УКРАЇНА ІНК ПЕРЕХОДИТЬ 25-РІЧНИЙ РУБІЖ

Навесні 1995 року приїхав я до США з наміром пробути тут три місяці й повернутися назад у Київ до мого видавничо-друкарського бізнесу з новими діловими зв‘язками і, можливо, з новішим поліґрафічним обладнанням.

Не так сталося, як гадалося. Залишений мною на господарстві як ґенеральний менеджер мій колеґа Віталій Довгич не зумів порозумітися з моїми діловими партнерами, і там відбувся переворот, про суть якого я дізнався тоді, коли уже було пізно рятувати становище, а починати усе спочатку в силу тодішньої економічної ситуації в Україні було просто неможливо. Отож довелося залишися в США й оформляти «зелену картку».

На щастя, оформити дозвіл на постійне проживання вдалося оформити за кілька місяців. Уже восени 1995 року я почав займатися підготовкою до видання двомовного інформаційно-аналітичного бюлетеня «Ukrainian Mission | Українська Місія». Перший номер його вийшов на початку 1996 року.

Переїзд із штату Індіана до Мериленду позначився на перебігові бізнесу. Довелося переглянути й переосмислити багато чого в нових, столичних умовах. 20 вересня 1996 року було зареєстроване підприємство, яке ось уже двадцять п‘ять років відоме українській та іншим етнічним громадам в околиці найважливішої столиці світу як «Україна, Інк».

Поза традиційними видами діяльності (консалтинґові, перекладацькі, редакційно-видавничі та інші послуги), я активно включився в нову сферу — інтернетні послуги. Діло пішло тоді досить добре, я працював з досить успішною інтернет-компанією «My Free Office Online», обслуговуючи східноєвропейський напрям. Мій вебсайт «EastEurope.org» був, либонь, найбільшим україномовним ресурсом на теренах Північної Америки.

Інтернетна криза 2000 року, однак, внесла свої корективи. Фірму, з якою я співпрацював, було продано, новий власник обіцяв зберегти структуру, але не додержав свого слова, тобто його справжньою метою було банальне знищення конкурента. Відтак довелося зосереджуватися на традиційних напрямах діяльності, використовуючи інтернет уже не як бізнес, а як засіб маркетинґу й реклами.

Знайшлася інша інтернет-компанія, яка дала нам змогу обслуговувати не тільки сайт «України, Інк», а й створити цілу мережу українських сайтів, які покривали усі штати США. Це був потужний конґломерат інтернет-ресурсів української Америки, який успішно розвивався, нарощуючи свої можливості. Інтернет-компанія, з якою ми співпрацювали, завдяки й нам, розширила свою клієнтуру, досягла того рівня розвитку, коли стало можливим поставити своїх клієнтів перед вибором: або ви платите більше за платні послуги й починаєте платити за безкоштовні, або ви йдете геть.

Нам було під силу оплачувати широкий спектр напрямків роботи, і тому довелося обрізати кінці, скорочуватися й переносити в соцмережі (Фейсбук, Твіттер) те, що було у нас напрацьоване. Отож українські сторінки, присвячені окремим штатам і найбільшим містам США, трансформувалися у відповідні групи та тематичні сторінки в мережах.

Ми залишили при собі лише два напрями — «Українські Сполучені Штати» та «Український Вашинґтон», які планувалося розвивати як окремі сайти з відповідними доменами. Аналогічні тематичні сторінки, відкриті на Фейсбуці, переконали нас у недоцільності створення спеціальних сайтів за цими напрямами.

Натомість ми зайнялися створенням Української Світової Інформаційної Мережі (УСІМ), ідея якої тривожила мене від самого початку і яка зрештою почала втілюватися в життя через окремий сайт — «UkrainaInc.Net». Хоча справа пішла не так швидко, як хотілося б, наш інформаційно-аналітичний ресурс почав досить активно розвиватися.

Паралельно ми почали роботу над іншим проектом — всеукраїнським літературно-художнім, культуролоґічним і громадсько-політичним журналом «Україна», який дістав широку підтримку з боку українських літераторів. Відтак запрацював сайт «UkrainaInc.Org». Прикметно, що саме цей проект зазнав зухвалого нападу гакерів. Найбільшою мірою постраждала присутність журналу на Фейсбуці, де двічі підряд «завалювали» сторінку й блокували групу друзів журналу.

Атака на наш головний сайт «UkrainaInc.Com» зруйнувала результати нашої кількарічної роботи. Ми вимушені були змінити інтернет провайдера й по суті починати все спочатку. Наразі відновлено роботу цього сайту. Відновлюється робота сайту УСІМ, але ще багато належить зробити для повернення в інтернетний простір сайту журналу.

Симптоматично, що нашими найзапеклішими ворогами стали гакери не з російською «пропискою» і не якісь там інші чужинці, а… свої «добрі люди» з України. «Не так тії вороги, як добрії люди», — каже українське прислів‘я, і це, на жаль, так і є. Роблять усе, щоб обмежити нашу аудиторію і «глушити» наш голос як «активної діаспори».

Парадоксальність ситуації полягає в тому, що ці люди й сили, які за ними стоять, формально від імені України налагоджують співпрацю з американськими державними, діловими й громадськими колами, а на ділі роблять усе для того, щоб нашкодити українсько-американським відносинам.

Зухвало й затято діючи в своїх приватних чи корпоративних інтересах, підкуповуючи марнославних «лідерів української громади» в діаспорі, ці люди й сили, які за ними стоять, не думають про наслідки своєї діяльності проти України й українського народу, про те, що рано чи пізно «загойдають дерева на вітті апостолів злочинства і облуд» (В. Симоненко).

Зухвалість і затятість, як відомо, вимикають розум, а отже і усвідомлення того, що ми тут захищені Конституцією й законодавством США. Пропонуючи незалежні консалтинґові послуги американським державним орґанам, приватним юридичним і фізичним особам, ми маємо змогу неупереджено показувати їм, що насправді відбувається в Україні і з Україною, розкривати суть того, що американці не бачать або не розуміють і т.ін.

Як американський платник податків, Україна, Інк зацікавлена в тому, щоб наші податки, з яких формується федеральний бюджет США, а отже — й фінансова допомога українській державі та ґранти юридичним і фізичним особам в Україні, використовувалися за призначенням (на системні зміни в українському суспільстві, на створення україноцентричної системи ЗМІ, на стратеґічно продумане державотворення тощо), а не розкрадалися (не виводилися в офшори, не використовувалися на будівництво приватних маєтків та ін.).

На цьому ми стоїмо й будемо стояти як комерційна компанія, як «мозковий центр», як інформаційно-аналітична мережа, як спонсор Українського Університету й Міжнародної Фундації Лідерства та ін., і ніхто нас не зіб‘є з цього шляху.

Слава Україні!

Володимир Іваненко,

засновник і президент українсько-американської корпорації «Україна, Інк»

20 вересня 2021 р.

Натисніть на посилання, щоб підтримати Україну, Інк, Український Університет, а отже й Українську Світову Інформаційну Мережу, всеукраїнський літературно-художній, культуролоґічний та громадсько-політичний журнал «Україна». Наперед дякую вам за вашу щедрість!

SIR FRANCIS DRAKE & THE MEDIEVAL TRADE WARS

The day of Francis Drake’s return from circumnavigation has become the Day of Pirates in the modern calendar. The Spaniards, with whom he waged trade wars, called him El Draque. But this was not the reason for posting this text on my site.

