КУЛЬТУРА МАЄ БУТИ НАД ДЕРЖАВОЮ, А НЕ ПІД НЕЮ!

Нижче подаю як самостійний текст мою післямову «Від редакції» до статті Анатолія Матвійчука «КРІСЛО ХИТАЄТЬСЯ, АЛЕ СПРАВА НЕ В НІМ!», опубліковану вчора на сайті журналу «Україна», в якій автор пише про проблеми української культури та її взаємини з державою (урядом).

Уже не вперше я також звертаюся до цієї теми, намагаючись переконати моїх колег, що залежність культури від держави й розрахунок на державний патерналізм є пережитком компартійно-радянської експлуатації культури та її діячів.

Я стою на тому, що держава — це продукт культури, а тому культура, як зокрема і ЗМІ, має бути не державним, а суспільним інститутом, а отже — інструментом впливу суспільства на державу, але ніяк не навпаки.

Саме з цією метою діячі культури й мають об‘єднуватися у творчо-професійні асоціації, клуби, об’єднання, спілки, федерації тощо, щоб справляти реальний вплив на націєтворчі й державотворчі процеси, ну, і, звичайно, на розвиток і поступ самої культури.

Фото — із вручення Шевченківських премій цьогорічним лавреатам (див.: Культура — це держава і народ —Урядовий Кур’єр —газета центральних органів влади України онлайн). Ця премія, як я не раз писав, є також пережитком радянського суспільного устрою. Тому немає нічого дивного, що на цьому заході президент України В. Зеленський вихимерив формулу: «Культура — це держава і народ».

* * *

Це — чергова стаття Анатолія Матвійчука, в якій порушено проблему взаємин влади і культури або — ширше — держави і культури.

Ми вже звертали увагу на те, що діячі культури старшого покоління, як і галузь, яку вони представляють, звикли до ще радянського патерналізму влади над культурою.

Тоді цей патерналізм справді був виправданий тим, що компартійно-радянська влада використовувала діячів культури як інструмент впливу на маси заради досягнення тієї мети, яку переслідувала та влада.

У демократичному суспільстві такий підхід не спрацьовує, і ми це бачимо по тому, що політичні партії не мають у структурі своїх органів відділів (чи департаментів) культури.

Не мають міністерств (чи департаментів) культури (та й інформації) у своєму складі й уряди ні федерального рівня, ні на рівні штатів. Буваючи в США, А. Матвійчук не раз мав можливість поцікавитися цим питанням і знайти пояснення, чому така велика країна із своїми п‘ятдесятьма штатами не має державних орґанів управління культурою, культурними процесами.

Більше того, в США культура жодною мірою не залежить від держави (уряду) на федеральному, штатовому чи муніципальному рівні. Навпаки — держава в особі політиків вирішальною мірою залежить від культури в особі діячів мистецтва.

Варто звернути увагу й на такий промовистий факт. Найвищими нагородами в США є медаль Свободи від президента й медаль Конгресу США (ці дві медалі відносно рівнозначні). Вікіпедія вам допоможе довідатися, скільки американських діячів культури було відзначено цими нагородами. У США взагалі немає ніяких державних почесних звань для діячів культури. Ніяких!

У США також ніхто не тягне діячів культури на виборні посади у владі, та й вони цього не прагнуть. Але подивіться, як стараються заручитися підтримкою найвідоміших діячів культури кандидати на президента, на конгресменів та сенаторів США, на ґубернаторів штатів та депутатів штатових законодавчих орґанів. Чому так? Та тому, що слово підтримки (endorsement) знаменитості додає кандидатові тисячі, сотні тисяч, а то й мільйони голосів на виборах.

Отже, система культури в США є не державним, а суспільним інститутом. Таким суспільним інститутом має бути культура і в Україні. Тоді культура, як, до речі, й україноцентрична система ЗМІ, стане важливим фактом і фактором націєтворення й державотворення.

На превеликий жаль, діячі культури в Україні залишаються в радянській системі координат, не усвідомлюють своєї місії й не хочуть навіть обговорювати ідею системних устроєвих змін в Україні.

Володимир Іваненко

20 липня 2023 р.