In the context of the full-scale war of Russian Federation in Ukraine, I find it interesting to have a look at Russian diaspora.

The Russian diaspora is historically a very interesting phenomenon. It is perhaps best characterized by its wave, which was pushed out of Russia by the Bolshevik revolution of 1917. As is well known, the Bolsheviks massacred the aristocracy, the intelligentsia, and the clergy. It would seem that these sections of Russians abroad should hate Lenin, Stalin, and all other Bolsheviks with fierce hatred for generations and generations to come. The enmity did not last long: the Bolsheviks showed something that reconciled them with the emigrants. Russian emigrants rejoiced in gratitude to the Bolsheviks for “preserving [their] empire.” Many of these emigrants returned to the USSR, many contributed to the recognition of the USSR in the world and the establishment of diplomatic relations between the USSR and their countries of residence, and there were many who began to spy for the USSR in their countries of residence …

Representatives of this wave of the Russian diaspora contributed to the spread of Russian historical myth, historical and philosophical views outside Russia or the USSR, which determined the theoretical and methodological direction of Russian and Soviet studies at universities in Europe and North America for at least a century.

Thus, George Vernadsky, the son of Academician Volodymyr Vernadsky, together with Nikolai Trubetsky and Peter Savitsky(also of Ukrainian origin) developed the theory of Eurasianism, which is based on the historiosophical and culturological concept of Russia-Eurasia as an original civilization that encompasses the West. In this theory, the outlines of what will be defined in a century as “Russian world” are guessed.

Vernadsky wrote a one-volume textbook on the history of Russia “A History of Russia”(1929, Russian translation: “Русская история”. M., 1997), which in the West is considered a classic and which in fact became fundamental to generations of foreign historians in the interpretation of Russian historical myth.

It is worth mentioning Ivan Ilyin, a philosopher, lawyer and publicist, one of the founders of the Russian Scientific Institute in Berlin. A supporter of monarchical ideas about Russia as one, great and indivisible, Ilyin gravitated to Slavophiles, and thus was a forerunner of the future concept of “Russian world”.

Ilyin had a great influence on some Russian intellectuals and politicians. With his views on the social order of Russia, Ilyin inspired Alexander Solzhenitsyn to write the famous work “How to arrange Russia for us.” Ilyin is considered one of the ideological inspirers of Russian President Vladimir Putin, on whose initiative the scientist’s library and archives were returned to Russia. On the basis of this archive, a 28-volume edition of Ilyin’s scientific, journalistic and epistolary heritage was published.

These two figures, G. Vernadsky and I. Ilyin, decisively determined the ideological, historical-theoretical, theoretical-methodological and other approaches to the perception and study of the Russian Empire and the USSR in Europe, America and, consequently, the entire world. With the collapse of the USSR, these approaches remained virtually unchanged not only with regard to the post-Soviet Russian Federation, but also with all other countries in the post-Soviet space. In other words, the world continues to look at Ukraine, Belarus, Moldova, the Baltic countries, the Caucasus, and Central Asia through the lenses of glasses made by Russian thinkers and sold out by the Russian diaspora.

These approaches need to be changed, although it is not easy to do so. The trouble is that dependence on Russian and pro-Russian concepts binds the brains of leading European, North American, and possibly South American, Asian, and African professors and scholars.

Unfortunately, this applies to most Ukrainian scholars and professors both in Ukraine and abroad, as they are representatives or students of Ukrainian national intelligentsia raised by Russian/Soviet colonial authorities (see mine: Intellectual Elite of Ukraine as a Problem: Collection of articles and notes. – Washington, 2022. – 729 p.).

History gives us a chance to categorically abandon the approaches imposed on the world by the intellectual part of Russian diaspora and offer the world, in our case, Ukrainocentric views on everything that until now have been offered to the world in accordance with Moscow’s recipes by Russian and pro-Russian researchers, professors, and, ultimately, the media and propaganda.

It is unfortunate to state that in Ukraine and Ukrainian diaspora this is being done not by researchers and professors, not by qualified journalists and publicists, but by amateurs with no appropriate education and professional experience in the subject we are discussing. Fortunately, in many cases they do it brilliantly. As an example, here is the name of Volodymyr Bilinsky, the author of the bestsellers Kraina Moksel, or Muscovy, Hordean Moscow, and Ukraina-Rus, and historian and journalist Serhiy Gromenko, who is active in debunking Russia’s historical myth.

The works of such authors are wildly popular among readers, have a significant impact on the mass consciousness, but they are not a genre and — more broadly — an activity that can shape concepts, form scientific schools, introduce new approaches to countries, regions and the whole world history studies.

Our task is to change the concepts, approaches to the study of Ukraine and its relations with Muscovy, to debunk Russia’s imperial historical myth, to return from history that belongs exclusively to Ukraine — the name, historical tradition, legacy, cultural heritage, both spiritual and material. Let the world look in a new way at the historical significance of Ukraine and the insignificance of Muscovy, as well as at itself without dependence on Muscovy.

In this context, it will be possible to convincingly show the world the nature of Russia’s war in Ukraine, which is truly existential not only for Russia but for Ukraine as well. After all, Russia’s victory in this war will continue the existence of Imperial Russia indefinitely and the final destruction of Ukraine. And the victory of Ukraine will mean the end of the Russian Empire, the collapse of Russian Federation and the establishment of Ukraine as an independent conciliar state in a qualitatively new social order based on Ukrainian national traditions and customs.

This is not an easy task, but someone has to do it. The platform for coverage and discussion of these topics will be Ukraïna Journal site, which we intend to restore after it was overwhelmed by hackers, and reorient from the predominantly fiction direction because Ukrainian writers in Ukraine and the diaspora, unfortunately, were not interested in its development.

Articles of a purely scientific nature will be coexisted peacefully with nonfiction and journalistic materials. Of course, fiction will not be neglected either — it will simply recede into the background. The working languages of the resource will be Ukrainian and English. Initially, articles and researches will be published in one language or another, and over time we will develop full Ukrainian and English versions of the site.

Articles and investigations on the above-mentioned topics in Ukrainian or English (ideally both) can be sent to the Ukraïna Journal email address.

May 2–22, 2022


У контексті повномасштабної війни Російської Федерації в Україні мені здається цікавим придивитися до російської діаспори.

Російська діаспора історично вельми цікаве явище. Чи не найкраще її характеризує та її хвиля, яку виштовхнула за межі Росії більшовицька революція 1917 року. Як відомо, більшовики масово фізично знищували аристократію, інтелігенцію й духовенство. Здавалось би, ці верстви росіян у зарубіжжі мали б ненавидіти Леніна, Сталіна й усіх інших більшовиків лютою ненавистю на покоління й покоління наперед. Ворожнеча тривала недовго: у більшовиках проявилося те, що замирило їх з емігрантами. Російські еміґранти порадували себе вдячністю більшовикам за те, що вони «зберегли [їм] імперію». Чимали цих еміґрантів повернулися в СРСР, чимало прислужилися визнанню СРСР у світі та встановленню дипломатичних відносин між СРСР та країнами їхнього проживання, а ще чимало було й тих, що стали шпигувати на користь СРСР у країнах свого проживання…

Представники саме цієї хвилі російської діаспори спричинилися до поширення за межами Росії чи СРСР російського історичного міфу, історичних і філософських поглядів, які визначили теоретико-методологічне спрямування російських і радянських студій в університетах Європи й Північної Америки щонайменше на століття вперед.

Так, Ґеорґій Вернадський, син академіка Володимира Вернадського, разом із Ніколаєм Трубецьким та Петром Савицьким (також українського походження) випрацював теорію євразійства, осердям якої є історіософська й культуролоґічна концепція Росії-Євразії як самобутньої цивілізації, що об‘єднує елементи Сходу і Заходу. В цій теорії вгадуються обриси того, що через століття буде означено як «русскій мір».

Вернадський написав однотомний підручник з історії Росії «A History of Russia» (1929, рос. пер.: «Русская история». М., 1997), який на Заході вважають класичним і який по суті став засадничим для цілих поколінь зарубіжних істориків у тлумаченні російського історичного міфа.

Варто тут сказати і про Івана Ільїна, філософа, правознавця й публіциста, одного із засновників Російського наукового інституту в Берліні. Прибічник монархічних уявлень про Росію як єдину, велику і неподільну, Ільїн тяжів до слов‘янофілів, а отже — був предтечею майбутньої концепції «русского міра».

Ільїн справив великий вплив на деяких російських інтелектуалів і політиків. Своїми поглядами на суспільне влаштування Росії Ільїн надихнув Олександра Солженіцина на написання відомої праці «Як нам облаштувати Росію». Ільїна вважають одним із ідейних натхненників президента РФ В. Путіна, з ініціативи якого бібліотеку й архів ученого було повернуто в Росію. На основі цього архіву було здійснено 28-томне видання наукової, публіцистичної та епістолярної спадщини Ільїна.

Ці два діячі, Ґ. Вернадський та І. Ільїн, вирішальною мірою визначили світоглядно-ідеолоґічні, історико-теоретичні, теоретико-методолоґчні та інші підходи у сприйнятті й студіюванні Російської імперії та СРСР в країнах Європи, Америки, а відтак і цілого світу. З розпадом СРСР ці підходи залишилися практично незмінними не тільки щодо пострадянської Російської Федерації, але й усіх інших країн на пострадянському просторі. Інакше кажучи, на Україну, Бєларусь, Молдову, країни Балтики, Закавказзя й Середньої Азії світ продовжує дивитися крізь шкельця окулярів, змайстрованих російськими мислителями й розпродуваними російською діаспорою.

