ДЕМОН УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОЛОГІЧНОЇ НАУКИ

Спогади мого київського колеґи й соцмережевого френда Михайла Наєнка про члена-кореспондента АН УРСР Миколу Сиваченка спонукали мене згадати деякі епізоди з часу моєї роботи в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етноґрафії імені М. Рильського АН УРСР.

Як по-різному сприяйються люди в історичній перспективі, з одного боку, і в контексті особистого враження кожного з нас — зокрема. Мені трапилося працювати в ІМФЕ за директорства М. Сиваченка, і я не виніс звідтам нічого приємного про нього і як директора, і як особистість.

Складалося таке враження, що Сиваченка як директора ненавиділи й зневажали всі співробітники, починаючи від членкора К. Гуслистого й закінчуючи лабарантами.

Це був час, коли секретарем ЦК з ідеології став В. Маланчук, з яким, подейкували в інституті, у Сиваченка були приятельські взаємини. Дружина Маланчука, Вікторія Антонівна (дочка номенклатурного письменника), прийшла в інститут на посаду старшого наукового співробітника. З нею носилися, як з писаною торбою. Вона практично не вилазила з кабінету Сиваченка. Без неї його рідко можна було побачити в коридорі…

В ІМФЕ було чимало інтриг, але однією з найбільших, мабуть, було протистояння між О. Деєм та Ю. Турченком (пізніше він став представником України в ЮНЕСКО і став «нєвозвращєнцем»). Мені потрафило опинитися між цими «двома вогнями», коли з-під начала Дея (він був моїм босом) з намови Дмитра Степовика я намірився податися в аспіранти до Турченка. Дей тоді мені в очі сказав: «Я зроблю все, щоб ти в аспірантуру не потрапив». І він справді зробив: як член приймальної комісії викрав із справи мою характеристику (підписану ним же, партійним секретарем та Сиваченком як директором).

Кумедність цієї історії в тому, що я вступав до аспірантури з одного кінця коридору (південного) в інший (північний), а якраз посередині між цими точками знаходилася приймальна комісіа та дирекція ІМФЕ, де в іншій шухляді лежала копія тієї самої зниклої характеристики. Лементу з тією пропажею було на цілий Київ… В аспірантуру я, звичайно, не потрапив саме через відсутність у справі характеристики.

«В Іваненка дуже зовнішнє спостереження…. Саме за Маланчука Сиваченко одержав інфаркт, був звільнений з роботи за те, що в працях ІМФЕ цитувалися Грушевський, Костомаров та ін. (бурж. націоналісти). Після інфаркту він був прийнятий в Інститут літератури (слава Богу!) і те, що він зробив для вивчення класики (монографії про Мирного, про текстологію інших класиків) залишило його назавжди в літературознавстві. Отже, не питай – де Сиваченко чи Дей? Вони – тут! У своїх роботах, які не втратили цінності донині…. А дехто – за океаном…» — написав мені у відповідь професор Наєнко.

На жаль, інфаркти часто дістають «завдяки» близьким людям. Ну, а що стосується Грушевського й Костомарова, то на той час посилатися на них не було заборонено. В. Чорновіл працював над дисертацією про більше контрольованого Б. Грінченка, а А. Погрібний захистив про Грінченка дисертацію. Р. Іванова-Іванченко писала про Драгоманова.

Сам я писав тоді про ще більше заборонених — К. Квітку (мої статті друкувалися в журналах, газетах і книжках), О. Кошиця й Д. Ревуцького (статті мої також надрукували, але не в Україні, а в Польщі), Олену Пчілку (статтю кілька разів цензура знімала з академічних видань і дозволила надрукувати аж через 13 років)… Так що Микола Єфремович не таким уже й сміливцем був на цьому тлі.

Ще один цікавий епізод. Під час моєї роботи в ІМФЕ було добре вичищено інститутську бібліотеку. Видання ВУАН 1920-х років спалювали у задньому дворі академії так, як це робили нацисти у Німеччині. Я на власні очі бачив із вікна четвертого поверху, як Дей із Сиваченком стояли біля багаття, розмовляючи, і Дей час від часу ціпком ворушив книжки, щоб вони згоряли на попіл.

Перед тим, як потрапити в багаття, приречені на знищення книжки кілька днів лежали в коридорі, накриті лантухом. Я встиг звідти дещо поцупити (тритомник В. Кравченка, книжки Д. Ревуцького, вісники Етнографічної комісії ВУАН та ін.).

Зовсім невмпадково спливло на поверхню пам‘яті ім‘я доктора філологічних наук, професора Олексія Дея, якого мій колеґа у відповідь на мій коментар похвалив за «роботи, які не втратили цінності дотепер».

Заглянув у Вікіпедію, щоб уточнити деякі деталі, а заодно й позичити фото, і в вічі впало: десять днів тому героєві моєї історії виповнилося сто років. Той факт, що ніхто не нагадав про сторічний ювілей відомого філолога, говорить уже сам за себе.

Використовую цей привід, щоб перепостити тут мою статтю «До історії Словника українських псевдонімів» (див. нижче). Про О. Дея я також пишу в іншій моїй публікації: «Майстерність і новаторство Лесі Українки як літературного критика і публіциста».

ДО ІСТОРІЇ СЛОВНИКА УКРАЇНСЬКИХ ПСЕВДОНІМІВ

Сиджу оце за своїм письмовим столом. Погляд зачепився за книжку “Словник українських псевдонімів та криптонімів” (К., 1969). Автором-укладачем цього фоліанта значиться О. І. Дей…

Я дуже добре знав цю людину: особисто для мене він зробив чимало доброго, але не менше і злого. Хоч непересічний мав талант, але злий Демон превалював. Що, зрештою, відповідало значенню його прізвища: почесний титул провідників яничарів. Як його підлеглі, ми з Василем Скуратівським називали його провідником яничарів.

Очевидно, з часом я напишу про нього більше, але сьогодні – про згаданий словник, в історії якого не обійшлося без… яничарства.

У передмові укладача говориться про те, буцімто він “ще в 1947 р. почав призбирувати картотеку псевдонімів та криптонімів діячів української культури”.

Насправді все було не зовсім так, якщо не сказати ще категоричніше: зовсім не так.

Не знаю достеменно, у яких військах і на якій посаді служив у Радянській армії під час Другої світової війни лейтенант Дей. Але саме військова стезя завела його 1944 р. до Львова, де у складі групи “спеців” ревізував він приватні книгозбірні й архіви видатних українських учених. В одному такому помешканні й потрапила йому до рук картотека майже завершеного на той час словника українських псевдонімів та криптонімів. Нічтоже сумняшеся він цю картотеку й привласнив – відтак привласнення чужих наукових праць стало його захопленням до кінця життя (але це тема окремої розмови).

Я вже не пригадую ім’я того львівського вченого (можливо, це був Крип’якевич, а може – і хтось інший); чув я те ім’я від Івана Власенка або від Миколи Шудрі…

По закінченню війни чернігівець Дей поселився у Львові (очевидно, зовсім не випадково), а вже потім перебрався до Києва. За двадцять чи двадцять п’ять років між викраденням картотеки й підготовкою Словника до друку, звичайно, він додав і багато нових матеріалів.

Словник побачив світ 1969 р. – під час “шістдесятництва” і був дуже прихильно зустрінутий критикою, а авторові-укладачеві додав… наукового визнання.

На той час обікрадений львівський академік благополучно почив у Бозі, а його друзі й колеги, які знали про картотеку, з острахом мовчали собі. Проти Олексія Івановича ліпше було не повставати.

…Я давно думаю про необхідність виправлення цієї “помилки” історії після того, як О. Дей сам відійшов у кращі світи. І зараз не вперше повертаюся до цієї теми.

Сподіваюся, що цими нотатками я спонукаю молодих (львівських у першу чергу) науковців докопатися до істини й відновити історичну справедливість.

Маєте до мене запитання, шукаєте порад? Пишіть у коментарях або на приватну пошту.

22 березня 2019 р., 11 квітня 2021 р.

СИЛА ІНЕРЦІЇ

«Розборки» на президентському рівні

1.

ВИРОК ДЛЯ ЛЕОНІДА КРАВЧУКА

“Війни не було — це все Порошенко”, — заявив Леонід Кравчук, вказавши патріаршим перстом на головного винуватця розрухи в Україні, даючи інтерв’ю російському інформаційному ресурсові “Комсомольская правда” (див. тут). Цю сентенцію не варто було б навіть згадувати, зваживши на старечий вік і, очевидно, притуплений віком розум Л. Кравчука, якби не кілька моментів, які не можна проігнорувати.

Чинний президент, схоже, узяв собі за мету з доброї волі чи з примусу зробити все, щоб ув’язнити свого попередника. Він говорить про це прямим текстом, забуваючи про презумпцію невинуватості будь-кого підозрюваного у злочині, поки не буде ухвалено вирок суду. 

Очевидно, невикористана юридична освіта не допомагає, якщо людина з дипломом юриста жодного дня не працювала за фахом. Спишемо це на інфантилізм чинного преЗЄдента, який наразі не думає про те, що не політична, а саме кримінальна відповідальність може “світити” і йому самому після завершення президентської каденції. Отже, не плюй у колодязь, з якого доведеться пити.

Л. Кравчук за фахом не юрист, але людина з величезним досвідом. Тому дивує, як він ревно став на бік свого наймолодшого колеги, нічтоже сумняшеся підтримавши звинувачення у кращих традиціях ще тих років, коли народилася формула “слуга народу”. Здавалося б, патріарша мудрість мала б спонукати Кравчука порадити Зє не рвати вудила, а дати можливість слідству стримано, розважливо і без упередження розслідувати справу, за якою висувають звинувачення колишньому президентові, діждатися вироку суду, а потім уже висловлювати свої суб’єктивні оцінки з емоціями упереміш.

Леонідові Макаровичу такої мудрості забракло. Можливо, вік таки бере своє. Можливо також, що у палкого прихильника “зеленого більшовизму” прокинувся більшовик класичного, тобто “червоного” штибу, досвідчений діяч КПУ-КПРС, який пам’ятає “славну компартійно-радянську традицію” вознесення вірних ленінців-сталінців-брежнєвців і рознесення тих, хто відступив від лінії чи курсу партії.

Словом, тут є над чим поміркувати…

Залишимо на совісті Л. Кравчука, була чи не була війна. Можливо, він і не знає про окуповані Крим та частину Донбасу, про аґресію Росії проти України (і тому називає цю війну громадянською) і про десятки тисяч убитих і поранених.

Мене більшою мірою зачепило інше: бачите, Лeoнід Крaвчук переконаний, щo саме П. Пoрoшeнкo винeн у більшoсті бід Укрaїни, що саме він нeсe відпoвідaльність зa рoзв’язaння “грoмaдянськoї війни” в Дoнбaсі, що саме за час пeрeбувaння Пoрoшeнка на посаді прeзидeнтa в Укрaїні виниклa вeликa систeмa кoрупції, a нaсeлeння oстaтoчнo зубoжілo, а також що Укрaїнa oпинилaся під зoвнішнім упрaвлінням сaмe зaвдяки діям експрeзидeнтa Порошенка. А тeпeр, мовляв, Порошенко безпідставно тaврує Зeлeнськoгo, який ось пoвинeн вирішувaти накопичені ним проблеми. Круто, чи не так?

