ПЕТРО ТРОНЬКО, ЛЕБЕДИН, ВАСИЛІВКА ТА ПОЛУБОТКО

Сьогодні, в день народження мого батька Григорія Іваненка, перепощую свій текст, написаний п‘ять років тому, у якому згадую і свого батька як краєзнавця.

На ФБ появилася сторінка “Академік Тронько”. Дуже приємно, що появилася така сторінка. Спливли спогади… Написалося…

…Я можу сказати, що якийсь час знав Петра Тимофійовича досить близько.

Познайомився я з ним ще бувши студентом Московського університету на якихось днях України в Москві. То було, ясна річ, шапочне знайомство, хоч я був власкором “Літературної України”.

Ближче й тісніше знайомство, із щирими розмовами, відноситься до того періоду мого життя, коли вже в Києві я працював у редакціях газет і журналу, спеціалізуючись на висвітленні питань культури, літератури та мистецтва. Отож журналістські справи не раз і не два заводили мене в будинок Уряду до профільного заступника голови Ради міністрів УРСР.

У ті часи “пробитися” до заступника голови уряду не було проблеми: досить було пред’явити на вході з Садової вулиці журналістське посвідчення, а потім узяти ліфт на відповідний (здається, п’ятий) поверх. Не пригадую, щоб у П. Тронька навіть приймальня була: до нього можна було зайти, минаючи приймальню, через двері його кабінету, що вииходили прямо в коридор. Часто вони були навіть не причинені. Дуже доступний і демократичний був цей, сказати б по-сучасному, віце-прем’єр.

Особливо, ризикну сказати, заприязнилися ми з П. Троньком під час поїздки по місцях Г. Сковороди з нагоди одного великого юввлею. У Лохвиці на Полтавщині відкривали пам’ятник і саджали дубовий гайок. У селі Сковородинівці на Харківщині відвідали могилу найвидатнішого українського філософа… Петро Тимофійович мав при собі службову представницьку “Волгу” – вона була  частиною нашого антуражу, зобов’язувала автоінспекторів давати нам “зелене світло” й була важливим атрибутом церемоніальних зустрічей на кордонах областей з місцевим начальством, – але до кінця кількаденної подорожі так нею й не скористався. Лише насамкінець, попрощавшись з нами, сів у машину й поїхав собі у справах. А то весь час їхав разом із нами, членами ювілейного комітету й журналістами, в автобусі, співаючи з нами пісень під орудою знаменитого співака Сергія Козака, чий голос був потужніший за всі наші разом узяті (укупі з досить бадьорим Троньковим) голоси.

“Заходь, заходь, земляче!” – заохочував мене Петро Тимофійович, помітивши мене краєм ока крізь напіввідчинені двері й продовжуючи переглядати папери на столі: – “Що там нового в наших краях?” – запитання було до мене, наче не я прийшов узяти коротке інтерв’ю (тоді не було прийнято, щоб особи такого рангу, як мав П. Тронько роздавали інтерв’ю наліво-направо, і ми скорше брали їх не так для друку, як для внутрішнього редакційного вжитку).

Ну, так, ми ж із П. Троньком були земляки. Справа в тому, що до війни Петро Тимофійович працював у моєму Лебелинському районі на Сумщині секретарем райкому комсомолу і там у нього народилася й дочка (є вона серед моїх друзів тут на ФБ). Він знав і моє село…

Цікаво: багато було переговорено з Петром Тимофійовичем, але не пригадую, щоб бодай зачіпалася тема історії міст і сіл України – напевно найважливішого наукового й культурного доробку Тронька, завдяки якому його й було обрано на академіка. Пригадую, точилися тривалі розмови й про створення в системі Академії наук інституту краєзнавства, але далі балачок до діла так і не дійшло.

Інші справи приводили мене до заступника голови уряду з культури. Та й мені якось невтямки було ініціювати якусь розмову про історію міст і сіл. Уже потім я пошкодував, що не поговорив з Петром Тимофійовичем на цю тему. Було ж про що! З-поміж багатьох аспектів державного проекту і досі тривожить мене один організаційний аспект: участь тисяч, а то й десятків тисяч учителів з усіх-усюд України, яким було спущено завдання зайнятися збиранням матеріалів з історії свого хутора, села, селища, містечка чи міста.

У тому проекті, очевидно, був задіяний і мій батько. Пригадую, як він скрупульозно збирав і описував топоніміку й гідроніміку, занотовував спогади старожилів. Усі зібрані ним матеріали пішли “в район”, а відтак і далі. Не знаю, чи то був батьків недогляд, чи така вказівка була, але у батька не залишилося навіть чернеток. Незважаючи на те, що він мав звичку зберігати архів: за роки й роки він зберігав свої щоденники спостереження за погодою, частина яких тепер знаходиться на державному зберіганні в моєму архіві в ЦДАМЛМ України. Його ж краєзнавчі накопичення як у воду впали.

Я розумію: подавати в історії міст і сіл України повний перелік учасників проекту коштувало б додаткових витрат, але ж бодай гуртова згадка про вчителів не була б зайвою.

Із важливого для мене, що я точно обговорював з Петром Тимофійовичем, було занесення в державний реєстр, а отже – й забезпечення державної охорони надзвичайно цінного історичного пам’ятника, який вивищувався у моєму селі на крутому березі Груньки.

Це був кількаметровий чотирикутний стовп цегляної кладки старих часів у два обхвати (за переказами, для стійкості стовпа вседині було використано спалений дуб, тривко укорінений у землю). Увінчувала стовп бляшана куля, уже добряче поїдена ржею. На двох боках стовпа вгорі я ще пригадую дві букви “П”. Батько мій довідався від старих мешканців села, що тих букв було чотири: по букві на кожному боці. Ті букви мали певне значення і, за легендою, розшифровувалися так: Павло Полуботок – Петрові Першому. Отже, очевидно, пам’ятник відносився до часів гетьманування П. Полуботка й царювання Петра І, тобто до того, як Петро згноїв Павла у фортеці в Петербурзі, яку ми знаємо як Петропавлівську.

Чому цей пам’ятник було встановлено саме в моєму селі Василівці? Це – частина однієї з найтрагічніших сторінок в історії України. 

Справа в тому, що в тих околицях відбувалися вирішальні події так званої Полтавської битви, і місцева топоніміка зберегла про це пам’ять (Побиванка, Розгуляй тощо). Кажу “так званої”, оскільки, за деякими джерелами, ця “битва” тривала лише півгодини, тобто битви як такої фактично не було. Але жорстоке побоїще було. 

Як відомо, під Лебедином, а точніше – в селі Михайлівці, знаходилася ставка Петра І (нам, школярам, показували старезний дуб у центрі Михайлівки, під яким Петро “відпочивав”). Там навколо нього й крутилися головні історичні події. 

Після “зради” І. Мазепи значна частина козацьких старшин залишилися вірними московському цареві, за що, власне, й поплатилися (дет.див., напр., тут: http://history.sumynews.com/xvii/1677-1708-rozkvit-kozatskoji-derzhavnosti/item/729-lebedyn-skilky-sumnykh-spomyniv-vyklykaie-se-imennia.html). На тій же хвилі вивищився й Павло Полуботко, який став промосковським гетьманом.

Пізніше Полуботко усвідомить свою помилку, а тоді Петро щедро нагородив Павла. Легенда гласить, що цар сказав новоявленому гетьманові: “Скільки за день конем обскачеш, усе – твоє!” От і наскакав собі Полуботко у неозорих слобожанських степах (ще дід мій пам’ятав ці степи неораними; на сьогодні там залишилося 211 га незайманого степу – заповідник “Михайлівська цілина”, 6 км від батьківської хати). Отак Полуботко й набув собі мою рідну Василівку, Михайлівку й низку слобід, заселених переселенцями з Поділля.

Невдовзі по тому, за легендою, Михайлівку він віддав у посаг дочці, яку видав заміж за Капніста, і з тієї родини пізніше виішов відомий поет Василь Капніст. Мою ж Василівку Полуботко віддав у посаг дочці, яка вийшла заміж за Миклашевського, – ця родина згодом володіла знаменитими порцеляновими фабриками, а також давала імперії й вояків.

У саду біля маєтку Миклашевських і було встановлено той пам’ятний стовп, про який сказано вище.

Мистецькою цінністю стовп, ясна річ, не був, але історично щось таки значив. Проте з неясних для мене причин той пам’ятник до державного реєстру пам’яток історії та культури не потрапив. Тому я й вирішив обговорити це питання з П. Троньком.

Петро Тимофійович, як з’ясувалося, пам’ятав той стовп, але від обговорення питання про внесення його в державний реєстр, м’яко кажучи, ухилився: “З тим пам’ятником є проблема… Колись поговоримо…” Що завадило взяти під державну охорону той пам’ятний стовп Полуботка я так і не довідався, а моя ініціатива не знайшла підтримки і залишилася нереалізованою. 

Час же брав своє. З тими посадовцями, що прийшли після Тронька, взагалі було марно говорити.

…На переломі 20-го й 21-го століть моя сестра, яка мешкає у Василівці, повідомила мені в Америку, що наш полуботківський стовп розвалився. Не від часу й негоди, а від місцевих алкоголіків-зловмисників, яким хтось сказав, буцімто під стовпом закопано скарб. Ну, вони якоїсь ночі й докопалися, що пам’ятник не встояв і розсипався.

Ясна річ, злочинців ніхто й не шукав. Відновлювати пам’ятник ніхто й не намагався. Величезне колись село, що претендувало навіть на роль райцентру (якраз біля того пам’ятника за мого дитинства проводилися масові районні заходи), зубожіло. Замість чотирьох колгоспів, знаного в СРСР племзаводу й потужного маслосирзаводу, в селі, з дозволу сказати, господарює якась незрозуміла агрофірма, очолювана чужими людьми. Син приятеля мого дитинства й досвідчений агроном, який позаторік возив мене з Києва у Василівку, а потім і назад до Києва, казав мені, що не витримав наруги над землею і перекваліфікувався на водія маршрутки.

7 липня 2015 р.

Вашингтон, США

ЗєКоманда цензурує Фейсбук

Під трьома записами за відповідною темою було розміщено як коментар таке:

Бачили очі, ЩО вибирали…

ВЛАДІМІР ЗЄЛЄНСКІЙ І ПЕРСПЕКТИВИ «ОБНУЛЮВАННЯ» ТА «ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ» 

https://volodymyrivanenko.com/2019/03/01/владімір-зєлєнскій-і-перспективи-об/

«СЛУҐА НАРОДА» ЯК ФЕНОМЕН – https://www.facebook.com/story.php?story_fbid=2716900464989944&id=100000100524358

***

Цей коментар негайно вилучався, а в повідомленнях появилося те, що бачите на доданому скріні.

ЗєКоманда, схоже, цензурує Фейсбук.

При цьому вони не зважають навіть на те, що перша поправка до Конституції США захищає моє право висловлювати свою думку.

***

Тут мені підказують, що, за інформацією американських джерел, з 20 американських членів найвищої наглядової ради Фейсбуку, які очолюють процеси “редагування, виявлення недостовірної інформації, тощо”, 18 осіб представники фірм і товариств, власником яких є Джордж Сорос. «До соросят в Україні просто зобов’язаний належати “наш хароший мальчік” В.Зеленський. КРУГОВА ПОРУКА!» — пише коментатор.

26 серпня 2020 р.

ТРОХИ ХОЛОДНОЇ ВОДИ НА ГОЛОВИ УКРАЇНЦІВ НАПЕРЕДОДНІ ДНЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

1.

Розганяють у мережах звернення відомих українцям людей, які свого часу були активними в Народному Русі України за Перебудову, а відтак і в українській політиці (а деякі й досі ще активні в політиці), до преЗЄдента України, сподіваючись привести його до тями (див.: Арсен Зінченко – Зєльоному вже вказали на його ганебну роль — https://www.facebook.com/story.php?story_fbid=3184020491717640&id=100003291604838).

Прикметно, що жоден із підписантів навіть не намагався розібратися в причинно-наслідкових зв‘язках між тим, що відбувалося в Україні тридцять років тому, упродовж трьох десятиліть поспіль і відбувається тепер, а отже —вивчити власні уроки.

