ПРАВО НА ПОРАДИ

Текст, що його ви прочитаєте нижче, – вступна стаття до міні-блоґу “Не майте гніву до моїх порад”, який я мав на Фейсбуці, поки гакери не знищили мій профіль, а з ним і сторінки, пов’язані з цим блоґом. Я перепощую цю статтю тут, оскільки вона багато додає до розуміння мене як особистості, моїх учителів та навчителів, а відтак і того, чим я займався й займаюся як журналіст і науковець.

* * *

Ідея мого блоґу «Не майте гніву до моїх порад» народилася як наслідок моїх численних записів на ФБ з приводу дискусій на теми мови і мовлення. І от мені подумалося, що зібрані докупи в одному місці мої записи можуть бути цікаві й корисні кожному користувачеві мови (а це – ми всі), особливо ж – журналістам, літераторам, блоґерам, учителям.

На відкриття мого блогу, назвою для якого я взяв рядок із вірша Максима Рильського про мову, хотілося б пояснити, за яким правом я беруся давати поради з питань культури мовлення, практичної стилістики, редакторської й перекладацької майстерності. Хто мені дав це право?

Я – не мовознавець, не лінгвіст, і я не збираюся тут учити людей писати правильно, тобто відповідно до правил і без помилок. Я виходжу з того, що кожен, хто закінчив середню школу, повинен уміти це робити. Тим більше це стосується людей з філологічною освітою. Хоча, на жаль, усі ми – далекі від ідеалу: я знав одного професора, доктора філологічних наук, декана філологічного факультету, який у доповідній записці в півтори сторінки від руки на ім’я ректора умудрився зробити понад дюжину граматичних помилок.

Отже, я – не мовознавець, але мова й мовлення є наріжним каменем моєї фахової підготовки, і я пройшов такий вишкіл у цій царині, що дай Боже кожному. Найвищою нагородою для мене було визнання пріоритету моїх знань і вмінь з боку моїх учителів, яким я безмежно вдячний за науку, за те, що подарували мені можливість стати на їхні плечі, й вибутися на статус словознавця. У свою чергу, я радію успіхам моїх учнів, які пішли далі й піднялися вище за мене.

Отже, дозвольте мені відрекомендувати вам моїх учителів.

Українська мова – моя рідна, материнська мова, і відтак у першу чергу мені належить подякувати за науку моїй матері Антоніні Федорівні, з молоком якої я всотав любов до української мови, і ця мова була й залишається для мене першою навіть тоді, коли я жив у Москві, чи тепер, коли я живу у Вашинґтоні. Мати моя мала неповносередню освіту, але мова її була соковитою й колоритною. Пригадую, як мій друг і прекрасний знавець української мови Анатолій Погрібний після розмов з моєю матір’ю довго смакував почуте від неї слово “підшанувати” (“підшанували теля”, здається, вона сказала у розмові з ним, маючи на увазі “підгодували”).

Другим моїм учителем азів української, безумовно, була моя баба Настя (Анастасія Денисівна), яка нарозказувала мені напевно сотні казок. Набувши досвід у фольклористиці, я пробував розшукати варіанти її казок серед опублікованих записів і не знайшов нічого навіть подібного. Шкода, на той час бабина пам’ять уже не могла відтворити бодай дещиці з тих казок.

Що я зумів зробити, так це записати з голосу баби й матері понад сотню народних пісень. Тексти їх збереглися в моєму архіві, а от фонозаписи, на жаль, загублено в Кабінеті музичної фольклористики Київської консерваторії, де їх мали перевести на ноти для публікації. Варіанти цих пісень я знайшов лише серед записів з Поділля, що підтверджує краєзнавчі висновки про заселення Слобожанщини переселенцями з Правобережної України. До речі, туди ж, на південне Поділля тягнеться своїм корінням і старовинний старшинський козацький рід Іваненків.

І тут якраз упору сказати про роль мого батька Григорія Васильовича. Мій батько був учителем, і в роки, коли закладалися мої мовні пріоритети, він викладав… російську мову. Пригадую, як через чиєсь головотяпство у наше глухе й стовідсотково україномовне село завезли підручники, які виявилися не тільки з чорно-білими ілюстраціями, а й… російськомовними. Поїхав тоді батько в район сваритися. Для всього класу потрібних підручників не добув, але вибив один – україномовний і з кольоровим друком. Так по тому моєму підручнику цілий рік наш клас і вчився. Дуже принциповим був мій батько у виборі мови.

Опосередковано, але має відношення до мого й мовного вишколу, переписування шкільних зошитів. Батько мій був, як тепер сказали б, перфекціоністом, і з мене ліпив такого ж. Відтак примушував мене переписувати цілий зошит, якщо я зробив якусь помилку або поставив кляксу на передостанній сторінці.

Цю батькову учительську жорстокість я по-справжньому оцінив уже дорослим, коли зрозумів, наскільки важливим для вигострення пера є переписування текстів. Будь-яких текстів, особливо ж – класичних. Пригадуєте Шевченкове: “…та й списую Сковороду”? Не було б Кобзаря без того списування.

Пощастило мені й на шкільних учителів з мов, які були вельми грамотні й вимогливі, хоч і дали мені менше, ніж дав мені батько як учитель.

Але найважливішу для мене школу з української мови я пройшов під час виробничих практик та роботи у відділі публіцистики редакції газети “Літературна Україна”, де моїми навчителями були завідувач відділу Олексій Дмитренко та літературні працівники Іван Білик і Микола Шудря (усі вони, до речі, згодом стали лауреатами Шевченківської премії).

Тут я мав можливість спостерігати три відмінних методики редагування авторських рукописів: від просто виправлення помилок, щоб “дурість автора було видно” (І. Білик) до по суті переписування тексту на свій лад (О. Дмитренко). Я став прибічником вдумливого аналізу й оцінки рукопису, на основі якого потім робилися найпростіші виправлення або, коли треба, переписування окремих частин твору. Цей підхід сповідував М. Шудря, якого призначено було опікуватися мною як практикантом.

Микола Архипович був дуже вимогливим учителем. Перший нарис він примусив мене переписувати двадцять два рази! В “Літературній Україні” я захопився словниками Бориса Грінченка й Володимира Даля. Там же… Коли мене запитували, в якому університеті я навчався, у присутності одного із згаданих вище старших колег, мене випереджали з відповіддю: “В “Літературній Україні”!” І це була правда.

Втім, формальну вищу освіту я здобував на факультеті журналістики Московського університету імені М. Ломоносова, і моїм найважливішим учителем у відношенні до обговорюваної теми був професор Дітмар Ельяшевич Розенталь – найавторитетніший фахівець у царині стилістики російської мови. Якщо сказати: усіх часів, – це не буде перебільшенням.

Професор Розенталь, можна навіть сказати, визначив мою долю на старті мого професійного життя. Поїхавши вступати до МДУ, я по суті вперше в житті мав говорити російською мовою, та ще й складати з неї вступний іспит. Можете собі уявити, як я хвилювався, хоч теоретично й знав російську мову цілком достатньо. 

Іспит приймали у мене дві жінки-викладачки, тепер я сказав би, молодшого віку. Під час моєї відповіді в аудиторію зайшов невисокого зросту, худорлявий і дуже скромний у рухах чоловік старшого віку. Мої екзаменаторки попідскакували зі своїх місць, вітаючи явно дуже впливову особу. Прибулець сів на звільнене для нього очільне місце й попросив продовжувати. “Допит” тривав…

По кількох хвилинах дідок тихим голосом запитав ув екзаменаторок, що вони про мене думають. Наче змовившись, з обох боків прозвучало в унісон, що мої відповіді тягнуть на тверду “трійку”. “Ну, что вы, коллеги, этот молодой человек вполне заслуживает хорошей оценки”, – сказав старий. Та одиничка й дозволила мені подолати вступний рубіж.

Пізніше я довідався, що вершителем моєї абітурієнтської долі й був знаменитий професор Розенталь – либонь, найшанованіша особистість на всьому великому факультеті.

Там же, в МДУ, мені пощастило на вчителів і з англійської мови. Хоч я англійську в школі не вивчав, на першому курсі мені трапилося брати уроки у викладачки, завдяки яким через рік я пройшов відбір у спецгрупу в якій зібралися випускники спецшкіл з посиленим вивченням англійської і досвідом проживання в англомовних країнах. А в тій спецгрупі заняття вела Олександра Георгіївна Єлисєєва, в самій Великобританії визнана одним із кращих знавців англійської, тобто – свого роду Розенталь у цій царині.

Після закінчення університету мені довелося кілька місяців попрацювати в газеті “Радянська Україна”, де я зіткнувся з дуже повчальним для мене досвідом негативного характеру. Здавши до друку свій матеріал, я поїхав у відрядження, а після повернення був дуже розчарований тим, як обійшлися з моїм текстом. Я поцікавився у завідувача відділу, чому від мого тексту залишилися лише ріжки та ніжки. Він сказав мені, що мій текст йому сподобався і він віддав його до друку практично без змін, претензії ж треба висувати до… мовностилістичного відділу.

Мовностилістичним відділом у “Радянці” завідував дехто по імені Всеволод Дашкевич, солідності й авторитету якому додавало звання… члена-кореспондента АН України (дуже цікавий персонаж). Отож я підійшов до майже академіка й попросив хоча б пояснити його маніпуляції з моїм текстом. “А я не бачив, щоб так було де-небудь написано, і тому виправив текст”, – з наївною простотою пояснив стилістичний начальник головної компартійної газети республіки. Я зрозумів, що завідувач відділу з ученими регаліями нічого, крім своєї газети, не читає, далі свого стола не бачить, ну, і мислить відповідно.

Зате згодом я продовжив добру науку в редакції журналу “Народна творчість та етнографія”, де заступником головного редактора був Юрій Григорович Костюк – вихованець школи, сказати б, класичної української мови, спаплюженої пізніше кількома реформами, спрямованими на зближення з російською. А поряд зі мною на аналогічній посаді редактора відділу працював надзвичайно скромний і безмежно ерудований поцінувач мови Іван Маркович Власенко.

А потім мені запропонували очолити відділ культури англомовної газети “News from Ukraine”, де мені пощастило кілька років попрацювати ще з одним знавцем уже англійської мови Ґледіс Еванс – чудовим стилістом й талановитою перекладачкою української поезії на англійську. 

Знання із стилістики російської та англійської мов допомогло мені осягнути глибини й багатство української мови.

І ось на цьому етапі мого фахового зростання доля привела мене на кафедру стилістики факультету журналістики Київського університету імені Т. Шевченка. Спочатку мене попросили підготувати для студентів курс теорії і практики перекладу, а потім мені передали й курс “Літературне редагування”, який я докорінно реформував. Останнє змусило мене серйозно відстудіювати ще й логіку, яку я “проходив” під час навчання в університеті, мав нагоду навіть бачити “наживо” зубра радянської логіки Валентина Фердинандовича Асмуса, але аж тепер я осягнув її настільки, що й сам міг би викладати.

Робота на кафедрі стилістики на десять років звела мене з професором Аллою Петрівною Коваль – сказати б, українським аналогом професора Розенталя, – у якої я також дуже багато чому навчився і завдяки якій почав нарощувати й свої власні м’язи, свій авторитет у галузі. Особливо приємно й знаково було почути визнання з боку самої Алли Петрівни, яка й до сьогодні – після відходу у кращий світ – залишається авторитетом над авторитетами галузі.

Пригадую такий випадок: А. Коваль попросила мене скласти якийсь документ, що його мусила б підготувати сама, але не знала, з якого боку підступитися. Я їй: “Алло Петрівно, ви ж – автор книжки з культури ділового мовлення. То хіба ви не можете?” А. П. примружила в усмішці очі: “Так то ж теорія! А на практиці краще, ніж у вас, ні в кого не виходить”.

Відтак пішло… Виступаю з лекціями й оглядами перед журналістами й письменниками, виступаю з доповідями й повідомленнями на конференціях… Мені телефонують колеги з інших міст – порадитися…

Завдяки якраз знанням і досвідові у цій галузі мені вдалося здійснити дослідження справді комплексного характеру: “Майстерність і новаторство Лесі Українки як літературного критика і публіциста” (1983), “Критика перекладу: Теорія, методологія, майстерність”(1979), “Журналістикознавство: Теорія, методологія, організація наукових досліджень” (1989), – та, зрештою, й усього іншого написаного мною за десятки років творчої й наукової праці (дуже багато залишається неопублікованим, але доступним для дослідників у моєму архіві в ЦДАМЛМ України).

Думаю, мої вчителі й мій досвід і є запорукою мого права давати поради, навчати і… повчати.

Як би там не було, я укупі з моїми порадами не є істиною в останній інстанції. Тим більше, що стилістика, редакторський аналіз і оцінка тексту, та й перекладознавство не є нормативними дисциплінами. Вони не встановлюють правил. Вони мають рекомендаційну природу.

Отже, якщо ви можете запропонувати вдаліші, доречніші, точніші слова, фрази, вирази, – дерзайте!

8 жовтня 2015 р.

ФУТБОЛ, КНИЖКИ І «ПОЧУТТЯ ГУМОРУ»

У мене зараз немає персонального профілю на Фейсбуці, але я використовую інші можливості, щоб стежити за тим, що відбувається в українському сеґменті цієї соцмережі.

Зараз цікаво спостерігати за тим, скільки суто базарного лементу спричинив чемпіонат Європи з футболу. Одна історія «взаємин» Лариси Ніцой і футболіста Артема Довбика чого варта.

Сьогодні виникла суперечка навколо провокативного запису письменника Андрія Кокотюхи, який вважає, буцімто українська збірна програла анґлійцям тому, що українські футболісти не читають книжок.

Андрій Кокотюха

«Вони програли, бо не читали і не читають книжок», — безапеляційно заявив А. Кокотюха.

Причинно-наслідкова залежність успіху в спорті від читання книжок цілком імовірна. Можливо, такою ж мірою, як залежність урожайності зернових від кількості старих дів.

Старі діви, як відомо, люблять котів. Отже, чим більше маємо старих дів, тим більше маємо котів. У свою чергу, коти люблять ловити мишей. Отже, більше котів — більше зловлених мишей. Більше зловлених мишей — менші втрати збіжжя, що його так люблять гризуни.