Ці підходи мають бути змінені, хоч і зробити це не так і просто. Біда в тому, що залежність від російських і проросійських концептів сковує мізки провідних європейських, північноамериканських та, мабуть, і південноамериканських, азіатських та африканських професорів та учених.

На жаль, сказане стосується й більшості українських учених і професорів як в Україні, так і в зарубіжжі, оскільки вони є представниками або учнями представників національної інтеліґенції, вирощеної колоніальною владою (дет. див. мою: Інтелектуальна еліта України як проблема: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2022. — 729 с.).

Історія дає нам шанс категорично відмовитися від підходів, нав‘язаних світові інтелектуальною частиною російської діаспори і запропонувати світові, в нашому випадку, україноцентричні погляди на все те, що досі пропонували світові за рецептами Москви російські й проросійські учені, професори та, зрештою, й засоби масової інформації й пропаганди.

Як не прикро це констатувати, в Україні й українському зарубіжжі цим займаються не вчені й професори, не кваліфіковані журналісти й публіцисти, а аматори, які за своєю базовою освітою й досвідом фахової діяльності дуже далекі від предмета, який ми тут обговорюємо. На щастя, у багатьох випадках вони роблять це блискуче. Як приклад, назву тут Володимира Білінського — автора бестселерів «Країна Моксель, або Московія»«Москва Ординська» та «Україна-Русь», та історика й журналіста Сергія Громенка, який активно працює саме в царині розвінчування російського історичного міфу.

Твори таких авторів користуються шаленою популярністю серед читачів, справляють помітний вплив на масову свідомість, але вони не є тим жанром і — ширше — видом діяльності, які здатні формувати концепти, утворювати наукові школи, запроваджувати нові підходи до студіювання історії окремих країн, реґіонів та й цілого світу.

Наше завдання — змінити концепти, підходи до вивчення України та її взаємин з Московією, щоб розвінчати російський імперський історичний міф, повернути те з історії, що належить виключно Україні, — назву, історичну традицію, культурну спадщину і духовну, і матеріальну. Хай світ по-новому подивиться на історичну значимість України й нікчемність Московії, а також на самого себе без залежності від Московії.

У цьому контексті можна буде переконливо показати світові природу війни Росії в Україні, яка справді має екзистенційний характер не тільки для РФ, але і для України. Адже перемога РФ у цій війні продовжить існування імперської Росії на невизначений строк і остаточне знищення України. А перемога України означатиме кінець Російської імперії, розпад РФ і утвердження України як самостійної соборної держави в умовах якісно нового суспільного устрою, заснованого на українських національних традиціях і звичаях.

Завдання це — нелегке, але хтось його має виконувати. Платформою для висвітлення та обговорення цієї тематики буде сайт журналу «Україна», який ми маємо намір відновити після того, як його завалили гакери, й переорієнтувати з переважно літературно-художнього спрямування через те, що українські письменники в Україні та діаспорі, на жаль, не зацікавилися його розбудовою.

Статті суто наукового характеру тут мирно уживатимуться з науково-популярними й публіцистичними матеріалами. Звичайно, художня література також не буде знехтувана — вона просто відійде на другий план. Робочими мовами ресурсу будуть українська та анґлійська мови. На перших порах статті й розвідки публікуватимуться тією чи іншою мовою впереміш, а з часом ми розбудуємо повні україномовну та анґломовну версії сайту.

Статті й розвідки за окресленою вище тематикою українською або анґлійською (ідеально — обома) мовами можна надсилати на електронну пошту журналу «Україна».

2–22 травня 2022 р.


Цю статтю мені кортіло назвати «Війна і мир», за назвою відомого роману російського письменника Льва Толстого, але мене зупинило нинішнє тлумачення поняття «мир» — це «коли не стріляють». Хоч у 19-му столітті слово «мир» більше вживалося в іншому значенні. Згадаймо Шевченкове: «…щоб збудить // Хиренну волю, треба миром, // Громадою обух сталить, // Та добре вигострить сокиру, // Та й заходиться вже будить». Згаданий роман Толстого, власне, і був присвячений ставленню миру, тобто суспільства царської Росії до війни 1812 року.

Отож я вирішив цю статтю назвати прозаїчніше — «Війна і суспільство», а про війну і мир у значененні «не стріляти» поговоримо при іншій нагоді. Отже, ця стаття буде присвячена ставленню українського суспільства та й усього світового українства до повномасштабної війни, яку Московія розв‘язала проти України, нещадно перетворюючи Україну на суцільну руїну.

«Руїна» — ще одно поняття, на яке треба звернути увагу. Адже в історії України був період, так і названий — Руїна, який припадає на три десятиліття між смертю гетьмана Богдана Хмельницького й початком гетьманства Івана Мазепи. Про цю Руїну добре написано у Вікіпедії: стаття так і називаєттся «Руїна». Там знайдете посилання на цілі книжки про той період, починаючи з моноґрафії Миколи Костомарова «Руїна» (1879–1880) й закінчуючи книжкою Тетяни Таїрової-Яковлєвої «Руїна Гетьманщини» (2004).

Хоч першим слово «руїна» вжив ще Самійло Величко, який побачив явище зблизька, якщо не сказати зсередини, за великим рахунком, обговорюване поняття є явищем російського імперського мислення. Той же Костомаров як історик все-таки представляв російську імперську історичну науку, хай і будучи українофілом; на відміну від Шевченка, він не був україноцентристом. Так само й закохана в Україну наша сучасниця Таїрова-Яковлєва не була, не є і точно не буде україноцентричною.

Тому нічого дивного немає в тому, що руїна 1657–1687 років (такі-от чіткі хронолоґічні рамки) розглядалася й розглядається як період громадянських війн, тобто як внутрішня проблема України, хоч, як зауважують історики, сусідні держави (Річ Посполита, Московська держава, Османська імперія) втручалися у внутрішні справи України, й українська політика характеризувалась намаганням підтримувати приязні відносини з тією чи іншою окупаційною силою.

Симптоматично, що руйнування Гетьманщини Петром І і його наступниками й наступницями (особливо — Катериною ІІ) руїною ніхто й ніколи так і не назвав і називати не збирається, незважаючи на те, що ця руїна була значно масштабнішою за руїну 1657–1687 років. Так само під поняття «руїна» не підпали руйнування й ґеноцид, принесені терени України громадянською війною в Росії 1917–1920 років, влаштованими московськими більшовиками Голодоморами та ураганом Другої Світової війни, розв‘язаної Сталіном та Гітлером…

Зараз ми стали очевидцями такої руїни, принесеної Російською Федерацією в Україну, яка за своїми масштабами, за своєю жорстокістю й нищівністю, напевно перевершує усі попередні руїни разом узяті. Враховуючи й руїну, завдану так званою «татаро-монгольською навалою» 13-го століття, з якою у більшості з нас і асоціюється нинішня війна.

У цій статті я не буду обговорювати сміливість, відвагу й героїзм Збройних Сил України, які фактично виросли із добровольчого руху 2014 року (бо на той час боєздатної армії в Україні не було). Звитяги ЗСУ я також би не пов‘язував із заслугами експрезидента Петра Порошенка (з його «Армія. Мова. Віра») та чинного президента Володимира Зеленського (якого так активно зараз героїзують); про це у нас буде окрема розмова. Незаперечні, визнані усім світом заслуги ЗСУ — це передусім прояв козацького духу українського народу (більше тут: «Трансформаційна місія Українського Козацтва»), попри те, що власне «орґанізоване українське козацтво» на чолі із своїми фейковими гетьманами (агов, Юрій Кармазин!), полковниками та отаманами у нинішньому опорі російській аґресії проти України жодною мірою не проявилося.

Не буду тут застановлюватися й на дивовижно широкому волонтерському рухові, завдяки якому, власне, й постали нинішні Збройні Сили України і який взяв на себе забезпечення фронтових потреб у амуніції й продовольстві, а часто — і озброєнні, поки західні союзники України придивлялися до перебігу війни, розминалися й дискутували, яку допомогу надавати Україні…

ЗСУ, добровольчий і волонтерський рухи — це лише частина суспільства в Україні та в українському зарубіжжі, яку ми зазвичай називаємо пасіонарною. До цієї пасіонарної частини я не ризикою відносити й таке нове явище, як Територіальна Оборона, кістяк якої, теоретично, мало б скласти згадане вище орґанізоване українське козацтво, але ж не склало.

Територіальна Оборона — це щось проміжне між пасіонарною частиною суспільства і загалом, бо туди потрапили, з одного боку, ті, хто хотіли б бути на передовій, але їх не взяли у ЗСУ (за віком чи станом здоров‘я), а з другого — ті, хто намагався чи намагається уникнути участі в безпосередніх бойових діях, не змогли чи не можуть виїхати в евакуацію… У соцмережах ми бачимо чимало фейкових ТерОборонців у новеньких польових строях і навіть у бронежилетах, узутих у до блиску начищене взуття. Можливо, хтось напише про ТерОборону як явище.

Мене ж тут більшою мірою цікавить загал, до якого належить більшість інтелектуальної, політичної та всякої іншої еліти. Спасибі соціальним мережам, прозорість яких так яскраво проявляє суть суспільного загалу, суспільної маси, яка на президентських і парламентських виборах упродовж тридцяти років фактично визначала долю незалежної України, висуваючи і обираючи на високі посади собі подібних.