Волаючи до Зє, націонал-демократичні мудреці, схоже, не усвідомлюють, що Зеленський — вирок не тільки Порошенкові, Януковичу, Ющенкові, Кучмі, Кравчукові, але й кожному з них самих. Кожному з тих, хто з проголошенням Декларації про державний суверенітет України, не замислився над тим, яку Україну годилося б будувати, який суспільний лад встановлювати на її теренах, як готувати для цього суспільство і т. ін.

«Не на часі!» – відмахувалися вони від тих, хто закликав і спонукав їх до системних змін, тобто до повної ліквідації радянського суспільного устрою і встановлення якісно нового ладу, заснованого на українських національних традиціях і звичаях. Їм не стало розуму усвідомити це й за тридцять років, що минули відтоді.

Вони зробили все можливе, щоб зберегти радянську владу в Україні. Більше того, їхнім добре озвученим тоді гаслом було побудувати «таку Україну, в якій євреям буде жити краще, ніж в Ізраїлі, росіянам — краще, ніж в Росії», і т. д. (цитую з пам’яті багаторазово заявлене Іваном Драчем як головою НРУ). Про себе самих вони навіть не думали, вважаючи, очевидно, це самозрозумілим («за замовчуванням»). Як мені підказують, що запрограмували, висловлюючи свої наміри, те й збулося.

Спрацювали озвучені наміри. Ці наміри активно втілювали в життя Кравчук—Кучма—Ющенко—Янукович—Порошенко… Так чого ж ви хочете від Зє, який справно виконує запрограмоване на початках незалежності?!

***

Ніколи не пізно вчити уроки історії. Ніколи не пізно вчитися на власних помилках, осмислювати й переосмислювати зроблене. Ніколи не пізно увімкнути здоровий глузд і братися за виправлення власних помилок.

Тоді Кравчук не був би наслідком чийогось безголів‘я, Кучма не був би наслідком безголів‘я Кравчука, Ющенко — Кучми, Янукович — Ющенка, Порошенко —Януковича, Зеленський — Порошенка… Інакше кажучи жоден наступник не був би вироком попереднику.

Радянський спосіб життя народив традицію, успадковану від Російської імперії, — бити чолом до вищих, іще вищих і найвищих сановних осіб з надією, що звідтам зійдуть (краще — снізойдут) до інтересів посполитих і дадуть їм те, чого просять, або ж — ще безглуздіше сподівання — прислухаються до волань і виконають волю чи бодай бажання прохачів. Наївні!

А от щоб звернутися до суспільства, покаятися у власних гріхах (помилках), прийти з освітою і просвітою, з україноцентричним словом Правди і Науки, підносити рівень національної свідомості й громадянської зрілості своїх же співвітчизників, згуртувати їх навколо ідеї системних змін, очолити підготовку і втілення в життя цих змін, — цього у наших мудреців немає навіть на думці.

Людям Честі й Гідності ніколи не пізно це зробити. Але нашим підписантам виходить на краще принизитися, опуститися на коліна і благати про пощаду, про милість та про що завгодно ще. Який сором!

Більше тут:

СУВЕРЕННА УКРАЇНА: ДОСВІД І ПЕРСПЕКТИВИ До тридцятиріччя ухвалення Декларації про державний суверенітет України [Заключна стаття збірки «Системні зміни — перспектива для України. — Вашинґтон, 2020. — 393 с.] —https://volodymyrivanenko.com/2020/07/15/%d1%81%d1%83%d0%b2%d0%b5%d1%80%d0%b5%d0%bd%d0%bd%d0%b0-%d1%83%d0%ba%d1%80%d0%b0%d1%97%d0%bd%d0%b0-%d0%b4%d0%be%d1%81%d0%b2%d1%96%d0%b4-%d1%96-%d0%bf%d0%b5%d1%80%d1%81%d0%bf%d0%b5%d0%ba%d1%82%d0%b8/.

І тут:

ЗВЕРНЕННЯ ПРОВОДУ УКРАЇНОЦЕНТРИЧНИХ СИЛ УКРАЇНИ ТА ДІАСПОРИ – Ukrainian University Club — http://ukrainianuniversity.club/2019/05/05/звернення-проводу/.

2.

Мої нотатки (див. першу частину) сподівано-несподівано викликали різку реакцію з боку одного із підписантів звернення відомих українських діячів до президента України В. Зеленського.

Тим, хто розкип‘ятився з приводу мого тексту, став Арсен Зінченко, завдяки якому я, власне, й довідався про обговорюване звернення (див. тут: Арсен Зінченко — Пане Володимире Іваненко! Після Вашого… | Facebook — https://www.facebook.com/story.php?story_fbid=3185892758197080&id=100003291604838).

Симптоматично, що А. Зінченко не зважив за можливе чи доцільне подати посилання на мої нотатки, що важливо для тих, хто читатиме текст А. Зінченка, не знаючи, про що, власне, йде мова.

Відповідати на інвективи пана Зінченка означало б виправдовуватися перед ним та його однодумцями, серед яких є й шановані мною люди. Зрештою, що можна і чи варто відповідати на зливу емоцій, образ і жовчі, коли людина з ученим ступенем доктора наук не задумується навіть над вибором слів. Йдеться ж бо про події тридцятирічної давності, учасником яких були майже всі підписанти нинішнього звернення до президента України, і Арсен Зінченко — один із них.

Тридцять років — термін, встановлений законодавством США для оприлюднення документів, які створювалися як таємні або для службового користування. Тридцять років — це мінімальний історичний строк, коли суспільство (і передусім науковці й публіцисти) починає критично осмислювати й переосмислювати зроблене в недалекому минулому, щоб розібратися в помилках, вивчити уроки і скорегувати подальший поступ. Історія не може і не повинна бути лише хлонологією звитяг, позбавленою виявлення причин того, що завадило вийти на шлях успішного розвитку і що вивело країну на манівці прогресу.

Я дуже розумію моїх сучасників і учасників тих подій, які не хотіли б ворушити старе, а тим більше —визнавати свої помилки. Це — їхнє право. Разом з тим, це не означає, що цього права — аналізувати й оцінювати, а отже і обговорювати минуле — автоматично позбавлені інші.

Вам це не подобається? Вступайте в дискусію, але з переконливими аргументами і без емоційних надривів. Це допоможе вам і самим замислитися. Зрештою, можете залишитися при своїй думці, з упевненістю у своїй правоті. Чи буде від того користь Україні, нашій спільній справі — то вже інше питання.

Цих людей можна зрозуміти. Адже обговорення болючих питань виносить на поверхню і актуалізує факти, події і явища, які можуть бути дражливими для учасників подій, з висоти часу виявляти і проявляти те, що вони воліли б не ворушити, викреслити із свого життя й забути. Адже не кожному дано усвідомити свої помилки, визнати їх і, хай із запізненням, спробувати виправити.

Уже не раз я звертав увагу моїх читачів на те, що за десятиліття, які минули від часів ухвалення Декларації про державний суверенітет та проголошення незалежності України, жоден президент України, жоден лідер політичної сили, жоден активний свого часу громадсько-політичний діяч не зайнявся осмисленням і переосмисленням, аналізом і оцінкою того, що було зроблено за його президентства, за його керівництва партією або ним особисто.

Цікаво, що бракує свідчень про етапні події в становленні української незалежності навіть у вигляді самовихваляння. Американські президенти, для прикладу, закінчивши свою каденцію, першим ділом пишуть книжки, в яких осмислюють і підбивають підсумки свого президентства. Жоден із президентів України цього не зробив. Нічим похвалитися? Нічого сказати? Скорше — боязнь визнати свою непродуктивність.

Зверніть увагу й на те, що українські науковці й публіцисти не запропонували суспільству свій аналіз і оцінку діяльності президентів України. Ну, є по одній книжці про Л. Кучму (автор Юрій Луканов) чи В. Януковича (автор Сергій Лещенко), написаних поспіхом або із заглибленням в конкретну тему. А от осмислення президентства ім‘ярек як явища немає. Так само і з політичними силами чи окремими знаковими політичними діячами. Науковці й публіцисти не зацікавлюються ними як явищами. А скільки тут матеріалів для дисертаційних досліджень!..

Так сталося, що я спричинився до створення в мережах групи, присвяченої В‘ячеславу Чорноволу як явищу української історії та політики. Дискусії на сторінці групи актуалізували чимало надзвичайно цікавих фактів, подій і явищ, що допомогло відстороненим оком глянути не тільки на постать В. Чорновола, але й на громадсько-політичні сили, учасником яких він був, а також на те, що відбувалося й відбувається в Україні і з Україною.

Так появилася збірка моїх статей і нотаток «В’ячеслав Чорновіл як явище української історії й політики» (Вашинґтон, 2019. 196 с. — http://www.ukrainainc.com/news-views-новини-огляди/в-ячеслав-чорновіл-як-явище-української-історії-й-політики), які за інших обставин я навряд чи й написав би. Прикметно, що в обговоренні моїх статей і нотаток активну участь брали переважно люди, які з Чорноволом навіть не пересікалися, але які були зацікавлені в аналітичному (критичному) осмисленні всього, що було пов‘язане з ім‘ям Чорновола.

Ніхто із тих, хто був у вирі подій, в яких був і Чорновіл, не взяв участь в обговоренні. Єдиним, кого мені вдалося втягнути в дискусію, був мій колишній студент і прес-секретар В. Чорновола Д. Понамарчук. Його участь звелася до емоційних випадів. Приблизно такого характеру, як оце тепер продемонстрував А. Зінченко.

Я добре розумію, чому Арсена Леонідовича так зачепили мої нотатки і чому вони не протверезили його, а навпаки — додали йому злості й злостивості. Загляньте у Вікіпедію, яка докладно описує життя і діяння пана Зінченка. «Член КПРС (1975–1999), член партбюро історичного факультету Вінницького педагогічного ігституту, член парткому інституту», а потім зненацька — «член НРУ, делегат установчого з’їзду НРУ» (https://uk.wikipedia.org/wiki/Зінченко_Арсен_Леонідович). Крутий віраж, чи не так? Це — те явище, про яке я кажу: лягли спати переконаними комуністами, а прокинулися націонал-демократами.

Звичайно, ми розуміємо: НРУ закроювався ініціаторами його стаорення як Народний Рух України ЗА ПЕРЕБУДОВУ. Мій найближчий друг також був секретарем партбюро факультету і членом парткому університету, активним у «Демплатформі КПРС», у НРУ та його сателітних організаціях. Він був значно впливовішим, ніж пан-товариш Зінченко, і я через нього намагався просунути в публічний простір ідею наслідування чеського прикладу (тим більше, що мій друг зустрічався колись із В. Ґавелом).

Йшлося про те, щоб зробити все для того, щоб українські націонал-комуністи, як їх почали називати, відмовилися від участі в українському державотворенні і дали змогу проявити свої таланти тим, хто не був забруднений членством в КПРС. Моя пропозиція обурила мого друга. Він сказав мені, що без їхнього, націонал-комуністів, досвіду побудова незалежної України неможлива. Цією розмовою закінчилася й наша двадцятирічна дружба.

Пишу про це, не називаючи імені (хоч його дуже легко вирахувати; тут важлива суть, а не персоналії), щоб підкреслити, наскільки складним і болючим є усе, що пов‘язане з НРУ.

А. Зінченко в цьому контексті цікавий ще й тим, що, як пише Вікіпедія, «з серпня 1992 по жовтень 1994 р.» він був головою Ради у справах релiгiй при Кабiнетi Мiнiстрiв Украïни. Якраз у ті ж роки мені трапилося бути прес-секретарем УАПЦ і очолювати громадське об‘єднання «Всеукраїнський комітет захисту свободи совісті і прав віруючих» (про останній пан Зінченко, можливо, навіть і не знає). В моєму архіві, який зберігається в ЦДАМЛМ України, можна ознайомитися з масою матеріалів про регіональні релігійні битви. Наші активісти надсилали їх до мене з різних областей України. Яке було ставлення до тих боїв у пана Зінченка, я не знаю, та й сенсу в обговоренні цього питання не бачу.

А от на ключових подіях у столиці України, до яких однозначно був причетний голова Ради у справах релiгiй при Кабiнетi Мiнiстрiв Украïни, застановлюся. Йдеться про те, як ще за життя патріарха УАПЦ Мстислава почалася боротьба за впливи між різними течіями в українському православ‘ї і як перемога в тій боротьбі дісталася релігійним «націонал-демократам» на чолі з митрополитом Філаретом.