Це — давній радянський анекдот, на прикладі якого викладачі логіки дохідливо пояснювали механізм причинно-наслідкових зв‘язків.

Таким же анекдотичним є і запис Андрія Кокотюхи, який вважає, що спортивні досягнення України на світовій арені ніщо у порівнянні з тими втратами, що їх зазнає українське суспільство через те, що мало читає українських книжок.

Звичайно, він має рацію щодо нехтування книжками, а от стосовно міжнародного значення спортивних успіхів українців глибоко помиляється. Цими днями мені довелося підслухати розмову двох молодих американців, які обговорювали футбольну перемогу української збірної над шведами. А позавчора трапилося розговоритися з простим і малоосвіченим афро-американцем, який із захватом говорив про братів Кличків, про Ломаченка та Усика. «They are my favorite boys», — казав він.

За інших умов ці люди навряд чи й знали б бодай щось про Україну. Отже, спорт робить добру справу для України на світовій арені, і більшість у зарубіжному світі не мають уявлення про те, які внутрішні збурення породжує поведінка чи манера спілкування окремих спортовців.

Мій текст, однак, про інше.

Повернімося до запису Кокотюхи, під яким розгорнулася гаряча дискусія з дотепними й не дуже жартами, з яких простодушний Андрій Кокотюха як автор запису зробив шокуючий для себе висновок про… подвійні стандарти дискутантів.

«Що мені подобається в цих коментах, так це подвійні стандарти. Ніби ніхто не заперечує важливість читання. Але щойно заходить про футболістів чи загалом спортсменів – їм пробачають невігластво. Всім важливо читати. Але футболістам можна не читати», — написав він.

Юрій Луканов з цього приводу пожартував: «Британці перечитали всього Кокотюху».

Юрій Луканов

Кокотюху це образило, зачепило за живе, і він зреагував так: «Я на Луканова настільки не реагую, що він здивується, дізнавшись глибину мого пофігізму до його дописів».

І тут спілкування між двома моїми колишніми студентами перейшло в те річище, в яке зазвичай і переходять суперечки, коли принаймні одному з дискутантів бракує відчуття гумору.

Мене як їхнього викладача з журналістської й редакторської майстерності заскочило, що і одному, і другому бракує відчуття слова. Так, наче вони і не слухали лекцій з практичної стилістики, не читали текстів визнаних письменників-стилістів, не гортали тлумачних словників.

Луканов відповів Кокотюсі: «Дякую, що повідомив. Тепер знатиму, що ти не реагуєш. Я на тебе реагую з великим задоволенням. Але от почуття гумору іноді краще застосовувати».

Кокотюху це обурило: «Подерв’янський мені колись сказав мудру фразу: “Я не люблю, коли люді шутят. Мене це бісить, коли люди думають, що в них є почуття гумору”».

Схоже, що до Кокотюхи не дійшло, і тоді Луканов перемкнув реґістр: «Луканов про себе:

Його книжусі справжня кака.

Навколо фільмів — повна тиша.

Отож, як заздрісник усякий,

на інших пасквілі він пише.

Книжка “Козюльки”.

Якби запитали мене, яка головна риса здорової психічно людини, я би відповів: самоіронія».

Це змусило А. Кокотюху замовкнути, але навряд чи усвідомив він свій промах. Що ж, такий характер у одного з найвідоміших нині українських письменників, який свідомо вибрав собі шлях, за його власним визначенням, ремісника. Літературного ремісника чи ремісника від літератури — наразі не має й значення.

Ремісництво, на жаль, створює й проблеми, пов‘язані з гумором, іронією та іншими засобами цього ряду. Пригадую, як один мій студент (типу Кокотюхи) якось видав такий плаский жарт: «Телефонний стовп — це добре відредаговане дерево». Ці проблеми, до речі, пояснюють і шлейфи образ на колишніх учителів, що тягнуться за окремими журналістами й письменниками усе їхнє життя. Кокотюха — один із таких…

І все чому? Та тому, що відчуття гумору і відчуття слова є визначальними для формування й почуттів, що їх ми проявляємо у своєму житті. Але почуття і відчуття — не тотожні поняття, не слова-синоніми. Почуття — це специфічні людські, узагальнені переживання, задоволення або незадоволення яких викликає позитивні або негативні емоції — радість, любов, гордість або сум, гнів, сором тощо. Відчуття ж — це здатність відчувати, сприймати явища навколишнього світу, усвідомлення, розуміння чого-небудь (гумору зокрема). Це — приблизно те саме, як плутати уяву та уявлення, про що я, до речі, писав у своїх спогадах про Дмитра Прилюка.

4 липня 2021 р.

НАВКОЛО СИТУАЦІЙНОЇ КІМНАТИ

Топовою новиною стало зникнення модерного комп‘ютерного обладнання з т.з. ситуаційної кімнати.

Хтось має привід для зловтіхи. Хтось має нагоду посипати голову попелом. Хтось лає адміністрацію попереднього президента. А хтось висуває претензії уже до нинішньої…

Парадоксальність ситуації в тому, що зникнення виявили (чи про нього надумали повідомити?) на десятий день після вступу на посаду нового президента – Зє. 

Отже, таке враження, що упродовж цілої декади у ту надзвичайно важливу для оборони і безпеки кімнату (війна ж!) ніхто не заходив. Турчинов пішов, Данилюк ще не прийшов…

Тим часом зникнення стратегічно важливого (і це – не сарказм) обладнання обростає легендами (чи плітками?). Експрезидент По стверджує, що він його позичив і мусив віддати власникові. 

Турчинов стверджує, що те нещасне обладнання нікуди не поділося і що воно в надійних руках. Я вірю. І навіть можу висловити підозру щодо того, до якого ОЦ воно могло потрапити. 

Данилюк у розпачі. Його бос Зє з цього приводу мовчить (поки що?). Хоч йому можна поспівчувати: мусив чоловік терміново вилітати в зону бойових дій і так поспішав, що офісну сорочку на обов‘язковий (Польовий статут зобов‘язує) камуфляж не мав часу поміняти. За належним чином налагодженої роботи преЗЄдент країни у стані війни мав би щонайменше раз на день заглядати до тієї кімнати. Не заглядав. Не цікавився?

Ситуаційна кімната – приміщення, в яке доступ обмежений. Не знаю, як зараз, а в 60-ті роки в США навіть віце-президент (друга особа в державі!) не мав туди доступу. Про це писав у своїх спогадах Л. Джонсон, який після вбивства Кеннеді перебрав на себе повноваження президента і перше, що він зробив після повернення з Техасу до Вашингтону, – попросив, щоб йому показали ситуативну кімнату, до якої допіру він не був вхожий.

До чого я веду? Та до того, наскільки серйозно годилося б ставитися до таких, повторюю, стратегічно важливих речей.

На жаль, в Україні з цим повний бардак, що є свідченням аматорства і безвідповідальності будь-якої влади. Це аматорство й безвідповідальність відомі мені особисто відтоді, як ЦК КПУ стало АПУ.

Було так. Петро Рубан, мій американський бізнес-партнер, привіз мені із США для налагодження видавничої справи комп‘ютер, українізований іншим моїм партнером Юрієм Блонаровичем. І був він у моєму повному розпорядженні. 

Під час чергового приїзду до Києва П. Рубан розпорядився, щоб комп‘ютер був задіяний в одному з проектів АН України, і перевіз його в академічний інститут в районі ВДНГ, куди й мусила їздити моя співробітниця для виконання наших робіт. Відповідальним за комп‘ютер став чоловік на прізвище Ткачук.

Після обрання на президента Л. Кравчука Ткачук перейшов з АН на роботу в АП і прихопив з собою наш комп‘ютер. Мене запевнили, що доступ до комп‘ютера не зазнає обмежень. Кілька разів так воно й було, а потім наш комп‘ютер надійно забарикадували в АП.

Оскільки ввезення комп‘ютера в Україну висіло на моїй шиї, я мусив вирішувати формальності з митницею. Лише після спілкування з тодішнім головою митної служби, який зрозумів мою ситуацію, митниця зняла з мене той тягар. Подальша доля того нещасного комп‘ютера мені невідома. Як невідома й доля згаданого Ткачука.

Очевидно, таких випадків із технічним забезпеченням діяльності президента України ви можете згадати тисячі.

На пам‘яті в мене також інформація про те, що комп’ютери АПУ завжди працювали й напевно продовжують працювати на піратському, тобто краденому, програмному забезпеченні.

Був серед персоналу президента Порошенка спец на прізвище Шимків – перед тим повноважний представник самого Б. Ґейтца в Україні. Чим тільки він не займався, а от навести порядок у технологічному забезпеченні АП так і не спромігся. З того, як він прокоментував обговорювану тему (див. посилання в коментарях), в АП нічого не змінилося за чверть століття після історії з моїм комп‘ютером.

Зараз у ЗєКоманді активність проявляє молодший і енергійніший, ніж Шимків, молодик. Поживемо – побачимо, що народять його амбіції: його увага прикута до технологічного забезпечення не АП, а до цілої України. Дивним чином його діяльність синхронізована уже не з Майкрософтом, а з диджителізацією РФ та СНГ.

Втім, відсунемо вбік комп‘ютерні технології й звернімо увагу на технології соціально-політичні, державотворчі. Маю на увазі технологію передачі владних повноважень від одного президента до іншого, тобто банальну процедуру передачі справ.

Україна залишається вірною «славній радянській традиції», коли зміна керівництва нагадує ураган або війну, що зносить усе на своєму шляху, залишаючи після себе руїну, на якій переможець вибудовує щось своє, тимчасове. Тому орендоване, позичене цілком уписується в таку «доктрину». 

Є, звісно, диваки, які власним коштом роблять «євроремонт» у своєму офісі, щоб відчувати себе там, як удома, і сподіватися, що залишатимуться там пожиттєво. Згадайте, наприклад, офіс Клюєва, «успадкований» спочатку Парубієм, потім Турчиновим (саме він нам його показав), а тепер Данилюком. Попередник Данилюка, треба сподіватися, звідти нічого не прихопив.

Завдяки відеохроніці ми були свідками першого захОду Зє в кабінет президента України (досі репортажних зйомок, здається, з цього кабінету не було – були тільки аудіозаписи Микола Мельниченко). Отож ми бачимо, що По, схоже, залишив усе як було. 

На пам‘яті у більшості з нас інше – обіцянка По, що він чи не вперше в історії України цивілізовано передасть владу своєму наступникові, і стенання ЗєКоманди й самого Зє стосовно затягування інавгурації.

Зволікання з визначенням дати інавгурації ще два тижні тому було такою ж топовою темою, як оце тепер зникнення комп’ютерів із ситуативної кімнати. 

А уявіть собі, якби замість базару з датою інавгурації належним чином було організовано роботу transition team, тобто перехідної команди, то напевно не сталося б того, що сталося, і передача справ не була б таким посміховиськом, яке спостерігаємо тепер.

Оце хіба не доказ того, наскільки важливими для України є системні зміни?

29 травня 2019 р.

ЧОМУ МИ ПРОГРАЄМО?

Мене завжди дратує, коли наші журналісти й політологи хапаються обговорювати тактичні дії урядів інших країн, і особливо – тих, які хотіли б бачити Україну у сфері свого впливу. Я не бачу тут негативу. Тим більше, коли ці наміри не приховуються.

По-перше, це означає, що ми того варті, бо ми і як країна (територія), і як народ (людські ресурси) є ласим шматком, з якого зацікавлені суб’єкти хочуть поживитися. Адже вільних земель уже давно немає – усе захоплено, і тепер мова може йти лише про перерозподіл.

Якщо так, то нам треба пишатися з того, що Бог віддав нам те, що приберігав для себе (пригадуєте анекдот?). Справді, Україна багата на все! Біда тільки в тому, що ми не можемо розпорядитися ні своїми матеріальнимм, ні своїми інтелектуальними цінностями.

І це, між іншим, – одна із причин споконвічного інтересу до нас з боку чужинців.

Є над чим замислитися?

По-друге, у мене особисто кожна “нова тактика Кремля” викликає захоплення. Мені не подобається, що і як робить той же Путін, його образ викликає в мене огиду, але я дуже поважаю його як супротивника. У нього є стратегія розбудови Росії як імперії, він володіє стратегічним мисленням, і кожна “нова тактика Кремля” ефективно працює на реалізацію цієї стратегії.

Інакше кажучи, Путін дбає про інтереси своєї країни і докладає до цього усі свої сили. Хіба за це він не заслуговує поваги? Звичайно, ви хотіли б, щоб він поставив інтереси України над чи перед інтересами очолюваної ним країни? З якої статі?!

Так само чинять стратегічно мислячі лідери будь-якої потужної держави – США, Німеччини, Великобританії… Це – їхній обов’язок. За це вони давали клятву, вступаючи на посаду. Отже, з якої речі у стосунках з тією ж Україною вони повинні перейматися нашими інтересами в ущерб своїм?

Їхнє завдання, їхній обов’язок полягає в тому, щоб у стосунках з Україною набути максимум для своєї країни. У цьому є щось погане і за це їх треба зневажати й ненавидіти? Не думаю. Вони ж не нападають на нас зненацька з усіх кінців (ще чого б?), а сідають за стіл переговорів і намагаються переконати нас у вигодах співпраці. Зрештою, формально таке ж відбувається навіть тоді, коли український президент чи прм’єр їде до Москви, Берліна чи Вашингтона.

Звичайно, на переговорах буває, як і на війні. Тільки кулі не свистять. Але більше виграє на переговорах не той, у кого фізичні переваги, а той є, у кого наміри і аргументи сильніші.

І от тепер варто замислитися, чому Україна, як правило (язик не повертається сказати – завжди), програє – більше втрачає, ніж набуває, у взаєминах з іншими державами, особоиво – такими потужними, як Росія, США та ін. Потім це дає підстави не тільки обивателям, а й серйозним фахівцям та політикам високого рангу посипати голови попелом і лаяти та звинувачувати інші країни за їхню агресивність по відношенню до України, за їхню грабіжницьку природу тощо.

Ви не замислювалися над тим, що у такий спосіб ми не просто визнаємо свою поразку – ми по суті розписуємося у власній неспроможності, у нашій слабості, у нашій безпомічності? Авжеж, так воно насправді і є.

