Featured

ОСМАНИ, РАДЗИВІЛИ І КЛЮЧ ДО РОЗГАДКИ ТАЄМНИЦІ РОКСОЛАНИ

Цю статтю я написав ще торік, але залишалася вона неопублікованою аж дотепер. Наткнувся я на неї сьогодні, укладаючи чергову збірку своїх статей і нотаток. Сподіваюся, прочитаєте її з цікавістю.

* * *

Роксолана — одна з найзагадковіших і найтаємничіших постатей української (і не тільки) історії. Віддалена у часі й просторі, оповита обставинами долі, ця постать цілком природно обросла леґендами. Брак або недоступність архівів чи мемуаристики спонукає дослідників вдаватися до домислів та помилкових висновків. А коли дослідник працює за сумісництвом і як письменник, тоді вмикається ще й вигадка, бо яка ж белетристика без вигадки?

Час від часу одні дослідники беруться розвіювати міфи, створені їхніми попередниками, але замість переконливого доведення істини спричинюють появу нових міфів або мимоволі дають нове життя старим міфам.

Родознавчі студії, на яких наразі зосереджена моя увага, підвели мене до постаті Роксолани, в якій, як підказує мені інтуїція, можливо, криється розгадка того, як сталося так, що моя ДНК має таку саму формулу, яку має ціла династія Османів, з одного боку, і Миколай «Рудий» Радзивілл (Радивил) — з другого.

Звісно, перш за все я подумав про Роксолану — першу українку, яка стала султаною і яка напевно змінила «материнську плату» усієї династії Османів. Відтак я почав переглядати написане про Роксолану й вийшов на молоду дослідницю й письменницю Олександру Шутко, про яку сказано, що вона — кандидат мистецтвознавства, автор досліджень «Роксолана: міфи та реалії», «Листи Роксолани: любов та дипломатія» та роману «Хатідже Турхан» і займається пошуком відомостей про султан-українок у турецьких архівах.

Приємна несподіванка! За давньою звичкою орґанізатора науки, я спробував встановити прямий контакт з надією, що О. Шутко уможливить глибше ознайомлення з її працями. У відповідь на скинуте їй посилання на статтю «Загублена в історії» та прохання зв‘язатися зі мною електронною поштою, О. Шутко обмежилася скупеньким «Дякую за інформацію!» Не вельми обнадійливо…

Зрештою, таки вдалося встановити з роксоланознавкою контакт, і я написав їй лист з метою уточнити джерельну базу арґументації дослідниці, оскільки в її публікаціях відсутні посилання на джерела, а також зацікавити її абсолютно новим і дуже переконливим орієнтиром для подальших пошуків, а отже — й можливого перегляду всього, що вона зробила досі.

Дослідниця й письменниця частково відреагувала на перше, надіславши мені фотокопію давнього художнього (sic!) твору. На моє прохання надіслати мені свої книжки у pdf-форматі авторка відмовилася, мотивуючи тим, що зробити це їй «забороняє підписаний авторський договір із видавництвом».

На друге ж — ідентичність формули ДНК Радзивіллів та династії Османів, схоже, навіть не глянула. Нагадування звернути увагу на цей, безумовно, важливий фактор роздратувало мою кореспондентку. «Ваші ДНК-дослідження є лише вашими, вони не доступні для вивчення широкому загалу. Це лише ваші слова», — написала вона у відповідь на мій другий лист до неї, вважаючи «нашу дискусію вичерпаною».

Оскільки молода дослідниця відмовилася ознайомити мене із своєю доказовою базою, звела наше спілкування до мінімуму, а наша дискусія як така практично не відбулася, доведеться нам розбиратися з тим, що доступне в інтернеті, хай і в тезах, сподіваючись, що з часом буде нагода заглибитися і в книжкові публікації О. Шутко

Треба віддати належне пані Шутко як дослідниці й письменниці: її інтернетні тези сформульовані чітко і виразно. Починаючи із загальної тези, винесеної в заголовок, який гуляє по декількох сайтах: «Усі ваші знання про Роксолану — суцільна брехня. Правда тут». У передньому слові до статті наголошено, що «Олександра спростовує 8 міфів про жінку, яку ми навіть знаємо під чужим ім’ям».

Отже, перейдемо до конкретних «міфів» і пильніше придивимося до «суцільної брехні» і перевіримо на істинність пропоновану нам «правду».

«Міф перший про ім‘я Роксолана»

Із зацитованого вище зрозуміло: ніякого міфу не існувало й не існує. Названий у міфі посол нічого не придумував, а лише скористався загальною назвою, з якої всім було зрозуміло, про кого йдеться. Ну, а що українці увласнили це ім‘я (за браком іншого чи для зручності), то це ж не міф. А то так можна назвати міфом і те, що ми називаємо Німеччину Німеччиною, а не Дойчланд, як називають її самі німці.

«Міф другий про прізвище Лісовська»

Історія з прізвищем — найменше цікава частина пасажу під цим підзаголовком. Обминемо й посилання на європейських дипломатів. Вельми цікавими є наступні два факти, які мають пряме відношення до литовсько-польської влади і в яких через десятиліття (sic!) після смерті Роксолани мусується тема її попівського походження:

«Через 30 років по смерті султани, тобто 1596-го, інформацію про «попівну з Рогатина з народу русинського» у доповідній великому канцлерові Великого Князівства Литовського Льву Сапезі залишив секретар короля Станіслав Негощевський. Ще через 30 років про «підлого попа з Рогатина доньку» написав у поемі «Посольство Кристофера Збаразького» Самуїл Твардовський, учасник польського посольства у Стамбулі в 1621–1622 роках.

Дівчина, яка народилася у родині українського православного священика і була для шляхти холопкою, не могла мати польського прізвища «Лісовська».

Документального джерела про походження Роксолани, а тим більше — її прізвища, за десять років своєї роботи над темою О. Шутко не знайшла. Тому вона тримається версії, поширеної поляками уже по смерті султани. При цьому вона не відповідає на цілком резонне запитання: чому ця тема мусувалася наприкінці 16-го і на початку 17-го століття саме в урядових колах? Очевидно, для когось важливо було нагадати про Роксолану саме як про попівну, коли в Османській імперії правили її сини, онуки та правнуки.

Історія з прізвищем Роксолани — один-єдиний міф, який справді потребує розвінчання, і цей міф — Настя (чи Олександра) Лісовська як дочка священика з Рогатина. Цікаво було б встановити, хто його вигадав і чому він так активно культивувався, що й досі не спростований.

У цьому зв‘язку мені цікаво, чому О. Шутко вірить у цей міф, популяризує його, демонструючи категоричне несприйняття навіть думки про шляхетне, знатне походження Роксолани. Адже чесноти Роксолани свідчать про те, що вона точно була дочкою не провінційного священика, а знатного роду, мала унікальні виховання й освіту.

У статті О. Шутко згадуються Сигизмунд ІІ Август, Миколай (Рудий) Радзивіл, Вишневецький та інші знатні люди Великого Князівства Литовського й Речі Посполитої, але дослідниця навіть не пробує розібратися у взаєминах цих особистостей.

«Міф третій про народження в Чемерівцях, що на Поділлі»

Тут також навряд, чи є щось пов‘язане з міфотворчістю. У першому випадку мовиться про художній твір, який ґрунтується на народних переказах (леґендах), і поет пише те, що вкладається йому в рядок.

Інша справа — «історична повість» М. Орловського. Авторка не вказує, за якими джерелами написано цей твір, чи користувався автор як історик-краєзнавець бодай якимись писемними джерелами. Найвірогідніше, що і ця повість — вміщує в собі народні перекази (леґенди).

Отже, тут немає чого розвінчувати й записувати у брехню.

«Міф четвертий про королівське походження»

О. Шутко пише: «Якось султан Сулейман у посланні польському королеві Сигізмунду ІІ Августу зазначив: «Посол Твій Опалінський скаже тобі, в якому щасті бачив Твою сестру, а мою Дружину…»

Версію, що Роксолана була королівною підхопив і популяризував польський письменник Бартоломей Зіморович. Утім, вона не має під собою реальних підстав. Приписуючи дружині королівське походження, султан намагався легітимізувати в очах польського монарха свій шлюб з Хюррем, яка не належала до шляхетного роду».

Відкинемо пояснення мотивів султана Сулеймана як наївний і непереконливий арґумент. Адже чи був якийсь сенс Сулейманові І Пишному як султанові, який носив титули Цар царів, Тінь Бога на Землі, Цезар усіх земель Риму, приписувати дружині королівське походження, щоб легітимізувати в очах польського монарха свій шлюб із жінкою, яка не належала до шляхетного роду?

На моє прохання надати джерело цієї інформації про цей лист дослідниця написала мені таке:

«Насправді лист, на який посилається Твардовський, якщо і був, то його і досі не знайшли в архівах. Твардовський у “Легації” піісля цього твердження сам же і зазначає, що Роксолана не була королівського роду, бо є русинкою. Там же — і про попівну з Рогатина. За цим посиланнм знайдете стародрук Твардовського».

Незнайдений лист султана Сулеймана Сигизмундові ІІ Августу, очевидно, відноситься до того часу, коли Сигизмунд ІІ був одружений із сестрою Миколая Рудого Радзивіла Барбарою (детальніше про це тут). Можливо, що Настя (Олександра) Лісовська доводилася сестрою Барбари й Миколая Радзивіллів, про що напевно знав султан Сулейман. Якщо це так, тоді фраза «Твою сестру, а мою Дружину» з наведеного вище листа набирає реального змісту. Наскільки мені відомо, в турецькій традиції сестру дружини прийнято називати сестрою (без відповідного уточнення). Втім, цілком можливо, що має місце й помилка перекладу.

Тут О. Шутко зацікавитися б тим, що я їй повідомив у своєму листі: формула ДНК династії Османів така ж, як у Миколая «Рудого» Радзивілла.

Що з цього? Та те, що будучи сучасниками й маючи вікову різницю у декілька років, цілком вірогідно, що Роксолана і Миколай «Рудий» Радзивілл доводилися одно одному братом і сестрою. Отже, цей факт підказує історикові напрям пошуку для підтвердження цього факту (про спростування уже не йдеться), а також перегляду усіх попередніх припущень і міфів, пов‘язаних з Роксоланою.

У Миколая «Рудого» Радзивілла, крім Барбари, була ще одна сестра Анна Єлизавета, і інформація про неї є в доступних джерелах. За роком народження, до того ж, Роксолана випадає з хронологічних рамок шлюбу батьків Миколая «Рудого» Радзивілла. Отже, Роксолана не могла народитися в цьому шлюбі.

Але цілком можливо, що Роксолана могла бути позашлюбною дочкою Юрія Радзивілла, який в молоді роки був дуже мобільним, обіймаючи посади намісників у різних реґіонах Великого Князівства Литовського, де й міг пересіктися з жінкою, яка стала матір‘ю Роксолани, якій судилося змінити «материнську плату» (формулу ДНК) династії Османів.

Зверніть увагу: я не стверджую це катеґорично, а висловлюю як припущення і думаю, що подальший пошук у цьому напрямі приведе до цікавих відкриттів. Що можна стверджувати категорично, так це належність Роксолани до знатного, шляхетного роду.

«Міф п‘ятий про нареченого та козаків, з якими той ходив її визволяти»

«До султанського гарему Хюррем потрапила 1520 року з Криму. Українці переповідають легенди, як дівчину намагався розшукати коханий з Рогатина. До цього нібито були залучені й українські козаки на чолі з гетьманом Дмитром Вишневецьким-Байдою.

Але до татарського полону майбутня султана потрапила в малому віці. Тривалий час її виховували у палаці кримського хана в Салачику (нині околиця Бахчисараю), а потім подарували султанові Сулейману на честь сходження на престол».

Тут знову маємо справу лише з леґендою. В усякому разі О. Шутко не називає документальних джерел. Привертає до себе увагу спроба авторки прокоментувати причетність Байди Вишневецького до обговорюваного міфу.

«Дмитро Вишневецький з’являється у Стамбулі та біографії Хюррем, але значно пізніше — 1553 року. Про це нам відомо з листа князя Радзивіла до польського короля Сиґізмунда ІІ Августа. Вишневецький півроку прожив в османській столиці, де його пишно приймали і піднесли коштовні дарунки.

Невідомо, чому турки так тепло прийняли гетьмана. Можна лише припускати, що султана-українка допомагала чоловіку створювати коаліцію проти Габсбургів, куди мали увійти кримські татари, поляки і козаки», — пише пані Шутко.

Що стосується самого «міфу», маємо ще один приклад народного переказу (леґенди), який є типовим прикладом народної творчості і, можливо, взагалі не має нічого спільного з історичною Роксоланою. Тому дивним видається саме намагання дослідниці підвести під цей переказ історичних осіб та достовірні факти.

Письменник у художньому чи навіть у художньо-публіцистичному творі, звичайно, може пофантазувати, але щоб науковець з ученим ступенем…

«Невідомо, чому турки так тепло приймали гетьмана», — зауважує О. Шутко, звісно, не подумавши про Радзивілла, чий лист тут же згадує. Розгадка ж, можливо, криється в тому, що Миколай Радзивілл VII, син Миколая «Рудого» Радзивілла, був одружений із племінницею гетьмана Дмитра Вишневецького. Здавалося б, це були непрямі, але все-таки родинні зв‘язки, які в ті часи мали неабияке значення.

«Міф про те, що Роксолана пам‘ятала і захищала Україну»

О. Шутко пише: «Існує легенда, ніби Хюррем-султан, попри неймовірний кар’єрний злет в Османській імперії, піклувалася про свою батьківщину. Як доказ, наводять інформацію про зменшення кількості людоловських набігів кримських татар на українські землі за часів перебування українки в Стамбулі.

Але ці відомості не є переконливими, адже припинення набігів було вимогою мирної угоди між султаном Сулейманом і польським королем. Ба, більше! В одному з ранніх своїх послань чоловіку, який був тоді на війни з угорцями, Хюррем писала: «…Хай допоможе Вам Аллах, щоб із своєю щасливою зіркою і царським знаменом здобували завжди перемоги над нікчемними й мерзенними невірними». 

О. Шутко сама пише: «існує леґенда»… Ну, існує, то й хай собі існує та леґенда. Одна справа, якщо цю леґенду видають за чисту монету науковці, і зовсім інша — побутування її у фольклорі.

Разом з тим, авторка, схоже, не виокремлює в Роксолані дружину, яка надихає свого чоловіка на перемогу у священній війні (а Османи вели якраз священні війни), з одного боку, і матір, яка справляє вплив на свого сина-султана, спонукаючи його до мирного урегулювання конфліктів із сусідами, — з другого.

До речі, самі турки кажуть мені: «Відтоді, як Османи почали одружуватися з українками, вони стали менш аґресивними щодо сусідів».

Немає тут брехні — немає чого й спростовувати.

«Міф сьомий про неймовірну вроду»

Очевидно, що зовнішність Роксолани цікавила багатьох авторів. Але, як відомо, критерії краси мають смакову природу, і комусь краса жінки може здаватися неймовірною, а комусь «так собі». Підвести враження представників різних народів і культур, різних вікових категорій під певні критерії краси — справа марна. Треба враховувати й часовий чинник: критерії краси тепер і сотні років тому є дуже відмінними. Робити ж висновок про жіночу красу з пасажу в листі самої героїні до свого повелителя — це взагалі безглуздя.

Тим часом О. Шутко зводить усе докупи й пише:

«За популярною версією, улюбленою серед 300 наложниць султана Хюррем стала через неймовірну красу. Утім, сучасники були скромнішими в епітетах. Венеційські посли називають фаворитку милою і згадують про делікатність статури. Про це свідчить й довжина гаптованих золотою ниткою надбрівних пов’язок-кашбашти султани — 53 сантиметри.

В одному з листів до чоловіка Хюррем написала: «…прикладаю своє негарне обличчя до Ваших благословенних ніг». Чому вона себе так недооцінювала? Можливо, тому що першою красунею у гаремі до того вважали чорняву черкеску Махідевран, матір старшого сина Сулеймана.

Збереглося з десяток портретів султани, серед яких полотна Тіціана і Веронезе. На кожному вона виглядає інакше, адже малювати з натури забороняли норми ісламу. У найкращому випадку, художники творили за словесними описами євнухів. Попри несхожість, портрети мають спільні риси: руде волосся, білу шкіру обличчя, гостре підборіддя, світлі очі й продовгуватий із горбочком ніс. Дивлячись на них, виникають сумніви, що Сулеймана могла полонити сама лише врода».

Чи є тут бодай щось для розвінчування міфу? Навряд. У кожного народу в цілому, а також у різних поколінь, окремо у чоловіків і у жінок формуються свої, доволі суб‘єктивні уявлення про ідеал жіночої краси. Треба також враховувати, що свідчення про красу Роксолани залишили особи, які своїми компліментами намагалися продемонструвати свою повагу до султана та султани, а то й вислужитися перед ними.

От на що варто було б звернути увагу, так це на характерність зовнішності Роксолани, як ми її бачимо на портретах та читаємо в описах. Впадає в око руде волосся. Хоч художні портрети — не фотоґрафії, і достовірність художніх полотен залишає бажати кращого, все-таки варто зіставити портрети Роксолани із зображеннями Миколая «Рудого» Радзивілла. Роксолана й Миколай достатньо схожі між собою, що зауважити можливість їхнього кровного зв‘язку.

«Османи, дивуючись любові султана, звинувачували українку в чаклунстві. Але, імовірно, почуття пояснювалися не чарами, а розумом і вмінням зацікавити султана своїми думками», — пише далі авторка.

Дослідники, які цікавляться темами чаклунства, підказують мені, що руде волосся є ознакою належності жінки до відьомського середовища. Отже, цілком можливо, що Роксолана володіла відьомськими якостями й завдяки їм справляла на султана неймовірно великий вплив.

Відьма, кажуть знавці справи, — це жінка, яка відає, знає, тобто обізнана, володіє неймовірними талантами й якостями. Можливо, саме тому, як пише О. Шутко, «турецькі вчені не можуть збагнути, як жінка-чужинка могла вивчити надскладну османську мову на такому рівні, аби писати любовні листи і оздоблювати їх віршами, що за художньою цінністю не поступаються поезії султана (мав літературний псевдонім Мухіббі, тобто «закоханий»). <…> що вона прекрасно знала Коран, перську поезію та давньогрецьку міфологію».

Очевидно, що Роксолана зачарувала султана своїм інтелектом, своїми талантами, своїми здібностями. Від самого початку Османи високо цінували мудрість, розум і таланти у жінках, які були поруч з ними. До речі, ця тема червоною ниткою проходить через увесь телесеріали «Вознесіння», «Оттоман»…

Ну, а щодо того, як Роксолана ставила себе по відношенню до чоловіка, то це було проявом не самоприниження, а додержанням давніх традицій і звичаїв, що їх Османи дуже шанували.

«Міф восьмий, що турки так само пишаються Роксоланою, як українці»

Читаємо в О. Шутко: «Коли Хюррем тяжко захворіла, султан поклявся їй не мати ніколи інших жінок. Як зазначають венеційські посли, свою клятву Сулейман стримав. Чоловік пережив дружину на 8 років, протягом яких зберігав вірність, видаливши з гарему юних та гарних наложниць.

За життя українка фінансувала з власних грошей будівництво мечетей, громадських їдалень, шкіл, лікарень і лазень. Однак турки доволі скептично ставляться до неї. По-перше, звинувачують у страті Мустафи, старшого сина султана Сулеймана від черкески Махідевран, якого називали гідним спадкоємцем трону. По-друге, вважають засновницею «Жіночого султаната» — наступні 100 років матері та дружини султанів надто сильно втручалися в державну політику.

Та це ніколи не завадить українцям пишатися успіхами співвітчизниці, яка з положення татарської рабині змогла піднятися до вершини влади в наймогутнішій державі Європи 16 сторіччя».

Після прочитання цього уривка складається враження, що О. Шутко сама створює міф і сама ж його спростовує, причому вдаючись до арґументів, які не зовсім і клеються до обговорюваної теми. Я не пригадую, щоб Роксолану аж так уже знали й — що більше — любили в Україні. Помітне збудження свого часу викликав роман Павла Загребельного, але щоб аж так він запалив серця українців… Не знаю…

Що стосується турків, я не цікавився, що там у Туреччині коїться, але можу сказати, що думають американські турки, зокрема — одружені з українками. Так-от, вони не виявлють особливих емоцій, але наголошують: Османська імперія зазнала великих змін відтоді, як султани почали одружуватися з українками. За інших умов (якби султани брали за дружин лише туркень) Туреччина була б зовсім іншою.

***

А тепер, підсумовуючи сказане вище, скажемо, що є один-єдиний міф, який справді потребує розвінчання, і цей міф — Настя (чи Олександра) Лісовська як дочка священика з Рогатина. Цікаво було б встановити, хто його вигадав і чому він так активно культивувався, що й досі не спростований.

У цьому зв‘язку мені цікаво, чому О. Шутко вірить у цей міф, популяризує його, демонструючи категоричне несприйняття навіть думки про шляхетне, знатне походження Роксолани. Адже чесноти Роксолани свідчать про те, що вона точно була дочкою не провінційного священика, а знатного роду, мала унікальні виховання й освіту.

У статті О. Шутко згадуються Сигизмунд ІІ Август, Миколай (Рудий) Радзивіл, Вишневецький та інші знатні люди Великого Князівства Литовського й Речі Посполитої.

Вчитаймося ще раз у міф, який дослідниця поставила четвертим числом:

Якось султан Сулейман у посланні польському королеві Сигізмунду ІІ Августу зазначив: «Посол Твій Опалінський скаже тобі, в якому щасті бачив Твою сестру, а мою Дружину…»

Версію, що Роксолана була королівною підхопив і популяризував польський письменник Бартоломей Зіморович. Утім, вона не має під собою реальних підстав. Приписуючи дружині королівське походження, султан намагався легітимізувати в очах польського монарха свій шлюб з Хюррем, яка не належала до шляхетного роду.

Чи був якийсь сенс Сулейманові І Пишному як султанові, який носив титули Цар царів, Тінь Бога на Землі, Цезар усіх земель Риму, приписувати дружині королівське походження, намагаючись легітимізувати в очах польського монарха свій шлюб із жінкою, яка не належала до шляхетного роду?

Я не знаю, коли і як виник при султанаті такий інститут, як гарем, в якому утримувалися наложниці султана і через який султан вибирав собі дружин. Але я не думаю, що в той гарем потрапляли будь-які дівчата, підхоплені на вулицях у місцях, куди турки чи кримські татари робили набіги. На сайті WAS, який випублікував велику добірку творів Олександри Шутко, про мешканок султанського гарема сказано як про повій, тобто публічних, гулящих жінок.

Насправді це було не так. В гарем відбирали лише незайманих дівчат, і потрапляли туди не всі підряд, а спеціально відібрані дівчата, передусім шляхетного походження. Можливо, що турки й кримські татари здійснювали спеціальні набіги для захоплення чи викрадення дочок шляхтичів. Тому я дозволю собі припустити, що Роксолана була однією з саме таких бранок, і дуже сумніваюся, що вона справді була дочкою рогатинського священика.

А вихідцею із знатного роду Радзивілів вона могла бути напевно. Чому я в цьому впевнений? На початку цієї статті я наголосив, що моя ДНК має таку саму формулу, яку має ціла династія Османів, з одного боку, і Миколай «Рудий» Радзивіл (Радивил) — з другого. Це означає, що Роксолана була дуже близькою родичкою М. Радзивіла. Ну, дуже близькою. Скажімо, його сестрою.

Цю мою думку підтверджує цитата з листа султана Сулеймана польському королеві Сигізмунду ІІ Августу: «Посол Твій Опалінський скаже тобі, в якому щасті бачив Твою сестру, а мою Дружину…» Ми не маємо ориґіналу цього листа, дати його написання і не знаємо, наскільки адекватним є його переклад українською, але тут явно щось не так.

Як на мене, цей лист було написано саме тоді, коли дружиною Сигізмунда ІІ Августа була Барбара (Варвара) Радзивіл (1520–1551), рідна сестра Миколая «Рудого» Радзивіла. В інших мовах (зокрема, в анґлійській) сестру дружини називають «сестрою-в-законі». Отже, якщо має місце неточність перекладу або описка султана, то він, пишучи «твою сестру, а мою дружину», мав на увазі, що Роксолана доводилася сестрою королеві Барбарі, а відтак і князеві Миколаю «Рудому» Радзивілу.

Якщо так, тоді стає зрозумілим, чому формула моєї ДНК така сама, як у династії Османів — нащадків Роксолани та Миколая «Рудого» Радзивіла. Ми є близькі ґенетичні родичі. Ким були Радзивіли у Великому Князівстві Литовському та Речі Посполитій, а отже і в Україні, можна прочитати великі масиви інформації.

Цікаво зіставити роки народження і смерті Роксолани (1502/1505–1558), Миколая (Рудого) Радзивіла (1512–1584) та Барбари Радзивіл (1520–1551). У Миколая та Варвари була сестра Ганна Єлизавета (1518–1558). Батьком Миколая та Барбари Радзивіл був Юрій Радзивіл (1480–1541), визначний політичний діяч ВКЛ, а мати — Барбара Кола.

Якщо династія Османів та Радзивіли мають одну й ту ж формулу ДНК, цілком лоґічно напрошується висновок, що Роксолана належала до цього роду і ймовірно була сестрою королеви Барбари. У родоводі Юрія Радзивіла не значиться жодна інша особа жіночої статі, чиї роки народження й смерті збігалися б із роками народження й смерті Роксолани. Але ж цілком можливо, що Роксолана — загублена дочка роду Радзивілів, яку або свідомо було викреслено з родоводу, або яка була позашлюбною дочкою Юрія Радзивіла.

Звичайно, запитань тут більше, ніж відповідей, але це ті запитання, відповіді на які й треба шукати.

21 вересня — 10 жовтня 2021 р.

Featured

ХАЙ ПРОКИНЕТЬСЯ НАША ҐЕНЕТИЧНА ПАМ‘ЯТЬ!

Відкритий лист до шляхетних родів з українським корінням

Ясновельможні й високодостойні нащадки славних знатних родів із теренів України-Русі!

Запропонована мною з колеґами-однодумцями концепція системних змін, оприлюднена у циклі збірок статей та нотаток та у планах-проспектах подальших фундаментальних досліджень, не зацікавила українське суспільство навіть на рівні обговорення самої ідеї.

Незважаючи на те, що ці багаторічні напрацювання повністю відповідають запитам українського суспільства, згадані праці навіть не тільки не обговорюються бодай у вузьких колах осіб, які багато пишуть і говорять на означені теми, але й створюють враження свідомого іґнорування та замовчування. Склалася ситуація, про яку Т. Шевченко писав:

«…їм неначе рот зашито,

Ніхто й не гавкне, не лайне,

Неначе й не було мене.

Не похвали собі, громадо!

Без неї, може, обійдусь,

А ради жду собі, поради!»

І це однаковою мірою стосується як України, так і діаспори.

В Україні, де пишним цвітом процвітають плаґіат і наукова недоброчесність, наші епіґони безсоромно використовують ідеї й окремі концепти з наших напрацювань без будь-якого послання на джерела і у відповідь на наші нагадування про вимогу додержання авторського права, відверто й зухвало пишуть нам у приват, що вони не хочуть робити нам рекламу.

Прикметно, що в Україні спокійно працюють під контролем антиукраїнських сил декілька позірно україноцентричних проектів, очолюваних людьми без пристойної фахової освіти й без елементарної загальної культури, завданням яких є дискредитація декларованих нами ідеї й концепцій і які явно шкодять Україні й українській справі.

Ще більшою мірою проявляє себе цинічне вичищення нашої присутності у соціальних мережах. Упродовж останніх років було підступно знищено три мої особисті профілі на Фейсбуці й десятки тематичних сторінок наших «мозкових центрів» і груп за найголовнішими напрямами наших студій. Здійснюються й гакерські атаки на наші вебсайти…

Роблять це не антиукраїнські сили десь із-поза меж України й української діаспори. Сліди гакерів ведуть до «своїх» — українських спецслужб та їхніх таємних аґентів, чиї ай-пі адреси проявляються в радіусі ста миль від українських дипломатичних місій за кордоном, зокрема в США. Словом, «не так тії вороги, як добрії люди»!

Деструктивні сили в Україні, в українському суспільстві і в українській діаспорі, гальмуючи процеси українського націєтворення й державотворення, працюючи на ворогів України й української справи або допомагаючи їм, роблять ставку на інфантилізм українського суспільства та на спричинену тривалим пануванням радянського суспільного устрою його наркотичну залежність від державного патерналізму.

Головний запит українського суспільства зводиться до того, щоб хтось прийшов і зробив для нього те, що мало б зробити само суспільство. Потребою українців у патерналізмі ось уже тридцять років поспіль користуються сили, які будують свою «націю» і свою «державу» в Україні за рахунок ресурсів українського народу і які, звісно, дбають про свої власні інтереси, але аж ніяк не дбають про Україну та український народ.

Довірливі українці купуються на обіцянки, демократичним способом (через вибори) допускають до влади осіб, їхні клани або й цілі приватні політичні партії (орґанізації) з кримінальним підґрунтям та намірами, які опираються на оліґархію та розкрадають національні багатства та ін. Внаслідок цього величезні кошти виводяться в офшори, витрачаються на будівництво розкішних палаців, складуються готівкою у приватних сховищах, а природні ресурси розграбовуються, індустріальні потужності виснажуються і не оновлюються, населення України біднішає, не відновлюється, приречене на вимирання. Це загрожує повним зникнення українського етносу і, відтак, не обіцяє перспектив для України як держави українського народу.

Оскільки системні зміни в Україні практично неможливі з огляду на прихильність українського люду до патерналізму, ми дійшли думки, що для успішного поступу України, очевидно, треба продуктивно використати саме цю суспільну проблему. Потім через розв‘язання цієї проблеми випрацювати способи подорослішання українського суспільства, підвищення рівня його національної свідомості й громадянської зрілості й, зрештою, вийти на втілення в життя ідеї устроєвих змін для України.

Це мало б стати місією української інтелектуальної еліти, але рівень національної свідомості й громадянської зрілості навіть цієї еліти, вирощеної за радянськими традиціями, залишає бажати кращого. Маємо тут згадати слова М. Ґанді:

«Еліта, вихована колонізатором, є головним ворогом свого народу».

На жаль, «українська радянська трудова інтеліґенція» продовжує самовідтворюватися саме як продукт колонізації і як «ворог свого народу».

У цьому зв‘язку особливо мене засмучує український журналістський корпус, а отже — і стан української журналістики та засобів масової інформації. Ніхто ні в Україні, ні в діаспорі не проявляє навіть бажання обговорювати ідеї створення україноцентричної системи ЗМІ, й займатися реальним захистом інформаційного суверенітету та зміцненням інформаційної безпеки України й українського суспільства.

Щось подібне відбувається і з українським козацтвом. Ми спробували винести на обговорення ідею згуртування українського козацтва у Всеукраїнському козацькому русі та перетворення козацтва на становий хребет українського суспільства й спонукати його виконати свою трансформаційну місію. Але й українське козацтво воліє залишатися вірним традиції «шароварщини» й «генеральщини», дозволеній йому російсько-імперськими та радянськими силами. Вирости у серйозну рушійну силу воно навіть не намагається.

Так само викликає занепокоєння й українська діаспора, яка, за незначними винятками, перетворилася на пасивного спостерігача за процесами націєтворення й державотворення в Україні. Кількісно розширюючись (аж надто багато українців покидають ареали свого природного розселення), вона помітно деґрадує в якісному вимірі. В діаспорі відбуваються процеси розшарування, аналоґчні тим, що ми бачимо в українському суспільстві. Цим користуються ті, кого я називаю «номенклатурною діаспорою», хто видає себе за «лідера української громади» у зарубіжжі, але те «лідерство» зводиться до участі в імпрезах та колекціонуванні орденів і медалей України (одні й ті ж люди не гребують брати нагороди з рук президентів з сумнівно проукраїнськими і навіть антиукраїнськими поглядами), але навіть не намагаються очолити продуктивний вплив діаспори — частини світового українства як рушійної сили системних змін в Україні й українському суспільстві за прикладом діаспор інших народів.

З огляду на ситуацію, що склалася, ми вирішили звернутися до представників україноцентричних аристократичних, знатних, шляхетних родів з теренів України, які ґенетично запроґрамовані на здатність до стратеґічного мислення, продукування конструктивних ідей та випрацювання ефективних способів втілення їх у життя.

Для початку ми хочемо згуртувати бодай вузьке коло наших однодумців навколо Українського Університетського Клубу, щоб потім поступово розширювати це коло до утворення організації й інститутів української аристократії/знаті/шляхти. Почнемо з дискусій, продовжимо випрацюванням ідей, платформ, проектів, а відтак вийдемо на проґрами, які знайдуть відгомін і застосування в українському суспільстві та діаспорі й нарешті спричиняться до системних устроєвих змін.

Ми розраховуємо на те, щоб об‘єднати зусилля україноцентричних нащадків аристократичних/знатних/шляхетних родів України-Русі в кожній області, в кожному районі, в кожному місті.

Отже, якщо ви вважаєте себе україноцентричним представником української аристократії/знаті/шляхти, просимо зголошуватися на адресу електронної пошти Українського Університетського Клубу або на мою особисту. Наразі немає значення, живете ви в Україні чи в діаспорі, маєте ви чи не маєте українське громадянство. Головне для нас — ваша україноцентричність і щире зацікавлення в тому, щоб зробити добре діло для України й української справи. Нехай прокинеться наша ґенетична пам‘ять, дарована нам Всевишнім!

Слава Україні!

Проф. Др. Володимир Іваненко,
Президент Українського Університетського Клубу,
Нащадок старовинного шляхетського роду.

6–12 вересня 2021 р.

З ВІДГУКІВ ЧИТАЧІВ

Анатолій Матвійчук, Народний артист України, співак, поет, журналіст:

«Пане Володимире, дякую Вам за інформування моєї скромної особи. Мені справді цікаво і дуже імпонує ваша креативність і не байдужість до проблем України. Але я буду відвертим: якщо ви хочете знайти спільників цієї справи в Україні – змініть трохи свій тон спілкування з Вашими потенційними союниками. Не знаю, як інших, а мене особисто трохи відштовхнули від спілкування менторський тон і позиція беззаперечної правоти, нав’язування якоїсь дискусії навіть там, де її не існує. Здивувало також, що ви брали мої публікації у Фейсбуці і заочно полемізували зі мною в характерному для вас зверхньому стилі… Повірте, все це не сприяє комунікації і не об’єднує однодумців! Ви як фахівець у царині інформації маєте розуміти, що новий час диктує нові форми текстового донесення і візуальної подачі думок. Тож, зичу щиро Вам успіхів успіхів на цьому шляху. З повагою – Анатолій Матвійчук».

Зверніть увагу на те, що автор відгуку не зреаґував на жодну із висловлених у тексті тез по суті. Його роздратував «менторський тон», який багатьом справді може не подобатися, але цей тон не нівелює суть сказаного.

Право учителя — говорити якраз менторським тоном, і це право дане мені Всевишнім. В усякому разі, я не бачу сенсу бути лагідним із людьми, які хочуть кращого життя, але по суті нічого не хочуть змінювати. Навіщо мені такі союзники? Пристосовництво — доля попутників, але не союзників. Союз міцний чистотою помислів і щирістю переконань.

Featured

ЗАГУБЛЕНА В ІСТОРІЇ

Як Ханська Україна стала Новоросією і чому цього не бачить українська історіоґрафія

Я чекав пізнішої нагоди для оприлюднення своїх нотаток, написаних декілька днів тому, аж тут добрі люди підказали мені, що це треба зробити уже сьогодні, на Маковія.

Пише Валерій Джигун:

«Нѣтъ теперь болѣе Сѣчи Запорожской въ политическомъ ея уродствѣ» ?З маніфесту Катерини II про ліквідацію Запорозької Січі)

14 серпня (за новим стилем) 1775 p. Катериною II був виданий маніфест, у якому офіційно сповіщалось про ліквідацію Запорозької Січі. Саму Січ було знищено двома місяцями раніше.

Стотисячне військо під командуванням генерал-поручника Петра Текелія, повертаючись після завершенні війни з Османською імперією, обступило Січ, де на той час було пару тисяч козаків. Вони могли чинити опір, проте Кошовий Отаман Петро Калнишевський з гуманних мотивів вирішив піти на примирення і здати фортецю без бою. Узявши хліб і сіль, почепивши орден «Андрія Первозваного», який дала йому цариця, рушив до своїх колишніх «побратимів» у боротьбі з турками. Лише невеликий загін характерників (своєрідний козацький спецназ) зумів водою пройти через облогу, забравши з собою образ Богородиці, скарбницю, зброю, та втекти на Дунай.

Увірвавшись до фортеці, російські війська трощили все навколо. Сумним фактом було й те що у знищені Січі прийняли активну участь донські козаки. Вони не знали жодного жалю до українських “побратимів”. Кошового Отамана Петра Калнишевського разом із старшинами у кайданах відправили до Москви, а потім на каторгу.

Калнишевського довічно заслали на Соловки. Посадили у підземелля під вежею монастиря. Там він провів наступні 25 років свого життя, аж поки у 1801 р. молодий імператор Олександр І «дарував» йому прощення. Петро Калнишевський вирішив прийняти чернецтво і залишився у монастирі, де й помер у 1803 р., на 113 році життя.

І на завершення. У той час, коли «побратими» нищили українців, їх колишній ворог – турецький султан Мустафа III виділив козакам землі за Дунаєм, видав клейноди – булаву, бунчук, печатку та висвячену Константинопольським патріархом хоругву, в знак того, що не має нічого проти їх православної віри.

РОБИМО ВИСНОВКИ!»

А тепер запрошую вас до мого тексту:

ХАНСЬКА УКРАЇНА VS «НОВОРОСІЯ»

«Новоросія» була, є і напевно залишатиметься наративом російського історичного міфу. До повного розпаду РФ як імперії й відновлення у статусі Московського царства.

Експансія Московії на південь на сампочатку мала на меті лише вихід до моря. Хоч цей вихід прорубували уздовж Дону через українські етнічні землі — Воронежчину, Білогородщину й Ростовщину (ареал розселення русів), мова ще не йшла про захоплення земель, що їх пізніше назвуть Новоросією. Навіть Росії тоді ще й у проекті не було. А Москва справно платила данину кримському ханові.

Зрештою, найсхідніші фронтири Русі Московія таки відкусила і вийшла на берег Азовського моря.

Після того почалося окучування частин Лівобережної України, яка була під контролем Запорозької Січі й намагалася утвердитися як держава з республіканським устроєм на засадах козацької вольниці. На жаль, звичаї й етнічні традиції не стали засадничими для козацького державотворення.

На ті часи державотворчим був реліґійний фактор, і слабкі державні утворення шукали опіки і підтримки з боку суверенів-одновірців. Отож протистояння християнства й мусульманства, а також протистояння між східним та західним обрядами всередині самого християнства обумовлювало вибір політичного вектору.

Більшість запорозьких гетьманів належали до тієї частини української шляхти, яка так чи інакше була пов‘язана з Польщею (Річчю Посполитою) і, отже, мала відповідний політичний досвід, повний болю і розчарувань через неможливість повної реалізації при польському королівському дворі (і Богдан Хмельницький та Іван Мазепа — найкращі приклади). Це гнало їх на Запорожжя, де їхні болі й розчарування знаходили розуміння, а знання й досвід — належне поцінування й застосування.

Москва дуже швидко втямила важливість саме реліґійного фактору й почала експлуатувати його у протистоянні з Польщею та для експансії на захід й приборкання і загарбання Лівобережної України. На це й купився Б. Хмельницький, а пізніше — й І. Мазепа, який, як відомо, дуже довго був прихильнішим до Москви, ніж його попередники.

Історія московського «православ‘я» і його роль у втіленні в життя імперських амбіцій Москви — тема окремої розмови. Тут буде досить сказати, що зачаття імперії відбулося з одруженням московського царя з візантійською принцесою Софією Палеолоґ.

Війни Московії з Польщею фактично були війнами реліґійними, тобто війнами «православ‘я» московського розливу з Римом. Тому Москва особливо ненавиділа й ненавидить уніатів, греко-католиків, тобто християн східного обряду, які внаслідок кризи у християнстві візантійського обряду перейшли під омофор Папи Римського, діставши право додержувати православних традицій.

Варто зауважити, що православні південної України, Молдавії, Волощини, Румунії, які потрапили під зверхність Османської імперії, не зазнали помусульманення. Османи, особливо — від часу, коли вони почали одружуватися з українками, виявилися толерантнішими до православ‘я взагалі й до українського православ‘я зокрема, ніж «православні» московити. Останні, підминаючи під себе терени Гетьманщини, перш за все вилучали з церков українські богослужебні книги і жорстко впроваджували своє «православ‘я». Московська церква була й залишається головним інструментом розкладання українського менталітету й української ідентичності, зросійщення й реалізації російської (московської) імперської ідеї.

Гетьманство Івана Скоропадського й Павла Полуботка було сходинками вниз у розвитку Гетьманщини, а гетьманство хваленого українською історіографією Разумовського стало початком повного краху ідеї українського автономного державотворення під протекторатом «православного» московського царату.

Творення російського (московського) історичного міфу за активної участі президента Російської академії наук Разумовського не зводилося лише до переписування української історії на московський лад. Вогонь і меч продовжували робити своє діло на теренах України.

Звісно, усі знають про ліквідацію Запорозької Січі, ініційовану царицею Єкатєріною ІІ. Та операція була не єдиною і не найбільшою воєнною акцією у поневоленні України наприкінці 18-го століття.

Услід за російською історіографією українські історики з дивовижною впертістю обминають українську складову цілого ряду російсько-турецьких війн 18-го й 19-го століть. А даремно. Це були війни не тільки і не стільки за вивільнення від данини на користь кримського хана та заради закріплення на Чорному морі. Це були й війни за вичищення південних українських земель і стирання України з карти Європи.

Згадайте тепер кампанії московських військ, зокрема — походи Суворова. Де точилися найзапекліші бої і де московити були найжорстокішими? Акерман (Білгород-Дністровський), Ізмаїл, Хаджибей, Очаків… Відстежте, куди відійшли запорозькі козаки після ліквідації Запорозької та інших січей. Згадайте, де часом гетьманували козацькі старшини з Гетьманщини (зокрема, син Б. Хмельницького). Це — Ханська Україна.

Ханською Україною називалася південна частина нинішньої території України й Молдови, яка ще за Святослава входила до складу Русі, потім була частиною Великого Князівства Литовського, а потім упродовж тривалого часу перебувала під протекторатом кримського хана і входила до складу Османської імперії.

Знову ж таки, офіційна українська історична наука услід за російсько-радянсько-російською історіоґрафією розглядає цю територію як власне терени Кримського Ханства попри те, що кримські татари були там етнічною меншиною, більшість же населення складали українці, які мали свій гетьманат, тобто користувалися автономією.

Московити зруйнували все, що змогли, попалили чи вивезли до Москви й Петербурґа архіви, витиснули з нажитих місць нелояльне до них населення. Козаки розповзалися хто куди. Значній частині було дозволено переселитися на Кубань…

Спустошену акціями етноциду територію й було названо Новоросією. На родючі землі Таврійських степів було запрошено амішів та меннонітів — пацифістів за реліґійними переконаннями з Центральної та Західної Європи, які потерпали від тривалих європейських реліґійних війн. Наївні європейські «старообрядці» купилися на обіцянки московитів не втягувати їх у воєнні конфлікти, навіть не підозрюючи, що насправді їх використовують як живий щит між двома імперіями, які перебували у тривалій війні.

