ПАМ’ЯТІ КОЛІНА ПАУЕЛЛА | IN MEMORY OF COLIN POWELL

UA|EN

У віці 84 років відійшов у вічність генерал Колін Пауелл, видатний американський військовий і державний діяч. Маючи хворобу Паркінсона, він помер від ускладнень, спричинених Covid-19.

Учасник війни у В‘єтнамі, він вважав себе солдатом, навіть коли став радником з національної безпеки, потім головою начальників штабів Збройних Сил США за президентства Джорджа Буша-старшого, а потім і першим чорношкірим державним секретарем США за Джорджа Буша-молодшого. Його участь у кількох республіканських та демократичних адміністраціях допомогла сформувати американську зовнішню політику останні років 20-го століття та в перші роки 21-го століття. Його популярність уможливлювала для нього гарантовану перемогу на поезидентських виборах 2000-го року, але він утримався від участі у виборах як кандидат на президента, підтримавши Дж. Буша-молодшого.

Генерал Пауелл не був прибічником вторгнення США в Ірак, але як солдат і державний чиновник він виконав волю президента Буша, захистивши перед Радою безпеки ООН намір США змістити режим Саддама Хусейна. Пізніше він усвідомив свою помилку, означивши її як «криваву пляму» на його біографії, зрезиґнував з посади державного секретаря й відтак став на бік Демократичної партії, підтримавши обрання Б. Обами на президента, а під час виборів 2016 року голосував за Г. Клінтон.

* * *

Мені трапилося кілька разів пересікатися з Коліном Пауеллом, коли після відставки з посади державного секретаря він співпрацював із Світовою асоціацією промовців (http://speakersassociation.org/). Він був надзвичайно привітний, з першої зустрічі запам‘ятав моє ім‘я і потім, вітаючись або прощаючись, пробував сказати мені щось російською. Більшість українців напевно були б вражені його скромним будинком, обнесеним невисоким парканом з металевого пруття: він жив життям пересічного американця.

К. Пауелл прихильно ставився до України. “Ні Сполучені Штати в цілому, ні Держдепартамент, ні американські військові зокрема не можуть зробити для України те, що мають зробити українці самі, Володимире”, – сказав він, поклавши мені руку на плече.

18 жовтня 2021 р.

IN MEMORY OF COLIN POWEL

At the age of 84, General Colin Powell, a prominent American military leader and statesman, passed away. Having Parkinson’s and other diseases, he could not survive complications from Covid-19.

A Vietnam War veteran, he considered himself a soldier, even when he became a national security adviser, then a Chairman of chiefs of staff of the US Armed Forces under George H. W. Bush presidency, and then the first black US secretary of state under George W. Bush. His participation in several Republican and Democratic administrations helped to shape American foreign policy in the last years of the 20th century and in the first years of the 21st century. His popularity allowed him a guaranteed victory in the 2000 presidential election, but he refrained from running as president, backing George W. Bush.

General Powell was not a supporter of the US invasion of Iraq, but as a soldier and government official supported in the UN Security Council President Bush’s intention to change Saddam Hussein’s regime. He later realized his mistake, marking it as a “blood stain” on his biography, resigned as secretary of state and switched to the Democratic side, supporting the election of President Obama and voted in the 2016 election for H. Clinton.

I met Colin Powell a few times when, after resigning as Secretary of State, he worked with the World Speakers Association (http://speakersassociation.org/). He was very friendly, remembered my name from the first meeting and then, greeting or saying goodbye, tried to say something to me in Russian. Most Ukrainians would probably be impressed by his modest house, surrounded by a low metal fence: he lived the life of an average American.

C. Powell was sympathetic to Ukraine. “Neither the United States as a whole, nor the State Department, nor the US military in particular can do for Ukraine what Ukrainians have to do themselves, Vladimir,” he said, putting his hand on my shoulder.

October 18, 2021

ТРАНСФОРМАЦІЙНА МІСІЯ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА

Збірка статей і нотаток Володимира Іваненка

Видавництво Україна Інк презентує електронну версію збірки статей і нотаток Володимира Іваненка “Трансформацийна місія Українського Козацтва” (Вашинґтон, 2021).

На даний час книжка доступна в електронному форматі. Електронну версію книжки, можна замовити безпосередньо в компанії Україна, Інк, сплативши $19.99 за посиланням: https://paypal.me/ukrainainc. Після підтвердження оплати на електронну пошту mailto:ukrainainc@gmail.com, у відповідь видавництво компанії Україна, Інк надішле вам електронну версію у форматі .pdf.

Паперова версія книжки буде видрукована й розіслана на основі попередніх замовлень  зацікавлених осіб і організацій на умовах передплати. Попередньо замовити книжку можна, написавши на вказану вище адресу електронної пошти лист із запевненням, що передоплату буде здійснено негайно після того, як кількість попередніх замовлень складе не менше 1,000 примірників. Спонсорство заохочується!

Передмова автора

Слово “козацтво” не залишає байдужим кожного українця. Комусь воно бентежить розум. Комусь бентежить серце. Комусь бентежить душу. Особливе відчуття появляється у людини, для якої згадка про козацтво бентежить усі названі відчуття водночас. Мені воно звучить передусім голосом мого батька, який мав звичку звертатися до мене так: “козаче”. Так само часто він вживав це звертання до своїх учнів під час уроків у класі чи й за межами школи. Десь уже підлітком я довідався про своє козацьке походження. Батько не був настільки відвертий, щоб сказати, що ми по-ходили не просто з козаків, а з козацьких старшин. Прохоплювалося у нього, що його батько, мій дід Василь, мав найбільший і єдиний на все село Тучне (на Сумщині) будинок, покритий бляхою. Коли я допитувався більше, батько не піддавався, відмахуючись: “Воно тобі не потрібне”.

Уже у зрілому віці, осмислюючи розмови з батьком, який на той час переживав наслідки інсульту, а потім і взагалі відійшов у кращий світ, я стягнув докупи скупі батькові обмовки і зрозумів, чому він не хотів розщирюватися і забрав із собою важливу інформацію про свій родовід.

Козацьке минуле оточувало мене і в місцях, де я виростав. Власне, це — край, де вирішувалася доля українського козацтва і України на початку XVIII століття. У селі Михайлівка поблизу Лебедина була ставка Петра І під час Полтавської битви. У цій ставці московський цар ухвалив рішення про страту майже тисячі українських козацьких старшин, які не пишли з Іваном Мазепою, але становили потенційну загрозу царатові. Ця страта стала леґендою, яка жила в моєму селі у роки мого дитинства і яка збереглася в назві урочища — Побиванка, за три кілометри від нашої хати. Згадана Михайлівка і моя Василівка з навколишніми землями були нагородою від Петра І козацькому полковникові Полуботкові за те, що він разом з Іваном Скоропадським та іншими старшинами залишився вірним московському цареві, а то й брав участь у страті своїх же побратимів. “Скільки за день конем обскачеш — усе твоє”, — так, за леґендою, буцімто сказав Полуботкові Петро І.


Мою Василівку, за тією ж леґендою, Полуботок віддав у посаг дочці, яка вийшла заміж за представника іншого старшинського роду — Миклашевських. На місці садиби Миклашевських—Глазенапів ще в роки мого отроцтва стояв високий цегляний стовп із бляшаною кулею нагорі і чотирма буквами “П” на його сторонах. За сільськими переказами, записаними моїм батьком, ті чотири букви були абревіатурою гасла: “Павло Полуботок — Петрові Першому”. Мені не вдалося домогтися занесення цього пам’ятника в Республіканський реєстр охорони пам’яток історії та культури. Заступник голови Ради Міністрів УРСР з питань культури й засновник Республіканського товариства охорони пам’яток академік Петро Тронько, який до Другої Світової війни працював у Лебедині, пояснив мені, що “з тим пам’ятником є проблема”. Очевидно, він мав на увазі особистість П. Полуботка, ім’я якого за радянської влади не шанувалося, оскільки, ставши гетьманом, Полуботок потрапив у немилість до Петра І, і той згноїв його у фортеці, що носить іме-на обох — Петро-Павлівська. Неохоронюваний державою пам’ятник незадовго до розпаду СРСР зруйнували “чорні археологи”, які шукали начебто закопаний під стовпом скарб…

Збираючи матеріали з історії села, мій батько зібрав докази, що Слобожанщина і близькі до неї райони Полтавщини були заселені переселенцями з Південного Поділля та Бесарабії, і ці масові переселення були орґанізованими. Пізніше я знайшов підтверджен-ня цього у фольклорі: записані мною більше сотні пісень з голосу моїх баби та матері мають варіанти лише в пісенному фольклорі Поділля. Відвідавши своє село улітку 2013 року, я був вражений: прапором мого села став золотаво-зелений стяг, який використовує колористику родового герба Іваненків і прапора Ханської України — козацького державного формування під протекторатом Кримського Ханства.