Почну з того прошарку передусім інтелектуальної еліти, який найменшою мірою, але дуже промовисто проявився в соцмережах. Йдеться про до певного часу вельми активних і багатослівних щирих і не дуже патріотів України, які позакривали свої профілі в мережах. Ні, вони не пішли із соцмереж, ліквідувавши свої аккаунти. Вони забарикадувалися від світу і через щілини у своїх барикадах вони, звісно, мають змогу спостерігати за тим, що робиться у віртуальному світі, й час від часу висловлюватися з того чи іншого приводу постами у групах або коментарями під чиїмись записами. Але ви не можете читати, що вони там пишуть (і чи пишуть взагалі) на своїх сторінках. Ви не можете їм послати повідомлення в приват. Такий-от спосіб сховати голову в пісок…

Поряд з цими явними перестрахувальниками я поставив ще одну цікаву суспільну групу людей, які не закрилися від світу — не тільки віртуального, але й реального. Їхні профілі й сторінки в мережах цілком доступні, їхні записи появляються у стрічках якщо не для широкого загалу, то хоча б для їхніх друзів. Ще недавно вельми проявлені у своїй україноцентричній громадянській позиції, майстровиті на художнє чи публіцистичне слово, активні в обговоренні суспільно важливих проблем українського націєтворення й державотворення, ці люди останнім часом різко змінили репертуар своєї присутності в мережах: тепер вони пишуть про свої кулінарні успіхи у внутрішньому побуті та про красу і колористику квіточок біля хати у зовнішньому. Ну, а хтось вирішив обмежитися темою котів або собак у її розважальному прояві. Припускаю (вирішив не витрачати часу на дослідження), що вони зачистили свої профілі й тематичні сторінки до максимально можливої часової глибини.

Значну частину загалу складають люди, які перестали писати свої колись цікаві й розумні пости і які тепер висловлюють свою позицію перепощуванням чужих думок і спостережень, висловлених переважно у формі листівок, таких собі невеличких плакатиків. Ви можете побачити профілі відомих людей, колишніх народних депутатів і генерал-хорунжих українського козацтва (хай і фейкових), на яких більше немає нічого, крім поширень отих часто примітивних листівочок.

Мабуть, найяскравішим і почасти найцікавішим проявом суспільного загалу в соцмережах є приколи — текстового й зображального жанрів. Звичайно, серед них багато прикладів інвектив, які спрямовані проти Росії як аґресора, які жорстоко й дотепно висміюють ворога і які, безумовно, піднімають тонус у суспільстві, принаймні в його соцмережевому сеґменті. Я свідомо не наводжу приклади навіть найталановитіших зразків — мова зараз про явище як таке, а не про індивідуальну майстерність.

Те саме можна сказати й про звичайні, сказати б, поточні записи. Сидить собі користувач чи користувачка біля комп‘ютера, з планшетом або смартфоном у руках, читає стрічку у своїй улюбленій чи звичній мережі і бездумно розкидає прочитане по групах, до яких належить, явно навіть не замислюючись над доцільністю своїх поширень, нехтуючи правилами відповідних груп і тупо іґноруючи одержані в приват прохання адмінів додержувати тематики і правил тих груп.

«Думаю, що це сподобається учасникам групи» — таким є стандартний супровідний текст. Ключовим тут є «сподобається», а не чітко визначена мета, користь і досягнення якогось результату. Знову ж таки, ми тут не обговорюємо пости комерційного характеру, метою яких є розширення ринку збуту товарів та послуг, чи волонтерських звернень до потенційних жертводавців і спонсорів з метою збору коштів чи пошуку необхідних товарів. Це — найстрашніша, некерована стихійна маса користувачів соціальних мереж, які своєю бездумною активністю просто засмічують інформаційний простір.

Найпромовистішим зразком такої бездумності я міг би навести не один приклад із практики групи Української Світової Інформаційної Мережі. На сайті УСІМ з‘являється якась публікація, яку адмін буквально через лічені хвилини виставляє на сторінці своєї групи. Цю публікацію ширять на своїх сторінках читачі. Якесь із тих поширень потрапляє на очі читачеві/читачці, який/яка є членом групи УСІМ, і ця людина пропонує інформацію, яка вийшла у світ саме від УСІМ, для розміщення у групі УСІМ, через яку ця інформація й потрапила в соцмережу. Ну, хіба це не ідіотизм?!

Можете собі уявити, скільки інформаційного мотлоху накопичується у групах соцмереж, які не модеруються, і скільки клопоту мають адміни груп, що модеруються, які намагаються пов‘язувати контект із ідейно-тематичним спрямуванням своїх груп.

Ну, а про якість їхніх власних сторінок говорити навіть не доводиться — обиватель залишається обивателем, і особливо — коли виходить в інформаційний простір і перетворює на звичний для нього базар. Часто це все створює враження, що для цих людей ніякої війни немає або що це — не їхня війна.

Через те, що росіяни безперестанку бомблять Україну, перетворюючи цілі міста й села на суцільні руїни, що сотні тисяч громадян України воюють на фронтах і мільйони зайняті клопотами в ТерОбороні, що мільйони біженців подалися сусідній й віддалені країни Європи й Америки, вулична активність українського суспільства ущухла. Проявляється вона хіба що там, де українці «вітають» окупантів своїми прокляттями

* * *

Значно більше можливостей і приводів для громадської активності мають українці в зарубіжжі. Інша справа — як вони ці можливості використовують.

Активно працюють фірми й орґанізації, які збирають і пересилають в Україну гуманітарну допомогу. Фірма «Міст», наприклад, нещодавно відправила в Україну понад тисячу тонн гуманітарки. Харитативні орґанізації закуповують і відправляють українським воякам те, з чим не справляються державні постачальники…

Протести, демонстрації, пікети стали звичним явищем діаспорного життя. Були випадки в Європі та Америці, коли на вулиці для підтримки України виходили десятки й сотні тисяч людей. На жаль, протести перед посольствами РФ у столицях різних країн світу не стали масовими й багатолюдними.

А от просто вийти на вулицю в українському національному вбранні з українськими прапорами й «мати фан» (як висловився один із лідерів УККА) — це те, що й збирало великі групи людей. Правда, один бізнесмен-ентузіаст, намірившись вивести на вулиці столиці США двадцять п‘ять тисяч людей, спромігся, однак, зібрати лише кілька десятків демонстрантів. Біда в тому, що робив він це задля власного піару, не зумівши знайти спільну мову з іншими активістами уураїнської діаспори.

Сумні враження справляють і, на жаль, не мають сподіваних наслідків протестні акції, що їх самі ж ініціатори й орґанізатори перетворюють на банальні шоу. Згадаймо протестний пікет, який влаштували в Естонії перед посольством РФ жінки, вийшовши на вулицю в білій білизні, вимазаній червоною фарбою, щоб нагадати про ґвалтування українських жінок і дівчат російськими окупантами в Бучі.

З ініціативи українських активістів США перед Білим Домом було влаштовано масове лежання на килимках, яке начебто символізувало закатованих і вбитих мирних мешканців тієї ж Бучі. А ще через якийсь час з іншого боку Білого Дому, на алеях Національного Молу, було виставлено десятки дитячих колясок як нагадування про вбитих російськими окупантами українських дітей.

Наразі немає достеменних фактів, які підтвердили б ефективність цих та інших таких заходів. Але саме з цими заходами у Вашингтоні асоціюється особлива активність і невситима жага до марнославства особи, яка демонстративно одягається у найяскравіший український національний стрій і дуже любить фотографуватися в самісінькому центрі заради власного піару. Прикметно, що ця особа до певного часу взагалі ніяк не проявлялася в українській громаді, а потім взялася активізуватися й, схоже, перетворила самопіар на вельми успішний бізнес.

Ну, а що ви хочете, коли СКУ в цілому і УККА зокрема обмежуються флешмобами, екскурсійними поїздками в сусідні з Україною країни начебто для роботи серед біженців, а насправді проявитися в компанії американських сенаторів і конгресменів, які їздили туди у державних справах?

Не хтось інший, а експрезидент України Віктор Ющенко, 9 травня похвалився, що «Світовий Конґрес Українців (СКУ) започатковує кампанію в соціальних мережах, що покликана зруйнувати спроби росії відзначити щорічний «День перемоги», і натомість закликає проголосити 9 травня «Днем ганьби» росії». Таке враження, що СКУ переймається долею не України, а Росії.

Колишній президент України пише, що «кампанія закликає прихильників України з усього світу відвернути увагу від примусових святкувань «перемоги» в росії 9 травня, натомість наповнивши соціальні мережі фотодоказами звірств, вчинених російською армією в Україні».

І далі: «У той час як Путін робить фальшиві заяви про перемогу в окремих частинах України та прославляє війну, СКУ закликає всіх об’єднатися, щоб осоромити росію та її агресію проти України. СКУ просить усіх прихильників України, від звичайних користувачів соцмереж до представників міжнародних організацій, впливових інфлюенсерів та медіа-персон, підтримати кампанію, поширюючи інформацію про «День ганьби» росії у соціальних мережах одним простим повідомленням: НІ ПЕРЕМОЗІ ГНОБИТЕЛІВ». Гасло просто вчаровує!

Отже, гряде черговий віртуальний «флешмоб», ініційований Світовим Конґресом Українців — орґанізацією, яка натомість мала б підняти на справді масові, стратеґічно важливі, а відтак — і ефективні протести й демонстрації по всьому світу на ґарантоване забезпечення перемоги України у війні РФ проти України, щоб ця аґресія Московії стала останньою у світовій історії.

До постаті експрезидента В. Ющенка у контексті війни Росії в Україні ми ще повернемося при іншій нагоді. Зараз же мова йде про СКУ з його нікчемними ініціативами, які, на жаль, усе ще знаходять підтримку в Україні й українській діаспорі.

Незважаючи на жорстоку й руйнівну війну, яку розв‘язала Московія проти України, світове українство (українське суспільство в Україні, українці на землях природного розселення в суміжних країнах та українці в розсіянні) не поспішає прокидатися й усвідомлювати себе як світову потугу.