Амішам і меннонітам пішли роки й десятиліття, щоб зрозуміти підступність московитів і почати пошук виходу із становища, в якому вони опинилися. Відтак аміші й менноніти масово потяглися на еміґрацію до Америки, де вони нарешті й знайшли собі спокій. Про їхнє переселення до США розповідають численні анґломовні книжки і музей у містечку Шіпшевана (штат Індіана).

Шевченкове «…І на Січі мудрий німець Картопельку садить, А ви її купуєте, Їсте на здоров’я Та славите Запорожжя. А чиєю кров’ю. Ота земля напоєна» спонукало журналіста й доктора історичних наук Володимира Сергійчука написати книжку «Німці в Україні», в якій справжня суть «німецької колонізації» залишилася нерозкритою.

Історики українського козацтва час від часу згадують гетьманів Ханської України. Більше у прив‘язці до міст, де були їхні осідки, або до їхньої участі у стосунках власне Гетьманщини з кримськими ханами чи Османською імперією, тобто у ролі таких собі зв‘язкових, але аж ніяк не самодостатніх політичних і військових діячів.

У цьому відношенні найбільше вражає історія з відступом гетьмана Івана Мазепи та шведського короля Карла ХІІ після поразки у так званій Полтавській битві до Бендерів (нині Молдова), де сталася ціла низка знакових подій: смерть Мазепи, обрання на гетьмана Пилипа Орлика, поява Конституції Орлика та ін.

Як розглядають ці події сучасні українські історики? В описах загального характеру фігурують Османська імперія, Молдавія і Румунія, а також конкретно — міста Бендери і Яси. Пишуть, яким гостинним був турецький султан, надавши прихисток Мазепі та Карлу. Далі бачимо суху інформацію про смерть і похорон Мазепи. З пафосом пишуть про обрання на гетьмана Орлика, а особливо — про роботу Орлика над Конституцією… Все.

Жодної згадки про те, що події відбувалися на теренах Ханської України, що пояснювало б, чому Мазепа й Карл відходили саме в тому напрямку, а не, скажімо, на Польщу.

Не пишуть історики, чому, власне, Мазепа й Карл надовго зупинилися саме в Бендерах, а не попрямували далі, в Яси, де знаходився осідок молдавського господаря. Поміж тим, давно відомо, що якраз у Бендерах був осідок гетьмана Ханської України Петра Іваненка (Петрика). Хіба не цікаво замислитися над тим, чому Мазепа з Карлом подалися саме до Петрика?

Либонь, найдокладніше дослідження про П. Іваненка (Петрика) створив Олександр Оглоблин. Ще у 1920-х роках молодим ученим він написав велику розвідку про «повстання Петрика» (проти Мазепи), хоч у тій же праці висловлює думку, що те «повстання» могло бути тим же Мазепою й інспіроване.

Наразі ми не знаємо реальних взаємин між Мазепою і Петриком, який за два десятки років перед тим обіймав високу посаду у генеральному писарстві при Мазепі. О. Оглоблин висловлює думку, що Петрик розійшовся з Мазепою у поглядах на співпрацю з Москвою. Мазепа тоді ще був щирим прихильником московського царя, а Петрик уже на переломі 1680-х — 1690-х років висловлював ідею повної незалежності України.

У цьому контексті і за відповідних обставин Мазепа міг нарешті належним чином оцінити прозірливість Петрика і, можливо, саме тому подався в Бендери.

Другий цікавий момент. У нещодавно перевиданих працях Оглоблина «Гетьман Іван Мазепа та його доба» привертає на себе увагу теза про те, що Орлик був не єдиним автором Конституції. Своє припущення учений підтверджує тим, що в Конституцію потрапили ідеї, які були частиною документів, укладених Петриком ще на початку 1690-х років.

Отже, напрошується висновок, що Петрик був співавтором Конституції, знаної тепер як «Конституція Орлика».

На жаль, маючи більший, ніж до того мав Оглоблин, масив документів у своєму розпорядженні, сучасні історики не поглибили дослідження свого попередника, але й не спростували його висновки.

Складається враження, що у ставленні до наукової спадщини професора Оглоблина сучасні козакознавці залишаються прихильниками радянської традиції не помічати цього вченого.

На відміну від Оглоблина, сучасні історики виказують принизливе ставлення до Петрика, називаючи його «канцеляристом», сиріч «писарчуком». При цьому, схоже, забувають, що генеральний писар у Гетьманаті був, по-сучасному кажучи, державним секретарем або міністром закордонних справ, а писарі виконували важливі дипломатичні функції. З контексту студій Оглоблина випливає, що Петрик був у Мазепи, якщо — знову ж — по-сучасному, послом з особливих доручень.

Звичайно, ми надто мало знаємо про Петрика: ні дати й місця народження, ні дати смерті й місця поховання, ні освіти… Не знайдений або й не зберігся його архів…

Як представник роду Іваненків, я назбирав низку опосередкованих доказів своєї причетності до засновників роду, які гетьманували в Ханській Україні й мали осідки в Дубосарах (Іван Богатий) та Бендерах (П. Іваненко/Петрик). У друкованих джерелах можна знайти також відомості, що Іваненки були родичами молдавського господаря Мушати…

Зараз я маю ще більше підстав довести вам, що Петрик в принципі не міг бути якимось писарчуком-канцеляристом, бо мав соціальний статус рівня Мазепи і відтак мав займати в оточенні Мазепи дуже високе становище.

Навесні цього року я вирішив скористатися послугами пов’язаного з Гарвардом інституту генетичних досліджень і відважився «здати аналізи». Два місяці пішло інститутові, щоб відстежити мою ДНК на 56 поколінь у глибину століть, ба навіть тисячоліть і назвати імена тих знаменитостей, які мають таку ж формулу ДНК, як у мене.

Це дослідження не тільки підтвердило мою приналежність до гетьманського роду Іваненків, але підказало напрямки подальших пошуків при студіюванні історії Ханської України взагалі й роду Іваненків (і не тільки) зокрема.

Так-от, на першому місці з-поміж тих, хто має таку ж ДНК, стоїть династія Османів. Це означає, що Іванкнки, які гетьманували у Ханській Україні були близькими родичами турецького султана. Далі робіть висновки чи припущення про статус Петрика в оточенні Мазепи, чому Мазепа з Карлом попрямували саме в Ханську Україну, хто забезпечував гостинність від імені султана і т.ін.

Сподіваюся, хтось із українських тюркологів займеться пошуком матеріалів про П. Іваненка в турецьких архівах…

На цьому сенсаційність не вичерпується. ДНК також виводить нас на кілька європейських королівських родів. З-поміж них назву Миколая «Рудого» Радзивила (Радивила). Тут напрошується два припущення. Перше: можливо, Роксолана була з дому Радзивила, а не дочкою якоюсь там попівною. Друге: можливо, Іваненки були пов‘язані з Радзивилами окремою гілкою.

Із сучасних королів моїм родичем є король Нідерландів Вілем-Александер, представник династії Орендж-Нассау. Тут також напрошується два припущення, близькі до названих вище, але не тотожні їм.

Є в переліку моїх генетичних родичів і інші знакові імена. В іншому місці і з іншої нагоди я назву і їх. Сказаного вище досить для того, щоб зацікавити істориків пошуком архівних матеріалів про Петра Іваненка (Петрика) як явища в історії українського козацтва, а також про Ханську Україну, яка була третьою частиною історичного українського світу, але залишалася й залишається невивченою і непоцінованою.

Разом з цим, викладене вище актуалізує переконливу арґументацію для розвінчування московського історичного міфу про «Новоросію» як «ісконно руССкіє зємлі». Скористайтеся цими арґументами.

9–10 серпня 2021 р.

Післяслово

Ще до написання цих нотаток я думав над тим, як учинити з інформацією, що відкрилася мені завдяки «зданим аналізам» з ґенетики. Тому вирішив попередньо обговорити цю тему у приватному спілкуванні з українськими істориками.

Оскільки на даний час я не маю профілю на Фейсбуці, а в ЛінктІні історики відсутні, я попросив одного із тутешніх фейсбуківців написати в приват головному козакознавцеві України про моє прохання зв‘язатися зі мною електронною поштою. Цей історик у своїх працях, мабуть, найближче підступив до обговорюваної тут теми.

«Нахрін мені його листи», — відповів він.

Мене здивувала така «чемність» доктора історичних наук у відношенні до незнайомої людини в діаспорі, хоч і знав, що така емоційна наснаженість властива багатьом науковцям у сучасній Україні.

Особисто з академічним науковцем я не знайомий (хоча знав його батька), але упродовж тривалого часу ми були фейсбучними друзями, я розміщував безліч його постів на наших козакознавчих сторінках і в групах, час від часу обмінювався з ним короткими приватними повідомленнями. Жодних непорозумінь, жодної напруги, жодного неґативу…

Пригадується, правда, один момент із нашого спілкування. Я поцікавився, чому раптом академічний Інститут козацтва названо іменем Степана Бандери. Колеґа відбувся жартом: а шо, мовляв, Бандера був ще той козак. Я подякував за відповідь і не став ініціювати обговорення такого незвичайного поєднання багатої на славні імена царини української історичної науки з сучасністю. Ім‘я Тараса Бульби-Боровця, мабуть, було б доречнішим у назві інституту, не кажучи вже про активно обговорюваного тепер Павла Скоропадського.

До речі, академічний козакознавець подякував за надіслане йому посилання на мою статтю про Скоропадського, але не взяв участі в її обговоренні. Так само він уникав обговорення й наших публікацій та ініціатив щодо актуалізації козацької проблематики в сучасному українському націєтворенні й державотворенні.

Очевидно, цю публікаціяю чекає таке ж сприйняття. Мене, однак, це не печалить. Прийде час, коли українська історіоґрафія нарешті поверне свої взори на частину української історії в цілому й козацької зокрема, яку досі, за давньою російсько-радянсько-російською традицією, воліють не помічати.

14 серпня 2021 р.

REACHING THE DEEPEST FAMILY ROOTS | СЯГАЮЧИ НАЙГЛИБШИХ РОДОВИХ КОРЕНІВ

ENG | УКР

REACHING THE DEEPEST FAMILY ROOTS

Clan MacDougall Society of North America accepted me as a member of the Society. The certificate announces that I join those of this name and sept in bringing their proud heritage of good Scottish Ancestry and all it implies, to help in building a better world.

Kyle Jones, CMSNA President, in his welcoming letter wrote the following:

“You are joining your kinsmen from one of the oldest of all the Scottish clans, with roots following the death of Somerled, Lord of the Isles in 1164”.

Somerled of Argyll (1100-1164) was a military and political leader of the Scottish Isles of Norse-Gaelic descent. Somerland drove the Vikings out of Scotland and became King of Mann and the Isles. He was the founder of Clan Somhairle, the father of the founder of Clan MacDougall, and the paternal grandfather of the founder of Clan MacDonald (which includes the MacDonalds and MacAlisters).

Somerled is famous for the fact that he managed to create a fairly strong state, which allowed to preserve the ancient Celtic culture of western Scotland, despite the increasing English influence and feudal traditions.

Somerled is the oldest person in history known to me to whom I am genetically matched by Cellular Research Institute (CRI) DNA formula.

Map of the Kingdom of the Isls until the end of the 11th century | Карта Королівства Островів до кінця XI століття

* * *

СЯГАЮЧИ НАЙГЛИБШИХ РОДОВИХ КОРЕНІВ

Північноамериканське товариство клану МакДуґаллів прийняло мене своїм членом. Сертифікат засвідчує, що я приєднуюся до тих, хто носить це ім’я, і прилучаюся до їхньої гордої спадщини доброго шотландського походження та до всього, що з цього випливає, щоб брати участь у розбудові кращого світу.

Кайл Джонс, президент CMSNA, у своєму вітальному листі написав наступне:

«Ви приєднуєтеся до своїх родичів з одного із найстаріших з усіх шотландських кланів, що сягає корінням Сомерледа, лорда Островів, який помер 1164 року».

Сомерлед з Аргилю (1100-1164) був військовим і політичним лідером Шотландських островів скандинавсько-гельського походження. Сомерленд вигнав вікінгів із Шотландії та став королем Менну та островів. Він був засновником клану Сомхейрл, батьком засновника клану МакДугалл і дідусем по батькові засновника клану МакДональд (до якого входять МакДональди та МакАлістери).

Сомерлед славний тим, що йому вдалося створити досить міцну державу, яка дозволила зберегти давню кельтську культуру західної Шотландії, незважаючи на дедалі більший англійський вплив і феодальні традиції.

Сомерлед — найдавніша людина в історії, з якою я ґенетично споріднений за формулою ДНК, за даними Інституту клітинних досліджень (CRI).

ТРОХИ СПОГАДІВ, ПОВ‘ЯЗАНИХ З… КИТАЄМ

Китайська тематика, що шириться нині у ЗМІ та соцмережах з різних приводів, але так чи інакше крутиться навколо російсько-китайських відносин, нагадала мені мою ж публікацію п‘ятирічної давності, яку я, здається, не розміщував на цьому сайті. У ній я звертаю увагу на деякі нюанси цих відносин, про які вже забуто або й просто більше не пишуть…

Частина 1. Китайський генерал

Знічев‘я відкрив це відео (посилання уже недоступне), що трапилося на моїй стрічці, а тут такі асоціації… Раша з її невмирущими совковими традиціями.

Згадався старий полковник з військової кафедри в роки мого студентства у Москві. На відміну від інших полковників і одного генерала (Ніколай Ніколаєвіч), які були доками спецпропаганди, від цього мало чого вже можна було навчитися. А от його спогади…

Шкода, що тоді забракло розуму записати. Тепер у пам‘яті залишилося лише загальне враження про надзвичайно цікавий історичний факт, який навряд чи згадують історики. І сприймається він тепер, як легенда.

А суть у тому, що мій викладач-полковник ще молодим офіцером із невеличкою групою червоноармійців азіатської зовнішності був відряджений у Китай допомагати китайським комуністам створювати збройні формування.

Вікіпедія пише, що Народно-визвольна армія Китаю була «заснована 1 серпня 1927 в результаті Наньчанського повстання як комуністична «Червона армія», під керівництвом Мао Цзедуна під час громадянської війни в Китаї».

Починали в нуля, але за якийсь час наш герой зібрав під ружжо, вишколив і загартував у бойових операціях десятки тисяч китайських комуністів, а великий Мао був при ньому комісаром. Його відкликали з «відрядження», здається, 1940 року, коли він був генералом і головнокомандувачем багатотисячного війська.

Підйоми і спади у стосунках СРСР з КНР, ясна річ, позначилися на його військовій кар‘єрі вдома: китайський досвід йому не зарахували. Отож у збройних силах СРСР від піднявся лише до полковника і закінчив свій бойовий шлях на посаді доцента військової кафедри МДУ.

Китайське псевдо мого колишнього викладача, очевидно, можна «вирахувати» за історією НВАК. Його ж справжнє, типово російське прізвище, на превеликий жаль, не запам‘яталося. Ми мусили звертатися до наших викладачів «товаріщ полковнік», і тільки наш єдиний генерал вимагав, щоб до нього зверталися «Ніколай Ніколаєвіч».

З військової кафедри я запам‘ятав на все життя лише одно прізвище — полковник Лєвітскій. Це був просто фантастичний фахівець у царині американознавства (історії, культури, традицій і звичаїв США), без якого я напевно не відбувся б як фахівець.

Американські історики із ученими ступенями часом дивуються: «Це не вивчають у наших університетах. Звідки ви це знаєте?». Як звідки?! Із курсу «Страновєдєніє», який викладав мені полковник Лєвітскій.

Частина 2. Зустріч з героями острова Даманського (Чженьба́о)

В юні літа мені довелося брати участь в одній республіканській та одній всесоюзній нарадах молодих літераторів. Організатори всесоюзної влаштували для учасників багато цікавих зустрічей у вузькому колі.

Мені довелося бути учасником двох заходів, які влаштував ЦК ВЛКСМ і які так чи так пов‘язанні з темою або ж предметом нашої розмови.

Тут скажу кілька слів про зустріч із чотирма учасниками невеликої радянсько-китайської війни за острів Даманський (Чженьба́о) на Амурі. Хлопці приїхали до Москви одержувати свої ордени та медалі якраз у дні коли у столиці «радилися» молоді інженери людських душ.

Китайська аґітка, присвячена перемозі

Версія того конфлікту була така: китайці полізли на спірний острів Даманський, радянці дали їм рішучу відсіч. Подейкували, що радянські вояки «Катюшами» чи вже «Градами» перетворили на пустелю надцять квадратних кілометрів китайського берега Амуру.

26 грудня 2017 р.

TERRORISM IN THE LAW AS THE SOVIET SOCIAL SYSTEM FACTOR

Anatoliy Matviychuk wrote excellent notes on a topic that hurts many, and the discussion of his entry is evidence of this.

The only problem is that both the author of this entry and his commentators worry about this phenomenon, but do not see, are unable to see it, or do not want (sic!) to see it in a wider historical context.

Terrorism in the law, or rather state terrorism, was created by the Bolsheviks and became the basis of the social order established after the October coup of 1917.

The forerunner of total Bolshevik terrorism was the individual terrorism born on the territory of the Russian Empire, which was resorted to by individuals embittered by the tsarist power or the individual tsar.

As is known, after the execution of the elder brother (by mother) Alexander, who was the son of the tsar and who resorted to a terrorist act in order to take revenge on his father for rejecting him, seventeen-year-old Vladimir Ulyanov allegedly issued the following maxim:

“This is not the way to go. We will go the other way.”

So he set himself a goal and became the creator of a phenomenon that began with banditry, robbery and raiding (there is a great video about how Stalin and company extracted money to finance the Bolshevik party, forcing even Nobel to pay them tribute).

The Bolsheviks began total terror at the beginning of 1918, when, on the instructions of Lenin, one hundred thousand (sic!) criminals were released from tsarist prisons (at the same time, political prisoners remained in prison), most of whom became employees of the created in the same year The Cheka, which was headed by Dzerzhynsky and which eventually transformed into the OGPU, and then into the NKVD-MGB, and the pinnacle of perfection of which was the KGB of the USSR.

The total and purposeful extermination of the aristocracy, intellectuals and clergy in 1918–1932 turned into the extermination of the peasantry, the apogee of which was the Holodomor of 1932–1933 in Ukraine, as well as the repressions of the second half of the 1930s.

The apotheosis of total terror against the entire humanity was the Second World War, ignited by the same communist Bolsheviks together with the Nazis.

“We, to the grief of all the bourgeoisie, will inflate the world fire!” was their motto.

And during the First World War, by the way, they called “just stop shooting.” In other words, though. Therefore, on the territory of the Russian Empire, the First World War turned into a much more brutal and bloody Civil War.

The idea of world revolution, in other words world domination, was a fixed idea of the Kremlin throughout the entire history of the existence of the USSR. The Soviet Union generously financed not only totalitarian regimes, but also terrorist organizations around the world.

Likewise, inside the country, the Kremlin treated citizens like a terrorist. Besides the fact that the government itself was corrupt, this government was also closely connected with the criminal world.

My friend, the poet Leonid Horlach, once introduced me to Igor Knysh (literary pseudonym Igor Roschuk), a writer who wrote detective stories and novels. Before reaching the literary shore, this man was a thief in law and controlled the criminal world of the entire European part of the USSR.

Harmful criminal activity cost him the removal of one lung, and he left the criminal world after the operation and became a writer. Not without pride, Ihor Leontiyovych said that he was on friendly terms with the Minister of Internal Affairs of the USSR, General Shcholokov, and used to open the door to his office with his foot. Shcholokov, by the way, was a friend of L. Brezhnev, and that is why Leonid Ilyich appointed his son-in-law, who soon became the defendant in a criminal case, as his deputy.

Chaste Wikipedia shamefully silences the “heroic past” of I. L. Roschuk (Knysh), noting only that he “worked as a cinematographer, electrician, radio technician” (see: Ihor Leontiyovych Roschuk – Wikipedia).

It is obvious that the Soviet past hides many pages of such nonsense. This is how the “Soviet way of life” was arranged. With the collapse of the USSR, practically nothing has changed in Ukraine…

***

Only systemic changes could protect Ukraine from terrorism in law after the collapse of the USSR, but the Soviet social order in Ukraine was preserved. Thanks to the efforts of the National Democrats…

Older generations remember robberies, banditism, racketeering, etc. in the early 1990s during Kravchuk’s presidency.

Racketeering, raiding and individual terror with murders of politicians and businessmen marked Kuchma’s presidency, as a result of which the hated oligarchy appeared.

Yushchenko’s “Prison for Bandits!” remained just a wording. The real consequence of Yushchenko’s presidency was Yanukovych’s “Everything Will Be Donbas!”

It was in Donbas that significant acts of terrorism took place. It was in Donbas that the birth of the oligarchy manifested itself to the greatest extent through terror. Therefore, it is not by chance that Donbas became a weak place where Russia directed its aggression, calling this war of aggression… civil.

Bolshevik raiding at the state level also manifested itself in the occupation of Crimea. There could have been more such situations: terror in the law appeared in Odesa, in Kharkiv, in Kyiv… Terrorist acts were both individual and group. And there will be more…

Of course, the Russian Federation is interested in this, but in order to terrorize Ukraine and Ukrainian society, it uses not only its means.

Ukraine is teeming with the descendants of Bolshevik-Chekists and Communist-Kagebists, who are interested not so much in helping Muscovy conquer Ukraine as in preserving themselves, protecting their historical heritage and securing their future.

Consciously or unknowingly, it is precisely for this reason that the “Green Bolsheviks” came to power, the most active and aggressive of which are manifested in their hatred of Ukraine and Ukrainophobia.

Their hatred of Ukraine is quite natural, and one should not be surprised. Hatred of everything Ukrainian actually brought their ancestors to Ukraine. Otherwise, they would not have come here or, having come, they would have adapted and become part of the Ukrainian ethnos, as their conquering predecessors did for centuries and millennia.

Their Ukrainophobia is partly connected with their hatred of Ukraine, but to a lesser extent it is caused by their fear that the roots of their hatred will be traced and revealed. In particular, it will be revealed what mischief their great-grandfathers did in Ukraine and to Ukrainians, how they settled Ukrainians or Crimean Tatars freed from those who were shot, starved and exiled to Siberia…

After all, they have something to lose, and they will do everything to avoid material and non-material losses. They did it, are doing it and will do it not only with their own hands. To a greater extent, they will do it with other people’s hands, and they found, find and will find such other people’s hands an order of magnitude more than their own.

At one time, these were the hands of the proletariat and rural poverty, deceived and used by their great-grandfathers. Now they are betting on the marginals — drug addicts, alcoholics and other disadvantaged strata of Ukrainian society, but mostly on that social swamp that we call “kakayaraznitsa” (whatever).

This swampy “majority”, which ensured the victory of the “Green Bolsheviks” in the presidential and parliamentary elections and, perhaps, will contribute to their success in the local and regional elections, unfortunately includes not only the marginalized, but also formally people with a decent higher education and even with academic degrees and academic titles. The latter are the “labor intelligentsia”, brought up and united by the Russian-Bolshevik and Communist Party-Soviet colonial authorities.

They started with terror, they won with terror, and therefore they will never give up the terrorist methods of gaining and maintaining their power and themselves in power.

The only way to save and secure Ukraine from these troubles is SYSTEMIC CHANGES through the systemic Ukrainization of Ukraine, through the restoration of Ukrainian national traditions and customs, through the involvement of Ukrainians Worldwide in nation-building and state-building, through the creation of a Ukrainocentric media system and, ultimately, the replacement of the Soviet social order with a qualitatively new social order based on Ukrainian national traditions and customs.

The problem is that in Ukrainian society there is not even a small group of fanatics for systemic changes, around which the unconscious forces of society would begin to rally, from which the Movement for Ukrainization, the All-Ukrainian Cossack Movement, the Ukrainians Worldwide Movement, the Ukrainocentric mass media system, and the All-Ukrainian Front for Systemic Changes would begin to sprout. Systemic Changes, from which, in turn, qualitatively new Ukrainocentric ideological political parties would be born, which would be able to win the presidential and parliamentary elections and initiate the preparation and ensure the convening of the All-Ukrainian Constituent Assembly.

Unfortunately, from many highly educated, talented and well-known people in Ukrainian society, we have to hear critical remarks about “sky-high dreams”. Instead of promoting the idea of systemic changes in society, at least by spreading materials on this topic, they stupidly ignore it, and therefore do not support it, hoping that someone (from the diaspora or some rich oligarch) will come and do it for them.

Social media philosophers and experts accuse us of a lack of specifics (although there are more than enough specifics in our concepts and projects), they remind us of their work, but none of them was able to provide a link to the presentation of their concept for review (then they do not have time to dig on the Internet, then the concept was explained on some old forums and in the comments when discussing some publications there) — it turns out that the texts have not been preserved either on computers or on paper…

Meanwhile, in real life and on the social media, protests, rallies and just bazaars about a wide variety of problems do not stop, and above all – around the “language issue”. Enchanted in these capercaillie dances, they do not hear or do not want to hear any arguments in favor of the futility of the measures they defend. They are not at all interested in systemic Ukrainization as a possibility of an irreversible solution to the “language issue”.

A couple of intellectuals even agreed that the idea of Ukrainization is generally an invention of the Bolsheviks, and therefore our project is work for the benefit of Moscow. Then it is surprising that the “Green Bolsheviks” did not cling to this idea, because, unlike the Ukrainocentric representatives of the intelligentsia, they feel a real threat to the rise of Bolshevism precisely because of the Ukrainization of the level of national consciousness and civic maturity of Ukrainian society. And this is a threat to their existence.

Fascinated by individual events, promotions, discussions of ridiculous campaigns with a request to “put pluses if you support…”, our geeks in their mass did not pay attention to the anniversary of the Declaration on the State Sovereignty of Ukraine, about which very few publications appeared. What happened is essentially the same as what happened with the recent anniversary of Vyacheslav Chornovil… (see: SOVEREIGN & INDEPENDENT UKRAЇNA: EXPERIENCE & PERSPECTIVES).

No one wants to mock and learn lessons. But if they are not studied, then the negative processes will intensify and deepen. And this means that individual terror will become massive and massive, as it has been observed for years with regard to such a phenomenon as raiding. Sooner or later, all this can turn into a real civil war. If the conscious forces in Ukraine do not turn on common sense and arm themselves with constructive ideas, the Ukrainian cause may lose.

Do you want it? On a subconscious level, obviously, yes.

July 22, 2020

* * *

On Topic:

Українізація України як факт і фактор системних змін: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2019. — 230 с.

В‘ячеслав Чорновіл як феномен української історії й політики: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2019. — 201 с.

Будапештський формат: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 294 с.

Україноцентризм, журналістика і система ЗМІ: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 449 с.

Світове українство — рушійна системних змін в Україні: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 309 с.

Системні зміни — перспектива для України: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 393 с.

Трансформаційна місія Українського Козацтва: Статті, нотатки — Вашинґтон: Видавництво Україна Інк. — 2021. — 210 с.

Інтелектуальна еліта України як проблема: Статті, нотатки. — Вашинґтон: Видавництво Україна Інк. — 2022. — 729 с.

* * *

«РУССКІЙ МІР» ПРОДОВЖУЄ НАГНІТАТИ ПОЛІТИЧНУ НАПРУГУ В УКРАЇНІ

Переглядаючи свої архіви, наткнувся на нотатки, написані 13 грудня 2017 року і, мабуть, оприлюднені тоді ж у соцмережах на сторінках і в групах, які втрачені внаслідок того, що гакери завалили мій профіль.

Додане посилання на публікацію на сайті «Персона.орг.юа» під назвою «Вакарчук против Зеленского: Ждет ли Украину Политический выбор между двумя артистами» (уже недоступну), підказує мені, що стало інформаційним приводом для написання цих нотаток.

Незадовго перед тим, 21 листопада 2017 року, була опублікована моя стаття «Американський слід у президентських амбіціях Вакарчука», яку я перепостив 2020 року на цьому сайті під гаслом «Святослав Вакарчук як політичний проект» із короткими передмовою та післямовою.

Цей текст не потрапив у збірки моїх статей і нотаток. Ну, що ж, тепер ці нотатки знайдуть собі місце у новій збірці, до якої увійдуть мої статті й нотатки, присвячені президентству В. Зеленського та війні Росії в Україні.

* * *

«РУССКІЙ МІР» ПРОДОВЖУЄ НАГНІТАТИ ПОЛІТИЧНУ НАПРУГУ В УКРАЇНІ

Поряд з Вакарчуком як можливим кандидатом на президента сплив на поверхню каламутної піни Зеленський —блазень з «95-го кварталу».

Можна було б просто розреготатися: Зеленський уже приміряв на себе статус президента. На сцені в КВН.

Але ж «Квартал» зареєструвався як політична партія. Хай і з блюзнірською назвою «Слуга народу». Але ж не на сцені — в Мінюсті.

І державний реєстратор на повному серйозі поставився до нової політичної сили.

Ми ще не знаємо програми «Слуги народу», але вже з певністю можемо стверджувати, які ідеали буде сповідувати (чи вже сповідує) і чиї інтереси презентуватиме партія.

Усе може обернутися цілком серйозним проектом, особливо — після того, як на «Слугу народу» покладе око Інститут Кеннана у Вашингтоні, а за лідерське натаскування візьметься уже відома нам програма підготовки «нових лідєров» у Стенфорді.

Там люблять готувати лідерів з-поміж артистичних обдарувань, не заморочуючись, чи є в потенційного лідера Україна й україноцентризм у душі й серці. Важливо, що ці таланти успішні у збиранні багатотисячних аудиторій з-поміж наінертнішої маси українського суспільства — «какаяразніца».

Чи треба тут відповідати на «сакральне» запитання: кому це вигідно?

Не хочу я відповідати на це запитання. Але скажу, що Україні, українському суспільству, українській справі від цього ніякої вигоди немає.

13 грудня 2017 р.

До теми:

ВЛАДІМІР ЗЄЛЄНСКІЙ І ПЕРСПЕКТИВИ ОБНУЛЮВАННЯ Й ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ

ПРОГРАНІ ВИБОРИ ЯК ОСТАННІЙ УРОК ДЛЯ УКРАЇНИ

ЗАЧАРУВАННЯ Й РОЗЧАРУВАННЯ ОЛЕКСАНДРА ДАНИЛЮКА

«СЛУГА НАРОДА» ЯК ФЕНОМЕН

Більше з моїх поглядів на постать В. Зеленського можна прочитати на сайті Української Світової Інформаційної Мережі, задавши його ім‘я в пошук.

РОСІЯ БЕЗ ПУТІНА?

Мобілізація, протести в Росії, російські біженці й війна в Україні

Ось уже котрий день спостерігаємо за оголошеною Кремлем «частковою мобілізацією» на Росії, метою якої є поставити до зброї, за одними даними, триста тисяч резервістів, а за іншими — цілий мільйон. 

Судячи з того, що гребуть усіх підряд — і тих, що служили в армії та мають якісь військові спеціальності, і тих, хто ніколи не служив, не проходив військову підготовку за місцем навчання або за станом здоров‘я чи за віком не перебуває на військовому обліку, — схоже на те, що метою таки є один мільйон.

Цікавими є й методи цієї мобілізації. Експерти пояснюють, що відповідно до законодавства РФ повістку (виклик до військового комісаріату) мають вручати уповноважені представники військоматів особисто особі, яка підлягає мобілізації, і під розписку про вручення. 

Поштова розсилка, роздача повісток неуповноваженими особами тощо, як стверджують, адвокати, що спеціалізуються в цій галузі, є незаконними, а отже й не можуть мати жодних юридичних (адміністративних чи кримінальних) наслідків,

За повідомленнями журналістів, громадських активістів, правозахисників та правників, хто тільки не вручає ті повістки потенційним мобілізованим: поліцейські, автоінспектори і навіть учителі шкіл. Останні ходять від помешкання до помешкання ледве не цілодобово. 

Зафіксовані факти вручення чи спроб вручити повістки не призовникам особисто, членам їхніх сімей опівночі й навіть о четвертій годині ранку — з вимогою з‘явитися на визначене місце збору з речами буквально через три години.

ЗМІ й соцмережі поширують численні відеосвідчення того, як на місцях збору мобілізованим видають військову форму і заплічники з необхідними воякові речами, саджають в автобуси й негайно відправляють до місця підготовки до відправки на фронт. З інструктажів, що їх озвучують на місцях збору офіцери військоматів, випливає, що навчально-тренувальні заходи (використання стрілецької зброї, злагодження підрозділів тощо) можуть зайняти буквально пару тижнів. 

Отже, війна Росії в Україні, перепрошуємо — спеціальна воєнна операція, в якій досі брали участь лише контрактники, добровольці й строковики, що на час вторгнення в Україну служили в ЗС РФ, в Росгвардії та ПВК, прийшла в кожну родину росіян, в яких є чоловіки.

Якщо після повномасштабного вторгнення РФ в Україну 24 лютого ц.р. росіяни ледве не одностайно підтримували божевільну ініціативу Путіна й щиро дивувалися тому, що українці чинять шалений опір «визволителям», і лише одиниці осуджували це вторгнення і виступали проти війни в Україні, зараз, коли ця «часткова мобілізація» постукала з повістками в помешкання конкретних родин, які трималися осторонь від цієї війни або й підтримували аґресію, росіяни активізувалися.

Ця активізація проявилася досить своєрідно. 

Уже в день оголошення мобілізації по Російській Федерації почалися відносно масові, як для росіян, протести: від Далекого Сходу услід за часовими поясами вони дійшли до західних реґіонів і Москви з Санкт-Петербургом. 

Як зауважують ЗМІ й соцмережі, характерною ознакою цих протестів є участь жінок — дружин, матерів, сестер уже мобілізованих і тих, кого можуть загребти у будь-який момент. Жінки становлять більшість (називають 51%) протестувальників, і пояснюють це тим, що їхні чоловіки, сини й брати «знаходяться в безпечному місці», щоб уникнути мобілізації. Вони, ясна річ, виступають категорично проти війни з Україною й мобілізації. 

Чоловіки, які проявляються на протестах, зазвичай не декларують своє ставлення до війни в Україні, утримуються від відповідей на запитання журналістів. Побоюються… Більш-менш відкрито висловлюються люди старшого віку. Людей мобілізаційного віку, які висловлюються проти війни й мобілізації, поліцейський ОМОН затримує, як і найактивніших жінок, і автозаками відвозять у відділення поліції. Кажуть, що там їм вручають мобілізаційні повістки.

В перший день мобілізації було затримано майже півтори тисячі учасників протестів, щодо яких, за повідомленнями правозахисників, застосовано адміністративні покарання — штрафи та арешти від трьох до тридцяти днів. Кільком учасникам протестів висунуто кримінальні звинувачення, і їм загрожують тривалі строки ув‘язнення, передбачені за «дискредитацію збройних сил РФ».

Прикметно, що поліція затримувала навіть тих учасників протестів, які декларують свою підтримку війни Росії в Україні.

Протести, за всіма ознаками, мають стихійний характер, хоча молодіжний громадський рух «Весна» й намагається їх координувати. Можливо, проблема в тому, що цей рух пацифістський, вдається виключно до ситуативних методів діяльності й не має чітко визначеної стратеґічної мети. Не виключено, що ініціативу його лідерів стримує побоювання переслідувань.

Деякі російські телеґрам-канали (наприклад, Рибарь) стверджують, що протести в Росії підігріваються й навіть координуються з… України. Ми не виключаємо, що Служба Зовнішньої Розвідки України може тримати свою руку на пульсі цих протестів, як сказали б соціологи, за допомогою включеного спостереження, але не більше. 

На жаль, навіть спротив прямій і широкомасштабній російській аґресії не спонукав Україну до налагодження системної роботи серед військ і населення супротивника, тим більше на таку глибину. Знаємо це завдяки спілкуванню з офіцерами ЗСУ, які приїздять на стажування до Пентаґону. Ми писали про нагальність такої роботи ще від 2014 року, але до нас не прислухалися під час президентства П. Порошенка. Не прислухаються й тепер, за президентства В. Зеленського. 

* * *

Паралельно з протестами в Росії проявилося інше явище, спричинене оголошенням мобілізації, і це явище значно більшою мірою проявляє слабкість, ницість і гнилу природу російського суспільства. Це явище — масова втеча росіян-чоловіків, які підлягають мобілізації, за межі Росії.

Оскільки внаслідок санкцій, запроваджених щодо Росії за її аґресію щодо України, які періодично посилюються, звужується коло країн, куди росіяни можуть виїхати. З внутрішнім російським паспортом для них відкриті Бєларусь, Вірменія, Казахстан і Кирґизстан. Маючи закордонний паспорт, росіяни можуть виїхати до Азербайджану, Арґентини, Єгипту, Ізраїлю, Катару, Мексики, Молдови, ОАЕ, Сербії, Таджикистану, Туреччини, Узбекистану й Чорногорії. 

Проблема ще й у тому, що через ті ж санкції обмежене авіасполучення з багатьма із названих країн та з країнами, наприклад, у Європі (тією ж Німеччиною), які не проти дати притулок мобілізаційним «біженцям». А на літаки авіаліній, які літають в Росію і з Росії, ціни на квитки за лічені години після оголошення мобілізації підскочили в сотні й тисячі (sic!) разів.

Залишилися сухопутні переходи кордону. В Європу — через Фінляндію; Естонія, Латвія і Литва закрили свої кородони для росіян ще до мобілізації. На Закавказзя і в Туреччину — через Грузію, а в країни Центральної й Південної Азії — через Казахстан. 

Кордон РФ з Грузією: 2008 і 2022

ЗМІ й соцмережі публікують відео й фотографії, які показують багатокілометрові черги у пунктах пропуску. За деякими свідченнями, уповільнюють перехід кордону російські прикродонники, які витрачають десятки хвилин на опитування кожного міґранта. Уже пройшла інформація, що ближчим часом Росія заборонить виїзд чоловікам мобілізаційного віку, і це може статися уже 26 вересня. Це створює особливий ажіотаж не тільки на кордонах, але і в російському суспільстві взагалі. 

Російськомовний телеканал Радіо Свобода «Настоящее время» пильно відстежує перебіг російських протестів і виїзду росіян за кордон. Цими днями вони залучили до участі в обговоренні цієї теми російського журналіста, з одного боку, і заступника голови Литовського сейму — з другого. Ця розмова виявила надзвичайно цікаву тенденцію, ба навіть закономірність, характерну для сучасного російського суспільства.

Позиція, що її обстоює російський журналіст, зводиться до того, що російські чоловіки мобілізаційного віку біжать від мобілізації, щоб пересидіти за кордоном важкі часи, почекати, поки в Росії зміниться обстановка (влада) і потім повернутися додому до звичного для них життя.

Литовський політик, послідовно виступає проти того, щоб дозволяти росіянам під час війни РФ в Україні вільно подорожувати по світу, дивується прагненню росіян втекти за кордон і чекати, поки у них на батьківщині не зміниться влада. Він закликає їх об‘єднуватися і боротися, робити ці зміни реальністю. Але навіть такі просунуті, здавалося б, росіяни, як цей журналіст, навіть не усвідомлюють того, що в Росії нічого не зміниться, якщо вони, росіяни, самі не візьмуться за ці зміни. 

«Це не обов‘язок Литви чи будь-якої іншої країни рятуваии росіян від мобілізації», — вважає прем‘єр-міністр Литви.

І справді, ми не спостерігаємо в самій РФ і в російській діаспорі навіть натяку на зародження потужного громадсько-політичного руху, стратеґічною метою якого були б системні зміни в Росії, відмова від імперських амбіцій і перетворення країни на справжню федерацію вільних народів. Такі діячі, як Алєксєй Навальний, Ґеннадій Ґудков чи Ілья Пономарьов, прагнуть зміщення з посади Путіна з його найближчим оточенням, але не більше. 

Імперськість не вивітрюється з голів навіть тих, хто, на відміну від Навального, залишаються недосяжними для путінського режиму, можуть не тільки вільно висловлювати свої погляди, але й практично згуртовувати навколо себе прогресивні патріотичні сили. 

І. Пономарьов бере якусь участь в організації й координації певних сил в Росії та в Україні, які чинять опір як партизани всередині РФ або воюють як добровольці на боці ЗС України. Щоправда, і партизани в Росії, і підрозділи росіян у складі ЗСУ, з якими пов‘язаний Пономарьов, є несистемними, ситуативними проявами спротиву путінському резимові, але аж ніяк не проявом ініціативи системних змін в Росії, руйнування імперії й творення на теренах РФ держав вільних народів, які виходять із-під імперського гніту Москви.

У контексті подій останніх днів Ґеннадій Ґудков є постаттю ще суперечнішою. За ним немає навіть того, що бачимо за постаттю Пономарьова. Ґудков досі був відомий і шанований за гостру критику Путіна і його оточення. Зараз же він поїхав по Європі з уклінним благанням пустити на терени ЄвроСоюзу біженців із РФ, які тікають хто куди від оголошеної Путіним мобілізації, щоб пережити важкі часи й дочекатися зміни режиму в Росії. 

В Західній Європі є жалісливі політики, які не проти того, щоб давати росіянам притулок. Одним із таких є президент Європейської ради Шарль Мішель.

Ґудков переконаний, що у такий спосіб можна зберегти від переслідування й консолідувати російські сили, які не згодні з путінським режимом. Чи вдасться йому консолідувати ці сили в зарубіжжі, якщо вони просто тікають із Росії, не чинячи ніякого опору, а просто намагаючись врятувати свої шкури від можливої загибелі або важкого поранення на фронтах війни з Україною, яка, між іншим успішно захищає себе завдяки і тим, хто спеціально повернувся із-за кордону, щоб стати на захист Вітчизни. 

Відчуваєте відмінність? Росіяни линяють з Росії, щоб уникнути мобілізації, а українці повертаються в Україну, щоб самомобілізуватися.

Але повернімось до Ґудкова як явища. Добиваючись дозволу на те, щоб Європа впустила до себе російських чоловіків мобілізаційного, сиріч і працездатного, віку як біженців, Ґудков навіть не замислюється над тим, щоб цю ораву перетворити на дієву силу орґанізованого спротиву путінському режимові в самій Росії і відтак запустити процес системних змін у себе на батьківщині. Це наводить на думку, що й сам Ґудков, на відміну від Пономарьова, виїхав на Захід не так для продовження боротьби, як просто відсидітися до кращих часів.

Але ж ні! Володимир Мартинюк пише в одному з коментарів на Фейсбуці: «Російські біженці від мобілізації — такі ж самі агресори, тільки без зброї і набоїв. Мені дуже шкода Грузії та Білорусі, які зараз їх масово приймають і навіть страшно подумати, що буде з українськими жінками і дітьми в Німеччині, куди зараз вирішили приймати оцих “недомобілізованих” росіян.

При цьому він посилається на листування “недомобілізованого” росіянина, який втік до Грузії»:

А ось свіжий приклад із Казахстану, куди втекли тьми росіян (див.: Сбежавшая в Казахстан россиянка объявила казахов “неправильным” народом: “Что вы себе придумали!” – | Диалог.UA).

Як бачите, «біженці» аж ніяк не почуваються біженцями. Виїжджаючи з Російської імперії, вони везуть із собою і свою імперськість, і свій «русскій мір», а отже й поводяться як окупанти.