Нагадаю, що я ніколи не був порохоботом і написав низку дуже критичних щодо президентської діяльності П. Порошенка статей. Найсуттєвіші з них об’єднані в цикл “Слово і чин президента П. Порошенка” (див.: Слово і чин президента Порошенка), та й стаття за результатами виборів, на яких він програв Зеленському, так само своїм критичним вістрям спрямована на Порошенка (див.: Програні вибори як останній урок для України). Ви не знайдете в моїх публікаціях звичнувачень на адресу П. Порошенка аналогічних тим, які висуває йому Л. Кравчук. Порошенка справді можна і треба багато в чому звинувачувати, але не в тому, що йому закидає один із його попередників на посаді президента.

Більшість бід України, розв’язання війни на Донбасі, виникнення великої системи корупції, зубожіння населення, зовнішнє управління Україною почалися не за президентства П. Порошенка. Вони почалися й не за його попередників В. Януковича, В. Ющенка чи Л. Кучми… Кожен з них щось додавав і щось віднімав від цього далеко не повного переліку. І от я зараз тягну цю ниточку, і вона мене веде до самого початку, до першого президента України, ім’я якому – Леонід Кравчук.

Хіба не тоді почалися більшість бід незалежної України, яка вийшла із складу СРСР як одна з найбільших економік Європи і восьма чи дев’ята економіка цілого світу? Хіба не тоді бездумна політика першого президента заклала під національну безпеку України бомбу, яка прогнозовано мала вибухнути раніше чи пізніше? Націоналізація Чорноморського флоту й повернення в Україну 300 тисяч генералів, офіцерів і прапорщиків радянської армії на довгі роки гарантували б національну безпеку України. Про це я досить давно писав у своїх двох статтях про стратегічні помилки президента Кравчука. Ну, а що стосується зубожіння населення, то символом початку саме цього процесу стала сумнозвісна “кравчучка”…

Із тих давніх статей про стратеґічні помилки президента Кравчука нагадаю одну тезу, яка за роки президентства Порошенка у мене розгоргнулася в цілу концепцію системних змін для України. Йдеться про те, що голова Верховної Ради України Л. Кравчук, балотуючись на посаду президента України, не запропонував своєї візії стратеґічного розвитку України на трималу перспективу, не ініціював заміни авторитарно-тоталітарного радянського суспільного устрою на якісно новий суспільний лад, базований на українських національних традиціях і звичаях та ін.

Пояснення цьому просте: Леонід Макарович не хотів і, якби й хотів, то не міг рубати сучок, на якому сам же й сидів. Кадровий компартійний функціонер, усе життя якого було просуванням по щаблях компартійної драбини аж до посади другого секретаря ЦК КПУ, не здатен був ініціювати повну ліквідацію радянського суспільного устрою. Зате він здатен був зберегти те, розбудові чого він присвятив тридцять років своєї компартійної кар’єри.

Отож, створюючи замість ЦК КПУ інститут президентства незалежної України, Л. Кравчук узяв за основу для адміністрації президента структуру і функції ЦК КПУ. Позавчорашній другий секретар ЦК, який відповідав за орґроботу, президент Кравчук не зважив навіть за доцільне вибрати для АП інше приміщення. Він просто переїхав із “другого” кабінету в “перший”. Коли я бував у тому приміщенні за часів ЦК і потім за часів АП, у мене було таке враження, що на багатьох посадах в адміністрації президента України продовжували працювати люди, які незадовго перед тим протирали штани в ЦК КПУ як інструктори й завідувачі секторів…

Звісно, що президент Кравчук переніс на АП методи й стиль роботи ЦК, відділи якого керували усім і вся, при тому, як допіру компартія, не несучи ніякої відповідальності за результати і наслідки адміністративно-командного урядування. Тільки й того, що раніше посада називалася “перший секретар ЦК КПУ”, а тепер — “президент України”. До речі, саме Л. Кравчукові належала ідея назви “держава Україна” та відмови від будь-якої ідеології державного будівництва.

Нагадаю, що голови уряду України за президентства Кравчука змінювалися кожних півроку. Один мій приятель, якому Кучма запропонував посаду свого прем’єра, на мій подив, відмовився від пропозиції, сказавши: “Ну, ти ж знаєш, прем’єри довго не живуть”. За того турбулентного президентства Кравчука і тих карколомних змін урядів компартійно-радянська номенклатура почала активно корумпуватися і трансформуватися в оліґархію, почалося розбазарювання успадкованого Україною від СРСР добра й — відповідно — зубожіння населення…

Президентство Леоніда Макаровича пішло наперекосяк, “червоні директори” примусили нашого героя висунути на прем’єра Л. Кучму, який зажадав повноважень значно більших, ніж мав президент, і відтак Кравчук мусив оголосити дострокові вибори президента. Звісно, виграв їх Кучма.

Що було за президентства Кучми, потім Ющенка, потім Януковича і потім Порошенка, ви знаєте. Кожен із них “уславився” своїм словом і своїм чином. І кожного з них влаштовував “радянський спосіб життя”, і тому вони трималися за нього, як воша кожуха, вдаючись до нікчемних ситуативних реформ. Буде час — поділюся з вами своїми думками. Зараз же висловлю загальне враження у формулі, яку я вже використовував. Хай простять мені євангелісти за те, що вдаюся до плаґіату, але ж тут так доречно буде нагадати Л. Кравчукові про джерела:
Кравчук породив Кучму, 
Кучма породив Ющенка, 
Ющенко породив Януковича, 
Янукович породив Порошенка, 
Порошенко породив Зє…
Останній, як пригадуєте, сам означив себе як вирок Порошенкові: “Я – ваш вирок”. 

Розвиваючи цю думку, ми вправі сказати, що Зеленський, Порошенко, Янукович, Ющенко й Кучма кожен зокрема і гуртом є вироком Кравчукові, бо він був першим. Звісно, не тільки Кравчукові, а й тим політичним силам часів президентства Кравчука, які не спромоглися здійснити системні зміни, наслідуючи приклад Чехословаччини, Польщі або Литви. Така вона — сила інерції, яка тенденцію перетворює на закономірність, з якої своєю чергою народжується результат.

2.

CONTRA SPEM SPERO

Суто більшовицький підхід «зелених» плутає дві речі: політичну і кримінальну відповідальність політика рівня глави держави або уряду.

За будь-які дії, вчинки, рішення яко президента П. Порошенко несе політичну відповідальність, і виборець уже виніс йому вирок, не обравши на другий строк. 

Кримінальна відповідальність наступає тоді, коли політик чи високопосадовець вдається до дій і вчинків, які можна класифікувати не як політичні, а як кримінальні. Це можуть бути корупція, несплата податків тощо.

Західні політики та експерти розрізняють ці речі. У цьому світлі кримінальне переслідування «зеленими більшовиками» Порошенка є однозначно політично умотивованим бажанням (чи виконанням чиєїсь волі?) «посадити» політичного конкурента.

Чим усе це кінчиться, сказати важко. Напевно, Зє затявся, і зупинити його навряд чи можливо, тим більше – якщо він виконує волю чи побажання Москви.

Зрештою, українське суспільство може пожертвувати Порошенком: він заслужив покарання за те, що захопився позірними реформами і не ініціював системні зміни, незворотність яких унеможливила б прихід до влади «зелених» з їхньою совково-російською політично-кримінальною орієнтацією.

Якщо Зє вдасться посадити По, і Україна опиниться на краю прірви, цей випадок буде вироком не По і не Зє. Цей випадок буде вироком українському суспільствові, українському народові.

Мені не хотілося б тут повертатися до моєї статті «Історична відповідальність народу». На жаль, ця стаття виявилися зависокою матерією навіть для інтелектуалів. 

Я ж зробив для себе однозначний висновок: помітинґувати та побазарувати, влаштувати багатолюдний протест або черговий майдан – ми мастаки, а от увімкнути здоровий ґлузд, проаналізувати уже тридцятирічний досвід націєтворення й державотворення в незалежній Україні, вивчити уроки й нарешті зайнятися системними змінами – тут у нас тонка кишка.

І все ж, я не втрачаю надії і сподіваюся, що Звернення Проводу україноцентричних сил України та діаспори буде почуте.

Час спливає. Наступних тридцяти років незалежності в України може й не бути. На підготовку та втілення в життя системних змін, за нашими прогнозами, потрібно 7 – 10 років. Це – за сприятливих умов. Несприятливі умови можуть уповільнити процес до 15 – 20 років. 

Питання не в тому, сприятливий чи несприятливий варіант ви виберете. Питання в тому, коли ви почнете цим займатися. Затягування в часі – це затягування петлі на шиї України. Цю петлю ссукав не зовнішній ворог і не «п’ята колона» всередині України, а той ворог, який сидить всередині кожного з нас.

Отож ДумайТЄ!

13, 19 червня 2020 р.

ЛІБЕРТАРІАНСТВО ДЛЯ УКРАЇНИ: ПЕРСПЕКТИВА ЧИ «ТРОЯНСЬКИЙ КІНЬ»?

У Києві презентовано книжку «Лібертаріанська перспектива: Від посткомунізму до вільного суспільства», видану російською та українською мовами. Пишуть, що «книжка поєднує роботи трьох авторів — Валентина Хохлова, Володимира Золоторьова та Сергія Башлакова. Це самостійні роботи, пов’язані лише спільним предметом — лібертаріанством. Валентин Хохлов представляє лібертаріанський погляд на основні проблеми політичного порядку денного. Окремий текст присвячений бажаним із лібертаріанської точки зору конституційним змінам. Третій текст — огляд програм найбільш впливових лібертаріанських партій». Авторів відрекомендовують так: підприємець, співвласник Групи компаній MTI (Сергій Башлаков), лідер громадської думки (Володимир Золотарьов) та доктор економічних наук (Валентин Хохлов).

Докладнішу інформацію про видання подає у своїх нотатках Сергій Рачинський (Про лібертаріанську перспективу для України вже можна прочитати). Очевидно, що книжка потребує уважного ознайомлення й виваженого осмислення. Тим часом можна говорити про актуальність і доцільність популяризації в Україні лібертаріанської ідеології в принципі.

Лібертаріанство, як і будь-яка інша ідеологія, безумовно, заслуговує на уважне й уважливе дослідження. Наскільки серйозним обговоренням лібертаріанства є обговорювана книжка, можна судити з того, що всі три автори є аматорами в царині ідеологічних студій, і їхнє бачення лібертаріанства як перспективи для України є суб‘єктивним і переслідує явно популяризаторську мету. 

Ідейно-тематичне спрямування «Лібертаріанської перспективи» чітко проглядається уже в самій назві: якраз у лібертаріанстві бачать вони майбутнє України.

Як ідеологія людиноцентрична й індивідуалістична, лібертаріанство, здавалося б, добре вписується в український контекст і є суголосним менталітетові українського народу. Справді, чому б нації, яка має давню традицію бездержавності, не запропонувати лібертаріанську ідею вільного суспільства?