Ми свідомо відмовилися від використання тієї чи іншої модерної платформи для акумулювання підписів до петицій. Щоб додати підпис, підписантові треба вислати на ел. пошту ukrainainternational@gmail.comсвої ім‘я та прізвище, вказати рід занять і посаду, а також місто, штат (регіон) і країну свого проживання.

Як ми вже писали, це «Звернення» є єдиним документом, у якому висунуто комплекс вимог, виконання яких забезпечить перемогу України і поразку Росії як аґресора. Це «Звернення» має дійти до адресатів — урядів країн світу й міжнародних орґанізацій — і спонукати їх до рішучих і ефективних дій.

Для цього потрібно, щоб під «Зверненням» було зібрано критичну масу підписів. Ми можемо й повинні це зробити у максимально стислі строки.

Поки що ці наші сподівання залишаються лише мрією. Флешмоби, поширення в мережах приколів чи емоційно наснажених записів, показушні шоу замість реальних протестів були й залишаються долею української спільноти як в Україні, так і за її межами. Незважаючи навіть на те, що йде надзвичайно жорстока війна і що гинуть люди — дорослі і діти, і не десь там, у Сирії, а в своєму краї, у своєму місті, у своєму селі, у своїй родині…

Що ж іще має статися, щоб ця спільнота прокинулася, взялася за розум і стала на правильний шлях?!

1–9 травня 2022 р.


ІВАНЕНКО, Володимир. Інтелектуальна еліта України як проблема: Статті, нотатки. — Вашинґтон: Видавництво Україна Інк. — 2022. — 729 с.

До збірки увійшли статті й нотатки останніх років, присвячені українській інтелектуальній еліті — ученим, освітянам, діячам літератури й мистецтва, тобто людям розумової праці, зазвичай об’єднуваних поняттям інтеліґенція, а відтак і проблемам науки, освіти, літератури та мистецтва. Автор зосереджує увагу на ролі інтелектуальної еліти у піднесенні рівня національної свідомості й громадянської відповідальності українського суспільства, у процесах українського націєтворення й державотворення, у випрацюванні стратеґії розвитку України як успішної держави й суб’єкта світової політики.

IVANENKO, Volodymyr. Intellectual Elite of Ukraine as a Problem: Articles, Notes. — Washington: Ukraina Inc Publishing, 2022. — 2022. — 729 p.

The collection includes articles and notes of recent years on the Ukrainian intellectual elite — scientists, educators, literary and artistic figures, ie intellectuals, usually united by the notion of intelligentsia, and thus the problems of sciences, education, literature and arts. The author focuses on the role of the intellectual elite in raising the level of national consciousness and civic responsibility of Ukrainian society, in the process of Ukrainian nation and state building, in developing a strategy for Ukraine as a successful and and a subject of world politics.


У моїх планах ця збірка появилася зовсім недавно, хоча, як тепер виявилося, винесена в назву збірки тема присутня в дуже великій кількості моїх статей і нотаток, ба навіть у найбільшій кількості. Це є свідченням того, що які теми я не обговорював (українізації України, світового українства, українського козацтва, системних змін та ін.), так чи інакше я зачіпав і тему соціальної відповідальності української інтелектуальної еліти в цілому або учених, освітян, просвітян, медійників, літераторів, митців та інших людей розумової праці зокрема. Власне, всі проблеми України й українського суспільства замикаються на українській інтелектуальній еліті.

Візьміть рівень президента України та свити, яка його грає. Візьміть уряд, окремі міністерства, урядування на рівні областей, районів і навіть невеликих сільських громад. Візьміть законодавчу гілку влади, передусім Верховну Раду з її депутатським корпусом, армією осіб, які забезпечують функціонування парламенту в цілому й діяльність народних депутатів зокрема, а ще ради областей і районів. Візміть суди, починаючи від Верховного й Конституційного судів і закінчуючи судами окружними (районними). Візьміть недержавну сферу — приватний сектор економіки (бізнеси), громадсько-політичну діяльність, засоби масової інформації та інші… Уявіть їх без людей розумової праці, без інтеліґенції, без інтелектуалів…

Інтелектуали — це мозок нації, суспільства, держави. У кожній країні інтелектуалів цінують дуже високо, їхню працю щедро оплачують, а у важку годину захищають від залучення в операції, пов’язані з підвищеними ризиками для життя (наприклад, від мобілізації до війська) та ін.

З розпадом КПРС та СРСР і постанням суверенної, незалежної України в інтелектуальній сфері відбулися лише формальні зміни. Трудова українська радянська інтеліґенція у якійсь своїй частині цілком щиро тут же обернулася на націонал-демократів, у якійсь іншій частині — стиха пристосувалася до нових обставин, а ще в якійсь частині залишилася вірною комуністичним ідеалам і радянським традиціям. У суті ж своїй усі вони залишилися дітьми свого часу.

Виключно формальні зміни відбулися, в свою чергу, й на інституційному рівні. Як відомо, в усіх вишах (університетах та галузевих інститутах) України були кафедри історії КПРС, марксизму-ленінізму, марксистсько-ленінської філософії, діалектичного чи історичного матеріалізму, політичної економії, наукового атеїзму та ін. Ці кафедри не були ліквідовані, як, очевидно, годилося б, а їхні співробітники (професори, доценти, асистенти, наукові співробітники) не були звільнені як такі, в чиїх послугах у незалежній Україні не було жодної потреби, що, до речі вивільнило б і величезні бюджетні кошти.

Що сталося насправді? Усі названі вище інституції щвидко реформувалися, змінивши вивіски на кафедри політичних студій, політолоґії, економіки, реліґієзнавства, а їхні професори, доценти, асистенти й наукові співробітники стали фахівцями в царинах, що їх ще не так давно вони ж вважали буржуазними науковими дисциплінами. Так само “трансформувалися” й ідеолоґічні інститути та вищі (ком)партійні школи. Чи можна було сподіватися, що такого ґатунку вчені й експерти запропонують ефективну підтримку процесів націєтворення й державотворення в незалежній Україні? Звісно, що ні!

Ясна річ, що розпад КПРС та СРСР спричинився до появи в незалежній Україні якісно нових і перспективних інституцій. Це — українознавчі інститути, відділи й відділення, кафедри та ін. Творення цих інституцій було нелегким і проблемним. Передусім тому, що більшість цих інституцій очолили вчорашні компартійні функціонери української історичної чи філолоґічної науки; поцікавтеся історією провідного в Україні Інституту українознавства при Національному університеті імені Т Шевченка. А деякі з них виникали на базі названих вище інститутів та кафедр. Назву тут Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, знаний в минулому як Інститут історії партії при ЦК КПУ — філіал Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС.

Кажуть: наша культура, література, освіта, наука потерпають і занепадають від неуваги держави. Насправді вони потерпають від низького фахового рівня, рівня національної свідомості й громадянської зрілості діячів культури, літератури, освіти, науки, наслідком чого є брак самоорґанізації. Нездатність до самоорґанізації – єдина перешкода, через яку українська культура, література, освіта, наука не можуть стати самодостатніми. Брак самоорґанізації й самодостатності спонукає культуру проситися під опіку держави. Самодостатня культура виступає будівничим держави. Самоорґанізована культура є основою основ культури політичної. Якщо політикам бракує загальної культури, де візьметься культура політична?

Висока самоорґанізація освіти й науки унеможливили б таке явище, як Дмитро Табачник, якого деякі цілком україноцентричні експерти вважають видатним діячем науки. Держава рахується із самодостаньою освітою і наукою. Висока самоорґанізація літератури й мистецтва унеможливили б занепад української культури і сприяли б її зростанню, популярності серед народу.

Проблема, однак, у тому, що ні в період занепаду й розпаду КПРС та СРСР, ні після, уже у формально пострадянській України українська інтелектуальна еліта так і не стала україноцентричною, а відтак і не трансформувалася в аванґард українського суспільства.

Ми будемо мати ці проблеми до тих пір, поки українська інтелектуальна еліта не відріже пуповину, яка зв‘язує її з радянською інтеліґенцією, і не виборсається з російського інформаційного простору, російського погляду на світові явища (на ті ж античність чи середньовіччя) і т. ін.

Проблема тут не в посиленні культурного нігілізму. Проблема в елементарній неспроможності чи в небажанні усвідомити себе як суб‘єкт українського суспільства і свою відповідальність як громадян України. Зробіть же цей крок, і тоді культурний нігілізм вивітриться швидко і безболісно.

Ці та інші теми так чи інакше знаходять відображення у статтях та нотатках, які увійшли до цієї збірки. Ці статті й нотатки — спроба публіцистичного осмислення української інтелектуальної еліти як явища, і то переважно на рівні власне постановки питання. Очевидно, що ця тематика потребує як глибшого публіцистичного обговорення в ЗМІ, так і, звичайно, серйозного наукового дослідження.

Сподіваюся, що ця збірка спонукає багатьох моїх читачів зацікавитися принаймні до активнішого обговорення української інтелектуальної еліти як проблеми, за яким послідують і інші дії — наукові студії, а також проґрами, курси, семінари, школи, які прислужаться справі виховання нової української інтелектуальної еліти з високим рівнем національної свідомості й громадянської зрілості, а відтак і перетворенням цієї еліти на ядро, навколо якого згуртовуватиметься пасіонарна частина українського суспільства, яка, у свою чергу, стане силою, здатною ефектично змінювати українське суспільство в цілому.

17 жовтня 2021 р. — 30 січня 2022 р.