Francis Drake was one of my distant relatives — we share the same DNA formula. And it was on this day, September 20, that my father, Hryhoriy Ivanenko, was born, who dedicated his life to teaching.

* * *

Francis Drake arrived back in Plymouth on 20 September 1580, with a ship laden with treasures and spices. He had set of three years ago with five small ships, but only his Golden Hind survived the treacherous Straits of Magellan to reach the Pacific. Drake landed at San Francisco Bay and claimed it for England, then crossed the Pacific to trade in the Spice Islands before setting a course for home, via the Indian Ocean and the Cape of Good Hope.

1577–1580 Circumnavigation by Sir Francis Drake

Why is Francis Drake famous?

Francis Drake was an English naval hero and explorer who was the first Englishman to circumnavigate the world (1577–1580) and was vice admiral of the fleet that destroyed the Spanish Armada (1588). Drake was as famous in his own lifetime as David Beckham is today. He was one of the most famous men in Elizabethan times.

Where did most of Drakes cargo of treasures come from?

Drake captured tons of silver, gold, coins and jewels from Spanish galleons in the Americas. Spain complained bitterly and wanted Drake hanged for piracy, but Drake was a public hero and Elizabeth I herself backed his expedition.

Life of Frances Drake

Francis Drake was born in 1540 in Tavistock, Devon, England. He first started going to sea while living in Chatham in Kent, at the age of 12 or 13. He was an apprentice on a small trading ship which was left to him when the master died. but became famous as a pirate and explorer.

During his life, Protestant England was often at war with Catholic Spain and there were rich rewards for capturing Spanish ships.

Drake, who was an incredibly bold and brilliant sailor, captured more than his fair share of Spanish ships. His pirate raids on Spanish ships off the coast of America were encouraged by Queen Elizabeth I. Drake’s successful battles against the Spanish helped England become a major sea power.

On the way round the world, Drake landed in what is now California, naming it Nova Albion (New England) and claiming it for his queen.

Knighted

Drake was knighted by Queen Elizabeth l for his courage, and for the treasures he brought back with him. He brought back enough treasure to pay off the entire national debt.

Spanish Armada

In 1587, Elizabeth I put Drake in command of an expedition to attack a Spanish fleet which was getting ready to attack England. Drake sailed right in to Cadiz harbour and wrecked the ships there, before going on to capture another hundred Spanish ships elsewhere. It was said he’d ‘singed the king of Spain’s beard’. By 1588, he was Vice-Admiral of the fleet which defeated the Spanish Armada.

Source

СЕР ФРЕНСІС ДРЕЙК І СЕРЕДНЬОВІЧНІ ТОРГОВЕЛЬНІ ВІЙНИ

День повернення Френсіса Дрейка із навколосвітнього плавання став Днем піратів у сучасному календарі. Іспанці, з якими він вів торговельні війни, називали його El Draque (Дрейка). Але не це стало приводом для розміщення на моєму сайті цього тексту.

Френсіс Дрейк був одним із моїх далеких родичів — нас поєднує одна і та ж формула ДНК. І саме цього дня, 20 вересня, народився мій батько Григорій Іваненко, який присвятив своє життя вчителюванню.

* * *

20 вересня 1580 року Френсіс Дрейк повернувся у Плимут на кораблі, завантаженому коштовностями й приправами. Три роки перед тим він вирушив у навколосвітнє плавання з п‘ятьма невеликими суднами, але тільки його «Золота Косуля» пройшла підступну Магелланову протоку, досягнувши Тихого океану. Дрейк зійшов на берег в затоці Сан-Франциско і оголосив права Англії на цю землю, а потім перетнув Тихий океан, щоб вторгувати на Індонезійських островах спецій, перш ніж взяти курс додому через Індійський океан та мис Доброї Надії.

Мапа навколосвітньої подорожі Френсіса Дрейка 1577–1580 років

Чому Френсіс Дрейк такий знаменитий?

Френсіс Дрейк був анґлійським морським героєм і дослідником, першим анґлійцем, який здійснив навколосвітнє плавання (1577–1580), і був віце-адміралом флоту, що розгромив іспанську Армаду (1588). Він був одним із найвідоміших людей за часів Єлизавети І.

Звідки взялася більшість скарбів Дрейка?

Дрейк захопив тонни срібла, золота, монет та коштовностей з іспанських галеонів в Америці. Іспанія гірко скаржилася і хотіла повісити Дрейка за піратство, але Дрейк був популярним героєм, а сама Єлизавета I підтримала його експедицію.

Життя Френсіса Дрейка

Френсіс Дрейк народився 1540 року в Тавістоку, Девон, Англія. Він вперше почав виходити на море, живучи в Чатемі, Кент, у віці 12 або 13 років. Він був учнем на невеликому торговому кораблі, який дістався йому, коли помер майстер, а прославився як пірат і дослідник.

За його життя протестантська Англія часто воювала з католицькою Іспанією, і за здобуття іспанських кораблів було багато винагород.

Дрейк, який був неймовірно сміливим і блискучим моряком, захопив більше, ніж його справедлива частка іспанських кораблів. Його піратські набіги на іспанські кораблі біля узбережжя Америки були заохочені королевою Єлизаветою І. Успішні битви Дрейка проти іспанців допомогли Англії стати великою морською державою.

По дорозі навколо світу Дрейк пристав до берега на території нинішньої Каліфорнії, назвав її Новим Альбіоном (Нова Англія) і проголосив належність цієї землі своїй королеві.

Лицар

Дрейк був посвячений у лицарі королевою Єлизаветою l за його мужність і за скарби, які він приніс із собою. Він повернув достатньо скарбів, щоб погасити весь державний борг.

Іспанська Армада

1587 року Єлизавета I призначила Дрейка командувати експедицією для наступу на іспанський флот, який готувався напасти на Англію. Дрейк пішов прямо до гавані Кадіса і розбив там кораблі, а потім захопив ще сотню іспанських кораблів в інших місцях. Казали, що він “співав королю іспанської бороди”. На 1588 рік він став віце-адміралом флоту, який розгромив іспанську Армаду.

Ориґінал цього тексту тут. Мені належить лише його переклад.

УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО, ДОБРОВОЛЬЧИЙ РУХ І… СЕМЕН СЕМЕНЧЕНКО

Мій багаторічний симпатик у соціальних мережах і однодумець у поглядах на відродження українських національних традицій і звичаїв, а також українського козацтва Броніслав Фастівець запостив на нашій тематичній сторінці «Українське козацтво» текст, який мене дуже засмутив і розчарув. Ось цей текст:

«Я думаю, що основою відродження козацької України є відродження традицій добровольчого національного воїнства та його підтримки в українському суспільстві. Це дає мені підстави вважати , що в авангарді відродження козацтва маємо тепер всеукраїнське громадське об”єднання добровольців і волонтерів “Рух Визволення” очолюваний Семеном Семенченком. Тому Українське козацтво не може стояти осторонь громадського спротиву розгорнутим в Україні репресіям проти добровольчого і волонтерського руху та його очільника Семена Семенченка, але мусимо надати цьому громадському спротиву потужну підтримку. Байдужість до долі цього визвольного руху, долі його очільника і подібних йому людей приведе до того, що реального українського козацтва ми ніколи не відродимо. Пропоную козацьким товариствам подумати над цією ситуацією в українському суспільстві».