Так, ідея вільного суспільства – заманлива, і вона цілком відповідає ментальності українського народу, але лібертаріанська перспектива таїть у собі набагато більше ризиків, ніж обіцяних/сподіваних позитивних результатів.

По-перше, лібертаріанство як модерна ідеологія може бути продуктивною лише у високо розвинутому суспільстві. Наразі ми не можемо назвати жодну успішну країну з великої сімки чи навіть двадцятки, в якій лібертаріанство було б панівною ідеологію і спричинилося б до успішного поступу цієї країни.

Рівень національної свідомості й громадянської зрілості/відповідальності українського суспільства, на жаль, занадто низький для того, щоб сприйняти лібертаріанство як ідеологію й використати її як націєтворчий і державотворчий фактор. 

Більше того, лібертаріанство відіграє в українському суспільстві деструктивну роль, оскільки ворожі Україні й українській справі, українському націєтворенню й державотворенню сили неодмінно використають і вже використовують лібертаріанство як «троянського коня». 

Невипадково ж для завоювання підтримки більшості електорату «зелений більшовизм» активно послуговувався лібертаріанською риторикою під час президентських, а потім і парламентських виборів в Україні. Прийшовши до влади, партія «Слуґа народА» застерегла, що її ідеологія насправді лібертаріанською не є. 

По-друге, історичний досвід засвідчує, що будь-які імпортовані в Україну ідеології не мали перспективи або проявилися як руйнівні, якщо вони не спиралися на національні традиції та звичаї.

Хоч лібертаріанство як ідеологія й має західне коріння і пов‘язане з ідеєю прав і свобод людини, в Україну воно прийшло через російське культурне середовище, якщо не сказати ще категоричніше: в Україну цю ідеологію занесли адепти або симпатики «русского міра». 

Прикметно, що й автори книжки не демонструють україноцентризму у своїй діяльності в цілому і, звичайно ж, навіть не намагаються прив‘язати лібертаріанство до українських національних традицій та звичаїв. Це означає, що метою поширення лібертаріанства в українському суспільстві для них є не перетворення України на успішну державу, а забезпечення можливості домінування російської культури над українською, російськомовної меншини над україномовною більшістю.

Тому зовсім невипадково на обкладинку книжки винесено символ і слоган американських лібертаріанців: «Don‘t tread on me» («Не утискай мене»). При цьому популяризатори лібертаріанства не враховують (ігнорують або навіть не мають про це уявлення), що символіка й мотто історично мають інше значення, ніж вони вкладають у нього.

Хай буде відомо лібертаріанцям в Україні, що символіка й слоган, які вони беруть собі на озброєння, є одним із перших прапорів США, використовуваним повстанцями як символ американського патріотизму (sic!), незгоди з урядом або підтримки громадянських свобод.

Отже, панове адепти лібертаріанства в Україні, якщо ви не демонструєте свого україноцентризму, не прив‘язуєте ідеї лібертаріанства до національних традицій і звичаїв українського народу, ви свідомо чи несвідомо перетворюєте лібертаріанство на «троянського коня» «русского міра». 

Небезпека саме такого використання лібертаріанства як ідеології підтверджується ще й тим, що змайстрований у Кремлі проект «Новоросії», який передбачав відшматування від України восьми південносхідних областей, але був зупинений на окупації Росією Криму та частини Донбасу, так само послугується символікою, поцупленою ув… американців. 

Не віриться? Погляньте на прапори т. з. Новоросії та американських конфедератів. В російському інформаційному просторі активно мусується тема, чому проросійські сепаратисти взяли собі на озброєння символіку американських конфедералістів (див., напр.: Флаги конфедерации. Почему флаг Новороссии и флаг Конфедеративных штатов Америки так похожи?).

Дивує у цьому випадку одне: як послідовний і жорсткий російський антиамериканізм, набагато радикальніший за радянський, уживається з банальним і бездумним запозиченням («злизуванням») американських ідей і символів? 

Мудрі люди в західному світі, які не мають українського коріння, але прискіпливо відстежують перебіг націєтворчих і державотворчих процесів в Україні, зауважують, що за нинішніх обставин найпродуктивнішою для українського суспільства й України може бути лише ідеологія націоналізму. 

З «легкої руки» Москви, ідеологія українського націоналізму дискредитована не тільки зовнішніми, але й внутрішніми факторами. Громадсько-політичні сили в Україні, які позиціонують себе як націоналістів і активно послуговуються націоналістичною риторикою, але нічого не роблять для розвитку й популяризації в суспільстві націоналістичної ідеології на засадах консерватизму чи традиціоналізму, а отже згрунтованої на національних традиціях і звичаях, по суті створюють сприятливі умови для просування в українське суспільство чужих і чуждих йому теорій без будь-якої спроби бодай у якийсь спосіб пристосувати їх до місцевих умов.

Упродовж тривалого часу ми закликаємо до випрацювання україноцентричних ідеологічних теорій, на основі яких формувалися б україноцентричні ж громадсько-політичні рухи й партії, здатні об‘єднувати (а не роз‘єднувати) українське суспільство. 

Судячи з того, як активізуються українобіжні й українобайдужі сили, намагаючись утвердити свої позиції й посилюючи популяризацію/пропаганду своїх ідей, маємо не тільки доводити непродуктивність їхніх теорій для українського націєтворення й державотворення, але й виправьовувати та пропонувати суспільству якісні україноцентричні ідеології, здатні згуртувати й надихнути його (суспільство) на так важливі для України системні зміни.

16 грудня 2019 р.

СИТУАТИВНА БІЛЬШІСТЬ, СИТУАТИВНА ОПОЗИЦІЯ І КОНСТРУКТИВНІСТЬ КРИТИКИ

Євген Якунов (див.: …огульная критика) зачепив нині тему, яка для мене має тривалу історію: відстежую її від 1990 року і час від часу так чи інакше зачіпаю у своїх публікаціях. Згадана публікація спонукає мене ще раз висловитися на цю тему.

У заголовок я виніс, зокрема, й поняття «конструктивна критика», яке Є. Якунову не подобається. Він так і написав: «нє нравітся». Як відомо, подобається чи не подобається – це справа смаку, і я думаю, що автор не заперечує права на існування різновидів критики: «конструктивна», «огульна», «голобельна» та ін., – серед яких «конструктивна критика» є різновидом (якщо не синонімом) науково обгрунтованого агалізу й оцінки явища. Застановлююся на цьому тому, що нижче я до цього ще повернуся.

Зовсім невипадково я виніс у заголовок і поняття «ситуативна більшість» і «ситуативна опозиція», яку точніше було б назвати «ситуативна меншість».

Справа в тому, що фракцію «Слуґа народА» інакше, як «ситуативною більшістю» я назвати не можу, при тому що ця фракція має монопартійну більшість у Верховній Раді і її цілком справедливо називають «більшовиками» (можливо, точніше було б «слуг народА» називати необільшовиками).
Більшовизм чи необільшовизм Зє, ЗєКоманди і ЗєДепутатів проявляється у методах дій, у нахрапах, у керуванні доцільністю, у нігілізмі і багато в чому іншому. Часто це обумовлено низьким рівнем освіти, освіченості, культури, моралі та ін. Їх можна зрозуміти – інакше їм не втриматися, не перемогти, не досягти мети, яку вони перед собою поставили.

За великим рахунком, мету й їхні наміри ми не знаємо. Президентська програма Зє складалася із того, що накидав йому в поштову скриньку «народ», внаслідок чого бачимо загальники, начинені чистої води еклектикою, без концепиуального, стратегічного бачення перспектив поступу України, про що я писав напередодні другого туру виборів.

Партія «Слуга народА» також не запропонувала концептуальної програми свого походу у владу. Пропозиції (законопроекти), з якими виходять на люди Зє, ЗєКоманда, ЗєДепутати, є виключно ситуативними, не мають системного характеру, не проявляють навіть натяків на стратегію. Як наслідок – безальтернативний кандидат на прем‘єр-міністра очолив уряд України з благими намірами, але із передбачуваним результатом – як ряба вивезе. 

Отже, загалом монопартійна більшість у ВРУ, як і в цілому в нинішній владі України, є ситуативною. Так склалося.

І саме цією ситуативністю наші необільшовики програють своїм дідам-прадідам. Як відомо з історії КПРС, справжні більшовики-ленінці не були більшістю на з‘їзді РСДРП, на якому вони взяли гору над «меншовиками». Їм вдалося не просто захопити владу у величезній Російській імперії й здійснити епохальний переворот, а й створити суспільний устрій, який формально протримався три чверті століття, а фактично залишається непорушним і тепер. Їм це вдалося тому, що у Леніна й Сталіна були концепції, добре продумана стратегія тощо. 

Необільшовики ж стихійно прийшли до влади, кидаються від одних крайнощів до інших, хапаються за одно чи друге, але не мають жодного уявлення для чого і ради чого вони це роблять.

У цьому є позитив – вони проявляють те, що має розбудити українське суспільство, передусім інтелектуальну еліту, щоб нарешті замислитися над нагальністю системних змін через українізацію, відродження національних традицій і звичаїв та зміну суспільного устрою.

Негатив же в тому, що енергію необільшовиків використають у своїх інтересах зовнішні сили, які не зацікавлені в становленні й успішному розвиткові самостійної України. Такі тенденції простежуються. І тут важливо, наскільки потужною буде опозиція.

Відтак переходимо до опозиції, яку я також назвав ситуативною. Чому? Придивіться, які сили ми бачимо в опозиції. 

З одного боку, це партія «Європейська солідарність», очолювана екс-президентом П. Порошенком. Цю партію перевів ув опозицію програш на президентських і парламентських виборах. Отже, цією партією рухає образа, прагнення помсти і бажання реваншу, тобто суто емоційні стимули, за якими маячить ідея євроінтеграції. П’ятирічний досвіду президентства По нагадує нам про півтори сотні кількість реформ, жодна з яких не була ефективною і незворотною, оскільки всі реформи були ситуативними. По, БПП, а тепер і ЄС не думали й не думають про важливість системних змін для України.

З другого боку, в опозицію до владної партії стала доволі потужна відверто проросійська політична сила, очолювана такими одіозними людьми, як Бойко, Медведчук, Рабинович та ін. Крім відкритого цілеспрямованого курсу на інтеґрацію з Росією, ця опозиція також є ситуативною. Вона не має ні чітко випрацюваної концепції, ні стратегічного бачення успішного розвитку України, хай і в орбіті інтересів Кремля. Звісно, що про конструктивність такої опозиції не може бути й мови, а от шкоди…

Тепер давайте подивимося на цікавий трикутник у ВРУ: ситуативна більшість і дві ситуативних опозиції. Двох опозицій не повинно бути, хіба не так? Отже, хтось із кимось ітиме на співпрацю, яка матиме тимчасовий, ситуативний характер і переслідуватиме ситуативну мету.

Судячи з того, що члени нинішніх опозиційних фракцій в минулому мали спільні інтереси приватного, партійного чи суспільного характеру, теоретично об‘єднання цих опозицій в одну не виключене, якими антагоністичними їхні нинішні позиції не були б.

