Featured

ХАЙ ПРОКИНЕТЬСЯ НАША ҐЕНЕТИЧНА ПАМ‘ЯТЬ!

Відкритий лист до шляхетних родів з українським корінням

Ясновельможні й високодостойні нащадки славних знатних родів із теренів України-Русі!

Запропонована мною з колеґами-однодумцями концепція системних змін, оприлюднена у циклі збірок статей та нотаток та у планах-проспектах подальших фундаментальних досліджень, не зацікавила українське суспільство навіть на рівні обговорення самої ідеї.

Незважаючи на те, що ці багаторічні напрацювання повністю відповідають запитам українського суспільства, згадані праці навіть не тільки не обговорюються бодай у вузьких колах осіб, які багато пишуть і говорять на означені теми, але й створюють враження свідомого іґнорування та замовчування. Склалася ситуація, про яку Т. Шевченко писав:

«…їм неначе рот зашито,

Ніхто й не гавкне, не лайне,

Неначе й не було мене.

Не похвали собі, громадо!

Без неї, може, обійдусь,

А ради жду собі, поради!»

І це однаковою мірою стосується як України, так і діаспори.

В Україні, де пишним цвітом процвітають плаґіат і наукова недоброчесність, наші епіґони безсоромно використовують ідеї й окремі концепти з наших напрацювань без будь-якого послання на джерела і у відповідь на наші нагадування про вимогу додержання авторського права, відверто й зухвало пишуть нам у приват, що вони не хочуть робити нам рекламу.

Прикметно, що в Україні спокійно працюють під контролем антиукраїнських сил декілька позірно україноцентричних проектів, очолюваних людьми без пристойної фахової освіти й без елементарної загальної культури, завданням яких є дискредитація декларованих нами ідеї й концепцій і які явно шкодять Україні й українській справі.

Ще більшою мірою проявляє себе цинічне вичищення нашої присутності у соціальних мережах. Упродовж останніх років було підступно знищено три мої особисті профілі на Фейсбуці й десятки тематичних сторінок наших «мозкових центрів» і груп за найголовнішими напрямами наших студій. Здійснюються й гакерські атаки на наші вебсайти…

Роблять це не антиукраїнські сили десь із-поза меж України й української діаспори. Сліди гакерів ведуть до «своїх» — українських спецслужб та їхніх таємних аґентів, чиї ай-пі адреси проявляються в радіусі ста миль від українських дипломатичних місій за кордоном, зокрема в США. Словом, «не так тії вороги, як добрії люди»!

Деструктивні сили в Україні, в українському суспільстві і в українській діаспорі, гальмуючи процеси українського націєтворення й державотворення, працюючи на ворогів України й української справи або допомагаючи їм, роблять ставку на інфантилізм українського суспільства та на спричинену тривалим пануванням радянського суспільного устрою його наркотичну залежність від державного патерналізму.

Головний запит українського суспільства зводиться до того, щоб хтось прийшов і зробив для нього те, що мало б зробити само суспільство. Потребою українців у патерналізмі ось уже тридцять років поспіль користуються сили, які будують свою «націю» і свою «державу» в Україні за рахунок ресурсів українського народу і які, звісно, дбають про свої власні інтереси, але аж ніяк не дбають про Україну та український народ.

Довірливі українці купуються на обіцянки, демократичним способом (через вибори) допускають до влади осіб, їхні клани або й цілі приватні політичні партії (орґанізації) з кримінальним підґрунтям та намірами, які опираються на оліґархію та розкрадають національні багатства та ін. Внаслідок цього величезні кошти виводяться в офшори, витрачаються на будівництво розкішних палаців, складуються готівкою у приватних сховищах, а природні ресурси розграбовуються, індустріальні потужності виснажуються і не оновлюються, населення України біднішає, не відновлюється, приречене на вимирання. Це загрожує повним зникнення українського етносу і, відтак, не обіцяє перспектив для України як держави українського народу.

Оскільки системні зміни в Україні практично неможливі з огляду на прихильність українського люду до патерналізму, ми дійшли думки, що для успішного поступу України, очевидно, треба продуктивно використати саме цю суспільну проблему. Потім через розв‘язання цієї проблеми випрацювати способи подорослішання українського суспільства, підвищення рівня його національної свідомості й громадянської зрілості й, зрештою, вийти на втілення в життя ідеї устроєвих змін для України.

Це мало б стати місією української інтелектуальної еліти, але рівень національної свідомості й громадянської зрілості навіть цієї еліти, вирощеної за радянськими традиціями, залишає бажати кращого. Маємо тут згадати слова М. Ґанді:

«Еліта, вихована колонізатором, є головним ворогом свого народу».

На жаль, «українська радянська трудова інтеліґенція» продовжує самовідтворюватися саме як продукт колонізації і як «ворог свого народу».

У цьому зв‘язку особливо мене засмучує український журналістський корпус, а отже — і стан української журналістики та засобів масової інформації. Ніхто ні в Україні, ні в діаспорі не проявляє навіть бажання обговорювати ідеї створення україноцентричної системи ЗМІ, й займатися реальним захистом інформаційного суверенітету та зміцненням інформаційної безпеки України й українського суспільства.

Щось подібне відбувається і з українським козацтвом. Ми спробували винести на обговорення ідею згуртування українського козацтва у Всеукраїнському козацькому русі та перетворення козацтва на становий хребет українського суспільства й спонукати його виконати свою трансформаційну місію. Але й українське козацтво воліє залишатися вірним традиції «шароварщини» й «генеральщини», дозволеній йому російсько-імперськими та радянськими силами. Вирости у серйозну рушійну силу воно навіть не намагається.

Так само викликає занепокоєння й українська діаспора, яка, за незначними винятками, перетворилася на пасивного спостерігача за процесами націєтворення й державотворення в Україні. Кількісно розширюючись (аж надто багато українців покидають ареали свого природного розселення), вона помітно деґрадує в якісному вимірі. В діаспорі відбуваються процеси розшарування, аналоґчні тим, що ми бачимо в українському суспільстві. Цим користуються ті, кого я називаю «номенклатурною діаспорою», хто видає себе за «лідера української громади» у зарубіжжі, але те «лідерство» зводиться до участі в імпрезах та колекціонуванні орденів і медалей України (одні й ті ж люди не гребують брати нагороди з рук президентів з сумнівно проукраїнськими і навіть антиукраїнськими поглядами), але навіть не намагаються очолити продуктивний вплив діаспори — частини світового українства як рушійної сили системних змін в Україні й українському суспільстві за прикладом діаспор інших народів.

З огляду на ситуацію, що склалася, ми вирішили звернутися до представників україноцентричних аристократичних, знатних, шляхетних родів з теренів України, які ґенетично запроґрамовані на здатність до стратеґічного мислення, продукування конструктивних ідей та випрацювання ефективних способів втілення їх у життя.

Для початку ми хочемо згуртувати бодай вузьке коло наших однодумців навколо Українського Університетського Клубу, щоб потім поступово розширювати це коло до утворення організації й інститутів української аристократії/знаті/шляхти. Почнемо з дискусій, продовжимо випрацюванням ідей, платформ, проектів, а відтак вийдемо на проґрами, які знайдуть відгомін і застосування в українському суспільстві та діаспорі й нарешті спричиняться до системних устроєвих змін.

Ми розраховуємо на те, щоб об‘єднати зусилля україноцентричних нащадків аристократичних/знатних/шляхетних родів України-Русі в кожній області, в кожному районі, в кожному місті.

Отже, якщо ви вважаєте себе україноцентричним представником української аристократії/знаті/шляхти, просимо зголошуватися на адресу електронної пошти Українського Університетського Клубу або на мою особисту. Наразі немає значення, живете ви в Україні чи в діаспорі, маєте ви чи не маєте українське громадянство. Головне для нас — ваша україноцентричність і щире зацікавлення в тому, щоб зробити добре діло для України й української справи. Нехай прокинеться наша ґенетична пам‘ять, дарована нам Всевишнім!

Слава Україні!

Проф. Др. Володимир Іваненко,
Президент Українського Університетського Клубу,
Нащадок старовинного шляхетського роду.

6–12 вересня 2021 р.

З ВІДГУКІВ ЧИТАЧІВ

Анатолій Матвійчук, Народний артист України, співак, поет, журналіст:

«Пане Володимире, дякую Вам за інформування моєї скромної особи. Мені справді цікаво і дуже імпонує ваша креативність і не байдужість до проблем України. Але я буду відвертим: якщо ви хочете знайти спільників цієї справи в Україні – змініть трохи свій тон спілкування з Вашими потенційними союниками. Не знаю, як інших, а мене особисто трохи відштовхнули від спілкування менторський тон і позиція беззаперечної правоти, нав’язування якоїсь дискусії навіть там, де її не існує. Здивувало також, що ви брали мої публікації у Фейсбуці і заочно полемізували зі мною в характерному для вас зверхньому стилі… Повірте, все це не сприяє комунікації і не об’єднує однодумців! Ви як фахівець у царині інформації маєте розуміти, що новий час диктує нові форми текстового донесення і візуальної подачі думок. Тож, зичу щиро Вам успіхів успіхів на цьому шляху. З повагою – Анатолій Матвійчук».

Зверніть увагу на те, що автор відгуку не зреаґував на жодну із висловлених у тексті тез по суті. Його роздратував «менторський тон», який багатьом справді може не подобатися, але цей тон не нівелює суть сказаного.

Право учителя — говорити якраз менторським тоном, і це право дане мені Всевишнім. В усякому разі, я не бачу сенсу бути лагідним із людьми, які хочуть кращого життя, але по суті нічого не хочуть змінювати. Навіщо мені такі союзники? Пристосовництво — доля попутників, але не союзників. Союз міцний чистотою помислів і щирістю переконань.

Featured

ЗАГУБЛЕНА В ІСТОРІЇ

Як Ханська Україна стала Новоросією і чому цього не бачить українська історіоґрафія

Я чекав пізнішої нагоди для оприлюднення своїх нотаток, написаних декілька днів тому, аж тут добрі люди підказали мені, що це треба зробити уже сьогодні, на Маковія.

Пише Валерій Джигун:

«Нѣтъ теперь болѣе Сѣчи Запорожской въ политическомъ ея уродствѣ» ?З маніфесту Катерини II про ліквідацію Запорозької Січі)

14 серпня (за новим стилем) 1775 p. Катериною II був виданий маніфест, у якому офіційно сповіщалось про ліквідацію Запорозької Січі. Саму Січ було знищено двома місяцями раніше.

Стотисячне військо під командуванням генерал-поручника Петра Текелія, повертаючись після завершенні війни з Османською імперією, обступило Січ, де на той час було пару тисяч козаків. Вони могли чинити опір, проте Кошовий Отаман Петро Калнишевський з гуманних мотивів вирішив піти на примирення і здати фортецю без бою. Узявши хліб і сіль, почепивши орден «Андрія Первозваного», який дала йому цариця, рушив до своїх колишніх «побратимів» у боротьбі з турками. Лише невеликий загін характерників (своєрідний козацький спецназ) зумів водою пройти через облогу, забравши з собою образ Богородиці, скарбницю, зброю, та втекти на Дунай.

Увірвавшись до фортеці, російські війська трощили все навколо. Сумним фактом було й те що у знищені Січі прийняли активну участь донські козаки. Вони не знали жодного жалю до українських “побратимів”. Кошового Отамана Петра Калнишевського разом із старшинами у кайданах відправили до Москви, а потім на каторгу.

Калнишевського довічно заслали на Соловки. Посадили у підземелля під вежею монастиря. Там він провів наступні 25 років свого життя, аж поки у 1801 р. молодий імператор Олександр І «дарував» йому прощення. Петро Калнишевський вирішив прийняти чернецтво і залишився у монастирі, де й помер у 1803 р., на 113 році життя.

І на завершення. У той час, коли «побратими» нищили українців, їх колишній ворог – турецький султан Мустафа III виділив козакам землі за Дунаєм, видав клейноди – булаву, бунчук, печатку та висвячену Константинопольським патріархом хоругву, в знак того, що не має нічого проти їх православної віри.

РОБИМО ВИСНОВКИ!»

А тепер запрошую вас до мого тексту:

ХАНСЬКА УКРАЇНА VS «НОВОРОСІЯ»

«Новоросія» була, є і напевно залишатиметься наративом російського історичного міфу. До повного розпаду РФ як імперії й відновлення у статусі Московського царства.

Експансія Московії на південь на сампочатку мала на меті лише вихід до моря. Хоч цей вихід прорубували уздовж Дону через українські етнічні землі — Воронежчину, Білогородщину й Ростовщину (ареал розселення русів), мова ще не йшла про захоплення земель, що їх пізніше назвуть Новоросією. Навіть Росії тоді ще й у проекті не було. А Москва справно платила данину кримському ханові.

Зрештою, найсхідніші фронтири Русі Московія таки відкусила і вийшла на берег Азовського моря.

Після того почалося окучування частин Лівобережної України, яка була під контролем Запорозької Січі й намагалася утвердитися як держава з республіканським устроєм на засадах козацької вольниці. На жаль, звичаї й етнічні традиції не стали засадничими для козацького державотворення.

На ті часи державотворчим був реліґійний фактор, і слабкі державні утворення шукали опіки і підтримки з боку суверенів-одновірців. Отож протистояння християнства й мусульманства, а також протистояння між східним та західним обрядами всередині самого християнства обумовлювало вибір політичного вектору.

Більшість запорозьких гетьманів належали до тієї частини української шляхти, яка так чи інакше була пов‘язана з Польщею (Річчю Посполитою) і, отже, мала відповідний політичний досвід, повний болю і розчарувань через неможливість повної реалізації при польському королівському дворі (і Богдан Хмельницький та Іван Мазепа — найкращі приклади). Це гнало їх на Запорожжя, де їхні болі й розчарування знаходили розуміння, а знання й досвід — належне поцінування й застосування.

Москва дуже швидко втямила важливість саме реліґійного фактору й почала експлуатувати його у протистоянні з Польщею та для експансії на захід й приборкання і загарбання Лівобережної України. На це й купився Б. Хмельницький, а пізніше — й І. Мазепа, який, як відомо, дуже довго був прихильнішим до Москви, ніж його попередники.

Історія московського «православ‘я» і його роль у втіленні в життя імперських амбіцій Москви — тема окремої розмови. Тут буде досить сказати, що зачаття імперії відбулося з одруженням московського царя з візантійською принцесою Софією Палеолоґ.

Війни Московії з Польщею фактично були війнами реліґійними, тобто війнами «православ‘я» московського розливу з Римом. Тому Москва особливо ненавиділа й ненавидить уніатів, греко-католиків, тобто християн східного обряду, які внаслідок кризи у християнстві візантійського обряду перейшли під омофор Папи Римського, діставши право додержувати православних традицій.

Варто зауважити, що православні південної України, Молдавії, Волощини, Румунії, які потрапили під зверхність Османської імперії, не зазнали помусульманення. Османи, особливо — від часу, коли вони почали одружуватися з українками, виявилися толерантнішими до православ‘я взагалі й до українського православ‘я зокрема, ніж «православні» московити. Останні, підминаючи під себе терени Гетьманщини, перш за все вилучали з церков українські богослужебні книги і жорстко впроваджували своє «православ‘я». Московська церква була й залишається головним інструментом розкладання українського менталітету й української ідентичності, зросійщення й реалізації російської (московської) імперської ідеї.

Гетьманство Івана Скоропадського й Павла Полуботка було сходинками вниз у розвитку Гетьманщини, а гетьманство хваленого українською історіографією Разумовського стало початком повного краху ідеї українського автономного державотворення під протекторатом «православного» московського царату.

Творення російського (московського) історичного міфу за активної участі президента Російської академії наук Разумовського не зводилося лише до переписування української історії на московський лад. Вогонь і меч продовжували робити своє діло на теренах України.

Звісно, усі знають про ліквідацію Запорозької Січі, ініційовану царицею Єкатєріною ІІ. Та операція була не єдиною і не найбільшою воєнною акцією у поневоленні України наприкінці 18-го століття.

Услід за російською історіографією українські історики з дивовижною впертістю обминають українську складову цілого ряду російсько-турецьких війн 18-го й 19-го століть. А даремно. Це були війни не тільки і не стільки за вивільнення від данини на користь кримського хана та заради закріплення на Чорному морі. Це були й війни за вичищення південних українських земель і стирання України з карти Європи.

Згадайте тепер кампанії московських військ, зокрема — походи Суворова. Де точилися найзапекліші бої і де московити були найжорстокішими? Акерман (Білгород-Дністровський), Ізмаїл, Хаджибей, Очаків… Відстежте, куди відійшли запорозькі козаки після ліквідації Запорозької та інших січей. Згадайте, де часом гетьманували козацькі старшини з Гетьманщини (зокрема, син Б. Хмельницького). Це — Ханська Україна.

Ханською Україною називалася південна частина нинішньої території України й Молдови, яка ще за Святослава входила до складу Русі, потім була частиною Великого Князівства Литовського, а потім упродовж тривалого часу перебувала під протекторатом кримського хана і входила до складу Османської імперії.

