Рік тому, 12 березня 2022 року, через два з половиною тижні після широкомасштабного вторгнення Росії в Україну, було опубліковане Звернення, ініційоване Орґанізаційним Комітетом Руху Світового Українства. Під цим Зверненням підписалися дві з половиною сотні людей з різних континентів і різних країн світу. Уже зібрані під нашим Зверненням підписи охопили понад 30 (тридцять) країн світу; багато з цих країн, до речі, не підтримують Україну в її спротиві російській аґресії.

Ось повний перелік цих країн (у дужках вказано відсоток підписантів із цих країн): США (39%), Україна (33%), Канада (9%), Велика Британія (8%), Нідерланди (2%), Індія (1.7%), Польща (1.7%), Ірландія (1.2%), Литва (1.2%), Франція (1.2%), Австралія, Австрія, Мексико, Німеччина, Синґапур (по 0.9%), Антарктика, Грузія, Італія, Кенія, Ніґерія, Об‘єднані Арабські Емірати, Південна Африка, Росія, Словаччина, Танзанія, Узбекистан, Фінляндія, Чехія, Чилі, Швейцарія, Шріланка, Японія (разом 7.2%). Серед підписантів Звернення, як бачите, є й громадянин… Росії.

Цей перелік свідчить, що і українська держава, і орґанізована українська діаспора змогли б добитися ширшої підтримки України з боку країн Азії, Африки, Центральної й Південної Америки, якби їхні активісти займалися серйозними речами і якби належним чином підтримали згадане вище Звернення своїми підписами й виконали рекомендовані ОК РСУ дії.

Зверніть увагу на статистику, яка показує, якого рівня люди долучили свої підписи до Звернення: доктори наук і професори (18%), ділові люди (11%), журналісти (8.5%), менеджери (6%), письменники (6%), інженери (5.5%), військовики та військові експерти (3%), правники (3%), працівники охорони здоров‘я (3%), фінансисти (3%) та інші освічені і впливові діячі. Це передусім працівники університетів та академічних установ (9%), лідери неурядових громадських організацій (7%), високопосадовці у крупних приватних компаніях (4%) та ін. (див.: Чергова міжнародна «перемога» Зеленського і невикористаний потенціал світового українства).

Звичайно, ми сподівалися, що до нашого Звернення додадуть свої підписи тисячі, десятки тисяч, сотні тисяч, ба навіть мільйони людей. На жаль, цього не сталося, і не тому, що ми відмовилися від автоматизованого ґенерування підписів, коли до апеляцій приєднуються кому тільки не лінь і коли одна особа може додати своє ім‘я кілька разів, варіюючи різні форми написання й використовуючи різні адреси електронної пошти.

Це Звернення залишається й залишатиметься актуальним. Так склалося, що за рік війни Росії в Україні жодна інша орґанізація в Україні або в українському зарубіжжі не виступила з таким проґрамним документом, який практично являв би собою стратеґічну проґраму повної перемоги України у цій війні. Навіть президент і уряд України не мають такої стратеґії. Зіставте хоча б формулу миру В. Зеленського, які мають ситуативний характер і по суті не є стратеґічним проектом (див.: Виступ Президента України на загальних дебатах 77-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН — Офіційне інтернет-представництво Президента України; ми зараз не говоримо про стратеґію оборони України, яку напевно має Ґенеральний штаб Збройних Сил України).

Саме з цього погляду тут і хотілося б перечитати текст Звернення від 12 березня 2022 року.

* * *

Час показав, що так звана «Спеціальна воєнна операція» Російської Федерації проти України, ініційована кремлівським диктатором, схвалена законодавчими органами влади РФ і підтримана переважною більшістю російської еліти, набула незаперечних ознак тотального терору щодо України й українського народу. До такого способу «умиротворення» України й українців Москва вдавалася неодноразово у XVII — XX століттях. Це дало нам підстави у перші ж тижні повномасштабного вторгнення Росії в Україну висловити пропозицію офіційно оголосити РФ державою-терористом.

У зв’язку з цим ми, представники світового українства й народів, які підтримують Україну й українців у справедливій війні проти російського аґресора, звернулися до Президента, Верховної Ради й Уряду України з вимогами: офіційно оголосити РФ державою-терористом; не йти на будь-які переговори з аґресором, поки останній російський солдат не покине територію суверенної України; після того переговори з Москвою можуть проводити лише щодо порядку відшкодування збитків, нанесених Україні й українцям цією та іншими аґресіями; порушити кримінальну справу Генеральною прокуратурою України проти президента РФ В. Путіна та його найближчого оточення за орґанізацію згаданої вище «спеціальної операції» та оголошення їх у міжнародний розшук, а то й оголошенням їх особами поза законом; вимагати виключення РФ із членів ООН.

Хай і з великою затримкою, Президент, Верховна Рада й Кабінет Міністрів України таки визнали Росію державою-терористом, і це визнання стало неодмінною частиною риторики політиків і урядовців України. 

Одним із приводів появи нашого Звернення було те, що керівництво України почало шукати можливостей сісти за стіл переговорів з Росією. Переговорний процес почався в Бєларусі й, попри його завідому безперспективність, був продовжений у Туреччині. Пройшло ще чимало часу, щоб лідери України усвідомили, що справді немає жодного сенсу йти на будь-які переговори з аґресором, поки останній російський солдат не покине територію суверенної України. Відтак ця теза нарешті стала частиною риторики президента Зеленського.

Наша третя вимога до українських політиків і урядовців спричинилася до того, що в Україні почали активно обговорювати питання відшкодування Росією збитків, завданих Україні й українцям цією та іншими аґресіями.

Наступна вимога стосувалася необхідності порушити кримінальну справу Генеральною прокуратурою України проти президента РФ В. Путіна та його найближчого оточення за орґанізацію згаданої вище «спеціальної воєнної операції» та оголошення їх у міжнародний розшук, а то й оголошення їх особами поза законом. Хоч маємо уже достатньо юридичних підстав для кримінального переслідування самого Путіна (і таке переслідування може ініціювати будь-який прокурор чи суддя в районах, які найбільше постраждали від війни), це питання залишається відкритим.

Щоправда, Україна ініціювала процес створення міжнародного кримінального суду чи трибуналу для суду над воєнними злочинцями й орґанізаторами аґресії, а Ґенеральна прокуратура відкрила десятки тисяч проваджень за конкретними воєнними злочинами росіян на окупованих теренах України.

Тим часом міжнародний суд у Гаазі уже видав ордер на арешт Путіна, якого звинувачують у злочинах щодо українських дітей.

Останньою нашою вимогою до влади в України є ініціювання виключення РФ із членів ООН. Поки що діло не дійшло навіть до обговорення цієї теми, але вже добре, що Україна, хай і з запізненням, виступила з ініціативою позбавлення Росії особливого статусу в Раді Безпеки ООН, який фактично перетворює РБ на недієздатний орґан.

У перший місяць війни Росії в Україні ми, звичайно, навіть не уявляли, яку руїну несе Москва в Україну і не думали ще про перспективи післявоєнної відбудови України. Безумовно, ми раді з того, що в Україні вже почпли думати над цим.

Що нас непокоїть у цьому відношенні, так це аж надто поспішливі й активні розмови про розподіл і перерозподіл інвестицій, які мають прийти в Україну після війни. Очевидно, що ці дискусії уже мають корупційну складову. Обіцяна ж боротьба з корупцією в Україні, на жаль, залишається неефективною.

Проблема в тому, що упродовж трьох десятиліть незалежності Україна займалася безкінечними косметичними ремонтами радянського суспільного устрою у вигляді ініційованих президентами різних ситуативних реформ замість того, щоб здійснити системні устроєві зміни, замінивши авторитарно-тоталітарний радянський суспільний устрій якісно новим суспільним ладом, заснованим на українських національних традиціях і звичаях (дет. див.: Системні зміни — перспектива для України: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 393). 

* * *

Другий розділ нашого Звернення складають вимоги, адресовані президентам, законодавчим орґанам та урядам країн, які усвідомлюють терористичну суть кремлівського режиму й підтримують Україну та українців у їхньому спротиві російській аґресії.

Ми вимагаємо від них: офіційно визнати РФ державою-терористом і вжити всіх можливих заходів для повної ізоляції Росії від світу; ініціювати виключення РФ з ООН як державу-терориста, що не додержує Статуту ООН; негайно надати пряму й ефективну допомогу Україні й українцям відповідно до прохань президента та уряду озброєннями й коштами без будь-яких зволікань: Україна й українці своїм спротивом російській аґресії відстоюють і вашу свободу; вважати політиків і урядовців своїх країн, які обмежуються висловлюванням занепокоєння, зволікають або й саботують надання Україні й українцям допомоги, яку вони просять, такими, що свідомо чи несвідомо стають на бік держави-терориста, і вживати щодо них відповідних заходів впливу; не переоцінювати потугу російських збройних сил, які терплять поразку від менших і слабших мілітарно, але сильніших духом і мотивацією Збройних Сил України; перестати боятися погроз і шантажу з боку Кремля, який поважає лише силу й принциповість; підтримувати й стимулювати національно-визвольні рухи народів, які поневолила Російська імперія.

Перш за все, ми вимагаємо від них визнання Росії державою-терористом і вжиття всіх можливих заходів для повної ізоляції Росії від світу. Пройшов час, поки почався цей процес. Нас порадувало те, що першими проголосили Росію державою-терористом країни Балтії — Естонія. Латвія та Литва, а відтак і весь Європейський Союз.

Звичайно, нас засмутило те, що попри одностайну відповідну ухвалу Конгресу США, президент Джо Байден утримався від проголошення Росії державою-терористом або спонсором тероризму.

Очевидно, це можна пояснити тим, що в американській адміністрації немає одностайності, а навіть існує протистояння у близькому оточенні президента. Наскільки нам відомо, державний секретар і міністр оборони є послідовними й твердими прихильниками допомоги Україні, а от радник з національної безпеки й директор ЦРУ начебто хочуть, щоб були і вовки ситі, і вівці цілі, тобто вони за те, щоб вивести Росію з війни, зберігши обличчя Кремлю.

На жаль, дуже туго йде просування ідеї проголошення Росії державою-терористом чи спонсором тероризму в країнах Південної Америки, Африки та Азії…

Наступним нашим закликом до країн світу є вимога негайно надати пряму й ефективну допомогу Україні й українцям відповідно до прохань президента та уряду озброєннями й коштами без будь-яких зволікань.

Ми раді з того, що утворилася коаліція з півсотні країн, які активно і послідовно виступають як союзники України, підтримують Укрїну й допомагають їй, надаючи сучасне озброєння, боєприпаси, навчаючи українських вояків на своїх військових базах та ін. Йдеться про так званий «формат Рамштайну» — за назвою американської військової бази в Німеччині, очолюваний Сполученими Штатами.

Не все у цьому форматі працює ідеально, і йдеться не тільки про країни, які цілеспрямовано гальмують процес (наприклад, Угорщина). Є чимало суперечностей і в тих країнах, які декларують намір підтримувати Україну до повної перемоги, але ніяк не можуть визначитися із змістом самого поняття «повна перемога».

Поступ у цьому напрямі, на наше переконання, можливий через посилення тиску на політиків і урядовців тих країн, які обмежуються висловлюванням занепокоєння, зволікають або й саботують надання Україні й українцям допомоги, яку вони просять, такими, що свідомо чи несвідомо стають на бік держави-терориста, і вживати щодо них відповідних заходів впливу. Цього можна було б домогтися через масове залучення до поширення нашого Звернення українських громад у країнах з великими діаспорами, а відтак і залучення автохтонного населення. На жаль, українські діаспори належної активності не проявляють. Більше того, там, де вони об‘єднані в орґанізації, афілійовані з Світовим Конґресом Українців, ми спостерігаємо навіть цілеспрямоване бойкотування нашої ініціативи.

Серйозною проблемою залишається переоцінка потуги російських збройних сил, попри те, що вони терплять поразку за поразкою від менших і слабших мілітарно, але сильніших духом і мотивацією Збройних Сил України.

Очевидно, тут спрацьовує ядерний фактор: і союзники, і несоюзники України побоюються ядерного шантажу Путіна, хоча усе вказує на те, що ядерний арсенал Росії може виявитися «непрацездатним» і що Кремль може спромогтися не більше, ніж на «брудну бомбу». Схоже на те, що навіть ЦРУ й інші найкращі розвідки світу не володіють достовірною інформацією про справжній стан ядерної зброї в Росії і не працюють над тим, щоб одержати максимально можливу інформацію, та думати над тим, як розв‘язати цю проблему.

Успіхи ЗСУ на фронтах, як уже було сказано, обумовлені не тільки і не стільки досконалішими зброєю й боєприпасами західного виробництва, а передусім уміннями, талантами, мудрістю як українського ґенералітету й старшого офіцерського складу, так і українських молодших командирів та рядових вояків. Послухайте коментарі з фронту, які останні дають воєнним кореспондентам ЗМІ.

Саме вони й нагадують нам, що треба перестати боятися погроз і шантажу з боку Кремля, який поважає лише силу й принциповість. Отож варто до них прислухатися й перестати церемонитися з аґресором, який сидить не тільки в кремлівському кабінеті президента, не тільки у владних кабінетах Російської Федерації та її суб‘єктів, але й у більшості помешкань від Калінінґрада до Владивостока.

Ця аґресивність Росії і росіян не є продуктом лише кремлівської пропаґанди, яка продовжує «славні традиції» пропаґанди радянської і яка насправді є природою, нутром, «голкою Кощія», яка, власне, й обумовлює імперські амбіції цілого народу та появу російського історичного міфу.

Ось чому надзвичайної ваги набуває ідея підтримувати й стимулювати національно-визвольні рухи народів, які поневолила Російська імперія. Розпад Росії — єдино можливий шлях до повної і остаточної перемоги «імперії зла» (Р. Рейґан), а отже — добра над злом у світовому вимірі.

Україна — аванґард цього визвольного руху. Але цей визвольний рух потребує відкриття другого фронту — визвольної боротьби народів, які перебувають у складі РФ, які ще не втратили своєї ідентичності або які ще не винищені фізично.

Це можна і треба починати з системного й систематичного розвінчування російського історичного міфу, розголошення на весь світ привласнення чужої назви, а відтак і вигадування цілого народу («русскіє»), якого ніколи не існувало або ж який мав іншу назву. Зверніть увагу на те, що слов‘янські народи ідентифікують себе за допомогою іменників (руси/українці, білоруси, поляки, чехи, словаки і т.д.), і тільки один народ, який здумав себе слов‘янським, вживає для ідентифікації не іменник, прикметник, мимовільно виказуючи свою історичну природу — підданий русів. На злодії, отже, і шапка горить.

* * *

Третя частина Звернення, яке має відіграти вирішальну роль у долі України, адресована міжнародним орґанізаціям —ООН, ЮНІСЕФ, ЮНЕСКО, ВОЗ, ВТО та ін. Ми висунули до них лише дві простих умови: (1) позбавити членства РФ у своїй орґанізації як державу-терориста, що здійснює злочини проти людства, займається геноцидом, вбиває дітей, знищує пам‘ятники історії та культури, порушує права людини та ін. і (2) закликати уряди країн-членів своїх орґанізацій утриматися від співпраці з РФ як державою-терористом.

На жаль, більше ні на що ці орґанізації не здатні. Жодна із цих орґанізацій не має реальних важелів впливу на держави, які є їхніми членами. Навіть у тому, в чому вони й могли б справити вплив. Яскравим прикладом є місія ООН з прав людини, яка іґноруючи очевидну війну Росії проти України, очевидну розруху, що її Росія принесла в Україну, ґеноцид українського народу, який проявляється у смертях сотень тисяч невинних людей (передусім жінок, дітей і стариків), мільйонах депортованих на територію Росії й мільйонах переміщених осіб як біженців і т.п., розглядає як абстрактне порушення прав людини обома (?!) сторонами конфлікну. Такий висновок недавно оприлюднено, і базується він на опитуванні кількох сотень військовополонених по обидва боки фронту.

Чи не єдиною міжнародною орґанізацією, яка позбавила членства у своєму складі Росію, наразі є Міжнародна Федерація Журналістів. На жаль, ця орґанізація не належить до найбільших і найвпливовіших міжнародних орґанізацій. Ми дякуємо МФЖ за сміливий і рішучий крок та сподіваємося, що її приклад будуть наслідувати інші орґанізації. Першим кроком може стати хоча б заклик не співпрацювати з РФ як державою-терористом.

***

Які висновки напрошуються із сказаного вище?

Як ми вже писали, війна Росії в Україні має екзистенційний характер. Про екзистенційний характер цієї війни невипадково чи не першим заговорив її ініціатор — президент РФ Путін, який побачив ув існуванні незалежної України загрозу самому існуванню Росії не тільки як імперії, а Росії взагалі, яка без України, без української назви, без української історії обертається на Московію з її дрімучими лісами-болотами й дикунськими традиціями.

Отже, повна і остаточна перемога України можлива лише через повну і беззастережну капітуляцію Росії, через повний і незворотний розпад Російської Федерації як імперії. Інший варіант не варто навіть обговорювати. Збереження не тільки обличчя Кремля чи Москви, а Росії як такої загрожує не тільки Україні, але і Європі та й цілому світові тим, що цей монстр, відтиснутий з теренів України за кордони 1991 року, залиже свої ради й розпочне нову гонку озброєнь і підготовку до нової, можливо, ще страшнішої війни.

Немає чого боятися кремлівського шантажу із можливим застосуванням ядерної зброї. За великим рахунком, та зброя напевно уже нічого й не варта: експерти підказують, що та зброя за десятиліття від часу розпаду СРСР стала непридатною (погано доглянутою, не оновленою і т.ін.) і фактично існує лише формально. Отож напевно можна і треба знайти способи ядерного роззброєння Росії. Проблема лише в тому, щоб у сильних світу цього було бажання запустити цей процес.

Надзвичайно важливою є й інформаційна складова нашої перемоги. Йдеться передусім про протистояння не тільки кремлівській пропаганді, яка продовжує ширитися у світовому інформаційному просторі, але й російському історичному міфу, який продовжує займати чільне місце у світовій системі освіти й науки. Якщо загрози російської пропаганди принаймні обговорюються, то небезпека російського історичного міфу не обговорюється навіть інтелектуалами.

У цих процесах особливу роль має відіграти Рух Світового Українства — якісно нова форма орґанізації і взаємодії українського суспільства й українського зарубіжжя, — здатний стати рушійною силою освітньо-просвітницьких, інформаційно-роз’яснювальних, науково-методологічних процесів в Україні й світі, а відтак і рушійною силою системних устроєвих змін в Україні, завдяки яким Україна й стане успішною й квітучою державою, гідним членом світового співтовариства й авторитетним суб‘єктом світової політики (дет. див.: Світове українство — рушійна системних змін в Україні: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 309 с.).