Як відомо, владика Філарет не знайшов порозуміння з патріархом Мстиславом (той не хотів навіть спілкуватися з колишнім функціонером РПЦ МП) і відтак вирішив піти іншим шляхом, ініціювавши скликання наради за участю представників УПЦ МП, яка на той час уже розкололася на «київських» (Філарет) і «харківських» (Володимир Сабодан), та УАПЦ з метою начебто обговорення перспектив налагодження мирного духовного життя України.

Нарада була досить конструктивною, її учасники ухвалили навіть меморандум і спокійно роз‘їхалися у свої єпархії та парафії. А буквально наступного дня митрополит Філарет оголосив, що то була не нарада, а… об’єднавчий собор, на якому начебто було ухвалено рішення про створення Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП).

Керуючий справами УАПЦ митрополит Антоній, який очолював на тій нараді делегацію УАПЦ (не маючи благословення патріарха Мстислава), перекинувся на бік митрополита Філарета, передавши йому Статут і печатку патріархії УАПЦ (пізніше Антоній повернувся в лоно РПЦ, дістав призначення на Алтай і там закінчив свій недовгий життєвий шлях). Провідні учасники наради від УАПЦ, які підписали меморандум наради, похопилися й відкликали свої підписи.

Відтак протистояння різних православних юрисдикцій в Україні лише загострилося. До реєстрації УПЦ КП із Статутом… УАПЦ підключилися президент Л. Кравчук і Уряд в особі віце-прем‘єра М. Жулинського, який написав лист-розпорядження Раді у справах релігій зареєструвати УПЦ КП. Так появилася юридична особа «УПЦ КП», а УАПЦ втратила свій юридичний статус, патріархом УПЦ КП став митрополит Володимир (Романюк), для опіки над яким було вигадано унікальний для церковного устрою статус «заступника патріарха» (в особі владики Філарета).

Тим часом у Канаді зустрівся з Богом патріарх Мстислав. За два тижні до його упокоєння я встиг переслати йому факсом документи про те, що боротьба за права УАПЦ перейшла в юридичну площину. Помісний собор УАПЦ обрав на патріарха єпископа Димитрія (Ярему). Судова справа за відновлення юридичного статусу УАПЦ пройшла усі щаблі правосуддя і дійшла до Верховного Суду України. Там і сплив на поверхню циркуляр, підписаний Жулинським, про реєстрацію УПЦ КП. Я його бачив на власні очі, гортаючи справу під час перерви в судовому засіданні.

Події 1992–1994 років справили вирішальний вплив на подальший перебіг релігійного життя і релігійних правовідносин в Україні. Цікаво було б тоді обговорити цю тему з найвизначнішим на той час релігієзнавцем України професором Іваном Бражником — найпершим головою Ради у справах релігій при РМ УРСР, потім завідувачем сектору наукового атеїзму ЦК КПРС, а потім доцентом наукового атеїзму Московського та професором Київського університетів, генералом КДБ і особистим приятелем владики Філарета. На жаль, тоді це не прийшло мені на думку…

Згадка про І. Бражника тут невипадкова. Іван Іванович справляв величезний вплив на Філарета, і, можливо, його втручання пом‘якшило б напругу в українському православ‘ї, яка триває й досі. Очевидно, до цієї напруги додав свою лепту і А. Зінченко, який тепер, звісно, не зацікавлений у тому, щоб його рухівські діяння були критично осмислені й переосмислені. Отож і маємо в українському православ‘ї те, що маємо: хотіли як краще — виходить як завжди.

Перепрошую, що я занадто багато уваги приділив діяльності пана Зінченка. Він сам на це напросився і це заслужив, тим більше, що я шаную його таланти як історика і письменника. А от читачем моїх писань він виявився кепським.

Дякую А. Зінченкові за те, що похвалив мене за «багато корисних позицій і узагальнень», які, на його думку, «мають бути обов’язково взяті до уваги при виробленні національної стратегії українського уряду», хоч мої напрацювання адресовані не урядові, а українському суспільству, зокрема — його інтелектуальній верстві.

Неуважне й неуважливе читання моїх текстів, правда, спричинилося до того, що мої концептуальні пропозиції мій критик перевів у категорію банальностей. Узяти хоч би й ідею «якогось там» Всеукраїнського козацького руху. Читачі моїх текстів на теми козацтва (статті й нотатки про козацтво складають окрему збірку, яку я ближчим часом запропоную вашій увазі) знають, як я ставлюся до «всіляких ряджених козацьких полковників і генералів», що я пишу про «блиск і ницість» і як оцінюю роль козацьких організацій, зокрема — і «в опорі москалям», та ін.

Ключовими у моїх поглядах на козацтво є стаття «Чи не час по-новому поглянути на козацтво?» (2015; спричинена якраз тим, що я не побачив козацьких полків чи хоча б сотень серед добровольчих сил у боях на Донбасі) та моє Звернення до нащадків і спадкоємців генеральної козацької старшини, козацької старшини та українських козаків в Україні й поза межами України сущих (2018; https://www.facebook.com/story.php?story_fbid=1093103710829345&id=514419862031069).

З огляду на козацьку домінанту в українському менталітеті і осмислюючи козацтво як становий хребет українського суспільства, я ініціюю не якусь там банальність, а створення якісно нового громадського об‘єднання — Всеукраїнського козацького руху, завданням якого буде очищення українського козацтва від усього наносного, зокрема — від «шароварщини» й «генеральщини», відродження козацького Духу, національних традицій і звичаїв, які стануть основою якісно нового суспільного ладу, що прийде на зміну радянськиму суспільному устроєві, і якісно новому способові урядування. Саме козацька традиція уможливить зміцнення національної безпеки і оборони, приклад якої демонструє нам Швейцарія.

Біда в тому, що професор історії Зінченко дивиться на козацтво як на феномен далекої уже історії України, з одного боку, і сучасного видовищно-розважального мистецтва — з другого. Ув‘язати ж Дух козацтва з перспективами українського націєтворення й державотворення за такого підходу йому просто не дано.

Так само спрощено й примітивізовано деякі колишні компартійно-радянські номенклатурники та їхні виучні сприймають і мою ідею системної українізації України.

І останнє. Доктор історичних наук Зінченко ставить під сумнів системність і взагалі науковість моїх підходів до явищ, про які я пишу, і концепцій, які пропоную. Це — чи не перший такого роду закид на мою адресу як людині, яка віддала науці десятки років життя, яка написала ряд системних праць з теорії, методології й організації наукових досліджень, яка викладала основи наукових досліджень в університеті і яка упродовж років була заступником декана факультету з наукової роботи і координатором наукових досліджень в цілій галузі при Держосвіти СРСР. На відміну від А. Зінченка, у моїх колег та вчителів, які висували мене на роль координатора, не було сумнівів у моїй науковості й системності (професор Зінченко вигадав навіть таку нісенітницю, як «позасистемність»).

Але то таке… Я не хотів би уподібнюватися професорові Зінченку та ще деяким професорам в Україні, які в суперечках зі мною вдаються до емоційно-оціночних висловлювань, що межують із звичайнісіньким хамством. Зазвичай так роблять лише особи, яким бракує будь-яких переконливих аргументів — фактів або логіки.

Звичайно, мені не хотілося б витрачати час на оці з‘ясування стосунків з моїми опонентами й критиками. Краще б я закінчив ще одну статтю про трансформаційну місію українського козацтва або написав ще один параграф у книжку для англомовного читача… Але в цій суперечці також «щось є» позитивне: тішу себе надією, що, можливо, хоч через скандал (ну, не можуть наші люди без скандалу!) вдасться спонукати наших інтелектуалів хоч потроху тверезіти й замислюватися над тим, що ж не так у нашій славній Україні, у нашому українському суспільстві, яке багато хто давно уже здумав громадянським.

20–21 серпня 2020 р.

Regarding International Scholars Appeal on the Situation in Belarus

Ukrainian University Club Statement

Regarding International Scholars Appeal on the Situation in Belarus

***

Заява Українського Університетського Клубу

Про звернення міжнародних науковців відносно ситуації в Бєларусі

Ukrainian University Club — http://ukrainianuniversity.club/2020/08/16/regarding-international-scholars-appeal-on-the-situation-in-belarus/

ЕКЛЕКТИКА І ПОЗІРНИЙ НАЦІОНАЛІЗМ

Ця стаття складається з трьох частин, об‘єднуючи в одно ціле мої нотатки, написані ще 2018 року і оприлюднені в соціальних мережах. Можливо, я й не вдавався до цієї публікації, якби мої нотатки залишалися доступними в мережах.

На жаль, деякі з них були пропали, коли гакери завалили мій профіль на Фейсбуці, а заодно з ним і тематичні сторінки, пов‘язані з тим профілем. Отож посилання на них не відкриваються.

Спроба поширити посилання на одні з нотаток, які збереглися в мережах наражається на фейсбуківську перешкоду: мовляв, поширення посилання суперечить правилам цієї мережі.

Отож, щоб зробити публічним моє бачення Р. Ташбаєва як явища, я зважив за доцільне перепостити мої нотатки на своєму сайті. Ці нотатки можна також знайти у моїх нових збірках статей і нотаток «Системні зміни» та «Світове українство» (Вашинґтон, 2020), докладнішу інформацію про які можна знайти, перейшовши на сторінку «Journalism | Публіцистика».

1.

ПРО МАРНІСТЬ СТАРАНЬ РУСТАМА ТАШБАЄВА

Трапилося оце подивитися й послухати чергову відеолекцію Rustam Tashbaev’а.

Багато цікавих і розумних спостережень і думок висловлює наш відеолектор.

У чомусь він щирий і правдивий, а в чомусь явно лукавить, видаючии свою нещирість мимовільними, але промовистими жестами.

На тлі пересічних фейсбуківців пан Ташбаєв, безумовно, є помітним мислителем модерного національного руху, прикладом борця за справедливість і т.ін.

У чому його слабке місце? У тому, що він мріє про реформи спецслужб (передусім СБУ) та міністерства внутрішніх справ України (ба навіть не проти того, щоб стати міністром).

Загалом наш відеолектор має рацію, але, як і всі реформатори в будь-яких інших сферах (економіка, освіта, корупція тощо), він далі реформ мало що бачить. Відтак те, що він і бачить, не надається до реформ.

Критично наставлений до радянської системи (як він стверджує, з юних літ), Р. Ташбаєв нічого не говорить про зміну суспільного ладу та системи урядування, без яких просто неможливе реформування правоохоронних органів та спецслужб, зокрема – про декадебізацію.

Я пробував зав‘язати контакт із паном Ташбаєвим приватно, але він не зважив за доцільне відповісти. Очевидно, вершиною його устремлінь є не так добитися кардинальних змін в Україні, скільки своїми відео намотати собі реноме такого собі ментора, який своїми відеопроповідями самотужки зможе розвернути мізки українців у потрібному напрямку.

Україна справді потребує системних змін. Для цього нам треба об‘єднувати зусилля людей, які несли б у маси освіту і просвіту, займалися б налагодженням інформаційної роботи на системному рівні. Тоді й матимемо потрібні результати.

Більше тут:

НАГАЛЬНІСТЬ СИСТЕМНИХ ЗМІН

ЩЕ РАЗ ПРО НАГАЛЬНІСТЬ СИСТЕМНИХ ЗМІН

ПОЛІТИЧНА КРИЗА В УКРАЇНІ: ПРИЧИНИ ТА НАСЛІДКИ

З ЧОГО І ЯК ПОЧАТИ?

1 січня 2018 р.

2.

БЛАГИМИ НАМІРАМИ…

Наскільки можливі Установчі збори?

Рустам Ташбаєв (Rustam Tashbaev) щойно звернувся «відносно необхідності проведення Першого Національного Українського Конгресу до майбутніх делегатів та всього українського суспільства» (див.: https://www.facebook.com/russ.tash/videos/1609253709192113/).

Перш за все мушу сказати, що Р. Ташбаєв – не перший і, на жаль, не останній, кому кортить з наскоку щось та змінити в Україні на краще.

На початках української незалежності питання про скликання Установчих зборів (а саме це, очевидно, й має на увазі пан Ташбаєв) обговорювалося досить активно, але далі балачок діло так і не дійшло.

Час від часу воно спливає на поверхню й тепер, але так само далі закликів діло не просувається. Отож і ініціатива Ташбаєва, як активно він не просував би її в маси, далі лементу не піде.

