Спогади мого київського колеґи й соцмережевого френда Михайла Наєнка про члена-кореспондента АН УРСР Миколу Сиваченка спонукали мене згадати деякі епізоди з часу моєї роботи в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етноґрафії імені М. Рильського АН УРСР.
Як по-різному сприяйються люди в історичній перспективі, з одного боку, і в контексті особистого враження кожного з нас — зокрема. Мені трапилося працювати в ІМФЕ за директорства М. Сиваченка, і я не виніс звідтам нічого приємного про нього і як директора, і як особистість.
Складалося таке враження, що Сиваченка як директора ненавиділи й зневажали всі співробітники, починаючи від членкора К. Гуслистого й закінчуючи лабарантами.
Це був час, коли секретарем ЦК з ідеології став В. Маланчук, з яким, подейкували в інституті, у Сиваченка були приятельські взаємини. Дружина Маланчука, Вікторія Антонівна (дочка номенклатурного письменника), прийшла в інститут на посаду старшого наукового співробітника. З нею носилися, як з писаною торбою. Вона практично не вилазила з кабінету Сиваченка. Без неї його рідко можна було побачити в коридорі…
В ІМФЕ було чимало інтриг, але однією з найбільших, мабуть, було протистояння між О. Деєм та Ю. Турченком (пізніше він став представником України в ЮНЕСКО і став «нєвозвращєнцем»). Мені потрафило опинитися між цими «двома вогнями», коли з-під начала Дея (він був моїм босом) з намови Дмитра Степовика я намірився податися в аспіранти до Турченка. Дей тоді мені в очі сказав: «Я зроблю все, щоб ти в аспірантуру не потрапив». І він справді зробив: як член приймальної комісії викрав із справи мою характеристику (підписану ним же, партійним секретарем та Сиваченком як директором).
Кумедність цієї історії в тому, що я вступав до аспірантури з одного кінця коридору (південного) в інший (північний), а якраз посередині між цими точками знаходилася приймальна комісіа та дирекція ІМФЕ, де в іншій шухляді лежала копія тієї самої зниклої характеристики. Лементу з тією пропажею було на цілий Київ… В аспірантуру я, звичайно, не потрапив саме через відсутність у справі характеристики.
«В Іваненка дуже зовнішнє спостереження…. Саме за Маланчука Сиваченко одержав інфаркт, був звільнений з роботи за те, що в працях ІМФЕ цитувалися Грушевський, Костомаров та ін. (бурж. націоналісти). Після інфаркту він був прийнятий в Інститут літератури (слава Богу!) і те, що він зробив для вивчення класики (монографії про Мирного, про текстологію інших класиків) залишило його назавжди в літературознавстві. Отже, не питай – де Сиваченко чи Дей? Вони – тут! У своїх роботах, які не втратили цінності донині…. А дехто – за океаном…» — написав мені у відповідь професор Наєнко.
Щодо твердження М. Наєнка, уточню, що інфаркт у Сиваченка стався за пару років до приходу Маланчука на посаду секретаря ЦК КПУ з ідеолоґії.
На жаль, інфаркти часто дістають «завдяки» близьким людям. Ну, а що стосується Грушевського й Костомарова, то на той час посилатися на них не було заборонено. В. Чорновіл працював над дисертацією про більше контрольованого Б. Грінченка, а А. Погрібний захистив про Грінченка дисертацію. Р. Іванова-Іванченко писала про Драгоманова.
Сам я писав тоді про ще більше заборонених — К. Квітку (мої статті друкувалися в журналах, газетах і книжках), О. Кошиця й Д. Ревуцького (статті мої також надрукували, але не в Україні, а в Польщі), Олену Пчілку (статтю кілька разів цензура знімала з академічних видань і дозволила надрукувати аж через 13 років)… Так що Микола Єфремович не таким уже й сміливцем був на цьому тлі.
Ще один цікавий епізод. Під час моєї роботи в ІМФЕ було добре вичищено інститутську бібліотеку. Видання ВУАН 1920-х років спалювали у задньому дворі академії так, як це робили нацисти у Німеччині. Я на власні очі бачив із вікна четвертого поверху, як Дей із Сиваченком стояли біля багаття, розмовляючи, і Дей час від часу ціпком ворушив книжки, щоб вони згоряли на попіл.