Володимир Іваненко,

Орґанізаційний Комітет Руху Світового Українства

12–26 березня 2023 р.

Іваненко vs. Мотиль, або про друзів і попутників

Це варто перепостити тут. Дякую Ґуґлові за підказку. Бо й не знав би, що знайшлися люди, які 2017 року звернули увагу на мою статтю, якою я зреагував на публікацію Олександра Мотиля.

* * *

Тиждень тому Олександр Мотиль, поважний професор з Рутгерського университету, Нью-Джерзи, США (Alexander Motyl, Professor at Rutgers University, The State University of New Jersey), опублікував у виданні Foreign Policy статтю Kiev Should Give Up on the Donbass: As conflict rages again, Ukraine needs to understand that winning the war would be more trouble than it’s worth.

Переклад цього допису опублікований наразі на сайті “Збруч”: Києву варто зректися Донбасу. Оскільки конфлікт знову розгорівся, Україна мусить зрозуміти, що перемога у війні буде більшою проблемою, ніж вона того варта.

Думки ліберального професора, який досі вирізнявся своєю підтримкою України, начебто і в цьому дописі просякнуті турботою за Україну. Він пропонує, якщо коротко, що Україні заради невтрати незалежності і подальшого демократичного розвою треба якнайшвидше “здихатися Донбасу” (цитата), тобто віддати вже окуповане Путинською Росією в обмін на її обіцянки більше не чіпати Україну.
Але, як любить казати пан Щур (що повернувся із зони АТО та поновив свої телестудії), “Але є одне але”.

І це АЛЕ опублікував у якості відкритої відповіді О. Мотилю інший американський науковець, доктор Володимир Іваненко (Dr. Volodymyr Ivanenko, Ukrainian University Co-Founder & President, Washington D.C.).
Ось ця відповідь:

ДАЙ ЙОМУ ПАЛЕЦЬ, ВІН І РУКУ ВІДКУСИТЬ

Зректися Донбасу й Криму, як пропонує колега Alexander Motyl, звичайно, можна було б, якби Москва на Кримові та Донбасові зупинилася…

Шкода, що шановний колега застановлюється на наслідках і не усвідомлює істинних причин зазіхання Московії на Україну.

Але ж вона хоче поки що “Новоросію”, а потім захоче (та вже хоче!) і всю Україну. І ентузіазм її ніяк не впав – просто перейшов з одного стану в інший. “Нє митьйом, так катаньєм!”

Спочатку Московія пригріла біля себе Гетьманщину як союзника проти Польщі та Туреччини й Кримського ханства. Хмельницький, Мазепа, Полуботко та інші гетьмани повелися на союзництво з “одновірцями”.

Без Хмельницького Гетьманщина навряд чи стала б союзником Московії. Без Мазепи Московія ніколи не заволоділа б Приазов’ям, Причорномор’ям і, зрештою, Кримом, а також не прорубала б “вікно в Європу”. Без зради Полуботком України (коли остаточно прозрів Мазепа) Московія не святкувала б перемогу в “Полтавській битві”…

Мазепа та Полуботко усвідомили свої помилки… Хай і перед відходом у вічність. Полуботкові треба було померти, щоб Петро І насмілився поцупити в України назву для своєї імперії. Мазепа й мертвий, анафемований залишався страшним для Московії на століття вперед…

Далі пішло повне знищення козацтва, потім знищення мови, знищення генофонду і несть числа московським посяганням. На часі у Кремля зараз — знищення українського народу як явища. Не випадково ж вони безупинно товчуть: “Ми же єдіний народ!”

Це — те, що лежить на поверхні. Але є ще й підводна частина айсберга, на яку не звертають уваги навіть такі інтелектуали, як професор Олександр Мотиль. Поки що не звертають, чи взагалі їм не дано це зауважити?

Останніми десятиліттями в Росії множаться, як гриби після дощу, усілякі “дослідження”, в яких московити приписують собі й перелицьовують на свій лад НАШІ українські традиції, обряди та звичаї, а ще – міфологію. Росія зараз перетягує на себе все, що будь-коли належало Україні. Погугліть хоча б таке ключове слово, як “рідновірство” в московській “інтертрепації”, і ви вжахнетеся від тьми і тьми книжок і сайтів.

Значна частина їх, російськомовних, закорінилися в… Україні. Не тільки на сході – на Поділлі, в Галичині, Прикарпатті, на Волині… “Русскій мір” проглядає з них не так уже й сором’язливо…

Може статися так, що “Щедрик” убитого москалями українського генія М. Леонтовича, визнаний світом як український шедевр, буде кваліфікуватися як класика “русской музикальной культури”.

Ігорів Стравинського та Сікорського вони вже давно прихватизувати, незважаючи на те, що обидва публічно ідентифікували себе українцями.
Найпарадоксальніше в тому, що Росія здумала себе духовним лідером людства, привласнюючи собі духовну місію України, і цей парадокс у тому, що духовність ніяк не вписується в прокрустове ложе диявольських релігійних утворень на кшталт Російської православної церкви.

…Без України Росія неможлива як імперія. Без України й української історіі Росія – нікчемний залишок зниклої в небуття Хазарії. Україна як незалежна й успішна держава – смерть для Росії як суб’єкта не тільки геополітики, а навіть політики регіональної.

Тому Росія нищила й нищитиме Україну, а проковтнувши Україну як територію – й самих українців, поки не зведе їх зі світу як націю.

Отже, замість поступок, мабуть, годилося б переходити в тотальний наступ на агресора на всіх фронтах, і передусім – на фронті ідеологічному, інформаційному. Світ повинен знати, ЩО є Росія і чому вона не може прийняти незалежність України, чому росіяни так люто ненавидять українців та, зрештою, й усі інші народи.

Нам, українцям, є що сказати світові про нашого “старшого брата”, і ми повинні це зробити, як би не бісилися ті, хто посягнув на нашу ідентичність, на нашу історію, на нашу культуру, на наші традиції й звичаї, а також їхні симпатики, яким, бачите, зручно називати і нас росіянами.

Задля успіху в цій світовій акції нам потрібна українізація України.
Так переможемо!

Володимир Іваненко
Український Університет
ukrainianuniversity.com
4 лютого 2017 р.

Героїзація Володимира Зеленського набирає нових обертів

Ориґінально стаття опублікована тут: «ЛІДЕР ВІЛЬНОГО СВІТУ» – УСІМ | UWIN.

* * *

Кожен актор прагне неймовірної сценічної чи екранної слави — бурхливих овацій у глядачевій залі, завалений квітами передній край сцени. У себе на батьківщині, в сусідніх землях… Вершинна світова слава… 

Особливо прагне слави актор-аматор, але його слава найчастіше обертається марнославством. Навіть якщо ця художня самодіяльність називається «95-й квартал».

У блазнів слави немає — вона позірна, рідко коли виходить за межі королівського чи царського палацу, а доля блазнів дуже хистка і зазвичай закінчується траґічно.

Спрага до сценічно-екранної слави, до марнославства Володимира Зеленського підказала якомусь злому генію ідею завести його у велику політику. 

Перетворення української політики на «95-й квартал» стало прелюдією до великої нищівної війни — повномасштабного вторгнення Росії в Україну…

Чотирижди ухилянт від призову до війська стає верховним головнокомандувачем. 

«Янелох» тикає на передовій воякові, який уже нанюхався пороху й відчув подих смерті.

«Пєрєстать стрєлять» хутко обертається на «подайте мені не таксі, а набої»… 

«Яневтік», правда, відлунює чутками, що спробував, але військові силою повернули зі Львова до Києва…

Щоденні «відосики», відеозвернення до парламентів і народів різних країн світу тощо несподівано приносять самодіяльному акторові відомість, а відтак і популярність, якої йому не дано було здобути суто домашньою сценічно-екранною активністю.

На відміну від скептичного в масі своїй українського суспільства, світова громадськість прийняла героїзм президента України за монету із щирого золота. 

Портрети героя не сходять з обкладинок найпопулярніших часописів, його обличчя частіше появляється на екранах телевізорів різних країн світу, ніж обличчя їхніх власних президентів…

Посмілішали й домашні творці культу. Накльовується заділ для повного зібрання творів. У продажу появилися статуетки. Документальних відеоод стає мало. Появляється мультиплікаці…

Прочитайте нижче опис до відео, яке ми тут розміщуємо.

В. Зеленському така популярність (славою це важко назвати) напевно подобається. Не може не подобатися. Адже саме йому так поталанило перетворити велику політику на великий театр. 

Чи усвідомлює він загрози свого культу, розкручуваного невидимим нам режисером-постановником, для України та й для себе особисто? Очевидно, що ні.

Історія ж вчить, що культи особи, як і витівки королівських/царських блазнів, закінчувалися пачально, а то й траґічно. Але для того, щоб усвідомити це, потрібно вчити історію.

* * *

Окремого слова потребує образ Зеленського яко «лідера вільного світу», метикувато запущений кимось у світовий інформаційний простір. Такої честі не удостоюють навіть американських президентів, коли говорять про США як країну-лідера вільного світу.

А тут тобі — така честь для молодика, який вибувся з кіношного в реальне президенство, але справжнім президентом (справжнім лідером) так і не став. 

Така вже доля актора, який залежить від режисерів, постановників та продюсерів. Навіть якщо він провідний. 

Перш за все, ми спрстерігаємо у Зеленського якусь наркотичну залежність від його «квартальського» оточення, яке він — на свою ж голову! — гамузом перетіг у політику та урядування.

Особливо залежний Зеленський від такої надзвичайно токсичної фінури, як Андрій Єрмак, який, можливо, є тією ланкою, що зв‘язує Зеленського з режисерами-постановниками й продюсерами його президентства. 

Політики й лідери громадської думки вільних країн Європи й Америки при зустрічах та в спілкуванні із президентом України, звичайно, дякують йому за лідерство, але це зовсім не означає, що вони визнають Зеленського за того, хто веде їх до мети.

Чинний президент України у стосунках із лідерами країн, які підтримують Україну у її обороні від російської аґресії, є веденим, тобто особою, яку ведуть, але не особу, яка веде. Можна лише уявити, куди Зеленський завів би вільний світ, якби доля поставила б перед ним таке завдання. 

Ще під час президентської кампанії 2019 року ми пробували з‘ясувати, з яким багажем Зеленський обирався на президента України. У прес-службу кандидата Зеленського було надіслано запитання, на які ми хотіли одержати відповіді.

Ось ці запитання: Як Ви бачите українську національну ідею? Яку ідеологію Ви сповідуєте і якою мірою ця ідеологія відображає українські національні традиції і звичаї, а відтак сподівання українського народу? Як Ви бачите стратегію розвитку українського суспільства та української держави? Куди Ви хочете привести Україну через десять, двадцять, п‘ятдесят років? Чи замислюєтеся Ви над питанням зміни соціального устрою в Україні, тобто переходу від устрою, нав’язаного російсько-імперським та радянським пануванням, до устрою, який базувався б на українських національних традиціях і звичаях? Чи замислюєтеся Ви над питанням зміни системи урядування в Україні, тобто переходу від старої радянської системи до нової, яка базувалася б на українських національних традиціях і звичаях? Чи думаєте Ви над проблемами українізації України, причому не в плані банального поширення української мови, а в плані українізації сутнісної через повернення до національних традицій і звичаїв, які включають і певні морально-етичні норми, одна із яких — жити по совісті? Яку позицію Ви займаєте щодо агресії Росії проти України і яку стратегію ПЕРЕМОГИ Ви пропонуєте?

Відповіді на жодне із цих запитань ми не одержали і вимушені були обійтися аналізом передвиборної проґрами кандидата на президента (див.: ВЛАДІМІР ЗЄЛЄНСКІЙ І ПЕРСПЕКТИВИ «ОБНУЛЮВАННЯ» ТА «ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ»), а потім і його партії (див.: «СЛУҐА НАРОДА» ЯК ФЕНОМЕН).

Свої лідерські «таланти» В. Зеленський виразно проявив у 2019–2021 роках, фактично доруйнувавши і без того слабку оборонну промисловість України, внаслідок чого замість нарощування виробництва власного озброєння, яке якісно не поступалося західним зразкам (танки, ракети тощо), з початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну він мусив звертатися до Заходу з простягнутою рукою. 

І все чому? Та тому, що лідерство як рушійна чеснота президентства навіть не ночувало біля нашого героя. Причиною цього є повна відсутність стратеґічного бачення, яку В. Зеленський, зайнятий розв‘язанням ситуативних, дрібних і дріб‘язкових проблем явно непрезидентського рівня, пояснював тим, що у нього «немає часу думати стратеґічно». 

У президента України Зеленського й зараз, на другому році російсько-української війни, коли завдяки підтримці союзників визначився перелом на користь України, немає стратеґії перемоги України. 

Отож може скластися так, що навіть випхавши війська аґресора з теренів України, «лідер вільного світу» повернеться до своїх нікчемних прожектів (це передбачають деякі політологи), давши Росії можливість зализати заподіяні ЗСУ рани й готуватися до наступної війни. 

…Війна Росії в Україні дала Україні колосальні можливості для системних устроєвих змін: для українізації, для створення україноцентричної системи ЗМІ, для відродження національних традицій і звичаїв (передусім у царині безпеки і оборони), для заміни радянського суспільного устрою якісно новим суспільним ладом, який прискорив би європейську інтеґрацію України. 

На жаль, усі ці речі світоглядно чужі В. Зеленському та його близькому (й не тільки) оточенню. Найвидатніше, на що сподобилися його ідеолоґи, це — «п‘ятий проект» Олексія Арестовича, який являє собою симбіоз совка, лібералізму і… «русского міра», без якого ніяк не уявляють собі майбутнього України мислителі з наразі найактивнішого в Україні мозкового центру з промовистою назвою «Украінскій інстітут будущєго».

«Какаяразніца», яка привела В. Зеленського до влади і під яку Арестович підлаштовує свій «п‘ятий проект», за окремими винятками, за Україну зараз не воює. Це — той сеґмент українського суспільства, який занишк в очікуванні або поспішає щось заробити на війні. Значну частину «п‘ятої хвилі» еміґрації з України склалають представники цього сеґменту, і саме вони виявилися мимовільними експортерами «русского міра» в українське зарубіжжя. 

«Лідерство» В. Зеленського, на жаль, є рушійним чинником цього процесу. Попри те, що сам президент України хвалиться, як він насипав солі на хвіст проросійським політикам, оліґархам і ЗМІ, витиснувши їх з України. Хтось із них заліг на дно (як Є. Мураєв), а хтось активізувався в екзилі (як В. Медведчук). 

Прикметно, що в країнах компактного проживання української діаспори право на демонстрацію й протести на підтримку України монополізували лояльні до Зеленського й підтримувані посольствами активісти, які обмежуються ефектними, але неефективними, показушними заходами. За перейнятою від П. Порошенка традицією активну діаспору продовжують глушити усіма можливими засобами: від гакерських атак на профілі в соцмережах до розсилки листів з відповідними вимогами. 

Очевидно, усе це спричинилося до того, що упродовж усього року війни Росії в Україні навіть у країнах вільного світу не було справді масових (із сотнями тисяч і мільйонами учасників) заходів на підтримку України, протестів біля посольств РФ та ін. 

Справжній «лідер вільного світу» напевно зробив би усе для того, щоб поставити на вуха увесь світ саме через посередництво світового українства, а вже потім — через відеозвернення до парламентів. Але цього не сталося. І вже напевно не станеться.

Володимир Іваненко

Опис під відео:

«А тепер я хочу звернутися до ЗСУ. Стійте міцно. Ви — все, що у нас є. Ви — все, що захищає нашу державу. Слава Україні!», — 25 лютого 2022 Володимир Зеленський записав одне з перших звернень до українців. 

Після будуть ще сотні відео, інтерв’ю та пресконференцій, які відкриють планеті нового лідера вільного світу — Президента України. 

Як Володимир Зеленський змусив капітулювати офіціоз та бюрократію і незабаром зробить те ж із російськими військами, голосом Народного артиста України Остапа Ступки розповість журнал Time. 

Він відкривав світу видатних людей ще з 1927 року і дещо, та й знає. Ми хочемо, щоб історія викликала не дрімоту, а захват і задоволення. 

Тому з 2019 року працюємо над «Книгою-мандрівкою» – вебсеріалом, заснованим на нереальних подіях і реальних особистостях. Шостий сезон «Книги-мандрівки» присвячений Нескореним – людям, подіям, втратам та здобуткам, завдяки яким ми зберегли державність. 

Чому Україна не здалася такій могутній Росії? Чому українці та росіяни не один народ? Чому українці нескорені? Кожен епізод просто та зрозуміло відповість на всі складні запитання».

Олексій Арестович як… соціолінґвіст

«російської мови на території України постійно буде ставати менше, особливо після поразки росії. Я думаю, після поразки у рФ до влади прийде свідомий уряд і визнає Україну остаточно незалежною країною, яка не перебуває в зоні впливу рФ. З іншого боку, за статистикою, понад 10 млн громадян України мають родичів у рФ. Чи може швидко зникнути російська мова, якщо кожен четвертий українець має родичів у рФ? Не може. Це не може зникнути за рік, за чотири роки, за десять. Що стосується етапів — треба діяти, як на заході. Якщо ми йдемо в ЄС, то наше прагнення прибрати російську мову зіткнеться з законодавством ЄС. Через фахову загальнонаціональну дискусію треба зрозуміти, яку країну ми будуємо, а потів розв’язувати питання з існуванням інших мов на території України», — це чергова сентенція від Олексія Арестовича, якою від ще раз виказує себе як аґента впливу «русского міра».

Ну, от! Олексій Арестович уже на філолоґа-мовознавця претендує. Ще й говорити українською не навчився, як годилося б випускникові театрально-кіношного вищу, а вже й у цій царині експертом захотів проявитися…

З одного боку, він намагається пристосуватися до обставин, а з другого — силкується «сохраніть ліцо», щоб його прихильники бачили: він не здається і не трансформує свою свідомість. Ну, і віра в «хорошіх русскіх», які прийдуть після нашої перемоги, звичайно, вчаровує.

Це — позиція ментально незрілої і громадянськи безвідповідальної людини, яка, як підліток, намагається знайти бодай якесь виправдання своїм негідним учинкам.

Наївний, чи вдає з себе такого, Арестович шукає шпарину в законодавстві ЄС, щоб переконати нас у тому, що без імпортування в Євросоюз російської мови, нам не обійтися. Інакше, мовляв, нас там не зрозуміють, осудять за «заборону» прямо-таки упослідженої мови російськомовної меншини.

Досвід Іспанії, Німеччини, Польщі, Франції та й інших країн ЄС свідчить: без знання державної мови в цих країнах не можна набути громадянство, влаштуватися на роботу в уряді або в будь-якій неіміґрантській фірмі, здобути освіту та ін. 