* * *

Відсиджування росіян у закордонні до кращих часів у самій Росії ще можна було б стерпіти й пережити там, де потрібна додаткова робоча сила — була б якась користь тій чи іншій країні їхнього перебування. Але росіяни не були б росіянами, якби вони, будучи біженцями, поводилися в цих країнах як біженці, як туристи чи як гості. 

Біда ж у тому, що переступивши поріг чужого дому, вони приносять туди свої звички, свою імперськість, свій «русскій мір». Вони активно включаються у підтримку не демократичних ініціатив, а стають силою, яка підтримує найзлочинніші дії правлячого режиму в… Росії, від переслідування з боку якого вони начебто і втекли за кордон. Найяскравішим прикладом саме такого прояву були акції російської діаспори в Німеччині та в деяких інших країнах на підтримку повномасштабного вторгнення РФ в Україну.

Якщо ще 2014 року після захоплення Криму й початку війни на Донбасі ми могли бачити росіян на заходах української діаспори на підтримку України (див. фото одного із заходів біля Білого Дому, на який хтось із росіян приніс російський триколор), то після 24 лютого 2022 року російська еміґрація проявляється або ніяк (занишкли, познімали колорадські стрічки й прапори, поміняли навіть назви своїх бізнесів), або ж аґресивним куражем.

Я не певен, що нинішні втікачі від мобілізації не почнуть носитися із своїм «русскім міром» по зарубіжних країнах, в яких вони опиняться як біженці. 

Поза сумнівами, серед цих біженців буде високий відсоток і спеціально засланих аґентів — якщо не аґентів російських спецслужб, то аґентів впливу точно, які лише підсилять уже наявні в зарубіжжі деструктивні елементи, чию діяльність координує Россотруднічєство і чиїм завданням є розгойдування часто і так не вельми стійкої громадської думки в тих чи інших країнах світу, В одних країнах (наприклад, у Канаді) таким провокаторам дають лад, а в інших (як у тій же Німеччині), на жаль, ні.

Ґудков, звісно, над цим питанням не замислюється.

Ще на один вельми цікавий нюанс звертає увагу Олекса Негребецький: «А ще такий момент: за кордонами тепер з України хто? Жінки з дїтьми з росїйськомовних регіонів. Вони вісїм місяців не бачили, не спілкувалися близько з чоловіками — бо навряд чи закордонцї на них задивлялися, та ще й язикавой барьєр. І тут привалюють, тїкаючи від мобілїзацїї, сотнї тисяч таких же росїйськомовних молодих чоловіків. Спільна мова, спільне тіктокове тло. Думаєте, не буде змішування? Буде. І хто кого переагітує на свій бік? І Україна знов програє в демографічній війнї».

Тут є над чим замислитися і Україні, і українській діаспорі. Чує моє серце: якщо українська влада і замислиться, то реакція очевидна — «какаяразніца». Українське суспільство і українське зарубіжжя, можливо, трохи попліткують з цього приводу, але точно нічого не зроблять, щоб мінімізувати цей вплив.

* * *

Нарешті, є ще одна проблема, на яку я хотів би звернути увагу при цій розмові. Йдеться про долю тих росіян, яких уже мобілізували або яких мобілізують ближчим часом і відправлять в зону бойових дій на територію України. Багато українців, українських військових і українських політиків, а в їхньому числі й президент України В. Зеленський, закликають здаватися в полон. Головне Управління Розвідки МО України випрацювало навіть інструкції, як це зробити у кращий спосіб. 

Ось що, наприклад, пишуть люди у Твіттері: «Зеленський неймовірно крутий! Він пообіцяв росіянам, які добровільно здадуться в полон, цивілізоване ставлення в рамках [Женевської] Конвенції, ніхто не довідається, що полонений здався добровільно (щоб не потрапити у в‘язницю) і якщл полонений не захочн повертатися в РФ, “то й це питання вирішимо”».

Для росіян, які не хочуть воювати, а точніше — не хочуть бути вбитими чи стати інвалідами внаслідок тяжких поранень, здача в полон може бути оптимальним варіантом у порівнянні з дезертирством чи іншим способом зберегти своє життя. 

Якийсь «Сибіряк» написав у Твіттері, що на місці українців він «скинув би на парашюті мобілізованим спирт у каністрах і за кілька годин їх можна збирати, як гриби».

Для України ж масова здача росіян у полон може стати серйозною проблемою. Світова історія підказує нам, що масова здача в полон є одним із стратегічних видів ведення загарбницької війни, коли звичайними бойовими діями це не вдається зробити. 

Коли полонених набирається величезна кількість, не всіх їх обмінюють на своїх, а значна частина з тих, хто потрапив у полон, по закінченню війни, не хочуть повертатися додому, а залишаються на території країни, яка їх полонила. Хтось із них асимілюється, а хтось і ні. 

Ономастика підкаже вам численні приклади появи серед українців тих, чиї предки міґрували на терени України як окупанти або як полонені. Україноцентричні українці з виразно російськими прізвищами — це нащадки колишніх окупантів або полонених, які асимілювалися, прийняли українську мову як свою рідну, українські національні традиції й звичаї.

Історично склалося так, що ефективнішим виявився інший варіант: нащадки окупантів і полонених стали російськомовними, і саме вони відіграли активнішу роль у зросійщенні України, ніж контрольовані Москвою система освіти й ЗМІ. Бо це була «м‘яка русифікація». 

При владі, яку упродовж десятиліть мала незалежна Україна, на це явище ніхто й ніколи не зважав. Нинішні політикум і чиновництво в Україні в масі своїй презентують саме такі прошарки українського суспільства. Отож свідомо чи підсвідомо вони можуть самовідтворюватися за допомогою тієї частини міґраційного процесу, яку можуть сформувати великі маси полонених.

Чи при такій загрозі постає питання, брати чи не брати полонених? Тут вибору немає: якщо люди добровільно здаються в полон, їх треба брати в полон. Головне — мудро ними розпорядитися, мудро налагодити серед них освітньо-просвітницьку й інформаційно-роз‘яснювальну роботу. 

Припускаю, що українська держава і, зокрема, ЗСУ не ведуть серед полонених жодної іншої роботи, крім розвідувальної. Інакше кажучи, з полоненими Україна обходиться ситуативно. А годилося б діяти стратеґічно.

Чому? Ми чуємо, що у війні Росії проти України беруть участь буряти, чеченці й інші народи Російської Федерації. Звісно, напевно кількісно переважають все-таки росіяни із слов‘янським корінням, тобто «великороси» (русскіє), а також «малороси» (вірні Москві українці).

І тут на поверхню спливає проблема, про яку ніхто з політиків, урядовців та військовиків України навіть не підозрює, але про яку починають нагадувати в соцмережах історично підковані люди. На жаль, пишуть про це не історики, не демоґрафи, не соціолоґи, не етнопсихолоґи…

Про цю надзвичайної ваги проблему та способи її цілком можливого розв‘язання на благо України я поведу мову в окремій статті.

* * *

Водночас із публікацією цієї моєї статті мої колеґи на Заході висловлюють думки, що путінська «часткова мілітаризація» є ознакою близького кінця Росії, і це цілком вірогідно. Очевидно, що до того йде.

Перебіг масових протестів і неймовірно масовішої втечі (бєґства) росіян проти і від мобілізації наводить на однозначні висновки:

1. Російське суспільство не готове до будь-яких змін, та, за великим рахунком, й не зацікавлене у будь-яких змінах на федеральному рівні.

2. За майже тиждень протестів в РФ не знайшлося жодної громадсько-політичної сили, яка бодай спробувала б озброїти стихійну енерґію ідеєю трансформаційних змін і залучити на свій бік пасіонарну частину біженців.

3. Жоден російський опозиційний політик з ув‘язнення в РФ чи з екзилю у вільному світі не скористався нагодою звернутися до суспільства в Росії та до російського зарубіжжя із словом-закликом єднатися до змін.

4. «Росія без Путіна» — не більше, ніж крик півня на світанку: прокукурікав, а там хоч не розвидняйся. На місце одного Путіна прийде інший Путін, хай і з іншим прізвищем. 

5. Ніяка Росія без Путіна уже не відбудеться — вона просто нікому не потрібна, за винятком хіба що упоротих імперців. Тому РФ готова до розпаду. Це — справа нетривалого часу. Не років — місяців, ба навіть тижнів.

6. Із суб‘єктів РФ прозвучали обнадійливі голоси притомних політиків, лідерів громадської думки, активістів. Поки що вони висловлюються як аналітики чи експерти. Зараз важливо, щоб їх почули й підтримали співвітчизники. А ще важливо, щоб у них були добре обдумані й чіткі плани виходу з РФ, які враховували б уроки Джохара Дудаєва.

Я не є симпатиком і тим більше однодумцем Максима Шевченка, мимоволі прокремлівського російського журналіста українського походження з більшовицько-радянським менталітетом, але він, говорячи про російський «бардак», фактично підтверджує (хоча часом говорить і протилежне) мої спостереження і висновки.

25–28 вересня 2022 р.

До теми:

РОСІЙСЬКИЙ ІСТОРИЧНИЙ МІФ І ВІЙНА РОСІЇ В УКРАЇНІ

THE WAR IS NOT OVER YET: Advantage Ukraine Initiative Doubts & Risks

Zelenskyy Introduced His Biggest InvestmentProject Ever. Is it on time?

* * *

Ukrainian President Volodymyr Zelenskyy launched Advantage Ukraine Initiative, which showcases investment opportunities across energy, agriculture, infrastructure, natural resources and innovation technology sectors in Ukraine.

Invest in Ukraine and take part in creating history by building stronger, modern, competitive country and helping it fight on the economic front!

Andy Hunder, American Chamber of Commerce in Ukraine president, wrote on his LinkedIn page that the Advantage Ukraine Initiative to drive foreign direct investment was officially launched at the NYSE. 

A. Hunder noticed that the world’s largest advertising company WPP works pro-bono for the Ukrainian Government to attract investment into Ukraine and help rebuild its economy. WPP agencies from Ukraine, Poland and Czech Republic will work with the government to demonstrate that Ukraine is open for business. 

The initiative will target business leaders across the world to encourage inward investment to support the economic recovery of the country.

That’s intention… Reality may be very different…

* * *

We have not yet seen the results of investments brought by V. Zelenskyy in 2020 from Oman. Oman has become an indicator of the current president of Ukraine’s investment initiative. Russia’s full-scale war in Ukraine was two years away. Neither Ukraine nor the civilized world at that time even felt the threat of such a war. Although the audacious terrorist attack on passenger flights of Ukraine International Airlines was already a sign that it was coming, and the hundreds of dead in that Boeing were the first victims of this war. Civilian victims. 

Zelenskyy knew this firsthand. If the downing of the plane with innocent passengers was the Kremlin’s revenge for Zelenskyy’s intransigence, after the Russian Federation’s full-scale invasion of Ukraine, Zelenskyy could have made public the truth about his trip to Oman, but he considered it more expedient to hide the truth behind the myth of attracting investments, which never materialized.

Recently, photos of V. Zelenskyy and A. Yermak with Nikolai Patrushev, the Russian National Security Council secretary, was posted on the social network, which is apparently a documentary confirmation of the meeting of the council of which Zelenskyi made his “investment working visit” to Oman. Not a single anti-fake fighter questioned the photo. They are really believable. Neither Zelenskyi nor his office reacted to the attack.

It is not difficult to guess who took these photos, who and for what purpose threw them into the information space. It is noteworthy that the photos were distributed by a woman from Ukraine who is in Germany. The woman ignored our request to provide a source.

There is no doubt that this was done not out of spite, but for the purpose of public warning and, of course, discrediting Zelenskyy, who is surrounded by a large number of toxic and unqualified people (Yermak and Arakhamia are on top of the list) is surrounded by lies.

“You can go around the world with a lie, but you won’t come back,” says a Ukrainian proverb. Lying is the biggest enemy of investing, which is based on trust.

Having experience working for Fidelity Investments, I cannot imagine how with such a reputation in the conditions of war, which Europe has not known since the Second World War, it is possible to gain the trust of potential investors and provide Ukraine with financing for post-war reconstruction and building Ukraine as a successful and prosperous country.

* * *

Russia’s war on Ukraine isn’t over yet. It’s underway… Rocket and artillery fire, bombing — mainly of civilian objects and the civilian population — continues. Russia is trying to erase Ukraine from the world map…

Ukraine now needs more weapons and ammunition… Lots of weapons and ammunition! 

Also, Ukraine needs the support of not 30%, but 55%—65%—75% of the world’s countries. And the best would be 99%!

If you are a potential investor, don’t rush into risky projects.

First and foremost, help us to win support of the most world countries! 

Add your signature to the APPEAL BY REPRESENTATIVES OF UKRAINIANS WORLDWIDE & PEOPLE ALL OVER THE WORLD WHO SUPPORT UKRAINE & UKRAINIANS IN THEIR WAR AGAINST RUSSIAN AGGRESSOR.

To add your signature, send e-mail to ukrainainternational@gmail.com with your full name as it is written in your ID, indicate your occupation and position, as well as the city, state (region) and country of residence.

Make the Appeal working by following a few steps (see: WHAT TO DO AFTER SUBMITTING YOUR SIGNATURE).

Help Ukraine to get more modern weapons and ammunition!

Ukraine has to defeat Russia and to win this war. 

* * *

The second, but not less important than winning the war against Russia. Ukraine continues to live under the Soviet authoritarian and totalitarian social order with administrative and command government on the top. 

This is the only reason why Ukraine through the thirty years of its independence was loosing and loosing instead of winning and gaining (for more see: SOVEREIGN & INDEPENDENT UKRAЇNA: EXPERIENCE & PERSPECTIVES).

You should know from the history that investing in the Soviet economy wasn’t productive and fruitful.

So, Ukraine has to replace its current social order by a new social order based on Ukrainian traditions and customs. 

Help Ukrainians to have these changes done, and then you will get best possible opportunities for successful, effective and fruitful investments. 

This is the one and only way to build a successful and prosperous Ukraine.

Volodymyr Ivanenko

On Topic (in Ukrainian):

Українізація України як факт і фактор системних змін: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2019. — 230 с.

В‘ячеслав Чорновіл як феномен української історії й політики: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2019. — 201 с.

Будапештський формат: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 294 с.

Україноцентризм, журналістика і система ЗМІ: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 449 с.

Світове українство — рушійна системних змін в Україні: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 309 с.

Системні зміни — перспектива для України: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 393 с.

Трансформаційна місія Українського Козацтва: Статті, нотатки — Вашинґтон: Видавництво Україна Інк. — 2021. — 210 с.

Інтелектуальна еліта України як проблема: Статті, нотатки. — Вашинґтон: Видавництво Україна Інк. — 2022. — 729 с.

Ukrainian Studies journal published an article by Mykola Tymoshyk, Ukrainian Theme in the United States of America.

Журнал «Українознавство» опублікував статтю Миколи Тимошика «Америка українознавча».

INVEST RESPONSIBLY: Investments in Ukraine —Achievements & Issue

On the occasion of Entrepreneur’s Day in Ukraine

Sergiy Tsivkach, CEO of UkraineInvest, the government of Ukraine’s investment attraction and promotion office, published an article “Investing in Ukraine? Now is the ideal time”The article reads the following:

«Investors may be nervous about Ukraine’s security and prospects, but this is the moment to make their move, says the head of UkraineInvest.

“The opportunity always lies in the middle of difficulty,” according to a quote by Albert Einstein.

Ukraine has long been known for its economic potential, and now it seems as though the country may be receiving another chance at becoming a breakthrough investment destination. Despite the illegal Russian war that is ultimately creating the need to rebuild Ukraine better, a number of international companies, including Kingspan, which recently made a €200m ($199m) investment announcement, have expressed interest in entering the country – but why?

There are several reasons…»

What are these reasons? S. Tsivkach listed them as follows: (1) Ukraine is rich in natural resources; (2) Ukraine has a ripe talent pool; (3) Ukraine holds large economic potential; (4) Ukraine’s government is investor friendly; (5) Investing in Ukraine is an act of honor; (6) The Ukrainian IT sector is booming; (7) Additional Ukrainian products are endless; (8) The open question; (9) A closer look at the Kingspan case; (10) Ukraine gets another chance.

* * *

Years ago, I used to work for three years for Fidelity Investments — one of the largest American investment enterprises. That priceless experience and opportunity to talk to many highly qualified professionals in the field give me the right to offer my view on investing in Ukraine issues.

* * *

…Okay, we can agree with all of these individual points. They not only sound optimistic and beautiful. There is certainly something behind each of these theses. Ukraine has an extremely large economic, in particular, investment potential.

Let me remind you that at the time of gaining independence in 1991, Ukraine inherited from the USSR a very powerful economy, which listed Ukraine in the ten (sic!) most powerful economies in the world. And this is without the fact that Russia would have to give Ukraine another 16% of the all-Union heritage that the Russian Federation, as the self-proclaimed heir of the USSR, left for itself.

Three decades have passed. During the years of its independence, Ukraine not only did not develop, did not increase its economic power, but on the contrary, it squandered what it inherited, and ended up among the poorest countries in the world.

The problem is that with the collapse of the USSR, what someone has now aptly called the “Great Theft” began in Ukraine. They stole state property (because it’s nobody’s property) and squeezed each other.

On this occasion, I will remind you of an extremely interesting episode, which few people talk about, because it remained unnoticed even then, although one of the characters of which was the newly elected president of Ukraine, Leonid Kravchuk.

If you thought I was referring to the destruction of Black Sea Shipping, one of the largest companies in the world, then you are wrong. Although the disappearance of this company was one of the great embezzlements that required investigation, this episode was most likely just business and had no visible relation to major world politics.

It is about a much smaller business, which turned out to be the beginning of major destructive processes in the formation of independent Ukraine in general and its economy in particular. This business is called Dynamo Football Club (Kyiv). “What a business!” — you might say. It depends from which point of view you look at it. Currently, we are interested in the topic of investments as a perspective for Ukraine.

Igor Surkis and Leonid Kravchuk

So, as you know, L. Kravchuk was an ardent football fan. I know this well personally, having worked for several years as a deputy for Anatoly Moskalenko, Kravchuk’s suitor. Back in the USSR, Kravchuk became the honorary president of Dynamo (Kyiv). When opportunities for foreign investment opened up in Ukraine, people close to Kravchuk brought in the cooperation of a young successful entrepreneur from the USA, Jeff Ostrovsky, whose father lived in Kyiv. Ostrovsky bought Dynamo (Kyiv). As a politician, Kravchuk did not officially receive his share in this business, but people from his circle — Viktor Medvedchuk and the Surkis brothers (Grigoriy and Igor) did. They became Ostrovsky’s official business partners.

How difficult was to do business in the Soviet Union in general and in the Soviet Ukraine in particular, Jeff Ostrovsky told The Washington Post in June of 1991 that was published in Baltimore Sun as well (see: DOING BUSINESS IN THE SOVIET UNION CAN BE TOUGH_AND PROFITABLE — The Washington Post; Soviet dealings require patience Soviet Union is likened to the “Wild West.” – Baltimore Sun).

Cooperation quickly gained such momentum that these businessmen reached out to then still powerful M. Gorbachev, passing to him a painting by an American artist. Of course, they did not meet Gorbachev in person, but they showed Ostrovsky to the Russian special services…

Jeff Ostrovsky and Anatoliy Karpov among other people during the event in Moscow in the Peace Protection Committee office

Ukrainian Worldwide Information Network (UWIN) wrote about this on June 13, 2021 on 30 years anniversary of this event:

“Gift for Mikhail Gorbachev from America

This Spring it is exactly thirty years since the US press actively talked about the cooperation of American business circles with the USSR, in particular – with Ukraine. In this regard, we decided to publish on our website some of the materials that mention the names of businessmen and companies, which will remind many of the events of the early 1990s in both the United States and Ukraine. Our publications will be accompanied by photos from private archives that have not yet been published” (you could see this here at that time, but now the publication is not available).

Soon after that the USSR collapsed, Ukraine became independent, Kravchuk became president, diplomatic relations were established between Ukraine and the USA, and the young, energetic Jeff Ostrovsky, who himself, it would seem, had already firmly established himself on the Ukrainian investment market, initiated the formation of a whole pool of American investors to work in Ukraine. The President of Ukraine Kravchuk became interested in this initiative, who, according to information of a person close to Ostrovsky, privately and secretly came to Ostrovsky’s home accompanied by a young woman (I assume that it could be Kravchuk’s daughter-in-law). Obviously, work with potential investors was conducted without wide publicity.

Sometime in early 1992, a grand gathering of 800 (eight hundred!) American entrepreneurs and business managers was to take place in New York. But this meeting was not destined to take place: during the final preparations for the meeting, Jeff Ostrovsky was treacherously murdered. It was a high-profile murder that even The New York Times wrote about (see: Ambush at Home Ends Life and Dreams of Immigrant — The New York Times).

For the American crime investigators and for the American court, it was obvious that the murder of Ostrovsky was ordered, but because the orderers were far away, the American themis was limited to punishing only the executors. One can guess from the fact that shortly after the murder of Ostrovsky, Medvedchuk and the Surkis brothers took over his business in Ukraine. Well, according to the way Russian investors have actively started entering Ukraine, we can make a sure conclusion about which country’s shadow is hanging over this criminal case.

Leonid Roytman, one of the participants in the Ostrovsky murder, after serving a prison sentence, in his numerous interviews (Google will help you) for the media of Russian immigration in the USA, as well as for the media and burghers in Ukraine, not only confirms the involvement of Medvedchuk, the Surkis brothers and Russian mafia groups in the murder of Ostrovsky, but also reveals in detail the influence of the latter on the investment climate, investment policy and investment processes in Ukraine.

Russia’s war in Ukraine may have exposed numerous pain points in this area, but it hardly improved the situation. Competing with gangster Russian or pro-Russian capital is one of the biggest risks for civilized investors in Ukraine.

The law enforcement system is unable to protect domestic businesses and investments, and the protection of foreign businesses and investments is even more problematic. The problem here is not only the imperfection of the relevant legislation, but also the system of implementation of the current legislation and the right declared in the Constitution. It is not only about judiciary problems, but also problems of general culture, level of consciousness and civic maturity of Ukrainian society.

In this connection, the question of political culture, political integrity and political will of political and state institutions in their attitude towards businesses and investors also arises.

And here I will go back to purely investment topics. We will not delve deeply into the historical experience of independent Ukraine. Let’s look at investment practices of the last few years. As you know, during Petro Poroshenko’s presidency, there was a special investment body, which was formally headed by the president himself, and the secretary, that is, the “executive power”, was Boris Lozhkin, who before that was the head of the presidential administration. The project gained wide publicity, Lozhkin organized all kinds of investment events, traveled around the world to attract investments, etc. He was definitely able to attract some investments, even if they were not multibillion-dollar ones. Now it would be interesting to know what those funds were invested in and what profit they brought to Ukraine. Society should know about it, but it doesn’t. If Poroshenko as a politician can still be noticed in the information space, it is not so easy to see Lozhkin — the man has sunk to the bottom…

And now it is interesting to see what UkraineInvest is.

UkraineInvest is a government office for investment attraction and support, created in 2016, i.e. during Poroshenko’s presidency, to attract foreign direct investment and help existing investors expand their business in Ukraine.

During Zelenskyi’s presidency, the head of the “Servant of the People” faction in the Verkhovna Rada of Ukraine, Davyd Arakhamiya, headed the UkraineInvest Supervisory Board.

Davyd Arakhamiya

Here is the personal composition of this supervisory board: People’s Deputy Davyd Arahamiya, Deputy Minister of Digital Transformation Oleksandr Bornyakov, President of the American Chamber of Commerce in Ukraine Andy Hunder, Executive Director of the EBA Hanna Derevyanko, Minister of the Cabinet of Ministers Oleg Nemchinov, President of the Chamber of Commerce and Industry of Ukraine Hennadiy Chyzhikov , executive director of “Ukrainian House in Davos” Alexandra Chopivsky and people’s deputy Halyna Yanchenko (see: Арахамія очолив наглядову раду Офісу із залучення інвестицій UkraineInvest | Економічна правда).

Hennadiy Chyzhikov with Viktor Yanukovych

One of very interesting figures on the UkraineInvest Supervisory Board is President of the Chamber of Commerce and Industry of Ukraine Hennadiy Chyzhikov, whose entourage consists of… Viktor Medvedchuk‘s and Viktor Yanukovych’s people.

“President of the Kyiv Chamber of Commerce and Industry Mykola Zasulsky actively lobbies for the interests of the Kremlin”

You can read more about H. Chyzhikov here: President of the Kyiv Chamber of Commerce and Industry Mykola Zasulsky actively lobbies for the interests of the Kremlin | Публичная люстрация Геннадия Чижикова – президента Торгово-промышленной палаты УкраиныРейдеры Чижиков Геннадий Дмитриевич и Дубовой Александр Фёдорович в деле ТПП или эвтаназия украинского бизнеса • Портал КомпроматБІЗНЕС-СНІДАНОК З ВАСИЛЕМ ХМЕЛЬНИЦЬКИМ ТА ГЕННАДІЄМ ЧИЖИКОВИМ – Новини Київської ТПП — КТПП. Google will help you to learn much more.

Among the members of the supervisory board, we see Aleksandra Chopivsky, the daughter of the well-known Ukrainian-American businessman and philanthropist Yuri Chopivskyi, who has been investing in Ukraine for a long time and who, according to our information, was “robbed” in Ukraine by the late Ivan Saliy of more than one and a half million dollars. 

The most recent example is related to Volodymyr Zelenskyy’s presidency. During his tenure, considerable investments from Western partners came to Ukraine. One of these investments came as an investment in the health of Ukrainians, because the Covid-19 epidemic began. At this moment, the President of Ukraine has initiated the so-called “Big Construction”, and so it is said that the money intended for the fight against Covid was allegedly redirected to the construction of bridges and roads, that is, as the people say, it was poured into concrete and rolled into asphalt. And then the large-scale war of Russia against Ukraine began, and a large part of the bridges and roads built and repaired with the funds of the Covid money was bombed by artillery and rockets and destroyed by tanks, that is, it became unusable. Good intentions turned into big investment losses. And why? But because Zelenskyy had “no time thinks strategically”, and to be honest, a person with a strategic vision would never have done such a disaster. Because, in fact, Russia’s war in Ukraine itself is evidence of the strategic incapacity of all presidents, governments and convocations of the Verkhovna Rada of Ukraine during all the years of independence.

I have written about this many times. So, you can read more, for example, in this article: “SOVEREIGN & INDEPENDENT UKRAЇNA: EXPERIENCE & PERSPECTIVES”.

From this article of mine, clever investors can understand that the Indepedent Ukraine continue to live under the social order established over one hundred years ago by Russian Bolsheviks. The entire history of the USSR as a authoritarian and totalitarian state with its administrative and command system of governing shows that it’s just impossible for economy to develop freely and successfully. That’s why actually the Soviet Union collapsed. 

So, before making attempts to grow independently and freely into successful and prosperous country, Ukraine has to get rid of the Soviet social order and to have established a new social order based on Ukrainian national traditions and customs. Such change will eliminate many obstacles on Ukraine’s road to success and prosperity, and creating the best possible environment for investors and investments. 

Unfortunately, Ukrainian society doesn’t even want to discuss this issue. Unfortunately, Ukraine’s partners in the West don’t even think about this issue. That’s why all are loosing — Ukraine, Ukrainian people, Ukraine’s foreign partners and their people. 

It’s time to start thinking about this, because this issue is actually the most important one among Ukraine’s ability to win the war that Russia started against Ukraine.

Invest responsibly!

Volodymyr Ivanenko

* * *

On Topic:

Українізація України як факт і фактор системних змін: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2019. — 230 с.

В‘ячеслав Чорновіл як феномен української історії й політики: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2019. — 201 с.

Будапештський формат: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 294 с.

Україноцентризм, журналістика і система ЗМІ: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 449 с.

Світове українство — рушійна системних змін в Україні: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 309 с.

Системні зміни — перспектива для України: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 393 с.

Трансформаційна місія Українського Козацтва: Статті, нотатки — Вашинґтон: Видавництво Україна Інк. — 2021. — 210 с.

Інтелектуальна еліта України як проблема: Статті, нотатки. — Вашинґтон: Видавництво Україна Інк. — 2022. — 729 с.

ENCOURAGE THE WORLD TOWARDS UKRAINE

Let’s knock and it will be opened to us!

* * *

Only 58 countries of the world support Ukraine in its resistance to Russian aggression, which is 30% of the UN member states. Eight countries of the “G20” are on Russia’s side… (for details, see: Why so few countries supported Ukraine at the UN — in Ukrainian).

Therefore, there is no ground to talk about global support. And among those countries that support Ukraine, there are those under the powerful influence of Russia (Germany, Hungary, France, etc.).

Let’s try to understand what the essence of the problem is, how the situation can be improved, and what role Ukrainians Worldwide can play in this.

Diplomatic front

Support from the countries of Europe, North America, and Far East Asia is largely due to the leadership role of the United States, Canada, and Great Britain, and the active pro-Ukrainian position of Poland, Estonia, Latvia, and Lithuania, but not by the efforts of Ukrainian diplomacy.

Despite the video addresses of the President of Ukraine Volodymyr Zelenskyy to the UN and the parliaments of various countries around the world and the social media activity of the Minister of Foreign Affairs of Ukraine Dmytro Kuleba, Ukrainian diplomacy cannot boast of victories even in small battles on the diplomatic front. There is nothing to even say about victories at the tactical and even more so the strategic levels.

The reason for this, obviously, is that V. Zelenskyy, to whom the diplomatic corps of Ukraine is subordinate, has monopolized the diplomatic space with his “videos”, who often use fair rhetoric, but mostly lose due to emotional and expressive expression.

Minister of Foreign Affairs Kuleba would travel around the world visiting particularly difficult and problematic countries (Brazil, India, China, etc.) with the aim, if not of attracting these countries to support Ukraine, at least of neutralizing them in their relations with Russia. Unfortunately, D. Kuleba is limited to trips mainly to the countries of the European Union and the USA. And he would go on tour in Asia, Africa or South America…

The high-quality composition of the diplomatic corps, especially extraordinary and plenipotentiary ambassadors, leaves much to be desired. It is worth mentioning at least one name of the ambassador who, by his activity together with the team of the diplomatic mission headed by him, would encourage a country indifferent to Ukraine, neutral (not necessarily neutral in terms of official status) to support Ukraine, and a pro-Russian country — at least to neutrality, non-support of the Russian Federation in its war against Ukraine. There are none of these examples!

Instead, we hear and read about cases of, to put it mildly, undiplomatic behavior of individual ambassadors, which brought nothing but harm to Ukraine.

Unfortunately, most ambassadors of Ukraine simply enjoy a peaceful life, stay in their countries of residence or engage in activities that are far from diplomacy and their functional duties. A lot of such ambassadors sit on the tail of my colleagues in social networks, so we are able to monitor their activities, their interests, etc. A sad impression…

It is not noticeable at all in the diplomatic space and any activity of such an important, especially in wartime, division of diplomacy, as ambassadors on special assignments, as special envoys. In this role, the most experienced Ukrainian diplomats, former ambassadors to the respective problematic countries and, of course, former ministers of foreign affairs, as well as former presidents of Ukraine, should be used.

I am convinced that it is on the diplomatic front that ex-presidents P. Poroshenko (a professional diplomat and a former minister of foreign affairs), V. Yushchenko and even L. Kuchma (by the way, where is he now?) could do a lot for Ukraine in this difficult time.

Or take former ambassadors… I will give only one example: Armenia does not support Ukraine and is one of the allies of the Russian Federation. I am more than sure that the involvement of the former ambassador of Ukraine to Armenia, Oleksandr Bozhko, in shuttle diplomacy as a special envoy or ambassador on special assignments would have a noticeable impact on Armenia’s position. I confirm this, having known O. Bozhko for dozens of years.

The only problem is that instead of turning political opponents into allies and allies on the diplomatic front, V. Zelenskyy turns them into enemies. It seems that the personal loyalty of the “Kvartal 95” group is much more important to him than the fate of Ukraine.

It should be added here that the Verkhovna Rada of Ukraine Committee on Foreign Policy and Interparliamentary Cooperation, headed by Doctor of Laws and Professor Oleksandr Merezhko (pictured), does not show itself in the diplomatic circle. Here is the list of Committee members: Mykhailo Ananchenko, Marina Bardyna, Solomiya Bobrovska, Svyatoslav Vakarchuk, Iryna Gerashchenko, Maria Ionova, Yuliya Lyovochkina, Hryhoriy Nemyrya, Olga Rudenko, Olena Khomenko, Svyatoslav Yurash, Elizaveta Yasko.

For this specialized Committee, an unlimited field of activity opens up through cooperation with the legislative bodies of countries that require special attention from the point of view of the topic discussed by us. Given the personal composition, however, the success of these legislators in the diplomatic field will be doubtful. And that should be a cause for concern as well.

And the last. As a consequence of the above, Ukraine remains uninitiative in the diplomatic space. Let me remind you that the meetings of the UN Security Council on issues related to Russia’s war against Ukraine were not initiated by Ukraine, but by… the aggressor country itself. Paradox?

Oh no! Back in 2014, Ukraine should have initiated the convening of a summit of the signatory countries of the Budapest Memorandum. This was not done, and the reason was the political leadership of Ukraine. In my opinion, the relevance of this summit remains. And not only because of Russia’s violation of the Memorandum eight years ago, but also in connection with the current nuclear blackmail by Russia.

And also — from the format of the Budapest Memorandum, in my deep conviction, the initiative of Helsinki-2 — the revision and renewal of the Treaty on Security and Cooperation in Europe and — I would add — in the whole world — should come out, which I have written about before (more here: Budapest format: Collection of articles and notes. — Washington, 2020. — 294 p. — in Ukrainian).

Information front

To an even greater extent than on the diplomatic front, Ukraine loses on the informational front. I have already written much more, longer and more often on this topic as an expert in the field of journalism, mass media, counter-propaganda and special propaganda (more here: Ukrainocentrism, journalism and the media system: Collection of articles and notes. — Washington, 2020. — 449 p. — in Ukrainian).

On the basis of everything I wrote earlier, unfortunately, I can state: Ukraine is losing catastrophically in the information space, and in both internal and external directions.

Starting with the liquidation of the Medvedchuk-Kozak pro-Russian TV channels, and continuing with the banning of other oligarchic channels (also generally pro-Russian), the current government of Ukraine created a semblance of something new, which in a strange way warmed to Ihor Kolomoiskyi’s TV channel, employing almost all pro-Russian journalists and media managers from the former resources of the same Medvedchuk-Kozak, Akhmetov, etc.

A Ukrainocentric mass media system, or at least a hint of it, was never created. This topic is not even discussed in society, in the journalistic and media environment, and even in journalistic science.

One of the complete failures in President Zelenskyy’s information policy was the Dom TV channel. This TV channel did not exert a Ukrainocentric influence on the territories of Ukraine occupied by Russia since 2014. It did not become a powerful resource for resisting Kremlin propaganda and broadcasting to a Russian audience, where Yevgeniy Kiselyov, Savik Shuster, Aleksandr Nevzorov, well-known in Russia, and, eventually, the Ukrainian Dmitry Gordon and others like him could show their counter-propaganda talents. Instead, Dom turned out to be a modern reincarnation of provincial Soviet television.

To no extent did the Ukrainian media appear on the wider horizons of foreign language. Thanks to the efforts of the newly elected president, the English-language Ukraine Today TV channel based on the Internet, which started well a few years ago, rested safely in God. And now, in the time of a full-scale war, it would be very useful in promoting the Ukrainian topic in the world information space. Of course, Ukraine Today would be unequal to the Kremlin’s RT (Russia Today), but still better than nothing…

Recently, we have noticed new phenomenas created for work through social networks — Ukraine.ua, We are Ukraine, Stand With Ukraine, etc. Pursuing a purely cognitive goal, and even then on a basic annual basis, devoid of analytics and deep roots in Ukrainian studies, these resources reach a small audience (9 to 37 thousand users follow them on multimillion-member LinkedIn), mostly of Ukrainian origin, and Ukrainian weather in the global information space is not are doing.

As far as we know, Ukraine does not cooperate with the mass media of the Ukrainian diaspora, which has many print publications, television and radio studios, and Internet-based information and analytical resources, in particular, in countries that are problematic in terms of supporting Ukraine. In their majority, these diaspora mass media are designed for the diaspora itself and, with rare exceptions, do not exert any influence on the broad circles of the local public. So there is something to think about both in Ukraine and in Ukrainian diaspora.

Ukrainians Abroad

Separately, it is worth considering what kind of support Ukrainians abroad, and above all, the diaspora, provide to Ukraine. Historically, it was the diaspora that largely influenced or determined the politics of countries with numerous Ukrainian communities. Examples: Canada, USA, Great Britain, Germany, etc.

In connection with Russia’s aggression against Ukraine since 2014, we are observing a significant activation of diaspora organizations and groups that were not even noticed before. The Russian Federation’s large-scale war in Ukraine literally stirred up the diaspora. To the greatest extent, the activity of the diaspora manifested itself and continues to manifest itself in the collection of funds and humanitarian aid to Ukraine. A huge number of representatives of the autochthonous population of the respective countries joined these actions, and this is certainly pleasing.

A not so optimistic picture emerges in another, perhaps even more important area — in the social and political pressure on the executive and legislative authorities in foreign countries with large Ukrainian diasporas.

Thus, Ukrainian diaspora organizations and groups of activists or even individual activists organized and are organizing various kinds of protest events — picketing, demonstrations, meetings, etc. A lot of these events were organized in many countries of the world, but, unfortunately, they turned out to be ineffective.

For example, we hoped that with the beginning of Russia’s large-scale war in Ukraine, there would be thousands of long-lasting protests in front of Russian embassies in various countries around the world. We called on Ukrainians abroad to show their activity and were ready to coordinate these events.

It’s sad to state, but you can’t take the words out of the song: the protest events organized by Ukrainians were not crowded and practically did not reach the general public of the respective countries. The reason was that event organizers and coordinators, ignoring our recommendations, arranged flash mobs, staging and just crowded scenes on the street for the sake of entertainment (“to have fun”, as one of the UCCA leaders put it). And some events turned into self-promotion of the organizers themselves.

One ambitious activist, who years ago set himself the goal of rallying a million Ukrainians in support of Ukraine, refusing to cooperate with others, rushed to a social network group of 50,000 people. During a recent event he organized, he promised to bring 25,000 people to the streets, but perhaps only 25 turned out, as evidenced by the photo he shared on the networks.

From the sad experience of demonstrations in support of Ukraine, we can name the Ukrainian events in Berlin, Germany, where they faced much more numerous and powerful events of pro-Russian forces. The latter continue to promote anti-Ukrainian sentiments in German society, and the Ukrainian diaspora in Germany has reduced its activity and does not fight for Germany to remain a consistent ally of Ukraine.

Our greatest concern is the extremely low activity or inactivity of Ukrainian communities in problematic countries, that is, in countries that do not support Ukraine and closely cooperate with Russia.

For example, Brazil historically had and still has one of the largest Ukrainian diasporas. Unfortunately, we do not even observe the efforts of the local Ukrainian community to unite, promote a pro-Ukrainian agenda in Brazilian society and put pressure on the government and parliament of Brazil to encourage them to support Ukraine or at least to weaken cooperation with Russia.

Immigrants from Ukraine make up almost the largest percentage in the society of the State of Israel. Of course, most of them do not consider themselves the Ukrainian diaspora in Israel, but this in no way cuts off their Ukrainian roots. Despite all this, Israel is among the states that do not support Ukraine — neither formally (by statements) nor actually (by providing appropriate material or financial aid). As in Germany, there is a strong pro-Russian lobby. And Russian propaganda drove anti-Semitism deep into the brains of Ukrainians, who in the 2019 elections elected a pure-blooded, one-hundred-percent Jew as president “thanks” to their “anti-Semitism.”

It is noteworthy that the World Ukrainian Congress, which positions itself as an organizer and coordinator of public activities in the Ukrainian diaspora and in the face of more than 20 million Ukrainians abroad, did absolutely nothing, is not doing, and has no intention of doing at least something in those countries of the world where Ukrainians live compactly and who do not support Ukraine in its fight against the Russian aggressor.

However, what results with the participation of the UWC can be expected in such countries as Mexico, Brazil, India, Vietnam or China, when even in countries with the most powerful diaspora organizations (Canada and the USA), having close contacts with the executive and legislative powers, but having crippled itself with worthless flash mobs, “inspector” tours (in particular, as part of accompanying politicians) and drafting numerous statements with concerns, the WUC failed to get the governments of Canada and the USA to recognize the Russian Federation as a terrorist state or a state sponsor of terrorism.

What can we say about similar work in Germany or France, if the leaders of the UWC lacked the courage, spirit or wisdom to add their signatures to the appeal already signed by hundreds of people from 30 countries of the world (not only Ukrainians!) initiated by another organization — Ukrainians Worldwide Movement, in which the call to recognize Russia as a terrorist state is included as the very first demand. It seems that these people are only interested in Ukrainian orders, parties and buffets, but not in the fate of Ukraine.

The Ukrainian government, regardless of whether it is headed by Yanukovych, Poroshenko or Zelenskyy, is quite satisfied with cooperation with such undemanding partners.

This insidiousness of nomenclatura diaspora organizations in relation to Ukraine, their vain flirting with Ukrainian and foreign politicians, prompted us to look for new ways and means of consolidating Ukrainian society and Ukrainians abroad into the driving force of Ukrainian state-building (more here: Ukrainians Worldwide — the driving force of systemic changes in Ukraine: Collection of articles and notes. — Washington, 2020. — 309 p. — in Ukrainian).

These searches crystallized into the idea of the Ukrainians Worldwide Movement. In Ukraine and on all continents, in all countries of the world, where there is at least one Ukrainocentric Ukrainian, we will be as active as possible in working for the good of Ukraine and for the success of the Ukrainian cause.

Religious front

Despite the fact that in all civilized countries of the world the church is separated from the state, Ukrainian churches play a prominent role in the processes of Ukrainian nation-building and state-building.

The return of Ukrainian Orthodoxy under the omophorion of the Ecumenical Patriarch inspired hope for the creation of a single Ukrainian Orthodox Church with the Kyiv Patriarch at its head. This issue can and should be solved systematically — once and forever. But Ukrainians would not be Ukrainians then, for whom it is more important to act situationally and to go to the goal as long as possible.

The unification of Ukrainian Orthodoxy did not happen. First of all, the process went wrong in Ukraine: the Orthodox Church of Ukraine did not unite the Orthodox in Ukraine, since the UOC MP was never liquidated — if not by deregistration for extremist activities (for this there is more than enough, grounds, — only political will would be required) or re-registered as a part (branch) of a foreign church organization — ROC MP in Ukraine (such a decision also requires only political will).

The second problem is the acquisition of the status of a metropolis, not a patriarchy. This became a formal reason for Patriarch Filaret’s demarche. Delving into this problem is not so important at the moment.

There is also a third problem, which was caused by the Ecumenical Patriarch himself and which is obviously connected with the second. OCU, as a metropolis of the Ecumenical Patriarchate, is known to be limited in its activities exclusively on the territory of Ukraine. Therefore, the Ukrainian Orthodox abroad, although it is under the omophorion of the same Ecumenical Patriarch, was not united into one church with Ukraine. And this contradicts the aspiration of Orthodox Ukrainians, who already in 1990, having elected Metropolitan Mstyslav as the patriarch of the UAC, declared their desire to have a single Ukrainian Local (Pomisna) Church.