У чому ж тоді проблема?

А проблема в тому, що ми шукаємо причини нашої бідності й наших поразок не у себе, ба навіть не в собі, а зовні: так просто зручніше списати на когось свої невдачі.

У цьому ми такі не одні. Ця “хвороба” точить і потужніші країни. Та ж Росія, як ви напевно, зауважили ніяк не може спокійно жити й розвиватися без образу ворога на покуті: вічно їм хтось заважає, вічно на них хтось зазіхає, і ворог номер один для них – “американський імперіалізм”, хоч імперіалізм “гніє” собі, мало уваги звертаючи на Росію (в усякому разі, в американських ЗМІ немає такої істерії щодо Росії, як це спостерігаємо в російських проти США).

До речі, й Америка також час від часу пускає сльозу: ну, чому їх то там, то там не люблять? Хоча, зрештою, чому хтось когось повинен любити? Якщо хлопець любить дівчину, а вона його – ні,чи це її вина? Це проблема хлопця – змінися так, щоб вона тебе полюбила.

Втім, повернімося до наших баранів – до причин наших програшів у співпраці з партнерами, з сусідами. Тут, звичайно, є зачароване коло. Чому ми такі бідні? Бо дурні. Чому ми такі дурні? Бо бідні. Так то воно так, але і не так. Якби ми були справді бідні й дурні, ми не були б ласим шматком і ніхто б не зазіхав ні на наші землі, ні на наші людські ресурси. Отже, причина в чомусь іншому.

Зараз я розкрию вам цей секрет. Він очевидний, він у нас перед носом – аж волає до нас. Тому ми його й не бачимо. Не здогадалися? Тоді я мушу вдарити вас фейсом об стіл, потовкти писком у ту шкоду, яку ми завдаємо самі собі і своїй країні.

За приклад буду використовувати ту ж Росію, той же Кремль, бо заідти нам найбільше шкоди, звідти нам найбільше заважають, вони роблять усе, щоб не випустити Україну з лабет своїх інтересів.

Усі ми знаємо, навіщо Україна потрібна Росії. Звісно ж, Росія хоче зберегти себе як імперію, і без України ця імперія просто неможлива. І не в просторах тут діло – Росія й без України є за територією найбільшою країною світу. Без України до 1723 року навіть назви такої – Росія – не було. Петрові І спочатку треба було згноїти в казематі Петро-Павлівської фортеці останнього легітимного гетьмана України Павла Полуботка (зверніть увагу на збіг імен), а потім уже видати указ з проголошенням відомої тепер усьому світові назви – Росія, Російська імперія.

Мало кому відомо, що у такий спосіб відбулося рейдерське захоплення нашої назви. О, ні, я не маю на увазі назву “Русь”. Русь – то було і є набагато ширше поняття. То – ціла древня цивілізація, традиції якої йдуть у глибину навіть не століть, а тисячоліть, аж у Гіперборею. І Русь була не одна. Була Русь Новгородська (тепер – Біла Русь, Бєларусь). Була Русь Червона (тепер це на території Польщі). І була Русь Київська, знана за давніми документами як Рутенія або… Русія. Київські князі розширили свій вплив далеко на північний схід, де виникали то Володимиро-Суздальське, то Московське, то інші князівства, які могли прибирати й іншу назву. Наприклад, Московська Русь, і нічого в тому поганого й не було. Історії лише бракувало.

Отож, щоб закласти в підмурки нової імперії історичну тяглість і вдихнути в неї сакральне єство, потрібне було щось на зразок такого, як апостольська традиція рукоположення при висвяченні єпископа. Хоч як не вмовляв Петро І Павла Полуботка на таке рукоположення, а той уперся: “Бог розсудить Петра і Павла”. З відходом Полуботка руки в Петра були розв’язані: “Русія” дісталася йому. Русія трансформувалася в Росію, хоча в іноземних мовах так і залишилося по-нашому: Russia.

19 серпня 1991 року почала розпадатися створена Петром І імперія. Україна стала незалежною державою. Білорусія – Біла Русія – Бєларусь закріпила за собою прадавню назву. Без претензій на традиції Великого Новгорода. Це, зрештою, проблеми білоусів.

А от що стосується нас, України, мусимо замислитися. Навіть правильне написання іноземними мовами нашої сучасної назви залишилося законодавчо не закріплене, і по світу гуляє, спотворене колись німцями: Ukraine, хоч мало б бути Ukraina, ба навіть Ukraïna. Чому ми не скористалися моментом і не відновили історичну справедливість і повернули собі свою ж історичну назву – Русь чи Русія? Чому не домоглися, щоб Росія передала нам вивезені свого часу в Москву та Петербург козацькі клейноди та інші не просто національні, а й сакральні символи (чи не найважливіший із них – “шапка Мономаха”)?

Знаю, скажете: та хіба ж Росія віддала б?!

Це вже питання другого порядку. В першу чергу, ніхто цю тему навіть не порушував: ні Верховна Рада, ні президент Кравчук, ні еліта (наукова громадськість)..

От і маємо першу складову відповіді на наше ключове запитання: чому ми програємо? І відповідь ця проста – БЕЗІНІЦІАТИВНІСТЬ влади, еліти, суспільства. Інакше кажучи, Україна просто проморгала розгляд такого надзвичайно важливого питання. Звичайно, його ніколи не пізно порушити, але і гострота моменту, і обставини уже не ті. Про це треба було починати розмову ще 1991 року у Бєловежскій пущі. Тоді шанси для успіху були дуже високі.

Зрештою, як сказав тодішній президент, маємо те, що маємо. Задоволені?

Другий важливий нюанс, який заважає Україні відстоювати свої інтереси, – брак стратегічної мети й національної ідеї. У нас кожен президент веде країну в інший бік: Кучма запам’ятався як багатовекторний лідер. Ющенко – орієнтований на захід, Янукович – на схід, а Кравчук – умінням пройти між краплями дощу і не намокнути (очевидно, це якийсь особливий різновид векторноств або щось на зразок того, як на шаховій дошці паресувається королева). Тобто ми не знаємо, куди ми йдемо, чого ми прагнемо і яку країну будуємо. Чому так?

Загалом відповідь можна прочитати вище. Справді, яку ідентичність може мати суб’єкт, який не переймається справжньою історичною традицією, а всю енергію витрачає на суто декоративні атрибути у вигляді вишиванок і шароварів чи борщу з варениками й галушками, вивітривши з них сакральний смисл? Легковажачи в цьому, ми даємо привід для того, щоб над нами іронізували й насміхалися. А хто розбишак-козарлюг, які окрім “Гопака” нічого не можуть, буде сприймати як серйозних партнерів у політиці чи бізнесі, а їхню країну як серйозного гравця на міжнародній арені? Та нас же затюкати – раз плюнути!

От, наприклад, дістався нам у спадок від СРСР ядерний потенціал третьої чи четвертої потуги в світі. Пообіцявши нам золоті гори з гарантіями, нам запропонували роззброїтися. Недовго думаючи (власне, взагалі не думаючи), ми взяли і роззброїлися. А можна ж було хоча б поторгуватися – щось би виторгували. А так – ні золотих гір, ні гарантій.

Безумовно, Україні треба було націоналізувати Чорноморський флот (бази на території України), але це не було зроблено, і марно. Росія це тоді проковтнула б, і тепер ми не мали б тієї мороки, яку ми маємо в Криму.

Словом, ми розтриньками колосальний мілітарний потенціал, який сам плив нам у руки при розпаді Радянського Союзу.

Чим пояснити таку легковажність і президента, і уряду, і Верховної Ради?

Одна частина відповіді дуже проста, як валянок: браком СТРАТЕГІІ розвитку України, браком СТРАТЕГІЧНОГО мислення у президента. Всі наші президенти керували і керують країною без будь-якого заглядання у майбутнє – вони жили й живуть сьогоднішнім днем, розтринькували й розтринькують націопальні багатства. Замість того, щоб примножувати їх. Це, безумовно, нелегка справа навіть для таких економік, як США. Там було в десять разів більше президентів, ніж в Україні, але тільки один (Клінтон) передав країну наступникові з позитивним балансом. Але ж можна бодай старатися. Але й старання будуть марні, коли не знаєш, куди ідеш і чого шукаєш.

А президент Росії чи США знає, куди і задля чого веде свою країну. Так, вам може не подобатися імперська політика цих президентів, вони дбають про “русский мир” чи “американські цінности”, від цього немає користі й навіть зле стає Україні. Але ж лідери цих держав і не працюють для України, а для своїх країн, і це задовольняє інтереси їхніх народів. Це нас не влаштовує? А чому вони взагалі повинні працювати для нас?

Ми обираємо свого президента й свій парламент, формуємо свій уряд, і їхнє пряме завдання якраз і в полягає в тому, щоб захищати і задовольняти інтереси своєї країни, свого народу, хай навіть і в ущерб інтересам інших народів (нам на їхні інтереси начхати). Яке взагалі нам діло до інтересів далеких і близьких країн, коли наше завдання – щастя свого народу?

Але ж ні! Ми такі добрі, що заради інтересів іншого народу ми ладні поступатися інтересами власного народу.

Назвіть мені, будь ласка, приклад із світової історії усіх часів і всіх континетів, щоб голова уряду якоїсь країни коли-небудь заявляв щось таке: “Ми хочемо, щоб наші російські друзі були у виграші…” і т.д. Навіть не старайтесь – не назвете. А прем’єр-міністр України таке може зморозити і раз, і двічі, і тричі. Так може йому й треба бути прем’єром саме російського уряду, звільнивши крісло голови уряду для людини, яка буде думати про інтереси своїх співвітчизників, а про інтереси сусідів хай клопочеться очільник їхнього уряду?

А подивіться, скільки депутатів з трибуни Верховної Ради відкрито й зухвало захищають інтереси сусідньої держави, хоча формально представляють у парламенті інтереси відповідних територіальних частин України й українського народу. Наголошую: я звертаю увагу на суто формальні, зовнішні ознаки, які вже тягнуть на кримінальні статті. А якщо до цього долати ще лобіювання (тобто проплачену діяльність) на користь іноземної держави і можливу наявніть прихованого громадянства іноземної держави… Втім, це вже тема іншої розмови.

Ми досі говорили про наші поступки на рівні верхнього ешелону влади. Але ми проявляємо непотрібну лояльність до іншої держави й на рівні пересічних громадян.

Наведу нетиповий, але дуже промовистий приклад. Колись мені довелося провести кілька годин у офісі газети “New York Times” із скандально відомим Миколою Мельниченком. Йшлося про предмет його основного і єдиного зацікавлення – записи розмов у кабінеті президента Кучми. Мельниченко селективно демонстрував фрагменти своїх записів. І на якомусь етапі, коли для розуміння контексту мені треба було почути більше, він відмовився розширити фрагмент запису, мотивуючи тим, що там іде мова про секрети… Росії. Така лояльність до іноземної держави навіть у ситуації з бажанням вивести на чисту воду президента своєї країни, звичайно, вражає. Ну, хіба справжній патріот України буде перейматися захистом секретів явно недружньої країни? Складалося таке враження, що Мельниченко має контракт з Росією і давав підписку про нерозголошення російських таємниць. Інакше з якого бодуна так перейматися захистом державних інтересів чужої країни?

Знову ж таки, беру тільки формальну сторону справи. Отже, наше уміння й бажання зробити добре суб’єктові іншої країни або самій цій країні обертається програшем для своєї рідної країни і свого ж роду. Очевидно, що основою основ переможної ходи вперед може і повинне стати послідовне відстоювання інтересів України й українського народу. Усе інше – другорядне.

І останнє. Практично всі, хто вибиваються в лідери дуже погано володіють мовою. Можливо, точніше навіть буде сказати – вони не володіють мовою. В кращому разі спостерігаємо потоки свідомості, коли людина говорить багато і майже “як по писаному”, але в цьому говорінні – одно словоблуддя, один словесний понос. Така людина може заговорити співбесідника, але переконати ніколи. В гіршому разі спостерігаємо нечленороздільне мичання, коли людина не може стулити докупи пару фраз або хоча б одну більш-менш осмислену фразу.

Під володінням мовою я розумію не тільки знання лексики, граматики і синтаксису, не тільки уміння правильно говорити й писати. За знанням мови криється така надзвичайно важлива функція головного мозку, як здатність мислити, а отже і здатність вмикати інші засоби – логіку, інтуїцію та ін.

Замолоду мені довелося кілька років працювати помічником у ректора Київського університету, фізика за фахом, який зробив свою і наукову, і політичну кар’єру (був головою Верховної Ради УРСР) підлабузництвом, завдяки якому затесався навіть в особисті друзі до В. Щербицького. Цей діяч вирізнявся дивовижною недорікуватістю (по-російськи – косноязычием), що жах брав морозом. Хоч його рідною мовою була українська (був він вихідцем із села), але він надавав перевагу у спілкуванні російській (принаймні, він був певний, що спілкується російською). Зрештою, у нього були серйозні проблеми з обома мовами, і на цьому ґрунті у мене з ним були безкінечні недопозуміння (йому б просто покластися на мій професійний досвід і знання).

Одно із таких непорозумінь сталося в присутності півсотні людей, переважно дуже освічених і культурних. Моє тоді було зверху, бо мене підтримав короткою фразою “Він правий!” перший проректор академік П. Богач. Потім, обговорюючи ту ситуацію зі мною, Петро Григорович сказав мені, що як фізіолог багато роздумував над зв’язком фізіології та мовлення у людини й дійшов висновку, що у людини, яка має проблеми з мовою, “така ж каша в голові” з погляду суто фізіологічних процесів.

У світлі щойно прочитаного прислухайтеся, що і як говорять президент, прем’єр-міністр, народні депутати й міністри, лідери партій і громадських організацій, які напрошуються вам у лідери або вже є такими, й робіть висновки. Чи здатні вони з таким рівнем мислення захищати ваші інтереси, інтереси народу, інтереси України? Чи ви хочете, щоб ці люди захищали ваші інтереси, інтереси народу і України?