Ханська Україна з осідком гетьманів у Дубосарах та Бендерах (ніни Молдова) залишається найменше дослідженою цариною історії України взагалі й українського козацтва зокрема. Це при тому, що в тій частині України існували численні козацькі січі, зокрема — й Дунайська. Історики вважають, що остання була створена запорожцями після ліквідації Катериною ІІ Запорозької січі, хоча є чимало доказів того, що Дунайська січ могла бути однією із найдавніших і що саме там знаходиться омріяне місце осідку ще київського князя Святослава Хороброго.


Це означає, що козацтво є набагато давнішим і значимішим явищем української історичної традиції, ніж ми думаємо, і що саме тому в українському менталітеті чи не найбільшою мірою проявляється саме козацька домінанта. Хочемо ми чи не хочемо, але від цього нам нікуди не дітися, і тому козацька ідея, козацька складова має бути важливим, ба навіть вирішальним чинником українського націєтворення і українського державотворення.

В силу історичних обставин нашого життя в умовах Російської імперії та СРСР “відродження” козацтва зводиться до відродження його зовнішніх проявів і атрибутів, тобто залишається на культурницькому, видовищно-розважальному рівні. Наслідком такого підходу є такі явища, як “шароварщина” та “ґенеральщина”. Шароварщина — це передусім захоплення виключно сценічними методами, прояв козацтва через танці (“Бойовий гопак” тощо), польові ігри з використанням коней, автентичної зброї та ін. Прикметно, що прихильники цих методів по суті фетишизують і навіть сакралі-зують шаровари. Ґенеральщина — це захоплення високими військовими званнями й військовими строями пізнішого часу, переваж-о XIX і XX століть, з використанням одностроїв, характерних для залученого на службу російському царатові козацтва, яке по суті втратило зв’язок з українською козацькою традицією.

Суть козацтва — це його Дух, традиції й звичаї, які були визначально-засадничими для нашого питомого суспільного ладу і по суті обумовлювали спосіб життя усього нашого народу. Українське козацтво історично було становим хребтом нашого суспільства. Саме тому поневолювачі України передусім знищували або прибирали до рук українське козацтво, без якого решта української спільноти — як верхи (шляхта), так і низи (селяни і міщани) — перетворювалася на аморфну масу, яку було легко підкуповувати й підкорювати. 

Нинішній стан українського суспільства є наслідком, зокрема, й того, що Московія зробила з українським козацтвом. Тому нічого дивного немає в тому, що молодик, який позиціонує себе “козацьким отаманом”, зухвало відгукується на мою статтю про трансформаційну місію козацтва: “де ви бачили Козацтво в наш час?” Йому напевно невтямки, що ми по суті говоримо про різні козацт-ва: він — про “шароварщину” й “ґенеральщину”, я ж — про справжнє, історично автентичне українське козацтво.


Українське козацтво, яке не тільки береже, але є і носієм Духу, традицій і звичаїв українського народу, я розглядаю як становий хребет українського суспільства. Саме таке козацтво я закликаю відроджувати, починаючи по суті з нуля, оскільки очищення чинних козацьких товариств і орґанізацій, очевидно, або надто затратне, або взагалі не має сенсу. Як становий хребет українського суспільства українське козацтво може і повинне стати рушійною силою системних змін, про нагальність яких я так багато пишу і говорю. У цьому, власне, й полягає трансфор-маційна місія українського козацтва.

Українське козацтво — занадто важливий рух, щоб Україна могла обійтися без нього. Тому я й закликаю до створення Всеукраїнського Козацького Руху, який об’єднав би зусилля нащадків і спадкоємців ґенеральної козацької старшини, козацької старшини та українських козаків в Україні й поза межами України сущих, який ініціював би інвентаризацію козацьких товариств і орґанізацій та очищення їх і який став би могутньою потугою, навколо якої україноцентричні сили об’єдналися б у Фронт Системних Змін і в його середовищі створили б двітри потужні ідеолоґічні україноцентричні політичні партії, здатні перемогти на виборах, ініціювати системні зміни й очолити їх.

…Ця збірка статей і нотаток далася мені найважче, і я розглядаю це як свідчення надзвичайного значення козацького чинника в становленні й розвитку українського суспільства, а отже й укра-їнського націєтворення й державотворення. Дві речі залишаються і, очевидно, надовго ще залишатимуться перешкодою нашому рухові вперед. Перша — це захоплення згаданою уже «ґенеральщиною» і доведення її до абсурду, чи не найбільшим проявом якого стало возведення на гетьмана Юрія Кармазина. Друга — це захоплення козацькими забавами, які довели до вершин вишу-каності й видовищності також згадану вище «шароварщину». Десь посередині між цими двома крайнощами маячать фігури ґенерал-хорунжих, полковників, отаманів чи сотників без особового складу козаків і без полків та сотень як адміністративних одиниць.

Вони наряжаються у добротно зшиті на замовлення ґенераль-ські строї радянського крою й жупани, переконують нас, що жи-вуть за Звичаєм, але за цією показухою й деклараціями насправді немає нічого, окрім балачок про примарне «народоправство», зведене до намагання в умовах радянського суспільного устрою втілити в життя дивним чином витлумачену ідею територіальних громад, біля яких козацька складова навіть не ночувала.

Найголовніше в козацтві, повторюю, — його Дух, який згуртовує і злютовує українське суспільство, — залишається за межами свідомості цих людей. Ніхто не хоче або й не може нести в суспільство освіту й просвіту, реально відроджувати національні традиції й звичаї, закладати козацький чинник у національну безпеку та оборону, перетворювати козацтво на становий хребет суспільства, його провідну рушійну силу і, зрештою, втілювати в життя трансформаційну місію українського козацтва. 

Можливо, саме тому й ідея створення Всеукраїнського Козацького Руху та очищення українського козацтва від усього наносного у цих людей не викликає інтересу. Бо в такому разі їм самим годилося б очиститися, показати приклад іншим і, зрештою, зайнятися створенням Руху, який принесе системні зміни в українське суспільство і стане на чолі розбудови успішної і заможної України.

Про це та й багато про що так чи інакше пов’язане з українським козацтвом я пишу у своїх статтях і нотатках, які увійшли до цієї збірки. Користуючись нагодою, дякую всім, хто спровокував мене на написання тієї чи іншої статті, брав участь в обговоренні або висловлював мені поради та побажання.

13 жовтня 2020 р. — 3 жовтня 2021 р. 

УКРАЇНА ІНК ПЕРЕХОДИТЬ 25-РІЧНИЙ РУБІЖ

Навесні 1995 року приїхав я до США з наміром пробути тут три місяці й повернутися назад у Київ до мого видавничо-друкарського бізнесу з новими діловими зв‘язками і, можливо, з новішим поліґрафічним обладнанням.

Не так сталося, як гадалося. Залишений мною на господарстві як ґенеральний менеджер мій колеґа Віталій Довгич не зумів порозумітися з моїми діловими партнерами, і там відбувся переворот, про суть якого я дізнався тоді, коли уже було пізно рятувати становище, а починати усе спочатку в силу тодішньої економічної ситуації в Україні було просто неможливо. Отож довелося залишися в США й оформляти «зелену картку».