Спробую пояснити, чому я дивлюсь на такі ініціативи вельми скептично. Усі відомі мені ініціативи – мрії романтиків, аматорів, дилетантів.

Якщо Народний рух України з цілою групою інтелектуалів на чолі не спромігся реалізувати цю ідею, то якого висліду можна сподіватися від якогось там Ташбаєва, ідею якого вислухали сім чи скільки там тисяч осіб?

Уявіть собі навіть, що Ташбаєву вдалося скликати «конгрес». У палаці «Україна» в Києві. Ну, вислухають «майбутні делегати» повчальний монолог українського американця та й роз‘їдуться домів з нічим. Сама ж ідея продовжуватиме припадати пилом, поки інший ініціатор не струсить той порох і не нагадає про ту ідею.

У чому ж причини безперспективності таких романтично-аматорсько-дилетантських ініціатив?

Їх три.

ПЕРША. Це – проблема достойного ініціатора. За нинішніх умов скликання Установчих бборів в Україні формально могли б ініціювати: президент, парламент, політична партія чи коаліція громадських і політичних сил.

Жоден із названих суб‘єктів за роки незалежності України з ініціативою скликання Установчих зборів не проявився. Щоб таке сталося, очевидно, над цим треба ще добре попрацювати.

Можливо, найкращим варіантом має бути створення такої політичної сили, яка поставить собі за мету підготовку і скликання Установчих зборів і виконає взяте на себе зобов‘язання.

Відтак матимемо сівача, але тут виникає запитання: а з чим він вийде в поле?

ДРУГА причина – підготовка посівного матеріалу. Йдеться про наукове обгрунтування нагальності й шляхів реалізації системних змін, випрацювання проектів документів, які можуть бути винесені на обговорення Установчих зборів: концепції суспільного устрою й системи урядування, Конституції, стратегії розвитку України та ін.

Ідеально було б такий пакет документів мати у двох чи й трьох варіантах, та ще й доступних не тільки для експертного (фахового), але й публічного обговорення. До того, як вони потраплять на розгляд Установчих зборів.

А це вже справа інтелектуальної еліти – через співпрацю з політичною силою, про яку сказано вище, або з власної ініціативи.

Ми не знаємо, коли в Україні з‘явиться політична сила, яка запросить до співпраці інтелектуалів. Разом з тим, не видно, щоб академічні інститути й університети проявили активність ув осмисленні системних змін для Укрраїни.

Є окремі невеликі групи ентузіастів, які почали щось робити в цій царині. Наша група – одна із таких, і я можу стверджувати, що запрошення до участі в наших проектах, на жаль, не знаходить сподіваного відгуку.

Українські інтелектуали залишаються інертними, байдужими до ідеї системних змін. Отже, поки що посівне зерно не готове.

ТРЕТЯ причина – готовність грунту під посів, тобто готовність українського суспільства до сприйняття ідеї системних змін.

На превеликий жаль, доводиться констатувати, що за рівнем національної свідомості й громадянської зрілості українське суспільство не готове до сприйняття ідеї системних змін.

Інфантильний стан українського суспільства по суті й обумовлює пасивність його інтелектуальної еліти, а також брак хоча б однієї прлітичної сили, яка здатна була б ініціювати й очолити системні зміни.

Усі три причини взаємопов‘язані і взаємообумовлені. Тому непросто визначити, з чого варто починати.

Очевидно, є сенс в міру можливостей «лупати сю скалу» на всіх рівнях. Але, як на мене, робота із українським суспільством є найактуальнішою, і її годилося б провадити щонайменше у двох напрямках: освітньо-просвітницька діяльнічть та інформаційно-роз‘яснювальна робота.

Освітньо-просвітницька діяльність може здійснюватися через розгалужену мережу українознавчих гуртків, семінарів, лекторіїв, університетів та ін.

Інформаційно-роз‘яснювальна роботу може забезпечити незалежна система україноцентричних ЗМІ та блогів.

Наша робота буде успішною за умови, якщо ми консолідуватимемо, об‘єднуватимемо наші зусилля та координуватимемо свою діяльність.

Більше тут:

НАГАЛЬНІСТЬ СИСТЕМНИХ ЗМІН

ЩЕ РАЗ ПРО НАГАЛЬНІСТЬ СИСТЕМНИХ ЗМІН

ПОЛІТИЧНА КРИЗА В УКРАЇНІ: ПРИЧИНИ ТА НАСЛІДКИ

З ЧОГО І ЯК ПОЧАТИ?

13 березня 2018 р.

3.

ЕФЕКТ РУСТАМА ТАШБАЄВА: МОЛОДЕ ВИНО У СТАРИХ МІХАХ

Стратегічна мета Рустама Ташбаєва (https://www.facebook.com/100003224982124), ким би він не був і що б на нього не навішували, безумовно, заслуговує на підтримку. Справді-бо, що поганого є у прагненні (якщо воно щире) й наполегливому стремлінні (якщо воно щире) допомогти українському суспільству та Україні подолати труднощі й будувати успішну державу? (Див. Звернення «Конгресу» – https://www.facebook.com/FirstNationalUkrCongress/posts/1930192490344643).

Тактика, яку вибрав пан Ташбаєв, на жаль, має слабкі місця.

Одним із них є те, що він хоче перемогти зло тими ж методами, якими це зло поїдає й проїдає Україну й українське суспільство, мотивуючи свої наміри тим, що зло має бути наказане і що перемогу треба здобувати будь-якими засобами. Не будемо осуджувати Ташбаєва та його прихильників: вони діють в межах свого розуміння становища, в якому опинилися пострадянська Україна і її зневірене й емоційно заряджене населення, яке ніяк не спроможеться стати народом. Цю помилку Р. Ташбаєва зауважують чимало критиків його концепції.

Найслабшим же в концепції Рустама Ташбаєва є те, що він не усвідомлює й не розуміє ситуативності своїх дій: «точкові удари» по окремих, конкретних злочинцях у владі (при цьому увагу зосереджено на середньому й нижчому її ешелонах) Руслан і його однодумці розглядають як «системні дії», очевидно, виводячи розуміння «системності» з ідеї поборювання «злочинної Системи».

Панові Ташбаєву невтямки, що задумані й виношені ним та возведені в «закон» «Першим Національним Українським Конгресом» «Народний Трибунал», «таємна екзекутива» тощо є інструментами такої ж ситуативної боротьби не з самим злом, а з його наслідками, як і дії інших борців з корупцією, зокрема – НКЗК, САП та НАБУ.

Відмінність задуму й чину Ташбаєва та його послідовників від дій команд Холодницького та Ситника полягає в тому, що Ташбаєв і Ко своїми «Народним Трибуналом» і «таємною екзекутивою», навіть не бажаючи того, можуть запалити громадянську війну в Україні. Адже «таємна екзекутива» може обернутися у чиємусь виконанні банальною помстою, а в чиємусь – і диверсійними діями справжніх ворогів України, які можуть видавати себе за «народних месників» Ташбаєва. Та навіть і само «месництво» – засіб давно минулих днів і чужих звичок.

Тим часом зло так і залишатиметься непобореним, і може наступити навіть момент істини, коли Ташбаєв усвідомить свої методологічні помилки, але процес може вийти з-під контролю, і його вже ніщо не зможе зупинити.

«Перший Національний Український Конгрес», узявши курс на таємні маленькі бої з такими ж хай і численними, але маленькими проявами зла, разом з тим проголосив злочинними цілі міністерства (у Ташбаєва – особлива ненависть до МВС і водночас бажання його очолити в уряді уже призначеного «Конгресом» майбутнього «Народного Президента») та Верховну Раду України (див.: https://www.facebook.com/FirstNationalUkrCongress/posts/1923989790964913).

Щоправда, кандидата на голову Парламенту, як і на голову Уряду, «Конгрес» висувати не став. Та й Адміністрацію Президента разом з Президентом делігімитизовувати не став. І в тому є добре обметикований сенс. Р. Ташбаєв стоїть на тому, що «революцію» в Україні треба робити «згори» і тому покладає всі надії на «Народного Президента» Івана Бубенчика, який прийде на Банкову і одним-двома-трьома указами наведе порядок в Україні (виступ І. Бубенчика на «Конгресі» див.тут: https://youtu.be/X2j_5T0Wp5s).

Правда, тут виникає «неув‘язочка»: перед тим, як зайти на Банкову й розчерком пера побороти «злочинну Систему», І. Бубенчикові треба буде скласти президениську присягу на сесії ВРУ, а Парламент уже делігімитизований «Конгресом» Ташбаєва. Сама ж «злочинна ВРУ» і скаже Бубенчикові: ми не можемо вас легітимізувати, позаяк ми нелегітимні.

Що тоді робити? Скликати черговий «Конгрес» в екзилі, щоб повернути легітимний статус ВРУ, щоб вона легітимізувала новообраного «Народного Президента» Бубенчика, щоб потім уже легітимний Бубенчик перейшов пару кварталів на Банкову і уп‘ять делігімитизував ВРУ, а під затвердження Ташбаєва на міністра МВС уп‘ять же временно її легітимізував…

Думаю, ви розумієте мій сарказм. Бо мені шкода «чесного й порядного» майданівця Івана Бубенчика, на плечі якому Ташбаєв із своїм «Конгресом» звалили лантух із явно непосильною ношею. Про це я вже писав у нотатках «ЩО В АКТИВІ «НАРОДНОГО КАНДИДАТА» НА ПРЕЗИДЕНТА ІВАНА БУБЕНЧИКА» (https://www.facebook.com/UkraineSystemChange/posts/247323519346030).

Відповіді на мої стандартні запитання від І. Бубенчика, звісно, ми не отримали. Опосередковано на закиди щодо готовності Бубенчика брати участь у президентських перегонах відповів сам Р. Ташбаєв. Він нічого злого не бачить у тому, що у його «Народного Президента» немає ні ідей, ні думок (про стратегічну візію промовчимо), -намалюємо йому програму та ще й затвердимо у лютому наступного року на черговому «Конгресі».

Що там буде намальовано в тій Бубенчиковій програмі, можна уявити, прослухавши низку «етерів» пана Ташбаєва: як не крути його тези, виходить усе те ж намагання змінити Систему ситуативними методами, причому властивими авторитарно-тоталітарному устроєві й адміністративно-командному способові розв‘язання проблем, та ще й поставивши на капітанському містку корабля під назвою «Україна» майданівця з ментальністю Устима Кармелюка.

«Суспільна система» втягла Р. Ташбаєва в суперечку про те, хто з них першим випустив із пляшки джина під назвою «Народний Трибунал». Ташбаєв з «документом» на руках застерігає за собою пальму першості. Дарма що навіть Ґуґл засвідчує: хто тільки не використовує словосполучення «народний трибунал» і в Україні, і в Росії, особливо популярне воно в ДНР-ЛНР. Напевно було воно популярне ще в роки «народного президента» В. Ющенка, який на Майдані 2004 року обіцяв «бандитам – тюрми».

Разом з тим, треба віддати належне «Суспільній системі», яка завдяки Віктору Шишкіну напрацювала засадничі принципи (http://ss-ukr.net/docs/10-pryntsypy-narodnoho-trybunalu.html), які можуть і повинні бути корисними і для ташбаєвського «Народного Трибуналу», тим більше що пан Ташбаєв навряд чи створить щось юридично вишуканіше.

Мене в цій суперечці тривожить ще одно – її нікчемність. Нікчемність суперечки у тому, що «трибунал», будь він тричі народним, відгонить тоталітаризмом, а значить і причетністю його ініціаторів до тоталітарних методів розв‘язання проблем. Тому нам має бути байдуже, хто в кого поцупив назву.

Важливо, як це вписується ідею СИСТЕМНИХ ЗМІН, до яких Р. Ташбаєв прагне інтуїтивно, а «Суспільна система» свідомо ставить за мету, але несвідомо ставить воза попереду коня. За нинішніх суспільного устрою й стану суспільної свідомості обидва «народні трибунали» залишатимуться спробами ситуативного розв‘язання системних проблем, і їхня ефективність буде близькою до нульової.

Тут доречно буде зауважити, що Р. Ташбаєв зплагіатив форму свого руху, заявивши про себе як про епігона ОУН-УПА, начебто «перезаснувавши» «Закордонні частини ОУН-УПА» і навіть – серйозно чи жартома – видаючи накази, підписані «Провідник ОУН(т)-УПА – Друг «Вервольф».