Якщо ваша відповідь категорична і однозначна – “Ні!”, – тоді чи треба винуватити у наших програшах Путіна, Обаму, Маркель та інших знаних у світі лідерів, які роблять усе можливе для захисту інтересів своїх народів? Чи будуть вони поступливими на переговорах з тими лідерами, яких ви до них посилаєте від свого імені й від імені України?

…Можна собі тільки уявити, якою мовою говорить Путін до Януковича, коли вони зустрічаються наодинці.

Підсумовуємо:
1. Стратегії немає і не передбачається.
2. Стратегічно мислячого лідера немає і не передбачається.
3. Оскільки святе місце порожнім не буває, там і розквартирувалися зовсім випадкові люди.

23 – 24 січня 2014 р. 

МЕЛЬНИЧЕНКО СКАРЖИТЬСЯ НА ЗМОВУ США І ЛИТВИНА ПРОТИ ЙОГО ПЛІВОК

Коментар до публікації

Ну, от! Микола Мельниченко завів уже балачку про змову США (укупі з їхнім ФБР) і Володимира Литвина (треба думати – як колишнього голови апарату президента України) „проти його плівок”.

Свята наївність… США мають досить і своїх власних проблем, щоб відволікатися на такі дрібниці, як проблема аутентичності якихось там фонозаписів у кабінеті президента України – країни, яка перебуває на периферії європейських інтересів США. Можливо, що ФБР давно приглянулося б до тих записів, якби Леонід Кучма та його співрозмовними обговорювали план здійснення якогось терористичного акту на території США.    

Незалежна чи „залежна” еспертиза на аутентичність, про необхідність якої постійно говорять ті, хто повинні, але не хочуть зайнятися розслідуванням і якої так добивається Микола Мельниченко як „герой” так званого „касетного скандалу”, – останнє, що нам потрібне для того, щоб здати справу в архів.

Я усе більше переконуюся в тому, що пан Мельниченко просто спекулює на справі із своїми плівками.  Кілька років тому під час зустрічі з ним у США я радив йому опублікувати розшифровку плівок окремою книжкою (ідеально –  з додатком живих голосів на компакт-диску), як це зробив би кожен сміливий журналіст чи письменник-публіцист, а там уже нехай само суспільство й історія розбираються, що там правда і що фальш, хто прав і хто винуват.

Я більш ніж переконаний, що звичайне оприлюднення записів М. Мельниченка уже давно поставило б усе на свої місця. Публікація записів нарешті розв’язала б язики фігурантам «плівок Мельниченка»: зрештою, вони мусили б якось виправдовуватися або пояснювати свою поведінку. Публікація записів також пролила б світло на особу самого пана Мельниченка. 

М. Мельниченко тоді відповів мені, що не може піти на оприлюднення своїх записів заради „нерозголошення секретів України та Росії”, а також щоб „не травмувати” тодішнього опозиційного лідера Віктора Ющенка, який фігурує на плівках як прем’єр.

Я йому сказав, що його аргумент не є переконливим з однієї простої причини: про які б таємниці України на тих плівках не йшла мова, вони вже давно не є таємницями як в Україні, так і особливо за її межами. Що ж стосується таємниць Росії, то в наших інтересах як патріотів України є оприлюднення будь-яких секретів Росії, надто ж тих, які тією чи іншою мірою зачіпають інтереси України та її громадян (зокрема, й „героїв” цього „касетного скандалу”). 

Що ж стосується В. Ющенка, сказав я тоді М. Мельниченку, то тим більше немає чого боятися за його репутацію. Якщо записи засвідчують його порядність, то це тільки на додасть йому авторитету. Якщо ж записи свідчать про те, що він нічим не вирізняється з-поміж інших фігурантів „касетного скандалу”, то це буде на користь усім нам – суспільству і громадянам України.

Оскільки пан Мельниченко залишився при своїй думці й продовжує нагнітати атмосферу навколо цього „касетного скандалу”, цілком можливо, що саме таку роль відвели йому ті, чию волю виконував і продовжує виконувати колишній майор.

Що М. Мельниченко діє несамостійно – це однозначно. Досить поспілкуватися з ним годину – другу (а я провів у розмовах з ним більше), щоб переконатися, що за освітнім і інтелектуальним рівнем колишній майор явно не тягне на самостійного гравця і є технічно малоосвіченою людиною: йому коштувало чималих зусиль, щоб задіяти комп’ютер для демонстрації того чи іншого фрагмента записів – він просто не вміє достатньою мірою корисуватися звичайним комп’ютером. 

Отже, пан Мельниченко є добре вимуштрованим виконавцем волі значно старших „офіцерів” та „генералів” (не виключено, що й без лапок) і то лише в межах своїх можливостей – увімкнути та вимкнути, коли треба, готовий пристрій. 

Патріотизм і українськість його скоріше є напускними й награними – він явно не той козак, який готовий покласти своє життя за того, кого він був приставлений прикривати своїм тілом, а тим більше за неньку нашу Україну.

Якби він був готовий до такої самопожертви, то пішов би на оприлюднення записів – хай би навіть йому загрожувало тюремне ув’язнення за порушення присяги (переважно в частині підписки про нерозголошення всього, що чує тілоохоронець), бо ним рухав громадянський обов’язок виведення на чисту воду державних службовців найвищого ешелону влади, що погрязли у корупції та інших злочинах. За це з часом суд, а потім і історія виправдали б дії скромного, але відважного майора, і він справді міг би стати національним героєм. 

У зв’язку з цим постає питання про М. Мельниченка як про людину й офіцера. Прикметно, що досі про нього як особистість не сказали свого слова ні його командири й колеги по службі, ні оточення Леоніда Кучми, якого майор Мельниченко був приставлений охороняти, ні шкільні учителі, ні друзі, знайомі чи сусіди… І ця парадоксальність стосовно оцінки такої прикметної постаті нашого сьогодення насторожує: або немає нічого хорошого, що можна було б сказати про Мельниченка, або ніхто просто не хоче (чи й не може?) говорити про нього речі неприємні. 

Зараз уже не йдеться про те, „а чи був хлопчик”, тобто наскільки правдивими є записи Миколи Мельниченка. Про них стільки вже говорено й стільки вже написано! Як би там не було, записи ці є об’єктивною реальністю, тобто історичним фактом, навіть якщо вони й сфальсифіковані.

Втім, проти сфальсифікованості записів свідчить їх великий об’єм – можна сфальсифікувати одну п’яти- чи десятихвилинну розмову, але не можна сфальсифікувати десятки чи й сотні годин діалогів і полілогів різних людей – скільки ж то треба було б задіяти сценаристів, режисерів, акторів для озвучування „ролей” та технічних редакторів для „склеювання” і „переклеювання” плівок! 

Отже, мені бачиться тільки один варіант розв’язання проблеми записів Миколи Мельниченка – невідкладне повне оприлюднення записів у текстовому та фоно версіях з усіма наявними варіантами (якщо такі на сьогодні існують). Хай це буде зроблено лише засобами інтернету (що здешевлює публікацію до мінімуму). Як тільки ці документи стануть доступними широкому загалові, а значить – і фахівцям (експертам із аутентичності записів, юристам, журналістам, психологам та ін.), справа про плівки Мельниченка нарешті знайде своє завершення й спочине на полицях архівів.  

23 липня 2008 р.

ЧИ СТАНУТЬ ЖУРНАЛІСТИКА І ЗМІ В УКРАЇНІ “ЧЕТВЕРТОЮ ВЛАДОЮ”?

Осмислюю вшанування пам’яті Георгія Гонгадзе з нагоди 15-річчя його загибелі й думаю ось про що.

Хоча я знайомий із Мирославою Гонгадзе і часом буваю в її помешканні, я жодного разу не зачіпав тему загибелі її чоловіка: знаю, наскільки це вразлива тема для неї та її дітей. Так само, як і для матері Георгія.

Я стою на тому, шо вкрай неетично з боку ЗМІ у різні способи мусолити цю тему, зачіпаючи родину загиблого, але так і не похованого журналіста. Це ж все одно, що сипати сіль на рани. Замість того, щоб допомогти їм, а заодно й собі, реальними діями. 

Яким чином? Давайте подумаємо разом. 

Звичайно, це добре, що журналісти поминають свого колегу як жертву кучмівського режиму і спонукають до цього суспільство. Акції на Майдані в Києві, по областях і районах, безумовно, зворушують, але ефективність їх залишає бажати кращого. 

Навіть якщо мати на увазі суто просвітницьку та виховну функції. Ну, скажіть, будь ласка, наскільки підвищилася національна й громадянська самосвідомість хоча б самих журналістів (про суспільство взагалі навіть мова не йде) внаслідок цих акцій?

Задаючи це суто риторичне запитання, я зовсім не хочу сказати, що акції пам’яті Г. Гонгадзе не треба проводити і що не треба перевидавати його твори. Більше того, я думаю, що давно на часі видати повне зібрання журеалістського доробку Гонгадзе: його статті – окремою книжкою і його телевізійні сюжети – окремим відеоальбомом. Або чи бодай хтось перейнявся укладанням біо-бібліо-відеографії Г. Гонгадзе? Це ж зовсім неважко зробити.

Понад десять років тому, як у США вперше з’явився Микола Мельниченко і до його записів проявила інтерес New York Times, я мав розмову з Мельниченком у вашингтонському відділенні редакції знаної у світі газети. Я радив йому оприлюднити усі свої записи і в такий спосіб дати можливість суспільству розібратися із ситуацією і навколо смерті Г. Гонгадзе, і того злочинного, що взагалі відбувалося в кабінеті президента України. У Мельниченка чи того, хто за ним стоїть, звичайно, були свої наміри, але аж ніяк не встановлення справедливості. І де тепер Мельниченко?

На моє ж переконання, публікація розшифровок (текстів) записів з додатком аудіозаписів у повному обсязі й максимально можливим накладом було б одним із найкращих пам’ятників Гонгадзе й іншим журналістам, які поклали свої життя за право суспільства знати Правду. Чи ЗМІ й “четверта влада” в Україні бодай спробували добути й оприлюднити “записи Мельниченка” в повному обсязі?

Певен, що колеги покійного журналіста задовольнялися дозованою, підчищеною інформацією, яку їм постачав, поки була потреба, сам Мельниченко.

Поміж тим, “четверта влада” в Україні могла за роки незалежності випростатися й зміцніти настільки, щоб ефективно демонструвати свої м’язи і першій, і другій, і третій владі. 

Маємо, однак, цілком протилежну ситуацію. 

Перша влада (особливо – АП) крутить журналістами, як циган сонцем. І державні, і приватні ЗМІ стогнуть, плачуться, прогинаються, але в єдиний фронт боротьби за піднесення національної й громадянської свідомості, а отже – й проти корупції та інших негативних явищ не єднаються.

Друга влада через свій профільний комітет, наповнений переважно вчорашніми журналістами щось там обговорює, без опертя на наукові дослідження чи бодай здоровий глузд доповнює, переписує й перелицьовує на догоду першій владі закони про свободу слова, інформацію, ЗМІ тощо. Замість того, щоб ухвалити одну-єдину зміну до Конституції України, аналогічну першій поправці до Конституції США, яка гласила б, що “четверта влада” в Україні вільна від будь-якого втручання держави в її функціонування і що законодавець відмовляється ухвалювати будь-які закони, спрямовані на регулювання свободи слова й ЗМІ.

Але, о, диво! Прихильники свободи слова й невтручання в журналістську діяльність, щойно ставши нардепами або чиновниками в уряді чи АП, круто змінюють і вектор своїх власних поглядів.

Те саме стосується і взаємин “четвертої влади” з судовою. Журналістика і ЗМІ активно обговорюють конкретних суддів та конкретні судові вироки, обурюються корупцією в судах та залежнвстю судів від виконавчої влади (особливо – від кожного чергового президента), але практично нічого не роблять для того, щоб наростити власні м’язи, мобілізувати усі свої можливості й зусилля для тотального наступу на систему судочинства в Україні, на зміну самої природи третьої влади.

Зрештою, сильна й самодостатня “четверта влада” спроможна самостійно, без активної участі держави, ефективно захищати інформаційний суверенітет і контролювати інформаційний простір своєї країни. Це видно з досвіду передусім США, де держава по суті практично не переймається цими питаннями, а також інших цивілізованих країн. 

Словом, як не крути, а все в Україні зараз упирається в одно: допоки журналістика і ЗМІ не стануть реальною й потужною “четвертою владою”, поки громадська думка не опиратиметься на високу національну й громадянську свідомість, Україні не бачити тисячу разів обіцяних реформ, і тим більше – зміни Системи, яка засмоктує і державу, і суспільство в невилазиме болото.

Журналістам і ЗМІ зручніше й затишніше почуватися в суспільстві, коли їх називають продажними? Тоді чому ви, колеги, продаєтеся так дешево? Виставляйте вищу ціну. Не продавайтеся за срібняки. Нехай ваші спонсори й інвестори розкошеляться, вивернуть свої кишені. Навіть це піде на користь. 

Кращі журналісти, як і кращі вояки, не віддають свої життя задарма, і доля Георгія Гонгадзе – тому переконливий доказ.

18 вересня 2015 р.

Культура і політика. Культура vs політика

Останнім часом на сайті журналу «Україна» ми опублікували три тексти відомого українського журналіста і співака Анатолія Матвійчука: «Під кригою», «Не так швидко»та «Культура важливіша за політику».

«А що ж у нас в Україні? А тут ми перетворюємось на якихось еміґрантів, людей другого сорту, яких поступово дискримінують за культурними ознаками. Тобто, на перший погляд ідуть якісь процеси, але українцям від того стає тільки гірше. Незрозуміла позиція держави, котра, відчувається, не має ніякої осмисленої і послідовної культурної політики, як гуманітарної основи розвитку країни. Цю її пасивність радо компенсують олігархічні канали, які під брендом ніби то “європейських стандартів” активно наповнюють інформаційний простір сучасним шоу-бізнесовим квазіпродуктом, позбавленим ознак будь-якої духовності і пов’язаності з традиційною культурою народу», — пише А. Матвійчук у першому тексті.

Звернімо увагу на два ключові поняття: «традиційна культура народу» і «культурна політика». Ми повернемося до них пізніше.