The name used above is not my invention. This is one of the options for the name of the church, which was dreamed of not only by Ukrainian Orthodox, but also by Ukrainian Catholics. After all, it was assumed that Ukrainian Greek Catholics, i.e. Catholics of the Eastern Rite, would eventually return to the bosom of the Ukrainian Local Church.

Now such a situation has developed that it is almost impossible to predict what will come out of all this. Why? You can, of course, nod at the “hand of Moscow”, which certainly contributed to all this. But I would place the greater blame on thoughtless, short-sighted and vain Ukrainian politicians and church leaders.

Russia’s war in Ukraine just revealed their mistakes, and possibly their crimes. The UOC-MP is one of the war criminals in this war, but even the obviousness of this fact does not motivate the authorities in Ukraine, based on military necessity, to ban this criminal organization.

It is not only the “indecisiveness” of the “servants of the people” with the president of Ukraine at the head that is surprising here. It is also surprising that the heads of the OCU (Metropolitan Epiphany) and the UGCC (Supreme Archbishop Sviatoslav) did not bury him with the Metropolitan Onufriy of the UOC MP in St. Sophia of Kyiv on Independence Day of Ukraine.

The same indecipherability of the leaders of the Ukrainian churches was once again manifested in their attitude to the fact that the Pope of Rome recently expectedly and unexpectedly spoke publicly about Russia’s war in Ukraine, taking the side of… Moscow, thereby putting a massive cross on his holiness.

Find out about the reaction of the leaders of the Ukrainian Orthodox and Greek Catholic churches to the Pope’s statement. All abstained, considering the right of the Pope to be infallible.

The leadership of the UWC, which are predominantly Greek-Catholic by faith, have, to their credit, expressed concern, and that’s a good thing. The Orthodox believers reminded that Pope Francis sinned in his youth by being interested in Marxism, later repented and moved away from Marxism, but Marxism did not move away from him. Other Orthodox believers reminded that Putin keeps his money in the Vatican bank, and in this way the Pope bought by the Kremlin simply cannot think otherwise. Although, as a state, the Vatican, as a sign of solidarity with the countries of the European Union, should introduce sanctions against the Russian Federation in general and against Putin in particular, imposing an arrest on Putin’s dollars or euros…

Now is not the time to even dream that this situation will encourage Ukrainian Greek Catholics to mass transfer from the jurisdiction of the Vatican to the bosom of the OCU and together with their Orthodox brothers and sisters create the Ukrainian Local Church. Such a church would certainly contribute to the unification and cohesion of world Ukrainians around the creation of a successful and flourishing Ukrainian State.

But I really want Ukrainian churches abroad, in addition to prayers and humanitarian aid to Ukraine, to take an active part in measures to strengthen the influence of the Ukrainian diaspora on the governments and parliaments of their countries of residence in order to maximize the number of countries that support Ukraine in its struggle against Russia aggression.

This is quite easy to do. Notify members of your community only about the opportunity to add your signature to the APPEAL BY REPRESENTATIVES OF UKRAINIANS WORLDWIDE & PEOPLE ALL OVER THE WORLD WHO SUPPORT UKRAINE & UKRAINIANS IN THEIR WAR AGAINST RUSSIAN AGGRESSOR.

The more we send these Addresses to the heads of government and parliamentarians of the countries where the Ukrainian diaspora lives, the more we will be able to influence the process of transforming these countries into supporters of Ukraine.

Shipping of grain as a lesson

The recent establishment of Ukrainian grain exports to consumer countries through the mediation of Turkey and the UN can hardly be called a victory on the grain (bread) front. It was an agreement (and in the sense that stylistically manifests itself in the Russian “deal”) concluded between the departments of Ukraine, Russia, and Turkey, which would certainly not have sat at the negotiating table under other conditions.

The UN was concerned about the threat of famine in countries that cannot live without Ukrainian bread and did not sympathize with the fate of Ukraine at all, did not even condemn Russia’s aggression against Ukraine.

Diplomacy watched the process from the sidelines. Public opinion was restrained and controversial. I remembered someone’s suggestion that it would not be Ukraine, Turkey and the UN that would ensure and ensure the export of grain from Ukraine, but the importing countries themselves.

In this context, it is interesting to see which of the importing countries of Ukrainian grain support Ukraine, and which do not. We could not find a complete list of grain importers from Ukraine. Here are the 20 largest consumers of Ukrainian bread as of 2016: Egypt, Spain, China, Saudi Arabia, Thailand, Italy, Indonesia, the Netherlands, Bangladesh, Israel, Tunisia, Korea, Libya, Portugal, the Philippines, Iran, Morocco, Lebanon, Germany, Syria. You can see how much Ukrainian bread the named countries eat in the table:

Let us highlight from this list the countries that support Ukraine in the war imposed on it by Russia: Spain, Italy, the Netherlands, Korea, Portugal, Germany. Six countries, i.e. 30%.

The remaining 14 countries eat Ukrainian bread, but side with Russia (China, Iran, Syria) or watch with cold indifference (Egypt, Saudi Arabia, Thailand, Indonesia, Bangladesh, Israel, Tunisia, Libya, Philippines, Iran, Morocco, Lebanon), how the Russian Federation is turning Ukraine into a ruin.

It would seem that why the president and the diplomatic corps of Ukraine would not become more active in this direction? This is probably not the only example that suggests the direction of action for the president and government of Ukraine, as well as for the mass media and various international organizations and organizations of the Ukrainian diaspora that care about the fate of Ukraine.

Pay attention to the statistics of the signatories of our Appeal. In the list of countries represented by the signatories, you can see the names of countries that do not support Ukraine, but in those countries there are people (and they are mostly not Ukrainians!) who signed our rather radical Appeal. So, in these countries there is someone to work with to change the position of the respective states in favor of Ukraine.

Of course, it is not easy to do, but it must be done. Flash mobs, stagings, repainting of flag colors, festivals and other entertainment events are unlikely to serve this purpose. It is necessary to knock on the door of the politicians of these countries. So, let’s knock and it will be opened to us!

Volodymyr Ivanenko

Ukrainians Worldwide Movement Organizing Committee,

Ukrainian University Club

August 30, 2022

Ukrainian version:

ПРИХИЛИТИ СВІТ ДО УКРАЇНИ –
Dr. Volodymyr Ivanenko | Др. Володимир Іваненко

ПРИХИЛИТИ СВІТ ДО УКРАЇНИ

Стукаймо, і нам відчинять!

* * *

Україну в її протистоянні агресії РФ підтримують лише 58 країн світу, що складає 30% країн-членів ООН. Вісім країн «Великої двадцятки» — на боці Росії… (дет. див.: Чому в ООН так мало країн підтримали Україну).

Отже, про світову підтримку говорити не доводиться. Та й з-поміж тих країн, які підтримують Україну є такі, що перебувають під потужним впливом Росії (Німеччина, Угорщина, Франція та ін.).

Спробуймо розібратися, в чому суть проблеми, яким чином можна поліпшити ситуацію і яку роль у цьому може відіграти світове українство.

Дипломатичний фронт

Підтримка з боку країн Європи, Північної Америки та далекосхідної Азії спричинена більшою мірою завдяки лідерській ролі США, Канади й Великої Британії та активній проукраїнській позиції Польщі, Естонії, Латвії та Литви, але аж ніяк не зусиллями української дипломатії.

Незважаючи на відеозвернення президента України Володимира Зеленського до ООН та парламентів різних країн світу й соцмережеву активність міністра закордонних справ України Дмитра Кулеби, українська дипломатія не може похвалитися перемогами бодай у маленьких боях на дипломатичному фронті. Про перемоги тактичного і тим більше стратеґічного рівня немає чого навіть сказати.

Причина цього, очевидно, в тому, що В. Зеленський, якому підпорядкований дипломатичний корпус України, монополізував дипломатичний простір своїми «відосиками», які часто-густо використовують справедливу риторику, але в більшості своїй програють через емоційно-експресивне вираження.

Міністрові закордонних справ Кулебі мотатися б по світу з візитами у особливо важкі й проблемні країни (Бразилія, Індія, Китай та ін.) з метою якщо не залучення цих країн на підтримку України, то бодай їхньої нейтралізації у їхніх відносинах з Росією. На жаль, Д. Кулеба обмежується поїздками переважно в країни Євросоюзу та в США. А йому поїхати б у турне Азією, Африкою чи Південною Америкою…

Залишає бажати кращого і якісний склад дипломатичного корпусу, передусім — надзвичайних і повноважних послів. Годі назвати бодай одно ім‘я посла, який своєю активністю разом із колективом очолюваної ним дипломатичної місії спонукав би українобайдужу, нейтральну (необов‘язково нейтральну за офіційним статусом) країну до підтримки України, а проросійськи налаштовану країну — хоча б до нейтралітету, непідтримки РФ у її війні проти України. Немає жодного із таких прикладів!

Натомість ми чуємо й читаємо про випадки, м‘яко кажучи, недипломатичної поведінки окремих послів, яка нічого, крім шкоди, Україні не принесла.

Більшість послів України, на превеликий жаль, просто насолоджуються мирним життям, відсиджуються у країнах свого перебування або ж займаються діяльністю, далекою від дипломатії й своїх функціональних обов‘язків. Чимало таких послів сидять у соцмережах на хвості і моїх колеґ, і відтак ми маємо змогу відстежувати їхню активність, їхні інтереси тощо. Сумне враження…

Зовсім не помітно в дипломатичному просторі й будь-якої діяльності такого важливого, особливо в часі війни, підрозділу дипломатії, як посли з особливих доручень, як спеціальні посланники. У цій ролі мали б використовуватися найдосвідченіші українські дипломати, колишні посли до відповідних проблемних країн і, звичайно ж, колишні міністри закордонних справ, а також колишні президенти України.

Я переконаний, що саме на дипломатичному фронті дуже багато могли б зробити для України у цей важкий час експрезиденти П. Порошенко (фаховий дипломат і колишній міністр закордонних справ), В. Ющенко і навіть Л. Кучма (до речі, де він зараз?).

Або взяти колишніх послів… Наведу лише один приклад: Вірменія не підтримує Україну і є одним із союзників РФ. Я більше, ніж упевнений, що залучення колишнього посла України у Вірменії Олександра Божка до човникової дипломатії у якості спеціального посланника або посла з особливих доручень помітно позначилося б на позиції Вірменії. Стверджую це, знаючи О. Божка упродовж десятків років.

Біда тільки в тому, що замість того, щоб політичних опонентів перетворювати на союзників і соратників на дипломатичному фронті, В. Зеленський перетворює на ворогів. Особиста лояльність «кварталівського» штибу для нього, схоже, набагато важливіша, ніж доля України.

Олександр Мережко

Тут ще треба додати, що на дипломатичному видноколі ніяк не проявляє себе Комітет Верховної Ради України з питань зовнішньої політики та міжпарламентського співробітництва на чолі з цілим доктором юридичних наук і професором Олександром Мережком (на фото). Ось перелік членів Комітету: Михайло Ананченко, Марина Бардина, Соломія Бобровська, Святослав Вакарчук, Ірина Геращенко, Марія Іонова, Юлія Льовочкіна, Григорій Немиря, Ольга Руденко, Олена Хоменко, Святослав Юраш, Єлизавета Ясько.

Для цього профільного комітету відкривається безмежне поле діяльності через співробітництво із законодавчими органами країн, які потребують особливої уваги з погляду обговорюваної нами теми. З огляду на персональний склад, щоправда, успіхи цих законотворців на дипломатичній ниві будуть сумнівними. І це також має викликати занепокоєння.

Як наслідок сказаного вище, Україна залишається безініціативною в дипломатичному просторі. Нагадаю, що засідання Ради Безпеки ООН з питань, пов‘язаних із війною Росії проти України, були ініційовані не Україною, а… самою країною-аґресором. Парадокс?

Та ні! Ще 2014 року Україна мала б ініціювати скликання самміту країн-підписантів Будапештського меморандуму. Це не було зроблено, і причиною було політичне керівництво України. На моє переконання, актуальність цього самміту залишається. І не тільки через порушення Росією меморандуму вісім років тому, але й у зв‘язку з нинішнім ядерним шантажем з боку Росії.

А ще — з формату Будапештського меморандуму, на моє глибоке переконання, має виходити ініціатива Гельсінки-2 — перегляду і оновлення Договору про безпеку і співробітництво в Європі та й — додам — у цілому світі, про що я не писав раніше (більше тут: Будапештський формат: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 294 с.).

Інформаційний фронт

Ще більшою мірою, ніж на дипломатичному фронті, Україна програє на фронті інформаційному. На цю тему я писав уже набагато більше, довше і частіше як експерт у галузі журналістики, засобів масової інформації, контрпропаганди і спецпропаганди (більше тут: Україноцентризм, журналістика і система ЗМІ: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 449 с.).

На підставі усього написаного мною раніше, на жаль, можу констатувати: Україна катастрофічно програє в інформаційному просторі, причому і на внутрішньому, і на зовнішньому напрямах.

Почавши з ліквідації проросійських телеканалів Медведчука-Козака, продовживши забороною інших оліґархічних каналів (також загалом проросійських), чинна влада України створила подобу чогого начебто нового, що дивним чином пригрілося біля телеканалу Ігоря Коломойського, працевлаштувавши практично всіх проросійських журналістів і медіаменеджерів з колишніх ресурсів того ж Медведчука-Козака, Ахметова та ін.

Україноцентричної системи ЗМІ або бодай натяку на неї так і не створено. Ця тема навіть не обговорюється в суспільстві, в журналістсько-медійному середовищі, ба навіть у журналістській науці.

Одним із повних провалів в інформаційній політиці президента Зеленського став телеканал «Дом». Цей телеканал не справив україноцентричного впливу на окуповані від 2014 року Росією терени України. Не став він і потужним ресурсом для протистояння кремлівській пропаґанді та мовлення на російську аудиторію, де могли б проявити свої контрпропаґандистські таланти добре знані на Росії Євґєній Кісєльов, Савік Шустер, Алєксандр Нєвзоров та, зрештою, й українські Дмітрій Ґордон та йому подібні. Натомість «Дом» вийшов модерною реінкарнацією провінційного радянського телебачення.

Жодною мірою українські медія не проявилися на ширших обріях іномовлення. Непогано початий декілька років тому базований в інтернеті англомовний телеканал «Україна сьогодні» (Ukraine Today) завдяки старанням новообраного президента благополучно почив у Бозі. А зараз, у часі повномасштабної війни, він був вельми корисним у просуванні української теми у світовий інформаційний простір. Звичайно, «Ukraine Today» — була б нерівня кремлівському RT («Russia Today»), але все ж краще, ніж нічого…

Останнім часом помічаємо нові з‘яви, закроєні під роботу через соцмережі, — «Україна.юей» («Ukraine.ua»), «Ми — Україна» («We are Ukraine»), «Залишайся з Україною» («Stand With Ukraine») та ін. Переслідуючи суто пізнавальну мету, і то на базовому річні, позбавлені аналітики й глибокого українознавчого закорінення, ці ресурси охоплюють невеликі аудиторії (на багатомільйонному LinkedIn за ними стежать від 9 до 37 тисяч користувачів), переважно українського походження, і української погоди у світовому інформаційному просторі не роблять.

Наскільки нам відомо, Україна не співпрацює і з засобами масової інформації української діаспори, яка має чимало друкованих видань, телерадіостудій та базованих в інтернеті інформаційно-аналітичних ресурсів, зокрема, і в проблемних щодо підтримки України країнах. В масі своїй ці діаспорні ЗМІ розраховані на власне діаспору і, за рідкісними винятками, будь-якого впливу на широкі кола місцевої громадськості не здійснюють. Отож тут є над чим замислитися як в Україні, так і в українському зарубіжжі.

Українське зарубіжжя

Окремо варто застановитися на тому, яку підтримку Україні надає зарубіжне українство і передусім — діаспора. Історично саме діаспора значною мірою впливала на або й визначала політику країн з численними українськими громадами. Приклади: Канада, США, Велика Британія, Німеччина та ін.

У зв‘язку з аґресією Росії проти України від 2014 року ми спостерігаємо значну активізацію діаспорних організацій і груп, які до того не були навіть помічені. Широкомасштабна війна РФ в Україні буквально збурила діаспору. Найбільшою мірою активність діаспори проявилася й продовжує проявлятися у збиранні коштів та гуманітарної допомоги Україні. До цих акцій приєдналася величезна кількість представників автохтонного населення відповідних країн, і це, безумовно, радує.

Не настільки оптимістична картина вимальовується в іншій, можливо, навіть у важливішій царині — у громадсько-політичному тиску на виконавчу й законодавчу владу у зарубіжних країнах із великими українськими діаспорами.

Так, українські діаспорні орґанізації й групи активістів чи навіть окремі активісти влаштовували і влаштовують різного роду протестні заходи — пікетування, демонстрації, мітинґи тощо. Цих заходів було влаштовано чимало в багатьох країнах світу, але вони, на жаль, виявилися малоефективними.

Наприклад, ми сподівалися, що з початком широкомасштабної війни Росії в Україні перед посольствами РФ в різних країнах світу будуть багатотисячні й тривалі у часі протести. Ми закликали закордонних українців проявити свою активність і готові були коррдинувати ці заходи.

Сумно констатувати, але з пісні слова не викинеш: влаштовувані українцями протестні заходи не були багатолюдними і практично не охоплювали широку громадськість відповідних країн. Причиною було те, що орґанізатори й координатори заходів, іґноруючи наші рекомендації, влаштовували флешмоби, інсценування й просто багатолюдні виходи на вулиці заради розваг («to have fun», як висловився один із лідерів УККА). А деякі заходи обернулися самопіаром самих організаторів.

Один амбітний активіст, який роки тому поставив собі за мету згуртувати цілий мільйон українців на підтримку України, відмовившись від співпраці із іншими, спромігся на соцмережеву групу з 50 тисяч осіб. Під час недавнього влаштованого ним заходу він обіцяв вивести на вулицю 25 тисяч людей, а вийшло, можливо, лише 25, про що свідчило поширене ним у мережах фото.

З печального досвіду маніфестацій на підтримку України можна назвати українські заходи в німецькому Берліні, де вони зіткнулися із значно чисельнішими й потужнішими заходами проросійських сил. Останні продовжують просувати в німецьке суспільство антиукраїнські настрої, а українська діаспора в Німеччині знизила свою активність і не бореться за те, щоб Німеччина залишалася послідовним союзником України.

Найбільше ж наше занепокоєння викликає надзвичайно низька активність або й бездіяльність українських спільнот у проблемних країнах, тобто в країнах, які не підтримують Україну і тісно співпрацюють з Росією.

Наприклад, у Бразилії історично була й залишається одна з найчисельніших українських діаспор. На жаль, ми не спостерігаємо навіть намагань місцевої української громади згуртуватися, просувати у бразильське суспільство проукраїнський порядок дня й чинити тиск на уряд і парламент Бразилії, щоб спонукати їх до підтримки України або хоча б до послаблення співпраці з Росією.

Вихідці з України складають чи не найбільший відсоток у суспільстві держави Ізраїль. Звісно, більшість із них не вважають себе українською діаспорою в Ізраїлі, але це аж ніяк не обрізає їхнього українського коріння. При всьому цьому Ізраїль знаходиться серед держав, які не підтримують Україну — ні формально (заявами), ні фактично (наданням відповідної матеріальної чи фінансової допомоги). Як і в Німеччині, тут є сильне проросійське лоббі. Та й російська пропаґанда загнала глибоко в мізки антисемітизм українців, які на виборах 2019 року «завдяки» своєму «антисемітизмові» вибрали на президента чистокровного, стовідсоткового єврея.

Прикметно, що й Світовий Конґрес Українців, який позиціонує себе як орґанізатора й координатора громадської діяльності в українській діаспорі та обличчям понад 20 мільйонів закордонних українців, абсолютно нічого не робив, не робить і не має наміру бодай щось робити у тих країнах світу, де компактно проживають українці і які не підтримують Україну в її боротьбі з російським агресором.

Втім, на які результати за участю СКУ можна розраховувати в таких країнах, як Мексика, Бразилія, Індія, В‘єтнам чи Китай, коли навіть у країнах з найпотужнішими діаспорними орґанізаціями (Канада й США), маючи тісні контакти із виконавчими та законодавчими владами, але заніколивши себе нікчемними флешмобами, «інспекторськими» турами (зокрема, у складі супроводу політиків) та складаннями численних заяв із занепокоєннями, СКУ забракло снаги домогтися, щоб уряди Канади й США визнали РФ державою-терористом або державою-спонсором тероризму.

Що вже й говорити про аналоґічну роботу в Німеччині чи Франції, якщо лідерам СКУ забракло сміливості, духу чи бозна чого, щоб додати свої підписи до уже підписаного сотнями людей із 30 країн світу (не тільки українцями!) Звернення, ініційованого іншою орґанізацією — Рухом Світового Українства, в якому заклик до визнання Росії державою-терористом вписано як найперша вимога. Схоже, що цих людей цікавлять лише українські ордени, імпрези та фуршети, але аж ніяк не доля України.

Українську владу, хто не був би її очільником — Янукович, Порошенко чи Зеленський, співпраця з такими невибагливими партнерами цілком влаштовує.

Оця підступність номенклатурних діаспорних орґанізацій щодо України, їхнє марнославне загравання з українськими й зарубіжними політиками й спонукало нас шукати нових шляхів і способів консолідації українського суспільства й українського зарубіжжя в рушійну силу українського державотворення (більше тут: Світове українство — рушійна системних змін в Україні: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 309 с.).

Ці пошуки викристалізувалися в ідею Руху Світового Українства. В Україні й на всіх континентах, в усіх країнах світу, де є бодай один україноцентричний українець, ми будемо максимально активні в роботі для блага України й для успіху української справи.

Реліґійний фронт

Попри те, що в усіх цивілізованих країнах світу церква відокремлена від держави, українські церкви відіграють помітну роль у процесах українського націєтворення й державотворення.

Повернення українського православ‘я під омофор Вселенського Патріарха вселяло надію на створення єдиної Української Православної Церкви з Київським Патріархом на чолі. Це питання можна і треба було розв‘язати системно — раз і назавжди. Але українці не були б тоді українцями, для яких важливіше чинити ситуативно і йти до мети якомога довшим шляхом.

Об‘єднання українського православ‘я не сталося. Перш за все, процес пішов не так в Україні: Православна церква України не об‘єднала православних в Україні, оскільки УПЦ МП так і не була (1) ліквідована — якщо не відміною реєстрації за екстремістську діяльність (для цього є більше, ніж достатньо, підстав, — була б лише політична воля) або (2) перереєстрована як частина (філія) іноземної церковної орґанізації — РПЦ МП в Україні (для такого рішення також потрібна лише політична воля).

Друга проблема — набуття статусу метрополії, а не патріархату. Це стало формальним приводом для демаршу патріарха Філарета. Заглиблення в цю проблему наразі не так і важливе.

Є ще й третя проблема, до якої спричинився сам Вселенський Патріарх і яка, очевидно, пов‘язана з другою. ПЦУ як метрополія Вселенського патріархату, як відомо, обмежена діяльністю виключно на теренах України. Відтак українське православне зарубіжжя, хоч і перебуває під омофором того ж Вселенського Патріарха, не було об‘єднане в одну церкву з Україною. І це суперечить прагненню православних українців, які ще 1990 року обравши на патріарха УАПЦ митрополита Мстислава, заявили про бажання мати єдину Українську Помісну Церкву.

Вжита вище назва — не моя вигадка. Це — один із варіантів назви церкви, про яку мріяли не тільки українські православні, але й українські католики. Адже передбачалося, що у лоно Української Помісної Церкви з часом повернуться і українські грекокатолики, тобто католики східного обряду.

Зараз склалася така ситуація, що вже практично неможливо прогнозувати, що з усього цього вийде. Чому? Можна, звичайно, кивати на «руку Москви», яка, безумовно, до всього цього приклалася. Але більшу провину я все-таки поклав би на бездумних, короткозорих і марнославних українських політиків та церковних діячів.

Війна Росії в Україні якраз і проявила їхні помилки, а можливо — і злочини. УПЦ МП є одним із воєнних злочинців у цій війні, але навіть очевидність цього факту не спонукає владу в Україні, виходячи з воєнної необхідності, заборонити цю злочинну орґанізацію.

Дивує тут не тільки «нерішучість» «слуг народу» з президентом України на чолі. Дивує й те, що предстоятелі ПЦУ (митрополит Єпифаній) та УГКЦ (верховний архиєпископ Святослав) не погребували співслужінням з митрополитом УПЦ МП Онуфрієм у Святій Софії Київській на День незалежності України.

Ця ж нерозбірливість предстоятелів українських церков ще раз проявилася у їхньому ставленні до того, як Папа Римський нещодавно сподівано-несподівано публічно висловився з приводу війни Росії в Україні, ставши на бік… Москви, чим поставив масний хрест на своїй святості.

Поцікавтеся реакцією на висловлювання Папи очільників українських православних та грекокатолицької церков. Усі утрималися, зваживши на право Папи бути непогрішним.

Переважно грекокатолицький за віросповіданням провід СКУ, треба віддати належне, висловив стурбованість, і це добре. Православні ж нагадали, що Папа Франциск замолоду грішив цікавістю до марксизму, пізніше розкаявся і відійшов від марксизму, але марксизм від нього не відійшов. Інші православні ж нагадали, що Путін тримає свої гроші у банку Ватикану, і в такий спосіб куплений Кремлем Папа просто не може думати інакше. Хоч, як держава, Ватикан в знак солідарності з країнами Євросоюзу мав би запровадити щодо РФ в цілому і щодо Путіна зокрема санкції, наклавши арешт на Путінські долари чи євро…

Зараз не на часі навіть мріяти про те, щоб ця ситуація спонукала українськмх грекокатоликів до масового переходу з-під юрисдикції Ватикану в лоно ПЦУ й разом із православними братами та сестрами творити Українську Помісну Церкву. Така церква напевно сприяла б об’єднанню та згуртуванню світового українства навколо творення успішної й квітучої Української Держави.

Але дуже хочеться, щоб українські церкви у зарубіжжі поза молитвами й гуманіторною допомогою Україні взяли активну участь у заходах щодо посилення впливу української діаспори на уряди й парламенти країн свого проживання з тим, щоб масксимально можливо побільшити кількість країн, які підтримують Україну в її боротьбі проти російської аґресії.

Це доволі легко зробити. Повідомте лише патафіянам про можливість додати свій підпис до ЗВЕРНЕННЯ ПРЕДСТАВНИКІВ СВІТОВОГО УКРАЇНСТВА Й НАРОДІВ, ЯКІ ПІДТРИМУЮТЬ УКРАЇНУ Й УКРАЇНЦІВ У ЇХНІЙ СПРАВЕДЛИВІЙ ВІЙНІ ПРОТИ РОСІЙСЬКОГО АҐРЕСОРА.

Чим більше ми вишлемо цих Звернень очільникам урядів і парламентарям країн проживання української діаспори, тим більше ми зможемо вплинути на процес трансформації цих країн у прихильників України.

Вивезення зерна як урок

Недавнє налагодження експорту українського зерна в країни-споживачі за посередництвом Туреччини та ООН навряд чи можна назвати перемогою на зерновому (хлібному) фронті. Це була угода (причому в тому сенсі, який стилістично проявляється в російському «сдєлка»), укладена між відомствами України, Росії й Туреччини, які за інших умов напевно не сиділи б за столом переговорів.

ООН була занепокоєна загрозою голоду в країнах, які не можуть жити без українського хліба і зовсім не вболівала за долю України, навіть не осуджувала аґресію Росії проти України.

Дипломатія спостерігала за процесом збоку. Громадська думка була стриманою й суперечливою. Запам‘яталася чиясь пропозиція, що забезпеченням і убезпеченням вивезення зерна з України мали б не Україна, Туреччина та ООН, а самі країни-імпортери.

У цьому контексті цікаво подивитися, які з країн-імпортерів українського зерна підтримують Україну, а які ні. Нам не вдалося знайти повний список імпортерів зерна з України. Ось 20 найбільших споживачів українського хліба станом на 2016 рік: Єгипет, Іспанія, Китай, Саудівська Аравія, Таїланд, Італія, Індонезія, Нідерланди, Бангладеш, Ізраїль, Туніс, Корея, Лівія, Португалія, Філіпіни, Іран, Марокко, Ліван, Німеччина, Сирія. Скільки українського хліба їдять названі країни, можна побачити на таблиці:

Виділимо з цього переліку країни, які підтримують Україну у війні, яку їй нав’язала Росія: Іспанія, Італія, Нідерланди, Корея, Португалія, Німеччина. Шість країн, тобто 30%.

Решта 14 країн їдять український хліб, але стоять на боці Росії (Китай, Іран, Сирія) або ж із холодною байдужістю спостерігають (Єгипет, Саудівська Аравія, Таїланд, Індонезія, Бангладеш, Ізраїль, Туніс, Лівія, Філіпіни, Іран, Марокко, Ліван), як РФ перетворює Україну на руїну.

Здавалося б, чому президенту й дипломатичному корпусу України не активізуватися б на цьому напрямку? Це напевно не єдиний приклад, який підказує напрям дій для президента і уряду України, а також для ЗМІ та різних міжнародних орґанізацій і орґанізацій української діаспори, які опікуються долею України.

Зверніть увагу на статистику підписантів нашого Звернення. У переліку країн, представлених підписантами, ви можете побачити назви країн, які не підтримують Україну, але в тих країнах є люди (і це переважно не українці!), які поставили свій підпис під нашим досить радикальним Зверненням. Отже, в цих країнах є з ким працювати над тим, щоб змінити позицію відповідних держав на користь України.

Звичайно, це нелегко зробити, але це треба робити. Флешмоби, інсценізації, перефарбовування кольорів прапорів, фестивалі та інші розважальні заходи навряд чи прислужаться цій справі. Тут треба в стукати у двері політиків цих країн. Отож, стукаймо, і нам відчинять!

Володимир Іваненко

Орґанізаційний Комітет Руху Світового Українства,

Український Університетський Клуб

30 серпня 2022 р.

UKRAINIANS WORLDWIDE MOVEMENT MANIFESTO

The imperialist war launched by the Russian Federation against Ukraine and the Ukrainian people brought total ruin and genocide to Ukraine, millions of Ukrainians were forced to leave their homeland and become refugees. A situation has arisen in which the vast majority of Ukrainians live outside the territory of Ukraine. Under these conditions, the creation of the Ukrainians Worldwide Movement initiated by us as a public organization, not connected with any state body of any country, becomes especially relevant.

Ukrainians Worldwide are Ukrainians who live on the territory of modern Ukraine, Ukrainians who live on Ukrainian ethnic lands as part of countries adjacent to Ukraine, as well as Ukrainians of the diaspora who live scattered in other countries of the world.

Ukrainians Worldwide have never been united in a single organization in their entire history.

Now, when the development of an independent Ukrainian State has faced further obstacles in the processes of modern Ukrainian nation-building and state-building, and when Ukraine and Ukrainians are faced with the threat of destruction, we are creating the Ukrainians Worldwide Movement.

First of all, this Movement should unite the efforts of Ukrainocentric aristocratic families, the intellectual elite and the most active passionate part Ukrainians Worldwide as a nucleus around which the entire Ukrainians Worldwide will rally.

The goal and mission of the Ukrainian Worldwide Movement is to become the driving force of systemic structural changes in Ukraine and the development of Ukraine as a successful, rich and flourishing state and an active player in world politics.

Tasks of the Ukrainians Worldwide Movement:

— rallying efforts to influence nation-building and state-building processes in Ukraine;

— consolidation of efforts of Ukrainians abroad to influence public opinion and the governments of their countries of residence in order to increase the effectiveness of their cooperation with Ukraine and Ukrainian society, etc.

The UWM will encourage and support the participation of its members in state authorities at various (local, regional, national) levels.

The UWM will conduct public events and campaigns, carry out educational, informational, cultural, human rights and other types of activities aimed at realizing its mission and achieving its goal.

Membership in the Ukrainians Worldwide Movement is individual. Any Ukrainocentric citizen of Ukraine, a citizen of a state adjacent to Ukraine, which includes Ukrainian ethnic lands, as well as citizens and permanent residents of Ukrainian origin of other countries where Ukrainians live as a diaspora, as well as self-identified stateless persons can become a member of the Movement. Ukrainians, regardless of their political views and beliefs and affiliation to any other public and political organizations.

Individual membership will make it possible to implement the democratic principles of organization and management of the Movement and processes with its participation. Through direct electronic voting, the UWM will be able to elect leaders both in Ukraine and in the diaspora, who will fully represent the interests of Ukrainian society, Ukrainians abroad, and therefore the entire Ukrainians Worldwide.

Such an approach will enable the effective influence of Ukrainians Worldwide on the nation-building and state-building processes in Ukraine, as well as on the support of the sovereignty and territorial integrity of Ukraine by the countries in which the UWM will have powerful organizations.

Aware of the civilizing mission of Ukraine, the UWM will actively act as a promoter, and eventually as one of the leading forces of security and cooperation in the world, and primarily in Europe. In this regard, the UWM will consistently condemn terrorism, oppose the “Russkiy mir” and debunk Russian historical myths that deny the right of the Ukrainian nation to exist and to create its own sovereign state.

The main conditions for joining the Ukrainians Worldwide Movement are:

— Ukrainocentrism;

— command of the Ukrainian language, at least at the everyday level, and the desire to learn it;

— supporting the idea of ​​Ukrainization of Ukraine and raising the level of national consciousness and civic maturity of Ukrainian citizens;

— support for the idea of ​​changing the authoritarian-totalitarian Soviet social system in Ukraine to a social system based on Ukrainian national traditions and customs, etc.

Collective membership in Ukrainians Worldwide Movement is not envisaged. Any Ukrainian organizations in Ukraine and Ukrainian diaspora can cooperate with the Movement through their members, who acquire individual membership in UWM, and support the Movement as sponsors without any obligations of the Movement towards them.

The Ukrainians Worldwide Movement as a permanently structured organization will be formed from primary centers that will unite or grow into organizations at the district or city, regional or national levels.

The Organizing Committee, as a coordinating body, takes over the management of the UWM formation processes before the convocation of the Constituent Congress or Constituent Assembly of the UWM. The Constituent Congress or Constituent Assembly of the UWM will be convened after the Organizing Committee of the UWM registers a sufficient number of individual members and branches in Ukraine and countries with relatively large Ukrainian diasporas, which will enable proper representation from Ukraine and Ukrainians abroad.

In this role, the Organizing Committee:

— will accept applications for individual membership in the UWM;

— will accept founding protocols for registration of primary centers, district, city, regional, national organizations in Ukraine, local, regional and national organizations on Ukrainian ethnic lands in the jurisdictions of countries adjacent to Ukraine and in the countries of settlement of the Ukrainian diaspora;

— will establish and ensure cooperation with various public organizations in Ukraine and in Ukrainian diaspora;

— will represent the UWM in the relations of the UWM with state authorities in Ukraine and countries of compact residence of Ukrainians outside of Ukraine;

— will perform all other tasks of ensuring the activities of the UWM.

The Organizing Committee chooses the song “Oh, in the meadow red viburnum” in its classical arrangement as the anthem of the Ukrainians Worldwide Movement, and the flag is a golden-skyblue cloth with the emblem of the UWM in the middle. (On this occasion, we invite artists-designers to take part in the competition to create the emblem of the UWM.)

Ukrainians Worldwide Movement Organizing Committee


Additional Information:

We ask for the maximum distribution of the Manifesto of the Ukrainians Worldwide Movement and invite you to participate in the discussion in our groups and pages on social networks:

Facebook — Movement of Ukrainians Worldwide

Telegram — Organizing Committee of the Ukrainians Worldwide Movement

Telegram — Ukrainians Worldwide 

Prior to the creation of the website of the Ukrainians Worldwide Movement, the basic materials of the UWM will be published on the website of the Ukrainian University Club, which is one of the initiators of the UWM creation, and current information will be published on the website of the Ukrainian World Information Network as an information sponsor of the UWM.

Donations to the Ukrainians Worldwide Movement Organizing Committee can be made through the Ukrainian University or the Leadership International Foundation by following the links.

Contacts:

The e-mail of the OK RSU is UkrainaInternational@gmail.com.

Text messages can be sent via Viber and WhatsApp to 1-240-4323307 (Please refrain from phone calls. We will call you ourselves if necessary.)

You can read about the concept of the World Ukrainian Movement here: Світове українство — рушійна системних змін в Україні: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 309 с.

* * *

Ukrainians Worldwide Movement Organizing Committee public documents:

2022/01/04 ЗАЯВА УКРАЇНСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТСЬКОГО КЛУБУ Про кризу у Світовому Конгресі Українців та нагальність формування Руху Світового Українства

2022/03/02 РУХ СВІТОВОГО УКРАЇНСТВА | UKRAINIANS WORLDWIDE MOVEMENT – Ukrainian University Club

2022/03/07 ЗАЯВА ОРҐАНІЗАЦІЙНОГО КОМІТЕТУ РУХУ СВІТОВОГО УКРАЇНСТВА | UKRAINIANS WORLDWIDE MOVEMENT ORGANIZING COMMITTEE STATEMENT

2022/03/12 APPEAL BY REPRESENTATIVES OF UKRAINIANS WORLDWIDE & PEOPLE ALL OVER THE WORLD WHO SUPPORT UKRAINE & UKRAINIANS IN THEIR WAR AGAINST RUSSIAN AGGRESSOR – Ukrainian University Club

2022/03/17 ЗВЕРНЕННЯ, ЯКЕ МОЖЕ ВІДІГРАТИ ВИРІШАЛЬНУ РОЛЬ У ДОЛІ УКРАЇНИ – Ukrainian University Club

2022/07/31 ВІД ОРҐАНІЗАЦІЙНОГО КОМІТЕТУ РУХУ СВІТОВОГО УКРАЇНСТВА | FROM UKRAINIANS WORLDWIDE MOVEMENT ORGANIZING COMMITTEE

2022/08/11 RUSSIA’S NUCLEAR TERRORISM MUST BE STOPPED | РОСІЙСЬКИЙ ЯДЕРНИЙ ТЕРОРИЗМ МАЄ БУТИ ЗУПИНЕНИЙ — From Ukrainians Worldwide Movement Organizing Committee | Від Орґанізаційного Комітету Руху Світового Українства

2022/08/12 DECLARING RUSSIA A STATE SPONSOR OF TERRORISM DEPENDS ON YOU – Ukrainian University Club


МАНІФЕСТ РУХУ СВІТОВОГО УКРАЇНСТВА – Ukrainian University Club

МАНІФЕСТ РУХУ СВІТОВОГО УКРАЇНСТВА – Ukrainian University Club

МАНІФЕСТ РУХУ СВІТОВОГО УКРАЇНСТВА

Імперіалістична війна, розв‘язана Російською Федерацією проти України й українського народу принесла в Україну тотальну руїну й ґеноцид, мільйони українців вимушені покинути батьківщину й стати біженцями. Склалася ситуація, за якої переважна більшість українців живуть за межами території України. За цих умов особливої актуальності набуває створення ініційованого нами Руху Світового Українства як громадської орґанізації, не пов‘язаної з жодним державним органом жодної країни.

Світове українство — це українці, які проживають на території сучасної України, українці, які проживають на українських етнічних землях у складі суміжних з Україною країн, а також українці діаспори, які живуть у розсіянні по інших країнах світу.

Світове українство ніколи за всю свою історію не було об‘єднане в єдину орґанізацію.

Тепер, коли розбудова незалежної Української Соборної Держави зіткнулася з черговими перешкодами у процесах сучасного українського націєтворення й державотворення і коли Україна і українці постали перед загрозою знищення, ми створюємо Рух Світового Українства.

Цей Рух передусім має об‘єднати зусилля україноцентричних аристократичних родів, інтелектуальної еліти і найактивнішу пасіонарну частину світового українства як ядро, навкого якого згуртовуватиметься усе світове українство. РСУ об‘єднає десятки мільйонів реальних, а не абстрактних членів.

Мета і місія Руху Світового Українства — стати рушійною силою системних устроєвих змін в Україні й розбудови України як успішної, багатої й квітучої держави та активного гравця світової політики.

Завдання Руху Світового Українства:

— згуртування зусиль для впливу на націєтворчі й державотворчі процеси в Україні;

— консолідація зусиль українців зарубіжжя для впливу на громадську думку та уряди країн їхнього проживання щодо підвищення ефективності їхньої співпраці з Україною та українським суспільством та ін.

РСУ заохочуватиме й підтримуватиме участь своїх членів в органах державноі влади різних (місцевого, реґіонального, національного) рівнів.

РСУ проводитиме громадські заходи й кампанії, здійснюватиме освітньо-просвітницьку, інформаційно-роз‘яснювальну, культурницьку, правозахисну та інші види діяльності, спрямовані на втілення в життя своєї місії і досягнення своєї мети.

Членство в Русі Світового Українства є індивідуальним. Членом Руху може стати будь-який україноцентричний громадянин України, громадянин суміжної з Україною держави, до якої входять українські етнічні землі, а також громадяни й постійні мешканці українського походження інших країн, де українці проживають як діаспора, а також особи без громадянства, які усвідомлюють себе українцями, незалежно від їхніх політичних поглядів і переконань та належності до будь-яких інших громадських і політичних орґанізацій.

Індивідуальне членство уможливить реалізацію демократичних принципів орґанізації та управління Рухом та процесами за його участю. Через пряме електронне голосування РСУ зможе обирати лідерів як в Україні, так і в діаспорі, які будуть повноправно представляти інтереси українського суспільства, українського зарубіжжя, а відтак усього світового українства.

Такий підхід уможливить ефективний вплив світового українства на націєтворчий і державотворчий процеси в Україні, а також на підтримку суверенітету й територіальної цілісності України країнами, в яких РСУ матиме потужні орґанізації.

Усвідомлюючи цивілізаційну місію України, РСУ активно діятиме як промоутер, а з часом і як одна із провідних потуг безпеки і співробітництва у світі, і передусім — у Європі. У зв‘язку з цим РСУ послідовно засуджуватиме тероризм, протистоятиме «русскому міру» й розвінчуватиме російський історичний міф, які заперечують право української нації на існування і на творення своєї суверенної держави.

Головними умовами вступу до Руху Світового Українства є:

— україноцентризм;

— володіння українською мовою бодай на побутовому рівні і прагнення її вивчати;

— підтримка ідеї українізації України й піднесення рівня національної свідомості й громадянської зрілості громадян України;

— підтримка ідеї зміни в Україні авторитарно-тоталітарного радянського суспільного устрою на суспільний устрій, заснований на українських національних традиціях і звичаях та ін.

Колективне членство в Русі Світового Українства не передбачається. Будь-які українські орґанізації в Україні й українському зарубіжжі можуть співпрацювати з Рухом через своїх членів, які набувають індивідуальне членство в Русі, й підтримувати Рух як спонсори без будь-яких зобов‘язань Руху щодо них.

Рух Світового Українства як тривко структурована орґанізація формуватиметься із первинних осередків, які об‘єднуватимуться або переростатимуть в орґанізації районного чи міського, обласного чи реґіонального та національного рівнів.

Організаційний Комітет як координаційний орґан бере на себе управління процесами формування РСУ до скликання Установчого Конґресу чи Установчої Асамблеї РСУ. Установчий Конґрес чи Установчу Асамблею РСУ буде скликано після того, як Орґкомітет РСУ зареєструє достатню кількість індивідуальних членів і осередків в Україні та країнах з відносно великими українськими діаспорами, які уможливлять належне представництво від України й українського зарубіжжя.