Другий варіант – можливість співпраці фракції ЄС із фракцією СН. Теоретично її виключати не варто. Це стане можливим, якщо курс більшості концептуально стане привабливим для порошенківців, якщо лідер фракції ЄС перехворіє особистими образами або якщо По відійте від керівництва ЄС (що не виключено). Я не бачу в цьому негативу, оскільки кращі україноцентричні сили в ЄС могли б справляти конструктивний вплив на більшість. 

Третій варіант – це можливість співпраці фракції «опозиційної платформи» (чи як там її?) з СН. Аж надто багато політичних, світоглядних, культурних та інших чинників характері як для членів «опозиційної платформи», так і для «слуґ народА». За теоретично можливої співпраці цих двох політичних сил промосковські опозиціонери здатні будуть справити на необільшовиків деструктивний вплив.

Ви напевно пам‘ятаєте, що більшість в усіх скликаннях ВРУ утворювалася виключно ситуативними перегрупуваннями фракцій, окремих депутатських груп і окремих депутатів. При цьому обговоренні немає значення, робилося це за переконаннями, під тиском чи підкупом. 

Нинішня ситуація мені нагадує першу демократично сформовану ще 1990 року Раду, яка з Верховної Ради УРСР трансформувалася у Верховну Раду України. Саме тоді у ВРУ верховодила так звана «група 239», яка складалася переважно з ортодоксальних комуністів. Опозиційною силою була фракція НРУ, яка називала себе «Народною радою» і мала у своєму складі 125 депутатів. Це була, либонь, найпотужніша опозиція в історії українського парламентаризму, яка, на превеликий жаль, не змогла на повну силу реалізувати свої можливості.

Поки що мені не трапилося на очі наукове дослідження, в якому було б зроблено бодай спробу розібратися, чому маючи 27% голосів у ВРУ, НР виявилася недостатньо ефективною і не змогла утворити більшість навіть після проголошення незалежності України й заборони КПРС 1991 року.

Мені часто доводилося бувати на зібраннях «Народної ради» і спостерігати за подіями у сесійній залі ВРУ з ложі преси й по телевізору, а також обговорювати свої спостереження із близькими мені нардепами.

Ось яка картина вимальовувалася. Комуністи із «групи 239» трималися купи й були добре орґанізовані передусім тому, що прагнули відстояти те, що мали. У них не було концепції, стратеґії розвитку України як суверенної держави у складі «оновленого Союзу» (на час декларації про державний суверенітет). Не було їх і після проголошення незалежності. Голова ВРУ, а потім президент України Л. Кравчук також не мав навіть рожевого уявлення, що він хоче побудувати в Україні. І він сам, і його фракція були банальними ситуативниками.

НРУ із своєю «Народною радою» були такими ж ситуативниками. «Народна рада» перенесла в сесійну залу ВРУ емоційну стихію майданних і вуличних мітинґів. Ейфорія зашкалювала, емоції брали гору над здоровим ґлуздом. Увесь конструктив НРУ тоді уміщувався у відому заяву І. Драча про майбутню Україну, в якій росіянам житиметься краще, ніж в Росії, полякам – краще, ніж у Польщі, євреям – краще, ніж в Ізраїлі, і т.д. 

А що ж «Народна рада»? Фракцією керував академік І. Юхновський – талановитий учений, але слабкий політик і орґанізатор. Зібрання фракції інакше, як базаром, не можна було назвати. Зрештою, якимось чином фракція випрацьовувала проект, який визначений представник «Народної ради» озвучував з трибуни. Невдовзі по тому під час обговорення до трибуни неодмінно виходив інший представник опозиції й заявляв, що оголошеної позиції фракції він не поділяє і що в нього є інша думка. 

У мене було кілька спроб обговорити цю проблему, можливо, з десятком знайомих мені членів «Народної ради». Юхновський погодився з моїми спостереженнями, але з досадою махнув рукою і пішов. Подібне сталося з Драчем, Лук‘яненком, Осадчуком, Павличком… У тривалішу розмову мені вдалося втягнути Мовчана. І знаєте, що він мені сказав? «Ну, а що ми можемо зробити, коли нас лише двадцять чотири проценти?!» 

На той час із американського посольства в Москві (у києві дипмісії США ще не було) я одержував журнал «Америка» і реферативний часопис (назву не пригадую), в якому російською мовою друкувалися найцікавіші статті з різних періодичних видань. В одному з чисел цього журналу було опубліковано статтю науковця, який відстудіював і узагальнив досвід діяльності опозиції в парламентах різних країн світу. Одним із ключових питань тієї статті була ефективність опозиції. Автор переконливо доводив, що опозиція може бути ефективною, маючи в парламенті лише 3% (три відсотки!) місць.

Наскільки я пам‘ятаю, висновки дослідника зводилися до таких точок:
1. Опозиція має бути організованою і конструктивною.
2. Опозиція повинна пропонувати такі законопроекти, які більшість не може не прийняти для обговорення і які буде обговорювати конструктивно.
3. Опозиція має бути спроможною конструктивно критикувати законопроекти більшості й переконувати більшість у необхідності тих чи інших змін на користь опозиції.

Доволі просто, чи не так? Як бачите, тут спливло поняття «конструктивна критика», яке виявилося не до смаку Є. Якунову.

Конструктивність важлива не тільки і не стільки для критики. Вона важлива для будь-яких дискусій і обговорень взагалі. Але найбільшою мірою конструктивність необхідна як основа концепцій, стратегій, світоглядів. 

Конструктивність – запорука системних, комплексних підходів до осмислення й розв‘язання проблем. Брак системного, комплексного мислення, зрештою, й спричинює ситуативні підходи, ситуативні намагання розв‘язати завдання чи проблеми системного характеру. Ну, а де віддають перевагу ситуативним рішенням, там, звісно, не обходиться без емоцій і волюнтаризму, характерного, між іншим, авторитарно-тоталітарному мисленню, і байдуже – це більшовизм чи необільшовизм, який, до речі, може одягатися і в вишиванки.

4 вересня 2019 р.

БЛАГА ВІСТЬ ПРО БЕЗДЕРЖАВНІСТЬ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Володимир Крижанівський виніс на обговорення текст Тараса Возняка “Мазепа VS Янукович: реалізм проти дурості“, який викликав різку критику історика Павло Гай-Нижник. Проблема – неспроможність українського народу будувати державу та його (народу) упереджене ставлення до державної влади взагалі. Прикметно, що всі мають рацію в деталях, але так само усі не мають рації в принципі.

У тексті фігурують імена Мазепи та Скоропадського (Хмельницький лише згадується як рубіж). Отже, обговорюється держава (і державність), як вона склалася від 18-го століття й досьогодні. Це – історичний період, відомий посиленням контролю держави над громадянином. Тому нічого дивного, що українці не сприймають такий тип суспільно-політичного устрою.

Як народ із древніми традиціями і звичаями, українці зберегли у своїй генетичній пам‘яті інші уявлення про суспільний лад і спосіб урядування, за яких «держава» мала мінімальний вплив на громадянина, і це – те, чого прагнуть українці сьогодні. Щоправда, емоційно наснажені, вони мріють про «народовладдя», не підозрюючи, що у цього слова є ширше вживаний стовідсотковий синонім – «демократія». 

За давніх часів українці не знали слова «демократія», але вони не мали у своєму лексиконі й слова «народовладдя» (останнє вигадали… більшовики). Разом з тим, українці давали собі лад, і творили наймогутніші потуги в Європі, що їх тепер підводять під категорією «держава».

Але ті потуги у теперішньому розумінні «держава» державами не були. Вони мали інший тип і урядування у них було станове. І всі були заможні й щасливі. Аж поки на наші землі не прийшли із своїм порядком і своїм владарюванням ті, хто у себе придумав державу, владу та її інструменти обмеження прав і свобод доти вільних громадян.

Повернемося до своїх коренів, до своїх традицій і звичаїв, серед яких ключовим є – жити по совісті, – і все влаштується природним чином

Отже, перше, що нам треба зробити, – це повернути українцям національну ідентичність, помножену на національну свідомість і громадянську зрілість.

Друге, нам треба здихатися авторитарно-тоталітарного радянського устрою, що його завели в Україну більшовики, і встановити новий суспільний лад на основі національних традицій і звичаїв.

Третє, нам треба встановити такий спосіб урядування (самоурядування) від громад і до самверху, основу якого склала б національна ідеологія, що випливає із національних традицій і звичаїв. 

Одним із ефективних напрямів цієї ідеології може виявитися анархо-націоналізм чи націонал-анархізм (кому що більше подобається). Тут нагадаю, що засновниками анархізму на теренах Російської імперії у 19-му столітті були діячі з… українським корінням, представники старовинних українських родів.

Я вже звертав увагу на те, що з-поміж способів «державотворення», які випробувала Україна під час національно-визвольних змагань сто років тому, найдовше протрималися не гетьманат Скоропадського, не соціалістичні Центральна Рада й Директорія, а анархічна республіка Нестора Махна. 

Виходить, що «анархія – мати порядку» не такий уже й саркастичний слоган, якщо зважити на те, що «бездержавність української нації» напевно є нагадуванням для нас про те, як ми жили без держави колись і що ми житимемо без неї і в майбутньому. 

У нас багато чого поцупила Московія. В тій же Московії ще не так давно носилися з ідеєю «відмирання держави» (це було навіть залекларовано в «Програмі будівництва комунізму»). У них це не вийшло і не вийде. Бо у них це в принципі не може вийти.

А от у нас виходило колись. Значить, вийде і тепер. Для цього якраз і потрібні системні зміни.

7 квітня 2019 р.

СУБ‘ЄКТНІСТЬ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ТА НАРОДОВЛАДДЯ

Анатолій Трофименко вийшов з ініціативою внесення змін до Конституції України (див.: Анатолій Трофименко : Пропоную для внесення до Конституції України новий розділ). У цьому тексті викладено характерні для української масової свідомості думки стосовно українського народу як суб‘єкта державотворення і такого похідного явища як народовладдя.

Панові Трофименкові болить, що український народ усунутий від влади в Україні і що в Конституції України немає навіть окремого розділу чи бодай окремої статті про державотворчу суб‘єктність українського народу. У зв‘язку з цим він цією публікацією і пропонує доповнити Основний Закон відповідним розділом.

З цією темою тісно пов‘язана проблема, яку активно мусують інші автори, і це проблема народовладдя. Вам напевно не раз траплялося надибувати публікації, в яких встановлення в Україні народовладдя є ідеєю-фікс.

Звичайно, я не маю нічого проти, щоб у Конституції України був розділ,  у якому було б окреслено суб‘єктність українського народу, а відтак і його права, обов‘язки та відповідальність. Ну, а що стосується «народовладдя», то я не проти того, щоб вживане в Конституції поняття «демократія» замінили словом «народовладдя» (бо саме так і перекладається українською слово «демократія»).

Як і більшість псивного й політично неосвіченого українського суспільства, А. Трофименко виходить з того, що спеціальний розділ у Конституції надасть українському народові більше прав і свобод як «джерелові права і вищому суб‘єкту влади» в Україні. З цього погляду він і розписує права, які, на його переконання, мають бути відображені в Конституції України.
«Український Народ є найвищою владою в  Україні, який  здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати  конституційний лад в державі Україна належить виключно Українському Народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами», – пише А. Трофименко. 

