або надто затратне, або взагалі не має сенсу. Як становий хребет українського суспільства українське козацтво може і повинне стати рушійною силою системних змін, про нагальність яких я так багато пишу і говорю. У цьому, власне, й полягає трансфор-маційна місія українського козацтва.

Українське козацтво — занадто важливий рух, щоб Україна могла обійтися без нього. Тому я й закликаю до створення Всеукраїнського Козацького Руху, який об’єднав би зусилля нащадків і спадкоємців ґенеральної козацької старшини, козацької старшини та українських козаків в Україні й поза межами України сущих, який ініціював би інвентаризацію козацьких товариств і орґанізацій та очищення їх і який став би могутньою потугою, навколо якої україноцентричні сили об’єдналися б у Фронт Системних Змін і в його середовищі створили б двітри потужні ідеолоґічні україноцентричні політичні партії, здатні перемогти на виборах, ініціювати системні зміни й очолити їх.

…Ця збірка статей і нотаток далася мені найважче, і я розглядаю це як свідчення надзвичайного значення козацького чинника в становленні й розвитку українського суспільства, а отже й укра-їнського націєтворення й державотворення. Дві речі залишаються і, очевидно, надовго ще залишатимуться перешкодою нашому рухові вперед. Перша — це захоплення згаданою уже «ґенеральщиною» і доведення її до абсурду, чи не найбільшим проявом якого стало возведення на гетьмана Юрія Кармазина. Друга — це захоплення козацькими забавами, які довели до вершин вишу-каності й видовищності також згадану вище «шароварщину». Десь посередині між цими двома крайнощами маячать фігури ґенерал-хорунжих, полковників, отаманів чи сотників без особового складу козаків і без полків та сотень як адміністративних одиниць.

Вони наряжаються у добротно зшиті на замовлення ґенераль-ські строї радянського крою й жупани, переконують нас, що жи-вуть за Звичаєм, але за цією показухою й деклараціями насправді немає нічого, окрім балачок про примарне «народоправство», зведене до намагання в умовах радянського суспільного устрою втілити в життя дивним чином витлумачену ідею територіальних громад, біля яких козацька складова навіть не ночувала.

Найголовніше в козацтві, повторюю, — його Дух, який згуртовує і злютовує українське суспільство, — залишається за межами свідомості цих людей. Ніхто не хоче або й не може нести в суспільство освіту й просвіту, реально відроджувати національні традиції й звичаї, закладати козацький чинник у національну безпеку та оборону, перетворювати козацтво на становий хребет суспільства, його провідну рушійну силу і, зрештою, втілювати в життя трансформаційну місію українського козацтва. 

Можливо, саме тому й ідея створення Всеукраїнського Козацького Руху та очищення українського козацтва від усього наносного у цих людей не викликає інтересу. Бо в такому разі їм самим годилося б очиститися, показати приклад іншим і, зрештою, зайнятися створенням Руху, який принесе системні зміни в українське суспільство і стане на чолі розбудови успішної і заможної України.

Про це та й багато про що так чи інакше пов’язане з українським козацтвом я пишу у своїх статтях і нотатках, які увійшли до цієї збірки. Користуючись нагодою, дякую всім, хто спровокував мене на написання тієї чи іншої статті, брав участь в обговоренні або висловлював мені поради та побажання.

13 жовтня 2020 р. — 3 жовтня 2021 р. 

УКРАЇНА ІНК ПЕРЕХОДИТЬ 25-РІЧНИЙ РУБІЖ

Навесні 1995 року приїхав я до США з наміром пробути тут три місяці й повернутися назад у Київ до мого видавничо-друкарського бізнесу з новими діловими зв‘язками і, можливо, з новішим поліґрафічним обладнанням.

Не так сталося, як гадалося. Залишений мною на господарстві як ґенеральний менеджер мій колеґа Віталій Довгич не зумів порозумітися з моїми діловими партнерами, і там відбувся переворот, про суть якого я дізнався тоді, коли уже було пізно рятувати становище, а починати усе спочатку в силу тодішньої економічної ситуації в Україні було просто неможливо. Отож довелося залишися в США й оформляти «зелену картку».