А ось цитата з другого тексту:

«У нас ніхто нікого не слухає, зате всі ставлять миттєві діагнози, не вчитавшись, не напружуючись, не співставивши факти, не поміркувавши, як слід. А можливо, коли ви згадаєте, як воно – мислити самостійно, то зрозумієте, що назвавши правильну причину хвороби, ви вже частково стали на шлях її лікування. А заодно збагнете, що ті проблеми, які закладалися десятиліттями, не можна вилікувати одним Законом, прийнятим на Верховній Раді або одним бажанням Президента. Тому що існують вищі закономірності, які й отримали назву законів у широкому сенсі слова».

Нарешті, з третього тексту:

«…що мене особисто тривожить і непокоїть – це те, що в обговоренні питання деолігархізації медійногоо простору повністю ігнорується культурний аспект проблеми. Поясню докладніше. Планується, зокрема, обмежити вплив олігархів на формування новинного контенту, а також на формування політичного порядку денного української держави. Але при тому дозволяється олігархам і далі утримувати канали культурного спрямування».

«Культура важливіша за політику!» — волає наприкінці автор.

До кого волає? До держави!

«Турбота держави про культуру» — типово радянська традиція, коли більшовики поставили собі за мету підкорити культуру й поставити її на службу спочатку «диктатурі пролетаріату», а потім — втіленню в життя примарної ідеї будівництва комунізму.

Одним із складників більшовицького наступу була «культурна революція», і поняття «культурний фронт», яке використовує в одному із текстів Матвійчук, — з її інструментарію. Завданням тієї «культурної революції» було руйнування Культури як системи традицій і звичаїв з метою заміщення останніх сурогатом заідеолоґізованих обрядів і ритуалів та перетворення культури на «привідний пас» політики.

…Як ковток свіжого повітря згадує А. Матвійчук гастролі по країнах Заходу. Але він не замислюється над тим, чому це так. А там все просто! В жодній цивілізованій країні світу культура навіть не розглядається як об‘єкт державної політики і тим більше — як елемент політики.

У країнах Заходу усе навпаки: тут культура визначає характер і параметри політики. Тому в США, наприклад, письменники, кіношники чи музиканти не б‘ють чолом до президентів і Конгресу. Зате політики (зокрема, кандидати на президента) сплять і мріють про підтримку (endorsement) відомого кіноактора чи режисера, письменника чи співака. Те саме стосується і ЗМІ.

Занепад культури спричинює й визначає негативні тенденції, а відтак і закономірності в політиці.

Яскравим прикладом є ті ж США, де культура, як і реліґія, відділена від держави. Тут немає й ніколи не було міністерства культури, а втручання держави у діяльність ЗМІ заборонене Конституцією

На прикладі США ми можемо пересвідчитися, як спроби тиску на ЗМІ з боку політиків (найсвіжіший приклад — досвід Д. Трампа) обертається політичною поразкою.

Досвід США ж показує нам, як занепад культури створює кризові ситуації в політиці й, зрештою, спричинює незворотність неґативних процесів у політиці, причому на тривалу перспективу.

Саме у появі так званої «масової культури» у 50-х — 60-х роках треба шукати причини того, що відбувається з Демократичною та Республіканською партіями США.

Поширення «масової культури» на інші країни не могло не спровокувати руйнівні процеси в цих країнах. Прихід «масової культури» на терени СРСР наштовхнувся на «культуру», породжену згаданою вище «культурною революцією».

Прикметно, що тоталітарний монстр виявився неспроможним витримати натиск «масової культури», яка вирішальною мірою спричинилася до колапсу СРСР.

Це можна було б розглядати як позитивний результат, але біда була в тому, що ця «масова культура» замістила «радянську культуру» й, не зазнавши опору з боку українських традицій і звичаїв, осіла іржею на українському націєтворенні й державотворенні в незалежній Україні.

Радянська творча інтеліґенція, самовідтворюючись уже в незалежній Україні, за доброю радянською традицією звертає свої взори догори з надією й сподіваннями, що влада й політики подбають про культуру й займуться «реновацією» національних традицій і звичаїв, як уявляє собі й Матвійчук.

Особливо вчаровує апелювання українських діячів культури до першої особи в державі, тобто до президента.

При цьому не беруть до уваги, що ще перший президент України (Л. Кравчук), компартійний ідеолог (отже, і головний культурник) за досвідом попередньої діяльності, і не думав у своєму президентстві спиратися на українську національну культуру та ініціювати й підтримувати створення україноцентричної системи ЗМІ, а останній президент (В. Зеленський) до приходу в політику як медійник займався руйнуванням української культури й був чужим і чуждим самій ідеї україноцентричності культури в цілому й медійної системи зокрема.

Був між першим і останнім один президент (В. Ющенко), який є пристрасним колекціонером старожитностей, але до розуміння устроєвого, системотворчого значення культури так і не піднявся.

Отже, культурі в особі культурних діячів навряд чи й варто апелювати до політики в особі президента, парламенту чи уряду. Якщо культура важливіша за політику, то вона має бути самодостатньою і бути здатною справляти свій вплив на політику. Тому завдання діячів культури (і науки в тому числі) полягає в тому, щоб згуртовувати інтелектуальну еліту суспільства, налагоджувати роботу із суспільством, піднімати рівень його національної свідомості й громадянської зрілості, відновлювати національні традиції і звичаї, формувати і зміцнювати становий хребет суспільства як середовище, в якому народяться якісно нові і — що важливіше — україноцентричні політичні сили, спроможні ініціювати і втілити в життя системні зміни в Україні.

Для цього в Україні немає жодної об‘єктивної перешкоди. Зате є одна суб‘єктивна — інертність. На початку 1990-х років саме інертність («Не на часі!») завадила навіть обговоренню ідеї системних змін та перспектив розвитку незалежної України після розпаду СРСР.

«Не так швидко», — вторить націонал-демократам через тридцять років А. Матвійчук, наполягаючи, що культура важливіша від політики, і тут же апелюючи до політики. Народний артист України Матвійчук — один із небагатьох, хто озвучує цю думку. Але за ним криються сонми тих, хто занишк в очікуванні й вичікуванні, що хтось в особі українобіжних або українобайдужих політиків зробить за них те, що вони мають робити самі.

3 червня 2021 р.

TRANSFORMATIONAL MISSION OF UKRAЇNIAN COSSACKHOOD

The Cossacks topic is extremely important in discussing the idea and concept of systemic changes for Ukraїna. As has been repeatedly pointed out in previous articles, Cossacks have traditionally been the leading stratum, the very backbone of Ukraїnian society. It is precisely in a role of the backbone of society that the Ukraїnian Cossacks are called to become the main driving force of systemic changes. Without Cossacks revival as the backbone of Ukraїnian society, a sovereign, independent and successful Ukraїna will not happen.

Ukrainization, raising the level of national consciousness and civic maturity of Ukraїnian society, the revival of national traditions and customs is simply impossible without the revival of Ukraїnian Cossacks as a backbone. This is explained by the fact that the Cossack dominant determines the Ukraїnian mentality. Even Tibetan sage lamas know this.

It is the Cossacks who are bound by such a phenomenon as Kharakternytstvo (Characterization), and the latter, in turn, determines such fundamental factors for Ukraїnian culture, Ukraїnian national traditions and customs, and therefore for the organization of society, the establishment of social order, governing and nation-building and state-building processes, known as Will, Spirit, Spirituality, Knighthood, Nobility and Aristocracy.

The Ukraїnian national idea, to formation of which Taras Shevchenko came closest (“In our home, there is our truth, and strength, and will”), is also associated with Cossacks. Implementation of this idea can only ensure the revival of Cossacks as the  bearer of Ukraїnian national traditions and customs.

The sovereignty of Ukraїnian nation, its chosen social order, system of government, national security and defense depend to the greatest extent on Cossack traditions.

Ukraїnian “state-building” principles are primarily due to Cossack traditions. “Statelessness”, ie the original, unique way of organizing life and governing in Ukraїnian society, which our opponents consider a weakness, an inability to state building of Ukraїnian nation, has historically been, is, and therefore will be based only on Cossack traditions.

The Custom (capitalized) as the basic law of existence, as the constitution of Ukraїnian people, historically defined traditions, customs and rites, and the bearer of the Custom long before the emergence of historical Cossack statehood of XVI—XVIII centuries was Cossackhood. The historical Cossack statehood is very well described by Bronislav Fastivets, who wrote:

“All the most famous Ukraїnian Hetmans in written history were pupils of the Christian Church. Therefore, their views and beliefs formed by church education are feudal. This has always contradicted the age-old traditions of a free way of life and self-government of our native people. They used the electoral trust of Cossack society mainly for realization of their own ambitions. Only a part of their conscience was drawn by influences of upbringing in the traditional ethnocultural environment of their native people, and only in this part they can be authorities for Ukraїnian society national-liberation enlightenment”.

That is why B. Fastivets is right, emphasizing that “in principle we should rely only on the eternal traditionalism of the free way of life and self-government preserved in depths of National Cossack Faith and Customs, which we should extract from specific and therefore sacred traditions of our native people history”.

* * *

In another text of his, B. Fastivets writes about the emergence of Ukraїnian Cossacks as a phenomenon in the period defined by historians as the feudalism era, which almost all the peoples of Eurasia went through:

“The Ukraїnian Cossacks phenomenon is a powerful attempt to revive the very old ancient pre-slavery Rus’ after collapse of the early feudal statehood of Varangian dynasty of Kyїvan princes in the worldwide feudal system circumstances.

An amazing picture is observed in world history at the turn of the early and middle Middle Ages: All over the world, seemingly inseparably, a brutal-violent feudal socio-political system prevails, the early feudal aggressive statehood of the mercenary traditional Varangian dynasty of Kyїv princes and the traditionalistic ancient Rus’-Ukraїna makes a powerful attempt to revive in dominant dense feudalism circumstances, already forgotten in the world, traditions of its specific, nonviolent in relation to indigenous peoples, pre-slavery state order and Vedic-Orthodox Varna-Tribal society of customary self-governing communities with customary-legal political consciousness and voluntary military stratum national defense, with sovereign native people rite to create their own specific socio-political order according to their own preferences. This is the phenomenon of Rus’ Cossacks and their unique statehood, known as Zaporozke Viysko (Zaporozhian Military)”.

Of course, the historical Middle Ages Ukraїnian Cossacks did not appear out of nowhere. It revealed itself to the world as a product of Rus’-Ukraїnians as an ethnic group, their traditions and customs, social order and our nation way of governing. It is no coincidence that this happened when states began to form in the current sense of state-building and state laws. And this was a very successful attempt of Rus’-Ukraїnians to resist state-building processes that in the late XVII and XVIII centuries led to complete state control over a citizen, an individual, and then led to emergence of authoritarian-totalitarian orders in the 20th century with dictatorial regimes.

The Cossacks emergence as an attempt to preserve traditions of society self-organization, of course, worried those states that were formed outside Cossack freedomary with its purely republican forms of legal relations, governing, security and defense. So, those who controlled or tried to control Ukraїna for centuries, first of all set themselves the goal of curbing and controlling Ukraїnian Cossacks.

Poland invented a phenomenon known as “registered Cossacks”. Similar approaches to the subjugation of Cossacks were demonstrated by Crimean Khanate as once a powerful political player in Black Sea region. Muscovy tried various ways to curb Ukraїnian Cossacks, which proved unsuccessful, and then it went to destruction of Cossackhood, the destruction of Cossack “places of power.”

Conquering Rus’-Ukraine, Muscovy first sought to find a common language with Ukraїnian Cossacks, then subdue them and eventually destroy them. This was successfully done during the second half of XVII—XVIII centuries, ie less than one and a half hundred years. The end of 18th and the whole of 19th century were spent for bribing Cossack officers by giving them noble titles and ranks, and thus a high status in Russian imperial society. Most ordinary Cossacks were bought to participate in special Cossack paramilitaries, which became part of the imperial armed forces.

As a result of such destruction, Muscovy managed not only to curb Cossacks, but also to use militancy of Cossack spirit to its advantage through creation of pseudo-Cossack formations, for which numerous descendants of Ukraїnian Cossacks were bought to serve Russian tsardom. Cossack regiments and divisions became part of the imperial military machine that conquered new territories for Moscow. Now Moscow is using this pseudo-Cossacks in its war against Ukraїne, on both sides of the front.

The revival of Ukraїnian Cossacks in independent Ukraїna did not go beyond what was allowed by Russian-Soviet imperial authorities. Ethnography has become a determining factor in many Cossack societies and organizations. Ukraїnian Cossacks military potential did not go beyond the mass fashion for emergence of countless “atamans”, “colonels”, “lieutenant generals”, “hetmans” with no actual Cossack army, regiments or hundreds. Of course, such “Cossacks”, once allowed by Russian empire and then by Communist Party-Soviet ideology, which found a nourishing ground in independent but still Soviet Ukraїna, a priori can not become the backbone of Ukraїnian society and a force capable to lead systemic changes in Ukraїna.

That is why we call for creation of a qualitatively new All-Ukraїnian Cossack Movement, which will aim to revive Ukraїnian Cossacks by cleansing them of “sharovarshchina” and “generalschina”, through the revival of Spirit, Faith and Customs and the eternal traditionalism of free life and self-government. reminds B. Fastivets, calling to master the legacy of Hryhoriy Skovoroda, Ivan Kotlyarevsky, Taras Shevchenko, Ivan Nechuy-Levytsky, Ivan Franko, Yuri Fedkovych, Lesya Ukraїnka and other leaders of Ukraїnian spiritual culture, including those of our contemporaries who dig into original sources .

Today, the biggest obstacle to successful Ukraїnian nation-building and state-building is the Soviet social way of life with its authoritarian-totalitarian order and administrative-command mode of governing, imposed on Ukraїna by Muscovy.

B. Fastivets rightly emphasizes that, unlike Russian Empire and other Western countries, “Rus’-Ukraїna has never had an authentic slave-owning, feudal, capitalist and totalitarian-communist order, except under the oppression of foreign enslavement”. He also reminds us which social order best meets the interests and aspirations of Ukraїnian people: “The specific customary socio-political order of Rus’-Ukraїna is a tribal-varna republic of customary self-governing communities with a common sense of justice and viche democracy under the political and armed protection of the voluntary national military”.