Знову ж таки, офіційна українська історична наука услід за російсько-радянсько-російською історіоґрафією розглядає цю територію як власне терени Кримського Ханства попри те, що кримські татари були там етнічною меншиною, більшість же населення складали українці, які мали свій гетьманат, тобто користувалися автономією.

Московити зруйнували все, що змогли, попалили чи вивезли до Москви й Петербурґа архіви, витиснули з нажитих місць нелояльне до них населення. Козаки розповзалися хто куди. Значній частині було дозволено переселитися на Кубань…

Спустошену акціями етноциду територію й було названо Новоросією. На родючі землі Таврійських степів було запрошено амішів та меннонітів — пацифістів за реліґійними переконаннями з Центральної та Західної Європи, які потерпали від тривалих європейських реліґійних війн. Наївні європейські «старообрядці» купилися на обіцянки московитів не втягувати їх у воєнні конфлікти, навіть не підозрюючи, що насправді їх використовують як живий щит між двома імперіями, які перебували у тривалій війні.

Амішам і меннонітам пішли роки й десятиліття, щоб зрозуміти підступність московитів і почати пошук виходу із становища, в якому вони опинилися. Відтак аміші й менноніти масово потяглися на еміґрацію до Америки, де вони нарешті й знайшли собі спокій. Про їхнє переселення до США розповідають численні анґломовні книжки і музей у містечку Шіпшевана (штат Індіана).

Шевченкове «…І на Січі мудрий німець Картопельку садить, А ви її купуєте, Їсте на здоров’я Та славите Запорожжя. А чиєю кров’ю. Ота земля напоєна» спонукало журналіста й доктора історичних наук Володимира Сергійчука написати книжку «Німці в Україні», в якій справжня суть «німецької колонізації» залишилася нерозкритою.

Історики українського козацтва час від часу згадують гетьманів Ханської України. Більше у прив‘язці до міст, де були їхні осідки, або до їхньої участі у стосунках власне Гетьманщини з кримськими ханами чи Османською імперією, тобто у ролі таких собі зв‘язкових, але аж ніяк не самодостатніх політичних і військових діячів.

У цьому відношенні найбільше вражає історія з відступом гетьмана Івана Мазепи та шведського короля Карла ХІІ після поразки у так званій Полтавській битві до Бендерів (нині Молдова), де сталася ціла низка знакових подій: смерть Мазепи, обрання на гетьмана Пилипа Орлика, поява Конституції Орлика та ін.

Як розглядають ці події сучасні українські історики? В описах загального характеру фігурують Османська імперія, Молдавія і Румунія, а також конкретно — міста Бендери і Яси. Пишуть, яким гостинним був турецький султан, надавши прихисток Мазепі та Карлу. Далі бачимо суху інформацію про смерть і похорон Мазепи. З пафосом пишуть про обрання на гетьмана Орлика, а особливо — про роботу Орлика над Конституцією… Все.

Жодної згадки про те, що події відбувалися на теренах Ханської України, що пояснювало б, чому Мазепа й Карл відходили саме в тому напрямку, а не, скажімо, на Польщу.

Не пишуть історики, чому, власне, Мазепа й Карл надовго зупинилися саме в Бендерах, а не попрямували далі, в Яси, де знаходився осідок молдавського господаря. Поміж тим, давно відомо, що якраз у Бендерах був осідок гетьмана Ханської України Петра Іваненка (Петрика). Хіба не цікаво замислитися над тим, чому Мазепа з Карлом подалися саме до Петрика?

Либонь, найдокладніше дослідження про П. Іваненка (Петрика) створив Олександр Оглоблин. Ще у 1920-х роках молодим ученим він написав велику розвідку про «повстання Петрика» (проти Мазепи), хоч у тій же праці висловлює думку, що те «повстання» могло бути тим же Мазепою й інспіроване.

Наразі ми не знаємо реальних взаємин між Мазепою і Петриком, який за два десятки років перед тим обіймав високу посаду у генеральному писарстві при Мазепі. О. Оглоблин висловлює думку, що Петрик розійшовся з Мазепою у поглядах на співпрацю з Москвою. Мазепа тоді ще був щирим прихильником московського царя, а Петрик уже на переломі 1680-х — 1690-х років висловлював ідею повної незалежності України.

У цьому контексті і за відповідних обставин Мазепа міг нарешті належним чином оцінити прозірливість Петрика і, можливо, саме тому подався в Бендери.

Другий цікавий момент. У нещодавно перевиданих працях Оглоблина «Гетьман Іван Мазепа та його доба» привертає на себе увагу теза про те, що Орлик був не єдиним автором Конституції. Своє припущення учений підтверджує тим, що в Конституцію потрапили ідеї, які були частиною документів, укладених Петриком ще на початку 1690-х років.

Отже, напрошується висновок, що Петрик був співавтором Конституції, знаної тепер як «Конституція Орлика».

На жаль, маючи більший, ніж до того мав Оглоблин, масив документів у своєму розпорядженні, сучасні історики не поглибили дослідження свого попередника, але й не спростували його висновки.

Складається враження, що у ставленні до наукової спадщини професора Оглоблина сучасні козакознавці залишаються прихильниками радянської традиції не помічати цього вченого.

На відміну від Оглоблина, сучасні історики виказують принизливе ставлення до Петрика, називаючи його «канцеляристом», сиріч «писарчуком». При цьому, схоже, забувають, що генеральний писар у Гетьманаті був, по-сучасному кажучи, державним секретарем або міністром закордонних справ, а писарі виконували важливі дипломатичні функції. З контексту студій Оглоблина випливає, що Петрик був у Мазепи, якщо — знову ж — по-сучасному, послом з особливих доручень.

Звичайно, ми надто мало знаємо про Петрика: ні дати й місця народження, ні дати смерті й місця поховання, ні освіти… Не знайдений або й не зберігся його архів…

Як представник роду Іваненків, я назбирав низку опосередкованих доказів своєї причетності до засновників роду, які гетьманували в Ханській Україні й мали осідки в Дубосарах (Іван Богатий) та Бендерах (П. Іваненко/Петрик). У друкованих джерелах можна знайти також відомості, що Іваненки були родичами молдавського господаря Мушати…

Зараз я маю ще більше підстав довести вам, що Петрик в принципі не міг бути якимось писарчуком-канцеляристом, бо мав соціальний статус рівня Мазепи і відтак мав займати в оточенні Мазепи дуже високе становище.

Навесні цього року я вирішив скористатися послугами пов’язаного з Гарвардом інституту генетичних досліджень і відважився «здати аналізи». Два місяці пішло інститутові, щоб відстежити мою ДНК на 56 поколінь у глибину століть, ба навіть тисячоліть і назвати імена тих знаменитостей, які мають таку ж формулу ДНК, як у мене.

Це дослідження не тільки підтвердило мою приналежність до гетьманського роду Іваненків, але підказало напрямки подальших пошуків при студіюванні історії Ханської України взагалі й роду Іваненків (і не тільки) зокрема.

Так-от, на першому місці з-поміж тих, хто має таку ж ДНК, стоїть династія Османів. Це означає, що Іванкнки, які гетьманували у Ханській Україні були близькими родичами турецького султана. Далі робіть висновки чи припущення про статус Петрика в оточенні Мазепи, чому Мазепа з Карлом попрямували саме в Ханську Україну, хто забезпечував гостинність від імені султана і т.ін.

Сподіваюся, хтось із українських тюркологів займеться пошуком матеріалів про П. Іваненка в турецьких архівах…

На цьому сенсаційність не вичерпується. ДНК також виводить нас на кілька європейських королівських родів. З-поміж них назву Миколая «Рудого» Радзивила (Радивила). Тут напрошується два припущення. Перше: можливо, Роксолана була з дому Радзивила, а не дочкою якоюсь там попівною. Друге: можливо, Іваненки були пов‘язані з Радзивилами окремою гілкою.

Із сучасних королів моїм родичем є король Нідерландів Вілем-Александер, представник династії Орендж-Нассау. Тут також напрошується два припущення, близькі до названих вище, але не тотожні їм.

Є в переліку моїх генетичних родичів і інші знакові імена. В іншому місці і з іншої нагоди я назву і їх. Сказаного вище досить для того, щоб зацікавити істориків пошуком архівних матеріалів про Петра Іваненка (Петрика) як явища в історії українського козацтва, а також про Ханську Україну, яка була третьою частиною історичного українського світу, але залишалася й залишається невивченою і непоцінованою.

Разом з цим, викладене вище актуалізує переконливу арґументацію для розвінчування московського історичного міфу про «Новоросію» як «ісконно руССкіє зємлі». Скористайтеся цими арґументами.

9–10 серпня 2021 р.

Післяслово

Ще до написання цих нотаток я думав над тим, як учинити з інформацією, що відкрилася мені завдяки «зданим аналізам» з ґенетики. Тому вирішив попередньо обговорити цю тему у приватному спілкуванні з українськими істориками.

Оскільки на даний час я не маю профілю на Фейсбуці, а в ЛінктІні історики відсутні, я попросив одного із тутешніх фейсбуківців написати в приват головному козакознавцеві України про моє прохання зв‘язатися зі мною електронною поштою. Цей історик у своїх працях, мабуть, найближче підступив до обговорюваної тут теми.

«Нахрін мені його листи», — відповів він.

Мене здивувала така «чемність» доктора історичних наук у відношенні до незнайомої людини в діаспорі, хоч і знав, що така емоційна наснаженість властива багатьом науковцям у сучасній Україні.

Особисто з академічним науковцем я не знайомий (хоча знав його батька), але упродовж тривалого часу ми були фейсбучними друзями, я розміщував безліч його постів на наших козакознавчих сторінках і в групах, час від часу обмінювався з ним короткими приватними повідомленнями. Жодних непорозумінь, жодної напруги, жодного неґативу…

Пригадується, правда, один момент із нашого спілкування. Я поцікавився, чому раптом академічний Інститут козацтва названо іменем Степана Бандери. Колеґа відбувся жартом: а шо, мовляв, Бандера був ще той козак. Я подякував за відповідь і не став ініціювати обговорення такого незвичайного поєднання багатої на славні імена царини української історичної науки з сучасністю. Ім‘я Тараса Бульби-Боровця, мабуть, було б доречнішим у назві інституту, не кажучи вже про активно обговорюваного тепер Павла Скоропадського.

До речі, академічний козакознавець подякував за надіслане йому посилання на мою статтю про Скоропадського, але не взяв участі в її обговоренні. Так само він уникав обговорення й наших публікацій та ініціатив щодо актуалізації козацької проблематики в сучасному українському націєтворенні й державотворенні.

Очевидно, цю публікаціяю чекає таке ж сприйняття. Мене, однак, це не печалить. Прийде час, коли українська історіоґрафія нарешті поверне свої взори на частину української історії в цілому й козацької зокрема, яку досі, за давньою російсько-радянсько-російською традицією, воліють не помічати.

14 серпня 2021 р.

UKRAINIAN UNIVERSITY CLUB STATEMENT | ЗАЯВА УКРАЇНСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТСЬКОГО КЛУБУ

ENG | УКР

UKRAINIAN UNIVERSITY CLUB STATEMENT

On Russian Federation Threats To The World

Never before has the world come so close to a nuclear disaster as it is now because of the Russian Federation, which has launched a large-scale war against Ukraine and, losing its advantage, is using the captured Zaporizhia NPP to blackmail Europe and the whole world.

Nuclear blackmail, which can become fatal at any moment, is only part of the Russian Federation’s aggressive strategy. The problem is the very existence of the Russian Federation as an empire, and it is no longer possible to solve this problem by expressions of concern, persuasion and other methods of diplomatic influence on the aggressor.

Throughout its history, Russia (Muscovy) waged exclusively wars of aggression. It launched more than twenty wars against Ukraine alone. In the guise of the Soviet Union, Russia aspired to world domination, threatening to “inflame the world fire”. The Second World War, unleashed by the Soviet Union in collusion with Nazi Germany, became such a conflagration.

Today, the Nazi Russian Federation declares that its interests “have no borders”. The Russian historical myth, which began with the appropriation of the Rus’-Ukraine’s name and historical heritage, is now being supplemented by Moscow with an encroachment on world history, on the Mediterranean civilization, to which it has never had anything to do.

Pushing its boundaries as an empire or the influence of its “Russkiy mir” (“Russian world”), Moscow “liberated” the captured territories from autochthonous ethnic groups and ethnic communities, forcibly assimilating them or physically exterminating them so that there was not even a mention of the culture of those ethnic groups.

Russia’s current war in Ukraine proves that Moscow is purposefully erasing Ukrainian cities and villages from the face of the earth, committing atrocities in the occupied territories and pushing Ukrainians out of Ukraine, destroying Ukrainian culture and planting its “Russkiy mir”.

Here it should be recalled that it was the Russian Empire that became the birthplace of individual and mass terror. The Bolsheviks, led by Lenin, introduced total terror, committing atrocities that world history had not known before, using, in particular, such tools as artificial famine (Holodomor), concentration camps, and mass deportations of entire nations (for example, the northern Caucasus peoples, Crimean Tatars, etc.).

In parallel with nuclear blackmail, the Russian Federation is currently blackmailing the world by blocking the export of Ukrainian grain, causing the threat of famine in countries importing grain from Ukraine, deporting hundreds of thousands of Ukrainians from the occupied territories to remote regions of the Russian Federation, etc.

It is obvious that after absorbing Ukraine, Russia would not stop its expansion, and this should be realized in the European Union, in North America and in all other parts of the world. Fortunately for Europe, Ukraine stopped the Russian onslaught thanks to modern weapons provided by the civilized countries of the world.

So, the problem is not so much Russia’s war in Ukraine, but the Russian Federation itself as a subject, and the civilized world should think about the systematic solution of this problem.

What do we see as ways to solve this problem?

1. Immediate recognition of the Russian Federation as a terrorist state and sponsor of terrorism. On this occasion, it should be said that the terrorist nature of the already recognized as such — the DPRK (North Korea), Cuba, Iran and Syria — is historically a creation of Moscow. By the way, communist China was also created by Moscow’s efforts.

2. Complete isolation of the Russian Federation from the civilized world using diplomatic, political, economic, cultural and other means. Locked in the borders of its aggressive country, Russian society will finally stop worrying about the enviable life of its neighbors and deal with its own internal problems. This should be facilitated by depriving the Russian Federation of membership in all international organizations as soon as possible.

3. Complete disintegration of the Russian Federation as an empire. To this end, the civilized world would do well to stimulate liberation movements in those conditionally autonomous subjects of the Russian Federation that have preserved their ethnic identity, national culture and language through the appropriate diasporas.

4. Demilitarization of Russia. Russia’s war in Ukraine revealed the weak points of the military power inherited by the Russian Federation from the USSR. The weakening of the Russian Federation as a result of this obviously unsustainable war makes possible both the general and nuclear disarmament of Russia.

5. Fighting Russian propaganda. Fulfillment of the above conditions will drastically reduce the spread and influence of Russian propaganda. We consider it extremely important to strengthen the civilized countries of the world Mass Media broadcasting in both in Russian and in the languages of the subjects of the Russian Federation.

6. Debunking the Russian historical myth and popularizing a new scientifically based concept of the history of Russia as an empire. The world’s intellectual elite should review and rethink their vision of Russia as a phenomenon, actually imposed on the world by Russian emigration.

7. Revising and updating the Helsinki Agreements (Helsinki-2) and establishing a new order of strengthening security and cooperation in Europe and throughout the world. Europe and the world must protect themselves from the threat of the Russian Federation and similar terrorist states. Subduing Russia will automatically remove the question of smaller terrorist states and sponsors of terrorism.

In this context, we consider the demands expressed in the Appeal initiated by the Ukrainians Worldwide Movement Organizing Committee to be legitimate, and we propose to actively popularize them and implement them.

We also call on the world’s intellectual elite to cooperate in debunking the Russian historical myth, in developing a new concept of Russian studies, as well as in popularizing the idea of revising the Treaty on Security and Cooperation in Europe.

Ukrainian University Club

August 13, 2022

* * *

ЗАЯВА УКРАЇНСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТСЬКОГО КЛУБУ

Про загрози світові від Російської Федерації

Ніколи досі світ не підходив так близько до ядерної катастрофи, як підійшов тепер через РФ, яка розв‘язала широкомасштабну війну проти України і, втрачаючи перевагу, використовує захоплену Запорізьку АЕС для шантажування Європи й цілого світу.

Ядерний шантаж, який у будь-який момент може стати фатальним, — лише частина аґресивної стратеґії РФ. Проблемою є само існування РФ як імперії, і розв‘язати цю проблему уже не можна висловлюваннями занепокоєння, умовляннями та іншими способами дипломатичного впливу на аґресора.

Упродовж усієї своєї історії Росія (Московія) вела виключно загарбницькі війни. Лише проти України вона розв‘язала понад двадцять воєн. В личині Радянського Союзу Росія запрагла до світового панування, погрожуючи «роздути світову пожежу». Такою пожежею стала Друга Світова війна, розв‘язана Радянським Союзом за змовою з нацистською Німеччиною.