Можна уявити, в якому емоційному стані перебував пан Фастівець, чотири рази підряд (sic!) розміщуюючи цей текст. Що так рознервувало нашого давнього автора і коментатора текстів на сторінці «Українське козацтво», можна лише здогадуватися.

На жаль, я наразі не маю профілю на Фейсбуці, а отже не маю й можливості адмінувати сторінку та коментувати опубліковані там тексти (спасибі за це «добрим людям»). Тому я вирішив висловити мої думки з приводу написаного Б. Фастівцем на своєму сайті, щоб потім хтось інший запостив посилання на мій текст у коментарях або й окремим записом у соцмережах.

Перепрошую, що мій текст, можливо, буде задовгий, але я мушу тут прямим текстом сказати те, про що раніше я писав тезисно або лише натяками. Стає очевидним, що настав час називати речі своїми іменами.

Б. Фастівець, безумовно, має рацію, пов‘язуючи козацькі традиції й сучасний добровольчий та волонтерський рух. Адже козацтво будувалося виключно на добровольчих засадах, а сучасний добровольчо-волонтерський рух виник в Україні у відповідь на російську аґресію саме завдяки живучості нашої козацької традиції. Але на цьому моя згода з паном Фастівцем і вичерпується. Далі починаються розходження, на яких я й хочу тут застановитися, оскільки ці розходження є принциповими.

Тему стану сучасного козацтва і його ролі у захисті від російської аґресії уперше я порушив у статті «Чи не час по-новому поглянути на козацтво?» на початку 2015 року (з цією статтею, до речі, пов‘язане започаткування нашої сторінки «Українське козацтво»).

Серйозний перегляд того, що відбувається в сучасному українському козацтві, було запропоновано у моєму Зверненні до нащадків і спадкоємців генеральної козацької старшини, козацької старшини та українських козаків в Україні й поза межами України сущих. У цьому тексті я запропонував конкретні кроки для очищення українського козацтва від усього наносного, що знецінює й принижує його як українську національну традицію. Йдеться передусім про «ґенеральщину» та «шароварщину».

Йшлося, зокрема, про те, щоб наше козацтво очистилося від фейкових гетьманів, генерал-хорунжих, полковників та отаманів, за якими не було видно ні козацьких полків і сотень, ні бодай орґанізованого гурту справжніх козаків, а також від захоплення суто розважальними сценічними видовищами.

Я стояв і стою за те, щоб наша увага була зосереджена на відродженні козацького духу, козацької традиції й перетворення козацтва на становий хребет українського суспільства. У цьому зв‘язку я особливо наголошував і наголошую на трансформаційній місії українського козацтва.

Незважаючи на те, що у статті про трансформаційну місію козацтва я посилався на публікації Б. Фастівця і, отже, сподівався на його підтримку, козацький полковник (без полку) Фастівець не підтримав жодну із моїх ініціатив, і це мене, щиро кажучи, засмутило й спонукало засумніватися в чистоті його помислів і щирості переконань.

Прикметно, що на час публікації моєї статті про трансформаційну місію українського козацтва пан Фастівець узявся активно виступати на захист… Семена Семенченка, який зараз переживає не кращі свої часи і доля якого раптом стала його пріоритетом. Семенченко — не єдиний, хто потрапляє то в фавор, то в немилість різних політиків. Поступатися принципами заради захисту цієї особи, очевидно, можна тоді, якщо люди мають родинні зв‘язки або якусь вигоду, а ще однією причиною може бути характерна українська нерозбірливість чи невизначеність…

Тут до речі буде сказати про те, як Б. Фастівець зреагува на мою статтю про Анатолія Балахніна як явище українського протестного руху. Останній багато в чому подібний до Семенченка, але зациклений на територіальних громадах. Обидва ж вони (і Семенченко, і Балахнін) загалом є чужими й чуждими для української справи, є явними «попутниками», які переслідують кожен свою мету, і тому пристосовуються до обставин, не маючи жодного уявлення про українські традиції, що їх, безсумнівно щиро і ревно обстоює пан Фастівець. Оця роздвоєність Б. Фастівця якраз і тривожить.

Ну, і насамкінець про рухи добровольців і волонтерів. Я не маю нічого проти цих рухів, якщо вони є україноцентричними, обстоюють своє бачення української національної ідеї, мають чітку й добре випрацювану стратеґію захисту та розбудови незалежної України на тривалу перспективу і, звичайно, підтримують ідею системних змін.

Чи є таким громадське об‘єднання «Рух Визволення», очолюване Семеном Семенченком? Не знаю. Публікації про цей рух дуже суперечливі, а біоґрафія й недорікуватість («косноязичность») самого лідера говорять самі за себе. Зважте ще й на те, що ні згаданий рух, ні сам Семенченко навіть не декларують свого зв‘язку з українським козацтвом, а от Броніслав Фастівець силкується переконати нас, що такий зв‘язок існує.

Як і Балахнін у реалізації ідеї територіальних громад, так і Семенченко у добровольчо-волонтерському русі своєю активністю дискредитують українську справу. Таких, як вони, зазвичай називають «дурнями з ініціативою». Броніслав Фастівець, маючи патріарший вік, на жаль, не навчився відділяти зерно від полови. Що ж тоді говорити про наше інфантильне суспільство? Прикро…

16 вересня 2021 р.

ХАЙ ПРОКИНЕТЬСЯ НАША ҐЕНЕТИЧНА ПАМ‘ЯТЬ!

Відкритий лист до шляхетних родів з українським корінням

Ясновельможні й високодостойні нащадки славних знатних родів із теренів України-Русі!

Запропонована мною з колеґами-однодумцями концепція системних змін, оприлюднена у циклі збірок статей та нотаток та у планах-проспектах подальших фундаментальних досліджень, не зацікавила українське суспільство навіть на рівні обговорення самої ідеї.

Незважаючи на те, що ці багаторічні напрацювання повністю відповідають запитам українського суспільства, згадані праці навіть не тільки не обговорюються бодай у вузьких колах осіб, які багато пишуть і говорять на означені теми, але й створюють враження свідомого іґнорування та замовчування. Склалася ситуація, про яку Т. Шевченко писав:

«…їм неначе рот зашито,
Ніхто й не гавкне, не лайне,
Неначе й не було мене.
Не похвали собі, громадо!
Без неї, може, обійдусь,
А ради жду собі, поради!»

І це однаковою мірою стосується як України, так і діаспори.

В Україні, де пишним цвітом процвітають плаґіат і наукова недоброчесність, наші епіґони безсоромно використовують ідеї й окремі концепти з наших напрацювань без будь-якого послання на джерела і у відповідь на наші нагадування про вимогу додержання авторського права, відверто й зухвало пишуть нам у приват, що вони не хочуть робити нам рекламу.

Прикметно, що в Україні спокійно працюють під контролем антиукраїнських сил декілька позірно україноцентричних проектів, очолюваних людьми без пристойної фахової освіти й без елементарної загальної культури, завданням яких є дискредитація декларованих нами ідеї й концепцій і які явно шкодять Україні й українській справі.

Ще більшою мірою проявляє себе цинічне вичищення нашої присутності у соціальних мережах. Упродовж останніх років було підступно знищено три мої особисті профілі на Фейсбуці й десятки тематичних сторінок наших «мозкових центрів» і груп за найголовнішими напрямами наших студій. Здійснюються й гакерські атаки на наші вебсайти…

Роблять це не антиукраїнські сили десь із-поза меж України й української діаспори. Сліди гакерів ведуть до «своїх» — українських спецслужб та їхніх таємних аґентів, чиї ай-пі адреси проявляються в радіусі ста миль від українських дипломатичних місій за кордоном, зокрема в США. Словом, «не так тії вороги, як добрії люди»!