Пробачимо панові Ташбаєву плагіат і не зовсім обгрунтоване намагання позиціонувати себе як продовжувача оунівських та упівських традицій (при тому, що є прямі спадкоємці цих організацій). Справжня помилка Ташбаєва не в цьому: зрештою, ОУН і організації ветеранів УПА можуть у судах довести неправомірність примазування його до ОУН та УПА.

Більша помилка новоспеченого «провідника ОУН(т)-УПА в тому, що він заливає нове, молоде вино у старі міхи. Організація діяльності, методи, форми, засоби тощо, якими користувалися онунівці та упівці три чверті століття тому в умовах авторитарно-тоталітарних устроїв, навряд чи можуть бути ефективними у першій чверті 21-го століття, коли рівень розвитку суспільства (яким інфантильним українське суспільство не було б), а особливо – технологій комунікацій та організації громад є разюче відмінним від того, що було колись.

Увесь світ став іншим. Змінилися обставини. Набуло інших якостей і зло, з яким ми боремося. Тому «нове життя нового прагне слова», як сказав поет.

Рустама ж Ташбаєва раптом потягло в минуле. Що виходить з того, якщо копирсатися в минулому, позиціонувати себе бандерівцями й не розвивати свою ідеологію, повторюючи, як мантри, постулати столітньої давності, дуже добре ми бачимо на прикладі ВО «Свобода». Більшовизмом у вишиванках назвав я цю партію в одній із своїх недавніх публікацій.

Схоже, що Р. Ташбаєв із своїми «Закордонними частинами ОУН(т)-УПА», відкочується ще далі назад у порівнянні з тією ж «Свободою». Про ОУН та КУН уже й говорити нічого.

***

Ми були б навіть раді, якби для програми «Народного Президента» Івана Бубенчика пан Ташбаєв зплагіатив у нас ІДЕЮ СИСТЕМНИХ ЗМІН для України. Беріть і видавайте за своє! Хоч справедливо було б узяти з посиланням на джерело (у нас права офіційно застережені).

Але тут виникає проблема іншого характеру: і автор(и) «темника», і той, з чиїм ім‘ям буде асоціюватися ідея й концепція її реалізації, повинні досконало володіти методологією. Судячи з того, що пан Ташбаєв плутає окреме і загальне, частину і ціле, підсистему і систему, наша ідея системних змін цьому панству може бути не по зубах.

Щоб звернутися ж до експертів, «конгресменам» треба буде наступити на горло власній пісні й визнати свою неспроможність. Тому, по всьому, із мрії про «народне президентство» Бубенчика вийде пшик. Перемігши у «праймеріз» на «Конгресі», Бубенчик навряд чи спроможеться послати в нокдоун таких «асів» популізму, як Ляшко та Тимошенко. Останнім, на жаль, народні маси повірять більше, ніж Бубенчикові як частині цих мас. Немає пророка у своїй вітчизні!

Чим можна було б завалити усіх кандидатів на президента від сучасного політичного бомонду, так це налагодженням широкої освітньо-просвітницької мережі й україноцентричної системи ЗМІ, за допомогою яких через українознавчу просвітницьку й інформаційно-роз‘яснювальну роботу можна за вельми короткий строк підняти на належний рівень національну свідомість і громадянську відповідальність українського суспільства.

Паралельно варто було б створювати й розбудовувати україноцентричний громадсько-політичний рух, на основі якого утворилося б дві – три україноцентричні ідеологічні партії, в середовищі яких виросли б якісно нові лідери, здатні прийди до влади, ініціювати й очолити системні зміни.

За ідеально організованої й налагодженої роботи це можна було б здійснити до президентських виборів 2024 року. Замість провітрювання мізків українського суспільства, пани Ташбаєв та Бубенчик хочуть випробувати ефективність прихованого мордобою. Це означає, що перемога «Народному Президентові» 2019 року не світить, загострення внутрішнього становища неминуче, а перспектива системних змін відсувається до межі 2030 року або й далі.

Є в діяльності Рустама Ташбаєва і його «Конгресу» один ефект, який гріє мені душу. Вони йдуть перед нами, готуючи суспільство для сприйняття нашої

ІДЕЇ СИСТЕМНИХ ЗМІН для України: можуть сказати йому те, від чого ми утримуємося, і так бодай повол і піднімають рівень його національної свідомості. Гарно, емоційно наснажено й справедливо допікає він своїм слухачам настановами братися за розум, учитися, дорослішати й ставати нацією (https://www.facebook.com/russ.tash/videos/1698795576904592/).

***

Р. Ташбаєв, до речі, непрямо запрошував мене на свій Конгрес, делікатно цікавлячись через приват, чи не маю я наміру бути в Європі у другій половині травня. Я відповів, що не маю…

Очевидно, якби мене хотіли бачити на «Конгресі» з годинною лекцією про нагальність системних змін в Україні й запрошували офіційно, можливо, за сприятливих умов, я поїхав би в Прагу й спеціально. Радикально налаштована аудиторія напевно була б цікавою.

4 червня 2018 р.

Ці нотатки написано після прослуховування таких відезаписів Р. Ташбаєва:

> Офіційна церемонія закриття Першого Національного Українського Конгресу. Прага, Чехія, 26.05.2018. (ВИДЕО)

http://ua-news.zzz.com.ua/index.php/categories/first-national-congress-of-ukrainian/item/403-ofitsiina-tseremoniia-zakryttia-pershoho-natsionalnoho-ukrainskoho-konhresu-praha-chekhiia-26052018

> Закон», ухвалений «Конгресом»

https://cdn.fbsbx.com/v/t59.2708-21/33066126_1753295988085345_6556249650150506496_n.docx/%D0%94%D0%9B%D0%AF-%D0%9A%D0%9E%D0%9D%D0%93%D0%A0%D0%95%D0%A1%D0%A3-%D0%9F%D0%BE%D0%BF%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%BA%D0%B8-%D0%9F%D0%9D%D0%A3%D0%9A-%D0%B4%D0%BE-%D0%9A%D0%9A-%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8-%D1%80%D0%B5%D0%B4.-2.docx?_nc_cat=0&oh=917ffb4e9322acc72f39d2ef5f70db66&oe=5B15CE6F&dl=1

> Підсумки Першого Національного Українського Конгресу. Відповіді на найбільш популярні запитання.

> Практики і теоретики. Відповідаю на деякі непорозуміння.

А ЩО ТАМ, В БЄЛАРУСІ?

1.

Новинна стрічка кожного особистого профілю в українському сегменті Фейсбуку заповнена записами про те, що робиться в Бєларусі після виборів, які відбулися минулої неділі, 9 серпня…

Обговорюють поведінку Росії, О. Лукашенка, його головної опонентки Тихановської, висловлюють слова підтримки учасникам протестів у різних містах Бєларусі…

Ще зовсім недавно з таким же запалом українці обговорювали події на Далекому Сході РФ, у Хабаровську, висловлюючи підтримку протестувальникам і смакуючи обумовленість протестів українськими генами у населення регіону… Байдуже, що те переважно українське населення під час протестів лише зрідка згадувало агресію Росії проти України й не вельми активно засуджувало її…

Як події в Хабаровську, так і події в Бєларусі вимили з мережевого мейнстріму обговорення становища в Україні і з Україною. Таке враження, що жалісливі українці більшою мірою переймаються долею росіян з колись україномовного краю та сябрів-бєларусів, ніж своєю власною.

Можна було б обговорювати, як події в Бєларусії відгукнуться на перебіг подій в Україні, на пробудженні й трансформації українського суспільства, спричинюючись до системних змін в Україні…

Але ж ні, йдеться більше про те, як, мовляв, Україна своєю пасіонарною активністю впливає і на Зелений Клин, і на сусідню Бєларусь…

Серйозно?! Це при тому, що відверто проросійський опонент Лукашенка втік від переслідування в своїй рідній Бєларусі не до Московії, а до України, звідки волав «Путін, ввєді войска в Бєларусь!» і звідки майнув у США шукати підтримки у проросійських американських політиків…

Прикметно, що його перебування в США американські ЗМІ практично не помітили, а українські раді старатися… Аякже, ледве не головна подія в Конгресі США!

Хоча насправді в американському Конгресі головною темою є протистояння з Трампом щодо виплати американцям другого траншу допомоги у зв‘язку з пандемією коронавірусу.

Президент США, знехтувавши тим, що Конгрес є розпорядником коштів американської казни, тобто платників податків, хотів власним волюнтаристським рішенням розіслати своїм співгромадянам другу порцію кризової допомоги… В акурат перед президентськими виборами. Тобто фактично підкупити виборців… Не вийшло…

Втім, повернемося до України. Там преЗЄдент відбув дводенний вояж на лінію фронту, щоб особисто проконтролювати режим додержання тиші. І тиша там справді була. Як на замовлення. Прихильники Зє смакували деталями поїздки, поки противники й розчаровані були зайняті розв‘язанням бєларуських проблем…

…Тим часом Україна чекає системних змін…

2.

Я не мав наміру висловлювати своє бачення того, що відбулося в Бєларусі перед президентськими виборами, під час та після виборів. Власне, події стають усе драматичнішими. Багато поранених і покалічених. Кажуть, що є й убиті…

Не вдаючись до подробиць і не прискіпуючись до програмам суперників О. Лукашенка на виборах, можу висловити хіба що своє загальне враження, і воно таке: змагалися (якщо ці вибори в принципі можна назвати змаганням) між собою кандидати відверто проросійські й трохи проросійські, і чинний президент десь посередині.

Виразна ознака президентської кампанії Лукашенка — будь-якою ціною утриматися при владі, точніше навіть — якомога довше утримати при собі посаду президента. І в нього це вийшло. Краще, ніж виходило в попередні п‘ять разів. Але й дров він наламав, здається, більше, ніж за всі п‘ять попередніх разів разом узятих.

З усього видно, що в Лукашенка справи кепські. Кремль він уже не влаштовує. Однозначно. Захід, з яким у нього потроху почав налаштовуватися діалог, ці «вибори» уже не визнає. Чи визнають там перемогу Тихановської і чи вимагатимуть повторних і прозорих виборів — це ще питання, яке не має однозначного і прогнозованого розв‘язання.

Що спостерігається в таборі чи таборах супротивників або опонентів Лукашенка? Яке обличчя має бєларуська опозиція?

Збоку глянути, це невиразна політична сила. Усе найпомітніше — це, як сказано вище, відверто проросійська й більше або менше проросійська або бєларусобайдужа орієнтація. І не тільки тому, що Москва старається замінити Лукашенка керованішою особою. Лукашенко — зубр, і він може дозволити собі упертися рогом, коли щось його не влаштовує у намірах Путіна. Інша справа — молода вчителька, нуль у політиці й дуже далеко не «залізна леді». Можливо, що вона влаштувала б Кремль.

Багато більше значить те, що Лукашенко за чверть століття свого президентства зумів утримати, зміцнити й довести до вишуканої досконалості на теренах Бєларусі радянський суспільний устрій з його авторитарно-тоталітарними традиціями й адміністративно-командним способом урядування. Якщо Путін в РФ здумав себе монархом, і його піддані повірили в це аж до іконопоклонництва, то Лукашенко витворив із себе диктатора і встановив диктатуру, з якою не може конкурувати навіть абсолютна монархія. Не випадково ж його зарахували до сімки «найвидатніших» диктаторів сучасного світу.

У цих умовах радянського способу життя в Бєларусі й формувалася опозиція, для якої біло-червоний стяг і погоня — лише символи, відмінні від Лукашенкових, і не більше. Отже, і боротьба за владу іде скорше за принципом: аби тільки не Лукашенко.

Звідси — ситуативність програмних гасел і брак помітної системної роботи з суспільством, яке на двадцять сьомому році президентства Лукашенка почало себе проявляти як емоційна, а отже — стихійна, некерована сила. Події останніх днів, зокрема — зіткнення з міліцією та військовими, багато в чому нагадують епізоди з київського Майдану 2013-2014 року. Піснеспіви, кураж сміливців перед шеренгами озброєних до зубів правоохоронців тощо — те, що робить мінські протести схожими на київський Майдан.