Hence Mr. Fastivets leads to the idea of ​​what way of governing would best meet aspirations of freedom-loving Ukraїnian society: “The ancient Rus’ state really existed as a nonviolent against its own people, tribal-varna, Vedic-Orthodox, and in no way feudal-Christian, state of customary self-governing communities with a mainstream legal consciousness and viche democracy, politically and militarily protected by authentic knightwise volunteers. Hence, we are looking for answers to the question of what exactly should be the real hetman of Rus’-Ukraina”.

By the way, Professor Mykola Chubaty in his book “Review of Ukraїnian Law History” (Kyiv, 1994), analyzing the medieval sources and state laws of Rus’-Ukraїna, emphasizes the fundamental importance of customary law in social order of Ukraїnian people life.

Ukraїnian national revival, as it manifested itself during the 20th century, despite its mostly spontaneous nature, gives us several important phenomena:

Ukraїnian revolution of 1917–1921 had several attempts at state formation: the Ukraїnian People Republic (UNR) headed by Central Rada, Hetmanate of Pavlo Skoropadsky, Directory of Simon Petliura, and the anarchist republic of Nestor Makhno. Note that the republic of N. Makhno was formed in territories once controlled by Zaporozhian Sich, and lasted longer than any other attempt at Ukraїnian statehood. At the same time, the Republic of Makhno did not identify itself as a Cossack, but by its nature was a Cossack-like. Skoropadsky’s Hetmanate, formally declared a Cossack tradition, was in fact an attempt to establish a classical monarchy and dictatorship and essentially had nothing to do with Cossackhood.

World War II also opened a window of opportunity for manifestation of Cossack phenomenon. Of course, Cossack military formations as part of both Red Army and German Wehrmacht were traditional for Russian Empire. But traditions of the real Ukraїnian Cossacks were manifested in establishing of Polissya Sich under Taras Bulba (Borovets) leadership, who became the forerunner of Ukraїnian Insurgent Army (UPA). Poliska Sich controlled several administrative districts in Volyn for a long time. It just happened, however, that Cossack tradition was supplanted by Ukraїnocentric Organization of Ukrainian Nationalists (OUN), which was Ukraїnocentric in spirit but authoritarian-totalitarian in nature. This is not surprising: World War II was essentially a war between authoritarian-totalitarian regimes, and Ukraїnian ideology that opposed them could not be non-totalitarian. So, we can only state that the Cossack idea did not work.

The collapse of communist ideology in the late 20th century led to the loss of CPSU’s monopoly and thus to the collapse of USSR with its authoritarian-totalitarian Communist-Soviet regime. The adoption of the Declaration of State Sovereignty, and then proclamation of the Act of State Independence of Ukraїna created conditions for emergence of numerous Cossack societies and organizations, which produced many hetmans, lieutenant generals, colonels, atamans and other Cossack ranks, in their mass, by large count, have nothing to do with organizational traditions of real Ukraїnian Cossacks. At the same time, Cossackhood became more active as a entertainment business, which to some extent performs an educational function, reproduces ritual acts, but practically does not perform either nation-building or state-building mission, because Cossacks do not realize themselves as the backbone of modern Ukraїnian society.

Obviously, this situation can be corrected through a kind of census of descendants of Cossack families, through zeroing (re-establishment, re-registration, reformatting) of existing Cossack societies and organizations listed above and formation of a qualitatively new All-Ukrainian Cossack Movement. Let descendants of Ukraїnian Cossack officers and ordinary families come to this social movement first, who will show their interest in restoration and development of Cossack stratum in Ukraїnian society. When the initiative core of this Movement is formed, it will obviously make sense to create a kind of admission and revision commission, which will consider  possibility of admitting to the Movement those current Cossack societies and organizations that will be cleansed of “sharovarshchina” and “generalschina” and ready to implement mission and tasks of Ukraїnian Cossackhood as the backbone of Ukraїnian society.

Possibly, it would be then that the idea of a regimentalless and hundredsless Cossack Colonel B. Fastivets, declared by him, realized:

“By this phenomenon, Rus’-Ukraїna people are effectively protesting and warning against global ideological fornication in the form of new authoritarian world religions and humanitarian socio-political perversion of human communities in favor of brutal political violence, while offering the world community of national fatherlands to create and proclaim their own ways continuing crisis-free development. This is one of the powerful real manifestations of the World Historical Mission of Rus’-Ukraїna people, and their national character. Should we look closely and listen to voice of national traditionalism of indigenous people of Rus’-Ukraїna with their eternal traditions of Vedic views, Faith-Customary and free way of life, artel management, production and non-chrematist economy and self-governing under political and armed protection of voluntary national military?”

This is the direction in which Ukraїnian intellectuals scholarly thought should develop, which so far is limited to collecting Cossack artifacts and stating historical facts, events and phenomena without updating historical experience and correcting the concepts of building a successful Ukraїna, and also the realm of Ukraїnian science, which will provide historical-theoretical, methodological and organizational-managerial Ukraїnian society preparation for systemic changes, for implementation of these changes through creation of a powerful social All-Ukrainian Cossack Movement. This Movement, together with the Movement for Ukrainization of Ukraine, the Ukraїnians Worldwide Movement and other qualitatively new public associations, will unite in the All-Ukrainian Front for Systemic Changes in the bowels of which will be born qualitatively new Ukraїocentric ideological political parties, capable of leading implementation of the idea of systemic changes through the preparation of the All-Ukrainian Constituent Assembly, the development of a new social order concept, a new Constitution of Ukraїna and a new way of governing.

July 31 — October 13, 2020

SOVEREIGN & INDEPENDENT UKRAЇNA: EXPERIENCE & PERSPECTIVES

To the thirtieth anniversary of the Declaration on the State Sovereignty and the Act of Independence of Ukraїna adoptions

It has been thirty years since Verkhovna Rada of Ukraїnian Soviet Socialist Republic adopted the Declaration on the State Sovereignty of Ukraїna on July 16, 1990. It was an event that marked a turning point in Ukraїna’s history and is perhaps more significant than Ukraїna’s declaration of independence on August 24, 1991.

The Act of Independence of Ukraїna is a short document in which Verkhovna Rada of Ukraїnian SSR “solemnly proclaims the creation of an independent Ukraїnian state — UKRAЇNA” in view of the “mortal danger looming over Ukraїna in connection with the coup d’etat in the USSR on August 19, 1991”, “continuing the millennial tradition of state-building in Ukraїna”, “based on the right to self-determination provided by the UN Charter and other international legal documents” and “implementing Declaration on the State Sovereignty of Ukraїna”. In the same Act, the Verkhovna Rada declared the territory of Ukraine “indivisible and inviolable”, declaring that “from now on, only the Constitution and laws of Ukraїna are valid on the territory of Ukraine”. By a separate resolution, Verkhovna Rada subordinated all military formations stationed on the territory of Ukraїna to Verkhovna Rada of Ukraїna, formed the Ministry of Defense of Ukraїna and instructed the Government of Ukraїna to “start creating the Armed Forces of Ukraїna, the Republican Guard and Verkhovna Rada Security Service unit, the Cabinet of Ministers and the National Bank of Ukraїna”.

Thus, the Declaration of State Sovereignty of Ukraїna, adopted by Verkhovna Rada of Ukraїnian SSR on July 16, 1990, remained the basic legal document of Ukraїna’s independence. In this document, Verkhovna Rada of Ukrainian SSR defined itself as a subject of the “people of Ukraine” and itself as an expression of its will to the “people of Ukraine” with the desire to create a democratic society based on the needs of comprehensive human rights and freedoms, respecting the national rights of all peoples, caring for the full political, economic, social and spiritual development of the people of Ukraїna, recognizing the need to build the rule of law, aiming to establish the sovereignty and self-government of the people of Ukraїna. So, the “state sovereignty of Ukraїna as the supremacy, independence, completeness and indivisibility of the power of the Republic within its territory and independence and equality in foreign relations” was proclaimed.

The first slogan of the Declaration was “Self-determination of the Ukraїnian nation”, which was detailed as follows: “The Ukraїnian SSR as a sovereign nation-state is developing within existing borders on the basis of the Ukrainian nation’s exercise of its inalienable right to self-determination”. The Ukraїnian SSR protects and safeguards the national statehood of Ukraїnian people. Any violent actions against the national statehood of Ukraine by political parties, public organizations, other groups or individuals are prosecuted by law”.

The legislator defined “Democracy” as the second slogan, declaring that “citizens of the Republic of all nationalities constitute the people of Ukraїna. The people of Ukraine are the only source of state power in the Republic. The sovereignty of the people of Ukraїna is exercised on the basis of the Constitution of the Republic both directly and through people’s deputies elected to the Supreme and local Soviets of Ukraїnian SSR. Only Verkhovna Rada of the Ukraїnian SSR may act on behalf of the entire people. No political party, public organization, other group or individual may act on behalf of the entire people of Ukraїna”.

The third slogan defines the concept of “State power”, the detailing of which emphasized that “state power in the Republic is exercised on the principle of its division into legislative, executive and judicial. The highest supervision over the exact and uniform implementation of laws is exercised by the Prosecutor General of Ukraїnian SSR, who is appointed by Verkhovna Rada of Ukrainian SSR, is accountable to it and is accountable only to it”.

The fourth slogan defines “Citizenship of Ukraїnian SSR”, which was interpreted as follows: “Ukraїnian SSR has its own citizenship and guarantees every citizen the right to retain citizenship of the USSR.” All citizens of Ukraїnian SSR are guaranteed the rights and freedoms provided for by the Constitution of Ukraїnian SSR and the norms of international law recognized by Ukraїnian SSR. Ukraїnian SSR ensures equality before the law of all citizens of the Republic, regardless of origin, social and property status, race and nationality, sex, education, language, political views, religious beliefs, occupation and nature of occupation, place of residence and other circumstances. Ukraїnian SSR regulates immigration processes. Ukraїnian SSR is concerned and takes measures to protect and defend the interests of the citizens of Ukraїnian SSR who are outside the Republic“.

The fifth slogan warns of “Territorial Supremacy”, which UkrSSR “exercises supremacy throughout its territory.” “The territory of Ukraїnian SSR within the existing borders is inviolable and cannot be changed and used without its consent. The Ukraїnian SSR independently determines the administrative-territorial structure of the Republic and the procedure for forming national-administrative units”.

The sixth slogan is “Economic independence”. Ukraїne’s economic independence was justified by the intention to independently determine its economic status and enshrine it in law. It is emphasized that “the people of Ukraїna have the exclusive right to own, use and dispose of the national wealth of Ukraїna. Land, its subsoil, airspace, water and other natural resources located within the territory of  Ukraїnian SSR, natural resources of its continental shelf and exclusive (marine) economic zone, all economic and scientific and technical potential created on the territory of Ukraїna are property of its people, the material basis of the sovereignty of the Republic and are used to meet the material and spiritual needs of its citizens. Ukraїnian SSR has the right to its share in the all-Union wealth, in particular in the all-Union diamond and currency funds and gold reserves, which was created thanks to the efforts of the people of the Republic”.

As Ukraїna’s state sovereignty was considered in the framework of a potential “new union treaty”, the idea of ​​which was promoted by Mikhail Gorbachev, Verkhovna Rada of UkrSSR warned that “issues concerning the all-Union property (common property of all republics) shell be resolved on the basis of agreements between republics, the principles as with regard to this property”. “Enterprises, institutions, organizations and facilities of other states and their citizens and of international organizations may locate on the territory of Ukraїninan SSR and use the natural resources of Ukraїna in accordance with the laws of Ukraїnian SSR”. The Declaration also warned that “Ukraїnian SSR independently establishes banking (including a bank for external economic activity), pricing, financial, customs, tax system”, prepares a state budget, and. if necessary, introduces its own currency. The National Bank of Ukraїna, which is accountable to Verkhovna Rada of Ukraїnian SSR, is the highest credit institution of Ukraїnian SSR”. It is also stipulated that “enterprises, institutions, organizations and production units located on the territory of Ukraїnian SSR pay fee for use of the land, other natural and labor resources, and remit deductions from their currency receipts, as well as pay taxes to local budgets”, and UkrSSR “provides protection of all forms of ownership”.

The seventh slogan — “Environmental Safety” — was apparently due to the consequences of the Chernobyl accident, which, in fact, began the process of disintegration of USSR. The Declaration reserves UkrSSR right to independently determine “the order of organizing the protection of the environment on the territory of the Republic and procedures for the use of natural resources”, to have “its own national committee on protection of the population from radiation”, to ban construction and to holt operation of any enterprises, institutions, organizations and other entities that constitute a threat to environmental safety”, to care of “environmental safety of its citizens, the genetic stock of its people and their young generation”, as well as to have ‘the right to compensation for damages to the environment of Ukraїna brought about by the acts of the Union agencies”; the latter thesis in fact protected Moscow from material responsibility for crimes already committed against Ukraїna.

The eighth slogan — “Cultural Development” — reserved for Ukraїna the right to independently decide issues on “science, education, cultural and spiritual development of Ukraїnian nation”, guaranteed “all nationalities living on the territory of the Republic, the right to their free national and cultural development”, ensuring the national and cultural “rebirth of Ukraїnian nation, its historical consciousness and traditions, its national and ethnographic characteristics, and functioning of Ukraїnian language in all spheres of social activity”, “care for the national cultural, spiritual and linguistic needs of Ukraїnians living outside the Republic”. National, cultural and historical treasures ​​on the territory of Ukraїnian SSR were declared “the sole property of the people of the Republic”. The right of Ukraїnian SSR “to have those of its national, cultural and historical treasures that are found outside the boarders of Ukraїnian SSR, returned to the ownership of the people of Ukraїna” was declared.

The ninth slogan — “External and Internal Security” — declared the right of Ukraїnian SSR to its own Armed Forces, internal troops and organs of state security, which  are subordinate to Verkhovna Rada of Ukraїnian SSR, and also to determine the order of military service. It was separately emphasized that “citizens of Ukraїnian SSR perform their active military service, as a rule, on the territory of the Republic and may not be used for military purposes beyond its boarders without Verkhovna Rada of Ukraїnian SSR concent”. Here it was solemnly announced the intention of UkrSSR  to become “in the future, a permanently neutral state that does not participate in military blocs and adheres to three nuclear-free principles: not to accept, not to produce and not to  acquire nuclear weapons”.