Деструктивні сили в Україні, в українському суспільстві і в українській діаспорі, гальмуючи процеси українського націєтворення й державотворення, працюючи на ворогів України й української справи або допомагаючи їм, роблять ставку на інфантилізм українського суспільства та на спричинену тривалим пануванням радянського суспільного устрою його наркотичну залежність від державного патерналізму.

Головний запит українського суспільства зводиться до того, щоб хтось прийшов і зробив для нього те, що мало б зробити само суспільство. Потребою українців у патерналізмі ось уже тридцять років поспіль користуються сили, які будують свою «націю» і свою «державу» в Україні за рахунок ресурсів українського народу і які, звісно, дбають про свої власні інтереси, але аж ніяк не дбають про Україну та український народ.

Довірливі українці купуються на обіцянки, демократичним способом (через вибори) допускають до влади осіб, їхні клани або й цілі приватні політичні партії (орґанізації) з кримінальним підґрунтям та намірами, які опираються на оліґархію та розкрадають національні багатства та ін. Внаслідок цього величезні кошти виводяться в офшори, витрачаються на будівництво розкішних палаців, складуються готівкою у приватних сховищах, а природні ресурси розграбовуються, індустріальні потужності виснажуються і не оновлюються, населення України біднішає, не відновлюється, приречене на вимирання. Це загрожує повним зникнення українського етносу і, відтак, не обіцяє перспектив для України як держави українського народу.

Оскільки системні зміни в Україні практично неможливі з огляду на прихильність українського люду до патерналізму, ми дійшли думки, що для успішного поступу України, очевидно, треба продуктивно використати саме цю суспільну проблему. Потім через розв‘язання цієї проблеми випрацювати способи подорослішання українського суспільства, підвищення рівня його національної свідомості й громадянської зрілості й, зрештою, вийти на втілення в життя ідеї устроєвих змін для України.

Це мало б стати місією української інтелектуальної еліти, але рівень національної свідомості й громадянської зрілості навіть цієї еліти, вирощеної за радянськими традиціями, залишає бажати кращого. Маємо тут згадати слова М. Ґанді:

«Еліта, вихована колонізатором, є головним ворогом свого народу».

На жаль, «українська радянська трудова інтеліґенція» продовжує самовідтворюватися саме як продукт колонізації і як «ворог свого народу».

У цьому зв‘язку особливо мене засмучує український журналістський корпус, а отже — і стан української журналістики та засобів масової інформації. Ніхто ні в Україні, ні в діаспорі не проявляє навіть бажання обговорювати ідеї створення україноцентричної системи ЗМІ, й займатися реальним захистом інформаційного суверенітету та зміцненням інформаційної безпеки України й українського суспільства.

Щось подібне відбувається і з українським козацтвом. Ми спробували винести на обговорення ідею згуртування українського козацтва у Всеукраїнському козацькому русі та перетворення козацтва на становий хребет українського суспільства й спонукати його виконати свою трансформаційну місію. Але й українське козацтво воліє залишатися вірним традиції «шароварщини» й «генеральщини», дозволеній йому російсько-імперськими та радянськими силами. Вирости у серйозну рушійну силу воно навіть не намагається.

Так само викликає занепокоєння й українська діаспора, яка, за незначними винятками, перетворилася на пасивного спостерігача за процесами націєтворення й державотворення в Україні. Кількісно розширюючись (аж надто багато українців покидають ареали свого природного розселення), вона помітно деґрадує в якісному вимірі. В діаспорі відбуваються процеси розшарування, аналоґчні тим, що ми бачимо в українському суспільстві. Цим користуються ті, кого я називаю «номенклатурною діаспорою», хто видає себе за «лідера української громади» у зарубіжжі, але те «лідерство» зводиться до участі в імпрезах та колекціонуванні орденів і медалей України (одні й ті ж люди не гребують брати нагороди з рук президентів з сумнівно проукраїнськими і навіть антиукраїнськими поглядами), але навіть не намагаються очолити продуктивний вплив діаспори — частини світового українства як рушійної сили системних змін в Україні й українському суспільстві за прикладом діаспор інших народів.

З огляду на ситуацію, що склалася, ми вирішили звернутися до представників україноцентричних аристократичних, знатних, шляхетних родів з теренів України, які ґенетично запроґрамовані на здатність до стратеґічного мислення, продукування конструктивних ідей та випрацювання ефективних способів втілення їх у життя.

Для початку ми хочемо згуртувати бодай вузьке коло наших однодумців навколо Українського Університетського Клубу, щоб потім поступово розширювати це коло до утворення організації й інститутів української аристократії/знаті/шляхти. Почнемо з дискусій, продовжимо випрацюванням ідей, платформ, проектів, а відтак вийдемо на проґрами, які знайдуть відгомін і застосування в українському суспільстві та діаспорі й нарешті спричиняться до системних устроєвих змін.

Ми розраховуємо на те, щоб об‘єднати зусилля україноцентричних нащадків аристократичних/знатних/шляхетних родів України-Русі в кожній області, в кожному районі, в кожному місті.

Отже, якщо ви вважаєте себе україноцентричним представником української аристократії/знаті/шляхти, просимо зголошуватися на адресу електронної пошти Українського Університетського Клубу або на мою особисту. Наразі немає значення, живете ви в Україні чи в діаспорі, маєте ви чи не маєте українське громадянство. Головне для нас — ваша україноцентричність і щире зацікавлення в тому, щоб зробити добре діло для України й української справи. Нехай прокинеться наша ґенетична пам‘ять, дарована нам Всевишнім!

Слава Україні!

Проф. Др. Володимир Іваненко,
Президент Українського Університетського Клубу,
Нащадок старовинного шляхетського роду.

6–12 вересня 2021 р.

З ВІДГУКІВ ЧИТАЧІВ

Анатолій Матвійчук, Народний артист України, співак, поет, журналіст:

«Пане Володимире, дякую Вам за інформування моєї скромної особи. Мені справді цікаво і дуже імпонує ваша креативність і не байдужість до проблем України. Але я буду відвертим: якщо ви хочете знайти спільників цієї справи в Україні – змініть трохи свій тон спілкування з Вашими потенційними союниками. Не знаю, як інших, а мене особисто трохи відштовхнули від спілкування менторський тон і позиція беззаперечної правоти, нав’язування якоїсь дискусії навіть там, де її не існує. Здивувало також, що ви брали мої публікації у Фейсбуці і заочно полемізували зі мною в характерному для вас зверхньому стилі… Повірте, все це не сприяє комунікації і не об’єднує однодумців! Ви як фахівець у царині інформації маєте розуміти, що новий час диктує нові форми текстового донесення і візуальної подачі думок. Тож, зичу щиро Вам успіхів успіхів на цьому шляху. З повагою – Анатолій Матвійчук».

Зверніть увагу на те, що автор відгуку не зреаґував на жодну із висловлених у тексті тез по суті. Його роздратував «менторський тон», який багатьом справді може не подобатися, але цей тон не нівелює суть сказаного.