Перед тим, як потрапити в багаття, приречені на знищення книжки кілька днів лежали в коридорі, накриті лантухом. Я встиг звідти дещо поцупити (тритомник В. Кравченка, книжки Д. Ревуцького, вісники Етнографічної комісії ВУАН та ін.).
Зовсім невмпадково спливло на поверхню пам‘яті ім‘я доктора філологічних наук, професора Олексія Дея, якого мій колеґа у відповідь на мій коментар похвалив за «роботи, які не втратили цінності дотепер».
Заглянув у Вікіпедію, щоб уточнити деякі деталі, а заодно й позичити фото, і в вічі впало: десять днів тому героєві моєї історії виповнилося сто років. Той факт, що ніхто не нагадав про сторічний ювілей відомого філолога, говорить уже сам за себе.
Використовую цей привід, щоб перепостити тут мою статтю «До історії Словника українських псевдонімів» (див. нижче). Про О. Дея я також пишу в іншій моїй публікації: «Майстерність і новаторство Лесі Українки як літературного критика і публіциста».
ДО ІСТОРІЇ СЛОВНИКА УКРАЇНСЬКИХ ПСЕВДОНІМІВ
Сиджу оце за своїм письмовим столом. Погляд зачепився за книжку “Словник українських псевдонімів та криптонімів” (К., 1969). Автором-укладачем цього фоліанта значиться О. І. Дей…
Я дуже добре знав цю людину: особисто для мене він зробив чимало доброго, але не менше і злого. Хоч непересічний мав талант, але злий Демон превалював. Що, зрештою, відповідало значенню його прізвища: почесний титул провідників яничарів. Як його підлеглі, ми з Василем Скуратівським називали його провідником яничарів.
Очевидно, з часом я напишу про нього більше, але сьогодні – про згаданий словник, в історії якого не обійшлося без… яничарства.
У передмові укладача говориться про те, буцімто він “ще в 1947 р. почав призбирувати картотеку псевдонімів та криптонімів діячів української культури”.
Насправді все було не зовсім так, якщо не сказати ще категоричніше: зовсім не так.
Не знаю достеменно, у яких військах і на якій посаді служив у Радянській армії під час Другої світової війни лейтенант Дей. Але саме військова стезя завела його 1944 р. до Львова, де у складі групи “спеців” ревізував він приватні книгозбірні й архіви видатних українських учених. В одному такому помешканні й потрапила йому до рук картотека майже завершеного на той час словника українських псевдонімів та криптонімів. Нічтоже сумняшеся він цю картотеку й привласнив – відтак привласнення чужих наукових праць стало його захопленням до кінця життя (але це тема окремої розмови).
Я вже не пригадую ім’я того львівського вченого (можливо, це був Крип’якевич, а може – і хтось інший); чув я те ім’я від Івана Власенка або від Миколи Шудрі…
По закінченню війни чернігівець Дей поселився у Львові (очевидно, зовсім не випадково), а вже потім перебрався до Києва. За двадцять чи двадцять п’ять років між викраденням картотеки й підготовкою Словника до друку, звичайно, він додав і багато нових матеріалів.
Словник побачив світ 1969 р. – під час “шістдесятництва” і був дуже прихильно зустрінутий критикою, а авторові-укладачеві додав… наукового визнання.
На той час обікрадений львівський академік благополучно почив у Бозі, а його друзі й колеги, які знали про картотеку, з острахом мовчали собі. Проти Олексія Івановича ліпше було не повставати.
…Я давно думаю про необхідність виправлення цієї “помилки” історії після того, як О. Дей сам відійшов у кращі світи. І зараз не вперше повертаюся до цієї теми.
Сподіваюся, що цими нотатками я спонукаю молодих (львівських у першу чергу) науковців докопатися до істини й відновити історичну справедливість.
Маєте до мене запитання, шукаєте порад? Пишіть у коментарях або на приватну пошту.
22 березня 2019 р., 11 квітня 2021 р.
Dr. Volodymyr Ivanenko | Др. Володимир Іваненко 