The tenth and last slogan is “International Relations”. Ukraїnian SSR proclaimed itself “as a principal of international law” and its intention to carry out “direct relations with other states”, to enter into agreements with them, to exchange “diplomatic, consular, and trade missions”, to participate “in the activities of international organizations to the full extent necessary in order to secure effectively the Republic’s national interests in political, economic, environmental, informational, scientific, technical, cultural and sports spheres”, to act as an “equal participant in international affairs”, to actively promote “strengthening of world peace and international security”, and to participate directly in the all-European process and European structures”. The Ukraїnian SSR declared its recognition of the superiority of “universal human values ​​over class values and the primacy of universally accepted standards of international law over standards of internal state law”.

As Verkhovna Rada adopted the Declaration in the context of the “new Union treaty”, the document specifically states that “the relations of the Ukraїnian SSR with other Soviet republics are based on agreements concluded on the principles of equality, mutual respect and non-interference in internal affairs” and that “the Declaration is the basis for the new Constitution, laws of Ukraїna and determines the position of the Republic in concluding international agreements. The principles of the Declaration of Sovereignty of Ukraїne are used to conclude a union treaty”.

Researchers of the Declaration of State Sovereignty of Ukraїna point out that Verkhovna Rada adopted the document during the actual “collapse of USSR”, when “interethnic tensions in Asian and Caucasian republics sometimes erupted into bloody inter-ethnic clashes”, when Lithuania declared its independence from USSR, and Latvia and Estonia “were actively preparing for the restoration of independence”. And “on the streets of Ukrainian cities, Ukrainian Interparty Assembly has already registered citizens of Ukrainian People’s Republic”. The adoption of the Declaration, in fact, was a reaction to the results of the All-Union referendum “on the preservation of USSR” (March 17, 1991). During this referendum, at the insistence of People’s Movement of Ukraїne for Perestroika, a “consultative poll” was conducted with the question: “Do you agree that Ukraїne should be part of Union of Sovereign Republics on the basis of the Declaration of Sovereignty of Ukraїna?”. More than 80% of respondents answered yes to the question. Researchers also underline that “the content of the question not only did not coincide with the issue of the union referendum, but even denied it”. In addition, “from the text of the Ukraїnian the word ‘socialism’, which is critical for CPSU, ‘fell out’”. In addition, the question sounded like a completely different name for the union state: not the Union of Soviet Socialist Republics, but the Union of Sovereign Republics. Finally, the Declaration defined the superiority of the Constitution and legislation of Ukraine over the legislation of the new union state.

According to researchers, Verkhovna Rada actually adopted the Declaration on State Sovereignty of UkrSSR in pursuance of the resolution “On State Sovereignty of Ukraine” decided “under public pressure” by the XXVIII Communist Party of Ukraїna Congress, and therefore the Declaration text should be considered a compromise. At the same time, the Declaration final text includes changes and additions made by People’s Movement of Ukraїna peoples deputies, thanks to whom Ukraїnian Declaration “is far ahead of Russia’s declarations and adopted at the CPU Congress”. It is believed that “this was actually a program to build an independent state”. The declaration really “gave impetus and direction to the process of forming an independent state”. After all, “almost all the provisions of the Declaration contradicted the then UkrSSR Constitution”, and its principles were to be “used to conclude a new union treaty.”

Analysts emphasize that the Declaration “was perceived ambiguously” in Ukrainian society. As an example, there is the position of already mentioned Ukrainian Inter-Party Assembly, which “already registered citizens of Ukrainian People’s Republic” and which “perceived it as a CPU propaganda act”. Indeed, in the first article of the Declaration, “UkrSSR is presented as a ‘sovereign national state’, although under the constitution in force at the time it was a union republic with limited sovereignty”, had no armed forces of its own, no diplomatic relations with countries outside the Soviet bloc, had the right to determine the social order”, and according to the official ideology, it was an international entity. It lacked its citizens and sovereign power to constitute UkrSSR as a state”.

If, the researchers write, “Central Rada’s Fourth Universal proclaimed Ukraїnian People’s Republic a Ukraїnian people state, then in the Declaration the Ukraїnian people occupy a marginal position. It is mentioned separately from ‘all nationalities living in the territory of the Republic’. If the Declaration guarantees free national and cultural development to ‘all nationalities’, then Ukraїnians of Ukraїnian SSR only ‘ensure national and cultural revival’. But there are no guarantees of free development”. And further: “The Declaration proclaimed the people of Ukraїna as the only source of power in Ukraїnian SSR. And the people of Ukraїna are defined as citizens of the Republic of all nationalities. At the time of the Declaration adoption, UkrSSR Constitution was in force. Thus, UkrSSR did not have its own citizenship. Its territory was completely inhabited by citizens of USSR, so the people of Ukraine did not exist. The source of power at the time of the Declaration adoption was the CPU, and not as an independent party, but as a regional unit of the CPSU. However, the adopted document did not receive the status of a constitutional act. Ukraїnian SSR remained part of USSR, so international organizations and countries did not recognize its state independence. The reason for this was the lack of authority in Verkhovna Rada of Ukraїnian SSR to decide on the withdrawal of the Republic from the Soviet Union, ie to declare Ukraїnian SSR independence. In accordance with  Constitutionі of USSR and Ukraїnian SSR requirements, only Ukraїnian SSR people, as the owner of all power in the Republic, had the right to make such a decision in a referendum. The current norms of international law also obliged Verkhovna Rada of Ukraїnian SSR to hold a republican referendum”.

Nevertheless, a year later, the Declaration of State Sovereignty of Ukraїna became the cornerstone of Ukraїna Act of Independence, which was supported by an all-Ukraїnian referendum on December 1, 1991, and was defined as “the legal basis for the Constitution, laws of Ukraїna, determination of the Republic’s position in concluding international agreements”.

Declaration of State Sovereignty critics, if you paid attention, note that Ukraїna, as a USSR subject, “had no right to determine the social order on its own”. This is indeed the case. Neither in the Declaration text, nor later in the Act of Independence text, there is not even a mention of the right to determine social order. This is not accidental, and not at all because Communists, who constituted the constitutional majority in Verkhovna Rada, were interested in preserving the Soviet social order, and who were ready to build in terms of this social order a proclaimed sovereign, independent Ukraїna.

The fact is that Narodna Rada (People’s Council), a faction of People’s Movement of Ukraїna for Perestroika, which had almost 28% of the votes in Verkhovna Rada (125: 450), also did not intend to carry out systemic changes in Ukraїna. Narodna Rada as a faction along with the socio-political forces it represented, unfortunately, did not have its own concept of systemic change and strategy for development of a sovereign and independent Ukraїna. Everything they had in their reserve was somehow implemented in the Declaration of State Sovereignty, and then in the Act of Independence of Ukraїna.

Meanwhile, the Declaration of State Sovereignty opened up opportunities to reflect on the idea of ​​systemic change, to work out the concept of replacing the Soviet authoritarian-totalitarian social order and development long-term strategy of Ukraїna. There were initiators of such changes at that time. Some of them were members of People’s Movement, some were members of the CPSU ‘Democratic Platform’, and some were Ukraїnocentric, but completely independent of any political forces. It was a small group of enthusiasts, and I was among them, who gathered to discuss the idea of ​​systemic change in the Scholars House, in the Writers House or at Taras Shevchenko Kyїv State University. This group had something already done. Of course, we could not count on support of CPSU ‘Democratic Platform’, whose members, with the exception of its representatives in our group, flatly rejected our proposals. It is noteworthy that our proposals on preparation of systemic changes were not accepted by People’s Movement leadership as well. I personally discussed this idea with a number of Narodna Rada (People’s Council) leaders, who openly stated that “it’s not a time” to bring up this issue.

Thus, even People’s Movement of Ukraїna suited the Soviet social order, and in conditions of this social order and its way of governing the Movement was ready to build Ukraїna as a nation and state, in which, as Ivan Drach, the head of the People’s Movement leadership, stated, Russians would live better than in Russia and Jews would live better than in Israel. Talks on systemic change have thus been exhausted. The initiative group disintegrated, and after the declaration of independence, Ukraїna remained Soviet by nature. Purely formal changes were made in the way of governing: the institution of presidency was created, which in fact retained the structure, functions and powers of Communist Party of Ukraїna Central Committee with its entire vertical of power. For many decades of independent Ukraїna development, a time bomb has been laid, which in fact makes it impossible for nation and state processes to succeed.

Фото Артема Слипачука 26.02.14

No president, from Leonid Kravchuk to Volodymyr Zelenskyy in office, has had his own concept of systemic change or any strategy for Ukraїna’s development. Authoritarianism and administrative-command governing have defined the nature of government in Ukraїna, causing all too frequent cases of manual control. Similarly, none of numerous political parties entered Verkhovna Rada and Cabinet of Ministers of Ukraїna without their own concept of systemic change and at least some strategy for Ukraїna’s development.

During years of independence, a huge number of public organizations and “think tanks” appeared in Ukraїna, but none of these organizations and none of these “think tanks” offered Ukraїnian society an idea of ​​systemic change throughg replacing the authoritarian-totalitarian Soviet social order and administrative-command way of governing by a qualitatively new social order and way of governing based on Ukraїnian national traditions and customs. Numerous academic institutions and universities in Ukraїna also did not show any kind of initiative.

This prompted me, as an initiative of systemic change since Ukrainian independence paticipent, to take on a difficult burden of developing the concept of systemic change and promoting it in Ukraїnian society, enlisting the support of a small group of like-minded people in Ukraїna and Ukraїnian diaspora. The result of my thirty years of reflection, based on the work of my like-minded people, has resulted in numerous articles and notes, published mainly in Internet resources and now come to people in the form of collections of articles. These articles and notes have so far only outlined  proposed directions and a set of measures to promote the idea of ​​systemic change in Ukraїnian society, scientific analysis of the idea itself and development of concepts and projects of systemic change.

The first direction, I define, is popularization of the very need for systemic changes in Ukraїnian society. At this stage, it is very important to look at what kind of social order and what kind way of government Ukraїnians inherited from the USSR and why they do not work in independent Ukraїna. Why do Ukraїnians step on the same rake in state building over and over again? What causes the mental division in Ukraїnian society, how to overcome it and how solve nation building issues? How to heal Ukraїnian society and make it strong? What components of formation and consolidation of new quality Ukraїnian society can and should be explored? Why is it necessary to develop a national idea, national ideology and form political parties of a new type? The intellectual elite and its role in creating a new political and cultural elite… This is just a fraction of what needs to be understood and rethought.

The second direction of our attention should be focused on problems and prospects of education and enlightenment. Why should education and enlightenment play a crucial role? We must return and reinforce national history through developing of thorough research and convincing debunking of Russian imperial historiography. It is necessary to popularize new historical, ethnographic and other knowledge. Ukraїnian studies should become the basis of national-patriotic parenting. Ukraїnian studies as a discipline aught to perform functions similar to those in the USSR performed the foundations of Marxism-Leninism or whatever is left of them. A wide network of Ukraїnian studies schools is needed. Ukraїnian studies should become a foundations in preschool education and general education systems. In this regard, mass training and retraining of Ukraїnian studies teachers is gaining special importance. Ukraїnian studies should become a mandatory component of the higher education system. Particular attention should be paid to postgraduate Ukraїnian studies and training of highly qualified personnel. Finally, Ukraїnian studies should take its rightful place in adult life-long education. “Prosvita” (Enlightenment) and “Znannia” (Knowledge) societies supposed to be leaders in this field, but they are not. That’s why creation of new structures for adult life-long education remains relevant — for example, a network Ukraїnian studies universities…

The third direction is the information space and mass media. Why is information space and media system important are so important for systemic qualitative changes in Ukraїnian society? The urgent task is to cleanse the Ukraїnian information space of Soviet traditions and monopolical domination of Russian and pro-Russian propaganda and, at the same time, to reliably secure and protect Ukraїna’s information sovereignty. Information sovereignty of Ukraїna and reliable protection of its information space are the key to success of both — the Ukrainization process and inevitability of systemic change. Therefore, Ukraїne need to restructure its national information space, do everything possible to reorient and redirect the current media system activities, without restricting freedom of speech. Special attention should be paid to creation and developing of counter-propaganda and special propaganda system, which was never launched since the beginning of Russia’s aggression against Ukraїna. In this regard, Ukraїnian studies education and retraining of new quality journalists is of special importance. Ukraїnian journalisticology, journalism education and improvement of journalists and media managers professional skills face new challenges. Finally, the idea of creating a well-structured public or private Ukraїnocentric media system capable of reclaiming Ukraїna’s information space and ensuring its protection and information sovereignty of Ukraїna remains urgent.

The fourth direction is strengthening of Ukraїnian national spirituality. The situation in Ukraїna’s spiritual and religious sphere remains complicated and problematic. The establishment of the Orthodox Church of Ukraїna has not yet solved the problem of division in Orthodox rite churches. Moscow Patriarchate UOC has not been liquidated and its legal status in Ukraїna has not changed. The revolt of Kyїv Patriarchate UOC the elderly patriarch Filaret was provoked not without Moscow participation. The issue of spiritual unity of Ukraїna and Ukraїnian diaspora is becoming extremely important, first of all, because in accordance to the Tomos granted to OCU, this new church is limited in its pastoral mission only to Ukraїna’s own territory. No one has seriously dealt with such a segment of Ukraїna’s spiritual space as ‘native religion’. The latter is manifested in Ukraїna by different currents, and not all of these currents are Ukrainocentric. Many ‘native religion’ centers are founded by Russian centers or are under Russian imperial influence. The emergence of a new “spiritual movement” called “AllatRa” is alarming. It reminds us of the “White Brotherhood” as an old project by special services. Of particular importance is interfaith cooperation of Ukraїnocentric religious organizations, spiritual education and outreach outside of churches and religious associations, self-learning as a path to God and spiritual growth. Finally, the idea of ​​creating a qualitatively new religion of the future based on the synthesis of religion, philosophy and culture is actualized.