Сьогодні нацистська РФ заявляє, що її інтереси «не мають кордонів». Російський історичний міф, який почався з привласнення назви та історичної спадщини Русі-України, Москва тепер доповнює посяганням на світову історію, на середземноморську цивілізацію, до якої вона ніколи не мала жодного відношення.

Розсуваючи свої межі як імперії чи впливу свого «русского міра», Москва вивільняла захоплені території від автохтонних етносів і етнічних общин, насильно асимілюючи їх або фізично винищуючи, щоб не залишалося навіть згадки про культуру етносів і етнічних груп.

Нинішня війна Росії в Україні засвідчує, що Москва цілеспрямовано стирає з лиця землі українські міста й села, чинячи звірства на окупованих територіях і витискаючи українців з теренів України, знищуючи українську культуру й насаджуючи «русскій мір».

Тут треба нагадати, що саме Російська імперія стала батьківщиною індивідуального й масового терору. Більшовики на чолі з Леніним запровадили терор тотальний, чинячи звірства, яких не знала до того світова історія, застосовуючи, зокрема, такі інструменти, як штучний голод (Голодомор), концентраційні табори й масові депортації цілих народів (наприклад, народів північного Кавказу, кримських татар та ін.).

Паралельно з ядерним шантажем РФ нині шантажує світ блокуванням експорту українського зерна, спричинюючи загрозу голоду в країнах, які імпортують збіжжя з України, депортує сотні тисяч українців з окупованих територій у віддалені реґіони РФ та ін.

Очевидно, що поглинувши Україну, Росія не зупинилася б у своїй експансії, і це мають усвідомлювати в Європейському Союзі, у Північній Америці та й в усіх інших кінцях світу. На щастя для Європи, Україна зупинила російську навалу завдяки сучасному озброєнню, наданому цивілізованими країнами світу.

Отже, проблемою є не стільки війна Росії в Україні, а сама РФ як суб‘єкт, і над системним розв‘язанням саме цієї проблеми, власне, і повинен замислитися цивілізований світ.

Якими бачаться нам шляхи розв‘язання цієї проблеми?

1. Невідкладне визнання РФ як держави-терориста і спонсора тероризму. При цій нагоді треба сказати, що терористична природа уже визнаних такими — КНДР (Північна Корея), Куба, Іран та Сирія, — історично є породженням Москви. До речі, комуністичний Китай також виник стараннями Москви.

2. Повна ізоляція РФ від цивілізованого світу за допомогою дипломатичних, політичних, економічних, культурних та інших засобів. Замкнене у кордонах своєї аґресивної країни російське суспільство нарешті перестане тривожитися завидним життям сусідів і займеться власними внутрішніми проблемами. Цьому має сприяти й якомога скоріше позбавлення РФ членства в усіх міжнародних орґанізаціях.

3. Повна дезінтеґрація РФ як імперії. З цією метою цивілізованому світові годилося б через відповідні діаспори стимулювати визвольні рухи в тих умовно автономних суб‘єктах РФ, які зберегли свою етнічну ідентичність, національну культуру й мову.

4. Демілітаризація Росії. Війна Росії в Україні виявила слабкі місця мілітарної потуги, що її успадкувала Росія від СРСР. Послаблення РФ внаслідок цієї очевидно непідйомної для неї війни уможливлює як загальне, так і ядерне роззброєння Росії.

5. Боротьба з російською пропаґандою.Виконання названих вище умов різко зменшить поширення і вплив російської пропаґанди. Надзвичайно важливим ми вважаємо посилення мовлення засобів масової інформації цивілізованих країн світу як російською, так і мовами суб‘єктів РФ.

6. Розвінчування російського історичного міфу й популяризація нової науково обгрунтованої концепції історії Росії як імперії. Інтелектуальна еліта країн світу має переглянути й переосмислити своє бачення Росії як феномену, фактично нав‘язане світові російською еміґрацією.

7. Перегляд і оновлення Гельсінських домовленостей (Гельсінки-2) та встановлення нового порядку зміцнення безпеки і співробітництва в Європі та й у всьому світі. Європа і світ мають убезпечити себе від загрози РФ та подібних їй держав-терористів. Упокорення Росії автоматично зніме питання про менших держав-терористів і спонсорів тероризму.

У цьому контексті ми вважаємо правомірними вимоги, висловлені у Зверненні, ініційованому Орґанізаційним Комітетом Руху Світового Українства, і пропонуємо активно популяризувати їх та втілювати в життя.

Ми також закликаємо світову інтелектуальну еліту до співпраці у розвінчуванні російського історичного міфу, у випрацюванні нової концепції росієзнавства, а також у популяризації ідеї перегляду Договору про безпеку та співробітництво в Європі.

Український Університетський Клуб

13 серпня 2022 р.

IGNORANCE DOES NOT EXCLUDE LIABILITY

Less than a day after this article was published on the website of the Ukrainian World Information Network (in Ukrainian), I was accused of “dispersing “treason”:

“Even if there is some truth in your post, it doesn’t say anything. Children are not responsible for the actions of their parents, especially for the actions of their grandfathers. Today’s actions of children and grandchildren are important. Therefore, there is no need to look for a cat in a dark room, if it is not there, that is, to dispel “treason”.

This is a view quite typical for the Ukrainian segment in social media. It’s good that there are people who know how to answer such objections:

“… the author does not say a word about the responsibility of children for their parents actions. What I read in this article is simple: an oak tree will not grow from an aspen root. Do not look for betrayal where there is none. I know that the author is one of the real Ukrainians, of whom, unfortunately, there are fewer and fewer now.”

* * *

Olena Zelenska received the Dissident Human Rights Award at the Victims of Communism Memorial in Washington. She talks about this event on her social media page:

“An award for every Ukrainian man and every Ukrainian woman. This is your reward, dear compatriots!

I had the honor of receiving the Dissident Human Rights Award, awarded to the entire Ukrainian people, at the Victims of Communism Memorial in Washington.

Since 2015, the prize has been awarded to activists and dissidents – representatives of enslaved peoples for their courage in defending human rights and freedom. This year, for the first time, it was awarded not to a specific individual, but to the entire people of Ukraine for the “courageous struggle for freedom and against Russia’s aggressive war.”

Although the Memorial is dedicated to the victims of the crimes of communism, it is worth remembering that communism is only one face of totalitarianism.

The system attacking you can be called anything you want. But we can easily recognize totalitarianism by its main features – aggression, violence, complete devaluation of human life.

This is exactly what Ukraine is dealing with in the form of the Russian Federation. Russia has not been called communist for a long time, but Stalin’s methods of governing and enslaving other peoples are still practiced there.

She told those present at the ceremony how Ukrainians pass through Russian filtration camps, how those who do not agree to cooperate with the occupiers are tortured. How our people are forcibly deported to Russia.

Our long-suffering warning to the world: remember that the darkest past easily returns. And in some places it has not disappeared and only pretends to be modern.

This is what today’s award, which I am taking to Ukraine, testifies to”.

* * *

We do not know the family history of Olena Zelenska, and therefore we do not know whether anyone from her family was a victim of Bolshevik and communist repression. The only thing that seriously compromises her is the inclusion of her name in the “Peacemaker” database for reposting on her Facebook page in 2014 a publication from the Russian propaganda resource LifeNews with the following content: “Send a video of the movement of Ukrainian troops. The fee is 15,000 rubles” (for details, see: “Zelenskyi’s wife was brought into the base of the “Peacemaker” for an old repost”).

However, we know that the family of her husband, President of Ukraine Volodymyr Zelenskyi, definitely was not a victim of the Soviet authoritarian-totalitarian regime. On the contrary, representatives of this family were part of the repressive machine of the USSR.

People interested in the biography of the current president of Ukraine found out that the great-grandfather of V. Zelensky, Isaak Abramovych, was a member of the Bolshevik Central Committee since 1918 (see: Zelensky, Isaak Abramovych – Wikipedia).

His paternal grandfather began his service in the ranks of the NKVD, the driver of Stalinist repressions, and probably spent the Second World War in the barrage detachments, and ended up as a colonel of the Ministry of Internal Affairs of the USSR. Google will tell you about the participation of Colonel Zelenskyi in the suppression of the uprising against the Soviet authorities in Kryvyi Rih in the early 1960s (see: “Zelenskyi’s grandfather and the shooting of residents of Kryvyi Rih in 1963 – an unknown story”). While teaching abroad for a long time, the president’s father could have no choice but cooperate with another successor of the NKVD, the KGB; some authors even claim that Oleksandr Zelenskyi retired with the rank of KGB colonel.

From this family tradition, the favorite metaphor of V. Zelenskyi himself – “servant of the people” – which brought him television and film popularity thanks to the main character he created in the TV series of the same name, and which gave the name to his soon-to-be political party and gave him a monomajority in the Verkhovna Rada, giving birth to modern Bolshevism according to historical tradition, according to spirit, and according to real deeds.

I wrote about this back in 2019 in the article “Servant of the people” as a phenomenon”.That the authorship of the metaphor “servant of the people” belongs to Joseph Stalin is known not only to me, but to a broad layer of the older generation of Ukrainian society, who remember this image from school.

The generation of Volodymyr and Olena Zelenskyy’s even at school could not take the image of a “servant of the people” to heart: Soviet history was subjected to a serious revision during the Gorbachev perestroika, so independent Ukraine no longer smelled of the spirit of Stalinism, and post-Soviet Russia under the presidency B. Yeltsin did not tolerate the use of Stalinist traditions in a positive way.

Therefore, V. Zelenskyy could store the “servant of the people” in his memory and stir up his creative imagination only under the influence of his environment, which lived with warm memories of the glorious Soviet past.

At the same time, it is known that in his stage and television appearances, Zelenskyy allowed himself to speak very skeptically and unethically about the Holodomor, arranged by Stalinism in Ukraine in 1932-1933. The millions who died during that Holodomor, as well as during the other two, as well as the prisoners of the Gulag, were the real victims of the Soviet regime.

It is noteworthy that even after becoming the president, V. Zelenskyy discreetly mentions the Holodomor and practically does not mention the Ukrainian victims of the Gulag and the NKVD’s hunt for UPA soldiers or those peaceful residents of the cities and villages of Ukraine who helped the UPA in whatever way they could.

Unnoticed among the victims of communism, the Zelenskyys did not appear among the dissidents either.

I do not think that serious American researchers, including the Victims of Communism Memorial in Washington staff, should know about this and, given this, should refrain from presenting the Dissident Human Rights Award to all Ukrainian people through the hands of the Zelenskyy’s. There are many worthy people in Ukraine who are truly victims of communism and/or dissidents and to whom this award could be handed.

One of the photos from the Victims of Communism Memorial, posted by Ms. Zelenska, shows numbers indicating the years 1930 and 1932. The last date is connected with the Holodomor. It is noteworthy that in those years the USA was not very concerned about the violation of human rights in Ukraine and at the height of the Holodomor even established diplomatic relations with Moscow, officially recognizing the USSR. Just at the same time, Stalin was abetted by the “servants of the people”.

It would be appropriate to remind here that New York Times journalist Walter Duranty, awarded the Pulitzer Prize precisely for the materials he whitewashed the Bolshevik regime, denying the Holodomor, did not see victims of communism or, to put it mildly, violations of human rights in Ukraine.

For thirty years, Ukrainian communities have been creating petitions, agitating public opinion with the idea of canceling the Duranty’s Award and giving it to Gareth Jones. Did the first lady of Ukraine use such a wonderful opportunity to raise this issue at such a high level? It is doubtful that this could have occurred to her or her speechwriters.

Can you imagine how painfully all of the above will be perceived by that part of Ukrainian society, whose families suffer from the unhealed wounds of communism victims (Holodomor, Gulags, etc.) or persecution for dissent (prisons, camps, mental institutions, exile)?

I personally, whose family was affected by the physical Bolshevik massacre for non-proletarian origin, which left my father an orphan when he was still an infant, and the deportation of the entire family of my grandmother’s parents, brother and sisters as kulaks to the distant Urals, and the marks on my father for staying in the occupied territory, for nothing that he was not a collaborator and half of that stay was imprisoned by the Gestapo for sabotage, and on my mother for being taken to forced labor in Germany, and my own dissidence under the supervision of KGB agents from the age of sixteen, which, thanks to fate, did do with no promised prisons, mental facilities, camps, and more than once, all this does not allow me to perceive the awarding of the Dissident Human Rights Award of my people through the mediation of O. Zelenska as a correct and righteous action.

Some kind of blasphemy! And it doesn’t matter whether it was done deliberately, demonstratively or just out of ignorance, unknowingly. Because this is the case when ignorance does not exempt from responsibility. Neither on the American side, nor on the Ukrainian side.

July 20, 2022.

On Topic:

ВЛАДІМІР ЗЄЛЄНСКІЙ І ПЕРСПЕКТИВИ ОБНУЛЮВАННЯ Й ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ

ПРОГРАНІ ВИБОРИ ЯК ОСТАННІЙ УРОК ДЛЯ УКРАЇНИ

ЗАЧАРУВАННЯ Й РОЗЧАРУВАННЯ ОЛЕКСАНДРА ДАНИЛЮКА

«СЛУГА НАРОДА» ЯК ФЕНОМЕН

Author’s Articles & Notes Collections:

Українізація України як факт і фактор системних змін: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2019. — 230 с.

В‘ячеслав Чорновіл як феномен української історії й політики: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2019. — 201 с.

Будапештський формат: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 294 с.

Україноцентризм, журналістика і система ЗМІ: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 449 с.

Світове українство — рушійна системних змін в Україні: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 309 с.

Системні зміни — перспектива для України: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 393 с.

Трансформаційна місія Українського Козацтва: Статті, нотатки — Вашинґтон: Видавництво Україна Інк. — 2021. — 210 с.

Інтелектуальна еліта України як проблема: Статті, нотатки. — Вашинґтон: Видавництво Україна Інк. — 2022. — 729 с.

НЕЗНАННЯ НЕ ВИВІЛЬНЮЄ ВІД ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

Не пройшло і доби після оприлюднена цієї статті на сайті Української Світової Інформаційної Мережі, як мені уже закинули, що я «розганяю “зраду”»:

«Навіть якщо у вашому дописі є частина правди, це ні про що не говорить. Діти не відповідають за вчинки батьків, тим більше, за вчинки дідів. Сьогоднішні вчинки дітей та онуків, це важливо. Тож не потрібно шукати кішку у темній кімнаті, якщо її там немає тобто, розганяти “зраду”».

Це — досить характерний для українського сегменту в соцмережах погляд. Добре, що є й люди, які уміють відповісти на такі закиди:

«…автор ні слова не говорить про відповідальність дітей за вчинки батьків. Те, що я прочитав у цій статті, просте: з кореня осики дуб не виросте. Не шукай зради там, де її немає. Я знаю, що автор — один із справжніх українців, яких, на жаль, зараз стає все менше».

* * *

Олена Зеленська отримала в Меморіалі жертвам комунізму у Вашингтоні Дисидентську правозахисну премію (Dissident Human Rights Award). Про цю подію вона розповідає на своїй сторінці в соцмережах:

* * *

«Нагорода для кожного українця й кожної українки. Це ваша нагорода, дорогі співвітчизники!

Мала честь отримати в Меморіалі жертвам комунізму у Вашингтоні премію Dissident Human Rights Award, присуджену всьому українському народові.

З 2015 року премія присуджується активістам і дисидентам – представникам поневолених народів за їхню хоробрість у відстоюванні прав людини та свободи. Цьогоріч уперше нею відзначили не конкретну особистість, а весь народ України за «мужню боротьбу за свободу й проти агресивної війни Росії».

Хоч Меморіал присвячений жертвам злочинів комунізму, варто пам’ятати, що комунізм – лише одне з облич тоталітаризму.

Система, яка атакує вас, може називатися як завгодно. Але ми легко впізнаємо тоталітаризм за його головними ознаками – агресією, насильством, повним знеціненням людського життя.

Це саме те, з чим в особі РФ має справу Україна. Росія вже давно не називається комуністичною, але там досі практикують сталінські методи управління та поневолення інших народів.

Розповіла присутнім на церемонії, як українці проходять через російські фільтраційні табори, як катують тих, хто не погоджується співпрацювати з окупантами. Як наших людей примусово депортують до Росії.

Наше вистраждане попередження світу: пам’ятайте, що найтемніше минуле легко повертається. А подекуди воно не зникало й лише прикидається сучасністю.

Саме про це й свідчить сьогоднішня нагорода, яку везу до України». 

* * *

Ми не знаємо родинної історії Олени Зеленської, і відтак не знаємо, чи бодай хтось із її родини був жертвою більшовицьких і комуністичних репресій. Єдине, що серйозно компрометує її, — це внесення її імені до бази даних «Миротворець» за перепощування 2014 року на своїй сторінці у Фейсбуці публікації з російського пропагандистського ресурсу LifeNews такого змісту: «Надсилайте відео переміщення українських військ. Гонорар 15 000 рублів» (дет. див.: «Дружину Зеленського внесли в базу “Миротворця” за старий перепост»).