В Україні — все якраз навпаки: росіяни-втікачі, тобто носії російської мови, косяками стають громадянами України (Євгєній Кісєльов, Алєксандр Нєвзоров, хто там ще? — приклади з поверхні), в усіх гілках влади по суті переважає російська, освіта від дошкільного закладу до вишу лише формально україномовна і т.д. А якщо до цього ще додати найсуттєвіший чинник — україноцентризм, то…

Це — якраз те, що в Україні й створює проблему у плані «мовного питання». Україна, до речі, як і Європа, не дбає, якою мовою ви розмовляєте у себе на кухні, якою мовою молитеся Богу і т.ін. На відміну від України, держава в Європі не бере на себе бюджетне фінансування навчальних закладів мовами меншин —меншини утримують суботні школи для додаткового навчання своїх дітей власним коштом. Найголовніше — кожна країна ЄС дбає про свою державну мову (особливо — Франція й… Угорщина). 

Так має бути і в Україні. Про яку поетапність (рік-чотири-десять) може йти мова, якщо аристовичі вже мали тридцять (sic!) років у незалежній Україні для вивчення державної мови, та й радянська влада на території УРСР досить добре навчала української мови. Ну, десь, можливо, недопрацювало товариство «Просвіта» — не запропонувало безкоштовних курсів української для найледащіших.

Мудра, ба навіть просто достатньо розумна україноцентрична особистість, маючи вихід і вплив на величезну (sic!) українобайдужу й українобіжну аудиторію, не втомлювалася б повторювати, наскільки стратеґічно важливим для громадянина України є володіння державною мовою, закликала б любити цю мову і сама старалася б бути для цієї аудиторії прикладом такої любові. Як той же Антін Мухарський.

Олексій Арестович цього не робить. Залишаючись ментальним совком (грузином з білорусько-російським корінням), він носиться із своїм «п‘ятим проектом», як дурень із ступою, і намагається в‘їхати в майбутнє України, сидячи на коні з повернутим до хвоста обличчям. 

При цьому він ще й жонглює нахапаними звідусіль, але так і не засвоєними знаннями; це коли ерудиція обертається на «єрундицію». Ви тільки послухайте цього експерта й самодіяльного психолога!

Біда ще й у тому, що наш герой хронічно хворіє на загострену форму нарцисизму, з якого так і пре впевненість у тому, що він буде президентом України. 

Судячи із заяв самого Арестовича, така самовпевненість опирається на кількісний показник охопленої ним аудиторії, який справді вражає. Цікаво було б, щоб на ту аудиторію прискіпливо подивилися соціолоґи й соціальні психолоґи: який у ній відсоток реального «русского міра» (із-за порєбріка), який відсоток із «п‘ятої колони» в Україні, який відсоток складає «какаяразніца» і який відсоток залишається по-громадянському зрілим/відповідальним громадянам України з високим рівнем національної свідомості. 

Володимир Іваненко

До теми:

Перейдіть за цим посиланням, подивитися, що ми вже писали про О. Арестовича.

Українізація України як факт і фактор системних змін: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2019. — 230 с.

В‘ячеслав Чорновіл як феномен української історії й політики: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2019. — 201 с.

Будапештський формат: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 294 с.

Україноцентризм, журналістика і система ЗМІ: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 449 с.

Світове українство — рушійна системних змін в Україні: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 309 с.

Системні зміни — перспектива для України: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 393 с.

Трансформаційна місія Українського Козацтва: Статті, нотатки — Вашинґтон: Видавництво Україна Інк. — 2021. — 210 с.

Інтелектуальна еліта України як проблема: Статті, нотатки. — Вашинґтон: Видавництво Україна Інк. — 2022. — 729 с.

Без перемоги над «русскім міром» в головах, серцях і душах українців мілітарна перемога не вартуватиме нічого, окрім нових тужливих дум та пісень про вільну, незалежну, самостійну Україну, якими славна Україна.

«Ми знаємо, що Росія програє», — упевнено заявив президент України Володимир Зеленський, виступаючи у британському парламенті, і в цьому немає сумніву.

Не в цьому, так наступному році Росія зазнає повної поразки у своїй війні проти України. У подальшій перспективі Росія остаточно розпадеться як імперія. Відтак зникне й мілітарна загроза Європі й усьому світові з боку Москви.

Отже, Росія програє, але скидається на те, що внаслідок цього програшу Москви найбільшим (якщо не єдиним) бенефіціаром може стати «русскій мір». Тенденція уже визначилася, процес пішов і насіння, що обіцяє щедрий урожай, уже розсіюється по світу і почасти уже й проростає.

Як парадоксально це не звучить, але сіячами цього насіння, тобто рознощиками зарази «русского міра» є… українці. Йдеться про мільйони й мільйони переміщених осіб, що їх війна Росії в Україні спочатку витіснила із східних теренів у центральні й західні реґіони України, а відтак і далі на захід — у Польщу, Німеччину, Нідерланди, Велику Британію, США, Канаду…

У масі своїй російськомовні, вони прийшли туди такими, як є — не навчені шанувати традиції й звичаї сторони, яка їх приймає, з низьким рівнем освіти й загальної культури, а отже й аґресивно-вимогливі (наче вони й не гості, а господарі) і т.ін. На людях вони поводяться як типові росіяни, отож місцеві люди зазвичай не сприймають їх як українців. У соцмережах можна знайти безліч свідчень, які добре ілюструють такі спостереження.

Якби ці люди були росіянами або переконаними прибічниками «русского міра», вони напевно вітали б російського аґресора хлібом-сіллю, залишилися б під окупацією, а із зони бойових дій тікали б у Росію. Звичайно, серед них є дещиця активних аґентів російських спецслужб і агентів «русского міра» (задайте в пошук, наприклад, «голубка миру»).

Решта ж (а це — 99.9%) є аґентами «русского міра» мимоволі. Через те, що вони — маса з теґом «какаяразніца». Через те, що вони — «корисні ідіоти». Через те, що вони задурені російською пропаґандою, бо Україна за роки незалежності не спромоглася створити україноцентричну систему ЗМІ. Через те, що освіта в Україні залишилася радянською, і за десятки років незалежності її навіть не намагалися зробити україноцентричною. Через те, що україноцентрична просвіта в незалежній Україні бездіяла і продовжує бездіяти.

І ось ці жертви війни й антиукраїнського державотворення стали аванґардом просування «русского міра» на терени України, які зберігають свою українську ідентичність, а також в українське зарубіжжя, де українська діаспора досі успішно «затримувала» українську мову, українські національні традиції і звичаї, де успішно українізувалися навіть приходьки — представники інших народів (зокрема, й російського) і рас.

Байдужість, зневага, а то й ненависть до всього українського — ось що піниться на гребені цієї «п’ятої хвилі» еміґрації.

Тут якраз доречно буде поговорити про сторону, яка приймає, — соціальні групи й інститути в самому українському суспільстві, а також українські громади у зарубіжжі. І в Україні, і в українському зарубіжжі ставлення до біженців розділилося на два табори — жалісливців та ненависників.

Жалісливці проявили до біженців сліпу, невимогливу любов, прийнявши прибульців як потерпілих від аґресора, як нещасних жертв і т.ін. Не завдаючи собі клопоту адаптувати тимчасово переміщених осіб або потенційних іміґрантів до своїх умов, вони улесливо пристосовуються до гостей і переходять на їхню жахливу російську мову. Дарма, що гості качають права, сідають на голову й поводяться як… окупанти. Справді, «какаяразніца».

Ненависники проявляються в геть протилежному. Вони здіймають просто шалений лемент з приводу того, що толерують жалісливці. Трапляються випадки, коли ненависники не обмежуються голосними обуреннями — діходить до рукоприкладства, до бійок. Не тільки між дорослими чи підлітками, а й між зовсім малими дітьми. Такі дії не тільки толерують, а й навіть заохочують такі активісти-інтелектуали, як, наприклад, професор Ірина Фаріон.

Симптоматично, але ні в Україні, ні в діаспорі ми не спостерігаємо ніякої (sic!) національно-виховної, освітньо-просвітницької, інформаційно-роз‘яснювальної роботи серед біженців. Ніякої!

У ЗМІ та соцмережах масово шириться реклама послуг адвокатів та психолоґів. Судячи з описів пропонованих послуг, адаптація до середовища перебування, трансформація менталітету, піднесення національної свідомості тощо у цих фахівців не передбачені. Більше того, значна частина правників і психолоґів не приховують своєї належності до російського культурного і ділового простору.

Наші рекоментації щодо нагальності налагодження українознавчої просвіти через орґанізацію університетів, шкіл, курсів, семінарів та інших форм групової й індивідуальної роботи з людьми і в Україні, і в українському зарубіжжі залишаються голосом волання в пустелі.

Бездіють товариства «Знання» і «Просвіта» в Україні. Перше ніяк не вигребеться з радянської просвітницької традиції. Друге чим тільки не зайняте, але не просвітою. Діаспорні орґанізації успішні у збиранні матеріальної допомоги, особливо — грошей (бо ж і їм з того щось перепадає), а ще у флешмобах та розважальних протестах, але абсолютно нічого не роблять для поширення українознавчих знань та україноцентричної інформаційно-роз‘яснювальної роботи серед біженців.

Попри те, що ми упродовж років і років просуваємо в суспільний простір ідею створення україноцентричної системи ЗМІ в Україні й української світової інформаційної мережі, про втілення цієї ідеї в життя поки що не йдеться. Україноцентричні медійники, журналісти та блоґери не хочуть навіть обговорювати цю тему. Отож робота з переміщеними особами у цьому плані також залишається навіть непочатою.

Звісно, це не означає, що в інформаційному просторі зовсім немає україноцентричних ЗМІ та блоґів. Вони є, але кожен ресурс копається на своєму городі й не хоче об‘єднувати чи координувати свої зусилля з колеґами.

В діаспорі, до того ж, є чимало блоґерів, які надто багато уваги приділяють проблемам країн свого проживання, повчаючи (українською мовою!) громадян цих країн, як їм жити, і практично іґнорують проблеми діаспори, її зв‘язків з Україною, роль світового українства як рушійної сили системних змін в Україні.

Усьому цьому є пояснення, хоч і немає виправдання.

Нумеролоґи звертають увагу на те, що широкомасштабна війна Росії проти України проходить під знаком «п‘ятірки». Щонайменше три явища пов‘язані з цією драматичною подією: «п‘ята колона», «п‘ята хвиля» еміґрації і «п‘ятий проект» Арестовича.

«П‘ята колона» — причина, один із головних призвідців цієї жорстокої війни, спрямованої на знищення України, українців і української культури. Вона була в минулому одним із інструментів зовнішнього впливу на українське суспільство, на формування громадської думки, а отже — й впливу на українську ментальність, однією з визначальних якостей якої є синдром меншовартості.

«П‘ята хвиля» — наслідок, один із результатів, якого добивається Росія, перетворюючи Україну на тотальну руїну й витискаючи українців з рідних теренів, розсіюючи їх по світу. Про це, власне, й сказано вище.

«П‘ятий проект» — перспектива, яку малює Україні й українцям Олексій Арестович за сприяння й підтримки Українського інституту майбутнього, точніше — УкрАінского інстітута будущєго.

Усі названі явища заражені бацилою «русского міра». Невиліковно.

Враждувати лише на ці та суміжні з ними явища було б помилкою.

На превеликий жаль, «перші колони» в Україні й українському зарубіжжі поступаються «п’ятій колоні» активністю, аґресивністю (в позитивному сенсі цього слова), згуртованістю навколо української ідеї не тільки задля перемоги на фронтах бойових дій, а й над душами українців заради світлого майбутнього України.

На превеликий жаль, в українському суспільстві і в українській діаспорі бракує достатньо згуртованих україноцентричних сил, спроможних протистояти повзучому проникненню «русского міра» в ті місця України і в ті громади українського зарубіжжя, в які «русскій мір» досі не проникав або в яких було надійне щеплення проти «русского міра».

На превеликий жаль, в Україні ніхто не займається випрацюванням україноцентричної стратеґії розвитку України, концепції проґрам системних устроєвих змін, які уможливили б і забезпечили б успішний розвиток і безпеку України на тривалу перспективу. Концепцію ж системних устроєвих змін в Україні, запропоновану нами в діаспорі, ніхто не хоче навіть обговорювати.

З усього цього напрошується невтішні висновки:

1. Україна, точніше Збройні сили України, завдяки підтримці зарубіжних партнерів, безумовно, переможуть, витиснувши російських загарбників за межі України. Це буде неповна і неостаточна, але все-таки перемога, про яку пам‘ятатимуть, вшановуючи полеглих героїв. Московія зализуватиме свої рани і, можливо, навіть залишить Україну у спокої.

2. «Якщо Зеленський не буде балотуватися», Олексій Арестович буде президентом або й королем («це ж красіво»!), і «п’ятий проект» стане стратеґією розвитку України, і українська мова буде державною. Дацюки, романенки, фельдмани і їм подібні розказуватимуть посполитим, що «русскіє побєждєни», що «русскій мір» уже нестрашний і що можна знову «пріобщаться к вєлікой русской культурє», як нас вчить його королівська величність президент.

3. Незлостиві посполиті українці добровільно здадуться в обійми «русского міра». Зрештою, ну, справді «какаяразніца». Покалічені в кровопролитних боях за Україну, ветерани війни з Росією марно сподіватимуться на соціальний захист і пошану, не кажучи вже про вдячність за службу. Одиниці з тих, хто залишаться в Україні чи повернуться в Україну з еміґрації жалітимуть їх, оцінюючи їхню жертву дрібною купюрою, більшість же у крамничних чергах, у громадському транспорті, на застіллях та інших людних місцях жалитимуть ветеранів уже добре завченим «а я тебе туди не посилав/ла».

4. Україну відбудовуватимуть, як і пообіцяли, європейці, канадці та американці. Українські ж робітники знову потягнуться на заробітки в переможену Московію, заміщуючи вбиту ними ж або збіглу у закордони місцеву робочу силу, — відновлювати й примножувати ресурси для наступної «спеціальної воєнної операції».

…В Україні йде жорстока війна. Росія перетворює Україну на суцільну руїну. Завдяки підтримці цивілізованого світу Збройні сили України успішно громлять ворога, і перемога України на фронтах війни — справа недалекого майбутнього.

Без перемоги над «русскім міром» в головах, серцях і душах українців мілітарна перемога не вартуватиме нічого, окрім нових тужливих дум та пісень про вільну, незалежну, самостійну Україну, якими славна Україна.

9–11 лютого 2023 р.

До теми:

Інтелектуальна еліта України як проблема

У соцмережах поширюють комсомольську характеристику-рекомендацію, видану студентці філолоґічного факультету Львівського державного університету імені Івана Франка Ірині Фаріон у зв‘язку із її вступом до лав КПРС, підписану секретарем комітету комсомолу ЛДУ, нині відомим політичним і державним діячем Степаном Кубівим.

Відтак по новому колу пішло обговорення компартійного минулого нині крайньо радикальної націоналістки-свободівки. Ця історія уже давно ущухла б, не ставши навіть скандальною, якби пані Фаріон стало мудрості заявити, що її вступ до КПРС був помилкою молодості, і їй вибачили б те глупство.

Безумовно, розумна й талановита, Фаріон, однак, затялася, вважаючи за краще влипнути в скандальну історію, ніж списати її на молодечу дурість. Така затятість стала лише переконливим підтвердженням того, що вступ до КПРС був добре зметикованим кроком.

Отже, І. Фаріон напевно заслуговує цього скандалу як людина, яка зуміла заскочити на останню підніжку компартійного поїзда, який повільно відходив від останньої станції до пункту призначення — Небуття. На час вступу Фаріон у партію розпад КПРС уже розпочався, і тямущі люди розуміли, що цей процес — незворотний…

…Десь 1987 року до мене в кабінет заступника декана з наукової роботи факультету журналістики Київського державного університету імені Т. Шевченка зайшов професор Іван Бражник і запросив мене пообідати з ним. «Хочу з вами порадитися», — сказав він.

Мене це заінтриґувало. Іван Іванович був із покоління мого батька, надзвичайно популярним серед студентів професором наукового атеїзму, фантастичним знавцем світових реліґій і… приятелем митрополита Київського і всієї України Філарета…

Ми жили неподалік один від одного, і при одній нагоді мені трапилося побувати у більш ніж скромному холостяцькому помешканні професора Бражника, а з розмов з ним опосередковано скласти історію його життя: кадебешний ґенерал, голова Ради у справах реліґій при Раді Міністрів УРСР, завідувач сектору наукового атеїзму ЦК КПРС…

Через розлучення з дружиною І. Бражника увільнили з посади головного атеїста СРСР і спустили в Московський державний університет імені М. Ломоносова на посаду доцента кафедри наукового атеїзму. Хоч це було в роки мого навчання в МДУ, лекції з наукового атеїзму читав мені хтось інший… Іван Іванович поміняв московську квартиру на київську й став професором наукового атеїзму в КДУ, де наші шляхи й пересіклися.

Цікаво, про що ж захотів порадитися зі мною цей у літах уже чоловік? Поки офіціантка у професорській їдальні виконувала наше замовлення, професор Бражник виклав мені суть справи. Йшлося про те, що Екзарх України митрополит Філарет надумав видавати церковну газету «Православне слово» і запропонував своєму давньому приятелеві посаду головного редактора видання. От Бражникові й захотілося почути від мене, приймати чи не приймати запрошення.

Я глянув у вічі професорові й сказав: «Так ви ж член КПРС, і це ніяк не стикується з посадою редактора реліґійної ґазети». Іван Іванович тут же відповів: «Ну, це не проблема. Тепер усі виходять із КПРС, і я вийду». «А чи не занадто крутим буде ваш віраж? Мають же бути якісь принципи…» — сказав я. «То ви не радите?» — запитав Бражник. «Я сказав лише те, що сказав. Вирішуйте самі», — відповів я. На тім, власне, розмова про редакторство у «Православному слові» й закінчилася.

Бражник не прийняв запрошення Філарета. Не знаю, яку роль у його рішенні відіграла моя думка. Пишу тут про цей випадок для того, щоб показати, що саме в рік, коли Ірина Фаріон вирішила вступати в КПРС, один із колишніх високопоставлених функціонерів цієї партії практично готовий був здати свій партійний квиток.

І. Фаріон була, звичайно, не єдина, хто сходив на корабель, з якого уже втікали щурі. Розповім вам про три випадки, які саме у 1987–1990 роках мали місце поряд зі мною і учасниками яких були відомі й непомірно набагато зріліші від юної студентки Фаріон особи.

Перший епізод. Був у мене старший колеґа і приятель Степан Колесник — один із найталановитіших українських журналістів і письменників-публіцистів, якого ще на початку 1960-х років ціле політбюро ЦК КП України виключило з партії. Потрапивши в опалу, Степан Павлович, звісно, немало потерпав, перебивався випадковими заробітками і задовольнявся другорядною роботою.