У цій ролі Орґкомітет:

— прийматиме заяви на індивідуальне членство в РСУ;

— прийматиме для реєстрації засновні протоколи первинних осередків, районних, міських, обласних, національних орґанізацій в Україні, місцевих, регіональних та національних орґанізацій на українських етнічних землях в юрисдикціях суміжних з Україною країн та в країнах розселення української діаспори;

— налагоджуватиме й забезпечуватиме співпрацю з різними громадськими орґанізаціями в Україні та в українському зарубіжжі;

— представлятиме РСУ у стосунках РСУ із орґанами державної влади в Україні та країнах компактного проживання українців за межами України;

— виконуватиме усі інші завдання забезпечення діяльності РСУ.

Орґкомітет обирає як гімн Руху Світового Українства пісню «Ой, у лузі червона калина» в її класичному оранжуванні, а прапор — золотаво-блакитне полотнище з емблемою РСУ посередині. (При цій нагоді запрошуємо художників-дизайнерів узяти участь у конкурсі на створення емблеми РСУ.)

Орґанізаційний Комітет Руху Світового Українства


Додаткова інформація:

Просимо максимального поширення Маніфесту Руху Світового Українства і запрошуємо до участі в обговоренні у наших групах та сторінках у соцмережах:

Фейсбук — Рух Світового Українства

Телеґрам — Орґкомітет Руху Світового Українства

Телеґрам — Світове Українство

До створення вебсайту Руху Світового Українства засадничі матеріали РСУ публікуються на сайті Українського Університетського Клубу, який є одним із ініціаторів створення РСУ, а поточна інформація — на сайті Української Світової Інформаційної Мережі як інформаційного спонсора РСУ.

Пожертви для Орґкомітету Руху Світового Українства можна скласти через Український Університет або Міжнародну Фундацію Лідерства, перейшовши за посиланнями.

Контакти:

Елетронна пошта ОК РСУ — UkrainaInternational@gmail.com.

Teкстові повідомлення можна надсилати через Viber та WhatsApp — на номер 1-240-4323307 (Будь ласка, утримайтеся від телефонних дзвінків. У разі потреби ми зателефонуємо вам самі.)

Про концепцію Руху Світового Українства можна прочитати тут: Світове українство — рушійна системних змін в Україні: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 309 с.

Публічні документи Орґанізаційного Комітету Руху Світового Українства:

2022/01/04 ЗАЯВА УКРАЇНСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТСЬКОГО КЛУБУ Про кризу у Світовому Конгресі Українців та нагальність формування Руху Світового Українства

2022/03/02 РУХ СВІТОВОГО УКРАЇНСТВА | UKRAINIANS WORLDWIDE MOVEMENT – Ukrainian University Club

2022/03/07 ЗАЯВА ОРҐАНІЗАЦІЙНОГО КОМІТЕТУ РУХУ СВІТОВОГО УКРАЇНСТВА | UKRAINIANS WORLDWIDE MOVEMENT ORGANIZING COMMITTEE STATEMENT

2022/03/12 APPEAL BY REPRESENTATIVES OF UKRAINIANS WORLDWIDE & PEOPLE ALL OVER THE WORLD WHO SUPPORT UKRAINE & UKRAINIANS IN THEIR WAR AGAINST RUSSIAN AGGRESSOR – Ukrainian University Club

2022/03/17 ЗВЕРНЕННЯ, ЯКЕ МОЖЕ ВІДІГРАТИ ВИРІШАЛЬНУ РОЛЬ У ДОЛІ УКРАЇНИ – Ukrainian University Club

2022/07/31 ВІД ОРҐАНІЗАЦІЙНОГО КОМІТЕТУ РУХУ СВІТОВОГО УКРАЇНСТВА | FROM UKRAINIANS WORLDWIDE MOVEMENT ORGANIZING COMMITTEE

2022/08/11 RUSSIA’S NUCLEAR TERRORISM MUST BE STOPPED | РОСІЙСЬКИЙ ЯДЕРНИЙ ТЕРОРИЗМ МАЄ БУТИ ЗУПИНЕНИЙ — From Ukrainians Worldwide Movement Organizing Committee | Від Орґанізаційного Комітету Руху Світового Українства

2022/08/12 DECLARING RUSSIA A STATE SPONSOR OF TERRORISM DEPENDS ON YOU – Ukrainian University Club


UKRAINIANS WORLDWIDE MOVEMENT MANIFESTO – Ukrainian University Club

UKRAINIANS WORLDWIDE MOVEMENT MANIFESTO – Ukrainian University Club

UKRAINIAN UNIVERSITY CLUB STATEMENT | ЗАЯВА УКРАЇНСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТСЬКОГО КЛУБУ

ENG | УКР

UKRAINIAN UNIVERSITY CLUB STATEMENT

On Russian Federation Threats To The World

Never before has the world come so close to a nuclear disaster as it is now because of the Russian Federation, which has launched a large-scale war against Ukraine and, losing its advantage, is using the captured Zaporizhia NPP to blackmail Europe and the whole world.

Nuclear blackmail, which can become fatal at any moment, is only part of the Russian Federation’s aggressive strategy. The problem is the very existence of the Russian Federation as an empire, and it is no longer possible to solve this problem by expressions of concern, persuasion and other methods of diplomatic influence on the aggressor.

Throughout its history, Russia (Muscovy) waged exclusively wars of aggression. It launched more than twenty wars against Ukraine alone. In the guise of the Soviet Union, Russia aspired to world domination, threatening to “inflame the world fire”. The Second World War, unleashed by the Soviet Union in collusion with Nazi Germany, became such a conflagration.

Today, the Nazi Russian Federation declares that its interests “have no borders”. The Russian historical myth, which began with the appropriation of the Rus’-Ukraine’s name and historical heritage, is now being supplemented by Moscow with an encroachment on world history, on the Mediterranean civilization, to which it has never had anything to do.

Pushing its boundaries as an empire or the influence of its “Russkiy mir” (“Russian world”), Moscow “liberated” the captured territories from autochthonous ethnic groups and ethnic communities, forcibly assimilating them or physically exterminating them so that there was not even a mention of the culture of those ethnic groups.

Russia’s current war in Ukraine proves that Moscow is purposefully erasing Ukrainian cities and villages from the face of the earth, committing atrocities in the occupied territories and pushing Ukrainians out of Ukraine, destroying Ukrainian culture and planting its “Russkiy mir”.

Here it should be recalled that it was the Russian Empire that became the birthplace of individual and mass terror. The Bolsheviks, led by Lenin, introduced total terror, committing atrocities that world history had not known before, using, in particular, such tools as artificial famine (Holodomor), concentration camps, and mass deportations of entire nations (for example, the northern Caucasus peoples, Crimean Tatars, etc.).

In parallel with nuclear blackmail, the Russian Federation is currently blackmailing the world by blocking the export of Ukrainian grain, causing the threat of famine in countries importing grain from Ukraine, deporting hundreds of thousands of Ukrainians from the occupied territories to remote regions of the Russian Federation, etc.

It is obvious that after absorbing Ukraine, Russia would not stop its expansion, and this should be realized in the European Union, in North America and in all other parts of the world. Fortunately for Europe, Ukraine stopped the Russian onslaught thanks to modern weapons provided by the civilized countries of the world.

So, the problem is not so much Russia’s war in Ukraine, but the Russian Federation itself as a subject, and the civilized world should think about the systematic solution of this problem.

What do we see as ways to solve this problem?

1. Immediate recognition of the Russian Federation as a terrorist state and sponsor of terrorism. On this occasion, it should be said that the terrorist nature of the already recognized as such — the DPRK (North Korea), Cuba, Iran and Syria — is historically a creation of Moscow. By the way, communist China was also created by Moscow’s efforts.

2. Complete isolation of the Russian Federation from the civilized world using diplomatic, political, economic, cultural and other means. Locked in the borders of its aggressive country, Russian society will finally stop worrying about the enviable life of its neighbors and deal with its own internal problems. This should be facilitated by depriving the Russian Federation of membership in all international organizations as soon as possible.

3. Complete disintegration of the Russian Federation as an empire. To this end, the civilized world would do well to stimulate liberation movements in those conditionally autonomous subjects of the Russian Federation that have preserved their ethnic identity, national culture and language through the appropriate diasporas.

4. Demilitarization of Russia. Russia’s war in Ukraine revealed the weak points of the military power inherited by the Russian Federation from the USSR. The weakening of the Russian Federation as a result of this obviously unsustainable war makes possible both the general and nuclear disarmament of Russia.

5. Fighting Russian propaganda. Fulfillment of the above conditions will drastically reduce the spread and influence of Russian propaganda. We consider it extremely important to strengthen the civilized countries of the world Mass Media broadcasting in both in Russian and in the languages of the subjects of the Russian Federation.

6. Debunking the Russian historical myth and popularizing a new scientifically based concept of the history of Russia as an empire. The world’s intellectual elite should review and rethink their vision of Russia as a phenomenon, actually imposed on the world by Russian emigration.

7. Revising and updating the Helsinki Agreements (Helsinki-2) and establishing a new order of strengthening security and cooperation in Europe and throughout the world. Europe and the world must protect themselves from the threat of the Russian Federation and similar terrorist states. Subduing Russia will automatically remove the question of smaller terrorist states and sponsors of terrorism.

In this context, we consider the demands expressed in the Appeal initiated by the Ukrainians Worldwide Movement Organizing Committee to be legitimate, and we propose to actively popularize them and implement them.

We also call on the world’s intellectual elite to cooperate in debunking the Russian historical myth, in developing a new concept of Russian studies, as well as in popularizing the idea of revising the Treaty on Security and Cooperation in Europe.

Ukrainian University Club

August 13, 2022

* * *

ЗАЯВА УКРАЇНСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТСЬКОГО КЛУБУ

Про загрози світові від Російської Федерації

Ніколи досі світ не підходив так близько до ядерної катастрофи, як підійшов тепер через РФ, яка розв‘язала широкомасштабну війну проти України і, втрачаючи перевагу, використовує захоплену Запорізьку АЕС для шантажування Європи й цілого світу.

Ядерний шантаж, який у будь-який момент може стати фатальним, — лише частина аґресивної стратеґії РФ. Проблемою є само існування РФ як імперії, і розв‘язати цю проблему уже не можна висловлюваннями занепокоєння, умовляннями та іншими способами дипломатичного впливу на аґресора.

Упродовж усієї своєї історії Росія (Московія) вела виключно загарбницькі війни. Лише проти України вона розв‘язала понад двадцять воєн. В личині Радянського Союзу Росія запрагла до світового панування, погрожуючи «роздути світову пожежу». Такою пожежею стала Друга Світова війна, розв‘язана Радянським Союзом за змовою з нацистською Німеччиною.

Сьогодні нацистська РФ заявляє, що її інтереси «не мають кордонів». Російський історичний міф, який почався з привласнення назви та історичної спадщини Русі-України, Москва тепер доповнює посяганням на світову історію, на середземноморську цивілізацію, до якої вона ніколи не мала жодного відношення.

Розсуваючи свої межі як імперії чи впливу свого «русского міра», Москва вивільняла захоплені території від автохтонних етносів і етнічних общин, насильно асимілюючи їх або фізично винищуючи, щоб не залишалося навіть згадки про культуру етносів і етнічних груп.

Нинішня війна Росії в Україні засвідчує, що Москва цілеспрямовано стирає з лиця землі українські міста й села, чинячи звірства на окупованих територіях і витискаючи українців з теренів України, знищуючи українську культуру й насаджуючи «русскій мір».

Тут треба нагадати, що саме Російська імперія стала батьківщиною індивідуального й масового терору. Більшовики на чолі з Леніним запровадили терор тотальний, чинячи звірства, яких не знала до того світова історія, застосовуючи, зокрема, такі інструменти, як штучний голод (Голодомор), концентраційні табори й масові депортації цілих народів (наприклад, народів північного Кавказу, кримських татар та ін.).

Паралельно з ядерним шантажем РФ нині шантажує світ блокуванням експорту українського зерна, спричинюючи загрозу голоду в країнах, які імпортують збіжжя з України, депортує сотні тисяч українців з окупованих територій у віддалені реґіони РФ та ін.

Очевидно, що поглинувши Україну, Росія не зупинилася б у своїй експансії, і це мають усвідомлювати в Європейському Союзі, у Північній Америці та й в усіх інших кінцях світу. На щастя для Європи, Україна зупинила російську навалу завдяки сучасному озброєнню, наданому цивілізованими країнами світу.

Отже, проблемою є не стільки війна Росії в Україні, а сама РФ як суб‘єкт, і над системним розв‘язанням саме цієї проблеми, власне, і повинен замислитися цивілізований світ.

Якими бачаться нам шляхи розв‘язання цієї проблеми?

1. Невідкладне визнання РФ як держави-терориста і спонсора тероризму. При цій нагоді треба сказати, що терористична природа уже визнаних такими — КНДР (Північна Корея), Куба, Іран та Сирія, — історично є породженням Москви. До речі, комуністичний Китай також виник стараннями Москви.

2. Повна ізоляція РФ від цивілізованого світу за допомогою дипломатичних, політичних, економічних, культурних та інших засобів. Замкнене у кордонах своєї аґресивної країни російське суспільство нарешті перестане тривожитися завидним життям сусідів і займеться власними внутрішніми проблемами. Цьому має сприяти й якомога скоріше позбавлення РФ членства в усіх міжнародних орґанізаціях.

3. Повна дезінтеґрація РФ як імперії. З цією метою цивілізованому світові годилося б через відповідні діаспори стимулювати визвольні рухи в тих умовно автономних суб‘єктах РФ, які зберегли свою етнічну ідентичність, національну культуру й мову.

4. Демілітаризація Росії. Війна Росії в Україні виявила слабкі місця мілітарної потуги, що її успадкувала Росія від СРСР. Послаблення РФ внаслідок цієї очевидно непідйомної для неї війни уможливлює як загальне, так і ядерне роззброєння Росії.

5. Боротьба з російською пропаґандою.Виконання названих вище умов різко зменшить поширення і вплив російської пропаґанди. Надзвичайно важливим ми вважаємо посилення мовлення засобів масової інформації цивілізованих країн світу як російською, так і мовами суб‘єктів РФ.

6. Розвінчування російського історичного міфу й популяризація нової науково обгрунтованої концепції історії Росії як імперії. Інтелектуальна еліта країн світу має переглянути й переосмислити своє бачення Росії як феномену, фактично нав‘язане світові російською еміґрацією.

7. Перегляд і оновлення Гельсінських домовленостей (Гельсінки-2) та встановлення нового порядку зміцнення безпеки і співробітництва в Європі та й у всьому світі. Європа і світ мають убезпечити себе від загрози РФ та подібних їй держав-терористів. Упокорення Росії автоматично зніме питання про менших держав-терористів і спонсорів тероризму.

У цьому контексті ми вважаємо правомірними вимоги, висловлені у Зверненні, ініційованому Орґанізаційним Комітетом Руху Світового Українства, і пропонуємо активно популяризувати їх та втілювати в життя.

Ми також закликаємо світову інтелектуальну еліту до співпраці у розвінчуванні російського історичного міфу, у випрацюванні нової концепції росієзнавства, а також у популяризації ідеї перегляду Договору про безпеку та співробітництво в Європі.

Український Університетський Клуб

13 серпня 2022 р.

IGNORANCE DOES NOT EXCLUDE LIABILITY

Less than a day after this article was published on the website of the Ukrainian World Information Network (in Ukrainian), I was accused of “dispersing “treason”:

“Even if there is some truth in your post, it doesn’t say anything. Children are not responsible for the actions of their parents, especially for the actions of their grandfathers. Today’s actions of children and grandchildren are important. Therefore, there is no need to look for a cat in a dark room, if it is not there, that is, to dispel “treason”.

This is a view quite typical for the Ukrainian segment in social media. It’s good that there are people who know how to answer such objections:

“… the author does not say a word about the responsibility of children for their parents actions. What I read in this article is simple: an oak tree will not grow from an aspen root. Do not look for betrayal where there is none. I know that the author is one of the real Ukrainians, of whom, unfortunately, there are fewer and fewer now.”

* * *

Olena Zelenska received the Dissident Human Rights Award at the Victims of Communism Memorial in Washington. She talks about this event on her social media page:

“An award for every Ukrainian man and every Ukrainian woman. This is your reward, dear compatriots!

I had the honor of receiving the Dissident Human Rights Award, awarded to the entire Ukrainian people, at the Victims of Communism Memorial in Washington.

Since 2015, the prize has been awarded to activists and dissidents – representatives of enslaved peoples for their courage in defending human rights and freedom. This year, for the first time, it was awarded not to a specific individual, but to the entire people of Ukraine for the “courageous struggle for freedom and against Russia’s aggressive war.”

Although the Memorial is dedicated to the victims of the crimes of communism, it is worth remembering that communism is only one face of totalitarianism.

The system attacking you can be called anything you want. But we can easily recognize totalitarianism by its main features – aggression, violence, complete devaluation of human life.

This is exactly what Ukraine is dealing with in the form of the Russian Federation. Russia has not been called communist for a long time, but Stalin’s methods of governing and enslaving other peoples are still practiced there.

She told those present at the ceremony how Ukrainians pass through Russian filtration camps, how those who do not agree to cooperate with the occupiers are tortured. How our people are forcibly deported to Russia.

Our long-suffering warning to the world: remember that the darkest past easily returns. And in some places it has not disappeared and only pretends to be modern.

This is what today’s award, which I am taking to Ukraine, testifies to”.

* * *

We do not know the family history of Olena Zelenska, and therefore we do not know whether anyone from her family was a victim of Bolshevik and communist repression. The only thing that seriously compromises her is the inclusion of her name in the “Peacemaker” database for reposting on her Facebook page in 2014 a publication from the Russian propaganda resource LifeNews with the following content: “Send a video of the movement of Ukrainian troops. The fee is 15,000 rubles” (for details, see: “Zelenskyi’s wife was brought into the base of the “Peacemaker” for an old repost”).

However, we know that the family of her husband, President of Ukraine Volodymyr Zelenskyi, definitely was not a victim of the Soviet authoritarian-totalitarian regime. On the contrary, representatives of this family were part of the repressive machine of the USSR.

People interested in the biography of the current president of Ukraine found out that the great-grandfather of V. Zelensky, Isaak Abramovych, was a member of the Bolshevik Central Committee since 1918 (see: Zelensky, Isaak Abramovych – Wikipedia).

His paternal grandfather began his service in the ranks of the NKVD, the driver of Stalinist repressions, and probably spent the Second World War in the barrage detachments, and ended up as a colonel of the Ministry of Internal Affairs of the USSR. Google will tell you about the participation of Colonel Zelenskyi in the suppression of the uprising against the Soviet authorities in Kryvyi Rih in the early 1960s (see: “Zelenskyi’s grandfather and the shooting of residents of Kryvyi Rih in 1963 – an unknown story”). While teaching abroad for a long time, the president’s father could have no choice but cooperate with another successor of the NKVD, the KGB; some authors even claim that Oleksandr Zelenskyi retired with the rank of KGB colonel.

From this family tradition, the favorite metaphor of V. Zelenskyi himself – “servant of the people” – which brought him television and film popularity thanks to the main character he created in the TV series of the same name, and which gave the name to his soon-to-be political party and gave him a monomajority in the Verkhovna Rada, giving birth to modern Bolshevism according to historical tradition, according to spirit, and according to real deeds.

I wrote about this back in 2019 in the article “Servant of the people” as a phenomenon”.That the authorship of the metaphor “servant of the people” belongs to Joseph Stalin is known not only to me, but to a broad layer of the older generation of Ukrainian society, who remember this image from school.

The generation of Volodymyr and Olena Zelenskyy’s even at school could not take the image of a “servant of the people” to heart: Soviet history was subjected to a serious revision during the Gorbachev perestroika, so independent Ukraine no longer smelled of the spirit of Stalinism, and post-Soviet Russia under the presidency B. Yeltsin did not tolerate the use of Stalinist traditions in a positive way.

Therefore, V. Zelenskyy could store the “servant of the people” in his memory and stir up his creative imagination only under the influence of his environment, which lived with warm memories of the glorious Soviet past.

At the same time, it is known that in his stage and television appearances, Zelenskyy allowed himself to speak very skeptically and unethically about the Holodomor, arranged by Stalinism in Ukraine in 1932-1933. The millions who died during that Holodomor, as well as during the other two, as well as the prisoners of the Gulag, were the real victims of the Soviet regime.

It is noteworthy that even after becoming the president, V. Zelenskyy discreetly mentions the Holodomor and practically does not mention the Ukrainian victims of the Gulag and the NKVD’s hunt for UPA soldiers or those peaceful residents of the cities and villages of Ukraine who helped the UPA in whatever way they could.

Unnoticed among the victims of communism, the Zelenskyys did not appear among the dissidents either.

I do not think that serious American researchers, including the Victims of Communism Memorial in Washington staff, should know about this and, given this, should refrain from presenting the Dissident Human Rights Award to all Ukrainian people through the hands of the Zelenskyy’s. There are many worthy people in Ukraine who are truly victims of communism and/or dissidents and to whom this award could be handed.

One of the photos from the Victims of Communism Memorial, posted by Ms. Zelenska, shows numbers indicating the years 1930 and 1932. The last date is connected with the Holodomor. It is noteworthy that in those years the USA was not very concerned about the violation of human rights in Ukraine and at the height of the Holodomor even established diplomatic relations with Moscow, officially recognizing the USSR. Just at the same time, Stalin was abetted by the “servants of the people”.

It would be appropriate to remind here that New York Times journalist Walter Duranty, awarded the Pulitzer Prize precisely for the materials he whitewashed the Bolshevik regime, denying the Holodomor, did not see victims of communism or, to put it mildly, violations of human rights in Ukraine.

For thirty years, Ukrainian communities have been creating petitions, agitating public opinion with the idea of canceling the Duranty’s Award and giving it to Gareth Jones. Did the first lady of Ukraine use such a wonderful opportunity to raise this issue at such a high level? It is doubtful that this could have occurred to her or her speechwriters.

Can you imagine how painfully all of the above will be perceived by that part of Ukrainian society, whose families suffer from the unhealed wounds of communism victims (Holodomor, Gulags, etc.) or persecution for dissent (prisons, camps, mental institutions, exile)?

I personally, whose family was affected by the physical Bolshevik massacre for non-proletarian origin, which left my father an orphan when he was still an infant, and the deportation of the entire family of my grandmother’s parents, brother and sisters as kulaks to the distant Urals, and the marks on my father for staying in the occupied territory, for nothing that he was not a collaborator and half of that stay was imprisoned by the Gestapo for sabotage, and on my mother for being taken to forced labor in Germany, and my own dissidence under the supervision of KGB agents from the age of sixteen, which, thanks to fate, did do with no promised prisons, mental facilities, camps, and more than once, all this does not allow me to perceive the awarding of the Dissident Human Rights Award of my people through the mediation of O. Zelenska as a correct and righteous action.

Some kind of blasphemy! And it doesn’t matter whether it was done deliberately, demonstratively or just out of ignorance, unknowingly. Because this is the case when ignorance does not exempt from responsibility. Neither on the American side, nor on the Ukrainian side.

July 20, 2022.

On Topic:

ВЛАДІМІР ЗЄЛЄНСКІЙ І ПЕРСПЕКТИВИ ОБНУЛЮВАННЯ Й ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ

ПРОГРАНІ ВИБОРИ ЯК ОСТАННІЙ УРОК ДЛЯ УКРАЇНИ

ЗАЧАРУВАННЯ Й РОЗЧАРУВАННЯ ОЛЕКСАНДРА ДАНИЛЮКА

«СЛУГА НАРОДА» ЯК ФЕНОМЕН

Author’s Articles & Notes Collections:

Українізація України як факт і фактор системних змін: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2019. — 230 с.

В‘ячеслав Чорновіл як феномен української історії й політики: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2019. — 201 с.

Будапештський формат: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 294 с.

Україноцентризм, журналістика і система ЗМІ: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 449 с.

Світове українство — рушійна системних змін в Україні: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 309 с.

Системні зміни — перспектива для України: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 393 с.

Трансформаційна місія Українського Козацтва: Статті, нотатки — Вашинґтон: Видавництво Україна Інк. — 2021. — 210 с.

Інтелектуальна еліта України як проблема: Статті, нотатки. — Вашинґтон: Видавництво Україна Інк. — 2022. — 729 с.

НЕЗНАННЯ НЕ ВИВІЛЬНЮЄ ВІД ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

Не пройшло і доби після оприлюднена цієї статті на сайті Української Світової Інформаційної Мережі, як мені уже закинули, що я «розганяю “зраду”»:

«Навіть якщо у вашому дописі є частина правди, це ні про що не говорить. Діти не відповідають за вчинки батьків, тим більше, за вчинки дідів. Сьогоднішні вчинки дітей та онуків, це важливо. Тож не потрібно шукати кішку у темній кімнаті, якщо її там немає тобто, розганяти “зраду”».

Це — досить характерний для українського сегменту в соцмережах погляд. Добре, що є й люди, які уміють відповісти на такі закиди:

«…автор ні слова не говорить про відповідальність дітей за вчинки батьків. Те, що я прочитав у цій статті, просте: з кореня осики дуб не виросте. Не шукай зради там, де її немає. Я знаю, що автор — один із справжніх українців, яких, на жаль, зараз стає все менше».

* * *

Олена Зеленська отримала в Меморіалі жертвам комунізму у Вашингтоні Дисидентську правозахисну премію (Dissident Human Rights Award). Про цю подію вона розповідає на своїй сторінці в соцмережах:

* * *

«Нагорода для кожного українця й кожної українки. Це ваша нагорода, дорогі співвітчизники!

Мала честь отримати в Меморіалі жертвам комунізму у Вашингтоні премію Dissident Human Rights Award, присуджену всьому українському народові.

З 2015 року премія присуджується активістам і дисидентам – представникам поневолених народів за їхню хоробрість у відстоюванні прав людини та свободи. Цьогоріч уперше нею відзначили не конкретну особистість, а весь народ України за «мужню боротьбу за свободу й проти агресивної війни Росії».

Хоч Меморіал присвячений жертвам злочинів комунізму, варто пам’ятати, що комунізм – лише одне з облич тоталітаризму.

Система, яка атакує вас, може називатися як завгодно. Але ми легко впізнаємо тоталітаризм за його головними ознаками – агресією, насильством, повним знеціненням людського життя.

Це саме те, з чим в особі РФ має справу Україна. Росія вже давно не називається комуністичною, але там досі практикують сталінські методи управління та поневолення інших народів.

Розповіла присутнім на церемонії, як українці проходять через російські фільтраційні табори, як катують тих, хто не погоджується співпрацювати з окупантами. Як наших людей примусово депортують до Росії.

Наше вистраждане попередження світу: пам’ятайте, що найтемніше минуле легко повертається. А подекуди воно не зникало й лише прикидається сучасністю.

Саме про це й свідчить сьогоднішня нагорода, яку везу до України». 

* * *

Ми не знаємо родинної історії Олени Зеленської, і відтак не знаємо, чи бодай хтось із її родини був жертвою більшовицьких і комуністичних репресій. Єдине, що серйозно компрометує її, — це внесення її імені до бази даних «Миротворець» за перепощування 2014 року на своїй сторінці у Фейсбуці публікації з російського пропагандистського ресурсу LifeNews такого змісту: «Надсилайте відео переміщення українських військ. Гонорар 15 000 рублів» (дет. див.: «Дружину Зеленського внесли в базу “Миротворця” за старий перепост»).

Зате ми знаємо, що родина її чоловіка, президента України Володимира Зеленського жертвою радянського авторитарно-тоталітарного режиму не була. Скорше навпаки — представники цієї родини були частиною репресивної машини СРСР.

Цікаві до життєпису чинного президента України люди докопалися, буцімто прадід В. Зеленського Ісаак Абрамович ще від 1918 року був членом більшовицького ЦК (див.: Зеленский, Исаак Абрамович — Википедия).

Дід по батькові, починав свою службу в лавах рушія сталінських репресій — НКВС, і Другу Світову війну, мабуть, пройшов у загороджувальних загонах, а закінчив полковником МВС СРСР. Гуґл вам підкаже про участь полковника Зеленського у придушенні повстання проти радянської влади у Кривому Розі на початку 1960-х років (див.: «Дід Зеленського і розстріл жителів Кривого Рогу в 1963 — невідома історія»). Тривалий час викладаючи за кордоном, батько президента не міг не співпрцювати з іншим наступником НКВС — КДБ; деякі автори навіть стверджують, що О. Зеленський вийшов у відставку зі званням полковника КДБ.

З цієї родової традиції напевно ж проростає і улюблена метафора самого В. Зеленського — «слуга народу», яка принесла йому телевізійно-кіношну популярність завдяки створеному ним головному образові в однойменному серіалі і яка дала назву його скороспеченій політичній партії та дала йому монобільшість у Верховній Раді, народивши модерний більшовизм за історичною традицією, за духом, та й за реальними ділами.

Я писав про це ще 2019 року у статті «”Слуга народу” як феномен». Що авторство метафори «слуга народу» належить Йосифу Сталіну, відомо не тільки мені, а широкому прошарку старшого покоління українського суспільства, яке пам‘ятає цей образ із шкільної лави. 

Покоління Володимира та Олени Зеленських ще в школі узяти на зуб образ «слуга народу», звісно, не могло: радянську історію було піддано серйозному переглядові під час Горбачовської перебудови, відтак у незалежній Україні духом сталінізму уже й не пахло, та й пострадянська Росія за президентства Б. Єльцина не толерувала використання сталінських традицій у позитивному ключі. 

Отже, В. Зеленському «слуга народу» міг запасти в пам‘ять і збурити творчу уяву лише під впливом того його оточення, яке жило теплими спогадами про славне радягське минуле. 

Разом з тим, відомо, що у своїх сценічних та телевізійних втіленнях Зеленський дозволяв собі вельми скептично і неетично висловлюватися про Голодомор, влаштований сталінізмом в Україні 1932–1933 років. Мільйони загиблих під час того Голодомору, та й під час двох інших, а також в‘язні ГУЛАГУ якраз і були справжніми жертвами радянського режиму.

Прикметно, що навіть ставши президентом, В. Зеленський стримано згадує про Голодомор і практично не згадує українські жертви ГУЛАГУ та полювання НКВС на вояків УПА або тих мирних мешканців міст і сіл України, які чим могли допомагали УПА. 

Не помічені серед жертв комунізму, Зеленські не проявилися і серед дисидентів.

Я не думаю, що серйозні американські дослідники, зокрема й працівники Меморіалу жертвам комунізму у Вашингтоні, мали б знати про це і, з огляду на це, повинні були б утриматися від вручення Дисидентської правозахисної премії всьому українському народові через руки Зеленських. В Україні багато достойних людей, які справді є жертвами комунізму та/або дисидентами і на руки яких можна було б передати цю відзнаку.

На одній із світлин з Меморіалу жертвам комунізму, запощених пані Зеленською, проглядаються цифри, що вказують на 1930 та 1932 роки. Остання дата пов‘язана з Голодомором. Прикметно, що в ті роки в США не вельми переймалися порушенням прав людини в Україні й на піку Голодомору навіть встановили дипломатичні стосунки з Москвою, офіційно визнавши СРСР. Якраз у той же час Сталін прихвостнів «слугами народу».

Тут доречно буде нагадати, що не побачив жертв комунізму чи, м‘якше, порушення прав людини в Україні журналіст газети «Нью Йорк таймс» Уолтер Дюранті, удостоєний Пулітцерівської премії якраз за матеріали, яких він відбілював більшовицький режим, заперечуючи Голодомор.

Упродовж тридцяти років українські спільноти складають петиції, збурюють громадську думку ідеєю анулювати премію Дюранті й передати її Гарету Джонсу. Чи скористалася перша леді України такою чудовою нагодою порушити цю проблему на такому високому рівні? Сумнівно, що їй самій чи її спічрайтерам це могло спасти на думку.

Уявляєте, як болісно усе сказане вище буде сприйнято тією частиною українського суспільства, чиї роди ятрять незагойними ранами жертв комунізму (Голодомори, ГУЛАГи тощо) або переслідування за інакодумство/дисидентство (тюрми, табори, психушки, вигнання)? 

Мені особисто, чий рід зачепили і фізична більшовицька розправа за непролетарське походження, яка залишила мого батька сиротою ще немовлям, і депортація цілої сім‘ї бабиних батьків, брата та сестер як куркулів на далекий Урал, і мітки на батькові за перебування на окупованій території, дарма, що він не був колаборантом і половину того перебування був ув‘язнений Гестапо за саботаж, та матері — за те, що була вивезена на примусові роботи в Німеччину, і моє дисидентство під наглядом аґентів КДБ від шістнадцятирічного віку, яке, спасибі долі, обійшлося без обіцяних, і не раз, тюрми-таборів-психушок, — усе це не дозволяє мені сприймати нагородження Дисидентською правозахисною премією мого народу через посередництво О. Зеленської як правильну і праведну акцію.

Блюзнірство якесь! І байдуже — зроблено це зумисно, демонстративно чи через незнання, невігластво. Бо це — той випадок, коли незнання не вивільнює від відповідальності. Хоч американську сторону, хоч українську.

20 липня 2022 р.

16 ЛИПНЯ В ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

16 липня — знаменний день в історії України. І США. 

1.

16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет України. 

Не бачу потреби з цієї нагоди писати новий текст, а от свою статтю, написану з нагоди тридцятиріччя запропоную для тих, хто її не читав. Та й для повторного читання вона корисна:СУВЕРЕННА УКРАЇНА: ДОСВІД І ПЕРСПЕКТИВИ

Ця стаття увійшла до моєї збірки статей і нотаток «Системні зміни — перспектива для України: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 393 с.».

При цій нагоді варто вам заглянути й сюди: «В‘ячеслав Чорновіл як феномен української історії й політики: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2019. — 201 с.».

У контексті написаного в інших статтях і нотатках мій погляд на місце і роль Декларації про державний суверенітет України набирає більшої повноти і допомагає зрозуміти, що в українському націєтворенні й державотворенні пішло не так.

Сподіваюся, після прочитання ви краще зрозумієте природу руйнівної війни, з якою Москва прийшла в Україну.

Через те, що українці наламали дров між 1990 та 2014 роками, стався ЄвроМайдан 2013 року, який перейшов у те, що з натяжкою називають Революцією Гідності. Наслідок — початок відкритої аґресії Росії проти України. 

Ту аґресію можна й треба було зупинити. Зараз ми знаємо більше, чому того не було зроблено і чому не було задіяно Будапештський формат переговорів. 

У своїх публікаціях я виступив з пропозицією задіяти Будапештський формат як стартовий майданчик для обговорення ідеї Гельсінки-2 для перегляду і оновлення Договору про безпеку і співробітництво в Європі (див.: Будапештський формат: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 294 с.). 

На жаль, ця ідея нікого не зацікавила. Історія давала шанс саме Україні ініціювати цей процес, і від повномасштабної війни Україна була б убезпечена. Та і Європа із США не мали б таких клопотів, як вони мають тепер.

З розв‘язанням Росією війни в Україні ідея перегляду Договору про безпеку і співробітництво в Європі стає все актуальнішою. 

Більше того — оскільки РФ як держава-терорист несе загрозу усьому світові, ми бачимо, що цю країну треба втихомирювати цілим світом. Отож світова спільнота мусить зробити це через ООН, а в разі неможливості цього — поза ООН разом із ліквідацією цієї неефективної орґанізації. 

Ініціативну роль у цій справі має відіграти світове українство, ставши рушійною силою системних змін передусім в Україні (дет. див.: Світове українство — рушійна системних змін в Україні: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 309 с.).

Нашою першою ініціативою в цьому відношенні є «ЗВЕРНЕННЯ ПРЕДСТАВНИКІВ СВІТОВОГО УКРАЇНСТВА Й НАРОДІВ, ЯКІ ПІДТРИМУЮТЬ УКРАЇНУ Й УКРАЇНЦІВ У ЇХНІЙ СПРАВЕДЛИВІЙ ВІЙНІ ПРОТИ РОСІЙСЬКОГО АҐРЕСОРА».

Паралельно з цією акцією іде творення Руху Світового Українства. Цей процес показує нам, як проявляються властиві українцям інертність, обережність, упередженість і т. ін.

2. 

Микола Княжицький нагадав, що саме 16 липня три роки тому, уже за новообраного президента, але ще «стара» Верховна Рада України ухвалила закон про мову.

Симптоматично, що річниця ухвалення закону України про мову припало на межень широкомасштабного вторгнення РФ в Україну. Війна, як торнадо, перетворює Україну на руїну, а мільйони українців змусила міґрувати — у безпечніші області України та за кордон…

Ми пам‘ятаємо, як тоді активно і аґресивно, з викликом, В. Зеленський тримався російської, відкидаючи усе, що символізувало бодай якийсь прояв україноцентричності (Слава Україні! Вишиванка. «Зродились ми…» тощо).

«Слуги народу», зайшовши у ВРУ, зробили спробу скасувати закон про мову. Не вийшло. Закон вистояв. 

Досягнення, обумовлені застосуванням, М. Княжицький перелічив у своєму тексті. Усі вони — формальні, жодного — сутнісного. 

Три роки тому я писав, зокрема, що це — той закон, який породжує ситуації такого штибу: офіціант буде обслуговувати вас вишуканою українською, але я не певний, що він не плюне в тарілку перед тим, як подати вам страву.

В. Зеленський також натренувався говорити «Слава Україні!», звик до вишиванки (хай і не зовсім автентичної), навчився співати «Ще не вмерла…», хоч до «Зродились ми…» й не дійшов. Заслуги закону про мову тут немає — посада зобов‘язує.

Зобов‘язання — те, що робиться з примусу або з безвиході, але аж ніяк не є проявом переконань, світогляду, менталітету. 

Зміни, які за три роки на посаді відбулися із Зеленським, не є свідченням того, що він став україноцентричним. У числених його діях і бездіях я бачу багато ознак того, що він не змінився і мінятися не думає. А це дає підстави вважати, що він навчився добре грати свою роль.

Офіціанти, касири, таксисти та інші представники нижчого класу, звісно, також пристосовуються до обставин і вчаться грати свої ролі. 

А подивіться, якими патріотичними стали журналісти з колишніх проросійських каналів В. Медведчука, які на інших, зокрема — й державних, телеканалах цілком пристойно чешуть українською і досить різко облаюють тих, на кого вони ще вчора рівнялися. 

Можна, звичайно, погодитися з твердженням Княжицького, що радіо й телебачення завдяки мовному законові українізувалося.

Формально — так. Але сутнісно і політика, і законотворчість, і освіта (як загальна, так і вища), і ЗМІ, і бізнеси якими були, такими й залишилися. Навіть якщо вони вигукують «Слава Україні!», співають гімн України й фінансово чи матеріально допомагають ЗСУ, це ще мало про що говорить.

Рівень національної свідомості й громадянської зрілості (відповідальності) українського суспільства залишається досить низьким, і прикладом цього є публічні прояви таких здатних впливати на громадську думку осіб, як Олексій Арестович, Борислав Береза, Дмитро Ґордон та ін. 

Названі особи належать до того прошарку суспільства, які здатні усвідомити свою громадянську відповідальність, але з певних причин навмисно і часто демонстративно поводяться всупереч вимогам того ж закону про мову. 

Але є інший, більший прошарок суспільства, якому потрібна допомога в оволодінні україноцентричними знаннями й, звісно, мовою. У цьому зв‘язку виникає цілком резонне питання: а що за три роки було зроблено, щоб дати загалу суспільства в Україні українознавчі знання й навчити української мови? 

Ухваливши закон про мову, держава подбала про штрафи за його порушення, але палець об палець не вдарила, щоб створити мережу безкоштовних українознавчих шкіл, курсів, гуртків та інших форм освіти й просвіти. Не підставили плече державі й громадські орґанізації «Просвіта» чи товариство «Знання», чиїм статутним обов‘язком є освіта й просвіта дорослих і які, до речі, значною мірою фінансуються з державного бюджету. 

Отже, сутнісно закон про мову можна вважати провальним — його ефективність мінімальна, якщо не нульова, і цей недолік прирівнює його до ранішого закону про декомунізацію, за яким було декомунізовано гранітні й бетонні постаменти, топоніміку, але аж ніяк не те, що робиться в головах громадян України.

Успішно розв‘язати ці проблеми можна було й можна-треба тепер за системного підходу шляхом українізації України (дет. див.: Українізація України як факт і фактор системних змін: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2019. — 230 с.) та створення й підтримку діяльності україноцентричної системи ЗМІ (дет. див.: Україноцентризм, журналістика і система ЗМІ: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 449 с.).

На превеликий жаль, ці ідеї навіть не обговорюються ні на державному рівні, ні в суспільстві загалом, ні навіть в його інтелектуальному середовищі зокрема. Якесь негласне табу накладено на цю тематику.

Мене це не дивує, оскільки я добре розібрався в тому, чому системні зміни в Україні не відбулися за тридцять років незалежності і чому навіть російські ракети й бомби не пробуджують свідомість хоча б інтелектуальної еліти (дет. див.: Інтелектуальна еліта України як проблема: Статті, нотатки. — Вашинґтон: Видавництво Україна Інк. — 2022. — 729 с.).

* * *

Мало не забув… 16 липня в США згадують як день заснування міста Вашинґтон. Ця подія, до речі, пов‘язана з будинком у Джорджтауні, в якому розташоване посольство України в США (дет. див. мою книжку «Ukrainian Washington» (Washington, 2020. 80 p.). Її ще можна замовити. 

У мене все.

Володимир Іваненко

16 липня 2022 р.

NEW MARSHALL’S PLAN | НОВИЙ ПЛАН МАРШАЛЛА

ENG | УКР

NEW MARSHALL’S PLAN

In Lugano, Switzerland, Ukrainian government and world leaders will be discussing a plan for Ukrainian Recovery. Some call it the “New Marshall’s Plan”. 

Participants are going create a real plan that will help Ukraine to win the war, protect people, rebuild infrastructure, and become economically developed country. And this plan needs to be implemented now.

How serious this plan and its discussion should be can be judged from the fact that at the moment neither Ukraine nor Ukrainians abroad are not even discussing the strategy of Ukraine’s victory over the Russian aggressor, and how this victory will be maintained and consolidated.

Given the experience of Ukraine in recent years, it can be concluded that the “new Marshall Plan” can turn into a “Great construction” in the style of the initiatives of the current president of Ukraine V. Zelensky or be reduced to situational reforms in the style of the previous president of Ukraine P. Poroshenko.

In any case, Ukraine will be rebuilt in the coordinate system of the same Soviet authoritarian-totalitarian social system, from which Ukraine cannot escape during the three decades of its 

With such an approach, obviously, with external help, it is already possible to restore the infrastructure, in order to expose it to new destructive blows from the Russian Federation, but Ukraine is unlikely to become an economically developed and successful country. 

Ukraine needs systemic changes, that is, the replacement of the Soviet social system with a qualitatively new social system based on Ukrainian national traditions and customs, with the implementation of the wisdom and best achievements of the most successful countries in the world.

Unfortunately, the idea of systemic changes is not discussed even among the intellectual elite. There is a lot of chatter about “civil society”, but there is not even a hint of any steps to raise the level of national consciousness and civic maturity (responsibility) of this society.

Russia’s war in Ukraine created the prerequisites for the initiation of such social changes, for the systematic Ukrainization of education and science, for the creation of a Ukrainocentric mass media system, for the creation of qualitatively new ideological political parties and movements capable of raising and nominating qualitatively new Ukrainocentric leaders, etc.