Зате ми знаємо, що родина її чоловіка, президента України Володимира Зеленського жертвою радянського авторитарно-тоталітарного режиму не була. Скорше навпаки — представники цієї родини були частиною репресивної машини СРСР.

Цікаві до життєпису чинного президента України люди докопалися, буцімто прадід В. Зеленського Ісаак Абрамович ще від 1918 року був членом більшовицького ЦК (див.: Зеленский, Исаак Абрамович — Википедия).

Дід по батькові, починав свою службу в лавах рушія сталінських репресій — НКВС, і Другу Світову війну, мабуть, пройшов у загороджувальних загонах, а закінчив полковником МВС СРСР. Гуґл вам підкаже про участь полковника Зеленського у придушенні повстання проти радянської влади у Кривому Розі на початку 1960-х років (див.: «Дід Зеленського і розстріл жителів Кривого Рогу в 1963 — невідома історія»). Тривалий час викладаючи за кордоном, батько президента не міг не співпрцювати з іншим наступником НКВС — КДБ; деякі автори навіть стверджують, що О. Зеленський вийшов у відставку зі званням полковника КДБ.

З цієї родової традиції напевно ж проростає і улюблена метафора самого В. Зеленського — «слуга народу», яка принесла йому телевізійно-кіношну популярність завдяки створеному ним головному образові в однойменному серіалі і яка дала назву його скороспеченій політичній партії та дала йому монобільшість у Верховній Раді, народивши модерний більшовизм за історичною традицією, за духом, та й за реальними ділами.

Я писав про це ще 2019 року у статті «”Слуга народу” як феномен». Що авторство метафори «слуга народу» належить Йосифу Сталіну, відомо не тільки мені, а широкому прошарку старшого покоління українського суспільства, яке пам‘ятає цей образ із шкільної лави. 

Покоління Володимира та Олени Зеленських ще в школі узяти на зуб образ «слуга народу», звісно, не могло: радянську історію було піддано серйозному переглядові під час Горбачовської перебудови, відтак у незалежній Україні духом сталінізму уже й не пахло, та й пострадянська Росія за президентства Б. Єльцина не толерувала використання сталінських традицій у позитивному ключі. 

Отже, В. Зеленському «слуга народу» міг запасти в пам‘ять і збурити творчу уяву лише під впливом того його оточення, яке жило теплими спогадами про славне радягське минуле. 

Разом з тим, відомо, що у своїх сценічних та телевізійних втіленнях Зеленський дозволяв собі вельми скептично і неетично висловлюватися про Голодомор, влаштований сталінізмом в Україні 1932–1933 років. Мільйони загиблих під час того Голодомору, та й під час двох інших, а також в‘язні ГУЛАГУ якраз і були справжніми жертвами радянського режиму.

Прикметно, що навіть ставши президентом, В. Зеленський стримано згадує про Голодомор і практично не згадує українські жертви ГУЛАГУ та полювання НКВС на вояків УПА або тих мирних мешканців міст і сіл України, які чим могли допомагали УПА. 

Не помічені серед жертв комунізму, Зеленські не проявилися і серед дисидентів.

Я не думаю, що серйозні американські дослідники, зокрема й працівники Меморіалу жертвам комунізму у Вашингтоні, мали б знати про це і, з огляду на це, повинні були б утриматися від вручення Дисидентської правозахисної премії всьому українському народові через руки Зеленських. В Україні багато достойних людей, які справді є жертвами комунізму та/або дисидентами і на руки яких можна було б передати цю відзнаку.

На одній із світлин з Меморіалу жертвам комунізму, запощених пані Зеленською, проглядаються цифри, що вказують на 1930 та 1932 роки. Остання дата пов‘язана з Голодомором. Прикметно, що в ті роки в США не вельми переймалися порушенням прав людини в Україні й на піку Голодомору навіть встановили дипломатичні стосунки з Москвою, офіційно визнавши СРСР. Якраз у той же час Сталін прихвостнів «слугами народу».

Тут доречно буде нагадати, що не побачив жертв комунізму чи, м‘якше, порушення прав людини в Україні журналіст газети «Нью Йорк таймс» Уолтер Дюранті, удостоєний Пулітцерівської премії якраз за матеріали, яких він відбілював більшовицький режим, заперечуючи Голодомор.

Упродовж тридцяти років українські спільноти складають петиції, збурюють громадську думку ідеєю анулювати премію Дюранті й передати її Гарету Джонсу. Чи скористалася перша леді України такою чудовою нагодою порушити цю проблему на такому високому рівні? Сумнівно, що їй самій чи її спічрайтерам це могло спасти на думку.

Уявляєте, як болісно усе сказане вище буде сприйнято тією частиною українського суспільства, чиї роди ятрять незагойними ранами жертв комунізму (Голодомори, ГУЛАГи тощо) або переслідування за інакодумство/дисидентство (тюрми, табори, психушки, вигнання)? 

Мені особисто, чий рід зачепили і фізична більшовицька розправа за непролетарське походження, яка залишила мого батька сиротою ще немовлям, і депортація цілої сім‘ї бабиних батьків, брата та сестер як куркулів на далекий Урал, і мітки на батькові за перебування на окупованій території, дарма, що він не був колаборантом і половину того перебування був ув‘язнений Гестапо за саботаж, та матері — за те, що була вивезена на примусові роботи в Німеччину, і моє дисидентство під наглядом аґентів КДБ від шістнадцятирічного віку, яке, спасибі долі, обійшлося без обіцяних, і не раз, тюрми-таборів-психушок, — усе це не дозволяє мені сприймати нагородження Дисидентською правозахисною премією мого народу через посередництво О. Зеленської як правильну і праведну акцію.

Блюзнірство якесь! І байдуже — зроблено це зумисно, демонстративно чи через незнання, невігластво. Бо це — той випадок, коли незнання не вивільнює від відповідальності. Хоч американську сторону, хоч українську.

20 липня 2022 р.

16 ЛИПНЯ В ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

16 липня — знаменний день в історії України. І США. 

1.

16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет України. 

Не бачу потреби з цієї нагоди писати новий текст, а от свою статтю, написану з нагоди тридцятиріччя запропоную для тих, хто її не читав. Та й для повторного читання вона корисна:СУВЕРЕННА УКРАЇНА: ДОСВІД І ПЕРСПЕКТИВИ

Ця стаття увійшла до моєї збірки статей і нотаток «Системні зміни — перспектива для України: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 393 с.».

При цій нагоді варто вам заглянути й сюди: «В‘ячеслав Чорновіл як феномен української історії й політики: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2019. — 201 с.».

У контексті написаного в інших статтях і нотатках мій погляд на місце і роль Декларації про державний суверенітет України набирає більшої повноти і допомагає зрозуміти, що в українському націєтворенні й державотворенні пішло не так.

Сподіваюся, після прочитання ви краще зрозумієте природу руйнівної війни, з якою Москва прийшла в Україну.

Через те, що українці наламали дров між 1990 та 2014 роками, стався ЄвроМайдан 2013 року, який перейшов у те, що з натяжкою називають Революцією Гідності. Наслідок — початок відкритої аґресії Росії проти України. 

Ту аґресію можна й треба було зупинити. Зараз ми знаємо більше, чому того не було зроблено і чому не було задіяно Будапештський формат переговорів. 

У своїх публікаціях я виступив з пропозицією задіяти Будапештський формат як стартовий майданчик для обговорення ідеї Гельсінки-2 для перегляду і оновлення Договору про безпеку і співробітництво в Європі (див.: Будапештський формат: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 294 с.). 

На жаль, ця ідея нікого не зацікавила. Історія давала шанс саме Україні ініціювати цей процес, і від повномасштабної війни Україна була б убезпечена. Та і Європа із США не мали б таких клопотів, як вони мають тепер.

З розв‘язанням Росією війни в Україні ідея перегляду Договору про безпеку і співробітництво в Європі стає все актуальнішою. 

Більше того — оскільки РФ як держава-терорист несе загрозу усьому світові, ми бачимо, що цю країну треба втихомирювати цілим світом. Отож світова спільнота мусить зробити це через ООН, а в разі неможливості цього — поза ООН разом із ліквідацією цієї неефективної орґанізації. 

Ініціативну роль у цій справі має відіграти світове українство, ставши рушійною силою системних змін передусім в Україні (дет. див.: Світове українство — рушійна системних змін в Україні: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 309 с.).

Нашою першою ініціативою в цьому відношенні є «ЗВЕРНЕННЯ ПРЕДСТАВНИКІВ СВІТОВОГО УКРАЇНСТВА Й НАРОДІВ, ЯКІ ПІДТРИМУЮТЬ УКРАЇНУ Й УКРАЇНЦІВ У ЇХНІЙ СПРАВЕДЛИВІЙ ВІЙНІ ПРОТИ РОСІЙСЬКОГО АҐРЕСОРА».

Паралельно з цією акцією іде творення Руху Світового Українства. Цей процес показує нам, як проявляються властиві українцям інертність, обережність, упередженість і т. ін.

2. 

Микола Княжицький нагадав, що саме 16 липня три роки тому, уже за новообраного президента, але ще «стара» Верховна Рада України ухвалила закон про мову.

Симптоматично, що річниця ухвалення закону України про мову припало на межень широкомасштабного вторгнення РФ в Україну. Війна, як торнадо, перетворює Україну на руїну, а мільйони українців змусила міґрувати — у безпечніші області України та за кордон…

Ми пам‘ятаємо, як тоді активно і аґресивно, з викликом, В. Зеленський тримався російської, відкидаючи усе, що символізувало бодай якийсь прояв україноцентричності (Слава Україні! Вишиванка. «Зродились ми…» тощо).

«Слуги народу», зайшовши у ВРУ, зробили спробу скасувати закон про мову. Не вийшло. Закон вистояв. 

Досягнення, обумовлені застосуванням, М. Княжицький перелічив у своєму тексті. Усі вони — формальні, жодного — сутнісного. 

Три роки тому я писав, зокрема, що це — той закон, який породжує ситуації такого штибу: офіціант буде обслуговувати вас вишуканою українською, але я не певний, що він не плюне в тарілку перед тим, як подати вам страву.

В. Зеленський також натренувався говорити «Слава Україні!», звик до вишиванки (хай і не зовсім автентичної), навчився співати «Ще не вмерла…», хоч до «Зродились ми…» й не дійшов. Заслуги закону про мову тут немає — посада зобов‘язує.

Зобов‘язання — те, що робиться з примусу або з безвиході, але аж ніяк не є проявом переконань, світогляду, менталітету. 

Зміни, які за три роки на посаді відбулися із Зеленським, не є свідченням того, що він став україноцентричним. У числених його діях і бездіях я бачу багато ознак того, що він не змінився і мінятися не думає. А це дає підстави вважати, що він навчився добре грати свою роль.

Офіціанти, касири, таксисти та інші представники нижчого класу, звісно, також пристосовуються до обставин і вчаться грати свої ролі. 

А подивіться, якими патріотичними стали журналісти з колишніх проросійських каналів В. Медведчука, які на інших, зокрема — й державних, телеканалах цілком пристойно чешуть українською і досить різко облаюють тих, на кого вони ще вчора рівнялися. 

Можна, звичайно, погодитися з твердженням Княжицького, що радіо й телебачення завдяки мовному законові українізувалося.

Формально — так. Але сутнісно і політика, і законотворчість, і освіта (як загальна, так і вища), і ЗМІ, і бізнеси якими були, такими й залишилися. Навіть якщо вони вигукують «Слава Україні!», співають гімн України й фінансово чи матеріально допомагають ЗСУ, це ще мало про що говорить.

Рівень національної свідомості й громадянської зрілості (відповідальності) українського суспільства залишається досить низьким, і прикладом цього є публічні прояви таких здатних впливати на громадську думку осіб, як Олексій Арестович, Борислав Береза, Дмитро Ґордон та ін. 

Названі особи належать до того прошарку суспільства, які здатні усвідомити свою громадянську відповідальність, але з певних причин навмисно і часто демонстративно поводяться всупереч вимогам того ж закону про мову. 

Але є інший, більший прошарок суспільства, якому потрібна допомога в оволодінні україноцентричними знаннями й, звісно, мовою. У цьому зв‘язку виникає цілком резонне питання: а що за три роки було зроблено, щоб дати загалу суспільства в Україні українознавчі знання й навчити української мови? 

Ухваливши закон про мову, держава подбала про штрафи за його порушення, але палець об палець не вдарила, щоб створити мережу безкоштовних українознавчих шкіл, курсів, гуртків та інших форм освіти й просвіти. Не підставили плече державі й громадські орґанізації «Просвіта» чи товариство «Знання», чиїм статутним обов‘язком є освіта й просвіта дорослих і які, до речі, значною мірою фінансуються з державного бюджету. 

Отже, сутнісно закон про мову можна вважати провальним — його ефективність мінімальна, якщо не нульова, і цей недолік прирівнює його до ранішого закону про декомунізацію, за яким було декомунізовано гранітні й бетонні постаменти, топоніміку, але аж ніяк не те, що робиться в головах громадян України.

Успішно розв‘язати ці проблеми можна було й можна-треба тепер за системного підходу шляхом українізації України (дет. див.: Українізація України як факт і фактор системних змін: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2019. — 230 с.) та створення й підтримку діяльності україноцентричної системи ЗМІ (дет. див.: Україноцентризм, журналістика і система ЗМІ: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 449 с.).

На превеликий жаль, ці ідеї навіть не обговорюються ні на державному рівні, ні в суспільстві загалом, ні навіть в його інтелектуальному середовищі зокрема. Якесь негласне табу накладено на цю тематику.

Мене це не дивує, оскільки я добре розібрався в тому, чому системні зміни в Україні не відбулися за тридцять років незалежності і чому навіть російські ракети й бомби не пробуджують свідомість хоча б інтелектуальної еліти (дет. див.: Інтелектуальна еліта України як проблема: Статті, нотатки. — Вашинґтон: Видавництво Україна Інк. — 2022. — 729 с.).

* * *

Мало не забув… 16 липня в США згадують як день заснування міста Вашинґтон. Ця подія, до речі, пов‘язана з будинком у Джорджтауні, в якому розташоване посольство України в США (дет. див. мою книжку «Ukrainian Washington» (Washington, 2020. 80 p.). Її ще можна замовити. 

У мене все.

Володимир Іваненко

16 липня 2022 р.

NEW MARSHALL’S PLAN | НОВИЙ ПЛАН МАРШАЛЛА

ENG | УКР

NEW MARSHALL’S PLAN

In Lugano, Switzerland, Ukrainian government and world leaders will be discussing a plan for Ukrainian Recovery. Some call it the “New Marshall’s Plan”. 

Participants are going create a real plan that will help Ukraine to win the war, protect people, rebuild infrastructure, and become economically developed country. And this plan needs to be implemented now.

How serious this plan and its discussion should be can be judged from the fact that at the moment neither Ukraine nor Ukrainians abroad are not even discussing the strategy of Ukraine’s victory over the Russian aggressor, and how this victory will be maintained and consolidated.

Given the experience of Ukraine in recent years, it can be concluded that the “new Marshall Plan” can turn into a “Great construction” in the style of the initiatives of the current president of Ukraine V. Zelensky or be reduced to situational reforms in the style of the previous president of Ukraine P. Poroshenko.

In any case, Ukraine will be rebuilt in the coordinate system of the same Soviet authoritarian-totalitarian social system, from which Ukraine cannot escape during the three decades of its 

With such an approach, obviously, with external help, it is already possible to restore the infrastructure, in order to expose it to new destructive blows from the Russian Federation, but Ukraine is unlikely to become an economically developed and successful country. 

Ukraine needs systemic changes, that is, the replacement of the Soviet social system with a qualitatively new social system based on Ukrainian national traditions and customs, with the implementation of the wisdom and best achievements of the most successful countries in the world.

Unfortunately, the idea of systemic changes is not discussed even among the intellectual elite. There is a lot of chatter about “civil society”, but there is not even a hint of any steps to raise the level of national consciousness and civic maturity (responsibility) of this society.

Russia’s war in Ukraine created the prerequisites for the initiation of such social changes, for the systematic Ukrainization of education and science, for the creation of a Ukrainocentric mass media system, for the creation of qualitatively new ideological political parties and movements capable of raising and nominating qualitatively new Ukrainocentric leaders, etc.

All this, unfortunately, remains out of the attention of even the most conscious figures, who instead are actually busy thinking about the possibilities of dispersing financial resources that the richest countries in the world are ready to provide for the reconstruction of Ukraine, which are being destroyed by insane Russian bombings and missile attacks.

And the whole problem boils down to the fact that practically no one is aware of the existential nature of this war both for Russia as the aggressor and for Ukraine as the victim of this aggression.

We can see this in the way how they treat both in Ukraine and abroad the Appeal by representatives of Ukrainians Worldwide and Peoples all over the world who support Ukraine and Ukrainians in their war against Russian aggressor.