Право учителя — говорити якраз менторським тоном, і це право дане мені Всевишнім. В усякому разі, я не бачу сенсу бути лагідним із людьми, які хочуть кращого життя, але по суті нічого не хочуть змінювати. Навіщо мені такі союзники? Пристосовництво — доля попутників, але не союзників. Союз міцний чистотою помислів і щирістю переконань.

WHAT’S WRONG WITH “TEXTY.ORG.UA”

Texty.org.ua has published the next, the 93rd disinformation monitoring report “Discrediting independence, trying to cause disenchantment of the US”.

How did Texty.org.ua see the misinformation this time? Here are the main theses:

  • Criticizing any action in preparation of Independence Day
  • Trying to show that Ukrainians are poorer than during Soviet times
  • Threatening with “the Afghan lesson” for Ukraine
  • Zelensky’s either weak or a dictator, or both
  • Crimean platform “irrelevant”
  • Learn how different topics raised by Russian disinformation have evolved over time with our interactive visualization

Let us dwell on these theses.

First: “Criticizing any action in preparation of Independence Day”. Yes, there was criticism; we also criticized. What is the misinformation here? That criticism took place? After all, criticism is not information as such, by definition, and it is an expression of opinion. If we see disinformation in the very event of criticism, it is a restriction of freedom of speech in its most primitive manifestation. This is exactly the restriction of freedom of speech that took place in the USSR.

Second: “Trying to show that Ukrainians are poorer than during Soviet times”. This thesis is fully related to the above. But here we have an even more primitive idea of misinformation, when it is the “attempt to persuade” that appears to be a fait accompli. Of course, after the collapse of the USSR, in independent Ukraine, Ukrainians began to live better in some ways, but in some ways, perhaps worse. Thus, views (opinion) on this may be different depending on the breadth of coverage of the topic and the depth of its study. But what’s the point of misinformation here?

Third: “Threatening with “the Afghan lesson” for Ukraine”. I will go back to what was said above, but I will repeat the question: what is the point of misinformation?! “Frightened” is definitely not disinformation, but a phenomena of a completely different order. Well, as for the “lesson of Afghanistan” for Ukraine, it is a topic for a serious conversation. I am thinking of writing an article on this topic, in which I want to show both Ukrainians and Americans how thoughtless and costly it is to export/import political ideas (in this case, Western democracy) without taking into account national traditions and customs. In twenty years, the Americans have spent a trillion dollars on Afghanistan, and now we see how all these efforts have turned out. The United States has invested much less in Ukraine (it will be interesting to calculate). What did these funds go to? Something was taken offshore, something went to the construction of palaces in the suburbs, something was hidden in mattresses… And only a handful went to the apparent “reforms” and insignificant projects. Exports/imports of extreme liberalism from the west faced exports/imports of “Russian world” from the east. There is no conscious force in Ukraine that can unite the infantile degraded Ukrainian society, raise the level of its national consciousness and civic maturity, make systemic changes and start building a successful and prosperous Ukraine on the basis of Ukrainian national traditions and customs.

Forth: “Zelensky’s either weak or a dictator, or both”. Here we come! I do not want to repeat, but what is the disinformation that must be refuted by the American grant? What is it here, let’s use a synonym for the word “disinformation”, a lie? Nobody doubts that Zelenskyy is weak as a president, as a politician, as a person. And he doesn’t even seem to be going strong. I personally wrote about this back in 2019 during the presidential race. Is he a dictator? Someone may have reason to say so, and such an view (opinion) is clearly not disinformation. Yes, in Zelenskyy’s case, there is a noticeable tendency towards dictatorship, and those who stand behind him probably want him to grow into a dictator. What are the chances of a “weak dictator” to survive in politics? None! It is sad that under the guise of combating disinformation, a solid independent resource is showing its dependence.

Fifth: “Crimean platform ‘irrelevant’”. And again — a clear water view (opinion): someone considers the “Crimean platform” important, and someone — unimportant. There is no disinformation here! In my opinion, it is very good that this discussion has been organized in Ukraine. But I think it would be much more important if Ukraine finally (sic!) initiated a summit in the Budapest Memorandum format and the Helsinki Accords revision and renewal, ie the fundamental principles of security and cooperation in Europe and thus around the world (for more see my book “Budapest Format”).

Here is the object of attention of Texty.org.ua analysts:

“¹mainstream Ukrainian sites, all news (topic names reflect manipulations used in the topic. Accordingly, news on Ukrainian mainstream sites on the same topic may completely differ from manipulative materials)

²mainstream Russian sites, all news

³local Ukrainian sites, all news

⁴Ukrainian clickbait sites, manipulative news only

⁵Russian sites targeting Ukraine, manipulative news only

⁶Pupular in Ukraine telegram channels, all news”.

It is very good that Texty.org.ua was able to analyze 18,000 publications (the list of Internet resources provided at the end of the report is also impressive), which revealed attempts to “discredit Independence” and the Crimean platform, to provoke “distrust in the United States”, etc.

It is remarkable that one of American think tanks, National Democratic Institute, funded this study. But as an American taxpayer, I would not want these think tanks to pay for such insignificant research as this pseudo-scientific but overly propagandistic Texty.org.ua project.

Unfortunately, the article does not mention what research methods were used, or whether the concepts and categories “information” and “analytics”, “news” and “views” (“opinion”) were clearly distinguished. If researchers sought disinformation in analytics and views (opinion), then it practically destroys the scientific value and quality of research.

Such suspicion is suggested by the first paragraph in Roman Kulchynsky’s message on LinkedIn, where he mentions pseudo-experts, pseudo-sociologists and political PR people. These categories of people are easily associated with analytics and views (opinions), but they have nothing to do with information and news production. 

There is no doubt that in information (news) publications of monitored resources you can find a huge amount of real disinformation. But what is the point of bringing under the clear concept of “disinformation”, something that clearly does not fall into this category and probably belongs to the evaluative judgments?

Obviously, it is necessary to fight against evaluative judgments (views, opinions) that harm Ukraine and the Ukrainian cause, as they are not part of purely informational (news) journalism, but propaganda.

However, Texty.org.ua avoids talking about it, and therefore there is an explanation: this resource often shows its propagandistic nature. On the eve of Independence Day, my attention was drawn to a clearly propagandistic article about Ukraine’s achievements during the years of independence.

The publication in question is also not without this drawback. Also pay attention to what wording is used in the article to prove the existence of disinformation: “criticized”“tried to persuade”“scared” and others.

This gives grounds to conclude that Texty.org.ua has resorted to the substitution of concepts and categories, topics and subjects of study. From a scientific point of view, this study acquires questionable value. I claim this as a theorist and methodologist of journalism.

It is unfortunate that a solid resource, which in many respects differs favorably from other think tanks in Ukraine, is misleading and, positioning itself as independent, is in fact under the influence of forces that cannot be called Ukrainocentric.

I had an attempt to communicate with the Texty.org.ua founder, Roman Kulchynsky. I would like Texty.org.ua to focus more on the systemic problems of Ukrainian nation and state building.

Unfortunately, Mr. Kulchynsky remained in his position as a supporter of “small steps” and situational reforms. He is not interested in the idea of creating a Ukrainocentric media system capable of clearing the information space and strengthening Ukraine’s information sovereignty, and thus protecting Ukrainian society from hostile disinformation and propaganda.

Prof. Dr. Volodymyr Ivanenko 

August 30–31, 2021

ЩО НЕ ТАК З «ТЕКСТАМИ»

«Тексти.орґ.юей» опублікували черговий, уже 93-й звіт про моніторинґ дезінформації «Дискредитація Незалежності, спроба викликати зневіру в США та Кримська платформа».