На щастя, оформити дозвіл на постійне проживання вдалося оформити за кілька місяців. Уже восени 1995 року я почав займатися підготовкою до видання двомовного інформаційно-аналітичного бюлетеня «Ukrainian Mission | Українська Місія». Перший номер його вийшов на початку 1996 року.

Переїзд із штату Індіана до Мериленду позначився на перебігові бізнесу. Довелося переглянути й переосмислити багато чого в нових, столичних умовах. 20 вересня 1996 року було зареєстроване підприємство, яке ось уже двадцять п‘ять років відоме українській та іншим етнічним громадам в околиці найважливішої столиці світу як «Україна, Інк».

Поза традиційними видами діяльності (консалтинґові, перекладацькі, редакційно-видавничі та інші послуги), я активно включився в нову сферу — інтернетні послуги. Діло пішло тоді досить добре, я працював з досить успішною інтернет-компанією «My Free Office Online», обслуговуючи східноєвропейський напрям. Мій вебсайт «EastEurope.org» був, либонь, найбільшим україномовним ресурсом на теренах Північної Америки.

Інтернетна криза 2000 року, однак, внесла свої корективи. Фірму, з якою я співпрацював, було продано, новий власник обіцяв зберегти структуру, але не додержав свого слова, тобто його справжньою метою було банальне знищення конкурента. Відтак довелося зосереджуватися на традиційних напрямах діяльності, використовуючи інтернет уже не як бізнес, а як засіб маркетинґу й реклами.

Знайшлася інша інтернет-компанія, яка дала нам змогу обслуговувати не тільки сайт «України, Інк», а й створити цілу мережу українських сайтів, які покривали усі штати США. Це був потужний конґломерат інтернет-ресурсів української Америки, який успішно розвивався, нарощуючи свої можливості. Інтернет-компанія, з якою ми співпрацювали, завдяки й нам, розширила свою клієнтуру, досягла того рівня розвитку, коли стало можливим поставити своїх клієнтів перед вибором: або ви платите більше за платні послуги й починаєте платити за безкоштовні, або ви йдете геть.

Нам було під силу оплачувати широкий спектр напрямків роботи, і тому довелося обрізати кінці, скорочуватися й переносити в соцмережі (Фейсбук, Твіттер) те, що було у нас напрацьоване. Отож українські сторінки, присвячені окремим штатам і найбільшим містам США, трансформувалися у відповідні групи та тематичні сторінки в мережах.

Ми залишили при собі лише два напрями — «Українські Сполучені Штати» та «Український Вашинґтон», які планувалося розвивати як окремі сайти з відповідними доменами. Аналогічні тематичні сторінки, відкриті на Фейсбуці, переконали нас у недоцільності створення спеціальних сайтів за цими напрямами.

Натомість ми зайнялися створенням Української Світової Інформаційної Мережі (УСІМ), ідея якої тривожила мене від самого початку і яка зрештою почала втілюватися в життя через окремий сайт — «UkrainaInc.Net». Хоча справа пішла не так швидко, як хотілося б, наш інформаційно-аналітичний ресурс почав досить активно розвиватися.

Паралельно ми почали роботу над іншим проектом — всеукраїнським літературно-художнім, культуролоґічним і громадсько-політичним журналом «Україна», який дістав широку підтримку з боку українських літераторів. Відтак запрацював сайт «UkrainaInc.Org». Прикметно, що саме цей проект зазнав зухвалого нападу гакерів. Найбільшою мірою постраждала присутність журналу на Фейсбуці, де двічі підряд «завалювали» сторінку й блокували групу друзів журналу.

Атака на наш головний сайт «UkrainaInc.Com» зруйнувала результати нашої кількарічної роботи. Ми вимушені були змінити інтернет провайдера й по суті починати все спочатку. Наразі відновлено роботу цього сайту. Відновлюється робота сайту УСІМ, але ще багато належить зробити для повернення в інтернетний простір сайту журналу.

Симптоматично, що нашими найзапеклішими ворогами стали гакери не з російською «пропискою» і не якісь там інші чужинці, а… свої «добрі люди» з України. «Не так тії вороги, як добрії люди», — каже українське прислів‘я, і це, на жаль, так і є. Роблять усе, щоб обмежити нашу аудиторію і «глушити» наш голос як «активної діаспори».

Парадоксальність ситуації полягає в тому, що ці люди й сили, які за ними стоять, формально від імені України налагоджують співпрацю з американськими державними, діловими й громадськими колами, а на ділі роблять усе для того, щоб нашкодити українсько-американським відносинам.

Зухвало й затято діючи в своїх приватних чи корпоративних інтересах, підкуповуючи марнославних «лідерів української громади» в діаспорі, ці люди й сили, які за ними стоять, не думають про наслідки своєї діяльності проти України й українського народу, про те, що рано чи пізно «загойдають дерева на вітті апостолів злочинства і облуд» (В. Симоненко).

Зухвалість і затятість, як відомо, вимикають розум, а отже і усвідомлення того, що ми тут захищені Конституцією й законодавством США. Пропонуючи незалежні консалтинґові послуги американським державним орґанам, приватним юридичним і фізичним особам, ми маємо змогу неупереджено показувати їм, що насправді відбувається в Україні і з Україною, розкривати суть того, що американці не бачать або не розуміють і т.ін.

Як американський платник податків, Україна, Інк зацікавлена в тому, щоб наші податки, з яких формується федеральний бюджет США, а отже — й фінансова допомога українській державі та ґранти юридичним і фізичним особам в Україні, використовувалися за призначенням (на системні зміни в українському суспільстві, на створення україноцентричної системи ЗМІ, на стратеґічно продумане державотворення тощо), а не розкрадалися (не виводилися в офшори, не використовувалися на будівництво приватних маєтків та ін.).

На цьому ми стоїмо й будемо стояти як комерційна компанія, як «мозковий центр», як інформаційно-аналітична мережа, як спонсор Українського Університету й Міжнародної Фундації Лідерства та ін., і ніхто нас не зіб‘є з цього шляху.

Слава Україні!

Володимир Іваненко,

засновник і президент українсько-американської корпорації «Україна, Інк»

20 вересня 2021 р.

Натисніть на посилання, щоб підтримати Україну, Інк, Український Університет, а отже й Українську Світову Інформаційну Мережу, всеукраїнський літературно-художній, культуролоґічний та громадсько-політичний журнал «Україна». Наперед дякую вам за вашу щедрість!

SIR FRANCIS DRAKE & THE MEDIEVAL TRADE WARS

The day of Francis Drake’s return from circumnavigation has become the Day of Pirates in the modern calendar. The Spaniards, with whom he waged trade wars, called him El Draque. But this was not the reason for posting this text on my site.

Francis Drake was one of my distant relatives — we share the same DNA formula. And it was on this day, September 20, that my father, Hryhoriy Ivanenko, was born, who dedicated his life to teaching.

* * *

Francis Drake arrived back in Plymouth on 20 September 1580, with a ship laden with treasures and spices. He had set of three years ago with five small ships, but only his Golden Hind survived the treacherous Straits of Magellan to reach the Pacific. Drake landed at San Francisco Bay and claimed it for England, then crossed the Pacific to trade in the Spice Islands before setting a course for home, via the Indian Ocean and the Cape of Good Hope.

1577–1580 Circumnavigation by Sir Francis Drake

Why is Francis Drake famous?

Francis Drake was an English naval hero and explorer who was the first Englishman to circumnavigate the world (1577–1580) and was vice admiral of the fleet that destroyed the Spanish Armada (1588). Drake was as famous in his own lifetime as David Beckham is today. He was one of the most famous men in Elizabethan times.

Where did most of Drakes cargo of treasures come from?

Drake captured tons of silver, gold, coins and jewels from Spanish galleons in the Americas. Spain complained bitterly and wanted Drake hanged for piracy, but Drake was a public hero and Elizabeth I herself backed his expedition.