Іваненко, Володимир. Інтелектуальна еліта України як проблема: Статті, нотатки. — Вашинґтон: Видавництво Україна Інк. — 2022. — 729 с.


Іваненко, Володимир. Трансформаційна місія Українського Козацтва: Статті, нотатки — Вашинґтон: Видавництво Україна Інк. — 2021. — 210 с.
Українське козацтво — занадто важливий рух, щоб Україна могла обійтися без нього. Автор закликає до створення Всеукраїнського Козацького Руху, який об’єднав би зусилля нащадків і спадкоємців ґенеральної козацької старшини, козацької старшини та українських козаків в Україні й поза межами України сущих, який ініціював би інвентаризацію козацьких товариств і орґанізацій та очищення їх і який став би могутньою потугою, навколо якої україноцентричні сили об’єдналися б у Фронт Системних Змін і в його середовищі створили б дві-три потужні ідеолоґічні україноцентричні політичні партії, здатні перемогти на виборах, ініціювати системні зміни і очолити їх.

Ivanenko, Volodymyr. Ukrainian Cossack-hood Transformation Mission: Articles, Notes. — Washington: Ukraina Inc Publishing. — 2021. — 210 p.
Ukrainian Cossacks-hood is a too important movement for Ukraine to do without. The author calls for creation of the All-Ukrainian Cossack Movement, which would unite the efforts of descendants and heirs of Ukrainian Cossacks in Ukraine and abroad, which would initiate the inventory of Cossack societies and organizations and their purification, around which Ukrainocentric forces would unite in the Front of Systemic Changes and in its environment would create two or three powerful ideological Ukrainocentric political parties capable of winning elections, initiating systemic changes and leading them.


Слово “козацтво” не залишає байдужим кожного українця. Комусь воно бентежить розум. Комусь бентежить серце. Комусь бентежить душу. Особливе відчуття появляється у людини, для якої згадка про козацтво бентежить усі названі відчуття водночас. Мені воно звучить передусім голосом мого батька, який мав звичку звертатися до мене так: “козаче”. Так само часто він вживав це звертання до своїх учнів під час уроків у класі чи й за межами школи. Десь уже підлітком я довідався про своє козацьке походження. Батько не був настільки відвертий, щоб сказати, що ми походили не просто з козаків, а з козацьких старшин.

Прохоплювалося у нього, що його батько, мій дід Василь, мав найбільший і єдиний на все село Тучне (на Сумщині) будинок, покритий бляхою. Коли я допитувався більше, батько не піддавався, відмахуючись: “Воно тобі не потрібне”.

Уже у зрілому віці, осмислюючи розмови з батьком, який на той час переживав наслідки інсульту, а потім і взагалі відійшов у кращий світ, я стягнув докупи скупі батькові обмовки і зрозумів, чому він не хотів розщирюватися і забрав із собою важливу інформацію про свій родовід.

Козацьке минуле оточувало мене і в місцях, де я виростав. Власне, це — край, де вирішувалася доля українського козацтва і України на початку XVIII століття. У селі Михайлівка поблизу Лебедина була ставка Петра І під час Полтавської битви. У цій ставці московський цар ухвалив рішення про страту майже тисячі українських козацьких старшин, які не пішли з Іваном Мазепою, але все одно становили потенційну загрозу царатові. Ця страта стала леґендою, яка жила в моєму селі у роки мого дитинства і яка збереглася в назві урочища — Побиванка, за три кілометри від нашої хати. Згадана Михайлівка і моя Василівка з навколишніми землями були нагородою від Петра І козацькому полковникові Полуботкові за те, що він разом з Іваном Скоропадським та іншими старшинами залишився вірним московському цареві, а то й брав участь у страті своїх же побратимів. “Скільки за день конем обскачеш — усе твоє”, — так, за леґендою, буцімто сказав Полуботкові Петро І.

Мою Василівку, за тією ж леґендою, Полуботок віддав у посаг дочці, яка вийшла заміж за представника іншого старшинського роду — Миклашевських. На місці садиби Миклашевських—Ґлазенапів ще в роки мого отроцтва стояв високий цегляний стовп із бляшаною кулею нагорі і чотирма буквами “П” на його сторонах. За сільськими переказами, записаними моїм батьком, ті чотири букви були абревіатурою гасла: “Павло Полуботок — Петрові Першому”. Мені не вдалося домогтися занесення цього пам’ятника в Республіканський реєстр охорони пам’яток історії та культури. Заступник голови Ради Міністрів УРСР з питань культури й засновник Республіканського товариства охорони пам’яток академік Петро Тронько, який до Другої Світової війни працював у Лебедині, пояснив мені, що “з тим пам’ятником є проблема”. Очевидно, він мав на увазі особистість П. Полуботка, ім’я якого за радянської влади не шанувалося, оскільки, ставши гетьманом, Полуботок потрапив у немилість до Петра І, і той згноїв його у фортеці, що носить імена обох — Петро-Павлівська. Неохоронюваний державою пам’ятник незадовго до розпаду СРСР зруйнували “чорні археологи”, які шукали начебто закопаний під стовпом скарб…

Збираючи матеріали з історії села, мій батько зібрав докази, що Слобожанщина і близькі до неї райони Полтавщини були заселені переселенцями з Південного Поділля та Бесарабії, і ці масові переселення були орґанізованими. Пізніше я знайшов підтвердження цього у фольклорі: записані мною більше сотні пісень з голосу моїх баби та матері мають варіанти лише в пісенному фольклорі Поділля.

Відвідавши своє село улітку 2013 року, я був вражений: прапором мого села став золотаво-зелений стяг, який використовує колористику родового герба Іваненків і прапора Ханської України — козацького державного формування під протекторатом Кримського Ханства.

Ханська Україна з осідком гетьманів у Дубосарах та Бендерах (нині Молдова) залишається найменше дослідженою цариною історії України взагалі й українського козацтва зокрема. Це при тому, що в тій частині України існували численні козацькі січі, зокрема — й Дунайська. Історики вважають, що остання була створена запорожцями після ліквідації Катериною ІІ Запорозької січі, хоча є чимало доказів того, що Дунайська січ могла бути однією із найдавніших і що саме там знаходиться омріяне місце осідку ще київського князя Святослава Хороброго.

Це означає, що козацтво є набагато давнішим і значимішим явищем української історичної традиції, ніж ми думаємо, і що саме тому в українському менталітеті чи не найбільшою мірою проявляється саме козацька домінанта. Хочемо ми чи не хочемо, але від цього нам нікуди не дітися, і тому козацька ідея, козацька складова має бути важливим, ба навіть вирішальним чинником українського націєтворення і українського державотворення.

В силу історичних обставин нашого життя в умовах Російської імперії та СРСР “відродження” козацтва зводиться до відродження його зовнішніх проявів і атрибутів, тобто залишається на культурницькому, видовищно-розважальному рівні. Наслідком такого підходу є такі явища, як “шароварщина” та “ґенеральщина”. Шароварщина — це передусім захоплення виключно сценічними методами, прояв козацтва через танці (“Бойовий гопак” тощо), польові ігри з використанням коней, автентичної зброї та ін.

Прикметно, що прихильники цих методів по суті фетишизують і навіть сакралізують шаровари. Ґенеральщина — це захоплення високими військовими зван-нями й військовими строями пізнішого часу, переважно XIX і XX століть, з використанням одностроїв, характерних для залученого на службу російському царатові козацтва, яке по суті втратило зв’язок з українською козацькою традицією.

Суть козацтва — це його Дух, традиції й звичаї, які були визначально-засадничими для нашого питомого суспільного ладу і по суті обумовлювали спосіб життя усього нашого народу. Українське козацтво історично було становим хребтом нашого суспільства. Саме тому поневолювачі України передусім знищували або прибирали до рук українське козацтво, без якого решта української спільноти — як верхи (шляхта), так і низи (селяни і міщани) — перетворювалася на аморфну масу, яку було легко підкуповувати й підкорювати.

Нинішній стан українського суспільства є наслідком, зокрема, й того, що Московія зробила з українським козацтвом. Тому нічого дивного немає в тому, що молодик, який позиціонує себе “козацьким отаманом”, зухвало відгукується на мою статтю про трансформаційну місію козацтва: “де ви бачили Козацтво в наш час?” Йому напевно невтямки, що ми по суті говоримо про різні козацтва: він — про “шароварщину” й “ґенеральщину”, я ж — про справжнє, історично автентичне українське козацтво.

Українське козацтво, яке не тільки береже, але є і носієм Духу, традицій і звичаїв українського народу, я розглядаю як становий хребет українського суспільства. Саме таке козацтво я закликаю відроджувати, починаючи по суті з нуля, оскільки очищення чинних козацьких товариств і орґанізацій, очевидно, або надто затратне, або взагалі не має сенсу. Як становий хребет українського суспільства українське козацтво може і повинне стати рушійною си-лою системних змін, про нагальність яких я так багато пишу і говорю. У цьому, власне, й полягає трансформаційна місія українського козацтва.

Українське козацтво — занадто важливий рух, щоб Україна могла обійтися без нього. Тому я й закликаю до створення Всеукраїнського Козацького Руху, який об’єднав би зусилля нащадків і спадкоємців ґенеральної козацької старшини, козацької старшини та українських козаків в Україні й поза межами України сущих, який ініціював би інвентаризацію козацьких товариств і орґанізацій та очищення їх і який став би могутньою потугою, навколо якої україноцентричні сили об’єдналися б у Фронт Системних Змін і в його середовищі створили б двітри потужні ідеолоґічні україноцентричні політичні партії, здатні перемогти на виборах, ініціювати системні зміни й очолити їх.