Я сам його підтримував не раз у міру моїх хистких можливостей у газетах, де працював, а перейшовши на викладацьку роботу в університет, при якійсь нагоді порекомендував тодішньому деканові факультету журналістики Дмитру Прилюкові залучити Колесника до викладацької роботи на погодинній оплаті. Згодом Колесникові запропоновано було й штатну посаду викладача на кафедрі преси…

На початку 1980-х на посаду декана факультету заступив Анатолій Москаленко, у якого були міцні зв‘язки на компартійному олімпі України: Юрій Єльченко, Олександр Капто, Леонід Кравчук були його найближчими друзями. Коли почалася перебудова, Колеснику раптом захотілося відновити компартійну справедливість, і А. Москаленко допоміг йому поновитися в КПРС, що дуже втішило Степана Павловича.

Навіщо йому було повернення в лави КПРС, коли компартія тріщала по всіх швах, я й досі не розумію…

Другий епізод. Моїм попередником на посаді заступника декана з наукової роботи був доцент Віктор Миронченко, радіожурналіст-новинар, успішний і шанований студентами викладач. На відміну від інших своїх колег по кафедрі телебачення та радіомовлення, Миронченко не мав наміру захищати докторську дисертаццю й ставати професором.

У мене з ним склалися майже приятельські стосунки, і мені була відома його україноцентристська позиція й критична налаштованість щодо радянської влади. Ходили чутки, що ним цікавиться КДБ. Миронченко, здавалося б, навіть не мріяв про вступ до КПРС… Та й посаду заступника декана з наукової роботи можна було обіймати, не маючи партквитка у кишені. Що він і робив упродовж тривалого часу.

І ось новий декан А. Москаленко переводить доцента Миронченка на посаду заступника декана з навчальної роботи (віддаючи у моє відання науково-орґанізаційну царину), тобто першого заступника декана.

Традиційно це була номенклатурна посада, і тому Миронченка було прийнято в члени КПРС. Не одразу, а через рік чи два, коли уже вповні була ґорбачовська перебудова і коли членство в КПРС навіть на цій посаді уже не було обов‘язковою умовою.

Можливо, у цьому випадку спрацювала інерція, стимульована Москаленком, але сам факт, що довго-довго безпартійний Миронченко на етапі розпаду КПРС сходить на корабель, з якого уже біжать щурі, не може не дивувати.

Третій епізод є, либонь, найцікавішим своєю абсурдністю. Наприкінці 1970-х років завідувачка кафедри стилістики, на якій я тоді працював як викладач курсів з теорії і практики перекладу та редаґування, професор Алла Коваль запросила на посаду старшого викладача Олександра Пономаріва. Задовго перед тим Пономарів працював в Інституті мовознавства імені О. Потебні АН УРСР, де захистив дисертацію і де напевно мав намір пропрацювати усе своє життя.

Так сталося, що він пересікся із дисидентами-шістдесятниками, хтось дав йому прочитати заборонені твори, зокрема — й «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби. Хтось, очевидно, доніс на Пономаріва «куди треба», і молодого науковця виганяють з роботи. Він влаштовується на посаду редактора чи навіть коректора у технічному видавництві, звідки через роки й витягує його професор Коваль.

У нотатках «Пам‘яті Олександра Пономаріва» я докладно пишу про наші взаємини і про наші численні розмови на різні теми, з яких складався образ мого колеґи як особистості, безумовно, талановитої, україноцентричної й вельми критично налаштованої щодо радянської влади й комуністичної партії.

Яким же було моє здивування, коли я довідався, що О. Пономарів став членом КПРС, і це сталося якраз тоді, коли в лави компартії влилася й І. Фаріон. Я був у шоці, коли учорашнього дисидента й новоспеченого комуніста Пономаріва компартійні збори дуже скоро обрали… секретарем партбюро факультету журналістики.

Професор Пономарів, здається, був останнім парторґом факультету журналістики КДУ імені Т. Шевченка. Якою була б його компартійна кар‘єра, якби не розсипалася на порох КПРС і не розпався Радянський Союз, можна лише гадати…

Мої читачі напевно назвуть десятки, сотні, а то й тисячі подібних випадків з кінця 1980-х років. Така наша тодішня реальність, яка виходить нам боком дотепер.

Чи можна після цього дивуватися, що з розпадом СРСР Україна не наслідувала приклад Чехословаччини з Вацлавом Ґавелом на чолі, де комуністів було повністю відсунуто від влади?

Чи можна дивуватися, що долю незалежної України визначила навіть не «Народна рада» від Народного Руху України, а «Група 239» спочилої в Бозі Комуністичної партії Радянського Союзу?

Насамкінець наведу пару промовистих прикладів уже не особистісного, а інституційного рівня, хоч називатиму й імена.

Люди старших поколінь напевно пам‘ятають установу під довгою і вельми промовистою назвою: Інститут історії партії при ЦК КП України — Філіал Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС. Куди подівся цей компартійний «мозковий центр», не цікавилися?

Компартія України, здається, нарешті зійшла з політичної сцени незалежної України, а її останній лідер П. Симоненко в сонячній Каліфорнії самовіддано бореться з ненависним йому «американським імперіалізмом».

Інститут історії партії не зник, а відповідно до закону матеріалістичної діалектики мімікрував з одного стану в інший. Тепер він не компартійний «мозковий центр», а один із провідних «мозкових центрів» українського націєтворення й державотворення у складі Національної академії наук України (НАНУ).

Звісно, у новій назві немає й натяку на стару назву інституту. Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, здавалося б, не має нічого спільного з Інститутом історії партії. Окрім одного: цей інститут носить ім‘я І. Кураса, який (ну, так збіглося!) був перед тим керівником і безвісти зниклого Інституту історії партії при ЦК КПУ.

Ось частина біоґрафії Івана Кураса: «У 1970–1972 роках — старший науковий співробітник, учений секретар Інституту історії партії при ЦК Компартії України — філіалу Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС, у 1972–1983 роках — інструктор, консультант, завідувач сектора відділу науки і навчальних закладів ЦК КПУ, у 1983–1991 роках — заступник директора Інституту політичних досліджень при ЦК КПУ. З грудня 1991 року — директор Інституту національних відносин і політології НАН України (з 1996 — Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України)».

Ви скажете: І. Курас давно помер, а в інститут його імені прийшли нові люди. Це — так, але школа, традиція роблять своє діло, і радянська влада в Україні тримається міцно.

Ще один приклад — Національна академія педаґоґічних наук України, коротко — НАПНУ. Як ви думаєте, чому за тридцять років незалежності України так і не було випрацювано нової, україноцентричної концепції розвитку загальної освіти та й системи освіти в цвлому?

Відповідь проста: передусім тому, що цією НАПНУ десятки років керує академік Василь Кремень. Ось найцікавіші факти з його біоґрафії:

«З 1979 по 1986 рік працював у ЦК Компартії України, а в 1986—1991 pp. — у ЦК КПРС, де займався питаннями розвитку освіти і науки. Протягом 1991—1992 років був заступником директора Інституту соціально-політичних досліджень РАН (Російської Академії наук. — В.І.), упродовж 1992—1994 років обіймав посаду заступника директора з наукової роботи та завідувача відділу методології соціально-політичного розвитку Національного інституту стратегічних досліджень України».

Задайтеся запитанням: чи людина з таким вантажем за плечима спроможна бодай замислитися над українізацією освіти в Україні? Звісно, що ні!

Завдяки таким людям, як покійний Іван Курас і непотоплюваний Василь Кремень, за підтримки сонму дрібних інтелектуалів типу Ірини Фаріон, вихованих колоніальною російською владою, Україні ще довго доведеться залишатися в радянській системі координат.

Симптоматично, що ухвалений декілька років тому закон України про декомунізацію демонтував пам‘ятники, змінив назви населених пунктів і вулиць, але жодною мірою навіть не торкнувся набагато важливішої інтелектуальної сфери.

І саме «завдяки» цьому на самверху владної піраміди залишатиметься ЦК КПУ, мімікрований в інститут президента, як би його не називали — адміністрацією, секретаріатом чи офісом. Ніяких системних устроєвих змін за таких умов не відбудеться.

Ну, а українці тим часом продовжуватимуть обслинювати компартійну сагу якоїсь там студентки львівського вишу, яка вже давно переросла себе й добре пристосувалася до нових обставин.

6–7 лютого 2023 р.

Із коментарів:

Микола Рябчук: Згадали б ще О.С.Забужко:))

До теми:

Українізація України як факт і фактор системних змін: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2019. — 230 с.

В‘ячеслав Чорновіл як феномен української історії й політики: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2019. — 201 с.

Будапештський формат: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 294 с.

Україноцентризм, журналістика і система ЗМІ: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 449 с.

Світове українство — рушійна системних змін в Україні: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 309 с.

Системні зміни — перспектива для України: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 393 с.

Трансформаційна місія Українського Козацтва: Статті, нотатки — Вашинґтон: Видавництво Україна Інк. — 2021. — 210 с.

Інтелектуальна еліта України як проблема: Статті, нотатки. — Вашинґтон: Видавництво Україна Інк. — 2022. — 729 с.

Чи буде воно сприятливим для україно-ізраїльських взаємин?

В Ізраїлі повернувся до влади один із найуспішніших прем‘єрів країни Беньямін Нетаньягу. Вітаючи Б. Нетаньягу з черговим призначенням на посаду прем‘єр-міністра, я хочу сказати тут про дві речі.

Перше. Стосунки Б. Нетаньягу з Україною досі не були райдужними. Скорше — проблематичними. Ґуґл видасть вам безліч публікацій на тему «Нетаньягу і Україна».

Його дружина Сара Нетаньягу під час візиту в Україну 2019 року потрапила в епіцентр скандалу в Києві, пов’язаного з українською традицією зустрічати гостей хлібом і сіллю.

З того приводу Б. Натаньягу записав навіть окремий відеокліп із вибаченнями:

Дражливою для українців є ідея «Небесного Єрусалиму», що її агресивно просуває в інформаційний простір Ігор Беркут (він же Ігор Гекко), який бачить на чолі цього проекту саме Б. Нетаньягу і який буцімто Нетаньягу вже обговорював.

Годі й згадувати про дружні стосунки Нетаньягу з В. Путіним, який розв‘язав повномасштабну війну Росії проти України.

Обнадійливим є спілкування з Нетаньягу чинного президента України В. Зеленського. Хочеться вірити, що Зеленський кардинально змінить упередженість і настороженість ізраїльського лідера щодо України на позитив.

Друге. Є ще один чинник, який може і має зіграти позитивну роль як на особистісному, так і на державно-політичному рівнях. Хоч поокремо взяті факти уже відомі фахівцям, я буду перший, хто зводить їх докупи і озвучує.

Вас це дуже здивує, але Беньямін Нетаньягу ґенетично пов‘язаний з Україною. За даними американського Інституту клітинних досліджень (Cellular Research Institute), рід Нетаньягу по чоловічій лінії споріднений з українськими родами Радзивілів (Радивилів) та… Іваненків. Так, у мене й у Нетаньягу одна й та ж формула ДНК.

Сподіваюся, що коли Б. Нетаньягу довідається про свою закоріненість в Україну, ґенетична пам‘ять пошле йому мудрість «віленського ґенія» — славного предка Нетаньягу, який народився на Берестейщині (нині це Бєларусь) і у склепі якого у Вільно (Вільнюс, Литва) похований видатний український магнат граф Потоцький (див.: Гаон із Вільна).

Мені дуже хотілося б, щоб україно-ізраїльські взаємини перейшли в якісно нову фазу, щоб Ізраїль реально підтримав Україну в її спротиві російській аґресії і щоб Ізраїль нарешті визнав влаштований Московією в Україні Голодомор ґеноцидом українського народу.

28 грудня 2022 р.

«Кієвскій проект» і місія України у ХХІ столітті

Жартома чи серйозно, Олексій Арестович вкинув на обговорення Юрія Романенка, Сергія Дацюка, Андрія Баумайстера та Миколи Фельдмана ідею відновлення в Україні… монархії.

Учасники розмови тут згадали Габсбургів (очевидно, маючи на увазі історію з Олельком), заговорили про Скоропадського… Баумайстер справедливо зауважив, що демократія добре почувається в країнах з монархічною формою правління.

Дивним тут є те, що далекі від української справи люди, які не є носіями української культури й традиції, послуговуються виключно російською, зрідка збиваючись на суржик, раптом заговорили про український монархізм.

На цю тему мені доводилося писати не раз (див. посилання на мої збірки статей і нотаток в кінці цієї публікації). Окремо подаю посилання на статтю «ДО ПИТАННЯ ПРО ІСТОРИЧНУ ТРАДИЦІЮ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ В УКРАЇНІ».

Тема Скоропадських заслуговує особливої уваги. Їй я приділив окрему статтю, в якій звернув увагу на те, що Павло Скоропадський формально був обраний на гетьмана на відносно представницькому, але не козацькому з‘їзді. Про статус гетьмана як монарха тоді навіть не йшлося — це стало предметом обговорення пізніше.

У незалежній Україні ідею відновлення гетьманату як монархічної форми правління активно пропагував Ігор Каганець. Це було ще до того, як цією темою загорілася Лариса Івшина.

І Каганцеві, й Івшиній навіть на думку не спало поцікавитися, а чи Скоропадський був представником королівської династії. Насправді це був старшинський козацький рід, який не мав династичної традиції, але який від початку 18-го століття активно терся при російському царському дворі. Уже це мало б насторожити україноцентричних монархістів. Але ж ні…

Модерні українські монархісти виписали в Україну позашлюбного сина гетьманича (не гетьмана!) Данила Скоропадського, тобто онука П. Скоропадського, Бориса, якого діти Павла Скоропадського не визнавали навіть за родича.

Борис Скоропадський, ясна річ, загорівся ідеєю, здійснив поїздку по Україні, але далі балачок діло не пішло, хоч він активно шукав собі підтримки. Звертався за цією підтримкою і до мене.

Останнє спілкування з Б. Скоропадським у мене відбулося навесні цього року, коли він прислав свій підпис до нашого Звернення, і ми викреслили з того підпису амбітну претензію на гетьманський, ба навіть королівський статус. Чоловіка це дуже зачепило. Ось що я написав йому у відповідь:

«Ясновельможний пане Скоропадський!

Дякую Вам за те, що Ви додали свій підпис до Звернення.

Мені переслали Ваш лист на адресу Орґкомітету РСУ, в якому Ви висловлюєте стурбованість неточностями у Вашому підписі.

Як Ви можете переконатися самі, у підписі вже замінено артикль “a” артиклем “the”.

Тепер стосовно Вашого другого прохання: «When being addressed in public I am referred to as HRH Prince Borys Danylovych Skoropadsky in English», без якого Ви відчуваєте себе і навіть Україну (?!) приниженими (belittle myself or Ukraine, I am who I am).

Я розумію Ваше занепокоєння тим, що ми не включили до Вашого підпису під Зверненням таке солодке для Вас “HRH Prince”.

На те є низка причин, пов‘язаних із Вашим статусом, частину з яких я вже обговорював з Вами у нашому листуванні понад десять років тому, коли Ви зверталися до мене за підтримкою. (На жаль, це листування у мене не збереглося.)

Що б там не говорили, я визнаю Вас як онука гетьмана Павла Скоропадського. Це — поза будь-якими сумнівами.

З чим я не погодився колись і з чим не погоджуюся зараз, це — те, що Ви називаєте себе гетьманичем. «Гетьманич» в українській мові означає «син гетьмана». Цим родовим (не більше) статусом цілком правомірно користувався Ваш батько. Але Ваш батько ніколи не був обраний на гатьмана, і, отже, Ви не маєте жодних підстав називатися гетьманичем.

До речі, я походжу з роду, який також дав українському козацтву двох гетьманів, але мені навіть на думку не спадає називати себе гетьманичем, бо мій батько гетьманом не був.

Сказане вище не дає Вам права вимагати, щоб Вас публічно титулували Ясновельможним Паном Гетьманичем.

Тим більше, у Вас немає жодних підстав для того, щоб титулуватися так, як Ви заявили себе в анґлійській мові — “HRH Prince” (His Royal Highness Prince).

Перш за все, Ви не маєте права на такий титул тому, що уся історія роду Скоропадських не має ніякого зв‘язку із жодною королівською династією і — що не менш важливе — із чинним статусом у цій династії.

Достеменно відомо, що рід Скоропадських починався із козацьких старшин і дав гетьмана Івана Скоропадського, через якого в Російській імперії рід перейшов у російське дворянство. Так, цей рід був пов‘язаний матримоніальними узами з іншими аристократичними родами, але по жодній ґенеалоґічній лінії не піднявся до рівня ґрафів і князів, а тим паче — великих князів, яких в анґлійській мові зазвичай називають принцами.

Отже, Ваш дід був російським дворянином з ґенеральським званням, але на титул ґрафа чи князя (принца) не сподобився. Такого статусу, відповідно, не мав Ваш батько, а значить — на такий статус не можете претендувати і Ви.

Привласнювати собі королівський статус принца є принаймні неетичним. Сподіваюся, Ви поставитеся до мого пояснення з розумінням.

Насамкінець поясню Вам, за яким правом я беру на себе сміливість сказати Вам те, що досі не сказали і не могли чи не можуть сказати Вам інші.

Із сказаного вище Ви вже зрозуміли, що я, як і Ви, є нащадком старовинного українського гетьманського роду (мої предки гетьманували ще до того, як Петро І зробив гетьманом Івана Скоропадського, непрямим нащадком якого був Ваш дід Павло Скоропадський).

Цей мій рід Іваненків має кровні зв‘язки (однакову формулу ДНК) з Османською, Радивилівською (Радзивілівською), Оранською (король Нідерландів Вілем — моя рідня), Арґильською та іншими королівськими династіями, а також із родом Молдавського володаря та іншими аристократичними домами Європи. Це — по батьковій лінії.

По материнській лінії, я є кровним родичем принцеси британської Діани, а отже — і її синів, старший із яких, Вільям, має стати королем Великої Британії.

Маючи таке родове коріння (ґенетично доведене) і маючи достатньо підстав, на відміну від Вас, я не претендую на український престол і навіть не є прибічником монархічної ідеї й монархічного способу правління, про що писав Вам понад десять років тому.

У своїх публікаціях на теми козацтва (посилання на деякі з них знайдете нижче) я не раз переконливо доводив, що гетьманство ніколи не було, не є і в принципі не може набувати монархічної форми урядування. Гетьманство — це прототип популярної тепер президентської форми правління.