Life of Frances Drake

Francis Drake was born in 1540 in Tavistock, Devon, England. He first started going to sea while living in Chatham in Kent, at the age of 12 or 13. He was an apprentice on a small trading ship which was left to him when the master died. but became famous as a pirate and explorer.

During his life, Protestant England was often at war with Catholic Spain and there were rich rewards for capturing Spanish ships.

Drake, who was an incredibly bold and brilliant sailor, captured more than his fair share of Spanish ships. His pirate raids on Spanish ships off the coast of America were encouraged by Queen Elizabeth I. Drake’s successful battles against the Spanish helped England become a major sea power.

On the way round the world, Drake landed in what is now California, naming it Nova Albion (New England) and claiming it for his queen.

Knighted

Drake was knighted by Queen Elizabeth l for his courage, and for the treasures he brought back with him. He brought back enough treasure to pay off the entire national debt.

Spanish Armada

In 1587, Elizabeth I put Drake in command of an expedition to attack a Spanish fleet which was getting ready to attack England. Drake sailed right in to Cadiz harbour and wrecked the ships there, before going on to capture another hundred Spanish ships elsewhere. It was said he’d ‘singed the king of Spain’s beard’. By 1588, he was Vice-Admiral of the fleet which defeated the Spanish Armada.

Source

СЕР ФРЕНСІС ДРЕЙК І СЕРЕДНЬОВІЧНІ ТОРГОВЕЛЬНІ ВІЙНИ

День повернення Френсіса Дрейка із навколосвітнього плавання став Днем піратів у сучасному календарі. Іспанці, з якими він вів торговельні війни, називали його El Draque (Дрейка). Але не це стало приводом для розміщення на моєму сайті цього тексту.

Френсіс Дрейк був одним із моїх далеких родичів — нас поєднує одна і та ж формула ДНК. І саме цього дня, 20 вересня, народився мій батько Григорій Іваненко, який присвятив своє життя вчителюванню.

* * *

20 вересня 1580 року Френсіс Дрейк повернувся у Плимут на кораблі, завантаженому коштовностями й приправами. Три роки перед тим він вирушив у навколосвітнє плавання з п‘ятьма невеликими суднами, але тільки його «Золота Косуля» пройшла підступну Магелланову протоку, досягнувши Тихого океану. Дрейк зійшов на берег в затоці Сан-Франциско і оголосив права Англії на цю землю, а потім перетнув Тихий океан, щоб вторгувати на Індонезійських островах спецій, перш ніж взяти курс додому через Індійський океан та мис Доброї Надії.

Мапа навколосвітньої подорожі Френсіса Дрейка 1577–1580 років

Чому Френсіс Дрейк такий знаменитий?

Френсіс Дрейк був анґлійським морським героєм і дослідником, першим анґлійцем, який здійснив навколосвітнє плавання (1577–1580), і був віце-адміралом флоту, що розгромив іспанську Армаду (1588). Він був одним із найвідоміших людей за часів Єлизавети І.

Звідки взялася більшість скарбів Дрейка?

Дрейк захопив тонни срібла, золота, монет та коштовностей з іспанських галеонів в Америці. Іспанія гірко скаржилася і хотіла повісити Дрейка за піратство, але Дрейк був популярним героєм, а сама Єлизавета I підтримала його експедицію.

Життя Френсіса Дрейка

Френсіс Дрейк народився 1540 року в Тавістоку, Девон, Англія. Він вперше почав виходити на море, живучи в Чатемі, Кент, у віці 12 або 13 років. Він був учнем на невеликому торговому кораблі, який дістався йому, коли помер майстер, а прославився як пірат і дослідник.

За його життя протестантська Англія часто воювала з католицькою Іспанією, і за здобуття іспанських кораблів було багато винагород.

Дрейк, який був неймовірно сміливим і блискучим моряком, захопив більше, ніж його справедлива частка іспанських кораблів. Його піратські набіги на іспанські кораблі біля узбережжя Америки були заохочені королевою Єлизаветою І. Успішні битви Дрейка проти іспанців допомогли Англії стати великою морською державою.

По дорозі навколо світу Дрейк пристав до берега на території нинішньої Каліфорнії, назвав її Новим Альбіоном (Нова Англія) і проголосив належність цієї землі своїй королеві.

Лицар

Дрейк був посвячений у лицарі королевою Єлизаветою l за його мужність і за скарби, які він приніс із собою. Він повернув достатньо скарбів, щоб погасити весь державний борг.

Іспанська Армада

1587 року Єлизавета I призначила Дрейка командувати експедицією для наступу на іспанський флот, який готувався напасти на Англію. Дрейк пішов прямо до гавані Кадіса і розбив там кораблі, а потім захопив ще сотню іспанських кораблів в інших місцях. Казали, що він “співав королю іспанської бороди”. На 1588 рік він став віце-адміралом флоту, який розгромив іспанську Армаду.

Ориґінал цього тексту тут. Мені належить лише його переклад.

УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО, ДОБРОВОЛЬЧИЙ РУХ І… СЕМЕН СЕМЕНЧЕНКО

Мій багаторічний симпатик у соціальних мережах і однодумець у поглядах на відродження українських національних традицій і звичаїв, а також українського козацтва Броніслав Фастівець запостив на нашій тематичній сторінці «Українське козацтво» текст, який мене дуже засмутив і розчарув. Ось цей текст:

«Я думаю, що основою відродження козацької України є відродження традицій добровольчого національного воїнства та його підтримки в українському суспільстві. Це дає мені підстави вважати , що в авангарді відродження козацтва маємо тепер всеукраїнське громадське об”єднання добровольців і волонтерів “Рух Визволення” очолюваний Семеном Семенченком. Тому Українське козацтво не може стояти осторонь громадського спротиву розгорнутим в Україні репресіям проти добровольчого і волонтерського руху та його очільника Семена Семенченка, але мусимо надати цьому громадському спротиву потужну підтримку. Байдужість до долі цього визвольного руху, долі його очільника і подібних йому людей приведе до того, що реального українського козацтва ми ніколи не відродимо. Пропоную козацьким товариствам подумати над цією ситуацією в українському суспільстві».

Можна уявити, в якому емоційному стані перебував пан Фастівець, чотири рази підряд (sic!) розміщуюючи цей текст. Що так рознервувало нашого давнього автора і коментатора текстів на сторінці «Українське козацтво», можна лише здогадуватися.

На жаль, я наразі не маю профілю на Фейсбуці, а отже не маю й можливості адмінувати сторінку та коментувати опубліковані там тексти (спасибі за це «добрим людям»). Тому я вирішив висловити мої думки з приводу написаного Б. Фастівцем на своєму сайті, щоб потім хтось інший запостив посилання на мій текст у коментарях або й окремим записом у соцмережах.

Перепрошую, що мій текст, можливо, буде задовгий, але я мушу тут прямим текстом сказати те, про що раніше я писав тезисно або лише натяками. Стає очевидним, що настав час називати речі своїми іменами.

Б. Фастівець, безумовно, має рацію, пов‘язуючи козацькі традиції й сучасний добровольчий та волонтерський рух. Адже козацтво будувалося виключно на добровольчих засадах, а сучасний добровольчо-волонтерський рух виник в Україні у відповідь на російську аґресію саме завдяки живучості нашої козацької традиції. Але на цьому моя згода з паном Фастівцем і вичерпується. Далі починаються розходження, на яких я й хочу тут застановитися, оскільки ці розходження є принциповими.

Тему стану сучасного козацтва і його ролі у захисті від російської аґресії уперше я порушив у статті «Чи не час по-новому поглянути на козацтво?» на початку 2015 року (з цією статтею, до речі, пов‘язане започаткування нашої сторінки «Українське козацтво»).

Серйозний перегляд того, що відбувається в сучасному українському козацтві, було запропоновано у моєму Зверненні до нащадків і спадкоємців генеральної козацької старшини, козацької старшини та українських козаків в Україні й поза межами України сущих. У цьому тексті я запропонував конкретні кроки для очищення українського козацтва від усього наносного, що знецінює й принижує його як українську національну традицію. Йдеться передусім про «ґенеральщину» та «шароварщину».