…Ця збірка статей і нотаток далася мені найважче, і я розглядаю це як свідчення надзвичайного значення козацького чинника в становленні й розвитку українського суспільства, а отже й українського націєтворення й державотворення.

Дві речі залишаються і, очевидно, надовго ще залишатимуться перешкодою нашому рухові вперед. Перша — це захоплення згаданою уже «ґенеральщиною» і доведення її до абсурду, чи не найбільшим проявом якого стало возведення на гетьмана Юрія Кармазина. Друга — це захоплення козацькими забавами, які довели до вершин вишуканості й видовищності також згадану вище «шароварщину». Десь посередині між цими двома крайнощами маячать фігури ґенерал-хорунжих, полковників, отаманів чи сотників без особового складу козаків і без полків та сотень як адміністративних одиниць. Вони наряжаються у добротно зшиті на замовлення ґенеральські строї радянського крою й жупани, переконують нас, що живуть за Звичаєм, але за цією показухою й деклараціями насправді немає нічого, окрім балачок про примарне «народоправство», зведене до намагання в умовах радянського суспільного устрою втілити в життя дивним чином витлумачену ідею територіальних громад, біля яких козацька складова навіть не ночувала.

Найголовніше в козацтві, як я вже сказав, — його Дух, який згуртовує і злютовує українське суспільство, — залишається за межами свідомості цих людей. Ніхто не хоче або й не може нести в суспільство освіту й просвіту, реально відроджувати національні традиції й звичаї, закладати козацький чинник у національну безпеку та оборону, перетворювати козацтво на становий хребет суспільства, його провідну рушійну силу і, зрештою, втілювати в життя трансформаційну місію українського козацтва.

Можливо, саме тому й ідея створення Всеукраїнського Козацького Руху та очищення українського козацтва від усього наносного у цих людей не викликає інтересу. Бо в такому разі їм самим годилося б очиститися, показати приклад іншим і, зрештою, зай-нятися створенням Руху, який принесе системні зміни в українське суспільство і стане на чолі розбудови успішної і заможної України. Про це та й багато про що так чи інакше пов’язане з українським козацтвом я пишу у своїх статтях і нотатках, які увійшли до цієї збірки.

Користуючись нагодою, дякую всім, хто спровокував мене на написання тієї чи іншої статті, брав участь в обговоренні або висловлював мені поради та побажання.

13 жовтня 2020 р. — 3 жовтня 2021 р.


Не кожна збірка статей і нотаток завершується післямовою. Ця збірка потребує післямови, оскільки тема козацтва, власне, проблема українського козацтва з кожним роком поглиблюється, і розв’язання її стає все більше й більше примарним. Один “козацький отаман”, який приховує, де, коли і за яких обставин він став “отаманом”, скептично відгукуючись на мою чергову публікацію на тему козацтва, запитав мене: “Де ви бачите сьогодні козацтво?”

Справді, здавалося б, формально в Україні існує понад півсотні козацьких орґанізацій, незліченна кількість козацьких гетьманів, ґенералів, полковників та отаманів. Разом з цим, реальних козацьких сотень і полків не існує, як і реєстрів козаків в окремих населених пунктах, у районах та областях. Українське козацтво по суті проявляється лише у видовищних іграх в одних місцях та наряджених у фейкових полковників та ґенералів, наряджених у свитки, а частіше в ґенеральські однострої.

На фронтах розв’язаної Росією війни проти України українське козацтво так і не проявилося. Незважаючи на те, що при Міністерстві обороні України свого часу було створено Координаційну раду з питань розвитку козацтва. Не прилучилося українське козацтво і до створення сил територіальної оборони України. Годі вже й говорити про участь у цивільних проектах українського націєтворення державотворення, і особлико — в піднесенні рівня національної свідомості та громадянської зрілості українського суспільства. Це — свідчення того, що усі мої претензії до українського козацтва більш ніж підставні. Здавалося б, на українському козацтві як явищі можна поставити масний хрест і забути про це явище.

Парадокс, однак, у тому, що козацька домінанта залишається основою менталітету українського народу, і саме цей чинник спонукає мене наполягати на тому, що відродження українського козацтва на його сутнісних засадах необхідне, оскільки без козацької домінанти, без козацтва як станового хребта українське суспільство залишатиметься безхребетним, а отже і зміни системного характеру (встановлення суспільного ладу й способу урядування, заснованих на національних традиціях і звичаях) будуть неможливими.

Із сказаного вище випливає, що чинні товариства, орґанізації українського козацтва своєю діяльністю/бездійльністю розписалися у власній безпорадності й по суті обнулили ситуацію в україському козацтві. Фейкові гетмани, ґенерали, полковники та отамани можуть іти на пенсію без утримання. Українське козацтво російсько-імперського й радянського зразка наказало довго жити.

Звісно, печально констатувати це. Разом з тим, у ситуації, що склалася, є великий позитив: справжнє українське козацтво має змогу відроджуватися з нуля, виходячи із тих засад, про які я пишу у своїх статтях, — шляхом створення якісно нової орґанізації козацтва — Всеукраїнського Козацького Руху.

У зв’язку з цим я закликаю козаків створювати місцеві осередки, які можуть об’єднуватися в реальні козацькі сотні і обирати реальних сотників та сотенні управління. Коли на рівні районів та областей виникне достатня кількість козацьких сотень, можна починати формувати реальні полки і обирати реальних полковників та полкові управління. А там можна буде й реального Гетьмана обрати. І перше, чим годилося б зайнятися козацьким сотням і полкам, так це стати пліч-о-пліч із Збройними Силами, Націо-нальною Ґвардією й Територіальною Обороною України на переможну битву з російським аґресором.

30 березня 2022 р.


Іваненко, Володимир. Трансформаційна місія Українського Козацтва: Статті, нотатки — Вашинґтон: Видавництво Україна Інк. — 2021. — 210 с.


Ці нотатки я написав 21 грудня 2015 року як реакцію на статтю А. Дуґіна «Принципы и стратегия грядущей войны». На той час я багато дискутував із Дуґіним у на Фейсбуці, поки не допік його настільки, що він просто забарикадувався від мене.

На жаль, через те, що мій ФБ профіль було завалено (не виключено, що з подачі того ж Дуґіна) мої з ним перепалки в коментарях не збереглися.

Я включив ці нотатки до своєї нової збірки «Українська інтелектуальна еліта як проблема», над якою зараз працюю. Перечитуючи нотатки, я побачив, наскільки суголосні вони залишаються у відношенні до війни Росії в Україні та подій останніх років у США. Тому й публікую їх на своєму сайті.


Алєксандр Дуґіна залишається одним із провідних ідеологів “русского міра” та ґлобалістських домагань путінської Росії. У статті “Принципы и стратегия грядущей войны” він виказує себе як чудовий інтерпретатор стратегічних порухів Путіна: що в Путіна на умі, те у Дуґіна на язиці.

І в Путіна, і в Дуґіна є одне й те ж слабке місце: вони мені нагадують того, хто першим кричить “ловіть злодія!”. Злочинці мимоволі? Як сказати…

У цій статті Дуґін вивертає назовні усю суть не тільки “русского міра” як світобачення, але й імперських амбіцій Росії. Ця стаття взайве засвідчує, що без України (принаймні значної її частини) і особливо — Києва ні Російська імперія, ні “русскій мір” неможливі:

«Киев для русского самосознания является полюсом исторического бытия. Несмотря на то, что в нем временно укрепились представители прозападной олигархической верхушки, опирающейся на русофобскую идеологию западенцев, Киев неотъемлемая часть русского мира. Мы не можем стоять за истину, и оставить его врагу. Он должен быть освобожден и возвращен народу».

Отак, і не менше.
Затіваючи по суті цивілізаційну війну проти Заходу й називаючи “чорне” (“темне”) “білим” (“світлим”), а “світле” – “темним”, Дугін, схоже, навіть не усвідомлює, що по суті оголює справжню суть і “русского мира”, і російського імперіалізму.

Зверніть увагу, як йому бачиться “справжня” російська пропаганда. Йому мало нинішньої кремлівської пропаганди геббельсівського штибу. Йому потрібна така пропаганда “русского мира” й “визвольних” домагань Кремля, щоб світ бачив Росію як єдине уособлення сил “світла” і єдиного спасителя людства від сил “тьми”.

При цьому Росія з усім своїм “русским миром”, що є проявом виразно лівацької традиції й агресивності, з одного боку, робить ставку на… консервативні сили в країнах Євросоюзу і, як засвідчує досвід Франції, підгодовує їх солідними фінансовими вливаннями, а з другого — продовжує більшовицько-радянську традицію підтримки лівих і екстремістських сил та режимів. Підозрюють, що навіть “ісламська держава” є ледве не годованцем Кремля, з якою вона воює в Сирії про людське око.

Мені не за чутками відомо, як було налагоджено антиамериканську пропагагду в СРСР і на що та на кого радянська пропагандистська машина робила ставку в США. Це були компартія, творча інтелігенція з виразно лівацькими настроями, борці з расизмом тощо. В інтернеті ви знайдете імена Ґеса Гола, Анжели Девіс, Пола Робсона й інших активістів “прогресивного табору”, з яких радянська пропаганда робила героїв.

Із статті Дуґіна випливає, що тепер кремлівська пропаганда переключила увагу в США з ліваків на консерваторів і бачить уже увесь американський народ у ролі союзника “русского мира” (пардон – “сил світла” й “духовності”) у своїй боротьбі з “силами тьми” й матеріальної корисливості. При цьому Москва, як наголошує Дугін, хоче зіграти на незадоволенні американців силовими діями американського уряду в “гарячих” місцях планети, де, власне, російські інтереси входять у конфлікт з американськими. Дугін пише про конечну потребу відкрити окремий фронт всередині США, налаштовуючи американський народ проти федерального уряду. Не обходиться й без хоча б натяку на “витівки американського імперіалізму”.