Prof. Dr. Volodymyr Ivanenko, Ukrainians Worldwide Movement Organizing Committee Chairman, Ukrainian University Club President

* * *

НОВИЙ ПЛАН МАРШАЛЛА

У Лугано, Швейцарія, український уряд та світові лідери обговорюватимуть план українського відновлення. Деякі називають це «новим планом Маршалла».

Учасники збираються створити реальний план, який допоможе Україні виграти війну, захистити людей, відновити інфраструктуру та стати економічно розвиненою країною. І цей план потрібно реалізовувати зараз.

Цією інформацією на своїй сторінці в LinkedIn поділився Роман Шеремета, доцент економічного факультету Weatherhead School of Management при Case Western Reserve University в США та ректор Американського університету в Києві, Україна.

Наскільки серйозним має бути цей план і його обговорення, можна судити з того, що на даний момент ні в Україні, ні в українському зарубіжжі навіть не обговорюється стратеґія перемоги України над російським аґресором, а тим паче — утримання й закріплення цієї перемоги.

З огляду на досвід України останніх років, можна дійти висновку, що «новий план Маршалла» може перетворитися на «Велике будівництво» у стилі ініціатив чинного президента України В. Зеленського або звестися до ситуативних реформ у стилі попереднього президента України П. Порошенка.

У будь-якому разі Україну будуть відбудовувати в системі координат того ж радянського авторитарно-тоталітарного суспільного устрою, з якого Україна ніяк не може вибратися упродовж трьох десятиліть своєї незалежності.

За такого підходу, очевидно, із сторонньою допомогою уже зараз можна зайнятися відновити інфраструктуру, щоб підставляючи її новим руйнівним ударам з боку РФ, але стати економічно розвиненою й успішною країною Україна навряд чи стане.

Україна потребує системних змін, тобто заміни радянського суспільного устрою якісно новим суспільним ладом, заснованим на українських національних традиціях і звичаях, з імпліментацяєю лосвіду і кращих досягнень найуспішніших країн світу.

На превеликий жаль, ідея системних змін не обговорюється навіть у середовищі інтелектуальної еліти. Є багато балачок про «громадянське суспільство», але немає навіть натяку на бодай якісь кроки для піднесення рівня національної свідомості й громадянської зрілості (відповідальності) цього суспільства. 

Війна Росії в Україні створила передумови для ініціювання таких соціальних зрушень, для системної українізації освіти й науки, для створення україноцентричної системи ЗМІ, для створення якісно нових ідеолоґічних політичних партій і рухів, здатних виховати й висунути якісно нових україноцентричних лідерів та ін.

Усе це, на превеликий жаль, залишається поза увагою навіть найпритомніших діячів, які натомість фактично зайняті думками про можливості розпилювання фінансових ресурсів, що їх найбагатші країни світу готові надати для відновлення зруйнованої безумними російськими бомбардуваннями й ракетними обстрілами Україну.

А вся проблема зводиться до того, що практично ніхто не усвідомлює екзистенційну природу цієї війни і для Росії як аґресора, і для України як жертви цієї аґресії. 

Це ми бачимо по тому, як і в Україні, і за кордоном ставляться до Звернення представників світового українства й народів, які підтримують Україну й українців у їхній справедливій війні проти російського аґресора

Проф. Др. Володимир Іваненко, голова Орґкомітету Руху Світового Українства, президент Українського Університетського Клубу.

On Topic | До теми:

SOVEREIGN & INDEPENDENT UKRAЇNA: EXPERIENCE & PERSPECTIVES – Dr. Volodymyr Ivanenko | Др. Володимир Іваненко

Українізація України як факт і фактор системних змін: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2019. — 230 с.

В‘ячеслав Чорновіл як феномен української історії й політики: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2019. — 201 с.

Будапештський формат: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 294 с.

Україноцентризм, журналістика і система ЗМІ: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 449 с.

Світове українство — рушійна системних змін в Україні: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 309 с.

Системні зміни — перспектива для України: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 393 с.

Трансформаційна місія Українського Козацтва: Статті, нотатки — Вашинґтон: Видавництво Україна Інк. — 2021. — 210 с.

Інтелектуальна еліта України як проблема: Статті, нотатки. — Вашинґтон: Видавництво Україна Інк. — 2022. — 729 с.

APPEARANCE, PR & STRATEGIC THINKING

Three days ago, I posted the following text on my LinkedIn page along with the picture shown above:

“I am not sure that it’s appropriate to be dressed in a t-shirt, plain pants and sneakers for meeting officially high guests dressed in suits with ties. Even during time of war.

The field military uniform is for wearing on battlefield, so that it is comfortable in it on the battlefield, but not at an official political event”.

As you can see, there is nothing categorical in the text, and I confirmed this by using “I am not sure”.

I don’t post such small entries on this site. Such a small note can appear here only as a part of an article of mine if I decide to write on the topic.

This little note within three days was seen by more than 20 thousand people, has caused over a hundred comments that I can’t ignore it, especially since most of these comments are critical, very critical, and some even too critical.

One the forth day my note reached over 250,000 readers and got near 800 comments. This is something!

“Especially during war time bro!!! Maybe more appropriate would be full military uniform, but he is not formerly or presently an army man. So paramilitary casual dress is fully appropriate!
They came during air ride sirens for Love of God Dr Ivanenko”, — wrote Terry Maslack, HVAC Technician.

My answer to this was: “Well… Full paramilitary uniform could be appropriate. He uses a t-shirt and sneakers! T-shirt is an underwear in military or paramilitary uniform. What about sneakers?
Greetings foreign high ranking officials in underwear and sneakers it’s like to demonstrate a disrespect to those guests”.

“well well well, — HVAC Technician replied: — Fyi, you can be disrespectful while wearing a white collar just as you can be respectful while wearing a tee with jeans and sneakers
It’s not the looks but the behaviour that shows respect”.

This message exchange was commented by two other people (one is a software engineer and the other — a sale manager) who wrote in Russian. Of course, in support of Terry Maslack.

The next comment was by a trainer, William (Will) Farrugia: “I think he has more on his mind than correct dress code guys”. It was supported by a builder, Robert McDaniel: “I agree. If it’s one thing Zelenskyy understands better than most people, it’s messaging. The photo makes his point”.

Oleh Havryliuk wrote: “Yep. This guy thinks he can afford anything”. And Taras Romashchenko added: “Yep. This guy thinks he can afford anything”.

“No time for white collars. After victory will shine bespoke suits”, — wrote Evgan Sytnik. “He is cultivating an image”, — Martin C. added.

The following comment belong to Vitalii Opanasiuk who wrote it in Russian: “The point, of course, is not in clothes, but in specific cases.

The military clothes on the President of a warring country do not hurt my eyes. Moreover, I think it is correct and appropriate to the situation.

But at the same time, I feel that suits, ties, golden halls, receptions and other nonsense look somewhat out of place during the third world war.

In the post-modern era
Politicians try to achieve new goals with old methods,
old ways, old unions.

Unfortunately, politicians win and kill everything new and rational.

Putin is at the top of the list of hardened old-style politicians. He has old thinking, old methods, old goals. And he leads his country to the USSR, and to a repetition of the collapse of the USSR”.

Here was a turning point when normal discussion got higher temperatures.

A business analyst named Oleksandr Krasnoshchok went emotionally: “this guy has bigger balls than all of you, haters”. It’s unclear why he decided that the author and previous commentators are haters.

Yegor Anramenkov wrote: “It’s regulated by military charter. The law, not personal preference. So your comment is obsolete and you should check your facts first”. He doesn’t explain why he referred to military charter and whether it’s applicable in this particular situation.

Interesting comment was offered by Oleksii Mashchyts: “The thing is that the war is important. More important than any other. It’s Vital.

The president of a country in war can and should make the right decisions. In my opinion, there is no time for suits.

Also, we should understand that it is not a kind of honor for the president of Ukraine to meet high guests. It is an honor for them to visit Ukraine and support the Ukrainian people in this war for democracy and the safety of Europe.

So, for me, this is the right choice and I believe European leaders understand this and respect it”.

Ruslan Khmelnytsky wrote another emotional comment in Russian: “These high-ranking guests go to Kyiv to promote and resolve their issues, and the president of the belligerent country can meet them at his convenience… if you don’t like it, don’t look…”

My note wasn’t about whether I like it or I don’t.

“In my opinion, he is wearing the coolest costume of all those present”, — Lana Turok commented in Ukrainian. I would agree with this opinion if a protocol officer had negotiated that all guests come up dressed casually…

Ivan Garkavyi, an attorney, wrote: “I’m not sure wether you are the guy who may judge what our president should wear during the war”.

As a lawyer, this commentator could understand that my note wasn’t a judge-mental. That’s why, I said that I am not sure. Also, as a lawyer, Mr. Garkavyi should understand that even a president in situations like this can’t decide on his own how to dress or what to wear. There is a protocol.

“Except that his country is the one being bombed and they are the ones holding back air support that could have saved many of his people. They needed to see real conditions, not compare whose silk ties were prettiest”, — this was written by Cheryl A. Madden, a Historian and Bibliographer.

“You jealous”, — believes Alexander Kuzub. Well… This guy has now idea that my grandmother taught me from my childhood not to be jealous. At the same time, I don’t think that jealousy can be applied to this particular situation.

“I am very surprised to hear criticism of the president of a warring country from a Ukrainian. Dr Volodymyr Ivanenko Are you sure you did not hack your account?”, — this how Oleksandr Zadorozhnyi took and interpreted my note.

Mr. Zadorozhnyi along with those liking his opinion is too critical himself. Impressing thoughts that can help to improve anything is appropriate anytime, and especially during war time.

I know that writings are being carefully read in Ukraine’s Président Office. This note wasn’t an exception. Here is a proof: shortly after the discussed situation, V. Zelenskyy greeted in Kyïv Boris Johnson, and he was not wearing the t-shirt!

I hope that after our discussion Ukraine’s President’s image-makers will dress him up with a decent paramilitary uniform that correspond to his status and the requirements of the diplomatic protocol.

Still, Brent Braun, a consultant, believes that “Who cares? Form over substance! If they make decisions solely on appearances, those are bad decisions”.

Mr. Braun might doesn’t know that the relationship or even interaction between content and form has been part of my professional interests for decades. My note is definitely not about content (and decisions) of meetings. But my note is about the content of president’s appearance.

A similar comment is offered by Anastasiia Bilous: “This is the LEAST important thing you could notice from such an important meeting! Shame on you”. This woman doesn’t realize what actually my note is about.

While I was writing this text, a new video of president Zelenskyy meeting with an American actor, Ben Stiller, came in. Both parties are wearing t-shorts. There is no doubt about this situation. In this case, B. Stiller is the one who counted on V. Zelenskyy’s habits.

Robert N. Justice wrote in his comment: “So far, these international politicians have barely stepped up to match there so called timely or filling committments. Zelensky stands out as a man of the earth. I believe he shouldn’t go out of his way, just yet, especially for Germany chancelor….”

Here, note that there is pathos, which colors the perception of V. Zelensky abroad: “Zelensky stands out as a man of the earth”, — and therefore, according to the commentator, Zelenskyy “shouldn’t go out of his way”. Despite the rules of decency, after all?

“The main thing is what’s inside the wrapper”, — wrote in Russian Andrey Kramskoy.

Sure! Let’s just have a closer look. What’s inside the wrapper (t-shirt)? Good pumped biceps. What we don’t see — a smart and wise statesman with a strong strategic thinking capabilities.

V. Zelenskyy’s actions tell me that is definitely doesn’t match this criteria. That’s why not long ago said on camera that he “has no time to think strategically”. This actually means that he doesn’t even understand that strategic thinking is the most important part of his job as a president. That’s what he is actually paid for. Everything else — whatever he is doing — is secondary. Especially —in the war time.

Unfortunately, commentators don’t get to this point.

“And I don’t think it’s a question of the first importance, — reads the comment by Mikhail Makadziuba: — The issue of primary importance is the supply of weapons on time and in the right quantity, so that Ukrainian civilians do not die. And what suit or no suit the president will wear to receive guests is not important. Get your priorities right. Think less about etiquette and more about people. If these “respected” people had done everything to end the war, none of the civilians of our country would be dying from enemy missiles”.

It’s sad to read a comment by a journalist, Oleksandr Snovyda: “The tie indicates the direction where most men have a “decision center””. I take this as an example of failed black humor.

Some commentators resort to personal attacks without bothering to look at the profile of a person they attack. Here is what an HR professional, Alexandra Olimpiieva, wrote:

“You, as a doctor, had the right to leave the borders of the state and not serve, I wonder, you exercised your right?! It somehow comes out of Baltimore… world politics as well as international law discredited itself at the beginning of this war, where everyone was a guarantor who guarantees nothing — so why are you still thinking about a dress code?
Engage in research instead of spreading subjective unmotivated thoughts among people”.

Here is another ‘funny’ comment by a technical project manager, Sergii Maksiuta: “People in suits and ties at the service of people in T-shirts and shorts (sports pants).
It has always been so — and here is an example. And in fact — don’t care about it at all, our President has a cool outfit and that’s it”.

One more comment in Russian without any idea what actually is being discussed: “Every day, 100-200 of our soldiers die. And how many people die in ties? Zero? Then maybe this is a tribute to our defenders?” Written by Valentin Borys, a software engineer.

“We have a war! What costume? He is dressed correctly. There is no dress code during the war. This is not Versailles for you”, — gets mad at me Alexandra T.

I am always amazed by people who instead of keeping up to the topic do their best to teach others: “Dr Volodymyr Ivanenko, This is not a time for your useless speaches in LinkedIn. Make your own contribution for the Victory of Ukraine. You’re the business owner, please show your personal financial/material/physical contribution?” — cries out a financier, Maksym Zaitsev. Boris Liubich echoes Zaitsev: “you are useless. Untill you’ll wear army uniform”.

M. Zaitsev demands from me: “Dr Volodymyr Ivanenko, the only words, and nothing more. Show us your financial contribution?”. He doesn’t even bother to get interested in what I have already done in the past and what I am doing for Ukraine. Will he understand when I say: everything I earn now goes to the Ukrainian cause? Everything. Zaitsev and his ilk did not add a penny here.

James Landis belongs to those not even understanding what is my post is about: “If your first thought goes to how your President is dressed, perhaps your priorities need to be reevaluated?” “Really?” — I asked him. He replied: “yes, really. Your commander in chief is leading from the front. Perhaps cut him some slack if his choice of attire isn’t up to your standards”.

This is another example when people get into discussion with no idea who they are talking to and what they are discussing. Said…

By the way, J. Landis, like many others, ignored my invitation to add his signature to the Appeal. Eager to talk, but definitely not eager to act.

There are commentators who jump out of nowhere just to slap something pathetic. Such is, for example, Igor Urdenko: “We beleive in our president”. Like on a dollar bill: “In God we trust”.

Something similar wrote Hector Avila: “Why does it matter? The man is fighting for his people and for his country”. It’s an entrepreneur from California, by the way…

Here is a comment by professor Chris Ivory: “They are there to honour him — it would be outrageous if they dressed in fatigues. He is taking precious time out from his work to welcome them. There is no onus for him to return to compliment. A king will meet you in his dressing gown, from his bed or his bath if needs be”.

A junior legal counsel, Denys Kamenchuk wrote: “To provoke people with senseless remarks to the President for his own purpose. Are these your principles? Instead of the usual post asking for support — you annoy people. It looks strange in regards of a person with your achievements”. Zero understanding of the post… Sad…

Iryna Branovska: “Being an Ukrainian and posting such a bullshit? Don’t you dare”. Wow!

I found interesting Alex Polivany’s comment: “Speaking of outfit, it is not a “field military uniform” but tactical one.

But more important:
Is it appropriate to have a beard?
Is it appropriate to be without makeup on the TV as the president?
Is it appropriate to look tired during such meetings?
Is it appropriate to be without body armor while being number 1 on the hit list by “the most powerful man on the earth” according to Time magazine?”

Well… Most people don’t even want to get that far. They think very narrow and simple (or primitive): “It’s a war zone, I would say he is the only one who is dressed correctly” (Stefan Kastler); “He must be ready every single second to respond to any kind of threat. It’s a little bit … uncomfortable in a jacket” (Vladimir Poddubny); “How is it moving to bomb shelter in costume? Much comfortable? This photo says a lot” (Taras Semeniako); “And what sort of military apparel are you wearing while you’re fighting the Russians?” (Peter R.)…

Ryan Duff just added his comment saying: “I think it’s a bold statement “At this time of crisis, I don’t have the luxury of dealing with frivolous issues like how I look.” He is also saying he will not put on a military uniform and portray himself as a military dictator”.

Thank you for reminding these words of V. Zelenskyy. Whatever he says should be understood as opposite of what he is saying. That’s one of his habits…

Against this background, the most striking comment was written by Vladimir Tikhomirov — an accountant and analyst from Moscow, Russia who actually showed how V. Zelenskyy’s dressing habits can be interpreted by the enemy he is fighting with: “It’s PR. Otherwise none would notice that he regularly visits gym”.

It’s time to make a conclusion: Ukraine’s president is indeed very busy and has no time to get shaved, dressed approximately, and even to think strategically. But the gym is sacred for him. Even during the war.