І є ще один момент, який уподібнює бєларуських протестантів до українських і бєларуську опозицію до української. Це — брак сильних бєларусоцентричних лідерів, брак брак бєларуської національної ідеї, брак стратегічної візії (і мети), брак усвідомлення нагальності системних змін…

Українська демокатія цікава тим, що пару сотень політичних партій окучують українське суспільство і менше десятка приватних чи приватизованих політичних сил умудряються задурювати суспільству мізки, щоб видобуватися у Верховну Раду і навіть окуповувати посаду пркзидента. Зміна фігур на шахівниці на якийсь час задовольняє ситуативну більшість. Поки не настає чергове розчарування. Наступання на граблі стало нормою чи й традицією. Але навіть інтелектуали не хотять замислитися, а чому так.

Те, що відбувається в пострадянській Бєларусі, наступанням на граблі по-українському, звичайно, не назвеш. Там з перемогою Лукашенка на перших президентських виборах визначилася чітко зрозуміла тенденція, яка дуже швидко стала закономірністю, і диктатура однієї особи на майже три десятиліття визначила долю Бєларусі й бєларусів.

Здавалося б, у досить численного народу мали б знайтися пасіонарні інтелектуали, які зрозуміли б, у чому суть диктатури Лукашенка, а отже — поволі, зсередини і ззовні, почали б готувати бєларуське суспільство до системних змін. «Стабільність» Лукашенківського режиму створювала для цього сприятливіші умови, ніж турбулентна багатопартійність і багатовекторність української демократії.

Але ж ні! Професор С. Шушкевич, програвши Лукашенкові, не осмислив і не переосмислив своїх помилок і промахів. Бєларуське суспільство так і на народило жодної особи, яка заволала б так, як оце ми волаємо до українського суспільства, про нагальність піднесення рівня національної свідомості й громадянської зрілості свого суспільства, про нагальність системних змін.

Тому нинішні протести, навіть з їхніми трагічними наслідками, звучать мені голосом Янки Купали: «А хто там іде? Бєларуси. Чого вони хочуть? Людьми зватись…» Не більше! На жаль…

У цьому — уся бєларуська печаль.

Хотілося б, щоб сябри бєларуси вивчили і свої власні історичні уроки, і досвід українського набивання синяків на лобах, та й почали готуватися до системних змін.

11 серпня 2020 р.

Посилання:

Віддати владу: чому Лукашенко та інші пострадянські лідери на це нездатні — https://www.radiosvoboda.org/a/chomu-lukashenko-ne-vidae-vladu/30776482.html

Радіо Свобода — Акції по всій Білорусі продовжуються Ефір… | Facebook — https://www.facebook.com/story.php?story_fbid=768105167274034&id=359429071842

Хто така Світлана Тихановська і що насправді сьогодні відбувається в Білорусії? —https://www.facebook.com/328374018038305/posts/594845458057825/?d=n

ВСЯ ПРАВДА о старших сыновьях Лукашенко — Инсайдер — https://youtu.be/Fd7APjj2KAY

UKRAINIAN WASHINGTON

   Ukrainian Washington / Compiled & Edited by Dr. Volodymyr Ivanenko. – Washington: Ukraina Inc Publishing, 2020. – 82 p.
     The book consists of a brief digression into the history of the Greater Washington Ukrainian community, as well as materials on existing Ukrainian and Ukrainian American institutions and organizations, collected by the compiler from books, newspapers, magazines, and internet sources.
     The book is intended for everyone who is interested in the Ukrainian community in the U.S. capital and its suburbs. 

Ukrainian Washington / Compiled & Edited by Dr. Volodymyr Ivanenko. – Washington: Ukraina Inc Publishing, 2020. – 82 p.

Preface

All the time while living in the suburbs of Washington, D.C. for a quarter of a century, I was thinking about publishing such a book. I have Ukrainian Washington page on Facebook managed in Ukrainian. There was time when a domain UkrainianWashington.com was registered for a website, but never was filled with content. It’s possible that we go back with this idea to launch that website. Mean-while basic information about Ukrainian institutions and organizations in the Greater Washington, D.C. area is available on my business website UkrainaInc.com. Now, I am coming out with a book.

Please, be advised that it is not based on original scientific or local history studies; such a research is still awaiting for its enthusiasts. This is a compilation of various sources of information that to some extent reveal the life and work of the Ukrainian community in the Greater Washington, D.C. area and their institutions and organizations – books, periodicals, and, of course, internet resources. That is why I position myself here not as an author, but as a compiler and editor.

I provide footnotes or links to most of the sources from which the information is borrowed and following which a reader of this book will find more information, as well as contacts (addresses, telephone numbers, e-mails and even contact names) of the Ukrainian institutions and organizations in the Greater Washington, D.C.

This is not a commercial publication. Proceeds from the sale of this book will go to the development of non-profit research and public projects supported by Ukraina, Inc.

Finally, I would like to thank all those who inspired me to work on this publication and supported the implementation of this long-planned project.

***
At this time the book is available in the electronic format only. The electronic version of the book can be ordered directly from Ukraina Inc Publishing by paying $4.99 at: https://paypal.me/ukrainainc. Upon confirmation of payment by e-mail to ukrainainc@gmail.com, Ukraina Inc Publishing will send you a .pdf version in response.

We are working on paperback printed version of this book. Those interested in paper version are invited to support printing Ukrainian Washington with donations, made via PayPal link shown above.

СВЯТОСЛАВ ВАКАРЧУК ЯК ПОЛІТИЧНИЙ ПРОЕКТ

Andrij Pavlyshyn своїм записом викликав у мережах надзвичайно жваву дискусію навколо політичного феномену Святослава Вакарчука та створеної ним партії «Голос» і підштовхнув мене перепостити мою давню вже статтю, публікація якої була втрачена «завдяки» гакерам, що завалили мій профіл і низку прв‘язаних з ним сторінок. Я не певний, що ця стаття остудить гарячі голови вчарованих «Голосом» С. Вакарчука, але багатьох спонукає замислитися.

До речі, і сам Вакарчук, і його «Голос» являє собою переспів ідей, згенерованих професором Ф. Фукуямою, моє бачення якого можна прочитати у двох моїх статтях, об’єднаних назвою «ЧИ ДОПОМОЖЕ ФУКУЯМА УКРАЇНІ?»

***

АМЕРИКАНСЬКИЙ СЛІД У ПРЕЗИДЕНТСЬКИХ АМБІЦІЯХ ВАКАРЧУКА

Телеведуча Наташа Влащенко намагається вийти на зв‘язок із Святославом Вакарчуком, але їй це не вдається: «плотниє ряди піарщіков прікривают єґо тєло» (див.: Установить контакт с Вакарчуком невозможно. Плотные ряды пиарщиков прикрывают его тело • Портал АНТИКОР – https://antikor.com.ua/…/202224-ustanovitj_kontakt_s_vakarc…).

Тут же сказано, що під час її (Влащенко) останнього інтерв‘ю з Юлією Тимошенко вони зійшлися на тому, що «Вакарчука амеріканци такі готовят в презідєнти».

Ось перелік запитань, на які тележурналістка хотіла б дістати відповіді від самого Вакарчука (подаю в транскрипції оригіналу):

1. «Никого не смущает, что он уже был в парламенте и его мнение всегда совпадало с мнением главной на то время политсилы?»

2. «Никого не смущает, что никакого таланта к политике он не обнаружил, а ушел не столько из-за угрызений совести, сколько из-за того, что не знал, чем ему там заниматься <…>?»

3. «Никого не смущает, что он до сегодняшнего дня не занимается практически политикой?»

4. «Никого не смущает, что установить с ним контакт уже сегодня невозможно ни в соцсетях, ни по телефону?»

5. «И наконец: почему нам украинского президента должны выбирать американцы?!»

В цитованому тексті Н. Влащенко особливо наголошує на двох аспектах, повторюючи їх.

По-перше, вона аж надто занепокоєна, що піарщики не дають їй доступу до тіла Вакарчука. Чому саме піарщики, чиє завдання є якраз протилежним, з‘ясовувати не будемо. Для нашої розмови це не суттєве.

По-друге, пані Влащенко повідомляє, що «Вакарчука амеріканци такі готовят в презідєнти» і уже в запитанні обурюється, «почєму нам украінского прєзідєнта должни вибірать амєріканци».

На останньому мені й хотілося б застановитися, пошукати американський слід у президентських амбіціях Вакарчука, а відтак і вам допомогим розібратися, що тут і до чого.

* * *

Про те, що Вакарчук може балотуватися на президента і що його готують до цього, пишуть давно.

Ось, що підказав мені Ґуґл:

1. «Вакарчука готовят в Президенты Украины | Новости – МИР» (https://iamir.info/47300-vakarchuka-gotovjat-v-prezidenti-…/).

2. «Вакарчук – кандидат в президенты Украины – The Экономист» (https://economistua.com/perehodim-na-muzykantov-vakarchuk-…/).

3. «Социологи назвали Святослава Вакарчука конкурентом Порошенко на выборах — Телеканал новостей 24» (https://24tv.ua/…/neozhidanno_sociologi_nazvali_potencialno…).

Обговорюють відтак і шанси Вакарчука стати президентом України (дет. див.: «Станет ли Святослав Вакарчук президентом Украины | РИА Новости Украина» – https://rian.com.ua/…/1028994996/stat-Vakarchuk-president-U…).

За бажання, ви можете видобути з надр інтернету більше інформації на ці теми.

Зверніть увагу, що названі мною джерела – російськомовні і, здається, всі з України.

Сам Вакарчук про намір балотуватися не заявляв. Тим часом соціологічні опитування обіцяють йому третє місце, якби вибори були зараз (див.: http://www.bbc.com/ukrainian/features-41892403).

* * *
Я запросив у Ґуґла інформацію англійською мовою і в прив‘язці С. Вакарчука до США і ось що одержав: 

Svyatoslav “Slava” Vakarchuk | Yale Greenberg World Fellows (https://worldfellows.yale.edu/svyatoslav-slava-vakarchuk). 
Це – 2015 рік. На сайті університету немає й натяку про можливу політичну перспективу Вакарчука як стажиста.

FSI | CDDRL – Sviatoslav Vakarchuk joins Stanford as a visiting scholar this fall (https://cddrl.fsi.stanford.edu/…/sviatoslav-vakarchuk-joins…).
Це вже – 2017 рік. На сайті Стенфордського університету інформують, що Вакарчук у них буде займатися дослідницькою роботою й виступатиме з лекціями. Про можливу політичну перспективу знову ж ні слова.

Не знаю, хто спонсорував Вакарчука у кожному з цих випадків. Ні Державний департамент, ні жодне афілійоване з ним державне агентство, які можна було б запідозрити як силу у просуванні Вакарчука на президента України (а саме державні агенції можуть бути тим колективним суб‘єктом, що про нього можна сказати: «Вакарчука амеріканци такі готовят в презідєнти») ніде не спливають.

Та й від поінформованих людей, вхожих в урядові структури США, з якими мені періодично доводиться спілкуватися, навіть у формі чуток чи пліток нічого подібного чути не доводилося.

Ось тут є інформація, яка проливає світло на те, як влаштована програма при Стенфорді, в якій є імена можливих спонсорів та розмір стипендії на кожного учасника (PressReader.com – Connecting People Through News — https://www.pressreader.com/…/kyiv…/20170203/281621010068462).

* * *
Тут до речі буде привернути вашу увагу до запису, що його зробив сьогодні ж (змовився з Н. Влащенко?) професор Валерій Бебик на сторінці своєї групи «РАБИ СВОБОДИ». Наводжу його повністю:

«С. ВАКАРЧУК В ЧАСИ В.ЯНУКОВИЧА ПРОВОДИВ СВОЇ РЕПЕТИЦІЇ В БУДИНКУ КУЛЬТУРИ СБУ…

Вакарчук-молодший є достойним сином Вакарчука-старшого, який, перебуваючи на посаді міністра освіти і науки, викинув політологію і соціологію з навчальних планів ВНЗ.- А навіщо ж окупаційній владі політично грамотні українці?..

Нині непоганий, в принципі, співак С.Вакарчук (якого дбайливий татко зробив кандидатом фіз.-мат. наук) пнеться в політику за прикладом Т.Повалій (№2 в Партії регіонів імені В.Януковича). І заявляє, що “це не його війна”, говорячи про російську інтервенцію в Україну…

Напевно, краще було все-таки співати за бабло на Майдані, роблячи собі імідж “українського патріота”.