Перечитайте уважно цей абзац, і ви побачите суперечності, що лізуть з усіх щілин. Найбільшою суперечністю цього пасажу є те, що автор протиставляє народ і державу, і остання мислиться йому як суб‘єкт рівний… народові. 

Якщо ж розглядати державу як продукт народу (чи суспільства), то що тоді заважає народові (суспільству) творити таку державу, яка була б підпорядкована народові (суспільству) як «вищому суб‘єкту влади»?

Звісно, що – рівень національної свідомості й громадянської зрілості/відповідальності цього народу (суспільства). Інакше кажучи, народ сам відповідальний за те, який суспільний устрій він обирає для себе, яку державу він творить і кого обирає в органи влади та місцевого самоврядування.

Ще позаторік саме про це я й писав у статті «Історична відповідальність народу», яка багатьом моїм читачам не сподобалася. Тепер А. Трофименко примушує мене нагадувати про неї, бо час і перебіг подій підтверджують, що я таки мав рацію.

Ось і пан Трофименко пише, що «Український Народ держави (республіки) Україна має право і зобов‘язаний»… Продовження ж тексту стосується прав, але обов‘язки й відповідальність народу в цій конституційній ініціативі… не обговорюються.

Тим часом чинна Конституція передбачає, що народ реалізує своє право як «вищого суб‘єкта влади» через вибори – президента, народних депутатів, депутатів інших рівнів та органів місцевого самоврядування. І це – не тільки його право, але і обов‘язок.

І тут виникає запитання про те, чому цей народ (суспільство) так безвідповідально ставиться і до свого права, і до свого обов‘зку – обирати у владу лише достойних людей, тобто делегувати свої повноваження совісним, чесним і порядним людям. Чомусь виходить так, що до влади в Україні приходять безсовісні, нечесні й непорядні люди.

Американські науковці, які вивчали виборчі процеси в історичній перспективі, звернули увагу на те, що рівень політиків і урядовців прямо залежить від рівня свідомості й громадянської зрілості електорату, виборців, тобто народу (суспільства). Так було зроблено висновок: народ обирає собі подібних, або – народ має таку владу, яку заслуговує.

Отже, якщо український народ (навіть якщо ви напишете ці два слова навіть з великої букви, як це робить А. Трофименко) безвідповідально ставиться до своїх обов‘язків як «вищому суб‘єкту влади», ніякі додаткові розділи в Конституції не допоможуть.

Якщо народ живе не по совісті – толерує подвійні стандарти й подвійну мораль, – то напевно такого ж він має сподіватися й від тих, кому він делегує свої повноваження як «вищий суб‘єкт влади» і хто дістає доступ до всенародних ресурсів та починає розпоряджатися ними як своєю приватною власністю.

Держава узурпує владу? Ну, так це ж ви, народ (суспільство), самі сотворили таку державу і таку владу над собою поставили!

Ось чому я закликаю до піднесення національної свідомості й громадянської зрілості/відповідальності українського суспільства. Широкомасштабна українізація, відродження національних традицій та звичаїв, зміна устрою/ладу поверне нам те, що було не так давно – за життя мого покоління – втрачено: жити по совісті.

Совісна, національно свідома й громадянськи відповідальна людина сама не полізе у політику та урядування, бо розумітиме того, якого рівня природних здібностей, освіти й досвіду особистості мають працювати там, щоб процеси націєтворення й державотворення були успішними й ефективними. 

За такого підходу ми побудуємо Україну такрю, що вона зможе зайняти належне їй місце у світовому співтоваристві.

Для цього треба, щоб знайшлася і згуртувалася достатня кількість інтелектуальної частини українського суспільства, яка узяла б на себе освіту й просвіту та інформаційно-роз‘яснювальну роботу серед народу. 

19 березня 2019 р.

SYSTEMIC CHANGES AS A FACTOR IN OVERCOMING CORRUPTION

The journalistic investigation carried out by Denis Bigus’ group (see here) shocked Ukrainian politicians and shocked a large part of Ukrainian society. This impression consists of what is done on my tape in the networks. Words of indignation and calls for the “overthrow of this government” and the impeachment of the president are heard from the rostrum of the Verkhovna Rada.

Naїve! Is what journalists D. Bigus and L. Ivanova are really talking about a sensation?

Following the processes in Ukraine in terms of the project “Ukraine Fighting Corruption”, we see this story as one of the characteristic, typical phenomena of Ukrainian reality.

The trend of independent Ukraine is such that all presidents and their close associates became incredibly rich during their tenure, as the merging of crime with business and politics after the collapse of the USSR flourished.

Rooted in the old Bolshevik tradition, similar processes have taken place and are taking place at all levels of state and public life, turning Ukraine into a totally corrupt country.

The fight against corruption in such conditions turns into fiction. Both state and public anti-corruption bodies do not fight corruption as a phenomenon, but against corrupt officials as subjects of certain acts of corruption.

The selectivity of the prosecution of corrupt officials depends on the capabilities or interests of anti-corruption activists. Therefore, there are corrupt people who have the status of “sacred cows” and who remain untouched under all conditions and circumstances. There are corrupt people against whom criminal cases are opened, but they are slightly frightened. Of course, there are also “goats gone” …
The regularity of the selective subjective approach to the fight against corruption is such that the corrupt only become arrogant, their actions become more sophisticated, and thus corruption becomes an incurable chronic disease of society.

Criminal amber mining, ruthless felling of the Carpathian virgin forest, making money in a war in which tens of thousands of patriots die and millions become crippled and homeless, and other high-profile stories are just what is happening in front of everyone and why there is no end.

“Our Money” and other similar investigative journalism projects bring to light what is going on in the “gray zone” or in the deep underground, from where information is most likely leaked by participants in corruption deals most likely deprived of participation in the “case”.

Although Anatoliy Hrytsenko is convinced that there are more “honest people”, in fact “garbage from the house” is not taken out as honest as offended or deprived, and Oleksandr Onyschenko is the first example of that. It is obvious that the same person “merged” his “collection of compromising material” to journalists.

However, it could also be an employee of one of the anti-corruption structures or one of the law enforcement agencies, who knows that a formal investigation into the crime of the president’s own partners in the defense industry is a priori impossible.

Anti-corruption politicians and anti-corruption activists, like the general public, are convinced that it is the “change of government”, “change of the political system” and the coming to power of new, “honest people” that will make the fight against corruption effective.

But if there are really “more honest people”, as A. Hrytsenko and his supporters are convinced, then why do those who were considered honest and decent get lost in the first steps of their way into politics, show their double standards and expressive traits of corrupt officials?

Want examples? Follow the evolution of the square “Cossack” Gavrilyuk. And last year’s story with Bubenchyk was worth something. I do not name the much louder names of novice politicians who emerged from the mud in the prince.

Unfortunately, only a small percentage of people are able to withstand the temptation and remain honest and decent in their service to society, to their people.

Victor Hugo said over Honore de Balzac’s coffin: “He sought to take a place among those whose world he was destroying with his merciless pen.”

Take a closer look at Ukrainian anti-corruption fighters both in their official capacity (investigators, prosecutors, special services officers) and by vocation (journalists, public activists).

They are usually overgrown with public scandals, and not because the real corrupt do everything to discredit them. They discredit themselves, if not by their own participation in corrupt practices, then by their simply reckless actions, which disappoint ordinary citizens.

An even bigger problem for anti-corruption activists is that they are essentially fighting only the consequences of corruption (ie corruption) and not corruption as a phenomenon.

As for the state anti-corruption bodies, they are created to perform such tasks – to identify corrupt people, catch them hot and bring them to justice.

According to China’s experience, even the public execution of corrupt officials is not effective: corrupt officials are physically destroyed in stacks, but corruption remains eradicated.

Have you not thought about why the level of corruption in China remains as high as in the former Soviet Union, and in such developed countries as the United States, Japan, etc. – low, the maximum allowable?
The answer is simple: because China continues to live in an authoritarian-totalitarian system and administrative-command mode of government.

Ukraine also continues to live in the conditions of the authoritarian-totalitarian system and administrative-command mode of government, which it inherited from the USSR / USSR.

The only difference between Ukraine and China is that Ukraine has abandoned the communist ideology, got rid of the dictates of the one-party system and introduced the institution of the president.

The institution of the president, however, has become such a clearly unconstitutional executive body as the presidential administration, which is functionally an incarnation … of the Central Committee of the Communist Party. This structure remained even in the same building, and perhaps the branch offices remained in the same places as the relevant departments of the Central Committee. It is possible that during the presidencies of Kravchuk and Kuchma, people who had remained there since the Communist Party continued to sit there on their still Communist oak chairs.

It is noteworthy that the institution of the president has retained the former Communist Party vertical, forming regional and district administrations. Apparently, it is even more probable that the old tested Communist Party-Soviet nomenklatura cadres remained there for a long time (sometimes, perhaps, they remain) in their heated places, educating new generations of the post-Soviet nomenklatura.

However, what post-Soviet ?! Soviet power, established more than a hundred years ago by the Bolsheviks, has not been abolished since the collapse of the Soviet Union. Ukraine remains a “country of councils”, with a well-structured system that correlates with the presidential vertical and recognizes the priority of the latter or even is in the same team with it: the Verkhovna Rada, regional councils, city / district councils …

At certain levels, we even see a merger of the presidential vertical and the Soviets, which was not the case even under the Communist Party-Soviet government. Let’s remember at least mayors who are also chairmen of city councils.

A characteristic feature of public administration, as in the Communist Party-Soviet times, is collective responsibility (or irresponsibility). This encourages government officials to look into the mouth of the president at the national level, the “governor” – at the regional level and the head of the RSA – at the district level.

In turn, this encourages these actors to use manual control methods, gives them the indulgence of “punishing and pardoning”, and thus defining the limits of participation in certain illegal / criminal “deals”, which are called corruption.

Public opinion is convinced that the “father” of Ukrainian corruption is the second President of Ukraine Leonid Kuchma. This may be the case if we do not understand the true nature of corruption in Ukraine and in the former Soviet Union.

Kuchma did not create corruption.

The merging of crime and politics is an “invention” of the Bolsheviks, who from the very beginning financed their “political” activities by robbery, banditry, racketeering, and other popular and now criminal methods.

The merger of crime and state power took place only after the October Bolshevik coup, known in history as the “Great October Socialist Revolution,” especially since February 1918, when Lenin issued a decree to the Soviet People’s Commissar releasing one hundred thousand criminals from tsarist prisons. to shake the term »).

Let me remind you that almost all these criminals joined the Bolshevik ranks and formed the backbone of the newly formed “Emergency Commission” under the leadership of the Dzerzhinsky Cheka (later the OGPU, later the NKVD, and later the MGB and KGB).

The lumpen proletariat and the criminal became the nurseries of the Bolshevik party and state cadres, from a select part of which sprouted a phenomenon that was later called the “Communist-Soviet nomenklatura.”

The Communist Party-Soviet nomenklatura in class society, however, did not become a class. It became a supra-class segment of society, which “could” do more than the proletariat as a “hegemon of society,” and even more so to the “collective farm peasantry” and the “working intelligentsia.”