June 20–21, 2022.

On Topic:

УКРАИНА, ГРУЗИЯ И ТАИНСТВЕННЫЕ СТРАНИЦЫ ИСТОРИИ

Цей матеріал було написано десять років тому і опубліковано на моїх ресурсах, які були знищені моїм «друзями» й «доброзичливцями». Звісно, текст цей зберігся на моєму комп’ютері. Ґуґл зберіг його у своїй пам’яті за публікацією від 23 лютого 2012 року на сайті «Грузия Online». Щоб актуалізувати цей текст, я перепублікую його на своєму особистому сайті.

Пишу эти заметки на русском языке с надеждой, что они привлекут внимание возможно более широкого круга заинтересованных в затронутой теме лиц.

В течение довольно продолжительного времени среди моей американской клиентуры числится женщина по имени Зинаида Деменко. Все, что я знал о ней до недавнего времени, это то, что жила она с семьей то в Грузии, то в Украине, то в США. Фамилия указывала на украинские корни. Проживание в Грузии меня не удивляло: много известных мне украинцев жило и работало в Грузии, начиная от Леси Украинки с ее мужем К.В. Квиткой и кончая моим двоюродным дядей. Краткие, скупые разговоры, когда мы занимаемся делом, не давали возможности узнать друг друга лучше.

И вот на днях, опять занимаясь нашим обычным делом и по ходу болтая о том о сем, я ненароком бросил какую-то фразу, затрагивающую тему украинских грузин. Мы заговорили о Давиде Гурамишвили, который когда-то переехал в Украину с двумя сотнями семей своих крестьян. Я вспомнил о знаменитейшем украинском скульпторе и кинорежиссере Иване Кавалеридзе, который, собственно, и вышел из этих крестьян. Естественно, я рассказал моей собеседнице о тех грузинах, с которыми мне лично посчастливилось не просто общаться, но и установить дружеские отношения (как, например, Рауль Чилачава).

Зинаида очень внимательно меня слушала, и тут же призналась, что интерес к грузинской тематике у нее совсем не праздный. Она сказала, что с Украиной ее связывают родители… приемные, а на самом деле она – грузинка, и очень заинтересована в том, чтобы разыскать свои корни. Я попытался заверить ее, что Грузия – страна маленькая и что родственников будет нетрудно разыскать. И в качестве примере рассказал ей о судьбе уже покойного моего старшего коллеги Константина Партеновича Кухалашвили.

Судьба свела меня с К. Кухалашвили на факультете журналистики Киевского университета имени Т.Г. Шевченко, куда он пришел работать после выхода на пенсию с государственной должности. Пришлось ему побывать министром кино Украины, а перед тем занимать высокую должность в ЦК КПУ, а перед тем устанавливать советскую власть в западных областях Украины. Константин Партенович блестяще владел украинским языком, хотя на русском говорил с традиционным грузинским акцентом, а грузинского не знал вообще. Именно превосходный украинский язык и грузинское происходжение пару раз спасали ему жизнь в Западной Украине, где бандеровцы ставили его к стенке, чтобы расстрелять как ставленика советской власти: не поднимались руки народных мстителей на грузина с отменным знанием украинского.

Меня лично с Константином Партеновичем объединял интерес к Лесе Украинке. В свое время он написал и защитил диссертацию о Лесе Украинке и издал монографию на украинском языке «Леся Украинка – публицист» (Киев, 1965. – 248 с.). А теперь мы работали на одной кафедре, и ему предстояло выступить в качестве второго оппонента на защите моей диссертации «Мастерство и новаторство Леси Украинки как литературного критика и публициста» (1984). Естественно, у нас было немало разговоров на кафедре. А однажды Кухалашвили пригласил меня на свою дачу в поселке для компартийных и правительственных чиновников Конча-Озерная под Киевом. Уже не помню, как долго мы просидели у его письменного стола и у стола обеденного, но хорошо помню, как мы два или три часа бродили про приднепровским лугам и разговаривали.

Собственно, я больше слушал. Константин Партенович был ровестником моего отца, и судьба его во многом была схожа на судьбу моего отца. В годы гражданской войны двухлетний Константин Кухалашвили лишился родителей (моему отцу тоже было два года, когда не стало его отца и моего деда Василия). Где жили его родители и чем они занимались, где и при каких обстоятельствах родился он сам, конечно, К. Кухалашвили не имел ни малейшего представления. Все, что он знал о своем детстве, так это – детский дом в Одессе, и что его становление пришлось на годы украинизации. Поэтому он так хорошо владел украинским. Уже потом он сообразил, что фамилия у него грузинская, а стало быть и он сам хотя бы наполовину – грузин.

Ну, а потом у него было довольно успешное продвижение по партийно-советской лестнице, и ему было не до того, чтобы копаться в своем прошлом и искать свои корни. Впрочем, это в Советском Союзе и не поощрялось. Проявлять же активность «в свободное от работы время» было даже рискованным: а вдруг раскопаешь что-то такое, чем себе же и навредишь (например, дворянское происхождение, высокое положение дедушки или проживание за границей дяди или тети). Поэтому, как и подавляющее большинство, советских граждан, К. Кухалашвили предпочитал не ворошить прошлое. Но судьба все-таки распорядилась по-другому.

Как компартийный функционер довольно высокого ранга, К. Кухалашвили получил право на отдых в цековском санатории в городе Гагры в Грузии и однажды оказался там. Хотя с того времени прошли годы и годы, Константин Партенович не без волнения рассказывал мне, как буквально через несколько часов после того, как он поселился в санатории, в дверь его комнаты постучали. Он открыл дверь, и в комнату с шумом ввалились два грузина. Они стали что-то говорить на грузинском, но хозяин номера ничего не понимал: грузинского он ведь не знал. Ему стоило огромных усилий нейтрализовать эмоции неожиданных гостей и объяснить им свое положение. Они выслушали его рассказ о своей судьбе и пообещали, что за время его отдыха в санатории они найдут его родственников.

Естественно, К. Кухалашвили пытался охладить их пыл: ведь он совершенно ничего не знает о своих родителях, и тем более – о освем роде, — но они заверили его, что все равно будут искать. Через две недели они таки нашли родственников Константина Партеновича. И не каких-то там дальних родственников, а… двоюродных братьев и сестер.

Так К. Кухалашвили обрел свои грузинские корни. Конечно, овладеть грузинским он уже не смог. Но его сын, мой ровестник и тезка Владимир в 35 лет выучил грузинский, переориентировал свои научные интересы и стал одним из ведущих специалистов Украины по Грузии…

Эта история очень заинтересовала Зинаиду Деменко. Поэтому, закончив дела, мы сели за стол и проговорили три или четыре часа. И тут мне приоткрылась судьба украинской грузинки, историю которой еще предстоит исследовать и расследовать. Поиск документов и воспоминаний еще живых свидетелей могут помочь не только в розыске кровных родственников когда-то удочеренной девчушки, но приоткроют некоторые интересные страницы последних лет сталинско-бериевского режима.

Итак, о чем мне поведала Зинаида Деменко? А поведала она о том, что и ее имя, и ее фамилия, оказывается, не являются ее подлинными именем и фамилией, а фамилия, к тому же, не является подлинной фамилией людей, которые ее вырастили, воспитали, дали ей образование, любили ее как родную дочь и которые ушли в мир иной, так и не раскрыв тайну ее удочерения. Зинаида рассказывает, как мама ее перед смертью обещала поделиться с ней какой-то семейной тайной, но почему-то передумала в самый последний момент, а у нее не хватило решительности все-таки выпытать, что же это была за тайна такая.

Уже после смерти матери З. Деменко задумалась над нестыковками в семейных историях-легендах, пересматривала множество раз фамильные снимки, присматриваясь к лицам и одежде запечатленных на них лиц и даже к качеству фотопечати и печатной бумаги, а также перечитывала и перечитывала записи в трудовой книжке матери, в которой привлекали внимание странные пробелы в ее трудовом стаже, странная география материного трудоустройства и пр. В конце концов Зинаида вместе с мужем принялись за розыски, выезжая в места, изображенные на фотографиях из ее раннего детства, встречаясь с людьми, которые могли узнать лица, запечатленные на снимках, обращаясь в архивы и т.д.

В результате этих поисков Зинаида вышла на архив ЗАГСа в Грузии, где ей показали (но не дали даже подержать в руках) документ о ее удочерении, в свое время подписанный вырастившей ее женщиной. Из этого и других источников она узнала, что по рождению она – Маквала Давидовна Джавахишвили, что удочерила ее супружеская пара с типичной украинской фамилией – Хорольские (приемный отец – родом из Воронежской области, а приемная мать – из Украины). Весьма странным и загадочным оказалось то, что немедленно после оформления удочерения Хорольским и их приемной дочери были выданы документы, в которых значится совершенно другая фамилия – Деменко, и с этой фамилией семья была направлена на работу подальше от места ее прежнего проживания. Это было в начале 50-х годов ХХ века.

Изменение фамили удочерителей и перемещение семьи на другое, отдаленное от прежнего место проживания напоминает нам о программе защиты особо важных свидетелей, практикуемой во всем мире, и, естественно, наталкивает на размышления о том, что за этими фактами скрываются очень и очень серьезные и интересные события и явления. Что же это были за события, которые в свое время так резко изменили судьбу не только полугодовалой девчушки, но и удочеривших ее людей?

Проведенные Зинаидой и ее мужем розыски привели ее к заключению, что ее кровные родители были высокопоставленными людьми или отпрысками высокопоставленных людей в Грузии и что что-то чрезвычайное произошло в их жизни и судьбе, и в результате это чрезвычайного перелома шестимесячная Маквала стала Зиной (именно так ее записали в документах об удочерении, и теперь формальное различие между Зиной и Зинаидой, как она записана в современных документах, мешает ей в установлении истины), а это, в свою очередь, повлекло изменения и в жизни ее приемных родителей. Конечно, история эта начинает обрастать легендами и домыслами, но существуют и факты.

Доказанным фактом является то, что при рождении наша Зинаида была записана как Маквала Давидовна Джавахишвили. Поиск на Гугле выбрасывает около сотни страниц только ссылок на источники, в которых так или иначе упоминается грузинская фамилия Джавахишвили. Судя по этим ссылкам, фамилия Джавахишвили является одной из самых распространенных грузинских фамилий. Что еще более важно, так это то, что эту фамилию носили или носят люди, сыгравшие или играющие выдающиеся роли в истории Грузии.

Начнем с того, что Джавахишвили – старинный грузинский княжеский род и один из известных дворянских родов в Российской империи. Обратите внимание на то, сколько князей и генералов дал миру этот род (см.: http://ru.wikipedia.org/wiki/Джавахишвили). Оставим, однако, старину, т.к. факты, события и явления ХVIII – ХIХ веков вряд ли сыграли свою роль в судьбе Маквалы Джавахишвили, или Зинаиды Деменко.

Первая половина ХХ века в истории Грузии означена одним наиболее выдающимся деятелем из рода Джавахишвили. Я имею ввиду Ивана (Иванэ) Александровича Джавахишвили (1876 — 1940) — знаменитого грузинского историка, академика Академии наук СССР (1939) и основателя Тбилисского университета, который теперь носит его имя. Судя по биографии, жизнь академика Джавахишвили мало чем отличалась от жизни других советских ученых. Хотя он и потерял должность ректора университета в 1926, когда был уволен как немарксист в ходе «чисток», последовавших за грузинскими волнениями в августе 1924 г., но все равно активно занимался научной работой и печалался. Правда, карьеру свою он закончил на довольно скромной должности директора Музея им. Шота Руставели и руководителя Мцхетской археологической экспедиции, несмотря на то что писал о Сталине и даже был лауреатом Сталинской премии (см.: http://ru.wikipedia.org/wiki/Джавахишвили,_Иван_Александрович).

Могла ли быть Маквала Джавахишвили, которую мы теперь знаем как Зинаиду Деменко, причастна к его семье? Вполне возможно. Очевидно, нужно поискать детей и внуков И. Джавахишвили. Может быть, кто-то из них и окажется родителем нашей знакомой, который влип в какую-то историю, в результате которой у него и его жены была отчуждена и отдана на удочерение дочка.

С жизнью и деятельностью И. Джавахишвили хронологически совпадает судьба еще одного отпрыска этого рода – писателя Михаила Джавахишвили (1884 – 1937), который, был репрессирован (см.: http://feb-web.ru/feb/litenc/encyclop/le3/le3-2322.htm;http://infoman.ge/rus/company/javakhishvili_museum).

Середина ХХ века в Грузии ознаменована именем человека, тоже носившего фамилию Джавахишвили: Гиви Дмитриевич Джавахишвили (1912 — 1985) — грузинский советский государственный деятель. Председатель Совета Министров Грузинской ССР (1953—1975). Вся биография этого деятеля до 1953 г. является примером последовательного и довольно стремительного восхождения по ступеням партийной и государственной службы. Еще при жизни Сталина и Берии он становится Председателем Верховного Совета Грузинской ССР, но на время смерти Сталина и Берии, похоже, в его карьере происходит какой-то сбой: в апреле-сентябре 1953 г. он идет на незначительное, но все-таки понижение — занимает должность заместителя председателя Совета Министров Грузинской ССР, и уже потом, после устранения от власти Берии он на многие годы становится председателем Совета Министров ГССР, благополучно проработав под Г. Маленковым, Н. Хрущевым и Л. Брежневым более двадцати лет (см.: http://ru.wikipedia.org/wiki/Джавахишвили,_Гиви_Дмитриевич).

Сопоставляя рассказ Зинаиды Деменко с биографией этого человека, натыкаешься на мысль о том, что удочерение Маквалы Джавахишвили и включение ее приемных родителей в программу защиты особо важных свидетелей удивительным образом хронологически совпадает с упомянутым сбоем, «заминкой» в карьере Г. Джавахишвили в самой середине 1953 года. Не исключено, что за этим фактом стоит какое-то формальное дело, которое могло и должно было превратиться в криминальное, а потом благополучно разрешилось в пользу Гиви Джавахишвили, но больно ударило по судьбе совсем маленькой девочки Маквалы Джавахишвили, навсегда изменив ее жизнь.

Зинаиде Деменко достоверно известно, что документы о ее удочерении сохранились в архивах, но остаются засекреченными. Судя по всему, эта засекреченность никоим образом не связана с тайной удочерения как такового, поскольку обычно эта засекреченность теряет смысл, когда человек становится взрослым и узнает о своей судьбе от самих усыновителей, т.е. тайна раскрывается сама по себе.

В данном случае, очевидно, что засекреченность обусловлена важностью других фактов и деяний, которые, наверное, подпадают под другие статьи законов Грузии и бывшего СССР и которые наверняка являются находятся в руках так называемых компетентных органов, т.е. бывшего НКВД-МВД-КГБ. Рассекречивание этих документов открыло бы тайну усыновления и удочерения детей репрессированных выдающихся деятелей дореволюционного прошлого, старых большевиков, высокопоставленных компартийных и советских функционеров и др.

Дело в том, что в своем самодеятельном, любительском (т.е. непрофессиональном) поиске Зинаида Деменко натолкнулась на явления, которые так и остаются неизвестными не только широкой общественности на постсоветском пространстве, но даже историкам комуно-советской системы.

Сохранившиеся семейные фотографии привели З. Деменко в довольно небольшие, можно даже сказать захолустные селения в Грузии, где она обнаружила в самом центре традиционной типично грузинской сельской застройки довольно нетипичное для этого селения, но типичное для городского ландшафта трехэтажное здание в стиле сталинской эпохи. Местные жители преклонного возраста, узнававшие на привезенной Зинаидой фотографии конкретных лиц с конкретными именами, наотрез отказывались обсуждать или деликатно уходили от разговора о том, когда и для чего было построего это здание и что происходило в этом здании. Конечно, они могли не бывать внутри этого здания в те годы и могли не знать достоверно, кто там жил и трудился, но по слухам им все же хоть что-то было известно.

Из собранной по крупицам информации Зинаида Деменко пришла в заключению, что изображенное на ее семейных фотографиях здание было домом, в котором воспитывались девочки, потерявшие высокопоставленных родителей в результате репрессий 30-40-х и даже начала 50-х годов. Она также узнала, что аналогичный детский дом в другом месте Грузии был приютом для мальчиков из таких же репрессированных семей партийных и государственных деятелей. Поэтому не исключено, что в раннем детстве осиротевшие браться и сестры были сознательно разведены, чтобы они не знали даже своих братьев-сестер – не то, что родителей.

Не знаю, насколько можно доверять предположению, но З. Деменко утверждает, что появление в верхних эшелонах власти в России многих людей с одинаковыми типично русскими фамилиями, но не всегда с русской антропологией, людей, рожденных в 40-е – начале 50-х годов, связано с продвижением по жизни и по карьерной лестнице воспитанников именно этих детских домов – приютов – интернатов, которых наверняка было немало на территории бывшего Советского Союза.