До, речі, напевно, не всі знають, що коли регіонали пресингували С.Вакарчука, йому для репетицій безкоштовно давали приміщення в будинку культури СБУ. Але коли його попросили виступити на концерті перед співробітниками СБУ (на професійне світо), він зажадав грошей…

Такий ось, євро-молдавський “бєссрєбрєннік”… Це, дійсно, не його війна…» (https://www.facebook.com/…/raby…/permalink/1533036603416207/ ).

У контексті цього запису спробуймо відповісти на останнє запитання Н. Ващенко аж двома своїми зустрічними запитаннями:

1. Чи могли пройти поза увагою Держдепу і спецслужб США співпраця або принаймні загравання Вакарчука з режимом Януковича, та ще й з огляду на підтримку Вакарчука як кандидата в президенти?

2. Чи є сенс американцям витрачатися на підготовку Вакарчука до участі в президентських виборах, якщо за ним водиться такий грішок?

Зараз усе, у будь-який спосіб пов‘язане з Януковичем, знаходиться в американців під мікроскопом. І не тільки у зв’язку з Манафортом. «Чи співпрацювали ви з режимом Януковича?» – таке запитання зараз є обов‘язковим під час інтерв‘ю в іміграційній службі для тих, хто хоче одержати «зелену картку».

Зрештою, Вакарчукові бракує будь-яких лідерських чеснот і будь-якого управлінського досвіду – якостей, що їх американці дуже цінують у політиках.

* * *
З нагоди четвертої річниці початку ЄвроМайдану в українському Фейсбуці появилася публікація «10 музикантів-патріотів, які стояли пліч-о-пліч з українцями на Майдані».

У цьому десятку знаходимо й ім’я безумовно талановитого співака Вакарчука.

Характерним у контексті обговорюваної теми є коментар Тетяни Нємцевої (Tetyana Nyemtseva) з Монреалю (Канада):

«…а потім Славік Вакарчук поїхав на гастролі в Монреаль, співпрацюючи з росіянами. І дуже нервувася, коли його намагалися запитати, чому він вважав за краще співпрацювати з росіянами, фінансуя таким чином війну. Він так і не відповів. Виступати на Майдані було легше, ніж зробити вибір, який стосувався власної кишені. І саме після цих гастролей він поїхав навчатися, щоб висунути свою кандидатуру на президенські вибори. Збіг? Чи москалі ідею підкинули?» (https://www.facebook.com/UkrayinskiyFeysbuk/posts/1999436607005368).

* * *

А тепер повернімося знову в Америку. Ґуґл подає ще одну прив‘язку С. Вакарчука до США. Третя інституція, з якою афілійований Вакарчук як експерт (sic!) з освіти, Росії, Євразії та України, називається Міжнародним центром для науковців імені Вудро Вільсона, коротше – центр Вільсона (див.: Svyatoslav Vakarchuk | Wilson Center -https://www.wilsoncenter.org/person/svyatoslav-vakarchuk).

Конкретніше – Святослав Вакарчук фігурує тут як доповідач інституту Кеннана, який є структурним підрозділом центру Вільсона.

Щоб пересвідчитися, куди веде американський слід Вакарчука, раджу вам передусім ознайомитися з біографією людини, чиє ім‘я носить названий вище інститут.

Хто такий був Дж. Ф. Кеннан, див. тут: «Джордж Фрост Кеннан» on @Wikipedia (https://uk.wikipedia.org/…/%D0%94%D0%B6%D0%BE%D1%80%D0%B4%D…).

Що являє заснований ним інститут, можна прочитати тут: Кennan Institute – Wikipedia (https://en.wikipedia.org/wiki/Kennan_Institute).

Мої уявлення про інститут Кеннана спочатку формувалися з розповідей людей з України та Росії, які приїздили сюди на стажування. Серед них були Ілько Кучерів, Наталія Мусієнко, Оксана Нестеренко та ін.

На якомусь етапі я підписався на розсилку інформації як з центру Вільсона, так і зокрема з інституту Кеннана.

Час від часу я ходив на заходи інституту за участю гостей з України або ж присвячені Україні. Траплялося це надзвичайно рідко й, щиро кажучи, нудно.

Після Майдану 2013 – 2014 року і з початком агресії Росії проти України я сподівався, що інститут Кеннана візьметься активно обговорювати відповідну проблематику й залучати до обговорення солідних експертів з незалежними поглядами.

Захід, присвячений річниці Майдану за участю доцента Володимира Дубовика з Одеси, виявився поверховим і нецікавим. Це мене зачепило, і я мав дуже серйозну розмову з директором інституту М. Рожанським, сподіваючись спонукати його звернути більше уваги на найактуальнішу українську тематику.

На своє виправдання містер Рожанський сказав мені, що вони і так багато уваги приділяють Україні й навіть мають відділення інституту в Києві.

Обурюваний безкінечними суто російськими заходами далеко не пешого ряду (наприклад, обговорення становища сіл в Сибіру), я написав низку листів на адресу директора.

Зрештою вдалося добитися певних результатів: кількість заходів, присвячених Україні помітно зросла. Але актуальність і гострота обговорень не змінилися.

Я звернув увагу, що інститутські доповідачі послідовно уникають навіть згадувати агресію Росії щодо України, не осуджують анексію Криму, не обговорюють роль РФ у розпалюванні війни на сході України та інші дражливі для Москви теми (див., напр.: http://www.kennan-focusukraine.org/ukraine-four-years-afte…/).

Цікаво, правда? Американський мозковий центр, заснований хрещеним батьком американської політики щодо СРСР періоду «холодної війни» і, здаввлося б, покликаний до серйозного осмислення зухвалої войовничої поведінки Московії на світовій арені, уникає будь-яких критичних розмов. Цікаво – не те слово!

Отож я почав копати далі. І тут Бог послав мені людину із стажистів інституту Кеннана, яка стала випадковим свідком зустрічі директора інституту Рожанського з двома російськими олігархами, які явилися інститутові, ясна річ, не як учені-візитери, а як грошові мішки.

Мені не вдалося встановити імена цих людей. Але підтвердити факт російського фінансування інституту пощастило. З розмови із співробітниками центру Вільсона, які не пов‘язані з інститутом Кеннана, я довідався, що з цілком відомих причин американці різко скоротилм пожертви на інститут.

Так інститут Кеннана продався Москві і тепер є одним із найактивніших, якщо не сказати – найагресивніших, агентів впливу Кремля в США. Розквартирований цей інститут буквально за два квартили від Білого Дому.

* * *
Нагадую із сказаного вище, що:

1. Тему президентських амбіцій С. Вакарчука в Україні розкручують російськомовні ЗМІ.

2. Вакарчук вважає, що війна України за незалежність від Московії – це не його війна, і він готовий до будь-яких компромісів.

3. Вірогідно, що Кремль робить усе для того, щоб просунути його на президента України як проамериканського кандидата, і не шкодує для цього коштів.

Не тільки на нього самого, але й на піарівців-тілоохоронців, щоб навіть «какаяразніца» з українського телебачення не докучала йому недоречними запитаннями.

21 листопада 2017 р.

***

ПІСЛЯСЛОВО

З верхів‘я часу, після перемоги на президентських виборах В. Зєлєнского, бачимо, що С. Вакарчук як проект розкручувався паралельно з проектом Зє і «Слуґі народА». Очевидно, що будь-який із цих проектів (один – відверто проросійський, другий – позірно проукраїнський, але виразно ліберальний) мав бути безпрограшним. Кращим і ефективнішим виявився Зє із «Слуґой народА»; на нього й поставили. Зауважте, що і для Зє, і для Ва політика виявляється важкою ношею, тягарем.

7 серпня 2020 р.

ЧИ ДОПОМОЖЕ ФУКУЯМА УКРАЇНІ?

Дискусія навколо феномену Святослава Вакарчука як політика нагадала мені й дві мої статті 2016 та 2018 років, присвячені такому явищу, як Френсіс Фукуяма — американський професор, який закручує голови багатьох українців, і вони вбачають у ньому ледве не пророка. Одним із виучнів Ф. Фукуями є давно й добре знайомий мені Іван Качановський, уродженець Волині, який був на доктораті в університеті Джорджа Мейсона (Феафакс, Вірджінія), який тепер професорує в університеті Оттави (Канада) і який нагадав про себе українцям своїм розлогим науковим розслідуванням подій на майдані 2013–2014 року (Ґуґл вам у поміч для ознайомлення з науковим доробком Качановського).

Останніми роками професор Фукуяма очолює програму Стенфордського університету (Коннектикут, США), яка пов’язана з Україною, яку фінансує Віктор Пінчук і активною частиною якої є Святослав Вакарчук. Вакарчук є, мабуть, найціннішим надбанням цієї програми, і професор Фукуяма робить усе можливе, щоб зліпити з нього політика, але, як переконуємося, успіхи ці не вельми втішні.

У зв’язку з цим, і не тільки з цим, я й вирішив пошукати відповідь на запитання “Чи допоможе Фукуяма Україні?”

7 серпня 2018 р.

СТАТТЯ ПЕРША

Це дуже добре, що Український Католицький Університет вирішив запросити в Україну проф. Френсіса Фукуяму й послухати його міркування щодо того, що і як можна зробити, щоб вивести Україну з кризи й дати їй поштовх для успішного поступального розвитку.

З викладеного бачимо, що проф. Фукуяма, хоч і належить до вельми суперечливих науковців, має багато й мудрих думок, які стосуються вишколу лідерів, подолання корупції, налагодження успішного урядування в суспільстві й ефективного менеджменту в економіці, приватному бізнесі та інших сферах. 

Усе це прекрасно. Ініціатива УКУ, безумовно, заслуговує заохочення й підтримки. Але…

Огляньмося на три десятиліття назад. Наприкінці 80-х років минулого століття у Києві заякорився інший професор – Богдан Гаврилишин із своїм Міжнародним Інститутом Менеджменту, почавши досить активну й ефективну діяльність приблизно в такій же царині.

Проф. Гаврилишин мав значні переваги. По-перше, він почав працювати в Україні за значно сприятливіших обставин, коли назрівав і таки відбувся розпад СРСР і Україна потребувала свіжих ідей для вибору свого шляху в майбутнє. І українці потяглися до нього й до його МІМу.

По-друге, проф. Гаврилишин був фігурою у світовій науці, мабуть, потужнішою, ніж є проф. Фукуяма, і, що дуже цікаво, він свого часу прилучився до відродження тепер дуже успішних економік світу, зокрема – й історичної батьківщини Ф. Фукуями.

По-третє, проф. Гаврилишин приїхав в Україну з тим, чого ніколи не привезе жоден інший його зарубіжний колега такого рангу, як проф. Фукуяма. Пан Богдан – українець, який залюблений у свою батьківшину, знає й розуміє те, чого ніколи не дано буде зрозуміти іншим.

За три десятиліття Б. Гаврилишин і його МІМ, звичайно, зробили чимало. Виучні славетного вченого постаралися досить добре у державному й приватному секторах української економіки пострадянського періоду.

Та мені хотілося б спонукати вас подумати над тим, що й чому пішло не так, як було задумано у цьому справді грандіозному проекті. Бо саме це є повчальним для нас. А нижче я скажу, якого висновку зрештою дійшов і сам керівник цього проекту проф. Гаврилишин.

На початку 90-х років за участю Б. Гаврилишина було засновано Українську Асоціацію Економіки й Менеджменту. Очолив її проф. Веніамін Сікора. Як один із засновників, автор цих рядків відповідав у цій асоціації за інформаційне забезпечення.

На жаль, асоціація не відбулася. Її просто затоптали ті сили, яким вона ставала поперек дороги, і серед цих сил була зокрема УАПП, яку тоді очолював Л. Кучма.

Як відомо, проф. Гаврилишин був одним із радників президента Л. Кравчука, не такою регулярною була його співпраця з президентами Л. Кучмою, В. Ющенком і були навіть спроби налагодити контакти з В. Януковичем. Про стосунки проф. Гаврилишина з П. Порошенком у мене інформації немає. 

Ще в Києві, а потім у Мюнхені в УВУ мені довелося немало спілкуватися з паном Богданом, і він скаржився на те, що його слухають, але не чують, що його не слухають і роблять по-своєму або й навпаки.

Якщо моє свідчення видається вам суб’єктивним, вигугліть і почитайте інтерв’ю, дані проф. Гарилишиним різним українським ЗМІ. Можливо, є й відеозаписи розмов із ученим. 