Отож я не бачу жодного прояву приниження Вас як особистості, а тим більше — приниження України, через те, що Вас публічно не величають «HRH Prince» — «Його Королівська (?!) Високість Принц» чи «Ясновельможний Пан Гетьманич». В усьому має бути міра і межі, за які принаймні неетично переходити (що надзвичайно важливо для представника аристократичного роду); про юридичний аспект промовчу.

Кожен із нас возвеличує себе і Україну реальними справами для блага України й українського суспільства в Україні, а також Світового Українства. Хтось зараз ризикує своїм життям на фронтах війни, розв‘язаної Росією в Україні. Хтось працює над концепцією стратеґії розбудови й розвитку України як успішної держави. Ну, а хтось мандрує на байдарках і ловить рибу, тішачи себе позірною причетністю до справ славних пращурів…

Запрошую Вас до реальної і дієвої участі у створенні Руху Світового Українства, ув інших наших проектах, про які Ви можете прочитати у збірках моїх статей і нотаток (див.: http://ukrainianuniversity.org/books-книги/).

Сподіваюся, я спонукав Вас бодай замислитися над тим, що я написав Вам вище, і Ви сприймете цей мій лист належним чином.

Щиро і з надією на плідну співпрацю —

Проф. Др. Володимир Іваненко.

Ось мої найважливіші статті на цю тему:

ЗВЕРНЕННЯ ВОЛОДИМИРА ІВАНЕНКА до нащадків і спадкоємців генеральної козацької старшини, козацької старшини та українських козаків в Україні й поза межами України сущих – Dr. Volodymyr Ivanenko | Др. Володимир Іваненко

ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ ТА ІДЕЯ ВІДРОДЖЕННЯ ГЕТЬМАНАТУ – Dr. Volodymyr Ivanenko | Др. Володимир Іваненко

ХАЙ ПРОКИНЕТЬСЯ НАША ҐЕНЕТИЧНА ПАМ‘ЯТЬ! – Dr. Volodymyr Ivanenko | Др. Володимир Іваненко

ТРАНСФОРМАЦІЙНА МІСІЯ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА – Dr. Volodymyr Ivanenko | Др. Володимир Іваненко

ТРАНСФОРМАЦІЙНА МІСІЯ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА – Dr. Volodymyr Ivanenko | Др. Володимир Іваненко»

Борис Скоропадський не відповів на мій лист, але свої амбіції він вгамував, і це добре.

До речі, зрідка я спілкуюся з іншим представником аристократії колишньої Російської імперії й нащадком високотитулованого ще у 18-му столітті роду Розумовських (Разумовських) Григорієм. Усім добре відомо, як представник звичайного козацького роду з Чернігівщини Розум став аристократом. До честі Григорія Разумовського він не називає себе гетьманичем і не претендує на український престол, але працює для України як історик.

Реакція в українському суспільстві та в українському зарубіжжі на мої звернення до нащадків і спадкоємців генеральної козацької старшини, козацької старшини та українських козаків в Україні й поза межами України, а також до шляхетних родів з українським корінням («Хай прокинеться наша ґенетична пам‘ять») (див. посилання вище) не дають мені упевненості в перспективі консолідації цих сил, без якої не може бути навіть розмова про відновлення в Україні монархії.

Для відновлення монархії потрібно мати бодай кількох представників справжніх династичних родів, та ще й не пасивних, а громадсько активних і — що надзвичайно важливо — здатних мислити стратеґічно.

Арестович, Баумайстер, Дацюк, Романенко й Фельдман — точно не ті люди, яким цю тему годилося б навіть ставити на обговорення. Бо це лише дискредитує саму ідею українського монархізму.

Ну, а якщо ці хлопці мріють посадити на український престол якогось приходька, видавши його за Рюриковича…

У базах даних зразків ДНК Рюриковичів немає, але з історії ми знаємо, що їхня ДНК присутня в крові королівських династій Європи, бо саме Україна-Русь була живильним джерелом для цих династій.

До речі, принцеса Діана була представницею дому Стюартів (до цього роду належав і Вінстон Черчіль) — династії, яка колись панувала у Великій Британії. Представника цієї династії запрошували зайняти трон батьки-засновники США, але він відмовився.

Хтось із них, між іншим, пропонував натомість зробити королем неаристократичного, але амбітного Джорджа Вашинґтона (читайте його лист до дочки лорда Феафекса, яка дала йому гарбуза). Вашинґтону стало мудрості задовольнитися посадою президента, і відтак США без монархії стали великою країною.

І ще один цікавий факт. Новотурки вигнали Османів із Туреччини. Лише за прем‘єрства Ердогана спадкоємцеві султанського престолу було дозволено відвідати свою батьківщину. Після його поїздки журналісти поцікавилися у наслідного принца, чи не хотів би він відновити монархію у Туреччині. «Турки і без монархії добре дають собі раду», — відповів нащадок султана.

…Це завжди вчаровує, коли практично сторонні люди обговорюють або й вирішують долю України й українського народу, поки він перебуває у стані летаргічного сну, але будити його не ризикують. І слава Богу, бо що спросоння можна почути від філософа, який не бачить відмінностей між поняттями «суспільний устрій» і «спосіб урядування» та системного (система — підсистема) зв‘язку між ними.

* * *

Обговорення ідеї запровадження монархії в Україні для дискутантів з інституту майбутнього стало лише свого роду зачином до розмови про майбутнє. Дацюк і Баумайстер підвели під цю балачку філософську основу, причому суто прагматичного характеру, а Арестович додав психологізму, та ще й на рівні нейропсихології, і також вельми заземленого.

Окремо заговорили про етику в різних її проявах і формах. Смисл розмови саме у цьому фрагменті наводить на цікаве, можливо, навіть неусвідомленн учасниками розмови спостереження, яке пояснює, чому наші люди намагаються усидіти на двох стільцях, хочуть бути і вдома, і замужем, роблять вибір із двох зол, не завдаючи собі клопоту вибрати добро, і т. ін.

У цьому контексті привертає увагу згадка Дацюком про багатоваріантність цінностей, що обумовлює багатоваріантність етики… Баумайстер нагадує про модерн, прогрес і все таке інше. Над дискусійним столом витає настрій невизначеності майбутнього і навіть безвиході.

Зрідка згадують античних авторитетів. Але ніхто жодним словом не згадує, що основою основ нашого минулого, нашого минулого й нашого майбутнього є одвічні цінності— традиції і звичаї. Однією із таких цінностей для українців була і є совісність, яка визначала і визначає принцип жити по совісті.

Вороги українського народу віддавна застосовували і продовжують застосовувати голодомори і терор для ураження саме засадничих цінностей і звичаїв, перетворюючи українців на безформну масу. «Какаяразніца» легко піддається не тільки впливові за допомогою нейропсихології, а простішим маніпуляціям.

Це — закид уже не так Арестовичу й Дацюку, як Баумайстеру, який говорить про втрату орієнтирів, посилаючись на ріднішу йому Римську імперію й відтак абстрагуючись від України. Ну, чужа вона і першому, і другому, і третьому. Тому й немає для них в Україні опертя. Як тільки Баумайстер спробував заговорити про «грядущєє» в українському контексті, він тут же терпить фіаско.

От що значить бути виключеним із української культури, української ментальності, ба навіть найпростішого буття. І ці горе-мислителі беруться вершити долю України-Русі, в землі якої закопаний пуп сучасної європейської цивілізації.

Отож постає цілком резонне і нериторичне запитання: чому наші філософи й психологи, обговорюючи безліч складників майбутнього для України, ніколи не згадують категорію совісті? Відповіть проста: у їхньому понятійно-категоріальному апараті немає такої категорії, як і багато чого іншого, пов‘язаного з українськими національними традиціями і звичаями, з українською культурою, яка залишається для них меншовартісною.

23 грудня 2022 р.

PS. Російське чи проросійське культурне тло створюють і коментарі під відеозаписом посиденьок у студії інституту майбутнього.

«Герої» дня про свою участь у передачі:

До теми:

Українізація України як факт і фактор системних змін: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2019. — 230 с.

В‘ячеслав Чорновіл як феномен української історії й політики: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2019. — 201 с.

Будапештський формат: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 294 с.

Україноцентризм, журналістика і система ЗМІ: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 449 с.

Світове українство — рушійна системних змін в Україні: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 309 с.

Системні зміни — перспектива для України: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 393 с.

Трансформаційна місія Українського Козацтва: Статті, нотатки — Вашинґтон: Видавництво Україна Інк. — 2021. — 210 с.

Інтелектуальна еліта України як проблема: Статті, нотатки. — Вашинґтон: Видавництво Україна Інк. — 2022. — 729 с.

Китайська тематика, що шириться нині у ЗМІ та соцмережах з різних приводів, але так чи інакше крутиться навколо російсько-китайських відносин, нагадала мені мою ж публікацію п‘ятирічної давності, яку я, здається, не розміщував на цьому сайті. У ній я звертаю увагу на деякі нюанси цих відносин, про які вже забуто або й просто більше не пишуть…

Частина 1. Китайський генерал

Знічев‘я відкрив це відео (посилання уже недоступне), що трапилося на моїй стрічці, а тут такі асоціації… Раша з її невмирущими совковими традиціями.

Згадався старий полковник з військової кафедри в роки мого студентства у Москві. На відміну від інших полковників і одного генерала (Ніколай Ніколаєвіч), які були доками спецпропаганди, від цього мало чого вже можна було навчитися. А от його спогади…

Шкода, що тоді забракло розуму записати. Тепер у пам‘яті залишилося лише загальне враження про надзвичайно цікавий історичний факт, який навряд чи згадують історики. І сприймається він тепер, як легенда.

А суть у тому, що мій викладач-полковник ще молодим офіцером із невеличкою групою червоноармійців азіатської зовнішності був відряджений у Китай допомагати китайським комуністам створювати збройні формування.

Вікіпедія пише, що Народно-визвольна армія Китаю була «заснована 1 серпня 1927 в результаті Наньчанського повстання як комуністична «Червона армія», під керівництвом Мао Цзедуна під час громадянської війни в Китаї».

Починали в нуля, але за якийсь час наш герой зібрав під ружжо, вишколив і загартував у бойових операціях десятки тисяч китайських комуністів, а великий Мао був при ньому комісаром. Його відкликали з «відрядження», здається, 1940 року, коли він був генералом і головнокомандувачем багатотисячного війська.

Підйоми і спади у стосунках СРСР з КНР, ясна річ, позначилися на його військовій кар‘єрі вдома: китайський досвід йому не зарахували. Отож у збройних силах СРСР від піднявся лише до полковника і закінчив свій бойовий шлях на посаді доцента військової кафедри МДУ.

Китайське псевдо мого колишнього викладача, очевидно, можна «вирахувати» за історією НВАК. Його ж справжнє, типово російське прізвище, на превеликий жаль, не запам‘яталося. Ми мусили звертатися до наших викладачів «товаріщ полковнік», і тільки наш єдиний генерал вимагав, щоб до нього зверталися «Ніколай Ніколаєвіч».

З військової кафедри я запам‘ятав на все життя лише одно прізвище — полковник Лєвітскій. Це був просто фантастичний фахівець у царині американознавства (історії, культури, традицій і звичаїв США), без якого я напевно не відбувся б як фахівець.

Американські історики із ученими ступенями часом дивуються: «Це не вивчають у наших університетах. Звідки ви це знаєте?». Як звідки?! Із курсу «Страновєдєніє», який викладав мені полковник Лєвітскій.

Частина 2. Зустріч з героями острова Даманського (Чженьба́о)

В юні літа мені довелося брати участь в одній республіканській та одній всесоюзній нарадах молодих літераторів. Організатори всесоюзної влаштували для учасників багато цікавих зустрічей у вузькому колі.

Мені довелося бути учасником двох заходів, які влаштував ЦК ВЛКСМ і які так чи так пов‘язанні з темою або ж предметом нашої розмови.

Тут скажу кілька слів про зустріч із чотирма учасниками невеликої радянсько-китайської війни за острів Даманський (Чженьба́о) на Амурі. Хлопці приїхали до Москви одержувати свої ордени та медалі якраз у дні коли у столиці «радилися» молоді інженери людських душ.

Версія того конфлікту була така: китайці полізли на спірний острів Даманський, радянці дали їм рішучу відсіч. Подейкували, що радянські вояки «Катюшами» чи вже «Градами» перетворили на пустелю надцять квадратних кілометрів китайського берега Амуру.

26 грудня 2017 р.

Мобілізація, протести в Росії, російські біженці й війна в Україні

Ось уже котрий день спостерігаємо за оголошеною Кремлем «частковою мобілізацією» на Росії, метою якої є поставити до зброї, за одними даними, триста тисяч резервістів, а за іншими — цілий мільйон. 

Судячи з того, що гребуть усіх підряд — і тих, що служили в армії та мають якісь військові спеціальності, і тих, хто ніколи не служив, не проходив військову підготовку за місцем навчання або за станом здоров‘я чи за віком не перебуває на військовому обліку, — схоже на те, що метою таки є один мільйон.

Цікавими є й методи цієї мобілізації. Експерти пояснюють, що відповідно до законодавства РФ повістку (виклик до військового комісаріату) мають вручати уповноважені представники військоматів особисто особі, яка підлягає мобілізації, і під розписку про вручення. 

Поштова розсилка, роздача повісток неуповноваженими особами тощо, як стверджують, адвокати, що спеціалізуються в цій галузі, є незаконними, а отже й не можуть мати жодних юридичних (адміністративних чи кримінальних) наслідків,

За повідомленнями журналістів, громадських активістів, правозахисників та правників, хто тільки не вручає ті повістки потенційним мобілізованим: поліцейські, автоінспектори і навіть учителі шкіл. Останні ходять від помешкання до помешкання ледве не цілодобово. 

Зафіксовані факти вручення чи спроб вручити повістки не призовникам особисто, членам їхніх сімей опівночі й навіть о четвертій годині ранку — з вимогою з‘явитися на визначене місце збору з речами буквально через три години.

ЗМІ й соцмережі поширують численні відеосвідчення того, як на місцях збору мобілізованим видають військову форму і заплічники з необхідними воякові речами, саджають в автобуси й негайно відправляють до місця підготовки до відправки на фронт. З інструктажів, що їх озвучують на місцях збору офіцери військоматів, випливає, що навчально-тренувальні заходи (використання стрілецької зброї, злагодження підрозділів тощо) можуть зайняти буквально пару тижнів. 

Отже, війна Росії в Україні, перепрошуємо — спеціальна воєнна операція, в якій досі брали участь лише контрактники, добровольці й строковики, що на час вторгнення в Україну служили в ЗС РФ, в Росгвардії та ПВК, прийшла в кожну родину росіян, в яких є чоловіки.

Якщо після повномасштабного вторгнення РФ в Україну 24 лютого ц.р. росіяни ледве не одностайно підтримували божевільну ініціативу Путіна й щиро дивувалися тому, що українці чинять шалений опір «визволителям», і лише одиниці осуджували це вторгнення і виступали проти війни в Україні, зараз, коли ця «часткова мобілізація» постукала з повістками в помешкання конкретних родин, які трималися осторонь від цієї війни або й підтримували аґресію, росіяни активізувалися.

Ця активізація проявилася досить своєрідно. 

Уже в день оголошення мобілізації по Російській Федерації почалися відносно масові, як для росіян, протести: від Далекого Сходу услід за часовими поясами вони дійшли до західних реґіонів і Москви з Санкт-Петербургом. 

Як зауважують ЗМІ й соцмережі, характерною ознакою цих протестів є участь жінок — дружин, матерів, сестер уже мобілізованих і тих, кого можуть загребти у будь-який момент. Жінки становлять більшість (називають 51%) протестувальників, і пояснюють це тим, що їхні чоловіки, сини й брати «знаходяться в безпечному місці», щоб уникнути мобілізації. Вони, ясна річ, виступають категорично проти війни з Україною й мобілізації. 

Чоловіки, які проявляються на протестах, зазвичай не декларують своє ставлення до війни в Україні, утримуються від відповідей на запитання журналістів. Побоюються… Більш-менш відкрито висловлюються люди старшого віку. Людей мобілізаційного віку, які висловлюються проти війни й мобілізації, поліцейський ОМОН затримує, як і найактивніших жінок, і автозаками відвозять у відділення поліції. Кажуть, що там їм вручають мобілізаційні повістки.

В перший день мобілізації було затримано майже півтори тисячі учасників протестів, щодо яких, за повідомленнями правозахисників, застосовано адміністративні покарання — штрафи та арешти від трьох до тридцяти днів. Кільком учасникам протестів висунуто кримінальні звинувачення, і їм загрожують тривалі строки ув‘язнення, передбачені за «дискредитацію збройних сил РФ».

Прикметно, що поліція затримувала навіть тих учасників протестів, які декларують свою підтримку війни Росії в Україні.

Протести, за всіма ознаками, мають стихійний характер, хоча молодіжний громадський рух «Весна» й намагається їх координувати. Можливо, проблема в тому, що цей рух пацифістський, вдається виключно до ситуативних методів діяльності й не має чітко визначеної стратеґічної мети. Не виключено, що ініціативу його лідерів стримує побоювання переслідувань.

Деякі російські телеґрам-канали (наприклад, Рибарь) стверджують, що протести в Росії підігріваються й навіть координуються з… України. Ми не виключаємо, що Служба Зовнішньої Розвідки України може тримати свою руку на пульсі цих протестів, як сказали б соціологи, за допомогою включеного спостереження, але не більше. 

На жаль, навіть спротив прямій і широкомасштабній російській аґресії не спонукав Україну до налагодження системної роботи серед військ і населення супротивника, тим більше на таку глибину. Знаємо це завдяки спілкуванню з офіцерами ЗСУ, які приїздять на стажування до Пентаґону. Ми писали про нагальність такої роботи ще від 2014 року, але до нас не прислухалися під час президентства П. Порошенка. Не прислухаються й тепер, за президентства В. Зеленського. 

* * *

Паралельно з протестами в Росії проявилося інше явище, спричинене оголошенням мобілізації, і це явище значно більшою мірою проявляє слабкість, ницість і гнилу природу російського суспільства. Це явище — масова втеча росіян-чоловіків, які підлягають мобілізації, за межі Росії.

Оскільки внаслідок санкцій, запроваджених щодо Росії за її аґресію щодо України, які періодично посилюються, звужується коло країн, куди росіяни можуть виїхати. З внутрішнім російським паспортом для них відкриті Бєларусь, Вірменія, Казахстан і Кирґизстан. Маючи закордонний паспорт, росіяни можуть виїхати до Азербайджану, Арґентини, Єгипту, Ізраїлю, Катару, Мексики, Молдови, ОАЕ, Сербії, Таджикистану, Туреччини, Узбекистану й Чорногорії. 