All this, unfortunately, remains out of the attention of even the most conscious figures, who instead are actually busy thinking about the possibilities of dispersing financial resources that the richest countries in the world are ready to provide for the reconstruction of Ukraine, which are being destroyed by insane Russian bombings and missile attacks.

And the whole problem boils down to the fact that practically no one is aware of the existential nature of this war both for Russia as the aggressor and for Ukraine as the victim of this aggression.

We can see this in the way how they treat both in Ukraine and abroad the Appeal by representatives of Ukrainians Worldwide and Peoples all over the world who support Ukraine and Ukrainians in their war against Russian aggressor.

Prof. Dr. Volodymyr Ivanenko, Ukrainians Worldwide Movement Organizing Committee Chairman, Ukrainian University Club President

* * *

НОВИЙ ПЛАН МАРШАЛЛА

У Лугано, Швейцарія, український уряд та світові лідери обговорюватимуть план українського відновлення. Деякі називають це «новим планом Маршалла».

Учасники збираються створити реальний план, який допоможе Україні виграти війну, захистити людей, відновити інфраструктуру та стати економічно розвиненою країною. І цей план потрібно реалізовувати зараз.

Цією інформацією на своїй сторінці в LinkedIn поділився Роман Шеремета, доцент економічного факультету Weatherhead School of Management при Case Western Reserve University в США та ректор Американського університету в Києві, Україна.

Наскільки серйозним має бути цей план і його обговорення, можна судити з того, що на даний момент ні в Україні, ні в українському зарубіжжі навіть не обговорюється стратеґія перемоги України над російським аґресором, а тим паче — утримання й закріплення цієї перемоги.

З огляду на досвід України останніх років, можна дійти висновку, що «новий план Маршалла» може перетворитися на «Велике будівництво» у стилі ініціатив чинного президента України В. Зеленського або звестися до ситуативних реформ у стилі попереднього президента України П. Порошенка.

У будь-якому разі Україну будуть відбудовувати в системі координат того ж радянського авторитарно-тоталітарного суспільного устрою, з якого Україна ніяк не може вибратися упродовж трьох десятиліть своєї незалежності.

За такого підходу, очевидно, із сторонньою допомогою уже зараз можна зайнятися відновити інфраструктуру, щоб підставляючи її новим руйнівним ударам з боку РФ, але стати економічно розвиненою й успішною країною Україна навряд чи стане.

Україна потребує системних змін, тобто заміни радянського суспільного устрою якісно новим суспільним ладом, заснованим на українських національних традиціях і звичаях, з імпліментацяєю лосвіду і кращих досягнень найуспішніших країн світу.

На превеликий жаль, ідея системних змін не обговорюється навіть у середовищі інтелектуальної еліти. Є багато балачок про «громадянське суспільство», але немає навіть натяку на бодай якісь кроки для піднесення рівня національної свідомості й громадянської зрілості (відповідальності) цього суспільства. 

Війна Росії в Україні створила передумови для ініціювання таких соціальних зрушень, для системної українізації освіти й науки, для створення україноцентричної системи ЗМІ, для створення якісно нових ідеолоґічних політичних партій і рухів, здатних виховати й висунути якісно нових україноцентричних лідерів та ін.

Усе це, на превеликий жаль, залишається поза увагою навіть найпритомніших діячів, які натомість фактично зайняті думками про можливості розпилювання фінансових ресурсів, що їх найбагатші країни світу готові надати для відновлення зруйнованої безумними російськими бомбардуваннями й ракетними обстрілами Україну.

А вся проблема зводиться до того, що практично ніхто не усвідомлює екзистенційну природу цієї війни і для Росії як аґресора, і для України як жертви цієї аґресії. 

Це ми бачимо по тому, як і в Україні, і за кордоном ставляться до Звернення представників світового українства й народів, які підтримують Україну й українців у їхній справедливій війні проти російського аґресора

Проф. Др. Володимир Іваненко, голова Орґкомітету Руху Світового Українства, президент Українського Університетського Клубу.

On Topic | До теми:

SOVEREIGN & INDEPENDENT UKRAЇNA: EXPERIENCE & PERSPECTIVES – Dr. Volodymyr Ivanenko | Др. Володимир Іваненко

Українізація України як факт і фактор системних змін: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2019. — 230 с.

В‘ячеслав Чорновіл як феномен української історії й політики: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2019. — 201 с.

Будапештський формат: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 294 с.

Україноцентризм, журналістика і система ЗМІ: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 449 с.

Світове українство — рушійна системних змін в Україні: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 309 с.

Системні зміни — перспектива для України: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 393 с.

Трансформаційна місія Українського Козацтва: Статті, нотатки — Вашинґтон: Видавництво Україна Інк. — 2021. — 210 с.

Інтелектуальна еліта України як проблема: Статті, нотатки. — Вашинґтон: Видавництво Україна Інк. — 2022. — 729 с.

APPEARANCE, PR & STRATEGIC THINKING

Three days ago, I posted the following text on my LinkedIn page along with the picture shown above:

“I am not sure that it’s appropriate to be dressed in a t-shirt, plain pants and sneakers for meeting officially high guests dressed in suits with ties. Even during time of war.

The field military uniform is for wearing on battlefield, so that it is comfortable in it on the battlefield, but not at an official political event”.

As you can see, there is nothing categorical in the text, and I confirmed this by using “I am not sure”.

I don’t post such small entries on this site. Such a small note can appear here only as a part of an article of mine if I decide to write on the topic.

This little note within three days was seen by more than 20 thousand people, has caused over a hundred comments that I can’t ignore it, especially since most of these comments are critical, very critical, and some even too critical.

One the forth day my note reached over 250,000 readers and got near 800 comments. This is something!

“Especially during war time bro!!! Maybe more appropriate would be full military uniform, but he is not formerly or presently an army man. So paramilitary casual dress is fully appropriate!
They came during air ride sirens for Love of God Dr Ivanenko”, — wrote Terry Maslack, HVAC Technician.

My answer to this was: “Well… Full paramilitary uniform could be appropriate. He uses a t-shirt and sneakers! T-shirt is an underwear in military or paramilitary uniform. What about sneakers?
Greetings foreign high ranking officials in underwear and sneakers it’s like to demonstrate a disrespect to those guests”.

“well well well, — HVAC Technician replied: — Fyi, you can be disrespectful while wearing a white collar just as you can be respectful while wearing a tee with jeans and sneakers
It’s not the looks but the behaviour that shows respect”.

This message exchange was commented by two other people (one is a software engineer and the other — a sale manager) who wrote in Russian. Of course, in support of Terry Maslack.

The next comment was by a trainer, William (Will) Farrugia: “I think he has more on his mind than correct dress code guys”. It was supported by a builder, Robert McDaniel: “I agree. If it’s one thing Zelenskyy understands better than most people, it’s messaging. The photo makes his point”.

Oleh Havryliuk wrote: “Yep. This guy thinks he can afford anything”. And Taras Romashchenko added: “Yep. This guy thinks he can afford anything”.

“No time for white collars. After victory will shine bespoke suits”, — wrote Evgan Sytnik. “He is cultivating an image”, — Martin C. added.

The following comment belong to Vitalii Opanasiuk who wrote it in Russian: “The point, of course, is not in clothes, but in specific cases.

The military clothes on the President of a warring country do not hurt my eyes. Moreover, I think it is correct and appropriate to the situation.

But at the same time, I feel that suits, ties, golden halls, receptions and other nonsense look somewhat out of place during the third world war.

In the post-modern era
Politicians try to achieve new goals with old methods,
old ways, old unions.

Unfortunately, politicians win and kill everything new and rational.

Putin is at the top of the list of hardened old-style politicians. He has old thinking, old methods, old goals. And he leads his country to the USSR, and to a repetition of the collapse of the USSR”.

Here was a turning point when normal discussion got higher temperatures.

A business analyst named Oleksandr Krasnoshchok went emotionally: “this guy has bigger balls than all of you, haters”. It’s unclear why he decided that the author and previous commentators are haters.

Yegor Anramenkov wrote: “It’s regulated by military charter. The law, not personal preference. So your comment is obsolete and you should check your facts first”. He doesn’t explain why he referred to military charter and whether it’s applicable in this particular situation.

Interesting comment was offered by Oleksii Mashchyts: “The thing is that the war is important. More important than any other. It’s Vital.

The president of a country in war can and should make the right decisions. In my opinion, there is no time for suits.

Also, we should understand that it is not a kind of honor for the president of Ukraine to meet high guests. It is an honor for them to visit Ukraine and support the Ukrainian people in this war for democracy and the safety of Europe.

So, for me, this is the right choice and I believe European leaders understand this and respect it”.

Ruslan Khmelnytsky wrote another emotional comment in Russian: “These high-ranking guests go to Kyiv to promote and resolve their issues, and the president of the belligerent country can meet them at his convenience… if you don’t like it, don’t look…”

My note wasn’t about whether I like it or I don’t.

“In my opinion, he is wearing the coolest costume of all those present”, — Lana Turok commented in Ukrainian. I would agree with this opinion if a protocol officer had negotiated that all guests come up dressed casually…

Ivan Garkavyi, an attorney, wrote: “I’m not sure wether you are the guy who may judge what our president should wear during the war”.

As a lawyer, this commentator could understand that my note wasn’t a judge-mental. That’s why, I said that I am not sure. Also, as a lawyer, Mr. Garkavyi should understand that even a president in situations like this can’t decide on his own how to dress or what to wear. There is a protocol.

“Except that his country is the one being bombed and they are the ones holding back air support that could have saved many of his people. They needed to see real conditions, not compare whose silk ties were prettiest”, — this was written by Cheryl A. Madden, a Historian and Bibliographer.

“You jealous”, — believes Alexander Kuzub. Well… This guy has now idea that my grandmother taught me from my childhood not to be jealous. At the same time, I don’t think that jealousy can be applied to this particular situation.

“I am very surprised to hear criticism of the president of a warring country from a Ukrainian. Dr Volodymyr Ivanenko Are you sure you did not hack your account?”, — this how Oleksandr Zadorozhnyi took and interpreted my note.

Mr. Zadorozhnyi along with those liking his opinion is too critical himself. Impressing thoughts that can help to improve anything is appropriate anytime, and especially during war time.

I know that writings are being carefully read in Ukraine’s Président Office. This note wasn’t an exception. Here is a proof: shortly after the discussed situation, V. Zelenskyy greeted in Kyïv Boris Johnson, and he was not wearing the t-shirt!

I hope that after our discussion Ukraine’s President’s image-makers will dress him up with a decent paramilitary uniform that correspond to his status and the requirements of the diplomatic protocol.

Still, Brent Braun, a consultant, believes that “Who cares? Form over substance! If they make decisions solely on appearances, those are bad decisions”.

Mr. Braun might doesn’t know that the relationship or even interaction between content and form has been part of my professional interests for decades. My note is definitely not about content (and decisions) of meetings. But my note is about the content of president’s appearance.

A similar comment is offered by Anastasiia Bilous: “This is the LEAST important thing you could notice from such an important meeting! Shame on you”. This woman doesn’t realize what actually my note is about.

While I was writing this text, a new video of president Zelenskyy meeting with an American actor, Ben Stiller, came in. Both parties are wearing t-shorts. There is no doubt about this situation. In this case, B. Stiller is the one who counted on V. Zelenskyy’s habits.

Robert N. Justice wrote in his comment: “So far, these international politicians have barely stepped up to match there so called timely or filling committments. Zelensky stands out as a man of the earth. I believe he shouldn’t go out of his way, just yet, especially for Germany chancelor….”

Here, note that there is pathos, which colors the perception of V. Zelensky abroad: “Zelensky stands out as a man of the earth”, — and therefore, according to the commentator, Zelenskyy “shouldn’t go out of his way”. Despite the rules of decency, after all?

“The main thing is what’s inside the wrapper”, — wrote in Russian Andrey Kramskoy.

Sure! Let’s just have a closer look. What’s inside the wrapper (t-shirt)? Good pumped biceps. What we don’t see — a smart and wise statesman with a strong strategic thinking capabilities.

V. Zelenskyy’s actions tell me that is definitely doesn’t match this criteria. That’s why not long ago said on camera that he “has no time to think strategically”. This actually means that he doesn’t even understand that strategic thinking is the most important part of his job as a president. That’s what he is actually paid for. Everything else — whatever he is doing — is secondary. Especially —in the war time.

Unfortunately, commentators don’t get to this point.

“And I don’t think it’s a question of the first importance, — reads the comment by Mikhail Makadziuba: — The issue of primary importance is the supply of weapons on time and in the right quantity, so that Ukrainian civilians do not die. And what suit or no suit the president will wear to receive guests is not important. Get your priorities right. Think less about etiquette and more about people. If these “respected” people had done everything to end the war, none of the civilians of our country would be dying from enemy missiles”.

It’s sad to read a comment by a journalist, Oleksandr Snovyda: “The tie indicates the direction where most men have a “decision center””. I take this as an example of failed black humor.

Some commentators resort to personal attacks without bothering to look at the profile of a person they attack. Here is what an HR professional, Alexandra Olimpiieva, wrote:

“You, as a doctor, had the right to leave the borders of the state and not serve, I wonder, you exercised your right?! It somehow comes out of Baltimore… world politics as well as international law discredited itself at the beginning of this war, where everyone was a guarantor who guarantees nothing — so why are you still thinking about a dress code?
Engage in research instead of spreading subjective unmotivated thoughts among people”.

Here is another ‘funny’ comment by a technical project manager, Sergii Maksiuta: “People in suits and ties at the service of people in T-shirts and shorts (sports pants).
It has always been so — and here is an example. And in fact — don’t care about it at all, our President has a cool outfit and that’s it”.

One more comment in Russian without any idea what actually is being discussed: “Every day, 100-200 of our soldiers die. And how many people die in ties? Zero? Then maybe this is a tribute to our defenders?” Written by Valentin Borys, a software engineer.

“We have a war! What costume? He is dressed correctly. There is no dress code during the war. This is not Versailles for you”, — gets mad at me Alexandra T.

I am always amazed by people who instead of keeping up to the topic do their best to teach others: “Dr Volodymyr Ivanenko, This is not a time for your useless speaches in LinkedIn. Make your own contribution for the Victory of Ukraine. You’re the business owner, please show your personal financial/material/physical contribution?” — cries out a financier, Maksym Zaitsev. Boris Liubich echoes Zaitsev: “you are useless. Untill you’ll wear army uniform”.

M. Zaitsev demands from me: “Dr Volodymyr Ivanenko, the only words, and nothing more. Show us your financial contribution?”. He doesn’t even bother to get interested in what I have already done in the past and what I am doing for Ukraine. Will he understand when I say: everything I earn now goes to the Ukrainian cause? Everything. Zaitsev and his ilk did not add a penny here.

James Landis belongs to those not even understanding what is my post is about: “If your first thought goes to how your President is dressed, perhaps your priorities need to be reevaluated?” “Really?” — I asked him. He replied: “yes, really. Your commander in chief is leading from the front. Perhaps cut him some slack if his choice of attire isn’t up to your standards”.

This is another example when people get into discussion with no idea who they are talking to and what they are discussing. Said…

By the way, J. Landis, like many others, ignored my invitation to add his signature to the Appeal. Eager to talk, but definitely not eager to act.

There are commentators who jump out of nowhere just to slap something pathetic. Such is, for example, Igor Urdenko: “We beleive in our president”. Like on a dollar bill: “In God we trust”.

Something similar wrote Hector Avila: “Why does it matter? The man is fighting for his people and for his country”. It’s an entrepreneur from California, by the way…

Here is a comment by professor Chris Ivory: “They are there to honour him — it would be outrageous if they dressed in fatigues. He is taking precious time out from his work to welcome them. There is no onus for him to return to compliment. A king will meet you in his dressing gown, from his bed or his bath if needs be”.

A junior legal counsel, Denys Kamenchuk wrote: “To provoke people with senseless remarks to the President for his own purpose. Are these your principles? Instead of the usual post asking for support — you annoy people. It looks strange in regards of a person with your achievements”. Zero understanding of the post… Sad…

Iryna Branovska: “Being an Ukrainian and posting such a bullshit? Don’t you dare”. Wow!

I found interesting Alex Polivany’s comment: “Speaking of outfit, it is not a “field military uniform” but tactical one.

But more important:
Is it appropriate to have a beard?
Is it appropriate to be without makeup on the TV as the president?
Is it appropriate to look tired during such meetings?
Is it appropriate to be without body armor while being number 1 on the hit list by “the most powerful man on the earth” according to Time magazine?”

Well… Most people don’t even want to get that far. They think very narrow and simple (or primitive): “It’s a war zone, I would say he is the only one who is dressed correctly” (Stefan Kastler); “He must be ready every single second to respond to any kind of threat. It’s a little bit … uncomfortable in a jacket” (Vladimir Poddubny); “How is it moving to bomb shelter in costume? Much comfortable? This photo says a lot” (Taras Semeniako); “And what sort of military apparel are you wearing while you’re fighting the Russians?” (Peter R.)…

Ryan Duff just added his comment saying: “I think it’s a bold statement “At this time of crisis, I don’t have the luxury of dealing with frivolous issues like how I look.” He is also saying he will not put on a military uniform and portray himself as a military dictator”.

Thank you for reminding these words of V. Zelenskyy. Whatever he says should be understood as opposite of what he is saying. That’s one of his habits…

Against this background, the most striking comment was written by Vladimir Tikhomirov — an accountant and analyst from Moscow, Russia who actually showed how V. Zelenskyy’s dressing habits can be interpreted by the enemy he is fighting with: “It’s PR. Otherwise none would notice that he regularly visits gym”.

It’s time to make a conclusion: Ukraine’s president is indeed very busy and has no time to get shaved, dressed approximately, and even to think strategically. But the gym is sacred for him. Even during the war.

June 20–21, 2022.

On Topic:

УКРАИНА, ГРУЗИЯ И ТАИНСТВЕННЫЕ СТРАНИЦЫ ИСТОРИИ

Цей матеріал було написано десять років тому і опубліковано на моїх ресурсах, які були знищені моїм «друзями» й «доброзичливцями». Звісно, текст цей зберігся на моєму комп’ютері. Ґуґл зберіг його у своїй пам’яті за публікацією від 23 лютого 2012 року на сайті «Грузия Online». Щоб актуалізувати цей текст, я перепублікую його на своєму особистому сайті.

Пишу эти заметки на русском языке с надеждой, что они привлекут внимание возможно более широкого круга заинтересованных в затронутой теме лиц.

В течение довольно продолжительного времени среди моей американской клиентуры числится женщина по имени Зинаида Деменко. Все, что я знал о ней до недавнего времени, это то, что жила она с семьей то в Грузии, то в Украине, то в США. Фамилия указывала на украинские корни. Проживание в Грузии меня не удивляло: много известных мне украинцев жило и работало в Грузии, начиная от Леси Украинки с ее мужем К.В. Квиткой и кончая моим двоюродным дядей. Краткие, скупые разговоры, когда мы занимаемся делом, не давали возможности узнать друг друга лучше.

И вот на днях, опять занимаясь нашим обычным делом и по ходу болтая о том о сем, я ненароком бросил какую-то фразу, затрагивающую тему украинских грузин. Мы заговорили о Давиде Гурамишвили, который когда-то переехал в Украину с двумя сотнями семей своих крестьян. Я вспомнил о знаменитейшем украинском скульпторе и кинорежиссере Иване Кавалеридзе, который, собственно, и вышел из этих крестьян. Естественно, я рассказал моей собеседнице о тех грузинах, с которыми мне лично посчастливилось не просто общаться, но и установить дружеские отношения (как, например, Рауль Чилачава).

Зинаида очень внимательно меня слушала, и тут же призналась, что интерес к грузинской тематике у нее совсем не праздный. Она сказала, что с Украиной ее связывают родители… приемные, а на самом деле она – грузинка, и очень заинтересована в том, чтобы разыскать свои корни. Я попытался заверить ее, что Грузия – страна маленькая и что родственников будет нетрудно разыскать. И в качестве примере рассказал ей о судьбе уже покойного моего старшего коллеги Константина Партеновича Кухалашвили.

Судьба свела меня с К. Кухалашвили на факультете журналистики Киевского университета имени Т.Г. Шевченко, куда он пришел работать после выхода на пенсию с государственной должности. Пришлось ему побывать министром кино Украины, а перед тем занимать высокую должность в ЦК КПУ, а перед тем устанавливать советскую власть в западных областях Украины. Константин Партенович блестяще владел украинским языком, хотя на русском говорил с традиционным грузинским акцентом, а грузинского не знал вообще. Именно превосходный украинский язык и грузинское происходжение пару раз спасали ему жизнь в Западной Украине, где бандеровцы ставили его к стенке, чтобы расстрелять как ставленика советской власти: не поднимались руки народных мстителей на грузина с отменным знанием украинского.

Меня лично с Константином Партеновичем объединял интерес к Лесе Украинке. В свое время он написал и защитил диссертацию о Лесе Украинке и издал монографию на украинском языке «Леся Украинка – публицист» (Киев, 1965. – 248 с.). А теперь мы работали на одной кафедре, и ему предстояло выступить в качестве второго оппонента на защите моей диссертации «Мастерство и новаторство Леси Украинки как литературного критика и публициста» (1984). Естественно, у нас было немало разговоров на кафедре. А однажды Кухалашвили пригласил меня на свою дачу в поселке для компартийных и правительственных чиновников Конча-Озерная под Киевом. Уже не помню, как долго мы просидели у его письменного стола и у стола обеденного, но хорошо помню, как мы два или три часа бродили про приднепровским лугам и разговаривали.

Собственно, я больше слушал. Константин Партенович был ровестником моего отца, и судьба его во многом была схожа на судьбу моего отца. В годы гражданской войны двухлетний Константин Кухалашвили лишился родителей (моему отцу тоже было два года, когда не стало его отца и моего деда Василия). Где жили его родители и чем они занимались, где и при каких обстоятельствах родился он сам, конечно, К. Кухалашвили не имел ни малейшего представления. Все, что он знал о своем детстве, так это – детский дом в Одессе, и что его становление пришлось на годы украинизации. Поэтому он так хорошо владел украинским. Уже потом он сообразил, что фамилия у него грузинская, а стало быть и он сам хотя бы наполовину – грузин.

Ну, а потом у него было довольно успешное продвижение по партийно-советской лестнице, и ему было не до того, чтобы копаться в своем прошлом и искать свои корни. Впрочем, это в Советском Союзе и не поощрялось. Проявлять же активность «в свободное от работы время» было даже рискованным: а вдруг раскопаешь что-то такое, чем себе же и навредишь (например, дворянское происхождение, высокое положение дедушки или проживание за границей дяди или тети). Поэтому, как и подавляющее большинство, советских граждан, К. Кухалашвили предпочитал не ворошить прошлое. Но судьба все-таки распорядилась по-другому.

Как компартийный функционер довольно высокого ранга, К. Кухалашвили получил право на отдых в цековском санатории в городе Гагры в Грузии и однажды оказался там. Хотя с того времени прошли годы и годы, Константин Партенович не без волнения рассказывал мне, как буквально через несколько часов после того, как он поселился в санатории, в дверь его комнаты постучали. Он открыл дверь, и в комнату с шумом ввалились два грузина. Они стали что-то говорить на грузинском, но хозяин номера ничего не понимал: грузинского он ведь не знал. Ему стоило огромных усилий нейтрализовать эмоции неожиданных гостей и объяснить им свое положение. Они выслушали его рассказ о своей судьбе и пообещали, что за время его отдыха в санатории они найдут его родственников.

Естественно, К. Кухалашвили пытался охладить их пыл: ведь он совершенно ничего не знает о своих родителях, и тем более – о освем роде, — но они заверили его, что все равно будут искать. Через две недели они таки нашли родственников Константина Партеновича. И не каких-то там дальних родственников, а… двоюродных братьев и сестер.

Так К. Кухалашвили обрел свои грузинские корни. Конечно, овладеть грузинским он уже не смог. Но его сын, мой ровестник и тезка Владимир в 35 лет выучил грузинский, переориентировал свои научные интересы и стал одним из ведущих специалистов Украины по Грузии…

Эта история очень заинтересовала Зинаиду Деменко. Поэтому, закончив дела, мы сели за стол и проговорили три или четыре часа. И тут мне приоткрылась судьба украинской грузинки, историю которой еще предстоит исследовать и расследовать. Поиск документов и воспоминаний еще живых свидетелей могут помочь не только в розыске кровных родственников когда-то удочеренной девчушки, но приоткроют некоторые интересные страницы последних лет сталинско-бериевского режима.

Итак, о чем мне поведала Зинаида Деменко? А поведала она о том, что и ее имя, и ее фамилия, оказывается, не являются ее подлинными именем и фамилией, а фамилия, к тому же, не является подлинной фамилией людей, которые ее вырастили, воспитали, дали ей образование, любили ее как родную дочь и которые ушли в мир иной, так и не раскрыв тайну ее удочерения. Зинаида рассказывает, как мама ее перед смертью обещала поделиться с ней какой-то семейной тайной, но почему-то передумала в самый последний момент, а у нее не хватило решительности все-таки выпытать, что же это была за тайна такая.

Уже после смерти матери З. Деменко задумалась над нестыковками в семейных историях-легендах, пересматривала множество раз фамильные снимки, присматриваясь к лицам и одежде запечатленных на них лиц и даже к качеству фотопечати и печатной бумаги, а также перечитывала и перечитывала записи в трудовой книжке матери, в которой привлекали внимание странные пробелы в ее трудовом стаже, странная география материного трудоустройства и пр. В конце концов Зинаида вместе с мужем принялись за розыски, выезжая в места, изображенные на фотографиях из ее раннего детства, встречаясь с людьми, которые могли узнать лица, запечатленные на снимках, обращаясь в архивы и т.д.

В результате этих поисков Зинаида вышла на архив ЗАГСа в Грузии, где ей показали (но не дали даже подержать в руках) документ о ее удочерении, в свое время подписанный вырастившей ее женщиной. Из этого и других источников она узнала, что по рождению она – Маквала Давидовна Джавахишвили, что удочерила ее супружеская пара с типичной украинской фамилией – Хорольские (приемный отец – родом из Воронежской области, а приемная мать – из Украины). Весьма странным и загадочным оказалось то, что немедленно после оформления удочерения Хорольским и их приемной дочери были выданы документы, в которых значится совершенно другая фамилия – Деменко, и с этой фамилией семья была направлена на работу подальше от места ее прежнего проживания. Это было в начале 50-х годов ХХ века.

Изменение фамили удочерителей и перемещение семьи на другое, отдаленное от прежнего место проживания напоминает нам о программе защиты особо важных свидетелей, практикуемой во всем мире, и, естественно, наталкивает на размышления о том, что за этими фактами скрываются очень и очень серьезные и интересные события и явления. Что же это были за события, которые в свое время так резко изменили судьбу не только полугодовалой девчушки, но и удочеривших ее людей?

Проведенные Зинаидой и ее мужем розыски привели ее к заключению, что ее кровные родители были высокопоставленными людьми или отпрысками высокопоставленных людей в Грузии и что что-то чрезвычайное произошло в их жизни и судьбе, и в результате это чрезвычайного перелома шестимесячная Маквала стала Зиной (именно так ее записали в документах об удочерении, и теперь формальное различие между Зиной и Зинаидой, как она записана в современных документах, мешает ей в установлении истины), а это, в свою очередь, повлекло изменения и в жизни ее приемных родителей. Конечно, история эта начинает обрастать легендами и домыслами, но существуют и факты.

Доказанным фактом является то, что при рождении наша Зинаида была записана как Маквала Давидовна Джавахишвили. Поиск на Гугле выбрасывает около сотни страниц только ссылок на источники, в которых так или иначе упоминается грузинская фамилия Джавахишвили. Судя по этим ссылкам, фамилия Джавахишвили является одной из самых распространенных грузинских фамилий. Что еще более важно, так это то, что эту фамилию носили или носят люди, сыгравшие или играющие выдающиеся роли в истории Грузии.

Начнем с того, что Джавахишвили – старинный грузинский княжеский род и один из известных дворянских родов в Российской империи. Обратите внимание на то, сколько князей и генералов дал миру этот род (см.: http://ru.wikipedia.org/wiki/Джавахишвили). Оставим, однако, старину, т.к. факты, события и явления ХVIII – ХIХ веков вряд ли сыграли свою роль в судьбе Маквалы Джавахишвили, или Зинаиды Деменко.

Первая половина ХХ века в истории Грузии означена одним наиболее выдающимся деятелем из рода Джавахишвили. Я имею ввиду Ивана (Иванэ) Александровича Джавахишвили (1876 — 1940) — знаменитого грузинского историка, академика Академии наук СССР (1939) и основателя Тбилисского университета, который теперь носит его имя. Судя по биографии, жизнь академика Джавахишвили мало чем отличалась от жизни других советских ученых. Хотя он и потерял должность ректора университета в 1926, когда был уволен как немарксист в ходе «чисток», последовавших за грузинскими волнениями в августе 1924 г., но все равно активно занимался научной работой и печалался. Правда, карьеру свою он закончил на довольно скромной должности директора Музея им. Шота Руставели и руководителя Мцхетской археологической экспедиции, несмотря на то что писал о Сталине и даже был лауреатом Сталинской премии (см.: http://ru.wikipedia.org/wiki/Джавахишвили,_Иван_Александрович).

Могла ли быть Маквала Джавахишвили, которую мы теперь знаем как Зинаиду Деменко, причастна к его семье? Вполне возможно. Очевидно, нужно поискать детей и внуков И. Джавахишвили. Может быть, кто-то из них и окажется родителем нашей знакомой, который влип в какую-то историю, в результате которой у него и его жены была отчуждена и отдана на удочерение дочка.

С жизнью и деятельностью И. Джавахишвили хронологически совпадает судьба еще одного отпрыска этого рода – писателя Михаила Джавахишвили (1884 – 1937), который, был репрессирован (см.: http://feb-web.ru/feb/litenc/encyclop/le3/le3-2322.htm;http://infoman.ge/rus/company/javakhishvili_museum).

Середина ХХ века в Грузии ознаменована именем человека, тоже носившего фамилию Джавахишвили: Гиви Дмитриевич Джавахишвили (1912 — 1985) — грузинский советский государственный деятель. Председатель Совета Министров Грузинской ССР (1953—1975). Вся биография этого деятеля до 1953 г. является примером последовательного и довольно стремительного восхождения по ступеням партийной и государственной службы. Еще при жизни Сталина и Берии он становится Председателем Верховного Совета Грузинской ССР, но на время смерти Сталина и Берии, похоже, в его карьере происходит какой-то сбой: в апреле-сентябре 1953 г. он идет на незначительное, но все-таки понижение — занимает должность заместителя председателя Совета Министров Грузинской ССР, и уже потом, после устранения от власти Берии он на многие годы становится председателем Совета Министров ГССР, благополучно проработав под Г. Маленковым, Н. Хрущевым и Л. Брежневым более двадцати лет (см.: http://ru.wikipedia.org/wiki/Джавахишвили,_Гиви_Дмитриевич).

Сопоставляя рассказ Зинаиды Деменко с биографией этого человека, натыкаешься на мысль о том, что удочерение Маквалы Джавахишвили и включение ее приемных родителей в программу защиты особо важных свидетелей удивительным образом хронологически совпадает с упомянутым сбоем, «заминкой» в карьере Г. Джавахишвили в самой середине 1953 года. Не исключено, что за этим фактом стоит какое-то формальное дело, которое могло и должно было превратиться в криминальное, а потом благополучно разрешилось в пользу Гиви Джавахишвили, но больно ударило по судьбе совсем маленькой девочки Маквалы Джавахишвили, навсегда изменив ее жизнь.

Зинаиде Деменко достоверно известно, что документы о ее удочерении сохранились в архивах, но остаются засекреченными. Судя по всему, эта засекреченность никоим образом не связана с тайной удочерения как такового, поскольку обычно эта засекреченность теряет смысл, когда человек становится взрослым и узнает о своей судьбе от самих усыновителей, т.е. тайна раскрывается сама по себе.

В данном случае, очевидно, что засекреченность обусловлена важностью других фактов и деяний, которые, наверное, подпадают под другие статьи законов Грузии и бывшего СССР и которые наверняка являются находятся в руках так называемых компетентных органов, т.е. бывшего НКВД-МВД-КГБ. Рассекречивание этих документов открыло бы тайну усыновления и удочерения детей репрессированных выдающихся деятелей дореволюционного прошлого, старых большевиков, высокопоставленных компартийных и советских функционеров и др.

Дело в том, что в своем самодеятельном, любительском (т.е. непрофессиональном) поиске Зинаида Деменко натолкнулась на явления, которые так и остаются неизвестными не только широкой общественности на постсоветском пространстве, но даже историкам комуно-советской системы.

Сохранившиеся семейные фотографии привели З. Деменко в довольно небольшие, можно даже сказать захолустные селения в Грузии, где она обнаружила в самом центре традиционной типично грузинской сельской застройки довольно нетипичное для этого селения, но типичное для городского ландшафта трехэтажное здание в стиле сталинской эпохи. Местные жители преклонного возраста, узнававшие на привезенной Зинаидой фотографии конкретных лиц с конкретными именами, наотрез отказывались обсуждать или деликатно уходили от разговора о том, когда и для чего было построего это здание и что происходило в этом здании. Конечно, они могли не бывать внутри этого здания в те годы и могли не знать достоверно, кто там жил и трудился, но по слухам им все же хоть что-то было известно.

Из собранной по крупицам информации Зинаида Деменко пришла в заключению, что изображенное на ее семейных фотографиях здание было домом, в котором воспитывались девочки, потерявшие высокопоставленных родителей в результате репрессий 30-40-х и даже начала 50-х годов. Она также узнала, что аналогичный детский дом в другом месте Грузии был приютом для мальчиков из таких же репрессированных семей партийных и государственных деятелей. Поэтому не исключено, что в раннем детстве осиротевшие браться и сестры были сознательно разведены, чтобы они не знали даже своих братьев-сестер – не то, что родителей.

Не знаю, насколько можно доверять предположению, но З. Деменко утверждает, что появление в верхних эшелонах власти в России многих людей с одинаковыми типично русскими фамилиями, но не всегда с русской антропологией, людей, рожденных в 40-е – начале 50-х годов, связано с продвижением по жизни и по карьерной лестнице воспитанников именно этих детских домов – приютов – интернатов, которых наверняка было немало на территории бывшего Советского Союза.

Что «в этом что-то есть», я верю по такому интереснейшему факту: в конце 20-х годов в СССР оказался пяти-шестилетний американец по имени Альберт Джонсон, отец которого был американским инженером, строившим Горьковский автозавод. По какой-то причине его отец умер. Маму, естественно, обвинили в шпионаже и отправили в ссылку. Мальчик же очутился в детском доме в городе Владимире, где и получил воспитание и «путевку в жизнь» как типичный советский гражданин. Закончил Всесоюзную академию сельского хозяйства и сделал неплохую карьеру в министерстве лесного хозяйства, даже не догадываясь, кто он и что он (возможно, даже и фамилия его была изменена).

А потом в один прекрасный день его «пригласили» в соответствующие «компетентные органы», где он и узнал, что по рождению он – гражданин США и что «есть решение» отпустить его с Богом в Америку, но при одном условии… Когда после размышлений он принял условия, тут же «объявилась» из ссылки еще живая его мать, которая вскорости умерла, и он уехал в Америку вместе с урной, в которой хранился прах матери. В США он устроился на работу в Национальную сельскохозяйственную библиотеку и «подружил» с известным в русскоязычной диаспоре книготорговцем Виктором Камкиным, который уже многие годы работал в Америке как советский разведчик. Еще одного «коллегу» А. Джонсон «нашел» уже вместе с Камкиным под Нью-Йорком в известном диаспоре поместье Толстовского общества.

В течение продолжительного времени эта троица успешно снабжала советские «компетентные органы» нужной информацией. После распада СССР А. Джонсон надеялся на облегчение, полагая, что наконец-то сможет жить спокойной жизнью. Но Москва прислала своего гонца с новыми заданиями, а потом, после смерти Камкина, вывела из игры и Джонсона. Его вдова попросила, чтобы урну с прахом его матери положили в его гроб. Еще не зная все этой истории, я помогал вдове Джонсона установить надгромбный памятник на его могиле и добиться разрешения рядом с его именем высечь в камне и имя его матери. Рассказанную же выше историю я узнал от вдовы Джонсона несколько лет спустя, незадолго уже до ее смерти.

Я вспомнил эту историю здесь не случайно. Дело в том, что из рассказа Зинаиды Деменко всплывает и интересный сюжет, очень типичный для советских «компетентных органов» и связанный с заграницей. Сюжет этот повествует о том, как грузинская супружеская пара с ребенком (кажется, это был мальчик) находит «окно» на советско-турецкой границе, чтобы уйти «на Запад». Они находят совершенно безлюдное место для переправы через речушку, на противоположном берегу которой уже Турция. Мужчина с ребенком успешно преодолевают преграду, но женщине по какой-то причине это не удается, и ее задерживают невесть откуда взявшиеся пограничники. У рассказчицы нет твердого убеждения, что женщина не смогла переправиться на другой берег случайно. Возможно, что ее специально «не пустили», чтобы оставить заложницей. Какое-то чувство подсказывает ей, что эта история в той или иной мере связана с ее судьбой.

…Я рассказываю об этом не только потому, что эта история меня очень сильно заинтересовала. Я пишу об этом еще и потому, что мне очень хотелось бы помочь Зинаиде Деменко в ее дальнейших поисках и что поэтому я рассчитываю на то, что мой рассказ, возможно, прочтет кто-то, кому эта история покажется очень знакомой и кто сможет даже подсказать пути ее разрешения.

23 февраля 2012 г.

RUSSIAN HISTORICAL MYTH & RUSSIA’S WAR IN UKRAINE

In the context of the full-scale war of Russian Federation in Ukraine, I find it interesting to have a look at Russian diaspora.

The Russian diaspora is historically a very interesting phenomenon. It is perhaps best characterized by its wave, which was pushed out of Russia by the Bolshevik revolution of 1917. As is well known, the Bolsheviks massacred the aristocracy, the intelligentsia, and the clergy. It would seem that these sections of Russians abroad should hate Lenin, Stalin, and all other Bolsheviks with fierce hatred for generations and generations to come. The enmity did not last long: the Bolsheviks showed something that reconciled them with the emigrants. Russian emigrants rejoiced in gratitude to the Bolsheviks for “preserving [their] empire.” Many of these emigrants returned to the USSR, many contributed to the recognition of the USSR in the world and the establishment of diplomatic relations between the USSR and their countries of residence, and there were many who began to spy for the USSR in their countries of residence …

Representatives of this wave of the Russian diaspora contributed to the spread of Russian historical myth, historical and philosophical views outside Russia or the USSR, which determined the theoretical and methodological direction of Russian and Soviet studies at universities in Europe and North America for at least a century.

Thus, George Vernadsky, the son of Academician Volodymyr Vernadsky, together with Nikolai Trubetsky and Peter Savitsky(also of Ukrainian origin) developed the theory of Eurasianism, which is based on the historiosophical and culturological concept of Russia-Eurasia as an original civilization that encompasses the West. In this theory, the outlines of what will be defined in a century as “Russian world” are guessed.

Vernadsky wrote a one-volume textbook on the history of Russia “A History of Russia”(1929, Russian translation: “Русская история”. M., 1997), which in the West is considered a classic and which in fact became fundamental to generations of foreign historians in the interpretation of Russian historical myth.

It is worth mentioning Ivan Ilyin, a philosopher, lawyer and publicist, one of the founders of the Russian Scientific Institute in Berlin. A supporter of monarchical ideas about Russia as one, great and indivisible, Ilyin gravitated to Slavophiles, and thus was a forerunner of the future concept of “Russian world”.

Ilyin had a great influence on some Russian intellectuals and politicians. With his views on the social order of Russia, Ilyin inspired Alexander Solzhenitsyn to write the famous work “How to arrange Russia for us.” Ilyin is considered one of the ideological inspirers of Russian President Vladimir Putin, on whose initiative the scientist’s library and archives were returned to Russia. On the basis of this archive, a 28-volume edition of Ilyin’s scientific, journalistic and epistolary heritage was published.

These two figures, G. Vernadsky and I. Ilyin, decisively determined the ideological, historical-theoretical, theoretical-methodological and other approaches to the perception and study of the Russian Empire and the USSR in Europe, America and, consequently, the entire world. With the collapse of the USSR, these approaches remained virtually unchanged not only with regard to the post-Soviet Russian Federation, but also with all other countries in the post-Soviet space. In other words, the world continues to look at Ukraine, Belarus, Moldova, the Baltic countries, the Caucasus, and Central Asia through the lenses of glasses made by Russian thinkers and sold out by the Russian diaspora.

These approaches need to be changed, although it is not easy to do so. The trouble is that dependence on Russian and pro-Russian concepts binds the brains of leading European, North American, and possibly South American, Asian, and African professors and scholars.

Unfortunately, this applies to most Ukrainian scholars and professors both in Ukraine and abroad, as they are representatives or students of Ukrainian national intelligentsia raised by Russian/Soviet colonial authorities (see mine: Intellectual Elite of Ukraine as a Problem: Collection of articles and notes. – Washington, 2022. – 729 p.).

History gives us a chance to categorically abandon the approaches imposed on the world by the intellectual part of Russian diaspora and offer the world, in our case, Ukrainocentric views on everything that until now have been offered to the world in accordance with Moscow’s recipes by Russian and pro-Russian researchers, professors, and, ultimately, the media and propaganda.

It is unfortunate to state that in Ukraine and Ukrainian diaspora this is being done not by researchers and professors, not by qualified journalists and publicists, but by amateurs with no appropriate education and professional experience in the subject we are discussing. Fortunately, in many cases they do it brilliantly. As an example, here is the name of Volodymyr Bilinsky, the author of the bestsellers Kraina Moksel, or Muscovy, Hordean Moscow, and Ukraina-Rus, and historian and journalist Serhiy Gromenko, who is active in debunking Russia’s historical myth.

The works of such authors are wildly popular among readers, have a significant impact on the mass consciousness, but they are not a genre and — more broadly — an activity that can shape concepts, form scientific schools, introduce new approaches to countries, regions and the whole world history studies.

Our task is to change the concepts, approaches to the study of Ukraine and its relations with Muscovy, to debunk Russia’s imperial historical myth, to return from history that belongs exclusively to Ukraine — the name, historical tradition, legacy, cultural heritage, both spiritual and material. Let the world look in a new way at the historical significance of Ukraine and the insignificance of Muscovy, as well as at itself without dependence on Muscovy.

In this context, it will be possible to convincingly show the world the nature of Russia’s war in Ukraine, which is truly existential not only for Russia but for Ukraine as well. After all, Russia’s victory in this war will continue the existence of Imperial Russia indefinitely and the final destruction of Ukraine. And the victory of Ukraine will mean the end of the Russian Empire, the collapse of Russian Federation and the establishment of Ukraine as an independent conciliar state in a qualitatively new social order based on Ukrainian national traditions and customs.

This is not an easy task, but someone has to do it. The platform for coverage and discussion of these topics will be Ukraïna Journal site, which we intend to restore after it was overwhelmed by hackers, and reorient from the predominantly fiction direction because Ukrainian writers in Ukraine and the diaspora, unfortunately, were not interested in its development.

Articles of a purely scientific nature will be coexisted peacefully with nonfiction and journalistic materials. Of course, fiction will not be neglected either — it will simply recede into the background. The working languages of the resource will be Ukrainian and English. Initially, articles and researches will be published in one language or another, and over time we will develop full Ukrainian and English versions of the site.