Tough, even cruel, Communist discipline helped each cricket know his place, punish the guilty or pardon the internal Communist Party court, and few fell out of the cage and ended up behind bars like ordinary criminals.

This was the case before the collapse of the USSR.

Note that throughout the former Soviet Union, the first presidents of the newly independent countries were mostly high-ranking Communist Party figures. Where they did not become the first presidents (Lithuania, Georgia), they became the second presidents.

And here the question arises about the interaction of the institution of the president and the Communist Party-Soviet nomenklatura.

As a former secretary of the Central Committee of the Communist Party on ideology, and then on personnel (personnel, ie the nomenklatura, were, in fact, the competence of the second secretary of the Central Committee), Leonid Kravchuk as the first president of independent Ukraine could not but rely on the party “elite” knew and trusted.

Thus, the administration of the president of the first four years of independence could not but consist of those “proven cadres”, even if they were already repainted as “national democrats”. The same happened at the regional and district levels.

So the Communist Party-Soviet nomenklatura remained in power. The rigidity of party discipline is a thing of the past along with the “classical” CPSU. “Democratization” therefore affected primarily corruption processes. To give you an idea of ​​the strength of the nomenklatura, let me remind you that Khrushchev lost because he underestimated the internal strength of the Communist Party-Soviet nomenklatura.

And leaders taught by Khrushchev’s lessons eventually realized the unproductiveness of “voluntarism” as a method of administrative-command governance. Thus, it was during Kravchuk’s presidency that the Communist Party-Soviet nomenklatura realized and felt its historical mission, and at the same time its historical memory awoke in it.

Thus came a new stage in the merging of crime (especially criminals in law), politics (parties) and public administration (government). It is noteworthy that not only the crime sought a way out of politics and power, ie politicized, but also politics (parties) and the government sought a way out of crime, ie criminalized.

This began before the actual collapse of the Soviet Union and may have even accelerated its collapse. In any case, we have been noticing active processes of interaction between the nomenklatura and crime since the beginning of Kravchuk’s presidency.

With the participation of criminal elements, in particular, there was a “reform” of the world’s largest Black Sea shipping company. At first, it was transformed into a joint-stock company called Blasco, and then Blasco disappeared.

If you are interested, dig into the history of Kyiv’s FC Dynamo, whose honorary chairman has been L. Kravchuk since his presidency. Dynamo is associated with the creation of various companies and joint ventures with opaque property, numerous financial frauds and even serious crimes both in Ukraine and abroad, which are described in a series of interviews by a former criminal and active participant. events of the early 90’s L. Roitman.

During Kravchuk’s presidency, “new Ukrainians” stood on the wing and gained strength, receiving communist or Komsomol money (V. Sumin, L. Chernovetsky, and others).

If during Kravchuk’s presidency, the Communist Party-Soviet nomenklatura was just beginning to relax and criminalize, during Kuchma’s presidency crime came to power and then began the active “privatization”, sawing and selling everything that could be sawed and sold, as well as squeezed.

The explosive mixture of Communist Party-Soviet nomenklatura and criminality formed what is now called the oligarchs. Corruption has taken on open and cynical forms, in which we now observe it.

So, if someone wants to call Kuchma the “father” of something, he is the “godfather” not of corruption, but of oligarchy and oligarchic government.

The result of this oligarchic form of government has been private political projects, which call themselves parties or even public associations, but are more like organized criminal groups.

The oligarchy proved to be a convenient tool for Yushchenko, and especially Yanukovych, to exercise his presidency, although they were not oligarchs themselves.

Petro Poroshenko is a 100% product of the oligarchy, both as a businessman and as a politician. Without politics and participation in power, its enrichment would be simply impossible. Without wealth, oligarchic status, his presidency would also be impossible. Such is the phenomenon of Poroshenko. So no wonder what is happening to him and his surroundings.

Poroshenko’s administrative-command presidential rule is a logical consequence of the evolution of the authoritarian-totalitarian system in the still “Soviet Ukraine.” It could not be otherwise.

The future presidents will be no different from Poroshenko, no matter how different they would seem to the average voter.

Oligarchic traits are seen in almost every one of this year’s presidential candidates. Even the most intelligent of them is a rentier. This means that enrichment and a prosperous life are subconsciously more important for them than the desire to serve their people, society and go down in history as a prominent statesman.

Their parties or other forces behind them are not ideological parties with well-thought-out and balanced strategic development programs of Ukraine, but private organized groups whose goal is to come to power and populist promises of reforms, which then turn into cosmetic repairs at best.

Some candidates rely on the support of their colleagues’ professional associations. But there are also those who, due to the lack of their own ideas and concepts, ask the people what they expect from their presidency in case of their victory.

No candidate, no socio-political force behind him even stutters about the urgency of systemic change – the replacement of the authoritarian-totalitarian system and administrative-command mode of government inherited by Ukraine from the USSR / USSR, without which even talk of overcoming corruption, oligarchy, etc. do not make sense.

February 26, 2019.

СИСТЕМНІ ЗМІНИ ЯК ФАКТОР ПОДОЛАННЯ КОРУПЦІЇ

Журналістське розслідування, здійснене групою Дениса Бігуса (див. тут), сколихнуло український політикум і шокувало значну частину українського суспільства. Таке враження складається з того, що робиться на моїй стрічці у мережах. Лунають слова обурення й заклики до «повалення цієї влади» та імпічменту президента і з трибуни Верховної Ради.

Наївні! Чи те, про що розповідають журналісти Д. Бігус та Л. Іванова, справді є сенсацією? Відстежуючи процеси в Україні з погляду проекту «Ukraine Fighting Corruption» («Україна у боротьбі з корупцією»), ми цю історію бачимо як одно із характерних, типових явищ української дійсності.

Тенденція розвитку незалежної України така, що усі президенти і їхнє близьке оточення неймовірно збагачувалися під час перебування на посаді, оскільки зрощення криміналу з бізнесом та політикою після розпаду СРСР набуло неймовірного розквіту.

Закорінені у давню більшовицьку традицію, аналогічні процеси відбувалися й відбуваються на всіх рівнях державного і суспільного життя, перетворивши Україну на тотально корумповану країну.

Боротьба з корупцією у таких умовах перетворюється на фікцію. І державні, і громадські антикорупційні органи борються не з корупцією як явищем, а з корупціонерами як суб‘єктами окремих корупційних діянь.

Вибірковість переслідування корупціонерів залежить від можливостей або від інтересів борців з корупцією. Тому є корупціонери, які мають статус «священних корів» і які залишаються недоторканими за будь-яких умов і обставин. Є корупціонери, проти яких відкривають кримінальні справи, але вони відбуваються легкими переляками. Звісно ж, є й «цапи відбувайли»…

Закономірність вибіркового суб‘єктивного підходу до боротьби з корупцією така, що корупціонери лише нагліють, їхні дії набувають вишуканішого характеру, і відтак корупція стає невиліковною хронічною хворобою суспільства.

Злочинний видобуток бурштину, нещадне вирубування карпатського пралісу, наживання на війні, в якій гинуть десятки тисяч патріотів і мільйони стають каліками і бездомними, та інші гучні історії – це тільки те, що відбувається на очах в усіх і чому немає кінця.

«Наші гроші» та інші подібні проекти журналістських розслідувань виводять на світло те, що діється в «сірій зоні» або у глибокому підпіллі, звідки часом зливають інформацію скоріше за все обділені участю в «ділі» учасники корупційних оборудок.

Хоч Анатолій Гриценко й переконаний, що «чесних більше», насправді «сміття з хати» виносять не так чесні, як ображені чи обділені, і Олександр Онищенко тому найперший приклад. Очевидно, що така ж особа «злила» журналістам свою «колекцію компромату». 

Втім, це міг бути і співробітник однієї з антикорупційних структур чи одного з правоохоронних органів, який знає, що офіційне розслідування злочину партнерів самого президента в оборонній галузі апріорі неможливе.

Антикорупційні політики і антикорупційні активісти, як і широкий загал, упевнені в тому, що саме «зміна влади», «зміна політичної системи» й прихід у владу нових, «чесних людей» зробить боротьбу з корупцією ефективною. 

Але якщо справді «чесних більше», як переконаний А. Гриценко із своїми прибічниками, чому тоді ті, кого вважали чесними й порядними, уже з перших кроків свого шляху в політику збиваються на манівці, проявляють свою подвійну мораль і виразні риси корупціонерів?

Хочете приклади? Відстежте еволюцію майданного «козака» Гаврилюка. А нашуміла торішня історія з Бубенчиком чого варта. Не називаю значно гучніших імен політиків-початківців, які із грязі вибилися в князі.

На жаль, лише малий відсоток людей здатні витримати випробування спокусою і залишитися чесними і порядними у своєму служінні суспільству, своєму народові.

Віктор Гюґо сказав над труною Оноре де Бальзака: «Він прагнув посісти місце серед тих, світ яких руйнував своїм нещадним пером». 

Пригляньтеся уважніше до українських борців з корупцією як із службового обов‘язку (слідчі, прокурори, офіцери спецслужб), так і за покликанням (журналісти, громадські активісти). 

Саме вони зазвичай обростають публічними скандалами, і не тому, що справжні корупціонери роблять усе для того, щоб їх дискредитувати. Вони самі дискредитують себе якщо не власною участю в корупційних діях, то своїми просто необачними вчинками, які розчаровують пересічних громадян.

Ще більшою проблемою борців з корупцією є те, що по суті вони борються лише з наслідками корупції (тобто з корупціонерами), а не з корупцією як явищем. 

Що стосується державних антикорупційних органів, то вони й створюються для виконання саме таких завдань – виявляти корупціонерів, хапати їх на гарячому й передавати правосуддю. 

Як свідчить досвід Китаю, навіть прилюдне карання корупціонерів на горло не є ефективним: корупціонерів знищують фізично штабелями, але корупція залишається незнищенною. 

Ви не задумувалися над тим, чому рівень корупції в Китаї залишається таким же високим, як і на теренах колишнього СРСР, а в таких розвинутих країнах, як США, Японія та ін., – низьким, гранично допустимим?

Відповідь проста: тому, що Китай продовжує жити в умовах авторитарно-тоталітарного устрою й адміністративно-командного способу урядування.
Україна також продовжує жити в умовах авторитарно-тоталітарного устрою й адміністративно-командного способу урядування, що їх вона успадкувала від УРСР/СРСР. 

Єдина відмінність України від Китаю полягає в тому, що Україна відмовилася від комуністичної ідеології, позбулася диктату однопартійної системи і запровадила інститут президента.

Інститут президента, правда, обріс таким явно неконституційним виконавчим органом, як адміністрація президента, що функціонально є інкарнацією… ЦК КПУ. Ця структура залишилася навіть у тому ж будинку і, можливо, галузеві управління залишилися на тих же місцях, де були відповідні відділи ЦК. Не виключено, що за президентства Кравчука й Кучми там продовжували сидіти на своїх ще компартійних дубових стільцях люди, які залишалися там із компартійних часів.