Йшлося, зокрема, про те, щоб наше козацтво очистилося від фейкових гетьманів, генерал-хорунжих, полковників та отаманів, за якими не було видно ні козацьких полків і сотень, ні бодай орґанізованого гурту справжніх козаків, а також від захоплення суто розважальними сценічними видовищами.

Я стояв і стою за те, щоб наша увага була зосереджена на відродженні козацького духу, козацької традиції й перетворення козацтва на становий хребет українського суспільства. У цьому зв‘язку я особливо наголошував і наголошую на трансформаційній місії українського козацтва.

Незважаючи на те, що у статті про трансформаційну місію козацтва я посилався на публікації Б. Фастівця і, отже, сподівався на його підтримку, козацький полковник (без полку) Фастівець не підтримав жодну із моїх ініціатив, і це мене, щиро кажучи, засмутило й спонукало засумніватися в чистоті його помислів і щирості переконань.

Прикметно, що на час публікації моєї статті про трансформаційну місію українського козацтва пан Фастівець узявся активно виступати на захист… Семена Семенченка, який зараз переживає не кращі свої часи і доля якого раптом стала його пріоритетом. Семенченко — не єдиний, хто потрапляє то в фавор, то в немилість різних політиків. Поступатися принципами заради захисту цієї особи, очевидно, можна тоді, якщо люди мають родинні зв‘язки або якусь вигоду, а ще однією причиною може бути характерна українська нерозбірливість чи невизначеність…

Тут до речі буде сказати про те, як Б. Фастівець зреагува на мою статтю про Анатолія Балахніна як явище українського протестного руху. Останній багато в чому подібний до Семенченка, але зациклений на територіальних громадах. Обидва ж вони (і Семенченко, і Балахнін) загалом є чужими й чуждими для української справи, є явними «попутниками», які переслідують кожен свою мету, і тому пристосовуються до обставин, не маючи жодного уявлення про українські традиції, що їх, безсумнівно щиро і ревно обстоює пан Фастівець. Оця роздвоєність Б. Фастівця якраз і тривожить.

Ну, і насамкінець про рухи добровольців і волонтерів. Я не маю нічого проти цих рухів, якщо вони є україноцентричними, обстоюють своє бачення української національної ідеї, мають чітку й добре випрацювану стратеґію захисту та розбудови незалежної України на тривалу перспективу і, звичайно, підтримують ідею системних змін.

Чи є таким громадське об‘єднання «Рух Визволення», очолюване Семеном Семенченком? Не знаю. Публікації про цей рух дуже суперечливі, а біоґрафія й недорікуватість («косноязичность») самого лідера говорять самі за себе. Зважте ще й на те, що ні згаданий рух, ні сам Семенченко навіть не декларують свого зв‘язку з українським козацтвом, а от Броніслав Фастівець силкується переконати нас, що такий зв‘язок існує.

Як і Балахнін у реалізації ідеї територіальних громад, так і Семенченко у добровольчо-волонтерському русі своєю активністю дискредитують українську справу. Таких, як вони, зазвичай називають «дурнями з ініціативою». Броніслав Фастівець, маючи патріарший вік, на жаль, не навчився відділяти зерно від полови. Що ж тоді говорити про наше інфантильне суспільство? Прикро…

16 вересня 2021 р.

ХАЙ ПРОКИНЕТЬСЯ НАША ҐЕНЕТИЧНА ПАМ‘ЯТЬ!

Відкритий лист до шляхетних родів з українським корінням

Ясновельможні й високодостойні нащадки славних знатних родів із теренів України-Русі!

Запропонована мною з колеґами-однодумцями концепція системних змін, оприлюднена у циклі збірок статей та нотаток та у планах-проспектах подальших фундаментальних досліджень, не зацікавила українське суспільство навіть на рівні обговорення самої ідеї.

Незважаючи на те, що ці багаторічні напрацювання повністю відповідають запитам українського суспільства, згадані праці навіть не тільки не обговорюються бодай у вузьких колах осіб, які багато пишуть і говорять на означені теми, але й створюють враження свідомого іґнорування та замовчування. Склалася ситуація, про яку Т. Шевченко писав:

«…їм неначе рот зашито,
Ніхто й не гавкне, не лайне,
Неначе й не було мене.
Не похвали собі, громадо!
Без неї, може, обійдусь,
А ради жду собі, поради!»

І це однаковою мірою стосується як України, так і діаспори.

В Україні, де пишним цвітом процвітають плаґіат і наукова недоброчесність, наші епіґони безсоромно використовують ідеї й окремі концепти з наших напрацювань без будь-якого послання на джерела і у відповідь на наші нагадування про вимогу додержання авторського права, відверто й зухвало пишуть нам у приват, що вони не хочуть робити нам рекламу.

Прикметно, що в Україні спокійно працюють під контролем антиукраїнських сил декілька позірно україноцентричних проектів, очолюваних людьми без пристойної фахової освіти й без елементарної загальної культури, завданням яких є дискредитація декларованих нами ідеї й концепцій і які явно шкодять Україні й українській справі.

Ще більшою мірою проявляє себе цинічне вичищення нашої присутності у соціальних мережах. Упродовж останніх років було підступно знищено три мої особисті профілі на Фейсбуці й десятки тематичних сторінок наших «мозкових центрів» і груп за найголовнішими напрямами наших студій. Здійснюються й гакерські атаки на наші вебсайти…

Роблять це не антиукраїнські сили десь із-поза меж України й української діаспори. Сліди гакерів ведуть до «своїх» — українських спецслужб та їхніх таємних аґентів, чиї ай-пі адреси проявляються в радіусі ста миль від українських дипломатичних місій за кордоном, зокрема в США. Словом, «не так тії вороги, як добрії люди»!

Деструктивні сили в Україні, в українському суспільстві і в українській діаспорі, гальмуючи процеси українського націєтворення й державотворення, працюючи на ворогів України й української справи або допомагаючи їм, роблять ставку на інфантилізм українського суспільства та на спричинену тривалим пануванням радянського суспільного устрою його наркотичну залежність від державного патерналізму.

Головний запит українського суспільства зводиться до того, щоб хтось прийшов і зробив для нього те, що мало б зробити само суспільство. Потребою українців у патерналізмі ось уже тридцять років поспіль користуються сили, які будують свою «націю» і свою «державу» в Україні за рахунок ресурсів українського народу і які, звісно, дбають про свої власні інтереси, але аж ніяк не дбають про Україну та український народ.

Довірливі українці купуються на обіцянки, демократичним способом (через вибори) допускають до влади осіб, їхні клани або й цілі приватні політичні партії (орґанізації) з кримінальним підґрунтям та намірами, які опираються на оліґархію та розкрадають національні багатства та ін. Внаслідок цього величезні кошти виводяться в офшори, витрачаються на будівництво розкішних палаців, складуються готівкою у приватних сховищах, а природні ресурси розграбовуються, індустріальні потужності виснажуються і не оновлюються, населення України біднішає, не відновлюється, приречене на вимирання. Це загрожує повним зникнення українського етносу і, відтак, не обіцяє перспектив для України як держави українського народу.

Оскільки системні зміни в Україні практично неможливі з огляду на прихильність українського люду до патерналізму, ми дійшли думки, що для успішного поступу України, очевидно, треба продуктивно використати саме цю суспільну проблему. Потім через розв‘язання цієї проблеми випрацювати способи подорослішання українського суспільства, підвищення рівня його національної свідомості й громадянської зрілості й, зрештою, вийти на втілення в життя ідеї устроєвих змін для України.

Це мало б стати місією української інтелектуальної еліти, але рівень національної свідомості й громадянської зрілості навіть цієї еліти, вирощеної за радянськими традиціями, залишає бажати кращого. Маємо тут згадати слова М. Ґанді:

«Еліта, вихована колонізатором, є головним ворогом свого народу».