На щастя, оформити дозвіл на постійне проживання вдалося оформити за кілька місяців. Уже восени 1995 року я почав займатися підготовкою до видання двомовного інформаційно-аналітичного бюлетеня «Ukrainian Mission | Українська Місія». Перший номер його вийшов на початку 1996 року.

Переїзд із штату Індіана до Мериленду позначився на перебігові бізнесу. Довелося переглянути й переосмислити багато чого в нових, столичних умовах. 20 вересня 1996 року було зареєстроване підприємство, яке ось уже двадцять п‘ять років відоме українській та іншим етнічним громадам в околиці найважливішої столиці світу як «Україна, Інк».

Поза традиційними видами діяльності (консалтинґові, перекладацькі, редакційно-видавничі та інші послуги), я активно включився в нову сферу — інтернетні послуги. Діло пішло тоді досить добре, я працював з досить успішною інтернет-компанією «My Free Office Online», обслуговуючи східноєвропейський напрям. Мій вебсайт «EastEurope.org» був, либонь, найбільшим україномовним ресурсом на теренах Північної Америки.

Інтернетна криза 2000 року, однак, внесла свої корективи. Фірму, з якою я співпрацював, було продано, новий власник обіцяв зберегти структуру, але не додержав свого слова, тобто його справжньою метою було банальне знищення конкурента. Відтак довелося зосереджуватися на традиційних напрямах діяльності, використовуючи інтернет уже не як бізнес, а як засіб маркетинґу й реклами.

Знайшлася інша інтернет-компанія, яка дала нам змогу обслуговувати не тільки сайт «України, Інк», а й створити цілу мережу українських сайтів, які покривали усі штати США. Це був потужний конґломерат інтернет-ресурсів української Америки, який успішно розвивався, нарощуючи свої можливості. Інтернет-компанія, з якою ми співпрацювали, завдяки й нам, розширила свою клієнтуру, досягла того рівня розвитку, коли стало можливим поставити своїх клієнтів перед вибором: або ви платите більше за платні послуги й починаєте платити за безкоштовні, або ви йдете геть.

Нам було під силу оплачувати широкий спектр напрямків роботи, і тому довелося обрізати кінці, скорочуватися й переносити в соцмережі (Фейсбук, Твіттер) те, що було у нас напрацьоване. Отож українські сторінки, присвячені окремим штатам і найбільшим містам США, трансформувалися у відповідні групи та тематичні сторінки в мережах.

Ми залишили при собі лише два напрями — «Українські Сполучені Штати» та «Український Вашинґтон», які планувалося розвивати як окремі сайти з відповідними доменами. Аналогічні тематичні сторінки, відкриті на Фейсбуці, переконали нас у недоцільності створення спеціальних сайтів за цими напрямами.

Натомість ми зайнялися створенням Української Світової Інформаційної Мережі (УСІМ), ідея якої тривожила мене від самого початку і яка зрештою почала втілюватися в життя через окремий сайт — «UkrainaInc.Net». Хоча справа пішла не так швидко, як хотілося б, наш інформаційно-аналітичний ресурс почав досить активно розвиватися.

Паралельно ми почали роботу над іншим проектом — всеукраїнським літературно-художнім, культуролоґічним і громадсько-політичним журналом «Україна», який дістав широку підтримку з боку українських літераторів. Відтак запрацював сайт «UkrainaInc.Org». Прикметно, що саме цей проект зазнав зухвалого нападу гакерів. Найбільшою мірою постраждала присутність журналу на Фейсбуці, де двічі підряд «завалювали» сторінку й блокували групу друзів журналу.