Articles and investigations on the above-mentioned topics in Ukrainian or English (ideally both) can be sent to the Ukraïna Journal email address.

May 2–22, 2022

РОСІЙСЬКИЙ ІСТОРИЧНИЙ МІФ І ВІЙНА РОСІЇ В УКРАЇНІ

У контексті повномасштабної війни Російської Федерації в Україні мені здається цікавим придивитися до російської діаспори.

Російська діаспора історично вельми цікаве явище. Чи не найкраще її характеризує та її хвиля, яку виштовхнула за межі Росії більшовицька революція 1917 року. Як відомо, більшовики масово фізично знищували аристократію, інтелігенцію й духовенство. Здавалось би, ці верстви росіян у зарубіжжі мали б ненавидіти Леніна, Сталіна й усіх інших більшовиків лютою ненавистю на покоління й покоління наперед. Ворожнеча тривала недовго: у більшовиках проявилося те, що замирило їх з емігрантами. Російські еміґранти порадували себе вдячністю більшовикам за те, що вони «зберегли [їм] імперію». Чимали цих еміґрантів повернулися в СРСР, чимало прислужилися визнанню СРСР у світі та встановленню дипломатичних відносин між СРСР та країнами їхнього проживання, а ще чимало було й тих, що стали шпигувати на користь СРСР у країнах свого проживання…

Представники саме цієї хвилі російської діаспори спричинилися до поширення за межами Росії чи СРСР російського історичного міфу, історичних і філософських поглядів, які визначили теоретико-методологічне спрямування російських і радянських студій в університетах Європи й Північної Америки щонайменше на століття вперед.

Так, Ґеорґій Вернадський, син академіка Володимира Вернадського, разом із Ніколаєм Трубецьким та Петром Савицьким (також українського походження) випрацював теорію євразійства, осердям якої є історіософська й культуролоґічна концепція Росії-Євразії як самобутньої цивілізації, що об‘єднує елементи Сходу і Заходу. В цій теорії вгадуються обриси того, що через століття буде означено як «русскій мір».

Вернадський написав однотомний підручник з історії Росії «A History of Russia» (1929, рос. пер.: «Русская история». М., 1997), який на Заході вважають класичним і який по суті став засадничим для цілих поколінь зарубіжних істориків у тлумаченні російського історичного міфа.

Варто тут сказати і про Івана Ільїна, філософа, правознавця й публіциста, одного із засновників Російського наукового інституту в Берліні. Прибічник монархічних уявлень про Росію як єдину, велику і неподільну, Ільїн тяжів до слов‘янофілів, а отже — був предтечею майбутньої концепції «русского міра».

Ільїн справив великий вплив на деяких російських інтелектуалів і політиків. Своїми поглядами на суспільне влаштування Росії Ільїн надихнув Олександра Солженіцина на написання відомої праці «Як нам облаштувати Росію». Ільїна вважають одним із ідейних натхненників президента РФ В. Путіна, з ініціативи якого бібліотеку й архів ученого було повернуто в Росію. На основі цього архіву було здійснено 28-томне видання наукової, публіцистичної та епістолярної спадщини Ільїна.

Ці два діячі, Ґ. Вернадський та І. Ільїн, вирішальною мірою визначили світоглядно-ідеолоґічні, історико-теоретичні, теоретико-методолоґчні та інші підходи у сприйнятті й студіюванні Російської імперії та СРСР в країнах Європи, Америки, а відтак і цілого світу. З розпадом СРСР ці підходи залишилися практично незмінними не тільки щодо пострадянської Російської Федерації, але й усіх інших країн на пострадянському просторі. Інакше кажучи, на Україну, Бєларусь, Молдову, країни Балтики, Закавказзя й Середньої Азії світ продовжує дивитися крізь шкельця окулярів, змайстрованих російськими мислителями й розпродуваними російською діаспорою.

Ці підходи мають бути змінені, хоч і зробити це не так і просто. Біда в тому, що залежність від російських і проросійських концептів сковує мізки провідних європейських, північноамериканських та, мабуть, і південноамериканських, азіатських та африканських професорів та учених.

На жаль, сказане стосується й більшості українських учених і професорів як в Україні, так і в зарубіжжі, оскільки вони є представниками або учнями представників національної інтеліґенції, вирощеної колоніальною владою (дет. див. мою: Інтелектуальна еліта України як проблема: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2022. — 729 с.).

Історія дає нам шанс категорично відмовитися від підходів, нав‘язаних світові інтелектуальною частиною російської діаспори і запропонувати світові, в нашому випадку, україноцентричні погляди на все те, що досі пропонували світові за рецептами Москви російські й проросійські учені, професори та, зрештою, й засоби масової інформації й пропаганди.

Як не прикро це констатувати, в Україні й українському зарубіжжі цим займаються не вчені й професори, не кваліфіковані журналісти й публіцисти, а аматори, які за своєю базовою освітою й досвідом фахової діяльності дуже далекі від предмета, який ми тут обговорюємо. На щастя, у багатьох випадках вони роблять це блискуче. Як приклад, назву тут Володимира Білінського — автора бестселерів «Країна Моксель, або Московія»«Москва Ординська» та «Україна-Русь», та історика й журналіста Сергія Громенка, який активно працює саме в царині розвінчування російського історичного міфу.

Твори таких авторів користуються шаленою популярністю серед читачів, справляють помітний вплив на масову свідомість, але вони не є тим жанром і — ширше — видом діяльності, які здатні формувати концепти, утворювати наукові школи, запроваджувати нові підходи до студіювання історії окремих країн, реґіонів та й цілого світу.

Наше завдання — змінити концепти, підходи до вивчення України та її взаємин з Московією, щоб розвінчати російський імперський історичний міф, повернути те з історії, що належить виключно Україні, — назву, історичну традицію, культурну спадщину і духовну, і матеріальну. Хай світ по-новому подивиться на історичну значимість України й нікчемність Московії, а також на самого себе без залежності від Московії.

У цьому контексті можна буде переконливо показати світові природу війни Росії в Україні, яка справді має екзистенційний характер не тільки для РФ, але і для України. Адже перемога РФ у цій війні продовжить існування імперської Росії на невизначений строк і остаточне знищення України. А перемога України означатиме кінець Російської імперії, розпад РФ і утвердження України як самостійної соборної держави в умовах якісно нового суспільного устрою, заснованого на українських національних традиціях і звичаях.

Завдання це — нелегке, але хтось його має виконувати. Платформою для висвітлення та обговорення цієї тематики буде сайт журналу «Україна», який ми маємо намір відновити після того, як його завалили гакери, й переорієнтувати з переважно літературно-художнього спрямування через те, що українські письменники в Україні та діаспорі, на жаль, не зацікавилися його розбудовою.

Статті суто наукового характеру тут мирно уживатимуться з науково-популярними й публіцистичними матеріалами. Звичайно, художня література також не буде знехтувана — вона просто відійде на другий план. Робочими мовами ресурсу будуть українська та анґлійська мови. На перших порах статті й розвідки публікуватимуться тією чи іншою мовою впереміш, а з часом ми розбудуємо повні україномовну та анґломовну версії сайту.

Статті й розвідки за окресленою вище тематикою українською або анґлійською (ідеально — обома) мовами можна надсилати на електронну пошту журналу «Україна».

2–22 травня 2022 р.

ВІЙНА І СУСПІЛЬСТВО

Цю статтю мені кортіло назвати «Війна і мир», за назвою відомого роману російського письменника Льва Толстого, але мене зупинило нинішнє тлумачення поняття «мир» — це «коли не стріляють». Хоч у 19-му столітті слово «мир» більше вживалося в іншому значенні. Згадаймо Шевченкове: «…щоб збудить // Хиренну волю, треба миром, // Громадою обух сталить, // Та добре вигострить сокиру, // Та й заходиться вже будить». Згаданий роман Толстого, власне, і був присвячений ставленню миру, тобто суспільства царської Росії до війни 1812 року.

Отож я вирішив цю статтю назвати прозаїчніше — «Війна і суспільство», а про війну і мир у значененні «не стріляти» поговоримо при іншій нагоді. Отже, ця стаття буде присвячена ставленню українського суспільства та й усього світового українства до повномасштабної війни, яку Московія розв‘язала проти України, нещадно перетворюючи Україну на суцільну руїну.

«Руїна» — ще одно поняття, на яке треба звернути увагу. Адже в історії України був період, так і названий — Руїна, який припадає на три десятиліття між смертю гетьмана Богдана Хмельницького й початком гетьманства Івана Мазепи. Про цю Руїну добре написано у Вікіпедії: стаття так і називаєттся «Руїна». Там знайдете посилання на цілі книжки про той період, починаючи з моноґрафії Миколи Костомарова «Руїна» (1879–1880) й закінчуючи книжкою Тетяни Таїрової-Яковлєвої «Руїна Гетьманщини» (2004).

Хоч першим слово «руїна» вжив ще Самійло Величко, який побачив явище зблизька, якщо не сказати зсередини, за великим рахунком, обговорюване поняття є явищем російського імперського мислення. Той же Костомаров як історик все-таки представляв російську імперську історичну науку, хай і будучи українофілом; на відміну від Шевченка, він не був україноцентристом. Так само й закохана в Україну наша сучасниця Таїрова-Яковлєва не була, не є і точно не буде україноцентричною.

Тому нічого дивного немає в тому, що руїна 1657–1687 років (такі-от чіткі хронолоґічні рамки) розглядалася й розглядається як період громадянських війн, тобто як внутрішня проблема України, хоч, як зауважують історики, сусідні держави (Річ Посполита, Московська держава, Османська імперія) втручалися у внутрішні справи України, й українська політика характеризувалась намаганням підтримувати приязні відносини з тією чи іншою окупаційною силою.

Симптоматично, що руйнування Гетьманщини Петром І і його наступниками й наступницями (особливо — Катериною ІІ) руїною ніхто й ніколи так і не назвав і називати не збирається, незважаючи на те, що ця руїна була значно масштабнішою за руїну 1657–1687 років. Так само під поняття «руїна» не підпали руйнування й ґеноцид, принесені терени України громадянською війною в Росії 1917–1920 років, влаштованими московськими більшовиками Голодоморами та ураганом Другої Світової війни, розв‘язаної Сталіном та Гітлером…

Зараз ми стали очевидцями такої руїни, принесеної Російською Федерацією в Україну, яка за своїми масштабами, за своєю жорстокістю й нищівністю, напевно перевершує усі попередні руїни разом узяті. Враховуючи й руїну, завдану так званою «татаро-монгольською навалою» 13-го століття, з якою у більшості з нас і асоціюється нинішня війна.

У цій статті я не буду обговорювати сміливість, відвагу й героїзм Збройних Сил України, які фактично виросли із добровольчого руху 2014 року (бо на той час боєздатної армії в Україні не було). Звитяги ЗСУ я також би не пов‘язував із заслугами експрезидента Петра Порошенка (з його «Армія. Мова. Віра») та чинного президента Володимира Зеленського (якого так активно зараз героїзують); про це у нас буде окрема розмова. Незаперечні, визнані усім світом заслуги ЗСУ — це передусім прояв козацького духу українського народу (більше тут: «Трансформаційна місія Українського Козацтва»), попри те, що власне «орґанізоване українське козацтво» на чолі із своїми фейковими гетьманами (агов, Юрій Кармазин!), полковниками та отаманами у нинішньому опорі російській аґресії проти України жодною мірою не проявилося.

Не буду тут застановлюватися й на дивовижно широкому волонтерському рухові, завдяки якому, власне, й постали нинішні Збройні Сили України і який взяв на себе забезпечення фронтових потреб у амуніції й продовольстві, а часто — і озброєнні, поки західні союзники України придивлялися до перебігу війни, розминалися й дискутували, яку допомогу надавати Україні…

ЗСУ, добровольчий і волонтерський рухи — це лише частина суспільства в Україні та в українському зарубіжжі, яку ми зазвичай називаємо пасіонарною. До цієї пасіонарної частини я не ризикою відносити й таке нове явище, як Територіальна Оборона, кістяк якої, теоретично, мало б скласти згадане вище орґанізоване українське козацтво, але ж не склало.

Територіальна Оборона — це щось проміжне між пасіонарною частиною суспільства і загалом, бо туди потрапили, з одного боку, ті, хто хотіли б бути на передовій, але їх не взяли у ЗСУ (за віком чи станом здоров‘я), а з другого — ті, хто намагався чи намагається уникнути участі в безпосередніх бойових діях, не змогли чи не можуть виїхати в евакуацію… У соцмережах ми бачимо чимало фейкових ТерОборонців у новеньких польових строях і навіть у бронежилетах, узутих у до блиску начищене взуття. Можливо, хтось напише про ТерОборону як явище.

Мене ж тут більшою мірою цікавить загал, до якого належить більшість інтелектуальної, політичної та всякої іншої еліти. Спасибі соціальним мережам, прозорість яких так яскраво проявляє суть суспільного загалу, суспільної маси, яка на президентських і парламентських виборах упродовж тридцяти років фактично визначала долю незалежної України, висуваючи і обираючи на високі посади собі подібних.

Почну з того прошарку передусім інтелектуальної еліти, який найменшою мірою, але дуже промовисто проявився в соцмережах. Йдеться про до певного часу вельми активних і багатослівних щирих і не дуже патріотів України, які позакривали свої профілі в мережах. Ні, вони не пішли із соцмереж, ліквідувавши свої аккаунти. Вони забарикадувалися від світу і через щілини у своїх барикадах вони, звісно, мають змогу спостерігати за тим, що робиться у віртуальному світі, й час від часу висловлюватися з того чи іншого приводу постами у групах або коментарями під чиїмись записами. Але ви не можете читати, що вони там пишуть (і чи пишуть взагалі) на своїх сторінках. Ви не можете їм послати повідомлення в приват. Такий-от спосіб сховати голову в пісок…

Поряд з цими явними перестрахувальниками я поставив ще одну цікаву суспільну групу людей, які не закрилися від світу — не тільки віртуального, але й реального. Їхні профілі й сторінки в мережах цілком доступні, їхні записи появляються у стрічках якщо не для широкого загалу, то хоча б для їхніх друзів. Ще недавно вельми проявлені у своїй україноцентричній громадянській позиції, майстровиті на художнє чи публіцистичне слово, активні в обговоренні суспільно важливих проблем українського націєтворення й державотворення, ці люди останнім часом різко змінили репертуар своєї присутності в мережах: тепер вони пишуть про свої кулінарні успіхи у внутрішньому побуті та про красу і колористику квіточок біля хати у зовнішньому. Ну, а хтось вирішив обмежитися темою котів або собак у її розважальному прояві. Припускаю (вирішив не витрачати часу на дослідження), що вони зачистили свої профілі й тематичні сторінки до максимально можливої часової глибини.

Значну частину загалу складають люди, які перестали писати свої колись цікаві й розумні пости і які тепер висловлюють свою позицію перепощуванням чужих думок і спостережень, висловлених переважно у формі листівок, таких собі невеличких плакатиків. Ви можете побачити профілі відомих людей, колишніх народних депутатів і генерал-хорунжих українського козацтва (хай і фейкових), на яких більше немає нічого, крім поширень отих часто примітивних листівочок.

Мабуть, найяскравішим і почасти найцікавішим проявом суспільного загалу в соцмережах є приколи — текстового й зображального жанрів. Звичайно, серед них багато прикладів інвектив, які спрямовані проти Росії як аґресора, які жорстоко й дотепно висміюють ворога і які, безумовно, піднімають тонус у суспільстві, принаймні в його соцмережевому сеґменті. Я свідомо не наводжу приклади навіть найталановитіших зразків — мова зараз про явище як таке, а не про індивідуальну майстерність.

Те саме можна сказати й про звичайні, сказати б, поточні записи. Сидить собі користувач чи користувачка біля комп‘ютера, з планшетом або смартфоном у руках, читає стрічку у своїй улюбленій чи звичній мережі і бездумно розкидає прочитане по групах, до яких належить, явно навіть не замислюючись над доцільністю своїх поширень, нехтуючи правилами відповідних груп і тупо іґноруючи одержані в приват прохання адмінів додержувати тематики і правил тих груп.

«Думаю, що це сподобається учасникам групи» — таким є стандартний супровідний текст. Ключовим тут є «сподобається», а не чітко визначена мета, користь і досягнення якогось результату. Знову ж таки, ми тут не обговорюємо пости комерційного характеру, метою яких є розширення ринку збуту товарів та послуг, чи волонтерських звернень до потенційних жертводавців і спонсорів з метою збору коштів чи пошуку необхідних товарів. Це — найстрашніша, некерована стихійна маса користувачів соціальних мереж, які своєю бездумною активністю просто засмічують інформаційний простір.

Найпромовистішим зразком такої бездумності я міг би навести не один приклад із практики групи Української Світової Інформаційної Мережі. На сайті УСІМ з‘являється якась публікація, яку адмін буквально через лічені хвилини виставляє на сторінці своєї групи. Цю публікацію ширять на своїх сторінках читачі. Якесь із тих поширень потрапляє на очі читачеві/читачці, який/яка є членом групи УСІМ, і ця людина пропонує інформацію, яка вийшла у світ саме від УСІМ, для розміщення у групі УСІМ, через яку ця інформація й потрапила в соцмережу. Ну, хіба це не ідіотизм?!

Можете собі уявити, скільки інформаційного мотлоху накопичується у групах соцмереж, які не модеруються, і скільки клопоту мають адміни груп, що модеруються, які намагаються пов‘язувати контект із ідейно-тематичним спрямуванням своїх груп.

Ну, а про якість їхніх власних сторінок говорити навіть не доводиться — обиватель залишається обивателем, і особливо — коли виходить в інформаційний простір і перетворює на звичний для нього базар. Часто це все створює враження, що для цих людей ніякої війни немає або що це — не їхня війна.

Через те, що росіяни безперестанку бомблять Україну, перетворюючи цілі міста й села на суцільні руїни, що сотні тисяч громадян України воюють на фронтах і мільйони зайняті клопотами в ТерОбороні, що мільйони біженців подалися сусідній й віддалені країни Європи й Америки, вулична активність українського суспільства ущухла. Проявляється вона хіба що там, де українці «вітають» окупантів своїми прокляттями

* * *

Значно більше можливостей і приводів для громадської активності мають українці в зарубіжжі. Інша справа — як вони ці можливості використовують.

Активно працюють фірми й орґанізації, які збирають і пересилають в Україну гуманітарну допомогу. Фірма «Міст», наприклад, нещодавно відправила в Україну понад тисячу тонн гуманітарки. Харитативні орґанізації закуповують і відправляють українським воякам те, з чим не справляються державні постачальники…

Протести, демонстрації, пікети стали звичним явищем діаспорного життя. Були випадки в Європі та Америці, коли на вулиці для підтримки України виходили десятки й сотні тисяч людей. На жаль, протести перед посольствами РФ у столицях різних країн світу не стали масовими й багатолюдними.

А от просто вийти на вулицю в українському національному вбранні з українськими прапорами й «мати фан» (як висловився один із лідерів УККА) — це те, що й збирало великі групи людей. Правда, один бізнесмен-ентузіаст, намірившись вивести на вулиці столиці США двадцять п‘ять тисяч людей, спромігся, однак, зібрати лише кілька десятків демонстрантів. Біда в тому, що робив він це задля власного піару, не зумівши знайти спільну мову з іншими активістами уураїнської діаспори.

Сумні враження справляють і, на жаль, не мають сподіваних наслідків протестні акції, що їх самі ж ініціатори й орґанізатори перетворюють на банальні шоу. Згадаймо протестний пікет, який влаштували в Естонії перед посольством РФ жінки, вийшовши на вулицю в білій білизні, вимазаній червоною фарбою, щоб нагадати про ґвалтування українських жінок і дівчат російськими окупантами в Бучі.

З ініціативи українських активістів США перед Білим Домом було влаштовано масове лежання на килимках, яке начебто символізувало закатованих і вбитих мирних мешканців тієї ж Бучі. А ще через якийсь час з іншого боку Білого Дому, на алеях Національного Молу, було виставлено десятки дитячих колясок як нагадування про вбитих російськими окупантами українських дітей.

Наразі немає достеменних фактів, які підтвердили б ефективність цих та інших таких заходів. Але саме з цими заходами у Вашингтоні асоціюється особлива активність і невситима жага до марнославства особи, яка демонстративно одягається у найяскравіший український національний стрій і дуже любить фотографуватися в самісінькому центрі заради власного піару. Прикметно, що ця особа до певного часу взагалі ніяк не проявлялася в українській громаді, а потім взялася активізуватися й, схоже, перетворила самопіар на вельми успішний бізнес.

Ну, а що ви хочете, коли СКУ в цілому і УККА зокрема обмежуються флешмобами, екскурсійними поїздками в сусідні з Україною країни начебто для роботи серед біженців, а насправді проявитися в компанії американських сенаторів і конгресменів, які їздили туди у державних справах?

Не хтось інший, а експрезидент України Віктор Ющенко, 9 травня похвалився, що «Світовий Конґрес Українців (СКУ) започатковує кампанію в соціальних мережах, що покликана зруйнувати спроби росії відзначити щорічний «День перемоги», і натомість закликає проголосити 9 травня «Днем ганьби» росії». Таке враження, що СКУ переймається долею не України, а Росії.

Колишній президент України пише, що «кампанія закликає прихильників України з усього світу відвернути увагу від примусових святкувань «перемоги» в росії 9 травня, натомість наповнивши соціальні мережі фотодоказами звірств, вчинених російською армією в Україні».

І далі: «У той час як Путін робить фальшиві заяви про перемогу в окремих частинах України та прославляє війну, СКУ закликає всіх об’єднатися, щоб осоромити росію та її агресію проти України. СКУ просить усіх прихильників України, від звичайних користувачів соцмереж до представників міжнародних організацій, впливових інфлюенсерів та медіа-персон, підтримати кампанію, поширюючи інформацію про «День ганьби» росії у соціальних мережах одним простим повідомленням: НІ ПЕРЕМОЗІ ГНОБИТЕЛІВ». Гасло просто вчаровує!

Отже, гряде черговий віртуальний «флешмоб», ініційований Світовим Конґресом Українців — орґанізацією, яка натомість мала б підняти на справді масові, стратеґічно важливі, а відтак — і ефективні протести й демонстрації по всьому світу на ґарантоване забезпечення перемоги України у війні РФ проти України, щоб ця аґресія Московії стала останньою у світовій історії.

До постаті експрезидента В. Ющенка у контексті війни Росії в Україні ми ще повернемося при іншій нагоді. Зараз же мова йде про СКУ з його нікчемними ініціативами, які, на жаль, усе ще знаходять підтримку в Україні й українській діаспорі.

Незважаючи на жорстоку й руйнівну війну, яку розв‘язала Московія проти України, світове українство (українське суспільство в Україні, українці на землях природного розселення в суміжних країнах та українці в розсіянні) не поспішає прокидатися й усвідомлювати себе як світову потугу.

Ми дуже добре бачимо це по тому, як іде збір підписів під справді стратеґічно важливим документом — ЗВЕРНЕННЯМ ПРЕДСТАВНИКІВ СВІТОВОГО УКРАЇНСТВА Й НАРОДІВ, ЯКІ ПІДТРИМУЮТЬ УКРАЇНУ Й УКРАЇНЦІВ У ЇХНІЙ СПРАВЕДЛИВІЙ ВІЙНІ ПРОТИ РОСІЙСЬКОГО АҐРЕСОРА.

Ми свідомо відмовилися від використання тієї чи іншої модерної платформи для акумулювання підписів до петицій. Щоб додати підпис, підписантові треба вислати на ел. пошту ukrainainternational@gmail.comсвої ім‘я та прізвище, вказати рід занять і посаду, а також місто, штат (регіон) і країну свого проживання.

Як ми вже писали, це «Звернення» є єдиним документом, у якому висунуто комплекс вимог, виконання яких забезпечить перемогу України і поразку Росії як аґресора. Це «Звернення» має дійти до адресатів — урядів країн світу й міжнародних орґанізацій — і спонукати їх до рішучих і ефективних дій.

Для цього потрібно, щоб під «Зверненням» було зібрано критичну масу підписів. Ми можемо й повинні це зробити у максимально стислі строки.

Поки що ці наші сподівання залишаються лише мрією. Флешмоби, поширення в мережах приколів чи емоційно наснажених записів, показушні шоу замість реальних протестів були й залишаються долею української спільноти як в Україні, так і за її межами. Незважаючи навіть на те, що йде надзвичайно жорстока війна і що гинуть люди — дорослі і діти, і не десь там, у Сирії, а в своєму краї, у своєму місті, у своєму селі, у своїй родині…

Що ж іще має статися, щоб ця спільнота прокинулася, взялася за розум і стала на правильний шлях?!

1–9 травня 2022 р.

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ЕЛІТА УКРАЇНИ ЯК ПРОБЛЕМА

ІВАНЕНКО, Володимир. Інтелектуальна еліта України як проблема: Статті, нотатки. — Вашинґтон: Видавництво Україна Інк. — 2022. — 729 с.

До збірки увійшли статті й нотатки останніх років, присвячені українській інтелектуальній еліті — ученим, освітянам, діячам літератури й мистецтва, тобто людям розумової праці, зазвичай об’єднуваних поняттям інтеліґенція, а відтак і проблемам науки, освіти, літератури та мистецтва. Автор зосереджує увагу на ролі інтелектуальної еліти у піднесенні рівня національної свідомості й громадянської відповідальності українського суспільства, у процесах українського націєтворення й державотворення, у випрацюванні стратеґії розвитку України як успішної держави й суб’єкта світової політики.

IVANENKO, Volodymyr. Intellectual Elite of Ukraine as a Problem: Articles, Notes. — Washington: Ukraina Inc Publishing, 2022. — 2022. — 729 p.

The collection includes articles and notes of recent years on the Ukrainian intellectual elite — scientists, educators, literary and artistic figures, ie intellectuals, usually united by the notion of intelligentsia, and thus the problems of sciences, education, literature and arts. The author focuses on the role of the intellectual elite in raising the level of national consciousness and civic responsibility of Ukrainian society, in the process of Ukrainian nation and state building, in developing a strategy for Ukraine as a successful and and a subject of world politics.

ВІД АВТОРА

У моїх планах ця збірка появилася зовсім недавно, хоча, як тепер виявилося, винесена в назву збірки тема присутня в дуже великій кількості моїх статей і нотаток, ба навіть у найбільшій кількості. Це є свідченням того, що які теми я не обговорював (українізації України, світового українства, українського козацтва, системних змін та ін.), так чи інакше я зачіпав і тему соціальної відповідальності української інтелектуальної еліти в цілому або учених, освітян, просвітян, медійників, літераторів, митців та інших людей розумової праці зокрема. Власне, всі проблеми України й українського суспільства замикаються на українській інтелектуальній еліті.

Візьміть рівень президента України та свити, яка його грає. Візьміть уряд, окремі міністерства, урядування на рівні областей, районів і навіть невеликих сільських громад. Візьміть законодавчу гілку влади, передусім Верховну Раду з її депутатським корпусом, армією осіб, які забезпечують функціонування парламенту в цілому й діяльність народних депутатів зокрема, а ще ради областей і районів. Візміть суди, починаючи від Верховного й Конституційного судів і закінчуючи судами окружними (районними). Візьміть недержавну сферу — приватний сектор економіки (бізнеси), громадсько-політичну діяльність, засоби масової інформації та інші… Уявіть їх без людей розумової праці, без інтеліґенції, без інтелектуалів…

Інтелектуали — це мозок нації, суспільства, держави. У кожній країні інтелектуалів цінують дуже високо, їхню працю щедро оплачують, а у важку годину захищають від залучення в операції, пов’язані з підвищеними ризиками для життя (наприклад, від мобілізації до війська) та ін.

З розпадом КПРС та СРСР і постанням суверенної, незалежної України в інтелектуальній сфері відбулися лише формальні зміни. Трудова українська радянська інтеліґенція у якійсь своїй частині цілком щиро тут же обернулася на націонал-демократів, у якійсь іншій частині — стиха пристосувалася до нових обставин, а ще в якійсь частині залишилася вірною комуністичним ідеалам і радянським традиціям. У суті ж своїй усі вони залишилися дітьми свого часу.

Виключно формальні зміни відбулися, в свою чергу, й на інституційному рівні. Як відомо, в усіх вишах (університетах та галузевих інститутах) України були кафедри історії КПРС, марксизму-ленінізму, марксистсько-ленінської філософії, діалектичного чи історичного матеріалізму, політичної економії, наукового атеїзму та ін. Ці кафедри не були ліквідовані, як, очевидно, годилося б, а їхні співробітники (професори, доценти, асистенти, наукові співробітники) не були звільнені як такі, в чиїх послугах у незалежній Україні не було жодної потреби, що, до речі вивільнило б і величезні бюджетні кошти.

Що сталося насправді? Усі названі вище інституції щвидко реформувалися, змінивши вивіски на кафедри політичних студій, політолоґії, економіки, реліґієзнавства, а їхні професори, доценти, асистенти й наукові співробітники стали фахівцями в царинах, що їх ще не так давно вони ж вважали буржуазними науковими дисциплінами. Так само “трансформувалися” й ідеолоґічні інститути та вищі (ком)партійні школи. Чи можна було сподіватися, що такого ґатунку вчені й експерти запропонують ефективну підтримку процесів націєтворення й державотворення в незалежній Україні? Звісно, що ні!

Ясна річ, що розпад КПРС та СРСР спричинився до появи в незалежній Україні якісно нових і перспективних інституцій. Це — українознавчі інститути, відділи й відділення, кафедри та ін. Творення цих інституцій було нелегким і проблемним. Передусім тому, що більшість цих інституцій очолили вчорашні компартійні функціонери української історичної чи філолоґічної науки; поцікавтеся історією провідного в Україні Інституту українознавства при Національному університеті імені Т Шевченка. А деякі з них виникали на базі названих вище інститутів та кафедр. Назву тут Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, знаний в минулому як Інститут історії партії при ЦК КПУ — філіал Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС.

Кажуть: наша культура, література, освіта, наука потерпають і занепадають від неуваги держави. Насправді вони потерпають від низького фахового рівня, рівня національної свідомості й громадянської зрілості діячів культури, літератури, освіти, науки, наслідком чого є брак самоорґанізації. Нездатність до самоорґанізації – єдина перешкода, через яку українська культура, література, освіта, наука не можуть стати самодостатніми. Брак самоорґанізації й самодостатності спонукає культуру проситися під опіку держави. Самодостатня культура виступає будівничим держави. Самоорґанізована культура є основою основ культури політичної. Якщо політикам бракує загальної культури, де візьметься культура політична?

Висока самоорґанізація освіти й науки унеможливили б таке явище, як Дмитро Табачник, якого деякі цілком україноцентричні експерти вважають видатним діячем науки. Держава рахується із самодостаньою освітою і наукою. Висока самоорґанізація літератури й мистецтва унеможливили б занепад української культури і сприяли б її зростанню, популярності серед народу.

Проблема, однак, у тому, що ні в період занепаду й розпаду КПРС та СРСР, ні після, уже у формально пострадянській України українська інтелектуальна еліта так і не стала україноцентричною, а відтак і не трансформувалася в аванґард українського суспільства.

Ми будемо мати ці проблеми до тих пір, поки українська інтелектуальна еліта не відріже пуповину, яка зв‘язує її з радянською інтеліґенцією, і не виборсається з російського інформаційного простору, російського погляду на світові явища (на ті ж античність чи середньовіччя) і т. ін.

Проблема тут не в посиленні культурного нігілізму. Проблема в елементарній неспроможності чи в небажанні усвідомити себе як суб‘єкт українського суспільства і свою відповідальність як громадян України. Зробіть же цей крок, і тоді культурний нігілізм вивітриться швидко і безболісно.

Ці та інші теми так чи інакше знаходять відображення у статтях та нотатках, які увійшли до цієї збірки. Ці статті й нотатки — спроба публіцистичного осмислення української інтелектуальної еліти як явища, і то переважно на рівні власне постановки питання. Очевидно, що ця тематика потребує як глибшого публіцистичного обговорення в ЗМІ, так і, звичайно, серйозного наукового дослідження.

Сподіваюся, що ця збірка спонукає багатьох моїх читачів зацікавитися принаймні до активнішого обговорення української інтелектуальної еліти як проблеми, за яким послідують і інші дії — наукові студії, а також проґрами, курси, семінари, школи, які прислужаться справі виховання нової української інтелектуальної еліти з високим рівнем національної свідомості й громадянської зрілості, а відтак і перетворенням цієї еліти на ядро, навколо якого згуртовуватиметься пасіонарна частина українського суспільства, яка, у свою чергу, стане силою, здатною ефектично змінювати українське суспільство в цілому.

17 жовтня 2021 р. — 30 січня 2022 р.

ЗАВАНТАЖИТИ ЕЛЕКТРОННУ ВЕРСІЮ ЗБІРНИКА:

Іваненко, Володимир. Інтелектуальна еліта України як проблема: Статті, нотатки. — Вашинґтон: Видавництво Україна Інк. — 2022. — 729 с.

ТРАНСФОРМАЦІЙНА МІСІЯ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА

Іваненко, Володимир. Трансформаційна місія Українського Козацтва: Статті, нотатки — Вашинґтон: Видавництво Україна Інк. — 2021. — 210 с.
Українське козацтво — занадто важливий рух, щоб Україна могла обійтися без нього. Автор закликає до створення Всеукраїнського Козацького Руху, який об’єднав би зусилля нащадків і спадкоємців ґенеральної козацької старшини, козацької старшини та українських козаків в Україні й поза межами України сущих, який ініціював би інвентаризацію козацьких товариств і орґанізацій та очищення їх і який став би могутньою потугою, навколо якої україноцентричні сили об’єдналися б у Фронт Системних Змін і в його середовищі створили б дві-три потужні ідеолоґічні україноцентричні політичні партії, здатні перемогти на виборах, ініціювати системні зміни і очолити їх.

Ivanenko, Volodymyr. Ukrainian Cossack-hood Transformation Mission: Articles, Notes. — Washington: Ukraina Inc Publishing. — 2021. — 210 p.
Ukrainian Cossacks-hood is a too important movement for Ukraine to do without. The author calls for creation of the All-Ukrainian Cossack Movement, which would unite the efforts of descendants and heirs of Ukrainian Cossacks in Ukraine and abroad, which would initiate the inventory of Cossack societies and organizations and their purification, around which Ukrainocentric forces would unite in the Front of Systemic Changes and in its environment would create two or three powerful ideological Ukrainocentric political parties capable of winning elections, initiating systemic changes and leading them.

ВІД АВТОРА

Слово “козацтво” не залишає байдужим кожного українця. Комусь воно бентежить розум. Комусь бентежить серце. Комусь бентежить душу. Особливе відчуття появляється у людини, для якої згадка про козацтво бентежить усі названі відчуття водночас. Мені воно звучить передусім голосом мого батька, який мав звичку звертатися до мене так: “козаче”. Так само часто він вживав це звертання до своїх учнів під час уроків у класі чи й за межами школи. Десь уже підлітком я довідався про своє козацьке походження. Батько не був настільки відвертий, щоб сказати, що ми походили не просто з козаків, а з козацьких старшин.

Прохоплювалося у нього, що його батько, мій дід Василь, мав найбільший і єдиний на все село Тучне (на Сумщині) будинок, покритий бляхою. Коли я допитувався більше, батько не піддавався, відмахуючись: “Воно тобі не потрібне”.

Уже у зрілому віці, осмислюючи розмови з батьком, який на той час переживав наслідки інсульту, а потім і взагалі відійшов у кращий світ, я стягнув докупи скупі батькові обмовки і зрозумів, чому він не хотів розщирюватися і забрав із собою важливу інформацію про свій родовід.

Козацьке минуле оточувало мене і в місцях, де я виростав. Власне, це — край, де вирішувалася доля українського козацтва і України на початку XVIII століття. У селі Михайлівка поблизу Лебедина була ставка Петра І під час Полтавської битви. У цій ставці московський цар ухвалив рішення про страту майже тисячі українських козацьких старшин, які не пішли з Іваном Мазепою, але все одно становили потенційну загрозу царатові. Ця страта стала леґендою, яка жила в моєму селі у роки мого дитинства і яка збереглася в назві урочища — Побиванка, за три кілометри від нашої хати. Згадана Михайлівка і моя Василівка з навколишніми землями були нагородою від Петра І козацькому полковникові Полуботкові за те, що він разом з Іваном Скоропадським та іншими старшинами залишився вірним московському цареві, а то й брав участь у страті своїх же побратимів. “Скільки за день конем обскачеш — усе твоє”, — так, за леґендою, буцімто сказав Полуботкові Петро І.

Мою Василівку, за тією ж леґендою, Полуботок віддав у посаг дочці, яка вийшла заміж за представника іншого старшинського роду — Миклашевських. На місці садиби Миклашевських—Ґлазенапів ще в роки мого отроцтва стояв високий цегляний стовп із бляшаною кулею нагорі і чотирма буквами “П” на його сторонах. За сільськими переказами, записаними моїм батьком, ті чотири букви були абревіатурою гасла: “Павло Полуботок — Петрові Першому”. Мені не вдалося домогтися занесення цього пам’ятника в Республіканський реєстр охорони пам’яток історії та культури. Заступник голови Ради Міністрів УРСР з питань культури й засновник Республіканського товариства охорони пам’яток академік Петро Тронько, який до Другої Світової війни працював у Лебедині, пояснив мені, що “з тим пам’ятником є проблема”. Очевидно, він мав на увазі особистість П. Полуботка, ім’я якого за радянської влади не шанувалося, оскільки, ставши гетьманом, Полуботок потрапив у немилість до Петра І, і той згноїв його у фортеці, що носить імена обох — Петро-Павлівська. Неохоронюваний державою пам’ятник незадовго до розпаду СРСР зруйнували “чорні археологи”, які шукали начебто закопаний під стовпом скарб…

Збираючи матеріали з історії села, мій батько зібрав докази, що Слобожанщина і близькі до неї райони Полтавщини були заселені переселенцями з Південного Поділля та Бесарабії, і ці масові переселення були орґанізованими. Пізніше я знайшов підтвердження цього у фольклорі: записані мною більше сотні пісень з голосу моїх баби та матері мають варіанти лише в пісенному фольклорі Поділля.

Відвідавши своє село улітку 2013 року, я був вражений: прапором мого села став золотаво-зелений стяг, який використовує колористику родового герба Іваненків і прапора Ханської України — козацького державного формування під протекторатом Кримського Ханства.

Ханська Україна з осідком гетьманів у Дубосарах та Бендерах (нині Молдова) залишається найменше дослідженою цариною історії України взагалі й українського козацтва зокрема. Це при тому, що в тій частині України існували численні козацькі січі, зокрема — й Дунайська. Історики вважають, що остання була створена запорожцями після ліквідації Катериною ІІ Запорозької січі, хоча є чимало доказів того, що Дунайська січ могла бути однією із найдавніших і що саме там знаходиться омріяне місце осідку ще київського князя Святослава Хороброго.

Це означає, що козацтво є набагато давнішим і значимішим явищем української історичної традиції, ніж ми думаємо, і що саме тому в українському менталітеті чи не найбільшою мірою проявляється саме козацька домінанта. Хочемо ми чи не хочемо, але від цього нам нікуди не дітися, і тому козацька ідея, козацька складова має бути важливим, ба навіть вирішальним чинником українського націєтворення і українського державотворення.

В силу історичних обставин нашого життя в умовах Російської імперії та СРСР “відродження” козацтва зводиться до відродження його зовнішніх проявів і атрибутів, тобто залишається на культурницькому, видовищно-розважальному рівні. Наслідком такого підходу є такі явища, як “шароварщина” та “ґенеральщина”. Шароварщина — це передусім захоплення виключно сценічними методами, прояв козацтва через танці (“Бойовий гопак” тощо), польові ігри з використанням коней, автентичної зброї та ін.

Прикметно, що прихильники цих методів по суті фетишизують і навіть сакралізують шаровари. Ґенеральщина — це захоплення високими військовими зван-нями й військовими строями пізнішого часу, переважно XIX і XX століть, з використанням одностроїв, характерних для залученого на службу російському царатові козацтва, яке по суті втратило зв’язок з українською козацькою традицією.

Суть козацтва — це його Дух, традиції й звичаї, які були визначально-засадничими для нашого питомого суспільного ладу і по суті обумовлювали спосіб життя усього нашого народу. Українське козацтво історично було становим хребтом нашого суспільства. Саме тому поневолювачі України передусім знищували або прибирали до рук українське козацтво, без якого решта української спільноти — як верхи (шляхта), так і низи (селяни і міщани) — перетворювалася на аморфну масу, яку було легко підкуповувати й підкорювати.

Нинішній стан українського суспільства є наслідком, зокрема, й того, що Московія зробила з українським козацтвом. Тому нічого дивного немає в тому, що молодик, який позиціонує себе “козацьким отаманом”, зухвало відгукується на мою статтю про трансформаційну місію козацтва: “де ви бачили Козацтво в наш час?” Йому напевно невтямки, що ми по суті говоримо про різні козацтва: він — про “шароварщину” й “ґенеральщину”, я ж — про справжнє, історично автентичне українське козацтво.

Українське козацтво, яке не тільки береже, але є і носієм Духу, традицій і звичаїв українського народу, я розглядаю як становий хребет українського суспільства. Саме таке козацтво я закликаю відроджувати, починаючи по суті з нуля, оскільки очищення чинних козацьких товариств і орґанізацій, очевидно, або надто затратне, або взагалі не має сенсу. Як становий хребет українського суспільства українське козацтво може і повинне стати рушійною си-лою системних змін, про нагальність яких я так багато пишу і говорю. У цьому, власне, й полягає трансформаційна місія українського козацтва.

Українське козацтво — занадто важливий рух, щоб Україна могла обійтися без нього. Тому я й закликаю до створення Всеукраїнського Козацького Руху, який об’єднав би зусилля нащадків і спадкоємців ґенеральної козацької старшини, козацької старшини та українських козаків в Україні й поза межами України сущих, який ініціював би інвентаризацію козацьких товариств і орґанізацій та очищення їх і який став би могутньою потугою, навколо якої україноцентричні сили об’єдналися б у Фронт Системних Змін і в його середовищі створили б двітри потужні ідеолоґічні україноцентричні політичні партії, здатні перемогти на виборах, ініціювати системні зміни й очолити їх.

…Ця збірка статей і нотаток далася мені найважче, і я розглядаю це як свідчення надзвичайного значення козацького чинника в становленні й розвитку українського суспільства, а отже й українського націєтворення й державотворення.

Дві речі залишаються і, очевидно, надовго ще залишатимуться перешкодою нашому рухові вперед. Перша — це захоплення згаданою уже «ґенеральщиною» і доведення її до абсурду, чи не найбільшим проявом якого стало возведення на гетьмана Юрія Кармазина. Друга — це захоплення козацькими забавами, які довели до вершин вишуканості й видовищності також згадану вище «шароварщину». Десь посередині між цими двома крайнощами маячать фігури ґенерал-хорунжих, полковників, отаманів чи сотників без особового складу козаків і без полків та сотень як адміністративних одиниць. Вони наряжаються у добротно зшиті на замовлення ґенеральські строї радянського крою й жупани, переконують нас, що живуть за Звичаєм, але за цією показухою й деклараціями насправді немає нічого, окрім балачок про примарне «народоправство», зведене до намагання в умовах радянського суспільного устрою втілити в життя дивним чином витлумачену ідею територіальних громад, біля яких козацька складова навіть не ночувала.