Проблема ще й у тому, що через ті ж санкції обмежене авіасполучення з багатьма із названих країн та з країнами, наприклад, у Європі (тією ж Німеччиною), які не проти дати притулок мобілізаційним «біженцям». А на літаки авіаліній, які літають в Росію і з Росії, ціни на квитки за лічені години після оголошення мобілізації підскочили в сотні й тисячі (sic!) разів.

Залишилися сухопутні переходи кордону. В Європу — через Фінляндію; Естонія, Латвія і Литва закрили свої кородони для росіян ще до мобілізації. На Закавказзя і в Туреччину — через Грузію, а в країни Центральної й Південної Азії — через Казахстан. 

ЗМІ й соцмережі публікують відео й фотографії, які показують багатокілометрові черги у пунктах пропуску. За деякими свідченнями, уповільнюють перехід кордону російські прикродонники, які витрачають десятки хвилин на опитування кожного міґранта. Уже пройшла інформація, що ближчим часом Росія заборонить виїзд чоловікам мобілізаційного віку, і це може статися уже 26 вересня. Це створює особливий ажіотаж не тільки на кордонах, але і в російському суспільстві взагалі. 

Російськомовний телеканал Радіо Свобода «Настоящее время» пильно відстежує перебіг російських протестів і виїзду росіян за кордон. Цими днями вони залучили до участі в обговоренні цієї теми російського журналіста, з одного боку, і заступника голови Литовського сейму — з другого. Ця розмова виявила надзвичайно цікаву тенденцію, ба навіть закономірність, характерну для сучасного російського суспільства.

Позиція, що її обстоює російський журналіст, зводиться до того, що російські чоловіки мобілізаційного віку біжать від мобілізації, щоб пересидіти за кордоном важкі часи, почекати, поки в Росії зміниться обстановка (влада) і потім повернутися додому до звичного для них життя.

Литовський політик, послідовно виступає проти того, щоб дозволяти росіянам під час війни РФ в Україні вільно подорожувати по світу, дивується прагненню росіян втекти за кордон і чекати, поки у них на батьківщині не зміниться влада. Він закликає їх об‘єднуватися і боротися, робити ці зміни реальністю. Але навіть такі просунуті, здавалося б, росіяни, як цей журналіст, навіть не усвідомлюють того, що в Росії нічого не зміниться, якщо вони, росіяни, самі не візьмуться за ці зміни. 

І справді, ми не спостерігаємо в самій РФ і в російській діаспорі навіть натяку на зародження потужного громадсько-політичного руху, стратеґічною метою якого були б системні зміни в Росії, відмова від імперських амбіцій і перетворення країни на справжню федерацію вільних народів. Такі діячі, як Алєксєй Навальний, Ґеннадій Ґудков чи Ілья Пономарьов, прагнуть зміщення з посади Путіна з його найближчим оточенням, але не більше. 

Імперськість не вивітрюється з голів навіть тих, хто, на відміну від Навального, залишаються недосяжними для путінського режиму, можуть не тільки вільно висловлювати свої погляди, але й практично згуртовувати навколо себе прогресивні патріотичні сили. 

І. Пономарьов бере якусь участь в організації й координації певних сил в Росії та в Україні, які чинять опір як партизани всередині РФ або воюють як добровольці на боці ЗС України. Щоправда, і партизани в Росії, і підрозділи росіян у складі ЗСУ, з якими пов‘язаний Пономарьов, є несистемними, ситуативними проявами спротиву путінському резимові, але аж ніяк не проявом ініціативи системних змін в Росії, руйнування імперії й творення на теренах РФ держав вільних народів, які виходять із-під імперського гніту Москви.

У контексті подій останніх днів Ґеннадій Ґудков є постаттю ще суперечнішою. За ним немає навіть того, що бачимо за постаттю Пономарьова. Ґудков досі був відомий і шанований за гостру критику Путіна і його оточення. Зараз же він поїхав по Європі з уклінним благанням пустити на терени ЄвроСоюзу біженців із РФ, які тікають хто куди від оголошеної Путіним мобілізації, щоб пережити важкі часи й дочекатися зміни режиму в Росії. 

В Західній Європі є жалісливі політики, які не проти того, щоб давати росіянам притулок. Одним із таких є президент Європейської ради Шарль Мішель.

Ґудков переконаний, що у такий спосіб можна зберегти від переслідування й консолідувати російські сили, які не згодні з путінським режимом. Чи вдасться йому консолідувати ці сили в зарубіжжі, якщо вони просто тікають із Росії, не чинячи ніякого опору, а просто намагаючись врятувати свої шкури від можливої загибелі або важкого поранення на фронтах війни з Україною, яка, між іншим успішно захищає себе завдяки і тим, хто спеціально повернувся із-за кордону, щоб стати на захист Вітчизни. 

Відчуваєте відмінність? Росіяни линяють з Росії, щоб уникнути мобілізації, а українці повертаються в Україну, щоб самомобілізуватися.

Але повернімось до Ґудкова як явища. Добиваючись дозволу на те, щоб Європа впустила до себе російських чоловіків мобілізаційного, сиріч і працездатного, віку як біженців, Ґудков навіть не замислюється над тим, щоб цю ораву перетворити на дієву силу орґанізованого спротиву путінському режимові в самій Росії і відтак запустити процес системних змін у себе на батьківщині. Це наводить на думку, що й сам Ґудков, на відміну від Пономарьова, виїхав на Захід не так для продовження боротьби, як просто відсидітися до кращих часів.

Але ж ні! Володимир Мартинюк пише в одному з коментарів на Фейсбуці: «Російські біженці від мобілізації — такі ж самі агресори, тільки без зброї і набоїв. Мені дуже шкода Грузії та Білорусі, які зараз їх масово приймають і навіть страшно подумати, що буде з українськими жінками і дітьми в Німеччині, куди зараз вирішили приймати оцих “недомобілізованих” росіян.

При цьому він посилається на листування “недомобілізованого” росіянина, який втік до Грузії»:

А ось свіжий приклад із Казахстану, куди втекли тьми росіян (див.: Сбежавшая в Казахстан россиянка объявила казахов “неправильным” народом: “Что вы себе придумали!” – | Диалог.UA).

Як бачите, «біженці» аж ніяк не почуваються біженцями. Виїжджаючи з Російської імперії, вони везуть із собою і свою імперськість, і свій «русскій мір», а отже й поводяться як окупанти.

* * *

Відсиджування росіян у закордонні до кращих часів у самій Росії ще можна було б стерпіти й пережити там, де потрібна додаткова робоча сила — була б якась користь тій чи іншій країні їхнього перебування. Але росіяни не були б росіянами, якби вони, будучи біженцями, поводилися в цих країнах як біженці, як туристи чи як гості. 

Біда ж у тому, що переступивши поріг чужого дому, вони приносять туди свої звички, свою імперськість, свій «русскій мір». Вони активно включаються у підтримку не демократичних ініціатив, а стають силою, яка підтримує найзлочинніші дії правлячого режиму в… Росії, від переслідування з боку якого вони начебто і втекли за кордон. Найяскравішим прикладом саме такого прояву були акції російської діаспори в Німеччині та в деяких інших країнах на підтримку повномасштабного вторгнення РФ в Україну.

Якщо ще 2014 року після захоплення Криму й початку війни на Донбасі ми могли бачити росіян на заходах української діаспори на підтримку України (див. фото одного із заходів біля Білого Дому, на який хтось із росіян приніс російський триколор), то після 24 лютого 2022 року російська еміґрація проявляється або ніяк (занишкли, познімали колорадські стрічки й прапори, поміняли навіть назви своїх бізнесів), або ж аґресивним куражем.

Я не певен, що нинішні втікачі від мобілізації не почнуть носитися із своїм «русскім міром» по зарубіжних країнах, в яких вони опиняться як біженці. 

Поза сумнівами, серед цих біженців буде високий відсоток і спеціально засланих аґентів — якщо не аґентів російських спецслужб, то аґентів впливу точно, які лише підсилять уже наявні в зарубіжжі деструктивні елементи, чию діяльність координує Россотруднічєство і чиїм завданням є розгойдування часто і так не вельми стійкої громадської думки в тих чи інших країнах світу, В одних країнах (наприклад, у Канаді) таким провокаторам дають лад, а в інших (як у тій же Німеччині), на жаль, ні.

Ґудков, звісно, над цим питанням не замислюється.

Ще на один вельми цікавий нюанс звертає увагу Олекса Негребецький: «А ще такий момент: за кордонами тепер з України хто? Жінки з дїтьми з росїйськомовних регіонів. Вони вісїм місяців не бачили, не спілкувалися близько з чоловіками — бо навряд чи закордонцї на них задивлялися, та ще й язикавой барьєр. І тут привалюють, тїкаючи від мобілїзацїї, сотнї тисяч таких же росїйськомовних молодих чоловіків. Спільна мова, спільне тіктокове тло. Думаєте, не буде змішування? Буде. І хто кого переагітує на свій бік? І Україна знов програє в демографічній війнї».

Тут є над чим замислитися і Україні, і українській діаспорі. Чує моє серце: якщо українська влада і замислиться, то реакція очевидна — «какаяразніца». Українське суспільство і українське зарубіжжя, можливо, трохи попліткують з цього приводу, але точно нічого не зроблять, щоб мінімізувати цей вплив.

* * *

Нарешті, є ще одна проблема, на яку я хотів би звернути увагу при цій розмові. Йдеться про долю тих росіян, яких уже мобілізували або яких мобілізують ближчим часом і відправлять в зону бойових дій на територію України. Багато українців, українських військових і українських політиків, а в їхньому числі й президент України В. Зеленський, закликають здаватися в полон. Головне Управління Розвідки МО України випрацювало навіть інструкції, як це зробити у кращий спосіб. 

Ось що, наприклад, пишуть люди у Твіттері: «Зеленський неймовірно крутий! Він пообіцяв росіянам, які добровільно здадуться в полон, цивілізоване ставлення в рамках [Женевської] Конвенції, ніхто не довідається, що полонений здався добровільно (щоб не потрапити у в‘язницю) і якщл полонений не захочн повертатися в РФ, “то й це питання вирішимо”».

Для росіян, які не хочуть воювати, а точніше — не хочуть бути вбитими чи стати інвалідами внаслідок тяжких поранень, здача в полон може бути оптимальним варіантом у порівнянні з дезертирством чи іншим способом зберегти своє життя. 

Якийсь «Сибіряк» написав у Твіттері, що на місці українців він «скинув би на парашюті мобілізованим спирт у каністрах і за кілька годин їх можна збирати, як гриби».

Для України ж масова здача росіян у полон може стати серйозною проблемою. Світова історія підказує нам, що масова здача в полон є одним із стратегічних видів ведення загарбницької війни, коли звичайними бойовими діями це не вдається зробити. 

Коли полонених набирається величезна кількість, не всіх їх обмінюють на своїх, а значна частина з тих, хто потрапив у полон, по закінченню війни, не хочуть повертатися додому, а залишаються на території країни, яка їх полонила. Хтось із них асимілюється, а хтось і ні. 

Ономастика підкаже вам численні приклади появи серед українців тих, чиї предки міґрували на терени України як окупанти або як полонені. Україноцентричні українці з виразно російськими прізвищами — це нащадки колишніх окупантів або полонених, які асимілювалися, прийняли українську мову як свою рідну, українські національні традиції й звичаї.

Історично склалося так, що ефективнішим виявився інший варіант: нащадки окупантів і полонених стали російськомовними, і саме вони відіграли активнішу роль у зросійщенні України, ніж контрольовані Москвою система освіти й ЗМІ. Бо це була «м‘яка русифікація». 

При владі, яку упродовж десятиліть мала незалежна Україна, на це явище ніхто й ніколи не зважав. Нинішні політикум і чиновництво в Україні в масі своїй презентують саме такі прошарки українського суспільства. Отож свідомо чи підсвідомо вони можуть самовідтворюватися за допомогою тієї частини міґраційного процесу, яку можуть сформувати великі маси полонених.

Чи при такій загрозі постає питання, брати чи не брати полонених? Тут вибору немає: якщо люди добровільно здаються в полон, їх треба брати в полон. Головне — мудро ними розпорядитися, мудро налагодити серед них освітньо-просвітницьку й інформаційно-роз‘яснювальну роботу. 

Припускаю, що українська держава і, зокрема, ЗСУ не ведуть серед полонених жодної іншої роботи, крім розвідувальної. Інакше кажучи, з полоненими Україна обходиться ситуативно. А годилося б діяти стратеґічно.

Чому? Ми чуємо, що у війні Росії проти України беруть участь буряти, чеченці й інші народи Російської Федерації. Звісно, напевно кількісно переважають все-таки росіяни із слов‘янським корінням, тобто «великороси» (русскіє), а також «малороси» (вірні Москві українці).

І тут на поверхню спливає проблема, про яку ніхто з політиків, урядовців та військовиків України навіть не підозрює, але про яку починають нагадувати в соцмережах історично підковані люди. На жаль, пишуть про це не історики, не демоґрафи, не соціолоґи, не етнопсихолоґи…

Про цю надзвичайної ваги проблему та способи її цілком можливого розв‘язання на благо України я поведу мову в окремій статті.

* * *

Водночас із публікацією цієї моєї статті мої колеґи на Заході висловлюють думки, що путінська «часткова мілітаризація» є ознакою близького кінця Росії, і це цілком вірогідно. Очевидно, що до того йде.

Перебіг масових протестів і неймовірно масовішої втечі (бєґства) росіян проти і від мобілізації наводить на однозначні висновки:

1. Російське суспільство не готове до будь-яких змін, та, за великим рахунком, й не зацікавлене у будь-яких змінах на федеральному рівні.

2. За майже тиждень протестів в РФ не знайшлося жодної громадсько-політичної сили, яка бодай спробувала б озброїти стихійну енерґію ідеєю трансформаційних змін і залучити на свій бік пасіонарну частину біженців.

3. Жоден російський опозиційний політик з ув‘язнення в РФ чи з екзилю у вільному світі не скористався нагодою звернутися до суспільства в Росії та до російського зарубіжжя із словом-закликом єднатися до змін.

4. «Росія без Путіна» — не більше, ніж крик півня на світанку: прокукурікав, а там хоч не розвидняйся. На місце одного Путіна прийде інший Путін, хай і з іншим прізвищем. 

5. Ніяка Росія без Путіна уже не відбудеться — вона просто нікому не потрібна, за винятком хіба що упоротих імперців. Тому РФ готова до розпаду. Це — справа нетривалого часу. Не років — місяців, ба навіть тижнів.

6. Із суб‘єктів РФ прозвучали обнадійливі голоси притомних політиків, лідерів громадської думки, активістів. Поки що вони висловлюються як аналітики чи експерти. Зараз важливо, щоб їх почули й підтримали співвітчизники. А ще важливо, щоб у них були добре обдумані й чіткі плани виходу з РФ, які враховували б уроки Джохара Дудаєва.

Я не є симпатиком і тим більше однодумцем Максима Шевченка, мимоволі прокремлівського російського журналіста українського походження з більшовицько-радянським менталітетом, але він, говорячи про російський «бардак», фактично підтверджує (хоча часом говорить і протилежне) мої спостереження і висновки.

25–28 вересня 2022 р.

До теми:

РОСІЙСЬКИЙ ІСТОРИЧНИЙ МІФ І ВІЙНА РОСІЇ В УКРАЇНІ

Стукаймо, і нам відчинять!

* * *

Україну в її протистоянні агресії РФ підтримують лише 58 країн світу, що складає 30% країн-членів ООН. Вісім країн «Великої двадцятки» — на боці Росії… (дет. див.: Чому в ООН так мало країн підтримали Україну).

Отже, про світову підтримку говорити не доводиться. Та й з-поміж тих країн, які підтримують Україну є такі, що перебувають під потужним впливом Росії (Німеччина, Угорщина, Франція та ін.).

Спробуймо розібратися, в чому суть проблеми, яким чином можна поліпшити ситуацію і яку роль у цьому може відіграти світове українство.

Дипломатичний фронт

Підтримка з боку країн Європи, Північної Америки та далекосхідної Азії спричинена більшою мірою завдяки лідерській ролі США, Канади й Великої Британії та активній проукраїнській позиції Польщі, Естонії, Латвії та Литви, але аж ніяк не зусиллями української дипломатії.

Незважаючи на відеозвернення президента України Володимира Зеленського до ООН та парламентів різних країн світу й соцмережеву активність міністра закордонних справ України Дмитра Кулеби, українська дипломатія не може похвалитися перемогами бодай у маленьких боях на дипломатичному фронті. Про перемоги тактичного і тим більше стратеґічного рівня немає чого навіть сказати.

Причина цього, очевидно, в тому, що В. Зеленський, якому підпорядкований дипломатичний корпус України, монополізував дипломатичний простір своїми «відосиками», які часто-густо використовують справедливу риторику, але в більшості своїй програють через емоційно-експресивне вираження.

Міністрові закордонних справ Кулебі мотатися б по світу з візитами у особливо важкі й проблемні країни (Бразилія, Індія, Китай та ін.) з метою якщо не залучення цих країн на підтримку України, то бодай їхньої нейтралізації у їхніх відносинах з Росією. На жаль, Д. Кулеба обмежується поїздками переважно в країни Євросоюзу та в США. А йому поїхати б у турне Азією, Африкою чи Південною Америкою…

Залишає бажати кращого і якісний склад дипломатичного корпусу, передусім — надзвичайних і повноважних послів. Годі назвати бодай одно ім‘я посла, який своєю активністю разом із колективом очолюваної ним дипломатичної місії спонукав би українобайдужу, нейтральну (необов‘язково нейтральну за офіційним статусом) країну до підтримки України, а проросійськи налаштовану країну — хоча б до нейтралітету, непідтримки РФ у її війні проти України. Немає жодного із таких прикладів!

Натомість ми чуємо й читаємо про випадки, м‘яко кажучи, недипломатичної поведінки окремих послів, яка нічого, крім шкоди, Україні не принесла.

Більшість послів України, на превеликий жаль, просто насолоджуються мирним життям, відсиджуються у країнах свого перебування або ж займаються діяльністю, далекою від дипломатії й своїх функціональних обов‘язків. Чимало таких послів сидять у соцмережах на хвості і моїх колеґ, і відтак ми маємо змогу відстежувати їхню активність, їхні інтереси тощо. Сумне враження…

Зовсім не помітно в дипломатичному просторі й будь-якої діяльності такого важливого, особливо в часі війни, підрозділу дипломатії, як посли з особливих доручень, як спеціальні посланники. У цій ролі мали б використовуватися найдосвідченіші українські дипломати, колишні посли до відповідних проблемних країн і, звичайно ж, колишні міністри закордонних справ, а також колишні президенти України.

Я переконаний, що саме на дипломатичному фронті дуже багато могли б зробити для України у цей важкий час експрезиденти П. Порошенко (фаховий дипломат і колишній міністр закордонних справ), В. Ющенко і навіть Л. Кучма (до речі, де він зараз?).