На жаль, «українська радянська трудова інтеліґенція» продовжує самовідтворюватися саме як продукт колонізації і як «ворог свого народу».

У цьому зв‘язку особливо мене засмучує український журналістський корпус, а отже — і стан української журналістики та засобів масової інформації. Ніхто ні в Україні, ні в діаспорі не проявляє навіть бажання обговорювати ідеї створення україноцентричної системи ЗМІ, й займатися реальним захистом інформаційного суверенітету та зміцненням інформаційної безпеки України й українського суспільства.

Щось подібне відбувається і з українським козацтвом. Ми спробували винести на обговорення ідею згуртування українського козацтва у Всеукраїнському козацькому русі та перетворення козацтва на становий хребет українського суспільства й спонукати його виконати свою трансформаційну місію. Але й українське козацтво воліє залишатися вірним традиції «шароварщини» й «генеральщини», дозволеній йому російсько-імперськими та радянськими силами. Вирости у серйозну рушійну силу воно навіть не намагається.

Так само викликає занепокоєння й українська діаспора, яка, за незначними винятками, перетворилася на пасивного спостерігача за процесами націєтворення й державотворення в Україні. Кількісно розширюючись (аж надто багато українців покидають ареали свого природного розселення), вона помітно деґрадує в якісному вимірі. В діаспорі відбуваються процеси розшарування, аналоґчні тим, що ми бачимо в українському суспільстві. Цим користуються ті, кого я називаю «номенклатурною діаспорою», хто видає себе за «лідера української громади» у зарубіжжі, але те «лідерство» зводиться до участі в імпрезах та колекціонуванні орденів і медалей України (одні й ті ж люди не гребують брати нагороди з рук президентів з сумнівно проукраїнськими і навіть антиукраїнськими поглядами), але навіть не намагаються очолити продуктивний вплив діаспори — частини світового українства як рушійної сили системних змін в Україні й українському суспільстві за прикладом діаспор інших народів.

З огляду на ситуацію, що склалася, ми вирішили звернутися до представників україноцентричних аристократичних, знатних, шляхетних родів з теренів України, які ґенетично запроґрамовані на здатність до стратеґічного мислення, продукування конструктивних ідей та випрацювання ефективних способів втілення їх у життя.

Для початку ми хочемо згуртувати бодай вузьке коло наших однодумців навколо Українського Університетського Клубу, щоб потім поступово розширювати це коло до утворення організації й інститутів української аристократії/знаті/шляхти. Почнемо з дискусій, продовжимо випрацюванням ідей, платформ, проектів, а відтак вийдемо на проґрами, які знайдуть відгомін і застосування в українському суспільстві та діаспорі й нарешті спричиняться до системних устроєвих змін.

Ми розраховуємо на те, щоб об‘єднати зусилля україноцентричних нащадків аристократичних/знатних/шляхетних родів України-Русі в кожній області, в кожному районі, в кожному місті.

Отже, якщо ви вважаєте себе україноцентричним представником української аристократії/знаті/шляхти, просимо зголошуватися на адресу електронної пошти Українського Університетського Клубу або на мою особисту. Наразі немає значення, живете ви в Україні чи в діаспорі, маєте ви чи не маєте українське громадянство. Головне для нас — ваша україноцентричність і щире зацікавлення в тому, щоб зробити добре діло для України й української справи. Нехай прокинеться наша ґенетична пам‘ять, дарована нам Всевишнім!

Слава Україні!

Проф. Др. Володимир Іваненко,
Президент Українського Університетського Клубу,
Нащадок старовинного шляхетського роду.

6–12 вересня 2021 р.

З ВІДГУКІВ ЧИТАЧІВ

Анатолій Матвійчук, Народний артист України, співак, поет, журналіст:

«Пане Володимире, дякую Вам за інформування моєї скромної особи. Мені справді цікаво і дуже імпонує ваша креативність і не байдужість до проблем України. Але я буду відвертим: якщо ви хочете знайти спільників цієї справи в Україні – змініть трохи свій тон спілкування з Вашими потенційними союниками. Не знаю, як інших, а мене особисто трохи відштовхнули від спілкування менторський тон і позиція беззаперечної правоти, нав’язування якоїсь дискусії навіть там, де її не існує. Здивувало також, що ви брали мої публікації у Фейсбуці і заочно полемізували зі мною в характерному для вас зверхньому стилі… Повірте, все це не сприяє комунікації і не об’єднує однодумців! Ви як фахівець у царині інформації маєте розуміти, що новий час диктує нові форми текстового донесення і візуальної подачі думок. Тож, зичу щиро Вам успіхів успіхів на цьому шляху. З повагою – Анатолій Матвійчук».

Зверніть увагу на те, що автор відгуку не зреаґував на жодну із висловлених у тексті тез по суті. Його роздратував «менторський тон», який багатьом справді може не подобатися, але цей тон не нівелює суть сказаного.

Право учителя — говорити якраз менторським тоном, і це право дане мені Всевишнім. В усякому разі, я не бачу сенсу бути лагідним із людьми, які хочуть кращого життя, але по суті нічого не хочуть змінювати. Навіщо мені такі союзники? Пристосовництво — доля попутників, але не союзників. Союз міцний чистотою помислів і щирістю переконань.

WHAT’S WRONG WITH “TEXTY.ORG.UA”

Texty.org.ua has published the next, the 93rd disinformation monitoring report “Discrediting independence, trying to cause disenchantment of the US”.

How did Texty.org.ua see the misinformation this time? Here are the main theses:

  • Criticizing any action in preparation of Independence Day
  • Trying to show that Ukrainians are poorer than during Soviet times
  • Threatening with “the Afghan lesson” for Ukraine
  • Zelensky’s either weak or a dictator, or both
  • Crimean platform “irrelevant”
  • Learn how different topics raised by Russian disinformation have evolved over time with our interactive visualization

Let us dwell on these theses.

First: “Criticizing any action in preparation of Independence Day”. Yes, there was criticism; we also criticized. What is the misinformation here? That criticism took place? After all, criticism is not information as such, by definition, and it is an expression of opinion. If we see disinformation in the very event of criticism, it is a restriction of freedom of speech in its most primitive manifestation. This is exactly the restriction of freedom of speech that took place in the USSR.

Second: “Trying to show that Ukrainians are poorer than during Soviet times”. This thesis is fully related to the above. But here we have an even more primitive idea of misinformation, when it is the “attempt to persuade” that appears to be a fait accompli. Of course, after the collapse of the USSR, in independent Ukraine, Ukrainians began to live better in some ways, but in some ways, perhaps worse. Thus, views (opinion) on this may be different depending on the breadth of coverage of the topic and the depth of its study. But what’s the point of misinformation here?

Third: “Threatening with “the Afghan lesson” for Ukraine”. I will go back to what was said above, but I will repeat the question: what is the point of misinformation?! “Frightened” is definitely not disinformation, but a phenomena of a completely different order. Well, as for the “lesson of Afghanistan” for Ukraine, it is a topic for a serious conversation. I am thinking of writing an article on this topic, in which I want to show both Ukrainians and Americans how thoughtless and costly it is to export/import political ideas (in this case, Western democracy) without taking into account national traditions and customs. In twenty years, the Americans have spent a trillion dollars on Afghanistan, and now we see how all these efforts have turned out. The United States has invested much less in Ukraine (it will be interesting to calculate). What did these funds go to? Something was taken offshore, something went to the construction of palaces in the suburbs, something was hidden in mattresses… And only a handful went to the apparent “reforms” and insignificant projects. Exports/imports of extreme liberalism from the west faced exports/imports of “Russian world” from the east. There is no conscious force in Ukraine that can unite the infantile degraded Ukrainian society, raise the level of its national consciousness and civic maturity, make systemic changes and start building a successful and prosperous Ukraine on the basis of Ukrainian national traditions and customs.