Прикметно, що інститут президента зберіг за собою і колишню компартійну вертикаль, утворивши обласні та районні адміністрації. Мабуть, ще вірогідніше, що старі перевірені компартійно-радянські номенклатурні кадри і там ще довго залишалися (подекуди, можливо, й залишаються) на своїх нагрітих місцях, виховуючи нові покоління пострадянської уже номенклатури.

Втім, якої пострадянської?! Радянську владу, встановлену понад сто років тому більшовиками, після розпаду Радянського Союзу ніхто не відміняв. Україна залишається «країною рад», з добре структуровано системою, яка співвідноситься з президентською вертикаллю і визнає пріоритет останньої або навіть перебуває з нею в одній упряжці: Верховна Рада, обласні ради, міські/районні ради…

На певних рівнях спостерігаємо навіть злиття президентської вертикалі й рад, чого не було навіть за компартійно-радянської влади. Згадаймо хоча б мерів, які водночас є й головами міських рад.

Характерною ознакою органів державного урядування, як і за компартійно-радянських часів, є колективна відповідальність (сиріч безвідповідальність). Це спонукає урядовців заглядати в рот президентові на національному рівні, «губернатору» – на обласному та голові РДА – на районному.

У свою чергу, це спонукає означених суб‘єктів до застосування методів ручного управління, дає їм індульгенцію «карати й милувати», а отже і визначати межі участі в тих чи інших незаконних/кримінальних «оборудках», які й називаються корупцією.

Громадська думка переконана, що «батьком» української корупції є другий президент України Леонід Кучма. Так воно, можливо, бачиться, якщо не розуміти справжньої природи корупції в Україні й на теренах колишнього СРСР.

Не Кучма породив корупцію. 

Зрощення криміналу й політики – це «винахід» більшовиків, які розбоєм, бандитизмом, рекетом та іншими популярними й тепер кримінальними методами від самого початку фінансували свою «політичну» діяльність.

Зрощення криміналу й державної влади відбулося щойно після жовтневого більшовицького перевороту, відомого в історії як «Велика Жовтнева соціалістична революція», особливо – з лютого 1918 року, коли Ленін своїм декретом Раднаркому випустив із царських тюрем сто тисяч кримінальних злочинців (політичні в‘язні продовжували «мотати свій строк»).

Нагадаю, що майже всі ці кримінальні злочинці влилися в більшовицькі лави та склали кістяк щойно створеної під орудою Дзержинського ЧК («Надзвичайної комісії»; пізніше – ОГПУ, пізніше – НКВС, ще пізніше – МДБ та КДБ).

Люмпен-пролетаріат та кримінал стали розплідниками більшовицьких партійних і державних кадрів, з добірної частини яких проросло явище, яке пізніше було названо «компартійно-радянською номенклатурою». 

Компартійно-радянська номенклатура у класовому суспільстві класом, однак, не стала. Вона стала надкласовим сегментом суспільства, якому «можна було» більше, ніж пролетаріатові як «гегемону суспільства», а тим більше – «колгоспному селянству» й «трудовій інтелігенції».

Жорстка, ба навіть жорстока компартійна дисципліна сприяла тому, що кожен цвіркун знав своє місце, винних карав чи милував внутрішній компартійний суд, мало хто випадав з «обойми» й закінчував за гратами як звичайний злочинець.

Так було до розпаду СРСР.

Зверніть увагу на те, що на всьому просторі колишнього СРСР першими президентами нових незалежних країн стали переважно компартійні діячі найвищого рангу. Де вони не стали першими президентами (Литва, Грузія), там вони стали другими президентами.

І тут виникає питання про взаємодію інституту президента й компартійно-радянської номенклатури. 

Як колишній секретар ЦК КПУ з ідеології, а потім і з кадрів (кадри, тобто номенклатура, були, власне, компетенцією другого секретаря ЦК), Леонід Кравчук як перший президент незалежної України не міг не спиратися на ту компартійну «еліту», яку він добре знав і якій довіряв. 

Отже, адміністрація президента перших чотирьох років незалежності не могла не складатися з тих «перевірених кадрів», хай навіть уже й перефарбованих на «націонал-демократів». Так само склалося і на обласному, і на районному рівнях. 

Так компартійно-радянська номенклатура залишилася при владі. Жорсткість компартійної дисципліни відійшла в минуле разом із «класичною» КПРС. «Демократизація» відтак торкнулася передусім корупційних процесів. Щоб ви уявили собі силу номенклатури, нагадаю вам, що Хрущов програв тому, що недооцінив внутрішню силу компартійно-радянської номенклатури. 

Та й лідери, навчені уроками Хрущова, з часом усвідомили непродуктивність «волюнтаризму» як методу адміністративно-командного урядування. Таким чином, саме за президентства Кравчука компартійно-радянська номенклатура усвідомила й відчула свою історичну місію, а заодно у ній прокинулася й історична пам‘ять. 

Так наступив новий етап зрощення криміналу (передусім злочинців у законі), політики (партій) і державного управління (влади). Прикметно, що не тільки кримінал шукав виходу в політику та владу, тобто політизувався, але й політика (партії) та влада шукали виходу на кримінал, тобто криміналізувалися.

Це почалося ще до фактичного розпаду Радянського Союзу і, можливо, навіть прискорило його колапс. В усякому разі активні процеси взаємодії номенклатури й криміналу помічаємо від початку президентства Кравчука. 

За участю саме кримінальних елементів відбулося, зокрема, «реформування» найбільшого в світі Чорноморського пароплавства. Спочатку воно було трансформоване в акціонерне товариство під назвою «Бласко», а потім зникло і «Бласко». 

Кому цікаво, покопайтеся в історії київського ФК «Динамо», почесним головою якого від часу свого президентства залишається Л. Кравчук. Саме з «Динамо» пов‘язані створення різних товариств і спільних підприємств з непрозорою власністю, численні фінансові махінації і навіть тяжкі кримінальні злочини як в Україні, так і за кордоном, про які розповідає у циклі своїх інтерв‘ю колишній кримінальний злочиннець і активний учасник подій початку 90-х Л. Ройтман.

За президентства Кравчука ставали на крило й набирали сили «нові українці», які дістали у своє розпорядження компартійні або комсомольські гроші (В. Сумін, Л. Черновецький та ін.).

Якщо за президентства Кравчука, компартійно-радянська номенклатура тільки починала розслаблюватися й криміналізуватися, за президентства Кучми криміналітет зайшов у владу і відтак почалася активна «прихватизація», розпил і розпродаж усього, що можна було розпиляти і продати, а також відтиснути.

Гримуча суміш компартійно-радянської номенклатури й криміналітету утворила те, що тепер називають олігархатом. Корупція набула відкритих і цинічних форм, у яких ми її тепер і спостерігаємо.

Отже, якщо комусь хочеться називати Кучму «батьком» чогось, то він є «хрещеним батьком» не корупції, а олігархії та олігархічного урядування.

Наслідком цієї олігархічної форми правління стали приватні політичні проекти, які називають себе партіями або навіть громадськими об‘єднаннями, але більше нагадують організовані злочинні угрупування.

Олігархат виявився зручним інструментом для виконання президентських повноважень Ющенком і особливо – Януковичем, хоч самі вони олігархами й не були.

Петро Порошенко – стовідсотковий продукт олігархії – і як бізнесмен, і як політик. Поза політикою і участю у владі його збагачення було б просто неможливе. Без багатства, олігархічного статусу його президентство було б також неможливим. Такий-от феномен Порошенка. Тому нічого дивуватися тому, що відбувається з ним та його оточенням.

Адміністративно-командне президентське правління Порошенка – логічний наслідок еволюції авторитарно-тоталітарного устрою у досі «радянській Україні». Інакшим воно не могло й бути. 

Нічим не відрізнятимуться від Порошенка й майбутні президенти, якими інакшими вони не здавалися б пересічному виборцеві. 

Олігархічні риси проглядаються практично у кожному з цьогорічних кандидатів на президента. Навіть найінтелектуальніший із них – рант‘є. Це означає, що збагачення і заможне життя для них підсвідомо є важливішим, ніж бажання послужити своєму народові, суспільству і увійти в історію видатним державним діячем.

Їхні партії або інші сили, які за ними стоять, є не ідеологічними партіями з продуманими й виваженими стратегічними програмами розвитку України, а приватними організованими угрупуваннями, метою яких є прихід до влади й популістські обіцянки реформ, які потім обертаються в кращому разі косметичним ремонтом фасаду. 

Деякі кандидати опираються на підтримку професійних об‘єднань своїх колег. Але є й такі, що через брак власних ідей і концепцій випитують у народу, чого він сподівається від їхнього президентства у разі їхньої перемоги.

Жоден кандидат, жодна громадсько-політична сила, яка за ним стоїть навіть не заїкається про нагальність системних змін – заміну авторитарно-тоталітарного устрою та адміністративно-командного способу урядування, успадкованих Україною від УРСР/СРСР, без якої навіть розмови про подолання корупції, олігархії тощо не мають сенсу.

25 – 26 лютого 2019 р.

ПАМ’ЯТІ ДМИТРА ГНАТЮКА

Ці нотатки було написано щойно по смерті Дмитра Гнатюка, 29 квітня 2016 року.

Сьогодні з сумом довідався про те, що відлетіла у вічність пісня Дмитра Гнатюка.

Ще молодий Гнатюк став моїм улюбленим співаком, коли я навчався в школі й під супровід власної гри на баяні співав пісні з його репертуару. Потім так склалося, що Гнатюк увійшов у моє життя цілою родиною. З його дружиною Галиною Макарівною довелося пересікатися під час роботи в АН УРСР на Кірова, 4 (тепер – Грушевського, 4). Його син Андрій упродовж років викладав французьку на факультеті журналістики…

Правда, почалося з того, що ще до нашого особистого знайомства я трохи попрацював для Дмитра Гнатюка. Це було тоді, коли я був кореспондентом відділу літератури й мистецтва «Вечірнього Києва». Викликає мене редактор І. Семенець і каже: «Підеш у міськком компартії до завідувачки відділу Феодосії Захарівни Пантелеєнко. Вона скаже, що робити…»

Пішов… Пантелеєнко сказала мені, що треба написати текст виступу для Д. Гнатюка. Не пригадую вже, на якому заході і з якої нагоди. На столі для засідань уже лежала купка газет, журналів і роздрукованих на машинці текстів. З тими паперами й залишила вона мене у своєму кабінеті на дві чи три години.

Написаний мною текст їй сподобався. Читаючи його за приставним столиком, вона висловила пару побажань, які я тут же перетворив у речення, які було додано до тексту.

Мені не довелося бути на тому заході, де Д. Гнатюк озвучував мій текст. Не знаю, чи той виступ потрапив на радіо, телебачення чи в кінохроніку. До мене лише дійшли чутки, що Гнатюків виступ сподобався і йому самому, і тій аудиторії, перед якою він виступав.

З Дмитром Михайловичем приязні стосунки склалися з першої зустрічі, коли я прийшов до нього брати інтерв’ю як завідувач відділу культури газети “News from Ukraine”. Відбулася тоді надзвичайно цікава розмова і про його гастролі в Америці, і про ситуацію в театрі опери та балату, і про багато що інше, що виходило далеко за межі редакційного завдання.