Або взяти колишніх послів… Наведу лише один приклад: Вірменія не підтримує Україну і є одним із союзників РФ. Я більше, ніж упевнений, що залучення колишнього посла України у Вірменії Олександра Божка до човникової дипломатії у якості спеціального посланника або посла з особливих доручень помітно позначилося б на позиції Вірменії. Стверджую це, знаючи О. Божка упродовж десятків років.

Біда тільки в тому, що замість того, щоб політичних опонентів перетворювати на союзників і соратників на дипломатичному фронті, В. Зеленський перетворює на ворогів. Особиста лояльність «кварталівського» штибу для нього, схоже, набагато важливіша, ніж доля України.

Тут ще треба додати, що на дипломатичному видноколі ніяк не проявляє себе Комітет Верховної Ради України з питань зовнішньої політики та міжпарламентського співробітництва на чолі з цілим доктором юридичних наук і професором Олександром Мережком (на фото). Ось перелік членів Комітету: Михайло Ананченко, Марина Бардина, Соломія Бобровська, Святослав Вакарчук, Ірина Геращенко, Марія Іонова, Юлія Льовочкіна, Григорій Немиря, Ольга Руденко, Олена Хоменко, Святослав Юраш, Єлизавета Ясько.

Для цього профільного комітету відкривається безмежне поле діяльності через співробітництво із законодавчими органами країн, які потребують особливої уваги з погляду обговорюваної нами теми. З огляду на персональний склад, щоправда, успіхи цих законотворців на дипломатичній ниві будуть сумнівними. І це також має викликати занепокоєння.

Як наслідок сказаного вище, Україна залишається безініціативною в дипломатичному просторі. Нагадаю, що засідання Ради Безпеки ООН з питань, пов‘язаних із війною Росії проти України, були ініційовані не Україною, а… самою країною-аґресором. Парадокс?

Та ні! Ще 2014 року Україна мала б ініціювати скликання самміту країн-підписантів Будапештського меморандуму. Це не було зроблено, і причиною було політичне керівництво України. На моє переконання, актуальність цього самміту залишається. І не тільки через порушення Росією меморандуму вісім років тому, але й у зв‘язку з нинішнім ядерним шантажем з боку Росії.

А ще — з формату Будапештського меморандуму, на моє глибоке переконання, має виходити ініціатива Гельсінки-2 — перегляду і оновлення Договору про безпеку і співробітництво в Європі та й — додам — у цілому світі, про що я не писав раніше (більше тут: Будапештський формат: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 294 с.).

Інформаційний фронт

Ще більшою мірою, ніж на дипломатичному фронті, Україна програє на фронті інформаційному. На цю тему я писав уже набагато більше, довше і частіше як експерт у галузі журналістики, засобів масової інформації, контрпропаганди і спецпропаганди (більше тут: Україноцентризм, журналістика і система ЗМІ: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 449 с.).

На підставі усього написаного мною раніше, на жаль, можу констатувати: Україна катастрофічно програє в інформаційному просторі, причому і на внутрішньому, і на зовнішньому напрямах.

Почавши з ліквідації проросійських телеканалів Медведчука-Козака, продовживши забороною інших оліґархічних каналів (також загалом проросійських), чинна влада України створила подобу чогого начебто нового, що дивним чином пригрілося біля телеканалу Ігоря Коломойського, працевлаштувавши практично всіх проросійських журналістів і медіаменеджерів з колишніх ресурсів того ж Медведчука-Козака, Ахметова та ін.

Україноцентричної системи ЗМІ або бодай натяку на неї так і не створено. Ця тема навіть не обговорюється в суспільстві, в журналістсько-медійному середовищі, ба навіть у журналістській науці.

Одним із повних провалів в інформаційній політиці президента Зеленського став телеканал «Дом». Цей телеканал не справив україноцентричного впливу на окуповані від 2014 року Росією терени України. Не став він і потужним ресурсом для протистояння кремлівській пропаґанді та мовлення на російську аудиторію, де могли б проявити свої контрпропаґандистські таланти добре знані на Росії Євґєній Кісєльов, Савік Шустер, Алєксандр Нєвзоров та, зрештою, й українські Дмітрій Ґордон та йому подібні. Натомість «Дом» вийшов модерною реінкарнацією провінційного радянського телебачення.

Жодною мірою українські медія не проявилися на ширших обріях іномовлення. Непогано початий декілька років тому базований в інтернеті англомовний телеканал «Україна сьогодні» (Ukraine Today) завдяки старанням новообраного президента благополучно почив у Бозі. А зараз, у часі повномасштабної війни, він був вельми корисним у просуванні української теми у світовий інформаційний простір. Звичайно, «Ukraine Today» — була б нерівня кремлівському RT («Russia Today»), але все ж краще, ніж нічого…

Останнім часом помічаємо нові з‘яви, закроєні під роботу через соцмережі, — «Україна.юей» («Ukraine.ua»), «Ми — Україна» («We are Ukraine»), «Залишайся з Україною» («Stand With Ukraine») та ін. Переслідуючи суто пізнавальну мету, і то на базовому річні, позбавлені аналітики й глибокого українознавчого закорінення, ці ресурси охоплюють невеликі аудиторії (на багатомільйонному LinkedIn за ними стежать від 9 до 37 тисяч користувачів), переважно українського походження, і української погоди у світовому інформаційному просторі не роблять.

Наскільки нам відомо, Україна не співпрацює і з засобами масової інформації української діаспори, яка має чимало друкованих видань, телерадіостудій та базованих в інтернеті інформаційно-аналітичних ресурсів, зокрема, і в проблемних щодо підтримки України країнах. В масі своїй ці діаспорні ЗМІ розраховані на власне діаспору і, за рідкісними винятками, будь-якого впливу на широкі кола місцевої громадськості не здійснюють. Отож тут є над чим замислитися як в Україні, так і в українському зарубіжжі.

Українське зарубіжжя

Окремо варто застановитися на тому, яку підтримку Україні надає зарубіжне українство і передусім — діаспора. Історично саме діаспора значною мірою впливала на або й визначала політику країн з численними українськими громадами. Приклади: Канада, США, Велика Британія, Німеччина та ін.

У зв‘язку з аґресією Росії проти України від 2014 року ми спостерігаємо значну активізацію діаспорних організацій і груп, які до того не були навіть помічені. Широкомасштабна війна РФ в Україні буквально збурила діаспору. Найбільшою мірою активність діаспори проявилася й продовжує проявлятися у збиранні коштів та гуманітарної допомоги Україні. До цих акцій приєдналася величезна кількість представників автохтонного населення відповідних країн, і це, безумовно, радує.

Не настільки оптимістична картина вимальовується в іншій, можливо, навіть у важливішій царині — у громадсько-політичному тиску на виконавчу й законодавчу владу у зарубіжних країнах із великими українськими діаспорами.

Так, українські діаспорні орґанізації й групи активістів чи навіть окремі активісти влаштовували і влаштовують різного роду протестні заходи — пікетування, демонстрації, мітинґи тощо. Цих заходів було влаштовано чимало в багатьох країнах світу, але вони, на жаль, виявилися малоефективними.

Наприклад, ми сподівалися, що з початком широкомасштабної війни Росії в Україні перед посольствами РФ в різних країнах світу будуть багатотисячні й тривалі у часі протести. Ми закликали закордонних українців проявити свою активність і готові були коррдинувати ці заходи.

Сумно констатувати, але з пісні слова не викинеш: влаштовувані українцями протестні заходи не були багатолюдними і практично не охоплювали широку громадськість відповідних країн. Причиною було те, що орґанізатори й координатори заходів, іґноруючи наші рекомендації, влаштовували флешмоби, інсценування й просто багатолюдні виходи на вулиці заради розваг («to have fun», як висловився один із лідерів УККА). А деякі заходи обернулися самопіаром самих організаторів.

Один амбітний активіст, який роки тому поставив собі за мету згуртувати цілий мільйон українців на підтримку України, відмовившись від співпраці із іншими, спромігся на соцмережеву групу з 50 тисяч осіб. Під час недавнього влаштованого ним заходу він обіцяв вивести на вулицю 25 тисяч людей, а вийшло, можливо, лише 25, про що свідчило поширене ним у мережах фото.

З печального досвіду маніфестацій на підтримку України можна назвати українські заходи в німецькому Берліні, де вони зіткнулися із значно чисельнішими й потужнішими заходами проросійських сил. Останні продовжують просувати в німецьке суспільство антиукраїнські настрої, а українська діаспора в Німеччині знизила свою активність і не бореться за те, щоб Німеччина залишалася послідовним союзником України.

Найбільше ж наше занепокоєння викликає надзвичайно низька активність або й бездіяльність українських спільнот у проблемних країнах, тобто в країнах, які не підтримують Україну і тісно співпрацюють з Росією.

Наприклад, у Бразилії історично була й залишається одна з найчисельніших українських діаспор. На жаль, ми не спостерігаємо навіть намагань місцевої української громади згуртуватися, просувати у бразильське суспільство проукраїнський порядок дня й чинити тиск на уряд і парламент Бразилії, щоб спонукати їх до підтримки України або хоча б до послаблення співпраці з Росією.

Вихідці з України складають чи не найбільший відсоток у суспільстві держави Ізраїль. Звісно, більшість із них не вважають себе українською діаспорою в Ізраїлі, але це аж ніяк не обрізає їхнього українського коріння. При всьому цьому Ізраїль знаходиться серед держав, які не підтримують Україну — ні формально (заявами), ні фактично (наданням відповідної матеріальної чи фінансової допомоги). Як і в Німеччині, тут є сильне проросійське лоббі. Та й російська пропаґанда загнала глибоко в мізки антисемітизм українців, які на виборах 2019 року «завдяки» своєму «антисемітизмові» вибрали на президента чистокровного, стовідсоткового єврея.

Прикметно, що й Світовий Конґрес Українців, який позиціонує себе як орґанізатора й координатора громадської діяльності в українській діаспорі та обличчям понад 20 мільйонів закордонних українців, абсолютно нічого не робив, не робить і не має наміру бодай щось робити у тих країнах світу, де компактно проживають українці і які не підтримують Україну в її боротьбі з російським агресором.

Втім, на які результати за участю СКУ можна розраховувати в таких країнах, як Мексика, Бразилія, Індія, В‘єтнам чи Китай, коли навіть у країнах з найпотужнішими діаспорними орґанізаціями (Канада й США), маючи тісні контакти із виконавчими та законодавчими владами, але заніколивши себе нікчемними флешмобами, «інспекторськими» турами (зокрема, у складі супроводу політиків) та складаннями численних заяв із занепокоєннями, СКУ забракло снаги домогтися, щоб уряди Канади й США визнали РФ державою-терористом або державою-спонсором тероризму.

Що вже й говорити про аналоґічну роботу в Німеччині чи Франції, якщо лідерам СКУ забракло сміливості, духу чи бозна чого, щоб додати свої підписи до уже підписаного сотнями людей із 30 країн світу (не тільки українцями!) Звернення, ініційованого іншою орґанізацією — Рухом Світового Українства, в якому заклик до визнання Росії державою-терористом вписано як найперша вимога. Схоже, що цих людей цікавлять лише українські ордени, імпрези та фуршети, але аж ніяк не доля України.

Українську владу, хто не був би її очільником — Янукович, Порошенко чи Зеленський, співпраця з такими невибагливими партнерами цілком влаштовує.

Оця підступність номенклатурних діаспорних орґанізацій щодо України, їхнє марнославне загравання з українськими й зарубіжними політиками й спонукало нас шукати нових шляхів і способів консолідації українського суспільства й українського зарубіжжя в рушійну силу українського державотворення (більше тут: Світове українство — рушійна системних змін в Україні: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 309 с.).

Ці пошуки викристалізувалися в ідею Руху Світового Українства. В Україні й на всіх континентах, в усіх країнах світу, де є бодай один україноцентричний українець, ми будемо максимально активні в роботі для блага України й для успіху української справи.

Реліґійний фронт

Попри те, що в усіх цивілізованих країнах світу церква відокремлена від держави, українські церкви відіграють помітну роль у процесах українського націєтворення й державотворення.

Повернення українського православ‘я під омофор Вселенського Патріарха вселяло надію на створення єдиної Української Православної Церкви з Київським Патріархом на чолі. Це питання можна і треба було розв‘язати системно — раз і назавжди. Але українці не були б тоді українцями, для яких важливіше чинити ситуативно і йти до мети якомога довшим шляхом.

Об‘єднання українського православ‘я не сталося. Перш за все, процес пішов не так в Україні: Православна церква України не об‘єднала православних в Україні, оскільки УПЦ МП так і не була (1) ліквідована — якщо не відміною реєстрації за екстремістську діяльність (для цього є більше, ніж достатньо, підстав, — була б лише політична воля) або (2) перереєстрована як частина (філія) іноземної церковної орґанізації — РПЦ МП в Україні (для такого рішення також потрібна лише політична воля).

Друга проблема — набуття статусу метрополії, а не патріархату. Це стало формальним приводом для демаршу патріарха Філарета. Заглиблення в цю проблему наразі не так і важливе.

Є ще й третя проблема, до якої спричинився сам Вселенський Патріарх і яка, очевидно, пов‘язана з другою. ПЦУ як метрополія Вселенського патріархату, як відомо, обмежена діяльністю виключно на теренах України. Відтак українське православне зарубіжжя, хоч і перебуває під омофором того ж Вселенського Патріарха, не було об‘єднане в одну церкву з Україною. І це суперечить прагненню православних українців, які ще 1990 року обравши на патріарха УАПЦ митрополита Мстислава, заявили про бажання мати єдину Українську Помісну Церкву.

Вжита вище назва — не моя вигадка. Це — один із варіантів назви церкви, про яку мріяли не тільки українські православні, але й українські католики. Адже передбачалося, що у лоно Української Помісної Церкви з часом повернуться і українські грекокатолики, тобто католики східного обряду.

Зараз склалася така ситуація, що вже практично неможливо прогнозувати, що з усього цього вийде. Чому? Можна, звичайно, кивати на «руку Москви», яка, безумовно, до всього цього приклалася. Але більшу провину я все-таки поклав би на бездумних, короткозорих і марнославних українських політиків та церковних діячів.

Війна Росії в Україні якраз і проявила їхні помилки, а можливо — і злочини. УПЦ МП є одним із воєнних злочинців у цій війні, але навіть очевидність цього факту не спонукає владу в Україні, виходячи з воєнної необхідності, заборонити цю злочинну орґанізацію.

Дивує тут не тільки «нерішучість» «слуг народу» з президентом України на чолі. Дивує й те, що предстоятелі ПЦУ (митрополит Єпифаній) та УГКЦ (верховний архиєпископ Святослав) не погребували співслужінням з митрополитом УПЦ МП Онуфрієм у Святій Софії Київській на День незалежності України.

Ця ж нерозбірливість предстоятелів українських церков ще раз проявилася у їхньому ставленні до того, як Папа Римський нещодавно сподівано-несподівано публічно висловився з приводу війни Росії в Україні, ставши на бік… Москви, чим поставив масний хрест на своїй святості.

Поцікавтеся реакцією на висловлювання Папи очільників українських православних та грекокатолицької церков. Усі утрималися, зваживши на право Папи бути непогрішним.

Переважно грекокатолицький за віросповіданням провід СКУ, треба віддати належне, висловив стурбованість, і це добре. Православні ж нагадали, що Папа Франциск замолоду грішив цікавістю до марксизму, пізніше розкаявся і відійшов від марксизму, але марксизм від нього не відійшов. Інші православні ж нагадали, що Путін тримає свої гроші у банку Ватикану, і в такий спосіб куплений Кремлем Папа просто не може думати інакше. Хоч, як держава, Ватикан в знак солідарності з країнами Євросоюзу мав би запровадити щодо РФ в цілому і щодо Путіна зокрема санкції, наклавши арешт на Путінські долари чи євро…

Зараз не на часі навіть мріяти про те, щоб ця ситуація спонукала українськмх грекокатоликів до масового переходу з-під юрисдикції Ватикану в лоно ПЦУ й разом із православними братами та сестрами творити Українську Помісну Церкву. Така церква напевно сприяла б об’єднанню та згуртуванню світового українства навколо творення успішної й квітучої Української Держави.

Але дуже хочеться, щоб українські церкви у зарубіжжі поза молитвами й гуманіторною допомогою Україні взяли активну участь у заходах щодо посилення впливу української діаспори на уряди й парламенти країн свого проживання з тим, щоб масксимально можливо побільшити кількість країн, які підтримують Україну в її боротьбі проти російської аґресії.

Це доволі легко зробити. Повідомте лише патафіянам про можливість додати свій підпис до ЗВЕРНЕННЯ ПРЕДСТАВНИКІВ СВІТОВОГО УКРАЇНСТВА Й НАРОДІВ, ЯКІ ПІДТРИМУЮТЬ УКРАЇНУ Й УКРАЇНЦІВ У ЇХНІЙ СПРАВЕДЛИВІЙ ВІЙНІ ПРОТИ РОСІЙСЬКОГО АҐРЕСОРА.

Чим більше ми вишлемо цих Звернень очільникам урядів і парламентарям країн проживання української діаспори, тим більше ми зможемо вплинути на процес трансформації цих країн у прихильників України.

Вивезення зерна як урок

Недавнє налагодження експорту українського зерна в країни-споживачі за посередництвом Туреччини та ООН навряд чи можна назвати перемогою на зерновому (хлібному) фронті. Це була угода (причому в тому сенсі, який стилістично проявляється в російському «сдєлка»), укладена між відомствами України, Росії й Туреччини, які за інших умов напевно не сиділи б за столом переговорів.

ООН була занепокоєна загрозою голоду в країнах, які не можуть жити без українського хліба і зовсім не вболівала за долю України, навіть не осуджувала аґресію Росії проти України.

Дипломатія спостерігала за процесом збоку. Громадська думка була стриманою й суперечливою. Запам‘яталася чиясь пропозиція, що забезпеченням і убезпеченням вивезення зерна з України мали б не Україна, Туреччина та ООН, а самі країни-імпортери.

У цьому контексті цікаво подивитися, які з країн-імпортерів українського зерна підтримують Україну, а які ні. Нам не вдалося знайти повний список імпортерів зерна з України. Ось 20 найбільших споживачів українського хліба станом на 2016 рік: Єгипет, Іспанія, Китай, Саудівська Аравія, Таїланд, Італія, Індонезія, Нідерланди, Бангладеш, Ізраїль, Туніс, Корея, Лівія, Португалія, Філіпіни, Іран, Марокко, Ліван, Німеччина, Сирія. Скільки українського хліба їдять названі країни, можна побачити на таблиці:

Виділимо з цього переліку країни, які підтримують Україну у війні, яку їй нав’язала Росія: Іспанія, Італія, Нідерланди, Корея, Португалія, Німеччина. Шість країн, тобто 30%.