З цього всього ви напевно складете собі уявлення про зневаженого на рідній землі всесвітньовідомого вченого, без якого напевно не було б і Фукуями, хай він і не був прямим учнем Гаврилишина. 

Очевидно, що таки немає пророка в своїй вітчизні. Тим більше, що Б. Гаврилишин приїхав в Україну своїм коштом, і ніхто, крім нього самого, не фінансував його проект. Він хотів і хоче добра Україні більше, ніж він хотів цього для тих країн, які платили йому гроші.

Упродовж десятиліть роботи в Україні проф. Гаврилишин робив і робить свою роботу в царині економіки й менеджменту, і ця робота приносила й приносить йому більше розчарування, ніж втіхи. Тільки нещодавно він зрозумів, чому діло не йде так, як йому і всім нам хотілося б. 

Був тривалий час, коли, як і Б. Гаврилишин, я був переконаний, що ефективний менеджмент і успішна економіка є панацеєю від усіх бід України. Заживуть українці добре – усе інше прийде само собою. Не прийшло! В котрий раз Україна перетворюється на руїну.

Зверніть увагу на останні інтерв’ю Богдана Гаврилишина. Про що там, зокрема, говорить цей мудрий учений, чого раніше він не зауважував?

Фахівець з економіки й менеджменту, проф. Гаврилишин заговорив про потребу й необхідність українізації.

Я дуже давно не спілкувався з паном Богданом. Відтак не знаю, якою мірою наші розмови спонукали його до тих думок, які він почав висловлювати останнім часом. Тим більше, я не певен, що він читає написане мною тепер.

У чому я певен, так це те, що потребу українізації почали розуміти, усвідомлювати й популяризувати учені, чиє коло інтересів, здавалося б, є вельми космополітичним і далеким від суто національного фактора, та ще і в нематеріальному його аспекті. 

Зараз важливість українізації поза власне мовною сферою мало хто розуміє. Подивіться, чого тільки не пишуть коментатори під моїми публікаціями з питань українізації. Їм невтямки, що українізація означає не тільки й не стільки запровадження української мови в усі сфери життя, а ще й відродження національних традицій і звичаїв.

Завдяки нашим унікальним чорноземам і родючості нашої землі, комусь було вигідно упродовж століть культивувати імідж України як країни, ба навіть просто території, суто аграрної, сільськогосподарської з хутірним устроєм, який спричинився й до майже нищівного загальника – хуторянство.

Якщо якусь тезу довго повторювати, як мантру, то вона стає матеріальною силою й трансформується в реальність. Відтак хуторянство спричинило синдром меншовартості, на основі якого підступний і наглий сусід виплекав таке ганебне явище, як малоросійство, нині часто означуване тегом “какаяразніца”.

А поміж тим… Ливарне виробництво на території України було розвинуте ще за часів Трипілля. Демократичне урядування (віче) практикуємо також з давніх давен. Сучасне промислове використання нафти й газу почалося в Україні. Потужний конкурент банківської системи – кредитівки – виник в Україні. Наймодерніше – світове комп’ютерне програмування закорінене також в Україні.

Україна – пуп сучасної європейської цивілізації.

А тепер повернімося до Френсіса Фукуями. Чи до снаги американському японцеві зрозуміти й усвідомити те, що доступне навіть не кожному сучасному українцеві, щоб ефективно пристосувати свої напрацювання до українських реалій?

Відповідь на це запитання – однозначна. Звичайно, це зовсім не означає, що ми повинні ігнорувати напрацювання проф. Фукуями та інших світових світил. 

Спосіб, у який це здійснює УКУ, навряд чи можна назвати продуктивним для України. Проф. Фукуяма приїхав до Львова не з великої любові до України і не власним коштом, як проф. Гаврилишин. Ми знаємо або здогадуємося, хто запросив Ф. Фукуяму і хто фінансує цей проект. 

Відтак запитаймо себе: який інтерес переслідує той, хто замовляє цю “музику”? Чи спонсор цього проекту зацікавлений в українізації? Адже українізація не залишить місця для панування олігархату в Україні.

Зрештою, через вказані вище причини, що не привозили б в Україну найвидатніші уми світу, воно все одно не приживеться, воно зійде на пси, як це досі траплялося не раз.

Отож чи є сенс і в цій сфері наступати на граблі так само, як уже не раз українці наступали в інших сферах?

Коли ж ми українізуємо Україну, ми доростемо і до вміння вивчати й засвоювати світовий досвід, уміло припасовуючи до наших власних національних потреб і можливостей.

26 серпня 2016 р.

СТАТТЯ ДРУГА

Україна аж надто захопилася Френсісом Фукуямою. Навіть не розібравшись у суті його «вчення». Втрачаючи розуміння й підтримку в США, професор Фукуяма користується нагодою активного пошуку ринку збуту для своїх ідей.

Наївні! Невже ви не розумієте, що яким геніальним не був би Фукуяма (а він, на жаль, таким не є: звичайний американський професор, який знічев‘я кинув фразу про «кінець історії», і вона багатьом чомусь сподобалася), він апріорі не може допомогти Україні. 

Пояснення просте: як і більшість американців, які не мають генетичних зв‘язків з українцями, мають рожеве уявлення про Україну, українську політику, українську економіку, українську культуру, українську науку й освіту. Вони абсолютно нічого не знають про українські традиції й звичаї – комплекс знань, мало доступний тепер навіть більшості українців.

Ви не замислювалися над тим, а чому Фукуяма не намагається просувати своє вчення поміж арабів або китайців? Він знає, що його там не сприймуть. Але він чомусь певний, що росіяни й українці (я не певен, що він відрізняє нас від росіян) слухатимуть його із захватом і навіть наївно силкуватимуться припасовувати одержані знання в практику свого суспільства, навіть не усвідомлюючи, що роблять це на шкоду своїй країні.

Чому, наприклад, китайці не запрошують Фукуяму до себе, хоч корінням він тяжіє до сусіднього народу? Тому що їм нецікава локшина у нарізці Фукуями в Китаї. Що китайці роблять натомість? Вони їдуть в Америку самі, прискіпливо придивляються до всього, на що впаде їхній погляд, і намагаються самі розібратися, у який спосіб, як і чому ця країна стала такою успішною. Через власні китайські окуляри це набагато видніше й корисніше, ніж слухати теревені Фукуями в аудиторії якогось китайського університету.

Для українців, на відміну від китайців, немає пророка у своїй Вітчизні. Тому вони упродовж чверті століття нехтували своїм генієм – Богданом Гаврилишиним, як, очевидно, й іншими йому подібними співвітчизниками, щоб після його смерті запросити чужинця Фукуяму. 

Не маю нічого особистого проти Ф. Фукуями. Мені навіть його шкода, бо він, ніколи не живши в умовах авторитарно-тоталітарного устрою, ніколи не скаже українцям про нагальність зміни суспільного устрою й системи урядування. Він говорить про те, що ніяк не може й ніколи не зможе прижитися на українському грунті.

Вчитайтеся в кінець доданого інтерв‘ю:

«Якими будуть три поради Френсіса Фукуями молодому поколінню українців?» – запитує «Лєвий бєрєг».

Ф. Фукуяма відповідає:

«1. Політика – це важливо. Звертайте на неї уваги, бо незалежно від того подобається вона вам чи ні, вона матиме серйозний вплив на ваше життя.
2. Продовжуйте активно розвивати громадянське суспільство.
3.Важливо мати концепт чи ідею того суспільства, в якому ви б хотіли жити. Тому мрійте і реалізовуйте свої мрії!»

Три прописні істини, виголошені як істина в останній інстанції. Хіба ви про це досі не знали й не говорили про це?!

Гаразд, прислухайтеся: американець японського походження каже вам, що «важливо мати концепт чи ідею того суспільства, в якому ви б хотіли жити». Але ж ви не хочете думати над «концептом» чи «ідеєю». Для вас напевно важливо, щоб Фукуяма запропонував вам українську національну ідею і розказав, як її втілити в життя.

Розчарую вас: жоден чужинський геній не допоможе вам сформулювати українську національну ідею.

Жоден Фукуяма не скаже вам: друзі, та ви ж хочете підрихтувати систему, яка три чверті століття доводила свою неспроможність. Вам конче необхідно перш за все змінити систему координат, у якій ви стільки часу жили й продовжуєте жити. 

Фукуєма розказуватиме вам про лібералізм у підходах до націєтворення й державотворення, але він не додумається сказати вам: західний досвід довів, що авторитарно-тоталітарний устрій – гальмо для вільного розвитку суспільства й успішних держав. Тому випрацюйте «концепт» нового суспільного устрою на основі своїх власних національних традицій і звичаїв.

Фукуяма розкаже вам про важливість демократії в політиці, але він не додумається сказати вам: західний досвід довів, що адміністративно-командне урядування не має нічого спільного з демократією і що в сучасних умовах суспільного устрою України воно є живильним грунтом для олігархії. Тому випрацюйте «концепт» нової системи урядування для України на основі своїх власних національних традицій і звичаїв.

Фукуяма багато говоритиме вам про важливість толерантного ставлення до різних народів і рас, про свободу релігій і вірувань тощо, бо йому невтямки, що українці є такими за своєю природою, і про це свідчить наш історичний досвід за тисячі років до того, як виникли США, в умовах яких Фукуяма зробив для себе це «відкриття». Тому він ніколи не додумається сказати вам про важливість українізації України через повернення до наших національних традицій і звичаїв.

Кожен чужинець ненав‘язливо (а часто й нав‘язливо) підсовував, підсовує й буде підсовувати українцям свої, чужинецькі ідеї й концепти. Але він ніколи не казав, не каже і не скаже: не дуріть себе, живіть своїм розумом!

Зате це давним давно сказав нам Тарас Шевченко:

Не дуріте самі себе,
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.

1 травня 2018 р.

З ПРИВОДУ ЗАПИСУ СТЕПАНА ХМАРИ

Майже стовідсотково поділяю позицію С. Хмари. Можливо, це – один із його найкращих текстів останніх років. Степан Ількович наводить докази на підтвердження думок про помилки Кравчука та Кучми, які я не раз висловлював у своїх статтях. Зокрема, і в тій, яку ви можете прочитати, перейшовши за посиланням нижче.

Є в записові С. Хмари й момент, який мене бентежить. Не знаю, лукавить він, соромиться сказати чи з вершини свого віку вважає несуттєвим. Обговорюючи «націоналізм» Кравчука, Степан Ількович веде мову про ідею «відриву від Москви», якої прагнули націонал-демократи. 

Єдино можливим способом «відриву від Москви» була й залишається повна ліквідація радянського суспільного устрою і встановлення нового суспільного ладу, заснованого на українських національних традиціях і звичаях. Такої стратегії ні Рух, ні УРП, ні ДемПУ, ні жодна інша політична сила не мала. Як член групи, яка переймалася такою ідеєю, я говорив про це 1990-1991 року з членами «Народної ради» Юхновським, Павличком, Драчем, Лук‘яненком, Мовчаном, Осадчуком та іншими. Знаєте, що вони мені казали? «НЕ НА ЧАСІ!» 

Це «не на часі» триває ось уже тридцять років. За ці десятиліття я вже й однодумців своїх розгубив. Полохало, Сікора, Черняков відійшли у кращий світ, деякі (не хочу називати імена) стверджують, що йшлося лише про відродження «Могилянки» (цікаво, як можна підмінити предмет обговорення?), а інших я уже й не пам‘ятаю.

Я не пригадую, щоб пан Хмара виношував ідею повної ліквідації радянської влади, стратегію встановлення питомого для України суспільного устрою і т.ін. І це при тому, що він був одним із радикально налаштованих політиків. Усе, на що він спромігся, так це – розкол і без того слабкої УРП, після якого УРП і «консервативна партія» Степана Ільковича перетворилися на маргінальні політичні сили, які так і не запропонували стратегії повного відриву України від Москви, зате разом із Рухом та іншими партійками фактично допомогли компартійно-радянській номенклатурі трансформуватися в олігархію.

Більше тут:
СУВЕРЕННА УКРАЇНА: ДОСВІД І ПЕРСПЕКТИВИ. До тридцятиріччя ухвалення Декларації про державний суверенітет України [Заключна стаття збірки «Системні зміни — перспектива для України. — Вашинґтон, 2020. — 393 с.]

3 серпня 2020 р.