Forth: “Zelensky’s either weak or a dictator, or both”. Here we come! I do not want to repeat, but what is the disinformation that must be refuted by the American grant? What is it here, let’s use a synonym for the word “disinformation”, a lie? Nobody doubts that Zelenskyy is weak as a president, as a politician, as a person. And he doesn’t even seem to be going strong. I personally wrote about this back in 2019 during the presidential race. Is he a dictator? Someone may have reason to say so, and such an view (opinion) is clearly not disinformation. Yes, in Zelenskyy’s case, there is a noticeable tendency towards dictatorship, and those who stand behind him probably want him to grow into a dictator. What are the chances of a “weak dictator” to survive in politics? None! It is sad that under the guise of combating disinformation, a solid independent resource is showing its dependence.

Fifth: “Crimean platform ‘irrelevant’”. And again — a clear water view (opinion): someone considers the “Crimean platform” important, and someone — unimportant. There is no disinformation here! In my opinion, it is very good that this discussion has been organized in Ukraine. But I think it would be much more important if Ukraine finally (sic!) initiated a summit in the Budapest Memorandum format and the Helsinki Accords revision and renewal, ie the fundamental principles of security and cooperation in Europe and thus around the world (for more see my book “Budapest Format”).

Here is the object of attention of Texty.org.ua analysts:

“¹mainstream Ukrainian sites, all news (topic names reflect manipulations used in the topic. Accordingly, news on Ukrainian mainstream sites on the same topic may completely differ from manipulative materials)

²mainstream Russian sites, all news

³local Ukrainian sites, all news

⁴Ukrainian clickbait sites, manipulative news only

⁵Russian sites targeting Ukraine, manipulative news only

⁶Pupular in Ukraine telegram channels, all news”.

It is very good that Texty.org.ua was able to analyze 18,000 publications (the list of Internet resources provided at the end of the report is also impressive), which revealed attempts to “discredit Independence” and the Crimean platform, to provoke “distrust in the United States”, etc.

It is remarkable that one of American think tanks, National Democratic Institute, funded this study. But as an American taxpayer, I would not want these think tanks to pay for such insignificant research as this pseudo-scientific but overly propagandistic Texty.org.ua project.

Unfortunately, the article does not mention what research methods were used, or whether the concepts and categories “information” and “analytics”, “news” and “views” (“opinion”) were clearly distinguished. If researchers sought disinformation in analytics and views (opinion), then it practically destroys the scientific value and quality of research.

Such suspicion is suggested by the first paragraph in Roman Kulchynsky’s message on LinkedIn, where he mentions pseudo-experts, pseudo-sociologists and political PR people. These categories of people are easily associated with analytics and views (opinions), but they have nothing to do with information and news production. 

There is no doubt that in information (news) publications of monitored resources you can find a huge amount of real disinformation. But what is the point of bringing under the clear concept of “disinformation”, something that clearly does not fall into this category and probably belongs to the evaluative judgments?

Obviously, it is necessary to fight against evaluative judgments (views, opinions) that harm Ukraine and the Ukrainian cause, as they are not part of purely informational (news) journalism, but propaganda.

However, Texty.org.ua avoids talking about it, and therefore there is an explanation: this resource often shows its propagandistic nature. On the eve of Independence Day, my attention was drawn to a clearly propagandistic article about Ukraine’s achievements during the years of independence.

The publication in question is also not without this drawback. Also pay attention to what wording is used in the article to prove the existence of disinformation: “criticized”“tried to persuade”“scared” and others.

This gives grounds to conclude that Texty.org.ua has resorted to the substitution of concepts and categories, topics and subjects of study. From a scientific point of view, this study acquires questionable value. I claim this as a theorist and methodologist of journalism.

It is unfortunate that a solid resource, which in many respects differs favorably from other think tanks in Ukraine, is misleading and, positioning itself as independent, is in fact under the influence of forces that cannot be called Ukrainocentric.

I had an attempt to communicate with the Texty.org.ua founder, Roman Kulchynsky. I would like Texty.org.ua to focus more on the systemic problems of Ukrainian nation and state building.

Unfortunately, Mr. Kulchynsky remained in his position as a supporter of “small steps” and situational reforms. He is not interested in the idea of creating a Ukrainocentric media system capable of clearing the information space and strengthening Ukraine’s information sovereignty, and thus protecting Ukrainian society from hostile disinformation and propaganda.

Prof. Dr. Volodymyr Ivanenko 

August 30–31, 2021

ЩО НЕ ТАК З «ТЕКСТАМИ»

«Тексти.орґ.юей» опублікували черговий, уже 93-й звіт про моніторинґ дезінформації «Дискредитація Незалежності, спроба викликати зневіру в США та Кримська платформа».

В чому «Тексти» побачили дезінформацію на цей раз? Ось основні тези:

  • Критикували всі дії з підготовки до святкування Дня Незалежності.
  • Намагалися переконати, що українці стали біднішими ніж в СРСР
  • Лякали «уроком Афганістану» для України
  • Зеленський то слабкий то диктатор
  • Кримська платформа «не важлива»
  • Дивіться, як змінювались теми дезінформації протягом року, на інтерактивній візуалізації

Застановимося на перелічених тезах.

Перша«Критикували всі дії з підготовки до святкування Дня Незалежності». Так, критика мала місце; ми також критикували. У чому тут дезінформація? У тому, що критика мала місце? Зрештою, критика не є інформацією як такою, за визначенням, і полягає вона у висловлюванні погляду (опінії). Якщо в самому факті критики бачити дезінформацію, то це — обмеження свободи слова у найпримітивнішому його прояві. Саме таке обмеження свободи слова мало місце в СРСР.

Друга«Намагалися переконати, що українці стали біднішими ніж в СРСР». Цієї тези повністю стосується сказане вище. Але тут маємо ще примітивніше уявлення про дезінформацію, коли саме «намагання переконати» видається за доконаний факт брехні. Звичайно, після розпаду СРСР, уже в незалежній Україні в чомусь українці стали жити краще, але в чомусь, можливо, й гірше. Отже, погляди (опінії) на це можуть бути різними в залежності від широти охоплення теми й глибини її дослідження. Але до чого тут дезінформація?

Третя«Лякали «уроком Афганістану» для України». Знову відішлю до сказаного вище, але повторю запитання: до чого тут дезінформація?! «Лякали» — зрозуміло ж, ніяка не дезінформація, а явище зовсім іншого порядку. Ну, а що стосується «уроку Афганістану» для України, то це — тема для серйозної розмови. Я сам думаю написати статтю на цю тему, в якій хочу показати і українцям, і американцям, наскільки бездумним і затратним є експорт/імпорт політичних ідей (в даному випадку — західної демократії) без урахування національних традицій і звичаїв. За двадцять років американці витратили на Афганістан трильйон доларів, і зараз ми бачимо, чим усі ці старання обернулися. В Україну США вклали значно менші кошти (цікаво буде підрахувати). На що ці кошти пішли? Щось виведено в офшори, щось пішло на будівництво палаців у передмістях, щось заховано в матрацах… І лише дещиця пішла на позірні «реформи» та нікчемні проекти. Експорт/імпорт крайнього лібералізму із заходу зіткнувся з експортом/імпортом «русского міра» зі сходу. В Україні немає жодної притомної сили, яка змогла б згуртувати інфантильне деґрадоване українське суспільство, піднести рівень його національної свідомості й громадянської зрілості, здійснити устроєві зміни й на основі національних традицій і звичаїв почати будувати успішну й квітучу Україну.

Четверта«Зеленський то слабкий то диктатор». Ну, от ми й приїхали! Не хочеться повторюватися, але — в чому тут дезінформація, яку треба спростовувати коштом американського ґранту? У чому тут, давайте скористаємося синонімом до слова «дезінформація», брехня? Що Зеленський слабкий як президент, як політик, як особистість, у цьому ніхто не сумнівається. І сильним він, здається, ставати навіть не збирається. Про це я особисто писав ще 2019 року під час президентських перегонів. Чи є він диктатором? Хтось, можливо, має підстави так стверджувати, і така думка (опінія) однозначно не є дезінформацією. Так, за Зеленським помітна тенденція до диктаторства, і ті, хто за ним стоять, напевно хочуть виростити з нього диктатора. Які шанси вижити в політиці у «слабкого диктатора»? Та ніякі! Сумно, що під виглядом боротьби з дезінформацією солідний незалежний ресурс проявляє свою залежність.