Ну, як же можна обійтися без звичного московського жупела?!

Та от біда: Дугіну як ідеологові ґлобалістичних амбіцій Путіна укупі з його “русскім міром” забракло знань із реальних настроїв в американському суспільстві. Безсильна злоба від невдач у поверненні України в сферу інтересів Москви застує очі, не даючи йому усвідомити очевидне: саме американські консерватори в масі своїй є ініціаторами курсу офіційного Вашинґтона на підтримку незалежності й територіальної цілісності України.

Іронію й сарказм викликають в американців нахвалювання Д. Трампом лідерських чеснот і популярності та його наміри у разі перемоги в президентських перегонах “знайти спільну мову” з Путіним.

Американське суспільство має значно вищий рівень свідомості, ніж це уявляється Дуґіну. Воно справді часто-густо не схвалює застосовання сили у вирішенні тих чи інших проблем у гарячих куточках світу, але воно підтримує своїх вояків і стоїть за них горою, якщо вже їх волею уряду кинуто кудись для “встановлення” демократії у варіанті, сповідуваному тим чи іншим президентом.

Але зараз у цьому суспільстві уже вибростуються інші настрої, та й світ починає дивитися на США не як на світового жандарма, не як експортера демократії, а як на взірець успішної держави, намагаючись дослідити й зрозуміти, як ця країна спромоглася за історично короткий строк стати такою могутньою світовою потугою.

В Росії цього й знати не хочуть. Для Росії, як і сто років тому, важливо зруйнувати світ до цурки, як вона це робила в Чечні і робить тепер в Україні та Сирії, щоб побудувати свій, новий світ з ідеологією “русского мира” та матеріального й духовного зубожіння усіх і кожного, за винятком невеликої групки “царственних персон” із виразно кримінальною ментальністю. І Путін із його “кооперативом” — тому найкращий приклад.

21 грудня 2015 р.


Five days ago, on two of our resources, we published “Appeal by representatives of Ukrainians Worldwide and Peoples all over the world who support Ukraine and Ukrainians in their war against Russian aggressor”. We hope that hundreds and thousands, tens and hundreds of thousands of Ukrainians in Ukraine and abroad, as well as friends of Ukraine among other nations will write their names under this Address.

Before publishing the Appeal, we sent the text to many potential signatories to test and edit the text. Thank you to everyone who responded and pledged to support the Appeal with their signatures. As we receive e-mails, we will check their authenticity and add them to the text of the Appeal.

We had discussions with some recipients. We listened to constructive advices and made respective changes to the text. We did not agree with some remarks or even demands (saying I will sign, if the part with the appeal to the President, the Verkhovna Rada and the Government of Ukraine is removed).

Some potential signatories behaved in a very strange way. One well-known person in the Ukrainian American community supported the Appeal with the thumb up symbol 👍, and then wrote that she would gladly sign the Appeal, but she “does not have time to write her biography.” Funny, but very eloquent excuse, isn’t it?

The most annoying and even shocking for us was something else. Our invitation was ignored by Ukrainian diaspora activists, who recently shouted “Mr. President!” welcoming the incumbent President of Ukraine in Washington and given high state awards from Ukraine from him and, earlier, from his predecessor. I remembered how until recently these people played a flashmob in support of Ukraine, and when a real terrible war came to Ukraine, they behaved as if it did not concern them at all.

It hurts to write about it, but I have to: I have known many of them personally in Ukraine and abroad for decades.

I understand that everyone decides for himself which side of the front to take a position on, and it is not just a question of whether or not to take up arms, stay in a combat zone or evacuate to places far from war zone.

Even in countries far away from the war, it is important for each of us to take an active position and do everything to help Ukraine, not bury our heads in the sand. Therefore, we hope that the world Ukrainians will finally stir up and become more active, attracting sober-minded people of good will in different countries of the world, and above all — in Ukraine.

“This appeal should be on the first page. Thank you for your work!” — wrote one commentator with a link to our post on social networks, and it inspires us. Let this inspire everyone who reads this text.

Friends, please, add your captions to the Appeal, share it and invite your friends, acquaintances, colleagues to follow your example…

Volodymyr Ivanenko, Prof., Dr., Chairman of the Organizing Committee of Ukrainians Worldwide Movement, President of the Ukrainian University Club, a descendant of the ancient Hetman family, blood related to the Ottoman, Argyll, Radziwill, Orange and other European dynasties.





П‘ять днів тому на двох наших ресурсах ми опублікували «Звернення представників світового українства й народів, які підтримують Україну й українців у їхній справедливій війні проти російського аґресора». Ми сподіваємося, що сотні й тисячі, десятки й сотні тисяч українців в Україні та зарубіжжі, а також друзів України з-поміж інших народів напишуть свої імена під цим Зверненням.

Перед тим, як публікувати Звернення, ми розіслали текст багатьом потенційним підписантам, щоб апробувати й відредагувати текст. Дякуємо всім, хто відгукнувся і пообіцяв підтримати Звернення своїм підписом. По мірі надходження повідомлень на електронну пошту, ми перевіримо їх на достовірність і додамо до тексту Звернення.

З деякими адресатами нам довелося подискутувати. Ми прислухалися до конструктивних порад і внесли відповідні зміни до тексту. З деякими зауваженнями, ба навіть вимогами (мовляв, якщо буде видалено частину із зверненням до президента, Верховної Ради та уряду України, то підпишу) ми не погодилися.

Деякі потенційні підписанти повелися дуже дивним чином. Одна відома в українській громаді США особа підтримала Звернення символом 👍, а потім написала, що вона охоче підписалася б під Зверненням, але у неї «немає часу писати свою біоґрафію». Смішна, але вельми промовиста відмовка, чи не так?

Найприкрішим і навіть шокуючим для нас стало інше. Наше запрошення проіґнорували активісти української діаспори, які зовсім нещодавно з вереском «пане Президенте!» вітали у Вашинґтоні чинного президента України й одержували з його рук та — раніше — з рук його попередника високі державні нагороди України. Згадалося, як ще зовсім недавно ці люди гралися у флешмоб на підтримку України, а коли в Україну прийшла справжня страшна війна, вони повелися так, наче це все їх уже й не стосується.

Боляче про це писати, але мушу: багатьох із них і в Україні, і в українському зарубіжжі знаю особисто упродовж десятків років.

Я розумію, що кожен вирішує для себе, по який бік фронту займати позицію, і мова йде не тільки про те, брати чи не брати до рук зброю, залишатися в зоні бойових дій чи евакуюватися в далекі від боїв місця.

Навіть у далеких від війни країнах для кожного з нас важливо вибрати активну позицію й робити все, щоб допомогти Україні, а не ховати голову в пісок. Тому ми сподіваємося, що світове українство нарешті заворушиться і активізується, захоплюючи за собою тверезо мислячих людей доброї волі в різних країнах світу, і передусім — в Україні.

«Це звернення повинне бути на першій сторінці. Дякую вам за вашу роботу!» — написала одна коментаторка під посиланням на нашу публікацію в соцмережах, і це надихає нас. Хай це надихає і кожного, хто читає цей текст.

Друзі, будь ласка, додавайте свої підписи до Звернення, поширюйте його і запрошуйте наслідувати ваш приклад друзів, знайомих, колег…

Володимир Іваненко, проф., др., голова Оргкомітету Руху Світового Українства, президент Українського Університетського Клубу, нащадок старовинного гетьманського роду, кровно спорідненого з Османською, Арґильською, Радивилівською (Радзивилівською), Оранською та іншими європейськими династіями.







У лиху для України годину започатковуємо ми Рух Світового Українства (РСУ), який бере на себе місію об‘єднати й згуртувати україноцентричні потуги суспільства в Україні, спілнот на українських етнічних землях суміжних з Україною країн та української діаспори для захисту територіальної цілісності, суверенітету й розбудови успішної і квітучої Української Держави.

Засади розбудови й проґрамні завдання Руху Світового Українства ближчим часом буде викладено у Маніфесті РСУ. Наразі зауважимо, що РСУ мислиться як громадське об‘єднання з виключно індивідуальним членством, яке не перешкоджає членам РСУ залишатися членами будь-яких інших громадсько-політичних орґанізацій в Україні чи за її межами.

З обгрунтуванням ідеї та концепцією РСУ можна ознайомитися у моїх статтях та нотатках, які увійшли до збірки «Світове українство — рушійна системних змін в Україні» (Вашинґтон, 2020. — 309 с.).

Наразі формується Орґанізаційний комітет РСУ, який має зайнятися випрацюванням статутних, проґрамних та орґанізаційних документів. Орґкомітет РСУ формується на індивідуальній волонтерській основі. Це означає, що ми навіть не розглядаємо участь в Орґкомітеті офіційних представників тих чи інших орґанізацій з України чи діаспори.

Якщо ви хочете долучитися до роботи в Оргкомітеті, будь ласка, ознайомтеся з обгрунтуванням ідеї та концепцією РСУ і надішліть нам такі документи:

1. Резюме з фотоґрафією і вмотивованим супровідним листом.

2. Коротку автобіоґрафію.

3. Ваше бачення завдань і перспектив РСУ і свого місця в нашій організації.

Відбір кандидатів на членів Орґкомітету здійснюється за спеціальною методикою і такими критеріями: (1) україноцентричність; (2) здатність до стратеґічного мислення; (3) професіоналізм і порядність.

Ми заохочуємо до участі в Орґкомітеті представників різних частин України й українського зарубіжжя, оскільки це є принципово важливим для формування РСУ, виконання орґанізаційно-управлінських завдань та ін.