Что «в этом что-то есть», я верю по такому интереснейшему факту: в конце 20-х годов в СССР оказался пяти-шестилетний американец по имени Альберт Джонсон, отец которого был американским инженером, строившим Горьковский автозавод. По какой-то причине его отец умер. Маму, естественно, обвинили в шпионаже и отправили в ссылку. Мальчик же очутился в детском доме в городе Владимире, где и получил воспитание и «путевку в жизнь» как типичный советский гражданин. Закончил Всесоюзную академию сельского хозяйства и сделал неплохую карьеру в министерстве лесного хозяйства, даже не догадываясь, кто он и что он (возможно, даже и фамилия его была изменена).

А потом в один прекрасный день его «пригласили» в соответствующие «компетентные органы», где он и узнал, что по рождению он – гражданин США и что «есть решение» отпустить его с Богом в Америку, но при одном условии… Когда после размышлений он принял условия, тут же «объявилась» из ссылки еще живая его мать, которая вскорости умерла, и он уехал в Америку вместе с урной, в которой хранился прах матери. В США он устроился на работу в Национальную сельскохозяйственную библиотеку и «подружил» с известным в русскоязычной диаспоре книготорговцем Виктором Камкиным, который уже многие годы работал в Америке как советский разведчик. Еще одного «коллегу» А. Джонсон «нашел» уже вместе с Камкиным под Нью-Йорком в известном диаспоре поместье Толстовского общества.

В течение продолжительного времени эта троица успешно снабжала советские «компетентные органы» нужной информацией. После распада СССР А. Джонсон надеялся на облегчение, полагая, что наконец-то сможет жить спокойной жизнью. Но Москва прислала своего гонца с новыми заданиями, а потом, после смерти Камкина, вывела из игры и Джонсона. Его вдова попросила, чтобы урну с прахом его матери положили в его гроб. Еще не зная все этой истории, я помогал вдове Джонсона установить надгромбный памятник на его могиле и добиться разрешения рядом с его именем высечь в камне и имя его матери. Рассказанную же выше историю я узнал от вдовы Джонсона несколько лет спустя, незадолго уже до ее смерти.

Я вспомнил эту историю здесь не случайно. Дело в том, что из рассказа Зинаиды Деменко всплывает и интересный сюжет, очень типичный для советских «компетентных органов» и связанный с заграницей. Сюжет этот повествует о том, как грузинская супружеская пара с ребенком (кажется, это был мальчик) находит «окно» на советско-турецкой границе, чтобы уйти «на Запад». Они находят совершенно безлюдное место для переправы через речушку, на противоположном берегу которой уже Турция. Мужчина с ребенком успешно преодолевают преграду, но женщине по какой-то причине это не удается, и ее задерживают невесть откуда взявшиеся пограничники. У рассказчицы нет твердого убеждения, что женщина не смогла переправиться на другой берег случайно. Возможно, что ее специально «не пустили», чтобы оставить заложницей. Какое-то чувство подсказывает ей, что эта история в той или иной мере связана с ее судьбой.

…Я рассказываю об этом не только потому, что эта история меня очень сильно заинтересовала. Я пишу об этом еще и потому, что мне очень хотелось бы помочь Зинаиде Деменко в ее дальнейших поисках и что поэтому я рассчитываю на то, что мой рассказ, возможно, прочтет кто-то, кому эта история покажется очень знакомой и кто сможет даже подсказать пути ее разрешения.

23 февраля 2012 г.

RUSSIAN HISTORICAL MYTH & RUSSIA’S WAR IN UKRAINE

In the context of the full-scale war of Russian Federation in Ukraine, I find it interesting to have a look at Russian diaspora.

The Russian diaspora is historically a very interesting phenomenon. It is perhaps best characterized by its wave, which was pushed out of Russia by the Bolshevik revolution of 1917. As is well known, the Bolsheviks massacred the aristocracy, the intelligentsia, and the clergy. It would seem that these sections of Russians abroad should hate Lenin, Stalin, and all other Bolsheviks with fierce hatred for generations and generations to come. The enmity did not last long: the Bolsheviks showed something that reconciled them with the emigrants. Russian emigrants rejoiced in gratitude to the Bolsheviks for “preserving [their] empire.” Many of these emigrants returned to the USSR, many contributed to the recognition of the USSR in the world and the establishment of diplomatic relations between the USSR and their countries of residence, and there were many who began to spy for the USSR in their countries of residence …

Representatives of this wave of the Russian diaspora contributed to the spread of Russian historical myth, historical and philosophical views outside Russia or the USSR, which determined the theoretical and methodological direction of Russian and Soviet studies at universities in Europe and North America for at least a century.

Thus, George Vernadsky, the son of Academician Volodymyr Vernadsky, together with Nikolai Trubetsky and Peter Savitsky(also of Ukrainian origin) developed the theory of Eurasianism, which is based on the historiosophical and culturological concept of Russia-Eurasia as an original civilization that encompasses the West. In this theory, the outlines of what will be defined in a century as “Russian world” are guessed.

Vernadsky wrote a one-volume textbook on the history of Russia “A History of Russia”(1929, Russian translation: “Русская история”. M., 1997), which in the West is considered a classic and which in fact became fundamental to generations of foreign historians in the interpretation of Russian historical myth.

It is worth mentioning Ivan Ilyin, a philosopher, lawyer and publicist, one of the founders of the Russian Scientific Institute in Berlin. A supporter of monarchical ideas about Russia as one, great and indivisible, Ilyin gravitated to Slavophiles, and thus was a forerunner of the future concept of “Russian world”.

Ilyin had a great influence on some Russian intellectuals and politicians. With his views on the social order of Russia, Ilyin inspired Alexander Solzhenitsyn to write the famous work “How to arrange Russia for us.” Ilyin is considered one of the ideological inspirers of Russian President Vladimir Putin, on whose initiative the scientist’s library and archives were returned to Russia. On the basis of this archive, a 28-volume edition of Ilyin’s scientific, journalistic and epistolary heritage was published.

These two figures, G. Vernadsky and I. Ilyin, decisively determined the ideological, historical-theoretical, theoretical-methodological and other approaches to the perception and study of the Russian Empire and the USSR in Europe, America and, consequently, the entire world. With the collapse of the USSR, these approaches remained virtually unchanged not only with regard to the post-Soviet Russian Federation, but also with all other countries in the post-Soviet space. In other words, the world continues to look at Ukraine, Belarus, Moldova, the Baltic countries, the Caucasus, and Central Asia through the lenses of glasses made by Russian thinkers and sold out by the Russian diaspora.

These approaches need to be changed, although it is not easy to do so. The trouble is that dependence on Russian and pro-Russian concepts binds the brains of leading European, North American, and possibly South American, Asian, and African professors and scholars.

Unfortunately, this applies to most Ukrainian scholars and professors both in Ukraine and abroad, as they are representatives or students of Ukrainian national intelligentsia raised by Russian/Soviet colonial authorities (see mine: Intellectual Elite of Ukraine as a Problem: Collection of articles and notes. – Washington, 2022. – 729 p.).

History gives us a chance to categorically abandon the approaches imposed on the world by the intellectual part of Russian diaspora and offer the world, in our case, Ukrainocentric views on everything that until now have been offered to the world in accordance with Moscow’s recipes by Russian and pro-Russian researchers, professors, and, ultimately, the media and propaganda.

It is unfortunate to state that in Ukraine and Ukrainian diaspora this is being done not by researchers and professors, not by qualified journalists and publicists, but by amateurs with no appropriate education and professional experience in the subject we are discussing. Fortunately, in many cases they do it brilliantly. As an example, here is the name of Volodymyr Bilinsky, the author of the bestsellers Kraina Moksel, or Muscovy, Hordean Moscow, and Ukraina-Rus, and historian and journalist Serhiy Gromenko, who is active in debunking Russia’s historical myth.

The works of such authors are wildly popular among readers, have a significant impact on the mass consciousness, but they are not a genre and — more broadly — an activity that can shape concepts, form scientific schools, introduce new approaches to countries, regions and the whole world history studies.

Our task is to change the concepts, approaches to the study of Ukraine and its relations with Muscovy, to debunk Russia’s imperial historical myth, to return from history that belongs exclusively to Ukraine — the name, historical tradition, legacy, cultural heritage, both spiritual and material. Let the world look in a new way at the historical significance of Ukraine and the insignificance of Muscovy, as well as at itself without dependence on Muscovy.

In this context, it will be possible to convincingly show the world the nature of Russia’s war in Ukraine, which is truly existential not only for Russia but for Ukraine as well. After all, Russia’s victory in this war will continue the existence of Imperial Russia indefinitely and the final destruction of Ukraine. And the victory of Ukraine will mean the end of the Russian Empire, the collapse of Russian Federation and the establishment of Ukraine as an independent conciliar state in a qualitatively new social order based on Ukrainian national traditions and customs.

This is not an easy task, but someone has to do it. The platform for coverage and discussion of these topics will be Ukraïna Journal site, which we intend to restore after it was overwhelmed by hackers, and reorient from the predominantly fiction direction because Ukrainian writers in Ukraine and the diaspora, unfortunately, were not interested in its development.

Articles of a purely scientific nature will be coexisted peacefully with nonfiction and journalistic materials. Of course, fiction will not be neglected either — it will simply recede into the background. The working languages of the resource will be Ukrainian and English. Initially, articles and researches will be published in one language or another, and over time we will develop full Ukrainian and English versions of the site.

Articles and investigations on the above-mentioned topics in Ukrainian or English (ideally both) can be sent to the Ukraïna Journal email address.

May 2–22, 2022

РОСІЙСЬКИЙ ІСТОРИЧНИЙ МІФ І ВІЙНА РОСІЇ В УКРАЇНІ

У контексті повномасштабної війни Російської Федерації в Україні мені здається цікавим придивитися до російської діаспори.

Російська діаспора історично вельми цікаве явище. Чи не найкраще її характеризує та її хвиля, яку виштовхнула за межі Росії більшовицька революція 1917 року. Як відомо, більшовики масово фізично знищували аристократію, інтелігенцію й духовенство. Здавалось би, ці верстви росіян у зарубіжжі мали б ненавидіти Леніна, Сталіна й усіх інших більшовиків лютою ненавистю на покоління й покоління наперед. Ворожнеча тривала недовго: у більшовиках проявилося те, що замирило їх з емігрантами. Російські еміґранти порадували себе вдячністю більшовикам за те, що вони «зберегли [їм] імперію». Чимали цих еміґрантів повернулися в СРСР, чимало прислужилися визнанню СРСР у світі та встановленню дипломатичних відносин між СРСР та країнами їхнього проживання, а ще чимало було й тих, що стали шпигувати на користь СРСР у країнах свого проживання…

Представники саме цієї хвилі російської діаспори спричинилися до поширення за межами Росії чи СРСР російського історичного міфу, історичних і філософських поглядів, які визначили теоретико-методологічне спрямування російських і радянських студій в університетах Європи й Північної Америки щонайменше на століття вперед.

Так, Ґеорґій Вернадський, син академіка Володимира Вернадського, разом із Ніколаєм Трубецьким та Петром Савицьким (також українського походження) випрацював теорію євразійства, осердям якої є історіософська й культуролоґічна концепція Росії-Євразії як самобутньої цивілізації, що об‘єднує елементи Сходу і Заходу. В цій теорії вгадуються обриси того, що через століття буде означено як «русскій мір».

Вернадський написав однотомний підручник з історії Росії «A History of Russia» (1929, рос. пер.: «Русская история». М., 1997), який на Заході вважають класичним і який по суті став засадничим для цілих поколінь зарубіжних істориків у тлумаченні російського історичного міфа.

Варто тут сказати і про Івана Ільїна, філософа, правознавця й публіциста, одного із засновників Російського наукового інституту в Берліні. Прибічник монархічних уявлень про Росію як єдину, велику і неподільну, Ільїн тяжів до слов‘янофілів, а отже — був предтечею майбутньої концепції «русского міра».

Ільїн справив великий вплив на деяких російських інтелектуалів і політиків. Своїми поглядами на суспільне влаштування Росії Ільїн надихнув Олександра Солженіцина на написання відомої праці «Як нам облаштувати Росію». Ільїна вважають одним із ідейних натхненників президента РФ В. Путіна, з ініціативи якого бібліотеку й архів ученого було повернуто в Росію. На основі цього архіву було здійснено 28-томне видання наукової, публіцистичної та епістолярної спадщини Ільїна.

Ці два діячі, Ґ. Вернадський та І. Ільїн, вирішальною мірою визначили світоглядно-ідеолоґічні, історико-теоретичні, теоретико-методолоґчні та інші підходи у сприйнятті й студіюванні Російської імперії та СРСР в країнах Європи, Америки, а відтак і цілого світу. З розпадом СРСР ці підходи залишилися практично незмінними не тільки щодо пострадянської Російської Федерації, але й усіх інших країн на пострадянському просторі. Інакше кажучи, на Україну, Бєларусь, Молдову, країни Балтики, Закавказзя й Середньої Азії світ продовжує дивитися крізь шкельця окулярів, змайстрованих російськими мислителями й розпродуваними російською діаспорою.

Ці підходи мають бути змінені, хоч і зробити це не так і просто. Біда в тому, що залежність від російських і проросійських концептів сковує мізки провідних європейських, північноамериканських та, мабуть, і південноамериканських, азіатських та африканських професорів та учених.

На жаль, сказане стосується й більшості українських учених і професорів як в Україні, так і в зарубіжжі, оскільки вони є представниками або учнями представників національної інтеліґенції, вирощеної колоніальною владою (дет. див. мою: Інтелектуальна еліта України як проблема: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2022. — 729 с.).

Історія дає нам шанс категорично відмовитися від підходів, нав‘язаних світові інтелектуальною частиною російської діаспори і запропонувати світові, в нашому випадку, україноцентричні погляди на все те, що досі пропонували світові за рецептами Москви російські й проросійські учені, професори та, зрештою, й засоби масової інформації й пропаганди.

Як не прикро це констатувати, в Україні й українському зарубіжжі цим займаються не вчені й професори, не кваліфіковані журналісти й публіцисти, а аматори, які за своєю базовою освітою й досвідом фахової діяльності дуже далекі від предмета, який ми тут обговорюємо. На щастя, у багатьох випадках вони роблять це блискуче. Як приклад, назву тут Володимира Білінського — автора бестселерів «Країна Моксель, або Московія»«Москва Ординська» та «Україна-Русь», та історика й журналіста Сергія Громенка, який активно працює саме в царині розвінчування російського історичного міфу.

Твори таких авторів користуються шаленою популярністю серед читачів, справляють помітний вплив на масову свідомість, але вони не є тим жанром і — ширше — видом діяльності, які здатні формувати концепти, утворювати наукові школи, запроваджувати нові підходи до студіювання історії окремих країн, реґіонів та й цілого світу.

Наше завдання — змінити концепти, підходи до вивчення України та її взаємин з Московією, щоб розвінчати російський імперський історичний міф, повернути те з історії, що належить виключно Україні, — назву, історичну традицію, культурну спадщину і духовну, і матеріальну. Хай світ по-новому подивиться на історичну значимість України й нікчемність Московії, а також на самого себе без залежності від Московії.

У цьому контексті можна буде переконливо показати світові природу війни Росії в Україні, яка справді має екзистенційний характер не тільки для РФ, але і для України. Адже перемога РФ у цій війні продовжить існування імперської Росії на невизначений строк і остаточне знищення України. А перемога України означатиме кінець Російської імперії, розпад РФ і утвердження України як самостійної соборної держави в умовах якісно нового суспільного устрою, заснованого на українських національних традиціях і звичаях.

Завдання це — нелегке, але хтось його має виконувати. Платформою для висвітлення та обговорення цієї тематики буде сайт журналу «Україна», який ми маємо намір відновити після того, як його завалили гакери, й переорієнтувати з переважно літературно-художнього спрямування через те, що українські письменники в Україні та діаспорі, на жаль, не зацікавилися його розбудовою.

Статті суто наукового характеру тут мирно уживатимуться з науково-популярними й публіцистичними матеріалами. Звичайно, художня література також не буде знехтувана — вона просто відійде на другий план. Робочими мовами ресурсу будуть українська та анґлійська мови. На перших порах статті й розвідки публікуватимуться тією чи іншою мовою впереміш, а з часом ми розбудуємо повні україномовну та анґломовну версії сайту.

Статті й розвідки за окресленою вище тематикою українською або анґлійською (ідеально — обома) мовами можна надсилати на електронну пошту журналу «Україна».

2–22 травня 2022 р.

ВІЙНА І СУСПІЛЬСТВО

Цю статтю мені кортіло назвати «Війна і мир», за назвою відомого роману російського письменника Льва Толстого, але мене зупинило нинішнє тлумачення поняття «мир» — це «коли не стріляють». Хоч у 19-му столітті слово «мир» більше вживалося в іншому значенні. Згадаймо Шевченкове: «…щоб збудить // Хиренну волю, треба миром, // Громадою обух сталить, // Та добре вигострить сокиру, // Та й заходиться вже будить». Згаданий роман Толстого, власне, і був присвячений ставленню миру, тобто суспільства царської Росії до війни 1812 року.