The fifth direction is organizational issues of preparation for systemic changes. The state of numerous Ukraїnian political parties and movements, public associations is of serious concern because of their Ukrainianness and indifference, their inability and unwillingness to raise the level of national consciousness and civic maturity of Ukraїnian society and bring it together and unite it to solve pressing problems and prepare for systemic changes. There is an urgent need to create qualitatively new Ukrainocentric ideological parties and movements and Ukrainocentric public associations of professional interest. Scholars draw attention to the need of raising political culture on Ukraїnian studies basis. A vision of Ukraїnian national idea, a clear justification of ideology, a strategic vision of Ukraїna’s development for decades to come, methodology, etc. have to become mandatory elements of political parties, movements and public associations programs. Working with local communities, grass root movements, able to quickly organize society and in the shortest possible time to nominate leaders and candidates for government remain a dream. Ukraїnian diaspora organizations and uniting the efforts of Ukraїnians worldwide as a driving force of systemic changes in Ukraїna remain untapped in nation and state building processes in Ukraїna or not even considered.

The sixth direction is an evolutionary change of the social order and the system of governing. One of the most pressing is the problem of transforming or eliminating old political parties and movements that are unable to prepare society for revolutionary change or evolutionary transformation. Some resort to violence, imposing private interests on society and realizing their leaders political ambitions. Others are pushing for reforms to redefine the existing social order, or resort to populism for seizing and retaining power purpose. Either of them bring Ukraїnian society to some degree of degradation. Meanwhile, Ukraїnian society needs transform and release of its energy for progressive self-development through the rise of national consciousness and civic maturity and responsibility, as well as the spiritual and cultural growth of each person, each individual member of Ukraїnian society. Transformation of Ukraїnian society is a fact and a factor of evolutionary systemic changes. In this regard, Ukraїnian national elites role becomes especially important. Elites’ task is (1) to lead Ukraїnian society through education and enlightenment with the help of parties and movements to self-transformation and (2) instill in the society ability to self-organize. In each subsequent election, a nationally conscious and civilly responsible society will bring new, nationally conscious and civically responsible people into power and ultimately create the conditions for a change in social order and thus the way of governing by bringing to power a president, parliament and government capable to initiate and to start systemic changes mechanism.

The seventh direction is the establishment of a new social order and system of governing. The All-Ukrainian Constituent Assembly with the participation of the Ukrainian diaspora is the only possible form of evolutionary systemic change in the social order and system of governing in Ukraїna. To do this, it is important to ignite and organize active research, educational, enlightenment, informational, organizational and managerial work.

Stages of implementation of systemic changes. Preparation and implementation of systemic changes require significant effort and, of course, the gradual implementation. Below I present the optimal timeframe we have calculated for each stage, meaning that all recommendations are implemented, the maximum possible human resources are used and there is no fierce resistance from those forces that are not interested in any systemic change. In case of resistance from the state, anti-Ukraїnian political forces and strong external influences, the estimated implementation time will have to be doubled.

The first stage of systemic changes, of course, should be the Ukraїnization of Ukraїna, which will include de-Russification, de-Sovietization, decommunization, decolonization, and other measures insisted on by those who are prejudiced against Ukraїnization as such. The purpose of Ukraїnization is to raise the national consciousness and civic maturity of Ukraїnian society; the above components with the prefix “de-” alone cannot achieve this goal, and the experience of decommunization in recent years confirms this. The All-Ukraїian Movement for Ukraїnization, the All-Ukraїnian Cossack Movement, and the Ukraїnians Worldwide Movement, which will be able to create an alternative network of Ukraїnian studies research, education, and support for Ukraїnocentric media system formation, should become the means of the idea of ​​Ukraїnization implementation. Under ideal conditions, the goal can be achieved in 2–5 years. The first year or two will go to the formation of these movements, and the following years — to the work of these movements with society and achieve the desired result.

The second stage would be preparation for replacement of the social order and the system of governing. The purpose of this is to prepare, organize and hold the All-Ukraїnian Constituent Assembly. The means of implementation should be All-Ukraїnian Movement for Ukraїnization, All-Ukraїnian Cossack Movement, Ukraїnians Worldwide Movement and other movements consolidated into the All-Ukraїnian Front for Systemic Changes. In the depths of this Front, as a socio-political organization, three Ukraїnщcentric ideological political parties shell be born and formed: a right-wing conservative (traditionalist), a centrist, and a socially oriented parties. These parties will develop appropriate concepts of systemic changes in Ukraїna and will offer their long-term strategic development programs for Ukraїna. These parties’ leaders will become major candidates for Ukraїne’s presidency, and the victory of any of them will make it possible to initiate systemic changes at national government level. As a result, Organizing Committees and Commissions can be established to develop a few drafts of Constituent Assembly Declaration the social order replacement, of new Ukraїna’s Constitution and Ukraїna’s long-term Development Strategy. It takes about 5–7 years to complete the second stage tasks, five of which we reserve for the preparation and formation of parties for one of their leaders guaranteed victory in presidential elections, and the rest of the time to start preparing systemic changes procedure.

The third and last stage is All-Ukrainian Constituent Assembly (All-Ukrainian Constituent Congress or Convention) gathering. Its goal is the complete and final elimination of remnants of the authoritarian-totalitarian Soviet social order and its administrative-command mode of governing, proclamation of qualitatively new social order and system of governing establishment based on Ukraїnian national traditions and customs, adoption of a new Constitution of Ukraїna, decision to hold presidential (hetmanial) and supreme legislative body elections, forming Central Election Commission, Provisional Government headed by the President-in-Office (or by an appointed Hetman), who replaces the current system of governing, ensures the functioning of state bodies for a transitional period and transforms the system of governing in accordance with Constituent Assembly decision by launching a new system of governing and establishing of a new social order. This stage can take 7–10 years.

According to our estimates, in general, systemic changes in Ukraїna can take 15–20 years. If these changes are addressed immediately, then by 2035–2040 Ukraїna will make irreversible systemic changes and embark on the path of its successful development. Procrastination with systemic changes will only alienate this perspectives. If Ukraїna does not start these changes by 2030, the stagnation will deepen, and then Ukraїna will face ruin, as a result of which Ukraїnians will disappear as a nation, dissolving among other nations, and Ukraїna’s territory can be devastated by those who turn (and already are turning) it into a desert. I would like to be wrong and to see Ukraїna by 2050 one of the most prosperous and powerful countries in the world.

So, it is up to all of us — Ukraїnian society in Ukraїna and Ukrainians worldwide — to be or not to be an Independent Ukraine.

July 3-4, 2020, April 21, 2021

ДЕМОН УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОЛОГІЧНОЇ НАУКИ

Спогади мого київського колеґи й соцмережевого френда Михайла Наєнка про члена-кореспондента АН УРСР Миколу Сиваченка спонукали мене згадати деякі епізоди з часу моєї роботи в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етноґрафії імені М. Рильського АН УРСР.

Як по-різному сприяйються люди в історичній перспективі, з одного боку, і в контексті особистого враження кожного з нас — зокрема. Мені трапилося працювати в ІМФЕ за директорства М. Сиваченка, і я не виніс звідтам нічого приємного про нього і як директора, і як особистість.

Складалося таке враження, що Сиваченка як директора ненавиділи й зневажали всі співробітники, починаючи від членкора К. Гуслистого й закінчуючи лабарантами.

Це був час, коли секретарем ЦК з ідеології став В. Маланчук, з яким, подейкували в інституті, у Сиваченка були приятельські взаємини. Дружина Маланчука, Вікторія Антонівна (дочка номенклатурного письменника), прийшла в інститут на посаду старшого наукового співробітника. З нею носилися, як з писаною торбою. Вона практично не вилазила з кабінету Сиваченка. Без неї його рідко можна було побачити в коридорі…

В ІМФЕ було чимало інтриг, але однією з найбільших, мабуть, було протистояння між О. Деєм та Ю. Турченком (пізніше він став представником України в ЮНЕСКО і став «нєвозвращєнцем»). Мені потрафило опинитися між цими «двома вогнями», коли з-під начала Дея (він був моїм босом) з намови Дмитра Степовика я намірився податися в аспіранти до Турченка. Дей тоді мені в очі сказав: «Я зроблю все, щоб ти в аспірантуру не потрапив». І він справді зробив: як член приймальної комісії викрав із справи мою характеристику (підписану ним же, партійним секретарем та Сиваченком як директором).

Кумедність цієї історії в тому, що я вступав до аспірантури з одного кінця коридору (південного) в інший (північний), а якраз посередині між цими точками знаходилася приймальна комісіа та дирекція ІМФЕ, де в іншій шухляді лежала копія тієї самої зниклої характеристики. Лементу з тією пропажею було на цілий Київ… В аспірантуру я, звичайно, не потрапив саме через відсутність у справі характеристики.

«В Іваненка дуже зовнішнє спостереження…. Саме за Маланчука Сиваченко одержав інфаркт, був звільнений з роботи за те, що в працях ІМФЕ цитувалися Грушевський, Костомаров та ін. (бурж. націоналісти). Після інфаркту він був прийнятий в Інститут літератури (слава Богу!) і те, що він зробив для вивчення класики (монографії про Мирного, про текстологію інших класиків) залишило його назавжди в літературознавстві. Отже, не питай – де Сиваченко чи Дей? Вони – тут! У своїх роботах, які не втратили цінності донині…. А дехто – за океаном…» — написав мені у відповідь професор Наєнко.

На жаль, інфаркти часто дістають «завдяки» близьким людям. Ну, а що стосується Грушевського й Костомарова, то на той час посилатися на них не було заборонено. В. Чорновіл працював над дисертацією про більше контрольованого Б. Грінченка, а А. Погрібний захистив про Грінченка дисертацію. Р. Іванова-Іванченко писала про Драгоманова.

Сам я писав тоді про ще більше заборонених — К. Квітку (мої статті друкувалися в журналах, газетах і книжках), О. Кошиця й Д. Ревуцького (статті мої також надрукували, але не в Україні, а в Польщі), Олену Пчілку (статтю кілька разів цензура знімала з академічних видань і дозволила надрукувати аж через 13 років)… Так що Микола Єфремович не таким уже й сміливцем був на цьому тлі.

Ще один цікавий епізод. Під час моєї роботи в ІМФЕ було добре вичищено інститутську бібліотеку. Видання ВУАН 1920-х років спалювали у задньому дворі академії так, як це робили нацисти у Німеччині. Я на власні очі бачив із вікна четвертого поверху, як Дей із Сиваченком стояли біля багаття, розмовляючи, і Дей час від часу ціпком ворушив книжки, щоб вони згоряли на попіл.

Перед тим, як потрапити в багаття, приречені на знищення книжки кілька днів лежали в коридорі, накриті лантухом. Я встиг звідти дещо поцупити (тритомник В. Кравченка, книжки Д. Ревуцького, вісники Етнографічної комісії ВУАН та ін.).

Зовсім невмпадково спливло на поверхню пам‘яті ім‘я доктора філологічних наук, професора Олексія Дея, якого мій колеґа у відповідь на мій коментар похвалив за «роботи, які не втратили цінності дотепер».

Заглянув у Вікіпедію, щоб уточнити деякі деталі, а заодно й позичити фото, і в вічі впало: десять днів тому героєві моєї історії виповнилося сто років. Той факт, що ніхто не нагадав про сторічний ювілей відомого філолога, говорить уже сам за себе.

Використовую цей привід, щоб перепостити тут мою статтю «До історії Словника українських псевдонімів» (див. нижче). Про О. Дея я також пишу в іншій моїй публікації: «Майстерність і новаторство Лесі Українки як літературного критика і публіциста».

ДО ІСТОРІЇ СЛОВНИКА УКРАЇНСЬКИХ ПСЕВДОНІМІВ

Сиджу оце за своїм письмовим столом. Погляд зачепився за книжку “Словник українських псевдонімів та криптонімів” (К., 1969). Автором-укладачем цього фоліанта значиться О. І. Дей…

Я дуже добре знав цю людину: особисто для мене він зробив чимало доброго, але не менше і злого. Хоч непересічний мав талант, але злий Демон превалював. Що, зрештою, відповідало значенню його прізвища: почесний титул провідників яничарів. Як його підлеглі, ми з Василем Скуратівським називали його провідником яничарів.

Очевидно, з часом я напишу про нього більше, але сьогодні – про згаданий словник, в історії якого не обійшлося без… яничарства.

У передмові укладача говориться про те, буцімто він “ще в 1947 р. почав призбирувати картотеку псевдонімів та криптонімів діячів української культури”.

Насправді все було не зовсім так, якщо не сказати ще категоричніше: зовсім не так.

Не знаю достеменно, у яких військах і на якій посаді служив у Радянській армії під час Другої світової війни лейтенант Дей. Але саме військова стезя завела його 1944 р. до Львова, де у складі групи “спеців” ревізував він приватні книгозбірні й архіви видатних українських учених. В одному такому помешканні й потрапила йому до рук картотека майже завершеного на той час словника українських псевдонімів та криптонімів. Нічтоже сумняшеся він цю картотеку й привласнив – відтак привласнення чужих наукових праць стало його захопленням до кінця життя (але це тема окремої розмови).

Я вже не пригадую ім’я того львівського вченого (можливо, це був Крип’якевич, а може – і хтось інший); чув я те ім’я від Івана Власенка або від Миколи Шудрі…

По закінченню війни чернігівець Дей поселився у Львові (очевидно, зовсім не випадково), а вже потім перебрався до Києва. За двадцять чи двадцять п’ять років між викраденням картотеки й підготовкою Словника до друку, звичайно, він додав і багато нових матеріалів.

Словник побачив світ 1969 р. – під час “шістдесятництва” і був дуже прихильно зустрінутий критикою, а авторові-укладачеві додав… наукового визнання.

На той час обікрадений львівський академік благополучно почив у Бозі, а його друзі й колеги, які знали про картотеку, з острахом мовчали собі. Проти Олексія Івановича ліпше було не повставати.

…Я давно думаю про необхідність виправлення цієї “помилки” історії після того, як О. Дей сам відійшов у кращі світи. І зараз не вперше повертаюся до цієї теми.

Сподіваюся, що цими нотатками я спонукаю молодих (львівських у першу чергу) науковців докопатися до істини й відновити історичну справедливість.

Маєте до мене запитання, шукаєте порад? Пишіть у коментарях або на приватну пошту.

22 березня 2019 р., 11 квітня 2021 р.