Атака на наш головний сайт «UkrainaInc.Com» зруйнувала результати нашої кількарічної роботи. Ми вимушені були змінити інтернет провайдера й по суті починати все спочатку. Наразі відновлено роботу цього сайту. Відновлюється робота сайту УСІМ, але ще багато належить зробити для повернення в інтернетний простір сайту журналу.

Симптоматично, що нашими найзапеклішими ворогами стали гакери не з російською «пропискою» і не якісь там інші чужинці, а… свої «добрі люди» з України. «Не так тії вороги, як добрії люди», — каже українське прислів‘я, і це, на жаль, так і є. Роблять усе, щоб обмежити нашу аудиторію і «глушити» наш голос як «активної діаспори».

Парадоксальність ситуації полягає в тому, що ці люди й сили, які за ними стоять, формально від імені України налагоджують співпрацю з американськими державними, діловими й громадськими колами, а на ділі роблять усе для того, щоб нашкодити українсько-американським відносинам.

Зухвало й затято діючи в своїх приватних чи корпоративних інтересах, підкуповуючи марнославних «лідерів української громади» в діаспорі, ці люди й сили, які за ними стоять, не думають про наслідки своєї діяльності проти України й українського народу, про те, що рано чи пізно «загойдають дерева на вітті апостолів злочинства і облуд» (В. Симоненко).

Зухвалість і затятість, як відомо, вимикають розум, а отже і усвідомлення того, що ми тут захищені Конституцією й законодавством США. Пропонуючи незалежні консалтинґові послуги американським державним орґанам, приватним юридичним і фізичним особам, ми маємо змогу неупереджено показувати їм, що насправді відбувається в Україні і з Україною, розкривати суть того, що американці не бачать або не розуміють і т.ін.

Як американський платник податків, Україна, Інк зацікавлена в тому, щоб наші податки, з яких формується федеральний бюджет США, а отже — й фінансова допомога українській державі та ґранти юридичним і фізичним особам в Україні, використовувалися за призначенням (на системні зміни в українському суспільстві, на створення україноцентричної системи ЗМІ, на стратеґічно продумане державотворення тощо), а не розкрадалися (не виводилися в офшори, не використовувалися на будівництво приватних маєтків та ін.).

На цьому ми стоїмо й будемо стояти як комерційна компанія, як «мозковий центр», як інформаційно-аналітична мережа, як спонсор Українського Університету й Міжнародної Фундації Лідерства та ін., і ніхто нас не зіб‘є з цього шляху.

Слава Україні!

Володимир Іваненко,

засновник і президент українсько-американської корпорації «Україна, Інк»

20 вересня 2021 р.

Натисніть на посилання, щоб підтримати Україну, Інк, Український Університет, а отже й Українську Світову Інформаційну Мережу, всеукраїнський літературно-художній, культуролоґічний та громадсько-політичний журнал «Україна». Наперед дякую вам за вашу щедрість!

SIR FRANCIS DRAKE & THE MEDIEVAL TRADE WARS

The day of Francis Drake’s return from circumnavigation has become the Day of Pirates in the modern calendar. The Spaniards, with whom he waged trade wars, called him El Draque. But this was not the reason for posting this text on my site.

Francis Drake was one of my distant relatives — we share the same DNA formula. And it was on this day, September 20, that my father, Hryhoriy Ivanenko, was born, who dedicated his life to teaching.

* * *

Francis Drake arrived back in Plymouth on 20 September 1580, with a ship laden with treasures and spices. He had set of three years ago with five small ships, but only his Golden Hind survived the treacherous Straits of Magellan to reach the Pacific. Drake landed at San Francisco Bay and claimed it for England, then crossed the Pacific to trade in the Spice Islands before setting a course for home, via the Indian Ocean and the Cape of Good Hope.

1577–1580 Circumnavigation by Sir Francis Drake

Why is Francis Drake famous?

Francis Drake was an English naval hero and explorer who was the first Englishman to circumnavigate the world (1577–1580) and was vice admiral of the fleet that destroyed the Spanish Armada (1588). Drake was as famous in his own lifetime as David Beckham is today. He was one of the most famous men in Elizabethan times.