Решта 14 країн їдять український хліб, але стоять на боці Росії (Китай, Іран, Сирія) або ж із холодною байдужістю спостерігають (Єгипет, Саудівська Аравія, Таїланд, Індонезія, Бангладеш, Ізраїль, Туніс, Лівія, Філіпіни, Іран, Марокко, Ліван), як РФ перетворює Україну на руїну.

Здавалося б, чому президенту й дипломатичному корпусу України не активізуватися б на цьому напрямку? Це напевно не єдиний приклад, який підказує напрям дій для президента і уряду України, а також для ЗМІ та різних міжнародних орґанізацій і орґанізацій української діаспори, які опікуються долею України.

Зверніть увагу на статистику підписантів нашого Звернення. У переліку країн, представлених підписантами, ви можете побачити назви країн, які не підтримують Україну, але в тих країнах є люди (і це переважно не українці!), які поставили свій підпис під нашим досить радикальним Зверненням. Отже, в цих країнах є з ким працювати над тим, щоб змінити позицію відповідних держав на користь України.

Звичайно, це нелегко зробити, але це треба робити. Флешмоби, інсценізації, перефарбовування кольорів прапорів, фестивалі та інші розважальні заходи навряд чи прислужаться цій справі. Тут треба в стукати у двері політиків цих країн. Отож, стукаймо, і нам відчинять!

Володимир Іваненко

Орґанізаційний Комітет Руху Світового Українства,

Український Університетський Клуб

30 серпня 2022 р.

Не пройшло і доби після оприлюднена цієї статті на сайті Української Світової Інформаційної Мережі, як мені уже закинули, що я «розганяю “зраду”»:

«Навіть якщо у вашому дописі є частина правди, це ні про що не говорить. Діти не відповідають за вчинки батьків, тим більше, за вчинки дідів. Сьогоднішні вчинки дітей та онуків, це важливо. Тож не потрібно шукати кішку у темній кімнаті, якщо її там немає тобто, розганяти “зраду”».

Це — досить характерний для українського сегменту в соцмережах погляд. Добре, що є й люди, які уміють відповісти на такі закиди:

«…автор ні слова не говорить про відповідальність дітей за вчинки батьків. Те, що я прочитав у цій статті, просте: з кореня осики дуб не виросте. Не шукай зради там, де її немає. Я знаю, що автор — один із справжніх українців, яких, на жаль, зараз стає все менше».

* * *

Олена Зеленська отримала в Меморіалі жертвам комунізму у Вашингтоні Дисидентську правозахисну премію (Dissident Human Rights Award). Про цю подію вона розповідає на своїй сторінці в соцмережах:

* * *

«Нагорода для кожного українця й кожної українки. Це ваша нагорода, дорогі співвітчизники!

Мала честь отримати в Меморіалі жертвам комунізму у Вашингтоні премію Dissident Human Rights Award, присуджену всьому українському народові.

З 2015 року премія присуджується активістам і дисидентам – представникам поневолених народів за їхню хоробрість у відстоюванні прав людини та свободи. Цьогоріч уперше нею відзначили не конкретну особистість, а весь народ України за «мужню боротьбу за свободу й проти агресивної війни Росії».

Хоч Меморіал присвячений жертвам злочинів комунізму, варто пам’ятати, що комунізм – лише одне з облич тоталітаризму.

Система, яка атакує вас, може називатися як завгодно. Але ми легко впізнаємо тоталітаризм за його головними ознаками – агресією, насильством, повним знеціненням людського життя.

Це саме те, з чим в особі РФ має справу Україна. Росія вже давно не називається комуністичною, але там досі практикують сталінські методи управління та поневолення інших народів.

Розповіла присутнім на церемонії, як українці проходять через російські фільтраційні табори, як катують тих, хто не погоджується співпрацювати з окупантами. Як наших людей примусово депортують до Росії.

Наше вистраждане попередження світу: пам’ятайте, що найтемніше минуле легко повертається. А подекуди воно не зникало й лише прикидається сучасністю.

Саме про це й свідчить сьогоднішня нагорода, яку везу до України». 

* * *

Ми не знаємо родинної історії Олени Зеленської, і відтак не знаємо, чи бодай хтось із її родини був жертвою більшовицьких і комуністичних репресій. Єдине, що серйозно компрометує її, — це внесення її імені до бази даних «Миротворець» за перепощування 2014 року на своїй сторінці у Фейсбуці публікації з російського пропагандистського ресурсу LifeNews такого змісту: «Надсилайте відео переміщення українських військ. Гонорар 15 000 рублів» (дет. див.: «Дружину Зеленського внесли в базу “Миротворця” за старий перепост»).

Зате ми знаємо, що родина її чоловіка, президента України Володимира Зеленського жертвою радянського авторитарно-тоталітарного режиму не була. Скорше навпаки — представники цієї родини були частиною репресивної машини СРСР.

Цікаві до життєпису чинного президента України люди докопалися, буцімто прадід В. Зеленського Ісаак Абрамович ще від 1918 року був членом більшовицького ЦК (див.: Зеленский, Исаак Абрамович — Википедия).

Дід по батькові, починав свою службу в лавах рушія сталінських репресій — НКВС, і Другу Світову війну, мабуть, пройшов у загороджувальних загонах, а закінчив полковником МВС СРСР. Гуґл вам підкаже про участь полковника Зеленського у придушенні повстання проти радянської влади у Кривому Розі на початку 1960-х років (див.: «Дід Зеленського і розстріл жителів Кривого Рогу в 1963 — невідома історія»). Тривалий час викладаючи за кордоном, батько президента не міг не співпрцювати з іншим наступником НКВС — КДБ; деякі автори навіть стверджують, що О. Зеленський вийшов у відставку зі званням полковника КДБ.

З цієї родової традиції напевно ж проростає і улюблена метафора самого В. Зеленського — «слуга народу», яка принесла йому телевізійно-кіношну популярність завдяки створеному ним головному образові в однойменному серіалі і яка дала назву його скороспеченій політичній партії та дала йому монобільшість у Верховній Раді, народивши модерний більшовизм за історичною традицією, за духом, та й за реальними ділами.

Я писав про це ще 2019 року у статті «”Слуга народу” як феномен». Що авторство метафори «слуга народу» належить Йосифу Сталіну, відомо не тільки мені, а широкому прошарку старшого покоління українського суспільства, яке пам‘ятає цей образ із шкільної лави. 

Покоління Володимира та Олени Зеленських ще в школі узяти на зуб образ «слуга народу», звісно, не могло: радянську історію було піддано серйозному переглядові під час Горбачовської перебудови, відтак у незалежній Україні духом сталінізму уже й не пахло, та й пострадянська Росія за президентства Б. Єльцина не толерувала використання сталінських традицій у позитивному ключі. 

Отже, В. Зеленському «слуга народу» міг запасти в пам‘ять і збурити творчу уяву лише під впливом того його оточення, яке жило теплими спогадами про славне радягське минуле. 

Разом з тим, відомо, що у своїх сценічних та телевізійних втіленнях Зеленський дозволяв собі вельми скептично і неетично висловлюватися про Голодомор, влаштований сталінізмом в Україні 1932–1933 років. Мільйони загиблих під час того Голодомору, та й під час двох інших, а також в‘язні ГУЛАГУ якраз і були справжніми жертвами радянського режиму.

Прикметно, що навіть ставши президентом, В. Зеленський стримано згадує про Голодомор і практично не згадує українські жертви ГУЛАГУ та полювання НКВС на вояків УПА або тих мирних мешканців міст і сіл України, які чим могли допомагали УПА. 

Не помічені серед жертв комунізму, Зеленські не проявилися і серед дисидентів.

Я не думаю, що серйозні американські дослідники, зокрема й працівники Меморіалу жертвам комунізму у Вашингтоні, мали б знати про це і, з огляду на це, повинні були б утриматися від вручення Дисидентської правозахисної премії всьому українському народові через руки Зеленських. В Україні багато достойних людей, які справді є жертвами комунізму та/або дисидентами і на руки яких можна було б передати цю відзнаку.

На одній із світлин з Меморіалу жертвам комунізму, запощених пані Зеленською, проглядаються цифри, що вказують на 1930 та 1932 роки. Остання дата пов‘язана з Голодомором. Прикметно, що в ті роки в США не вельми переймалися порушенням прав людини в Україні й на піку Голодомору навіть встановили дипломатичні стосунки з Москвою, офіційно визнавши СРСР. Якраз у той же час Сталін прихвостнів «слугами народу».

Тут доречно буде нагадати, що не побачив жертв комунізму чи, м‘якше, порушення прав людини в Україні журналіст газети «Нью Йорк таймс» Уолтер Дюранті, удостоєний Пулітцерівської премії якраз за матеріали, яких він відбілював більшовицький режим, заперечуючи Голодомор.

Упродовж тридцяти років українські спільноти складають петиції, збурюють громадську думку ідеєю анулювати премію Дюранті й передати її Гарету Джонсу. Чи скористалася перша леді України такою чудовою нагодою порушити цю проблему на такому високому рівні? Сумнівно, що їй самій чи її спічрайтерам це могло спасти на думку.

Уявляєте, як болісно усе сказане вище буде сприйнято тією частиною українського суспільства, чиї роди ятрять незагойними ранами жертв комунізму (Голодомори, ГУЛАГи тощо) або переслідування за інакодумство/дисидентство (тюрми, табори, психушки, вигнання)? 

Мені особисто, чий рід зачепили і фізична більшовицька розправа за непролетарське походження, яка залишила мого батька сиротою ще немовлям, і депортація цілої сім‘ї бабиних батьків, брата та сестер як куркулів на далекий Урал, і мітки на батькові за перебування на окупованій території, дарма, що він не був колаборантом і половину того перебування був ув‘язнений Гестапо за саботаж, та матері — за те, що була вивезена на примусові роботи в Німеччину, і моє дисидентство під наглядом аґентів КДБ від шістнадцятирічного віку, яке, спасибі долі, обійшлося без обіцяних, і не раз, тюрми-таборів-психушок, — усе це не дозволяє мені сприймати нагородження Дисидентською правозахисною премією мого народу через посередництво О. Зеленської як правильну і праведну акцію.

Блюзнірство якесь! І байдуже — зроблено це зумисно, демонстративно чи через незнання, невігластво. Бо це — той випадок, коли незнання не вивільнює від відповідальності. Хоч американську сторону, хоч українську.

20 липня 2022 р.

16 липня — знаменний день в історії України. І США. 

1.

16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет України. 

Не бачу потреби з цієї нагоди писати новий текст, а от свою статтю, написану з нагоди тридцятиріччя запропоную для тих, хто її не читав. Та й для повторного читання вона корисна:СУВЕРЕННА УКРАЇНА: ДОСВІД І ПЕРСПЕКТИВИ

Ця стаття увійшла до моєї збірки статей і нотаток «Системні зміни — перспектива для України: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 393 с.».

При цій нагоді варто вам заглянути й сюди: «В‘ячеслав Чорновіл як феномен української історії й політики: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2019. — 201 с.».

У контексті написаного в інших статтях і нотатках мій погляд на місце і роль Декларації про державний суверенітет України набирає більшої повноти і допомагає зрозуміти, що в українському націєтворенні й державотворенні пішло не так.

Сподіваюся, після прочитання ви краще зрозумієте природу руйнівної війни, з якою Москва прийшла в Україну.

Через те, що українці наламали дров між 1990 та 2014 роками, стався ЄвроМайдан 2013 року, який перейшов у те, що з натяжкою називають Революцією Гідності. Наслідок — початок відкритої аґресії Росії проти України. 

Ту аґресію можна й треба було зупинити. Зараз ми знаємо більше, чому того не було зроблено і чому не було задіяно Будапештський формат переговорів. 

У своїх публікаціях я виступив з пропозицією задіяти Будапештський формат як стартовий майданчик для обговорення ідеї Гельсінки-2 для перегляду і оновлення Договору про безпеку і співробітництво в Європі (див.: Будапештський формат: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 294 с.). 

На жаль, ця ідея нікого не зацікавила. Історія давала шанс саме Україні ініціювати цей процес, і від повномасштабної війни Україна була б убезпечена. Та і Європа із США не мали б таких клопотів, як вони мають тепер.

З розв‘язанням Росією війни в Україні ідея перегляду Договору про безпеку і співробітництво в Європі стає все актуальнішою. 

Більше того — оскільки РФ як держава-терорист несе загрозу усьому світові, ми бачимо, що цю країну треба втихомирювати цілим світом. Отож світова спільнота мусить зробити це через ООН, а в разі неможливості цього — поза ООН разом із ліквідацією цієї неефективної орґанізації. 

Ініціативну роль у цій справі має відіграти світове українство, ставши рушійною силою системних змін передусім в Україні (дет. див.: Світове українство — рушійна системних змін в Україні: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 309 с.).

Нашою першою ініціативою в цьому відношенні є «ЗВЕРНЕННЯ ПРЕДСТАВНИКІВ СВІТОВОГО УКРАЇНСТВА Й НАРОДІВ, ЯКІ ПІДТРИМУЮТЬ УКРАЇНУ Й УКРАЇНЦІВ У ЇХНІЙ СПРАВЕДЛИВІЙ ВІЙНІ ПРОТИ РОСІЙСЬКОГО АҐРЕСОРА».

Паралельно з цією акцією іде творення Руху Світового Українства. Цей процес показує нам, як проявляються властиві українцям інертність, обережність, упередженість і т. ін.

2. 

Микола Княжицький нагадав, що саме 16 липня три роки тому, уже за новообраного президента, але ще «стара» Верховна Рада України ухвалила закон про мову.

Симптоматично, що річниця ухвалення закону України про мову припало на межень широкомасштабного вторгнення РФ в Україну. Війна, як торнадо, перетворює Україну на руїну, а мільйони українців змусила міґрувати — у безпечніші області України та за кордон…

Ми пам‘ятаємо, як тоді активно і аґресивно, з викликом, В. Зеленський тримався російської, відкидаючи усе, що символізувало бодай якийсь прояв україноцентричності (Слава Україні! Вишиванка. «Зродились ми…» тощо).

«Слуги народу», зайшовши у ВРУ, зробили спробу скасувати закон про мову. Не вийшло. Закон вистояв. 

Досягнення, обумовлені застосуванням, М. Княжицький перелічив у своєму тексті. Усі вони — формальні, жодного — сутнісного. 

Три роки тому я писав, зокрема, що це — той закон, який породжує ситуації такого штибу: офіціант буде обслуговувати вас вишуканою українською, але я не певний, що він не плюне в тарілку перед тим, як подати вам страву.

В. Зеленський також натренувався говорити «Слава Україні!», звик до вишиванки (хай і не зовсім автентичної), навчився співати «Ще не вмерла…», хоч до «Зродились ми…» й не дійшов. Заслуги закону про мову тут немає — посада зобов‘язує.

Зобов‘язання — те, що робиться з примусу або з безвиході, але аж ніяк не є проявом переконань, світогляду, менталітету. 

Зміни, які за три роки на посаді відбулися із Зеленським, не є свідченням того, що він став україноцентричним. У числених його діях і бездіях я бачу багато ознак того, що він не змінився і мінятися не думає. А це дає підстави вважати, що він навчився добре грати свою роль.

Офіціанти, касири, таксисти та інші представники нижчого класу, звісно, також пристосовуються до обставин і вчаться грати свої ролі. 

А подивіться, якими патріотичними стали журналісти з колишніх проросійських каналів В. Медведчука, які на інших, зокрема — й державних, телеканалах цілком пристойно чешуть українською і досить різко облаюють тих, на кого вони ще вчора рівнялися. 

Можна, звичайно, погодитися з твердженням Княжицького, що радіо й телебачення завдяки мовному законові українізувалося.

Формально — так. Але сутнісно і політика, і законотворчість, і освіта (як загальна, так і вища), і ЗМІ, і бізнеси якими були, такими й залишилися. Навіть якщо вони вигукують «Слава Україні!», співають гімн України й фінансово чи матеріально допомагають ЗСУ, це ще мало про що говорить.

Рівень національної свідомості й громадянської зрілості (відповідальності) українського суспільства залишається досить низьким, і прикладом цього є публічні прояви таких здатних впливати на громадську думку осіб, як Олексій Арестович, Борислав Береза, Дмитро Ґордон та ін. 

Названі особи належать до того прошарку суспільства, які здатні усвідомити свою громадянську відповідальність, але з певних причин навмисно і часто демонстративно поводяться всупереч вимогам того ж закону про мову. 

Але є інший, більший прошарок суспільства, якому потрібна допомога в оволодінні україноцентричними знаннями й, звісно, мовою. У цьому зв‘язку виникає цілком резонне питання: а що за три роки було зроблено, щоб дати загалу суспільства в Україні українознавчі знання й навчити української мови? 

Ухваливши закон про мову, держава подбала про штрафи за його порушення, але палець об палець не вдарила, щоб створити мережу безкоштовних українознавчих шкіл, курсів, гуртків та інших форм освіти й просвіти. Не підставили плече державі й громадські орґанізації «Просвіта» чи товариство «Знання», чиїм статутним обов‘язком є освіта й просвіта дорослих і які, до речі, значною мірою фінансуються з державного бюджету. 

Отже, сутнісно закон про мову можна вважати провальним — його ефективність мінімальна, якщо не нульова, і цей недолік прирівнює його до ранішого закону про декомунізацію, за яким було декомунізовано гранітні й бетонні постаменти, топоніміку, але аж ніяк не те, що робиться в головах громадян України.

Успішно розв‘язати ці проблеми можна було й можна-треба тепер за системного підходу шляхом українізації України (дет. див.: Українізація України як факт і фактор системних змін: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2019. — 230 с.) та створення й підтримку діяльності україноцентричної системи ЗМІ (дет. див.: Україноцентризм, журналістика і система ЗМІ: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 449 с.).

На превеликий жаль, ці ідеї навіть не обговорюються ні на державному рівні, ні в суспільстві загалом, ні навіть в його інтелектуальному середовищі зокрема. Якесь негласне табу накладено на цю тематику.

Мене це не дивує, оскільки я добре розібрався в тому, чому системні зміни в Україні не відбулися за тридцять років незалежності і чому навіть російські ракети й бомби не пробуджують свідомість хоча б інтелектуальної еліти (дет. див.: Інтелектуальна еліта України як проблема: Статті, нотатки. — Вашинґтон: Видавництво Україна Інк. — 2022. — 729 с.).

* * *

Мало не забув… 16 липня в США згадують як день заснування міста Вашинґтон. Ця подія, до речі, пов‘язана з будинком у Джорджтауні, в якому розташоване посольство України в США (дет. див. мою книжку «Ukrainian Washington» (Washington, 2020. 80 p.). Її ще можна замовити. 

У мене все.

Володимир Іваненко

16 липня 2022 р.