Найголовніше в козацтві, як я вже сказав, — його Дух, який згуртовує і злютовує українське суспільство, — залишається за межами свідомості цих людей. Ніхто не хоче або й не може нести в суспільство освіту й просвіту, реально відроджувати національні традиції й звичаї, закладати козацький чинник у національну безпеку та оборону, перетворювати козацтво на становий хребет суспільства, його провідну рушійну силу і, зрештою, втілювати в життя трансформаційну місію українського козацтва.

Можливо, саме тому й ідея створення Всеукраїнського Козацького Руху та очищення українського козацтва від усього наносного у цих людей не викликає інтересу. Бо в такому разі їм самим годилося б очиститися, показати приклад іншим і, зрештою, зай-нятися створенням Руху, який принесе системні зміни в українське суспільство і стане на чолі розбудови успішної і заможної України. Про це та й багато про що так чи інакше пов’язане з українським козацтвом я пишу у своїх статтях і нотатках, які увійшли до цієї збірки.

Користуючись нагодою, дякую всім, хто спровокував мене на написання тієї чи іншої статті, брав участь в обговоренні або висловлював мені поради та побажання.

13 жовтня 2020 р. — 3 жовтня 2021 р.

ПІСЛЯМОВА

Не кожна збірка статей і нотаток завершується післямовою. Ця збірка потребує післямови, оскільки тема козацтва, власне, проблема українського козацтва з кожним роком поглиблюється, і розв’язання її стає все більше й більше примарним. Один “козацький отаман”, який приховує, де, коли і за яких обставин він став “отаманом”, скептично відгукуючись на мою чергову публікацію на тему козацтва, запитав мене: “Де ви бачите сьогодні козацтво?”

Справді, здавалося б, формально в Україні існує понад півсотні козацьких орґанізацій, незліченна кількість козацьких гетьманів, ґенералів, полковників та отаманів. Разом з цим, реальних козацьких сотень і полків не існує, як і реєстрів козаків в окремих населених пунктах, у районах та областях. Українське козацтво по суті проявляється лише у видовищних іграх в одних місцях та наряджених у фейкових полковників та ґенералів, наряджених у свитки, а частіше в ґенеральські однострої.

На фронтах розв’язаної Росією війни проти України українське козацтво так і не проявилося. Незважаючи на те, що при Міністерстві обороні України свого часу було створено Координаційну раду з питань розвитку козацтва. Не прилучилося українське козацтво і до створення сил територіальної оборони України. Годі вже й говорити про участь у цивільних проектах українського націєтворення державотворення, і особлико — в піднесенні рівня національної свідомості та громадянської зрілості українського суспільства. Це — свідчення того, що усі мої претензії до українського козацтва більш ніж підставні. Здавалося б, на українському козацтві як явищі можна поставити масний хрест і забути про це явище.

Парадокс, однак, у тому, що козацька домінанта залишається основою менталітету українського народу, і саме цей чинник спонукає мене наполягати на тому, що відродження українського козацтва на його сутнісних засадах необхідне, оскільки без козацької домінанти, без козацтва як станового хребта українське суспільство залишатиметься безхребетним, а отже і зміни системного характеру (встановлення суспільного ладу й способу урядування, заснованих на національних традиціях і звичаях) будуть неможливими.

Із сказаного вище випливає, що чинні товариства, орґанізації українського козацтва своєю діяльністю/бездійльністю розписалися у власній безпорадності й по суті обнулили ситуацію в україському козацтві. Фейкові гетмани, ґенерали, полковники та отамани можуть іти на пенсію без утримання. Українське козацтво російсько-імперського й радянського зразка наказало довго жити.

Звісно, печально констатувати це. Разом з тим, у ситуації, що склалася, є великий позитив: справжнє українське козацтво має змогу відроджуватися з нуля, виходячи із тих засад, про які я пишу у своїх статтях, — шляхом створення якісно нової орґанізації козацтва — Всеукраїнського Козацького Руху.

У зв’язку з цим я закликаю козаків створювати місцеві осередки, які можуть об’єднуватися в реальні козацькі сотні і обирати реальних сотників та сотенні управління. Коли на рівні районів та областей виникне достатня кількість козацьких сотень, можна починати формувати реальні полки і обирати реальних полковників та полкові управління. А там можна буде й реального Гетьмана обрати. І перше, чим годилося б зайнятися козацьким сотням і полкам, так це стати пліч-о-пліч із Збройними Силами, Націо-нальною Ґвардією й Територіальною Обороною України на переможну битву з російським аґресором.

30 березня 2022 р.

ЗАВАНТАЖИТИ ЕЛЕКТРОННУ ВЕРСІЮ ЗБІРКИ:

Іваненко, Володимир. Трансформаційна місія Українського Козацтва: Статті, нотатки — Вашинґтон: Видавництво Україна Інк. — 2021. — 210 с.

ЩО В ПУТІНА НА УМІ, ТЕ У ДУҐІНА НА ЯЗИЦІ

Ці нотатки я написав 21 грудня 2015 року як реакцію на статтю А. Дуґіна «Принципы и стратегия грядущей войны». На той час я багато дискутував із Дуґіним у на Фейсбуці, поки не допік його настільки, що він просто забарикадувався від мене.

На жаль, через те, що мій ФБ профіль було завалено (не виключено, що з подачі того ж Дуґіна) мої з ним перепалки в коментарях не збереглися.

Я включив ці нотатки до своєї нової збірки «Українська інтелектуальна еліта як проблема», над якою зараз працюю. Перечитуючи нотатки, я побачив, наскільки суголосні вони залишаються у відношенні до війни Росії в Україні та подій останніх років у США. Тому й публікую їх на своєму сайті.

ЩО В ПУТІНА НА УМІ, ТЕ У ДУГІНА НА ЯЗИЦІ

Алєксандр Дуґіна залишається одним із провідних ідеологів “русского міра” та ґлобалістських домагань путінської Росії. У статті “Принципы и стратегия грядущей войны” він виказує себе як чудовий інтерпретатор стратегічних порухів Путіна: що в Путіна на умі, те у Дуґіна на язиці.

І в Путіна, і в Дуґіна є одне й те ж слабке місце: вони мені нагадують того, хто першим кричить “ловіть злодія!”. Злочинці мимоволі? Як сказати…

У цій статті Дуґін вивертає назовні усю суть не тільки “русского міра” як світобачення, але й імперських амбіцій Росії. Ця стаття взайве засвідчує, що без України (принаймні значної її частини) і особливо — Києва ні Російська імперія, ні “русскій мір” неможливі:

«Киев для русского самосознания является полюсом исторического бытия. Несмотря на то, что в нем временно укрепились представители прозападной олигархической верхушки, опирающейся на русофобскую идеологию западенцев, Киев неотъемлемая часть русского мира. Мы не можем стоять за истину, и оставить его врагу. Он должен быть освобожден и возвращен народу».

Отак, і не менше.
Затіваючи по суті цивілізаційну війну проти Заходу й називаючи “чорне” (“темне”) “білим” (“світлим”), а “світле” – “темним”, Дугін, схоже, навіть не усвідомлює, що по суті оголює справжню суть і “русского мира”, і російського імперіалізму.

Зверніть увагу, як йому бачиться “справжня” російська пропаганда. Йому мало нинішньої кремлівської пропаганди геббельсівського штибу. Йому потрібна така пропаганда “русского мира” й “визвольних” домагань Кремля, щоб світ бачив Росію як єдине уособлення сил “світла” і єдиного спасителя людства від сил “тьми”.

При цьому Росія з усім своїм “русским миром”, що є проявом виразно лівацької традиції й агресивності, з одного боку, робить ставку на… консервативні сили в країнах Євросоюзу і, як засвідчує досвід Франції, підгодовує їх солідними фінансовими вливаннями, а з другого — продовжує більшовицько-радянську традицію підтримки лівих і екстремістських сил та режимів. Підозрюють, що навіть “ісламська держава” є ледве не годованцем Кремля, з якою вона воює в Сирії про людське око.

Мені не за чутками відомо, як було налагоджено антиамериканську пропагагду в СРСР і на що та на кого радянська пропагандистська машина робила ставку в США. Це були компартія, творча інтелігенція з виразно лівацькими настроями, борці з расизмом тощо. В інтернеті ви знайдете імена Ґеса Гола, Анжели Девіс, Пола Робсона й інших активістів “прогресивного табору”, з яких радянська пропаганда робила героїв.

Із статті Дуґіна випливає, що тепер кремлівська пропаганда переключила увагу в США з ліваків на консерваторів і бачить уже увесь американський народ у ролі союзника “русского мира” (пардон – “сил світла” й “духовності”) у своїй боротьбі з “силами тьми” й матеріальної корисливості. При цьому Москва, як наголошує Дугін, хоче зіграти на незадоволенні американців силовими діями американського уряду в “гарячих” місцях планети, де, власне, російські інтереси входять у конфлікт з американськими. Дугін пише про конечну потребу відкрити окремий фронт всередині США, налаштовуючи американський народ проти федерального уряду. Не обходиться й без хоча б натяку на “витівки американського імперіалізму”.

Ну, як же можна обійтися без звичного московського жупела?!

Та от біда: Дугіну як ідеологові ґлобалістичних амбіцій Путіна укупі з його “русскім міром” забракло знань із реальних настроїв в американському суспільстві. Безсильна злоба від невдач у поверненні України в сферу інтересів Москви застує очі, не даючи йому усвідомити очевидне: саме американські консерватори в масі своїй є ініціаторами курсу офіційного Вашинґтона на підтримку незалежності й територіальної цілісності України.

Іронію й сарказм викликають в американців нахвалювання Д. Трампом лідерських чеснот і популярності та його наміри у разі перемоги в президентських перегонах “знайти спільну мову” з Путіним.

Американське суспільство має значно вищий рівень свідомості, ніж це уявляється Дуґіну. Воно справді часто-густо не схвалює застосовання сили у вирішенні тих чи інших проблем у гарячих куточках світу, але воно підтримує своїх вояків і стоїть за них горою, якщо вже їх волею уряду кинуто кудись для “встановлення” демократії у варіанті, сповідуваному тим чи іншим президентом.

Але зараз у цьому суспільстві уже вибростуються інші настрої, та й світ починає дивитися на США не як на світового жандарма, не як експортера демократії, а як на взірець успішної держави, намагаючись дослідити й зрозуміти, як ця країна спромоглася за історично короткий строк стати такою могутньою світовою потугою.

В Росії цього й знати не хочуть. Для Росії, як і сто років тому, важливо зруйнувати світ до цурки, як вона це робила в Чечні і робить тепер в Україні та Сирії, щоб побудувати свій, новий світ з ідеологією “русского мира” та матеріального й духовного зубожіння усіх і кожного, за винятком невеликої групки “царственних персон” із виразно кримінальною ментальністю. І Путін із його “кооперативом” — тому найкращий приклад.

21 грудня 2015 р.

AN APPEAL THAT CAN PLAY A DECISIVE ROLE IN UKRAINE’S FATE

Five days ago, on two of our resources, we published “Appeal by representatives of Ukrainians Worldwide and Peoples all over the world who support Ukraine and Ukrainians in their war against Russian aggressor”. We hope that hundreds and thousands, tens and hundreds of thousands of Ukrainians in Ukraine and abroad, as well as friends of Ukraine among other nations will write their names under this Address.

Before publishing the Appeal, we sent the text to many potential signatories to test and edit the text. Thank you to everyone who responded and pledged to support the Appeal with their signatures. As we receive e-mails, we will check their authenticity and add them to the text of the Appeal.

We had discussions with some recipients. We listened to constructive advices and made respective changes to the text. We did not agree with some remarks or even demands (saying I will sign, if the part with the appeal to the President, the Verkhovna Rada and the Government of Ukraine is removed).

Some potential signatories behaved in a very strange way. One well-known person in the Ukrainian American community supported the Appeal with the thumb up symbol 👍, and then wrote that she would gladly sign the Appeal, but she “does not have time to write her biography.” Funny, but very eloquent excuse, isn’t it?

The most annoying and even shocking for us was something else. Our invitation was ignored by Ukrainian diaspora activists, who recently shouted “Mr. President!” welcoming the incumbent President of Ukraine in Washington and given high state awards from Ukraine from him and, earlier, from his predecessor. I remembered how until recently these people played a flashmob in support of Ukraine, and when a real terrible war came to Ukraine, they behaved as if it did not concern them at all.

It hurts to write about it, but I have to: I have known many of them personally in Ukraine and abroad for decades.

I understand that everyone decides for himself which side of the front to take a position on, and it is not just a question of whether or not to take up arms, stay in a combat zone or evacuate to places far from war zone.

Even in countries far away from the war, it is important for each of us to take an active position and do everything to help Ukraine, not bury our heads in the sand. Therefore, we hope that the world Ukrainians will finally stir up and become more active, attracting sober-minded people of good will in different countries of the world, and above all — in Ukraine.

“This appeal should be on the first page. Thank you for your work!” — wrote one commentator with a link to our post on social networks, and it inspires us. Let this inspire everyone who reads this text.

Friends, please, add your captions to the Appeal, share it and invite your friends, acquaintances, colleagues to follow your example…

Volodymyr Ivanenko, Prof., Dr., Chairman of the Organizing Committee of Ukrainians Worldwide Movement, President of the Ukrainian University Club, a descendant of the ancient Hetman family, blood related to the Ottoman, Argyll, Radziwill, Orange and other European dynasties.

ADD YOUR VOICE TO BE HEARD! | ADD YOUR VOICE TO BE HEARD! | ADD YOUR VOICE TO BE HEARD! – Ukrainian University Club

ADD YOUR VOICE TO BE HEARD! | ADD YOUR VOICE TO BE HEARD! | ADD YOUR VOICE TO BE HEARD! – TO ALL | UWIN

ADD YOUR VOICE TO BE HEARD! | ADD YOUR VOICE TO BE HEARD! | ADD YOUR VOICE TO BE HEARD! – Ukrainian University Club

ЗВЕРНЕННЯ, ЯКЕ МОЖЕ ВІДІГРАТИ ВИРІШАЛЬНУ РОЛЬ У ДОЛІ УКРАЇНИ

П‘ять днів тому на двох наших ресурсах ми опублікували «Звернення представників світового українства й народів, які підтримують Україну й українців у їхній справедливій війні проти російського аґресора». Ми сподіваємося, що сотні й тисячі, десятки й сотні тисяч українців в Україні та зарубіжжі, а також друзів України з-поміж інших народів напишуть свої імена під цим Зверненням.

Перед тим, як публікувати Звернення, ми розіслали текст багатьом потенційним підписантам, щоб апробувати й відредагувати текст. Дякуємо всім, хто відгукнувся і пообіцяв підтримати Звернення своїм підписом. По мірі надходження повідомлень на електронну пошту, ми перевіримо їх на достовірність і додамо до тексту Звернення.

З деякими адресатами нам довелося подискутувати. Ми прислухалися до конструктивних порад і внесли відповідні зміни до тексту. З деякими зауваженнями, ба навіть вимогами (мовляв, якщо буде видалено частину із зверненням до президента, Верховної Ради та уряду України, то підпишу) ми не погодилися.

Деякі потенційні підписанти повелися дуже дивним чином. Одна відома в українській громаді США особа підтримала Звернення символом 👍, а потім написала, що вона охоче підписалася б під Зверненням, але у неї «немає часу писати свою біоґрафію». Смішна, але вельми промовиста відмовка, чи не так?

Найприкрішим і навіть шокуючим для нас стало інше. Наше запрошення проіґнорували активісти української діаспори, які зовсім нещодавно з вереском «пане Президенте!» вітали у Вашинґтоні чинного президента України й одержували з його рук та — раніше — з рук його попередника високі державні нагороди України. Згадалося, як ще зовсім недавно ці люди гралися у флешмоб на підтримку України, а коли в Україну прийшла справжня страшна війна, вони повелися так, наче це все їх уже й не стосується.

Боляче про це писати, але мушу: багатьох із них і в Україні, і в українському зарубіжжі знаю особисто упродовж десятків років.

Я розумію, що кожен вирішує для себе, по який бік фронту займати позицію, і мова йде не тільки про те, брати чи не брати до рук зброю, залишатися в зоні бойових дій чи евакуюватися в далекі від боїв місця.

Навіть у далеких від війни країнах для кожного з нас важливо вибрати активну позицію й робити все, щоб допомогти Україні, а не ховати голову в пісок. Тому ми сподіваємося, що світове українство нарешті заворушиться і активізується, захоплюючи за собою тверезо мислячих людей доброї волі в різних країнах світу, і передусім — в Україні.

«Це звернення повинне бути на першій сторінці. Дякую вам за вашу роботу!» — написала одна коментаторка під посиланням на нашу публікацію в соцмережах, і це надихає нас. Хай це надихає і кожного, хто читає цей текст.

Друзі, будь ласка, додавайте свої підписи до Звернення, поширюйте його і запрошуйте наслідувати ваш приклад друзів, знайомих, колег…

Володимир Іваненко, проф., др., голова Оргкомітету Руху Світового Українства, президент Українського Університетського Клубу, нащадок старовинного гетьманського роду, кровно спорідненого з Османською, Арґильською, Радивилівською (Радзивилівською), Оранською та іншими європейськими династіями.

ADD YOUR VOICE TO BE HEARD! | ДОДАЙТЕ СВІЙ ГОЛОС, ЩОБ НАС ПОЧУЛИ! | ДОБАВЬТЕ СВОЙ ГОЛОС, ЧТОБЫ НАС УСЛЫШАЛИ! – Ukrainian University Club

ADD YOUR VOICE TO BE HEARD! | ДОДАЙТЕ СВІЙ ГОЛОС, ЩОБ НАС ПОЧУЛИ! | ДОБАВЬТЕ СВОЙ ГОЛОС, ЧТОБЫ НАС УСЛЫШАЛИ! – УСІМ | UWIN

ADD YOUR VOICE TO BE HEARD! | ДОДАЙТЕ СВІЙ ГОЛОС, ЩОБ НАС ПОЧУЛИ! | ДОБАВЬТЕ СВОЙ ГОЛОС, ЧТОБЫ НАС УСЛЫШАЛИ! – Ukrainian University Club

РУХ СВІТОВОГО УКРАЇНСТВА| UKRAINIANS WORLDWIDE MOVEMENT

UA | EN

ВІД ОРҐКОМІТЕТУ РУХУ СВІТОВОГО УКРАЇНСТВА

У лиху для України годину започатковуємо ми Рух Світового Українства (РСУ), який бере на себе місію об‘єднати й згуртувати україноцентричні потуги суспільства в Україні, спілнот на українських етнічних землях суміжних з Україною країн та української діаспори для захисту територіальної цілісності, суверенітету й розбудови успішної і квітучої Української Держави.

Засади розбудови й проґрамні завдання Руху Світового Українства ближчим часом буде викладено у Маніфесті РСУ. Наразі зауважимо, що РСУ мислиться як громадське об‘єднання з виключно індивідуальним членством, яке не перешкоджає членам РСУ залишатися членами будь-яких інших громадсько-політичних орґанізацій в Україні чи за її межами.

З обгрунтуванням ідеї та концепцією РСУ можна ознайомитися у моїх статтях та нотатках, які увійшли до збірки «Світове українство — рушійна системних змін в Україні» (Вашинґтон, 2020. — 309 с.).

Наразі формується Орґанізаційний комітет РСУ, який має зайнятися випрацюванням статутних, проґрамних та орґанізаційних документів. Орґкомітет РСУ формується на індивідуальній волонтерській основі. Це означає, що ми навіть не розглядаємо участь в Орґкомітеті офіційних представників тих чи інших орґанізацій з України чи діаспори.

Якщо ви хочете долучитися до роботи в Оргкомітеті, будь ласка, ознайомтеся з обгрунтуванням ідеї та концепцією РСУ і надішліть нам такі документи:

1. Резюме з фотоґрафією і вмотивованим супровідним листом.

2. Коротку автобіоґрафію.

3. Ваше бачення завдань і перспектив РСУ і свого місця в нашій організації.

Відбір кандидатів на членів Орґкомітету здійснюється за спеціальною методикою і такими критеріями: (1) україноцентричність; (2) здатність до стратеґічного мислення; (3) професіоналізм і порядність.

Ми заохочуємо до участі в Орґкомітеті представників різних частин України й українського зарубіжжя, оскільки це є принципово важливим для формування РСУ, виконання орґанізаційно-управлінських завдань та ін.

Очевидно, що будуть бажаючі приєднатися до РСУ. Реєстрацію таких учасників РСУ на початковому етапі здійснює Орґкомітет. Для цього треба надіслати на електронну пошту Оргкомітету заяву у довільній формі, вказавши свої ім’я та прізвище, місце проживання й контактну інформацію.

Сподіваємося, що такі члени РСУ можуть проявити свою активність у таких формах, як-от: створення осередків, поширення матеріалів Орґкомітету, посильною фінансовою підтримкою РСУ (див. посилання нижче).

Орґкомітет закликає до матеріальної підтримки РСУ у формі спонсорських внесків і пожертв. Пожертви можна зробити, перейшовши за посиланням, поданим нижче. Щодо спонсорської підтримки просимо зв‘язатися з нами.

На нинішньому етапі Орґкомітет розглядає як пріоритетні такі напрями діяльності РСУ:

1. Безпековий — захист України від російської аґресії, забезпечення територіальної цілісності й безпеки України через втілення в життя ініціативи Будапештського формату з кінцевою метою перегляду і оновлення Гельсінських угод.

2. Інформаційно-аналітичний — забезпечення світового українства й усієї світової спільноти інформацією й аналітикою про Україну й українську справу, а також просування в суспільство ідеї створення україноцентричної системи ЗМІ в Україні.

3. Освітньо-просвітницький — налагодження українознавчої освіти й просвіти для світового українства, а також поширення знань про Україну й українську справу серед загалу у країнах проживання української діаспори.

Внутрішня робоча мова РСУ — українська. Робоча мова для зовнішніх контактів — анґлійська.

Проф. Др. Володимир Іваненко, голова Орґанізаційного комітету Руху Світового Українства.

Контакти Орґкомітету РСУ:

Електронна пошта: ukrainainternational@gmail.com

Текстові повідомлення на телефон: +1-240-432-3307. Вихід на цей телефон можливий також через Viber та WhatsApp. (Прохання не користуватися аудіо та відео опціями. У разі потреби ми зателефонуємо вам самі.)

Підтримати Орґкомітет РСУ можна, перейшовши на сайт Українського Університетського Клубу.

FROM UKRAINIANS WORLDWIDE MOVEMENT ORGANIZATIONAL COMMITTEE

At a time of disaster for Ukraine, we are launching Ukrainians Worldwide Movement (UWM), which undertakes the mission to unite Ukrainocentric segment of the society in Ukraine, communities in the Ukrainian ethnic lands of Ukraine’s neighboring countries and the Ukrainian diaspora to protect territorial integrity, sovereignty and development of successful and prosperous Ukrainian State.

The principles of development and program tasks of Ukrainians Worldwide Movement will soon be set out in UWM Manifesto. For now, it should be noted that UWM is thought of as a public association with exclusively individual membership, which does not prevent UWM members from maintaining their membership of any other socio-political organizations in Ukraine or abroad.

The substantiation of UWM idea and concept can be found in my articles and notes included in the collection “Ukrainians Worldwide — A Driving Force Of Ststemic Changes In Ukraine” (Washington, 2020. – 309 p.)

Currently, the UWM Organizing Committee is being formed, and it is going to work on the development of statutory, program and organizational documents. The UWM Organizing Committee is being formed on an individual volunteer basis. This means that we do not even consider the participation in this Organizing Committee of official representatives of existing organizations from Ukraine or Ukrainian diaspora.

If you want to join the Organizing Committee, please, read the rationale for the idea and concept of UWM and send us the following documents:

1. Resume with photo and motivated cover letter.

2. Short autobiography.

3. Your vision of the tasks and prospects of UWM and your role in our organization.

Selection of candidates for members of UWM Organizing Committee is carried out according to a special method and the following criteria: (1) Ukrainocentrism; (2) ability to think strategically; (3) professionalism and decency.

We encourage representatives of various parts of Ukraine and abroad to participate in UWM Organizing Committee, as this is fundamentally important for UWM formation, the implementation of organizational and managerial tasks, etc.

Obviously, there will be those who want to join UWM. The registration of such participants of UWM at the initial stage is carried out by the Organizing Committee. To do this, a candidate must send an e-mail to the Organizing Committee with a letter, indicating a full name, place of residence (town, region, country) and contact information (an email address and a phone number).

We hope that such UWM members can show their activity in such forms as: creation of local UWM branches, dissemination of Organizing Committee materials, possible financial support of UWM (see the link below).

The Organizing Committee calls for UWM material support from in the form of sponsorships and donations. Donations can be made by following the link below. Please, contact us for sponsorship.

At the present stage, the Organizing Committee considers the following areas of UWM activity as priorities:

1. Security — protection of Ukraine from Russian aggression, ensuring the territorial integrity and security of Ukraine through the implementation of the Budapest format initiative with the ultimate goal of revising and updating the Helsinki Accords.

2. Information-analytical — providing Ukrainians worldwide and the whole world community with information and analysis about Ukraine and Ukrainian affairs, as well as promoting the idea of creating a Ukrainocentric media system in Ukraine.

3. Educational — the establishment of Ukrainian studies education for Ukrainians Worldwide, as well as the dissemination of knowledge about Ukraine and Ukrainian affairs among the general population in the countries of the Ukrainian diaspora.

The internal working language of UWM is Ukrainian. The working language for external contacts is English.

Prof. Dr. Volodymyr Ivanenko, Ukrainians Worldwide Movement Organizing Committee Chairman

UWM Organizing Committee Contacts:

E-mail: ukrainainternational@gmail.com

Text messages on the phone: + 1-240-432-3307. Access to this phone is also possible via Viber and WhatsApp. Please, do not use audio and video options. We will call you if necessary.

You can support UWM Organizing Committee by going to Ukrainian University Club website.

ЯК УКРАЇНА АПЕЛЮВАЛА ДО КРАЇН — ПІДПИСАНТІВ БУДАПЕШТСЬКОГО МЕМОРАНДУМУ

У зв‘язку з тим, що зараз активізувалися розмови про Будапештський меморандум, вважаю за доцільне перепублікувати тут мою статтю 2018 року про те, як Україна апелювала до країн — підписантів Будапештського меморандуму. Стаття увійшла мо збірки моїх статей і нотаток «БУДАПЕШТСЬКИЙ ФОРМАТ» (Вашинґтон, 2020. – 294 с.).

Народний депутат України Ігор Мосійчук (Радикальна партія) передав нам копію листа від МЗС України, одержаного у відповідь на його запит щодо ініціювання Україною зустрічі у форматі Будапештського меморандуму після збройного захоплення Росією українських суден в акваторії Керченської протоки.

Зміст листа та додатку до нього із викладом основної частини із звернення МЗС України свідчать про те, що:

1) Україна просила про зустріч представників країн – підписантів Будапештського меморандуму лише для «консультацій» відносно листопадового інциденту у Чорному морі поблизу Керченської протоки на рівні представників зовнішньополітичних відомств;

2) Велика Британія, США і Франція формально начебто поставилися до ініціативи МЗС України позитивно, але фактично не змогли взяти участь у консультаціях через перешкоди внутрішньополітичного характеру у своїх країнах;

3) РФ повідомила МЗС України, що не бачить підстав для будь-яких консультацій…

Ці документи пояснюють позицію спеціального представника США Курта Волкера, яку він висловив раніше, буцімто наголосивши, що Будапештський формат неможливий без участі Росії.

Проблема тут у тому, що Україна, маючи достатньо доказів порушення Росією Будапештського меморандуму від часу анексії Криму та початку війни на Донбасі, не поспішала апелювати до країн – підписантів меморандуму, і тому напевно є якісь причини.

Звернення МЗС Українм до країн – підписантів меморандуму лише після незначного епізоду в Чорному морі викликало, на нашу думку, адекватну реакцію – інакше напевно й не могло статися.

Реакція Росії також є цілком очікуваною – іншої реакції й не могло бути за будь-яких умов.

Те, що висловив з цього приводу К. Волкер, навряд чи можна вважати серйозним і переконливим аргументом проти скликання самміту чи навіть консультацій на рівні очільників зовнішньополітичних відомств. Це може бути його суб‘єктивною думкою, висловленою по гарячих слідах.

РФ як агресор і порушник умов меморандуму, безумовно, буде проти будь-яких спроб актуалізувати тему Будапештського меморандуму.

І консультації на рівні зовнішньополітичних відомств, і самміт у форматі Будапештського меморандуму можливі і необхідні незалежно від того, яку позицію висловлює Росія і візьме чи не візьме вона участь у цих заходах. Тому ці заходи мають проводитися навіть без участі РФ.

При цьому не треба розглядати Будапештський меморандум як самодостатній документ і шукатив ньому те, чого в ньому немає. Досить уже того, що він підписаний главами ядерних держав як реакція на відмову України від ядерної зброї і є частиною комплексу документів про нерозповсюдження зброї масового ураження.

Але тут є ще й інша складова, на яку чомусь не звертають увагу фахівці. Порушивши Будапештський меморандум, Росія як один із підписантів також порушила Гельсінсткі угоди, зокрема Договір про безпеку і співробітництво в Європі. Анексія Криму є порушенням передусім цього важливого і повноцінного документу.

Тому скликання самміту у форматі Будапештського меморандуму має стати першим кроком до аналізу й оцінки цієї ситуації (тим більше що ОБСЄ має свою місію на Донбасі) і на шляху до Гельсінки-2. А це вже набагато серйозніша тема.

Очевидно, що Україна повинна стати ініціатором цих заходів і наполягати на скликанні самміту у форматі Будапештського меморандуму.

Що мене найбільше тривожить у цій ситуації з Будапештським меморандумом, так це подвійність стандартів тих українських політиків, які розуміють важливість цього чинника, але разом з тим докладають максимум своїх зусиль до продовження мінських посиденьок, усвідомлюючи безперспективність і нікчемність переговорів у Мінську, які відбуваються за сценарієм Кремля.

25 грудня 2018 р.

НА СТОРОЖІ РІДНОГО СЛОВА

Зазвичай я не публікую чужі тексти на моєму особистому сайті. Сьогодні я відступаю від правила, розміщуюючи тут дуже цікавий матеріал Бориса Ткаченка. Для цього є три причини: (1) розвідка присвячена діяльності «Просвіти» на рідній мені Лебединщині; (2) у тексті згадано село Василівка, де я народився і (3) особистість самого автора. З Б. Ткаченком мене пов‘язують приязні стосунки ще з часу мого отроцтва. Він бував у нашій хаті, з якої до його музею перекочували деякі речі моїх діда Федора та баби Насті. Звісно, уже дорослим, буваючи в Лебедині, я не раз бував у гостинній хаті Ткаченків, на стелі якої було зухвало викарбуване Шевченкове «В своїй хаті своя правда, і сила, і воля».

«Наша багата південно – руська, мелодійна, співуча мова, якою розмовляє не 200 тисяч, а 14 мільйонів народу, на якій існує така народна література, якою не може похвалитися жоден з народів, на якій ще недавно співав Шевченко, виганяється зі школи, мов якась чума».
(К. Ушинський)

У 1910 році указом міністра внутрішніх справ Столипіна було закрито всі українські культосвітні товариства, заборонено читання українською мовою лекцій у навчальних закладах. Навіть невеличкі однокласні школи з українською мовою викладання, засновані з патріотичних міркувань прогресивними людьми, було ліквідовано. (с. Куземин, с. Лука, с. Василівка..) В 1913 році в Лебедині був розгромлений так званий ‘’Шевченківський гурток’’ серед гімназистів. Їхня провина – читали вірші Шевченка та співали українських народних пісень. В 1914 році була заборонена українська газета ‘’Рада’’. Слова ‘’Україна’’, ‘’український’’ було заборонено вживати навіть в російській пресі. Перші гуртки ‘’Просвіти’’ також були погромлені. Доходило до абсурду. Пісню ‘’Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці1’’ дозволялось співати як ‘’Ах не хаді, Грішка, ти на пікнік’’. Микола Карпович Садовський згадував, що коли в програму концерту Лисенка включили пісню ‘’Дощик, дощик капає дрібненький’’, то дозволили співати її тільки французькою – ‘’Ля плюі, ля плюі, дрен, дрен, дрен, дрен, дрен, дрен.’’

У 1917 році лебединці знову взялися за просвітництво. До цієї доброї справи долучився навіть заможній прошарок повіту – граф Василь Олексійович Капніст, голова Лебединської управи М.О. Кононенко, міщанка Варвара Кузьмівна Демченко, лікар Кадиш Сендерович Зільберник . Осердям гуртка були освітяни – П.І . Духно, М. П. Запорожець, М.А. Грищенко, син поета Михайла Петренка Борис,. Видавець І.В. Солодовник. А ще міщани – Лойченко, Мелешко, Сивоконь , Одарченко, Гладков., Гальковський… Зільберник і Демченко були почесними членами ‘’Просвіти’’. Кімната для зібрань просвітян спершу знаходилась в будинку парафіяльної школи по вулиці Петропавлівській, згодом – біля церкви Вознесіння.

Влітку 1918 року, на виконання розпорядження українського уряду просвітяни організували курси з вивчення української мови для вчителів початкових шкіл повіту. Керував курсами завідувач відділом освіти повітового земства просвітянин Микола Андрійович Грищенко.

Микола Грищенко

Народився Микола Андрійович в хуторі Штепина Гребля Лебединського повіту. По закінченні Харківської духовної семінарії вступив до Дерптського університету. За участь в українському патріотичному гуртку ”Союзний совєт” був репресований , сидів в одиначці. Згодом закінчив Харківський університет, працював юридичним консультантом губернського земства у Харкові. Потім завідував шкільною та позашкільною освітою в в повітовому земстві в Лебедині, очолював місцеву ”Просвіту”. Розпорядженням харківського губернатора за пропаганду національної ідеї був висланий за межі повіту (1914 р.), жив під негласним наглядом в с. Вільшана. В жовтні 1917 року повернувся до Лебедина і обійняв посаду секретаря земства. Очолювана ним ”Просвіта” в червні 1918 року порушила питання про утворення музичної та лекційної секцій про створення духового оркестру, а в липні організувала курси вчителів початкових шкіл з вивчення української мови. Проходили вони в Народному будинку (Нині ”Будинок учителя”), число курсистів -близько 150. Після молебня присутніх привітав повітовий староста М.Н. Стасюлевич, голова управи А.М. Мокшицький та священик О. А. Солофненко. Уроки з української мови читав учитель П.І. Духно, історію України та мистецтво Слобожанщини вели запрошені Грищенком з Харкова Гнат Мартинович Хоткевич та Стефан Андрійович Таранушенко . Стараннями Грищенка при курсах була організована виставка української старовини- малярство, вишивка, народний одяг, побут, килимарство, історичні реліквії. Все це на виставку було передано графом В. Капністом, поміщиком А. Красовським, міщанкою Варварою Демченко та іншими небайдужими земляками. В лебединській друкарні Когана був виданий каталог виставки. За ініціативою Грищенка було організовано кілька екскурсій в старовинні храми Лебединщини та в маєтки славних родів. Про ці курси похвально відкнулись газета ”Южний край” та журнал ”Наше минуле”…
.Спочатку радянська влада до ”Просвіти” поставилась байдуже, що не заважало просвітянам у роботі. Ось деякі відомості з Лебединщини за 1920 – й рік: в Лебедині були поставлені п”си ”Не по – товариськи” та ”Вова – пристосуванець”, було влаштовано кілька концертів на допомогу бідним. У селі Марківка кілька разів були поставлені п”єси ”Ніч під Різдво” та ”Панська хворість”. В селі Михайлівка ставили навіть оперу Гулака-Артемовського ”Запорожець за Дунаєм” та п”єсу ”Наталка Полтавка. Головні ролі виконували вчителька Валентина Іванівна Мороз та шофер графа Капніста Павло Мороз. В Штепівці ставилась п”єса ”Батраки”. В Бишкіні просвітяни облюбували п”єсу ”Не співайте півні, не вбавляйте ночі”. Караванська ”Просвіта” за виставу зібрала 121375 карбованців і передала їх голодуючим Донбасу. ( До речі, на сьогодні в Каравані проживає тільки вісім душ глибоких пенсіонерів. А при земстві була і школа, і хата – читальня І гуральня, і цегельна , і ставок, і людей на 1926 рік проживало аж чотири сотні.) На лебединській сцені тоді виступали пізніш відомі в світі співаки Борис Романович Гмиря та Іван Никифорович Стешенко.

Борис Гмиря на сцені в Лебедині

Коли радянська влада зміцніла і вже не потребевала в людській лояльності , вона й занесла меч над ”Просвітою”. Всі , хто засвітився в українському русі, були репресовані. Миколу Грищенка кілька разів арештовували а остаточну розправу вчинили в 1937 році. Звинувачення: вдома зберігав книжечки ”Що таке ”Просвіта” (автор М. Плевако) та ”Більшовики в Києві” (автор С. Єфремов). А найбільше зло – в кучі дров чекісти знайшли жовтоблакитний прапор з написом: «Нехай живе самостійна Україна’».А ще ”…большое количество дел быв. Земской управы Лебединского уезда (переписки, диограмы\, списки членов управы и проч.)’’На арештованого тут же накинулись ”землячки- патріоти”. Бухгалтер дитячого будинку заявив, що Грищенко в голодному 1933 – му році в черзі за хлібом сказав: ”Хліба в державі досить, а створюються такі умови…”. Завідуючий архівом засвідчив, що Грищенко (він раніше працював в архіві) зберігав у архіві справи земства та ”Просвіти”. Лебединська міська рада злочин Грищенка побачила в тому, що він квартирує разом з братом попом. Зайшовся і такий бедзвін, який злочин Грищенка побачив у тому, що той у базарній черзі за кролячими головами назвав ті голови баранячими. На допитах Грищенко тримався мужньо і гідно. Ось його слова: ” Я дійсно говорив… про те, що хліб у держави є, але внаслідок поганої розпорядливості влади відчувається нехватка хліба”. ”Жовтоблакитний прапор… зберігав як пам”ять про існуючу раніше владу… і як історичний матеріал, який для мене має цінність”. ”В 1917 році я брав участь в організаціїї ”Просвіти”. А після розвалу, вірніше ліквідаціїї ”Просвіт” в націоналістичних організаціях не перебував”. ”Прошу ”Просвіту” не рахувати націоналістичною організацією, а українською…бо ця організація контрреволюційної мети не мала. А тільки ставилось питання про відокремлення України від Росії і досягнення самостійності управління.” ”Хто проводить контрреволюційну роботу в Лебедині, не знаю.” Документ архіву засвідчує, що розстріляли Миколу Андрійовича в Сумській тюрмі о 12-ій годині ночі 26 листопада 1937 року . Тоді ж було понищено багатьох просвітян краю: Свирида Лісовицького з Будилки, Степана Цикала з Червленого , Івана Горбенка з Михайлівки (хай легенько гикнеться на тім світі оббріхувачу на прізвище Любивий) і десятки й десятки порядних людей Лебединщини. З їхнім відходом край полонили невіра і острах.

Никанор і Надія Онацькі

Примітка: Никанор Онацький був розстріляний у Полтавсьокій тюрмі. А згадуваний нами Гнат Хоткевич – у Харківській, Стефана Андрійовича Таранушенка влада нагородила п”ятирічним ув”язненням.

Борис Ткаченко

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ЕЛІТА УКРАЇНИ ЯК ПРОБЛЕМА

Ось сидять вони — президенти п‘яти українських національних академій наук… Упродовж тридцяти років очолювані ними академії не зробили нічого для випрацювання Української Національної Ідеї, концепції системних змін для пострадянської незалежної України, стратеґії розбудови нації і держави України на тривалу перспективу тощо. Передусім через цих людей, зображених на фото, Україна продовжує жити в умовах радянської системи координат. Їх сфотографували в сесійній залі Верховної Ради України 2019 року, коли вони прийшли привітати новообраний парламент з монобільшістю партії «Слуга народу» — з назвою авторства Йосипа Сталіна. «Когорта гідних», — хтось написав у коментарях під цим знімком у соцмережах…

Махатмі Ґанді приписують (мені не вдалося знайти першоджерело) слова про національну еліту, виховану колоніальною адміністрацією. 

Саме така еліта фактично залишилася при владі в Україні з розпадом СРСР. В силу обставин ця еліта допустила до влади опозиційну до неї частину, тобто дисидентів, які виховувалися й здобували освіту в умовах тієї ж радянської дійсності, але були переслідувані за свою опозиційність і відбували тривалі покарання у тюрмах, виправно-трудових колоніях, на засланнях або у психіатричних лікарнях.

Відірваність від реальних суспільних процесів і неможливість займатися інтелектуальною діяльністю за фахом спричинилися до того, що дисиденти, вийшовши на волю і повернувшись до громадсько-політичного життя, виявилися неефективними націєтворцями і державотворцями, а відтак не змогли конкурувати з тією частиною еліти, яка вірно служила компартійно-радянському режимові, а потім фактично очолила будівництво нової, незалежної України.

Свого часу значна частина української інтелектуальної еліти двома хвилями покинула Україну (1920-ті й 1940-ві роки двадцятого століття), була досить активною в країнах свого проживання. Створивши освітні й дослідницькі інститути в діаспорі вона активно продовжувала свою діяльність і навіть зберігала державницьку традицію, докладала максимум зусиль до самовідтворення. 

Самовідтворення українською інтелектуальної еліти за межами України не було таким успішним, як хотілося б. Друге покоління української еміґрації ще давало надію на те, що українська національна еліта (передусім — інтелектуальна) відтворюватиметься так само успішно, як, наприклад, відтворюється у розсіянні єврейська еліта, і буде готовою включитися в націєтворчі й державотворчі процеси в Україні в разі набуття Україною незалежності.

На жаль, так не сталося. Уже в другому поколінні українська національна еліта в діаспорі успішно пристосовувалася до життя в країнах свого проживання, включалася в місцеві суспільні інститути, звикала до комфорту, забезпечуючи таким чином якщо не повну, то часткову асиміляцію наступного покоління.

Тому сталося так, що з розпадом СРСР в Україну повернулося не так багато діаспорян, як сподівалося, а в реальному політичному, науково-освітньому й культурному процесах проявилися лише одиниці (напр., Слава Стецько в політиці, Богдан Гаврилишин — у науці й вищій освіті). Масово українська діаспора посунула в Україну з повноваженнями представників державних та науково-освітніх структур країн свого проживання.

Звісно, останнє — зовсім не те, чого потребували Україна й українське суспільство від українців зарубіжжя. Та й повноваження, якими були наділені представники діаспори, в свою чергу, обмежували їхні можливості. 

Навіть ті, що набували громадянства, йшли в уряд (напр., Роман Зварич, Наталія Яресько, Уляна Супрун та ін.) були свідомими чи несвідомими аґентами зарубіжного впливу (що не могло не спричинити насторогу в українському суспільстві), аніж носіями збереженої в діаспорі традиції українського державництва. Тому їхня діяльність була неефективною.

Не набагато успішнішою стала й діяльність інтелектуалів українського зарубіжжя, які приїхали в Україну як професори й науковці. Одним із найефективніших, либонь, був Джеймс Мейс, американський індіанець, дотично пов‘язаний з українською діаспорою, який своїми дослідженнями Голодомору навіть затінив напрацювання своїх українських колег.

Помітну роль відіграв Міжнародний інститут менеджменту, створений професор