Where did most of Drakes cargo of treasures come from?

Drake captured tons of silver, gold, coins and jewels from Spanish galleons in the Americas. Spain complained bitterly and wanted Drake hanged for piracy, but Drake was a public hero and Elizabeth I herself backed his expedition.

Life of Frances Drake

Francis Drake was born in 1540 in Tavistock, Devon, England. He first started going to sea while living in Chatham in Kent, at the age of 12 or 13. He was an apprentice on a small trading ship which was left to him when the master died. but became famous as a pirate and explorer.

During his life, Protestant England was often at war with Catholic Spain and there were rich rewards for capturing Spanish ships.

Drake, who was an incredibly bold and brilliant sailor, captured more than his fair share of Spanish ships. His pirate raids on Spanish ships off the coast of America were encouraged by Queen Elizabeth I. Drake’s successful battles against the Spanish helped England become a major sea power.

On the way round the world, Drake landed in what is now California, naming it Nova Albion (New England) and claiming it for his queen.

Knighted

Drake was knighted by Queen Elizabeth l for his courage, and for the treasures he brought back with him. He brought back enough treasure to pay off the entire national debt.

Spanish Armada

In 1587, Elizabeth I put Drake in command of an expedition to attack a Spanish fleet which was getting ready to attack England. Drake sailed right in to Cadiz harbour and wrecked the ships there, before going on to capture another hundred Spanish ships elsewhere. It was said he’d ‘singed the king of Spain’s beard’. By 1588, he was Vice-Admiral of the fleet which defeated the Spanish Armada.

Source

СЕР ФРЕНСІС ДРЕЙК І СЕРЕДНЬОВІЧНІ ТОРГОВЕЛЬНІ ВІЙНИ

День повернення Френсіса Дрейка із навколосвітнього плавання став Днем піратів у сучасному календарі. Іспанці, з якими він вів торговельні війни, називали його El Draque (Дрейка). Але не це стало приводом для розміщення на моєму сайті цього тексту.

Френсіс Дрейк був одним із моїх далеких родичів — нас поєднує одна і та ж формула ДНК. І саме цього дня, 20 вересня, народився мій батько Григорій Іваненко, який присвятив своє життя вчителюванню.

* * *

20 вересня 1580 року Френсіс Дрейк повернувся у Плимут на кораблі, завантаженому коштовностями й приправами. Три роки перед тим він вирушив у навколосвітнє плавання з п‘ятьма невеликими суднами, але тільки його «Золота Косуля» пройшла підступну Магелланову протоку, досягнувши Тихого океану. Дрейк зійшов на берег в затоці Сан-Франциско і оголосив права Англії на цю землю, а потім перетнув Тихий океан, щоб вторгувати на Індонезійських островах спецій, перш ніж взяти курс додому через Індійський океан та мис Доброї Надії.

Мапа навколосвітньої подорожі Френсіса Дрейка 1577–1580 років

Чому Френсіс Дрейк такий знаменитий?

Френсіс Дрейк був анґлійським морським героєм і дослідником, першим анґлійцем, який здійснив навколосвітнє плавання (1577–1580), і був віце-адміралом флоту, що розгромив іспанську Армаду (1588). Він був одним із найвідоміших людей за часів Єлизавети І.

Звідки взялася більшість скарбів Дрейка?

Дрейк захопив тонни срібла, золота, монет та коштовностей з іспанських галеонів в Америці. Іспанія гірко скаржилася і хотіла повісити Дрейка за піратство, але Дрейк був популярним героєм, а сама Єлизавета I підтримала його експедицію.

Життя Френсіса Дрейка

Френсіс Дрейк народився 1540 року в Тавістоку, Девон, Англія. Він вперше почав виходити на море, живучи в Чатемі, Кент, у віці 12 або 13 років. Він був учнем на невеликому торговому кораблі, який дістався йому, коли помер майстер, а прославився як пірат і дослідник.