В чому «Тексти» побачили дезінформацію на цей раз? Ось основні тези:

  • Критикували всі дії з підготовки до святкування Дня Незалежності.
  • Намагалися переконати, що українці стали біднішими ніж в СРСР
  • Лякали «уроком Афганістану» для України
  • Зеленський то слабкий то диктатор
  • Кримська платформа «не важлива»
  • Дивіться, як змінювались теми дезінформації протягом року, на інтерактивній візуалізації

Застановимося на перелічених тезах.

Перша«Критикували всі дії з підготовки до святкування Дня Незалежності». Так, критика мала місце; ми також критикували. У чому тут дезінформація? У тому, що критика мала місце? Зрештою, критика не є інформацією як такою, за визначенням, і полягає вона у висловлюванні погляду (опінії). Якщо в самому факті критики бачити дезінформацію, то це — обмеження свободи слова у найпримітивнішому його прояві. Саме таке обмеження свободи слова мало місце в СРСР.

Друга«Намагалися переконати, що українці стали біднішими ніж в СРСР». Цієї тези повністю стосується сказане вище. Але тут маємо ще примітивніше уявлення про дезінформацію, коли саме «намагання переконати» видається за доконаний факт брехні. Звичайно, після розпаду СРСР, уже в незалежній Україні в чомусь українці стали жити краще, але в чомусь, можливо, й гірше. Отже, погляди (опінії) на це можуть бути різними в залежності від широти охоплення теми й глибини її дослідження. Але до чого тут дезінформація?

Третя«Лякали «уроком Афганістану» для України». Знову відішлю до сказаного вище, але повторю запитання: до чого тут дезінформація?! «Лякали» — зрозуміло ж, ніяка не дезінформація, а явище зовсім іншого порядку. Ну, а що стосується «уроку Афганістану» для України, то це — тема для серйозної розмови. Я сам думаю написати статтю на цю тему, в якій хочу показати і українцям, і американцям, наскільки бездумним і затратним є експорт/імпорт політичних ідей (в даному випадку — західної демократії) без урахування національних традицій і звичаїв. За двадцять років американці витратили на Афганістан трильйон доларів, і зараз ми бачимо, чим усі ці старання обернулися. В Україну США вклали значно менші кошти (цікаво буде підрахувати). На що ці кошти пішли? Щось виведено в офшори, щось пішло на будівництво палаців у передмістях, щось заховано в матрацах… І лише дещиця пішла на позірні «реформи» та нікчемні проекти. Експорт/імпорт крайнього лібералізму із заходу зіткнувся з експортом/імпортом «русского міра» зі сходу. В Україні немає жодної притомної сили, яка змогла б згуртувати інфантильне деґрадоване українське суспільство, піднести рівень його національної свідомості й громадянської зрілості, здійснити устроєві зміни й на основі національних традицій і звичаїв почати будувати успішну й квітучу Україну.

Четверта«Зеленський то слабкий то диктатор». Ну, от ми й приїхали! Не хочеться повторюватися, але — в чому тут дезінформація, яку треба спростовувати коштом американського ґранту? У чому тут, давайте скористаємося синонімом до слова «дезінформація», брехня? Що Зеленський слабкий як президент, як політик, як особистість, у цьому ніхто не сумнівається. І сильним він, здається, ставати навіть не збирається. Про це я особисто писав ще 2019 року під час президентських перегонів. Чи є він диктатором? Хтось, можливо, має підстави так стверджувати, і така думка (опінія) однозначно не є дезінформацією. Так, за Зеленським помітна тенденція до диктаторства, і ті, хто за ним стоять, напевно хочуть виростити з нього диктатора. Які шанси вижити в політиці у «слабкого диктатора»? Та ніякі! Сумно, що під виглядом боротьби з дезінформацією солідний незалежний ресурс проявляє свою залежність.

П‘яте«Кримська платформа «не важлива»». І знову — чистої води погляд (опінія): хтось вважає «Кримську платформу» важливою, а хтось — неважливою. Ніякої дезінформації тут немає! Як на мене, це дуже добре, що в Україні орґанізували цю дискусію. Але, як на мене, було б набагато важливіше, якби Україна нарешті (sic!) ініціювала скликання саміту у форматі Будапештського меморандуму й перегляду та оновлення Гельсинських угод, тобто засадничих принципів безпеки і співпраці в Європі, а відтак і в усьому світі (більше — у моїй книжці «Будапештський формат»). 

А ось об‘єкт уваги аналітиків «Текстів»: 

¹провідні українські видання, всі новини (Назви тем відображають маніпуляції, використані в них. Відповідно, новини з теми на провідних українських сайтах можуть мати абсолютно інший зміст, ніж маніпулятивні матеріали)

²провідні російські видання, всі новини

³локальні українські видання, всі новини

⁴українські маніпулятивні сайти, тільки маніпулятивні матеріали

⁵маніпулятивні матеріали з російських сайтів, спрямованих на Україну

⁶популярні в україні телеграм канали

Дуже добре, що «Тексти» дістали можливість проаналізувати 18,000 публікацій (вражає також перелік інтернет-ресурсів, поданий наприкінці звіту), в яких було виявлено спроби «дискредитації Незалежності» та Кримської платформи, викликати «зневіру в США» та ін. 

Чудово, що один із американських мозкових центрів — National Democratic Institute — профінансував це дослідження. Але як американський платник податків я не хотів би, щоб ці мозкові центри оплачували такі нікчемні дослідження, як оцей псевдонауковий, але аж надто пропагандистський проект «Текстів».

У статті, на жаль, не згадано, які методи дослідження було застосовано, чи чітко розмежовувалися поняття й катеґорії «інформація» і «аналітика», «новини» і «погляди» («опінії»). Якщо дезінформацію дослідники шукали в аналітиці й поглядах (опініях), тоді це практично руйнує наукову змістову вартість і якість дослідження.

Таку підозру навіює уже перший абзац у повідомленні Романа Кульчинського на LinkedIn, де він згадує псевдоекспертів, псевдосоціологів та політичних піарників. Названі категорії фігурантів легко ув‘язуються з аналітикою та поглядами (опініями), але вони не мають жодного відношення до інформації та новин. 

Немає сумніву, що в інформаційних (новинних) публікаціях промоніторених ресурсів можна виявити величезну кількість справжньої дезінформації. Але який сенс підводити під чітке поняття «дезінформація», те, що явно не підпадає під цю катеґорію і напевно належить до оціночних суджень?

Очевидно, що треба боротися і з оціночними судженнями (поглядами, опініями), які завдають шкоди Україні й українській справі, оскільки вони є складовою частиною не суто інформаційної (новинної) журналістики, а пропаганди. 

«Тексти», однак, уникають про це говорити, і тому є пояснення: цей ресурс досить часто проявляє свою пропагандистську природу. Напередодні Дня незалежності мою увагу привернула виразно пропагандистська стаття про досягнення України за роки незалежності. 

Обговорювана публікація також не позбавлена цієї вади. Зверніть також увагу на те, які формулювання використовуються у статті для доведення наявності дезінформації: «критикували», «намагалися переконати», «лякали» та ін. 

Це дає підстави для висновку, що «Тексти» вдалися до підміни понять і катеґорій, теми і предмета дослідження. З наукового погляду, це дослідження набуває сумнівної вартості. Стверджую це як теоретик і методолог журналістикознавства.