П‘яте«Кримська платформа «не важлива»». І знову — чистої води погляд (опінія): хтось вважає «Кримську платформу» важливою, а хтось — неважливою. Ніякої дезінформації тут немає! Як на мене, це дуже добре, що в Україні орґанізували цю дискусію. Але, як на мене, було б набагато важливіше, якби Україна нарешті (sic!) ініціювала скликання саміту у форматі Будапештського меморандуму й перегляду та оновлення Гельсинських угод, тобто засадничих принципів безпеки і співпраці в Європі, а відтак і в усьому світі (більше — у моїй книжці «Будапештський формат»). 

А ось об‘єкт уваги аналітиків «Текстів»: 

¹провідні українські видання, всі новини (Назви тем відображають маніпуляції, використані в них. Відповідно, новини з теми на провідних українських сайтах можуть мати абсолютно інший зміст, ніж маніпулятивні матеріали)

²провідні російські видання, всі новини

³локальні українські видання, всі новини

⁴українські маніпулятивні сайти, тільки маніпулятивні матеріали

⁵маніпулятивні матеріали з російських сайтів, спрямованих на Україну

⁶популярні в україні телеграм канали

Дуже добре, що «Тексти» дістали можливість проаналізувати 18,000 публікацій (вражає також перелік інтернет-ресурсів, поданий наприкінці звіту), в яких було виявлено спроби «дискредитації Незалежності» та Кримської платформи, викликати «зневіру в США» та ін. 

Чудово, що один із американських мозкових центрів — National Democratic Institute — профінансував це дослідження. Але як американський платник податків я не хотів би, щоб ці мозкові центри оплачували такі нікчемні дослідження, як оцей псевдонауковий, але аж надто пропагандистський проект «Текстів».

У статті, на жаль, не згадано, які методи дослідження було застосовано, чи чітко розмежовувалися поняття й катеґорії «інформація» і «аналітика», «новини» і «погляди» («опінії»). Якщо дезінформацію дослідники шукали в аналітиці й поглядах (опініях), тоді це практично руйнує наукову змістову вартість і якість дослідження.

Таку підозру навіює уже перший абзац у повідомленні Романа Кульчинського на LinkedIn, де він згадує псевдоекспертів, псевдосоціологів та політичних піарників. Названі категорії фігурантів легко ув‘язуються з аналітикою та поглядами (опініями), але вони не мають жодного відношення до інформації та новин. 

Немає сумніву, що в інформаційних (новинних) публікаціях промоніторених ресурсів можна виявити величезну кількість справжньої дезінформації. Але який сенс підводити під чітке поняття «дезінформація», те, що явно не підпадає під цю катеґорію і напевно належить до оціночних суджень?

Очевидно, що треба боротися і з оціночними судженнями (поглядами, опініями), які завдають шкоди Україні й українській справі, оскільки вони є складовою частиною не суто інформаційної (новинної) журналістики, а пропаганди. 

«Тексти», однак, уникають про це говорити, і тому є пояснення: цей ресурс досить часто проявляє свою пропагандистську природу. Напередодні Дня незалежності мою увагу привернула виразно пропагандистська стаття про досягнення України за роки незалежності. 

Обговорювана публікація також не позбавлена цієї вади. Зверніть також увагу на те, які формулювання використовуються у статті для доведення наявності дезінформації: «критикували», «намагалися переконати», «лякали» та ін. 

Це дає підстави для висновку, що «Тексти» вдалися до підміни понять і катеґорій, теми і предмета дослідження. З наукового погляду, це дослідження набуває сумнівної вартості. Стверджую це як теоретик і методолог журналістикознавства.

Прикро, що солідний ресурс, який у багатьох відношеннях вигідно вирізняється з-поміж інших аналітичних центрів України, сходить на манівці й, позиціонуючи себе незалежним, фактично знаходиться під впливом сил, які не можна назвати україноцентричними.

У мене була спроба поспілкуватися з засновником «Текстів» Романом Кульчинським. Хотілося, щоб «Тексти» більше зосереджували свою увагу на системних проблемах українського націєтворення й державотворення. 

На жаль, пан Кульчинський залишився при своїй позиції прихильника «маленьких кроків» і ситуативних реформ. Його не цікавить ідея створення україноцентричної системи ЗМІ, спроможної очистити інформаційний простір і зміцнювати інформаційний суверенітет України, і в такий спосіб убезпечувати українське суспільство від ворожої дезінформації і пропаганди.

***

Не сподівався, що «Тексти» підуть на те, щоб своє чергове «дослідження» про дезінформацію, зведене до обговорення поглядів (опіній), перекласти анґлійською мовою і, отже, показати своїм спонсорам — National Democratic Institute. Але вони таки це зробили і оприлюднили в день візиту президента України до США.

Володимир Іваненко

30 серпня, 31 серпня 2021 р.

СУМНИЙ ЕПІЗОД З ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ

Микола Лебідь… Про нього є чудова, цілком об‘єктивна, без пафосу стаття у Вікіпедії. Його позиціонують як українського політика, одного із лідерів ОУН—УПА, першого начальника СБ ОУН (1940—1941), третього голову ОУНР (1942–1943) і міністра державної безпеки УДП (1941–1942). Він відзначився активною діяльністю в діаспорі. Його цілком заслужено вважають одним із найвидатніших борців за незалежність України у ХХ столітті. Він займає третє місце після Степана Бандери й Ярослава Стецька, а вже за ним ідуть Іван Климів та Роман Шухевич…

У незалежній Україні його вшановують менше, ніж Бандеру й Шухевича, але більше, ніж Стецька й Климіва.

Розповідаючи про сім’ю Лебедя, Вікіпедія називає дружину й соратницю Дарію Гнатківську, про яку подає навіть окрему статтю. Наголошують також, що Лебідь доводився двоюрідним братом матері Богдана та Миколи Горинів. Жодного слова, однак, про те, чи були у Лебедя з Гнатківською діти…

Як і більшість людей в Україні та діаспорі, читаючи статті в Вікіпедії, я мав підстави подумати, що подружжя було бездітним. Адже революційна діяльність могла бути для обох важливішою, ніж народження й виховання дітей, або з якихось інших причин вони на дітей не спромоглися…

У травні цього року трапилася мені несподівана нагода зустрітися й поспілкуватися з п’ятдесятирічним чоловіком на ім’я Марк, який виявився… онуком Миколи Лебедя.

Марк був не вельми відкритий для розмови. Сказав лише, що його дід — знаменитість (celebrity) в Україні. Сказав спокійно, ніби між іншим. Неохоче відповідав на запитання, і я вирішив не допитуватися…

З контексту розмови, як вона склалася, я зрозумів, що у М. Лебедя була дочка, яка вийшла заміж за американця й стала матір‘ю Марка.

Очевидно, в шкільні й студентські роки дівчина перебувала під впливом тогочасної пропаганди й, звісно, негативно-упереджених або насторожених уявлень про українських націоналістів, одним із лідерів яких був її батько. Не виключено, що в неї були напружені стосунки з батьками.

Мабуть, цим можна пояснити те, що Марко не опанував українською мовою навіть на побутовому рівні, виростаючи в суто англомовному оточенні своїх батьків, практично не відчуваючи на собі відповідного впливу баби та діда, які напевно хотіли, щоб їхній онук був більше україноцентричним.

Сталося так, як сталося… Таких історій в історії української діаспори, на жаль, чимало…

…Я довго думав, як написати про цю історію, щоб не травмувати живих її учасників, якщо їм або їхнім знайомим трамиться на очі цей текст. Оскільки Марк носить прізвище свого батька, я вирішив не знадувати тут його прізвище.

30 серпня 2021 р.