За його життя протестантська Англія часто воювала з католицькою Іспанією, і за здобуття іспанських кораблів було багато винагород.

Дрейк, який був неймовірно сміливим і блискучим моряком, захопив більше, ніж його справедлива частка іспанських кораблів. Його піратські набіги на іспанські кораблі біля узбережжя Америки були заохочені королевою Єлизаветою І. Успішні битви Дрейка проти іспанців допомогли Англії стати великою морською державою.

По дорозі навколо світу Дрейк пристав до берега на території нинішньої Каліфорнії, назвав її Новим Альбіоном (Нова Англія) і проголосив належність цієї землі своїй королеві.

Лицар

Дрейк був посвячений у лицарі королевою Єлизаветою l за його мужність і за скарби, які він приніс із собою. Він повернув достатньо скарбів, щоб погасити весь державний борг.

Іспанська Армада

1587 року Єлизавета I призначила Дрейка командувати експедицією для наступу на іспанський флот, який готувався напасти на Англію. Дрейк пішов прямо до гавані Кадіса і розбив там кораблі, а потім захопив ще сотню іспанських кораблів в інших місцях. Казали, що він “співав королю іспанської бороди”. На 1588 рік він став віце-адміралом флоту, який розгромив іспанську Армаду.

Ориґінал цього тексту тут. Мені належить лише його переклад.

УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО, ДОБРОВОЛЬЧИЙ РУХ І… СЕМЕН СЕМЕНЧЕНКО

Мій багаторічний симпатик у соціальних мережах і однодумець у поглядах на відродження українських національних традицій і звичаїв, а також українського козацтва Броніслав Фастівець запостив на нашій тематичній сторінці «Українське козацтво» текст, який мене дуже засмутив і розчарув. Ось цей текст:

«Я думаю, що основою відродження козацької України є відродження традицій добровольчого національного воїнства та його підтримки в українському суспільстві. Це дає мені підстави вважати , що в авангарді відродження козацтва маємо тепер всеукраїнське громадське об”єднання добровольців і волонтерів “Рух Визволення” очолюваний Семеном Семенченком. Тому Українське козацтво не може стояти осторонь громадського спротиву розгорнутим в Україні репресіям проти добровольчого і волонтерського руху та його очільника Семена Семенченка, але мусимо надати цьому громадському спротиву потужну підтримку. Байдужість до долі цього визвольного руху, долі його очільника і подібних йому людей приведе до того, що реального українського козацтва ми ніколи не відродимо. Пропоную козацьким товариствам подумати над цією ситуацією в українському суспільстві».

Можна уявити, в якому емоційному стані перебував пан Фастівець, чотири рази підряд (sic!) розміщуюючи цей текст. Що так рознервувало нашого давнього автора і коментатора текстів на сторінці «Українське козацтво», можна лише здогадуватися.

На жаль, я наразі не маю профілю на Фейсбуці, а отже не маю й можливості адмінувати сторінку та коментувати опубліковані там тексти (спасибі за це «добрим людям»). Тому я вирішив висловити мої думки з приводу написаного Б. Фастівцем на своєму сайті, щоб потім хтось інший запостив посилання на мій текст у коментарях або й окремим записом у соцмережах.

Перепрошую, що мій текст, можливо, буде задовгий, але я мушу тут прямим текстом сказати те, про що раніше я писав тезисно або лише натяками. Стає очевидним, що настав час називати речі своїми іменами.

Б. Фастівець, безумовно, має рацію, пов‘язуючи козацькі традиції й сучасний добровольчий та волонтерський рух. Адже козацтво будувалося виключно на добровольчих засадах, а сучасний добровольчо-волонтерський рух виник в Україні у відповідь на російську аґресію саме завдяки живучості нашої козацької традиції. Але на цьому моя згода з паном Фастівцем і вичерпується. Далі починаються розходження, на яких я й хочу тут застановитися, оскільки ці розходження є принциповими.