Очевидно, що будуть бажаючі приєднатися до РСУ. Реєстрацію таких учасників РСУ на початковому етапі здійснює Орґкомітет. Для цього треба надіслати на електронну пошту Оргкомітету заяву у довільній формі, вказавши свої ім’я та прізвище, місце проживання й контактну інформацію.

Сподіваємося, що такі члени РСУ можуть проявити свою активність у таких формах, як-от: створення осередків, поширення матеріалів Орґкомітету, посильною фінансовою підтримкою РСУ (див. посилання нижче).

Орґкомітет закликає до матеріальної підтримки РСУ у формі спонсорських внесків і пожертв. Пожертви можна зробити, перейшовши за посиланням, поданим нижче. Щодо спонсорської підтримки просимо зв‘язатися з нами.

На нинішньому етапі Орґкомітет розглядає як пріоритетні такі напрями діяльності РСУ:

1. Безпековий — захист України від російської аґресії, забезпечення територіальної цілісності й безпеки України через втілення в життя ініціативи Будапештського формату з кінцевою метою перегляду і оновлення Гельсінських угод.

2. Інформаційно-аналітичний — забезпечення світового українства й усієї світової спільноти інформацією й аналітикою про Україну й українську справу, а також просування в суспільство ідеї створення україноцентричної системи ЗМІ в Україні.

3. Освітньо-просвітницький — налагодження українознавчої освіти й просвіти для світового українства, а також поширення знань про Україну й українську справу серед загалу у країнах проживання української діаспори.

Внутрішня робоча мова РСУ — українська. Робоча мова для зовнішніх контактів — анґлійська.

Проф. Др. Володимир Іваненко, голова Орґанізаційного комітету Руху Світового Українства.

Контакти Орґкомітету РСУ:

Електронна пошта:

Текстові повідомлення на телефон: +1-240-432-3307. Вихід на цей телефон можливий також через Viber та WhatsApp. (Прохання не користуватися аудіо та відео опціями. У разі потреби ми зателефонуємо вам самі.)

Підтримати Орґкомітет РСУ можна, перейшовши на сайт Українського Університетського Клубу.


At a time of disaster for Ukraine, we are launching Ukrainians Worldwide Movement (UWM), which undertakes the mission to unite Ukrainocentric segment of the society in Ukraine, communities in the Ukrainian ethnic lands of Ukraine’s neighboring countries and the Ukrainian diaspora to protect territorial integrity, sovereignty and development of successful and prosperous Ukrainian State.

The principles of development and program tasks of Ukrainians Worldwide Movement will soon be set out in UWM Manifesto. For now, it should be noted that UWM is thought of as a public association with exclusively individual membership, which does not prevent UWM members from maintaining their membership of any other socio-political organizations in Ukraine or abroad.

The substantiation of UWM idea and concept can be found in my articles and notes included in the collection “Ukrainians Worldwide — A Driving Force Of Ststemic Changes In Ukraine” (Washington, 2020. – 309 p.)

Currently, the UWM Organizing Committee is being formed, and it is going to work on the development of statutory, program and organizational documents. The UWM Organizing Committee is being formed on an individual volunteer basis. This means that we do not even consider the participation in this Organizing Committee of official representatives of existing organizations from Ukraine or Ukrainian diaspora.

If you want to join the Organizing Committee, please, read the rationale for the idea and concept of UWM and send us the following documents:

1. Resume with photo and motivated cover letter.

2. Short autobiography.

3. Your vision of the tasks and prospects of UWM and your role in our organization.

Selection of candidates for members of UWM Organizing Committee is carried out according to a special method and the following criteria: (1) Ukrainocentrism; (2) ability to think strategically; (3) professionalism and decency.

We encourage representatives of various parts of Ukraine and abroad to participate in UWM Organizing Committee, as this is fundamentally important for UWM formation, the implementation of organizational and managerial tasks, etc.

Obviously, there will be those who want to join UWM. The registration of such participants of UWM at the initial stage is carried out by the Organizing Committee. To do this, a candidate must send an e-mail to the Organizing Committee with a letter, indicating a full name, place of residence (town, region, country) and contact information (an email address and a phone number).

We hope that such UWM members can show their activity in such forms as: creation of local UWM branches, dissemination of Organizing Committee materials, possible financial support of UWM (see the link below).

The Organizing Committee calls for UWM material support from in the form of sponsorships and donations. Donations can be made by following the link below. Please, contact us for sponsorship.

At the present stage, the Organizing Committee considers the following areas of UWM activity as priorities:

1. Security — protection of Ukraine from Russian aggression, ensuring the territorial integrity and security of Ukraine through the implementation of the Budapest format initiative with the ultimate goal of revising and updating the Helsinki Accords.

2. Information-analytical — providing Ukrainians worldwide and the whole world community with information and analysis about Ukraine and Ukrainian affairs, as well as promoting the idea of creating a Ukrainocentric media system in Ukraine.

3. Educational — the establishment of Ukrainian studies education for Ukrainians Worldwide, as well as the dissemination of knowledge about Ukraine and Ukrainian affairs among the general population in the countries of the Ukrainian diaspora.

The internal working language of UWM is Ukrainian. The working language for external contacts is English.

Prof. Dr. Volodymyr Ivanenko, Ukrainians Worldwide Movement Organizing Committee Chairman

UWM Organizing Committee Contacts:


Text messages on the phone: + 1-240-432-3307. Access to this phone is also possible via Viber and WhatsApp. Please, do not use audio and video options. We will call you if necessary.

You can support UWM Organizing Committee by going to Ukrainian University Club website.


У зв‘язку з тим, що зараз активізувалися розмови про Будапештський меморандум, вважаю за доцільне перепублікувати тут мою статтю 2018 року про те, як Україна апелювала до країн — підписантів Будапештського меморандуму. Стаття увійшла мо збірки моїх статей і нотаток «БУДАПЕШТСЬКИЙ ФОРМАТ» (Вашинґтон, 2020. – 294 с.).

Народний депутат України Ігор Мосійчук (Радикальна партія) передав нам копію листа від МЗС України, одержаного у відповідь на його запит щодо ініціювання Україною зустрічі у форматі Будапештського меморандуму після збройного захоплення Росією українських суден в акваторії Керченської протоки.

Зміст листа та додатку до нього із викладом основної частини із звернення МЗС України свідчать про те, що:

1) Україна просила про зустріч представників країн – підписантів Будапештського меморандуму лише для «консультацій» відносно листопадового інциденту у Чорному морі поблизу Керченської протоки на рівні представників зовнішньополітичних відомств;

2) Велика Британія, США і Франція формально начебто поставилися до ініціативи МЗС України позитивно, але фактично не змогли взяти участь у консультаціях через перешкоди внутрішньополітичного характеру у своїх країнах;

3) РФ повідомила МЗС України, що не бачить підстав для будь-яких консультацій…

Ці документи пояснюють позицію спеціального представника США Курта Волкера, яку він висловив раніше, буцімто наголосивши, що Будапештський формат неможливий без участі Росії.

Проблема тут у тому, що Україна, маючи достатньо доказів порушення Росією Будапештського меморандуму від часу анексії Криму та початку війни на Донбасі, не поспішала апелювати до країн – підписантів меморандуму, і тому напевно є якісь причини.

Звернення МЗС Українм до країн – підписантів меморандуму лише після незначного епізоду в Чорному морі викликало, на нашу думку, адекватну реакцію – інакше напевно й не могло статися.

Реакція Росії також є цілком очікуваною – іншої реакції й не могло бути за будь-яких умов.

Те, що висловив з цього приводу К. Волкер, навряд чи можна вважати серйозним і переконливим аргументом проти скликання самміту чи навіть консультацій на рівні очільників зовнішньополітичних відомств. Це може бути його суб‘єктивною думкою, висловленою по гарячих слідах.

РФ як агресор і порушник умов меморандуму, безумовно, буде проти будь-яких спроб актуалізувати тему Будапештського меморандуму.

І консультації на рівні зовнішньополітичних відомств, і самміт у форматі Будапештського меморандуму можливі і необхідні незалежно від того, яку позицію висловлює Росія і візьме чи не візьме вона участь у цих заходах. Тому ці заходи мають проводитися навіть без участі РФ.

При цьому не треба розглядати Будапештський меморандум як самодостатній документ і шукатив ньому те, чого в ньому немає. Досить уже того, що він підписаний главами ядерних держав як реакція на відмову України від ядерної зброї і є частиною комплексу документів про нерозповсюдження зброї масового ураження.

Але тут є ще й інша складова, на яку чомусь не звертають увагу фахівці. Порушивши Будапештський меморандум, Росія як один із підписантів також порушила Гельсінсткі угоди, зокрема Договір про безпеку і співробітництво в Європі. Анексія Криму є порушенням передусім цього важливого і повноцінного документу.

Тому скликання самміту у форматі Будапештського меморандуму має стати першим кроком до аналізу й оцінки цієї ситуації (тим більше що ОБСЄ має свою місію на Донбасі) і на шляху до Гельсінки-2. А це вже набагато серйозніша тема.

Очевидно, що Україна повинна стати ініціатором цих заходів і наполягати на скликанні самміту у форматі Будапештського меморандуму.

Що мене найбільше тривожить у цій ситуації з Будапештським меморандумом, так це подвійність стандартів тих українських політиків, які розуміють важливість цього чинника, але разом з тим докладають максимум своїх зусиль до продовження мінських посиденьок, усвідомлюючи безперспективність і нікчемність переговорів у Мінську, які відбуваються за сценарієм Кремля.

25 грудня 2018 р.