Д. Гнатюк, який годився мені в батьки, напевно відчув у мені сподіваного співрозмовника, бо розщирився переді мною (очевидно, наболіло йому) про такі речі, які вихлюпнеш не на кожного співрозмовника. Йшлося, зокрема, про атмосферу в Київській опері й зокрема – про поведінку Євгенії Мірошниченко та Анатолія Солов’яненка, які були в повні своїх талантів.

Припускаю, що на схилі віку, спостерігаючи за подіями на Донбасі й навколо Донбасу, Дмитро Михайлович не міг не згадувати цих двох своїх колег – вихідців із тієї частини України, яким забракло якраз українськості у своїй діяльності, і цей брак, цей рівень національної свідомості у першу чергу таких людей значною мірою спричинився до того, що сталося і з Кримом, і з Донбасом.

За десятиліття нашого знайомства, ясна річ, у мене було багато зустрічей і розмов з Дмитром Гнатюком. Були ситуації, коли я не міг потрапити в театр на якийсь аншлаг, і добре знайомий мені головний адміністратор безпомічно розводив руками. Тоді я дзвонив Гнатюкові й полагоджував справу з квитками…

Останній раз я бачився з Гнатюком незадовго до від’їзду до США навесні 1995 року. Дуже хотілося мені повести свого зарубіжного гостя на знакову виставу в оперному театрі. Ажіотаж був ще той – квитків немає. Пощастило перехопити квитки в Інтуристі, де їх випадково притримували для якогось високого гостя.
Приходимо до театру, і тут біля бічного входу вітає нас своїми розкриленими руками Дмитро Гнатюк власною персоною. Вітаємося. Розказую йому про перипетії з квитками. “Так чого ж ви не зателефонували мені?!” – наче дорікає мені Гнатюк, і оте “чого” звучить мені, як у тій знаковій пісні з його репертуару.

…Тут, в Америці, зібрав я собі невеличку колекцію касет і компакт-дисків із записами пісень у виконанні Дмитра Гнатюка. Їдеш у далеку дорогу, увімкнеш запис, і знайомий баритон співає тобі про Україну, і в тобі оживає те, що являє в тобі українця, на якому кінці планети ти не був би.

Насамкінець ще три епізоди, які стосуються постаті Дмитра Гнатюка і його місця в українській культурі.

Робота журналіста-культуролога здружила мене з багатьма майстрами оперної сцени й естради. Свого часу я був у приязних стосунках із Сергієм Козаком, також знаменитим співаком і, за іронією долі, сливе головним конкурентом Гнатюка в київській опері. Сергій Давидович володів могутнім голосом (помітно потужнішим, ніж у Гнатюка). Різнилися вони й манерами співу. Козак мав, як сказали б фахівці, мажорний настрій (наголос на останньому складі) у своєму співі. Гнатюків спів – більше мінорний. На це Козак і звернув мою увагу, коли ми гуляли з ним по вулиці в Лохвиці, а з вуличних динаміків лився на нас спів Гнатюка… З такою ревністю сказав…

Другий епізод, цікавий перш за все своєю кумедністю, – свідчення популярності Дмитра Гнатюка в народі. Епігони тому й кумедні, що вони – епігони, наслідувачі свого кумира. Як відомо, багато епігонів було у Тараса Шевченка, але ніхто з них не став Шевченком. В Америці ось уже десятиліття поспіль спостерігаю за епігонами Елвіса Преслі…

Так-от, одного разу мені довелося повезти якусь американську чи канадську делегацію до Шевченка в Канів. У якомусь ресторані чи клубі нам влаштовано було грандіозний обід, який супроводжувався досить пристойним концертом. Сидячи в сам-кінці залу, на гальорці, зайнятий обідом і спілкуванням із своїми сусідами за столом, я не дуже звертав увагу на те, що там робилося на “сцені”.

І раптом я чую Гнатюка! Його голос відірвав мене від тарілки. Мій погляд ліг на знайому постать, очі пізнавали знайомі жести, одяг… І поведінка співака на “сцені”, і репертуар, і тебр голосу, і манера виконання… Все до найменших деталей було справді майстерним повторенням Дмитра Гнатюка. Це – справді було щось!

Мені не трапилося тоді нагоди розповісти про цей випадок Дмитрові Михайловичу. Сподіваюся, це зробив хтось інший… Наявність епігонів – свідчення величі таланту того, кого наслідують.

І останнє. Під час того першого інтерв’ю для газети “News from Ukraine” Гнатюк з гіркотою в голосі розповідав мені, як на концертах в США та Канаді на сцену, на якій він виступав з Євгенією Мірошниченко, летіли помідори й яйця. Так українська діаспора “вітала” тоді митців із Радянської України. Я відчував тоді, що мій співрозмовник чогось не договорює… Але чого?!.

Дмитро Гнатюк – один із найпопулярніших українських співаків серед світового українства. “Пісня про рушник”, “Черемшина”, “Два кольори” та інші пісні у його записах повсякчас чую на українських фестивалях та інших масових заходах. Так що слава його світова!
Вічная пам’ять Великому Співакові! Вічне життя пісням, з якими він залишив з нами свою Душу!

І тут, в Америці, якось мені трапилося обговорювати гастролі Д. Гнатюка з низкою людей, які були на його концертах. Я й нагадав їм про помідори та яйця. Один із моїх співрозмовників усміхнувся: “Ну, так ми ж у такий спосіб викоказували свій протест проти політики совєтів! А після концерту ми забирали гостей з України до себе й вітали у своїх помешканнях. Був Гнатюк і в моїй хаті! Не побоявся… А Мірошниченко відмовилася…”

29 квітня 2016 р.

СИСТЕМНІ ЗМІНИ ТА ІНВЕНТАРИЗАЦІЯ ВЛАСНОСТІ

У контексті статті “Анатолій Балахнін як явище українського протестного руху” буде доречно перепостити тут мою статтю “Системні зміни та інвентаризація власності”, у якій я викладаю своє бачення означеної в заголовку проблеми:

Юрій Луканов звернув увагу на явище: «Останнім часом трапляються мені молоді люди, які думають не про те, як створити бізнес і заробити, і примножити, а як “відновити справедливість”, перерозподілити власність “на користь народу”. На скільки це явище типове для молодих? Просто цікавлюся. чи стануть такі ідеї домінуючими?»

Совковість московського розливу з ментального рівня проникла на рівень ґенетичний. Відібрати в одних і віддати (роздати) іншим чи націоналізувати (забрати у власність «народу») – один із засадничих принципів більшовизму з його «диктатурою пролетаріату» (люмпенів), що його було покладено в основу авторитарно-тоталітарного устрою в СРСР.

Адміністративно-командний спосіб урядування через компартійно-радянську освіту та пропаганду, за допомогою «батога й пряника» (жорстоких репресій та вишуканих заохочень) за декілька десятиліть таки спромігся створити «єдину спільність – радянський народ» (по-теперішньому – «совок»).

Тепер ми бачимо, що совок таки здатний до самовідтворення, і він буде самовідтворюватися доти, поки Україна продовжуватиме жити в радянській системі координат. Лише системні зміни можуть трансформувати суспільну свідомість, зокрема – і через якісно нові освіту та просвіту, а також україноцентричні ЗМІ.

За нового суспільного устрою/ладу не повинно бути місця й для олігархату, у який переродилася компартійно-радянська номенклатура.

Цілком резонним я запитання: як же бути з тими, хто в неправедний спосіб надбав мультимільйонні й мільярдні (у доларах) статки?

Очевидно, було б нерозумним наслідувати приклад більшовиків і вчиняти черговий перерозподіл власності. 

Перш за все тому, що це спонукало б перегляд кримінального розслідування порушень прав власності більшовиками, що можливо лише частково, та й те забрало б багато часу, коштів і людських ресурсів.

Отже, хоч я й хотів би повернути собі й своїм дітям те, що більшовики відібрали у моїх дідів-прадідів (а це – десятки й десятки гектарів землі, нерухомість, засоби виробництва, моральні втрати тощо), я розумію, що це просто непосильна робота: документи в масі своїй знищені, свідки також були знищені, а ті, що вижили, уже повмирали. Інакше кажучи, відновлення права на власність тепер – марудна і, за незначними винятками, практично безнадійна справа.

Звичайно, відносно простіше розібратися з олігархатом, якому – як олігархатові – лише три десятиліття. Лише за допомогою Ґуґла можна з‘ясувати, як той чи інший олігарх з «нікого» став «усім», але такі розслідування не спонукають багатіїв добровільно відмовитися від неправедно набутого добра, та й для конфіскацій навряд чи дадуть достатньо підстав.

У чому тут проблема? А в тому, що після розвалу СРСР в Україні ніхто навіть не думав здійснити інвентаризацію усієї власності й належним чином оцінити її. Щось, звичайно, відповідні органи державної влади роздавалося (приватизувалося) контрольованим, але волюнтаристським способом. 

Але набагато більше приХватизовувалося, розкрадалося, віджималося, захоплювалося по-рейдерському… При цьому не обходилося без корупційних операцій та бандитських розборок, у яких пролито чимало крові і вчинено чимало убивств. 

За великим рахунком, агресія Московії, анексія Криму й війна на Донбасі – це також частини того ж ланцюга. 

Отже, частиною підготовки системних змін має стати й тотальна інвентаризація власності. 

Цікавим, як на мене, має бути історичний розділ цієї інвентаризації, який – хай неповною мірою – покаже, що Україна втратила безповоротно.

Головним же завданням цієї інвентаризації буде дослідити процеси переходу власності з рук у руки, способи карколомного збагачення олігархів та наслідки цих процесів.

У ході такої інвентаризації напевно будуть виявлені зловживання й злочини, які стануть предметом кримінальних розслідувань та судових розглядів. Очевидно, що суди матимуть підстави для конфіскації незаконно набутого права власності й повертатимуть конфіскати у власність держави, яка повинна буде виставляти вилучену судами власність на аукціони.

Звісно, що внаслідок такої інвентаризації та судових розглядів «герої» процесів «розподілу» майна УРСР поділяться, за моїми припущеннями, поділяться на три групи.

До першої групи відношу тих олігархів, чиє збагачення пов‘язане із убивствами й каліченням людей, шахрайством особливо великих масштабів та іншими кримінальними злочинами, які відкривають лише одні двері – у в‘язницю. На різні терміни ув‘язнення (від пожиттєвого до кількох років) і з повною конфіскацією майна.

Друга група сформується з осіб, які за рішенням суду втратять усе неправедно нажите майно, відбудуться умовними строками або просто переляком і відтак підуть працювати по найму, почавши знову з чистого аркуша.

Ну, а третю групу напевно складуть ті, хто матимуть право взяти участь в аукціоні. Комусь із них, можливо, навіть пощастить викупити те, за що раніше вони не вважали потрібним сплатити належну суму.

Усе це стане можливим я вислід системних змін. Останні ж здатне буде здійснити українське суспільство з високим рівнем національної свідомості й громадянської зрілості/відповідальності.

Ініціюйте створення Всеукраїнського Фронту Системних змін та рухів: Руху за Українізацію, Всеукраїнського Козацького Руху, Руху Світового Українства, -запропонованих нами!

9 лютого 2019 р.