Тему стану сучасного козацтва і його ролі у захисті від російської аґресії уперше я порушив у статті «Чи не час по-новому поглянути на козацтво?» на початку 2015 року (з цією статтею, до речі, пов‘язане започаткування нашої сторінки «Українське козацтво»).

Серйозний перегляд того, що відбувається в сучасному українському козацтві, було запропоновано у моєму Зверненні до нащадків і спадкоємців генеральної козацької старшини, козацької старшини та українських козаків в Україні й поза межами України сущих. У цьому тексті я запропонував конкретні кроки для очищення українського козацтва від усього наносного, що знецінює й принижує його як українську національну традицію. Йдеться передусім про «ґенеральщину» та «шароварщину».

Йшлося, зокрема, про те, щоб наше козацтво очистилося від фейкових гетьманів, генерал-хорунжих, полковників та отаманів, за якими не було видно ні козацьких полків і сотень, ні бодай орґанізованого гурту справжніх козаків, а також від захоплення суто розважальними сценічними видовищами.

Я стояв і стою за те, щоб наша увага була зосереджена на відродженні козацького духу, козацької традиції й перетворення козацтва на становий хребет українського суспільства. У цьому зв‘язку я особливо наголошував і наголошую на трансформаційній місії українського козацтва.

Незважаючи на те, що у статті про трансформаційну місію козацтва я посилався на публікації Б. Фастівця і, отже, сподівався на його підтримку, козацький полковник (без полку) Фастівець не підтримав жодну із моїх ініціатив, і це мене, щиро кажучи, засмутило й спонукало засумніватися в чистоті його помислів і щирості переконань.

Прикметно, що на час публікації моєї статті про трансформаційну місію українського козацтва пан Фастівець узявся активно виступати на захист… Семена Семенченка, який зараз переживає не кращі свої часи і доля якого раптом стала його пріоритетом. Семенченко — не єдиний, хто потрапляє то в фавор, то в немилість різних політиків. Поступатися принципами заради захисту цієї особи, очевидно, можна тоді, якщо люди мають родинні зв‘язки або якусь вигоду, а ще однією причиною може бути характерна українська нерозбірливість чи невизначеність…

Тут до речі буде сказати про те, як Б. Фастівець зреагува на мою статтю про Анатолія Балахніна як явище українського протестного руху. Останній багато в чому подібний до Семенченка, але зациклений на територіальних громадах. Обидва ж вони (і Семенченко, і Балахнін) загалом є чужими й чуждими для української справи, є явними «попутниками», які переслідують кожен свою мету, і тому пристосовуються до обставин, не маючи жодного уявлення про українські традиції, що їх, безсумнівно щиро і ревно обстоює пан Фастівець. Оця роздвоєність Б. Фастівця якраз і тривожить.

Ну, і насамкінець про рухи добровольців і волонтерів. Я не маю нічого проти цих рухів, якщо вони є україноцентричними, обстоюють своє бачення української національної ідеї, мають чітку й добре випрацювану стратеґію захисту та розбудови незалежної України на тривалу перспективу і, звичайно, підтримують ідею системних змін.

Чи є таким громадське об‘єднання «Рух Визволення», очолюване Семеном Семенченком? Не знаю. Публікації про цей рух дуже суперечливі, а біоґрафія й недорікуватість («косноязичность») самого лідера говорять самі за себе. Зважте ще й на те, що ні згаданий рух, ні сам Семенченко навіть не декларують свого зв‘язку з українським козацтвом, а от Броніслав Фастівець силкується переконати нас, що такий зв‘язок існує.

Як і Балахнін у реалізації ідеї територіальних громад, так і Семенченко у добровольчо-волонтерському русі своєю активністю дискредитують українську справу. Таких, як вони, зазвичай називають «дурнями з ініціативою». Броніслав Фастівець, маючи патріарший вік, на жаль, не навчився відділяти зерно від полови. Що ж тоді говорити про наше інфантильне суспільство? Прикро…

16 вересня 2021 р.