Прикро, що солідний ресурс, який у багатьох відношеннях вигідно вирізняється з-поміж інших аналітичних центрів України, сходить на манівці й, позиціонуючи себе незалежним, фактично знаходиться під впливом сил, які не можна назвати україноцентричними.

У мене була спроба поспілкуватися з засновником «Текстів» Романом Кульчинським. Хотілося, щоб «Тексти» більше зосереджували свою увагу на системних проблемах українського націєтворення й державотворення. 

На жаль, пан Кульчинський залишився при своїй позиції прихильника «маленьких кроків» і ситуативних реформ. Його не цікавить ідея створення україноцентричної системи ЗМІ, спроможної очистити інформаційний простір і зміцнювати інформаційний суверенітет України, і в такий спосіб убезпечувати українське суспільство від ворожої дезінформації і пропаганди.

***

Не сподівався, що «Тексти» підуть на те, щоб своє чергове «дослідження» про дезінформацію, зведене до обговорення поглядів (опіній), перекласти анґлійською мовою і, отже, показати своїм спонсорам — National Democratic Institute. Але вони таки це зробили і оприлюднили в день візиту президента України до США.

Володимир Іваненко

30 серпня, 31 серпня 2021 р.

СУМНИЙ ЕПІЗОД З ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ

Микола Лебідь… Про нього є чудова, цілком об‘єктивна, без пафосу стаття у Вікіпедії. Його позиціонують як українського політика, одного із лідерів ОУН—УПА, першого начальника СБ ОУН (1940—1941), третього голову ОУНР (1942–1943) і міністра державної безпеки УДП (1941–1942). Він відзначився активною діяльністю в діаспорі. Його цілком заслужено вважають одним із найвидатніших борців за незалежність України у ХХ столітті. Він займає третє місце після Степана Бандери й Ярослава Стецька, а вже за ним ідуть Іван Климів та Роман Шухевич…

У незалежній Україні його вшановують менше, ніж Бандеру й Шухевича, але більше, ніж Стецька й Климіва.

Розповідаючи про сім’ю Лебедя, Вікіпедія називає дружину й соратницю Дарію Гнатківську, про яку подає навіть окрему статтю. Наголошують також, що Лебідь доводився двоюрідним братом матері Богдана та Миколи Горинів. Жодного слова, однак, про те, чи були у Лебедя з Гнатківською діти…

Як і більшість людей в Україні та діаспорі, читаючи статті в Вікіпедії, я мав підстави подумати, що подружжя було бездітним. Адже революційна діяльність могла бути для обох важливішою, ніж народження й виховання дітей, або з якихось інших причин вони на дітей не спромоглися…

У травні цього року трапилася мені несподівана нагода зустрітися й поспілкуватися з п’ятдесятирічним чоловіком на ім’я Марк, який виявився… онуком Миколи Лебедя.

Марк був не вельми відкритий для розмови. Сказав лише, що його дід — знаменитість (celebrity) в Україні. Сказав спокійно, ніби між іншим. Неохоче відповідав на запитання, і я вирішив не допитуватися…

З контексту розмови, як вона склалася, я зрозумів, що у М. Лебедя була дочка, яка вийшла заміж за американця й стала матір‘ю Марка.

Очевидно, в шкільні й студентські роки дівчина перебувала під впливом тогочасної пропаганди й, звісно, негативно-упереджених або насторожених уявлень про українських націоналістів, одним із лідерів яких був її батько. Не виключено, що в неї були напружені стосунки з батьками.

Мабуть, цим можна пояснити те, що Марко не опанував українською мовою навіть на побутовому рівні, виростаючи в суто англомовному оточенні своїх батьків, практично не відчуваючи на собі відповідного впливу баби та діда, які напевно хотіли, щоб їхній онук був більше україноцентричним.

Сталося так, як сталося… Таких історій в історії української діаспори, на жаль, чимало…

…Я довго думав, як написати про цю історію, щоб не травмувати живих її учасників, якщо їм або їхнім знайомим трамиться на очі цей текст. Оскільки Марк носить прізвище свого батька, я вирішив не знадувати тут його прізвище.

30 серпня 2021 р.

ІСТОРИЧНА МІСІЯ СВІТОВОГО УКРАЇНСТВА

Відозва Українського Університетського Клубу

Україна переступила тридцятирічний рубіж після відновлення своєї незалежності. Ювілейні публікації на україноцентричних ресурсах відзначали численні здобути українського націєтворення й державотворення, а особливо — успіхи соціально-економічного характеру у зіставленні нинішніх показників із статистичними даними УРСР до розпаду Радянського Союзу. Аґресія РФ проти України, окупація Криму й частини Донбасу сприймаються і в Україні, і в діаспорі як траґічна історія, якій не видно кінця.

Тридцятиріччя незалежності України було відзначено ґрандіозним військовим парадом, вибірковим нагородженням лояльних до чинної влади громадян, демонстрацією підредагованої історії України та національно-визвольних змагань українців.

За тридцять років незалежності в Україні так і не відбулися устроєві зміни, Україна продовжує жити в радянській системі координат, визначеній сто років тому більшовиками, а рівень національної свідомості й громадянської зрілості українського суспільства знижується навіть у порівнянні з часом відновлення незалежності. За цих умов компартійно-радянська номенклатура трансформувалася в оліґархію, корупція пронизала усі верстви суспільства, а діяльність владної верхівки зводиться до ситуативних та позірних реформ, які лише погіршують ситуацію й сприяють розкраданню національних багатств і зубожінню населення України.

Жоден президент, жоден склад Верховної Ради, жодна політична сила, жодна громадська орґанізація чи група інтелектуалів за всі ці роки не запропонували своєї візії української національної ідеї, концепції системних змін і стратеґії розвитку України на тривалу перспективу.

Представники Світового Конґресу Українців з президентом України Володимиром Зеленським.

Взаємодія і співпраця між Україною та діаспорою упродовж останніх тридцяти з лишком років має тенденцію до згасання, хоч упродовж зазначеного часу й були спалахи пасіонарного піднесення (1989–1991, 2004–2005, 2013–2014 роки). Владні іституції України зуміли взяти контроль над діаспорними орґанізаціями через підтримку й підкуп лояльних лідерів та цілеспрямовано приборкуючи й придушуючи активну частину українського зарубіжжя.

Звернення Проводу
україноцентричних сил України та діаспори
від 21 квітня 2019 року, яким було запропоновано концепцію системних змін для України, хоч і було прочитане кількома сотнями тисяч українців в Україні й за кордоном, на жаль, не знайшло підтримки в емоційно наснаженому українському суспільстві, зате викликало нищівну реакцію українських властей: тематичні сторінки окремих проектів та ініціатив були знищені професійними гакерами.

З огляду на цей досвід ми вважаємо за необхідне внести корективи до запропонованої концепції системних змін для України, переглянувши пріоритети й підходи до просування в суспільство та втілення в життя ідеї системних змін для України.

На перше місце ми виводимо ініціативу створення потужного Руху Світового Українства, який перетворив би світове українство на рушійну силу системних змін в Україні, справляючи ефективний вплив на українське суспільство в цілому та на державні й політичні інститути України зокрема. На превеликий жаль, чинні діаспорні орґанізації, зокрема Світовий Конґрес Українців, не спроможні виконувати ці завдання.