Отож я вирішив цю статтю назвати прозаїчніше — «Війна і суспільство», а про війну і мир у значененні «не стріляти» поговоримо при іншій нагоді. Отже, ця стаття буде присвячена ставленню українського суспільства та й усього світового українства до повномасштабної війни, яку Московія розв‘язала проти України, нещадно перетворюючи Україну на суцільну руїну.

«Руїна» — ще одно поняття, на яке треба звернути увагу. Адже в історії України був період, так і названий — Руїна, який припадає на три десятиліття між смертю гетьмана Богдана Хмельницького й початком гетьманства Івана Мазепи. Про цю Руїну добре написано у Вікіпедії: стаття так і називаєттся «Руїна». Там знайдете посилання на цілі книжки про той період, починаючи з моноґрафії Миколи Костомарова «Руїна» (1879–1880) й закінчуючи книжкою Тетяни Таїрової-Яковлєвої «Руїна Гетьманщини» (2004).

Хоч першим слово «руїна» вжив ще Самійло Величко, який побачив явище зблизька, якщо не сказати зсередини, за великим рахунком, обговорюване поняття є явищем російського імперського мислення. Той же Костомаров як історик все-таки представляв російську імперську історичну науку, хай і будучи українофілом; на відміну від Шевченка, він не був україноцентристом. Так само й закохана в Україну наша сучасниця Таїрова-Яковлєва не була, не є і точно не буде україноцентричною.

Тому нічого дивного немає в тому, що руїна 1657–1687 років (такі-от чіткі хронолоґічні рамки) розглядалася й розглядається як період громадянських війн, тобто як внутрішня проблема України, хоч, як зауважують історики, сусідні держави (Річ Посполита, Московська держава, Османська імперія) втручалися у внутрішні справи України, й українська політика характеризувалась намаганням підтримувати приязні відносини з тією чи іншою окупаційною силою.

Симптоматично, що руйнування Гетьманщини Петром І і його наступниками й наступницями (особливо — Катериною ІІ) руїною ніхто й ніколи так і не назвав і називати не збирається, незважаючи на те, що ця руїна була значно масштабнішою за руїну 1657–1687 років. Так само під поняття «руїна» не підпали руйнування й ґеноцид, принесені терени України громадянською війною в Росії 1917–1920 років, влаштованими московськими більшовиками Голодоморами та ураганом Другої Світової війни, розв‘язаної Сталіном та Гітлером…

Зараз ми стали очевидцями такої руїни, принесеної Російською Федерацією в Україну, яка за своїми масштабами, за своєю жорстокістю й нищівністю, напевно перевершує усі попередні руїни разом узяті. Враховуючи й руїну, завдану так званою «татаро-монгольською навалою» 13-го століття, з якою у більшості з нас і асоціюється нинішня війна.

У цій статті я не буду обговорювати сміливість, відвагу й героїзм Збройних Сил України, які фактично виросли із добровольчого руху 2014 року (бо на той час боєздатної армії в Україні не було). Звитяги ЗСУ я також би не пов‘язував із заслугами експрезидента Петра Порошенка (з його «Армія. Мова. Віра») та чинного президента Володимира Зеленського (якого так активно зараз героїзують); про це у нас буде окрема розмова. Незаперечні, визнані усім світом заслуги ЗСУ — це передусім прояв козацького духу українського народу (більше тут: «Трансформаційна місія Українського Козацтва»), попри те, що власне «орґанізоване українське козацтво» на чолі із своїми фейковими гетьманами (агов, Юрій Кармазин!), полковниками та отаманами у нинішньому опорі російській аґресії проти України жодною мірою не проявилося.

Не буду тут застановлюватися й на дивовижно широкому волонтерському рухові, завдяки якому, власне, й постали нинішні Збройні Сили України і який взяв на себе забезпечення фронтових потреб у амуніції й продовольстві, а часто — і озброєнні, поки західні союзники України придивлялися до перебігу війни, розминалися й дискутували, яку допомогу надавати Україні…

ЗСУ, добровольчий і волонтерський рухи — це лише частина суспільства в Україні та в українському зарубіжжі, яку ми зазвичай називаємо пасіонарною. До цієї пасіонарної частини я не ризикою відносити й таке нове явище, як Територіальна Оборона, кістяк якої, теоретично, мало б скласти згадане вище орґанізоване українське козацтво, але ж не склало.

Територіальна Оборона — це щось проміжне між пасіонарною частиною суспільства і загалом, бо туди потрапили, з одного боку, ті, хто хотіли б бути на передовій, але їх не взяли у ЗСУ (за віком чи станом здоров‘я), а з другого — ті, хто намагався чи намагається уникнути участі в безпосередніх бойових діях, не змогли чи не можуть виїхати в евакуацію… У соцмережах ми бачимо чимало фейкових ТерОборонців у новеньких польових строях і навіть у бронежилетах, узутих у до блиску начищене взуття. Можливо, хтось напише про ТерОборону як явище.

Мене ж тут більшою мірою цікавить загал, до якого належить більшість інтелектуальної, політичної та всякої іншої еліти. Спасибі соціальним мережам, прозорість яких так яскраво проявляє суть суспільного загалу, суспільної маси, яка на президентських і парламентських виборах упродовж тридцяти років фактично визначала долю незалежної України, висуваючи і обираючи на високі посади собі подібних.

Почну з того прошарку передусім інтелектуальної еліти, який найменшою мірою, але дуже промовисто проявився в соцмережах. Йдеться про до певного часу вельми активних і багатослівних щирих і не дуже патріотів України, які позакривали свої профілі в мережах. Ні, вони не пішли із соцмереж, ліквідувавши свої аккаунти. Вони забарикадувалися від світу і через щілини у своїх барикадах вони, звісно, мають змогу спостерігати за тим, що робиться у віртуальному світі, й час від часу висловлюватися з того чи іншого приводу постами у групах або коментарями під чиїмись записами. Але ви не можете читати, що вони там пишуть (і чи пишуть взагалі) на своїх сторінках. Ви не можете їм послати повідомлення в приват. Такий-от спосіб сховати голову в пісок…

Поряд з цими явними перестрахувальниками я поставив ще одну цікаву суспільну групу людей, які не закрилися від світу — не тільки віртуального, але й реального. Їхні профілі й сторінки в мережах цілком доступні, їхні записи появляються у стрічках якщо не для широкого загалу, то хоча б для їхніх друзів. Ще недавно вельми проявлені у своїй україноцентричній громадянській позиції, майстровиті на художнє чи публіцистичне слово, активні в обговоренні суспільно важливих проблем українського націєтворення й державотворення, ці люди останнім часом різко змінили репертуар своєї присутності в мережах: тепер вони пишуть про свої кулінарні успіхи у внутрішньому побуті та про красу і колористику квіточок біля хати у зовнішньому. Ну, а хтось вирішив обмежитися темою котів або собак у її розважальному прояві. Припускаю (вирішив не витрачати часу на дослідження), що вони зачистили свої профілі й тематичні сторінки до максимально можливої часової глибини.

Значну частину загалу складають люди, які перестали писати свої колись цікаві й розумні пости і які тепер висловлюють свою позицію перепощуванням чужих думок і спостережень, висловлених переважно у формі листівок, таких собі невеличких плакатиків. Ви можете побачити профілі відомих людей, колишніх народних депутатів і генерал-хорунжих українського козацтва (хай і фейкових), на яких більше немає нічого, крім поширень отих часто примітивних листівочок.

Мабуть, найяскравішим і почасти найцікавішим проявом суспільного загалу в соцмережах є приколи — текстового й зображального жанрів. Звичайно, серед них багато прикладів інвектив, які спрямовані проти Росії як аґресора, які жорстоко й дотепно висміюють ворога і які, безумовно, піднімають тонус у суспільстві, принаймні в його соцмережевому сеґменті. Я свідомо не наводжу приклади навіть найталановитіших зразків — мова зараз про явище як таке, а не про індивідуальну майстерність.

Те саме можна сказати й про звичайні, сказати б, поточні записи. Сидить собі користувач чи користувачка біля комп‘ютера, з планшетом або смартфоном у руках, читає стрічку у своїй улюбленій чи звичній мережі і бездумно розкидає прочитане по групах, до яких належить, явно навіть не замислюючись над доцільністю своїх поширень, нехтуючи правилами відповідних груп і тупо іґноруючи одержані в приват прохання адмінів додержувати тематики і правил тих груп.

«Думаю, що це сподобається учасникам групи» — таким є стандартний супровідний текст. Ключовим тут є «сподобається», а не чітко визначена мета, користь і досягнення якогось результату. Знову ж таки, ми тут не обговорюємо пости комерційного характеру, метою яких є розширення ринку збуту товарів та послуг, чи волонтерських звернень до потенційних жертводавців і спонсорів з метою збору коштів чи пошуку необхідних товарів. Це — найстрашніша, некерована стихійна маса користувачів соціальних мереж, які своєю бездумною активністю просто засмічують інформаційний простір.

Найпромовистішим зразком такої бездумності я міг би навести не один приклад із практики групи Української Світової Інформаційної Мережі. На сайті УСІМ з‘являється якась публікація, яку адмін буквально через лічені хвилини виставляє на сторінці своєї групи. Цю публікацію ширять на своїх сторінках читачі. Якесь із тих поширень потрапляє на очі читачеві/читачці, який/яка є членом групи УСІМ, і ця людина пропонує інформацію, яка вийшла у світ саме від УСІМ, для розміщення у групі УСІМ, через яку ця інформація й потрапила в соцмережу. Ну, хіба це не ідіотизм?!

Можете собі уявити, скільки інформаційного мотлоху накопичується у групах соцмереж, які не модеруються, і скільки клопоту мають адміни груп, що модеруються, які намагаються пов‘язувати контект із ідейно-тематичним спрямуванням своїх груп.

Ну, а про якість їхніх власних сторінок говорити навіть не доводиться — обиватель залишається обивателем, і особливо — коли виходить в інформаційний простір і перетворює на звичний для нього базар. Часто це все створює враження, що для цих людей ніякої війни немає або що це — не їхня війна.

Через те, що росіяни безперестанку бомблять Україну, перетворюючи цілі міста й села на суцільні руїни, що сотні тисяч громадян України воюють на фронтах і мільйони зайняті клопотами в ТерОбороні, що мільйони біженців подалися сусідній й віддалені країни Європи й Америки, вулична активність українського суспільства ущухла. Проявляється вона хіба що там, де українці «вітають» окупантів своїми прокляттями

* * *

Значно більше можливостей і приводів для громадської активності мають українці в зарубіжжі. Інша справа — як вони ці можливості використовують.

Активно працюють фірми й орґанізації, які збирають і пересилають в Україну гуманітарну допомогу. Фірма «Міст», наприклад, нещодавно відправила в Україну понад тисячу тонн гуманітарки. Харитативні орґанізації закуповують і відправляють українським воякам те, з чим не справляються державні постачальники…

Протести, демонстрації, пікети стали звичним явищем діаспорного життя. Були випадки в Європі та Америці, коли на вулиці для підтримки України виходили десятки й сотні тисяч людей. На жаль, протести перед посольствами РФ у столицях різних країн світу не стали масовими й багатолюдними.

А от просто вийти на вулицю в українському національному вбранні з українськими прапорами й «мати фан» (як висловився один із лідерів УККА) — це те, що й збирало великі групи людей. Правда, один бізнесмен-ентузіаст, намірившись вивести на вулиці столиці США двадцять п‘ять тисяч людей, спромігся, однак, зібрати лише кілька десятків демонстрантів. Біда в тому, що робив він це задля власного піару, не зумівши знайти спільну мову з іншими активістами уураїнської діаспори.

Сумні враження справляють і, на жаль, не мають сподіваних наслідків протестні акції, що їх самі ж ініціатори й орґанізатори перетворюють на банальні шоу. Згадаймо протестний пікет, який влаштували в Естонії перед посольством РФ жінки, вийшовши на вулицю в білій білизні, вимазаній червоною фарбою, щоб нагадати про ґвалтування українських жінок і дівчат російськими окупантами в Бучі.

З ініціативи українських активістів США перед Білим Домом було влаштовано масове лежання на килимках, яке начебто символізувало закатованих і вбитих мирних мешканців тієї ж Бучі. А ще через якийсь час з іншого боку Білого Дому, на алеях Національного Молу, було виставлено десятки дитячих колясок як нагадування про вбитих російськими окупантами українських дітей.

Наразі немає достеменних фактів, які підтвердили б ефективність цих та інших таких заходів. Але саме з цими заходами у Вашингтоні асоціюється особлива активність і невситима жага до марнославства особи, яка демонстративно одягається у найяскравіший український національний стрій і дуже любить фотографуватися в самісінькому центрі заради власного піару. Прикметно, що ця особа до певного часу взагалі ніяк не проявлялася в українській громаді, а потім взялася активізуватися й, схоже, перетворила самопіар на вельми успішний бізнес.

Ну, а що ви хочете, коли СКУ в цілому і УККА зокрема обмежуються флешмобами, екскурсійними поїздками в сусідні з Україною країни начебто для роботи серед біженців, а насправді проявитися в компанії американських сенаторів і конгресменів, які їздили туди у державних справах?

Не хтось інший, а експрезидент України Віктор Ющенко, 9 травня похвалився, що «Світовий Конґрес Українців (СКУ) започатковує кампанію в соціальних мережах, що покликана зруйнувати спроби росії відзначити щорічний «День перемоги», і натомість закликає проголосити 9 травня «Днем ганьби» росії». Таке враження, що СКУ переймається долею не України, а Росії.

Колишній президент України пише, що «кампанія закликає прихильників України з усього світу відвернути увагу від примусових святкувань «перемоги» в росії 9 травня, натомість наповнивши соціальні мережі фотодоказами звірств, вчинених російською армією в Україні».

І далі: «У той час як Путін робить фальшиві заяви про перемогу в окремих частинах України та прославляє війну, СКУ закликає всіх об’єднатися, щоб осоромити росію та її агресію проти України. СКУ просить усіх прихильників України, від звичайних користувачів соцмереж до представників міжнародних організацій, впливових інфлюенсерів та медіа-персон, підтримати кампанію, поширюючи інформацію про «День ганьби» росії у соціальних мережах одним простим повідомленням: НІ ПЕРЕМОЗІ ГНОБИТЕЛІВ». Гасло просто вчаровує!

Отже, гряде черговий віртуальний «флешмоб», ініційований Світовим Конґресом Українців — орґанізацією, яка натомість мала б підняти на справді масові, стратеґічно важливі, а відтак — і ефективні протести й демонстрації по всьому світу на ґарантоване забезпечення перемоги України у війні РФ проти України, щоб ця аґресія Московії стала останньою у світовій історії.

До постаті експрезидента В. Ющенка у контексті війни Росії в Україні ми ще повернемося при іншій нагоді. Зараз же мова йде про СКУ з його нікчемними ініціативами, які, на жаль, усе ще знаходять підтримку в Україні й українській діаспорі.

Незважаючи на жорстоку й руйнівну війну, яку розв‘язала Московія проти України, світове українство (українське суспільство в Україні, українці на землях природного розселення в суміжних країнах та українці в розсіянні) не поспішає прокидатися й усвідомлювати себе як світову потугу.

Ми дуже добре бачимо це по тому, як іде збір підписів під справді стратеґічно важливим документом — ЗВЕРНЕННЯМ ПРЕДСТАВНИКІВ СВІТОВОГО УКРАЇНСТВА Й НАРОДІВ, ЯКІ ПІДТРИМУЮТЬ УКРАЇНУ Й УКРАЇНЦІВ У ЇХНІЙ СПРАВЕДЛИВІЙ ВІЙНІ ПРОТИ РОСІЙСЬКОГО АҐРЕСОРА.

Ми свідомо відмовилися від використання тієї чи іншої модерної платформи для акумулювання підписів до петицій. Щоб додати підпис, підписантові треба вислати на ел. пошту ukrainainternational@gmail.comсвої ім‘я та прізвище, вказати рід занять і посаду, а також місто, штат (регіон) і країну свого проживання.

Як ми вже писали, це «Звернення» є єдиним документом, у якому висунуто комплекс вимог, виконання яких забезпечить перемогу України і поразку Росії як аґресора. Це «Звернення» має дійти до адресатів — урядів країн світу й міжнародних орґанізацій — і спонукати їх до рішучих і ефективних дій.

Для цього потрібно, щоб під «Зверненням» було зібрано критичну масу підписів. Ми можемо й повинні це зробити у максимально стислі строки.

Поки що ці наші сподівання залишаються лише мрією. Флешмоби, поширення в мережах приколів чи емоційно наснажених записів, показушні шоу замість реальних протестів були й залишаються долею української спільноти як в Україні, так і за її межами. Незважаючи навіть на те, що йде надзвичайно жорстока війна і що гинуть люди — дорослі і діти, і не десь там, у Сирії, а в своєму краї, у своєму місті, у своєму селі, у своїй родині…

Що ж іще має статися, щоб ця спільнота прокинулася, взялася за розум і стала на правильний шлях?!

1–9 травня 2022 р.