Цей Рух має стати такою потугою, яка кардинально зміцнить україноцентричні сили в Україні й українському зарубіжжі, змінить вектори співпраці й посилить взаємодію українського суспільства й діаспори, консолідує процеси націєтворення й державотворення, розбудови справді суверенної, незалежної, успішної й квітучої України як потужного гравця світової політики.

Друге — створення україноцентричної системи ЗМІ в Україні. Оскільки Україна за тридцять років не змогла створити таку систему ЗМІ, ми вважаємо, що ініціативу має перебрати на себе українське зарубіжжя. Тривкою основою для формування україноцентричної системи ЗМІ в Україні має стати Українська Світова Інформаційна Мережа, базована в діаспорі, яка зможе об‘єднати під одним крилом україноцентричні ЗМІ та блоґи за межами України, забезпечити підтримку україноцентричних ЗМІ та блоґів в Україні і таким чином творити україноцентричну систему ЗМІ в Україні.

Моніторинґ світових ЗМІ для відстежування й протидії дезінформації про Україну, безумовно, добра справа. Але набагато важливіше творити потужну мережу україноцентричних засобів масової інформації та блоґів, яка домінуватиме в світовому інформаційному просторі, подаючи правдиву інформацію про Україну, захищатиме інформаційний суверенітет і забезпечуватиме інформаційну безпеку України.

Третє: особливої уваги потребує українізація України, в якій важливу роль мають відіграти освіта й просвіта. З огляду на те, що система освіти в Україні залишається радянською і тому деґрадує, а просвітницькі орґанізації (товариства «Просвіта» й «Знання») також не виконують цього завдання, ми вважаємо за необхідне ініціювати створення Українського Університету як якісно нової освітньо-просвітницької мережі з можливостями онлайнового навчання підлітків і дорослих, підвищення кваліфікації науковців та освітян, політиків і громадських активістів в Україні, а також освітньо-просвітницької роботи за межами України — як серед діаспори, так і в цілому серед населення країн компактного проживання українців.

Українізація України — це відродження національних традицій і звичаїв, трансформація свідомості українського суспільства та піднесення рівня його національної самосвідомості й громадянської зрілості. На наше переконання, інструментом для втілення в життя цієї ідеї може стати Рух за Українізацію України.

З початком аґресії РФ щодо України президент, уряд чи Верховна Рада України, як ми тепер знаємо, свідомо не ініціювали скликання саміту країн-підписантів Будапештського меморандуму, фактично змирившись із окупацією Росією Криму та частини Донбасу. На наше переконання, скликання саміту залишається актуальним, і тому ми виступили з Ініціативою Будапештського Формату.

Ніколи не пізно ініціювати скликання саміту країн — підписантів Будапештського меморандуму, незважаючи на те, що чимало експертів і громадська думка сприймають цей документ як нікчемний, який не має юридичної сили. Завданням Ініціативи Будапештського Формату є не тільки виведення на чисту воду тих сил, які за допомогою Будапештського меморандуму підставили Україну, а й показати світові, якої шкоди було завдано безпеці й співробітництву в Європі, а відтак і в цілому світі.

Ініціатива Будапештського Формату може й повинна стати стартовим майданчиком для перегляду й осучаснення Гельсінських угод, а можливо й випрацювання якісно нових засад світової політики, ґарантій безпеки і співробітництва у цілому світі. Це — унікальна можливість для України заявити про свою суб‘єктність у світовому співтоваристві й стати активним гравцем світової політики.

Ця ініціатива не входить у суперечність з проектами культурної дипломатії, з якими Україна виходить на світові обшири через Український Інститут. Ці проекти мають стати дієвою підмогою у просуванні Ініціативи Будапештського Формату.

Ми розраховуємо на широку й активну підтримку й дієву участь у втіленні в життя заявлених вище ініціатив з боку Світового Конгресу Українців, інших діаспорних орґанізацій, Українського Інституту, інших орґанізацій та установ в Україні, а також українських інтелектуалів і громадських активістів як в Україні, так і за її межами.

Будь-яка установа чи орґанізація в Україні, будь-який громадянин України, будь-яка діаспорна орґанізація, будь-який українець за межами України може підтримати це Звернення в один із таких способів: (1) підключившись до безпосередньої участі в одному або кількох із наших проектів; (2) поширенням цього Звернення або інформації про наші ініціативи й проекти, залученням своїх друзів до наших ініціатив і проектів; (3) спонсорським внеском або пожертвою, які можна відтягувати з податків (докладнішу інформацію можна знайти на відповідних сторінках сайтів).

Голос на підтримку цієї Відозви можна додати, надіславши інформацію про юридичну або фізичну особу на адресу: ukrainainternational@gmail.com. Перелік цих юридичних і фізичних осіб буде розміщено під цим текстом.

Разом ми сила! Слава Україні! Героям слава!

Проф. Др. Володимир Іваненко,

президент Українського Університетського Клубу.

27 серпня 2021 р.

ДОДАТОК:

Збірки статей і нотаток, в яких можна знайти докладнішу інформацію про згадані у Зверненні ініціативи й проекти, а також про концепцію системних змін та стратеґії розвитку України:

Світове українство — рушійна системних змін в Україні: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 309 с.

Українізація України як факт і фактор системних змін: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2019. — 230 с.

Україноцентризм, журналістика і система ЗМІ: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 449 с.

Системні зміни — перспектива для України: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 393 с.

В‘ячеслав Чорновіл як феномен української історії й політики: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2019. — 201 с.

Будапештський формат: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 294 с.

Книжки можна завантажити із персонального сайту автора, а також із сайту Українського Університету.

ЧИТАЙТЕ, ДУМАЙТЕ, ДІЙТЕ!

ДЯКУЄМО Й ЩАСТИ УСІМ, ХТО З НАМИ!

Вітаючи усіх українців з переходом тридцятирічного рубежу Української Незалежності, користуюся нагодою, щоб перш за все подякувати тим, хто був з нами і підтримував нас у попередні роки, й запросити до підтримки наших науково-освітніх й інформаційно-просвітницьких проектів та громадських ініціатив.

Ви можете зробити це в один із таких способів: (1) підключившись до безпосередньої участі в одному або кількох із наших проектів; (2) поширенням інформації про наші проекти, залученням своїх друзів до наших груп та ін.; (3) спонсорським внеском або пожертвою, які можна відтягувати з податків (докладнішу інформацію можна знайти на відповідних сторінках сайтів).

Ми — можливо, єдиний український мозковий центр за межами України, який не має фінансової підтримки від олігархів та ґрантодавців, і напевно єдиний мозковий центр, який працює над проектами системних змін в Україні.

Нас не лякає те, що наші опоненти, які живуть за рахунок неправедних коштів олігархів або марнують кошти довірливих ґрантодавців, вважають нас фейковими і неспроможними. Нас справді дуже мало, але ми сильні нашою упевненістю у вірності вибраного шляху, а також нульовою толерантністю до подвійних стандартів і подвійної моралі. Нами рухає совісне і чесне служіння Україні й світовому українству.

Тому ми повільно нарощуємо м‘язи і знаємо, що майбутнє України — в руках тих, хто об‘єднується навколо наших ідей, концепцій та ініціатив.

Щасти нам усім у розбудові успішної й квітучої України!

Слава Україні!

Володимир Іваненко,

Український Університет,

Український Університетський Клуб,

Українська Світова Інформаційна Мережа,

Журнал «Україна»,

Україна, Інк

24 серпня 2021 року